Заклечана хата. В любистку криниця.
У відрах студена вода виграє.
Чи справді я бачу, чи це мені сниться,
Що мати говорить, а не пізнає?

Там горлиця тужить на вишні з любові
І ластівка двором в турботах снує.
Немов би із матір'ю в лагідній змові,
Що бачити - бачить, а не пізнає.

Це свято зелене. Чебрець на долівці...
У кожного щастя і горе своє:
Як тепла рука на дитячій голівці,
Як дивиться мати, а не пізнає.

15.06.03 р.
Софія.

"Не плачу я біля Стіни Плачу
До себе ніби крізь віки кричу."
Записка до Стіни Плачу

О, Господи! Нарешті мир пошли
На Землю, що Тобою освятилась.
Аби повірилось,
а звістка щоб на крилах
В усі куточки світу полетіла,
Звідкіль прочани йдуть в Єрусалим.
Здається, непростимого гріха
Достойні ті, що бойню учинили,
Що через пуп землі межу творили.
Щоб через душі, віру і могили
Пройшла дикунська, з древності соха.
І невмируща ніби.
І сліпа.
А бій іде за що? Та не за славу,
Бо б'ються тут, їй - право, не держави,
Бо, видно, так караються Варави,
Що в нас сидять.
Їх совість не чіпа,
Ні кров, що капле зрідка зі скали,
Ані вогонь, що сходить на Великдень,
Ані сльоза з ікони, що не зникла
Через віки. А люди мовби звикли -
В собі свою Голгофу не взяли.
Не подолали, ні. А Ти молив,
У Батька нам вимолював спасіння,
І біль на себе брав, і мук терпіння,
А бачиш, так і є стовпотворіння, -
Пілатів більше, аніж Магдалин.
Пишу Тобі, і думаю: прости,
А, знаю сам, не стане в Тебе сили
Те зло, що люди (люди!) сотворили,
Здолати чудом!
Ми дарма просили, -
Це ми Тебе повинні захистить.
Одне хіба, -
Лукавство наше знищ.
Від нього і святеництво, і кров'ю
Полита правда, і полите Слово
Й земля обітована, та, котрої
Нема для житла. Є для кладовищ.
О, Господи! Нарешті мир пошли...

Травень, 2005 р.
Рамала

Погляну в себе, в дзеркало неначе...
Ховається в зіницях переляк
За тим, що вже минуло. Ніби бачиш
Із витоків життя свойого шлях.

Он мама повертається до хати,
Коромисло зігнулось від прання,
І на шпориш лягають винувато
Полотнища стежками навмання.

Доріжки ті не звуть мене далеко...
Зозуля ще майбутні шле літа.
Ще мій поважний молодий лелека
Щоберезня у берег приліта.

Крайсвіту ледь сягає до левади,
Ростуть ще друзі десь і вороги.
Мій світ ще мій, ще їм ніяк не вадить.
Не тиснуть думи, зради і борги.

Я не живу, а так: сміюсь і плачу.
І світ довкола синій і дзвінкий,
А в ньому кожна цяточка назначить
І біль, і щастя, миті і віки...

Бери мене, просторе стоголосий,
Як кульбаби пушиночку в політ.
Мене з порогу рідного відносить
Не Бог, не Дух, не Брат, не світ, не цвіт...

...А мама повертається до хати...
Коромисло зігнулось від прання...
І на шпориш лягають винувато
Полотнища. Стежками навмання...

12.11.95 р.

Чи вишня зацвіте, чи землю вкриє сніг,
Чи день горить, світає, чи смеркає...
Старенька мати вийде на поріг.
Хіба ж вона живе?
Вона чекає.

Такий великий
Світ.
Так мало
В ньому
Місця.
Так мало жити
Літ -
Лише злетіть...
І сісти.
А можна
І не так,
А з висоти
Упасти,
Поламане життя
До ніг тобі
Покласти.
Та й скаже хтось:
- Дивак,
Хіба була
Потреба?
Літав би
Та й літав
Невисоко
У небі.
У небі,
Може й ні,
А над кущами -
Вище,
Поближче
До рідні
Та до землі
Поближче...
Та вже любов
Сліпа
За хмари
Підіймає,
І падаю,
І па ...
Упав.
Усе.
Немає.

Не журися, ясене, над хатою,
Розчеши туманам сивизну,
Наспівай з вітрами мамі й татові
В дітях і в онуках їх весну.

Не осиротись, моя хатиночко,
Повиточку в радості й журбі.
Постривай хоч рік, а хоч хвилиночку,
Все, що гріє нас, воно в тобі.

Рідні ми цим ясеном, криницею,
Лугом і стежиною на став,
Спогадів далекими зірницями,
З котрих совість наша пророста.

Не журися, ясене...

нічні метелики летять не на зірки,
а на зелені і хрусткі монети.
їх крила зліплені сметаною мети
а їх обличчя, то гріха портрети.

вони живуть всього кілька годин,
але встигають сотню раз померти
їх люблять хто подібний на мужчин.
а інші користуються відверто.

їхнє життя літать від смаків кислих.
і здобувати карму на землі.
може колись порхнуть до джерел чистих
і їх знайдуть у прірві навесні.

