Чи маєш друзів щирих ти,
І впевнено відповісти...
Є, мабуть , ті , що на життя,
Всі зберігають почуття.
І рік за роком пролітають
Стосунки з друзями скріпляють
У кожного уже сім»я,
І мабуть, є ще друзі.
Твій життєвий шлях для друга,
Завжди відкритий без напруги.
Він свідок завжди по житті,
Детально знає все на путі,
І мабуть, краще від других,
Він дасть пораду , не на сміх,
Поради ці, є як кришталь,
Прозорі, ніжні - як вуаль 2009

Друзі – цінний скарб,
Любити.поважати,берегти,
Всевишнього дякувати,що ви є !!! 26.07.21


Имеешь друзей искренних ты,
И уверенно ответить....
Есть, пожалуй, те, что на жизнь,
Все сохраняют чувства.
И год за годом пролетают,
Отношения с друзьями скрепляют.
У каждого уже семь»я,
И пожалуй, есть еще друзья.
Твой жизненный путь для друга.
Всегда открыт без напряжения .
Он свидетель всегда по жизни,
Подробно знает все на пути ,
И пожалуй, лучше других,
Он даст совет, не на смех,
Советы эти , как хрусталь,
Прозрачные, нежные - как вуаль 2009

Друзья - ценный клад,
Любить, уважать, беречь,
Всевышнего благодарить, что вы есть !!! 26.08.21

Русиче! Остерігайся мене, наче вогню,
Бо я - Дажбог! Покровитель і цар України .
Ви ж бо - нахабні блощиці, Єгови меню,
Він вас не любить. Для нього ви - едемські свині.

Каже: - Ну нащо мені ця отара дурна?
Власне - не люблять! Чуже убирають у душі!
Мій бо закон для семітів! Слов'янам - харам!
Ну вас до біса! Прилипли, як оси до груші!

Сина (Христа!) - приліпили навік до хреста,
Біблію на власний смак переписали,
Цим надокучливим гоям стократно воздам
За богострату, брехню і церковні хорали.

- О, рідний брате! Не торсай блукальців сліпих,
Сказ християнський пощезне у променях правди.
Ще приповзуть до моїх покалічених ніг,
Прощення будуть просити в Ярила та Лади.

Кожна церковка в столиці стоїть на кістках,
Та на жертовниках пращурів, братику - згоден?
Віра у люду забитого вельми хитка:
Вріжеш нагайкою - будуть молитися й чорту.

- Згоден. Бери їх. А я тобі допоможу,
Трохи потопим в Дніпрі, пошукаю лиш Ноя...
Змиємо з пастви твоєї невір'я олжу,
Щоби вкраїнцями стали перевертні-гої.

26.08.2021р.

Хоч позаду лишається Жашків,
Та до Києва ще ого-го, –
Утомились і стали – ромашки
Вздовж узбіччя і в полі кругом.
Білосніжні і жовтогарячі
Веселяться на стеблах тонких, –
Я ніде і ніколи не бачив
Море квітів красивих таких.
Розімлілі опівдні від спеки
Та пошарпані вітром, мабуть, –
У віночки сплітаються легко
І букетами швидко стають.
Потопаючи в розкоші квітів,
Не гукаєм на поміч когось, –
Веселимся обоє, мов діти,
І цілуємось радо взасос...
Тож повірити буде не важко,
Що, коли я приніс їх у дім,
Пахли пилом дорожнім ромашки
І лоскотним волоссям твоїм.
26.08.21

Як хороше в саду передосіннім,
Мов ночі мерехтіння — спів цикад.
На вітах — злагідніле шурхотіння --
Їх вітру заколисує рука.

Все затихає. Лиш химерні тіні
Хитаються нечутно уві сні.
Далекі зорі у блідім цвітінні --
Являють личка в променях сумні.

В повітрі щем витає безголосий,
У серце закрадається жура.
Мов руки здійняла вітально осінь,
Тепло й смарагди в літа відбира!

25 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

дівчинка у полотняній сорочці —
ходить площею, заглядає сивій історії в очі…
мені, навіть, шкода тебе, кмітливий промовцю,
що тобі завтра скаже її вбиваючий стронцій?

те покоління, яке не вміє брести смутними рабами,
те покоління, що в кишеню за словом відвертим не лізе,
те її найзеленіше дерево між двома римованими полюсами —
бронзовим скорпіоном правди колись переріже!

з усього, що створено — це твій найкращий перформанс,
пала сльоза запланована, розвіявся видив рожевий флер,
осінь у вікна стукає дівчинці айстрами медоносними,
шепоче на вушко:
— Бог — талановитіший режисер…

а тим хлопця знову завтра іти на кляту війну,
тим чоловікам знову стояти за Небесний Схід…
і гіркне душа від найгіркішого полину,
від народжених віт до зламаних віт —
торкає уже не одну терпеливу струну…

тут і не треба уже ніякого вищого генія...
вона біля них і дорослішає, мила Єсенія,
топить народу найхолодніший лід...
Евангеліну мені золоту нагадує,
донечку, що продовжить мій древній рід!

