Повір її не буде більше там,
На сторінках – між слів «тобі» і «безум»,
Не вигнеться овал її стегна
З чуттєвості написаних поезій

В подобу жінки з поглядом – між «я»
І «світ» в якому світ знаходить плоскість
Мого натхнення, голосу, ребра
В підніжжі ніг до темного волосся

Її страстей. (Моїх, моїх страстей
Де я кричав: візьми моє життя,
В обмін даруй хитливу безконечність

І безконечно муч!). Тепер слова
Лукаві між «пожадливість» та «втеча»
Не воскресять її, на жаль не воскресять.

02.10.2022

Я звикаю, звикаю до мук,
Як раніше звикав до комфорту.
І гнітючу зажуру німу
Витискаю крізь серце й аорту.

Переплавлюю настрій сумний
На мажору нищівного звуки.
Адже ті, хто у пащі війни,
Їм дрібниця - хвороби й розпуки.

Бо ніхто не врятує тебе,
Мусиш ти у ці миті одверті
Виривати самого себе
Із обіймів безжальної смерті!

9 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

***
А лоху на вуха чіпляють спагеті,
як файно у шостій палаті...
не тільки поети,
але й президенти
уміють красиво брехати.

***
А де триває то війна, то буча,
там кацапні іще до біса є...
у нас живуча
ця змія повзуча,
що дихати і жити не дає.

***
А видумав імперію слов’ян
не цар, а Єлізарій Прокопович...
а росіян –
цей самий Феофан,
що дав їм віру як вертеп видовищ.

***
А на землі війна цивілізацій,
а як точніше, то – добра і зла
у сенсі – націй
проти росіянців,
яким пустеля для тюрми мала.

***
А наші слуги на чолі громади –
це філіал чужої феесбе...
у залі Ради
окупанти влади
безпечно обслуговують себе.

***
А наша вата поки-що зелена,
а як дозріє, то мине війна
і, може, щезне
темне і таємне...
тоді не буде владою вона.

Ґарантії
А ми усе ще на своїй землі
і живемо, і молимося Богу,
і на його крилі
в чужій імлі
торуємо майбутньому дорогу.

01/23

Я птаха твоя
Б'юся крильцями в небі
Поглядом голубію
Всі мої цілі, вся сила моя
Всі мої мрії
Про те, щоб наповну гойдати
Дзвін голубий
І вітрила розправивши
Будь-які подолати хвилі!

Був лютий, була середа
І час збігав, як під ранок сон,
І тут паслися Його стада
І світ струменів із Його вікон.

І Він дививсь на свечі вогонь
І на паршивих своїх овець,
І думав: а може оце либонь
Устроїть черговий всім вам пісець.

І Він божевільні впускав думки
У ниці голови тих тварюк...
І ось зібралися всі вони
Із хижим захватом йти "на юг".

Узяти Київ за день, за два
І далі, далі по мапі вглиб
Та не вдалося, авжеж. Овва!
І мислив покидьок: "От так влипнув."

А Він дививсь на розвагу всю
Широким ротиком позіхав
На тих, що на обітовану землю цю
З усім невіглаством зазіхав.

І знову лютий, і середа
І світ струменить із Його вікон
Немає краю, і час сплива
Як тихий, світлий під ранок сон.

Та в серці надію народ плека:
Йому остогидне розвага ця,
І Він втихомирить свої стада
І коні двине в парші вівця.

Розквітне Київ за день, за два
І далі, далі, по мапі вглиб
І Україна буде, авжеж. Овва!
Ростити дітей й випікати хліб...

Синочку, мій синку
Гей на білому коні,
Синочку, мій синку
Привези ключі мені.

Я весну чекаю
Й сонечко погоже
Тож вези ключі від Яру
Внученьку Даждьбожий.

Синочку, Єгоре,
Ти на білому коні
Забери ти синє море
Й привези його мені.

Сонечку Єгоре
Білий кінь копитом б'є...
Від Чорного моря
До Карпат люблю тебе!

І ось все скінчилось,
Вже нічого нема.
Ні кохання, ні дружби,
Ні тепла і любові.
Сиджу на даху будинку
Курю сигарети які вона так любила,
І попиваю червоного вина,
Рахую останні хвилини життя...
А як же обіцянка яку ти дала?
Що будеш жити поки живе вона.
А як же той танець?
Який ви так і не станцювали
Так багато планів і всі вони розбились на сотню частин.
Но ти не здаєшся, як вона не здавалась ,
І просто існуєш, як й існує вона...

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».

Над горбовиною - стигла, огрійна заграва.
Падає місячний квас на обрусся небес.
Зимно. Долоні крижавіють в піхвах обави,
Це - Україна. Помер я тут. Всоте воскрес.

Бо вогнептах не вмирає навічно. Хоч треба.
Гибіють навіть безсмертні. А я хто такий?
Ні горобець, ані голуб, ні сойка чи лебідь,
Крила поламані, наче у сосни гілки.

День із Дніпром гомоню, Потім вік наодинці
Сам із собою. Невесело, як не крути...
Як на землицю богів наступають чужинці -
З попелу кличуть повстати молодші брати.

09.01.2023р.

Не кажи мені, скільки,
лиш одне – «Ювілей!»
Для красивої жінки
ювілей – привілей.

А тим більш – для актриси,
з гордим прізвищем Швець,
всі вітання й репризи
зводять сум нанівець!

Ой, Оксано-Оксано,
ти підходиш для всіх!
І для мене так само
ти є квіткою втіх.

Перша втіха – розмова
чесна і рятівна.
Друга – вдачі підкова.
Третя – губи з вина.

Далі руки і рухи,
сльози й голос-тіроль,
сміх із силою духу!
Роль за роллю у роль!