Хвилина йде, хвилина збігла.
За роком рік за тінню день,
а за вікном твоїм вже стигла
безмежність і жага пісень.
Пісень: заспіваних і згаслих,
по вінця повних і сухих,
пісень, прозорих і неясних,
чарівний сплав всіх голосних.
Всіх голосних і тихих літер,
що пишеш подихом в імлі,
всіх нот, що вихопив той вітер
та змалював на твому склі.

На твому склі до неба дотик
і стежка вічності жива.
Ти відчуваєш світ на подих,
на порух і на змах крила.
На змах крила, на терпкість хвої,
на чистість стрічних голосів,
на розуміння молодої
трави прийдешніх нам часів.
Часів невтиснутих в годинник
без хронології та меж.

Неначе взяв хто в руки віник
й нас випадково вимів теж.

* * *
Що глина гончарам? Дешевша всього!
Нікчемний прах! А розсудили б строго,
вони б її не м'яли й не топтали:
це прах батьків, хай мають жаль до нього.

* * *
Шукав поради я у зошитах сторіч -
і скорбний друг мені таку промовив річ:
"Щасливий тільки той, з ким поруч мила -схожа
на місяць-білозір у довгу-довгу ніч!

* * *
Хоч гарні щоки й кучері я маю
і станом кипарис переважаю,
але спитайте, нащо майстер вічний
зростив мене в земнім саду? - не знаю.

* * *
Хіба не дивно, що пани чиновні -
самим собі нудні, хоч горді зовні -
до кожного, хто здирство зневажає,
такого пишного презирства повні?

* * *
Юначе, підведись - горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий вогню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

* * *
Проходять весни, зими пробігають -
листочки книги нашої гортають.
Пий, не журись! І лікарі, крім хмелю,
ніяких ліків од журби не знають.

* * *
Про рай говорять і про гурій молодих,
про мед і про вино... О, що ж! Тоді не гріх
і тут втішатися небес дарами, -
так чи інакше ж бо ми прийдемо до них!

* * *
Погляньте, очі, на тісні могили,
на світ, де діютьзловорожі сили!
Царі, князі - в грязі, осяйні лиця
жерущі хробаки заполонили.

* * *
Пий, доки голову вино не отуманить,
забудь зловмисного, що гнівається, ганить...
Що в тій тверезості? Вона немилосердно
думками про кінець твоє серденько ранить!

* * *
Багато цвіту є, живих земних окрас -
їх в землю втоптує немилосердний Час...
Якби живилися з могил небесні хмари,
кров вишукана би аж до Суда лилась!

* * *
Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
короткого життя? всі, хто живе, помруть,
життя у позику тобі дається - отже
з ним розлучитися щодня готовий будь.

* * *
Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,
душа моя - напій, в прозорій чарі тіла,
а світлий келих той, що від вина сміється, -
сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

* * *
Ви в себе всесвіту ввібрали силу
і судите про нього - з небосхилу.
А суть пізнавши - наче небосхил,
сягаєте чолом земного пилу.

* * *
Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.

* * *
Цій чаші мудрий похвалу співає,
цілунками чоло її вкриває,
а всесвіту гончар цю дивну чашу,
оздобивши, об камінь розбиває.

* * *
Цей караван життя - предивна річ:
Так мало в ньому є щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино! - бо пропадає ніч!

* * *
Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття...
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
як решта з келиха, цей залишок життя!

* * *
Коли безгрішний дух розлучиться з життям
із праху людського нам зліплять гроб, а там,
після недовгого спочинку, доведеться
такою ж глиною для інших стати й нам.

* * *
Купив я глечика у гончара в крамниці
і він мені відкрив предивні таємниці,
він мовив: "Був я шах, мав щирозлотий келих -
а став я глечиком для кожного п'яниці!"

* * *
Коли напровесні красуня біля гаю
мені в коновочку наллє вина до краю -
хай вибачать мені це порівняння, словом -
буду собакою, якщо про рай згадаю!

* * *
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мою зігріла путь,
так, мимохідь, поніжила і зникла -
чи не за правилом: зроби добро й забудь?

* * *
Коли ліпив Творець моє єство із глини
зарані відав він усі мої провини.
Якщо від Нього й гріх, чому мене він хоче
в день суду ввергнути в палаючі глибини?

* * *
Найкраще пить вино у віці молодім,
укупі з милою, з товаришем своїм,
цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
і пить без просипу - єдине щастя в нім.

* * *
Навіщо капища, мечеті на майдані,
про пекло та про рай розмови безнастанні?
У книгу Долі глянь, о друже мій, - усе там,
що з нами станеться, записане зарані.

* * *
Немарно бога ми за милосердя славим:
не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.

* * *
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
того, що суджене, боятися не треба, -
боюсь неправедно прожити на землі.

* * *
Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
води звичайної нам не пошле вона.

* * *
Недоброзичливість ніколи не могла
узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі - ти зла мені бажаєш:
ти благ не діждешся, я не побачу зла!

