Зима… весни майбутньої перерва
Хай сотні справ застрягли у снігах…
І чути сміх з одкритої консерви…
І чим, вже я, здогадуюсь, пропах…
У зав’язі невидиме й дотичне -
Не спіймане у просторі ніким…
Без паніки! Сьогодні не критично
На те й перерва… Люди, поміж тим
Чекаю на дзвіночок Незабудки!
Ніхто ж не відрахований з обійм?
А поки що - заправлю самокрутку
І буду мандрувати світом в ній…
26.01.2022.

***
В поезії не вистачає манни
небесної і варива води,
якої вистачає графоману...
і лицарі без сумніву й догани
пакують у бульки свої труди.

***
Як жаль, що і поети не мольфари,
і генії не мають на таксі,
і що у них немає того дару,
яким не володіли би усі.

***
Немає вже Ітаки, Спарти, Трої
і вимирають не землі герої
як і літературні імена...
паяців спокушає сатана,
аби не затихала параноя.

***
Нікого не окрилюють сюжети
поеми, оди, думи козака,
мелодії елегії, сонету
і вигасає музики ріка,
коли віщають викопні поети –
літаючі пра-ящури планети
щезаючого племені совка.

***
Летять душі живої ескулапи
за край неопалимої землі
як журавлі...
у вирій... назавжди,
і вже не повертаються сюди,
де навіть у болоті є кацапи
і квакають по селах москалі.

***
Будь-яке міняю на любе
і лунає пісня веселенька...
популяризуємо себе –
солов'ї, оплакуючи неньку.

Ексклюзія
Ніхто нікого не жене
у шию – видавати вірші,
де декларуємо одне,
а пропагуємо щось інше.

01.2022

Мліє місто в прохолоді.
В смерку сяєва парча.
А в підземнім переході
чепурне співа хлопча.

Лине музика в огромі,
розлітаються слова
і витають – невагомі,
ніби хмара снігова.

Я умить забув про втому –
щось стає із забуття.
Чую оповідь знайому –
ті ж слова і почуття.

Рот роззявив і – наївний –
бачу молодість свою.
І в тій сповіді дослівній
давній вірш свій узнаю́*.

Стугонять акорди щільно,
оживає в пісні вірш.
А хлопча співає вільно,
знаменитостей незгірш.

А хлопча співає палко,
услухаюсь залюбки.
Хай співа, мені не жалко,
я радію навпаки.

*узнаю́ – впізнаю

26.01.22

Ой, за річкою
Та й за тихою
Килим бісером
Осінь вишила.
Срібну ниточку
Літо бабине,
Наче стрічечку
Дарувало їй.

Гостру голочку
Та й шипшинонька.
Як вкололася -
Не помітила.
А кров капала
Бурштиновая,
Долу падала
Та й листочками.

Із черешеньки
Та із яблуньки,
Ними врешті ми
Милувалися.
Ой, за річкою,
За бурхливою
Листопад отой
Падав зливою.

2018 р.

Немов крізь відновлену оптику
Старанно протертого скла, –
Принадно побачились котики
На гойдалках пружних гілля.
Милуючись днями чудесними,
Як поля дарами ховрах, –
Постійно сумую за веснами
В зимою утворених снах.
26.01.22

Ось і море стабільних бажань…
А ще скорше бажанок стабільність -
Голосів не розладана рань
І дитяча омріяна вільність,
Котра нас зустрічає у снах
Поміж сіл, поміж міст, під мостами…
Там де біль, де і плач, де і страх,
Де навчались мовчанню роками.
Де росло не зростане - убийсь…
Де поваги одної замало,
Де сьогодні між нами колись
Неохоче сприймалось лекало…

У переліку власних країн…
У мішечку, затянутім вузлом
Ви не встрітите більше руїн,
Якщо навіть прикинетесь буслом…
25.01.2022.

...Похмілля вдерлось у думки.
Мене, красивого, зім’яло.
І що не день - нові валки -
Із часничком і свіжим салом...
Ну чим тобі не ґут у брід?
А що, як трішки алкоголю?
Народе, спробуйте, нарід…
Себе пізнаєте без болю!

Воно ж як музика небес!
І ми усі у тім акорді.
Рутина - мреш, а тут воскрес…
Хіба не видно вже по морді?
25.01.2022.

Kim seni taşman,
o bir çin duşman.

2022

Товкти у ступі воду я люблю,
І з раком на горі свистіти в квінту.
А потім в чарку простокваші "хлюп!"" ,
Щоб муза не одкинула копита.

Вона - панянка ніжна, о-го-го!
Щось не до шмиги - падає без пульсу.
- Вставай бігом! Агов! Лежиш чого?
Без тебе мій талантик збився з курсу!

Улігся поруч, міцно пригорнув,,
І нумо цілувати там, де треба...
Амур з-за шафи шепче: "Ну і ну-у-у...
Ти де навчивсь ТАКОГО, пришелепо?

Усе тіп-топ. Встромив перо в калам,
Лівицею почухав чубчик сивий.
А муза (по секрету!) ожилА!
Сидить на шиї, гола і шаслива.

