Така жадана всім земля батьків,
Вода кринична, Сейм і рідна мова.
Лелечі гнізда і пташиний спів,
І верб квітучих тиха колискова.

Кульбаби килим у смарагді трав,
Черемхи над рікою білі ґрона.
Усю земну красу мій край ввібрав
І в осінь змінить біле на червоне.

Наповняться плодами всі сади,
В комори ляжуть зібрані врожаї.
Ми ж молимомося, щоби час біди
Ніколи не спинявся в нашім краї.

Бо за віки уся оця земля,
Наповнилася потом і сльозами…
Ми подумки з усіх країн, здаля,
Ідемо по стежині тата й мами.

Де наші Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери?
Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.

Де наші ті, для кого ця земля,
Є рідною на всю стару планету?
Для кого зорі древнього кремля
Не спинять куль політ стрімкого лету.

Де наші рідні сонячні боги?
Бо ті, що намальовані, - чужинці!
Тому весь час віддаємо борги
За зраду віри й слова. Українці!

Коли, нарешті, дійде це до вас,
Що ви самі у всьому винуваті?
Чужих саджали під іконостас,
Хазяйнувати дозволяли в хаті.

І брати все – цю землю і жону,
І церкву, і поля, також свободу.
Ви не з’єднались в силоньку одну,
Бо розбрат поміж нашого народу

Віки живе. А вороги не сплять,
Вони надовго хочуть залишити
Своїх богів, свої роди і рать,
Щоб нам не стало місця в цьому світі.

А ми у ступі воду товчемо,
Лиш на словах виборюєм свободу.
Розмножуємось і спимо, їмо,
Бо хата скраю, захист і господа.

Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.
Потрібні Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери!

Літечко із ластівками
Відліта у вирій
І ромашки вони взяли
На крихітні крила.

У журавликів сильніші -
Понесли далеко
Літа килими барвисті
Так, як і лелеки.

Чорнобривці та жоржини
Й хризантеми білі
Ще на грядці залшили,
Щоби в душі цвіли.

2020 р.

На Софіївській - пафос… І глум верещить…
А Хрещатиком кров синьо-жовта струмить,
Щоб посилити волею душу країни,
Де червоним і чорним свобода кипить……










© 25.08.2020

На політичній мапі світу – ніби й лад:
ґіґантські є й дрібні держави та кордони;
у різних шри́фтах назв топонімічний ряд
усо́тує всі нації й закони;
країни на виду – столиці, поготів,
чарують назвами уяву мандрівничу;
і Ти вже досі зачаївся між світів,
новий наш Войовничий Будівниче!

Ти но́вший Бонапарт чи, Господи, Адольф?..
А раптом розгадав картату карту світу,
який заб’єш, мов кульку грою в ґольф,
у вічну лунку, кровію залиту?..
Чи до братерства шлях по трупах прокладеш,
як Ленін заповів, а втілив Сталін з Мао?
Ти так чи йнакше – тут, в політиці, а де ж?
Малюєш свіжу мапу, напівмавпо!

24 серпня 2004 р., Богдани́

Рясних краплин у вікна стукіт
Не зупинявся півдоби, –
Серпневий дощ прибив пилюку
Й зволожив ниву для сівби.
Струмки бурхливі і калюжі
Шуміли й ширились чимдуж,
Бо блискавично надолужив
Провину він одну і ту ж.
Адже йому за звичай стало,
На живодайному віку, –
І мати витримку тривалу,
І щедрість плідну та швидку...
25.08.20

Сир знайшла
у мишоловці
Сіра Миша у футболці.

Сто карбованців
ціна,
Визначає сир вона,

А ціни нема
якщо,
В мишоловці - казна що!

Зіпсувати вхід
зумій -
Сир відразу буде твій!

Сир швидесенько
з`їси,
Сіру Мишку пригости!

В небі швендяє
Орел,
Він для сиру - Кавалер!

Сир охоче
споживає,
Мишоловки всі ламає!

В нього велетеньські
крила,
Все його підвладно силі!

Не росте у Алі худоба
Де уже він не пас її,
То пристануть якісь хвороби,
То трави з'їдять не тії.
Не худоба, а шкіра й кості -
Не заріжеш не продаси.
Вже Алі сам не свій від злості
У Аллаха поміч просив.
Та чи той не почув прохання,
Чи Алі чимось завинив.
Якось сів собі на кургані
Та від спеки враз розімлів.
Вітерець ковилу колише,
В небі хмарка якась пливе,
Жайвір часом порушить тишу,
Нагадає, що степ живе.
Розімліла стоїть отара,
Щось не надто скубе траву.
А Алі чи то спить , чи марить:
Перед ним немов наяву
Раптом виник дідок старезний
Із гирлигою у руках.
Вуса білі та довжелезні,
Хитра посмішка у очах:
-Що,- говорить,- сутужно жити?
Ну нічого, не побивайсь.
Я скажу що тобі зробити,
Щоб худоба твоя велась.
Ти на північ жени отару
Де річки степові течуть,
Де іще до цих пір татари
Свої череди не пасуть
Не спиняйся в степу аж доки
Не дійдеш однії ріки,
Що в долині тече широкій
Уже довгі-довгі віки.
Там у небі орли ширяють
Серед вільних отих степів
І високі трави ховають
Звиви й схили її берегів.
А на пагорбі на високім
Хтось чотири кургани звів.
І безкраї степи широкі
Навкруги на багато днів.
Як туди відженеш худобу,
То забудеш про біди враз.
Як не віриш то хоч би спробуй
Доки є ще у тебе час.
Дід на північ махнув рукою
І розтанув мов не було.
Тут Алі струснув головою:
Що це раптом таке найшло?
Кліпнув кілька разів очима,
Кулаками ще їх потер.
Онде вівці і він над ними
На кургані сидить тепер.
Та Алі завжди вірив в диво
Тож зібрався, як міг, мерщій
І отару погнав квапливо
Ген на північ. Був шлях важкий.
То рівнина, то яр, то балка,
То ріка на його шляху.
Сам Алі пастухом був змалку
Тож не знав у степу страху.
І дійшов він, нарешті, місця,
Про яке йому дід казав.
Навкруги Алі подивився:
Он ріка між високих трав
І орли в вишині літають,
І кургани на видноті.
Глядь, вже вівці траву скубають,
Хоч втомилися у путі
Подалися бігом до річки,
Як допались- не відженеш.
І Алі теж попив водички.
Всяку пив за життя, а все ж
Ще такої не пив ізроду.
П'єш і хочеться пить і пить.
Не даремно хвалив дід воду
Вона й мертвого оживить.
Літо ціле Алі тут товкся
Вівці наче з води росли
А коли наступила осінь
І дощі лити почали,
Повернувся Алі додому
І отару таку пригнав,
Що ураз купцеві одному
Без усяких зусиль продав.
«Де ж ти пас їх ? – усі питають.
«Де ж напасти їх можна так?»
А Алі всім відповідає:
- Над рікою Бегім – Чокрак.
Там вода така життєдайна,
Що худоба сама росте.
Хоч дорога тут і дальня,
Але варта того проте.
«Для худоби вода здорова» -
По – татарськи – «Бегім – Чокрак».
Хоч уже й не така чудова,
Тай до нині тече, однак.

