Ви не судіть мене суворо,
Адже і я вас не судив,
Ваш суд, неправедний і скорий,
Неправосуддя породив.

Та вища є над нами сутність,
І знана кожного вина.
І стануть суддями підсудні,
Коли закі́нчиться війна.

І
Коротка дорога до ями.
Все менше людей на селі,
що ходять моїми стежками
по тій же нічийній землі.

Вона ще мене пам'ятає.
Тече ручаями сльоза
і манять ночами до гаю
яри, чагарі, дереза.

І биті в майбутнє дороги
за вигином Росі ріки.
і жорна, і жменя муки,
і перші мої перемоги –
помиті порепані ноги
і щастя в голодні роки.

ІІ
І ось – моє сите сьогодні
малює печальний сюжет,
що я у людей що завгодно
та ще й невідомий поет.

Відомий отримує лайки,
почилому шиють досьє,
та де-не-де чується байка,
що терен – гірке монпансьє.

І як воно сталося, Отче,
що я ще живу як на зло,
моє резюме найкоротше, –
напевне мене не було?

ІІІ
І хати нема, і обійстя...
оаза води... і біди...
та іноді тягне сюди
до цього єдиного місця,
де майже ніхто не боїться
мої оминути сліди.

08.2020

...А деревa не знали, що вони дерeва .
Гадали, що Бог дам їм життя, як решті,
Щоб, як дівчата, строєм пишалися берези,
І ясені стрункі були, немов легені,
Що всі на світі тільки гарні й гречні...
Тож дивували з тих, хто в ліс прийшов,
Аби пляшки об стовбур розбивати,
Багаття розкладати біля їхніх підошов,
І любі квіти оберемками зривати,
Недоїдки й сміття в траву скидати...
Неначе не прадавній ліс вони, а звалище....
Горішнім шумовинням дерева просили,
Щоб вистоять Господь додав їм сили.
Та лементом людським Він переймався більше,
І ліс ставав поволі переліссям.

У глибокій печері

стіни світяться м`яко

І красиві картини

ледь підсвічують мряку,

Там красуні дівчата

в щирих посмішках квітнуть,

Тільки не розумію -

де моя, де єдина?


Де вона заховалась,

може в піжмурки грає,

Я її пробачаю,

бо нестямно кохаю!

Підземелля розмаю

обшукаю до денця,

Ясно я відчуваю -

б`ється десь її серце!

Кажуть, коли ревнує, значить любить,
Та я не згодна аж ніяк із цим.
Бо як ревнує, то не довіряє,
Давно я висновок зробила отакий.

Не довіряти, то навіщо жити
Під одним дахом.Душі ж то чужі.
Хтось скаже: що робити, є вже діти.
Та цим їх травмувати не спішіть.

Діти все бачать й всмоктують, мов губка
Те, як поводяться при них їхні батьки.
Як одне одному не вірити й не слухать,
Це дітям передасться крізь роки.

А як кохаєте й живете душа в душу,
То й діти згодом житимуть отак,
Ніхто й ніщо тоді вже їх не змусить
Найближчим людям та й не довірять.

2020 р.

То про кого ж писати? Про "любих" сусідів з Кремля?
То такі вовкулаки, що йой! Бачать всіх нас у трунах.
Я ж - тишко-веселун, дурносміх і ласкаве теля,
І поезія також у мене - -рожева огрійна лагуна.

Плаче осінь, а ген зубоскалить зима,
А весна кличе в ліжко (люблю цю заквітчану даму).
Читачі дорогенькі! Я - лірик! Звиняйте, шарман,
Наративом буденним не хочу заквецювать карму.

Літо-літечко, Спасівка, джмелик над вухом гуде,
Над подвір'ям "цвінь-цвінь!" - це стають на крило ластів'ята.
Я валявся на сіні із книжкою од цілий день,
А війна із москаликом лютим уваги не варта.

Поруч - куряча кісточка (гарна вечеря була!),
Є чайок під рукою, з малиною, м'ятою, глодом.
Удихнув пастораль, в півня вирвав пір'їну з крила -
Буду вірші писати про охи кохання, природу.

Всьо, до ліжка пора! Утомивсь! На периноньку плиг!
Натрудився до пролежней, сестри, аж коле у боці.
...впав мій брат у степу, до окопу добігти не встиг,
І сховалось за обрій далекий утомлене сонце...

19.08.2020 р.

На хвилину душа зупинила свій погляд на літо,
Що сміється в житах і милується сонцем в саду.
Скільки яблук і трав поціловано ним і зігріто,
Скільки щастя у млосному теплому часі-меду.

Задивилася жінка на тиху присеймівську воду,
Там, де лози купають у річці свої корінці.
Промайнуло життя, змило часом заквітчану вроду,
Залишило у зморшках літа, наче болю рубці.

І туманами сивими вже розляглись на волоссі
Дні самотні її, мов озера несплаканих сліз.
Та не висхла жага до життя і проклюнулись брості,
Де без краплі води і у спеку проріс верболіз.

