В таксі ми їхали, варкалось,
Таксист був п"яний в дрободан,
Шофер розплився, та, здавалось,
Все поривався на таран.

Розібраний на сто обрубків,
Я Ваше тіло обліпив,
І раптом Капітан із рубки
У мозок рявкнув: "На прорив!"

...У ніздрях пахло ніжним м"ясом,
Рука моя пішла кудись,
І щось слизькало вихилясом,
І пальці в тепле заплелись.

І вже коли поліз бюстгальтер
Й нахабно виперся сосок,
Дістали Ви свій чорний "Вальтер"
І тричі стрельнули в висок.

Є в крота очі,
Але він не бачить.
Є в мене щастя,
Але собаче.

Щастя собаче
Зле і жорстоке:
Прокушене горло,
Порвані боки.

Щастя собаче -
Зла нагорода:
Зуби голодні,
Бездомна свобода.

Як повний місяць
На землю світить,
Мені від щастя
Хочеться вити.

Світало. Триста НЛО
Понад Хрещатиком літало,
Порожніх вулиць помело
Ще двірникове не торкало.

Байдужо блимали харчки,
Замерзлі під неоном літер,
Й чужий, інопланетний вітер
За вуха зачіпляв гачки.

І глибоко було плювать
На чудеса всі ті досвітні,
Бо о четвертій двадцять п"ять
мене ковтнули підворітні.

Всим, хто тоне й не знає,
За що вхопитись,
Хто вже з останніх
Вибився сил:
Попереджаю - я не колода,
Попереджаю - я крокодил.

В гробу сміятись непристойно,
Народ ваш сміх не зрозуміє,
Ще прийме вас за дисидента
І - замість того, щоб на цвинтар, -
Вас віднесе, куди потрібно.

В гробу лежати треба смирно,
Ні на що не реагувати,
Прослухать музику й промови
І, як почнуть вже закидати,
Все рівно не сказать ні слова.

1.
Якщо ти летиш в літаку
І падає твій літак
ВрОбитись в годину таку
Не соромно аж ніяк

2.
Якщо тебе ненароком
Гепнуло шлакоблоком
Вважай, що тобі повезло
Останнє в житті западло

3.
Якщо ти лежиш у гробу,
Спокійно лежи на горбу
Життя непогана хріновина
Тобі ще заграють Бетховена

4.
Якщо тебе розстріляли
Дарма! Хай кати лютують
Пройде десь років із тридцять -
тебе реабілітують!

5.
Якщо птаха тримати в неволі,
Якщо птаху підрізати крила
І якщо відрубать йому лапи,
А до того ще й вищипать пір’я,
І напхать йому в задницю яблук,
І усе це в духовці спекти, –
То це буде засмажена качка,
Це окраса святкового столу.

Слоника замучили
Кляті москалі,
Похилився слоник
Хоботом к землі:

“Прощавай же, Україно,
Ти ж мій рідний краю!
Безневинно молоденький
Слоник помирає!
Гей! Гей!”

1988

На каруселі блядь кружляє,
вона шука свою любов,
а я стою внизу й не знаю,
чого я знов сюди прийшов?

У квітні почуття прозорі,
легка і п'яна голова.
в дурацько-карусельнім хорі
змішались зразу всі слова!

А блядь кружляє і кружляє,
а блядь шука свою любов!
Чи я люблю її? Не знаю...
Але я знов сюди прийшов!

Приходьте до мене завтра!
Я розкажу вам правду!

Приходьте до мене автра!
Я розкажу вам равду!

Пи одьте о мее авра!
Я оза жу ам аву!

Пи о те о мее ава!
Я оа жу а ау!

И о е о ее аа!
Я оа у а ау!

Під грушею цією
Мене робив мій батько -
Тепер тут песик сцить.

Здавалось, лиш учора
Ми разом сіли пити,
А вже на дворі осінь...

Задзвонив телефон
Не знімаю я трубки -
Ще півпляшки лишилось.