В години радості і скрути
Ятрить минулістю наш слід, –
Не дозволяй душі забути
Про український родовід.
Не вір завидам і лукавим,
І манни з неба не чекай, –
Працюй на радість і на славу,
Молись щодня за рідний край.
Забудь пониження і нагніт,
І страх помножений на них, –
Народе мій, шукай і прагни
До щастя сонячних доріг.
Довірся Господа любові,
Як болю власної душі, –
Кріпи державності основи
І предків наміри верши.
24.08.20

Не тичте нам межи очі свої червоні шмати.
Не прапори вони, прострелені в боях,
Що Перемозі прокладали шлях,
Просякнуті дощенту кровію солдата.
Як тихою сапою з поміччю прикрас
Так хочеться вам порізнити нас -
Поставить батька супроти сина,
Аби у вчора повернути сьогоднішню Вкраїну.
Тож замість материнських рушників
Повісьте шмати ці на любого вам ката.
Нащо уже Москва,
Звіддавна скроєна на всякі там дива,
Так схильна до неймовірних мітів та єлею,
Хай знехотя, а все ж поволі забува
Цей колір світу ненависний,
Як забуваються слова
Фальшивої з істоти пісні.
І тільки комуністи,
Заплутавшись у праведнім і грішнім
Та ні на йоту не розкаявшись,
З тавром довічним Каїна
Ще швендяють із ним побіля мавзолею.
Пра-прадідами інші заповідано нам кольори,
Що втілюють мозольно-хліборобську долю нашу,-
Пшениці стиглої і неба лазурового магічні кольори,
Що виведуть Вкраїну
На мудрістю второвану дорогу щастя.

Ох… Ох… Земле моя.
Один, як перст, у тобі я.

Ох… Земле, земле моя,
чорная травиця…
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю.

Вона очі витріщає
і досі на тебе
та лапищами-кліщами
гребе і ковтає.

Земле, земле… (отруїли)
чорная травиця,
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю,
що вік очі витріщала
на тебе, велику,
що від завидок тріщала
і неслась від крику…
Дияволів наплодила
по усіх усюдах
і на тебе наступила, –
і почавсь Іуда.
Він припав до тебе, мамо,
обома руками,
цілував, ридав, сміявся,
зліпив з того камінь,
посолив його словами
смертного пристріту
і закинув гей за обрій
до білого світу.
Гори виросли відразу,
степи розірвавши.
Матір Божа згорбилася,
калікою ставши.
Та й стерпіла.
А Іуда
відхаркнув та плюнув
у той бік, де цвів полин
під зіркою бруду.
Де води було не треба,
там вона і вийшла.
Нове море впало з неба,
церкви потопивши.
Богоматір знов стерпіла,
аж поки не зникла,
А Іуда із портфеля
десять "правил" виклав:
убивати, красти, пити,
рідного цуратись,
цілувать козлу копита,
у гною купатись,
всіх боятися, брехати,
себе зневажати
і щодня готовим бути
на той світ рушати.
І завчили добрі люди
і дітей навчили
тим правилам людоїдським…
Та й оцей спочили.
Всі до одного.
Немає роду в Україні.
Ходять тільки три іуди
і чотири свині.
Повмирало все на світі.
Земля помарніла,
бо при чортовім копиті
отрута чорніла.
Запеклась у кожнім сліді
у кожній канаві,
а де земля ще дихала,
то ковтнув диявол
її красу, її волю,
її кровних діток
і пустив золу по полю
і темінь по світу.

Земле, земле, отруїли –
чорная травиця.
Не дихнеш, не сколихнеш,
не спіткнеш провидця.

1991 р.

Кохай, та не дуже
Кохай -
Пізнаєш суму
За край.

Перефразовано,
З англійської народної
казки

***

Зневажаю і срібло, і злато,
І Надії вже майже зреклась.
Залицяльників дуже багато,
Тільки Серце воскресне лиш раз!

«Кавалери», ви – звірі в печері,
І шляхетності вогник погас.
Ви завзято ламаєте двері -
Заховала я серце від вас!

Підбирали ключі та відмички,
Не зуміли відкрити замок…
На душі – зцементована звичка -
Давній мій і суворий зарок:

«Для нелюбих – ніщо і нічого,
Тут безсилі і підкуп, і злам…
Манівцями кружляла дорога.
Безнадія і відчай – мій крам…

………………….

Від жаги вже обвуглились губи,
Де обійми твої?
Не барись!
Все для тебе відчинено,
Любий,
Серцем
Серця мого
Доторкнись!