Хоч і берег крутий і вода унизу не для нього,
Він вчепився за світ і вдивляється у небеса…
Скоро осінь і в зиму прямує життєва дорога,
Та не гасне в душі і надія, і світла яса.
20.08.20

Їхали татари приазовським степом.
Не орда, а кілька верхівців всього.
Сонце припікало і стояла спека,
Трави степовії висохли кругом.
Їхали татари, коні вже охляли,
З голоду і спраги ледве-ледве йдуть.
Вершникам не краще: їжі вже не мали
І долали спраглі незнайому путь.
Просять у Аллаха, щоб поміг в дорозі,
Щоб послав їм річку чистої води,
Чи хоча б струмочок десь у верболозі
І якусь дичину на предмет їди.
Чи Аллах почув їх, чи то так співпало,
Піднялись на пагорб стомлено вони,
Аж внизу в долині річка заблищала
І літа над нею хмара дичини.
Коні вниз помчали навіть без нагая,
Верхівці аж криком радісним зайшлись.
Навіть не спинившись, в воду залітають.
Довго пили коні, доки напились.
А татари поряд до води припали,
П’ють, не можуть спрагу свою заглушить.
Але ж напилися, на траву упали.
Ну, тепер вже можна спокійніше жить.
Відпочили трохи, коней відпустили,
Заходились дружно дичину ловить.
А та й не боїться. А як половили,
Вогнище розвели , почали варить.
Доки там диміло, булькало й шкварчало,
Глянули до річки – як відносно риб.
А її, їй Богу, не брешу, навалом ,
Одна перед другу над водою – стриб.
І рікою риба табунами ходить,
Хоч бери й руками витягай її.
Тож татари миттю скочили у воду
І набили нею всі сумки свої.
Розляглися потім навколо багаття
На м’якій, зеленій, на траві густій
І дарами річки стали пригощатись,
Набивати ними повний кендюх свій.
Напились, наїлись, розляглись довкола,
Коні недалеко скубають траву.
Струменіє річка, зеленіє поле.
Наче в рай попали вони наяву.
Тут з другого боку козак під’їжджає:
- Гей, там, бусурмани! – з-за ріки кричить,-
Що оце за річка? Чуєте, питаю?
А якщо почули, то хоча б кивніть!
Ну, а що татари? Їм козацька мова,
Що йому татарська. Звісно, ні бельмес.
Дивляться на нього. А козак ізнову:
- Як ця річка зветься? Хай би ти пощез!
Думають татари: що він там гукає?
Тикає щось пальцем все у їхній бік.
Тут один говорить: - Мабуть, він питає,
Чи ми не голодні. Добрий чоловік.
І тоді козаку дружно закричали:
- Ні, Токмак, козаче, ми тепер Токмак!
Це на їхній мові «ситі» означало,
Бо воно й насправді було саме так.
Козак подивився, потилицю чуха:
Дивну назву річці татарва дала.
Хоч звучить приємно і не ріже вухо.
Звідти, кажуть, назва річки і пішла.

А Спас прийшов. Отой, що яблуневий,
Дажбог Єгові плід пахкий віддав.
Були Горпини, Лади, нині - Єви,
Йорданова тече Дніпром вода.

Ізекіїль, Ісайя, Йов...ой ловкі!
Ввірвались в душі внуків як борвій.
Лежать на дні кістки своїх пророків,
Один лиш я залишився живий.

Не любить правди люд, хай йому трясця,
За лжею черга в храми та у рай.
Забув про віру предків? Аз воздасться..
Не благодать отримаєш, гай-гай.

Не проміняв вишИванку на рясу,
Я - рідновір, останній у роду.
Вітаю світ із...яблуневим Спасом,
З снопа пшениці оберіг плету.

19.08.2020 р.

Кордони у світі проходять по серцю людей,
Під шляхом Чумацьким вони спочивають до ранку.
Усі, в кого повно і в тих, що не мають ідей,
Виходять до сонечка вдень, а чи ще до світанку.

Хоч падають зорі і гасяться хмарами в ніч,
Здається, життя пробігає скрізь без перепони.
Та десь на планеті великій мільйони облич
Чекають і дивляться сонцю у вічі червоні.

І їх не лякає розпечена світла ріка,
З якою пов’язані трави і квіточка кожна.
А ми всі п’ємо із гарячого цього струмка,
І кожен із нас на землі його вічний заложник.

А сонечко дивиться в море, в люстерко ставка,
Всміхається радо листочку, звірятку й людині.
І в кожному серці до нього любов не крихка,
Бо сонце у небі і в серці є вічно єдиним.
20.08.20

Це ти показала, якою буваєш,
коли завітаєш у постіль чужу?
Так от як ти злість фантастично зриваєш!
Ну, що ж, відсьогодні з тобою дружу…

Ти, просто, пантера! Ти – буря у склянці,
з якої я питиму ціле життя!
Цей вечір і ніч у чарі́вному ґлянці
зніму на приховану камеру я…

А згодом, у День Золотого Весілля,
сховавшись під пледи, тобі покажу:
розкішні архіви, кохане свавілля,
те, я́к увійшла ти у постіль чужу!..

Середа, 9 листопада 2005 р., Богдани́

Навіщо це було тобі потрібно,
я так до краю і не зрозумів…
І серце, як у пташки, билось дрібно,
і стільки пролилося ніжних слів…

А очі!. Зеленаво-жовті очі –
бездонний вир і моря глибина!
Купальської відлуння диво-ночі,
як папороті квітки таїна…

Не склалося… Не оп‘янило зілля
і на піску розтанули сліди,
та усмішка шаленого похмілля
зі мною все ж лиши́ться назавжди…

Дзьобають жабок у ставку лелеки,
Мені ж - табу. Друзяк своїх не їм.
Зі мною - тяжко, а без мене - легко:
Ні дум складних, ані кошлатих рим.

Все просто, наче шкварка на пательні:
Добро - це благо, зло - отруйна жовч.
А я до бою звикнув та орделій,
Зі мною битись будеш, хоч-не-хоч.