Ах, як співає пташка,
Ах, як вона співає!
Іще сто грам замовлю.

Учора я надравсь,
Сьогодні в дупу п'яний -
А може, це любов?

Як смішно всі внизу
голівки задирають -
З балкона я стругнув.

Сьогодні вдруге я
Хрещатиком проходжу
І ні з ким випить...

Ах, як сюркоче
Цикада у траві -
Рубля лиш не хвата.

Усе той сон страшний -
Шампанське й самогон
Плюс вермут й тепле пиво.

Ах, бульбашко легка
В шампанськім золотім...
Аристократа жизнь.

1
Своїми синіми очима
На мене не дивись, Мальвіно
Ти маєш справу не з П"єро,
Ти маєш справу з Буратіно.
Не розраховуй на любов,
Коли і було щось між нами
У першу ж ніч, як зійде місяць
Я помандрую з кажанами

2
Тридцятилітній Буратіно,
Я все такий же оптиміст,
Пропив давно свою Мальвіну,
Що мав - пустив коту під хвіст.

Але щовечора я п'яний
Сміюсь в харчевні на весь рот,
Веселий гарний, дерев'яний,
Країни дурнів патріот.

Я п'ю - і море по коліна,
Бо знаю: завдяки вину
Я, проспиртоване поліно,
В житті цьому не потону

***
Якщо я не ляжу то
не висплюсь якщо
виключу теле-
візор настане тиша
страшно якщо
включити світло
побачу
сині букви і
подумаю “чом вони сині”
немає структури
є звуки і світ
назовні мене
ледь чутний ритм божевілля і щось
що тимає аби
цілком не стати щасливим
тупим
дайте спокій
у чорному світлі я збожеволію
хочу послухати
ту сирену коли
закінчаться всі програми
невже
кінець сторінки і я
пишу по паркеті
треба пе-
ревертати...
паркет
потік розбурханих нервів і невсипущого болю
світу нема то чому
він так тисне
нащо
спати
навіки
можна-не-треба
ця думка в недію
переростає:
стає переддією “не”
зачекає...
я ще відчуваю
грань
я з нею грають допоки
можу
а перейду – перед ким
вибачатись
експеримент може?
Може закінчитись!
Може?
Може трагічно,
Ще й не почавшись...
однаковий буде...
Буде, однаково, буде!
Я ще визначаю
шлях вкупі з долею що
безумовно теж вже звихнулась
Ось боротьба вже вщухає
воля і спокій
я повертаюсь:
свідомість
відраза глибока
як було там добре…
Й о ні!
чому ж мені
чому ж тоді
тоді мені
мені чому тоді туди
туди тоді чому
не повернутись
а повертатись чому
саме мені
якщо можна “не”.
втрачаюсь? ні!
Не повертаюсь
зараз принаймні.
Світло в вікні
навпроти
не спав і тим паче я прокидаюсь
Добридень, тверезий, нормальний, щасливий громадянине!!!
Ключ
замок
перша зміна
актор я –
роль у мене людини…

Полюю на теплість незайманих місць.
Почуйте слова мої безголосі,
здійнявши долоню, я падаю вниз,
обсипаний снігом неторканим досі.
І безліч піднесених змучених фраз,
слова, що щоденно зужиті,
дарую я слідові звіра ураз,
вдихаю захоплено вольності вітер.
І сотні знервованих мідних дротів,
пульсуючи в цьому пейзажі без зміни,
знесилено виснуть повз прірви шляхів,
і сонце, ховаючись, лічить хвилини.
Боюсь не вловити бляшанку пусту,
рука підіймається майже благально.
Кінець полюванню, я бачу мету,
я вже відчуваю, як тиснуть на гальма.

Брате мій вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.

Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.

Наче гніздечко, займається хата,
Димом здіймаючись в інші світи.
…Ми ще літаємо, сестро і брате,
Ми ще не можемо просто піти.