Шкода, що ти повернешся до мене
тоді, коли пісками схлине час
на днів чужих оголені рамена,
які сьогодні – наш іконостас.
Шкода, що не зупиниться ніколи
туга і непідкупна вісь земна,
і йтимуть жовтороті ніцше в школи,
аби читати наші імена.
А ми – потоком місячного світла
і ріками, що завжди проти днів.
Твоя душа на хвилях цих розквітла
і вибухнула голосом – без слів...
Шкода, що ми такі з тобою схожі:
мовчання нам зручніше за слова.
Отак, без мови, виживем.
А може,
ця мова, як санскритська, не жива?
...Лишається – палити сигарети,
стрічатись у кав’ярнях раз на рік
і клясти світ, в якому ми – поети,
а він до нас – як рана для калік;
і жити, і губитись серед люду,
ростити сад, народжувати час,
і мовчки шкодувати, що не буде
ніколи нас – для світу,
нас – для нас...

* * *
Ти, в кого до утіх невдовольнимий лас,
кому байдужий суд, що жде по смерті нас,
отямся, схаменись, поглянь навколо - бачиш,
що діє з іншими невідворотний час?

* * *
Тільки з мудрими пити корисно для нас,
чи бо з милим кумиром у вибраний час.
Не хвались бенкетуючи й потім. Відтак -
пий потроху, пий зрідка, і не напоказ.

* * *
О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха - й протверезляюсь тільки,
коли надію я на тебе покладаю!

Тоді, коли збуваються слова,
так само передбачено, як зливи,
тоді, як на дахах танцюють сливи,
зірвавшись з віт, і світиться трава
від місячного доторку землі, -
вночі, коли чекаєш на пригоду,
сумний приходить янгол і на склі
малює час – від Заходу до Сходу,
від Півночі до Півдня, й навпаки...
Ти мовчки споглядаєш з ліжка диво,
як він – всього на відстані руки.
І гупають у стелю пізні сливи.

Відбудеться мальоване.
Колись.
А поки що дитинно і відкрито
на повну душу видихни й молись
мальованому первісному світу,
нездійсненим видовиськам дощу,
несправдженим пророцтвам й заповітам...

Ведись гостинно. Принеси борщу.
Присядь до столу – під рамена світу.
Повідай про безжалісні жалі,
про брухт речей, про те, про що б не варто.
І – випийте по чарці. Щоб на склі
всю ніч палали вилиці і ватри.

* * *
І грудочка землі, й пилиночка мала
були частинами прекрасного чола.
Легенько ж куряву стирай з лиця красуні,
бо й курява колись красунею була.

* * *
І юних, і старих - всіх поглинає час,
і невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
як ті, що вже пішли, чи прийдуть після нас.

Ти просто одиноко-нетутешній,
мов крапка – в незакінчених думках.
Тому твоє моління про прийдешнє.
Тому чуже минуле у словах.
Хоча щоранку, ледве зазоріє
ти каву п’єш на кухні, як усі,
цигарку смалиш, згадуєш Місію,
стрибаєш у невиспане таксі.
І цілий день – робота, преса, стреси,
канапки й знову кава – на обід.
І що якісь алюзії прогресу? -
в словах тобі підвладний всенький світ!
Дивуються вечірні перехожі,
коли виходиш з нетрища метро:
чудний дивак, на римлянина схожий,
як в дзеркало, вглядається в Дніпро.
Про що йому розкажуть жовті хвилі –
у бризках вересневих ліхтарів? –
Хіба : які в природі ми безсилі –
ріка сягає неба – з берегів!..
А він стоїть, смакує сигарету.
Думки, як жмуток років, на чолі.

Візьми у руки завтрашню газету
уранці й скажеш, хто він на землі.

* * *
Я не по бідності обходжусь без вина.
Мені ні суд людський, ні кара не страшна.
Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.
А нині в серці ти - і я не п'ю вина!

* * *
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки - чи виживу, хто зна?
Та найдивніше, що і від хвороби тої
немає засобу, крім доброго вина.

* * *
Як жаль, що молодість безслідно протекла,
що в ступі неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! І оком не змигнувши,
у прах вернулися, покинувши діла!

Отам, де вечір пізній на бульварі,
де золото незбираних медів,
мене чекає майстер Страдіварі,
на деці скрипки – струни із дощів.
Його оселя ветха – просто неба.
Він пригощає чаєм з диких трав
і вміло пестить дощикові стебла,
і каже: “Це з торішніх ще отав...”.
Він знає грім – його басисті лайки,
немов відлуння сміху скрипаля.
Він бачив час – туристом із Ямайки
торік блукав тут...
Й дивно – вся земля
мого старого майстра надихає,
аби творив – із дощику і снів!
...Мене він довго містом проводжає –
аж до високих зоряних степів.
Тоді цілує в щічку і сміється,
мов у повітрі – дзвонами – зірки...
І вірю я:у діда – вічне серце,
бо хто ж дощам
налагодить
смички?