Годы мчатся…
Годы мчатся быстро, без оглядки,
Пролетая,как пчелиный рой.
Я желаю на любом десятке
Оставаться вечно молодой!

Рано еще с юностью прощаться.
Женственности формула проста:
Надо чаще над собой смеяться,
Начинать все с чистого листа!

Чтоб душа и пела, и звенела
Колокольчиком разбуженной весны.
Чтоб сердечко от любви немело,
Чтоб сбывались тайные мечты!

Ты прекрасна и чиста морально!
Ты свежа,как первоцвет весной!
И,наверно,будет идеально,
Если ты останешся такой!

Годы-не богатство,не утрата.
Годы лишь связующая нить.
Для того,кто может улыбаться,
И надеяться .и верить.и любить!

Просто будь! Не ув роскоши - в достатке!
Не деньгами – чувствами цвети!
И запомни: на любом десятке
Женщине не больше …30-ти!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 25.08.21


Роки мчаться ...
Роки мчаться швидко, без оглядки,
Пролітаючи, як бджолиний рій.
Я бажаю на будь-якому десятку
Залишатися вічно молодою !

Рано ще з юністю прощатися.
Жіночності формула проста:
Треба частіше над собою сміятися,
Починати все з чистого листа!

Щоб душа і співала, і дзвеніла
Дзвоником розбудженої весни.
Щоб сердечко від любові німіло,
Щоб збувалися таємні мрії!

Ти прекрасна і чиста морально!
Ти свіжа, як первоцвіт навесні!
і, напевно, буде ідеально,
Якщо ти залишишся такою!

Роки-ні багатство, не втрата.
Роки лише з'єднуюча нитка.
Для того, хто може посміхатися,
І сподіватися .і вірити .і любити!

Просто будь! Не у розкоші - в достатку!
Не грошима - почуттями квітни!
І запам'ятай: на будь-якому десятку
Жінці не більше ... 30-ти!
Наталі Біссо
Переклала на українську мову 25.08.21

Нагулялися доволі,
Відпочили досхочу, –
Занесу до протоколу,
Де хто бачив щось і чув.
Хто пролежав біля річки,
Хто подався за моря, –
Хто обсмажив тільки плічка
І хто повністю згорав.
Звістка ця не перешкода
Поміж мною і таким,
Хто все літо на городі
Розробляв собі режим.
Знаю точно, що немало
Залишилося друзяк,
Яких сонце так лякало,
Що з осель не йшли ніяк.
Я і сам не рвавсь нікуди –
Замінив балкон човна,
Тож засмага лиш по груди,
А вже нижче – білизна.
Ну, а ви як загоріли
Понаписуйте мені,
Що б явить картини цілі
Та зображення вповні.
25.08.21

Віруйте, брати, у що завгодно,
Вибір пишний: правда і олжа.
В мене ж піст. Пегас іздох голодний,,
Музоньку зарізав без ножа.

Ну і ну! Фатальну дав промашку,,
На Парнасі - казна що! Бардак!
Смажу на пательні костомашку,
Хай лошак послужить хоч би так.

Бо не хрумав кінь моїх віршаток,
Тільки гикав й морду одвертав.
Голоднеча - це, скажу,- не жарти,
Ось тому і сталася біда.

У колеги кінь, неначе слоник,
Товстопузий, вовна аж блищить.
Мій же був росточком, наче поні,
Під хвостом - поезії прищі.

Він кричав, просив: - Пиши про страсті,
Щоб любов жахтіла аж-аж-аж!
Не послухав. Огир "склеїв ласти",
Я ж бо втратив музу і кураж.

Дам пораду мудру у сметані,
І завчіть напам'ять - від і до:
Шкряботіть щоденно про кохання,
Шоб пегаси жили років сто.

25.08.2021р.

Спаковує вересень жовті валізи,
прибрав із повітря заморену спеку.
Маніжить остуда червлені ескізи,
дощами запахло в моїм осередку.

Паливода - вітер зриває намисто,
аж зойкає лячно гнучка горобина.
Багрянцем підпалює клени врочисті,
а бабине літо плете павутину

в густім ялівцю, барбарисі бордовім.
Навіщо? Напевно, мені не збагнути...
Затихли в дібровах джмелів колискові,
сховали смички цвіркуни у цикуті*.

Ще краплі тепла сонце сипле в долоні,
додолу летять сухозліток перлини.
Купається голуб у чаші бездонній -
на крилах запечене яблуко стигне.

Цикута - отруйна рослина

Йде отара за Кошари,
Пастуха не видно.
І з-за гірки пре примара
Не проста, а мідна.

Щось та й буде. Очевидно.
Утекти бажаю.
Авансується обида.
Мітка на скрижалі.

Як не є – не хочу ждати
Сум, що йде з долини.
У чужі чотири хати
Збіглися новини.

Не побачили нікого,
Тільки вогкі стіни.
А за ними – даль-дорога,
Де була стежина.

Бог освітлює отару.
Постелився спокій.
І навіщо ті Кошари?
Дайте світ широкий!

Помандрую, як нардепи,
Зором у всі боки.
Ще ні кулі, ні дурепи,
Ще назад – ні кроку.

