Від Вежі Вавилону до Голгофського хреста,
Бючи поклони, на колінця впавши,
Ми хочем в Небі віднайти Вуста,
Які нам скажуть, що ми не пропащі.
І Слово те, яке було спочатку,
Яке було й перед Вустами,
Ми намагаємось вгадати як загадку.
І висилаєм Богу телеграми.
Шукаємо спасіння... А від кого?
Від нас самих? Чи від гріха і світу?
Шукаємо спасіння... А для чого?
Для нас самих? Для світу, чи для Світла....

В міліметрах від міні драми
Замінований в мінорі слів,
Я вихоплюю, наче з гами,
Звуки в мареві забутих снів.
В сантиметрах від сентиментів
І сентенцій старих як світ,
Я розкладую на моменти
Все життя і затоптую слід.
В метрах я зупиняюсь від Метрів,
В мертвій тиші відчую життя.
Ні, нема на поетів смерті –
Є лиш вічність і забуття.
І в парсеках від вічних істин,
За секунди, години, роки
Хоч добігти б до них, хоч до лізти б
Лиш на відстань своєї руки.

Я тебе намалюю не фарбами,
А сльозами дощу на вікні.
Неземними, чарівними барвами
Кожна крапля заграє в мені.

Кольори я візьму у веселки,
Їх змішаю в блакиті хмарин.
Принесуть біло-чорні лелеки
Всі секрети чарівних картин.

Намалюю тебе в сяйві місяця,
На стежині, що йде в небокрай.
Подивись, як замріяно тішиться
Позолочених хвиль коровай.

І грайливим зайчиком сонячним
Погляд сяє та з блиском в очах,
Мов повінчана з щастям ти обручем,
Знов виходиш на зоряний шлях.

Відчуваю солодкий, малиновий,
Незабутній той смак на вустах.
І усмішка чарівна, що зринула
Та злетіла до всіх наче птах.

Вітер грається русими косами
Пахне в ньому вчорашня гроза.
Світанковими свіжими росами
Забринить і зникає сльоза.

Ще тебе намалюю я струнами,
Звуком тихим і трохи сумним,
Призабутими давніми рунами
І сьогоднішнім подихом рим.

Велетенські осики -
Листаті гіганти,
Повні пригорщі сліз,
Зорі, як діаманти
Де-не-де, з-поміж трав,
Знову в небо злітають
У фіалкових обріях
Ніжно зітхають.
Як в суцільний тунель
Ми вступаємо в осінь,
Опустивши фіранки,
Ще мріємо й досі
Про країни чудесні
Дивами порослі...
Та казки вже не з нами -
Казки вже дорослі.
А листки опадають,
Здіймаються вітром,
І танцюють фокстрот нам,
І румбу. А з світлом
завмерають дерева,
що блукали світами
і живуть,
і живуть
неживі поміж нами.
Велетенські осики,
Лапаті смереки,
Гілля зводять до неба,
А небо - далеко.
Наче леза дощі -
по осінньому цвіту.
"То куди ж ти підеш?"
"На край світу..."

Сьогодні мій, а завтра
Серце ти розірвеш переді мною
І потім скажеш:
“Я невинний, як ангел,
Що помер в двобої.”
Зніму я біле простирадло
І прикладу його до серця,
Ти поцілуєш вже, як завжди,
Та поцілунок цей як стержень
Що пронизав все моє тіло.
І біль, як холод ходить вільно
Повторює ці кроки знов і знов,
Щоб я стомилася, померла,
А потім вже прийде любов.
Сьогодні я спокійна як ніколи
І знаю, що тебе вже не втримати.
Я мрію бути вітром і водою,
Щоб все між нами зруйнувати.