1999

Подiлений на три пiтьми,
Розiп'ятий самим собою,
Ти залишаєшся з людьми
Вiдлунням, кров'ю, самотою,

Бо йдеш дорогою, яку
Не маєш права залишати.
I руку стомлену й важку
Не подають тобi, як брату

Нi сiль, нi вiтер, нi трава —
Усе поховано для ока.
Та знатимеш такi слова,
Скажи — i оживуть пророки.

2000

спочатку була спроба залізти на говерлу
яка завершилась падінням з двометрової висоти
потім був стовп з якого тебе здерли
не півшляху до мети
але ти вирішила що безліч веж
тобі подолати ще треба
бо ти без неба помреш
і ти повзеш мов амеба
коли ж понад містом пролунав крик
відразу ніхто нічого не зрозумів і лиш мудрий анатом
між гортанню і шлунком угледів язик
який у польоті покрикував матом

Перемовляються громи —
Вуста терпкi, слова холоднi.
Пощо так тужиш за крильми
I заглядаєш у безоднi?

Чи ти забув, що є свiти,
Де всi побачимося, брате, —
I буде син, i буде мати,
I буду я, i будеш ти.

Не ошукай самотнiх душ,
А озирнися i побачиш,
Що наше небо завжди навстiж —
I прийде раб, i прийде муж.

Твої безмежжя, твiй полiт
I слово коло твого серця —
Яке болить, але смiється,
А закатують — промовчить.

2000

Маленьке мiсто. Вулиця сумна.
I дякуй Богу, що не довелося
На бiлий свiт iз бiлого вiкна
Отак собi дивитися, як досi.

Лузати час, дивитися кiно,
Якийсь там уряд лаяти в крамницi,
I знову задивлятись у вiкно —
Якi пiшли дiвки i молодицi.

Це, брате, нудно. Не твоя бiда,
Що десь без тебе страва охолоне.
Маленьке мiсто. Сiчень. Середа.
Вечiрнi дзвони.

2000

Провiнцiє душi, проскурiвська повiє,
Тюрмо усiх народiв, що тут перебули!
Спокусливi уста i витончена шия,
Трагiчнi шаровари i вiчнi постоли.

Пощо тобi слова, яким немає ради?
Торгуй i присягайся, не думай i не плач.
Тут є свої вiйська. Тут є свої паради.
Тут бийся чи не бийся — все гумове, як м'яч.

Нi темряви, нi дня, нi доброго, нi злого,
Хiба що Україна, затягнена в жита.
Кiмната. Два стiльцi. Нiкого i нiчого.
Провiнцiя душi. Космiчна самота.

2000

Там, де стомленi зорi гойдає трава вiкова,
Де висока дорога твоя наодинцi зi степом,
Знову тихо — самими вустами — шепочеш слова,
Знову довго — самими очима — прощаєшся з небом.

I так вiльно тобi, i у вирiй душа поверта,
— Нi любовi, нi кривди, нi туги — нiкому нiчого не винен.
I гортається книга Буття, i така висота,
Наче серце до серця сьогоднi стоїть Україна.

Хто назвав тебе сином своiм i пiшов назавжди,
Хто прикликав тебе i до ран прикладав свої рани?
Ти не вiдав, хто є, ти на всiх залишився один
— I вода, i вогонь, i дорога, i щит коло брами.

Ти вiч на вiч з пiтьмою, яку прозираєш до дна —
Десь там поруч Тараса розпечений смiх Северинiв.
Повставай у собi i молися — нiщо не мина,
Доки в жилах ятриться обвуглена кров побратимiв.

Ти останнiй — i мусиш iти на останнi громи,
Подолавши i простiр, i смерть, i вагання.
Бо стоїть пiд грудьми, бо волає до тебе з пiтьми
Одчайдушне повстання твоє — неминуче й останнє.

