Плела вінок із пелюсткових мрій,
Дзвіночків, льону, зірочок маруни.
Волошки, маргаритки, деревій
Нанизувала на кульбаби струни.

Чудесні мальви, мак для почуття,
Чортополох колючий від пристріту,
Полин, безсмертник — оберіг життя,
Любисток, м'ята, щоб кохав до віку.

Для вроди, чистотіл і сон-трава,
Чар зілля, щоб навік зачарувати.
І пристрасті жагуча кропива,
І ніжності фіалок білі банти.

Величний лавр, щоб фарт не обминув,
Дурман п'янкий від болю, туги, смутку.
І щоб мене ніколи не забув,
Вплітала синьооку незабудку.

Вінок по хвилях острівцем тепла,
Пливе у даль, і радісно збагнути,
Що в темній хащі я таки знайшла
В купальську ніч червону квітку рути.

29.12.2021р.

Полетіла монетка. Під нею іскрить балюстрада,
Вже нема вороття. Ми останні зайшли у метро,
Це жетон в один бік, і тому я невпевнено рада,
Переїхати міст, що могутньо впокорив Дніпро.

Тут пливли кораблі. А сьогодні все сковане льодом
Хай монетка летить, хай би решка була, чи орел –
Не спинити її, не змінити маршруту польоту
І не нам визначати, який вона бік обере.

Скільки в місті людей і було це напевно із кожним,
Щоб в останній вагон ув останній день року, і все.
Хай монетка летить, їй одній так літати і можна,
А мене цей состав на край світа мого віднесе.

Ти лишився вгорі, водоспадом тікав ескалатор,
Новорічна естрада глумилася над усіма,
А монетка … монетка… мабуть, це і є моя плата,
Наче постріл услід, лиш курок я спустила сама.

Долетіла донизу, в решітку упала й навіки.
Хоч ніхто не стріляв – поміж ребер вгвинтився патрон...
Не збагнути тепер, ким ця жінка була чоловіку,
Перехожим в метро.
Може й так,
Перехожим в метро.

А ти була така красива,
Художник-Бог, здається лиш
Міг змалювати щастя диво -
Переді мною вся стоїш...

І бачу — блідне Афродіта,
Псіхея в’яне у журбі...
Не знав, куди себе подіти,
Хотів молитися тобі.

Та сукня, золотом розшита -
Вечірнє небо у зірках -
І оксамитовим самшитом -
Звабливі очі — просто Ах!

Ніг найстрункіших — дві колони
П’янили захмелілий зір,
І шовком ніжного нейлону
Здіймали пристрасть аж до гір.

Не міг ні їсти, а ні пити -
Що хоче жінка — хоче Бог.
І тільки шал несамовитий
Гойдав, як океан, обох...

Ця ласка неба — пишна врода --
За муки всі страждань тяжких --
Мені прийшла, як нагорода,
Як світла смуга в ці роки.

Щось більш за Дантове величчя
Дарує небо голубе.
Він був у мріях з Беатріче,
Я ж наяву любив тебе.

Взаємного кохання диво
Дарує почуття нам злет.
Хоч раз в історії — щасливим
Спромігся, врешті, буть поет!

1 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Хмари плакали дощем,
По даху - стокато.
Це - Житомир? Не Донецьк?
Постріли,як з "градів".

Небо різали ножем
Спалахи салютів.
Серце крається...То вже
Миру мир усюди?

На Різдво чи Новий Рік
Шум і гам.Бо свято.
Звикли так до протиріч:
"Моя скраю хата."

Небо плакало дощем .
Ангельськіі сльози...
Що посіяли-пожнем...
Ми по Долороса.
01.01.2022.

Святкові вогники – закличні маячки.
Вдягає місто настрій новорічний.
Не в тому суть – нема чи є сніги,
Допоки в вікнах променять зірки,
Надходить час опівнічний, магічний.

Чекають див дорослі і малі.
Ретельно перетрушують бажання.
По всіх усюдах, на усій Землі,
В зануреній в святковій блиск імлі
Формуються завітні сподівання.

Якісь з них справдяться, якісь, мабуть, що ні.
Вони з причин незнаних нежиттєві.
Та не повинні гаснути вогні,
І ті, у серці пещені, пісні
Змовкати через прикрощі миттєві.

Святкові вогники – надії промінці.
Світ вже зготовив гарні подарунки.
І намистинки снігу – посланці,
Що тануть на простягнутій руці,
То майбутті чекаючі цілунки.

31.12.21

Вертають. вертають з далеких доріг
До своїх гніздечок пташата.
Покинули люди свій рідний поріг
І рідко навідують хату,

В якій народились. навчались й росли,
Привчались до праці з дитинства.
Тепер бур"янами уже заросли
Подвір"я і сад й земля рідна.

Нема кому тут працювати на ній.
Докласти рук. щоб хліб ростити.
А як же їй хочеться, хочеться їй
Плекать врожаї і родити.

2021 р.

Із Олександра Пушкіна (1799-1837)

Збулося: в день Бородіна
прорвались наші знамена
крізь мури знишклої Варшави;
і Польща, як бігучий полк,
під ноги ронить стяг кривавий -
і бунт розчавлений замовк.

Куди відсунем стрій твердинь?
До Ворскли, Буга, до Лимана?
За ким залишиться Волинь?
У кого - спадщина Богдана?

Чи, інші визнавши права,
від нас відторгнеться Литва?
Чи Київ наш золотоглавий,
старезний предок руських міст,
додасть до буйної Варшави
своїх святинь завітний зміст?

