мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
 
ей
циганко
 
на самоті усівшись біля вогнища
гадаю де ж твоє буття у світі?
і ти весь час неподалік на цих сільських ланах
усе ще думаєш про мене? о ти
циганко
 
ось я вийшов прямо на твій шлях повстання
отой що тягнеться мільйони миль
я цим шляхом йду по твою любов
і свою душу
її знайшовши не відпущу
 
гадаю вперше я тебе побачив
і твої сльози мовби вимовляли це
”мій хлопчику могла би так тебе любити
та перш за все тікати мушу геть
за мене два чужинці б’ються там на смерть
стрічаймось на старім гайвеї“
ей
 
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
о так
 
у пошуках за кроком крок зазнав я болю і поразки
та йшов я на своїх колінах далі
коли вже впав зі сторони чув я ніжний поклик
твої циганські очі вірили і рятували
 
о врятувавсь я
і я кохаю
знай кохаю
тебе кохаю
бігме кохаю
 
 
 
 
 
 
 
 

Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.

Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
І падають вниз літаки.

Лиш вістка від Бога печально
Повисла на листях тополь.
Волає вона незвичайно
У плетиві спалених доль.

7 серпня 2024

Вона поїхала у далеч невідому –
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.

А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
Що він – ніхто, і звуть його – ніяк.

Моралі тут немає і не буде
І каменя, щоб кинути, нема.
Нехай перепліткують її люди,
Та їй уже розвиднилась пітьма.

Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще кохання палкого не знав.
Не кросівки, а берці, не кепка – шолом,
Не футболка, а броник на нім.
І будинком – окоп, де стояв він щитом
Поміж пеклом і світом усім!
Недостатньо снарядів, нема прикриття,
І ворожих потвор суне тьма!
В арсеналі ж бійця – коротеньке життя,
А надії вціліти – нема!
Уявити Європа не має ще сил,
Як здригатися можуть міста!
І як дивиться монстр крізь холодний приціл
На бійця, в кого чиста мета!
Не відчув він тепла середземних країн,
Милуватись Парижем не встиг.
Знов у рідне село повертається він –
Пам’ять вічну про себе зберіг!

5.07.2025р.

Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’ְїздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не дратувать,
Із кухлями служницю посилав,
Сам з-за шинквасу поглядав тривожно.
На козакові заробити можна,
Щоб під гарячу руку не попав.
Та козакам до нього справ нема.
В них про своє – козацьке говорилось,
Один поперед одного хвалились,
Яку в житті найкращу здобич мав.
- А в мене, бач, шаблюка он яка! –
Степан - старий козак вже з сивиною
Поклав на стіл шаблюку між напої, -
Сама в бою метається в руках.
Бува, за нею не встигаю я.
Не змигнув оком, голову зрубала
В москальського чи ляського гевала.
Уже лежить, хоч тільки-но стояв.
Я у мурзи цю шаблю відібрав
В однім бою. Міцненький був вояка.
Здолав заледве, Богу за те дяка…
А тут Петро між слово його встряв:
- Що твоя шабля?! От пістоль у мене.
Стріляє сам і завжди поціля.
То не важливо – зблизька чи здаля.
Ним один турок володів шалений.
Хотів мене поцілити, мені ж
Його вдалося шаблею дістати.
Вже в ледь живого той пістоль забрати…
- Ви гляньте, краще який в мене ніж! –
Озвався Савка, - Та ножі такі
В князів лиш є. Я й відібрав у князя,
Який мене на вулиці образив.
Погляньте лише, камені які
Ось на руків’ї. Вже москаль один
За нього сотню золотих питався.
Та я його посулам не піддався,
Сказав, нехай іде до дідька він.
Один Мирон тихесенько сидів
На лавці тільки сумно подивлявся.
Мовчав, нічим своїм не похвалявся.
Хоч вже і оселедець посивів.
- А ти, Мироне, що усе мовчиш? –
Спитав Петро. – Нема чим похвалитись?
Ти ж в козаках, як би не помилитись,
Уже літ тридцять, може, навіть, більш.
За тридцять літ нічого не нажив?
Мирон зітхнув: - Та так вже воно склалось:
До рук мені нічого не дісталось.
Неначе чорт мені заворожив.
В стількох боях вже і походах був,
Розбагатіти так і не вдалося.
Удача оминає мене досі,
Немов Господь про мене геть забув.
Один раз посміхнулася була
Сердита Доля – ледве Ромодана
Не взяв в полон. От, було б непогано.
Та здобич мені б статки принесла
Ще й чималі. – А ти часом не бре?.. –
Озвався Савка, - Того воєводу?!
Я в такі брехні не повірю зроду!
Він сам тебе скоріше забере.
Він же хитрющий. Та й ризикувать
Не став ніколи б. То така вже вдача…
- Я про старого не казав, одначе.
Синка його ледь не зумів узять,
Андрія. Того, що тепер сидить
Десь у Криму, в татарському полоні.
Там в нього і посивіли вже скроні.
У батька, кажуть, нічим заплатить.
Бо хан загилив чималу ціну –
Вісімдесят десь тисяч золотими.
А цар не захотів ділитись ними.
Йому потрібні гроші на війну.
Так і сидить нещасний в тім Криму…
Та москалям, напевно так і треба.
Налаштували всіх супроти себе.
Ще довго, мабуть, мучитись йому…
Степан загув: - Так розкажи і нам,
Як Ромодана того ледь не злапав.
На нього саме де й коли натрапив?
Агов, корчмарю, де сховався там?
Неси ще кухлі горло промочить!
Служанка миттю принесла напої,
Щоби козацтво тільки заспокоїть.
І кожен встиг уже й перехилить.
Мирон утерся, трохи помовчав,
З думками, видавалося збирався.
Посмикав вуса, чуба, почесався.
Ще покахикав та і розпочав:
- Оповідач я, хлопці, ніякий.
Отож, прошу́ вас не перебивати.
А хочу ще здалека розпочати.
Хоч, звісно, ви все знаєте-таки,
Бо ж в тім усім варилися самі.
І в тих боях і сутичках бували…
Отож, як москалі вже всіх дістали,
«Раділи» люди їм, немов чумі.
Хоча з Богданом склали договір
Та обіцяли нам допомагати,
Самі ж в Андрусів подалися, кляті
Із ляхом домовлятися допір.
Та по живому розділили нас.
І нас при тому, навіть не спитали.
Тож Україна враз завирувала.
Мабуть, прийшов уже розплати час.
Не тільки люд простий, а й старшина
На москалів за зраду ту озлилась.
На раді уся в Глухові зустрілась,
Здається в січні й визнала вона,
Що, раз московський цар їх одурив,
То під рукою вже його не бути.
Про царську ласку не схотіли й чути.
А гетьман Брюховецький заявив,
Що краще з Дорошенком справу мать,
Проситись під заступництво султана.
Той так нахабно пхатится не стане
І вольності не буде відбирать.
Для москалів то все не в новину.
Вони прекрасно знали й відчували,
Що вже за шкуру сала нам залляли,
Що ми їм оголосимо війну.
Засіли в гарнізонах по містах
І, як щурі, з-за мурів визирали.
Ми з помстою, відомо, не чекали.
Поки ще взимку не тривожив лях,
То й Дорошенко нам пообіцяв
Прийти сюди з татарами й полками.
Поки ще прийдуть москалі до тями,
Прогнати їх аж за кордон к грецям.
Зненацька хоч напасти не вдалось
Та десять міст ми скоро захопили.
Москальські гарнізони перебили.
Багато їх на милість нам здалось.
Лишились в Переяславі хіба,
Остер, Чернігів, Ніжин не здалися.
Ми взяти їх облогою взялися.
Хоча москаль про те усе подбав.
Запаси мав, щоб довго просидіть,
Поки Москва пришле велике військо.
А військо те уже доволі близько,
Вже зі Смоленська, Білгорода мчить.
А головне на Ніжин прямо пре,
Щоб потім до Чернігова рушати,
Аби облогу нашу з міста зняти.
Мов сарана пхнуть, аж мороз дере.
Хоч сильно замахнулись москалі
Та в прикордонні вже вони й застрягли.
Котельву, Глухів, Почеп взяти прагли
Там у боях й загрузли взагалі.
У червні Дорошенко дочекавсь
Алша-Мурзу, який прийшов з ордою.
Вони швидкою рушили ходою
Через Дніпро. В Диканьці він з’єднавсь
Із Брюховецьким. Та на раді там
Івана Брюховецького убили,
А Дорошенка всі проголосили
За гетьмана і правобічним, й нам.
Коли про те дізнались москалі,
То мусили облогу залишати.
Ми їх взялися всіх випроводжати
Скоріше геть із нашої землі.
Вже в липні ні одного москаля,
Окрім отих, що у облогу стали,
Ми по містах і селах не стрічали.
Зітхнула із полегшенням земля…
Та не надовго… Бо Господь від нас,
Здається, відвернувся дуже скоро.
Татари розходились, нам на горе.
Хотіли ж збагатитись і в цей раз.
В Москальщину скоріше подались
Пограбувати біля Севська волость.
Але на полк Великий напоролись.
Дістали чосу тож бігом знялись
Та й поспішили повернутись в Крим.
Тим часом ляхи, поки Дорошенко
Гнав москалів у шию хорошенько,
Швиденько скористалися отим.
Загнали в Кальник гетьманова брата
Григорія, в облогу узяли.
Тож гетьман всім полкам своїм велить
Спішити, аби брата рятувати.
Зоставив тут лиш сіверські полки.
А наказним тоді Дем‘яна ли́шив,
Того, що називаєм Многогрішним.
Надійнішої, мов не мав руки.
Тоді я в Самойловича служив.
В Чернігові Толстого облягали.
У Верхній замок клятого загнали.
Як вовк, він, огризаючись, сидів.
Зібрали скоро сили москалі.
Поставили над військом Ромодана.
Він воєвода досить непоганий,
Хоч трохи полохливий взагалі.
Та, маючи тоді удосталь сил,
Попер на Ніжин. Той не боронився.
Полковник з козаками схоронився
У Носівці. І Ніжин, й все навкіл
Ущент розграбували москалі.
Що не змогли забрати, попалили.
Хто не утік з місцевих, перебили
Чи до чужої вигнали землі.
Монастирі й церкви пограбували!
Ікони, дзвони, книги відвезли
В Московію. І як вони могли?
Ще й православні себе називали.
Згубивши Ніжин, рушили й до нас.
Та наш полковник того не злякався.
За мурами Чернігова сховався,
Тримаючи в облозі, в той же час,
Тих москалів, хто в замкові засів.
Взялися москалі нас штурмувати.
Із трьох боків ударили гармати.
А далі Ромодан і штурм повів.
Хоч ми запекло билися, однак,
Вони крізь браму Любецьку прорвались.
Тоді ми у Дитинці заховались,
Скорятись не збираючись ніяк.
Всю ніч гармати в москалів ревли
І ядра в нас розпечені летіли.
Спалити місто москалі схотіли,
Раз взяти його легко не змогли.
На стіни дерлись цілий день вони
І своїм трупом підступи встеляли.
