Тепла осінь сонячних яблук,
А сниться відьма війна.
Сниться, як мариться,
Сниться, як помирається:
Як колобродиться
Старому берладнику Краку:
Ніби стрибок в безодню ущелини
Сон про зубатого змія –
Холодний, як Місяць жовтневої ночі.
Сон.
Олень Петрарки блукав на межі
Часу води і листя: заєць посріблений
Слухає вічність – бо осінь
Краще б прийшов в мої сни,
А не міряв клепсидрою дні. Жовтня.
Там (у снах) цвіли колись проліски,
А нині війна навісна.
Ще осінь і хмиз. І трохи тепла
Очеретяного. Ніби несправжнього.
Такого, як вогнище сутінок,
Що запалене в башті
Старого невтішного замку троянд,
Де шукав я минуле. А знайшов тільки сни.
Сумні як сама Скорбота.
Як пісня панфлейти
В зеніті пожовклого листя.

Зізнаюсь: гадав я донедавна,
Що рай далеко. Десь там, на Небесах.
Здається, так задумував і Мікельанджело,
Коли у піднебессі Сикстинської капели
Творив своє «Вигнання з раю».
Та ось Рамбам напоумив мене
Уважніше перечитать Книгу Буття.
І що ж виходить?
Адам, що з пороху земного створений,
Жив у саду, насадженому Господом на сході.
Оце і був той рай, з якого річка витікала
І розливалась на чотири боки.
Якби не змій, що спокусив праматір нашу Єву,
Не була б проклята Земля.
В поті чола не добували б ми хліб насущний.
Адам і Єва вигнані були з раю.
Але ж він так і лишився на Землі...
Відкриє у майбутнім, як запевня Рамбам,
Господь той легендарний рай-сад
Не тільки тим, хто удостоївся його по смерті,
А й тим, хто праведно живе на світі цьому.
Незнані дерева і квіти, цілющі аромати,
Спів дивовижних птахів зроблять людину
Воістину щасливою...
І не дуже-то й багато для цього слід зробити:
Жить повсякчас за приписом Господнім.

Серпанок темряви зовні.
Серпанок темряви всередині.
серпанок темряви душу з’їдає,
всередині мене дивлячись,
серпанку темряви так багато,
Але часом боюся самої себе,
А часом у душі так багато болю,
Аж всередині розриває на шматки,
І зупинитися не може…

там де слова знаходять вихід
з-під каміння й течуть глибокою рікою
я роздягаюся купаюся нагою
аби почути цю розмову тілом

пірнаю аж до дна як вистачає духу
шукаю перли мрій під товщею німою
вони злучають сонце і долоню райдугою
низаю в тиші берега намисто

в мовчанні сонце висушило ложе
перетворило на пісок мої перлини
не бачу райдуг тільки маревну долину
що нею йду і спрагло кличу воду

22.12.19

Малює чорна ніч у вікні чорний серпанок - вигляд,
Дивиться він у вікно і плаче тихо,
Стікаючи на сторінку чорні сльози,
Повільно розтікаючи мої печалі,
лягаючи на неї красиво, утворює чорний серпанок

кохання надихає
а любов змушує замовкнути
і сама мовчить наче сонце
чия повнота не свідома своєї величі
чия щедрість не свідома своєї винятковості
чиї чорні плями свідомі своєї чорноти
проте не поймаються цим

сонце мовчить
а земля галасує
лускає мурашниками
ворохобиться листям
непокоїться руном

кохання про це співає
любов за це дякує

05.10.23

Схилився серпанок нічних небес над Землею,
І зник світящий день у далині, як привид…
То плакала небесна душа у похмурому просторі,
І чорним серпанковим небом прикриваючись,
То сльози моєї чорної душі проливаючи,
І капали на чорну землю проливним дощем,
Та бачучи чорні заплакані очі чорна Земля.