Вона прекрасна, як зоря,
Що сходить з неба кожен вечір,
Невинна, як мале дитя,
Яке всміхається до тебе.
Прозора, як кришталь гірський
І манить холодом й повітрям.
Як хочеться ввійти туди
Ввійти у світ казок і міста
Пройти по вулицях його
І непомітно звідти вийти
Побачити когось того,
Кого в житті ти не помітиш.
Так хочеться сховатись в ній
Забути і не згадати,
Лиш тихо в очі їй вдивитись
У мрії далі поринати…
В обійми теплі загорнутись
І зорі в небі рахувати…

Так буває, коли я одна
Так буває, коли я самотня
Сум у серці моїм ожива,
Відчуваю, що вже я холодна.
Забринить на гітарі струна,
Заспіває за нею і скрипка
Когось я забула, когось ще нема
- У кутку їм підспівує флейта.
Нагадає про сум мій
І дощ за вікном,
Його не чекала я в гості
Та коли ти прийшов,
Будь ласка, проходь
Почитай мені вірші про осінь
Зупинися на мить,
Де читав про любов
Відчуття мені дещо знайоме
Та у серці моїм оселився вже сум
І не знаю згадаю чи знову.
Хтось не прийшов, а хтось і забув
Сказав, що нема йти до кого
Я ладна усе розірвать на шматки
Аби не лишитись самотня
В тиші темній заграє орган,
Заплаче тихенько і скрипка
Так буває, коли я одна
Так буває, коли… Я ВЖЕ МЕРТВА.

Чому люблю цю дивну пору,
Чому зітхаю та не плачу?
Мабуть, тебе я вже забула,
Мабуть тебе не пам’ятаю.

Сьогодні тихо як ніколи
Лиш чую кроки по бульвару,
Це я іду, мій тільки стукіт
Усі залишились позаду.

А далі бачу парк пожовклий
І чимчикую вже до нього.
Тут можна сісти і подумать –
Чому люблю цю дивну осінь.

Годинник спиниться на мить
І я побачу, що хотіла
Перед очима пропливає світ
Я не зміню усього, що зробила…

Втома легко мене обійма
Чую кроки чиїсь на порозі
Не людські, там нікого нема.
Але ж чую, що кругом
Хтось ходить.
За вікном потемніло, сама
Я лишилась, як вітер надворі.
Вона завжди приходить одна
Непомітно і тихо як спокій.
Я наллю собі келих вина
І залишуся з ней наодинці
Вона скаже, що я щось сумна,
А я відповім, аніскільки.
Ти красива, така чарівна…
І коли надивлюсь я на тебе?
Лине мить і тебе вже нема
Ранок швидко приходить на зміну.
Час пройшов, догоріла свіча,
Але я так не хочу прощатись.
Я прошу повернися назад,
Потанцюймо хоч разом у вальсі.

Мені так хочеться розповісти,
Як осінь сумно мене голубить,
І клен лягає на плечі листом,
І вітер тепло цілує в губи.

Мені так хочеться у конверта
Покласти серце і відіслати
Тобі, мій любий. Бо легше вмерти,
Аніж самотньо тебе чекати.
25.09.2006

Був перший гріх – жага пізнання.
Сміливий крок назустріч змію
І перше пристрасне кохання –
То наслідки, я розумію.

Що їй від мужа? Сильні руки,
Щоб огортали в час гарячий;
За це їй будуть біль і муки,
Наплачеться. І все пробачить.

Стерпівши сором і обмови,
Взяла за руку чоловіка,
Приміряла йому обнови
І повела у світ великий.

Там разом збудували хату.
Варила, ткала, сповивала…
І у часи матріархату
Усім по праву керувала.

Воно і зараз так. Усюди
Її рука, порада, сила.
В усьому винна, – кажуть люди.
Усе на ній. Тому й згрішила.
24.09.2006

Я падаю...
Підступною рукою
Хтось нищить моє небо.
Біглець! Господь з тобою!
Мій біль тобі, далебі,
Розрадою.