… І днесь заб’є цілюще джерело –
очистися, утвердися, о муже!
Подужай час і простір цей подужай.
На тебе схожих досі не було.
Могутній рух вселяється у м’яз
не руйнівною – злучною жагою,
нутро землі наснажиться тобою
над відстань цю,
над простір цей,
над час.
Живи! Люби! Будь вірним сином Волі,
Дитям Природи, речником Добра…
Так після смерчу плісняви й сваволі
здоровий плід дається на-гора.

(В такт звучання калаталки темрява відступає.
Розвиднюється).

1989 р.

Минає все... а регулярно – ночі,
дощі... і особливо уві сні...
тоді й літа третиною коротші
і ближчає до келії на дні.

І як не уповати, – аве, Отче,
ця чаша не докучила мені,
не угамовуй водопади днів,
аби летіти якомога довше.

Але не зупинити течію
ріки цієї у кипучу дельту
іще не вичерпаного десерту...

немає часу, на біду мою,
з останніх сил триматися уперто
за соломинку віри на краю.

08.2021

Ось і осінь. Млосно до знемоги,
Ластівки рядочком на дротах...
Вирій кличе пташенят в дорогу
В дальню путь підштовхує сльота.

Їхні крила люблять тільки літо,
А зима - це смерть, табу, харам.
А мені туди шляхи закрито -
Вогнептах прикутий до Дніпра.

Як впаде із неба хуртовина
Й ляже крига на крило моє,
То гніздо у сяйві білопіннім
З жінкою- жар-птицею зів'єм.

А весною вилупляться діти:
Правда, Честь, Повага і Любов.
В акушерах, брат мій рідний - квітень,
А хрещений батько - сам Дажбог.

Осінь просить дати акварелі,
Я й даю, в обгортці самоти...
Хай вливає охру у пастелі
І багрянцем крапле на сади.

25.07.2021р.

Така собі звичайна осінь.
Нічим не гірша за минулу.
Не гріє сонце в небі зовсім,
дерева до весни поснули,
до нитки пробирає сирість,
ворона бідкається, скніє,
здається, що летять у вирій
у небі сірі хмари змієм,
курли розтало журавлине,
берізка розпустила коси…
І тільки спокій в серце лине
в таку собі звичайну осінь.
25.08.21р.

Коли світає в Україні
І сонце душу звеселя,
То на Росії гуснуть тіні
І лють вихлюпує з Кремля.

Коли ж недобитки московські
Плюються жовчю і лайном,
Коли на пагорбах дніпровських
Вони влаштовують содом,

Тоді Росія торжествує
Під гвалт обскубаних орлів...

Не накликайте ката всує -
Не потішайте ворогів.

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Ми незалежні ні від кого –
і розум є, і сила є,
а от Московія ще цього
не розуміє... і снує,
снує ЗМІїну павутину,
тому що, нібито, брати...
але обрубують єдину
гілляку дерева кати,
кати свободи, віри, мови
в усі часи, у всі віки...
і досі неуки готові
чекати їхньої любові,
любові ворога, таки,
як і тоді, коли нацмени
і дикі юрмища орди
заполонили ойкумену
і замітали всі сліди,
сліди історії таємні
і явні, що були завжди...
були і є... але окремо
від нашої...
             ми інше плем’я...
ми – нація,
                   народ!
                             ...один.

24.08.21

Захисників у Бога - о-го-го!
А в мене тільки жіночка та діти.
Сусіди рвуться в церкву аж бігом,
А потім в дім мій - пити оковиту.

Опісля чарки - сповідь про татьбу:
У кого цупив та з якого краю.
Від правди християнської опух,
А я ж не піп, гріхів не відпускаю.

Той тягне цвяхи, той рубає ліс,
Той гріховодить з жіночкою брата...
Христовій пастві перший родич - біс!
Рогаті всі! Хвости ростуть іззаду!

Казати правду, наче, і не гріх,
А благородна і похвальна справа.
Та брешуть всі: і молоді, й старі,
Під бурмотіння "отченаш" лукаве.

Зідрала позолоту із личин
Вірян добрезних пресмердюча бражка.
Спаситель плаче на моїм плечі,
І просить: - Закорковуй хутко пляшку.

24.08.2021р.

Важливо, часом, не мовчати
І не боятися, коли
За дії ці тобі від брата
Ніяк не буде похвали.
Важливо іноді відчути
Себе щасливим попри те,
Що в душу лізе нишком смуток
І біль напружено росте.
Важливо іноді робити
Добро наявне для людей,
А не плекати гордовито
Рої підказок чи ідей.
Важливо, часом, не до суду
Безтямно бігти стрімголов,
А дати більш відчути людям
До них не втрачену любов.
Важливо іноді побачить
Яскраве сонце за вікном
І потім тішитись терпляче
Його незміряним теплом.
Важливо, часом, не забути
Про те, який сьогодні день,
Щоб не доходити до суті
Видінь святкових і пісень.
Важливо все, допоки жити
Натхненно хочеться без меж, –
І душу, піснею налиту,
Безжально іншим віддаєш.
24.08.21

На годину мама з хати.
Хлопців двох лишила татку.
Каже: дай щось малювати,
Почитай із ними казку.

