Знайомство з незнайомцем - це цікаво,
Хоча б заради каламбуру слів,
Та певне мало хто це зрозумів,
Але питання все-таки постало.

І от, на кляпи тицяючи кволо
Розказуєш таке, про що б не смів
Сказати друзям, а йому - зумів
- Тому, хто разом: і ніде й навколо...

Навряд чи ти його колись зустрінеш
В окремих душ суспільнім морі
Так само як і він тебе

Проте його у тебе не віднімеш
Бо він гуляє завжди на просторі,
Щоб ти знайшов у нім себе...

Мертва душа рветься на волю,
вона кричить- не здамся я без бою.
Охоплена вогнем, агонією болю,
гуля по закривавленому полю,
і наріка на свою нещасливу долю.
Ось тут був дуб де впершу ми зустрілись.
ось тут ми лежали горілиць,
та пройшов час і впала та вуаль,
Боже мій, кохана мила у розпачі,
в сльозах вона біжить сюди, немов на крилах.
Невже здогадується, що тут я?
Як би я хотів її обняти і сказати
ніжні, тоді ще не доказані слова.
Та ні , не можу час я повернути.
Вона ще тут жива, на жаль,
мене вже тут нема.

Руан! Мені шкода тебе, Руан!

....Руде волосся золотом звогніло /ззоліло...

Мені шкода тебе, Руан.

Шкіра біла червоним/чорним звугліла до
кістки, що теж біла.

Та шкода, тебе, Руан.

Мені- то –що...душа давно вже пломеніла,
а тіло майже вже зомліло...

Шкода тебе, Руан.
Задихаючись смрадом власної плоті, біль.
Матір Божа! В скорботі.

О, як шкода, тебе Руан,
Залишать на поталу тим –
Патріотам, святцям, королям...

Так шкода тебе, Руан.

Дим. Жар.Іскри.Свідомість втрачаю .
Відмучилась. Бійся тепер,
мені шкода тебе, Руан.

Колись одружите дітей,
Якщо вони не будуть проти.
Щоб під базікання гостей
Старі забулися гризоти.

Коли ж спочинуть молоді,
І по кутках застигне тиша,
Приплине "хлібом по воді"
Усе про що в листах не пишуть:

Сумні та радісні роки,
Розлуки й виплакані сили,
Коханці та чоловіки,
Що вас любили й не любили...

А поки – рівно б’ється пульс,
Хоч інколи підводять нерви,
Зроста малеча і чомусь,
Весь час дорожчають конверти.

Хто сказав, що подолана Троя?
Нас принаймі залишилось троє:
Ти, і я, і кохання луною.
Як розкішний стою кіпарис,
Для Олени розквітлий Паріс.

І майбутнє рокам ще не зриме
Нам створити величністю Риму
Під цілунків неспалених риму.
Крила витоптав кінь якось раз,
А тепер в небо зносить пегас.

А на веслах сидить брат мій Гектор
І ключем замикає інжектор,
Й прокидається Бог-архітектор.
В сяйві місячнім ввік молода
Тепла плеще під нами вода.

Ти летиш по життю між кентаврами
І регочешся в хвилях полину,
І журбу відганяєш литаврами,
Але сутність Твоя - журавлина.

Посміхаєшся світові атомно,
За Тобою злітають орли,
Та ховаєш обличчя за датами,
І прислухавшись, чую "курли".

Поцілунками світ Твій вимірюю,
Та упав в небеса не з стріли,
Я Тебе виглядаю із вирію,
Щоб вдихнути журливе "курли".

Нас палкий роман єдна
На сторінках "Самвидаву"…
Тема, мрія в нас одна…
Ми ведем розмову жваву.

А коли тебе нема,
Ти не пишеш свої вірші, -
Не питайте: "Чом сумна?" –
Це для мене дні найгірші.