25.01.2022р.

От чому, саме, він, говорить і ти все слухаєш?
Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
про те, що, навіть, дерева мають рідну мову рухів
і коли є потреба, то корінням її віддано захищають,
про те, що наші закони кроять під московські лекала
в цей двадцять другий, що щедрий брехнею у білих мухах…

От чому, саме, він збирається на фронт з усмішкою ельфа?
От чому, саме, він такий спокійний і мовить:
—А, може, пташко, будемо разом?
Тобі так личить ця біла хустинка з червоним хрестом на чорно-білому селфі,
та там не завадить військова каска й найміцнішим гранітовим вазам!

Вражено споглядаю, як він зосереджено дивиться на людей, наче складає з них пазли,
як упевнено чистить берці, як пригадує клички: Грому, Лева, Ацтека.

— Пам’ятаєш? — говорить. — Ми два дні поспіль лежали на ліжку, дивилися фільм «Корона»...
Ти втекла від свого хворого на усю голову чоловіка і ми цілувалися, як в дитинстві.
Тільки крутіше… Як дорослі люди, що похапцем здирають із себе одяг і зойкають совами,
щоб завтра відшукати найтепліші спогади у паперовому почерку листя.
І те жартівливе: "Боже, бережи королеву!» — розсипалося сміхом дзвінким, мов пурпурове намисто…
Як ця фраза зараз доречна... Знов нас чекає гарматна війна із рудими бровами…

Чому, саме, йому струшуєш війку з щоки, голубиш носа кирпастого,
чому він тобі щось шепоче на вухо і ти це слухняно виконуєш?
у нього, інколи, в горлі, засіяні пшеницею лани зазнають напастей
і тоді ти готова для нього стати справжнім Каспійським морем!
Хай поплаває… Хай полежить… Хай помовчить… Хай об любов погріє долоні.
Завтра вже — камуфляж, автомат, вологі окопи й татушка тигра на смаглявім зап’ясті.

Ти підеш?— питає. Відповідаю:
— Піду.
В Руки його пошерхлі, в губи його солоні
наворожую захистом першу Вертепну звізду.
та цілую у, майже, зимові скроні.

Що ми знаємо про війну? Що у неї жіноче обличчя?
Наплічник стоїть готовий й розлітаються гніді коні...
Там, доречі, не страшно зовсім, коли стає звичним,
коли коралові королеви тягнуть на плечах поранених чоловіків,
коли знімають домашні корони…

Коли тону в стовпотворінні
Німому вуличних роззяв, –
Душа тремтить, як лист осінній
На килимку пожовклих трав.
І плачу в лютості безсилій,
Украй ображений на світ, –
Неначе сам утратив крила
І обірвав умить політ…
25.01.22

Kereginden çalışqır sabancı —
qalğanları içün bir yabancı.

2022

І
Коли якось зранку прокинуся й не пам’ятатиму більше про головне:
Кому до нестями молився й програв свою першу важливу битву,
Кого ти любив й навіщо в своїй молитві одного разу згадав мене,
Тоді, напевно, уперше в житті й сама згадаю якусь молитву.

А потім змиватиму з себе зиму, ніжність і кожен вигин твоїх плечей,
Відбитки твоїх доріг далеких і згусти болю твого живого.
Тікатиму в забуття. Від тебе. Але ж від себе хіба кудись утечеш?
Тоді уперше втрачу віру й уперше повірю в якогось Бога.
ІІ
А потім змиватимуть нас, як пісок із могил, безжалісні час і дощ.
Залишиться що? Молитва моя, в якій у Бога твоя ім’я?
Я вже не тікаю. Просто йду, не зупиняючись жодного разу, вздовж
Тієї дороги, де йшов ти колись й де назустріч ішла і я.

Сяє вогнями ledo вечірнє місто.
Сотні машин біжать, наче кров по венах.
Маєш життєве кредо?
Цьому таксисту байдуже в кедах ти,
Чи на лабутенах.

Місто немовби вбралось в яскраві шати,
Вабить заможним лоском, святковим блиском,
Тільки не варто декому поспішати
Аплодувати місту, немов артисту.

Зблякне з приходом ранку нічна омана,
Вся мішура фальшива і позолота.
Сіро й буденно ув органзі туману
Місто почне щоденні свої турботи.

Повз галасливі ятки і вічний сморід
Люди-мурахи тягнуть свої проблеми.
Модних крамниць десятки й болючі теми:
Здирництво, безгрошів'я, затори, ковід.

Місто зі скла й бетону ковзне байдужо
Поглядом перехожих, з людської зграї.
Гордо несе корону, жалю не знає.
Місто слабких ламає, цінує мужніх.

Купу взуття стоптати, теж божевільним бути,
Щоби його кохати, щоби його відчути -
Тишу тінистих парків, свіжість рясних фонтанів!
Несамовитий Харків, місто - моє кохання!
Харкове, палке моє кохання!

Якби ми знали ще маленькі,
що нас недоля не мине,
любила б я не Євтушенка
і малював би ти мене.

Тоді палітрою веселки
сіяло б личко чарівне...
була б я сонечко ясне,
а ти, напевне, соловейко.