А там сніги такі, що тільки мріяти,
І п’яні буки – вітами – в “аркан”,
там на Різдво приходить янгол сіяти
зернини-зорі ґаздам під паркан.
Там дітлахи під місяцем рум’яняться,
бо від морозу щічки-пиріжки,
і вірять в те, що диво дивне станеться –
прийдуть на ватру з хащ лісовики.
Там пахне сном і калачами звечора,
коли блукаєш в лабіринтах скель,
де кожен крок у ліс, немов у течію,
яка то справді річка, то пастель...
Там хтось сміється з хащі смерекової
і кличе в ніч димами за селом.
А в стайні пахне небом і коровою,
і степом, і, звичайно ж, молоком.
Там гори сині зорями заселені –
якщо зібрати їх цілющий сік
і вмитись – можна прикохати легеня,
що вчора переніс через потік.
І жити, і дружити із смерічками,
і мати дім, де пісня і добро,
як в давнину, саньми – не електричками –
спускатись у низини, як в метро.
І на Різдво, якесь там по-колишньому,
малим синам повідать крізь пісні,
що був десь світ, в якім були ми іншими, -
там, за лісами, там на чужині...

За гору сонце котиться і враз
Приховує свій золотий достаток.
Густа блакить шукає горизонт,
Де світу край, де і його початок.
Коли ж насправді виникло життя
З планетами, космічними тілами?
Не осягнути розумом ніяк –
До вищого слід прагнути думками.
Маленький атом здатний до сполук.
Ми бачимо усе матеріальне.
Та є душа і тіло, є і дух.
Є світ тіней, а є світ – ідеальний.
За гору зірка скотиться за мить,
Над обрієм її лиш хтось побачить.
Настане день, а в інших буде ніч.
Хоч часом безвість трохи більше значить.
Проходять всі крізь ранок, день і ніч,
Немов летять синхронно по орбіті.
На північ, південь, захід і на схід,
У космосі малюючи графіті.
Небесних тіл є безліч, як думок,
Та кожне з них живе собі окремо.
Біжить вперед, повернеться, стоїть.
У нього рух – це певна теорема.
За гору сонце скотиться за мить.
Залишить тільки золоту загадку:
Чи може світу десь прийти кінець,
Якщо немає ясного початку?

ТВОРЕННЯ МІТУ ПРО КОХАНЦЯ ДІОНІСА І ПЕРСЕФОНИ

Я зійшов у цю долину разом із світанком,
Але тепер мені перегородили дорогу яблука,
І ноги мої ранить трава, що обернулася в скелі,
В долині, батько якої сонце.
Я тебе не гукав, хоч я і знаю,
Що ти стоїш зразу за сонцем
І що тебе можна навіть рукою дістати.
Але шлях до тебе перегородили мені яблука,
Вислані Персефоною.
Вона жінка, і вона невблаганна.
І я чую, як ти віддаляєшся
По той бік яблук.


ПЛАЧ ДІОНІСА

Я бачу тебе на березі,
Але я не вийду тобі
Назустріч.
Ти вже охоплений проминанням,
Яке тебе відносить
Разом з гіллям,
Що несе водою.

Як важко стояти на березі
Вічним.


РІЗНІ ВДАЧІ

Коли я слухаю тебе,
Я здаюсь собі глибинною рибою,
Що приречена жити на поверхні.
Мій друже,
Юність, з якою ти носишся,
Як перекупка з ганчір’ям,
Це більш, ніж сумнівна річ,
І виїжджати на ній обома ногами. —
Якби я не вважав це
Аж таким несмаком,
Я сказав би, що це небезпечно.


ЛИСТ

Чому ти не прийшов,
Адже я чекав тебе до перших півнів,
Маючи за співбесідника воду
І прибережні кущі,
Що імітували твої кроки і подих,
Кожного разу, як я збирався відходити.
Якщо ти зволікаєш побачення,
То май відвагу сповістити мене своєчасно.
В мій вік задовольнятись водою й місяцем,
Чекаючи на тебе до перших півнів —
Мій друже, навіть заради тебе
Це вже занадто багато.


ПОМСТА

Я зовсім не захоплений твоєю обережністю,
Якщо ти хочеш, я тебе можу зовсім не бачити.
Але якщо ти думаєш,
Що твоєму фалосові
Варто поставити пам’ятник,
То повідомляю тебе :
Я не той будівничий.
Я ліпше волію самотній вечір,
Ніж уславлений камінь,
На який підіймають ноги
Усі міські собаки.

БОЛУНҐО І ЙОГО СМЕРТЬ

“Ти старий і немічний”,
Сказав хамелеон Болунґові.
“Віддай мені свою рогату худобу,
Нехай я посію місяць”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Почекай, як стане світати,
Тепер великі тіні, і я тебе погано бачу”. —
“Не зволікай, Болунґо, і не викрешуй вогню,
Віддавай рогату худобу,
Тобі не прийдуть на поміч”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Візьми жменю води з глечика,
Що поставили мені в головах
Замість свічок до ранку”.

Так кажуть, щоночі
Болунґо розмовляє зі своєю смертю.


Уривки з “БУМБА”

* * *

Бумба тримає небо в зубах,
І мисливці не бачать тигра.
Бумба тримає ріку за вухом,
І бізони не знаходять водоймищ.
Бумба ходить в погляді мисливців,
Бумба ходить в храпі бізонів,
Бумба ходить в стегнах закоханих.
У Бумби губи — два неба,
У Бумби хода — свічки,
Які світять померлим.
Коли Бумба чаклує,
Спіть лише на правому боці
І не їжте солонини.