З нечулого чавлю солоні нюні,
Мерці тікають із трухлявих лож.
То нащо людям капосники буйні?
Одні проблеми та нервовий дрож.

Я, наче сік ув оці від цибулі,
Глумливий і немилосердний Бог.
Летять під носа соковиті дулі,
А в спину життєствердне "Щоб ти здох!".

І знову на обличчях бачу острах,
І шепіт, шепіт..."онде, чорт лихий!".
Не бійтесь! В мене хоч сокира гостра -
Січе лише Вкраїни ворогів.

19.08.2020 р.

Не полишай смішну, незнану…
Мені так затишно, чудово
в твоїй присутності, любове,
молочним шоколадом тану.
Хоч інколи бракує сили,
мінорно, божевільно, ґречно.
Це дійсно так, беззаперечно,
латаю небом биті крила.
Як любо, світло, малиново,
коли на відстані печалі
із місячної пекторалі
ти мчиш крізь терни мовить слово,
щоб постелити щастя руни.
Поглянути, хоч краєм ока,
на дратівливу і глибоку,
спустошену, рахманну, чуйну,
закохану, аж до нестями,
холодну, пристрасну, байдужу,
крихку із порцеляни ружу,
ту, що кайдани рве руками
і жалить душу кропивою,
щодня злітає на світанні
у небеса обітовані,
аби надихатись тобою.

19.08.2020р.

 
як ми ще остатнього разу
терлися на монпарнасі
проїхавши фортепіанність
саунд ньюорлеанівський
шукали невже розставання
ні згадок ані загадувань
сусіди оце як сусіди
папір на вікнах у дірах

& сходилися шамани
за сурмами чистої магми
сніданок ще трохи чаю
обставини утрачають
нас &
           трампетисте містере

— остатні слова за пристрастю
 
 
 
 
 
 
 
 

Той самий Спас, та інший серпень.
Ось-ось і осінь на порі
вгамує цю жару нестерпну
і запалає у дворі
горобина, або калина
і, може, в пам’яті зійде
моя спасенна і єдина
у щедрий яблуками день.

А далі – все. Кінця немає.
Хай Ладо клени золотить
і хай несуджена прощає,
що забував її на мить,
коли дивився не на небо,
де сяють наші дві зорі...

А поки сонце угорі,
то, може, іншої й не треба,
якої у кобіти Феба
тоді не виграв на парі.

08/20

Яблука на Спаса пахнуть у світлиці,
Поряд з ними груші й оченята слив.
А за рушниками на простій полиці
Пиріжки із маком, мамин креатив.

На столі родиннім повна миска меду,
І ніхто не спинить – скільки хочеш їж!..
Наша доля завжди мчала попереду,
Ми не відчували з нею той рубіж.

Що ділив життя нам на дитинство й осінь,
На велике щастя і гірку біду.
Рятувала завжди неба синя просинь
І мала стежинка в рідному саду.

Яблука на Спаса пахнуть у світлиці…
19.08.20

Висить у небі зірка пелехата,
А все навкруг закуталось в туман.
Дивлюсь на місце, де стояла хата,
І рветься серце з невигойних ран.

Нема нічого від мого обійстя,
Все розібрали, просто розтягли..
Від батьківської хати тільки місце.
Посеред двору дрібочка золи.

Від щастя, від біди і від любові,
Від наших сліз, і наших сподівань.
Де мали ми в людській своїй основі –
Порядність, гідність. І цвіла герань

На наших вікнах, що не знали фарби,
Де пес Карон із буди споглядав,
Як ми з сестрою ще не мали скарбу,
Який згубився з часом поміж трав.

Тут ми жили. Малесенька родина,
Де мама ,тато, двійко нас, дітей.
Які любити вчили Україну,
І шанувати рід і всіх людей.

У цім дворі писались перші вірші,
Під вікнами тут півники цвіли.
Жили ми і не краще і не гірше,
Від тих людей, що поряд прожили.

На цеглі тут варилися варення,
Я тут пасинкувала злий тютюн.
Усе життя моя вмістила жменя,
І час постав, неначе той брехун,

Що обіцяв щасливу світлу долю…
Метеликом я кинулась в огень.
Спалила крила на чужому полі,
Від спадку маю лиш старих пісень.

І все. Стою тепер на попелищі
Свого життя. Чому свого? Й батьків.
За мною вітер збайдужіло свище,
За мною плач, а може, тихий спів?

За мною на оцім життєвім полі,
Пооране минуле й майбуття…
Я дякую моїй лиш тільки долі,
Й не потребую сліз і співчуття…
30.06.20

Я з роду вогнептахів і жар-птиць,
Гніздо гранітне - у небесній тиші.
Такі як я - землі цієї міць
І казка, у якій панує ніжність.

- Рятуй мене-е! - покликала земля,
Я й полетів боротись з ворогами.
...уполонила птаха тьма з Кремля,
Укинула мене у вовчу яму.

Орда гарчала: "Ой, страшні дива!
Цей бранець - жар! Розпечена пательня!
Вбивали - я усоте оживав,
Свічуся чистим сонцем з -підземелля.

І хоч тече руда з розбитих вен,
Та котрий рік душа живе без тіла -
Розкрилюсь й Україна оживе!
Оперяться лиш хай згорілі крила.

19.08.2020 р.

Все буде гречно... Правда! Вірю!
Бо що посієш, те й пожнеш.
Я не продам за срібник віру
за хліб і сіль натільний хрест.

Мій Бог - добро, святе причастя,
і невичерпне джерело.
До нього спрагла йшла за щастям,
коли задушливо було.