Але розвіялись літа
і наше літо промайнуло,
і не поманять у минуле
непоціловані уста...
була сопілка, та і та
свої мелодії забула.

Неуловимі ті сюжети,
що розлучили нас, коли
тебе цікавили поети,
які дорослими були.

А я ще не писав сонети,
коли амури-янголи
у небі виткати могли
таємні наші силуети.

Та наче кола на воді,
усе пішло за течією
і ти не стала однією
моєю долею тоді,
коли єдиною душею
бувають душі молоді.

01/22

Ти буваєш прихильною і дуже злою,
Доброю і жорстокою й безжальною теж.
То ж прошу, ти прихильною будь для нас, доле,
Щоби всім таланило усюди без меж.

-Але слухай, не все те залежить від мене, -
Мені доля серйозно так відповіла, -
У житті кожен сам мене творить для себе
І від нього залежить, щоби я була

Чи привітною й щедрою, а чи не дуже,
Чи щасливою чи комусь смуток несла.
Намагайся зробити можливе все, друже
Ти для того, щоб я дарувала тепла.

Якщо ти для близьких і для рідних постійно
Будеш чуйним та ніжним, готовим на все
І чужому в біді підсобиш принагідно,
Тоді доленька щастя й тобі принесе.

2022 р.

В невеселому світі
Не скорився журбі,
А навчився радіти
Незрівнянній тобі.
Десь події трагічні
Крають кулю земну,
А я думаю вічно
Лиш про тебе одну.
І в буденні величнім
Не здаюся сумним,
Бо милуюсь обличчям
Сонцесяйним твоїм.
Переповнює душу
Неземне почуття,
Яке маю і мушу
Берегти все життя.
24.01.22

Заметіль жбурляє снігом у вікно.
Ласиці виблискують узором.
Розстеляє січень полотно,
А мороз підтримує дозором

Таємницю казки цих зимових днів.
Під снігами журиться калина...
Червоніють груди снігурів.
В кучугурах губляться стежини.

Дивосвіт магічно душу обійма.
Розкидає вітер сніжні руни.
До сердець торкнулася зима.
Чом печаль? Чому безмірно сумно?

Студить зблідлу пам"ять тиша льодяна.
Холодом метіль війнула біла.
Не моя і не твоя вина,
Що зима колись нас розлучила..

Зима, зима — розкішниця білява,
Немов красуня у пуховику.
Побілені дерева величаво
Стоять зігріті в заморозь таку.

І справжня казка завітала в гості,
На дубі — листя жовтого мазки.
І жваве птаство в сірій високості --
Військових мов маневри літаків.

І грає вітер тихо на гобої
Мелодії, як світлий оксамит.
Ми вчора помирилися з тобою
І обнялися ніжними крильми.

Під вечір знов -- морозяна навала,
І знов до лавочки тієї йду,
Де ми уперше взимку цілувались
В казковому засніженім саду.

23 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Нащо мій біль ти приспала
під колискову зорю?
Знати б, куди ти сховала
зброю безжальну мою.
Куплений лагідним словом
десь поміж ночі і дня
спав я, осяяний дивом,
геть відпустивши коня.

Прокинься, козаче, прокинься!
Сміються твої вороги.
Відкинься від неї, відкинься.
Ти встав не з тієї ноги.
Отямся, казали, отямся.
Вона вже не з першим отак!
Але я з нею побрався –
простий український козак…

2004 р.