2000

Як літати — то тільки душами.
Обійматися — то крильми.
…Посідаймо отут, під грушею,
де сиділи батьки й мами.
Поговоримо і помовчимо,
заспіваєм на все село.
І по-божому, і по-вовчому,
і по-всякому нам було.
Бо не сила, а доля зрушила
потихеньку — одна на всіх.
Посідаймо собі під грушею,
пом’янімо усіх живих.
Бо й самі вже у вирій линемо,
наче ниточка сирова.
От і був хоч на мить людиною,
яка плаче, а не вбива.

2000

                   "…це мій лемент "
                   на людські зорі невидющі…"
                    Борис НЕЧИРДА.

Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,
Походив коло долі, яка не трималася тями.
От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,
Ні землі під землею, ні слова понад голосами.

І тому, і тому, і тому, що не буде тому,
І тому, що далося вогнем край глевкої дороги —
В тому світі, що довго стягався тобі на труну,
З того світу, в якому нема й не бува перемоги.

Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.
Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.
А надалі… Надалі хіба що самі небеса,
Які думав, що збореш і збудеш.
                    І смерті немає.

2000

***
Розруха й нігілізм в країні й дома.
Пориви, лють, сарказм, кохання, втома –
Переплелось усе в квадраті сірих стін...
Для смутку не знаходячи причин

Ми сидимо, і пліснявіє чай
В забутій шклянці; кіт нявчить...
Він як і ми: навчай його, навчай –
А він ніяк не замовчить...

І ліжко незастелене – плацдарм нічних агресій
І томики книжок всіх стилів і конфесій;
Шнурівки, зошити, касети з хіт-параду
Чекають вже давно. Чекають ладу...

Ми мовчимо. Нам гидко говорити.
Немає сили затишок ліпити.
Втрачає сенс усе. Лякає пустота.
І навіть не вдається виховать кота.

І ставок, і млинок, і вишневий садок,
І земля, непідвладна нікому…
Йдеш по світу, якого — холодний ковток
Біля вічнозеленого дому.

Поривання і втрати, високі суди,
Одкровенія мляві і куці…
Звідкіля ти, навіщо і підеш куди,
Посивілий безштанько в кожусі?

За тобою безмов'я і дика вода,
Над тобою — дерева і діти,
І те жито, що досі тебе вигляда,
У якому нікого не вбито.

І світає в тобі, і скипається мур,
І покрається камінь на свято.
І не знаєш коли, але знаєш чому,
Хоч волів би нічого не знати…

2000

Писати легше, ніж любити,
Писати легше…
Може, там,
Де всі колись були ми діти,
Де вільно душам і хатам,

Обличчям тихим і нестрогим
Впадеш у куряву святу.
А поки просто бійся Бога
І дми у дудку золоту.

Холодна скриня, книга віща,
Зів'ялі подихи отав.
…Багацько видиться з горища,
Яке ти щойно замітав.

2000

Коли сповідуєш себе,
Себе не подаєш,
Коли говориш до небес
І з небесами п’єш,

Коли такий на світі сам —
Хоч небо городи —
Ти посміхаєшся снігам
І просиш — відведи.

Такий я, Боже, не такий,
Але за те, що є,
Ти народи мене чи вбий,
Бо вже ніхто не вб’є.

Не сіяв і не посівав,
Не крав і не карав,
І жив, мов коник серед трав,
І вірив, що співав.

У безвість дику і суху,
Де всім відомо все,
Зелений коник по снігу
Ще вершника несе.

2000

Повільно перейти, нічого не впізнати,
Черкнути рукавом проз листя золоте…
Такі тобі світи, такі з тобою втрати,
Такий по всьому слід, що димом поросте.

Зачуєш голоси, що тягнуть у глибини,
Розрухуючи жорна відьмацького млина.
Немає тобі правди, немає батьківщини,
Немає вже нічого. Що б не було — війна.

