Ти сало їв? Курчат і карасів?
Жував м'ясце живих сворінь, напевно?
За це - як душу Богу віддаси -
Й тебе з'їдять в труні жуки та черви.

Насаджував опарків на гачки?
Вганяв у тільця жала безборонно?
Тепер відполірують кісточки
Не гірше ювеліра Кацманзона.

Покара справедлива. Зуб за зуб.
За м'ясо м'ясом платиться данина.
Я ж не такий. Видоюю козу
Та гарбузове лускаю насіння.

Собі учора витесав труну,
Прибив на деко золоту підкову.
Ну, а коли ж бо вічним сном засну -
То всохну. Вийде мумія чудова.

Сухий кістяк - прегарний Божий суд!
Ось тільки би пожити вік чи й довше...
Його монахи в Лавру віднесуть
І скажуть: - Це святі, нетлінні мощі.

1.11.2021р.

Бери її за руку і веди.
Крізь тихі айстри, десь поза городи,
Де пасмами лягають холоди
І памороззю дихають на воду.

Куди стежки – уже одна сльота,
Де я тогóріч загубила хустку.
А ви бредіть удвох собі отак
Повз очерети і тернові пустки.

Зі степом оніміло помовчіть.
О, як же скрушно він зітхає в зиму.
І облітає з голих верховіть
Грачиння чорна хмара на озимі.

Лише шипшина спомином палким
Ще догорає у красі запізній –
Та не зігріти змерзлої руки,
Ні гнізд пустих, а ні журливу пісню.

Усе на світі – тільки ця яса!
То ж відпускай. І я вже не тримаю.
Поглянь, як рясно плачуть небеса –
Це вже за пругом осінь відлітає.

Надія на краще, буває, майне
І зникне, як тінь у тумані, –
Якщо запитають про справи мене,
Скажу без вагання: Погано…
Погано сьогодні і вчора було
Не ліпше на білому світі, –
Неначе підрізав мені хтось крило,
Аби не вдалося злетіти.
Нікуди не ділось минуле сумне,
Зросло відчуття лиш омани, –
Отож як питають про справи мене,
Кажу, як раніше: Погано…
01.11.21

А я мовчу,
не маю слова
і не лечу,
не до любові,
немає крикнути кому, –
ей, люди, ви ще у диму
чужих ідей,
чужої мови...
всихає ґлей,
одні промови
про ювілеї
із трибун,
та не єднається табун,
немає нам
що обіцяти...
за огорожею телята,
а свині там,
де місце свято.
До перемог
усе.. про-себе*...
бо, не дай Бог,
почує небо.

Я іще не проти
того, що буває,
ще читаю ноти,
іноді співаю.

Наді мною тучі...
ранні та зелені
кажуть, – я колючий,
роги є у мене.

І мене боїться
братія богеми,
у очах двоїться
від одної теми.

Каркає ворона,
що мені далеко
до її корони,
до її лелеки,

що мені до गुरू
як до неба пішки,
маю злу натуру –
обтинаю віжки,

на дуелі скорий...
але ще не «мачо»
і такий прозорий,
аж ніхто не бачить.

Є у мене мінус –
ні за що не каюсь,
упаду – піднімусь,
плюнуть – утираюсь.

І крокую далі...
я ще не ледащо
і себе не хвалю,
що одній – найкращий.