То ж мене не покидай, -
Я в журбі гіркій згораю…
Ти люби мене, кохай –
Я тобі вірші складаю!
12.10.06

Злетіти до неба з тобою,
Згоріти в коханні до тла,
Затьмарити всесвіт собою
Для тебе… якби ж я могла…

Без слів, без єдиного звуку,
Без погляду – тільки в думках –
Помовч… Не кажи про розлуку….
Повернусь до тебе у снах.

А я боюсь відкрити душу,
Щоб раптом хто не наплював,
Не роз’ятрив і не порушив
Тих ран, що час зарубцював.
Щоб друг не зрадив, не підвів
І не кормив гірким нектаром,
Ніхто щоб скривдить не зумів,
Не збив із ніг легким ударом.
Я буду сильна, хоч болить,
Але кому до того діло:
Відкриєш душу хоч на мить -
Дивись вже й рани посолили...

Тож, буду сильною... а втім,
Подумалось: у чому сила?
У боягузному житті? -
Взяла і душу знов відкрила.

Хай думають, що я слабка,
І що про себе я не вмію дбати,
Та знаю: втрата - річ важка,
Чи ж легко, коли нічого втрачати?

Ну, що мені зробить з собою, -
Мене Ти знову надихнув…
Я думаю, живу Тобою,
А Ти мене чомусь забув…

Я можу бути також ніжна,
Пухнаста Киця, мовби сніг…
Я так боюся, щоб непізно
Сказала це – Ти вчути зміг.

Свою я силу приховаю,
Беззахисною стану вмить…
Мурличу ніжно: "Так скучаю"…
Без Твоїх віршів - вже не жить…

Такі вже долі різні. Океан.
Іди собі спокійно. Не тривожся.
Я промайную час. Хай кров із ран
стікатиме на кров ікон безбожно...

Побудь ще хвильку. Встигнеш відійти.
Назавше скажеш: “Залишайся, любий”.
Я буду жити, вже пробач... А ти,
із іншим помандруєш в човні шлюбу.

Я не боюсь ні смерти, ні себе.
Самотньо шал переливаю в образ.
Не Дон Жуан, не лицар Беранже,
звичайний учень-мученик. Я — кобра.

Тебе я проведу... Там, де поріг,
І все. Не далі. Так нам буде краще.
Ти хочеш жити з ним, я в німоті
порину в себе, вип’ю чаю натще.

Пробач. Так вийшло. Ми хотіли так.
Два полюси самотнього причастя.
Коли немає болю і образ,
тоді лишається отрутне щастя.

Тебе я до порогу проведу.
Лишайся з ним. І будь навік щаслива.
Я не знайду химер і не впаду
із ними в прірву спаленого виру.

Не проклинай, не треба, — це життя.
Пробач і перекинь крізь перелази.
Десь очерет про нас в зірок пита...
Натомість — мовчазні і чорні фрази...

Бувай. Не можу далі. Я не той...
Не винесу самотності без дому.
Тут оберегів камарилья. Зойк
світанку ніжності і плинність рому.

Пробач і зникни... Щастя! — Ось! Бери!!!
І не вертай. Не требоньки чужого.
Спали листи, світлини і збери
з них попіл. І виліплюй образ Бога.

Світ вражає фальшивою грою.
Віє холодом. Небо стримане.
Хтось в руїнах шукає Трою.
Я – в реальності. Забери мене...
Поміж хмарами ніч ховається.
Тіні діляться таємницями.
Біль у спогадах розчиняється.
Пахне липою. І суницями...
Час, оспіваний пілігримами,
задихається від свідомості.
Важко дихати. Забери мене
в стан постійної невагомості...

27 трав”04

В поливальний понеділок
Уваги чекала.
Та не раз сорочку спілу
Переодягала.

Та, нахаба, не прийшов...
Ще й мати шпинає.
А хвалився...ватажок...
Прийде, обілляє...

Все! У старостині піду!
Кілька років ниє.
Хай хоч цей привладний діду
В коси краплю влиє.

А на вулицях дівчата
Мокрі та раденькі.
Хлопці відрами завзято
Тішать і стареньких.

.

