ти видихала повітря
я після тебе вдихав
всі не для нас то повір’я
біля тебе в місті спав

дим секрет обгортав
люба кохай
як вмирати не знав
кохана люби і нехай

запалюють вогні
в мертві дивляться очі
я зніму тебе в тіні
збігаються охочі
фото згублене в вині
знайти тебе досі хочу
хочу тебе
хочу собі

хочу спіймати
твій вдосталь часу
забракувати
залишайся відразу

випий текіли
і охолонь
запах зіпрілих
твоїх долонь

Ой, ні, коханий, ти не знаєш,
Як вечорами плачу я,
Тому, що ти мене кохаєш
І я тепер навік твоя.

Як прагну я побачить знову.
Тебе, хто завше захистить,
Почути ніжну, щиру мову.
Бо є на світі щастя мить!

В цю мить мене ти обіймаєш,
З тобою нас любов єдна,
Мене до серця пригортаєш,
Шепочеш – я в тебе одна.

Ти – мій і тільки мій, коханий!
Тебе нікому не віддам…
Чарівний місяць, що над нами,
Також бажає щастя нам.

Благослови нас, сонце-мати,
І зорі-посестри мої,
Єдиним свідкам, їм все знати,
Про почуття й думки твої…

Світ за очі проти ночі
Просто зараз я піду,
Шкереберть стрибнути схочу,
Долі черева впаду.
Та навшпиньки встану струнко,
Досягнуся до гілляк
І лозиння, наче струнки,
Розтягну як той гамак.
Я влаштую простирадло
З очерету та ялиць,
Спати так, либонь, розрадно
Просто неба горілиць.
І мою цнотливу постіль
Смак спокуси не мине:
Мавки в танку, трійко поспіль,
Зваблюватимуть мене.
Я прокинусь до світання.
Що ж було, невже міраж?
І порину з цим питанням
У думок розгардіяж...

Посередині серпня —
посередині долі,
але ближче уже до кінця,
коли спека нестерпна
ущухає поволі,
і повільніше б’ються серця.

Ще у щедрі маєтки
не зачинено брами,
і ніщо не віщує біду,
жовтим цвітом рудбекій
підфарбовує ранок
сиві пасма туману в саду,

Від рясного врожаю
обважніло повітря —
сад справляє останній бенкет:
він гуде і співає,
простягає у вікна
світанковий духмяний букет.

Посередині серпня,
поміж лихом та щастям,
що примарилось, та не збулось,
я приймаю, мов грішник,
це останнє причастя
і стою, мов чекаю когось.

серп. 2005 р.

Твоє божественне походження -
Омріяна, дзвінка печаль.
О, мамо Ладонько, знаходжу я
Світанки на його плечах.
І сонце світиться жарптицею,
Цілунки опадають квітами.
Стаю всевидящою крицею,
Виснажливо навіки сліпну я.
Духмяно пахнуть врожаї земні
Я ними щедро задарована,
Бо так кохаю, що вклоняюся
Тобі всеславно, зачаровано!

Так не чесно - ти мені не пишеш,
і укотре зорями мовчиш,
може, краще мовчанку залишиш
десь на завтра, а сьогодні лиш
набереш рядочок, два-три слова,
що живеш і щастям світ зовеш,
що життя для тебе - колискова,
ніжна казка, шлях: куди не йдеш,
там життя у радощах квітує
тих людей, що поруч теж ідуть...
Скажеш -"ні", а що, як Бог почує
і заплаче, Він бо є ця Путь,
Він у ближньому живе й так часто,
непомітно виронить сльозу,
бо у когось знов пропало щастя,
бо у когось хтось украв росу.
Та чи можна ту росу украсти,
що світанком теплим пророста,
і хіба у цьому людське щастя?
Відповідь не дати просто так.
А якщо захочеш при потребі
відповідь дізнатись, не барись,
а у небі, у далекім небі
мрією-веселкою всміхнись.
Залунай душею: "все чудово!",
або не кажи ні слова, лиш
Богу помолись, і загадково
крізь молитву тихо посміхнись.