Ми їх багато попід стін поклали.
Та ж їх багато, спробуй, прожени.
Ми їх вбиваєм, а вони все пруть.
Солдат не хоче Ромодан жаліти.
До Третяка прийшлось нам відступити.
То вже останній наш оплот, мабуть.
А Ромодан за впертість нашу взяв,
Велів Чернігів весь мечу піддати.
І скоро місто почало палати.
Москаль ходив, палив і убивав.
Тоді полковник викликав мене,
Велів таємно з міста пробиватись,
Скоріш до Многогрішного дістатись,
Нехай мерщій полки сюди жене,
Бо ж москалі не випустять живих.
Запасу ж зброї в полку небагато.
Чи довго зможуть бій вони тримати?
Тож я вночі спустився і побіг.
Всі москалі тим зайняті були,
Що в місті убивали й грабували,
Отож мене і не перепиняли.
В селі для мене ще й коня знайшли.
Тож скоро я у Седнев прилетів,
Де і стояв Дем’ян той із полками.
Не мав він полководницької тями,
Отож, на щось чекаючи, сидів.
Напевно, все на Дорошенка ждав.
А той сидів під Каневом в надії:
Ось-ось Кирим-Герай туди наспіє,
Якого в поміч кримський хан послав.
Я до Дем‘яна ледве-но пробивсь,
Став на Чернігів в поміч закликати.
Довгенько довелось його вмовляти.
Він, наче в’юн при смаженні, крутивсь.
І сил мав мало, помочі чекав.
І москалів зібралося багато.
І в них припаси, і у них гармати…
А я все умовляв та умовляв.
Тож він погодивсь, нехотя. Велів
Полкам збиратись. Рушили поволі.
І на біду зустріли в чистім полі
Кіннотників, що Ромодан їх вів.
Не той старий, але синок його –
Андрій – хоч молодий, але завзятий.
Хотів, напевно, вище батька стати.
Отож, вони накинулись бігом…
Коли б то тями отому Демку,
Чи хоч бажання битись з москалями.
А в нього ні бажання, ані тями.
Сам собі долю виправив гірку.
Десь у Сибіру досі загиба.
А, може вже й віддав там душу Богу.
А скільки нам прийшлося через нього?
Якби не він, та ж ми були б хіба
Знов під царем? Під тими москалями?..
Полки в дорозі наші розтяглись.
Поки зібрались, за шаблі взялись,
Вже кінні москалі і перед нами.
Зім’яли нас й погнали на Седнів.
Не всім вдалось за мурами сховатись.
Москаль не став тоді до міста рватись.
До того він іще не знахабнів.
Кінним на мури дертися дарма.
А піших в його війську було мало.
Тож навколишніх сіл пограбували
І вже в окрузі й близько їх нема.
А ми чогось чекаєм, сидимо.
Старшина десь постійно засідає.
Щось там перемовляється, рішає…
Якось із Митрофаном ми йдемо.
Козак місцевий. Тут мене хапає
Хтось за рукав. Якийсь зі старшини.
Я ж звідки можу знати, хто вони?
Підморгує й за клуню закликає.
Я ж, начебто, козак з небоязких.
Товариша на вулиці залишив.
Зайшов за клуню, озирнувся лише.
Той старшина не витерпів, підбіг
І таємниче так зашепотів:
- Тобі негайно треба в Канів мчати,
Бо наказний став зраду готувати.
Свого я посилати не схотів.
Бо, не дай Боже, в руки попаде
Цих зрадників, то і мені не жити…
Із Ромоданом хоче говорити,
Уже від того відповіді жде.
Знов хоче повернутись під царя,
Щоб булаву до рук своїх узяти.
Готовий рідну матінку продати.
Гадає, що зійшла його зоря.
Та й старшина вмовля на те його.
Хоча він сам вмовлятись, звісно, радий.
Вже, кажуть, відбулась таємна рада
І посланця відправили бігом
У табір Ромодановського. Ти
Повинен вістку гетьману донести.
Інакше нам ні милості, ні честі.
Отож, сідлай свого коня й лети…
Не знали ми у Седневі тоді,
Що Дорошенко помочі діждався.
Кирим-Герай із Криму вже причався,
Багато тисяч люду мав в орді.
І вже Григорій – Дорошенка брат
З козацьким військом і ордою тою
Іде, щоб стати з москалем до бою.
Та ж зроблене не вернеш вже назад.
Поки я їхав, Многогрішний встиг
У Салтиковій стрітися Дівиці
Із Ромоданом і договориться.
Умовити, говорять, князя зміг
З просторів України відступить.
За те Дем‘ян той до царя пристане
І визнавати його владу стане.
А князь на те погодився умить.
Бо ж, на відміну від Демְ’яна, знав,
Що проти нього уже суне військо.
Не за Дніпром воно, а уже близько.
Тож вже втікати з України мав.
А тут такий дарунок! Поклялись.
Хоча, яка ціна москальським клятвам.
Їм слово дати і слідом зламати,
То запросто… Тож, поки я зустрівсь
Із гетьманом в дорозі наказним,
Вже москалі Чернігів полишили
І до кордону військом поспішили.
Аби дорогу перетяти їм,
Велів Григорій напрямки іти.
Тим часом Ромодан старий повільно
Пхав по шляху, наляканий тим сильно.
А сина попереду він пустив
З кіннотою, аби вивчала шлях
Та все про супротивника взнавала.
Потуга в нього малася чимала –
З п’ять тисяч, мабуть, воїв, всі верхах.
Дурню, звичайно Ромодан вчинив.
Як то Потоцький Яна - свого сина
Супроти Хмеля попереду кинув
Ще на початку з ляхами війни.
Так то і цей. На розум сподівавсь
Чи на удачу. Той дійшов до річки
Під Гайвороном, досить невеличка.
Він на той берег вибиратись взявсь.
Ледь половина вийшла на цей бік,
Як то орда на пагорбах з‘явилась.
Татари і на мить не зупинились,
Вперед рвонули, дикий знявши крик.
А слідом мчали кінні козаки.
Завзятий Ромодан велів солдатам
Кінним орду також атакувати.
Одні ще тільки вибрались з ріки,
Другі ще досі каламутять воду,
А треті ще й у річку не зайшли.
Поки вони збиратись почали,
Орда атакувала їх із ходу
І розметала. Битви й не було.
Металися драгуни і рейтари,
А їх бігом арканили татари.
Одні було рвонули крізь село,
Аби хоч відірватись від татар.
А там рови, плоти - людські городи,
Щоби худоба не завдала шкоди.
Тож москалів чекав страшний удар.
Кінними тут ніяк їм не пройти.
Отож, кидали коней і втікали .
Та їх ординці легко переймали
Аби в ясир до Криму повести.
Другі з них відступили в мочарі,
Якими там місцевість так багата.
В багні по пояс довелось стояти
Їм там аж до вечірньої зорі.
Та їм же звично, вилізли ж з боліт,
Тож, наче жаби у багні сиділи.
Татари ж туди лізти не схотіли
Та діставали стрілами як слід.
Я з козаками до села влетів,
Як там татари москалів ловили.
Багато вже у мотузках сиділи.
Тож не один татарин збагатів.
За здобич з ними битися дарма.
Тож я помчав конем понад городи.
Аж бачу - москалі біля підводи.
Один коня вже випряг і трима.
Другий в багатім одязі зібравсь
Уже сідати, щоби утікати.
Я миттю налетів, не став чекати.
Той коня кинув і за шаблю взявсь.
Зчепились з ним. Багатий би й хотів
Уже втекти, так між плотами тісно.
Повз мене не просочить йому, звісно.
Я шаблю в того вибити зумів
Та й зарубав. До цього повернувсь
В багатому… Він шаблю теж тримає.
Ну, думаю, усе одно ж здолаю.
Аж чую тупіт. Тільки озирнувсь,
Як налетіла раптом татарва.
Мені по голові дали добряче,
Що я вже й світу білого не бачив.
Не відав, навіть, чи душа жива.
До тями аж увечері прийшов.
Вся голова в крові, вже запеклася.
Коня нема, хоч шабелька знайшлася.
Ледве доплентав, козаків знайшов.
Уже від них дізнався я про те,
Як бій пройшов. Тих москалів, що мчали
Через село, татари похапали.
Небагатьом вдалось втекти, проте.
Їх там не менше тисячі лягло.
Ще кілька сот полоненими стали.
А коней кілька тисяч ми зібрали
Та вдосталь зброї й прапорів було.
Ті ж москалі, що в болота втекли,
Вночі в трясовині тій подалися,
Нагі і босі ледве потяглися,
Але здолати болота змогли.
Десь на світанку вибрались з боліт.
Якраз і військо Ромодана стріли.
Сумні новини йому розповіли
І він, напевно, прокляв білий світ.
Бо ж той в багатім одязі – то був
Андрій – синок старого Ромодана.
Я б його, звісно, взяв, якби не рана…
Якби ж татарин був не завернув…
Зітхнув Мирон, взяв кухоль свій, допив
Та витер вуса. Козаки мовчали.
Вони Мирона тихим уважали.
А він себе по-новому розкрив.