Над річкою в долині між кущів
Пала багаття. Хлопці молодії
Навколо нього на землі сиділи.
Вогонь собі тихесенько тріщить
Та іскрами бува навкруг кидає.
А хлопці вже втомилися, мабуть,
Розмову тиху перед сном ведуть,
Про враження свої розповідають.
Десь Мертвовод хлюпоче поряд них,
Між каменів пробив собі дорогу.
Вони прийшли поглянути на нього,
Бо скільки чули від батьків своїх,
Що то неперевершена краса –
Із древніх скель дивитися на воду,
На ще не занапащену природу.
А ще яскраві зорі в небесах…
- А звідки така назва – Мертвовод? –
Спитав один. Тут другий одізвався:
- Я від одного дідуся дізнався
Про те одну історію. Так от,
Колись, як панувала тут орда,
Татари часто у похід ходили,
Людей вбивали або полонили.
Отож у край приходила біда.
А вже назад вертались вороги,
То тут над річку кошем зупинялись.
Тоді шатрами поле укривалось,
І вогнища палали навкруги.
Ділили здобич та вкладались спать,
Щоб вранці в річці від крові умитись
Та і у Крим до себе волочитись.
Вдалося людям про таке прознать
І вирішили ту орду звести.
Із трав отруйних трунок наварили
І вранці у ріку повище зли́ли.
Взялись татари воду ту нести
Умитися чи юшки наварити.
Та так на тому березі й лягли,
Укрили мертвим тілом береги.
Ото і назва річки, кажуть звідти.
- А я ще чув. – відкликнувся другий,-
Історію про річку оцю іншу.
Орда, неначе, з України вийшла,
Закінчивши похід кривавий свій.
Багато собі здобичі взяла,
Обтяжена, над річку зупинилась
Та вогнища палити заходилась,
Вечеряти спокійно почала.
Аж тут настигли козаки її,
Затіялась між них кривава січа,
Запрудилася трупом уся річка…
Не стало видно, навіть, течії.
Відтоді і назвали річку так…
- Я бачу, кожен з вас уже дізнався,-
Тут голос до них з темряви озвався,-
Звідкіль походить назва ця. Однак,
Насправді все по іншому було…-
Старий дідусь із темряви з’явився,-
Здорові будьте, хлопці, - уклонився,-
Що вас у край наш славний привело?
- Багато чули, тому і прийшли,-
Озвавсь один,- Яка ж іще причина?
Сідайте біля нас та відпочиньте.
Та, може б, заодно розповіли,
Звідкіль у річки назва ця взялась.
Дідусь усівсь на камінь поміж ними.
- Історія коріннями своїми
У давнині далекій почалась.
Тоді тут скіфи-сколоти жили,
В оцих степах безкраїх кочували,
Тут табуни й отари випасали.
Господарями в цих краях були.
Одне з племен ці землі обжило.
І був вождем у них могутній воїн
На ім’я Скіл. Сам видний був собою.
Два сина в нього на той час було.
Найстарший Орік вже дорослим став,
Був прийнятий у братство чоловіче.
Коли до себе батька смерть покличе,
Його змінити саме Орік мав.
Був парубок веселим і розумним ,
Чим саме люд до себе привертав.
Та ще ж статуру й вид прекрасний мав.
З таким вождем жилося б їм не сумно.
Молодший брат Асар уже підріс,
Хоч в чоловіче братство й ранувато,
Але вождем він мріяв потай стати,
Хоча з думками тими і не ліз.
Та заздрив брату, косо позирав
І, навіть, думав, як його згубити,
Щоб батьковим мечем заволодіти.
Та поки лише мріяв і мовчав.
Була іще причина поміж них,
Що ворогами їх обох робила –
Причина та була і гарна, й мила.
І звалась Опіс. У очах своїх
Могла втопити, а могла спасти,
Якби когось отвітно покохала.
На Оріка вона все поглядала
І він не міг їй не відповісти.
Асар же мучивсь, дивлячись на те,
Адже на Опіс також задивлявся,
До себе привернути намагався.
Але ж кохання – діло не просте.
Тож думав – поки Орік є живий,
Йому на Опіс нічого глядіти
Та її серцем не заволодіти.
Коли б не стало… У душі своїй
Вже бачив Опіс поряд із собою,
Тож ради того ладен був на все.
Лиш брата смерть надію принесе,
Тож ради того й братовбивство б скоїв.
Якось на турів вибрались у степ.
Здобути м’яса, показати силу.
Не кожен проти тура вийде сміло.
Та інша чи можливість буде, де б
Як справжній воїн можеш проявитись?
Хіба коли на ворога іти?
Та ж треба, перше ще його знайти.
Не кожному вдається з ним зустрітись.
У пошуках по степу розбрелись,
Шукали здобич, готували зброю.
По степу їхав Орік сам собою
Туди, де турів зустрічав колись.
Не бачив, що крадеться брат услід.
Та, якби й бачив, не звернув уваги,
Знав, що замало в братові відваги
Та й не гадав, що стерегтися слід.
Спинив коня над урвищем. Навкруг
Лише каміння унизу стирчало.
Здавалось – степ надвоє розорало,
Пройшовся тут якиїсь божий плуг
І вивернув каміння те з землі,
Лишивши борозну таку глибоку…
Не чув, коли Асар підкрався збоку,
Упірив в нього очі свої злі
І так штовхнув, що той злетів з коня
Й по каменях донизу покотився.