10/21

По синові минуло кілька літ.
Аскольд вже заспокоївся, змирився
І поглядом властителя дивився
На землі русів й навколишній світ.
В очах з’явився попередній блиск,
Але якась тривожність проглядалась.
Там, під Царградом просто все здавалось:
Прийняв він віру аби мати зиск.
Ромеїв думав просто одурить
Та якось все не так воно складалось.
І люди досить холодно тримались,
Жерці взялися хорсові грозить,
Про кари за ту зраду говорити.
Якийсь з богів і сина он забрав.
Чи, справді, Хорс за зраду покарав,
Чи бог новий дістав його аж звідти
За те, що його здумав одурить?
Та і ромеї не дають спокою.
Він не чекав настирності такої,
Але не знав, що саме з цим робить.
Он «пастиря» прислали в стольний град,
Як чорний ворон навкруги кружляє,
Людей до віри нової схиляє.
І не відправиш же його назад.
Відносини і так між них хисткі,
Хоч договір, неначе й підписали,
Й купці в Царгород учащати стали.
Але ж ромеї хитрі ще й які.
Як важко їм – то згодяться на все,
Коли ж зміцніють – гнуть уже своєї.
Насілися із вірою тією,
А що вона з собою принесе?
Ще ж добре, що не в Хорсуні вони,
Бо вже б той «пастир» в требищі і згинув.
А він – каган у тому був би винен
І не минути нової війни.
Хоч, може й справді, підніматись слід
Та йти новим походом на Царгород,
Бо той вже зовсім знахабніє скоро,
А, значить, не минути нових бід.
В таких думках і мучився Аскольд,
Не знаючи, як правильно вчинити.
Уже спекотне наступило літо,
Уже і свято Хорсове от-от.
І тут слуга до терема прибіг:
- Біда, кагане, десь ромей подівся!
Аскольд миттєво з лавки підхопився,
Із терема метнувся за поріг.
- Вели шукать! – Оббігали кругом!
Тут служки Хорса з вечора крутились,
А нині зранку хутко десь поділись.
Вони, можливо, викрали його?!
Бо ж завтра свято Хорсове!.. – Біда!
Ромеї не простять того ніколи,-
Сказав Аскольд. – Чи перехопим в полі?
Вели-но воям мчати по слідах!
Та у сам Хорсунь вже хай не ідуть.
Там над жерцями я не маю влади…
Нічим Аскольд убивству не зарадив,
Хоч знав: ромеї відповідь дадуть.
І, справді, скоро вісті донеслись,
Що росів всіх в Царгороді схопили
І за наказом кесаря убили.
Русі звідтіль грозити узялись.
Народ криваву помсту зажадав
За ті убивства. А жерці учили
(Мов не вони тому були причина),
Що Хорс на той похід знамення дав.
Хоч на морський похід вже був не час,
А піше військо довго б добиралось,
Каган велів і на човнах зібрались
Іти, щоб місця досягти якраз
До того часу, доки на морях
Спокійно і штормами не лякає.
Для того часу небагато мають,
Та, може, встигнуть. На ромеїв страх
Знов наженуть та й здобичі візьмуть.
Знайомим шляхом по Дніпру спустились.
На Хортичім, звичайно, зупинились,
Бо ж требище як Хорсове минуть?
Їх море непривітливо стрічало,
Уже гуляли навкруги вітри
І хвилі підіймали догори
Та роси лиш на весла налягали,
Тримаючись поближче берегів
Аби у морі їм не заблукати
Та жертвами штормів страшних не стати,
Бо знають всі, який в Стрибога гнів.
Болгарію над берегом пройшли,
Місця стоянок досі пам’ятали,
З очей ховались, знову випливали
І так аж до Царгорода дійшли.
Вже видні мури здалека були.
Іще пів дня аби зненацька скочить.
Не стануть вже очікувати ночі.
На весла роси знову налягли
Аби стрімкий човнів посилить лет…
А тут зненацька небо почорніло,
Стрибожі внуки звідкись налетіли
І не пускають русів уперед.
Високі хвилі в морі піднялись,
Човни взялись водою заливати.
Вітри – вітрила на човнах зривати
І гнати все в невідоме кудись.
Тут ще дощем із неба полило.
Човни кидало, наче шкаралупи.
Куди уже там їм триматись купи?
Тут на воді би втриматись було.
Аскольд стояв, тримався за щоглу
І відчай краяв серце йому: звідки
Взялась ця кара? Боги тому свідки,
Він же хотів лише помститись злу!.
Ні, це не Хорс, це новий бог карав,
Не допустив неправедного гніву.
Коли додому вернеться щасливо,
Не буде з Хорсом мати більше справ.
Бо новий Бог сильніший, бачить сам,
Тому Ромейське царство й багатіє.
«Лиш хай врятує Бог з халепи тії
І я належну шану Йому дам!»
На ранок човен берега пристав,
Аскольд навколо розіслав сторожу,
Бо ж треба знати, чи спочити можуть,
Чи то хутенько знов пускатись вплав.
Як виявилось згодом – човен їх
До берега болгарського прибило.
Тоді уже спокійно відпочили,
Бо вже ні рук не чули, ані ніг.
Спочили, знов сторожа розійшлась
По березі врятованих шукати.
Не міг же Понт усіх собі забрати,
Хоча б мала частина – та спаслась.
Місцеві згодом також надійшли,
Харч принесли і помочі надали.
Тепер по всьому берегу шукали
Та помагали, як кого знайшли.
За кілька день з десяток лиш човнів
Вдалося уцілілих відшукати.
Ще кілька днів прийшлося зачекати,
Палити понад берегом вогні.
Але даремно. Більше не було.
Із тисяч тих, хто у похід зібрався
Лише десятий кожен врятувався.
А інших море, мабуть, узяло.
Він вірити, звичайно, не волів,
Що хтось ромеям був до рук потрапив.
Ромеї вміють вигадати страти,
Аж заздритимеш тим, хто не вцілів.
Зібравши всіх, хто залишивсь живий,
Аскольд на північ до Дніпра подався.
Та, як не бився, як не намагався,
Вертав назад скажений вітровій.
Мабуть, не доля, вирішив каган
Й в Болгарії на зиму залишився.
Там вірою у Бога укріпився,
Злічився трохи від душевних ран.
А навесні, нарешті, відплили…
Хоч на Русі вже про поразку знали,
Повернення з надією чекали –
А раптом вісті – вигадки були?!
Але дарма. Побачили човни,
Що ледь Дніпром угору піднімались
І зрозуміли – саме те і сталось,
Чого найбільш боялися вони.
Піднявся плач на березі і крик,
Жінки і діти враз заголосили,
Вернути їм мужів, батьків просили.
Аскольд відводив лише очі вбік.
Та свого Бога нового прохав
Аби терпіння дав все пережити.
Хотів відгородитися від світу,
Щоб ця година ми́нула лиха.

ЧУТТЯ

У безлічі чуттів затаїнний дзиґа́р
Вихор заплів зі збуджень і зомління
В п’янкий аркан душі і мов мольфар
Кляне і зцілює без манни провидіння.

У вірі в чудо має скарб злида́р,
З надією в пророків – сказ жевріння –
Пуска́ у млі туман про щедрість скнар
І щирість бога в чині сотворіння.

В закоханості зрошено нектар
Соло́ддя хмелю марення сумління
Й дурман святий сягання з-поза хмар
Вершин блаженства вічного весніння.

В нена́висті з пітьми обра́з б’є жар
Багаття помсти і вогню звіріння
З печіння ран і гніву, з прірви чвар
У самоспалення до скону і зотління.

У силі про́щення розбуджує дзвонар
Шляхетну мить у смерті збайдужіння
І розбиття кайдан, як до́левих примар
Із прірви блуду в світ благовоління.

У гіркоті розчарування є свій чар,
Що зачаївся в звільненні прозріння
І в пізнанні оман між світочу стожар,
І в набутті в собі́ граалю омовіння.

В любові щирій – достеменний дар
Душі блаженства й духу воскресіння,
В ній щедрий лан і рятівний вівтар
Щастя чуттів й людини вознесіння.

Павло Гай-Нижник
31 жовтня 2021 р.

Під сосною хтів лягти пластом,
Та Господь кричить: - Чекай, дурило!
Поживи годочків десь під сто,
Ну, а потім - можна й до могили.

Ти жінок іше не долюбив
Та горілки виковтав замало.
Глас ієрихочської труби -
Не для тебе! Йди жувати сало.

А накласти руки - це ганьба!
Ти ж поет! Ще й у літах мужчина.
А коли притискує судьба -
У дружини рюмсай на колінах.

Хай погладить голову твою,
Вицілує сум, журу, печалі.
Чашу смерті не тобі даю!
Тож гони ці думи якнайдалі.

Нє. Мені зарано у труну!
Бо дружина помира від хоті....
Надвечір'я. В пазусі заснув,
Із рожевим пиптиком у роті.

31.10.2021

Брели обніжком,
легітко ніжно
марудив маки
і колоски.
Прощати — рано,
лишати — пізно,
не доторкнутись
бодай руки.

Вже блискавиця
на видноколі,
громи скликала
в чудний вояж.
Сльоза розради
клубком у горлі —
ще не стороння
і не твоя.

Межа вузенька,
широке поле,
жура в очах, як
на образах.
Боживсь: "Не зраджу,
тобі ніколи!" —
та краще б цього
ти не казав.