О, закони землі,
нас творили давно,
хоча й сили малі,
все ж пізнати дано,
звідки мова взялась –
глухий кут здогадів,
звідки пристрасть взялась –
хтось горів чи здурів.
Не пізнаємо ми,
хоч би й сто літ жили,
бо це вище від нас,
це сильніше хули.

Бліднощокі, малі,
велетенські і злі,
наші долі, немов
паралельні прямі,
мчать думки про життя
білогривих коней,
що у сні навмання,
у тумані тіней
сновигають, скриплять,
грають в піжмурки й знов
оживляє їх та ж
вічна мати-любов...

Це тобі я повів,
щоб замислилась ти,
де живеш, з ким живеш,
які бачиш світи,
чи пора підростать,
чи маліти тобі,
чи ставати у рать,
щоб зорать з-пів землі.

Доки ж землю оту
ми любити будем,
так щоб к серцю горнуть,
а не в серце мечем?
Зогниваєм в собі,
тричі прокляті пси,
щоб не йти у юрбі
бери, й стрімко неси,
й не дивися назад,-
тут спокою нема,
бо у липні ще сад,
а узимку – пітьма.
......................
О, людино, о цар,
чим керуєш тепер,
що у серці хова,
чого носа задер?

Гордість і, водночас,
волевияв туги,
не мовчати це час, –
говори і живи,
і кричи, й роздобудь
чого хочеш, лиш знай:
віднайдеш коли путь,
попадеш тоді в рай.

П.С.
А, якщо розібрати
цей конструктор складний,
певно, краще мовчати
й спати в вечір такий,
аніж риму-любов
підбирати дарма,
сон – це також добро
і гріха в нім нема.

Ну, гаразд, все пройде,
заспокойся, душе,
буде й в тебе ще бал,
а поки - в серці щем
загаси віщим сном,
щоби зранку, мов птах,
сірим смілим крилом
подолати цей страх...

Тих пять віршів... вони є в тебе,
Лиш тільки в тебе у душі,
Мабуть й залишаться далебі
отих старих лиш п’ять віршів.
Їх може було й трохи більше
Та память квола постира,
Для тебе пише тепер інший
Рівнішим почерком пера.
Коли самотній – жити варто
Хоча б для того, щоб іще
Життя для когось розпочати
Своїм новим шостим віршем.

Саркофаги сумують синім смородом тіл,
їх уже не почують, хто почути хотів,
хто роз’ятрював рани, зак вони ще жили.
Саркофаги мандрують до німої хули.
Їм не боляче навіть, їм так було завжди,
їх ніхто не заставить молока чи води
принести. Саркофагам наплювати на це
їхня місія-спрага – очищати лице,
щоб, діставшись до краю, не змарніти ущерть,
десь на припічках раю з душі випекти смерть,
і окраєць зоставить на останній момент,
коли совість розчавить світло жовтих легенд...
І відновиться зроду ще не чиста душа
із вогню просто в воду, без повітря-гроша...
Сором, сором синеньким саркофагам за це,
несли ніби людину, залишилось - лице.
Й ніби місія повна, і додому пора.
Звідси й приказка мовна, що життя – то не гра,
а суворий учитель, ти ж - дбайливий слухач,
то ж не дай розпустити саркофагових пащ.
Зберігай же щомиті чистим своє лице
Щоби там у блакиті пригодилося це.

Людина без мети життя...
Яка вона, чи хто вона?
Яке її земне буття?
Німа стіна, чужа, сумна.
Людина без вогню в очах...
Поцупив хто чи погасив
Іскру життя. Залишив страх.
Посіяв горе - гнів скосив.
Людина без реальних вад,
А у душі шкребуть коти.
Гріхи і сльози. Мертвий сад.
Хто може їй допомогти?
Ти зможеш їй допомогти?

Мовчки,без звуків, як в німому кіно
на колінах повзе самотність.
Старі фотографії і вино
підкреслять твою неприсутність.
Темрява обіймає за плечі,
цілує заплющені очі
Я тебе вже не знаю, до речі,
але ще відпустити не хочу.
Я і самотність - тет-а-тет
мовчки питимем каву.
Я і вона - непоганий дует
і могли б навіть стати парою.
Вона спокійна і неревнива,
завжди на мене чекає.
Вона тендітна і хвороблива
а ще - шалено кохає.