І коли в твої очі
зазирає глядач –
вже не знає, що хоче,
бо з ним сміх був і плач.

Я ж коли в них дивлюся,
в море це голубе, –
у барвінку топлюся
і не чую себе.

Там, де зараз немає війни
Сплять спокійно дорослі і діти,
А до нас не вертаються сни
І тривога присутня щомиті.
Нам усім додалось сивини
І неспокій роз’ятрює груди,
А отам, де немає війни,
Про оце все не відають люди…
09.01.23

Учити букви трохи мука.
У перший клас іде онука.
Буквар не хоче в руки брати, -
Малій лише з ляльками гратись.
Бабуся книжку знов дитині:
- Ось букву «Ч» вивчаєм нині.
Питає дівчинку бабуся:
- В яких словах така є буква?
Мала відразу каже швидко:
- Печення, чай і сковорідка.
- А сковорідка тут при чому?
Де ж буква «Ч» у слові цьому?
- Та як то де? – аж смішно внучці.
Там буква ця якраз у ручці!

08.012023

Сяйте, навіть у темряві,
І астя засвітить
Нам перемогою
Кожному зірка своя
Світить дорогою.
Куди заведе нас?
Бог тільки знає.
А ми у серці
Цілі плекаємо.
Шлях до мети
Може й тернистий,
Ним ідемо
Думками чистими.
Не сумніваймося:
Ясна дорога.
Не переймаймося
Скоро засяє нам перемога!

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову й знов кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
...Гріх – таїну виносити на світ.

І
Поета муза надихає,
коли являється сама,
ну, а якщо її немає,
то і його, вважай, нема.

Йому із нею по дорозі
і при свічі, і у пітьмі,
і у жару, і на морозі,
і, непомітно... у юрмі.

ІI
Отак і живемо окремо
у день ясний і уночі,
аби її цікаві теми
не оминали читачі,
аби, читаючи... мовчали,
неначе риба у воді,
і то не тільки-но тоді,
коли завищуємо бали...
........................................
Удачу знаючи свою,
я пропоную нічию...
але якщо полуда в оці
Феміди на чиємусь боці,
вікторії не визнаю...
ціную лаври переможця,
але у рівному бою.

ІІІ
Повторюю одну й ту саму
у стилі ретро... фуґу карми
на обертонах житія,
яка не є, але моя –
як і поезія... звичайна...
іде у люди звідусіль,
коли одного вистачає,
аби читали майже всі.
Та як у декого бувало,
собою хизуватись мало...
хоч і не чути голос мій
і рідко аплодує зала,
але в мелодії моїй
немає тоніки кімвала.

01/23

А ніч співає ніжно і відверто,
І я, як справжній відданий фанат,
Все поспішаю на її концерти,
На своє звичне місце в перший ряд.
Вона іде… І вабить всіх відразу
Найменша в її образі деталь,
Завжди зі смаком дібрані прикраси,
Розкішна сукня, на очах вуаль.
Вона така чарівна, таємнича,
І кожне те, що хоче, поміча, –
Так гармонійно на її обличчі
Переплелись і радість, і печаль.
Ось перший звук торкнеться ніжно слуху,
І голос десь далеко полетить!
Все ідеально: образ, пісня, рухи –
Я погляд не відводжу ні на мить.
Вона до кожної душі торкнеться,
У неї є до цього хист і дар,
Почує й підспіває кожне серце –
Усім близький її репертуар.
Немає зовсім зайвих декорацій,
Лиш зорі та самотні ліхтарі.
Спокійно. І відсутні папараці.
Під пісню ночі полечу до мрій.
Я з нею відповідь на все знаходжу,
І пісню їй сьогодні напишу,
Хотіла б я на неї бути схожа,
Але ж я чорний колір не ношу…
А ніч співає… Як вона співає!
І кожну ноту правильно бере,
Я їй сьогодні точно підіграю –
Прості ж акорди, навіть без баре.
Уже світає, але точно знаю,
Лиш добігає день свого кінця,
Я знов на звичне місце поспішаю,
У мене просто VIP-місця!
2020

«Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче…»,
Ти ж ніколи не мирився, як неправду бачив.
Ти ж ніколи не корився нікому, крім Бога,
По протоптаних, відомих не ходив дорогах.
Ти шукав своєї стежки, самому топтати
Аби, врешті став, козаче, ким і мріяв стати.
Не цурався, що ти русин, із тим не мирився,
Коли хтось, було, на тебе звисока дивився.
Доля дала народитись в багатій родині
В Теребовлі на коханій серцю Україні.
Із високих мурів замку дивився на Гнізну,
Що змією омивала ту фортецю грізну.
Проріс серцем в тому краї та невпинна сила,
Тяга – більше світ пізнати, тоді підхопила.
Не жаліли батьки грошей для любого сина,
Поїхала вчитись в Краків їхняя дитина.
Дались легко їй науки та всілякі мови.
Коли хлопець повернувся в Теребовлю знову,
То уже був не спудеєм, а мужем ученим,
Міг би з нього вийти писар гарний чи священик.
Та батькам хотілось дуже, аби син піднявся.
Тож тоді він до Варшави у пажі подався.
При дворі піднятись можна, зв’язки добрі мати.
Дивись, тоді і посаду гарну можуть дати.
Та душа того не хоче, свободи шукає.
А характер же гарячий – зразу вибухає.
Та іще ж кохання перше – красуня Потоцька.
Тільки ж родовід русинський не на його боці.
Не схотіла його панна, іншого обрала,
З Казановським свою долю дальшу поєднала.
Хотів було кулаками вирішити справу
Та заледве не потрапив шляхті на розправу.
Кинув службу королівську, у Краків подався,
У магнатів у Тарновських працювати взявся.
Секретар він непоганий аби не характер.
Довелось у Оссолінських службу починати.
Потім уже до Ніщинських в Баранів подався,
Там уже в бібліотеці працювати взявся.
Але й там не всидів довго, не така натура.
Захотілося пізнати і чужу культуру.
Тож до Падуї подався новину пізнати.
І п’ять років гриз науку, навчився багато.
Відчув справжній дух свободи. Коли ж повернувся,
Знов зі зверхністю від шляхти польської зіткнувся.
Хоча був він уніатом й не бідного роду,
А, все рівно, був для шляхти нижчої породи.
А вже ж погляди у нього про віротерпимість,
Навіть, в батька викликали до нього немилість.
А він вже не міг інакше, говорив, що думав,
Не хотів й не міг терпіти шляхетського глуму.
Тож і місця не знаходив, аби працювати,
Ніде бунтаря такого не хотіли брати.
Не схотіла душа вільна нарузі схилятись,
Вирішив юнак все кинуть, в козаки податись.
Можна було йому піти в гусари крилаті,
Чи то у артилеристи, із гармат стріляти.
І то, і то – престиж, слава. Не став туди пхатись,
Вирішив у реєстрове козацтво податись.
Іще зв’язки збереглися при дворі у нього,
Тож почав, не як звичайно, з козака простого.
Дав полковника одразу король Станіславу
І відтоді стала сходить зірка його слави.
Між козаків реєстрових відчув себе вільним,
Те до чого душа прагла його дуже сильно.
Степ безкраїй, дух свободи, бої і походи
І навколо річ лунає рідного народу,
За якого можна битись, можна помирати,
Бо у кожнім відчуваєш чи друга, чи брата.
Десять літ водив свій полк він, захищав країну
Від татарського набігу. Орда, мов об стіну,
Розбивалась об козацтво, що край боронило.
Усе більше відчувало воно в собі силу.
І Станіслав Мрозовицький перший з козаками
Вдихав волі повні груди вільними степами.
Думав, що душа бажала пізнавать науки,
А, насправді, вона прагла взяти шаблю в руки,
Щоби волю боронити рідного народу.
Ради того й життя власне віддати не шкода.
Був Станіслав Мрозовицький колись уніатом,
Здумав тепер Морозенком – православним стати.
Зрікся ім’я Станіслава, Нестором зробився.
Таким в пам’яті народній він і залишився.
Коли рвати, то одразу з минулим, колишнім.
Помер батько і маєток синові залишив.
Він відмовився – хай буде мачухиним дітям,
А йому козацька воля краще всього в світі.
Його полк у Чигирині був добре відомий,
Бо в степах не давав спуску ніколи й нікому.
Татарва його боялась, неначе шайтана,
Розбігалися одразу, як з полком він стане.
А тут саме Хмель закликав стати проти ляхів.
Було що йому втрачати, але він без страху
Кинув службу королівську, підняв полк й подався
До Богдана. Стати в поміч тому сподівався.
Бився і при Жовтих Водах, при Корсуні сміло,
Реєстрові з ним рішуче в атаки ходили.
За сміливість і безстрашність Хмель його відзначив
І в полковники на Корсунь і на полк призначив.
Зібрав Нестор всіх корсунців до полку нового
І зробив елітне військо незабаром з нього.
Були ладні йти козаки і в вогонь, і в воду,
Куди лиш полковник скаже – в спеку і в негоду.
Поки Хмель творив державу по Корсунській справі,
На Волинь та на Поділля козаків відправив,
Аби гнали звідти ляхів, народ піднімали,
Щоби ляхи у тих краях спокою не мали.
Кривоніс гасав Волинню, Ганжа на Поділлі,
Морозенко в тому краї також був при ділі.
Піднімавсь народ, за коси та за вила брався,
Утікали пани-ляхи, хто живий зостався.
Збиралися у загони, щоб мать більше сили.
І без війська і Поділля, і Волинь звільнили.
А тут ляхи стали військо велике збирати.
Настав час тоді і Хмелю уже виступати.
Скликав хлопців він до себе, прийшли в повній силі.
Під Пилявцями і військо вороже зустріли.
Зіткнулися знову ляхи в полі з козаками,
Зійшлись ляхи серед греблі з нашими полками.
А найперший Морозенко на конику грає,
Веде корсунців у битву, жалості не має.
Летять голови ворожі від його домахи,
Утікають воріженьки та дрижать від страху.
Ледве чують, що з’явився Морозенко в полі,
То тікають та прохають зглянутися долю.
А народ уже про нього і пісні співає,
Бо надійного у ньому захисника має.
До душі припав він Хмелю, в бою ж його бачив,
Над кіннотою всією він його призначив.
Веде Богдан своє військо, на Збараж ступає,
Поряд із ним Морозенко на конику грає,
А за ним полки кінноти – козацька еліта.
Нехай спробують-но ляхи ту силу спинити.
Зачинили ляхів в Збараж, звідусіль затисли.
Ті уже й тікати раді до самої Вісли.
Але й миша не проскочить, не пролетить птаха.
Сидять в Збаражі голодні та сердиті ляхи.
Іще трохи і дотиснуть. Аж тут вість наспіла,
Що король веде у поміч чималеньку силу.
Лишив Богдан трохи сили ляхів не пускати,
А сам з військом геть подався короля стрічати.
Ляхи з голоду сердиті прорватися прагнуть.
Аби стримати їх треба багато відваги.
Якось вдарили ті ляхи по полку Бурляя.
Сам він, бувши серед перших, вже кров’ю спливає.
І Богун криваву рану у бою отримав,
Його полк ворожу силу велику не стримав.
От-от вирвуться на волю крізь козацькі лави.
Бачить Нестор Морозенко, що погані справи.
Підняв свій резерв і кинувсь той пролом закрити,
Аби вражу ляську силу в поле не пустити.
Налетіли, наче вихор, козаки на ляхів,
Ті не стримали удару, подались від страху.
Іще трохи й будуть гнати козаки їх силу.
Але доля – підла баба, коня підкосила.
Упав кінь під Морозенком, і він упав долі,
Не встиг, навіть підхопитись – аж ляхи навколо.
Накинулись із шаблями, посікли, побили.
А коли вже козаченьки на них налетіли,
То відбили… Іще дихав, намагався встати,
Але видно, що вже скоро йому помирати.
Розігнали тоді ляхів, у Збараж загнали,
Але радості від того козаки не мали.
Помер славний Морозенко, закрив свої очі.
Плачуть мужні козаченьки, вірити не хочуть.
Гетьман сам сльозу не стримав над Нестора тілом.
Всі полки із ним прощались, стяги опустили.
Проводжали із салютом славного козака.
Не було того у війську, хто б за ним не плакав.
Навіть , небо заюшило, зливою проллялось,
Коли славні козаченьки з Нестором прощались.
Гірко - рано обірвалось так життя козаче.
«…За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».