Однаково,
Убивши, не злітають.
Тобі моє розп’яття
Вдалось, та воскресаю
Попри святі закляття –
Це знаково.

Не золото –
Мовчати – клята згуба.
Донизу палець – вирок.
Зажди! Ще вріжу дуба...
Так марить серце миром,
Поколоте.

Дім тенет
Лише несе
Чи кинути, чи може закури
Він плете
Вона несе
Працюйте тут, давай роби, роби
Він кує
Дім тенет
Слухай хлопче ,може зупини
Мені м`ясне
І їй м`ясне
Їсти, їсти, їсти будемо ми


Він живе
Він п`є круте
Може повід є та пропусти
давай неси, давай плети,
Працюйте тут, давай роби, роби!
Дім тенет
Своє візьме
І встигне точно, встигне до війни
Клади мене
Складу тебе
Незабудь, маленька, зачини
ми харчі чудові,
заціни!!!!!!!!!!
прошу тебе, мій Бог, оборони

Кіннотою зліва
Піхотою зліва
Клаптями висне
Прожарена шкіра
Точиться місяць, світить без діла
Море тріпоче мов левова грива
Клаптями справа
Клаптями зліва
Болить голова на маленькому тілі
Хмари будують погоду ліниво
Колись ти хотіла жити щасливо

Тепер же лежить прожарена шкіра
Однакова справа
Ніяково зліва

Ці вузькі вікна заготичні
Пролазить тулуб голова і ротик
А потім гостроверхі палі прикрашатимуть мій Львів
Сірими клаптями
Такий приємний Львів на дотик
Таку красуню все ж зустрів
Клаптями-слідами
Ці щогли ратуші, гадаю вони вічні
В цьому сплеску стершихся вогнів
В цьому сексі бажаних світів
В цьому падлі згаслих ліхтарів
В цьому сонці зморених дротів
В цьому нове від готичних Фів
КлаптинкойКлаптиком
З`являються дотичні
Торкаються й пливуть подалі човником
Пливуть в червоне марево степів
Пливуть в червоне марево степів

Все чорне тло в сніжинках
То чорне тло то ніч
Сніжинки-цятки, що ввижаються о третій
Вони летять так швидко,
летять у вікна певна річ
І я ховаюсь в простирадлові намети
Все чорне тло у цятках
Так мерехтить змія у норах
Зваблюючи око наче ворог
Та білі цятки-згадки
Перетворюють змію в грей-скейл калейдоскоп
Відтінки сірості в повітрі та наметі
Сміюсь, як пахне мокрий порох
Перетворюють мій стан в ще одну з хвороб
То чорне тло у цьому винне
Останок ночі присвячу дієті

Не звикла тікати від проблем,
хоч і всі чоловіки уперті.
Походжають з пенісом-мечем.
І розбризкують довкола сонми сперми.

Могла би бути моя,
Але ж вони всі однакові.
Тому ця лебедина мрія
Так само щуки і рака.

І специфіка: вторинний сечохід
(але це якщо без провокацій).
Я не хочу завше бути під

Згубним впливом поведінки домагань.
Силуети мають звук акації
З відголосками пекучих запитань.

Ходять всі хуни з сумками.
Мріють про чисте кохання
і про білого принца,
з яким можна поспілкуватися
про розподіл його багатств,
про гармонію добробуту й митарств,
про армреслінг, війну португальців з курдами,
про рецензію на Третю Книгу Царств.

Тож вересень. Переді мною сад.
Далекий грім міського мурашиння
Лишився десь за крилами, позад.
Й турботи звіялись лушпинням.

Вже хвилі не являють Афродит,
Лиш мозаїчно граються минулим,
Я мушлю виловив з троянських плит,
Вона мене дістала із намулу.

Пісок білесий вкриє тілеса,
Мандрує сонце в товариськім колі,
І поводком туга коса
Дівча жбурляє в примхах долі.