Зигзагами мимоволі петляє похмура вуалька
Тримає в неволі…
А я тим часом сміюся,
не шкода минулого мені.
Але чому ж серцю все ж таки боляче?
І світлом закриваючи мою щільну похмуру вуальку,
Та сковує важкий оксамит стіни,
лежить у бруді розтоптана шаль,
І порвана на шматки, боляче стогне…
Друкуючи тривоги на серці знову,
Затоплена сталь, то чорніє і чорніє вуалька,
І кадри порізів і шрамів довгих драм, пошкоджуючи їх

все що написано
може бути використано проти автора
щоб його зрозуміти
щоб зробити його ім'я вокабулою
та розмістити після тире словникову статтю
у якій ім'я перетворюється
на куцу літеру
з крапкою на кінці
на позначення відсіченого хвоста
він безглуздо смикається
у чиїйсь несвідомості
безхвоста ж ящірка живе
і гріється на сонці
проте стає самотньою назавжди

записані слова брехливі
бо невільні
крізь впадини живих очей
леліє пісня золотого трупа

04.10.23

Я - раб чорної пути вуальки,
Визволи мене від окути,
І розірви мою путу,
Визнавши свої гріхи,
Та знайшовши їх в собі,
Ви куди ж поділися мої світлі пастиралі,
То моя окута вуальки літає,
І пута дзвенить розпаччю,
Та накручує чорні спіралі,
І все ж тики ув’язнила мене пута

Літає по небу вогонь,
а над землею теж літає,
І у огні горіла та ревіла війна, як вогняна вуалька,
І знову в ночі палаюча війна.
Так спалює міста, не заллє вода,
То у огні яскравим полум’ям горить
і бути їй покірним говорить.
Плавить все навколо до тла,
Не втече і не піде ніхто та ніщо,
Навіть від цієї вогняної вуальки,
Нині, чий жар виходить від війни.

я написав свою книгу двічі
прямо і навспак
прямо коли бризкав
кипучим атраментом на папір
навспак коли всотував шкірою
відбиток написаного
під шкірою — поклади моєї пам'яті
яка не забарвлює крови
і не болить
проте все міняє
бо змінює те
що лишаєш в собі

я прочитала твою книгу двічі
прямо і навспак
прямо коли полюбила
навспак коли зненавиділа
аби прочитати її
відбула надбавне життя
і померла з тобою

Відчинилися двері у невидимий чорний світ,
Там панує чорна тінь - вуалька у ньому…
І у місячному небі ледве видно ясні зірки,
Так дивиться мертвим поглядом у скло череп місяця.
То рухає темний шар хмар чорною вуалькою,
проступаючи на ньому обличчя чорних магів,
пропливає у нічній тиші тінь - вуалька,
Та вирішуючи злу долю чиюсь.
І завдають маги силою злою за ударом удар,
Перетворюючи життя на кошмар,
то так ллється пекельний бруд у нічній тиші на землю,
Пропускаючи пекельний бруд через тінь - вуальку,
і пророкує загибель чиєїсь душі.

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні --
Єдність і силу».

Навкруги було темно
Панувала чорна вуалька,
І, ховаючись з виду,
Так сховалася, що ніхто не бачить її,
Та з'явилася злобна вуалька, бачучи її
навкруги все поринуло у дрімоту,
Та прогнати зловісну вуальку не може

Вона має два чорних та сильних крила
Вона знає, то похмура вуаль безодні,
Їм не страшна зовсім вуальне бездоння,
Та злетять до небес два чорних крила,
не злетіти їм, бо крила під тягарем,
не зловити їх, бо тягар все давить
і тягне вниз прямо у саме дно провалля,
І не скинути їх, бо мають померти

В темряві землі живе відьма пітьма
Та - та там жахливі речі відбуваються,
Бо темна Земля була безвидна та порожня
Літає темний дух над темрявою Землі,
То має відьма силу та владу над духами пітьми,
витає жахлива темрява липучою імлою,
Лягає існуюча над даллю сіро - прозора,
жахлива вуаль чорних річок на землю.
Та за кожною жахливою темрявою вуалі Землі
Інша пітьма приховує густе світло, але чаклує.
Почавши відступати, коли задощило, але зникла магія,
мовчала там жахлива тьма і навіть духи темноти
І все одно існують жахливі дії відьми і духів темноти
тьма існувала завжди, існує і буде існувати

Проєкт «я - жива, я - людина»

Не панікуй. Це найжахливіше.
Якщо не панікувати -
вихід завжди знайдеться.

Нічого так не рятує від паніки,
як прості та виразні дії

Якщо панікуєте,
панікуйте за напрямом до виходу.

Проєкт «я - жива, я - людина»

У людиниє повинно вистачати розуму на те що,
щоб ненавидіти своїх ворогів.

Темрява не може розігнати темряву -
може лише світло.
Ненависть не може зруйнувати ненависть -
може лише кохання.

Коли ми ненавидимо своїх ворогів,
ми даємо їм владу над нами –
вони впливають на наш сон,
апетит, кров'яний тиск,
наше здоров'я та наше щастя…
Наша ненависть не приносить їм шкоди,
але вона перетворює наші дні та
ночі на кошмари.

Проєкт «я - жива, я - людина»

Великі душі переносять
страждання мовчки.

Піддатися душевним стражданням
без опору - все одно,
що залишити поле бою,
ще не переможеним.

Щоб зцілити страждання,
потрібно пережити його повністю.

Спасибі, Доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».

Що ми шукаємо
У нетрях диких своєї свідомості?
Свічадо втомилось розказувати
І відчиняти двері потойбіч,
Темрява втомилась бути,
Небуття втомилось не бути.
Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
Таємного вчення порцелянових горняток,
А знайшли поле кульбаб,
Що відцвіли, і лишився пух,
З якого майструємо собі одяг
Для зими почуттів, для грудня сум’яття:
Вічне чекання холодного вітру,
Вічне блукання-шукання себе чужого
Всім.
Мій шлях до грози синьої –
Давно я не бачив блискавок,
Давно танці крапель
Не турбували гострі пальчасті площини
Листя зеленого кленів
(А час червоніти – їм, не заграві,
Час).
Ступив на шлях, яким мрійники
Блукають одвічно –
В черевиках чужих секретів
І міняють сміх на подарунки тіням
Тих, хто блукав намарно –
Не відшукавши жодної маргаритки
Недбалої осені хмар.

https://youtu.be/ceo2QnH9QDk?feature=shared

на задвірках гуляє пліткарка - осінь,
пліткарка - осінь віє, плітки віє,
то вітер осіннє листя - плітки руді -
розносить по світу,
вона розповсюджує листям плітки скрізь,
падають, шумлять ... шепочуться осінні листя,
чути плітки пліткарки - осінь

В кімнаті, де хіба що бракує фрески з кімнат Геркуланума,
І ваза скляна, мов цілунками сповнене серце твоє,
Водою втамовує спрагу пелюсток розгорнутих орхідей,
А хвилі у зборах завіски неначе волосся
Спадає в кімнаті великим потопом нічним.

26.06.2022

Проєкт «я - жива, я - людина»

Розумну людину неможливо образити;
ображаєшся рівно на стільки,
на скільки почуття перевершують розум
Справедливість запанує тоді,
коли кожен сприйматиме чужу образу як свою.
Ворог не той, хто завдає образу,
але той, хто робить це навмисно.

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув,
Що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Проєкт «я - жива, я - людина»

Кожен може розізлитися - це легко;
Але розізлитися на того, на кого треба,
і настільки, наскільки треба, і тоді,
коли треба, і по тій причині, по котрій треба,
і так, як треба, - це дано не кожному.
З усіма людьми обережний будь,
Чи не таять злобу у серці своєму
За світлим ликом,
І із чорної душі
Чи не подвійний язик лукавить?
Вчись розгадувати вираз обличчя,
за зовнішнім знакам читати душу.
Розрізняй: хто завжди сміється -
від дурності; Хто ніколи не сміється -
від злості.

Проєкт «я - жива, я - людина»

Коли люди дорожать один одним,
коли хочуть бути разом,
коли готові приймати свого чоловіка
або дружину такими, які вони є -
тоді ніякі кризи не страшні.
Життя завжди чекає,
коли настане якась криза,
перш ніж проявиться у найяскравішому світлі.
Я помітила по всьому своєму житті,
що кризи для мене – найулюбленіший час.
У мене це швидше відчай.
І я люблю поринути в нього.
Воно так поживне. Напевно, дивно,
але я намагаюся повністю віддаватися цьому почуттю.
Не все ж себе зберігати,
є так насолоджуватися.
Розпач стимулює до чогось нового.
Дає думки, емоції, змушує рухатися далі.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

ходить оксомитова пора по землі святої,
взявши фарби в руки осінь золота,
тихо оксамита малюючи оксамитові краєвиди,
Змінюючи з кожним днем осінні пейзажі,
перетворюючись із зеленого на жовтий,
або поморанчовий або червоний.
поступово залишаючи гілки оголені на деревах,
як змивало водою.
так золота осінь одягала святу землю.

смерть — необмежене розчинення
за критичної температури життя
тіло випадає в осад
а душа стає всім
в чому розчинятися любила настільки
що навіть тіло цьому не перешкоджало
лиш постійно кликало додому
як з вікна мати кличе дитину

доля тіла — зотліти
давши волю теплу

12.09.23

Злива тягнула небом грозовий мелос
То виринала китом, що страшно сопів
І жбурляв на землю косяки риб зі свого нутра,
То чіплялась за шевелюри дерев, і струшувала паперівки туги
За мізансценою, шо досі нам не відкрилася,
Але задрапована світлим небом, димкою ночі,
Грозовими хмарами.
Я подумав, що добре бути зливою,
Спалахом, що являючись постає провидінням
Для людини та впивається у землю, у коріння рослин,
Збиває плоди, ричить раптовою стихією і зникає
Залишаючи мене міркувати над цим.
І ти намагаєшся. Намагаєшся зачепитися,
За волосся коханки, за зап’ястя слів, зливу, грозу,
Уста, що видовжують шепотом мить,
Котра поволі зникає ховаючись за ширму,
Гачком за зябра, лопатою за землю чекаючи
На залізне коріння вічності,
За в’юнисту мелодику минувшини, протягуючи
У вушко ліричних спогадів,
За картину пристрастей,
За оману монотонного серцебиття,
Що відганяє тінь сумніву,
Котра визирає з тієї мізансцени.
Та іноді, бачте навіть вулкани,
Навіть вулкани...

30.07.2023

Проєкт «я - жива, я - людина»

Зціли травми, які заважають
тобі бути щасливим,
коханим та багатим!
Ми всі зламані.
І саме в місцях надломів
ми часто найсильніше.
Коли поруч близька людина,
яка готова втішити і підтримати,
травми виліковуються легше і швидше.

частина знає про ціле лиш те
що воно має майбутнє
а сама вона тільки доданок у сумі
незмінній від початку часів

частина шукає спокою
та знаходить красу
руху з іншими серед інших
а ціле знаходить спокій
ставши простором танцю

лопать млина наче птаха
назавжди заручена з небом

10.09.23

У лабіринтах моїх бажань
Танцюючі дивоптахи метафор
І сумні черепахи вечора:
Назавжди.
(Не мрій, не тужи як Овідій:
Ти тут, а не там).
У лабіринтах моїх хвилин неохайних
Сірі миші плетуть гніздо
Зі старих цитат поетів острова вересу
(Трохи вина після треби –
Після офіри бджіл чи джмелів –
Так квітковіше).
Там осінь нетлінна,
І двері в химерне інферно –
У глину трипільську,
У горно ковальське
Епохи заліза і вохри.
Медеє! Поетко зубатих рептилій,
Коханко прозорих безодень
І берега стиглих ілюзій.
Налий мені трунку в кратер.
Сльоза. Doloroso. І все.
Холодний трунок Колхіди:
У світлі холодному білої зірки
Лоза передбачень – п’янка.
Читаю зоряне небо як книгу
Шепочу ті фрази – повторюю,
Ті – писані квантами світла.

А як роки візьмуть мене попідруки
І на Нево захочуть повести,
Аби востаннє, немов Моше-рабейну,
Оглянув я і виднокруги, і прийдешнє,
Ми сядемо й помовчимо зазвичай,
То перш, ніж встати і сказати: «З Богом!»
Спитаю я своїх проводирів:
«А щось нове відкриється мені?
Чи вдалині набачу те, що бачу й нині?»
І як обоє по-роденівськи похиляться в задумі,
Щоб перервати негостинну тишу,
Скажу рокам:
«А знаєте що, хлопці,
Поки ще ноги носять,
Зійдімо на Чернечу гору!..
Бо ж завинив я перед рідним краєм,
Що стільки літ лиш думаю про нього...
Та й Кобзареві не віддав останню шану».
Цікаво б знати,
Чи згодяться на це мої проводирі?

Проєкт «я - жива, я - людина»

Агресія слабких, спокій сильних.
Істина часто буває нищівною зброєю агресії.
За істину можна збрехати і навіть убити.
Агресія без опір стає заразною хворобою.

час ніби вітер який завжди віє в один бік
але мені потрібно в протилежний
тож долаю його опір і ні на що не нарікаю
навіть дякую
бо тільки на час і можна покластися
спертися на нерухоме пасмо хвилини
що стирчить на шляху мов змертвіле стебло
присісти на уламок року
що вкривається пам'яттю неначе мохом
а подеколи й лягти
на нескінченне шовкове простирадло
забувши про ціну такого відпочинку

якщо час раптом стане
я впаду долілиць

08.09.23

житейська мудрість
це система самовиправдання
без неї сумнів
безперестанку поглиблює провину
а провина перетворює людину на сито
золотий пісок часу просіюється
неначе тане у просторі
змішуючись з сонячним світлом
на ситі ж лишається тільки сміття
яке час від часу кумедно підстрибує
коли сито тремтить

а мудрий на обруч натягує шкіру
книжок й ворогів
майструючи бубон

його мудрість гучна
переконливо-зверхня
аби судді почули

08.09.23

Проєкт «я - жива, я - людина»

На все життя візьміть собі звичку
робити те, чого боїтеся.
Якщо ви зробите те,
чого бійтеся, ваш страх напевно помре.
Я нікого не боюся! Тільки себе іноді…
Сенс не в тому, щоб стати безстрашним.
Це неможливо. Сенс в тому,
щоб навчитися контролювати свій страх
і стати вільним від нього.

головне не злякатися голуба
а решта дасться за іграшку
миршавий загиджений братством
сизий голуб не є символом миру
та все ж дещо означає
він користується лапами частіше
ніж крилами
він не співає
а тільки ласо воркоче до самичок
він талує власну гідність
і плутається під ногами
в очікуванні проханого хліба

я залишаюся в хаті якщо бачу його за дверима
нашорошуюся зачувши скрегіт кігтів на піддашші
вклякаю захищаючи голову руками
коли він злітає віддалік

символ загрожує крахом моєму життю
сизий голуб волочить скалічені лапки

05.09.23

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Літаки - винищувачі,
потрапляючи на її поле не знищуються

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Бойові кораблі,
Потрапляючи на її поле не тонуть

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Ворожі ракети,
Потрапляючи на її поле не взриваються

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Вороги,
Потрапляючи на її поле вмирають

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Усі ми вчимося чекати (кам'яній...)
Кожен на щось своє (кам'яній...)
Один - на підвищення зарплати (кам'яній...)
Інша - на співчуття людське (кам'яній...)

І всяка хвилина чекання (кам'яній...)
Карбує в пам'яті зарубки (кам'яній...)
Як ластівок, що наслухають
Стумні земельні струми (кам'яній...)

Душа - каменюка на дні калюжі (кам'яній...)
Де ж цей режим самозбереження?! (кам'яній...)
І раптом: "Вчися чекати, друже..." (кам'яній...)
Підтримка і застереження (кам'яній...)

28.08.23

старість має жіноче обличчя
та статуру
тіло піддається часові
м'якшає і розтікається
округлюється і лагідніє
очі сльозяться частіше
і частіше усміхаються до світу
рухи уповільнюються
бо зникає мета
але не сенс
плечі опускаються
бо роки важчають
але не стають даремними

старість
в прозорому лоні
викохує смерть

02.09.23

вічність симетрична відносно розуму
що у ньому як в дзеркалі
відбивається час
тонке та мерехтливе майбутнє
вкриває вертикальну поверхню
райдужною плівкою
наїжаченим промінням
усібіч стримить теперішнє
а минуле псує зображення патиною

вічність росте одночасно в обидва боки
наче дерево
якому аби сягнути висот
потрібно зануритися углиб
наче перлина
яка ховає свого єдиного недоліка
під багатошаровою красою з надією
що її ніхто не наважиться зруйнувати

а розум тремтить на межі
не в змозі повірити в себе

02.09.23

Не бузувір я , хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом
Просто зійшов би на котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

досвід війни робить ближчим
досвід залежності
відбираючи перспективу
заземлює в тут-і-тепер краще
ніж будь-який опіат чи медитація
і нічого немає
окрім цього дня на краю літа
метелика на пучці
смаку кавуна на кінчику язика
відкласти щось означає кинути за край
відмовитися — втратити назавжди
страх увиразнює втіху настільки
що видається своєю протилежністю

той хто не вірить в майбутнє
танцює на власних кістках
а метелик вколисаний повінню ночі
западає у сплячку

31.08.23

упорядкування світу —
занадто велика спокуса
аби їй не піддатися
кубик на кубик на кубик на кубик
і думки виростають в концепції
ті — згромаджуються в доктрини
а філософія — наче орендована квартира
до якої звикаєш настільки
що робиш косметичний ремонт
і врешті викуповуєш у власника
щоб назвати її своєю
тепле кубельце
прихисток від світу
але не від часу
коли життя обшарпує одну
на заміну шукаєш іншої
бо хаос руїн не подібний
до хаосу лісу
його витримати важче
нічне небо викохує в серці свободу
але діра у даху крізь яку видно зорі
стає гніздом відчаю

земля не приймає ідей
після нашої смерті
до руїн прийде ліс

30.08.23

Ти – виноград стиглий,
Якому ще судилося стати
Вином солодким хмільним.
А я лише глек порожній
З чорної глини світанку –
Кераміки темних пелазгів.
Ти – спів золотої вивільги,
А я лише клекіт
Чорного бусола відлюдника
Над дрімучим болотяним пралісом.
Ти море, в якому втопилося Сонце,
А я лише мить альбатроса
Між блискавкою і поривом вітру.
Над згаслим вулканом книг єретиків
Незавершена осінь саду Дамокла
(Не Епікура).
Трохи терпкої самотності
Лігва вовка-пустельника,
Що сторожив ватру – на вершині мрій.
Якось у чужу п’ятницю,
Коли вогнепоклонники
Виглядають блискавку
Смакую гіркоту перевтілення,
Гортаючи манускрипти Сивіли
(О, для чого?)
Нескінченний мій день-таласса:
По ньому пливуть човни думок
До острова Патос.