Мовчанка лячна
над нами висне,
парцели долі
не обійти.
Доріжка куца —
тримаєм відстань,
веде додому,
як не крути.

Міліло небо,
збиралась злива
кропити квіти
в рясних житах.
А ти подумав,
що я щаслива,
й тебе кохаю
більш за життя...

30.10,2021р.

Місто спить. Ні перехожих,
Ні машин уже ніде, –
Тільки хтось, на юність схожий,
Уночі з думок не йде.
Задаю йому питання:
Що в тобі такого є,
Що воно аж до світання
Серцю спати не дає?
Та ніяк не розпізнаю
Я в години ці нічні,
Хто збентежує до краю
Душу зболену мені.
Хто й навіщо серед ночі
Діда будить залюбки, –
Заглядає в сонні очі
І породжує думки?
Хоч мовчи, хоч перепитуй, –
До ранкової пори
Лиш годинник лущить миті
Й місяць високо горить...
31.10.21

Літати - це не човпати понуро,
Бо крила - то не лапи в пацюка.
Та мій Пегасик мчить між хмар алюром,
Танцюючи , до того ж, гопака.

Я ж за хвоста вчепився дивочуду
І майталаю чубом поміж ніг.
Дружити з лошаком - ще та маруда!
А не дружити - для поета - гріх.

Бо я без ваговоза - миша сіра,
Дивитися не можна без плачу.
Дарма, що народився геть безкрилим,
У парі з ним - лечу! Лечу! Лечу-у-у!!!

Обвикнув до шалених піруетів
Та молодечих воплів "І-го-го!".
І хоч на вигляд він, немов шкелетик,
Та вдача - хай Бог милує! Огонь!

30.10.2021р

Замість дикого звіра я входив у клітку,
випікав свої кличку й термін цвяхом в бараку,
жив на морі, грав у рулетку,
обідав казна зі ким у фраку.
З льодових височин я озирав півсвіту,
тричі тонув, двічі поровся лезвом.
Кинув країну-матір і канув з виду.
Віч і віч упритул числило мене щезлим.
Я тинявся степами, чулими гуків гуна,
зодягався у те, що час повертав у моду,
сіяв жито, стелив чорним толем гумна,
і не пив лише суху воду.
Я ділив свої сни з ворониною дул конвою,
жер хліб вигнання без вередів і відмовок.
Окрім вию, дав голосу цілковиту волю;
не гребував шептом. Мені вже сорок.
Не киваю на долю. Доля – річ самостійна.
Тільки з горем я був цілком одностайним.
Але доки мій рот не заціпить глина,
він не втомиться дякувати навзаєм.


------------------------

Найліпша Роль моя – це Ти!
І я спинився без мети.
Найгірша роль моя це я,
бо так закінчилось життя.

Я перемріюю любов.
Не розумію, я́к пішов.
Але тепер тобі скажу –
НЕ ПЕРЕХОДЬ СВОЮ МЕЖУ.

Тут страшно болісно і зле,
журба рожевого желе…
Здається РАЙ, але у нім
весь шоколад в лайні земнім.

Тут всюди Бог і Бог ти сам,
є християнство, є іслам,
всі віри вір, всі рештки решт,
зате всі голі і без мешт.

Голосять, б’ються за гріхи,
за кожен подум свій лихий,
тому біжіть до церкви всі,
щоб час вам став на небесі.

Я стільки грішний, скілько й ні.
Тому мов байдуже мені.
Лише кажу, що ще люблю,
а відчуваю смерть свою…

Якщо забула – забувай,
себе рятуй і пам’ятай.
Бо буде так, як і мені.
Літав, все зрив… А рай на дні…

22 жовтня 2016 р., Київ

В сині срібне квітне,
в зорях спить хатина,
в сінях ледве-ледве
чутним муркотінням
чорний кіт наповнив
чисте царство тиші,
зрозумів: напевно
миша в тиші пише.

Зрозумів: чому так
їй потрібна тиша:
про красу та смуток
миша пише мишам.

Замовчав тямущо –
дуже тишу збільшив.
Зрозумів: тому що
миша пише вірші.

10. 2020

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

Правду хочеш? Ну, тоді послухай.
Наварю борщу без тлустих мух.
Президент, прем'єр, народні слуги -
Воювали всі! І так, що ух!

Гетьман має орденів штук двісті!
Тищу танків власноруч підбив!
Тож його в Москві, в престольнім місті
Москалі бояться. Ти ж - люби.

І міністри не моральні гноми!
Патріоти! Люті вояки!
Кожен другий побував в полоні,
Кожен третій - без ноги-руки.

Спікер підірвався на розтяжці,
У лікарні рік лежав пластом...
Всі державці - вояки-звитяжці!
Як і я - учасники АТО.

30.10.2021р.

Ми у цьому світі – подорожні…
Зазвичай живе́мо, як умієм,
а для серця справжній подорожник –
віра щира й заповітна мрія.

Ти осанну Господу співала,
надиха́вшись величчю у Бога.
Не лишила душу на поталу –
відтепер у рай твоя дорога!

За здоров‘я пити уже пізно,
як ступаєш по едемських росах,
бо життя весняну, світлу пісню
доспівала ця невтішна осінь…

Прозоро, свіжо, сухо, тихо
Сьогодні зранку навкруги, –
Лиш м’яко гупають горіхи
Об трав пожовклих лантухи.
Тверді, холодні, круглотілі
Не зупиняють позивні,
Коли маскуються уміло
В багрянолистому вогні.
Та я ходжу неспішним кроком
І, поглядаючи згори,
Повсюди бачу гострим оком
Під щедрим деревом дари.
Мені на радість і на втіху
Онукам сиплються плоди
Багаторічного горіха,
Якого в юності садив.
30.10.21

Вітер по-зимовому війнув,
Одшуміла золотава злива.
В проблисках останніх бурштину
Догоряє жовтень чарівливий.

Наче наяву я бачив сни -
Він крутив з паняночкою танець --
Красень місяць, легінь осяйний --
Осені розвихрений коханець.

І багряною вже кров’ю стік,
Від руки ревнивця ж бо загинув.
Голий, сірий вбивця-чоловік --
Прийде листопад йому на зміну.