Не прокинутись - дивно.
Не знати смаку малини - терпко.
Не чути крику каміння - ніжно.
Не торкатись тебе - смерті подібно.

Ловити метеликів - світло.
Літати у снах - м'яко.
Збирати краплини - дзвінко.
Губити тебе - набридло.

Цілувати небо - смачно.
Розбиватись об дощ - гарно.
Подивитись у ніч - тихо.
Не любити тебе - лячно...

Не відняти літ
Скам’янілих.
Не спинити піт
В тіло-схилах.
Не сховати зим
В сивих скронях.
І любов, мов дим
На долонях.
Ти ідеш одна
Роздоріжжям,
У бузкових снах
Понад збіжжям.
Раптом болю крик
На обличчі...
Мамин стан поник
На узбіччі.
Прокидаюсь сном,
Моя мила.
Відчиню вікно –
І на крила.
Не спіши у вись
З журавлями!
До мене горнись,
Моя мамо!
Я твої сади
Завнучаю.
Принесу води
З небокраю.
Заплету вінком
Твою косу.
Возхвалю дзвінком
Стоголосим.
Пригорнись, моя
Рідна нене.
Я твоє гілля
Ще зелене.

Себе самого важко відпустити,
Коли ніхто вже більше не трима.
Ти поривавсь у вирій полетіти,
На клапті різав розпашілий вітер.
Чому тепер цураєшся крила?

А ти чекав не осуду, а суду,
Коли крильми веселку надломив.
Ти впав, щоб трав списи вросли у груди,
До сліз байдужий: бути чи не бути?
А світ тебе до слова засудив.

Не вигнання до смутку закапелків,
Не смерть в огні, від леза, на хресті...
Ти словом вигой зранену веселку.
колись впадеш, а поки що - лети.
Не час крізь тебе травам прорости.

На схід від сонця
На захід від кордону
Твоє життя втрачає коріння
Але набуває сенсу
Ти втрачаєш відображення
В її очах це завжди був не ти
І коли вона кликала
Ти просто відпустив
Хай тіні залишаться тінями

вже четверту зиму туди де ми є
не долітають поштові птахи
лиш переспівують скоро будемо
в мечеті заснув пророк
на Синайській горі караван зупинився
ми досі не знаємо хто з нами
чуємо хто вище і бачимо хто нижче
поверх третій в нас може
і може наш потяг столичний
за нами ялини кущі солодкого терну
проривається стогін прадавніх праблизьких
це куди ми зійшли
угору чи вниз
і яка це зупинка по часу і в часі
уже четверту зиму туди де ми є
не долітають поштові птахи
по вірі моїй
і по вірі твоїй

бачу лиш тишу
і крик німого неба
що глушить мене
***
чи знаєш ти
що комахи п'ють
твоє право голосу?
***
далеко на схід
серед пустельних вітрів
страхи зникають
***
квакнула жаба
перекрикнула всіх і
зразу затихла

Літератор був нервовий і худий,
бо знервований, - знервовано-худий,
бо писав лише ночами, час нічний
все рідніший був йому з літами,
і нікого поруч, а зі снами
не вдавалося домовитися - злий,
бо життя кудись летіло, день у день,
він ненавидів цей літ, його мігрень
теж терпіти не могла такого
льоту поспіху, він пив, курив і пив,
і ненавидів усе, що відбувалось,
те, що в нього у житті не склалось
гірше ночі чорної чорнив… -
ніби з корабля стрибав, здавалось,
в любу ніч, у темряву без снів,
од всього того, яке являлось
знов і знову зі зла його слідів.


2006

Коли споночіло,
він зайшов до бортового механіка.
То був добрячий чолов’яга.
На столі записка:
„Я з моїм другом утекли минулої ночі
в надії, що нас підбере
інший корабель.
Ми все знаємо.
Щасти тобі. Стрінемось.”

Він зайшов до кока.
Кок сказав: „У мене свій камбуз.
Він мені що карцер.
Інше мене не гребе.”