А, поки долетів униз – розбився.
Так рідний брат життя його відняв.
Сам же Асар навколо озирнувсь,
Чи часом свідків злочину не бу́ло.
Але навколо лише степ поснулий.
І Асар задоволено всміхнувсь.
Тепер йому в вожді відкрито шлях,
Тепер і Опіс за дружину буде,
Від нього вже не дінеться нікуди.
Він буде панувати в цих степах…
Про злочин той іще ніхто не знав,
Бо ж з полювання ще не повертались.
Всі в стійбищі роботою займались,
А, коли Хорс обличчя заховав
На заході за пагорби, вляглись
В своїх шатрах й кибитках спочивати.
Адже до ранку треба сил набрати,
Щоб за роботу знову всі взялись.
Вляглась і Опіс…Серед ночі їй
Наснився сон. Якиїсь дід з’явився.
В шатрі над нею тихо нахилився:
- В степу загинув,- каже, - Орік твій.
Й картина перед очі їй страшна:
На каменях лежить розбите тіло.
Ще поки вороння не налетіло
Та каркання лихе вже долина.
Крізь сон зірвалась бігти, рятувать
Коханого. Старий її спиняє.
- Хіба ти сили врятувати маєш?
Не кожен здатний мертвого піднять.
- Допоможи! Прохаю! Підкажи,
Як можу я його порятувати.
- Найперше, треба справді покохати,
Щоб мертвого знов спонукати жить.
- Та я без нього дня не проживу!
Хіба, скажи це, діду, не кохання?
- Умова це далеко не остання.
Знайти потрібно мертву і живу
Для нього воду. Мертвою його
Омити треба, щоб злічились рани.
- А де ж ту мертву воду я дістану?
- Із річки мертвих – Стікса отого,
Через який Харон переправля
Всі душі мертвих у підземне царство.
- Скажи, а як мені туди попасти?
І чи далеко Стікс той звідсіля?
- Стікс – то підземна річка і туди
Ніякий смертний не знайде дороги.
Туди пройти спроможні лише боги.
Та ти туди, дівчино й не ходи.
Я знаю, звідки той тече потік.
Отам на північ пагорби високі,
А поміж ними в балці у широкій
Здоровий камінь похиливсь на бік.
Як камінь той, натужившись, звалить,
Діра під ним відкриється широка
І потече вода стрімким потоком.
Води тієї смертним годі пить.
Бо то вода зі Стіксу того є.
Колись боги джерело те сховали,
Щоб люди мертвих не порятували.
Ти у відерце набери своє
Води тієї, та його обмий,
Щоб його рани всі позакривались.
Дивися, щоб вода не розливалась,
Бо пропаде умить вся сила в ній.
Як рани зарубцюються усі,
Тоді живою можеш обмивати.
- Води живої де мені дістати?..
Але вона вже не розчула слів,
Бо сон пропав, її хтось розбудив.
Вона схопилась, й слова не сказала.
Лиш на коня та і у степ помчала
Шукати тої мертвої води.
На другий день дісталася горбів,
Знайшла ту балку, камінь кособокий.
Що виявився заважким, нівроку.
А руки в неї, хоч і не слабі,
Ніяк не в силах повалить його.
Вона і так, і так вже підступала.
Мотузкою, нарешті, обв’язала
Та причепила до коня свого.
Уже вони натужились удвох
І камінь поступово похилився,
А далі в балку взагалі звалився,
Посипалось каміння, як горох,
Вода із дірки раптом полилась,
Побігла яром та подзюркотіла.
Тут дівчина відерце ухопила,
Води набрала та і подалась.
Стрімким потоком балкою ріка
Котила, а наввипередки з нею
Летіла Опіс з ношею своєю,
Тримала її міцно у руках.
Аж ось і скелі. Глянула – лежить
Внизу коханий. Чимскоріш спустилась
І омивати тіло заходилась,
Щоб знову дати сили йому жить.
І, дійсно, рани швидко затяглись.
Але ж потрібно ще води живої,
А де ж вона узяти має тої?
З очей у неї сльози полились
У відчаї. Бо ж марні всі старання.
Закапали ті сльози на лице
Коханому…і, мов в отвіт на це,
Відкрив він очі і легке зітхання
Зірвалось з уст: - Кохана моя, ти?!
Що ти тут плачеш, хто тебе образив?
А в неї й сльози висохли одразу –
Таки вдалося милого спасти!
Що ж, справді, животворніше, ніж ці
Кохання сльози? – Усе добре, милий.
Вставай, ходімо. В тебе вдосталь сили?
А усмішка аж сяє на лиці…
Отак з’явилась річка Мертвовод,
Що греки її звали Ексампеєм –
«Шляхи священі», бо ж навколо неї
Могил багато залишив народ
Той скіфський, щоб у царство мертвих
Не надто довгим для душі був шлях.
Везли сюди ховати звіддаля,
Останню й річці віддавали жертву.
- То що, і правда – мертва ця вода?-
Спитавсь один. - Та ні. Часи минали,
Всі її чари вже давно пропали,
На сонці майже зникли без сліда.
Хіба що залишилась гіркота.
Та вчені зводять все на мінерали,
Мовляв, вода їх десь порозмивала…
- А Орік той вождем, нарешті став?
- Про то, на жаль, не відаю. Однак,
Мені пора, а то вже засидівся.
Дідусь хапливо з каменя підвівся,
Такий проворний, начебто юнак.
І раптом зник у темряві, немов
І не сидів… Десь річка жебоніла,
Ще довго мовчки юнаки сиділи,
Пригадували чуте знов і знов.