Жило-було собі одне село,
Садками рясно на весні цвіло,
Стрічало радо з вирію лелеки.
Стояли в балці хатки чепурні,
Уквітчані дбайливими руками,
Зміїлася дорога між хатками,
Зникала в полуночній стороні.
Жили в селі тім люди роботящі,
Робили від зорі і до зорі,
То ж мали і у хаті, і в дворі,
А з часом сподівалися й на краще.
У тім селі жив парубок один,
Миколою, здається було звати.
Жив одиноко у старенькій хаті,
Був замкнутий і несміливий він.
Та силою Господь не обділив
І з вродою він також постарався.
Меткий до діла, він, здавалось, грався,
Коли роботу будь-яку робив.
А як дівчата сохли по йому!
Коли ішов очима проводжали
І красномовно так услід зітхали,
Що й дурень здогадається – чому.
Зітхали та побоювались трохи.
Подейкували, наче він відьмак,
Чи, й того більше навіть вовкулак.
Та що й поробиш, коли серце сохне?
Микола з цього приводу мовчав.
Та з нього й так не витягнеш ні слова.
Бувало, буркне стиха: «Будь здоровий»
І далі заклопотано помчав.
А про дівчат немає навіть мови,
Як тільки бачив - зразу червонів.
І лиш Оксану потайки любив –
Сільську красуню, очі василькові.
Але про це в селі ніхто не знав,
Бо почуття жили глибоко у ньому.
Вночі скрадався біля її дому
І ледь помітно їй у слід зітхав.
Якось Микола в полі працював,
А на село татари налетіли
У одну мить всі хати підпалили,
Хто не загинув, у полон попав.
В сльозах і в крові рушилося вмить,
Що потом наживалося роками
І діти розлучалися з батьками,
Які нічого не змогли змінить.
Оксану із дівчатами всіма,
Що для гарему видались придатні,
Взяли в сирицю, щоб у Криму продати
І зиск від того чималенький мать.
Пішла орда, ясир у Крим погнала
Лишила трупи й попіл на сліду
Та ще одну на всіх страшну біду,
Яка життя навіки поламала.
Як тільки дим здійнявся над селом,
Микола в полі зрозумів, що стало
Вхопив голоблю на коня і чвалом
Мчав навпростець, аби лише бігом.
Але не встиг. Лиш куряву побачив,
Що по шляху здіймалась за ордой.
Село зустріло згарищ чередой
І тишею: ні стогону, ні плачу.
І серце хлопця гнівом запекло,
Коли побачив пустку замість хати,
Де під вікном доводилось стояти,
Де його щастя втрачене жило.
Ні, він не дасть любов до рук татарам!
Він її вирве з їхніх пазурів!
В душі кипів, палав пекельний гнів,
Шукаючи на голову їх кари.
І за ордою парубок подавсь
Назирці. Може трапитися нагода
Дівчину вхопить з рук татарських й ходу.
Поки ж тихенько за ордой скрадавсь.
Так день пройшов за ним другий і п’ятий
Орда на південь без упину йшла,
В чужині насторожена була,
Не підступитись і не підібратись.
А в же як вийшли у татарський степ,
Орда себе відчула спокійніше,
Сторожа степом не гасала більше.
Не було, мабуть, в тім уже потреб.
Тож зміг Микола ближче підібратись
Аби ясир розгледіти при дні.
Аж тут мурза якиїсь на коні
Під’їхав та почав розпоряджатись.
І слуги миттю скочили в полон.
Над ним до неба зразу крик піднявся,
Микола здогадатися боявся,
Кого шукають. Та вже тягнуть он
Якусь дівчину. Глянув і завмер.
Таж то його коханая Оксана!
Впирається, а ті все рівно тягнуть.
Ну хто ж Миколу втримав би тепер?
За мить якусь зіскочив на коня
І полетів назустріч своїй долі
Чи то на смерть, чи, може, у неволю.
Без планів, без дороги, навмання.
Татари й голови не повели.
Чи то в степу такого не чекали?
Чи то Миколу за свого прийняли?
Та дуже спантеличені були,
Як він крізь натовп на коні промчався,
Як кошенят, татар тих розметав,
Вхопив дівчину, на коня поклав.
Як налетів так і у степ помчався,
Мурза найпершим зрозумів, що сталось,
Кричить: держіть, мовляв, його ловіть!
І уже військо ціле слідом мчить
На конях, що спочили й застоялись.
Та і Миколин кінь, немов на крилах
Мчав по степу, здавалося, - летів.
Він теж усе, неначе, розумів,
Тож укладав у втечу усі сили.
Ось попереду вигулькнув байрак,
Що втікачів спроможний заховати.
Тоді мурза як закричить: «Стріляйте!»
Догнати вже не сподівавсь ніяк.
За втікачами засвистіли стріли,
Та, видно, Бог їх все- таки беріг,
І влучити ніхто ніяк не міг,
Смертельні жала мимо всі летіли
Летіли всі … Але якась одна
Таки дівчині вп’ялася у спину.
Стріпнулось серце, зойкнула дівчина.
Аж ось, нарешті, і гущавина.
За втікачами скочила й погоня.
Десь мають бути! Не втечуть вони!
Доскочили аж до галявини
Й збентежені спинили своїх коней
Бо перед ними прямо на траві
Їх полонянка мертвою лежала,
Стріла кривава у грудях стирчала,
А зовсім поряд неї, в голові
Сидів і шкіривсь чималий вовчисько.
Але ніде ні хлопця, ні коня
Мурзу неначе аж мороз пройняв,
Мабуть, так само, як і його військо.
Зненацька вовк протяжно загарчав
І до мурзи, немов стріла, метнувся
І той в крові у власній захлинувся,
Немов підтятий із коня упав.
І повернула коней татарва,
Помчала в степ мерщій із переляку
Аби скоріше вирватись з байраку
Доки іще тремтить душа жива.
З тих пір байрак назвали Куркулак.
Що по татарські «вовчий» означало.
Татари його степом обминали,
Страху свого не позбулись ніяк.
Подейкують, що у байраці тім
Необережні смерть свою стрічали,
Їм щось умить горлянки роздирало
Стрімке й нещадне, наче Божий грім.
Казали ще, що о нічній порі,
Як місяць сяяв в небі в повну силу
Великий вовк виходив на могилу.
На північ вив до ранньої зорі.
Чи так було, чи вигадки не-знаю
Та й досі є та балка Куркулак.
І ця сумна історія ніяк
Із пам'яті людської не зникає.