Із гробу вічного свого
Суворов бачить бран Варшави -
і торжествує тінь його
від їм закладеної слави!

(2021)

Мов колись утомлена лебідка
На пожовклім лузі край села, –
Ти в дворі з’явилася нізвідки
І нікуди з нього не пішла.
Помарніла, скорбна, загадкова,
Терпеливо, ніжно, спроквола, –
Ти мене вернула в світ любові
І життю наснаги додала.
01.01.22

Нарешті я виклала повністю корону сонетів — СВІТОЧ ДУШІ на Поетичних Майстернях. Сподіваюся, мої дорогі друзі, що Ви її змогли прочитали, хоча знаю по собі, як важко сприймати великі вінки сонетів.)))) Хочу подякувати моєму дорогому наставнику і близькому другу, який написав чудові, зворушливі передмови до моїх книг — СВІТОЧ ДУШІ і ДОЛЮ ПИШУТЬ НЕБЕСА — ЯРОСЛАВУ ЧОРНОГУЗУ, за колосальне терпіння, редагування та слушні поради! Його підтримку завше відчувала і відчуваю до цього часу. Головному редактору сайту — ПОЕТИЧНИХ МАЙСТЕРЕНЬ— ВОЛОДИМИРУ ЛЯШКЕВИЧУ, за змогу публікуватися на ПМ, і теж за підтримку та терпіння! Я дуже щаслива, що багато чого навчилася завдяки тим поетам з якими познайомилася та подружилася на цьому сайті. Навчилася не лише краще писати, а й спілкуватися з людьми. Сайт для мене став рідною домівкою. Тринадцять років пройшло відтоді, як я зареєструвалася на ПМ. Багато води утекло з того часу, багато людей прийшло і пішло з різних причин, але самі вірні, стійкі залишилися, незважаючи ні на що! Журавлі завше повертаються додому, то ж з нетерпінням чекаємо! Всім вклоняюся і люблю! Бажаю невичерпного натхнення, щастя, любові, Божих благословень, легкого пера, крилатої поезії на віки вічні! Обіймаю! З наступаючим Новим роком! Всіх благ!

У новорічну довгу ніч
смакую чаю філіжанку
і дим уже погаслих свіч,
зневаги, відчаю… До ранку
очей на крихту не зімкну,
а по зірковому серпанку
полину в думу неземну –
володарку мою і бранку…

В затерте аж до самих дір:
«Уже пора збирать каміння».
Під тріскіт гілля у каміні,
поміж планет нічних і зір…
Упору підвести баланс
земним кільком десяткам років
і покінчити з тим оброком,
у долі сівши диліжанс…

Бо запашний зелений чай
біля багаття у каміні
минулого не гріє тіні,
та їм байдуже зазвичай.
Вони нуртують у душі,
у ніч голосять новорічну,
аби відлунювати вічно
під монотонний шурхіт шин.
Ніч поглинає часу плин…

Пасу очи у верхах, поки у Бескидах.
Так мі мило чути тут лемківську бесіду!
Мию душу в потічку, слухаю ялиці.
На землі батьків моїх легко так молиться.

У Команчі у церквах українська служба.
Милий Боже, бачиш все, бачиш наші душі.
Скільки радості у них і благоговіння!
Це ж бо тут, у цій землі, і моє коріння.

На вкраїнських цвинтарях в Польщі помолились,
По землі батьків своїх з трепетом ходили.
Як же тяжко їм було землю покидати,
Де на світ їх привели лемки – няньо й мати.

Он смереки у верхах, певно, пам`ятають,
Як ішли вони тоді із рідного краю.
І не знали – де, куди доля їх закине.
Хто сьогодні ще живе завтра, може, згине.

Але брали зі собою, попри заборони,
Із церков щонайцінніше – книги та ікони.
Бо без віри, без Христа не вміли прожити.
І в далеких тих світах учили молитви.

О Ісусе! Ти пильнуй нашу Лемківщину.
А від смерті вбережи сім`ю та родину.
Дай нам, Боже, хоч на днесь, той кавальчик хліба,
І про нашу тяжку долю на весь світ повідай.

Команча – Реп`ядь – Ослава – Зиндранова – Боско

05.11.17

І
Ось і знову – рік новий... кутя...
і до літа засіває вітер
елементи логіки життя:
true & false – зернини цього світу.

Істиною сяють небеса...
Божі очі... зорі вечорові...
вічну ойкумену ця краса
обіймає, а рятує – слово.

ІІ
Переполошились у кремлі,
що минає сьомий день творіння,
а немає на усій землі
місця волелюбній Україні.

Зайняла окраїни біди –
Соловки, і Колиму, й Гулаги...
та усюди – оргія орди
і криваві войовничі стяги.

Розуміє парія чумна,
чим її історія святиться,
що без України їй хана,
що вона – zero без одиниці.

І нехай Московію трясе,
хай собі готує панахиду.
Україна буде над усе!
Суща правда подолає кривду.

Хай не забувають москалі, –
ми при повній силі і відвазі...
і Феміда діє у Гаазі,
і у власній хаті – на селі
і у місті – вимете нулі
наймитів диявола наразі.

ІІІ
Глипає орел на всі боки....
та якщо війна... усе-таки
вистоїмо у вогні баталій
і зітремо тлю на п’єдесталі...
Ми ж бо споконвіку вояки
не за гроші і не за медалі...
І про це народам на віки
наші предки – вільні козаки
карбували кам’яні скрижалі.

