И сделалась война на небе.
                               Апок.
Двадцать четвертую драму Шекспира
Пишет время бесстрастной рукой.
Сами участники чумного пира,
Лучше мы Гамлета, Цезаря, Лира
Будем читать над свинцовой рекой;
Лучше сегодня голубку Джульетту
С пеньем и факелом в гроб провожать,
Лучше заглядывать в окна к Макбету,
Вместе с наемным убийцей дрожать, -
Только не эту, не эту, не эту,
Эту уже мы не в силах читать!

1940

Донька травам, сонцю, людям
Простягла маленький пальчик.
Нахилилася над чудом:
Заглянула у тюльпанчик.
Це – весна, знайомся з нею!
Ось співає джміль смугастий,
Пахне сад вишневим глеєм.
Це – життя.
Точніше – щастя.

Понад Россю в ночі зоряні
Тануть, тануть холоди,
І човни носами чорними
Підповзають до води.
Вже прокинулася провесінь,
Ходить тихо ув імлі,
Де народжується в пролісках
Джерело – душа землі.
Аж до серця піднімається
Життєдайний подих трав.
І любов до нас вертається
Білим лебедем на став.

Пустими вулицями міста,
Пливе собі простий трамвай.
Його ти може не побачиш вмісту,
То ж - на зупинці почекай.
Як привид, в зникнувших провулках.
Він їздить києвом старим.
Можливо хоче десь притулку,
Можливо бути кимсь своїм.
Та хто йому довіритть душу?
Немає друга у трамвая....
І сльози витирати мушу,
Поки на нього я чекаю....

Трамвай, трамвай....
Твій дивний світ,
Мене захоплює, дивує.
І очі, ті, що їх нема,
За просто так мене чарують...

Що ще сказати, може це,
Воду з дощем за раз зміщали.
Та наплювати нам на все.
Трамвай і я, ми все сказали....

Остання осінь,
Фальшивлять мої ноти,
Зриваю голос,
Немов пожовкле листя,
І душу - навстіж
Для кожної сволоти...
Недобрі люди
Несуть недобрі вісті.

У місті зимно,
У місті б'ють тривогу,
Б'ють по цимбалам
За непрограмні вчинки,
А Бог все бачить,
А ми усі під Богом,
А будем з Богом,
Як відіб'ють печінки.

Вітри осінні -
Фрегати паперові,
І тої втіхи -
Лиш те, що руки чисті...
Словами пісні,
Забитої до крові,
Зриваю голос,
Немов пожовкле листя.

Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,
Йшли нізвідки і у нікуди
Через гори і через ріки.

Веселилися до світанку,
Заливали печаль і тугу,
Кулю бачили за коханку,
А руків'я ножа - за друга.

Роздавали любов задарма,
Продавали за безцінь вроду,
Нарікали на світ і карму
І ковтали вино як воду,

А на ранок платили вдвоє,
А на ранок ставало гірше,
Тихо плакали за собою
І плели поминальні вірші.

Підіймалися та на ноги,
Піддавали гріхи на плечі,
Від скорботи і від тривоги
Зачинали пісні лелечі...

Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,
Йшли нізвідки і у нікуди
Через гори і через ріки...

Чомусь не знаю до пуття,
Чого іще чекаю нині,
Лише сполохане життя
Фальшивить знов пісні осінні.

Під ноги стежки - все не ті,
У серце очі - не до скону,
Мої месії - не святі
І не годяться на ікону.

Усе не так, як у людей,
Свіча горить - стікає кров'ю,
В молитвах зболених ночей -
Моє розхристане безмов'я.

Причаруй мене, примовчи,
Нам залишилося так мало,
Орють мозок холодні рала,
Перековані на мечі.

Засніжило і замело
І заблискало,
Наче криця...
Полюби мене,
Чарівнице,
Полюби мене всім назло.

Захисти мене, схорони,
Я молюся твоїй любові,
Я від істини - напівслові,
А від смерті -
На півструни.

Я одвіку такий нічий,
Я од вітру такий шалений...
Подивися ще раз
На мене...
Причаруй мене,
Примовчи.