Я прагматик, сестри, а не містик,
Та живу у казці, наче крез.
Поміж мавок і сирен персистих
Власна краля - чудо із чудес.

В неї - діжка, а у мене - крила,
Вийшов шал чуттєвий з берегів.
Обіймає - дрижаки по тілу,
А цілує - млію від жаги.

Фея пестить, гріє, колисає
І підносить до високих зір.
Це вона відкрила браму раю
І навчила ласки і краси.

Дбав про бізнес, а тепер я - вільни-и-ий!
Не псує грошва гарячих дум.
Не марную жодної хвилини
На сторонні справи й суєту.


P.S:

Всміхається грайливо мила пані
(сьогодні в ліжку знов таке утяв...).
Тому для мене казка - це кохання,
Оаза мрій та справжній сенс життя.

23.08.2020 р.

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

Що, знову мильна бульбашка? Пузир!
Снопи ледь-ледь тримають перевесла…
Наш човен лине у бездонний вир –
в ріці Буття ми погубили весла…

Нам двадцять дев‘ять? А чому не сто,
п‘ятсот чи не п‘ятнадцять сотень років?!
Ми вишивали гладдю і хрестом
свої ікони, та чужих пророків…

Невігласів приваблює нуга,
а інші мріють знов тонути в славі.
Петрового б зірвати батога
і верхи на лозині по отаві…

Фотографи, артисти, шаурма…
Прийдешні покоління обікрали!
Тож «Думай», «Думай», «Думай» не дарма
нам дебілборди звідусіль кричали!

Коли керує Києвом князь-кінчений кретин,
киян кінча, колошкаючи, ковід-карантин.

2020

І
Самописці канули у Лету,
самолюбці є, хоч відбавляй.
Хай живуть улюблені поети,
що заполонили рідний край!

Падати не дозволяє доля.
Є і герб, і прапор у дворі –
хай і з потолоченого поля,
та усе ж – блакитне угорі.

ІІ
Так і є. Це те, що виникає
як передовиці і спілки,
як на сході Сейму і Дунаю
невмирущі рашеські полки,

як молились Богу не одному
і переінакшили досьє...
Кон’юнктура генія у всьому
хоче бути першою, ніж є.

Оживає компартійна сила,
спалює наведені мости,
під які солому застелили
ті, що не упали з висоти.

ІІІ
Сяє День свободи і єднає
біле, і червоне, і чуже...
Те, що зеленіє, не конає.
Націю рятує фаберже.

Це і літр-об’єднання комічне,
у якого слово поетичне –
як усім відомий горобець…

це й академічні пустослови,
що як юні ленінці готові…
кинути у воду камінець…

Ніяково іноді буває…
Плакати веселе заважає,
бо усьому настає кінець.

08.2020

А серпень вже перегорта
Календаря деньки останні,
То ж скоро осінь золота
На нашому порозі стане.

Удень ще в сонячну ясну
У теплу купіль ми пірнаєм,
В холодну ввечері росу
Пожухлі трави поринають.

А ранки прохолодні теж
Зимною усмішкою сяють
І літо бабине пряде
Срібну вуаль, чи то серпанок.

Вода у річечці рябить
І хвиля щось собі співає
Та жовте листячко верби,
Немов би човники гойдає.

2020 р.

Перекинув Ромко кружку
І зробилася калюжка
І водичка зі стола
Водоспадом потекла.
На початку невеличка,
А надалі справжня річка
Поміж кріслами кружляє
І з кімнати випливає.
Намочила киця лапу
І стрибнула на канапу,
Схвилювалася бабуся:
«Тут глибо́ко, я боюся!»
А вода все прибуває
І вирує, як в Дунаї,
Домальовує уява
Бригантини й пароплави.
Вже будуються порти,
Греблі, шлюзи і мости,
Плине річка коридором
І впадає в Чорне море.

Стаю зорею.
Відчуваю легкість.
І сонячність така, що Люцифер осліп.
Був – він, став – нею.
Ось законів ветхість! –
ось тут і ясно, хто ти – біс чи піп.

Стаю зорею.
Небом заливаюсь.
Облиште тіло в рамках забуття!
Йду в Іудею.
Звідти направляюсь
найближчим шляхом в сад едемський я.

Стаю зорею.
З вами розмовляю
німими жестами споріднених стихій.
Понад землею
сорок днів гуляю
і на могилі хрест хитаю свій.

Стаю зорею
і являюсь часто
у тих місцях, де корчило мене.
Спускаю фею
білу і пухнасту,
чарі́вну смерть, у пекло чарівне́.

2 березня 1997 р., Київ

Вірш - нонсенс

Хто блукає у лісі,
Наче нявка - сирітка,
У зеленому світлі,
Місяць, мов напідпитку,

Він зелений, веселий,
Ріг обламаний в нього,
Дурить голову людям,
Хуліган несвідомий.

Хто ж там бродить кущами -
Лісовик, Лісовичка,
Заважає всім спати,
У кого така звичка?

***

Ялинки, Чудинки,
Нічка скажена,
Бродить почвара,
Немов навіжена.

Кущі розгортає,
Чогось там шукає...

Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.

У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

на радіальних вулицях
світанку
під затишним покровом соцмереж
шикуються авто неначе ланки
сигналів з таємничих телевеж

в автомобілях люди-електрони
немовби одиниці та нулі
ще архівуються у файли зони
нічної а не денної Землі

і тільки потім
десь у передмісті
у заміський ввірвавшись інтернет
де сонце запостило трави й листя
зникає простір цифрових тенет

ховається у ґаджетів криївки
вдивляється з мережевих спільнот
в пір’ясті хмари
ці сліди мандрівки
аналогових первісних істот

і скинувши
скафандри віртуалу
покинувши автівки й поїзди
йдуть хакери у променів навалу
вплітають в неї і свої сліди

а ніч позаду усіма зірками
вже лагодить пробите сходом дно
щоб ввечері наповнить
снами с нами
галактики пернатої гніздо