12.2021

Не інакше, що апостол…
Проповідує, повчає
Трішки-трішечки надгостро
Що цікаво, ще до чаю…
Безперечно, що сильніша
Десь, тако, на півсторінки
Я її з порогу вірша,
А вона як справжня жінка:
- Не спіши… по протоколу
Де і з ким? Чому і скільки?
От скажи мені, Миколо,
Заробив хоча б на кільку?
Який толк з твоїх сонетів?…
І запхни свої верлібри…
Досить корчити поета!
Ти б хоч раз приніс
до хліба …
31.12.2021.

Морози різблять візерунки на вікнах
І пхаються в двері знадвору вітри,
А я до коханої міцно приникнув
І гарне обличчя цілунками вкрив.
Холодні сніжинки мигочуть сріблисто,
Під снігом маскуючи швидко льодок, –
Настінний годинник віщує врочисто,
Що час із фужера відпити ковток.
Знедавна зима хазяйнує без втоми.
Куриться опівночі сніг, наче прах.
Цілую іще раз – вже в році новому
І щиро бажаю довіку добра...
31.12.21

Зайшли в село, чоловікі́в зігнали,
На око лише визначали вік.
Про паспорти нікого й не питали,
Бо ж у селі їх не було повік.
Діагноз також ставили на око:
Є руки, ноги – інше все дурня.
І лейтенантик дочекавшись, поки
Усіх «оформлять», руку враз підняв.
Від ненависті очі аж палали:
«Ви наволоч, негідники, щурі!
Поки ми кров на фронті проливали,
Ви чоботи лизали німчурі!
Відсидітися думали на пе́чі?
Нехай Вітчизну захищає хтось ?
Та я б до стінки вас за такі речі,
Щоб вам не так спокійно би жилось.
Але наказ я виконать повинен.
А то б я вас!..» - І стиснув кулака.-
«Коротше, кров’ю змиєте провину!
Вперед, Вітчизна вже на вас чека!»
І той стояв понурий поміж ними,
Хто в сорок першім Київ захищав,
Хто за Дніпро з останніми живими,
В останньому човні перепливав.
Хто проривався з штабом Кирпоноса
Під Лохвицею. Там, у тім гаю,
Зустріти смерть не вперше довелося.
Поранений лишався у строю.
Аж знепритомнів і в полон потрапив.
У Дарницькому таборі сидів
Уже й надію на спасіння втратив,
Такого надивився, посивів.
Лиш жінка незнайома врятувала,
За чоловіка видала свого.
А німці клопіт і без того мали,
Тож відпустили з табору його.
Отак в селі оцім і опинився.
А що робити? Де би мав іти?
Потроху роззнайомився, прижився,
Як кажуть, навіть, корені пустив.
І ось тепер знов по другому колу.
Хоч видихати й першого не встиг.
Мабуть, така уже у нього доля,
Її змінити він ніяк не міг…
Їх вивели юрбою на узлісся,
Лиш для годиться шикували стрій.
Знов лейтенантик люто подивився:
«Наказ для вас такий от буде мій.
Ось перед вами поле, там, на схилах,
Он, бачите, видніють вдалині,
Німецькі кулеметники засіли
І не дають вперед пройти мені.
Завдання ваше вибити їх з боєм.
Візьміть он в руки палиці якісь,
Хай думають, здалеку, що то зброя…
І не лежати в полі!.. Бо, дивись,
Я піднімати буду кулеметом.
Жаліти вас нема чого мені.
А справжню зброю у бою візьме́те.
Питань немає, бачу?! Звісно, ні!
Наліво! Марш! За «зброю» і в атаку!
Лиш кров’ю змити зможете вину!»
І кожен взяв до рук собі ломаку,
Про себе проклинаючи війну
І подались «в атаку» на ті схили.
Ніхто від німців поки не стріляв.
А люди бігли й Господа молили.
Бо хто й не вірив – віруючим став.
І раптом вибух під ногами в когось,
А потім ще, і ще, і ще один.
Упало зразу кілька перед нього.
«То ж мінне поле!» - здогадався він.
Упав. Позаду кулемет ударив.
Над головою кулі пронеслись.
Мовляв, вставайте, бо чекає кара.
І знов «в атаку» люди піднялись.
Та дивно: німці поки не стріляли.
«А, може, їх там зовсім і нема!?»
Ще кілька раз під вибухи упали
Та кулемет щоразу піднімав.
І вже вважай під схилами самими
Згори німецький вдарив кулемет.
І тих, що ще лишалися живими,
Усіх скосило у один момент.
Як стрілянина затихати стала,
То лейтенант дістав свій пістолет:
«Що ж мінне поле ми розмінували.
Тепер…В атаку! Піднімайсь! Вперед!»

Давно було це... Час летить невпинно,
Стирає села із земних твердинь.
Дітей втрачаєш, ненько-Лемковино!
Бодай думками ти до них полинь.

Як нині Крим зорить осиротіло,
Благає: «Україно, захисти!»,
Колись так Лемковини дуже тіло
Пошматували нелюди-кати.

Порвали тіло, роз`ятрили душу
І вишмарили на усі вітри…
Мовчати годі, тут сказати мушу:
Якщо ти лемко – пам'ять не зітри!

Не стань манкуртом чи космополітом,
Якому кожен кущик – рідний дім.
Ти можеш мандрувати цілим світом,
Та пропадеш без кореня у нім.

14.06.14 р.

Усе заточене під нуль…
Ну майже все. На погляд перший.
І залишився лиш пітбуль,
Такий собі… на лапи спершись…

Давай, мій друже, слід візьми…
Не забувай, якщо - я поруч.
У двох нескоримося ми,
Дамо ми недругам ще фору…

І раптом як почуєш фас -
Залиш й мені своєї приті.
Ой пам’ятатиме Він нас.
Бо ми ще ті, коли сердиті…
30.12.2021.