30 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мріяли поети
про свої знамена
і за них умерти
думали напевне.
    Бачимо Мазепу,
    чуєм отамана, –
    всі герої степу
    воїни Майдану.
Щоб не майоріли
прапори ворожі,
маєм душу й тіло,
Бог нам допоможе.
    Батько нам – Шевченко,
    Україна – мати,
    а за рідну неньку
    треба воювати.
Виють московити
на щити – зі сходу,
треба боронити
волю і свободу.
    Наш девіз, – Петлюра
    буде нам за брата!
    Проти самодура
    маєм воювати.
Ми усі «укропи»,
«разом нас багато»,
Ми уже – Європа,
будемо у НАТО.
    Прапор наш – Бандера!
    Віоуємо свято, –
    проти мародера
    мусимо стояти.

29.10.2021

На добраніч! Спи, кохана,
пізно вже.
Хай любов твій сон до рана
береже.
Укриває землю листом
листопад,
стеле килими барвисті
знову сад…

Непокоїти не стану
я листом,
лиш обмежусь наостанок
цим «постом».
На чолі зірковим пилом –
казки слід,
а в душі, мороз по тілу,
туги лід…

Зорі в небі сяють сріблом,
як завжди,
та прощатися потрібно.
Ні, зажди́ –
світлом місяця тихенько
губ торкнусь
і на спомини, маленька,
обернусь…

Як же мені не кохати – вітер жу́ру носить,
Як же мені не співати, коли серце просить…

Жура полем, жура бором – аж під сиві хмари,
Плаче серце тихим болем, доки зійдуть чари.

Гей, наповню чари срібні мед-вином по вінця,
Та й розсію сльози дрібні в росах по колінця…

Впадуть роси на покоси – золотеє жниво!
Уплетуться вінцем коси, жниварям на диво.

Погуляймо, жниварята, славно погуляймо,
А по сьому коровайну «красну долю» вкраймо.

Доле Красна, будь ми щасна, не колися стерням,
А вродися, Красна Доле, коровайним зерням.

Вийся, вийся, короваю, аж під сиві хмари,
А я собі заспіваю, доки діють чари.

Як же мені не співати – вітер журу носить,
Як же слів не римувати, коли серце просить…

29 жовтня, 2021

Зігрій, Милосердний, гріхи відпусти,
єлеєм змасти зашкарублі стигмати.
Щоразу із чорних дірок самоти
відносив у небо на крилах розп'ятих.

Над чорториєм за руку тримав,
учив не тонути в бурхливім безмежжі.
Без весел і дужих вітрил не сама
долала цунамі повітряні вежі!

В рожевім дитинстві, коли бузина
губила на стежечці ґудзики чорні,
купав у любистку, а осінь сумна
вплітала у коси квітки чудотворні.

З Адамових ребер створив перший вдих —
в очах відзеркалюють сонця краплини.
Скажи на яких полюсах голубих
на мене чекає душа горобинна?

27.10.2021р.

Ледь чутно вітру переливи
І голоси співних пташин
Біля води, де я ліниво
На сонці плавлюся один.
Черпаю зором синь безхмарну,
Блискучо-срібну де-не-де, –
І видається світ прегарним,
І серце дива більш не жде.
Люблю години відпочинку
В забутій Богом глушині,
Де ні дороги, ні стежинки,
А тільки напрямки одні.
Постійні запахи цілющі
Таке створили відчуття,
Що спокій цей скороминущий
На все життя, на все життя...
29.10.21

В лето 6372(872). Убиєн бисть от Болгар Осколдов син.
Никонівський літопис

Коли у них помирає хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого будинку, кладуть його туди, і разом з ним кладуть у ту ж могилу його одяг і золоті браслети, які він носив. Потім опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті, в могилу кладуть живу улюблену дружину покійника. Після цього отвір могили закладають, і жінка вмирає в ув'язненні.
Ібн-Русте. Дорогі цінності.


- Орда іде! – злетів над містом крик,-
Болгар без ліку сунеться із поля!
З тривогою гляділи всі в той бік,
Тут же болгар не бачили відколи.
Давно орда вже оминала край,
Бо ж русів зачіпати всі боялись.
Від них такої відсічі чекай,
Що добре, як самі би врятувались.
Вони ходили в землі до слов’ян
Та печенігів часом зачіпали.
Тож дуже був здивований каган,
Коли до нього сто́рожі примчали.
- Звідкіль взяли, що то болгари є?
- Та ж ми, кагане, у степу з малого,
Щоб відрізнити плем’я де чиє.
Болгари то. – Багато війська того?
- Чимало їх кучкується в полях.
Звести докупи – то багато буде.
Сюди на північ прокладають шлях.
Уже снує сторожа їхня всюди.
З одними ледь не стрілися уже,
Коли сюди, до тебе поспішали.
Вдалося прошмигнути нам вужем,
А то б вже десь побитими лежали.
Каган задумавсь: - Скоро їх чекать?
- Гадаю – скоро, коли їх сторожа
За Трубежем вже дозволя блукать.
Седмицю-півтори і прийдуть, може.
- Ну, за седмицю ми зберемо рать.
Пошлем у Хорсунь, Київ по підмогу.
Тож буде з чим орду ту зустрічать.
Вели гінцям ладнатися в дорогу! -
То вже слузі,- Нехай летять мерщій.
Збираєм сили, щоб орду стрічати
Ти досі тут? Біжи бігом, не стій!
Не можна нам й хвилини утрачати.