Нарешті повертаєшся додому…
Не зі щитом, на жаль, а на щиті.
Вже весняного не почуєш грому
і верби не побачиш золоті…

Ти, друже, у краю, де вічна тиша,
де не співають рідні солов’ї.
Не набереш уранці, не напишеш,
не розповіш про радощі свої…

І там таких зібралося немало,
хто не чекав, а московита бив…
Не осягнуть широкому загалу,
як щиро Україну ти любив.

У нас і далі йдуть бої криваві –
найкращі умирають за життя!
Зустрінемося ще, на переправі…
Ти переміг, ступивши в небуття!

Нормально часом відчувати
купу дивних емоцій
і незрозумілих почуттів.
Цілком є звичною
незмога розібратися в собі.
Часом складно визначити
хто є хто і що є що.
Іноді не можеш побачити
справжнє обличчя людини.
Іноді не полишає
відчуття провини.
Минають тисячі спроб,
години марного страждання.
Ти все ще докладаєш зусилля,
отримуючи у відповідь
лише безсилля.
Втрачаєш віру в те,
що можеш цілком і повністю усе.
Уяви, скільки всього втрачаєш,
жахаючись,
що прийде неминуче?
Скільки емоцій ховаєш,
боячись,
що відчуєш щось болюче?
Ризик, наче страх з дитинства.
Із часом розумієш,
що не так вже й лячно
зробити крок у бік таїнства.

07.01.2023

непевне тут
незнане там
світ у тобі
і ти у світі
в якому
все
пошите з миті
і спалах усмішки
і біль

вбираю
проблиски весни
крилаті клекоти
на стрісі

хай невідоме
кроки бісить
поляжуть певними
вони
за мить
попереду
тривку
ту неосяжну
й неминучу
за вітер
спогаду колючий
і непідставлену
щоку

хай відкриваються
серця
мов соняхи
в долонях літа
і буде
де теплу летіти
словам текти
з-під олівця
ще ненастояним
мерло
вже опапереним
хореєм

хай втіха
що стає моєю
дарує відчаю
крило

радіти тут
що ти не там
шукати те
від чого
ясно
що неминуче
теж погасне
а наболіле
проросте

23 Серпня, 2019

устонькам
солодце
солод
це соло рядка
хто хоче спокою
молиться
ти не вагайся
звикай

в мене невдавані
крайнощі
серця
некраяний край
де тобі буде
так файно ще
просто
без вислуги
в рай

просто
без ясності
в любощі
а без вагання
до зір
хай не солонуть
ці губи ще
і нашепочуть
повір

хай вже
всі міри
розхристані
німбів
звивання
ти є
та
наймиліша
без відстані
гриму
панчіх
і бюст'є

ніч
спонукає
до ніжності
тане у дотиках
ляк
і заникають
розбіжності
любо
моє ангеля

рухи
нагадують
човника
що без команди
веслуй
пальці
незрячі
паломники
солодко
мила
цілуй

22 Серпня, 2019

вона
усе
до чого йшлося

той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води

вона
оте
не приведи
і те
приборкане вітрами

в устах
народжена
із гаму
і гами
кольорових снів

та
що купається
в мені
коли весна
у білих гетрах
а далині
бракує метра
до кулі дотягнути
ціль

вона
моя
на рану сіль
на ранок
запах кави млосний

за неї
я
одноголосний
у справах
серця
і меча

до неї
янголи
з плеча
себе у відчаю
палили
а небо
не давало сили
підняти мрії
вище слів

як та зернина
у ріллі
вона вбирає
тембри світу
аби розлуки мить
зігріти
коли не йдуть
а вже летять
коли не дихають
не сплять
а позбуваються
баласту
що накладався
пласт за пластом
той денний макіяж
для гри

мені так ясно
як горить
її єство
неповториме
що просто так
лягають рими
без щіпки пафосу
і прі
і контури плете
поріг
іще небаченого
дива

яка вона
у всім
красива
яка вона
лише моя
краплина
неземного
я

21 Серпня, 2019

Понад хатою неповний
Місяць стишує політ, –
Зажурився невимовно
Від біди важкої світ.
Ніби навпіл розкололось
І роздвоїлось життя, –
Не звучить на повний голос,
Як учора, майбуття.
Неприємно леденіє
Брук розбитий на соші, –
Тільки іскорка надії
Сяйно світиться в душі...
08.01.23

Сварить вчителька хлопчисько
Перед класом біля дошки:
- Книжку ти не бачив й близько!
І не вчив, признайсь, нітрошки.