І не здогадувалась ще тоді,
що десь моє кохання недалеко
із щедрих рук годує голубів
у ляпавицю і нестерпну спеку.

Гуляє тихим парком, і щораз
кидає щемний погляд в сині далі,
де бурштиновий світиться алмаз,
огранений сяйною пектораллю.

Сидить на лавочці із олівцем,
оспівуючи благодать природи,
вслухається довкола, як тихцем
лілейна королева колобродить.

Хмарини бригантинами пливуть
над містом запорошеним снігами,
розхлюпуючи металеву ртуть
у чисті небеса обітовані.

Як тане у Дніпрі іскристий лід,
і вруниться у піднебессі слива.
Я там була, дивилася услід
коханого — замріяна, щаслива.

28.12.2021р.

Стаються чудеса під Новий рік,
То ж не ведімо дням поганим лік,
Загадуймо бажання щоб збулись,
Всі почуватися щасливими могли.

Нехай над нами завжди неба синь
І не було ніколи щоб війни.
Щоб матері не плакали в журбі,
Маленькі дітки бавились собі.

Закоханих щоб більше було пар.
Не гас у їх серцях любові жар.
Лунала музика, пісні й веселий сміх.
Стаються ж чудеса під Новий рік.

2021 р.

Душа, спустошена коханням
До найпривабніших жінок,
Лише німіє безнастанно
Без почуттів, подій, думок.
Її сьогодні не бентежить
Відсутність марень і тривог, –
Захоплень гони та пожежі
Вщент спопелили каталог
Зв’язків таємних і відкритих
Підлеглим заздрощам очам, –
Вже стали спогадами миті
Хмільні й солодкі, як бальзам…
30.12.21

Краще зубами клацати
В холоді межи снігів,
Ніж запобігливо квацяти
За срібняки ворогів.

Краще пісну картоплину
Гризти у марності днів,
Ніж продавати Вкраїну
Навіть по гарній ціні.

Є ро́ки тріумфу й гіркого уроку,
Є ро́ки падіння і першого кроку,
Є ро́ки-голгофи і ро́ки в’язниці,
Є ро́ки-болото і ро́ки-криниці.

Є ро́ки мовчання і ро́ки творіння,
Є ро́ки ілюзій і болю прозріння,
Є ро́ки ненависті й ро́ки кохання,
Розбра́ту роки́ і роки́ об’єдна́ння.

І от чергови́й рік минає у вічність,
Хай лиха його не мігрують у звичність,
Хай втрати його не відлунюють в серці,
Хай щастям прийдешній рік гордо назветься.


2020 р.

Були ми і щирі, й наївні
красуні – велика й мала:
одну величали – царівна,
трояндою інша цвіла.

Чекали нас лицарі вірні,
надія на долю була...
ми чули і когута, й півня,
а очі хотіли – орла!

А душі у вирій хотіли
і несли усіх журавлі
подалі від краю землі...
ми рано туди полетіли,
а чортики осиротілі
очікують нас у гіллі.

Веселкою з Божої пращі
майнула пора золота –
ота, що буває найкраща
у юні лелечі літа.

І досі караюсь нізащо,
що випала доля не та,
коли мою душу пропащу
бере у полон самота.

Та маю надію щоразу,
що пам’ять зі мною, аби
фантомами тої доби
являлись у мороці часу
вистави веселого класу
у вітті старої верби.

12/21

хурделить вітер холостий
і губи пестить
напевно чули голоси
на перехресті

немовби грає він вдові
та на баяні
бо стихли мідні духові
і дерев’яні

усе зрівнялося з усім
пухким і білим
не буде більше голосінь
над тлінним тілом

він їй присвячує пісні
літає слідом
а в неї вікна розписні
не тануть літом

повиростали їх сини
пішли світами
вдова не має сивини
минає храми

уже спочили й копачі
і навіть внуки
бере прабаба мов ключи
сокиру в руки

зі стелі вітер сипле сніг
на білі губи
здається навіть уві сні
її він любить

Марґо Ґейко
Зі збірки "Каліграфія долі"

За вікном сніговій розгулявся під вечір на диво,
І поглинула світ, огорнула пухнаста імла.
У каміні вогонь, а в руках чашка з чаєм і чтиво,
Що Сашуня мені для одужання серця дала.

Я впиваюсь теплом, зігріваючи душу і тіло,
І з героєм роману живу у прадавніх літах.
Намагаюсь, щоб доля моя потихеньку, несміло,
На широкий і вільний від болю виходила шлях.

Хай зима ще гуляє, метуть білосніжні завії,
До весни все одно відроджуся, оновлена знов.
Хай щасливі у мене і в друзів збуваються мрії,
І несуть нам здоров’я, наснагу і вічну любов.
27.12.21

Ти вільний, Майстре, тільки пам'ятай,
що ланцюгом пов'язані ще дужче,
і обміняли на кохання-рай
заблудлі душі.

Хоч на Голгофу хрест важкий несла,
як не судилося — не вознесешся.
Та притуляю два ясних крила,
до твого серця.

Плескаюся в тобі, як в молоці,
закохана по вінця і щаслива.
Не варта й нігтя на твоїй руці...
усе можливо.

Бо врода відцвітає день за днем,
у білім — чорний біль — сніг у волоссі,
і ніжних не жаліє хризантем
холодна осінь.

В моїх очах ти більше не шукай
упевнену в собі, несамовиту.
У казці не старіють — Герда й Кай.
Я — Маргарита!