Аскольд в своєму теремі сидів
У роздумах – як далі йому жити.
Відтоді, як на шию хрест надів
І перестав на требище ходити,
Якась, неначе, виросла межа,
Що його від народу відділила.
А він Русі лише добра бажав,
Вкладаючи у те свої всі сили.
То все жерці! Вони мутять народ!
Вони зневіру у кагана сіють.
Аякже, без каганових щедрот
Мошна у слуг у Хорсових пустіє.
Із Хорсуня аж в Київ дістають,
Аби йому побільше насолити.
Та по-старому, звісно, вже не буть,
Бо ж нова віра набирає сили…
І тут у сінях рипнуло, когось
Принесло йому думи обірвати.
Озвався грубим голосом: - Чого?
Не можна було трохи зачекати?!
- Ніяк не можна. Там гонець примчав
Зі Славії. Говорить – терміново.
- Ну, що ж, зови.- Аскольд із лави встав,-
Послухаєм гінця отого слово.
Ввійшов гонець, каганові вклонивсь:
- Біда, кагане. Поміч твоя треба!
Болгарський хан з ордою нагодивсь.
Не можем сподіватись лиш на себе.
Каган у Хорсунь і сюди послав,
Щоб воєдино сили всі зібрати…
«Ну, що ж, від дум пора уже й до справ.
Коли зібравсь, не буде хан чекати!»
- Добро! Іди! Я поміч надішлю.
Отак кагану й можеш передати.
Сам не піду та синові велю.
Пора йому вже самостійним стати.-
Це вже про себе ледь прошепотів.
Велів негайно відшукати сина.
Той швидко до світлиці улетів,
Вже знаючи, напевно, що повинен.
Тож посмішка широка на вустах
Його бажання миттю видавала.
Дір перед батьком своїм сивим став,
Високий, гарний. - Чого, тату, звали?
- Болгари, кажуть за Трубіж ідуть,
Тож родії про допомогу просять.
Із Хорсуня дружини приведуть,
Багато там заядлих у Пороссі.
Ти ж візьмеш гридів і також рушай.
Не слід в дорозі часу витрачати.
Устигнути до раті треба край,
В однім строю із родіями стати.
Ти вже зі мною на Царград ходив,
Тож бачив, як воно на полі бою.
Уважно на обставини гляди
Та і не ризикуй дарма собою,
Бо ти ж у мене лиш єдиний син.
Тобі від мене владу переймати.
Візьми Руара, допоможе він,
Завжди щось мудре може підказати.
Давай, вже гриді ладяться в похід.
Іди на Заруб, там перейдеш бродом.
А далі шлях торований на схід
І Славія – мета твого походу.
Каган востаннє сина обійняв.
Уже дорослий, виріс вище батька.
Хоч батькового досвіду не мав
Але каганом добрим може стати…
Дір гридів вів понад Дніпром униз,
Хоч був постійно у думках далеко.
Дніпровський проминули перевіз
І Вітечівський брід позаду. Легко
Йшли вої, сили вдосталь в молодих,
Що їм якісь далекі переходи.
Та Дір постійно думав не про них,
Він військо вів і був від того гордий.
Хотілось всім на світі довести́,
Що на великі справи він спроможний.
Що може воєводський меч нести
Із честю. На те зважиться не кожний.
Раніше все під батьком він ходив.
Отой Царград – то батькова заслуга.
Він слави тої також би хотів,
Тож вирішив, що батька не послуха.
До Славії не піде, поведе
Загін свій аж під Родень, далі бродом
У степ, а там, як стан орди знайде,
Накинеться, завдасть такої шкоди,
Що ті не будуть знати і куди
Їм утікати…У рожевих мріях
Минув він Заруб. – Нам же слід туди,-
Руар до нього. – Знаю я, що дію!-
Відрізав Дір, - Не заважай мені.
Руар в тривозі мусив відступитись.
А гриді молоді та голосні
Ішли вперед в надії – скоро битись.
У них гаряча нуртувала кров.
Були б бояри батькові. Ті, звісно,
Уперлись би… Тож мовчки вслід пішов,
Але у грудях серцю стало тісно…
Здолавши брід, у поле перейшли,
Сторожу на всі боки розіслали
Аби якісь сліди орди знайшли.
Тоді б вночі зненацька і напали.
Та що за досвід був у молодих?
Болгар з малого у степу зростає.
Він знає, як сховать слідів своїх.
Чужі сліди він миттю відшукає.
Поки сторожа плуталась в траві,
Болгарські вої полем пантрували.
Їх на дружину хутко слід навів,
Вони вже й кількість й силу усю знали.
Побачивши, що більш нема ніде
Других загонів руських – пораділи.
У пастку воєвода тих веде.
Тихцем зібрали сили, оточили
І вигулькнули раптом із ярів,
Коли на них і зовсім не чекали.
Руар з усіх найпершим зрозумів
В яку халепу всі вони попали.
Не встиг ще Дір відкрити, навіть рот,
Як той велів усім «стіною» стати.
Лиш кілька митей ми́нуло і от
Рать вже готова ворога стрічати.
Щити червлені із усіх боків
«Стіну» оту від ворога закрили,
Град сулиць лави вершників зустрів
Й вони своїм під ноги полетіли.
Списи зустріли гостряками тих,
Хто через трупи все-таки проскочив.
Вони хотіли русів збити з ніг.
Та мало хто чого на світі хоче.
Коли «стіною» стала руська рать,
Її уже не просто подолати.
Тут сили і уміння треба мать
Та й досвіду військового багато.
Кружля орда, кидається щораз,
Лишає трупи й знову відступає.
Дір вже прийшов у себе на той час,
Атаки серед перших відбиває.
Карта себе, що дурно так вчинив,
Що батька не послухав і Руара.
В кривавий меч весь свій вкладає гнів
Та сам на себе накликає кари.
Й накликав. Гостра здалеку стріла
Крізь поле бою раптом прилетіла.
Комусь, можливо, смерть вона несла
Та бог змінив їй лет і просто вцілив
У око Діра. – Княжича рятуй!-
Почув останнє і завмер навіки.
Узяв Руар на себе битву ту,
Не дивлячись, що ворога без ліку…

- Біда, кагане! Битва в полі йде!
Болгари росів київських напали!
Каган на ноги підхопився; - Де?
- Біля Супою! – Як туди попали?
- Не знаю, але точно то вони.
- Скликай дружину хутко! Вирушаєм!..
Здалеку чути – в полі сталь дзвенить
І тупіт, крики. Вороння літає.
Орда навколо росичів кружля,
В запалі бою геть про все забула.
Дрижить від її тупоту земля,
Здається, перемогу вже відчула.
Зненацька смерть обрушилась на тих,
Хто вже готовий був і святкувати.
Коней і піших геть збивали з ніг,
Мечі взялися голови стинати.
Поки останніх гострий меч карав,
Передні все ще росів обступали.
І хан орду весь час у наступ гнав,
От-от, здавалось, роси впасти мали.
Коли ж, нарешті, до болгар дійшло,
Що щось непевне чиниться навколо,
То для орди запізно вже було:
Оточені, всі збилися у коло.
Затиснуті, немов між двох вогнів,
Металися і виходу шукали.
Хто зміг у степ прорватися – вцілів,
А інші або мертвими упали,
Або пішли до русів у полон.
Сам хан болгарський ледве врятувався.
Але й без нього здобичі було.
Та мало хто із русів посміхався.
Бо ж тіло Діра мертвого лежить
Між гридями, які навкруг стояли.
Як в очі їм Аскольдові глядіть,
Бо ж синові життя не врятували?