2020

Щоб зрозуміти, як воно було,
Запам’ятати вам, як слід, потрібно,
Що « куруші» - такі монети срібні,
Які з Європи туркам занесло.
І ті, голів собі щоб не ламати
Та не зламати часом язика
(Чужая мова зовсім нелегка),
Їх отим словом стали називати.
Так от, жив-був собі купець один
В Туреччині, в далекому Трабзоні.
Де лише не ступали його коні.
А був чи грек він, чи то вірменин,
Але прийняв вже мусульманську віру
І по законах шаріату жив.
Та ризикнути іноді любив.
Для нього гроші були – вища міра.
Тож задля них готовий був на все.
Возив товар в такі краї далекі,
Що і на карті відшукать нелегко,
Як відчував, що зиск то принесе.
І от якось почув про Україну,
Що там товар миттєво розметуть
І, яку скажеш ціну, ту й дадуть.
Товарам східним там не знають ціну.
Отож рішив він вирушити в путь.
Скупив на ринках східного товару:
Тканин всіляких, прянощів задаром.
Їх у Трабзон з усіх – усюд везуть.
Найняв галеру у порту стареньку
Аби до Кафи тільки й довезла.
З усіх –бо найдешевшою була.
Заніс товар на борт її хутенько.
І, дивно – в Кафу все –таки попав.
На морі тихо було всю дорогу,
Пірати не присікались до нього
Та і козак ніякий не напав.
Вози швиденько в Кафі сторгував,
Не став на охорону витрачатись,
Туди –сюди чого з нею тягатись?
На ринку тут же він рабів придбав.
Орда якраз вернулась із походу
Тож на рабів ніякої ціни.
Вважай, дістались задарма вони.
Узяв здорових, сильних від природи,
Роздав їм зброю, що з товаром віз.
Пообіцяв, як вдало все складеться,
То кожен з них додому повернеться.
А ті і раді ледве не до сліз.
А він, хитрющий, не рабів жалів,
А наперед продумав все чудово:
Там у степах, раби замовлять слово,
Якби загін козацький зупинив.
Купець знайомий все застерігав,
Що у степу усякого буває:
І люд розбійний, і шайтан блукає,
Дивись, щоб не спіткнувся де, мовляв.
А наш купець лиш в очі посміхався:
- Ні, я як слід усе прорахував.
Ну, а шайтан нехай собі блукав,
Чого би я ото його боявся?
Та з тим і рушив у далеку путь.
І знов вона йому легкою була,
Розбійна зграя у степу минула
І вовчу зграю не було і чуть.
Ні дощ, ні спека валку не спинили,
Не заблукали у краях чужих,
Мор обійшов десь стороною їх.
І врешті в Україну прикотили.
Чутки і справді вірними були,
Торгівля йшла і жваво, й прибутково.
Купляли люди прянощі, обнови
І зброю. Словом все, що привезли.
Платили добре сріблом, менша златом.
Отож купець товар увесь продав.
Рабів пустив та грошей їм не дав,
Вважав, що й так зробив для них багато.
Вози продав, лише коня лишив,
Усі куруші склав в міцну торбину
Та почепив її собі на спину.
І врешті – решт додому поспішив.
Вертав назад у Крим Муравським шляхом,
Коня лиш зрідка у ярках спиняв
Та й сам впівока на коні куняв.
П’ять раз на день звертався до Аллаха
Аби йому в дорозі допоміг.
І все ішло, здавалося, як треба:
В степу нікого, чисте світле небо,
Дорога легко стелиться до ніг.
Та чи шайтан на нього зуба мав,
Чи сонце йому голову нагріло,
Зненацька бачить: поряд на могилі
Якиїсь камінь –самоцвіт заграв.
Купець не втримавсь, з шляху повертає
І до могили на коневі мчить.
А камінь, наче, далі вже лежить
І так на сонці з переливом сяє.
Купець за ним – той далі засіяв,
Так цілий день за ним і проганявся,
Через ріку велику перебрався,
Коня свойого врешті-решт загнав.
Біг далі пішки за тим каменем слідом,
Добіг до річки й серед неї впав
І раптом камінь той кудись пропав.
Полуда спала і купець увидів:
Його лантух з грошима десь подівсь,
Мабуть, у річці у оцій втопився.
І він його шукати заходився,
Стогнав і плакав та на когось зливсь,
Кричав: -Куруші! Де мої куруші?
Віддай –но, річко, грошики мої!
Облазив вздовж і впоперек її,
Облазив також всю навколо сушу.
Немає грошей. Так і не знайшов.
І ті, хто мимо річки проїжджали,
Купця того частенько зустрічали.
Він то сидів, то над рікою йшов,
Та все кричав: - Віддай мої куруші!
Проїжджих диким голосом лякав.
Аллах, казали люди, покарав
Його за надто жадібную душу.
А річку ту так Курушанка й звуть,
Хоч вже й забулось, звідки назва дивна.
Вона ж не скаже – небагатослівна,
Тече, до моря прокладає путь.

Ми – в Україні! Я не вмію
інакше бачити себе.
А нам показують «месію»,
яка живе не на Росії,
а кацапіє на ТеБе.

Ау!!! Це – мати-героїня?
А відки пазурі й клики?
Їй насолили селюки?
Її сім’я – на Україні,
а в Україні – ми, таки.

У неї ми рагулі, бевзі,
що отупіли на війні.
А от якби усі ми щезли
і ради неї ще й умерли –
були би вовіки одні.

О, ці лукаві, хтиві лиця...
заради виводку вовчиці,
бажає героїня дня,
аби вмирали українці,
а лігвище займуть убивці
і їхнє ще одне щеня.

08/20

Кроки.
Ворухнувся ліфт.
Завівсь.
Політав.
Завис.
Кроки…
Це люфт-пауза моя.
Це мій спонтанний міст.
Це коли беру я руки в боки.
Тьохкає твій дзвоник, мов докі́р,
або серед ночі в двері грюки.
Це коли у цей цупкий папір
входять нетерплячі закаблуки.

21 листопада 1992 р., Київ

Покайтесь, українці, у гріхах!
Несіть хутчіше під амвон ковбаси.
До біса Київ! Є Москва блага,
Інакше в пеклі вам не буде спасу

Діток привчайте руським язіком
Балакати (спочатку буде гидко).
А той, хто проти - ляже трупаком,
Анафемою прицвяхую кріпко.