І гоїла сердечні рани,
на літургії осяйній,
струною щемного органа
на кліросі у кепські дні.

Господь втішав благословенно
і лікував нестерпний біль,
щоб струменіла задушевно
свічею зоряних надій.

У вівтарі іконостасом,
лампадкою для всіх людей.
І Яблучним, Медовим Спасом
миропомазання єлей

несла у кошику вербовім -
дари фруктові небесам.
Преображенна для любові,
дорогою у Божий храм!

18.08.2020р.

Яблуками й медами відпахло-відсолодило
Літечко тепле барвисте
Та з ластівками у вирій уже відлетіло,
Лише вітерець у дудочку свище.

Грає журливої, ніби сумує за літом,
То враз веселої вшкварить
І закружля у танку жовтогарячим листом
Й на землю легесенько сяде.

Відсолодило-відпахло яблуками й медами
І понесли його буйнії коні.
Та у душі залишилося літо із нами,
Хоча за крок вже осінь золотокоса.

2020 р.

яблуко
від яблуні
впало
недалеко
поле
поламалося
молоком
із глека
хтось
пішов
дорогою
з лісу
аж у люди
буде ще
немало
їх
і багатих
буде

23 серпня 1992 р., с. Осівці

В другій половині 70-их років ХХ століття у нас в Україні добре був знаним білоруський ВІА "ПЕСНЯРИ", в репертуарі якого було дуже багато автентичних білоруських текстів. Серед них - провідним і візиткою цього колективу була пісня "Спадчына" ("СПАДЩИНА") за поезією Янки Купали "Родны край", написаної в 1918 році.

Пропоную власний переклад з білоруської тексту пісні "СПАДЩИНА".

Перед перекладом даю посилання на інтернет-сторінку, де молоді "ПЕСНЯРИ" виконують" свою "Спадчыну".

https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc

Янка Купала. Рідний край (1918)

Від прадідів спокон віків
Мені зосталась спадщина;
Поміж своїх і чужаків
Вона як ласка мамчина.

Про неї бають казки-сни
Веснянії проталини,
I лісу шелест ве́ресний,
І в полі дуб опалений.

Про неї будить упоми́н
На липі бусел клекотом,
І цей старий замшілий тин,
Що ліг на боці покотом …

І те зануднеє ягня
Що блеє на пасо́вищі,
І крик воронячих громад
На могилка́х кладо́вища.

І в білий день, і в чорну ніч,
Я вдовж роблю оглядини –
Не змитий скарб цей пріч сторіч
І трутнями не вкрадений…

Ношу його в живій душі
Як вічний світоч-паливо,
Що серед темряви в тиші
Палає над вандалами.

Живе із ним моя сім’я
І снить з ним сни незвідані.
І зветься спадщина моя
Сторонкою ще й рідною…

19 серпня 2020 року.
ЯБЛУНЕВИЙ СПАС

Котик Льовчик вранці

рано

Захопив шикарну

ванну,

Крана, душу

не дістатись,

Як Хазяєчці

вмиватись?


Є звичай поміж

Котами -

Умиватись язичками,

А у ванну хто

потрапить,

Хай за це монетку

платить!


Платить грошики

Хазяйка,

Копить

Котик-скупердяйко,

На букетик

насбирав

І Хазяйці

дарував!


"Ось тобі букетик, Панно.

Безкоштовна стала ванна!"

Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

Земля України - безмежні родючі поля
І надра багаті,і люди усі працьовиті.
І пісня душевна,що серце мені звеселя.
Чи є ще де – небудь прекрасніш країна на світі?
Та з давніх часів зграї лютих лихих ворогів
На землі оці, на багатства весь час позирали
І тільки чекали, щоб вдалий момент наступив.
Як тільки – но предки мечі на орала міняли,
Вони тут як тут, тягнуть все, що погано лежить,
Мордують людей і женуть їх, неначе худобу.
А що не потягнуть, вогнем починають палить.
І все набивають свою ненаситну утробу.
Та предки також були люди не надто прості.
І вміли орати, і вміли мечем володіти.
У зграй у ворожих ставали завжди на путі
І честили так, щоб надовго охоту відбити.
У праці й борні жив постійно мій древній народ.
Багатшали землі, по світу розносячи славу,
Зростали міста і сади розквітали. Та от
Про всі ті багатства дізнались в далекій державі.
Їх цар був жорстокий, сусідів усіх звоював,
Держави й народи він змусив на себе робити.
То ж, тільки дізнався, збирати війська наказав,
Війною іти, щоб усім цим йому володіти.
Ідуть вороги, не злічити, як та сарана,
Витоптують степ і усе по путі пожирають.
Аж тут на шляху їх щитів червоніє стіна,
То предки, як завше, непроханих гостей стрічають.
На березі річки, що тихо петляла в степах,
Зійшлися дві сили бій розпочався смертельний.
Від блиску мечів, наче аж засліпило в очах,
Під хмарою стріл поле бою зробилося темним.
День битва іде. Ворог трупом встеляє траву.
Невтомні мечі роблять звичну для себе роботу.
Та орди нові, наче хвилі морськії пливуть,
Вже білі сорочки аж бурі від крові і поту.
День другий мина, потім третій. Все меншає сил,
Все важчі мечі і піт очі бійцям заливає,
А ворог все лізе, навкруг увесь степ затопив,
І краю не видно й кінця йому, наче, немає.
Де помочі брать, щоб здолати цю силу страшну?
Упав воєвода на землю свою на коліна:
«О, Матінко-Земле на тебе надія одна!
Дай сили синам, бо у битві жорстокій загинем!
І будуть топтати копитами коней своїх
Чужинці твої неозорі квітучі простори,
А діти й жінки будуть в вічному рабстві у них
О, Матінко-Земле, дай сили спинити це горе!»
І враз побіліла вода степової ріки,
То Мати-Земля молоко із грудей туди влила.
І пили бійці, його смак відчували п’янкий,
І удесятерились у кожного воїна сили.
Як кинулись в бій, то рубали лихих ворогів,
Як вітер нещадний змели їх з землі зі своєї.
Підтримала Мати-Земля своїх вірних синів
Водою цілющою з тихої річки тієї.
Та річка і нині тече по просторах оцих
І Мати-Земля молоко із водою мішає…
Легенда легендой, та біла вода у ріці,
За те і Молочною ми її всі називаєм.