І на останок зникнуть обрії і далі,
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.

Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у океану лоні -
засяй, цій неквапливій радості в поклоні!

І ти вже хвиля - і з великими й малими -
і найважли́віші для тебе тільки рими,
й себе тутешніми рятуючи ладами,
жалієш тих, що звідси йдуть, хай і богами.

Співець птахів, що б‘ються в груди,
усіх підряд обматерив
і десь подався в творчі люди
під брязкіт поетичних крил.

2025 рік

Осінній день був сонячний погожий
Та вітряний. Надвечір вітер втих.
Подумалось: напевне буде дощик
І він пустивсь такий рясний-рясний.

Стікали краплі по листках кленових,
Били у шибку, наче в барабан.
Та все ж осінню пору вечорову
Таку як є треба приймати нам.

2025 р.

Ридала мати: «Вбили сина!»
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.

«Тебе ж, — волала рідна мати, —
Послали правду захищати,
Російську мову і народ.
Зеленський — кат, убив дитину.
А Путін знищить Україну,
Потопить у лайні Господь.

Будь прокляті всі українці —
Бендери, нелюди, злочинці.
Горіти в пеклі ворогам!»
Стояли біля гробу люди
І ненависть буяла всюди,
І захлинався дзвоном храм.

Не знала мати, що Микола
Ввірвався у Бучанську школу
І розстріляв там цвіт землі.
І зґвалтував малу Оксанку.
І п'ятикласницю Тетянку,
В якої очі голубі.

25.10.2025р.

У могилах, у руїнах
Рідна сторона, -
Кривду робить Україні
Проклята війна.
Вбивства, болі та страждання,
Де б я не ходив, -
Не існує заклинання
В світі од біди.
Покалічено війною
Кожного життя, -
Мусим волю брати з боєм,
Ради майбуття.
Важко й сумно жити нині -
Час настав страшний, -
Охопило Україну
Полум'я війни.
26.10.25

Не все в цім світі українське…
З найважливіших запитань
Чому на смак, як мед, злодійське
І в шані виблядки і срань…
Чому нарід шанує панство
Можливо досить а, нарід?
Суцільно виключно зухвальство
Ми ж — джерело своїх же бід…
А їх вже безліч… тьма до тьмущих
Минуле — стогін сьогодень
Нас, як горіхи, воно лущить
Із віршів, радіо, пісень…
І я один із тих, плюгавих
Що вірив чесно, тим і жив…
Життя ж дісталось на халяву
Та, видно, чимось не вгодив
Ото ж, приляжу край дороги…
Як хтось мене вже віднайде
Не витирайте тільки ноги
Я не підлогове біде…
21.10.2025.

(Про бійку між Гітлером і Сталіним)

“Друга світова спецоперація” –
Так назвали б ту війну сьогодні.
Дві країни – звіра два, дві нації
– Прагнули кінця цивілізації
І на компроміс були не згодні.
Кігті один в одного встромляли,
Гризли один одного кликами,
Мертвих і живих не розрізняли,
На шматки планету розтинали –
Та не тільки в той раз, а віками.
З них один одержав перемогу,
Кров ковтав на заздрість всім вампірам,
Слав подяки і собі, і богу,
Збільшив на кістках свою барлогу,
Залишившись ще страшнішим звіром!

23.08.2025 р.

Не нагадуй мені про себе,
Бо валізи осінь готує.
Заблокую споминів сервер,
Все минуле сховаю в тубу.

Не нагадуй мені про себе,
Зона серця вже недосяжна.
Не для мене моделінг-вебка,
На замках важкі саквояжі.

Не нагадуй мені про себе.
Посилання навіщо скинув?
Вже осіннє хмариться небо,
А я досі...чайкою скиглю.

Го́рне хвилею скреслу кригу
Повновода ріка Десна́…
Мій старий молодий Чернігів!
У нас доля на двох одна.

Починалася світла віра
Від Анто́нієвих печер –
І курганів твоїх кумири
Стережуть її дотепер.

Позолочені шпи́лі Спаса
Підняли́ в небеса хрести –
І мені видається ча́сом,
Ніби ча́су не владний ти.

Не зламали твоєї волі
Ні Батий, ні «нова́ орда».
Тягнуть віти до зір тополі,
Тихий Стри́жень човни́ гойда́…

Під небесно-пшеничним стягом
Ти несеш у новітній світ
Краю сіверського звитягу,
Мудрих пращурів заповіт.

Знов читаю тебе, мов книгу
Про мину́вшину й майбуття…
Мій старий, мій нови́й Чернігів!
Я тобою живу життя!

Жовтень 2025 року

В ту саму мить мій намір стих…
В цю саму мить переболіло
І віднесло мене від злих
Спочатку душу… згодом й тіло…
А вітер ніжно побурчав…
А згодом зорі з неба сплигли…
Осіння дівонька-свіча…
Ну, тобіш всьо… на свято встигли….
В ту саму мить Ріка текла
В цю саму мить сльозили Ноти
І зголосилася Земля
Забути, що таке банкноти…
20.10.2025.

Відгук від ШІ -
струм для душі,
від еСеМті -
звуки пусті.
Ясно одразу -
точить образа…
Чемності збої?
Слухайте Боуї!

2025 рік

Не позичайте почуття любові,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.

Сумління не ятри́ть борги любовні.
Самотина́ вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
не задихнулась ніжністю своєю.

Лиш перейшла колючу грань терпіння,
і обпеклась гарячою сльозою.
Пізнала муку, рецидив тяжіння,
впивалася наливкою гіркою.

Та розганяла круків чорну зграю,
плітки решетувала через сито.
Не виправдовую і не картаю
кохання божевіллям оповите.

На жаль, блаженне щастя за порогом
колись покине мальовничі шати.
Заборгувала серце ненадовго,
тепер потрібно душу віддавати.

25.10.2025р.

Знедавна не стало вже сили
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
Розлюченість, злобу, досаду
І прагнення помсти за зло
З душі анічим не спровадиш,
Допоки є воєн кубло...
25.10.25

Хтось шукає позитиву,
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.

Хтось блаженство віднаходить,
Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.

А комусь паскудства мало,
Він до вбивства має дар
І на світі є чимало
Упосліджених почвар.

Так сумно часом на душі –
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
Життя втікає , наче сон.
І трохи складно часом жить,
Бо за дверима світ чужий.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
------------------
І ти, немов самотній птах,
Що крильми небо пригорта.
Душа твоя, неначе храм,
В ній тайна є і щастя рай.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
------------------
Шукати щастя треба десь,
Бо хто шукає, - той знайде.
І знов нести душі тепло,
І жити класно, всім назло.
І день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.