СКАРГА ВЛАСНИКА

Я казав, що не можна
Переганяти худобу бродом,
Тоді, коли місяць у повні,
Але моя стара мати запевнила,
Що вона знає слово на місяць.
Що мені тепер допоможе,
Що я бігаю по березі,
Калатаючи пісок палицею.
Пісок не поверне худоби,
Яку забрав місяць.

Він роздмухує дзвін, як рукав,
На тілі у нього замість руки ріка
І кілька гаків, щоб тримати маркізи над прилавками.
І баби з тілами повними риб,
Зір — калачики, дивляться згори,
Як він розводить на грудях
Води гармонію.
Що йому, коли руки — ріка.
Він весь базар захова в рукав.
Він світ, як тараню, — виб’є об ногу сіль.
Куди скаргу на нього,
Коли він все і всяк,
І в кожного гуля на весіллі ?
В бік ножем його — не бере,
У нього пазуха вище дерев :
Він кожному сват і брат.
Базар вирішує — нехай !
Нехай роздмухує дзвін насадник добра.

Від злого й від доброго
Щосили суглобами.
Криницю привіяло
В заплющені вії.
Мов плесо провісили
В невимірний вимір,
Гриміло колесами
Пів плеса навиворіт.
Несло від отави
Кульбабини, ягоди.
Всю ніч відлітали
На іншу погоду.
Здавалось, травини
Ніде не пропущено,
Як місяць творили
Тварини над пущею.

Вітри розносили сонця і сіно,
Піском заносячи усесвіт,
І очі грузнули від невбиральних видив.
І крик, що коливав рівнину,
Висів на нитці, мов жовток,
І дерево, що розлилось по небу
Біліше сонця, глибше океану,
Те дерево, що розділяє межі ...

Під яблунею не ходить людині.

Мов з океану явлене на сушу
Видовище, пір’їни — лід і присок
І сталактити. Кігтями осушить
Залив, аж бризне із веселок просо,
І пройде люстрами, надиханими кіньми,
В найтонший відголос, в найтонше шумовиння,
Йдучи очима, як іде покійник
В застінне голосіння між словами.
Він не обвалиться малиною на ляди,
Щоб все до корня кинулось кипіти,
Його лизнуть у присмерку телята,
Привалені його пудовим німбом,
Живцем одрубаним у праведника неба.
Весь в кіпоті і коноплинні поту,
Видовище із лепехи і льоду,
Ступа, як зняті із гаків ворота,
Ступа у підворотні і городи,
Лишаючи на людях і звірятах
Рихляві нитки баб’ячого літа
І рибні пухирі на поворотах.

В краплину ліг, як в мандрівну труну,
Що — відсвіти, — світ видовжень, — азалій,
І — двері — в позолоті на камзолі,
Куди — ще предки — золоте руно,

Що в повню на поверхню вирина,
Засвічуючи — в лунках тиші — зела, —
Їх повсякденна галасливість з’їла,
Лиш сховок — існування корінець,

Що залишився після халазії,
Де дійсність паркани перелізає, —
Меч у руці, — ведуть перед хоробрі, —

Природа всім звитяжцям поміж ребра —
У скруті — додатковий двигунець,
Що немощі, — бісищів, — виганя.

Ні слова, навіть — шелесту, ні лун, —
Так — на перлину — все нутро — подразник.
Єдина барва — віяльця цирозні, —
Що — покотьола дійсности — з нуля, —

Маля — з колиски — орачем — на лан
Майбутнього, де ще стежки старезні,
Якими грози — шумовиння грізне, —
Картуз, що — у обіймах — кринолін.

Ще хоботки навколо кровоссальні,
Та сильний подмух — небутгя висильні
Із м’якуша, де загніздилась погань, —

Пожива для впорядника-папуги,
Що — щедро — на всі боки — камарин. —
Як світиться буття там, де вмира.

Воює далі, хоч давно помер,
Самітній лицар в тилягах цеглястих.
Як гупа серце крізь опале листя. —
Єдиний змиг, — й помандрував крізь мур.

Минуще — свій — і вміст, і хвилемір —
Із капищами марноти і млости.
Бува, що й смерть шаленцеві полестить,
Хоч в неї — з атраментом каламар.

Як немовля, яке — тіла дорослих,
Що — видиме (не краєвиди — рислінґ),
Дарма на нього увесь всесвіт цика,

Бо ж — нетямуще — бульбашку — на цоколь,
Що вічність, — вибуховий хемікат, —
На ключ — у грудях тліну — замика.

Свідомість, що — на мить, в анабіоз,
Знов засвітилася — й нову криву.
Змінився вміст і розмір коливань.
За цятку світла — скрізь — тяжкі бої.

Довкілля зменшилось — на сплеск, бо є
Ще соломина, що — від зла й провин.
Зі щілин — морок, — спів сирени, — зве, —
Не прірва — в’юн, і день і ніч — борня.