Батьку ліньки щось читати.
Голова забита іншим:
- Ляжу трохи я поспати,
Ви ж малюйте щось побільше.

Хоч слона фарбуйте. хлопці.
Тільки він великий дуже.
Але тихо - тихо зовсім,
Інше все мені байдуже.

Довго думали обоє.
Слон же світлий, білий, певно.
Олівців таких немає,
Тож старались довго, чемно.

Здивували дітки тата:
Творчі. Вміють малювати.
Бо шнурочком по кімнатах
Всюди слід зубної пасти…

добрий ранок, Вкраїно, як тобі твої тридцять?
давай привітаю, бо так воно по-людськи годиться...
ти у нас уже панна , пливеш впливовою лебедицею!
таких розкішних пісень, як тобі співали, мені не співать.

до описових ніжностей не буду зараз вдавитись...
перше — від щирого серця: у цій війні не здаватись!
бо її — або виграти, або програти та плисти Летючим Голландцем.
а третього не дано! Дай Боже, рідненька, — від ать до ять!

можна тобі багато різних радостей побажати!
найрозумніше — хай мову твою не виганяють із власної хати!
це стратегічна зброя, це — найстрашніший атом—
для тих, хто досі не хоче свідомості визнавати.

хай тебе різношерсті діти по-справжньому поважають,
хай слов’янське коріння не лише квітку, а й плід роджає,
земель тобі нерозпроданих і багатого нащодень урожаю!
цін найнижчих на газ й пісень сміливих співать!

в якомусь спротиві, в якомусь кличному, сумному відмінку
в тобі завжди прокидався голос гордої справжності українки!
бажаю вбиратися у європейські шовки і відкривати вище колінки!!!
хай таланти землі блакитно-жовтим прапором майорять!

ти не зважай, що у мене рими тут дієслівні........
З Днем народження, Україно, вставай!!! уже зелені співають півні…)
пишу тобі похапцем у МЕТРО пісню осінню ,
сивий Дніпро за вікном гонить серпневу гладь…


спів із моєї трьохсотої октави
має громадянське право:

— сонна артерія твоя ще не переріза!
дівчинко моя переобіджена,
ми із тобою уже засніжені —
постями великих титанів
і віршами!
Україно моя, Украна моя!!!
Україно моя!
дихаю я!

і коли приходить загадкова повня
я починаю ставати інша —
коли відьмацька кров мене переповнює,
дика кішка вилизує кошенят, а я неспокійні вірші,
буває — страшні, буває — як, лілії білосніжні.

від цієї біди треба було накривати коритом…
є такий звичай в українських селах:
щоб дівка не говорила до себе вночі санскритом,
щоб не блукала тінню блідою по вікнах оселі,
щоб щит чоловічий закривав зірку її Цитаделі.

чи із дніпровським степом, чи з київським колоритом,
чи із древлянським духом змішуються ці начала?
я знаю, напевне, що на волю вирвуться усі вогняні метеорити,
скільки б у них не мовчала…

хоч я мільярди разів і Богу, й чорту, й тобі клялася:
—чуєш, любий, я точно кину шкідливу звичку!
то не слова — то віра моя пролилася,
на білій папір, на поблідле личко,
на цю містичну у повні річку…

—Ти, певно, хвора— скажеш тихо,
ліків від цього уже не буде...
гуси білі летять за вигін,
селезень-серпень лягає на груди.

Невтомний політ поетичної думки
в минуле, майбутнє, аж ген, до зірок!
А інколи може змінити стосунки.
Повчальний надасть, якщо треба, урок.

Відкриє буття дивовижні деталі.
Зануриться в світ надзвичайних подій.
Стрічки, що розірвані, зшиє, з’єднає.
Байдужого серця розтопиться лід.

З рожевих тенет повертає в реальність.
Пізнати, знайти допоможе шляхи,
щоб долі лихій не коритись фатально.
В собі подолати численні страхИ.

Політ поетичної думки в роботі.
Розбудить мовчання натягнутих струн.
Найглибших куточків сердечних в турботі
торкнеться, позбавить нав’язливих дум.

В словесному вирі від пастки до злету!
Без пафосу зайвого та метушні
щодня відкривається щось на Планеті.
Бальзамом цілющим торкнувшись душі,

політ поетичної думки невтомний!
У створених вІршах озвучує мить.
А далі у пошуках знову в простори!
До рим доєднатися, тож і не спить.

16.08.2021

Більш не боюся осуду людського!
Усе пізнала я: глумливий сміх,
За спиною - плітки, і смерть за рогом,
Святе причастя і смертельний гріх.
Жахливі смерчі на землі стражденній,
Колючі очі зради і олжі,
Занедбаних могил охрестя темні,
Оманливо рожеві міражі.
Як продавали душу за копійку,
Нахабно плюндрували береги.
Виборюю життя - звитяжно, стійко,
Святій любові віддаю борги.
Вросла корінням у гаї рахманні,
Торкаюся молитвою небес.
Зализую кровоточиві рани,
І мрію, щоб мій край з руїн - воскрес!