24.10.2025

Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.

Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Тягарем непізнаних століть.

Подих осені злетить у небо,
Ніби дух, як невловимий дим.
Він покине суєтні потреби
І навік лишиться молодим.

29 липня 2024

І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...

Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
А ось балкон, амфітеатр, ложі...

І скрізь чужі, чужі для серця люди,
А я згубила ключі від раю.
Театр...температури амплітуда.
І де він? ...Назустріч йде! Кохає!

ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:

Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Розгублює по стежці сум червоний.

З навіртяного боку зовсім лисий.
І не шукають в нім поживи оси.
Однак мене щоранку тихо просить:
Не квапся , а поласуй барбарисом ...

***

Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...

Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Гірше пекельної злої скотини.

В когось на ранок немає родини...
Дико звіріє наш східний сусід.
Київ незламно рахує години,
Біль не втамує за тисячі літ...

Як твої Харківські будні? Плачі?
Також тримаєшся сином єдиним?
Спати виходить, як люди - вночі?
Київ незламно рахує години...

(С)Любов Інішева

***

Харків незламно рахує години.
Чорним крилом опустилася ніч.
Ввечері - обстріли, вранці - новини,
Фоном - тривоги нав'язливий клич.

Інші цей жах називають життям.
Харків незламно рахує години.
Бомби летять. Не піду в укриття!
Мовчки в поезію щиру порину.

Доля малює скорботні картини,
Для одкровення бере псевдонім.
Харків незламно рахує години...
Я не поїхав! Я разом із ним!

Знову загрозою висить зима.
Київ - далеко. Тримає щоднини
Тільки кохання, якого нема...
Харків незламно рахує години.

(С)Артур Курдіновський

Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
20.10.2025.

Чорнота́ невидю́ща вмостилась на плечі.
Не шеле́сне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.

Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиговий вирій,
то тоді я тебе в небеса відпущу.

Зорі очі стулили, не чути зітхання,
серафими сповідують сонячні сни.
Найтемніша буває ніч перед світанням,
тож не бійся обіймів німої пітьми.

23.10.2025р.

Ликует путинский рашизм,
ликует тёмная Россия,
на вшивость сверится, на вшизм
славян Россия, как мессия.

Те собиратели земель,
те проповедники рашизма
серёж – иванушек – емель
под флаг построили фашизма.

И вот уже их главный вор
несёт славянам Украины
бесправье, смерть, голодомор,
войны разруху и руины…

Запущен смерти бумеранг,
открыт Пандоры чёрный ящик.
Не защитит ни чин, ни ранг –
умрёт и вящий, и не вящий.

Умрёт Россия-полицай,
в грехах покается Европа,
мир осознает до конца
какому злу в ладони хлопал.

19 марта 2014 год

Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної людини гілляки підіймав.
«Ні, я дав би всім.
Вони мені не треба».
Тоді ти захотів би бути птахом.
Щоб на деревах тих лиш дух перевести.
«Ні, я деревом».
Але у дерева немає ніг, і крил немає.
І дерево стоїть, немов дрімає.
От-от осиплеться.
«Воно – це я».
Чому, мій любий?
«А в мене теж немає ніг і крил.
Я – дуб».
Ти хочеш жити триста років?
«Не хочу жити взагалі…»
Тоді пішли хоч пива вип’ємо – і в яму.
«Не хочу пива, хочу пи-ва».
Не-вже то-бі мо-є-ї кро-ві ма-ло?
«В ній пива бродить більше, ніж у інших?
Чи, може, ти, мій любий, бочка з пивом?»
Я бочка з пивом.
«А я дуб…
З якого бочка».

1, 3, 7 липня 1994 р., Київ

Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.

Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Я краплі тимчасовості ковтну,
Цих окулярів – дякуючи склу,–
В якому кисень ув обіймах водню.

Навколо світ якийсь короткий час
Здаватиметься ніжним, урочистим.
Я знаю – це не так, та водночас
Насичуюсь примарністю прикрас,
Повітрям дихаючи чистим і п’янистим.

09.10.2025р.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

***

Над іржею ковшів і коліс
Зависає невидимий ліс.
Ось від ляльки пластмаса-рука
У кафе за причалом гука.
Лапи сосен спиняють - не руш,
Ой, не їж тут чорниці та груш...

Морквяна поволока небес,
Ампутована зона ЧАЕС,
Крупні сливи, картопля, боби.
Ти купив задарма півдоби,
Зазирай у провалля вікна,
Вічне тут розпадається на
Бджіл медових, пелюстя, траву...
Напина вітровій тятиву.

Потерчатам - хати, дитсадок.
Перебендя натисне дзвінок,
Млява тиша-вужівна повзе,
Роздає антрацитні безе.
Мельхіорні тарелі, гриби.
Повтікали тіла від судьби,
Душі бродять, ось гілочка - хрусь...
Бачиш - вудку лаштує дідусь,
Є линки, пузані-коропці.
Полини-килими усуціль.

А якби знов упала зоря -
Чи хапав би школяр букваря,
Чи сказали б уголос про те -
Опромінене жито росте...
Пломеніє незламний мачок,
Тихий реквієм - між свічечок.

На брезенті - скелети котів.
Ти знайшов тут оте, що хотів?
Сотня фото розвалищ і плес.
У серпанку вечірнім - ЧАЕС.
2025