Як піду навпростець,
розтинаючи вітер надвоє,
Розігнувши спіраль,
розриваючи вічну петлю,
Ти постукаєш в серце,
а серце - позве за тобою...
...Я розбурхану пам'ять
і душу свою оголю.

Я заплакану ніч
втішу ранком, останнім на долю,
Заміню кольори -
замалюю у білі сніги,
Ти постукаєш в серце -
спалю і розвію по полю,
Ти шукатимеш в полі,
а в полі - ні сну навкруги.

Я вже не думаю про те,
Що перейшло і відболіло,
Зима моє стогрішне тіло
Холодним снігом замете.

Не до душі, не до ладу
Усе, що думаю і бачу,
Когось втрачаю - та не плачу,
Чогось шукаю - не знайду.

І до сих пір не знаю сам.
Чого від мене хочуть люди...
Ходжу собі в усі усюди,
Полюю правду по слідам.

Каменем, каменем
Збили крило мені,
Каменем, каменем,
Зранений, падаю,
Стрілки годинника -
Сонячні промені -
Тішаться тишею,
Тішаться зрадою, ой...

Все завертілося
З ніг та на голову,
Чортове колесо
Тільки-но сходило,
Випекло груди
Міддю і оловом,
Серце шукало,
Та не знаходило, ой...

Чи зачерпнулося
В пригоршню літечко,
Чи загубилося
В мареві осені,
Та перетерлася
Шовкова ниточка -
Міст від життя
До небесної просині, ой...

... Кліпнуло сонечко
Хмари повікою,
Мов підморгнуло -
Значить, пора мені,
Перехрестило
Піснею дикою,
Кинуло геть
Та на гострі на камені,
ой...

Ой не треба, не тамуй
Мою спрагу та водицею,
Що нам кроків знати лік,
Коли шлях - при кінці,
Тільки оберни мене
Птахою синицею
І нечутно затаї
У своїй руці.

Лиш до першої зорі
Не дістатися тверезими,
Любі гості на поріг -
За халявою ніж,
Над дорогою хрести
Соснами, березами,
Порозіпнуті на них
Все одні і ті ж.

Сорок років навпрошки
Між розритими могилами,
Мертві сорому не ймуть,
Тільки лиш за живих,
Що за все своє життя
Так і не любили ми,
Зарахують янголи
Як смертельний гріх.

Скільки б не топтати ряст,
А все ніженьками босими,
Як тут правду віднайти
Серед сотень дилем...
За усі свої слова
Розплатися косами
І навіки залишись
В небі журавлем.

Недописано сотні віршів,
Недороблено тисячі справ,
Буде пісеньці новий мотив -
Світ ловив мене, та не спіймав.

За спиною лишилось життя,
Ніби ранок, що був - і пішов,
До старого нема вороття,
Світ шукав мене, та не знайшов.

Ілюзорна вага почуттів -
Як данина одвічній війні,
Всі вмирають, а я - й поготів,
Світ любив мене, я його - ні.

Знаю все наперед
І міняти ніщо не збираюся,
Не дійти тридцяти -
Так занадто багато спокус,
І своїм, і чужим
Я прощаю усе. Я не каюся,
Не приймаю олжі
І не мщуся за жоден укус.

Най все буде як є,
Як було або мусило статися,
Хто знайшов що шукав -
Замість мене допише рядок,
Я прощаю усе.
Я лиш тільки не вмію
Прощатися,
Залишаючи тут
Кожен день, кожну мить, кожен крок.

Щоб змінити життя на краще,
Треба вийти за межі звичок,
Збити будні, не знати нащо,
Ніби попіл до попільничок.

Розгубити старі проблеми,
Бути разом старим і юним,
Перекреслити звичні схеми,
Переплутати дощ і струни,

Полетіти, мов камінь з пращі,
Шугонути увись стрілою...
Щоб змінити життя на краще,
Треба стати самим собою.

Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ - на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.

Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути -
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.

Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п'яте до воза...
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози...
...Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.