Він зайшов до фельдшера.
„Я сьогодні тайкома
перев’язав рану матросу,
якого побили.
Я бачу. Я знаю. Але
я не можу кинути людей…
Якщо ми виживемо,
я напишу тобі листа.”

Він зайшов до штурмана.
„Капітан сказав,
що ти бунтар,
щоб я тебе не слухав.
Він попередив,
що тобі не варто довіряти
і що ти безлична людина,
і що ти маєш намір його вбити.
Іди геть. Мені соромно за тебе.”

Він зайшов до ще кількох своїх друзів.
Він зайшов до юнги,
що вже облягався спати.
„А я виживу при будь-якому режимі.
Втім, якщо ти прихопиш запаси морозива…
Я ж так люблю морозиво,
і томатний сік з перцем та сіллю,
а коли гладять – це взагалі супер!”
Він йому подякував.

Він зайшов до каюти,
де спала Дівчинка.
Просто Дівчинка.
Він її розбудив.
„Іди до дідька.
Який там курс, дай мені спати,
та ще й ті дурні матроси зняли бунт,
так репетували,
що у мене тепер мігрень.”
Він не мав таблетки від мігрені,
тому вже не міг їй нічим помогти.

Він зайшов у кубрик,
де покотом спали матроси.
Вожак не спав.
Він сидів із забинтованою головою,
дивився в ілюмінатор
і по зорях
самотужки, напівнавгад,
визначав квадрант.
Але він уже знав,
що корабель
іде неправильно.
І йому було не байдуже.
„Платня ліва річ.
Я сьогодні сказав:
що мені гроші,
душі передовсім треба рятувати. Душі.
Але капітан і його помічник
не знають,
що таке душа.
Вони сьогодні вб’ють мене,
якщо я їх не випереджу.
Ходімо поглянемо,
чи вони сплять.”

Вони зайшли в капітанську рубку.
Там плече до плеча
спали дві механічні ляльки,
начинені залізяччям.
З них була вийнята частина деталей,
щоб не зношувались.

Боцман смачно плюнув
і сказав міцне слівце.
Вони розвернулись і пішли
спускати шлюпку.
Матроси тихо вислизали на палубу,
виносячи речі й припаси.
Нічна вода була як ртуть.
Тиха.
Був малий вітер.
Корабель входив
у Бермудський трикутник.
Всі спали…

Наступного дня
капітан замкнув рубку на ніч
на ключ і ланцюжок.
Постраждали навіть невинні.
Байдужість винагородилася
найщедріше.
Помічник роздавав милості,
написані на фантиках з-під цукерок,
і виносив вироки.

Ще шість років
вони товклися на одному місці.
Вже ніхто не шукав виходу.

Епіграф

"Капитан, я пришел попрощаться с тобой,
С тобой и твоим кораблем."

Боцман сьогодні обслухався року.
Він обходить каюти востаннє,
і очі йому тривожні. Він заходить до кожного,
хто був йому добрим знайомим,
він заходить і говорить щось однакове,
настільки однакове, що думають,
що він бреше.

Він вивіряв курс,
ночами прислухаючись,
як гуде організм машини.
Він стежив, чи всюди прибрано.
Він знав, де незмащена деталь
і де найцінніший багаж,
і де неправильний баласт,
і де завелися миші.
На ранок він вибивав із люльки
об фальшборт
сірий тютюновий сурогат,
ховав у кишеню компас
і робив запис у окремому
корабельному журналі.
Часом звітував капітанові,
який ставив галочку
і відмахувався,
викладаючи на стіл
тижневу плату.

Він, напевно, обслухався року,
або позбувся глузду,
або піддався на вмовляння,
або боявся крові.
Але коли матроси підняли бунт,
він згадав, як придивлявся
і прислухався.
Він дещо знав.
Знання не дало йому їсти в той день.

Він знав,
що відхилення від курсу неможливе.
Це було безглуздя.
Це була примха капітана.
Матросам недодали зарплатні.
Помічник капітана
за кожним словом того
слухняно кивав,
бо був надто тупий,
щоб побачити небезпеку.