Аналіз ШІ:
Це глибокий, насичений образами текст, який перетворює Чорнобильську зону з географічної точки на метафізичний простір, де час, природа та людська пам'ять зазнали мутації. Світлана-Майя Залізняк використовує густу мережу метафор та сюрреалістичних образів, щоб зобразити Зону не як мертве, а як химерно живе місце, що існує за власними, потойбічними законами.
Аналіз образності та метафоричності поезії можна розділити на кілька ключових тем.
Ампутована Зона: Метафора Травми і Розпаду
Центральною метафорою, що задає тон усій поезії, є «Ампутована зона ЧАЕС».
Ампутація — це не просто залишеність чи покинутість, це насильницьке відсікання, жива рана на тілі землі та нації. Вона передбачає постійний фантомний біль — відчуття присутності того, чого вже фізично немає.
Цей образ посилюється метафорою «вічне тут розпадається». Це не лише пряма вказівка на радіоактивний розпад, але й філософське спостереження: самі основи буття (вічне, стале, людське) дезінтегруються, кришаться на «бджіл, пелюстя, траву». Проте ця трава і ці бджоли вже не є частиною звичного циклу життя; вони — продукти розпаду цивілізації.
Химерна Природа: Персоніфікація та Оксиморон
Природа в Зоні — не пасивне тло. Вона є активним, загрозливим і спотвореним персонажем.
Застережлива природа: «Лапи сосен спиняють - не руш». Природа, що бачила катастрофу, набуває рис охоронця або провідника, який знає про небезпеку.
Отруєна родючість: «Крупні сливи, картопля, боби» та «Ой, не їж тут чорниці та груш». Це образ "мертвої води", що дає неприродний, оманливий достаток. Життя буяє, але воно отруєне в самій своїй основі.
Загрозлива природа: «Напина вітровій тятиву» — природа готується до пострілу, вона напружена і ворожа. «Млява тиша-вужівна повзе» — тиша тут не спокій, а хижак, змія, що зачаїлася.
Небесна аномалія: «Морквяна поволока небес» — яскравий, але тривожний, хімічний колір заходу сонця чи світанку. Це небо, "хворе" радіацією.
Символ Зони: «Полини-килими усуціль». Це ключовий образ, що містить пряму алюзію: «чорнобиль» — це одна з назв полину. Полин, трава гіркоти, буквально вкриває «килимом» покинуту землю.
Зона як Чистилище: Образи Відсутності та Пам’яті
Найсильніший пласт образності пов'язаний з відсутністю людей та привидами їхнього життя. Зона населена не людьми, а їхніми слідами та душами.
«Пластмаса-рука» від ляльки: Це синекдоха (частина, що репрезентує ціле) покинутого дитинства і раптово обірваного життя. Те, що вона «гука» у порожньому кафе, створює моторошний образ луни, що кличе у небуття.
«Потерчатам - хати, дитсадок»: Один із найтрагічніших образів. Потерчата — в українській міфології душі нехрещених, загублених дітей. Поетеса «віддає» покинуті будинки та дитсадки цим душам, перетворюючи Зону на міфологічний притулок для неприкаяних.
«Душі бродять»: Пряма вказівка на те, що Зона — це простір, де «повтікали тіла», але застрягли душі. Вони продовжують примарне існування: «вудку лаштує дідусь», хоча риба («пузані-коропці») отруєна.
«Перебендя натисне дзвінок»: Алюзія на шевченківського сліпого кобзаря, носія пам’яті. Тут «Перебендя» — це сам сталкер, мандрівник, який приходить у мертвий світ і «дзвонить у двері» минулого.
Естетика Розпаду: Сюрреалізм і "Подарунки" Зони
Поезія наповнена образами, що поєднують непоєднуване, створюючи сюрреалістичну, сноподібну атмосферу.
«Антрацитні безе»: Геніальний оксиморон. Безе — щось легке, біле, солодке, повітряне. Антрацит — чорне, важке, кам'яне вугілля, символ промислового видобутку і землі. Тиша-вужівна «роздає» ці отруйні, неїстівні «солодощі» — це і є дарунок Зони: чорна, важка порожнеча, замаскована під щось привабливе.
«Скелети котів» на брезенті: Жорсткий, натуралістичний образ, що підкреслює тлін і крихкість життя.
«Пломеніє незламний мачок»: Мак — символ пам’яті про загиблих і водночас символ сну, забуття. Його «пломеніння» — це водночас і яскрава краса життя, що пробивається, і відблиск пожежі, катастрофи.
«Тихий реквієм - між свічечок»: Уся Зона стає храмом, де служать панахиду за загиблим світом. "Свічечками" можуть бути і поминальні свічки, і стовбури сосен.
Постать Сталкера та Фінал
Поезія звернена до ліричного «ти» — сталкера, який прийшов у Зону.
«Ти купив задарма півдоби»: Подорож у Зону — це купівля часу, але часу «задарма», знеціненого, вирваного з реальності.
«Ти знайшов тут оте, що хотів? / Сотня фото розвалищ і плес»: Це ключове питання до самого себе, до туриста, до митця. Чи можна "знайти" щось у трагедії, окрім її зовнішніх проявів — ефектних фото руїн?
«У серпанку вечірнім - ЧАЕС»: Фінальний образ. Сама станція, причина катастрофи, залишається в «серпанку» — туманній, неясній імлі. Вона є постійним, мовчазним, але не до кінця осяжним джерелом трагедії.
Висновок
Світлана-Майя Залізняк створює потужний міф про Зону. Це не документальний опис, а ліричне занурення у світ-привид. За допомогою метафор ампутації, спотвореної природи та оксиморонних образів ("антрацитні безе") вона показує, що Чорнобиль — це не подія минулого, а тривалий процес розпаду (фізичного і духовного), що породив власний потойбічний світ, населений душами, потерчатами і химерними породженнями мутованої природи.

Понеси мене. вітре удачі
Через ріки, долини й поля,
Де співають, сміються, не плачуть,
Може з щастям зустрінуся я ?

Ти світи мені, радості сонце
Влітку та восени й навесні.
А журбу та невдачу і розбрат,
Наче пил змиють зливи рясні.

Зимонько, біди всі снігом білим
Притруси, а ще зло заморозь.
Щезнуть хай на землі жахи й війни,
Гріють душу добро та любов.

Сяйте, зіроньки, мов діаманти,
Ясен-місяцю вийди з-за хмар.
Може скажете, що я дивачка?
Що собі, того зичу і вам.

2015 р.

У натовпі слухом уловлював: "смерть"
І серце наповнилось болем ущерть.
Це слово щоденно роками звучить,
Порушує спокій і мучить щомить.
Дарма намагаюся стати глухим,
Аби розлучитись зі словом лихим, -
Від мене воно не іде ні на крок,
Раз жалем затоплено кожен рядок...
24.10.25

Їм не подобався мій смак. Яка я на смак.
Не ягоди годжи, не суперфуд
Я звичайнісінька. Лю-ди-на.
Для них ці склади як для чорта днина
Вони виходять на своє ночне полювання—
Божих дітей цькування.
Вони не знайомі
З емпатією.
Апатією лиш нагодовані до несхочу.
Мене не хочете? Так я же і вас не хочу .
Моє існування виколює ваші очі, як
дзвінкі соски виколюють парубочі.
І хмари мені наливали доща на скроні,
Чи крапельниці в долоні….
Не пам’ятаю. Агонія.
Як ліки паліативу, чіплялась за наночасточки негативу,
щоб відчувати.
Що жива, що дихаю,
що ще виходить нота фа з моєї піднебесної чакри,
що навіть третина не прожита з цієї абракадабри.
Наступна соль, та що нота, хоча б не буде сипатись на рану,
уродливу,лікарняну.
Вам не подобається мій смак?
Я схожа на мак.
Квітуча, але наркотик, що створює незалежність від реальності.
Завуальована краса страшної дуальності.
Складаюсь з трамадолу , страху і болю.
Я кома чи в комі, після крапки чи життя
Реальность продовжиться чи відійде в небуття.