22.08.2021р

Тихо в світі.
Незвичайно.
Листя жовте на землі.
Осінь грається в мовчання
з посмішкою на чолі.

Трохи імлисто.
Туманно.
Ранок щойно розбудив
сьогоденні буйні плани
через дотик перспектив.

Місто мляве.
Витягає
руки-ноги навсібіч.
Чи вставати вже — рішає,
чи удати, що ще ніч.

Тихий шепіт.
Із коханням.
Через вулиці пусті.
З добрим ранком привітання
в повітряному листі.

І ранковий поцілунок.
Ледь відчутний.
Неземний.
Серця люблячий дарунок
сплячій ще душі твоїй.

09.11.20

Не соромтесь, діду, одягайте кітель,
час прийшов калині розцвісти.
Україну-неньку вміли Ви любити
доказом ці «Бойові хрести»*.

Ще відлунням слави загримлять Карпати,
згине лютий ворог у борні.
Сина хлібом-сіллю нехай стріне мати
й мир настане в нашій стороні.

Не зречуся, діду, я Шевченка мови,
солов’їну любите і Ви.
А, як залунають гучні сурми знову –
станемо під наші хоругви.

І тоді хай ворог не чека пощади,
будуть биті кляті москалі.
Одягайте, діду, кітель для параду.
Час цвісти калині на землі.
23.08.21р.

Моя найвища нагорода
Одвічно схожа на твою, –
Ми українці щирі родом,
Яких повсюди пізнають.
І сіячі, і будівничі
Не раз відходили від справ,
Щоб надавати зуботичин
Усім, хто руки протягав.
Бунтарський дух також не згинув
Із непідкупних завжди душ, –
Пашіє жаром Україна,
Як продається за м’якуш.
Завзяті, вперті і неспинні,
Змужнілі в болях вікових, –
Ще краще жити ми повинні,
Ніж нині в прагненнях своїх.
Тож відвойовану свободу
Ми захищаємо в бою,
Щоби не дати вмерти роду,
Який по силі впізнають.
23.08.21

Парком тихим ішов я осінньої днини,
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»

Шарпав, злився, збивався з ліку,
Задихався й стихав губатий, –
Потім знову метавсь до вікон
І тиснувся крізь рами в хату.
Відчувався то рух, то подих,
Чувся регіт, переговори, –
Намагався зайти в господу
І показував вміння з двору.
Пританцьовував тихо й чуло,
Розважався рядном і клаптем, –
Потім сильно іще війнуло
І спокійно пропало раптом…
22.08.21

Так много вокруг нас
людей прекрасных,
Заметить главное, поверь,
Ведь в любом возрасте,
Мы чьи-то дети,
Это поднимет настроение,
Даст положительный заряд
На целый день.
Все что наметишь ты -
Достигнешь,
Помогут те, что с тобой рядом,
Ты только тоже в них поверь,
Улыбка на лице, задор,
Уверенность и вдохновение,
Труд будет в радость и тебе,
Достойный след оставишь
Грядущим поколениям…23.02.18 Швец Т.В.

Как важно прийти на помощь человеку,
Возможно добрым словом, нежным взглядом.
Общение искреннее подскажет все!
Главное в жизни быть полезным,
Делиться счастьем, радостью своей! 22.08.21

Як важливо прийти на допомогу людині,
Можливо добрим словом, ніжним поглядом.
Спілкування щире підкаже все!
Головне в житті бути корисним,
Ділитися щастям, радістю своєю ! 22.08.21

Тебе забути? Ні... І втратити, - не можу...
Метеоритами димляться дні.
Все має бути ще. Вітри гудуть тривожні,
І привокзальні мерехтять вогні.

Літа, а не вогні. І що перечекаєш...
Своє життя, барвисте і круте?
У нім, отам, на дні, - палка твоя рука є
Й терпляче серце ніжне золоте

Гіркий вогонь очей, скуйовджене волосся,
Мовчання, - аж гаряче крізь роки.
Усе збулося, все. Усе давно збулося.
Із мрій брело у стрічу. Навпрошки.

А вічність підступає, леденить обличчя...

У шелесті трави, у блискоті зірок
Уже тоді,
навік,
не втрачені й найближчі, -
Крізь відстані доріг
Полетимо удвох.

22 серпня 2021

© Тамара Ганенко

– Час напитись осені.
– Авжеж.
Смакувати кольори пожеж,
що в тумані листя запалило,
багряніють над рікою схили,
мжичка сіє рясно береги,
повертає дощик нам борги
за липневу спеку чи, за серпень,
за гріхи далекі неповернень…
– Люди кажуть: осінь золота.
– Та хіба ж це осінь? Це – життя.
22.08.21р.

ІІІ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Якби була із бідної родини,
І звалася Софія Главані.
Погрався б пан Боскамп зо дві години,
І знову залишив її на дні.

У ній було таки щось від Богині —
Величний справжній королівський шарм.
І це заклалося іще в родині -
Її пресвітлі розум і душа.

Хтось довіря джерелам тільки й фактам,
І вірить у реальності живі.
Й критично дуже мислить, аж занадто,
Бо забагато лою в голові.