Страшна у Київ прилетіла вість,
Яка у серце вразила кагана:
І жаль, і відчай, ненависть і злість.
Кривавила в душі болюча рана.
Якби то знав – то сам би в степ пішов,
Повів дружину. Сам у всьому винен.
У скронях глухо стугоніла кров.
Усе б віддав аби вернути сина.
Не чув, як містом чу́тки поповзли,
Що то покара від богів за зраду.
Жерці той наклеп Хорсові звели
І на кагана сіяли неправду.
Та ще й вину: то винен він, мовляв,
Що скільки гридів молодих пропало.
Це Хорс і русів за оте карав,
Що проти зради божої не стали.
Аскольд нічого того і не чув.
Коли б почув – то йо́му не до того.
Він біля сина десь далеко був,
Про щось молив тепер до Бога сво́го…

Як тіло сина в Київ прибуло,
Стояв, дивився мовчки через силу.
Лиш нові зморшки пролягли чолом
І сивина всю голову покрила.
Велів могилу синові робить
Там, де всіх знатних русів поховали.
Взялися ледве та тут жрець біжить,
Велить аби нічого не копали.
Оскільки винен в смерті гридів він,
Хорс проти того аби тут ховати.
Нехай каган шука – де його син
Окремо від усіх буде лежати.
Аскольд озлився та змирив свій гнів,
Бо ж донесли йому про настрій люду.
А люд не за кагана говорив,
Супроти нього говорили всюди.
Тож сам боярам місце указав,
Де мали б його сина поховати.
Щоб він з Гори можливість завжди мав
Могилу ту здалека споглядати.
Хоч був каган уже християнин
Та сина ще по-роськи поховали,
Бо ж нову віру не прийняв ще він.
Глибоку яму спершу прокопали,
Обклали стіни деревом аби
То було схоже на останню хату.
Робити те примусили рабів
Яких в бою в степу вдалося взяти.
Коли ж усе закінчили, знесли
У ту могилу тіло, положили.
Туди ж усякі речі почали
Складати, щоб йому і там служили.
Поклали одяг, у якім ходив.
І золоті браслети біля нього.
Поклали безліч поряд з ним харчів,
І посуд із напоями в дорогу.
Монет іще карбованих туди
Поклали, щоб йому не бідувати.
Коня, що під малим іще ходив
Привели з стайні, стали опускати.
Він злякано очима лиш водив,
Хропів сердито, доки й опустили.
Там жрець меча у груди засадив
І кров’ю той скропив оту могилу.
Нарешті і рабиню привели.
Дір досі не жонатий був за віком,
А без жони сховати як могли?
По-руськи – жінка йде за чоловіком.
Споїли зіллям сонним і її
Спустили теж до Діра у могилу.
Тоді взялись за заступи свої,
Могилу щільно деревом укрили
Й насипали над нею ще й курган.
Коли ж вже Хорс іти зібрався спати,
Велів напоїв принести каган
Та їжі – тризну синові справляти.
Сам же над тим курганом простоя́в,
Не чув, не бачив навкруги нічого.
Слова гіркі постійно повторяв
Та все чогось просив у свого Бога.

Випромінюй мене очами...
Видихай... Видихай...
Я проллюся із них дощами,
Ну то що? І нехай.

Виблискуй на моїй шкірі
Сяйвом пристрасті та кохання
Божевільні ми. В певній мірі.
До світання.

Як настане ранок, ми підем
По стежині, немов чужі
Кляті маски зриває вітер.
Все по лезу. Все по межі.

Не забудь мене. Обіцяєш?
До чорта ім'я моє.
Пам'ятай пристрасть ночі лиш..
Ніжність шкіри... Є... Є...

Як ти звешся? Давай знайомитись.
Я - це я.
Та, що в очах блищить твоїх.
Уся твоя.

І хай згорить усе до тла
Розвіє вітер порожнечу
Послухай дядечка, мала
Це лиш початок, ще не вечір…
На ранок страх скує думки
А їх буває забагато
Не відсилай хоч у рядки -
Убік відсунуться, як втрата
І ти відчуєш пустоту -
Не зупиняйсь, бо зачарує
В обхід біжи, не в прямоту
Біжи, мала… якщо ти чуєш
Махни листочком, дуй вперед
Туди, де верби… сонця берег
Дивись, на прив’язі корвет...
Його іржа... їх спільний шерех
Біжи, мала… Біжи! Біжи!
Молю.. прошу… благаю: вижий
І з ким попало не дружи
І пам'ятай, відлуння риже
Шле поцілунки навздогін...
28.10.2021.

***
Офшори є не тільки у Омані,
де не їдять «наколоті банани»,
але пасуть телятко золоте...
майстри по пандемії і обману
із пальця висисають саме те,
що девальвує акції Майдану.

***
Яка різниця – слуги чи холопи?
Усі ми в Україні живемо,
де не потрібно мовою Езопа
писати, що із ними ми більмо
на оці у «сучасної» Європи.

***
Якщо ошуканець качає права –
Феміда на боці іуди,
і поки у лапах його булава,
ніякої правди не буде.

***
Колективний розум – у комах,
це не заперечує наука,
а у влади є ще й інший фах
на імення – кругова порука.

***
Бувають у житті такі етапи,
коли ми залишаємось одні...
а я й не знав, що пощастить мені...
навколо мене – жодного кацапа...
оце так привалило... уві сні.

***
Війна іде, а криза наступає,
і дибає корупція услід,
і мафія перемагає світ,
та біс його один зелений знає,
чому б’ємо рекорди по ковід.

10/21

Із Миколи Некрасова

«Їж тетерю, Яшо,
молочка нема...»
«Де ж корівка наша?»
«Взяли швиргома:

пан таку породу
в гурт збирає свій...»
Хороше народу
в Русі пресвятій!

«Де всі наші кури?» -
поміж дочок гуд.
«Не шуміть, дівчури,
з’їв їх земський суд;

взяв іще підводу,
й обіцяв постій...»
Хороше народу
в Русі пресвятій!

Ниє в баби спина,
а діжа - не жде!
Й донька Катерина
знов на ум іде:

із двірні - в господу
не вернутись їй...
Хороше народу
в Русі пресвятій!

Плачте, батько-мати,
бо збирають з хат:
хлопців - цар, в солдати,
пан - на двір дівчат.

Ми́нуть лиш юроду:
у родині скній...
Хороше народу
в Русі пресвятій!