Люблю цей берег. Між рядів маслин
Гуляє вітер під крилом чаїним,
Поміж човнами одиноких спин
Блукають дівчина й хлопчина.

Старий Лиман у парусинні яхт,
Козацькі чайки і човни кімерів
З-за обрію минулого летять
На веслах неозброєних спортсменів.

Вже вересень. Час випити вина
З Ольвійських амфор й щедрої лози.
Відчути Бузький аромат сповна
Із присмаком чаїної сльози.

Листок на склі
Останній залишився,
Дощі ідуть
Нічого не змінилось,
А він тримається
З останніх сил.
Пожовк увесь
І фарби усі змились
Та він радіє,
Що один лишився,
Один фрагмент –
Прекрасне у житті.
І осі уже світає,
Але листка
На склі немає.
І знов фрагмент
Згубила я.
Мільйони років
Зникли, як роса
Та все одно
Єдиного ще не знайшла,
Того, який
Надію подавав,
Який у бурю
На вікні тримавсь.
Мільйони років
Збігли, як вода
Фрагмента вже
Давно нема’
Картина вічності
На дно лягла.
Та зміст таємного
Не зрозуміла Я!

Шум. Дощ. Я засинаю
В мрії свої десь поринаю.
Краплі на склі, то сльози мої –
Мене вже немає!
Очі відкрила я ще живу.
Музику кап-кап, кап-кап
Не ворухнувшись слухаю.
Повтору не буде я відчуваю.
Буде щось інше, а що? –
Далі не знаю.
Глибоко в серці тихенько караюсь
Відповідь знаю, питання немає.
Розум заводить в шовкові тенета
Плаче душа, сердиться небо
Блискавки кидає прямо на землю.
Розум замовкни, серце…спинись
Хочу збагнути, що це за вись.
Тіло і душу з’єднати я маю
Себе компенсую, тебе роз’єднаю.
Скоро почнеться пісня дощу
Тепер я з покоєм навіки засну.

Моє життя нічого ще не варте.
Життя, кохання, а тим паче я.
Я ще маленька дівчинка й удача
Не настигала. Заспання.
Дитя природи. Небуденність. –
Це все прекрасно знаю я,
А що розкажеш ти сьогодні
Казки, а може про буття?
Людина скаже, що все зможе,
А завтра скаже, що помре
Отак кажи, що когось любиш,
А потім серце роздере.
Ти ще мала, чого питаєш?
Відповідають всі, кого не запитай.
Вони чогось сердиті і незграбні
Кохання – кажуть люди – це не рай.

Осінь. Тиха осінь.
Накинула свій “плащ” на наше місто.
У лісі опада багряне листя,
Земля вдягається у жовте та руде намисто
І незабаром буде готуватися до сну.

Маленькі першокласники ідуть у школу
З великими букетами в руках.
Сьогодні тут, для них уперше залунає дзвоник,
А час за ці роки пролетить наче птах.

Ось ми з тобою тут,
Зустрілись через декілька століть.
І знову осінь нас звела,
У танці листя завертіла
І десь далеко залишила.
Вже нас нема!
Осталась осінь лиш одна
І мертва тиша, як імла.

Все. Набридло. Досить.
Не втомився грати?
Ділять теплу постіль
крижані квадрати.

Не любов – потреба.
Явище сусідки.
Темно. Мало неба.
Я виходжу з клітки.

Про мене кажуть, що вродливий, -
Мужчини падають до ніг.
Здавалося, б з якого дива?
Я звик їм буть за оберіг.

Мене підтримують і хочуть
Всі мрії справдити нараз.
Та всі безсилії щоночі
Затанцювать безглуздий джаз...

Чому ж це все мене так тішить?
Чому ж такий щасливий я?
Чи написать якогось вірша,
Надії засвітить маяк?