В безодні, в чураї, в гелени і малуші,
В останній лютий віддих у протяг з чорноти!
…О царственні тіла, неопалимі душі,
Осикові кілки, березові хрести…

2000

Спізнилося небо тебе прихистити на мить,
І тіло піднесли дими понад капища отчі.
І вже — не спочити, а просто себе зупинить,
У віщого сну напитати, обмовки пророчі.

Спізнився — очікуй нагоди.
                 Не встиг, то ходи по землі.
Ховай за халяву на цямрині писаний аркуш.
Коли біснуваті на втоптаній в душу золі
Шикуються знову на Євалт яничарського маршу.

Навіщо тобі прозирати оту марноту,
Палити останні легені сипкою пітьмою?
Трава не гукає до сонця: — Дивись, я росту! —
Зелена — живе, помирає — стає золотою.

Ніхто не вполює, і навіть вогонь не спиня,
І байдуже, хто тебе вб’є — товариство чи зграя.
Дозвольте не з вами, а подумки.
       І — навмання.
Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю.

весна 2002

Переживу, усе переживу.
Під голову кладу розрив-траву
І чую, як голосить коло скронь
Відлуння віри в небо і вогонь.

Любове, ти холодна і тяжка,
Як меч в руках сліпого ватажка.
Як вихрест, що проказує слова,
Якими потім душу повбива.

Ти не сокочеш, бабо,
            ти мовчиш,
То на поріг сичить ледачий ніж,
Яким ти ріжеш свиням кропиву…
А я бодай свиней переживу.

Усе відомо. Не усе накоєно.
Ми не доцільні, сину, а живі.
По нас відлуння розійдеться колами,
Забуде комашина у траві,

Ті самі кола зїйдуться по сорому,
Той самий коник у траві засне…
            Не потурай.
Не сіяно, не орано,
А жито родить і тебе, й мене.

Переживу і Каїна, і Авеля,
І пір’я поцілую тятиву…
ой бронеку, ми досі нерозкаяні
миколо вибач віро ще живу
ой братіки не зачепився вивтікав
досяг по решти слово потоптав
І різався собі аби на витівки
не знав

Тарасе Григоровичу годі
І ти Василю помовч
Так собі йду
як посміхаюся на дай Боже
там де городчик до неба ридав
мово мамо згляньтеся
я більше не буду

весна 2002

І якщо не встигну, то не тому, що немає в мене отих Мойсеєвих
сорока років, а тому, що ліньки мені коло ледачих возитися.

Хай вже син дочекається, поки підете нарешті —і всі!— у своє
світле майбутнє, і не смердітиме у моїй хаті
під моєю ж стріхою ваша часникова душа.

Дякую Черепівці, Непедівці, Калинівці, Берегелям, дякую
долі, що поталанило ще застати на оцьому світі Степу,
яка ще є, Янусю, яка вже царствує, дядька Василя й козака
Івана — дякую, що й син мій, любі мої, застане.

Дядьку Василю, тітко Маріє, мамо Степо, усі, по кому вже й
барвінки процвітають, Надійко, що здужала церкву на плечах
піднести, усі миколи, павли, ганусі й соломки — живіте
довго.

Вам ще і за своїми правнуками дивитися, і за моїм сином, бо
мені ніколи, а воно ще молоде

Дякую долі, дякую вам, Берегелі,що дали мені народитися.Бо ж
не всім випадає двічі жити.

А то й тричі.

весна 2002

Зимня осінь. Вітряно і кволо.
Дві вікні, дві стулі, дві сльози.
Голоси, що гріються навколо
Свисту, що мовчить у батозі.

Ся збуває, ся не обзиває,
Пужално за горло стереже
Ой, хіба то коник за Дунаєм,
Ой, хіба то з пісні заірже.

І ота, яка за козаками,
Що підпалять сосну та підуть,
Коси покладе між батогами.
Розведе очима каламуть.

весна 2002

Тарасе Григоровичу,
годі мене муштрувати.
Водити рядками із небуття в навмання.
Ну добре, не сталося долі, повіялась хата —
Є на щодня.