(2021)

Залишаю тебе,
моя найвродливіша пташко,
на землі сидіти.
Літатиму себе
у пригорщах і поза пригорщами
тоталітету.

Космосів безлік.
І це мені не стрепенеться
жодною авіамірою.

Невже я комета,
за хвіст якої причепився сяй очей твоїх?

Покинь і ти, як я залишаю тебе.
Не розтривож мене дзвоном трелі.
Я Азію теплих країв
сам досягну,
сам обігрію
ще легшим своїм пурханням.

Це що люблю я
пір’я.
Це що блефує риба
лускою.
Тощо.
А тощо і є…

23 січня 1994 р., Київ

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

Успішно в’ю єднальні ниті
Між втаємниченими нами,
Адже навчився говорити
Всім зрозумілими словами.
Бо пишучи щораз по суті
Про те, що інші теж говорять, –
Став несподівано почутим
На певній віддалі і поряд…
28.10.21

Минуты жизни –дар Небес!
Любить, любить, любить !
Всевышнего благодарить,
Благодарить ,благодарить !
Рассвет встречать,
Природой наслаждаться,
Трудиться, вдохновляться! 28.10.21 Швец Т.В.
Фото – природа на Днепре.

Хвилини життя - дар Небес!
Любити, любити, любити!
Всевишнього дякувати,
Дякувати,дякувати!
Ранок зустрічати,
Трудитися, надихатися! 28.10.21 Швець Т.В.
Фото – природа на Дніпрі.

Кіт як кіт. Потроху краде м'ясо,
А віршат не пише - молодець.
Я ж бо, від жаги не маю спасу,
Згриз за ніч десятий олівець.

Маю, мабуть, серце надгаряче,
Ще й Пегас влупив у лоб веслом...
Настрочу рядка - тихенько плачу,
А строфу - ридаю! Чесне сло!

Я один такий поміж поетів,
День і ніч катує лютий дар!
Бо коли зіплів вінок сонетів -
Думав, душу Богові віддам.

Замочив усі парнаські ниви,
Хорий став, а видом, наче тінь.
Може, всі митці такі чутливі?
Рюмсають і стогнуть від трудів?

Мабуть, ні. Сатирики є кляті.
Я їх, наче вогнища боюсь.
Кажуть: - Тре в усьому міру мати,
І, звичайно ж, поетичний ґлузд.

Гуморист убив мене морально!
Просичав, немов гадюччя хор:
- Дві сльози пустити - це нормально,
Водоспад - оце вже перебор.

28.10.2021р.

Так...
ще не вмерла.
Все іще жива...
Для когось -
рівно до того моменту,
коли без зайвини
і сантиментів
промовлені були
не ті слова.

Життя бентежне...
Вдих і видих,
вдих...
Хвилини точать
часу моноліти,
відпущені
безпристрасно боліти
про те, що хтось
чогось в житті не встиг...
Про те, що хтось
навіщось не любив -
сплітала віра
паростки ілюзій,
щоби потому,
в болестях і тузі,
приймати дивний світ
уже без див...
Без віри...
Без поняття -
хто ж я є?..
Де є межа?..
Розтоптана...
З любові?..
Щоби в очах,
у діях і у слові
стрічати чужість:
рідне й не своє...

11/10/21

Мамина молитва
Помню, не раз, мама
Меня учила, чтобы я запомнила
Выходишь из дома –про себя
Тихонько повторяй:
«Я иду в мир Крещеный,
Солнце мне в глаза ,
Луна мне в спину,
Звездами опояшусь,
Я ничего не боюсь, тя
Ангелы по бокам,
Матерь Божия впереди,
Что Матери Божьей,
То и мне , Аминь » 21.06.17 (написаны в больнице)
На фото-мой рисунок.

Мамина молитва
Пам’ятаю, не раз , матуся
Мене вчила, щоб я запам’ятала
Виходиш з дому – про себе
Тихенько повторяй:
«Я іду у мир Хрещений
Сонце мені в вічі,
Місяць мені в спину,
Звьоздами підпережуся,
Я нічого не боюся , тя,
Ангели по бокам,
Матір Божа впереді,
Що Матері Божій,
Те й мені , Амінь » 21.06.17 (написані в лікарні)
На фото-мій малюнок.

Хіба, що глянути з-під лоба…
Хіба кивнути з-під поли…
І хай не перша… третя спроба
І не важливо… де й коли
Замкнути, стиснути в обіймах
Зацілувати аж до ніг
Від нині ти моя! завія
І найсолодший долі гріх…
27.10.2021.

Пишу лиш про те, що на душу лягає,
В судинах відлунює болем,
І піниться морем, буяє розмаєм —
Давно перед всесвітом — гола.

З коріння глибокого, хмарки легкої,
Повітря стрункої смереки,
Я зіткана: з туги, сонати дзвінкої,
З пера гніздового лелеки.

Отари думок випасаю у житі,
Кульгаві поеми спираю
На милиці з кременю, дерева збиті,
Віночки плету з небокраю.

Рожеві світанки цілунками будять —
Розхлюпую щастя з цеберця,
Допоки пташиною б'ється у грудях
Блаженством розчулене серце.

25.10.2021р.

Як пазурами серце рвуть коти,
сумуй собі уволю, але нишком,
а до загалу випаде іти –
забудь усе і «одягни»… усмішку!

Ідуть в минуле поспіль, кожну мить,
усмішки, голоси, зітхання, взори…
Уже нізащо їх не зупинить,
як не впадуть дощу краплини… вгору.

Відходить світ, який любили ми,
а з ним і ті, кого ми так кохали,
та хочеться троянд серед зими,
залишених морозам на поталу…

Охолоділи парки і двори,
а плетива стежок – не упізнати…
Не чутно гамірної дітвори,
яку до хати пізно кличе мати.

Тікає щастя, лише б зберегти
тепло душі, хоч крихту щиросердя.
Перед очима ти, одна лиш ти,
і кинуте «така я» спересердя…

Кривавий місяць знову угорі
ховається зрадливо у хмарину,
під ноги стелить плетиво доріг,
лукаво визирає зі шпарини…

Край дороги дика груша
Струшує плоди, –
Гнилички відразу сушить
Сонце, як завжди.
Їх гора переді мною
І покров навкруг, –
Пнуться оси жвавим роєм
На медовий дух.
І ділитися не хочуть
Грушами, мабуть, –
Від світанку аж до ночі
Сторожко гудуть.
Сильно жалять за потреби
Оси в літні дні, –
Їстівне комахам треба
Також, як мені.
27.10.21

Витончена, виструнчена, вимріяна,
Лагідним серпанком зачарована,
Серцем неочікувано викраяна
Із пісень, жагою погаптованих.