Вже дотліває серпень на осонні,
пливуть за обрій літа бригантини,
і пурхають метелики червоні
в серпанковій прозорій павутині.

Стікає воском мед в діжки діряві
і скрапує в царини полинові,
у сухостою дикорослі трави.
Відлунням здалеку лелечий говір.

На чорнім біле, чи на білім чорне,
мов день і ніч з народження до тризни.
Хто небеса до ніг любові горне,
той не втрачає щастя й душу. Визнай,

що я до божевілля залюбила,
того, хто на лелеку зовні схожий.
Якби життя нагайкою не било,
мабуть, була б мудрішою, мій Боже.

Уміла б говорити з небесами,
прощати, вірити, надіятись на диво,
ховати каяття за образами,
так милосердно і благочестиво.
12.08.2020р.

Покайтесь, українці, у гріхах!
Несіть хутчіше під амвон ковбаси.
До біса Київ! Є Москва блага,
Інакше в пеклі вам не буде спасу.

Діток привчайте руським язіком
Балакати (спочатку буде гидко).
А той, хто проти - ляже трупаком,
Анафемою прицвяхую кріпко.

Бо ви - раби. А я - владар! Панок!
Монети висисаю з вас потроху.
Трикольоровий стяг - оце воно!
А синьо-жовтим шкрябайте підлогу.

P.S:

Їдять віряни в мишоловці сир,
Товпа хохляцька розпустила вуха...
Московська церква, наче той упир,
Бо де вона - війна, біда, розруха.

18.08.2020 р.

Виявити – сам собі я даю завда́ння.
Виявити!

Руки по лікті занурю в очі,
все, що тільки хорошого бачив –
помацаю.
А те все, що прогле́дів, схоплю –
й не пускатиму,
якщо тільки впіймаю тебе.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Очі чесно закрию руками по лікті,
можеш чесно ховатися –
і чекати.
Можеш там, де, як завжди, тебе я знаходив –
диктофон
залишити в рожевій траві.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Красиві́шим дедалі стає твій голос,
і все далі од мене він грає –
у пі́джмурки.
Ось – виймаю з очей затверділу сльозу
й розбиваю її, як годинник,
на мільярди малесеньких радостей.

19 липня 1996 р., Богдани́

На сніданок пожував поради,
Намотав розумну мисль на вус.
А тепер давайте розбиратись:
Хто з нас - бевзь. а хто - козирний туз.

Мій сусід - багач, а не лайдака,
Кац та Ізя - друзі та рідня.
А у мене - жінка і собака:
Ось і все життєве надбання.

Та дружина непроста - красуня!
Біля неї, наче у раю.
Серце б'ється! Чуєте відлуння?
Це любов катує! Зуб даю!

І вона до мене небайдужа,
Як обніме - млію від жаги.
Я без неї, наче рак на суші,
Сонна муха, чобіт без ноги.

А розумні хлебчуть ром та пиво,
Їздять газ качати під Тамбов.
Я дурний? І хай. Це неважливо,
Головне, що в серці є любов.

17.08.2020р.

Нарешті на морі у розкоші хвиль,
голублять мене, піднімаючи вгору.
Гребу, докладаючи дужих зусиль,
на оксамитовім гребені моря.

Вода, як парне молоко, вдалині
гойдає крикливих, сполоханих чайок,
а сонце сріблить, шле цілунки мені
із піднебесного божого раю.

О, море, дай сили, згубить береги,
а після знайти їх на тім побережжі
де пальми і білий пісок без нудьги
печального смутку, сум'яття безмежжя.

Я крапля твоя, серед безліч піщин,
від суші до тебе із витоку долі,
блаженно пливу не рахуючи днин
у бірюзове розбурхане  море.

17.08.2020р.



 