Бо ви - раби. А я - владар! Панок!
Монети висисаю з вас потроху.
Трикольоровий стяг - оце воно!
А синьо-жовтим шкрябайте підлогу.

P.S:

Їдять віряни в мишоловці сир,
Розвішує товпа хохляцька вуха...
Московська церква, наче той упир,
Бо де вона - війна, біда, розруха.

18.08.2020 р.

Ви не судіть мене суворо,
Адже і я вас не судив,
Ваш суд, неправедний і скорий,
Неправосуддя породив.

Та вища є над нами сутність,
І знана кожного вина.
І стануть суддями підсудні,
Коли закі́нчиться війна.

І
Коротка дорога до ями.
Все менше людей на селі,
що ходять моїми стежками
по тій же нічийній землі.

Вона ще мене пам'ятає.
Тече ручаями сльоза
і манять ночами до гаю
яри, чагарі, дереза.

І биті в майбутнє дороги
за вигином Росі ріки.
і жорна, і жменя муки,
і перші мої перемоги –
помиті порепані ноги
і щастя в голодні роки.

ІІ
І ось – моє сите сьогодні
малює печальний сюжет,
що я у людей що завгодно
та ще й невідомий поет.

Відомий отримує лайки,
почилому шиють досьє,
та де-не-де чується байка,
що терен – гірке монпансьє.

І як воно сталося, Отче,
що я ще живу як на зло,
моє резюме найкоротше, –
напевне мене не було?

ІІІ
І хати нема, і обійстя...
оаза води... і біди...
та іноді тягне сюди
до цього єдиного місця,
де майже ніхто не боїться
мої оминути сліди.

08.2020

...А деревa не знали, що вони дерeва .
Гадали, що Бог дам їм життя, як решті,
Щоб, як дівчата, строєм пишалися берези,
І ясені стрункі були, немов легені,
Що всі на світі тільки гарні й гречні...
Тож дивували з тих, хто в ліс прийшов,
Аби пляшки об стовбур розбивати,
Багаття розкладати біля їхніх підошов,
І любі квіти оберемками зривати,
Недоїдки й сміття в траву скидати...
Неначе не прадавній ліс вони, а звалище....
Горішнім шумовинням дерева просили,
Щоб вистоять Господь додав їм сили.
Та лементом людським Він переймався більше,
І ліс ставав поволі переліссям.

У глибокій печері

стіни світяться м`яко

І красиві картини

ледь підсвічують мряку,

Там красуні дівчата

в щирих посмішках квітнуть,

Тільки не розумію -

де моя, де єдина?


Де вона заховалась,

може в піжмурки грає,

Я її пробачаю,

бо нестямно кохаю!

Підземелля розмаю

обшукаю до денця,

Ясно я відчуваю -

б`ється десь її серце!

Кажуть, коли ревнує, значить любить,
Та я не згодна аж ніяк із цим.
Бо як ревнує, то не довіряє,
Давно я висновок зробила отакий.

Не довіряти, то навіщо жити
Під одним дахом.Душі ж то чужі.
Хтось скаже: що робити, є вже діти.
Та цим їх травмувати не спішіть.

Діти все бачать й всмоктують, мов губка
Те, як поводяться при них їхні батьки.
Як одне одному не вірити й не слухать,
Це дітям передасться крізь роки.

А як кохаєте й живете душа в душу,
То й діти згодом житимуть отак,
Ніхто й ніщо тоді вже їх не змусить
Найближчим людям та й не довірять.

2020 р.

То про кого ж писати? Про "любих" сусідів з Кремля?
То такі вовкулаки, що йой! Бачать всіх нас у трунах.
Я ж - тишко-веселун, дурносміх і ласкаве теля,
І поезія також у мене - -рожева огрійна лагуна.

Плаче осінь, а ген зубоскалить зима,
А весна кличе в ліжко (люблю цю заквітчану даму).
Читачі дорогенькі! Я - лірик! Звиняйте, шарман,
Наративом буденним не хочу заквецювать карму.

Літо-літечко, Спасівка, джмелик над вухом гуде,
Над подвір'ям "цвінь-цвінь!" - це стають на крило ластів'ята.
Я валявся на сіні із книжкою од цілий день,
А війна із москаликом лютим уваги не варта.

Поруч - куряча кісточка (гарна вечеря була!),
Є чайок під рукою, з малиною, м'ятою, глодом.
Удихнув пастораль, в півня вирвав пір'їну з крила -
Буду вірші писати про охи кохання, природу.

Всьо, до ліжка пора! Утомивсь! На периноньку плиг!
Натрудився до пролежней, сестри, аж коле у боці.
...впав мій брат у степу, до окопу добігти не встиг,
І сховалось за обрій далекий утомлене сонце...

19.08.2020 р.

На хвилину душа зупинила свій погляд на літо,
Що сміється в житах і милується сонцем в саду.
Скільки яблук і трав поціловано ним і зігріто,
Скільки щастя у млосному теплому часі-меду.

Задивилася жінка на тиху присеймівську воду,
Там, де лози купають у річці свої корінці.
Промайнуло життя, змило часом заквітчану вроду,
Залишило у зморшках літа, наче болю рубці.

І туманами сивими вже розляглись на волоссі
Дні самотні її, мов озера несплаканих сліз.
Та не висхла жага до життя і проклюнулись брості,
Де без краплі води і у спеку проріс верболіз.