Та вихід — щораз тяжче — з покалічень
На світ новий — з-під ложок і скорочень,
Дарма — де брухт, — алеї із азалій

Роти відкрили, й промовляють зела,
Хоч коло вужчає, й час-теребій
Все далі — розгалуження рябе.

На швидкість іншу — тліну інвентар,
І джерело — вмить — простягає ложку
Для спраглого, хоч той, — ледащо, — з ліжка
Силкується ще — власну долю — в тир.

Нутро — з-під форм — усе — ніяк котурн
Минущого, що світ годує з пляшки.
Без віника — у сон — пекельний служка
Зганя живе, що — землю і етер,

Хоч дух — усі клітини розпросторень,
Що — на веселку — і з отрут — мікстуру,
Яку — потвори — з тельбухів — манірно,

Аби свідомість — людожерні норми. —
Строщило ніч, і шторм, що — й вічність, — стих. —
Ніщо — ніде, лиш, — скільки ока, — птах.

У клітку — день, а він — без тіла — втік,
Лишивши капці й синє завивало,
Й пляцдарми зору — на хрящі — поволі,
Ще заки — крижі — в інший напрям — стек.

Води колоди — видозмін тартак,
Що — уздовж віддиху — партер і вілли,
Ледь — диски дійсности — у стовпчик — велет,
Щоб легше — й упосліджені — мету,

Бо — приступцями — мороку полигач —
Пологи видимого, — вир пологий,
Що — попри волю, — по ковтку — синило —

На оприсутнення — із надр — сиґналу,
Який — свідомости, що, — ґрунт буття, низи,
Де ще — хвощі — у пащу — динозавр.

Струс. Поле закрутилося тюрбаном
І — до ноги — структури апатичні.
Усе, що доти — виважене й точне, —
На скрині дно, — на ній сидять бабуні

Із присмерку, із гною і ебену,
І — ні шпарини — в збочення чи втечу. —
Ядро буття — пришвидшену летючість, —
Долоню, що — й крізь ночі горобині. —

Головоногі дмухають в козиці,
Аби — на пил — процес механізацій
І — хоч на мить — у вічність контрамарку.

І кожен — на свою — єдину мірку —
Молотить прірву, що над ним тяжить. —
Для пітьми — й дух — бандитський ватажок.

Вода сама — і лябіринт, й арбітр,
Який — світи — з долонь, як помідори.
Свідомість — раптом — велетенські діри
Від чисел, — відлік звільнення з лабет.

Клейноди влади, — тлінний атрибут,
На центри сили, — джгут з ковтків мадери.
Єдина ціль для торсів із байдарок —
Летючість, — і ні суму, ні турбот,

Хоч вогник, — пипка, що буття й загибель,
Котру — у пітьмі — нетямущі губи, —
Все недовтілене, ливке і невиразне —

В кулясту блискавку, — лиш весла грізно.
Ще мить — й навпіл — завісу — заводій, —
Із купелі — оновлена вода.

Ніщо — ніде, лиш серце — лускокрилі,
Які — ледь — біль, що — на всю прірву — зблисне,
Ще заки доля — довбнею — лулусне,
Вивільнюючи — з черепа — макрелі.

В повітрі вогкім дефілюють кралі,
Навколо ширячи огуддя млосне.
Терени смутку, що — скелясту власність,
Якою — смерть, що — путівці і ролі,

Де скарабей — на манівцях лускатих —
Сонця — в свідомості — погаслі котить.
Й де все дзюрчить й дверима — навстіж — ляска,

У невимовне біжучи з колиски —
Крізь вушко голки, що — на маґістраль.
Сам. Сам. — І не сховатися від стріл.

Зловився короп, й рук нема тримати.
Лиш груди — меч, що — межі ворожнечі.
Краплини — крок, — все ближче до півночі.
Танок лелек і лябіринту смуток.

Розмитий мол, що — діри — в мурах — миттю
На щораз інший, все стрімкіший начерк.
Різниці — хвиля, тільки серце нічим
Потамувати, що — з рінин — прикмети.

Не гір — найтяжчі — пляну перевали.
Зі шкаралущі — в почуттях — завулок
Ще сипле перли і — під ноги — хутро, —

Найгрубші форми, які — дух, як хитрик,
Що дійсність в линву скручує тугу.
Та часом — ляскіт, в тиші — ніч-тягач

Буття — в антисвіти — перетяга.

Ледь крапле тиша, й цілу ніч — вагар —
Тлін, що спізнився на останній потяг.
В зірчаній пітьмі — обрис парапета, —
Щит поколінь, про що — піщаний герб.

В повітрі спад. Рель’єф далеких гір —
В пунктир — криву, котру — колись — копита.
Посеред старту полягали спати, —
Й бляшаний — з брами відліку — снігур.

Матерії — дух — послугу ведмежу,
Що — всі кінцівки — в затісний проміжок
Між видимим і тим, що — під водою.

Рух справжній — поза радіюсом дії. —
І перевізник, спершись на весло,
Чека на невимовного послів.

З горлянки випурхнув й — під шкіру — горобець,
Щоб перебути поштовхи озону,
Що — сквапно — в переміщеннях підземних
Гробницю, яку — досі ще — раби.