Наче птах розкинув в синім небі крила,
Простяглись кургани у степу глухім.
Звуться вони й нині ще Канат – могили
І про них легенду я вам розповім.
У часи далекі, коли Диким полем
Називали предки вільні ці степи,
Як прийшли зі сходу силою монголи,
Всім заволоділи, де їх кінь ступив.
Хто чинив їм опір, тих вони вбивали,
Хто здававсь без бою той рабом ставав.
Попіл та руїни слідом залишались,
Позначали шлях свій полум’ям заграв.
Ті, хто жив раніше у степах широких,
Хто вважав їх домом рідним од віків,
Чи лягли навіки у траву високу,
Чи пішли монголам замість пастухів.
Сильні подалися за монгольським військом,
Та й навік лишились десь на чужині,
А в степах зостались лиш старі за віком,
Ще жінки та діти в рідній стороні.
Недалік від моря в приазовських балках
Рід каракалпацький прихисток знайшов.
Діточок з десяток вже дорослих змалку,
Кожен замість батька, що в похід пішов,
Кілька аксакалів, зморшкуватих, сивих
А то все жіноту. Ось і весь той рід.
Вимира потроху плем’я нещасливе
Під ярмом монгольським від нужди і бід.
Якось пообіді вершник в балку в’їхав.
Дивина для роду. Збіглися усі,
Що приніс він - радість,чи, можливо, лихо?
Виявилось скоро – то жапак – бакси
По – по каракалпацьки так зовуться барди,
Хто пісні складає, сам же їх співа,
Тому незнайомця всі зустріли радо,
Бо у його піснях пам’ять ожива.
Посадили гостя на почесне місце
І нагодували, і попить дали
Та гуртом чекали, доки він наїсться,
Бо вже за піснями скучили були.
Гість поїв неспішно, взяв дутар у руки
Й полилася пісня понад ковилой,
Як прийшли зі сходу чорнії клобуки
В царство Київ – Урус над Дніпром – рікой.
Узун–Коли–Юрій – Юрій Довгорукий
Племені по Росі землі наділив
І у чорних шапках чорнії клобуки
Вірю вірою і правдой службу тут несли.
Як орда зі степу йшла проти урусів,
Чорнії клобуки заступали шлях
І у степ свій ворог повертати мусив,
А урус спокійно працював в полях.
Та настала скоро чорная година,
Як завжди, зі сходу біди знов прийшли,
Потекли монгольські орди без упину
І міста уруські полум’ям зійшли.
Вигнали монголи і клобуків з Росі
У степи на південь подались вони.
Та і там недовго жити довелося .
Як ішли монголи з заходу, з війни,
То в степах скоряли досі непокірних,
Всіх хто відсидітись тихо сподівавсь
У степах широких, у полях безмірних.
В балках і байраках від орди ховавсь.
Звістка про облаву степом прокотилась
І зібрались бії: треба ж щось робить?
Чи усім здаватись на монгольську милість,
Чи свою свободу кров’ю захистить?
І у один голос всі сказали: «Битись!»
Хай монголи взнають щабель гостроту.
І пішли до війська і дорослі, й діти
І в смертельнім герці ізійшлися тут
Де Канат – могили степом простяглися,
Наче крила птаха в синіх небесах,
Цілі ріки крові степом пролились
І кривава впала на траву роса.
Три дні і три ночі йшло криваве свято
І клобуцьке військо майже все лягло,
Нікому загиблих було й поховати,
Як криваве сонце у степу зійшло
Змовк дутар, затихла уже давно пісня
Та ніхто і слова вимовить не міг.
І, здавалось, в балці стало людям тісно,
Бо спинився часу неупинний біг.
Там, на тих могилах їхня кров і слава.
Там, на тих могилах весь народ поліг.
По – каракалпацьки – « Канат» - то «кривавий»
Пам’ятник єдиний в цих степах про них.

Так, життя - це не рахат-лукум,
Не квітник - потворна гною скирта.
...Під столом два трупи: я і кум,
На столі зопріла оковита.

П'ється у три горла самогон,
Плачуть день і ніч жона і діти.
Чорт у чарку хлюпає вогонь,
А кінець сумний - надгробні плити.

Я - художник, ну а кум - поет,
В кожного в руках - талант і щастя...
Не митці ми! А бридкий дует!
За глитання трути аз воздасться.

Вранці - пиво, ввечері - абсент
Й брага, аби не дрижали руки.
Нащо власну долю у кювет?
Нащо честь і славу - у багнюку?

Та хіба собі ми вороги?
Наче ні. Розумні, а не дУрні...
Тьху, тьху, тьху! Наснилися жахи!
Глип за тин...а кум лежить в баюрі...

17.08.2020р.

А я у снах іще літаю, милий,
І сни мої щасливі, кольорові.
Несуть мене вночі до тебе крила,
Де я спиваю свій нектар любові.

Де ми іще удвох і нероздільні,
І наше щастя ходить з нами в хаті.
А радощі й тривоги наші спільні,
Де ми на друзів і рідню багаті.

А поряд з нами діти і онуки,
І мама хилить голову в молитві.
Іще твої мене тримають руки
У горах Криму, де краса, як витвір.

Де плюскіт з наших весел від байдарок,
А з гір карпатських тихий шурхіт снігу.
Пісні біля наметів під гітару,
Хоча за день стомилися від бігу.

Літаю в снах, а що мені зосталось
В серпневі ночі, де щоранку - кава,
Комп’ютер, книги, згадок гостре жало …
У снах живу, де спогадів облава.
17.08.20

Серпень жовтим капелюхом
На прощання помахав.
Музику його послухай,
Яку він тобі писав.

В ній і шурхіт крил лелечих,
Шелестіння листя й трав,
Які вітерець підвечір
У таночку закружляв.

Навіть чути запах яблук,
Груш солодких аромат,
Що доноситься із саду
І звучить мінорний лад.

Не смутний і не журливий,
Просто ностальгії сум -
Літечко у вирій лине,
Дні осінні настають.

2020 р.

Над кожним днем ще вище небо.
Бо нижчає земля.
Пітьом та сонць смугаста зебра
носила немовля.

Воно зросло на чоловіка.
А згодом – старика.
З тих літ між поколінь без ліку
і ллється ця ріка.

22 грудня 2007 р., Богдани́

Нехай вночі Вас ощасливлять
Непередбачені дива
Й моє жадання полохливе,
Що ледь торкнулося до Вас.