Я небезпечна, сильна жінка,
І ризик – відданий мій друг…
Глуха переді мною "стінка"
І та не стримає потуг.

Доб'юсь всього, чого захочу,
Казать "табу" мені не смій!
Якщо тебе впіймати схочу, -
Не сумнівайся – будеш мій!

Шампанського хмільний напиток
В цю пору кращий над усе.
Його не п'є, хто має збиток,
П'ю я – отримавши тебе.

Тихий ранок мене розбудив,
Я побачив заплакні очі.
І питаюсь ну,що я зробив?
Тої темної, темної ночі.

Ти дивилась на мене,і стиха
Промовляла власні слова,
І в яких я шукав не потіху,
А хвилини для свого життя.

І хвилини мені допоможуть,
Пояснити для тебе,хто я,
І чому проливалися сльзи?
Серед світлого,світлого дня.

На вітер помножиться вітер.
На листя помножиться лист.
Як стримано може бриніти
На досвід помножений хист.

Ніякої “магії” слова –
Сама неприкаяна міць.
Так будить нудьгу вечорову
Далекий переклик зигзиць.

Так грають “для себе” музики,
Коли відбуяли свята,
І часом прописані ліки
Готує осіння сльота.

Так ділять останню скорину
Та пізньої мудрості сіль.
На днину помножують днину.
На болі помножують біль...

Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Додому, додолу різдвяний вертається сніг.
Олена чекає. Годинник вимірює втому
Кімнатної площі, де спогадів спокій одбіг.

Притлумлено барви, притінено тишу. Чеканням
І змовою сходин новітній позначено рік.
Олена чекає. Під сплески жаги, під вагання
Годинам і днинам самотності втрачено лік.

Небавом згасає лакована шибка ікони –
Сумує Пречиста. На схилку змарнованих свят
Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Зіщулився всесвіт, аж врізався в плечі халат...

"Коханець жовтень - у очах багряний гріх,
у ніг моїх послання твого оберіг..."
Аж в грудях тепло, та... як гляну у вікно
Немов стороннє вгледіла я кінополотно:
Не наші сцени де під ручку гарно йдем,
І ти мене потішуєш святковим гуслярем,
Повз наш будинок - перехожі йдуть, шумлять,
А - наче це і ми колись, чи ми- тепер, як знать?

Чарівник жовтень, я отримала твій знак:
І зараз же біжу, дивись, на вуличний літак.
Зустрічні очі!!! Ви жовтневі співаки!
У нас сьогодні на десерт млинці-жартівники!

11.10.2006р. Ів-Франківськ

Бо ж вдався жовтень бездощовий цього року!
Мов осінь міста перевдягнена в весну.
Тож, Пан Гурман привабливим прицільним оком
Полює, граючись, спідниченьку рясну.

Які алеї в жовтні подіумні, щедрі
На них, вродливих, українців, заводних,
На тих дизайнерських тканинних геометрій
І кожний раз у іншій формі постових.

І нирки чують, що все зараз й має бути!
Бо це ж – не вересень візитничих знайомств,
І не листопад – підсум ляпів камасутри.
Це жовтень ситості дівоцтв і парубоцтв!!!

8.10.2006 р. Ів-франківськ

„Черговий, не бачте, жовтень...
На душі – сухий роздрай.
Он, колега анекдотить:
Хоч портвейном заливай...

Очі просяться вмакнутись
В те розкручене „Мартіні”...
Як же це її позбутись?
Мо, скандалом за бікіні?

Тема „тещі” - людно вбита...
А якщо приревнувати
До начальника Микити?
Чи, як завжди: чемним матом?”

До нічного гастроному,
Пляшка пива і...чарівно! -
„Куплю кляту їй обнову...”
Гарно. Небагатослівно.

11.10.2006р.Ів-Франківськ

Не кохайте мене, молодиці,
Скинув аською серце одній,
І не можу тепер зупиниться
В солов'їній дуелі бриніть.

Вище неба здіймається пісня
Із маленьких сіреньких грудей,
І замало для голосу місця,
Й мало нот для бурхливих ідей.