Все зупинилося, а пам’ять вигріба
Доріжки, що — жорства, ґазон, лоша і замок,
Початок літа, де наклались зими,
Рулони скла, що — в надрах ще — вербу.

Як — світла поклади — усі судини,
Дарма що дійсність — небуття судомить,
На зламах унедійснюючи форми, —

Змінився власник — й наличка, що — фірму.
Лиш скелі вищають і — далі й далі — грунь.
Гравець єдиний — дух — без правил гри ?

* * *
Все відійшло, крім склянки і вина,
А я — твій запах шкіри на долонях.
Вже перші півні й вогники в долині,
Я ж кидаю зірки в твій слід — в тартарари, —
Умер давно — і все ніяк не вмру. —
Я знаю, сум, як все життя, мина. —
Моя любов покинула мене.

* * *
Ти віддаляєшся, і гаснуть всі вогні.
Ти — хлопчик, дід чи просто — смерть в чуганях ?
Не знати, як ще довго і — чого ми.
Та вже вітри підкови з серця гнуть.
О, хлопчику, з найближчої таверни,
Нехай за дім для нас — вагон товарний.
Ми так з тобою вже навіки рідні,
Що вже однаково — чи жити, чи вмирати.
Кохання мить, а там — хоч забуття.
Мене нема, існуєш тільки ти.

* * *
Троянда — ти, а я щербатий ніж.
Я вже помер і тільки, як міраж,
Тебе торкаюся — чекаю воскресіння.
На весь світ — рихви й вогники останні.
З-під ніг — земля, що міниться й тремтить.
Нехай і смерть, аби лиш ти був тут.

* * *
Я їм тебе — горіхи з твого саду,
Повторюючи в тисячне і всоте :
Ти ! — Тільки ти, який згасив зірки,
І я в калюжі — в ранах, сам, Сірко,
Котрому смерть. Люби мене, благаю.
Ніч. Й сизий хрускіт серця під ногою.

* * *
Твій погляд палить душу і міста,
І я для тебе лиш на мить — місток,
Який ти перебіг без тями.
Хоч оглянись, без тебе вогко й темно.
Не світить сонце, й не пливе ріка.
Мій вогнику, моя найтяжча з кар.

* * *
Твої вуста, як хвиля навісна.
Невже для мене вже нема весни,
І я не пеститиму твого тіла ?
Що з того, що житгя — сама несталість.
Волаю, зглянься, бо вже смерть чека,
Що — замість тебе — підставля щоку.

* * *
Я грішник, ти — святий. — Які пекельні муки.
Ти усміхаєшся усім, а я лежу в пилюці
Й чекаю, коли в люпанарії — вогні,
Куди мене ти — поглядом — загнав.
Рай, вічність — пшик. — Без тебе гину !
Прокинься, ти мій камінь бездоганний.

* * *
Нема землі, ні неба. Все, що — мною,
Ти вилив геть, і чорно серце ниє.
Лишився сад, де я — в кублі гадюк
Й де все навколо піниться й гуде.
Жорстокий, кинь з кохання бодай крихту,
Навіть як це — лиш ниточка Арахни.

* * *
Твоїх коханців я не хочу знати.
Я — твій єдиний, хоча ти й не мій.
Тебе нема, нема, нема, нема.
І я — тобою — можу тільки снити.
Тебе жадаю так, — щезає тіло.
Голубити тебе, Ваале із металу, —
Дозволь тебе вдихати і любити. —
Ніч. Знову ніч. — Й вина порожня бутля.

* * *
Жорстокий, пощо мене пеклом водиш ?
Невже мою любов так люто ненавидиш
За те лише, що іншого ти любиш?
Схилися. Пестощі розбудять і колоду.
Забудь про іншого. Навчись поволі падать.
Буття — це ти. І твій — на шкірі — подих.

* * *

Я в мурах — сам. Як пес в пустелі — сам.
Тебе нема, й на попіл — всі і все.
Не любиш, ні, бо був би біля мене.
Чекати — це вода, в якій каймани.
Ти — ноги в вічності, а мій — метелик — час.
Без тебе — смерть, в якої жити вчусь.

* * *
Живу, перегодований камінням.
Любов мене — на статус наркомана.
Чекаю марно ніжности і ласки.
Коханий, ти мій бовдуре Мілоський,
Схилися, дай тебе любити й пестить. —
Ніч — криголам. І пустка. Пустка. Пустка.

* * *
О Господи, упирю мій коханий,
Ти — в мушлю — знов, і я без тебе гину.
Люби мене, бо я — на пил — без ласки.
А ти — мій кат, метелик, одаліска, —
В обіймах іншого коханця стогнеш,
І я конаю з розпачу і туги. —
Мій спадку, зглянься ! Чи мені — лиш стигми?

* * *
Моє ти світло, вабик і упир —
Єдине серед бевзнів й нечупар.
І я, — щасливий, — п’ю твою отруту.
Що з того, що — з кохання — тяму втратив.
Тебе торкнутися — життя, прозріння, рай,
Хоч ти — за борт мене — від себе, як мару.