Він знав.
До того часу
він хотів лише вчепитися
за свою частку роботи,
за свою питому,
і нічого більше не знати,
нічого в світі.
Але коли курс
круто змінився
в бік поганої течії й рифів,
машина почала працювати з перебоями,
розхід палива збільшився вдвічі,
компас зшаленів,
а матроси, як на те,
підняли бунт,
домагаючись справедливості.

Капітана не обходила справедливість.
Не обходила також машина.
Він не читав корабельних журналів
і не прислухався ні до кого.
Він намагався придушити вже третій бунт.
Він побив їх старшого
просто на палубі,
а помічник на додачу висміяв,
хоч навіть до пуття не знав, за що.
Капітан шукав поплічників,
підмовляючи їх на вбивства
десь у трюмах, у темряві,
і боцман раптом зрозумів,
що начальнику десь був мотор,
покази компаса
та решта дрібних проблем,
що капітан просто божевільний,
що капітан уже давно божевільний,
поведений на темах параної,
манії величі,
моряцької слави,
найкращих жінок на березі,
найліпшого вина і ямайського рому,
всякої фігні,
щоб не бачити поточного моменту
і власної відповідальності.
Тому боцман вирішив забрати екіпаж і втекти…

(далі тут)

Я – іномарка з фабрики „Юкрейн”.
Я – рідне все в сучасній оболонці.
Я – у перекладі Морозівському Фрейд.
Я – все печерське, нивське й оболонське.

А десь дирчать іржаві москвичі,
Що під під’їздом все плітки скрегочуть.
Або таксисти – панки-паничі,
Що все шансон, мов 98-ий точать.

Я – іномарка з фабрики „Юкрейн”.
У мене центр Європи під вікном.
Я слухаю лиш Лисенковий рейв
Або сучасний Ведельський хіп-хоп.

Якби я вміла малювати, то тут би був його портрет.
Могла б його я цілувати, коли б я вміла малювати,
А так – не вмію.

Якби я вміла віршувати, то тут було б його ім’я.
Я б всесвіт віршем обійняла, коли б я вміло віршувала,
А так – не вмію.

Якби я вміла не зважати, то я б його не помічала.
Його б покинула кохати, коли б я вміла не зважати.
А так – кохаю.

Глина між пальцями мнеться і глиниться –
Глечиком глиняним виглинюється,
І глиняним гостриком розмальовується
По мокрому глинні минулих віків.

З мокрої глиниці
Глечики глиняться,
Сонцем малюються
Глечики з глиниці.

Пахощі заглинених глиною рук
Глечики з мокрої глиниці всотують,
Щоб передать мені їх через вічність
Крізь глиняно-пряжене молоко з гладущика.

Сонячна глина в руках моїх глиниться,
Сонячно-вічними глечиками виглинюючись,
Свастиковими зміями розмальовуючись,
Руки мої давниною просотує.

На дні глиняного гладущика, в молоці,
Глиняно-пряжена постать жінки
З молочними руками, глиною заглиненими,
Навік закарбувалася, не зникаючи навіть з вогнем.

Абрикоса малювала на руках рубці,
Не загоювала рани, а лиш різала.
Я коханням малювала на руці –
Серце рвала творчими кризами.

Сині сливи зафарбовували ніч,
Світячи ультрамариновими зорями.
Я залишилася з небом віч-на-віч.
Я осліпла, небо – обеззорене.

В скронях достигають чорні вишні.
Достигаючи, стікають вниз джерелами.
Я і ти, убита і всевишній,
Убиваємось цілунками шаленими.

Це зілля не стане
ні ціллю, ні зціленням,
а тільки зіллється у чар з оковитою…
Витримую ніч
як момент недоцільності
вчорашнього невипадкового зіткнення…

Коли не згрішу - попрошу перевізника,
аби не прискорював шлях до народження…
Зняття із небес так нагадує спізнення
на перший літак,
на останню подорож

Я в долонях Ваших тону -
як мара, як примара, як пристрасть…
Присягаюся: цю війну
до останнього виб'ю, вистою.

Ви спитайте мене по тім:
як жилося - самій, закованій,
заки ніч, заки світло й тінь,
заки кінь летів непідкований?..