27.12.2021р.

Із Василя Жуковського (1783-1852)

Салютуй, грими, гармато,
перемогою дзвени!
Йшли у бій діди завзято;
нині йдуть у бій сини.

Знову ті ж орли над нами,
ті ж над нами знамена;
прийде буйний лях до тями,
вивчить наші імена!

Онде - блискавка немовби,
й наче смерч - клубоче дим:
линуть наші мстиві бомби
понад містом бунтівним!

Арарат - здобуток брані,
і чудовим став захват
Ерзурума, Ерівані
і варшавських стін та врат.

Так нехай геройські стяги
променем заллє зоря,
й піднесуть нові звитяги
славу нашого Царя!

(2021)

З усіх мені відомих слів
Тебе найбільше я зігрів
Єдиним словом.
Його так часто промовляв,
Що забувати інші став
Не випадково.
“Люблю” завжди і бозна-де
До тебе вдячної іде
Обов’язково, –
Здолає відстані і смерк
Заповнить сяйвом фейєрверк
Його любові.
Якщо люблю, то не питай
Чому створив для тебе рай
На білім світі, –
Люблю так само, як раніш,
Бо почуття одні і ті ж
Не пережити…
29.12.21

Ти неначе той апостроф -
Знаєш де, коли, навіщо…
Наче той далекий острів,
Що у снах блукає вічно…
Я погоджуюсь, до вступу
Перші три мої акорди…
Ти товчи будь-що у ступі -
Зачекаю на біґборді…
Не забудь, і там апостроф
На роз’їзді у майбутнє…
Все - таки майнем на острів
Не переч. У двох. По суті…
28.12.2021.

Знадвору Гнатова жона вернулася до печі
і запримітила вона – дід захмелів надвечір.
Як скельце виглядав вар’ят іще після обіду…
Угледів макогона Гнат і їй таке повідав.

Сьогодні баню натопив, змивать років пилюку,
а перед тим води попив, щоб не схопити глюка.
У нормі водяний баланс стараюся тримати,
аби не дати навіть шанс облудниці кирпатій…

Прогрів славетно я кістяк, попарив пузо, крижі,
по інших ще пройшов місцях – уже пора й на лижі.
На ноги скочив юнаком, та знову на полицю
зненацька гепнув клумаком – далась взнаки водиця!

За пів години дочвалав урешті до буфета
і розбиратися почав, у чому суть секрету.
Ковтнув і раптом, от біда, яка страшна помилка!
У пляшці з написом «Вода» – ховалася горілка…

Напередодні лиш зими,
(Давно не бачилися марно.)
Зустрілися, мов друзі ми,
У тихій, затишній кав'ярні.

Розповідала щось тобі,
Й ти інколи вставляв ремарки.
Дивилась в очі голубі,
Там жодної сніжини, хмарки.

Бузкова синь і льоноцвіт,
Прожилками довкіл нефриту.*
Як спромоглася стільки літ
Без тебе на цім світі жити?

Купалася у небесах,
Мов у глибокій річці щука.
Лелітки сяяли в очах
І ти мене уважно слухав.

Бадьорився і молодів,
Пронизували наскрізь очі.
Я знаю точно, що тоді
Невмисно** ти мене зурочив.

Нефрит* — чорний мінерал.
Невмисно** — ненароком.

25.12.2021р.

У верховіттях дерев
Вітрисько собі гуляє
І ноту високу бере,
Бо гарно отак співає.
Уміє веселої він,
Щоби усіх в лісі потішить,
Сумний чути іноді спів,
А є такий, що заколише.

То ж кожен його впізнає
Ще здалеку. коли сердитий
Та зачаровано слухає,
Як спів його лагідний тихий.
Літає так вітер-співак
І полем, і лісом. і лугом.
Співати чудово мастак,
Відлунює на всю округу.

2020 р.

Що таке розлука,
Знаю я з тих пір,
Як не сплю від звуків
Падаючих зір.
Чую їхній шерхіт,
Бачу і сліди
Мовчазні, примерхлі
Видива біди.
Добре відчуваю,
Мов живою ти, –
Давні межі краю
Горя й темноти.
Бачення щоденні,
Згадок круговерть, –
І стають збагненні
І любов, і смерть...
28.12.21

Наши предки баранов пасшие или коз
Караваны чужие пускавшие под откос
Но в чужую землю бросавшие семена
И дававшие детям странные имена
Приходившие в город с той стороны реки
Где другие обычаи нравы и языки
Голиафу стрелявшие в лоб из своих пращей
И скрывавшие лезвия в складках своих плащей
Отличавшиеся разрезом и цветом глаз
И за то Голиафами битые и не раз
И бежавшие дальше на запад восток и юг
Наконец пришедшие в точку где я стою
Вспоминаю слово которым меня зовут
И пытаюсь понять почему и зачем я тут
И насколько временно проведена черта
Или можно уже осесть завести кота
Посадить картоху крыжовник мелафефон
Изучить язык вступить в пенсионный фонд
В ДОСААФ колхоз читальню и профсоюз
Вроде да пора а я все равно боюсь
Потому что те кто когда-то пасли стада
Уходили с пастбищ и стойбищ своих всегда
Продавали в заготконторы своих овец
И ни царь их
И ни герой их
Ни Бог-отец
Ни великий Гудвин не сделали ничего
И они повымерли все и до одного
Не дожив до этого нашего с вами дня
Не оставив потомства - ни вас ни увы меня.