С. Ушакову

Призупинись в осіннім герці,
бо кожен день — наш день останній:
вже вересень чілійським перцем
горить в палаючій гортані...
Міцний букет осінніх спецій,
парфуми пряні та зникомі,
і твій, з палаючих монтбрецій,
букет горить на підвіконні.

Скажи, що жевріє у слові:
вогонь цей — світло чи загроза?
Ще мить, і захлинеться проза
В потоці світлої любові...
Ти ж розумієш, ненадовго:
таке надовго не буває.
Поки бринить старенька домра,
і музику видобуває
із неї осінь-підмайстриня, —
призупинись, і ти почуєш
це бурмотіння, ці пачулі,
цей шурхіт шат з важкої скрині...
.................................................
Летять десанти легкокрилі,
риплять возів незримих осі...
В цю пору гриму та плюмажу
що всі бажання наші важать?
у місті — Осінь!..

Майбутні хлопчики, прийдешнії дівчатка!
Ви вже от-от появитеся сміло.
Хоча безкровні ви та ще безтілі,-
Моїм нащадкам мій кінець початок.

Мої нащадки в мене на долоні:
Ковзькі, порські і липкі, мов сироп.
Це, може, донька; може, мій синок
Зникають у міському водогоні.

Нехай вас не впізнають матері,
І хай життя триватиме добу.
Я Богу помолюся:”Хай побудуть!
Хай їх догляне пані Боварі!”

Десь серед молитов і сподівань
Тихенько і сумирно захолону.
Бо ж не життя це, а мерзотна твань,
З якої вже не вирватись полону.

Міняє світ багно і кров на сизий лід,
Ти вже не та, що бачив я і прагнув.
А Сонце зрадило і повернуло знов на схід
І роль повітря взяв на себе вакуум.

Так боляче. Торкнися моїх ран!
Я у клубок мотаю нервочерви.
Та десь у мене був ще тут наган,
Однак рука здригнулася непевна.

Я проколов би серце долотом,
Я б задушив себе в своїй подобі.
По кождій другій спробі я — ніхто,
Тому що лиш одна дається спроба…

На смак мов вишня –
Солодка, стигла насолода,
І навіть кісточка не лишня.
Тобі уся моя свобода.

Приперла тілом до стіни...
Якби не так, якби не зараз,
То вже й не тут, і вже не ми
Лежали поруч в ліжку-хмарах.

Я зміг би усе,
І міг би то все
Тобі лиш одній дарувати...
І навіть, як не будеш знати,
То є однаково мені –
Живу без імені.

Рука в руці,
Душа в душі,
Хоч не моїй, але й не шкода...
Ключів нема – нема свободи.

Тому і знати я не хочу
Куди діваєш свої ночі,
І з ким у ліжку свому спиш.
Смієшся, плачеш чи мовчиш...
Мене то більше не обходить –
Нехай душа сльозою скотить.

... рука лиш тягне телефон,
І знову чує мікрофон,
Коли спитаю: „Шо ти робиш?...”

Тож вересень. Переді мною сад.
Далекий грім. Тисячолітній свідок.
Кімери й скіфи вийшли на парад
І п'ють горілку по шатрах бесідок.

При кожнім боці меч
Забрязкотить рингтоном.
То незборимий смерч
Йде плиткою й понтоном.

У рунах рам'я,
Рамена під руном,
Сто грамів раю
Осяються вином.

Цілую милу під салютом
На плитах чорного Інгулу,
В обіймах стоголосих люду
Я пещу кочівницькі скули.

Пливемо в ніч. По Адміральській.
Ти протекла. Корма на крен.
Ну годі. Час вже забираться.
- Іди. Іди собі.

Мені нестерпно від тривоги.
Мені незатишно від слів.
Світанок падає під ноги
нічних містичних королів.

У світі дивних відображень
Твоєї постаті нема.
Нема п’янких весняних вражень,
хоча надворі – не зима.

Все навпаки. Нема віддачі
у почуттях і у думках.
Сміються всі. Лиш небо плаче
з маленьким світом на руках.