Хоч і берег крутий і вода унизу не для нього,
Він вчепився за світ і вдивляється у небеса…
Скоро осінь і в зиму прямує життєва дорога,
Та не гасне в душі і надія, і світла яса.
20.08.20

Їхали татари приазовським степом.
Не орда, а кілька верхівців всього.
Сонце припікало і стояла спека,
Трави степовії висохли кругом.
Їхали татари, коні вже охляли,
З голоду і спраги ледве-ледве йдуть.
Вершникам не краще: їжі вже не мали
І долали спраглі незнайому путь.
Просять у Аллаха, щоб поміг в дорозі,
Щоб послав їм річку чистої води,
Чи хоча б струмочок десь у верболозі
І якусь дичину на предмет їди.
Чи Аллах почув їх, чи то так співпало,
Піднялись на пагорб стомлено вони,
Аж внизу в долині річка заблищала
І літа над нею хмара дичини.
Коні вниз помчали навіть без нагая,
Верхівці аж криком радісним зайшлись.
Навіть не спинившись, в воду залітають.
Довго пили коні, доки напились.
А татари поряд до води припали,
П’ють, не можуть спрагу свою заглушить.
Але ж напилися, на траву упали.
Ну, тепер вже можна спокійніше жить.
Відпочили трохи, коней відпустили,
Заходились дружно дичину ловить.
А та й не боїться. А як половили,
Вогнище розвели , почали варить.
Доки там диміло, булькало й шкварчало,
Глянули до річки – як відносно риб.
А її, їй Богу, не брешу, навалом ,
Одна перед другу над водою – стриб.
І рікою риба табунами ходить,
Хоч бери й руками витягай її.
Тож татари миттю скочили у воду
І набили нею всі сумки свої.
Розляглися потім навколо багаття
На м’якій, зеленій, на траві густій
І дарами річки стали пригощатись,
Набивати ними повний кендюх свій.
Напились, наїлись, розляглись довкола,
Коні недалеко скубають траву.
Струменіє річка, зеленіє поле.
Наче в рай попали вони наяву.
Тут з другого боку козак під’їжджає:
- Гей, там, бусурмани! – з-за ріки кричить,-
Що оце за річка? Чуєте, питаю?
А якщо почули, то хоча б кивніть!
Ну, а що татари? Їм козацька мова,
Що йому татарська. Звісно, ні бельмес.
Дивляться на нього. А козак ізнову:
- Як ця річка зветься? Хай би ти пощез!
Думають татари: що він там гукає?
Тикає щось пальцем все у їхній бік.
Тут один говорить: - Мабуть, він питає,
Чи ми не голодні. Добрий чоловік.
І тоді козаку дружно закричали:
- Ні, Токмак, козаче, ми тепер Токмак!
Це на їхній мові «ситі» означало,
Бо воно й насправді було саме так.
Козак подивився, потилицю чуха:
Дивну назву річці татарва дала.
Хоч звучить приємно і не ріже вухо.
Звідти, кажуть, назва річки і пішла.

А Спас прийшов. Отой, що яблуневий,
Дажбог Єгові плід пахкий віддав.
Були Горпини, Лади, нині - Єви,
Йорданова тече Дніпром вода.

Ізекіїль, Ісайя, Йов...ой ловкі!
Ввірвались в душі внуків як борвій.
Лежать на дні кістки своїх пророків,
Один лиш я залишився живий.

Не любить правди люд, хай йому трясця,
За лжею черга в храми та у рай.
Забув про віру предків? Аз воздасться..
Не благодать отримаєш, гай-гай.

Не проміняв вишИванку на рясу,
Я - рідновір, останній у роду.
Вітаю світ із...яблуневим Спасом,
З снопа пшениці оберіг плету.

19.08.2020 р.

Кордони у світі проходять по серцю людей,
Під шляхом Чумацьким вони спочивають до ранку.
Усі, в кого повно і в тих, що не мають ідей,
Виходять до сонечка вдень, а чи ще до світанку.

Хоч падають зорі і гасяться хмарами в ніч,
Здається, життя пробігає скрізь без перепони.
Та десь на планеті великій мільйони облич
Чекають і дивляться сонцю у вічі червоні.

І їх не лякає розпечена світла ріка,
З якою пов’язані трави і квіточка кожна.
А ми всі п’ємо із гарячого цього струмка,
І кожен із нас на землі його вічний заложник.

А сонечко дивиться в море, в люстерко ставка,
Всміхається радо листочку, звірятку й людині.
І в кожному серці до нього любов не крихка,
Бо сонце у небі і в серці є вічно єдиним.
20.08.20

Це ти показала, якою буваєш,
коли завітаєш у постіль чужу?
Так от як ти злість фантастично зриваєш!
Ну, що ж, відсьогодні з тобою дружу…

Ти, просто, пантера! Ти – буря у склянці,
з якої я питиму ціле життя!
Цей вечір і ніч у чарі́вному ґлянці
зніму на приховану камеру я…

А згодом, у День Золотого Весілля,
сховавшись під пледи, тобі покажу:
розкішні архіви, кохане свавілля,
те, я́к увійшла ти у постіль чужу!..

Середа, 9 листопада 2005 р., Богдани́

Навіщо це було тобі потрібно,
я так до краю і не зрозумів…
І серце, як у пташки, билось дрібно,
і стільки пролилося ніжних слів…

А очі!. Зеленаво-жовті очі –
бездонний вир і моря глибина!
Купальської відлуння диво-ночі,
як папороті квітки таїна…

Не склалося… Не оп‘янило зілля
і на піску розтанули сліди,
та усмішка шаленого похмілля
зі мною все ж лиши́ться назавжди…

Дзьобають жабок у ставку лелеки,
Мені ж - табу. Друзяк своїх не їм.
Зі мною - тяжко, а без мене - легко:
Ні дум складних, ані кошлатих рим.

Все просто, наче шкварка на пательні:
Добро - це благо, зло - отруйна жовч.
А я до бою звикнув та орделій,
Зі мною битись будеш, хоч-не-хоч.

З нечулого чавлю солоні нюні,
Мерці тікають із трухлявих лож.
То нащо людям капосники буйні?
Одні проблеми та нервовий дрож.

Я, наче сік ув оці від цибулі,
Глумливий і немилосердний Бог.
Летять під носа соковиті дулі,
А в спину життєствердне "Щоб ти здох!".

І знову на обличчях бачу острах,
І шепіт, шепіт..."онде, чорт лихий!".
Не бійтесь! В мене хоч сокира гостра -
Січе лише Вкраїни ворогів.

19.08.2020 р.