Як тіні, вічно падаю додолу,
Лежу на дні, пишу свої вірші,
Вплітаю рими в жухлі спориші,
Ковтаю день - таблетку валідолу,
А кожну ніч ховаю у душі.

Пильную сни, як пес пильнує буду,
Моя самотність - ігрище і храм,
Усе прощаю чесним ворогам,
Зриваю геть обмани і полуду -
Сьогодні сам
І завтра буду сам.

Найперший сніг постукав у вікно -
Я знаю цей сигнал занадто добре,
І сонце покотилося за обрій...
Скажи "прощай", допий своє вино...
Найперший сніг постукав у вікно.

Півчутний клац - і полум'я горить,
Рвучка затяжка вгонить в ейфорію,
Я не умів і досі не умію
Поцінувати цю останню мить...
Півчутний клац - і полум'я горить.

А вікна посміхаються услід,
Приблудний пес шаліє від морозу,
У прісний світ - свої солоні сльози,
І босими ногами - через лід,
А вікна посміхаються услід...

Усе -на потім, може, буде час,
Моя самотність - милість і прокляття...
Іду собі, палю свої багаття.
А ще - вірші, сьогодні - не про нас.
...Усе на потім, може, буде час.

У звук переходить печаль
Як ніч переходить у ранок...
Зіграти іще наостанок
І рушити мовчки удаль.

Мінорні акорди - дощам
Лишити, як фото на згадку...
...Коли обираєш загадку,
То завжди лишаєшся сам.

Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:
Від дитинства велось -
Із думками один на один,
На одвічних стежках
Проростає дурман і полин
І розпачливий птах
Розбива свої крила об грати.

Не терпілось іти,
Не терпілось залишити будні,
Пальці пестили гриф,
Заплітаючи струни в акорд,
Перекошені тіні
Пекельних оскалених морд
Шепотіли на вухо
Слова неживі та облудні.

Гомоніли думки,
Роз'їдала корозія спокій,
У кишені - любов,
У легенях - придушений крик...
...Розігнулись прути,
Птах іще раз шарпнувся - і зник...
Семафорила ніч,
Заховавшись у далі стоокій.

Дощеві ніжні пальці скрипаля
Торкнуть струну ледь чутно серед ночі.
І стане сон як марева дівочі,
І похитнеться стомлена земля.

Осінні недописані листи...
На вікнах тіні чорні, ніби грати,
Шепоче ніч про щось - не розібрати...
Додолу одяг. Тільки я і ти.

Відчинені вікна - протяг,
Навшпиньки заходить осінь,
Тихцем розплітає коси,
Знімає нечутно одяг.

Долоні кладе на плечі,
Очима знаходить очі,
Розпусні вуста дівочі
Шепочуть слова старечі.

Ми будемо знов коханці,
Ми знали про це обоє,
А я захворів тобою
І, певно, помру уранці

І, певно, так буде краще,
Ця осінь - проста повія,
А ти - моя безнадія
І вірші мої пропащі.

Ти вічна моя потреба...
Моя...І кривлю душею...
У час, коли буду з нею,
Я думатиму про тебе.

Любов палає жаром неймовірним,
який потроху спалює мене.
Тобі сказала: В серці рана милий
І вже мене від тебе вдаль несе.

Не знаю я, що буде завтра з нами,
Як час поставить все на терези.
Чи буде жар цей понад холодами?
Усе зумовить чистота сльози...
2003р.

На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.

На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів,що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.

Я годованець чорних ночей за вікном,
Я не ліз на рожен і не пер напролом,
Тільки слово як слово, струна як струна,
Так якого від мене вам треба рожна?

Тільки хрипом блювотним, ночами без сну
Просурмила сурма : на війну, на війну!
Перекинулось небо та через плече,
Пригина до землі і пече, і пече.

Зачаділа свіча - парафіновий рай,
Світ поблід і зачах - поспішай, поспішай!
Тріпотять на вітру полотнища знамен...
Хто устане з колін, той і буде спасен!

Той і буде герой, хто поляже в снігу,
Хто спіймає свинець в повен зріст, на бігу.
Розірвіть ланцюги - може, стане снаги,
А не стане снаги - переб'ють до ноги.