4 квіт.”04

Перемога...
Чия перемога?
Ми обоє упали подолані,
І даремно вишукувать Бога
Ув очей божевільному промені.
На білій траві боєвища
Під горни північного радіо
Ми прагли здійнятися вище
У наших цілунків параді.
Та сонце сховало обличчя
В долоні жалю і розпуки,
Й скотилося наше величчя
За нами на шовкові луки.
Як лаври ділити по бою?
Чию ускульптурити міць?
Ми лежимо горілиць
Пробиті одною стрілою.

2005

Я залишилась одна….
Я помираю в журбі…
Як же, скажи, повернутись назад?
Ти і досі потрібний мені!

Думала я все пройде…
Думала серце помре…
Але щемить і душа завмирає –
Я й досі кохаю тебе!

Приспів:
Вернися, коханий, вернися до мене, -
Я жду.
Вернися, вернися до мене, -
Забудем біду…
Якщо серце палає коханням
І ти вже не можеш забуть...
Повертайся, коханий,
Мелодія вкаже тобі вірну путь.
(2 рази)
Тобі вірну путь…

Я пам’ятаю твої
Всі поцілунки п'янкі
Я не забула ті очі ясні, -
Ти й досі ще снишся мені!

Знову літаю у снах,
Знову щаслива з тобою.
Вернися до дому,
мелодію серця
зіграєм навіки з тобою.

Приспів:

Про мене кажуть, що вродлива, -
Мужчини падають до ніг.
А ще говорять, що щаслива,
Якийсь везучий оберіг

Мене підтримує і хоче
Всі мрії справдити нараз,
Та він безсилий і не може
Моє життя – безглуздий джаз…

Чому ж це все мене не тішить?
Чому ж це нещаслива я?..
Невже кохання серце душить?
Невже не радує життя?!

Осінньо в очах і у барі,
Ми пили янтар золотий,
І рибу, що була у парі,
Безжально донищила ти.
Ти в рибі.
І риба в тобі.
Не буде для неї "спасибі",
Лишились на жирній губі
Останні ознаки по рибі.
Ти в рибі, не знаючи це.
І посмішка жирна є хибна,
Бо вже проковтнула лице,
Нічого не кажучи, риба.

2005

Оце і все.
Розтанула романтика.
Усе, усе...
Загублена семантика.

Усе і все.
І те, чого не сказано.
Дарма шукати
Єдність понадфразову.

Скінчивсь контракт:
Вдягаю нову маску.
Комусь антракт,
Мені провал. Фіаско.

2003

Знов кава міцніша за скоч,
З пельменем в тарілці корида,
Дівчино, будь-ласка, помовч,
Я хочу послухати рибу...

2005

Замало днів, ночей замало,
щоб розділити час на двох.
Вже скільки мрій життя ламало
об гострі обрії тривог;
і скільки снів порожніх снилось,
ні світла в них, ні кольорів...

Прозоре небо розстелилось
в підніжжі білої зорі.
Світанок хмарам очі виїв
і зупинив нічний політ.
...Ти повертаєшся в свій Київ.
А я – у свій колишній світ.

Цей дощ розмив речам роти
та вікна всі твої отверзті
ти зоофіл - міняй світи
на тугу рідкісної шерсті

і будь обділений а втім
святкуй же свій злиденний вимір
де світ не може бути всім
лише тваринкою на вибір

Попурі із Шопена,
Теракотова даль.
Шарф - на плечі тендітні,
На обличчя - вуаль.
По-аматорськи гарно
Життєстійко роками
Насувається ніч,
Ніби пікова дама.

Роздає реверанси,
Сумно зітхає,
Поміж трав золотавих
Щастя шукає.
Щось шепоче - нашіптує
Сонним поетам,
Домальовує пензлем
Коханих портрети.