Навіть думати не хочеш!
Як тобі не сором досі?
Безголових всюди, хлопче,
Не цінують нині зовсім.

Той очима вперся в стіну,
Мовчки слухає невтішно.
Але десь через хвилину
Бачать всі, що хлопцю смішно.

Зачепило трохи слово.
Каже їй: - Не всі мудрують.
Знаю, навіть безголові
Часто мудрими керують.

В магазині риби повно.
Дайте відповідь, як хочте:
Чом це риба безголова
Завжди коштує дорожче?

07.01.2023

***
А томос це сьогодні вже не термос
і армію очолив не пацан...
керує демос,
поки розберемось,
кому іще ікається Оман.

***
А Чорне море то солона чаша
від горя, пережитого людьми,
аби на раші
наварили каші,
посоленої кров’ю і слізьми.

***
А Україні мир – по барабану...
бо буде газ, і світло, і тепло,
тоді у ванну,
наче, у нірвану
зануримо по лисину пуйло.

***
А малорос байдужий до наруги.
Куди йому діватися, якщо
проекти недолугі
пишуть слуги,
а як закон підписує ніщо.

***
А нашій демократії відкриті
і двері в НАТО, і в ЄеС вікно...
та при кориті
кабани неситі
гребуть усе під себе все одно.

***
А ми і в себе ще аж два народи,
один – пасіонарний, з барикад,
а інша морда –
виродок без роду...
селекції совкової мутант.

Кореляція
А нація героїв монолітна,
гартована навколо збройних сил,
усьому світу
тим і заповітна,
що перетре Московію на пил.

01/23

і ніби війна десь там…
і ніби я сам десь там…
і небо як небуття…
і всі мої набуття –
набиті тату – тотем
таємний… Адам… Едем…
трилисником три ріки…
два дерева – і роки
без ліку… без лику дні –
видніє пісок на дні…
три крапки – краплі води
і крові – мої сліди…
сади мої досі там –
тантамом: Едем… Адам…
одні ми, Музо… ходім…
минаймо і дим і дім…
міняймо нада̀рма дар…
радіймо-ридаймо – жар
рожево торкнувся хмар:
і храмам він і хатам…
і ніби я сам десь там…
і ніби війна – десь там…

Я вже добре розумію
Без пояснення і сам
Ці появи ностальгії
За утраченим життям.
І хоча, на жаль, від туги
Жодних ліків не знайшов, –
Усвідомив я, що вдруге
Не повториться ніщо…
07.01.23

За словами, які витікали з відкритих ран
І за тими, яких не почула колись від мене
Привідкриється світ, що вкриває вологий туман
Захаращений світ від обжитої ойкумени.
Ти зачуєш птахів і сполохані порухи крил
Як гірлянди роси тихо скрапують. Наче зітхання
Вчуєш легіт, який промовляє між стріп’ям листків
Напівсонні слова, заціловані від кохання.
Їх знайомих тобі буде безліч та більше таких,
Що витатимуть десь, наче поруч, але безпросвітно;
Не торкнуться ні вуст, ні твоєї блідої щоки,
А зів’януть вони у холоднім, лункім безвітрі.

07.12.2022

Знову змию коси я в любистку
Як в дитинстві мене вчила мати
І тужливо-чорними нитками
Сяду вишиванку вишивати.

Мамо, мамо... Мамо-Україно
В нашім краї було споконвік,
Що, чекаючи сінів назад в родину,
Вишивала матінка рушник.

Чорним-чорним шила-вишивала,
Вірою зурочить боячись,
Кожний хрестик словом замовляла:
Повернись, мій синку, повернись!

А дружини шили вишиванки
І у скрині клали сорочки,
Щоб живими повернулись з поля брані
Їх ріднесенькі чоловіки.

І чекання будуть недаремні
Буде мир, закінчиться війна!
І в красиву сильну вишиванку
Перевдягне воїна жона.

І умиє радості сльозами
Рушничком обітре ясний вид
Бо чекала, вірила, молилась
Бо живим вернувся у свій рід.

Заплава тиха,
подих волі.
І дума Лиха
шепоче мимоволі.
Пісня лине,
у небо порина.
Пташина гине
на ранок, вдосвіта.
Довго літала
понад тополі,
щастя шукала
в пекельному колі.
Козаченько йде,
уважно ступає,
хатину мине,
та слід залишає.
Маленький крок,
іде поволі.
За ним — пророк
і вісник долі.
Підходить до водиці
попід гілля,
а голос з криниці
йому промовля;
«Упийся досхочу,
умийся журбою
до тебе кажу —
упийся та й мною!»
Послухав хлопчина,
жебраком схилився,
карими очима
на себе задивився.
Із височенної трави
хтось спостерігає.
Кепські справи —
мавка виринає.
До його тулиться
дівчина мала,
із ним голубиться,
словами заклика:
«Не йди, Василю,
у дорогу тяжку.
Забрати осилю
тугу летку.
Тривоги покинь
на бентежне життя.
У кохання поринь,
не в гірке каяття!»
Погледів молодик
на коси біляві,
вона ж — нічичирк
про вилиці мляві.
Заходяться сміхом
вузенькі вуста.
Регоче і звіром
біжить, та втіка.
Козак умивався
водою з болота.
У глибокій втопився,
приставши до бога.

Як нам не пощастило – замело.
Та й досі ще тривають хуртовини.
А на душі – приємно і тепло.
В калач додала ягідки калини

навмисно: незвичайно та краса!
Гадаєте, єднається не дуже?
Юрбі гіркі не треба чудеса...
А що до змін - вона до них байдужа.


P.S. Хіба не так ми пишемо вірші?..
Той, хто останній, хороше сміється.
Попробує на смак – і до душі!
Гірчинкою отою надихнеться.