В Софії -- ірреальне і незвичне -
Добро зі злом в один клубок сплелось.
Як Афродіти -- неземне обличчя --
За пеленою вод не вгледів хтось.

І думає, що він — критичний геній -
Лиш сексапільність — то приваби суть.
А що було прекрасного в Єлені?!
За неї в попіл Трою загорнуть.

Син коменданта Кам’янця — де Вітте
На ймення Юзеф — він майор і граф.
Не знав, куди від радості подітись,
Як привела до нього долі гра.

Софія шлюб взяла із ним таємно,
Цим викликала батька лютий гнів!
Та свекрові всміхнулася приємно...
І він розтав, прийнявши до рідні.

Наложниця Боскампа — вже графиня,
Він супроводжувать її не зміг,
Щоб королівській догодить перині...
Та сам король їй припаде до ніг.

Вони поїдуть з Юзефом в Європу -
Берлін, Варшава, Відень і Париж.
І королі й вельможі й прості хлопи
Побожно шануватимуть її ж.

Вона вдягала з розрізами сукні,
І танцювала вальс і менует.
А європейські дами — недоступні --
Були усі затягнені в корсет.

Це вабило тоді непереможно --
Великі груди, талія тонка.
В очах її тонув мужчина кожен,
В розбійника здригалася рука.

А Салтиков? Той генерал аж тричі
Штурм Хотина для неї відкладав.
Ледь не утратив честі і обличчя -
Так вразила грекиня молода.

Для тітки бо шукала порятунку --
Наложниці турецького паші.
Була немилосердною фортуна --
Втекли й загинули ті дві душі

Під кулями з Московії солдатів...
А Салтиков тоді уникнув зла.
Софію із Хотинських він пенатів
Потьомкіну сюрпризом відіслав.

Таврійський князь коханцем був умілим —
Коштовностями всю обдарував.
На грецький трон оту гречанку смілу
Хотів посадовити попервах.

В Росію шлях прекрасної грекині
Проліг, мов на Потьомкіна коні,
Представлена цариці Катерині,
В ряди стає московських шпигунів.

Про це в джерелах згадки не знайдете --
Таємні вже зітліли до золи.
За що ж у Білорусії маєтки,
І в Петербурзі їй палац дали?

За що коштовностями обсипали
У зустрічей — конфіденційних — мить?
Здається ті сапфіри і опали
Зуміли цілу Польщу погубить!

14-16 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

можу тебе запевнити: папороть тут не цвіте.
барвисті тук-туки подають сигнали, аж до небесних стель,
дешевий готель… на диво, у ньому свіжа постіль, фіалковий гель,
солодко спиться, наче поряд індійська мати співає своїй дитині.
маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

дощова вода перетікає струмками з дахів у води Гангу,
на свято Холі на вулицях очищують карму і достигле манго,
більшого блага не має — блукати по вранішніх храмах Кхаджурахо,
на диво,— вчора очі змінили колір із зелених ставів на сині,
може, тому, що перестала говорити лиш голосними?

вся моя їжа — білий рис, перепічка пурі молоко кокоса,
тут не соромно бути бідними, сліпими і ходити босими,
тут гулятимеш на весіллі, де гримлять барабани, коли тебе запросять.
зовсім не хочеться топити смуток у мережевній павутині...
тут чогось радісно посміхаєшся незнайомій людині...

сюди їдуть жінки з депресіями, банкроти і закохані в йогу безумці,
блогери, обвішані апаратурою, що носять свої жахи у туристичній сумці,
але коли вони чують медитації Будди —з голів вилітають усі революції!
приміряють червоне сарі вимазують ноги м’якою глиною,
давно одружені пари не повертаютья один до одного спинами.

досі я думала що ця набита людьми країна — обділена Богом,
на вулицях лижуть сонце собаки і хмари тримають священні корови…
після того, що я відчула у мене стало багатшим серце,— не те, що мова!
переломлена тобою гілка любові уже не плакатиме віднині,
бо маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

я розповім тобі тисячі відомих версій,
про те, що мистецтво — духовна свічка прогресу,
нині поетів розвелося, як грифів на каменищах
нині піїти плодяться, як голуби на горищах,
щоб бути на стилі потрібно злетіти вище,
палити бамбук — сушити весла…

сідають за ноутбук в бажанні створити
те, що не знають самі: дерева, сонця, палаючі метеорити?
переганяють описові події, як переганяє сонячну енергію Тесла,
запруджують ворд графікою рим тільки б не захворіти,
давно уже невиліковно хворі на графоманський вітер,
а з неба ридає Майстер і ремствує Маргарита…
знову — палити бамбук, знову — сушити весла…

той поет, котрий кожною клітиною тіла відчуває
що його праве, чорне крило — пекельним вогнем у волі згорає,
ліве, що біле — несе на собі ангельські дотики із небесного раю.
краща картина — багато картин які малює твоя уява:
кинута ним сорочка… голодний собака…килиму мокрий гравій…
залиш собі срібний перстень… сама загадаю
всі бажання твої… посидь… помовч… подихай…
бачиш — я граю…

ці руді гладіолуси на вікні, яким розрізали вени,
гладеньким оксамитом серпня горнуться ніжно до мене,
наше життя—театр, а ти—головна моя сцена,
слава Богу—надійна, Слава богу—зелена…

Магнітна буря ЛЮЦИФЕР.
Невидима загроза.
Торкнутись може різних сфер.
Невтішні є прогнози.