***
Жуємо суржик. За таке меню
подякувати маємо «сосєдку»...
усі віки підсовує свиню,
але розповідає, що конфетку.

***
А Пуцька й Бацька – «баловні судьби»,
останні узурпатори свободи...
обоє на галері як раби
їдять і п’ють і... каламутять воду.

***
А наш малий Наполеон
теж замутити щось не проти,
допоки на його зальоти
не реагує сам Бурбон.

***
А...
на верхотурі боротьба...
бе...
заматюкалося цабе ...
ве...
пора міняти на нове...
і...
а там усі вони такі.

***
За владу перетягують канати
то тіньові, то видні супостати
і наперед ніколи не поймеш,
кому на плаху, а кого карати.

***
Від правосуддя їде дах...
у всіх однакова потреба –
понишпорити у судах
і вийти на самого себе.

..........................................
Чого немає, того і немає,
аби дійти до ручки ...і до краю...
Не підіймайте зайвої ваги,
якщо на це снаги
не вистачає.

12.2021

Позаяк помилки неминучі, мене легко сприйняти
за людину, котра стоїть перед вами в залі, заповненій
вами. Проте за якусь годину
ця помилка буде виправлена – вашим і моїм коштом,
і місце знову заповнять елементарні частки,
вільні від обмежень людської форми
та типу збірки. Деякі частки все ще вільні. І не все – пил.

І моя нехіть зізнатись, що це моє
обличчя тепер перед вами, або ж навспак,
походить не так зі цноти чи соліпсизму,
як із поваги до близького майбутнього цієї зали,
а також до вищезгадуваних часток, що у вільному ширянні
опадають на блискучу поверхню
мого мозку. Недосяжних вогкій ганчірці, спраглій стерти їх.

Найцікавіше у порожнечі –
це оте, що їй передує повнота.
Першими це збагнули, гадаю, греки,
сильною стороною чиїх богів і була відсутність.
Тож уявіть, скажімо, що ви налаштовуєтесь на божественний біс,
зі мною, а я відпрацьовую на гальорку.
Усих нас спонукає марнославсто. Проте я поспішаю.

Коли знаєш майбутнє, кортить прискорити
його з'яву. Як оте роблять статуї або меблі.
Самоусунення не чеснота,
а неминучість, найчастіше усвідомлювана
надвечір. Хоча суто чисельно легше
не бути мною, ніж не бути вами. Як лебідь зізнався
озеру: Я собі обрид. Утім, ласкаво прошу до мого відображення.


***

-----------------------
Тритон

Земна поверхня завжди
істот береже, мабуть,
від космосу, пак стегно
мостити тут є куди,
звестись, вийти, ввімкнуть
лампу, зирнуть в вікно.

Вісім инших планет
спростовують раз у раз
цю візію: зокрема,
нам чути їх "ні!" умент,
коли убивають нас,
а змоги втекти нема.

Достеменно, що я
є, існую, й мені,
що б я не говорив,
з огляду западні
єдиного тут життя,
не йметься в нім без морів.

Не ворог я і рівнин,
підлеглих льодовикам,
цінитель пустинь і гір –
а над усе Аппенін –
того, чого, кажуть нам,
в космосі – перебір.

Статус небесних тіл
усталений завдяки
рельєфам. Чіткий рельєф
окові узнаки,
і в поглядові довкіл
з'яcується: це не блеф.

Всяке життя під стать
ландшафтові. Туплять зір
лона сірих красот:
який ті у змозі дать
умам і серцям примір,
не кажучи – для аорт?

Коли опинитесь на
Сиріусі, – довкруг
погляд хутко звика
до щебню і валуна.
Це – те, що псує каблук
і не блисне зблизька.

У тіл і їхніх небес
годі, як не кривіть
простір, подібних див.
"Всі можуть жити без, –
любови, – сказав піїт,
та ніхто без води".

Вода – і мій сентимент.
І скорше, аніж турист
натискає на спуск
камери в той момент,
щойно ландшафт рябить,
в мені ожива молюск.

Йому підспівує хор
хордових і зо п’ять
літрів не в голубій
крівці – у м’язів, пор
суші мене, як п’ядь,
відвоював прибій.

Стоячи сам на сам
з морем, тручи чоло
і мружачись до води,
радію нагоді там
розгледіти те, чого
в галактиці не знайти.

Моря нема без хвиль –
дивних речей, чий вид
розмноженого числа
у часі, на свій копил
був щеплений їм в обхід
всякого ремесла.

Безумовно, вода –
сума своїх часток,
і хвилю дратує лік
за обертами гвинта;
побрехенькам чуток
запобігає блик.

Впливів сваволі хвиль
не збавлене і само
слово "хвиля". Оне,
окрім, що несе клеймо
поглядів звідусіль,
ним клеймить і мене.

В ехові "х" і "в"
явно дає гастроль
безкінечність осьмин
вісімок – алкоголь
спитій синяві вен,
склянці чорнил взамін.

Як формі, хвилі чужі
ромб, трикутник і куб,
всі кути взагалі.
Брижі їй по душі.
Є щось у них від губ
з піною по скулі.

В намірі гнати пріч
смисл, чия глибина
буквальна, мориста даль
нагадує першоріч,
уривчасті письмена,
вірникові – скрижаль.

Саме її тому
так оспівують, в ній
ніби упізнають
піняву бахрому –
зв’язці голосовій
і зіниці приют.

Обізвися сама
хвиля, то слухача
мало би що могло
вразити, як пряма
мова: "я, вибачай,
не від світу сього".

Сей – себе, по мені,
оправдовує. Сей –
спідручніший, ніже той:
навідатись до рідні,
оглянути Колізей,
завагатись: "на кой?"