Кульгатиму в слові.
Усе, що моє, відпозичу.
Із прірви у небо відпущу свої голуби.
Пусте і воляче терпіння, і пиха індича.
— Роби! —

весна 2002

Рідна пустка. Цямрина. Цеберце.
Півень, що питає куд-куди.
Ось тобі цигарка натщесерце.
Ось тобі криниченька води.

Ніколи. Ніколи. На Миколи.
Правда, є олійка до крупи, —
То по колу, корбочко, по колу
День у день рипи собі й рипи.

Ані безнадії, ані страху,
Ані того щастя чи біди.
Небо, наче жовта грудомаха,
Тютюнець до зимної води.

весна 2002

Не казано ні вголос, ані потайки.
Прокинувся — і добре, що болить.
Обридли і народження, і поминки,
І стежка чорно-біла з світу в світ.

Там хлів небесний.
Вгноєне летовище,
Де голуби сідають за столи.
Барвінки, і видіння, і видовища,
І самота до чарочки смоли.

Без тями. Попід руки. З санітарами.
Навпомацки, навпоповзки…
Бува.
Ти називалась Ївгою чи Сарою?
Слова, слова, слова, слова, слова…

весна 2002

Солома і порох, де мали стелитися рядна.
Сльоза поза тим, що ти був на свята молодим.
Подихай-но небом, яке тобі сажа і ладан, —
Ялинка щедрує вогню, бо вона собі дим.

Ти кликав додолу сніги, а докликався зливи,
Що змила твої словеса з почорнілих долонь.
І там, коло стріхи і прірви, отам, де щасливий,
Отямився врешті і кинув папір у вогонь.

Зухвалий блукальцю, хоч трохи у хаті загайся,
Не все марнота — є ялинка й тобі на свята,
І дим, що тебе обійме і назветься Чугайстром, —
Нехай політає у снах і по снах політа.

жовтень 2002

1
Серце землі — безголоса трава.
Серце трави — небувалі слова.
Серце тих слів, як би ти не хотіла, —
Моє земляне, перегноєне тіло.
Народи тих тіл — безземельних сердець —
Віки скандували: "Кохання і плоду!"
Дарма. Хоч тілам і нема переводу,
Та тільки народам приходить кінець.

2
Коли опадають листки і птахи,
Бентежні поети складають стихи,
Як в цім опаданні і тиші довкола
Трамвай проповзає криваво і кволо.
Для мене він — довга весела труна;
В ній мокрі тіла. А ворони і листя…
Поети напишуть: осіннє намисто,
Я мислю: кружляє печаль земляна.

3
Приходить кінець найскладніших кінців —
Тих, до яких доторкнутись не смів, —
Лише за туманами спогадів чарка
І плаче від реготу хмарка-батярка,
Її родоводи померли у сні,
В житті земляного повільного вітру.
А в чарці — кохання неміряні літри!
І бульбашки смерті блукають по дні.

4
Печаль земляна обернулась на ліс,
У ньому лишайник проріс і обліз,
І мох під сосною сивіє і знову,
Як вицвілий пан, молодиться нервово.
Стоїть між деревами запах перук,
Звисають гілки, як волосся, додолу,
Над ними не сонце — відро пергідролю,
Що падає, падає небові з рук.

5
Блукають по дні розмаїтих озер
Розгублені риби. В озерах тепер
Між хвилями білих пісків каравани
Розвозять листи від рабів до коханих;
І де не пройде земляний караван,
Лишаючи стоси луски і паперу,
З піску виринають булькаті озера
Сліпими очима незавданих ран.

6
.............................
.............................

1
Романські куполи твоїх грудей
Хитаються в середньовічнім вітрі.
Монашество - мурашество руде -
Зникає геть із нашої палітри.

Блакитна мла, алхімія слюди -
Вкривають фрески стужавілі стегна.
Предовгий піст не входив я сюди,
Лише моливсь недремно і святенно.