Вже наближається до нас.
Відчутна в атмосфері.
Їй панувати певний час.
Незваний гість в оселі.

Якесь тривожне відчуття.
Руйнується свідомість.
Підвищилось серцебиття!
Не спиться вже натомість.

Неспокій, страх беруть в полон.
Обійми недоречні.
Доречним є цілющий сон.
В години небезпечні.

Магнітна буря пролетить!
Один із епізодів
життя-буття – окрема мить…
Довіримось природі!

Нарощуємо позитив.
Купаємось на хвилі
емоцій гарних, почуттів.
Позбавимось поганих слів.
Та й будемо щасливі!!!

17.08.2021

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.
 

Жизнь нам сюрпризы преподносит ,
Когда мы их совсем не ждём…
И если кто-то даже спросит:
Что нового и как живём?
Ответить очень-то не просто,
Так как не знаем наперёд,
Всё так сегодня ненадёжно,
Получится наоборот…
А как уверенности надо,
Устали мы от всех преград…
Устроено всё в мире складно,
Для счастья нужен положительный заряд…2009 Швец Т.В.


Позитив – рождает счастье, радость!
Любовь, улыбку искреннюю излучает!
Тепло души и сердца дарит!
Всевышнего за все благодарит! 21.08.21


Позитив - народжує щастя, радість!
Любов, посмішку щиру випромінює!
Тепло душі і серця дарує!
Всевишнього за все дякує! 21.08.21

Впала з неба зірка -
загадав бажання,
і ловив губами
мрію на льоту.
Покосилась хвіртка
на стовпець смерканням.
Заплітала осінь
в косу золоту:

айстри, чорнобривці
та пучечки глоду,
виноградні грона,
кетяг бузини.
Сонце в калганівці
напідпитку бродить,
треті півні бачать
кольорові сни.

На порозі - "Приму"
курить дід Микола.
Скільки років смалить,
мабуть, й сам забув.
Пісня "пілігрима",
стихнула довкола.
Як в бурхливу річку
в спогади пірнув.

Череду в дитинстві,
випасав у полі,
в чорта на задвірках
в армії служив.
Пострічав барвисті
оченята долі,
серед царин серпня,
золотавих жнив.

Працював в колгоспі
гарним комбайнером -
в засіки стодольні
засипав зерно.
Збудував дім...поспіль
висадив дерева.
У саду - альтанка,
в погребі - вино.

А дружина - Настя
народила сина.
Синьоока, спритна -
все в руках кипить.
Панувало щастя...
(біла скатертина
збереглась ще й досі)
та невдовзі вмить

син в Афганістані
підірвавсь на міні,
жінка затужила -
в засвіти пішла.
В гріб поклав коханій
незабудки сині,
за покійних свічка
на краю стола.

З горя божеволів,
заглядав у чарку.
Знов шукав любові,
та все те - не - те.
Очі волошкові
снилися до ранку,
в серці не зів'яло
почуття святе.

Чвалом мчали коні
по стерні широкій,
швидко покотилось
колесом життя.
Попелом в долоні
посивілі роки,
а старечі сльози
в скошених житах.

20.08,2021р.

Та, що своє серце віддала,
не чекає у замін нічого
і щомиті подумки до нього
лине навіть поміж сльози скла.

Жевріє на тлі похмурих днів.
Дзвоника очікує чи просто,
його лик узріти в високості.
Та яскравих із коханим снів.

Не шукайте відповідь на те,
що не в змозі розум зрозуміти.
Де любов, там чують голос квітів,
для таких і папороть цвіте.

В царині дівочих почуттів
не посійте свої зради хтиві.
В першому коханні всі щасливі
і нещасні в першій самоті.
21.08.21р.

Ранок лоскоче носик
сонця промінчиком теплим.
Пахнуть вчорашні покоси
зорями, вітром і степом.
Чути лелечий клекіт,
бджіл і джмелів суголосся…
А мені недалеку
вгледіти осінь вдалося.
21.08.21р.

Відкрита змалечку душа
Тепло поволі розгубила,
Бо обігріти поспішав
Усіх без всякого мірила.
Тож відчуваю добре сам,
Як порожнину повнить холод
І корчить усмішки отам,
Де нині сумно, тихо, голо.
Звідкіль причаєно втішав
Усіх без всякого мірила, –
Згасає злякано душа,
Проткнута болями навиліт…
21.08.21

Ходить зайда попід краєм,
Лізе із ярмом у душу…
Не чіпай! Земля моя є!
Тут і сію я, і плу́жу*!