Я звертаюсь до спільноти:
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,

Що лежать без рук, обличчя
Закатовані, убиті…
Зазвичай, прадавній звичай
На безмовнім… на івриті…

Я звертаюсь: досить може?
В компоненті зверху — русич
Що цим світом править, Боже?
Ірпіня замало… Бучі?

Я звертаюсь знов до себе…
Щось не те збирав і клеїв
Обійти би тричі Небо,
Й оселитися в музеї…
19.10.2025.

У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.

У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"

У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."

Зазирав ласкаво в хатку на смереці.
"Скоро відлітати", - нагадав лелеці...

Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.

Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
ракети рвали небо навсібіч!

Торкнулася до мертвої матусі
і не почула свій протяжний крик:
«Іди за мною, не тремти, Настусю» —
промовив янгол і у две́рях зник.

Повітряна тривога захлиналась
від власного безсилля і страху́.
Зжирала ватра меблі та дзерка́ла,
життя родини на своїм шляху́.

Будинок догорав на видноколі —
пожежники примчалися дарма.
Стояла тінь, на перехресті долі,
сама...

23.10.2025р.

Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух перевести
Та й оселитись. Скільки раз було,
Коли трави на всіх не вистачало,
Тоді сильніші слабших проганяли.
І слабше плем’я в пошуках ішло
На захід, щоб пристанище знайти.
Оскільки все життя лиш кочувало
І жити по-другому не бажало –
Осісти та для себе хліб ростить –
То грабувало всіх, хто на шляху
Йому траплявся. Так було віками.
Як морські хвилі сунули степами,
Несучи долю для других лиху.
Причорноморський проминувши степ,
В Паннонію, нарешті попадали.
Вони у тій долині осідали
Та позирали поза гори – де б
Чого урвати. Ні, щоб працювати.
Земля ж родюча, обробляй, живи.
Та той народ розбійний черговий
Умів лишень сусідів грабувати.
В Паннонії осівши, звідтіля
Вони в набіг Європою ходили.
І перед ними землі всі тремтіли,
І кров‘ю поливалася земля.
Кого лиш там із часом не було.
То гунни з-під Китаю аж примчали.
Здряхлілих римлян грабувать почали.
Таке собі всеєвропейське зло.
А особливо, як Аттіла в них
Вождем зробився – жах скував народи,
Бо зупинити того монстра годі,
Він ладен був понищити усіх.
«Хунгарія» - і досі землі ті,
Мов з острахом, в Європі називають.
Напевно, страх від своїх предків мають.
Та з часом все міняється в житті.
Помер Аттіла, гунни після нього,
Як всі в Європі, жити почали.
Та тут авари зі степів прийшли,
Упхалися бігом до краю того.
І знов Європа у страху тремтить.
І знов Європа спокою не знає,
Орда аварська без кінця терзає.
Немає сили, щоб її спинить.
Сам Карл Великий з ними воював.
Як воював? Звичайно, відбивався,
Аварів тих спинити намагався.
Але найбільший з ними клопіт мав
Народ слов‘янський. Бо ж сусідом став.
Вже наші предки землю обробляли
Та хліб ростили. Через те й страждали.
Весь час народ розбійний грабував.
Хліб забирав, бо жерти дуже хтів,
Людей ловив, щоб в рабство продавати.
Таких сусідів краще вже не мати
Та ж Божі несповідимі путі.
Та скоро край ординський занепав,
Слов‘яни ж бо наругу не терпіли,
З мечем свою свободу боронили.
Тож був, як кажуть «обрин» і пропав.
Розбійний край пустим недовго був.
Прийшли мадяри, що ми «угри» звемо,
З якими й досі біч-о-біч живемо.
І знову європейський край загув.
Бо знов страшні розбої почались.
Орда мадярська шастала усюди,
Тягли майно та полонили люду…
Отож, звідкіль вони тут узялись?
Жили колись ті угри за Уралом.
Одні в землі щось порпались були,
А інші спосіб кочовий вели,
Робити на землі бажань не мали.
Коли ж сусіди потіснили їх
З земель обжитих, то одні знялися
Та в болота на північ подалися.
Там і осіли в болотах отих.
Потомки їхні й досі там живуть
І звуться ханти й мансі. Край багатий.
Там нафта й газ, що й не перекачати.
Та москалі усе собі гребуть.
Тож ханти й мансі животіють там.
Їм з тих багатств лиш дуля дістається.
Але розмова не про них ведеться.
Про тих мадяр цікаво знати нам.
Отож, оті, що з того лиш жили,
Що табуни по всіх степах ганяли,
Під натиском на захід відступали
Аж доки і в Леведію прийшли.
Це десь над Доном. В тих тоді краях
Над усіма хозари панували.
Вони в степах так само кочували,
Наводячи на всіх сусідів страх.
Й слов’янам діставалося від них.
Вони хозарам данину платили.
А угри із хозарами ходили
В набіги. І тягли з набігів тих
Добро слов‘янське та живих рабів,
Яких бігом за море продавали.
Вони би там і далі кочували.
Але тут саме печеніг наспів.
Від печенігів угри і втекли
В Леведію. А ті слідом припхали.
Та знов на угрів нападати стали.
Ще й в тім хозари їм допомогли,
Бо угри й з ними горщики побили.
Прийшлося уграм звідти утікать.
В степах причорноморських кочувать,
Там, де колись сармати й скіфи жили.
Той край вони назвали Етелькоз.
Хоч гарна назва – суті не змінила.
Й звідтіль сусідів грабувать ходили,
І багатьох скорити їм вдалось.
Але і тут не всиділи вони.
Знов печеніги по слідах припхались.
На північ угри до слов‘ян подались.
Опісля невеликої війни,
Прийшли під Київ, облягли його.
В Угорському під Києвом стояли,
Але лиш данину із міста взяли
Та і на захід подались бігом.
Грабуючи все на своїм шляху,
Пройшли вони карпатські перевали
І, врешті у Паннонію попали.
І знов дрижить Європа від страху.
Авар і гуннів ледь пережили.
А тут нова напасть, як кара Божа.
Їх, навіть гори стримати не можуть.
Ордою через гори ті пройшли
І уже Східна Франкія пала.
Баварського маркграфа розгромили,
По вітру всю Моравію пустили.
Болгарії вчинили купу зла.
Не скоро угри ті угомонились.
Тоді чимало крові пролилось,
Поки орду ту зупинить вдалось.
По тому угри врешті-решт усілись
В Паннонії. За «розум узялись»,
Здавалось, хоч у наші землі пхались,
Галичину вхопити намагались,
У ній, немов господарі велись.
Хоча не раз князі їх наші били.
Згадати хоча б славний Ярослав,
Де тим забродам бій великий дав
Наш князь славетний Галицький Данило.
Отак от угри до Європи впхались.
Із-за Уралу, із боліт прийшли.
Тут батьківщину врешті-решт знайшли.
Та їх вожді так дикими й зостались.