З народження москва була ордою,
кривавим станом розбрату і зла.
Усе тягла і добувала боєм,
куди рука кістлява досягла.
Куди дістали клешні загребущі,
що працювати не хотіли геть,
що сіяли не мир і райські кущі,
а ворожнечу, ненависть і смерть.

Рубала крила, голови і душі,
сікла під корінь татів і братів.
Завоювала одну шосту суші,
моря ж і океани – поготів.
Загарбала історію і мову,
кріпачила учених і народ.
Брехню і силу клала у основу
і не жаліла ницим нагород.

І нині прагне володіти світом,
підступності своїй не має меж –
скажені пси у неї за еліту!
Не вистачає миру їм?. Еге ж!
Державою керує путлер-шайка.
Цинізм з брехнею – то її єство.
Різдвяне перемир’я – лише байка,
як тільки ширма і саме різдво!

***
А вся Україна спинити не може
затіяну спецоперацію зла
і нині... дай, Боже,
вона допоможе
поповнити пекло ордою пуйла.

***
А нам на вуха локшини чіпляє
дволика Рада, а чуже ОПе
за себе дбає
і бюджет пиляє
аж у Європі чути, як сопе.

***
А долари висмоктує війна
і ненажери-корупціонери...
тому вона
кривава й затяжна,
що армію грабують мародери.

***
А зе́лені чихати на культуру,
аби лише свої керівники
і на халтуру
поділити шкуру
ведмедя, не убитого... таки.

***
А, як віщає радіо... і преса,
триває релігійний марафон,
бо інтереси...
ради мерседеса
ворожої єпархії – закон.

***
А тліючі на паперті кадила –
те саме, що і ризи сатани...
нечиста сила
і попи кирила
були і є кадилами війни.

Популяризація
А це лише частина тої правди,
яку не осягнув електорат,
коли заради
вигоди і зради
обрав таке... і досі лиже зад.

01.2022

Затихнуть гарматні розкати
І, чуючи зяблика трель,
Ми квітами встелем солдатам
Дороги до їхніх осель.
Стрічатимо славних героїв
На прибраних вулицях міст
Не тільки з ігристим напоєм,
А й зливою радісних сліз.
На рідних та їх побратимів
Чекають святкові столи, –
Солдати всі стали святими,
Бо нас від чуми вберегли.
Опісля боїв відчайдушних
І сотень безсонних ночей, –
Змужнілі вони й добродушні
Потонуть в обіймах людей.
Десь весело бренькне гітара,
Стрічань розкриваючи суть, –
Скінчиться війна незабаром
І всі ми позбавимось скрут…
06.01.23

приникла
мов ховала очі
ковила
той вітер-перелесник
як шаманив
знав
на що спокусливі
думки
в гнучких тілах
і скільки літа
ще не випито
до дна

забув
про те
як ніжно обіймав
за стан
і цілував
ії
від чуба
до землі
так ніби
те стебло
і колоски –
уста
і стільки пристрасті
у них
як у молитві –
слів

гарячий подих
у волосся
запускав
як сонце
засипалося
в щілини хмар
вона ставала
мов пташиний пух
легка
але не знала
що
стожарня
не стожар

і чулося
(коли всихала)
ковилі
це знову він
той наймиліший
лепетун
а то
"курли"
стирало з неба
журавлів
і до весни
ховало
серця теплоту

а то
при місяці
вже голки
не знайти
і те
що коле
ще нагадує
ти тут
а то
білішає
в очах
душа води
і струшує
з корони неба
висоту

28 Січня, 2019

В чернечій келії холодній
Знесилена від небуття
Так мріяла я про свободне
Про вільне й сильне майбуття.

Чернечий одяг не пасує,
Й від праці личенько змарніло
І все частіше кажу всує...
Його ім'я... Це ж боже діло...

І жаль той погляд не запеклий...
Моїх невинних, без гріха очей
І я молюся: "Подаруй мні пекло
Жагучу спрагу пристрасних ночей."

Зроблю я все: "Дияволе, наказуй"
Душа в огні згорає без жалю
Відчути хочу пристрасні оргазми
Почути хочу пристрасне: "Люблю!"

Та порожнеча. Поруч - темнота,
І безпросвітність ница сновигає
А може... Ні... Хоча, авжеж-то так!
Моя душа в огні тепер згоряє.

Я - грішниця! Тож, геть чернечі шати
Я вийду на заутреню нага.
Нехай мене засуджують до страти
Я скину маску. Бо я не така!

Жбурну, себе, красуню, я юрбі
Тих заздрісних і лицемірних трупів.
Хоч сто разів пронзіть серце мені
Я все одно за всіх живіша буду!

Вона мені наказує: «Пиши!».
І я пишу для неї палко так,
неначе подих свій лишив
над обрію кінцем, у споминах.

На столі зіжмаканий папір,
баняк чорнил, слід від білил.
Пилові круги, мов на перекір,
як прототипи вицвівших світил.

Бліде проміння, проблиски води,
вогке повітря, острах чужини.
І ледь палають воскові свічки,
а я пишу рядки великі та малі.

Вона стоїть і в очі заглядає,
шукає сяйво в нічному раю.
Ним живиться та ним зітхає,
я лиш відбиток тьмяний відбираю.

Навпомацки творити та ще справа,
коли за спокоєм стоїть омана.
Війна пашіє бентегою й сум'яттям,
молоді митці згуртовані багаттям.

Вона не скорить інтелектуальну працю.
Ні, не зламає милий рідний край.
І на заваді постмодерністському завзяттю,
не здужає повісити брехні кайдан!

07.12.22

Треба мати, тільки мати
розгубила моє щастя.
Чи когось тепер тримати
за минуле, як зап’ястя?