Моє жадання таємниче
Ще сподівається чудес.
Хай зорі Вам про те засвідчать,
А я зажду.
Як вірний пес.

Чи має існувати світ,
Коли не чує плач дитини,
А як лунає Богу звіт,
Ми оминаємо причини?

А ще звикаємо до зла,
Яке у владі розкошує,
Чекаючи коли імла
Порожні душі завоює.

Омана «істину» свою
Утілює без перепони,
Міняє долі течію
І переписує закони.

Перевертаючи слова,
Бажає волю дозувати,
І знає, клітка «золота»
Допомагає панувати.

А де є місце для душі,
Чи ми у вимірі чужі,
Який поволі загниває?

Імла малює міражі,
Заманюючи до межі,
Та її совість не пускає.
2020

В глибокій балці декілька шатрів
Та три кибитки в затінку сховались.
Це – стійбище, здається, називалось
За тих, від нас віддавлених часів.
Коней з десяток по траві пасе.
Та і не коні. Так, облізлі шкапи.
І злодій би не взяв, якби натрапив.
Із цінного, здається мабуть все.
Крізь діри всюди виглядає бідність,
Яку ніяким латкам не прикрить.
А в затінку дідусь старий сидить,
Якого спека розморила, видно.
Та хлопчик йому спати не дає,
Замурзаний, нестрижений відколи,
Усе старого смикає за поли
І все йому питання задає:
- Дідуню, а чому, коли до нас
Монголи були вчора завітали,
Собаками кипчацькими назвали
Мойого тата і, дідуню, вас?
А від”їжджали, то татуню вслід
Їм крикнув: «Це вам просто не минеться!
Нехай-но тільки ще Бачман знайдеться,
Ми з вами порахуємось як слід!»
Хто ці кипчаки? Хто такий Бачман ?
Дідуню, ну! Не спи ! Скажи, дідуню!
І оченята аж сіяють юні
І сині, наче море-океан.
- Хто це, питаєш? Ну, тоді сідай
Зручніше, бо розмова буде довга.
Послухай свого дідуся старого,
Собі на вус міцненько намотай!
- Дідуню, в мене ще вусів немає!?..
- То так говорять, щоб запам’ятав.
Ти в мене про кипчаків запитав?
О, я, онуку, добре пам’ятаю,
Як степ увесь належить лише нам,
Кипчакам. Ми одні тут панували.
«Дешт-і-кипчак» – його так називали
Сусіди. Ліку нашим табунам
Не знали ми. Степ стугонів кругом,
Як наше військо у похід рушало
І всі сусіди від страху дрижали,
По кріпостях ховалися бігом.
А ми збирали щедру данину
Худобой, збіжжям, золотом, рабами.
Пустеля залишалася за нами.
Та то було в далеку давнину.
А потім хани розтягли степи
І кожен сам собою став володар
І зникла велич нашого народу
Та час нещасть для нього наступив.
І звідти, звідки сонце устає
Пришли ніким незвідані монголи.
Народів стільки на шляху збороли,
Що й пальців полічіти не стає.
Прийшли вони і в наш кипчацький край,
В оці степи, де рівних нам не було.
І наша сила в їхній потонула.
Чому так сталось – не мене питай.
Хто з ханів втік, рятуючись від них,
Від безнадії в чужину подався,
А хто без бою ворогу піддався,
А інший радий, що сховатися встиг.
Безмежний степ. Знайди когось у нім.
Відсидітися, напевно, сподівались.
Але монголи на цій справі знались,
Отож коритись довелось усім.
Хан Менгу з своїм військом величезним
В степу облаву справжню влаштував
І всіх, хто лиш на очі потрапляв
Чекала смерть. І неможливо щезнуть.
Та все ж знайшовся справжній богатир
Емір Бачман. Коли пришли монголи,
З сміливцями прорвав вороже коло
І в степ подався славний наш емір.
Та він ховатись зовсім не збиравсь,
Зібрав круг себе справжніх відчайдухів
І, як на осінь скаженіють мухи,
Так він у тіло у монгольське впивсь.
Ужалить тут і вже з другого боку.
В степу монголам схову не було.
Хіба що військо чималеньке йшло,
То він вночі тоді робив наскоки.
Нема монголам спокою в степах.
Зникають люди, а бува й загони.
За кожнім возом треба охорона,
А поміж війська осідає страх.
Бачман нарешті показав монголам,
Хто є господар у степах оцих.
Хоч, що він міг – один супроти всіх,
Як вороги і зрадники навколо?
Тож Менгу - хан із братом зі своїм
Зібрали кілька десять тисяч війська
І знову степ прочісувать взялися,
Щоб назавжди покінчити із ним.
Не мав Бачман постійного житла,
А на спочинок в байрака́х спинявся,
На островах на річкових ховався
Аби орда монгольська не знайшла.
І звідти, наче сокіл, налітав
На зайд монгольських. Учиняв розправу,
Лишав холодні трупи і заграви
І знов в степу безкрайому зникав.
І степ його від ворогів ховав,
І трави слід загону замітали,
Байраки степові завжди приймали
Коли він було прихистку шукав.
Монголи ж розійшлися по степах
І полювання справжне влаштували
Ще й кораблів дві сотні збудували
Аби шукати і на островах.
Пішли, надвоє військо розділивши,
Униз по різних берегах ріки.
Йшли наосліп, чекаючи, поки
Десь би на слід еміра може б вийшли.
І справді. У одному із лісів,
Що берегами річки розрослися,
Сліди Бачмана їм – таки знайшлися.
І він їх нещодавно залишив.
Та ще знайшли старезну хвору бабу
І допитали. В цім вони майстри.
В них навіть мертвий, не лише старий
Все, що їм треба, врешті розказав би.
Бачман і справді там недавно був,
Серед ріки на острові сховався
На захист річки дарма сподівався
В степу його ніхто би не здобув.
Через протоку вороги пройшли
На сонний табір кипчаків напали,
Кого схопили, кого порубали,
Бачмана ж у полон живим взяли.
І привели до хана до Менгу.
Бундючно той сидів в своєму ша́трі,
Велів Бачману на коліна стати
Інакше смерть пообіцяв лиху.
Бачман у вічі глянув йому сміло
І відповів: «Я смерті не боюсь!
Я не верблюд, а тому не стаю
Я на коліна». І його убили.
Монголи так розказували всім.
А між кипчаків поголос рознісся,
Що соколом у небо він вознісся,
Монголи не розправилися з ним.
Літає вільно десь у небесах
Там, де монголи у степу не владні
І дивиться, які ми безпорадні.
Як нас скував перед монголом страх
І як народ наш гордий вимира,
Розвіюється степом його слава.
Клекоче гнівом, має таке право,
Бо кожен долю власну обира.