Передушать півсонних, закутих, сліпих,
Ми не люди для них, нас давити - не гріх,
Поженуть у Сибір, запроторять в тюрму...
Я уперше, уперше послухав сурму!

Я задмухав свічу і в кишеню поклав
Сто не складених рим, сто не зроблених справ,
Лиш короткий рядок повторив як рефрен:
Хто устане з колін, той і буде спасен!

Сумом серце моє огорнулось,
Коли раптом сказав, що ідеш.
Болем тіло чомусь стрепенулось:
Тільки завтра до мене прийдеш.

Я сказати про тугу не вмію,
І боюся поглянути в світ
Тих очей, у котрі я не смію
Зазирнути. Зітхну лиш услід.

Ти далеко. Ніколи
Не пригорнеш мене.
Ніби в замкнутім колі
Все життя промайне.
Я дала тобі слово
Та життя не стоїть -
Проти волі раптово
Повертається вмить.
Я тебе забуваю
І чуттями всіма
Потихеньку звикаю,
Що тебе вже нема.
Граєм ми свої ролі,
Лише серце болить,
Не витримує болю
І до тебе летить.
Повернися, благаю!
Не барися, не жди,
Бо навіки втрачаєш
Ти мене, назавжди.
Я не прийду ніколи,
Хоч стомилась одна.
... В зачарованім колі
Все життя промина...

Не вір словам, Галиночко, благаю,
Коли тобі хтось пада до колін
І каже палко: я тебе "кохаю" -
Це означає: тіла просить він.

Слова його - немов зрадлива осінь:
За хвилю сонце зміниться дощем.
Була ще вчора в небі тепла просинь -
А нині в серці - заморозків щем.

Осіннє сонце світить та не гріє -
Оманливе, холодне і чуже.
Воно любов вернути не зуміє,
Якби й могло, то, мабуть, пізно вже.

Слова, слова... які вони приємні,
Такі прекрасні, ніжні і легкі
І так шкода, що всі вони даремні -
Закохані, солодкі і гіркі.

Не вір словам, не вір ти їм, дурненька!
Ну що дає той шепіт і дурман?
Не воруши і не буди серденька,
І не роз'ятрюй незагойних ран.

Було так важко гнатись за любов'ю,
А я хотіла все таки догнать.
Хоч серце обливалось моє кров'ю,
Навчилась я чекати і прощать.

Хотілося по-справжньому любити, -
Твоїх очей, коханого лиця.
Хотілось в серці ватру запалити
І так пройти до самого кінця...

Для кого я не знаю, і навіщо
У серці запалила той вогонь.
Від нього залишилось попелище,
І сивина торкнулась моїх скронь.

Я так хотіла чистого кохання -
Без фальші, щоб забути про печаль.
Та це всього одне лише бажання...
А з серця ще не витягнули паль.

За вітрами - хурделиця,
А коханий мій жениться;
Плаче сивая горлиця -
Інша к серденьку горнеться.

Замело всі стежки і дороги, -
До самотнього мого порогу;
Вороги веселяться, радіють,
Що боротись не в силах, не смію.

О, мій милий, коханий, прийди,
Я благаю - до неї не йди,
Обійми, пригорни, проведи...
Ти мовчиш. Облітають сади.

Десь за обрієм тануть сліди -
Ти відходиш. Ридають сади.
І назад вже нема вороття...
Забуття.
Забуття.
Забуття...

Я іду через будні своїх почуттів
Крізь тумани в незвідані далі,
Дивний голос нізвідки сюди долетів -
Мене кличуть до себе печалі.

Обминаю я бруд і калюжі життя
Темний морок мене огортає.
Я вже ніби - не я: за межею буття,
Де земних почуттів вже немає.

Не тривожать мене злоба й темрява зла,
І навколо немає нікого.
Лиш будинки чудні і чужі без тепла
І заплетені смутком дороги.

Але раптом - довкола немов розцвіло:­
Досконале, яскраве і чисте
Я побачила світло, відчула тепло.
На душі стало легко й врочисто.