Пояснень – від хвиль, чий шум,
маскується під "ура", –
шум, що криє стократ
"вчора", "завтра", "пора", –
в царині решт і сум
нотувати не варт.

Там, де минуле – вспак,
і майбутнє роз’єм
клеять гойно, творя́ть
дійсність буцімто, смак
диктує масам об’єм.
Надобляться моря.

Зоресвіт тет-а-тет,
білий карлик, квазар
нагадують нетіпах;
себто, пожар, базар.
Матерія, як естет,
знається на морях.

Над ними витає дух –
радше часу, чим щем
від катастрофи і
втіхи для ніздрів, вух,
– учти для діадем,
де за столом – свої.

Узявши собі зо дві
третини землі за дно,
море – не лицедій.
Буквою "хір" уві
корені "хвиль" воно –
нас лишає надій.

І чверток тверді зо три
хвиля змиє, метка,
мавши за епізод,
і для проворних риб –
суша гірш тупика:
кисень, той світ, азот.

У хвилі вода, відтак,
оголює свою суть
у профіль або в анфас:
"безкінечність–о–так!";
себто, що світ і тут
творений не для нас.

І чи не є жура
за вічністю, к тузі – тій,
по янгольскому крилу –
інерцією пера,
пособницею стихій:
навідліг, та об скалу?

І чи не є Земля
їй за посуд? На кшталт
піали? Чи не орем ми
порцелянні поля,
косячи під качат
різновидами кайми?

Зорі кивнуть: ага,
бордюр, оторочка, в’язь –
у поміч, пак де-не-де
губам опектись не дасть;
а громокипіння га
моря – не відведе.

Їм видніше, либонь.
Сполохів їх, меркань
в космосі більш на пси
зводила його хлань;
раяти "охолонь"
тяжче, либонь – в рази.

Самі моря – поготів
обернуться лицем
вжеж не до нас, а вверх –
сподіваючись див,
як видуманий сліпцем
азбуки фейерверк.

Коли ми у западні
в’язнемо або ми
непотрібні кому,
ми бачим їх уві сні,
винні собі самі
значно більш наяву.

Водам, глибше, чим слід
схвильованим, до небес
підійнятим на диби,
спірна свобода від
всього, зокрема себе,
і, позаяк – судьби.

Скажімо, якщо вона
є, існує – і спір
об цім гучніш у глуші –
то хвиля вас омина,
адже моря ушир
ширші за шир душі.

Згортаючи шапіто,
сумно гадати, чом
минуще моє земне,
чи особисто хто,
обернений у ніщо,
хвилею не гайне.

І будь ви глядач з юрми,
мізантроп, лиходій,
і вам, за її ковток,
не зайве, назустріч їй,
цій свободі, – грудьми
вперед, – спомогтись на крок.






------------------------------
Aere perennius*

Поробилася речі твердій напасть:
буцім днями зайвими циферблат
ремиґнув, спустошившись неспроста,
крупним будучим числити щоб до ста.
Біля речі твердої вороже їй
заходилося кодло "Хутчій ржавій"
і "Даєш пісок, позаяк хана,
якщо ти із кості чи кам’яна".
І сказала річ, на слова скупа:
"Відвали сама, зайвих днів товпа!
Бо свинцевий дрин або бляху гнуть –
не рукою спідниці пояти спудь.
А той камінь-кість, гвіздь моя краси –
з мезозою скучає за вами, пси.
Борозни його узнаки копил
на житті вашім вічнім в диму кадил".


* Довговічніша міді (лат.).
(Горацій. «Оди». Книга третя. Ода XXX)

--------------------------------------------

То засумую, то заплачу
Серед знайомих, як на гріх, –
Я стільки горя в світі бачу,
Що вже душею занеміг.
І став лякливим, наче пташка,
Та злим, мов пес на ланцюзі,
Бо сподівань маленьких чашку
Струїли вигадки чужі…
27.12.21

Зима. Мороз! Літають феєрверки
і майже не підняти голови –
частує щедро ворог. Ті «цукерки»
нагадують зі смертю буревій…

Різдвяна ніч. Очікування свята
і вибуху фонтан лише за крок!
Ураз не стало брата, сина, тата…
З окопу воїн – прямо до зірок.

А новий рік, дев’ятий, – на порозі.
Його прихід – для кожного своє…
Нам – Неньку боронити на морозі,
а їм: ікра, шампанське, олів’є…

Коли — солодкі помаранчі, салюти і Новий рік,
синичкою до Бога полечу сонячно помолитися!
А зараз лежу розкидана, наче сіль, на пОдушці:
коси білі набридло чесати та зима у зміїній сумці
поселилась. Поряд тінню блукає солом’яний чоловік
і прагне зігрітися.

Знов його принесло із снігом і важчі стають повіки,
пронизує поглядом синім, читає мене — закриту книжку.
Сміливішають раптом йому долоні, хоч сам ще — молочна річка.
Кефірно-йогуртовий — манго і маракуйя, мов спогади літа,
що привіз із Риги. Якийсь художник, морський бурлака…
Ставить троянди у банку, із столика струшує крихти
ліктем птаха орлинного крику.

Лежу, як змія у піжамі спиною до нього й чекаю мовчки.
Краще б пішов світ-заочі, краще б таку противну не бачив!
Краще б ота медсестричка, на руці із червою стрічкою, заколисала ночі,
а він сидить над проваллям хвороби і трохи, дурний, не плаче...

Не повертайся до нього носом мокрим із ковідного палацу…
Хай уже прийде тоді, як стане життя, хоч на зірочку кольорове…
Озеро лебедине грає у нього в краватці і балерина танцює на піджакові…

Нас розділяють важкі целофанні вікна,
білі стіни сніжинок із країн казкових.