Нам іти з тобою треба
до життя з коханням з вірним.
Жаль, що я лечу між неба
і лишаюсь непокірним.

15 березня 2004 р., Київ

Пройшовши Кримом із вогнем й мечем
Та винісши звідтіль заледве ноги,
Фельдмаршал Мініх порадів із того,
Ще й тричі поплював через плече,
Що врятувався. Орден почепив
В подяку, що спалив міста й аули.
Що стільки люду положив – забули.
Та він в той Крим вже більше не ступив.
Адже, новий отримавши наказ
Іще раз Кримом із вогнем пройтися,
Він тут же від походу відхрестився,
Рішив туди послати на цей раз
Фельдмаршала Лассі. То фрукт ще той.
Фельдмаршалом зробивсь не випадково,
Умів він, бач, пролити ріки крові
Й пройтись по чужих землях, як ніхто.
Ще у Північну він війну «піднявсь».
Як воювати – то його не звали,
А, як зробити, щоб усе палало,
Щоб по сліду лиш попіл залишавсь,
Щоб кров лилась, все нищилось кругом,
Багатий край пустелею робився,
От для такого він і знадобився.
За те усе й підносили його.
І от тепер новий похід на Крим,
Де дар військовий можна і не мати,
А головне – палити й руйнувати,
Щоб шкоди нанести татарам тим,
Які скорятись чомусь не хотять
Расєї - і «великій» і «могутній».
Поки немає сил, щоб Крим здобути
Та ж можна йому сили підірвать.
Після розору Мініха, вони
Свої будинки вже відбудували,
Поля хлібами всі позасівали,
Так скоро не чекаючи війни.
Аж нова вістка, що Лассі іде.
І що тепер з усім отим робити?
Це ж знову будуть бити і палити
І Крим нічого доброго не жде.
Зібрав Лассі війська, як сарани,
Казали, тисяч сто орди тієї
І від Азова силою всією
До Ор-Капу направились вони.
І військо йде, й веде вози пусті,
Щоб здобич їм було куди складати,
А взяти сподівалися багато
Аби вози наповнити оті.
Ногайські села нищать на шляху,
Лише пустелю по собі лишають.
А хан з ордою в Ор-Капу чекають,
Щоби спинить навалу ту лиху.
Хоча у хана значно менше сил,
Але «героя», навіть те злякало.
Мабуть, якби татари враз напали,
Лассі тікав би перед всіх звідтіль.
Щоби з ордою не вступати в бій,
Він вирішив через Сиваш податись,
Щоб Арабатом до Керчі дістатись
Та й взявся план утілювати свій.
Сиваш змілілий всі перебрели.
Зраділий, що зміг легко обдурити
Орду татарську, він подався звідти
По Арабатській стрілці, де були
Татари у фортеці Арабат.
Він думав її легко захопити,
Звідтіль на Керч або на Кафу бити.
Та флот турецький вніс у те розлад.
З’явився звідкись й страшно налякав,
Він же їх постріля, як перепілок!
Фельдмаршал вихід віднайшов уміло –
Зі Стрілки в Крим тікати наказав.
Як тільки знов Сиваш перебрели,
Зайнялись тим, що краще всього вміли:
Вбивали, грабували і палили
Усе, що стріти на шляху могли.
Дістались так і Карасубазара –
Квітуче місто…до тих пір було,
Поки всіх «визволяти» не прийшло
Москальське військо. І вмовляти марно.
Звільняли всіх від грошей і життя,
Лишили по собі одні руїни.
Тоді фельдмаршал розпустив частини
Аби усе пустити в небуття,
Що уціліло. Села і міста,
Десятки й сотні із землі стирали,
Татари тисячами умирали…
Для Криму, справжній чорний день настав.
Та тут татарський чималий загін
Побіля річки Карасу напався
На москалів. Лассі почув, злякався,
Про хана і орду подумав він
І дав наказ скоріше відступать
Знов на Сиваш, щоб Еніче дістатись
І там на другий берег перебратись.
Татари ж не збирались відставать
І скубли його військо по шляху.
Хоч їх було і зовсім не багато
Та москалям доводилось тікати,
Щоб в пастку не потрапити лиху.
А хан стоїть з ордою в Ор-Капу,
Чогось чекає. Міг би поспішити
До Еніче і шлях перепинити,
Не дати хутко зникнути в степу.
Поки чекав, москальська та орда,
Яка змогли до того уціліти,
Зуміла перейти і переплити
І у степах пропала без сліда,
Лишивши по собі руїни й смерть
Там, де пройшла. Хоча ще залишались
Міста, яких орда та не дісталась,
Наповнені багатствами ущерть.
Тож зрозуміло – доки злата блиск
Сліпить їх очі – вони прийдуть знову.
І будуть проливати ріки крові,
Бо москалям з війни найкращий зиск.
І справді, навіть року не пройшло,
Як навесні Лассі знову явився
З ордою. Над Сивашем зупинився.
Сиваш те військо все перебрело
Біля Чонгару. Правда, всі вози
Поки на тому боці залишили.
Найперше – шлях розчистити рішили.
Крим ранньої ще не чекав грози.
І москалі дісталися разом
До Ор-Капу, але з другого боку.
Взялися штурмувать фортецю, поки
Не змусили до здачі гарнізон.
А далі до Кефе відкритий шлях –
Багате місто, де поживи море.
Багаті всі у війську стануть скоро,
Хіба десь підсвідомо мучить страх,
Що десь татари раптом нападуть.
Хоча у них тепер велика сила
І на чолі стоїть фельдмаршал цілий.
Вони татарам гідний бій дадуть.
Але в Криму тепер вже хан новий -
Менглі- Гірай. Той тільки-но дізнався,
Що знов Лассі тихцем у Крим прокрався,
Відразу став орду збирать на бій.
Ледь до Лассі та долетіла вість,
Велів назад одразу повертати.
Забув про Кафу близьку і про злато,
Бо ж він в Криму отой «незваний гість».
Хоч поспішали, але не втекли,
Орда татарська їх таки догнала
І прочухана ще й такого дала,
Що погубили все, що натягли
Та ще й свого зоставили чимало,
Солдат багато трупом полягло.
Вже не до Криму й здобичі було,
Хоча б життя свої порятували.
Отак безславно той Лассі й сходив
У Крим, щоб розорити й грабувати…
Отож, як москалі йдуть «визволяти»,
Чекай від них великої біди.