Заворожено я до межі потяглась -
Заніміла, безвольна, щаслива...
Раптом зникло усе. Я прокинулась враз.
...Лиш ридала на вулиці злива.

Смуток серце моє огортає,
Я ж благаю його заспівать,
Чому ж більше воно не кохає,
Заставляє мене лиш страждать?
Я гадала, що легко любити,
І навколо буяли сади.
Не судилося. Встиг обтрусити
Вітер листя, замести сліди.
Знаю, там, за туманом, далеко
Ходить десь половинка моя.
І хоча будувати нелегко,
Та до серця звертаюся я:
­­­­ - Затремти, закликаючи долю,
Хай на зло цим холодним вітрам
Повернеться, верне мені волю.
...Я сама зруйнувала свій храм...
І збудую сама новий храм!

Листя падає з клена
І шалено летить
Нам зустрітися треба,
Милий, хоч би на мить.
Вітер листя жбурляє,
Замітає сліди.
Та кохання немає,
Де поділось, куди?
Вже чужі ми з тобою,
Розійшлися шляхи,
Поміж нами стіною
Стали наші гріхи.
Хочу їх обминути
І зустрітися знов,
Про печалі забути,
Повернути любов.
...Вітру пісня студена
І багряна земля...
Листя падає з клена -
І кружляє, кружля...

Поможи мені мамо, вернутись туди,
Де дитинства мого загубились сліди.
Підкажи, як вернутись в далекі роки,
Де закриті дороги й забуті стежки.
Хочу ще раз відчути той трепетний щем,
Розпуститись, мов брунька, під теплим дощем
І купатися в щебеті, пахощах трав,
Пити промені ранку й вечірніх заграв,
Де тихесенько вітер для квітки співа
Колискову про місяць і різні дива.
Хочу лихо забути, щасливо рости...
Розкажи мені казку, матусю, і ти.
Я заплющую очі і чую крізь сон,
Як серця наші б'ються, і їм в унісон,
Я, мов птаха, злітаю - й ніяк не злечу...
- Пропустіть у минуле, прошу вас!!! - кричу,
Та злетіти мені, певно, вже не дано...
А було, а було ж... У дитинстві, давно,
Я злітала під хмари, де сонця пісні
Зігрівали щасливу мене уві сні.
Я дивилась, розправивши крила свої,
Як запилюють гречку бджолині рої,
Як журилась калина, подруга моя,
Розуміла що сови пугикають я.
Там було мені легко - без фальшу і слів -
Тільки місяць і зорі, і ночі без снів.
Завжди бачила правду, добро і любов.
Повернутися хочу, відчути це знов.
Де ви, міфи й легенди! Я вірила вам!
А душа, мов забутий спустошений храм,
Де ні свічки, ні навіть ікони нема...
Там я ходжу немов би глуха і німа -
Поклик тиші не чую, немає і слів...
Але часом вночі мені мариться спів,
Твоє серцебиття і у пахощах сад...
Забери мене, мамо, у казку, назад...

Самотня весна ніжне листя зелене
Голубить, ласкає промінням й теплом,
І люди проходять щасливі повз мене -
Весною всміхається доля лиш двом.

Тому не люблю я весняної повені:
Хлюпоче самотність в душі через край.
Вклоняюсь холодній задуманій осені,
Що серце остудить, як в кухлику чай.

Не можу всміхнутися, весно, тобі я,
Бо бачу кохання лиш тільки у сні.
Ти вкрала у мене останню надію
І серце безжально розбила мені.

Закутає осінь кудлатими хмарами,
І, може, й мені подарує любов.
Тому огортаюсь осінніми чарами,
Чекаю кохання я знову і знов.