Недоречно й болісно у осені
Вимагати літа веселкового.
На лугах й галявинах покошених
Ані сліду зела кольорового.

Ранками, від просині іскристими,
Памороззю вкритими стежинами,
Я тебе шукатиму, як істину,
Що хмільними вимріяна винами.

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати
ночі цнотливу пітьму.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

Сон нам наказував ранку діждати,
і пам’ятати мені,
щоб я не смів навіть пальцем торкати
радість мою уві сні.

Поруч прощання, а ранок ще блище
морок на клаптики рве,
рве матіоловий сад, над яким ще
сон твій красиво пливе.

Спи, моя радосте, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

21–22 серпня 1995 р., Богдани́

З глухими стінами вела розмову —
Війнула тиша протягом услід.
Згадала, що жива, і в серце знову
впустила мрії зоряний болід.

Зібрала чорні думи у пакети,
І віднесла той мотлох на смітник.
І стала Світом, Музою поета,
Аби ти птахом в небесах не зник.

Так мало треба пелюстковій жінці —
Ковток любові та очей вогні.
Наповнилась тобою, аж по вінця,
Твоє блаженство й досі у мені.

24.10,2021р.

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів мандрівних ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на погоді, як не астрономам?»
«То чому ж свиня моя в хлів солому горне?»
«Це, даруйте, якісь бридні: прогноз роблять свині».
«Як знаєте. Ви ж учені. Не мені вас вчити.
Тільки прошу аж до ранку мене не будити».
Ночувати в сіні гарно. До розмов охочі,
Не зуздрились «астрономи», як десь опівночі
Розходилась така буря, що віття ламає,
А до того ж, мов з відра, дощем заливає.
Як хлющ мокрі, «астрономи» зустрічають ранок.
А господар, позіхнувши, виходить на ґанок:
«Ну, що скажете на це ви, вченії панове?
Свиня моя більше знає, аніж «астрономи?»

P.S.
Що наука – сильна штука,- доводити годі.
Тай науці не завадить, стане у пригоді
Те , що досвідом беруть люди у природи.

У прийдешньому році було безліч нових знайомств. Безліч. І лише двоє схвально відгукнулись, вцілому, про поетичну творчість. Інші, а їх сотні, зацікавлені палітрою: я - тобі, ти - мені... кудою швидше і де дешевше. Я повинен не їх, а себе. І все таки:

Так довго не задумувався ще…
І навіть не згадати де і скільки
Мовчання омивалося дощем
А дощик із мовчанкою настільки ж…
І кожен з нас тримався за своє
З віслячою упертістю, присівши
Важливу роль зіграв думок об’єм:
"Коли і як народжуються вірші?"
О світе! Непоборений ніким
Чому каміння зносять звідусюди?…
Життя бліде розквітло б поміж рим
Чого вартуєм ми без них, а, Люди?…
23.10.2021.

Невесела в пісні партитура,
Зруйнувала Єва мій барліг!
Бич кохання у руках Амура
Б'є мене по плечах навідліг

А мені ж на тижні сто годочків
Буде! Та для бога це пусте.
Скоро класти на гробок віночки,
Зайва діду любощів пастель.

Пустунець усох, лежить й не дише,
В роті маю лиш єдиний зуб.
А мене катує мавка пишна,
Каже: - Нум, до ліжка однесу!

Ох, дарма я згодився, братове!
Краще би одразу втік у ліс.
Від кохання одібрало мову
І намокла борода від сліз.

Молодиця всілася на плечі,
Пишним станом "круть" під носом, "верть"...
Любощі - це справа молодеча,
А для дідугана - вірна смерть.

27.10.2021р.

Народе мій, затурканий, забитий,
Скажи мені, а де кістки далеких
Героїв наших, що вмирали в битвах
За тебе, крізь віків шалений клекіт?

Я хочу знати, де вони, могили,
Хмельницького, Волошина, Мазепи,
Виговського і Полуботка? Сили
Чужі сховали їх від нас не в склепи.

Скажи мені, чому твої герої –
Бандера, Скоропадський і Петлюра,
На чужині поховані, ізгої,
Не в Україні? Вража агентура

Завжди в нас працювала у державі.
Ми знали, де поховані чужинці,
Які у владі проживали в славі,
Ніхто із них не був і українцем.

Ми знаємо, де лєнін, каганович,
Ми пам’ятники ставили убивцям.
Поховані по-людськи людолови,
Співали ми осанну кровопивцям.

Дозволили убити нашу пам’ять,
Закреслити навік своє минуле.
Змінити рідне на чужинське рам’я,
Щоб мову ми й традиції забули.

Вбивали нас в усі віки й донині -
І на війні, і ціни, і тарифи.
Скажи, народе, чом лиш в Україні
Наш корабель наскакує на рифи?

Мовчить весь люд, що ще не є народом, -
Збіговисько без пам’яті і слави.
Що молиться чужим богам ізроду,
Забув свободи запах у держави…

Народе мій, затурканий, забитий,
Скажи мені, а де кістки далеких
Героїв наших, що вмирали в битвах
За тебе, крізь віків шалений клекіт?
26.10.21

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Осіння казка завітала у ліси,
Барвистим чаром опромінила далечі.
У синіх виріях тужливі голоси
Відклекотіли лунко в обрії лелечі.

Запахли медом щільниковим диво-дні,
Заграли щедро променистими словами.
Красуні-верби шелестливі та чудні
Вохристі коси розпустили над ставами.

Куди не глянеш – всюди справжня благодать,
Радіє сонцю перестиглий кущ калини.
Гірського озера прозоро-синя гладь
Густих смерічок віддзеркалює вершини.

Ідеш до приліску… Духмяне море трав
Шумить, спалахує берізок острівцями.
Вогнистий лист янтарним сяєвом заграв
З рання збадьорений пернатими співцями…

Тече, бурлить князівни-осені краса,
Скрізь розливаючи симфонії багряні.
На землю ніби опустились небеса
Купати світ у золотому океані.

Та вже недовго листю линути до ніг,
Його прощальну шарудінь зима розвіє,
І білі айстри перейдуть у білий сніг,
Срібляста цвіть на зустріч сонцю заяскріє.