Тепер - уже. Астрологічних див
Нагаптувавши в килими доволі,
Тебе - згадав, і мав, і полюбив.
Немов тоді - в доісторичнім полі...

* * *
Немов тоді, в доісторичнім полі,
Болів і вив, а мовити не вмів,
Коли стрибали дні і ночі голі,
Як ти і я, та тільки теж без слів...

О, скільки шкур я вискуб у німоті
Живих ведмедів, тигрів і пантер,
Вслухаючись у їх широкороті
Жасні відлуння підсвідомих сфер!

І скільки різав неслухняні губи
Вогнем і кігтем, бо ніяк не міг
Сонорним звуком просте слово "люба"
Почати біля найдорожчих ніг.

2
А по ночах пишу тобі листи,
Не на папері - відсилаю небом.
Ця електронна (Господи, прости)
Зірчаста пошта - з покоління Феба.

І кожен промінь - то питання "як?"
Його згасання - то питання "де ти?"
А видиш місяць? То питальний знак -
Один-єдиний на усю планету.

Чи ти отримала, чи прочитала, чи...
(зриваюся, мов із каната, з ритму)
А втім, не прокидайся і мовчи, -
Накритий небом я, і ти накрита...

* * *
Накритий небом я, і ти накрита,
Лише... фасоля вигналась і там
Дірявить небо - хоче вище жити.
До речі, а чи жити вище нам?

Ходімо догори по фасолинах,
Як їжаки мандрують по грибах,
Тримаймося за пісню солов'їну,
Аби не впасти вниз - комусь на дах.

Направду, не до вишуканих віршів,
Коли склепіння ближчає щокрок,
Вже видно й дірку в небі, та найгірше,
Що в неї не пролізе й огірок.

На вежу вився білий виноград.
Рожеві стіни ворушились кволо.
Кіннота осені утворювала коло,
і жовті стріли засипали сад.
Споруди й люди мляво застигали
по очі в листі (очі - голубі).
Кіннота осені спинилась на горбі,
й кіннотники покинули забрала.

Червоне коло було б видно з веж
блідого замку привидам і хмарам,
якби не листя і осіння пара,
що з привидів клубочилася теж.
Відшурхотіло листя, ніби кроки
під перламутр посріблених ворон,
і не одне вороняче перо
затрималось на замкових флагштоках.

Та білий виноград ронив плоди
над колами осінньої кінноти
(ні, не як сльози, - радше повні ноти)
на струни тятиви вряди-годи.
Та ще безшумно коливались вежі,
з туманами заходячи у тан.
Від музики лишився нотний стан
і - як закінчення усіх фата морган -
на місці нот важкі сліди ведмежі.

Сумна відлига облягає серце,
дикун губами розтопити зиму
потрафив і втонув. На озерце це
покрапує вода. То вісті з Риму
(синоптики розкажуть про циклони),
то - зневажання варварів у формі
венеціанських сліз, що не солоні,
бо сувенірні.
За вікном сонорні
повії-приголосні вигравають
на флейтах і гобойчиках відлиги,
блищать сліди блискучого трамваю,
що мав гарсон із куснем мамалиги
у ресторані "Буковін" в Парижі,
вдоволений життям.
Висять тумани
над озерцем, і домлівають крижі
втонулого у нім європомана.

Нашелести мені, сніжистий волхве,
на вулиці, що вмерла навесні,
у місті, що бубнявіє і вогко
цілує п'яти й вилиці мені.

Старий стигматик прагне алкоголю:
марудна річ - роздряпування ран,
коли і люди, і дерева голі
стоять по горло у ріці Йордан.

Смерть вулиці та міста набрякання -
химерні речі у моїм житті.
Стигматика з обличчям Лукіана
нема кому обрати у святі.

Дрімає палестинський алкоголік
у натовпі від вилиць аж до п'ят,
Допоки люди і дерева голі
По горло у ріці Йордан стоять.