Квітує весна, і забутий вже нами
Проходить повз мене закоханий світ.
Лиш я заридала гіркими сльозами,
Бо щастя мого загубився вже слід…

Я дивлюсь у вікно,
і мене огортає журба.
А навколо – зима
і усе від морозу завмерло.
Вже минулося все:
зустрічання, розлуки, ганьба,
Тільки спогади ще
про минуле кохання не вмерли.
А навколо сніги
замітають останні стежки.
Та не здатні вони
заморозити люблячу душу.
Не судилось разом
нам пліч о пліч пройти крізь роки.
Поміж нами сніги,
на які я дивлюсь непорушно.
Ми літали удвох,
та зламала крило восени,
І зимую тепер,
і сумую тепер за тобою.
У кімнаті – тепло.
У кімнаті чотири стіни
Переповнені смутком
як сивий полин – гіркотою.
У кімнаті – спокій.
Залишилися - киця і я,
Залишаєшся й ти –
у душі незагоєна рана.
У хурделицю цю
тихо плаче хтось – вітер чи я.
І шепоче у ніч,
закликаючи:
- Де ти, жаданий?

Вы помните,
Вы все, конечно, помните,
Как я стоял,
Приблизившись к стене,
Взволнованно ходили вы по комнате
И что-то резкое
В лицо бросали мне.

Вы говорили:
Нам пора расстаться,
Что вас измучила
Моя шальная жизнь,
Что вам пора за дело приниматься,
А мой удел -
Катиться дальше, вниз.

Любимая!
Меня вы не любили.
Не знали вы, что в сонмище людском
Я был, как лошадь, загнанная в мыле,
Пришпоренная смелым ездоком.

Не знали вы,
Что я в сплошном дыму,
В развороченном бурей быте
С того и мучаюсь, что не пойму -
Куда несет нас рок событий.

Лицом к лицу
Лица не увидать.
Большое видится на расстоянье.
Когда кипит морская гладь,
Корабль в плачевном состоянье.

Земля - корабль!
Но кто-то вдруг
За новой жизнью, новой славой
В прямую гущу бурь и вьюг
Ее направил величаво.

Ну кто ж из нас на палубе большой
Не падал, не блевал и не ругался?
Их мало, с опытной душой,
Кто крепким в качке оставался.

Тогда и я
Под дикий шум,
Но зрело знающий работу,
Спустился в корабельный трюм,
Чтоб не смотреть людскую рвоту.
Тот трюм был -
Русским кабаком.
И я склонился над стаканом,
Чтоб, не страдая ни о ком,
Себя сгубить
В угаре пьяном.

Любимая!
Я мучил вас,
У вас была тоска
В глазах усталых:
Что я пред вами напоказ
Себя растрачивал в скандалах.

Но вы не знали,
Что в сплошном дыму,
В развороченном бурей быте
С того и мучаюсь,
Что не пойму,
Куда несет нас рок событий...
. . . . . . . . . . . . . . .

Теперь года прошли,
Я в возрасте ином.
И чувствую и мыслю по-иному.
И говорю за праздничным вином:
Хвала и слава рулевому!

Сегодня я
В ударе нежных чувств.
Я вспомнил вашу грустную усталость.
И вот теперь
Я сообщить вам мчусь,
Каков я был
И что со мною сталось!

Любимая!
Сказать приятно мне:
Я избежал паденья с кручи.
Теперь в Советской стороне
Я самый яростный попутчик.

Я стал не тем,
Кем был тогда.
Не мучил бы я вас,
Как это было раньше.
За знамя вольности
И светлого труда
Готов идти хоть до Ла-Манша.

Простите мне...
Я знаю: вы не та -
Живете вы
С серьезным, умным мужем;
Что не нужна вам наша маета,
И сам я вам
Ни капельки не нужен.

Живите так,
Как вас ведет звезда,
Под кущей обновленной сени.
С приветствием,
Вас помнящий всегда
Знакомый ваш
С е р г е й Е с е н и н.

< чекати тебе >
"в той час як психічно хворі
серйозно застерігають
від таких стосунків
немає контрацепції..."
Л.О.

Природа!
Навіщо несмачні презервативи?
Хай лускають їх ті - психічно хворі!
Повір вампіру, що нічні мотиви
це не стосунки, а судинки (голі).

< * * * >
"Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене..."