- В суєті, - відповім, впаду
перед Вами і стану… Вами.
Як безсило голосить дух,
коли тіло вертає пам'ять!..

Я ще тут… я ще там і тут…
Відійдуть і віки, і тіні,
а в долоні колись вростуть
інші лінії…

на деревах
до крові роздертих
в мечах ворогів
ми вже стали знаменом
і йменням священним для інших
я так само безсмертна
як ти
як і решта богів
я так само знищена
як будь-який смертний грішник

незалежно від того
чи буду твоєю чи ні
приведу мов стихію
загін релігійних повстанців
і востаннє мій бог
оживе божевіллям в мені
і востаннє
запросить -
не до весільного танцю…

я зупиняюсь
я вільною стала
пальці танцюють по хвилі зеленій
тільки прозорі очі русалок
світяться відданістю -
крізь мене

небо пророчить прадавніми ведами:
вільним дозволено бути невільними
я повертаю
сакральність єдності
я зупиняю зелену хвилю

Пожежами, попелищами,
очима - байдужими, п'яними
я маю тебе знищити,
не юний,
не мій,
не коханий.
Нехай обпечеться фатум
об вугіль недогорілий…
Та тільки важко вбивати
разом з душею тіло…

таки буду
таки - приречена
тільки сонце над нами - воскове
тільки серце - розірване речення
з допечерними відголосками
час втрачає свою сентенцію
час - до танцю
та - не танцюється
покладу себе аж на денце
де і ти колись заночуєш
чуєш
буде життя сміятися
з усього
що не має значення
я приречена -
аж до страти -
я все бачу…

Так панічно боятися ладану
може тільки
хтось повдовілий…
Білий колір мені нагадує
снігів непритомне тіло.

Цілий вік
блукаю у пошуках
і брешу -
як отцю на сповіді,
і чим швидше іду,
тим довшим
видається
шлях
до любові.

невдало дарована проща -
дощ
не такий
як вчора був
фатальна потреба спрощення -
прощання зі світом чорного

чомусь захотіла заплакати
впала на землю сиву
красива і перелякана
якась невідома сила

У тебе в долоні -
розпечене місиво
місяця,
а місто невмите
сьогодні не нам усміхається.
Такі неприкаяні,
в міфах
шукаємо місця,
наче грішники - раю.
І я засинаю у тебе в долоні
стомлена,
а місяць
навмисне
стає
повним.

прощання
схоже на знищення
ще нам залишаються постріли
і постіль -
зі снами віщими
і погляд -
у вічі апостолам

так дивно - такі розчулені
і так легковажно зречені
востаннє переночуємо
перед своїми втечами

а далі - віки і віддалі
і точки відліку зміщені
це біль
це печаль невидима
прощання
схоже на знищення

Не чекатимеш – і не з’явиться,
полиново в світах посивіє,
і ні в Господа, ні в диявола
не спитає, де взяти сили.

Чи про тебе йому небайдуже,
чи ногами, до крові збитими,
він причовгає ще, не дай Боже,
і захоче тебе любити…
Привітає з твоїм народженням,
не зі щирості – просто етика –
так улесливо підсолоджено,
як цукерки для діабетиків.

Бо ж чекала…

Я так люблю тебе
Моя маленька манірна панянко
Коли ти тримаєш люстерко і кажеш
Який безлад ти маєш у волоссі
А ще ти вмієш червоніти
Потупивши очі ти злегка посміхаєшся
Ховаючи зубки
Ти інколи дивишся в серцевину мене
А потім безпечно смієшся
Я точно знаю, що твоя по-польськи манірна душа
Навіки моя
Але ж навіть ти не скажеш
НаВіки це наСкільки?
Та точно не на все твоє життя
Моя Маленька Манірна Панянко

У кого на пальцях сліди від лінійки
потворного вчителя з чемності й етики,
тому не личить тікати від бійки
в захмарні мистецтва світи і поетики.

Я гасло, розмазане калом по стінах,
ще вчора на палі, спливаючи слиною,
розірваний в шмаття тремтів попідтинню,
похрещений нишком лихою годиною.