Не кохайте мене, молодиці,
Не звабляйтесь на збавлену пісню.
Не співатиму в сітці і клітці,
Своїх крил в гардероб не повісю.

Високий мур довкола хати,
Хова подвір'я від людей.
На хвіртці металеві грати -
Це про небажаних гостей.

Як чути голос з середини
- То теплий, лагідний, живий
Вчувається і сміх дитини,
І солов'я спів заливний.

Розплщив очі - тут стіна
Велика, темна і чужа...
А поруч, у сусідів - сітка
Немов у зоопарку клітка.
І пусто на подвір'ї тім,
ні сміху діток, ні пташок.
І видно із дороги всім
Якийсь замерзлий, бідний шок.

Тиняється приблудний пес
Шукає чим би поживитись.
Нажаль, окрім старих коліс
Нема на що тут подивитись.

Підходжу знову до стіни
На клямку хвіртки легко тисну
І пробую зайти туди,
Та пошукати щастя смислу...

І ліра вже не ліра,
- а баян…
І акуратність зникла
- балаган.
Від чого такі зміни і чому?
Мабуть я цього вже і не збагну…

- Неправда! Я таки знайду
Причину, що ховає біль сумну.
І вирву з коренем бур’ян
Який посіяв і доглянув сам…

Пора, що для поетів
Складає образ ніжний.
Пора для заповітів:
- Батьків дарунок слізний...
Час стягнення податків
З прибутків від життя.
Збирання всіх пожитків,
Що совість зберегла для майбуття...

Для мене ти весною стала:
Життя непереборним відчуттям
Усе єство моє пройняла,
Нагородила розум забуттям.

Брудно-сіре небо впало на дерева
І відбилось в краплях на віконнім склі.
Осінь наступила, певне, так і треба -
Вже час відпочити матінці Землі.

Пішоходи сумно дивляться під ноги,
- Ніби там побачиш теплі літні дні...
В душу проникають думи і тривоги:
Вже зима приходить майже в кожнім сні...

портрет
нічне місто
ноги ліхтарів вростають
в серце
анахорет
читає вірші
поки з дахів стікають
зорі недоречні
поет
цигарки закінчились
а одежа
ще чомусь смердить
дует
говоримо колишність
безмежно
вичікуючи зміст

От і осінь прийшла. І одразу зробилося лячно
І старим горобцям і постійним клієнтам пивниць –
Доведеться тягти недешеву отруту коньячну,
Доведеться терпіти зухвале сусідство синиць.

От і осінь прийшла. Та хоч лусни, не видно каштанів –
Поховали по шафах. Хай клята подавиться міль!...
І куди не поглянеш – жіноцтво у пальтах і штанях.
Всіх підстриг коротенько осінній розважливий стиль.

От і осінь прийшла. Холодає в квартирах, вкладають
Поролонові смуги в щілини порепаних рам.
Хоч сідай за роман, позабувши, за що тебе лають:
Так прозоро на серці, прозоро-прозово думкам.

Я букет у прозоре убраний,
Що Тобі подарує коханий,
По-гусарськи Тебе він цілує,
О Природо! Як щиро ревную!

Але щойно спускається ніч,
Не побачить він сльоз Твоїх віч,
Але щойно засвітиться ранок,
Не загоїть Твоєї він рани.

І у силі небаченій досі
Тобі квітну, як ще не цвілося,
І ввібравши Твій смуток до краплі,
Відлітаю в останнім хоралі.

Підібрала загубленим цуциком,
Нині вилиняв впевненим песиком.
Ти навчила співати під музику
Й черевики приносити влесливо.

До долоней нестримано лащуся,
Ти гадаєш, що це задля кісточки,
А я щиро з Тобою вітаюся
І не хочу ніскілечки їсточки.

Я не зводжу очей з Твого носика,
Відшукав би завжди Твої литочки,
Я Тобі посміхаюся хвостиком,
А вночі стережу Ваше ліжечко.