сніг лапатими широкими грудьми
лягав на посивілі опісля ночі вікна.
томився і не сила було більше йти.
заводи видихали в небо купчастий ніби хмари дим
і в світі панувала дзвінка тиша,
не чутно було як дрібно шурхотить десь миша в куті кімнати
гуртожитку
де є нічліг.
старий "донбас" підперся до стіни
всім тілом металевим і важким,
весь списаний невідомими рівняннями,
і глузував чудак розтріпаний Ейнштейн – показував язика зі стіни.
ти вже давно у теплій постелі в погоні
за тими снами,
що танули через нічні розмови
в горнятах випитої кави.
а я піду непевно
в ранкові сутінки,
й затисну міцно в кулаку сніжинку,
що випадково знайшла притулок
у моїй
долоні.

2013

Хитаються шпилі вологі
в небі,
і їхні віддзеркалення
як спогади
про хист художника,
якого вже немає;
гойдає вітер
сотні
нерозпізнаних;
і хвиля темним пробігає
по воді, -
це ззовні.
А всередині:
сидиш, мовчиш,
спостерігаєш;
відбитки віск знімає;
і як пером виписує на темряві
свіча,
але не чинить опору
на доторк.
Морок.

Навпопічки… навприпічки… напочіпки…
Я твій боржник, любязне заморочення
Хай кимось навіть все це наурочене,
Штовхатимусь з тобою неохоче я…

Куди мені до вашого суцвіття вже?
Тим більше, не до цього, не осилити
Чекатиму у снах своїх просвітлення
Хоча і впевнений, що дурень вилитий…
23.01.2022.

Живу чи доживаю – все одно
буває давнє оживе наразі
і як у спіритичному сеансі
переглядаю з друзями кіно.

Така була напевне їхня карма,
коли ще готувались у політ,
а нині вже ніяка телеграма
не викликає їх на білий світ.

Нема квартету. А було – до пари...
Та випала усім далека путь
і дрова одинокої гітари
уже ніколи їм не загудуть.

Останнього іще чекає щастя
розвіятися як у небі дим,
аби не сумувати хоч за тим,
чого немає у Еклізіаста.

Багато опечалених думок
ще навіває пожовтіле фото
із юності... останній наш урок,
а далі доля запитає, – хто ти?

Були надії і була мета –
пізнати до кінця усі дороги...
пізнали біля Отчого порогу, –
усе на цьому світі – суєта.

Ідуть і бідні, і багатії
до фінішу... ніщо не допоможе.

Посіви є. Чи будуть врожаї,
не відає і провидіння Боже.

Та марні думи і діла мої,
які ніхто продовжити не може.

01.2022

Поки місяця усмішка
Не зникає за вікном, –
Полежу іще хоч трішки,
Позіхаючи ладком.
Втішно мружачись, помалу
Стану згадувати сни
Ті, що спокій прикрашали,
Ніби груди ордени.
Покружляли, як завії
Справжнє видиво рябе,
Та здійснили вічну мрію -
Завжди бачити тебе.
І на кухні, і на ліжку,
Навесні чи восени, –
Поки місяця усмішка,
Добре згадувати сни…
23.01.22

... Іду собі до тіточки Ганусі.
Наспівую про літочко нескоре.
На ранок я навряд чи повернуся.
Прямісінько, рівнесенько як вчора -
Гулятимо і питемо… Любязно
Капусточка заправлена в цибульку.
Всю нічку буду я у ролі в’язня -
Погодиться якщо вернути дулю…

Іду собі до тіточки Ганусі.
22.01.2022.

То дивовижа – мапа України
На ній не тільки села і міста,
Моря і ріки, гори і долини –
На ній народу доля непроста.

Шматована забродами чужими,
Вона кровила рясно повсякчас
Скитались манівцями пілігрими,
Вишукуючи свій дороговказ.

В катівнях ворогів осатанілих
В агонії згасали раз у раз
Шматки її знеживленого тіла,
Та дух її козацький не загас.

Повільно, мимовільно, божевільно
Свята земля підводиться з колін.
На мапі проступає неухильно
Країни України славний чин.

Bir noqta-i nazar - tek bir noqta-i nazar.
Bir noqta-i nazar degil - endi bir bazar.

2022

Давайте - давайте! Давайте - давайте…
Як ся рождає і оживає моє і твоє?…
Хором, гуськом - Отче! стрічайте на сайтах
І не біда, що кожен плює…


На ранок мережі вже більш обережно
Пір’я від шкіри… і не почуєш вже: Боженько наш…
І де ж та провина, що душу бентежить?
Наче не казка і не міраж…

Мені б успокоїтись, перечекати…
Поки уп’ється.. може потому, як завше, - потоп?
Тоді із душею не вийдемо з хати
Це не про нас оспіване «гоп»…
22.01.2022.

Сіра, сіра й непривітна
Простяглася далина,
Засипана снігом білим,
Бо далеко ще весна.

Ще міцні морози тиснуть.
Зимний вітер теж шмага.
Але в цих зимових митях
Теж немало переваг.

Покататися на лижах
Або санках й ковзанах
В таку пору можна тільки
Для любителів розваг.

І сніговика зліпити.
Щоби радував усіх.
Бавитися можуть діти,
Чути їх веселий сміх.

2022 р.

Снігом заліпилося вікно.
Перечепиться на подисі оклично
Хриплий голос. Я тобі - незвична,
Білим полиском посвячене крило.

Я - кришталик цукру на просвіт,
Кільканадцядтисячна краплинка
З кінчика бурульки, теплий лід,
Опік в губи, поцілунок січня.

Міниться з-за обрію туман…
Може нам на часі пити каву,
І молочне марево оман
Лити по вінця в скляні піали?

Густозоре небо до долонь
Тулиться довірливо і просто.
Збережи безлюдним тихий острів,
І мене, як зможеш, не полонь.