Ескорти з щурів і усміхнені пики
і локшина висить на вухах ошуканих,
регіт тваринний і вигуки дикі:
до кого нещастя у двері постукало?

Через шибку дивлюся на дивні малюнки вулиці
Ніби через матове скло бачу світ і перехожих
Так як їх бачив Моне
Вони гуляють неспішно під легким Паризьким дощем
Після роботи вони повертаються у тихі домівки
Куди не долітає музика нічних кабаре
Утома не знає міста-краси
А в їхніх очах горять романтичні вогники
Та то лише відблиск вуличних ліхтарів
Так є завжди, коли будні стикаються зі святом

заберіть мене до мами
там тепло і не гризе з середини голод
два світи нарешті зустрінуться
мій чорний підлий і злий
і її мною не пізнаний
набридло
бачу лиш себе
собі чужий опівночі у парку
дванадцята
намисто розтеклось
у любки ж сльози
хто їй повірить
перегорну главу їз Коринфян
засну
а ранком сірооке поле йде у гості
нам мало місця в домі
і вино розлите вчора
сховаєм разом
десь на покутті душі
танцюй же любко поки сніг твої сліди не поховає

Ще піст не брали Іоаким та Анна,
А вже говіла братія - так треба.
Підслухана розмова оживала.
Росла до неба.

Нічий ліхтар горів і сліпнув
в чужих долонях.
За кого прохано, той прощений.
За кого?

Ще Лазар не прокинувся в Неділлю Вербну,
Не плакав серпень, не ховався у листя клену.
Я ще тобою не живу. Я мало знаю.
Буває серпень в Неділлю Вербну,
Чи не буває?

всі ми - дерева

як це не банально

ногИ в землі, голова у хмарах

найкращі - із світлою корою

але листя різне:

в кінці всеодно пожовтіє

є дятли, що нас довбуть

сонце, що нас парить

так чим ми не дерева?

але кора всеодно потріскається

якИми-кремами-не-маж-що-не-вколюй

а після по кільцях скажуть може

скільки ти прожив

щоправда, не кожен виросте до неба

(а деякі дерева курять траву..Нонсенс?..)

Не дивитись - боляче.
Заплющ очі - відчуєш:
темрява розриває очі.
Не слухати - томишся -
шепіт, якого не чуєш
залишатись один не хоче.

Яблуневий цвіт - страшно-
знаєш, що буде похований,
аби дерево розродилось.
Коханий, не бійся. будь відважний -
все до нас пораховано -
від мене серце лишилось.

За любов заплатила мовчанням
і небаченням твого світла.
Розчинятись повільно звикла.
А поки ще тут. Я. Востаннє.

Загорнись у мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати зчудований знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
В капелюсі ж його лише купка монет.
Не сезон вже на Шуберта. Оскаженіла,
все розтопче юрба, і не чути симфоній.
З їх посмертно-прощальних жорстокий агоній
виривається зойк. Але й він зледенілий...
Не сезони на Шуберта, треба простіше,
це занадто трагічно у морі розпусти...
На планеті п’ять років самотньо і пусто.
Тож не треба! Чому же ти граєш гучніш?
Чи не чуєш, побідаше, все це марнотно...
Та і граєш ти марно. Монмартр не почує.
Тож не згадуй ти імени генія всує.
Тут ненавидять щастя, цей світ — бегемотів.
Тут вбивають за заздрість, згризають у попіл,
Випивають всі соки, на крам викидають.
А малий нас не чує, натішено грає,
Тільки двоє все слухають музику. Спомин.
Так колись наші душі, сполохані, грали.
Ми боялись з тобою побуть наодинці.
Чом тепер ми чужі, я відкинувсь на спинці
свого крісла. А ти усі ноти прибрала.
Подивись за вікно: чи стоїть бідолаха?
Чи почує він нас, чи заграє старої?
Ні, не грає, не грає? То вибухи зброї...
Наш самотній іде поміж бомб аж на плаху.
Він раменом закрив обережно музику.
І тихесенько грає — хай світ догоряє.
Він несеться у засвіт, куди? Він не знає.
А симфонія грає, заглушена криком.
Він утік? Ні, втомився навколіш стояти...
І під пулі пішов божевільного світу.
Він мов я. Нас немає. Ми вирвані квіти,
що в воді з-під крові не навчились буяти.
Тож сховайся в мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати розтерзаний знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
Але більше йому вже не треба монет.