Шаленіла тигриця:
«Тигре, любиш ти Гриця!»
Відказав тигр тигриці:
«Я вже з’їв того Гриця».

Навісні й дурнуваті
Розповсюджують вату,
Але тих шизуватих
Завелось малувато.

Мріють колаборанти
Про московські десанти.
Та прудкі комерсанти
Запроваджують Санту.

Ну ось і вже десяток восьмий.
Бодай і вам…бодай і тим…
Зустріти всоте тиху осінь -
Я навіть знаю де, і з ким…
І щоби сонце, сад і столик,
І щоби вогник, і тепло...
І щоби сліз ніде, ніколи.
І не важливо чи село,
На морі чи, на суходолі,
Аеропланом поміж гір,
А чи космічно, чи поволі
У колі зради, чи довір…
Ви уявіть - десяток восьмий!!!
Респект! - кричатимо… - Віват!
Ну що ж, встрічайте друзі, ось ми -
Прийміть і нас до своїх вад…
26.12.2021.

Люба, доле моя і... нещастя моє,
нам рукою б махнути, лишити як є.
Та уперто удвох млості топимо лід –
певно знову обох манить булого слід.

Чи любов нетривка? Поодинці усе…
Нас кохання ріка в різні боки несе:
не заклали сім’ї, а позбулись тепла –
мабуть душі свої спопелили дотла.

Помарніли чуття, охололи серця,
у гонитві звитяг добрели до вінця.
Догорає зоря, нове сонце встає…
Доля ти – не моя, щастя я – не твоє.

В краю далекому, де літа
Тепло невгасне цілий рік, –
Вікно, завбачливо відкрите,
Завжди повернене в мій бік.
І так вилискує яскраво
Промінням вибілене скло,
Що відчуваю в час сльотавий
Ним подароване тепло.
Ця теплота, мені на подив,
Таку здолала далечінь,
Що я повірити не годен
Чи не найкращому з везінь.
Бо нині з радості лиш плачу,
Що не холону, як зола,
А жду і далі нетерпляче
Заробітчанського тепла...
26.12.21

У лісі стали кращих вибирати.
Мовляв, їм треба премії роздати.
Ведмедю дали першому за силу.
І рисі теж за усмішку красиву.
Сові – за мудрість, зайцю – за сміливість.
За хватку - вовку, білці – за кмітливість.
І вепру за надійність, як годиться.
За хитрість, звісно, краща то лисиця.
- А як же я? – почувся крик сороки.
Зітхнули всі та їй вділили трохи.
Хоч хтось бурчав, дививсь на неї скоса.
Нехай. Щоби не пхала всюди носа.

Як добре, що в житті є люди ліпші.
Прості, порядні, щирі. Зовсім інші.
Посад і коштів, зиску їм не треба.
Поможуть не за гроші за потреби.

25.12.2021

Стан вродливої пані скрипковим ключем,
Груди пишними булками в блузі.
Чом вуаллю жалоби покрите лице,
Відвернулись і недруги й друзі?

В книзі не вистачає абеткових слів?
Зажурилась, як верби плакучі,
Занедужати ладна, щоб хто пожалів,
Рукавом витер сльози пекучі.

Остудив жар чола у спекотні жнива,
Взимку вислухав, як семиструнну.
Матіолою пошепки в ліжку назвав,
Огорнувши печаль в теплі руна.

Крил торкаються кучері ясно-руді,
Погляд — м'ятно-зелених самшитів.
Кажуть люди, що друг пізнається в біді,
А не в щасті та зоряній миті.

Ні, не правда, бо заздрість, як гостра коса,
Полосне, аж до крові проколе.
Все пробачиться, та виняткова краса
Не проститься цій жінці ніколи.

24.12.2021р.

Граціозною, доброю, милою
Ти була, але я не вберіг,
Адже стала хмаринка могилою
Для надій найдорожчих моїх.
Промелькнуло все добре, як вихори,
Чи веселки барвистої гра, –
Ти лишилася в пам’яті тихою
І яскравою, наче зоря.
Вічно в небі гуртами безкраїми
Плинуть хмари в німу далечінь, –
І постійно в обійми приймаю я
Однієї з хмаринок тих тінь…
25.12.21

За роком рік... тисячоліття
триває світле торжество –
на радощі батькам і дітям
у кожен дім іде Різдво.

У всіх з’являється надія –
напередодні іменин
за них піклується Марія
і незаконний Божий Син.

Усі гріхи собі присвоїв...
усе, що повзає на дні –
і фарисея, і ізгоя
прощає у святкові дні.

За це, вознесений за руки,
несе свій хрест багато літ,
дарує людям Заповіт
і спонукає до науки, –
лише приречені на муки
рятують божевільний світ.

12.2021

Тепло твоїх долонь я відчуваю
Та усмішка привітна гріє теж.
Хоча тебе давно уже немає
І днів щасливих більше не вернеш.

А спомини-птахи усе літають,
Приходиш в сни, матусенько моя
І ніжно й лагідно до себе пригортаєш,
Тоді дитиною знов почуваюсь я.

Пісні твої звучать в душі частенько,
Співаю онучатам їх своїм.
І мудрість настанов твоїх, рідненька
Я не забуду скільки буду жить.

2021 р.

Каштан засмаглий,
Двійко жолудів
Та кетяг горобини –
Оце й усі сусіди мого столу.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття.
Мугиче тихе мурмурандо горобина.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
Для рівноваги, звісно.