Трісне. Побіжить кардіограма,
Лід ламаючи хитким серцебиттям;
Ніч тремкуча у руках розтане,
Всю себе віддавши кольорам.

Загорни, чи пригорни, чи може…
Схочеш заблукати - заблукай.
Ні, я не чекатиму, - віддай
Іншим риси, так на мене схожі.

Цей рік не рік - якесь прокляття...
Не устигав цвяшки в гроби
Вбивати, друзям, рідним, браттям,
І сам себе ледь не убив.

Недоля ставить на коліна,
А від безсоння їде дах...
Суцільні тризни, роковини
І панахиди у церквах.

І хоч на серці поки туга,
Душа у савані журби,
На горизонті - біла смуга
І неба чиста голубінь.

22.01.2022р.

Це не просто негода, а схлипує серце у тиші,
І кладе на вівтар облямований смутою біль.
Тільки сльози тепер, тільки вірші, тепер тільки вірші,
Гріють душу мою. Та крадуться чомусь звідусіль

Чорні тіні вини, наче присмак гіркого полину
На губах, що пашать від цілунків гарячих твоїх.
Любий, нащо мене проміняв на холодну крижину,
Як пробачити зраду і змити сльозами той гріх?

В серці ніж, а виймати тобі, і тремтіти від муки.
Та невже може квітка цвісти у пустелі страждань?
Забуття у бокалі та тугою сковані руки.
Не молитися небу, не впасти душею у твань.

22.01.2022р

Вам сніг хоробро в очі зазирав
І намагавсь лишитися на віях,
Неначе гру з нудьги собі затіяв –
Тривожити красиву без угав.
Вам сніг уперто пальці цілував,
Як ті стирали зі щоки сніжинки,
І дотиками зроджені краплинки
Зволожували шкіру і рукав.
Вам сніг мене уздріти не давав,
Бо спалахи обурення і сміху
Затьмарювали стрічі світлу віху,
Не маючи пояснень та підстав.
22.01.22

Дурного щоденно, вперто
Вірянин у Бога просить...
Та нащо ж тобі безсмертя?
Пожив на землі - і досить.

Посіяв пшеницю-жито
І виростив зграю діток.
Та...багнеться вічно жити
Із кухлем в руці амріти.

Навіщо цей жах? Для чого?
Кому ти в раю потрібен?
Ця мука - лише для Бога,
А в тебе немає німбу.

Гробар уже яму вирив,
Журюсь - аж у роті кисло.
Солодка цукерка віри
Наповнює дійсність смислом.

22.01.2022р.

Як тільки но проснешся - прополощи боліле…
З помпезним вітерцем, чи з дощиком, чи без
Лети понад Дніпром вже, а хочеш, понад Нілом
Допоки білий світ не вигорів, не щез…

Як тільки но проснешся, у стіл змети вчорашнє.
Дивись, наздожене і вріже із ноги…
І як би не ховався, за муром чи на башті
Минуле, де грішив, й майбутнє - вороги

Як тільки но проснешся, схили гординю долу
Згадай, коли і де, ти гризся за п’ятак…
Тоді нема чого оплакувати долю.
Хіба, що не лягав… погоджуюсь, мудак…
21.01.2022.

Чому боїшся зробити крок?
Страх помилитись гірший поразки
Жодна дія ще не відбулась без розв'язки
Лиш бездіяльність може вічно трясти

— Як ти, любий?
— Та нічого,
все у мене добре!
— Може, холодно, убого,
хочеться на море?
Пам'ятаєш, грала хвиля
на віолончелі?
Ти на мене щастя вилив
із небес пастельних.
— Пам'ятаю, сонце, нащо
радість забувати.
Ти була тоді найкраща,
і пахтіла м'ятно.
Насолоджувавсь тобою,
і хмелів од млості.
Чайка в'ється над водою,
пам'ять — рифи гострі.
— А колись у кучугурах
грілися губами.
Сніг лежав, мов партитура,
ноти — ластівками.
А улітку, ой, як смішно,
гойдалку згадала,
ти ловив мене поспішно,
а спіймав сандаля,
і шубовснувся у річку
в сорочині білій...
— Та відтоді вже, Марічко,
верби посивіли.
— Листя обтрусила осінь
на долівку долі,
та його збираю й досі —
золотом в подолі.
— Зараз міражами сон цей...
знаю, пишеш вірші...
не трави ти душу, сонце!
Вибач... справи інші...
— Ти мене до сліз розчулив,
та дурниць не думай...
А у відповідь почула —
зумер...зумер...зумер...


21.01.2021р

Укриває біле покривало
Душу, що оголено дрижить.
Як мені тебе не вистачало
У порожніх снах вже стільки літ.

Холоднеча біла і стерильна
Пригасила жар, що дотліва.
Почуття бентежно-божевільні
Вилились в римовані слова.

Та слова подекуди безсилі
Повісти про те, що не збулось.
Потай напина свої вітрила
Флібустьєр-крадій на ймення Хтось.