Сіль віків чумацькою залишиться,
Запече, прикладена до ран.
Ти в плече цілований півмісяцем.
(Як цілує лезом ятаган!).
Дочекався волі, наче вирію.
Шлях Чумацький - зоряний рубець...
Тільки чим, скажи, тебе я вигрію?
Може, словом - в небо навпростець?
Ощасливлю чи скараю крилами?
Ти ж не маєш вибору - лети!
Чи тобі не тісно в небі, сину мій?
Не бракує серцю висоти?
Чи пісні твої не переписані
На зітхання, тугу та плачі?
Вигой рани, сіллю пересипані,
В небесах і в себе - на плечі.

Я втомлююсь від твоєї присутносні
неможливості бути разом
ми у натовпі, у безглуздості
переслинені днів екстазом
не терплю я твоєї присутності
коли інший ще хтось присутній
я ховаюсь в свої шкарлупності
я закутуюсь в іншу відстань
довжиною в чужі розмови
чужі поштовхи й небажання
відчуваю між нами кроки
і чужі...
і чужі втирання
я боюся твоєї присутності
я дурію коли ти поряд
але люди бояться сутності
коли ХОЧУТЬ вже й тут ЛЮБОВІ.
Увійти у її пещерності
і віддатись його гористості
не терплю я коли ти...
з чемності
Я дурію з цієї пристрасті.
11.04.01

Маю у голові кілька метеликів
Що живуть лише день
Тож їхні целофанові крильця
Сьогодні веселі
Вони танцюють смішний рок-н-рол
На честь тих, хто йде геть без слів

Даремно тікаєш, хлопчику!
Моя крига вже запалала.
Моя скеля розсипалась на пісок.
Ти не врятуєшся, хлопчику!
Мої очі ховають страшну таємницю.
Мої губи отруйно шепочуть:
"Хочу..."
Наказала тобі не зникнути,
розчинившись у медово-нудному
світлі місяця.
Захотіла, щоб ти залишився,
обернувшись на соляний стовп
моїх сліз.
Попросила тебе замовкнути,
віддавши останні слова свої
шелесту листя...

Даремно тікаєш, хлопчику.
Без мене ти захлинешся у
вирі зайвих звуків, дотиків,
і безкінечних силуетів.
Лишайся тут, добре?

Коли не маєш дому
Весь світ і є твій дім
Не маєш забов'язань
Не відчуваєш втоми
Ти маєш незалежність
І йдеш куди захочеш
Не думаєш про то
Куди тобі вертатись
Коли сумуєш - плачеш
Радієш - то смієшся
Емоції приховувати точно не твоє
Не маєш ностальгії
Туги чи, там, мігрені
І весело живеться
Так ніби цар землі
І якщо Бог створив волоцюг
То мабуть хотів шоб ти був)

Залишаюсь тобі не знайомою
Але попри тобою коханою
У завулках твоєї свідомості -
Карі очі глибокі і зранені.
ти дочитуєш мої буздушності
і картавиш на слові "разом"
Поцілунок лишився ніжністю
Підперезаним довгим шляхом.
Залишаюсь тобі невідкритою,
Зацілованою нестямами,
у фантазіях пережитою
Але ж очі однако ранами.

Її ім'я було - Зелений Колір
Й вона не знала як потрібно жити
Вона не мала рамок чи кордонів
Не проливала непотрібних сліз

Її ім'я було - Зелений Колір
Й вона не мала що тепер казати
Вона жила, шукаючи тепла
Та ще не знала де його шукати

Її ім'я було - Зелений Колір
І світ вона, як справжній, не сприймала
Дивилась на людей із здивуванням
Не розуміючи, чи справді це не сон

Серед людей їй було завжди одиноко
Й вона сама весь світ собі створила
Її ім'я було - Зелений Колір
Хоча зелений їй не пасував