Філософічне
Ти підійшла, поклала руки, він і встав...
Краса! - поет зітхнув, - але зачнуть казати
“який шкандаль...”, “що встав не без підстав...”,
"що і в труні її хотів одримувати"... :(

Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.
Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх – познак воскресіння,
І мука смерті знов скує мене,
І знову плоть мою оберне в тління.

Та ні! Прийди і доторкнись чола,
Де застигати будуть риси вперті.
Дай тої муки, що в житті була
Безтямою мого кохання й смерті.

Боже, яка ти в цілунку глибока,
Неначе безодня в тремтячій сльозі
Із всевидающого божого ока!
Боже, яка ти в торканні спрагненна,
Наче пустеля, що мріє в пісках
Про океану рухливі рамена!
Боже, яка ти в коханні пестлива,
Наче той вітер вівсяний, що спить
В полі! коли починаються жнива!

Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

Злітає сукня і сорочка,
Злітає ліфчик, як мотиль…
І сиплеться із колосочка
Зерно божественних зусиль.

Зерно таємного творіння,
Що з божої руки зросло,
Що в ньому сховане коріння
Й нового колоска стебло.

Візьми собі, моя богине,
І передай за даль століть
Душі моєї всі клітини,
А плоті – лиш єдину кліть.

Я в пазуху зайду тайком,
Неначе злодій до комори.
Там пахнуть груди молоком,
Мов травами гуцульські гори.

Нічого більше там нема,
Лиш хрестик золотий – між ними,
І запах, що мене з ума
Збиває тайнами хмільними.

Я не вкраду того хреста,
Бо золота мені не треба.
Я тільки притулю уста
До тих висот, немов до неба.

На Лесбосі ніколи не була ти,
Де ж ти взялась, до чорта, отака,
Із ніжними колінами теляти,
Яке навік злякалося бика?!

Повір мені, бик має гарну вдачу,
Ще жодного телятка він не вбив;
Сам Зевс колись подобу взяв бичачу,
Коли твою бабусю він любив.

Ах, то була Європа златотіла,
Жіночністю просяянє єство.
Вона лиш в образі бика хотіла
Спізнати закохання божество.

Прекрасна ти! Я за тобою гину,
Та не терплю твоїх лякливих втеч.
Ти – мов рапіра, вбита в мою спину,
Мов загнаний мені між роги меч.

Ти виходила з моря гола,
Нікого ж не було надовкола,
Тільки явір стояв на скелі,
І дивився, немов Ботічеллі,
На лона твойого диво,
Що його ти сором’язливо
Закривала рукою… Явір
Записав це в своїй уяві.
Ти пішла собі, але віти
Яворові взялись горіти!
Посипалась листва прозолотна
На небесні високі полотна,
І з’явився твій образ, богине,
В тому злоті, що з вітром лине.

Я добре знаю, ти пішла б
На поклик мій,
Та я мовчу, бо я – твій раб,
Слуга німий.

Поклич мене сама, поклич,
Поклич сама,
Тоді візьму я в руки бич
Теж мовчкома!

Зроблюсь господарем твоїм,
Мовчать навчу,
Збудую осяйнистий дім
З твого плачу.

Та ні, не клич мене, але ж
І не жалій,
І рабське серце не бентеж
Пучком надій.

Блаженна тиша гробова,
А в ній – наш час;
Ходім же мовчки, щоб слова
Не вбили нас.

Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні –
Пальців сто – не п’ять!

Може, я золотою стану
І впаду.
Саме біля твого стану
В грань руду.
Ти – моє святе кострище,
То ж бери мене ще ближче
В пломінь молоду.

Закричи з жалю до мене
Люто й зло,
Щоб моє життя натхненне
Ще жило,
Щоб виймав я – ти ж горіла! –
Біль солодкий з твого тіла,
Як бджоли жало.

Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки, білі,
І млосна на устах юга…

І я хмелію. Та не дуже,
Кажу собі – це не вона!
Це так із мене жарти струже
І вже невперше – сатана!
Борюсь! А після перемоги,
Як лежемо вже ледь живі,
Намацую маленькі роги
Під косами на голові.

Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!