Всього один забитий м’яч…
І зупинилось все навколо
Будь - де, будь - що, але не плач
Це лише Зборище і Поле…

Всього один забитий цвях…
Через роки заіржавіє
А в сни коли приходить птах -
Це хтось зерно орлине сіє…

Всього один на світі Бог…
Всього один, а правди безліч:
Один помер, а інший здох…
Повага де - існує й неміч!?
21.01.2022.

***
Немає ані тактики, ні цілі,
ні якоря, ні палуби, ні кіля...
у морі лиха ми, таки, одні...
рабів галери позмивали хвилі,
а до Європи милі... милі... милі...
надійно сидимо на мілині.

***
Котячий рік – це не про нашу віру,
якою б не здавалася вона.
А поки-що зарядимо мортиру –
у гавань миру рухає війна,
аби зайняти хату і квартиру.

***
У юди викрали п'ятак.
Немає тридцять три проценти.
Давай... топити опонента!
Але насправді все не так
як у дурній балді клієнта.

***
Стратегію будує сатана...
реалізує плани Барбароса
дворняжка боса,
пітерська шпана,
яка на всіх наїхала
барбосом.

***
Історія фіксує як рекорд
досягнення небачених висот –
лукаві наші і лихі сусіди
формують... злуку і в часи кориди
об'єднують до опору народ.

***
А пандемія не складає ласти
і торпедує ХХІ-й вік...
аби на себе руки не накласти,
планета позбавляється баласту –
сиріт, пенсіонерів і калік.

01.2022

Снігуркою тану, принижену, голу
не кинь на поталу відлизі дарма.
Не звикла я крихти збирати зі столу,
благати любові, якої катма.

Чіпляла на грішника янгольські крила,
будила найкращі, святі почуття.
З розгніваним Богом щоразу мирила
молитвою щирою і каяттям.

Сльозу витирала у розпачі, — Дихай!
Іди, мій хороший, до рук... не тужи...
Клав голову сиву і схлипував тихо
на серці моїм... Тож тепер не кажи,

що я — неприкаяна в синім тумані
блукаю чекаючи на снігопад.
Ти потай украв мою душу, коханий,
й забув повернути назад.

20.01.2022р.

Снить земля під білим покривалом.
Лебединим пухом вкритий світ.
До шибок мороз приклав лекало -
Візерунком став прозорий лід.

У ярах принишкла хуртовина,
Не порушить тишу вітруган -
Промайнув тихцем поміж ялини,
Обійняв берізок тонкий стан.

Мить блаженства й таїнство покути...
Мов катарсис, сніговий покров.
І класичне :бути, чи не бути..
Надвагомістю нуртує кров.

Я вслухаюся в зимову тишу.
Очищає сутність білизна.
Бо за сіру дійсність наймиліше -
Це надія, що мине вона...

Ясніє місяць. Зяє ніч.
Кругом лежать сніги безкраї.
Летить повз мене вітер пріч
І білі вихори здіймає.
Тремтять зіщулені сади
Уздовж узбіч доріг рахманних,
Де загубилися сліди
Несамовитого кохання.
Закута холодом зима
Лише в душі тривоги множить,
Адже вона – глухоніма, –
На нещодавню осінь схожа.
Ані душі нема ніде,
Лиш вітер щось мені торочить, –
І місяць сяєво бліде
Легенько сіє серед ночі.
21.01.22

Мене ще не було, і навіть не родили…
В утробі я чекав на вихід, ось і все.
За дев’ять місяців куди нас не носило -
На озеро під вечір, з ранку на щосе…
До моря в синь, у глиб, крізь жах мирської суті,
До дзвонаря у дзвін, святих предосторог,
До тих, хто нас вбивав… беріг для каламуті
І в кожного із нас, пізнали ми, свій бог…
Мене ще не було…
20.01.2022.

Коли свистить флажолет,
коли вітер зачісує трави,
я стараюсь зловити момент,
але він увесь час десь зникає.

Цей свідомости крик двосекундний,
був сфундований дуже давно.
Ми його ще у школі зубрили,
наче битву під Ватерлоў.

Бо у кожній людині він є -
він ночами вам спать не дає,
А у деяких є та мовчить.

Тож збудіть та зловіть
Цього сучого сина, хай він падає на
коліна пред вами!
Я стараюсь зловити момент,
зараз шабля моя засіяє!

Вийдем на бій і покажем, хто кого зловить, ледащо!

Сьогодні ліра не пішки ходила.
Допіру у ліри виросли крила.
Вона стрепенулась, знялась,
забриніла…
Давно сріблострунна сказати хотіла,
що перш, ніж отак вигравати
про крила,
потрібно, щоб ліра угору
злетіла…

11 травня 1989 р., Київ

Сповиті ми любов'ю двох сердечок…
І затишком вечірніх молитов…
… а пам’ятаєш нас, матусю - печо
Як гріли одне одного без дров?…

Розчесані і сонцем і вітрами
І співом солов’їним рідних саг
… а пам’ятаєш, що робили з нами
Впродовж століть за синьо-жовтий стяг?..

О най живе наш наддністрянський говір!
Наш АРЕАЛ - і Господа наказ!
Хто посягне, того чекає горе
І довго пам’ятатиме він нас…
20.01.2022.