В час, коли, ми самі,
тет-а-тет, віч-на-віч,
По-аматорськи гарно
Спускається ніч...

Тут сади все все ще пахнуть осінню,
і блукає сумний Пегас.
По оплаканій стежці росами
він проходить двадцятий раз.

Він збирає побиті яблука,
витирає з них бруд крилом.
Так самотньо тут, ані равлика...
Все не так, як колись було.

А далеко віконце світиться,
і над хаткою в’ється дим.
Він походить і десь подінеться...
Бо пегаси не люблять зим.

Побачило, приглянулось, вдивилось,
Поближче підійшло, в очах втопилось,
Застукало, напевне закохалось,
Себе на весь світ розірвати дало.
Спочило втихомирене, спинилось,
За звичкою в любові знову билось,
Росло і квітчало, літало,
Найчервонішим в світі стало.
Однак ... приглянулось, збентежилось, схопилось,
Засумнівалось, роз’ятрилось, розізлилось,
Побачило, подумало, відчуло,
Пробачило, заплакало, забуло.
Не знаю, чи кохало серце те, чи не кохало,
Не знаю, чи страждало, чи вмирало, оживало,
Одне лиш бачив, як воно так сміло,
Любов’ю палко на весь світ горіло.

В душі з любові вилило озерце,
Таке просте, звичайне людське серце.

Тепла кав’ярня за містом.
Музика, наче нізвідки.
Можна за столик присісти.
Тихо. Спокійно. Без свідків.

І без питань про майбутнє
(як ви плануєте вечір?)
Навіть думки тут відсутні.
(Як і прокурені речі.)

Круглий акваріум. Риби
мовчки вирішують справи.
Затишно...Лірика Скиби.
Запах гарячої кави.

спав на болоті
з кров'ю сни випивали комахи
намагався звестись на ноги
падав на м'які троф'яні мати
теперішнє зникало в небуття
потреба в пам'яті відсутня
а зорі - ночі сивина -
додолу падали як сукня
залишивши бажання на землі
відбитком відпочинку мого тіла
прямую далі до мети
у напрямку очей - сіріло...

біля ніг поклав капелюха
сопілки торкнулись вуста
повз мене проходили люди
чи чули музичні слова?
що мушу жити за гроші
з вірою у безкоштовне життя...

по розбитому шклі я проходжу останні азарти
ноги в шкельця січуться і ллється черлене вино
вишиваю любов ... осінній мотив на асфальті
лягає як гладь на роздерте ущент полотно
розсікаю слова, розмежовую бути і не бути
вию вовком вночі, а під ранок щаслива до сліз
по розбитому шклі я танцюю свій танець коханки
вишиваю любов
рву нитки
демоструую стриптиз

Був теплий дощ, і теплий вечір,
Іще вночі тепло було,
А вже на ранок нам на плечі
Пожовкле листя потекло.

Воно спадає у знемозі,
А вниз, до мосту, до ріки,
По фіолетовій дорозі
Каштани котяться лункі.

І дивна тиша, й ранок світлий
Прошепотіли нам про те,
Що перевтілилося літо
В осіннє диво золоте.

Полюєм в каві на невловний зміст
на справжнє й втіху думати щосили
на нас полює в каві холод міст
в яких усе уже давно зловили

не вийшов ще на чорні лови час
який вполює цю тонку забаву
і поки справжнє десь полює не на нас
ми в нетрях міст полюємо на каву

На Спаса, дев’ятнадцятого серпня
Лелечин день, - готові всі летіть.
Душа болить, шепоче, плаче, терпне…
Ой сурми вічності, не рвіть її, не рвіть!

Прощальний ранок, он вони кружляють
В рідному небі над своїм селом.
Пора прийшла, птахи це добре знають,
Скінчилось літо, осінь під крилом.

А ми в селі вже вибрали картоплю,
Дари осінні щедрі на столі…
І я готова з ними у безодню
Пушинкою на дужому крилі.