Знову сходить мені таїна
Силуетом навпроти вікна,
Я не бачу обличчя Її,
І принишкли в серцях солов'ї,
Тільки посмішка грає сумна.

Заступаю за стан Твій, мольберт,
Щоб у барви ввібрать силует,
Розписати Твоє полотно
Свіжим медом і давнім вином,
І в очу оживає портрет.

Але пісня Твоя засумна,
Листям сипле із віття вона,
Про калинові кетяги зрад,
Криз і відчаїв тихий парад,
Як натужно ридає струна.

Прочиняєм забите вікно,
І нове починаєм кіно,
І будинки зібрались вночі,
Як сліпі та глухі глядачі,
Й засинають собі доміном.

Летимо від небес до небес,
Поки день у зорі не воскрес,
Всю любов я віддам лиш Тобі,
В абордажі зійшлись кораблі,
І команди злились вперехрест.

Я кохаю свою Антарктиду,
Заметілі, сніги та льоди,
Моє серце потужним пластидом
До свого крижаного зведи.

Не потрібні казки Атлантиди,
Ні щедроти й красоти Афін,
Я молюсь за свою Антарктиду,
Як закоханий в неї пінгвін.

Засинаю під ліжником хуги,
Ще й морозом тріскучим укритий,
Під полярні застуджені фуги
Сниться тепла мені Антарктида.

Випадковим з'явився попутником
На розбитій тернистій дорозі,
На орбіту здійняли супутником
Покривавлені серце та нозі.

Став пробитим урановим атомом,
Із душі постає Еверест,
Заридавши над ранами й втратами,
Джентельменом беруся за хрест.

І дійшовши чуттєвого краю,
Відлітаю теплом голубів,
Замість Тебе на крижі конаю,
Щоб розвиднити небо Тобі.

Кожен крок
до дірок
протирає щоки асфальту.

Знову рок,
далі крок,
моя совість робила сальто.

Твій урок
для зірок
заспіває колись же альтом?

Знову крок?
Порядок!
Я далі крокую асфальтом.
11,10,06

Кожному місце прописане в світі.
Java - мова моєї програми.
Ми китечки в одному суцвітті,
ми відтінки однієї гамми.

Кожному точно прописана дія,
всі скріпти вже давно відомі.
Навіть прописана наша мрія,
навіть вірус в Гоморі й Содомі.

Давновідомий і наш є домен -
дабі дібі.Земля.немає
Хочеш залишити світу спомин?
Програма нікого не забуває.
11,10,06

- Однополчани, відгукніться!
А їх немає вже, нема...
Розлого котиться луна,
Сигналять з неба блискавиці.
Сліпі зіниці сполох бачать.
Рвонуло серце, як снаряд,
Летить він у війну, назад,
І цілить в молодість хлопчачу.
Та молодість перемагає
Війну і все, що по війні...
– Вже час спочити і мені.
Озвіться, хто живий, гукаю!
А може, бачив хто Марусю? -
Сльоза упала на рукав, -
Я все життя її шукав,
Хоч на прощання усміхнуся.
То де ж ви, хлопці, як узнати?
Рідніше братства не було...
Аж десь у небі загуло,
Як звук останньої гранати.
Однополчани, відгукніться!
Луна у тиші йде, луна...
А їх нема.

О, не треба, не треба овації,
Це Венери проста кульмінація.
Це пожертва моя на вівтар
За літання отриманий дар.

О, не треба, не треба звеличення,
Я лише провідник до облич її.
Моя квітка доволі проста,
То її незбагненні вуста.

О, не треба мені нагородження,
Вам відоме моє переродження,
І вінцем до гарячих промов
Хай зігріє усіх вас любов!

Годинник відвернула до стіни,
спілкуйся, любий друже, зі стіною.
Мені набридло говорить з тобою
про світ речей з моєї сторони:
про непомитий посуд на столі
і про мої запізнення додому,
про нерухомість – вічно нерухому
відносно диких обертів землі.
Ти поспішаєш, та ніде не ждуть
твоєї нескінченної розмови
про воду часу, де людина – човен,
а дні і ночі в майбуття гребуть,
немов раби, прилиплі до весла.
Круїз життя без бажаних зупинок,
бо підганяє течію годинник.
Ось день – велика стрілка, ніч – мала...