Зійдуть ангeли – зорі у дзьобах, –
Повстромлюють пір’їни в капелюшки,
І над усе доречним буде Бах,
Органний Бах у найдорожчім вушку.

Не треба з неба до землі, бо вже
Зближаються, що простягнути руку –
І зрозуміло: справді стереже
Мембрану світла, намистину звуку!..

То все «попса» – принесені дари,
Обмиті ноги, недопиті чаші, –
Зійдуть ангeли, не доконче три,
Щоб крашанки покуштувати наші.

Моя печінкова кав'ярне,
куди я вчащаю з друзями,
твій інтер'єр - незугарний,
гості твої - напружені,
вивіску над дверима
здерто, а двері - вибито,
юрoдивим пілігримам
ти пропонуєш видиво:
чорні кудлаті яйця,
білі червиві яблука,
чай "розчеши китайця",
каву "Чумна арабіка".

Друзі, понурі друзі
на інвалідних возиках
котяться по виднокрузі,
плямкаючи морозивом,
припалюють папіроси,
хочуть бути такими ласкавими -
власник кав'ярні просить
юрoдивих на поправини:
серце старої мавки,
ракові геніталії,
з піни морської канапки,
смажена скрипка з Італії.

У мій печінковий заклад
вчащають самі апостоли -
щовечора чути fuck you,
щоночі лунають постріли,
щоранку парують квіти,
ополудні - кличуть Господа,
не бігають голі діти,
не видно процесів розпаду:
принаймні на скло і каву,
на друзів і їх прогалини,
на воду і переправу,
і на сорокату гадину.

Постмодерна зима, як завжди, реставрує сніги,
між театрами квіти торгівлю ведуть глядачами,
і птахам, як поетам, бракує ваги і снаги
не шугнути до вовчої ями або
української, та чи не дідьчої мами.

Любо, браття, летіти, коли ще бікфордовий шнур
не доповз до крила урочистим державним салютом,
і коли є пергамент один поміж сотнею шкур,
на якому написано: "Брате живий!
Ти злетів, але будеш покараний люто…"

Ще не всі сторінки позавалював вигірклий сніг,
блискавиці нічні розтинають поблідле обличчя:
ким ти був восени, ким опинишся враз навесні?
І який журавель - дерев'яний? живий? -
у який теплий край тебе люто покличе?

А ми з тобою - нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас ласкава.
Тобі розчинну, мені в зернятках.
І неодмінно - в одне горнятко...

Тут рай для пацючків - а ви їх боїтеся.
Підземна (неземна) кав'ярня без вікна.
Не істина, лишень смішна потворка Нессі
плюскочеться на дні у келиху вина.
А блики нетривкі, а тіні все густіші,
за мене не платіть, бо Ви і так сумна,
поети всіх віків мої писали вірші -
я нині п'ю в кредит на їхні імена...

Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...

Зарізав хліб.
Тарілка – гріб.
Відзначив нині
Дев”ять діб.
Уже й ножа
Взяла іржа –
Усім запоям
Є межа.

Новин на хвості у сороки повно.
Усюди була – не була в Парижі ще.
На весну зайці поміняли вовну,
Зайчихи – зайців, а відтак і прізвища.
Париж, як і Рим – най їм vitae longa!
Там скрізь: то коралик, то шмат калачика…
Можливо, вони чимось схожі на Лондон,
Якого, по правді, я теж не бачила.
Зате я в Московії кашу варила.
Кому не дала – то про це облишимо
(Бо мала я в дзьобі усіх безкрилих,
що повзають, скачуть і ходять пішими).
Погляньте на мишу: кумедна – онде…
До нірки й до смерті їй кроки лічені.
Та вуж голодний згорнувся в рондо:
Не здатний, роззява, прийняти рішення.
Колись проголошу таку промову,
Здобувши чесно почесну пенсію:
Учіться літати! Життя умовне!
(Ковтніть і сплюньте мою сентенцію).

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку