А сніг молодий вже лягає на віти
Тихенько, немов обіймає гілки.
Повсюди так біло, неначе нам світять
Ліхтарики з неба, далекі зірки.

І першому снігу радіють всі люди,
Набридла вже темінь, сльотава моква.
Зима розпрямляє не стомлені груди
І сипле снігами як із рукава.
17.11.22

Україна багата піснями
І кожен тут вміє співать,
А ще є такі вишиванки,
Словами і не передать.

І блузи, сорочки й серветки
Та скатерки й рушники.
Не є ні для кого секретом -
Українські найкращі майстри.

Земля - то найбільше багатство,
Такої у світі нема.
Нехай колоситься хлібами,
Її не плюндрує війна.

2020 р.

Нині зайво без упину
Торохтіти день у день,
Що сьогодні Україна
Порешечена мішень.
Не потрібно віщувати,
Що ми скоро упадем, –
Що не видно зовсім свята
Перемоги над кремлем.
Поки лють несамовита
Не погасла у серцях, –
Веселіше треба жити,
Дикунам усім на страх.
Біди, смутки, муки, болі
Серце кожного знесе,
Бо свобода, честь і воля
України – понад все.
18.11.22

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Хай завтра московія стане болотом,
Де кумкають жаби і виють вовки,
Бо вже допекла ця паскудна сволота
На довгі роки наперед.
На віки.

Нехай би казились собі в кацапстані
І там захлинались у власнім лайні.
Аж ні – насилають недолюдків п’яних
Щоб знищити світ у пекельній війні.

То згинь же навіки, імперіє клята,
Хай щезне твій слід між лісів і боліт.
Не будеш у нашім краю панувати
Ніколи – допоки існує цей світ.

Як вечір опускався на село,
Управившись з роботою надворі,
Сімейство повечеряло і йшло
До хати спочивати. У цю пору
Старий Микола усідавсь за стіл,
Запалював свою воскову свічку,
Брав із полиці пера і чорнил
Та ще паперу паку невеличку.
І спогади прожитого тоді
Рядками укладались на папері.
Він часто в довгих роздумах сидів,
Незмигний погляд втупивши у двері.
Пригадуючи, знов переживав
І молодість свою в ту славну пору.
Бажання зберегти усе то мав,
Бо ж і Господь призвати може скоро.
Є що онукам переповісти,
А ті чи далі зможуть передати.
Тож і вкладає пам’ять на листи,
Які її і мають зберігати.
Сьогодні він у спогадах дійшов
Гіркої Берестейської невдачі.
Від того аж холоне часом кров,
Хоча він і не був там, і не бачив
Та чув багато спогадів гірких,
Які уже зостались на папері.
Тепер, що далі пригадати зміг,
То і почав писати по вечері.
« Богдан, свої полишивши війська
Під Берестечком, полетів за ханом.
Поразка уже бачилась гірка,
Тоді узагалі усе погано.
Він хана аж за сотню верст догнав,
Вблагав орду на поле повернути.
Той разом з ним на Чорний шлях помчав,
Де хоч орди частина може бути.
Та те, що стріли, злякане було,
Для бою з ляхом зовсім не придатне.
Немов вода крізь пальці протекло,
В степу рятунку подалось шукати.
Та хан Богдану все ж пообіцяв
На Синіх Водах знов орду зібрати.
І з тим Богдан назад і повертав.
Велів військам під Білу відступати,
Щоб там Богун і табір лаштував,
Туди і всі полки велів збирати.
Універсали всюди розіслав
Аби народ на ляхів піднімався
І їм весь час спокою не давав.
Щоб лях ходив кругом і озирався.
І спалахнула Україна враз,
Ворожо ляське військо зустрічала.
Воно і так поменшало якраз,
З-під Берестечка рушення помчало
Скоріш додому. Та й король пішов.
Тож залишилась ледве що третина.
Потоцький вів його походом знов
Аби скорити, врешті, Україну.
Як українську «лінію» пройшли,
То ляхи дуже-дуже дивувались –
Міста і села чепурні були,
В порядку господарства всі тримались.
Народ, щоправда, хутко розбігавсь,
Ледь бачив ляхів десь на видноколі.
Тож ворог зруйнувати все старавсь,
Лишивши по сліду пустелю голу.
А люди мстили ворогу за те.
Загонами зненацька нападали.
І опір лютий той щодень росте.
А війська ж поки ще не зустрічали.
Пройшовши Любар, Паволоч, пішли
Через Триліси, де Богдан поставив
Загін козацький. З боєм узяли,
Спалили місто. Ляхам на розправу
Потрапив сотник, що там керував.
Вони його на палю посадили,
Але вночі народ його украв,
Щоб поховати, як належить тіло.
Богдан, тим часом, Білу готував
До оборони. Табір ладнували,
Який поміж ярів над Россю став,
Вали навкруг високі насипали,
Гармати розмістили на валах,
Аби було чим ляхів зустрічати.
Туди постійно допомога йшла.
Тож табір той нелегко було взяти.
Богдан у полі битись не хотів,
Бо знав, що в ляхів значно більші сили.
Кіннотою Потоцький би зломив
Важкою його в полі, якби стріли.
А в нього якраз кінних і катма.
Татар поки обіцяних не видно.
Та і гармат в достатку теж нема.
Тож краще ляха тут зустріти гідно.
Іще лякало, що на поміч тим,
Що мав Потоцький, ще й Литва збиралась.
Йшов Радзивілл із військом зі своїм,
А в нього два десятки тисяч малось.
Не дати б їм з’єднатися. Та як?
Хіба Мартин Небаба їх зупинить?!
Замало сил в полковника, однак.
Хоча, можливо, вдарить їм у спину?!
Я був тоді ще зовсім молодий,
Козакував в Чернігові, в Небаби.
Гарячкував весь час та рвався в бій,
Своє геройство проявити аби.
І тут гонець із Лоєва примчав,
Бо Радзивілл із Річиці простує.
Небаба посланців туди послав.
Там переправу наш загін вартує,
Тож важко б переправитись було
Литовцям за Дніпро. Тож з Радзивіллом
Посольство мову, начебто, знайшло.
Він обіцяв – поверне свої сили
Від України. Виділив загін
Із Мирським, на Смоленськ його відправив.
Та з півдороги повернувся він
І, через Сож здолавши переправу
Зненацька на нас в Лоєві напав.
Небаба, ледве про таке дізнався,
Нас всіх підняв й до Лоєва помчав,
А там на того Мирського напався.
Ми їх затисли поміж двох вогнів,
Здавалося, ще трохи – і розчавим.
Гарячка – то погано на війні.
Бо ж Радзивілл тим часом переправив
Свої війська через Татарський брід
І вдарив з тилу. Важко нам прийшлося.
Не розберешся – де тут хто, як слід.
Лиш Подобайлу якось удалося
Зібрати хоч частину козаків
Та відступити звідти із боями.
Небаба ж бився проти ворогів
В оточенні, не мав страху ні грама.
Як ляхи в руку ранили його,
То шаблю взяв він лівою рукою
Та й бився далі. Вороги кругом
Боялися ставати з ним до бою.
Та ж їх багато. Врешті він упав
Порубаний. І козаків багато.
А Радзивілл до Києва помчав.
Аби Богдану дати про то знати,
Мене полковник вістовим послав.
Та, поки я на Білу добирався,
Вже Радзивілл і Києва достав
І магістрат йому без бою здався.
Ворота міста просто відчинив,
Литвини ж їм віддячили добряче –
Увесь Поділ від дяки погорів.
Такого Київ вже давно не бачив.
Богдан, дізнавшись, лиш рукой махнув,
Не було сили Київ боронити.
Та із полком дорогу перетнув
Під Фастовом,литвинів щоб спинити.
Спинить спинив, хоча і не розбив.
Та ж виграв час, щоб прибули татари.
Тоді на Білу знову відступив,
Поки Потоцький ще туди не вдарив.
З’єдналися обидва вороги
Та й рушили армадою на Білу.
Тепер вже точно нам не до снаги
Їх подолати. Бо ж велика сила.
Хоча татари скубали весь час
Та й козаки в спокої не лишали,
На ляхів нападали кожен раз
І кожен раз їм збитків завдавали.
Нарешті ті до Білої дійшли
І став Потоцький військо шикувати.
Своїй піхоті центр відвели,
Попереду поставили гармати,
Позаду прикривали їх кінні.
Усе то під Потоцького рукою.
Кіннота ляхів в лівій стороні
І Калиновський їх веде до бою.
А Радзивілл з литвинами стояв
На правім боці. Стали серед поля.
Потоцький війська нашого чекав
Аби війни рішити, врешті, долю.
Але Богдан з ним битись не пішов.
Герцівники, щоправда, нападали,
Пускали ляхам в полі трохи кров
Та військо з-за валів не виступало.
Простоявши отак два дні дарма,
Узявсь Потоцький табір штурмувати.
Та сил достатньо для того не мав,
Тож довелося нас в облогу брати.
Зладнали ляхи власні табори –
Литвини свій поставили окремо.
Вспокоїлися, наче до пори,
Хоча боялись, що ми нападемо.
Отак і простояли кілька днів.
Нам було важко, але важче ляхам,
Бо ж у чужій стояли стороні
І кожен крок давався їм зі страхом.
Селяни перекрили всі шляхи,
Усі обози хутко відбирали.
Тож ляхам було геть не до пихи,
Коли поїсти так, як слід не мали.
Та ще й хвороби в таборі взялись.
Ярему, врешті, з того смерть забрала.
З литвинами проблеми почались,
Вони бажання тут сидіть не мали.
Та ще й чутки, що десь іде орда
До нас у поміч, ляхів налякали.
Тоді вже точно буде їм біда.
Отож вони зговірливіші стали.
Потоцький перемовини почав,
Хоча умови виставив погані,
Богдан його хутенько уламав,
Що ляхам носа задирати рано.
Але і в нас нелегко все було.
А там зима вже скоро на підході.
Хоч все і до замирення ішло
Та нам умови виставляти годі.
Зійшлися посередині, усе ж –
Не Зборів і не ляські забаганки.
Козацтво поміж Київських лиш меж
І в двадцять тисяч – зовсім не багато.
Пани тепер вертатися могли
І знов в своїх маєтках панувати.
Ми, звісно, невдоволені були.
Але ж Богдану краще було знати.
Хоч договір із ляхом підписав,
Дотримуватись зовсім не збирався.
Та ж передишку у війні тій мав
І нею він належно скористався».
Поставив крапку. Свічку загасив,
Іще посидів в темряві кімнати,
Мов не хотів вертати з тих часів,
З кректанням встав та і подався спати.

Напідпитку... пробач... до такої не звик,
говорила про різне завзято.
Помелом розгулявся нестримний язик,
розказала занадто багато.

Все життя на долоні, як хочеш сприймай,
задзеркалля тепер не існує —
розтрощила його, краще б випила чай
ніж коньяк теракотовий всує.

Що ж тепер, похмелятися трунком гірким,
не дивитися в очі питливі?
Хоч я не досконала — відверта між тим,
сподіваюсь, зі мною щасливий.

І не страшно, що швидко усі прочитав
сторінки чорно-білої долі.
Ми напишемо пісню сердечних октав
на рожевім цвітінні магнолій.

14.11.2022р.

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людському клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Головне – не благати
І не падати ниць,
За хвилину до страти,
Перед строєм убивць.
Без єдиного звуку,
Сину Бога під стать, –
Уготовану муку,
Мов спасіння прийнять…
17.11.22

Шляху за переправою немає,
коли його второвує війна,
та є ще характерники у краї
і в Конотопі – відьма не одна.

Загатять води, наведуть понтони
і виведуть сухими із води
непереможні у бою загони
супроти іга клятої орди.

У ворога лукавого і злого
відвоювати маємо своє,
важкою буде обрана дорога,
та є ще сила і відвага є.

Для перемоги треба небагато –
дорізати одного супостата,
а там – чи НАТО буде у кремлі,
чи Україна завоює НАТО,
але... «і буде син, і буде мати...»,
і мир настане по усій землі.

11/22

Шалений світ зірвався з ланцюгів –
його уже і гальма не тримають!
Брехня панує, ненаситність, гнів.
Іде війна і їй немає краю…

Кому молитись? З ким сьогодні Бог?
Диявол владарює на арені,
а Болівар не винесе обох!
Укрила поле сарана зелена…

Чи міркувати розучились ми,
чи глузду нам уже не вистачає?
Невже лише бенкет у час чуми
олжі епоху сконом увінчає?

За краї виднокруга,
Спозарана завжди, –
Ще мій прадід за плугом
Аж до згину ходив.
І дідусь жито сіяв
Щовесни за селом, –
Цілий рід гречкосіїв
Ниву пестив трудом.
Пам’ятаю, мов сниво,
Що в недавні часи
Половіючі ниви
Також тато косив.
Намагався збороти
Я любов до землі,
Бо втомивсь від роботи
На врожайній ріллі.
Тільки маємо гени
Ми доволі міцні,
Раз і син біля мене
Примостивсь на стерні…
16.11.22

Древнє місто, величне і тихе.
Ось і знов опускається сніг.
Ніч приходить як злодій, як лихо
І збиває у темряві з ніг.

Але зранку хтось дасть мені сили
Щоб піднятись і далі піти.
Так і місто встає із могили
І як сад починає цвісти.

Ми із містом колеги по чарці,
Наші ночі давно вже без сна.
В сьогоденні застрягли як в шпарці,
Допиваєм надію до дна.

Ми обоє у пошуках змісту,
В лабіринтах віків і розмов.
Ось ідуть нові люди по місту,
Як по жилам іде моя кров.

    Та просто жив - і Місяць ворожив,
    І Сонце зріло, і Земля рясніла -
    зло податі з моїх збирало жнив,
    та що лишалося - жевріло, гріло.

Я жив, і жив - до обрію полів,
до небосині з берегами моря,
нехай і не уміло, та любив,
і знав, що все близьке і зветься «доля»,

*
і що життя за віхолою днів -
мої прозріння, зустрічі, прощання,
слова і руки, злети дивобрів -
лише сердець увібрані торкання.

   І був із тих, що сповнювали світ, -
   разом земне своє ми ткали тіло
   із промінців лунких - ілюзій квіт.
   І дихалося там душі й боліло!

*
    І певне жив не тільки серед снив
    свого й нового всесвіту дитинства,
    і в собі колисанками будив
    довершення земного материнства.

І витікала ввись у безкінеччя
надмузики її земна ріка,
надихнута місцями і гірка,
в моє, тепер виразніше, обличчя.

*
Ультрамарин у сяєві сивин,
вдивляється знайоме в неземне,
ще мить і поміж хмарами сяйне
униз, у хвилі, юний мій мартúн...

   Мов долі слід - падіння, далі зліт.
   Відлуння пам’яті таке слабе,
   лише одне і лине, як завіт,
   з биття судин: життя - люблю тебе.

Знов тиха журба осіння
Упала березам в коси.
Весняного воскресіння
Чекати ще довго досить.

Ніде не шелесне вітер,
Видзвонює лиш листочок
Самотній на голій віті,
Один на весь бересточок.

Отак би зиму чекати
Спокійно і недаремно,
Якби на війні солдати
Не падали мертві в землю.
09.11.22

Катрусю сонце цілувало
В пухкі рожеві щічки,
Дитині сили додавало,
А ще воно Марічці

Так ніжно кучері русяві
Пестило із любов"ю
Та вередуночці Оксані
Всміхнутися готове.

І зігрівало цих дівчаток,
В серця тепла сипнувши.
Ой, сонце-сонечко ласкаве,
Тобі радієм дуже.

2022 р.

Синіє річка і хлюпоче
Уздовж пологих берегів, –
Яскраве сонце сліпить очі
І тішить душу пташки спів.
Така краса навколо мене,
Що не змалюю до пуття
Ні широчінь лугів зелених,
Ні в річці сонця відбиття.
Мабуть, усім забракне хисту
Намалювати олівцем
Вербове віття гостролисте
І качки кладку під кущем.
Чи, може, напнуте вітрило
Хмаринки в сяйній вишині, –
Чи зграйку чайок білокрилих,
У колі сірої пташні.
Або, зів’ялений від спеки,
Жовтогарячий дивосил, –
Усю природну фототеку
Багатобарвної краси.
Тут стільки радості дзвінкої,
Що ніби свято навкруги
Цієї річечки мілкої
Заполонило береги.
15.11.22

Клас увесь тварин малює.
Лиш одна маленька
Довго думає, мудрує
Над листком Оленка.
Врешті є уже малюнок –
Жирна чорна крапка.
Та зітхає трохи сумно:
- Це у нас конячка.
- Бачу крапочка чорненька,
Де ж той кінь, Оленко?
- Придивіться ви гарненько,
Просто він далеко.

14.11. 2022

1
Не давай зів’яти сподіванню,
чарівна супутнице, не сердься
на липучі очі, бо сприймаю
пальчики промінчиками серця.

2
Дозволь розкішній пристрасті
розквітнути, зрости.
Долоні – чашолистики,
а пальці – пелюстки.

3
Ти зійшла, та ранковий вояж
не вважаю невтішним, невдалим,
бо замріяний погляд не вдарив,
а погладив ласкаво, бо я ж
освітлився долоньки нектаром.

Листопад 2022

Крилата мрія, сонце в темнім царстві,
жива криниця у глухій пустелі.
Як би не ти, то всі мої митарства
не вивели б до світла із тунелю.
Ще й досі б у смітник скидала будні,
як мотлох міллю сточений роками,
таємно потурала б звичкам згубним,
боролася за щастя з вітряками.
Ти — несподівана сльоза на віях,
тюльпан шовковий у колючім терні,
солодке яблуко спокуси, ейфорія,
і невичерпне джерело натхнення!
Приємно бути справжньою собою,
не грати у житті абсурдні ролі
з фальшивою короною й бідою,
бо з'ясувалося — король-то голий —
не дарував ніколи самоцвіти,
парчевих китиць золоті обнови.
Лиш ти, коханий, що гріха таїти,
скупав мене у купелі любові.
Між нами нитка неба не порветься,
хоча шляхи планиди невідомі,
ключі ти підібрав до мого серця,
в той час, коли не вірила нікому.

14.11.2022р.

Мороком туману
Огорнуло ранок
І завмер у тиші напівсонний світ, –
Тільки творять звуки
Крапель перестуки
І до скла торкання яблуневих віт.
Морок неозорий,
У сонливій зморі,
Задрімав надовго, певно, у дворі, –
Тільки випаровань
Невгамовна повінь
Носиться навколо в безупинній грі.
Повний ноти суму,
Здовжився, мов гума,
Мороку густого безвідрадний час, –
Чи пилок імлистий
Обволік обійстя,
Чи прелюд журливий до дощу почавсь?
Гусне загадково
Морок світанковий
І тому з кімнати сутінки не йдуть, –
У таку погоду
Довго спить природа
І я теж ще трохи полежу, мабуть…
14.11.22

За дурною головою
володієш булавою.

2022

- Тиміш вернувся! Збіглось все село.
Жінки, щоправда й діти, в основному.
Бо ж їх чоловіки пішли із дому,
Як від Богдана звернення прийшло
Іти на ляха, що зібрав знов сили
І сам король полки в похід повів.
Хто ко́су, хто сокиру ухопив
Та й подалися ляха бити сміло.
З села багато хто тоді пішов
Та досі от Тиміш лиш повернувся.
А поголос страшний вже в краї чувся,
Що лях Богдана все-таки зборов.
Під Берестечком військо полягло
Ледь не усе. І лях іде помстити,
Усі міста і села попалити.
Отож, чого лякатися було.
Та і жінкам хотілося узнать,
Чи не стрічав там часом чоловіка.
Була надія, хоч і невелика.
Отож, усі до двору і спішать.
Набилось повно люду в його двір.
Стоять, чекають, як господар вийде.
Усі сумні й стривожені із виду,
Бо ж про своїх не знають до цих пір.
Тиміш, нарешті вийшов на поріг.
Весь полотном обмотаний, спинився
Та на юрму уважно подивився,
Немов шукав та віднайти не зміг
Когось в юрмі. Оглянув іще раз,
Знайшов, напевно, крізь юрму подався.
Йому з дороги кожен відступався.
Він до Одарки підійшов якраз –
Куми своєї й низько уклонивсь,
Наскільки йому рани дозволяли.
А в неї, видно, серце зразу впало,
Поблідла з виду. Поглядом зустрівсь
І мовив: - Низько кланяюсь тобі
За чоловіка. Коби не Микола,
Мені тут не стояти би ніколи.
Порятував… А от себе – не зміг.
Загинув кум у мене на очах
Від рук отих проклятих тричі ляхів.
Але загинув, як герой, без страху,
Навівши на самих тих ляхів страх.
Вклонився ще раз. Загули кругом:
- А ти мого…Мого ти там не бачив?
І кожен в очі зазира, неначе,
В очах бажа побачити його
Хоч згадку про свойого чоловіка.
- Не бачив, - той в отвіт, - не зустрічав.
Богдан десятки тисяч там зібрав
Таких, як ми. Прийшли не знати й звідки.
Всі розгубились в колотнечі тій.
Ми ото з кумом разом ще тримались.
Аж доки… поки все ото не сталось…
- Тож, розкажи, хоча би нам про бій,-
Озвався хтось. – Так, дійсно, розкажи,-
Ще доєднались, загули навколо,
Хто з відчуттям надії, а хто болю…
- Що ж, розкажу, - і голос ледь дрижить.-
Ще взимку, пам’ятаєте, було –
Схотіли ляхи наших потіснити
З Брацлавщини. Вдалося погубити
Нечая їм. Та далі не пішло.
Богун і Глух їм одкоша дали,
Тож мусили з Брацлавщини прибратись.
Та вже на літо почали збиратись,
Під Сокалем десь табір свій звели.
І сам король закликав ляхів всіх
Іти хрестовим проти нас походом.
Чимало там зібралося народу,
Півтори сотні тисяч, мабуть, їх.
Тут і кварцяне військо прибуло,
Зібралися магнати із полками,
І посполите рушення з торбами
До нас нажитись на грабунках йшло.
Ще й найманці німецькі прибули.
Гармат зібрали з Речі усієї.
І рушили армадою тією
Супроти нас. Ми ж на той час змогли
Зібрати тисяч сто. Із них не всі
Далеко були козаками. Більше
Було селян, які, крім злості, лише
Сокири й коси мали на тих псів.
Ще хан прийти із Криму обіцяв
Та тисяч тридцять привести з собою
Орди, яка спроможна стать до бою
Супроти ляхів. Гетьман нас зібрав
Під Білою, чекав усе на хана.
Та той не надто вже і поспішав.
Отож Богдан чекать його не став,
Десь по дорозі дожене, дістане.
Бо ж ляхи уже рушили в похід,
Не можна їх далеко допускати,
Потрібно бій десь при кордонах дати,
Де і провчити ляхів знов, як слід.
Хоч як Богдан із військом поспішав,
Та ляхи і за Стир вже перебрались,
Уже на Дубно вирушать збирались,
Та вість прийшла – хан гетьмана догнав
Під Вишнівцем. Так воно і було.
Ще і Богун до війська доєднався.
Отож, король іти вперед злякався,
Бо мало що в дорозі буть могло.
Під Берестечком табір влаштував.
Позаду Стир тили їм прикриває
І ворог військо обійти не має.
Та ще й мости спалити наказав.
Туди татари перші підійшли
Та ляських слуг добряче полякали,
Коней табун собі у них забрали.
Тож ляхи роздратовані були.
Надвечір наше військо підійшло
До Пляшевої - річка болотиста.
Ми не схотіли серед ночі лізти
В ті болота. Рання́ з дощем було
Й туманом – тож пішло на користь нам.
Під Козином ми річку подолали
Й одразу лівий край атакували,
Але вогонь гарматний стріли там
І відступили. Кинулись тоді
На правий край. Зчинилась колотнеча,
Яка скінчилась вже під самий вечір.
А гетьман на те здалека глядів
Та битви план, напевно, мудрував.
Вивчав, де стоять в ляхів які сили,
Щоб в битві скористатись тим уміло.
А він кебету добру в тому мав.
Як денна битва врешті уляглась,
Він уже знав, як ляське військо стало.
Воно піхоту в центрі всю тримало,
Із ними й сам король розташувавсь.
Попереду наставили гармат,
А із боків кіннота прикривала.
Колишні бранці нею керували,
Що з Криму повернулися назад –
Потоцький з Калиновським. Дуже злі,
Що стільки часу у Криму сиділи,
Тепер вони помститися хотіли.
Тож їх король й поставив на чолі.
Богдан й собі подібне щось зробив.
Усю піхоту в центрі він поставив,
Богун і всі кінні козаки справа,
А хан з ордою лівий край прикрив,
Зайнявши невелику висоту,
З якої ляський табір добре видно,
Щоб військом керувати принагідно.
Та й ляхам видно ставку його ту.
На ранок опустивсь густий туман
Так, що кінця списа не видно було.
Якимсь могильним холодом війнуло.
Тим часом військо готував Богдан.
День видавався бути не простим.
Байрам татари саме святкували,
Тож користі із них чекали мало.
З усього видно, не до бою їм.
Але Богдан чекати не збиравсь,
Тож повелів всім табір готувати,
Велів вози у лінії ладнати,
Атакувати ляхів готувавсь
Отим рухомим табором своїм.
А в ньому всю піхоту влаштувати,
Яку кіннота буде прикривати
Козацька, бо ж байрам святкує Крим.
В густім тумані ми вперед пішли
Повільно, адже ворога не знати.
Де він стоїть, чи там його багато?
Уже і чималенький шлях пройшли,
Як стали трохи вправо забирать,
На лівий край на ляський завернули.
В тумані близькість ляхів уже чули,
Спинилися, щоб табір укріплять.
Адже вози потроху розійшлись,
Докупи треба зводити їх братись.
А тут туман став швидко підніматись
І лях враз перед нами опинивсь.
Ми лиш ледь-ледь до нього не дійшли.
Злякались ляхи, стали відступати.
Та звідкись взявсь Ярема той пихатий.
Ми табір ще зміцнити не змогли,
Як він на нас з кіннотою напав
Та у проломи табірні прорвався.
Гармидер справжній в таборі почався.
Та гетьман швидко тим опанував.
А тут татари також підійшли
І , врешті, Вишневецького прогнали.
Ми далі табір зміцнювати стали.
А ляхи за тим часом почали
З гармат татарський табір накривать.
Не знаю, що там трапилось насправді.
Татари ж були битися не раді,
Збиралися ж байрам свій святкувать.
А тут убили ханського коня,
Ще й родичів, здається зачепило.
Татар одразу, наче хвиля змила.
Богдан услід помчався, доганяв,
Аби на поле бою повернуть,
Залишив замість себе Джалалія.
А лях уже нас знищити воліє,
Поки татар Богдан не встиг вернуть.
Вони умить наш табір облягли.
Та ми вже його встигли укріпити
І стали ляхів з-за укріплень бити.
А тут вечірні сутінки лягли
І дощ почався. Тож король велів
У лавах війську усю ніч стояти,
Щоб зранку знов табір штурмувати,
Настільки були ляхи на нас злі.
Але до ранку, поки був ще час,
Ми, мов несамовиті працювали,
Високим валом табір обкопали,
Так, що нелегко було взяти нас.
Позаду річка Пляшівка була,
Що нас надійно з тилу прикривала,
З боків теж болота й яруги мали.
Єдино, ляська армія могла
Нас штурмувати тільки через вал
Або з гармат укріплення розбити.
Що вони зразу й почали робити,
Поки ще був в них войовничий шал.
А ми з гармат гатили їм в отвіт
Та ще й іноді вилазки робили.
Чимало ляхів таким чином вбили.
Хоч в таборі у нас, сказати слід
Теж все не так і райдужно було.
Проблеми із харчами почалися.
Багато хто уже на Хмеля злився,
Мовляв, утік. Полегшення прийшло,
Як через річку гаті загатили,
Щоби трави для коней здобувать.
Багато хто ходив через ту гать,
Але не всі вертатися схотіли.
Гармат, тим часом ляхи привезли,
Важких зі Львова, щоб по нас стріляти,
Та перший постріл геть розніс гармати.
Казали – зачаровані були.
Щоб остаточно оточити нас,
У тил нам Лянцкоронського направив
Король, щоб блокувати переправи.
А тут старшина скинула якраз
Із наказного Джалалія, з тим,
Щоб Богунові булаву віддати.
А той Богун є козаком затятим,
Нема кому рівнятися із ним.
І той Богун надумався зробить
За річку міст, щоби провести військо,
Напасти Лянцкоронського, щоб близько
Не було їм можливості ходить.
А потім військо вивести тихцем
З-під носа ляхів та й порятувати.
Але про те не дав нікому знати.
Погану службу нам зіграло це.
Вночі звели козаки три мости
З возів, наметів, войлоків, з усього,
Що би могло згодитися для того.
Богун пішов полки перевести
З гарматами на другий бік. Побачив
То Лянцкоронський та і дременув.
Тепер шлях вільний для відходу був.
Ніхто не зможе заважать, одначе,
Хтось із селян вночі то все уздрів
І став кричати: «Старшина тікає!»
Спросоння хто про справжні справи знає?
Тож сполох миттю табір охопив.
Всі кинулись життя порятувати
До тих мостів. Богун назад вернувсь,
Та з панікою тою лиш зіткнувсь,
Юрму уже було не вгамувати.
Тож він козачі залишив пости,
Які повинні стримувати ляхів,
Коли ті скористаються зі страху,
Щоб військо на наш табір повести.
Козацтво все ж порядок зберегло
І швидко переправи ті долало.
А от селяни – ті чимдуж втікали,
Ніщо їх зупинити не могло.
Своїх топтали, бились, щоб скоріш
Мостом якимось на той бік дістатись.
Не всім вдалося на мосту втриматись,
В багні тонули. Тим, хто нахабні́ш,
Вдалося шлях той до кінця пройти.
Але спастись бажаючих багато,
Не хоче смерті з них ніхто чекати,
Отож, тонули від ваги мости.
А ляхи чули веремію ту
І довго зрозуміти намагались –
Що ж в таборі такого в нашім сталось.
Допетрали, що діється отут
Та й кинулись бігом через вали,
Щоб ту юрбу ловити й добивати.
Їм опір мало хто чинив завзято,
Отож вони по трупах наших йшли.
Селян – тих не жаліли взагалі,
Побачили і шаблями рубали,
А козаків, старшину – тих хапали,
В’язали, хоч були страшенно злі.
Ледь веремія та вся почалась,
Ми з кумом свою зброю прихопили
Та й за юрбою слідом полетіли.
А та бігом у паніці неслась
Кудись до річки. Хрест всяк оминав,
Що Йоасаф поставив на горбочку,
Він сам стояв, дивився людям в очі
Й хрестив усіх, хто мимо пробігав.
Кум зупинився і мене спинив:
- Що ж ми тікаєм? Треба ж боронитись!
- А з ким? Та ж страшно на юрбу дивитись.
Та кум і сам то добре розумів.
Тут біля річки вздріли козаків,
Яких Богун залишив прикривати,
Щоб він міг більше війська врятувати.
Стояли, спантеличені такі.
Та не тікали. Знали, що ідуть
Вони на смерть. Та мужньо її ждали.
Тож ми із кумом разом з ними стали,
Бо ж не минути те, що має буть.
Як трохи розсмокталася юрма –
Хто здався ляхам, а кого убили,
Хто встиг проскочить, а кого втопили,
З’явилася, нарешті, ляхів тьма.
Ми з козаками по воді пройшли
На острівець, що був неподалік.
Десь козаків з три сотні чоловік
Та ще селян з дві сотні. Залягли
В траві, в кущах та стріли ляхів так,
Що їх десятки два одразу впали.
Тоді вони вже обережніш стали,
Хоч спроб до нас пробитися, однак
Не полишали, лізли звідусіль.
Але мушкети наші не змовкали.
А ляхи підступали та втікали,
Постійно докладаючи зусиль,
Щоб вибити скоріше нас усіх.
Хтось гинув, то другі мушкети брали,
Аж доки теж від кулі не вмирали,
Тоді вже треті заміняли їх.
Стріляти раптом ляхи припинили .
Потоцький передати повелів,
Що милує геройських козаків,
Коли б вони всі зброю положили.
Ще й золота усім пообіцяв.
Та козак кожен на очах у нього
Всі свої гроші, які були в кого
У річку, у багно повикидав.
Тоді вже ляхи запосілись – страх,
Поперли скопом, хоч ми відбивались,
Але до острівця вони дістались.
Ми розбігатись стали по кущах,
Стріляти звідти, битись на шабля́х.
Вони ж гуртом одразу нападали
І без розбору геть усіх вбивали.
Хоч не один при тім загинув лях.
Ми з кумом та ще троє мужиків
Із косами і вилами, відбились,
З другого боку острівця спинились.
Десь добивали ляхи козаків,
А ми шукали, як би за ріку
Із острівця проклятого пробитись
Та у болоті часом не втопитись.
Та тут, на мою долю нелегку
Десь гримнув постріл. Куля, як оса
Мені у спину вп’ялася проклята.
А далі мало можу пригадати.
Кум на спині несе мене, спаса.
А далі у човні лежу на дні,
А поряд кум кудись з мушкета цілить.
І поряд ще чиєсь холодне тіло.
Та на душі теж холодно мені.
Ще потім кум стріляти перестав,
Набої закінчилися у нього.
Хтось з острова дав йому слова свого,
Щоб він на службу королю пристав,
То був би і здоровий, і живий.
Жив би в достатку. Лицарі подібні
На службі королю ,ой, як потрібні.
Та кум лише сміявся раді тій.
Сказав, що вже не дума про життя,
А лише дбає, щоб йому померти,
Як козакові. Кум же був упертий,
Якщо надумав, то без вороття.
Узяв косу, на повен зріст устав,
Аби належно ляхів зустрічати.
Ті із мушкетів кинулись стріляти.
Не знаю, чи ніхто з них не попав,
Чи кум і справді невразливий був,
Що кулі всі від нього відлітали.
Та ляхи аж стріляти перестали.
Хоч кров його я на собі відчув.
Та він стояв. Микола ж, не простий,
Здоровий був, що йому ляські кулі.
А ляхи всі товпилися у мулі,
Боялися поближче підійти.
Усе ж один роздягся, клятий лях,
Підкрався ззаду його під водою
Та вдарив в спину гострою косою.
Другий же, німець,подолавши страх,
Списом у груди кума проштрикнув.
І той упав та наваливсь на мене.
А я свідомість знову втратив, певно.
Лише надвечір до життя вернув.
Нікого з ляхів близько не було.
З-під тіла кума ледве-ледве вибравсь.
На острівці гарненьке місце вибрав,
Щоб вороння глумитись не змогло,
Та тіло кума там і поховав.
Копав могилу скільки стачить сили.
Ще й хрест з гілля поставив на могилу.
Сам цілий день від того спочивав.
Десь ляхів близько вже не було чуть.
Мабуть, кудись за Богуном погнали.
І я пішов, хоч ноги ледь тримали,
Щоби живим додому повернуть.
А скільки трупу бачив по шляху,
Й на цьому, й на другому боці річки.
Мабуть, пів України ставить свічки
Та долю проклинає вже лиху.
Чи військо врятувалося, чи ні?
Де той Богдан? Пропав чи повернувся?
Я, бачте, лише раною відбувся,
А скільки душ загинуло в борні.
Нескоро оця рана заживе,
Ще довго Берестечко будуть знати
І кожен своїх винних проклинати.
Нехай би сотню літ іще спливе.

Вже пів дороги листопад пройшов,
Доволі теплий, без морозу й снігу,
Ще квітнуть хризантеми під вікном,
Вціліла і троянда біла-біла.

Подекуди зелена є трава,
Присипана листками золотими.
І шурхотить вітрець легенько ними.
Нехай же мирним буде листопад.

2022 р.

Приснився сон, що вже війни немає:
по «зебрі» весело крокують дітлахи,
і дзеленчать, як дзвоники, трамваї,
і неба посміхається блакить…

Та раптом - біля спаленої хати
підводиться загиблий воїн із землі,
руками сірий попіл отряхає
і тихо посміхається в імлі.

А я кажу йому: «Ти чуєш, друже?»
Слова незграбно застигають на вустах.
«Спасибі, що живий, - кричу. - Одужуй!»
Та він - вже білосніжний птах.

Повільно розправляє довгі крила
і розчиняється ген-ген за небокраєм,
лиш хмари пропливають на вітрилах…
Приснився сон, що вже війни немає.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Люблю тебе. Люблю уже за те,
Що наяву голублю, а не в мріях, –
Люблю тебе за серце золоте
І тіло, що ніколи не старіє.
Люблю тебе, мов провідну зорю,
Яка веде до радощів крізь муки, –
За те, що я не тлію, а горю
І не вкриваюсь попелом розпуки.
Люблю тебе. Люблю за спів і сміх,
А більш за все – за море насолоди
В години ждані невимовних втіх,
Серцям і душам нашим на догоду.
13.11.22

Мала надія на високе небо,
якщо не жив, а рився у землі...
мене уже чекають журавлі
і я ручаюсь тільки-но за себе.

Нема чого боятися війни,
коли мене чекає перемога
і є надія не лише на Бога,
що вичищає плем’я сатани.

Заради цього і на полі бою,
коли я є, не огорне пітьма
тієї, що приходить із косою...
а як прийде, тоді мене нема.

Нема чого жаліти, що недовго
живу... адже триває уві сні
ілюзія моя або рідні
моєї, друзів, недругів... до того
і після того як піду убогий,
але не голий-босий у труні.

11/22

Уже змідніла осінь золота,
останнє листя сумно долу лине
і баби літо пухом тополиним
удалечінь поволі відліта…

Не дістає і середини крон
стрімких смерічок виснажене сонце.
Збирає осінь у калюжах стронцій –
зимі готує новорічний трон…

Високе небо витерло сльозу.
Сріблястий сокіл хмаровиння ріже,
під крилами міста і мирні хижі,
але невдовзі знову у грозу…

Озветься незабаром його рев
уже на сході, у степах полину!
Ковтки криваві одягла калина –
гірчить сумливо тут, поміж дерев…

Дарує дрібку тиші листопад,
як у війну її не вистачає,
невдовзі зійде сиру шмат до чаю
і в келиху розтане зорепад.

Милує очі вечір на Дніпрі
І спонукає видивом до бесід, –
Прозорий відсвіт першої зорі
Упав безшумно на тремтливе плесо.
Аїром пахне узбережна рінь
І квакають жаби десь в очереті, –
І ближчає поволі далечінь,
І никнуть верб зчорнілі силуети.
І свіжістю торкаються лиця,
І радують не дотиками тільки, –
То подув неспокійний вітерця,
То лозини гнучкої довга гілка.
Незримі рештки денного тепла
В повітрі розчиняються безслідно, –
Лише зоря, мов свічечка мала,
Гойдається на плесі блиском мідним.
У стисках берегів і темноти,
Дніпро жене на мене сонні хвилі,
Неначе хоче ближче підійти,
Але на більше вже не має сили.
Дарма він так, бо полискам зорі
Увагу віддає душа стареча, –
Здавен милує очі на Дніпрі,
Нічим не схожий на минулі, вечір.
12.11.22

Командує ординець зграї "Плі!".
Умер без болю. Мабуть, пощастило.
Мене згребли підпилі москалі
У вириту для ангелів могилу.

Між бути і не бути - грань тонка...
Увись лечу не сам, а з вірним другом.
Та небеса гукнули" - Зачекай!"
І удихнули в труп життя удруге.

Із ями виліз. Крил уже нема,
Обрізані ненавистю під корінь.
Поснули кацапури ох дарма,
Бо ніж мій гострий і не світять зорі.

Колола мста в горлянки чужаків,
А лють сичала, випущена з кліті...
Ніхто однині не подасть руки
За вчинене. І в рай шляхи закриті.

Із ляку втік од мене час везінь,
Бо руки і душа - в липкім карміні.
Але під серцем храм із бірюзи
Освітлює любов до України.

Ти виростаєш із пі́тьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.

Телепортуєшся вко́тре
з майбутнього – в давнину
повз час і крізь простір.
Побудеш хвилини зо́ три,
насправді ж, це рік – збагну,
лиш кі́нчаться гості.

Вічна мана́ за маною –
з реальним тісни́й контакт
підтримує нами.
Ти так переймаєшся мною!
А як розірву контракт,
що стане зі снами!?

Дзеркало в дзеркалі знову
наближує нас в одне,
єдино те ж са́ме!
Подай мені хоч би слово,
як милостиню, нудне,
але з небесами!

Ти повертаєш у пі́тьму,
у морок, у тінь з весни
як здогад про марне.
Я знаю тебе як відьму,
як я́сний кінець війни,
як зориво гарне!

16 серпня 2002 р., Богдани́

ІМоже й рано усміхатися,
та утриматися сил немає,
шоу має починатися
і неясно, хто кого чекає.
Хоче подивитися на моську
світова аристокра́тія
Matka Boga, –
мовлячи по-польськи, –
co to będzie? Демократія!
Мафія на саміті являє
другий рейх Малайзії і Криму,
може й Україну подолає
на путі до третього... до Риму.
Мама мія... мовою Езопа –
захотіла другого потопу
войовнича охлократія...
дивиться налякана Європа,
як дебільна нація холопа
знищує цивілізацію...
.....................
знають не лише американці
всі полішинелеві секрети
хто й коли поїде на G20...
як повідомляють папарацці,
це рішає офіс президента,
тобто, із московії агенти,
що уже нічого не бояться.

ІІПроминає ера сатани,
та продовжити її не проти
українофоби-ідіоти...
витріщили очі барани
і овечки на нові ворота,
як диявол узурпує світ,
а народи, не протерши очі,
забувають Божий Заповіт
і Його об’явлення пророчі.
А війна дрімати не дає,
головує кожне за своє...
на трибуні місця вистачає,
віщуни-оратори то є,
але змін у головах немає.

ІІМіфами наповнений етер,
як жили за межами терпіння
вимерлі нещасні покоління
у щасливу еру есесер
геноциду та оціпеніння.
І кому за це відповідати
як не уособленню орди,
дикої мерзоти, окупанта,
емісара смерті і біди?
У руці Феміди є гостинець.
Можна відшмагати батогом
і запакувати у звіринець...
та якщо це світовий злочинець,
то заарештуйте ви його,
етапуйте у Гаагу голим
через Україну охололу...
а якщо не бачите, кого,
то коняку посадіть на Балі
у гарячій сауні... на палю...
.............................................
чуєте коняче, – i-го-го?
Може й не почуєте ніколи,
хоч усі ми знаємо, чого
зайняли анциболи престоли.

11.2022

Вона у сорок стала сива-сива
І зморшечка з"явилась на чолі,
Бо втратила матуся свого сина,
Який волі хотів рідній землі.

В її очах сльоза бринить солона
І душу холод гіркоти пройма,
Трима портрет синочка у долонях,
Не вірить, що його більше нема.

Залишиться живим він в її серці
І ми всі пам"ятатимем того,
Який загинув у важкому герці,
Щоб в Україні панували мир й добро.

2022 р.

Хоч іти перешкоджали
До високої мети, –
Чорні з горя і потали,
Ми продовжували йти.
Щоби дух весь бунтівничий
У боях не втратить нам –
Ми дивилися у вічі
Завжди смерті й ворогам.
Гнів суворий і убивчий
Наших зболених сердець, –
Добре знає й гарно вивчив
Той, хто зводив нас на герць.
Наші руки роботящі
Брали кріси і шаблі,
Щоби недругу нізащо
Не віддати й п’ядь землі.
Нас на вогнищах палили
І спинали на хрести, –
Тільки душ красу і силу
Не змогли перемогти.
11.11.22

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

- А як з рукою? - обізвавсь Семен,
Який в село недавно повернувся.
Він з поглядами гнівними зіткнувся,
Бо ж чути від Івана те ж саме,
Що вже десятки раз переповів,
Не надто уже більшості й хотілось.
Можливо, щось образливе вертілось
На язиках. Але ніхто не смів
Сказать ні слова. А Іван стріпнувсь,
Неначе друге дихання у нього.
Знов мовчки подивився на дорогу,
Із люльки, що ледь тліла, затягнувсь
І мовив: - Я уже розповідав…
Хоча тепер, мабуть, почну здалека…
Іти зимою, знаєте, нелегко.
Та ще ж навкруг постійно оглядав.
Хоч поспішав та скоро утомивсь.
І холодно, й нога моя кульгає
І навкруги ані душі немає.
А тут якраз під дубом надививсь,
Неначе кінь стоїть. То я туди.
Стоїть, і справді сірий кінь козачий.
Господар на землі зхолов, одначе.
Не зміг порятуватися з біди.
Тож я коня того собі узяв,
Раз козакові він уже не треба.
Подякував і козакові, й небу,
Сів на коня та й чимскоріш помчав.
Стрічатись з ляхом зовсім не хотілось,
Отож рішив іти до Богуна
У Вінницю. Його я добре знав,
Той не піде шукати ляську милість.
Богун вже дещо про Нечая знав.
Якісь, напевно козаки прибились,
Тож Вінницею вже чутки носились
Про масляну криваву. Не чекав,
Поки й до нього ляхи підійдуть.
Став уже стрічу гідну готувати.
Подався спершу замок оглядати.
Той не задовольнив його, мабуть,
Бо, й справді досить мав плачевний вид.
Куди там оборону в нім тримати?
В монастирі тоді надумав стати,
Там стіни кріпкі. Там стояти й слід.
Туди усе начиння відтягли,
На стіни повиносили гармати,
Харчів, щоби усіх прогодувати.
Коротше, усі зайняті були.
Ще ополонки повелів робить
На Бузі. Лід міцний доволі взявся,
Отож нелегко козакам давався.
На ополонки повелів стелить
Солому, щоб не видно їх було.
А там іще і снігом притрусило.
Тож здалеку усе здавалось біле
І ворога злякати не могло.
У замку, хоч погано виглядав,
Богун теж сотню козаків зоставив,
Щось, наче невеликої застави,
Аби й тут ворог перешкоду мав.
Всі дослухались – чи ж то лях не йде.
А вісті все тривожніш долітали.
Мурафу ляхи й Шаргород узяли
Без бою. Куди далі поведе
Своїх вояк затятий Калиновський?
А він на Ямпіль, наче яструб впав
Та місто підпалив, розграбував,
Лишив позаду попелище просто.
А вже звідтіль, окрилений усім,
Чого здобув, рішив не повертати
До Бару – перше Вінницю узяти.
Щоб Богунові відомстити тим.
Вперед він Лянцкоронського послав.
Той за три дні до Вінниці дістався
Та з ходу в Нове місто увірвався.
Напевно, тут вже опору чекав.
Та ми у Старе місто перейшли
І там на супротивника чекали.
Тож ляхи замок штурмувати стали.
Стояли хлопці скільки вже змогли
Та майже всі у січі полягли.
А козаки, що, наче поспішали
У поміч їм, назад тікати стали.
Як ляхи зупинитися могли?
Помчали слідом. Нашим добре знать
Де ополонки – бігли, оминали.
А ляхи вмить провалюватись стали,
Бо ж лід під їх вагою став тріщать.
Холодна купіль зупинила вмить
Все ляське військо, крики залунали,
Одні тонули, інші виринали.
А наші повернули й стали бить,
Кого дістануть. В колотнечі тій,
Казали ляхів знатно потонуло.
Вціліли ті, що вчасно відвернули.
То вже було побоїще – не бій.
Сам Лянцкоронський ледве не втонув.
Знайшли надвечір ледве вже живого.
А з Киселя лиш голову і ногу
Собі забрали – це отой, що був
За старосту при ляхах у Черкасах.
А вже дрібніших і не зрахувать.
Штандартів ляських удалось зібрать.
Тож поминки ми справили прекрасно
Данилові . А ляхи відійшли,
У замку стали на підмогу ждати.
Прийшов, нарешті Калиновський клятий
І вони знову штурм розпочали.
Тепер, здолавши обережно лід,
Вони на наші лави напосіли
І ми тоді за стіни відступили
Монастиря. А ляхи нам услід
Помчали у надії захопити
І стіни монастирські, і всіх нас.
Кидалися в атаку раз по раз,
Устигли трупом підступи укрити,
Та взяти стіни так і не змогли.
Опівночі лиш трохи вгомонились.
А ми на свої втрати роздивились,
Вони, на жаль, теж чималі були.
Отож Богун й задумався тоді:
Чи має він у Вінниці сидіти,
Чи краще з тилу ворога громити?
Тож панцир свій посрібнений одів,
Взяв кілька сотень й спробував пройти
Між ляхів, поки темрява упала.
Ми із-за мурів довго виглядали,
Чи лях таємну спробу пропустив.
Дарма чекали, скоро попід стін
З’являтись стали козаки, тікали.
Їх ляхи серед поля перейняли,
Спитали гасло в Богуна, а він
Неправильне назвав його. Тоді
Підняли ляхи чимскоріш тривогу
Та кинулись усі гуртом на нього.
Полковник, опинившись у біді,
Все ж вирвався. А з ним і козаки,
Які живими у бою зостались.
Вони назад у монастир вертались,
Хто купками, а хто один-таки.
Богуну куля зачепила лоб,
Ще й в ополонці довелось скупатись.
Якби не кінь, міг там би і зостатись.
Але вернувся, слава Богу, щоб
І далі в обороні керувати.
Без нього, звісно, важче б нам було.
Уранці з перев’язаним чолом,
Вже зміг на стінах перед ляхом стали.
А ляхи напосілися якраз.
Два дні спокою зовсім не давали,
З гармат палили, стіни штурмували,
Відкочуючись з втратами щораз.
Та бачив пан полковник, що для нас
Все важче буде стіни боронити.
Із ляхами узявся говорити,
Що теж були вже втомлені якраз.
Хотів, щоб вони випустили всіх.
Вони ж свої поставили умови.
В кінці кінців зійшлися, дали слово.
Вони дали заручників своїх,
Ми їм – своїх. Та ледь виходить стали,
Як бачимо, що ляхи не пішли,
А між руїн засіли, залягли,
На нас, напевно, в засідці чекали.
Богун велів вертатись в монастир.
І, ледве ми ворота зачинили,
Як ляхи знов на стіни напосіли.
Гарчали лізли, наче дикий звір.
Але надвечір весь їх шал пропав.
Чи то втомились, чи то втрат багато.
Хіба з гармат продовжили стріляти,
Та обстріл той нічого їм не дав.
Бо й ми також стріляли їм в отвіт.
Так кілька днів іще і проминули.
До перемовин знову повернули.
Та ж ляхам надто вірити не слід.
Між нас багато шляхтичів було.
Вони тих перемовин не бажали,
Бо ж долю Авратинського вже знали.
Ніщо переконать їх не могло.
Поки розмови з ляхами вели
Гарматами та помочі чекали,
Навколо міста ляхи пантрували.
Тоді ми того знати не могли,
Що діється і чи та поміч йде.
А Калиновський сина направляє
З загоном – «язика» хай пошукає.
А той, іще не знаючи, що жде,
У Липовці заночувати став.
Там Пушкареві козаки й напали
Під ранок. Правда, ляхи раду дали.
Відбилися. Ще й полоне́них взяв
Той Калиновський молодий. Одначе,
Примушений до батька був тікать.
Аби скоріше вістку передать.
А уже гетьман Калиновський бачить,
Що буде непереливки йому.
Бо ж Йосип Глух з полками підступає,
А він де боронитися не має.
Й наступним ранком, мабуть що, тому
Послав всіх своїх жовнірів аби,
Ще до підходу Глуха нас узяти
І монастир самим обороняти.
Та ще пів дня гарматами в нас бив
Та в бій кидав постійно військо сво́є.
Але не взяв нічого з того бою,
Хіба ще ляхів купу положив.
Тоді велів гармати відвести
Та і назад до Бару повертати.
Не поспішав. Вважав – часу багато.
І саме тим свій шанс і упустив.
Бо тут на лівім березі якраз
З’явився Глух, накинувся на ляхів.
Ті утікати кинулись від страху…
К’об Лянцкоронський саме у цей час
Не кинувся з драгунами на міст,
Аби козаків Глуха не пустити,
Вдалося б тому ляхів геть побити.
А так драгуни стали в повен зріст
Й вогнем мушкетним козаків зустріли.
Ті відступити мусили тоді.
А лід вже був тоненький на воді,
Не перейти, хоч як би не хотіли.
Поки тримали ляхи міст, усі
У таборі у ляському зірвались,
Хто в чому був – у тому і помчались.
А з челяді багато хто насів
На те добро, що ляхи назбирали,
Тягли мерщій. А було що тягти…
Аж декому від того важко йти.
А пани-ляхи зовсім не зважали
На те багатство. Кинули усе,
Бо тут багатство чи життя спасе.
Тож на коня та й чимскоріш втікали.
Поки то ляхи мчали мимо нас,
Ми їм зі стін несмішливо кричали:
«Цигани! Втікачі! Ну, що, згадали
Пилявці?» «Скоро прийдемо до вас
На Віслу!» «Тут немає діла вам!»
Тим часом Лянцкоронський міст покинув,
Хоч підпалив. А ми вже йому в спину
Ударили. От, хлопці, саме там
Лях мені мою руку й вкоротив.
Я теж його дістав, але замало.
А далі на очах полуда впала…
Й козакування я своє скінчив.-
Старий замовк, задумався на мить,
Немов іще раз пережив ту рану.
Затягся знову люлькою старанно,
Всміхнувся: - Та нічого, будем жить!
До речі, коли ляхи утекли,
За ними наші далі не погнали,
Бо в замку на обоз якраз напали,
Що ляхи із собою не взяли.
Хоч челядь щось із нього потягла,
Та нам іще багато що зосталось.
Возів десь кількасот там назбиралось
І уся здобич ляська в нім була.
Обоз той ляхів і порятував.
Коли б не він, у полі б наздогнали
І по Нечаю тризну влаштували.
Та Калиновський все ж свого дістав.
Нехай пізніше, вже під Батогом…
Та я тоді вже в монастир подався,
У Трахтемирів, де підлікувався…-
І знов обрубка оглядів свого.

Моє піаніно сумує в Херсоні,
І ночі у нього самотні й безсонні.

Моє піаніно так любить Шопена...
Ні звуки тривоги...Ні звуки сирени...

Моє піаніно шепоче: "Аліса,
З країни чудес у Херсон повернися,
Як пальці твої доторкнуться до мене
Мелодія вальсу проллється натхненно
І сяйвом проникне в притихлі оселі...
Звучатимуть ноти...Сумні та веселі...

Моє піаніно чекає в Херсоні,
І я привезу йому світло в долоні...

Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче дверці з гру́би.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!

29 березня 2004 р., Київ

Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?

І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
«На фронті б‘ється мій батько,
а я маю битися з раком!»

Сльоза застилає очі -
ти мусиш тепер пам‘ятати,
що десь із тобою поруч
б‘ються кульбабка і тато.

2024 рік

Сонячний, світлий і теплий
Промінь вмостився на склі, –
Стали виднішими меблі
В ще не розсіяній млі.
Тінь від вазона упала
Нишком на прибраний стіл, –
Потім взялася помалу
Все оглядати навкіл.
Лізла з підлоги на стіни
І мерехтіла в кутку,
Поки промінчик не зринув
У сонцесяйнім вінку…
10.11.22

УМ (Українська Мова)

Слід святого слова
Аж до океану
Несе наша мова —
Стрижень Індостану,
Крізь віки терпіння
Радість несе дітям
І дає натхнення
Творити молитви.

13.04.2003 Чернігов

Сьогодні пальців сім і дзьобоніс.
А завтра, може, вирощу три ока.
Бо кожен день наводить новий міст,
і пишуться на кожнім інші кроки.

Різняться матеріал і довжина,
в одних поруччя є, в котрихсь відсутнє.
Кудись ведуть. За кожним – чужина
і вабляче пригодою майбутнє.

І я по них гуляю, пізнаю.
Корів стрічаю іноді, дахами
тоді мандруєм разом, зграєю,
поміж світів, сполучених мостами.

За вікнами майстерні – мій Париж –
відправна точка дальшого ескізу.
Збираючись ступить на новий міст,
кладу в валізу скибочку Парижа.

І прохожу в незнане крізь стіну –
іду на міст, стіна лише омана.
Дванадцять пальців пестять дивину,
що дивиться на мене із туману.

01.11.22

* * *

Вечоріло на душі і в небі. Зажурилась осінь…
О́ре Місяць чорну вись із лампадкою на носі
Й засіває в лан безмежжя срібне зе́рня-зоре
У безкрайнє небезхмарне і глибинне поле.
Десь у всесвітах куняє спокій прірв в хао́сі,
А в призе́мленні все блудять думи безголосі,
Наче при́пняті. І тихі. Мерехтять: ох, Доле,
Таки втяла й щастя вкрала, а вернула горе.
Оксамит в те́рнах стелила, а ті душі – босі!
Серця́ ро́сами умила й кров’ю сліз в споло́сі
І забулася небого. Марнота навколо… Боле,
Чом жива ти? Сподівання, що давно вже кволе,
Не дає сконати? Здохни! Врешті ж в тому льосі
І забудь про Бога. Світ замовк вночі. В нім досі
Ґвалт війни й любові. Віри! У раю! Де цвіту море
Мало б квітнути безміри й де кохання – неозоре…

Павло Гай-Нижник
9 листопада 2022 р.

До тебе все горнусь, моє далеке птаство,
як ти у холод горнешся до люду.
Не знаю, чи мені ще вдасться
піти весною й восени на луки
та подивитись, як чарівно кружиш
над зеленню, понад Десною й містом,
як ти паруєшся, як ти пируєш
і як ти справджуєш роботу тракториста.
Дивитись здалека, наслухувати гелгіт,
скупати зір у мерехтливих зблисках дня,
навмання під мрійний жабний клекіт
брести крізь сизу прохолоду вечора
і здумати короткочасну повість нашу,
моє далеке сиротливе птаство.

А до Дмитра дівка хитра -
Кажуть у народі.
А опісля про заміжжя
Мріє при нагоді.

Щоб сім"я міцною була,
Злагода у хаті
І лелеки не забули
Нести на крилятах

Донечку або синочка
Чи обох одразу,
Щоб добро в домі велося
Й світла-світла радість.

Щоби хліб не переводивсь
На столі ніколи,
Щастям, вірою й любов"ю
Засівала доля.

2022 р.

Співає знов голосно пташка
І неба така синизна,
Що просто повірити важко
У те, що бушує війна.
Підводиться сонце над світом
І в хаті така благодать,
Що вірить не можу, що діти
Десь досі в підвалах сидять.
Тополя нарядом багряним
Мій погляд отут веселить,
А хтось поглядає на рани
І сумно зітхає в цю мить.
Він чистого неба не бачить,
Не чує пташиних пісень
Отам, де інстинкти звірячі
Війна проявляє щодень.
09.11.22

Ми плекали надію в долонях гарячих,
Закликали до миру своїх ворогів.
Чом же батько невтішно над пагорбом плаче,
Захлинаючись горем? Ураз посивів.

Той почує хіба, хто не хоче почути,
Як волає страждала душа на весь світ?
Чом не падають градом, із неба покути
На макітри убивць, їхній весь родовід?

Ворон ворону очі не виклює, Боже.
Зупини цю криваву, жорстоку війну!
Відсахнулося небо, а пекло вороже
Для нескорених духом ладнає труну.

Без причастя не дай, Боже, канути в Леті,
Розтоптати молитви псалмів чобітьми.
Щоб не зникнути з мапи Вкраїні шляхетній
На вселенськім соборі в трембіту сурми!

Підіймай мужніх воїнів, янголів світла,
Поведи їх супроти рашистів у бій!
Щоб не пахнуло ядерним прахом повітря,
А щасливо жилось на планеті живій!

Щоб птахи поверталися в рідні обійстя,
Воскресла земля життєдайним стеблом.
Всі народи почули гучне благовістя
Перемоги святої над скоєним злом!

07.11.2022р.

Ще не зів’яли кетяги калини,
у золоті – берези, ясени...
за віттями зеленої ялини
ховаються поля озимини.

Уява вимальовує картини,
які собі лишаю до весни,
коли мине моя лиха година
примарою далекої війни.

Немає того, що собі бажаю,
але у кольоровому кіні
та ще й на двоколісному коні
катаюся округою Дунаю...
.............................................
а те, що дому рідного немає,
то де його найти на чужині?

11/22

Мандрували пішки
Лісом сироїжки, –
Намочили трішки
В ранніх росах ніжки.
А коли під вечір
Кашляла малеча, –
Одягла на плечі
Кожушки овечі
І дістала з печі
З пряжанкою глечик.
Сіли в теплій хаті
Дві сестрички з братом,
І давай чекати,
Що їм скаже мати.
Пожурила трішки
Ненька сироїжки,
А затим без спішки
Вклала їх на ліжко…
08.11.22

Це тільки, люба, у книжках
закохуються в квазімодо.
Приваблює і блиск в очах,
і чарівна людська природа.

Не довіряй чоловікам,
коли говорять про принади
жіночої душі, мов храм —
милують погляд зорепади.

Не вір і тим, хто за жагу
віддати чорту ладен душу.
Любов перлинну, дорогу
ховай від кривди в серця мушлі.

І бути гарною не бійсь,
для чоловіка це важливо.
Ліпи, як скульптор образ свій,
і витягнеш квиток щасливий.

Спокус медові словеса
смакуй гарячими вустами.
Формують хмари небеса —
гармонія керує нами.

7.11.2022р.