Відвернений, утомлений хрипиш,
жаліючись стіні на мої вчинки.
Не дочекаюсь тиші та зупинки,
бо я помру, коли ти замовчиш.

хтось зробив з мене чорнила
налив у ручку
гарно пишеться
(але бувають і клякси)
хтось кинув на порозі
тепер об мене зачіпаються
топчуть
витирають ноги
хтось зім’ятий шматок мене
загладив
упхав у рамку
і повісив на стіну

я хочу ВТЕКТИ ЗВІДСИ
але не можу зібрати себе тут

БЕГЕМОТИ в нашій школі
Добре знаються в футболі!
Хлопці незамінні в грі:
Майже всі - воротарі!
Капітана БЕГЕМОТА
Ми поставим у ворота.
І тоді хоч плач, хоч скач
Не проскочить жоден м'яч1

Розмовляю з деревами й травами,
Чую їхні турботи та мрії,
Гірко плачу над їхніми ранами,
Та з Тобою балакать не вмію.

Розмовляю з егрегором нації,
В історичних витках пломенію,
Досягаю вершин екзальтації,
Та Тебе запалити не вмію.

То й нехай, оповию любов'ю
Квітники до самого порогу,
Зранку сонцем зійду над Тобою
Світлом радості вмити дорогу.

Осінній звукопис осіннього парку.
Остиглого неба слов’янська нудьга.
І сиплються, сиплються вигаслі скарги
Насумрених кленів, і тане снага
Останніх надій та неприйнятих свідчень.
І вабить знічев’я принесена вість
Про лагоду зим та подоланий відчай –
Не тут, не сьогодні, а десь і колись...
А тут, а сьогодні – ні свята, ні тризни.
Сльота, ні душі на розтоках алей.
Сирої кори гіркувата трутизна,
Бентежить, скрадається, млоїть. Ачей,
Спізнаєш, нарешті, як легко і звично
Померлих та “сущих” ховаючи слід,
Та сама, всевладна, невтомна, одвічна
Розгониста хвиля вигойдує світ.

Олі, Олени та Іри,
Входжу в божествений сад,
Прошу, беріть сувеніри,
Правнучки милих менад.

Олі, Олени та Іри,
Нерівноправний то бій,
Не поламати б рапіри
В схрещенні пристрасних вій.

Олі, Олени та Іри,
Слабте струну сухожиль,
Вашу ромашкову шкіру
Мій лоскотатиме джміль.

Олі, Олени та Іри,
В вічність впишу ваші дні
Струнами вірної ліри,
І поцілую в одній.

на усі мови перекласти тишу
цього сумного прощання
залишатись над хмарами вище
в мить як на небі безхмарно
переспівати по колу
переписати по букві
незвершеності розмови
і дуже холодні руки
заклеїти всі конверти
порожні й вагітні змістом
і може для всіх померти
як літо згорівши листям
безіменно назвати вечір
пробіл небом курсує в завтра
і прощання як безмір втечі
що не пророкує щастя

Футбольний онук раз почув од бабусі:
"Ось, опера світить йому у суботу!"
Що ніби він тільки гигоче як гуси,
Та неук мистецько-сучасного льоту...
І хлопець, що свій - переможній куультурі,
Засів так, під вечір, до енциклопедій.
А там закликальні круті увертюри,
І партії перші - солістам трагедій,

Там речетативи легенд найзначніших,
Там арії Верді, контральні, басові,
І вже біля опери, ніби між іншим,
Із бабцьою зводить він рівні розмови:
"Опера-буф тут у репертуарі,
Чи опера-серіа міфологічна?"
Бабуся аж всілася на тротуарі:
"Це ж в мене ти вдався, мій драматургічний!"