В повітрі нору — з кришок сну — борсук,
І потекли провалля і смереки
По висхідній — у куб чотириокий.
Природа — на малих — свій чересок,

І — щойно, де левади і роса, —
Прокинулися океанські ріки.
Світ, в пелюшках ще, — кругову поруку,
Що — доти — ніч, яка — вузли, — розсік

І вивільнив комаху і чечугу
З краплин буття, де тяглість — ні до чого,
Нехай росте стокротка і хондрила. —

Навіть зі світла шкірку обідрали,
Й, думки — набік — про збитки і хосен,
День, що — на днину, по дахах гаса.

Тільки й світла, що промінь крізь шпарку бійниці.
Тільки й світу, що рівні до відчаю стіни.
Ось і все, що лишилось від мудрої жриці –
Висхла мумія, мертве восковане тіло.

Западає в румовище храм. І нервово
Палить згірклі цигарки старий єгиптолог.
Віднайшлися ключі, і відкрила свій сховок
Мертва квітка, чи жінка, прозора і гола.

І немає месії: і – жодного змісту
Повернути тепло у холодні долоні.
Піднімається в небо тяжким аметистом
Це світило нічне. І на білому фоні

Мовчазної стіни розгортаються крила.
І куйовдяться легко прозорі пір’їнки.
Над чітким барельєфом застиглого тіла –
Зачудований ангел прекрасної жінки.

Вечір – як кровотеча.
Вечір – підбитий птах.
Хто там, далеко в снігах?
То Іоан Предтеча.

Пасма його по плечах
Чорними б’ють крильми.
Хто там серед зими?
То Іоан Предтеча.

Боже, зішли йому втечу.
Стань із ним на межі.
Чути – точать ножі
На Іоана Предтечу.

Поруч незримо стану.
Вечір – підбитий птах.
По багряних його слідах
Ідемо до Йордану.

Брови готично зведені д’горі.
Кава застигла вигірклим докором.
Тінь Мефістофеля в лабораторії.
Ніч западає. Здрастуйте, докторе.

Кроків не чути. Сліду не знати.
Шиба вітражна – барвою крови.
Місяць врозповні сходить гранатом
Понад нічним перкалевим покровом.

Дайте долоню. Тепла до біса.
Лінії теплими дереворитами.
Ось вам до пальців краєчок завіси,
А поза нею – ніч з Маргаритою.

Усміх утерши, німо і чинно,
Міряйте пустку рівними кроками.
А в комірчині плаче дитина.
Тяжко вам, Фаусте. Зимно вам, докторе.

Той мавр, наче прянощ південний,
Жаский і німотно ніжний.
В нього тіло пругке і темне,
І звірино якось безгрішне.

В нього дико посвічує око,
Коли з легким в суглобах хрустом
Він ховає в кишеню глибоку
З сотню білих мережаних хусток.

Його кредо таке, вочевидь, не схоже
На всі решта (бо в решти його немає).
Він винюхує чорними ніздрями ложе.
Він зачіпку на пімсту шукає.

А тоді у системі стерео й моно
Розірветься заласним і первісним риком.
Як тобі не кохати його, Дездемоно?!
Помолись, помолись божим ликам.

Жінка чорнява ридає ридма.
Юрби яскраві труться боками
Перед ареною, там, де корида,
Де починається бій із биками.

Ритми напружені. Зір – тятивою.
Сотні очей запалились хворож.
Хвиля судомна йде за ходою
Чорноволосого тореодора.

Ударом мідним прорвано тишу.
Тупіт з арени в скроні загнало.
Бик розтривожений коротко дише,
Втупившись тупо у запинало.

Червоно-чорне, чорно-червлене
Тьмариться небо, загнане в коло.
Тореодор посеред арени.
Він молодий. Він всміхається кволо.

Випад уліво. Випад управо.
Рики юрби, наче хвилі потопу.
Як він звивається, гарно і вправно,
Грає мечами, бавиться кроком.

Падає тяжко бик на коліна.
Кривиться сонце – чаша розбита.
Кров витікає з рани кармінна.
Рветься корида. Стогне корида.

Він усміхається, сильний і юний.
Очі зухвалі виклично сяють.
Тільки чомусь шаленіють трибуни,
Тупіт і свист над чолом зависають.

Сонячна чаша щербленим рогом
Вгрузла між ребра. Стихла корида.
Чорно-червона впала коргва.
Жінка чорнява ридає ридма.

Він молодий. Він всміхається кволо.
Змовкла корида. Реви і ритми.
Жінка чорнява вийде на поле
Тореодору очі закрити.

Гондольєри! Не впускайте весла!
Йде весна Венецією п’яна.
На каналів різнобарвні плеса
Викотилось яблуко рум’яне.

І вино густе, як кров венозна.
Весняна Венеція довкола.
Бозна-звідки ллється голос. Бозна…
Баркарола. Чуєш? Баркарола…

Так, наче все, що спалено на дим,
Вертається з вітрами. Сиве око
Ще блимає над обрієм блідим.
І марить місто спокоєм. І соком,
Терпким і сильним, повниться трава
З асфальтових вибоїн. І над нами –
Чиясь долоня, тепла і жива,
З блакитними – крізь пальці – небесами.