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.

Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...

Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче археоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

Ну нащо їм ділити простір?
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
Страшний Удав стискає кільця.
Зібралися і бачать звіри –
У порятунок тане віра.
Лелеці сил бракує в тільці,
Та чинить опір, б'є на сполох!
Відомо, що удав – підступний,
Що вже міркує – хто наступний?
В очах ховає хижий сполох!
А як поводяться присутні?
Є серед них і небайдужі,
Є навіть за удава дужі:
Кабан, ведмідь і лев могутній.
Одні підказують “завмерти!”
А інші “відбиватись дзьобом!”
А в когось стукотіли дробом
Щелепи, з наміром пожерти.
Кричали гучно: «Всій спільноті
Тут треба все обміркувати!»
Як виглядали результати?
– Як жаби квакають в болоті.
Що ж скаже Лев, як самий сильний?
До того ж він змінив старого,
Всі зуби випали в якого,
І стан був в край незадовільний!
В нового ж он і морда грізна,
І кігті гострі є, напевно.
Очами блискав недаремно,
Він зараз втрутиться. Залізно!
Та міркував інакше лідер –
“Хоч залишилось пів-лелеки,
Не битиму з удавом глеки,
Законсервую я цей трилер!
Усіх лякатиму удавом.
Небезкоштовно, недаремно.
Так бути лідером приємно,
Всі житимуть з новим уставом.
Я нароблю у лісі зміни,
Ще й відхоплю в лелеки пір'я!”

Хоч це й вершина лицемір'я,
Чого чекати від тварини?

19.02.2025р.

 
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тéпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
 
О забагато тебе
Біла сорочка й
Краватка
Біла сорочка й
Обручка
Обручка
 
Маліґанова юшка & Блум
Єврей єдиний отут
Сакса знуджують свячені рештки
Усе вибльовується на штані йому
Висадилась Моллі
Через гульфик Бойлановий
Усяка жінка чий вірний спить
Головою своєю у ногах її ліжка
 
Його рука
Його рука
За тижнями тижні
Його рука
 
Стівен не дасть руки
Жодній матері злотої зірки
Війна гарний бізнес оддай свого сина
Країна за мене хай умирає ліпше
 
О забагато тебе
За плитку херші мати продавай
Схожим на авто ставай
Є чимало їх
Усе що хочеш є життя
 
Усе що віддаси життя
Та неясно як
 
Розлітається
Все
Нараз
 
 
 
 
 
 
 
 

П’ять відсотків позитиву…
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
Може хтось зігнеться долу
І підійме ті відсотки —
Не ковтатиме крамолу
З апетитом самця - Йошки!?
Соловки відпочивають…
Безнадійні позитиви
У нічному небі лають…
Кажуть, що заради ксиви.
19.10.2925.

Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.

А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут? -
Я думала про це...й з'явилась сила.

Адже душа моя, мабуть, жива вода.
За мить пекельну лаву диво змило.
Ядро не спопелила стрімкості хода,
І вільною душа моя лишилась.

Призабулися дати, події, місця,
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер війне,
То обпалене дерево в око впадає.
Оцю бійню не скрию навічно в собі,
Як минувшину мрійну, пахучу, квітчасту, -
Доживаю життя у такій боротьбі,
Жах якої забути до скону не вдасться.
23.10.25

От всі такі розумні стали —
Ментально, бач, повиростали.
Покажуть, он, як треба жити,
Як підісрати, як провчити.

Навчать, як правильно тужити,
Як все долати до усрачки,
Як не хворіти на болячки
І просто суперменом жити!

Набридло все оце сприймати —
Життя не жить — конкурувати.
Так чом ми кажемо, що ми…
Ми — не тварини… Люди — ми!

Ми можем мислити, кохати,
Навчились жопу підтирати,
Штанці придумали, наділи —
А все одно в них навалили…

Пройдуть ще сотні років, певно,
Як зрозумієм, що даремно
Часу ми стільки-то просрали —
Століттями лише вбивали.

Життя бува — то раз лише,
Можливо, й ні… але хто скаже?
Усі ж то знають про це все —
Коли ж тоді до нас дійде?..

По факту — кожен мізки має,
А ось з вказівками — біда.
Як хто керує? Та як знає…
Ось тут й проблема виплива.



31.07.2025

Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.

Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
стелить проліски плаєм.

Погукає: «Агов»,
то приходжу до тями,
бо кармічна любов
джерелом поміж нами.

Розбрелися сніги,
пухом впали на вії.
Сіль землі навкруги,
як сльоза ностальгії.

Чарівна́ заметіль
забуяє весною,
небеса золоті
між тобою і мною.

22.102025р.

Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.

Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Вже налічують легіони.

Від народження і до скону
На ворожу полюють зграю.
Наші вільні козацькі дрони,
Вибухаючи, йдуть до раю.

Наче коні зметнуться дибки,
Ворогів віднайдуть схрони –
Трощать ту сарану на дрібки
Наші вільні козацькі дрони.

21.08.2025р

Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
є
буде
?
Але чим знатиму, що в ній?

24 листопада 1993 р., Київ

22 жовтня - День народження легендарної французької акторки Катрін Деньов.
Зірка європейського кіно щиро підтримує Україну. Так, на відкритті 76-го Каннського кінофестивалю
вона прочитала вірш Лесі Українки «Надія» французькою…

Переглядаю кадри знов і знов,
коли зі сцени в Каннах кінодіва -
божественна Катрін Деньов
читає Лесину «Надію».

2025 рік

Замовкло все поволі і повсюди, -
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався довгий шлейф.
В оточенні байдужім пустки й тиші,
В усіх кутках виднілася пітьма
Така страшна, що полякались миші
І не шкреблися навіть крадькома.
Осіння ніч холодна і тривала,
І чорна, як вугілля, чи смола, -
За вікнами вологими стояла,
Допоки світ не знищив тьму дотла.
22.10.25

Завірюха розгулялась,
Почалася заметіль
І на землю щось лягає,
Але це не білий сніг.

Вітер листячко зриває
Із берізок золоте
Та кленове теж кружляє
І мете, мете, мете.

Заміта вузьку стежину,
Заміта широкий шлях
І траву, що біля тину
Сірим кольором взялась.

А ще листячко калини
Пада бурштином до ніг.
Із таночком хуртовини
Злитись хочеться й мені.

2025 р.