От як по селам, де все чуть,
Підгулювать безмужній?
Всі ж безсоромливо січуть:
Як це чужі рвуть груші...

А як самі?... Це інше, братнє...
Питаюся горянки:
Коли ж?
-Як стемне...
Як?!?
Достатньо!
Аби могла...До ранку!

Бо як жонатий - сам не скаже,
Зальотний - і не встигне.
А хто розкриє писок вражий-
Од старости загине!

Аби робилось і жилось,
Та їлося, хоч кашу.
А як сподобається хтось-
Сама усім розкажу!

Який, пршу, був мій улюблений час?
-Коли я писав до вподоби!
Коли прокидався під внутрішній вальс,
Молився до неньки-природи.
І звідкісь, зненацька з*являвся мотив
Глибоких хвилюючих істин.
І геть олівець коловався від див
Та наміру всім відповісти...
А капосна рима лягала, як мед,
Грайливо поета займала.
Та думка летіла кудись наперед-
Упевнена, щира, зухвала.

Не розквітну для Тебе як сакура
В передранковій зтигреній тиші,
Я найпершим проміню про завтра
Та вітаю пелюстками вишні.

Космос Твій не тримать Фудзіямою,
Тріумфальним не виграти маршем,
Семизір'ям, Великою гамою,
Під Тобою молюся Бешташем.

Я Тебе не сприйматиму гейшою
В кімоно з самурайського рам'я.
З Твого серця кохання викрешую
І Тебе прочиняю до раю.

Не встелю Твій диван хризантемами,
Я Тебе покладу між ромашок,
Очі зблиснуть тваринним тотемом
Та округляться прірвами страшно.

Не постану Твоїм імператором.
Поцілую травиночку кожну.
Сонце зійде простим оператором.
Зблідне місяцем тіло тривожне.

А Тобі посміхаються квіти,
І Тебе переймають мобілки,
На крильцятах побринює літо,
Ти тендітна малесенька бджілка.

Летимо над ромашкову піну,
Дзижчимо над вербові дощі,
Бенкетуєм на луках привільно,
П'ю нектар із твоєї душі.

Нам заграє серпнева сопілка
Розділити на двох меду келих.
Ти солодка малесенька бджілка.
Я у бджілку зажожаний джмелик.

Прощайте темні і страшні
Темниці королів!
Недовго висіти мені
В намиленій петлі!

Chorus:
Зухвало так, жахливо так,
Зневажливо стояв,
Стояв уславлений лайдак
І раптом заспівав!

Коли стріпнусь останній раз
Не думайте, що вмер!
Я смертю нехтував не раз,
То знехтую й тепер!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Лиш дайте меч, та ще зніміть
Кайдани з рук моїх,
А далі, хоч півсотні шліть –
Я подолаю всіх!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Життя минуло у бою,
Залишивши журу,
Що у своїм таки краю
Непомщеним помру!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Життя скінчилося – тепер,
Моя остання путь,
А ті, хто поруч не помер,
Від сорому помруть!

Chorus:
Зухвало так, жахливо так,
Він йшов по цій землі.
Його прокльон останній згас,
Захрипнувши в петлі!..

Farewell, ye dungeons dark and strong,
The wretch's destinie!
M'Pherson's time will not be long
On yonder gallows-tree.

Chorus.-Sae rantingly, sae wantonly,
Sae dauntingly gaed he;
He play'd a spring, and danc'd it round,
Below the gallows-tree.

O, what is death but parting breath?
On many a bloody plain
I've dared his face, and in this place
I scorn him yet again!
Sae rantingly, &c.

Untie these bands from off my hands,
And bring me to my sword;
And there's no a man in all Scotland
But I'll brave him at a word.
Sae rantingly, &c.

I've liv'd a life of sturt and strife;
I die by treacherie:
It burns my heart I must depart,
And not avenged be.
Sae rantingly, &c.

Now farewell light, thou sunshine bright,
And all beneath the sky!
May coward shame distain his name,
The wretch that dares not die!
Sae rantingly, &c.