Як флажолету, здається,
Нема вже сил для лету
І, мов той жайвір,
Зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в зливі звуків.
...Та ось упав він сам.
І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним.
Мов немовлятко, горнеться до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни.
Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу,
Бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

Вечірнє сонце падало за обрій,
у злото фарбувавши небосхил.
Окрилювали образи хоробрі
і віяло волосся замість крил…

Гармонія з гормонами мішались,
бентежили уяву кожну мить.
Кому в житті не вистачало шалу –
і нині щедро божевіллям снить.

Вперто нищать нас щоднини
З літаків й есмінців, –
Хоче ворог Україну
Лиш без українців.
Нас втопити в нашій крові
Прагне якнайбільше, –
Тож єднаймося, братове,
В час лихий міцніше.
Бо хитнути або зрушить
Той люд не вдається,
Який має чуйну душу
І хоробре серце.
Супостата подолати,
Безсумнівно, зможем, –
Нас боронять Божа мати
І Спасіння Боже.
05.01.23

Застигла мовчки скрипка у руці,
смичок повис із нею непорушно…
Хоча закрила серця свого мушлю,
та перла все ж котились по щоці.

Вони спадали на холодний сніг
і зігрівали чарівну троянду,
оспівану не менш чарівним ямбом,
що до сюжету мелодійно ліг.

Пристрасно стискаю я твої долоні,
І тремтить сльозинка у моїх очах:
Як тебе покинуть, як не буть з тобою,
Розійтись шляхами – ну скажи ти, як?
Ти, мій любий, - Всесвіт; ти – Моя країна;
Ти – моє бажання і моя любов.
Я без тебе, любий, на шляхах загину,
Бо без тебе стигне в моїх венах кров.
Як без сонця жити – так без тебе, милий,
Як птаху летіти в бурі небуття…
Я – ти не дивуйся! – не така й смілива,
Щоб нове почати, та пусте життя.
2003

А я вже живу без тебе! Ти уявляєш таке? Чи ні?
Можу вільно розправити плечі і не чекати образливих слів.
Та й очі твої без блакиті, а сірі, як мокрий асфальт.
І крила мої з кривавих рожевими можуть стать.
За руку тебе не візьму вже і не подам свою,
Бо рими мої не шукають більше гітару твою.
Бо ти вже досвідчений дядько, Говерлу свою підкорив.
А я така собі жінка-дівчинка, яку ще світ не зловив.

07.11.2022

***
А фейки – це не іграшки війни,
а фіґові листочки пацифіста:
зелені – це чини,
недомірки – пани...
а їхній ворог – націоналісти.

***
А маніяки тоталітаризму
усе іще будують комунізм,
і міра дебілізму
і цинізму
переростає у антагонізм.

***
А візит у США навів туману
аж перехрестився сатана,
в ролі левітана
без обману
наш пацан сильніший пахана.

***
А у сенаті ще ідуть дебати,
чи отруїти параноїка,
чи то не заважати
руйнувати
йому його імперію совка.

***
А на ТеБе кувікає свиня,
годована з корита окупанта...
і кацапня
готується щодня
від себе малоросів захищати.

***
А обраний дає паяцу пас
і ми перемагаємо у спорті.
Чекаємо указ...
якщо, – іду на вас, –
уриє самозваного по морді.

***
А наш верховний вище візаві
московії на цирковій арені,
а от на світовій –
вавки у голові...
і булава обом не по кишені.

Епілог
А на землі ніде немає місця,
яке не руйнували москалі...
якщо убивця
шастає в обійсті,
йому немає місця на землі.

01.2023

Ти, мила, на мене не сердься
За те, що себе я прирік
Руками, устами і серцем
До тебе тягнутись повік.
Адже я плекаю надію
Твою красоту вберегти, –
Жінки без кохання старіють,
Лише не міняєшся ти…
04.01.23

І я біжу, аж гай гуде…
Тріпоче серденько у грудях.
Нарешті я тепер ніде...
Принаймні, більше не осудять…
А може й ні, а може й так,
Якщо не встрелять по дорозі -
Все може бути, та однак
Зі мною поруч мафіозі…
І я біжу, аж гай гуде.
03.01.2023.

Напевне, що у тому зорельоті
багато нас і наміри свої,
які ми відкладаємо на потім,
не ефективні проти течії.

Надії тонуть, поки ми не проти
перелітати у чужі краї
і воювати на своєму фронті
у поки-що чужому житії.

Та знає небо, що оберігати,
кому до кого їхати, пливти
у руслі суєти і самоти...
а головне, кому відповідати
за те, що натворили окупанти,
яких караєш словом саме ти

Тече Дунай, тече за небокрай,
а я стою на березі крутому
і посилаю потойбіччю тому
моє необнадійливе... прощай.

Безодню зоресяйного огрому
відлунює на плесі водограй.
Якби ото по ньому і... додому
за обрії, куди тече Дунай.

Але душа відображає інше –
невидиме... і видиме здаля
душі моєї сяюче маля
як уві сні недавно і раніше
у пам’яті і це не є щось більше,
ніж зореліт по імені Земля.

01/23