Не полишай смішну, незнану…
Мені так затишно, чудово
в твоїй присутності, любове,
молочним шоколадом тану.
Хоч інколи бракує сили,
мінорно, божевільно, ґречно.
Це дійсно так, беззаперечно,
латаю небом биті крила.
Як любо, світло, малиново,
коли на відстані печалі
із місячної пекторалі
ти мчиш крізь терни мовить слово,
щоб постелити щастя руни.
Поглянути, хоч краєм ока,
на дратівливу і глибоку,
спустошену, рахманну, чуйну,
закохану, аж до нестями,
холодну, пристрасну, байдужу,
крихку із порцеляни ружу,
ту, що кайдани рве руками
і жалить душу кропивою,
щодня злітає на світанні
у небеса обітовані,
аби надихатись тобою.

19.08.2020р.

 
як ми ще остатнього разу
терлися на монпарнасі
проїхавши фортепіанність
саунд ньюорлеанівський
шукали невже розставання
ні згадок ані загадувань
сусіди оце як сусіди
папір на вікнах у дірах

& сходилися шамани
за сурмами чистої магми
сніданок ще трохи чаю
обставини утрачають
нас &
           трампетисте містере

— остатні слова за пристрастю
 
 
 
 
 
 
 
 

Той самий Спас, та інший серпень.
Ось-ось і осінь на порі
вгамує цю жару нестерпну
і запалає у дворі
горобина, або калина
і, може, в пам’яті зійде
моя спасенна і єдина
у щедрий яблуками день.

А далі – все. Кінця немає.
Хай Ладо клени золотить
і хай несуджена прощає,
що забував її на мить,
коли дивився не на небо,
де сяють наші дві зорі...

А поки сонце угорі,
то, може, іншої й не треба,
якої у кобіти Феба
тоді не виграв на парі.

08/20

Яблука на Спаса пахнуть у світлиці,
Поряд з ними груші й оченята слив.
А за рушниками на простій полиці
Пиріжки із маком, мамин креатив.

На столі родиннім повна миска меду,
І ніхто не спинить – скільки хочеш їж!..
Наша доля завжди мчала попереду,
Ми не відчували з нею той рубіж.

Що ділив життя нам на дитинство й осінь,
На велике щастя і гірку біду.
Рятувала завжди неба синя просинь
І мала стежинка в рідному саду.

Яблука на Спаса пахнуть у світлиці…
19.08.20

Висить у небі зірка пелехата,
А все навкруг закуталось в туман.
Дивлюсь на місце, де стояла хата,
І рветься серце з невигойних ран.

Нема нічого від мого обійстя,
Все розібрали, просто розтягли..
Від батьківської хати тільки місце.
Посеред двору дрібочка золи.

Від щастя, від біди і від любові,
Від наших сліз, і наших сподівань.
Де мали ми в людській своїй основі –
Порядність, гідність. І цвіла герань

На наших вікнах, що не знали фарби,
Де пес Карон із буди споглядав,
Як ми з сестрою ще не мали скарбу,
Який згубився з часом поміж трав.

Тут ми жили. Малесенька родина,
Де мама ,тато, двійко нас, дітей.
Які любити вчили Україну,
І шанувати рід і всіх людей.

У цім дворі писались перші вірші,
Під вікнами тут півники цвіли.
Жили ми і не краще і не гірше,
Від тих людей, що поряд прожили.

На цеглі тут варилися варення,
Я тут пасинкувала злий тютюн.
Усе життя моя вмістила жменя,
І час постав, неначе той брехун,

Що обіцяв щасливу світлу долю…
Метеликом я кинулась в огень.
Спалила крила на чужому полі,
Від спадку маю лиш старих пісень.

І все. Стою тепер на попелищі
Свого життя. Чому свого? Й батьків.
За мною вітер збайдужіло свище,
За мною плач, а може, тихий спів?

За мною на оцім життєвім полі,
Пооране минуле й майбуття…
Я дякую моїй лиш тільки долі,
Й не потребую сліз і співчуття…
30.06.20

Я з роду вогнептахів і жар-птиць,
Гніздо гранітне - у небесній тиші.
Такі як я - землі цієї міць
І казка, у якій панує ніжність.

- Рятуй мене-е! - покликала земля,
Я й полетів боротись з ворогами.
...уполонила птаха тьма з Кремля,
Укинула мене у вовчу яму.

Орда гарчала: "Ой, страшні дива!
Цей бранець - жар! Розпечена пательня!
Вбивали - я усоте оживав,
Свічуся чистим сонцем з -підземелля.

І хоч тече руда з розбитих вен,
Та котрий рік душа живе без тіла -
Розкрилюсь й Україна оживе!
Оперяться лиш хай згорілі крила.

19.08.2020 р.

Все буде гречно... Правда! Вірю!
Бо що посієш, те й пожнеш.
Я не продам за срібник віру
за хліб і сіль натільний хрест.

Мій Бог - добро, святе причастя,
і невичерпне джерело.
До нього спрагла йшла за щастям,
коли задушливо було.

І гоїла сердечні рани,
на літургії осяйній,
струною щемного органа
на кліросі у кепські дні.

Господь втішав благословенно
і лікував нестерпний біль,
щоб струменіла задушевно
свічею зоряних надій.

У вівтарі іконостасом,
лампадкою для всіх людей.
І Яблучним, Медовим Спасом
миропомазання єлей

несла у кошику вербовім -
дари фруктові небесам.
Преображенна для любові,
дорогою у Божий храм!

18.08.2020р.

Яблуками й медами відпахло-відсолодило
Літечко тепле барвисте
Та з ластівками у вирій уже відлетіло,
Лише вітерець у дудочку свище.

Грає журливої, ніби сумує за літом,
То враз веселої вшкварить
І закружля у танку жовтогарячим листом
Й на землю легесенько сяде.

Відсолодило-відпахло яблуками й медами
І понесли його буйнії коні.
Та у душі залишилося літо із нами,
Хоча за крок вже осінь золотокоса.

2020 р.

яблуко
від яблуні
впало
недалеко
поле
поламалося
молоком
із глека
хтось
пішов
дорогою
з лісу
аж у люди
буде ще
немало
їх
і багатих
буде

23 серпня 1992 р., с. Осівці