Вдосвіта до справи йду,
Смерком - в гречці загуляю,
Свою долю сам знайду –
У нероб не позичаю…

Житом рід оберігаю,
Майбуття з наук плету,
Колискових тут співаю…
Світ мій - не мара в сльоту**…

Зараз кодом гарт*** ладнаю -
Добра зброя добре служить…
Не чіпай! Земля моя є!
Я тут сію! Я тут плу́жу!

Рукотворне «море» зацвіло.
Тхне неначе спіднє комуніста.
А колись Дніпро через село
ніс за обрій води свої чисті.
Нерестились в ньому осетри,
повінь заливала косовиці…
Ну, а нині? Й пити не бери.
Повсихали в багатьох криниці.
Це тобі наука і прогрес,
а нащадкам спадщина – болото.
Добиває річку Дніпрогес
і, здається вже безповоротно.
20.08.21р.

Не дивися на мене сумними очима
І сваритися марно на мить перестань, –
Подивися, як місяць прощально заблимав
І послухай навалу пташиних вітань.
Глянь, як впоює трави ранкова волога
І почуй, як утретє співають півні,
Бо не личить красивій кричать донезмоги
Й заглядати допитливо в очі мені.
Вже згоріли пітьми негустої сувої
І чекання на мене лишилось позад, –
Що ж тебе і чому до цих пір непокоїть,
Що ніяк не стихають потоки тирад?
Хоч зоріло вночі над селом піднебесся
Та лежала повсюди мовчання печать, –
Постарів уже так, що забулась адреса,
І нікого не стрів, хто б її міг сказать.
Час іде і потроху втрачається швидкість,
І утома проймає більш серце моє, –
Та світає навкруг – уже й обрії видко,
За якими слідів моїх ніг не стає…
20.08.21

Работа, дом и суета,
Гармония уже не та…
Проблемы хочется решить,
Достойно жизнь свою прожить.
И рано утром просыпаться,
Восходом солнца восхищаться,
Любить, дружить и наслаждаться
Стремиться к цели – не бояться.
Мечтать, трудиться, строить планы,
Не допустимы здесь обманы.
Мечты сбываются не все,
Лишь закалённые в труде...2009 .

Каждый новый день – подарок ,
Шанс для достижений, знаний,
Творчества, общения,
Гармонии с природой и с собой!!! 20.08.21

Кожен новий день - подарунок,
Шанс для досягнень, знань,
Творчості, спілкування,
Гармонії з природою і з собою !!! 20.08.21

— Це життя я знаю краще, — говорить кіт.
як муркотіти і в кого просить смачніший обід!
і скільки у дерева, що під вікном пересохло віт,
щоб мені ненароком із них не упасти.

ти коженого день крутишся білкою в колесі,
не достає справжніх рим і розкішних слів.
людство давно помішалося на вічній красі,
навіщо йому ще й твої закодовані гасла?

я — у нірвану а ти — у швидкий Wi-Fi ,
я — собі сам господар, а ти словників самурай,
коли вже згоріла хата — вогнем гори і сарай!
скільки в наперстку життя справжнього щастя?

у мене мантра — риба, у тебе мантра — Ом!
у мене від нервів — сон а у тебе — кубинський ром…
на ранок підводишся — марева сизий фантом,
а для щастя—води, аспірину й зубної пасти!

тобі б твою душу туди де протікає Ганг,
у котів теж сім життів і небо — блакитний дах.
от походив би трохи з хвостом і в моїх вусах —
скинув із себе давно дурні баласти!

тепла шуба і вуха-антени... Харе Крішна!
не завойовувать сцену, що ледве дише! Харе Рама!
сонце кусає млинець із сливовим варенням віршів,
є кіт найвища каста, простими словами!

Заспівай і пісня понесе
у краї далекі, заповідні
тої, що цінує над усе
голоси і трелі солов’їні.
Залітай і, може, обійму,
не чекай, що іншого почую
і не воркуватиму йому...
і не обіцяй нічого всує...
я ночую в небі у раю
і літаю ви́соко-висо́ко,
а коли сідаю у гаю,
аж тоді виказую свою
сагу про недолю одиноку.

Не співаю і гнізда не в’ю
ні своїй, ані чужій жар-птиці
і не маю у руці синиці
як і подобає солов’ю,
поки доживає в дежавю
те, що й досі дістає усюди
і не відпускає, «б’є у груди»
у моєму... у її краю,
де ночує горобець у стрісі,
і зозуля кукає у лісі,
та немає пари журавлю...
а почую горлицю мою,
що воркує у чужім горісі,
то сльоза умиє від жалю.

08/21

* * *
Задивляється смуток убік,
Де класичні стоять осокори.
А під ними на втіху собі
Я дарую коханій покору.

Чоловіче, навіщо тобі
Це невпевнення власної суті?
Хоч і мрії були голубі,
Та вони, як ті сіті забуті.

І тепер за тобою іде
Всюдисуща законна цариця.
Не заради тебе, а дітей
Їй почесно ночами не спиться.

Та з’явилось банальне, земне.
У любові суттєве зламалось.
Чом воно не облишить мене?
Бо обранців постійно замало.

Заявилось. І я зупиню
Крокування, думки, що новітні.
То додаймо не втіхи – вогню,
Оживімо хоча б на століття.