маліють думи і уява
нараз не пишуться вірші
і не смакує кава ява
немає дива у душі
і час на дні земного плину
туди де обрій ніч хова
де сенс буття мішає глину
ліпити зоряні дива
ліпити всесвіти із мрії
із порожнечі та імли
заради смертної надії
щоб ми хотіли і могли…
07. 2020

В повітрі запахи осінні,
В душі – цвітіння весняні,
Бо, повний віри і терпіння,
Тебе я бачу не вві сні.
Хоча занурилися в осінь
Схололі швидко вечори, –
Мені побачень вже не досить,
Цієї дивної пори.
Щоб кріпли паростки кохання
І не боялись темноти, –
Потрібно в ранньому смерканні
Удвох нам далі й далі йти…
16.08.20

Там-то і там-то,..
і я там буду…
на пустирях колишніх воскресінь
мене не поховаєш,
як приблуду,
а принесеш во жертву на хресті…

Терен цвіте у густих туманах –
ой, застирчать зимою колючки;
це добре, що вмираю я так рано –
переживеш усі мої свічки.

Молитв не треба за грішну душу,
хоч раз в житті за Бога помолись;
як добре, що любити я не мушу,
бо там-то й там-то
ми би не злились.

Може, день,
може, ніч відвоюю,
намучив фату́м серце
і розпряг.
Кохання – Церква,
тільки-от свою я
не возведу на диких пустирях.

18 січня 1991 р. (автору 20,5 років), Київ

Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів
І зелену траву топче сотня коней.
Мчить загін по степу,не рахуючи днів
Мчить загін по степу,не рахує ночей.
Тільки тупіт копит,тільки вітер в вухах
І розбійники сірі по байраках сидять.
Степ в чеканні завмер,степом бігає страх
І Залозник- змія ген на південь лежить.
Десь позаду давно красний город Ростов
Де зібрались вони – слуги різних князів,
Показати усім,що можливо ізнов,
Щоби єдність була на Великій Русі.
Уже досить князям ворохобити Русь
Гнати руських мужів один одного бить.
І зібрались вони,заключили союз.
І поїхали в Київ,щоб Русі послужить.
Вже дізнались в путі, що південні князі,
Разом з князем великим пішли у похід.
Шлях до синього моря лежав для Русі
Аби землі свої захистили від бід.
Із далеких степів йшла татарська орда,
Хан безбожний її надіслав, Чагоніз.
Половецькі степи їх струснула хода,
Пролила море крові і океан сліз.
Ледве звістку узнав богатирський загін,
Повернув з головного на Київ шляху.
Малоїзжим шляхом розпочався їх гін
У невідомий степ та на битву лиху.
Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів,
Степом хмарами вгору піднімається пил
Вже давно у степу бій кривавий кипів
І все менше у русів залишалося сил.
Розтоптала орда їх ряди бойові,
Бо князі не змогли навіть згоди дійти:
Кому буть на чолі, кому буть голові
Кому військо єдине на битву вести.
І кривавою плата за незгоду була.
Тисячі, тисячі степ встелили кругом.
Майже вся руська рать в ковилу полягла.
Поряд половці сплять по степу вічним сном.
Хто лишився живий, утікав до Дніпра,
Доки опір чинив іще київський князь.
І не сила взяла, лише хитрість стара:
Зброю склали й були всі порубані враз.
По шляху втікачів полетіла орда
І не було кому їх в степу захистить.
Добігала орда,доганяла біда
І татарин рішав: тобі жить чи не жить.
І тоді, як здавалось,що це вже кінець,
Раптом виник в степу богатирський загін.
І почавсь на шляху ще невідомий герць
Де супроти десятків бився лише один.
Але він, той один,вартий був десяти
І кривавив свій меч у ворожій крові.
Кожен бивсь, наче лев, кожен був богатир.
Та на місце убитих ставали живі.
Їх так мало було проти всії орди.
Та за спинами в них були села й міста
Хто ж, коли не вони в час страшної біди
Русь святую свою і людей захистить?
Десь далеко в степу зникли вже втікачі.
Дай їм, Боже, живим до Дніпра досягнуть.
Поле хмарами стріл, поле дзвоном мечів
До самого Дніпра позначало їм путь.
Затихав вдалині бій на Калці – ріці
Усе менше лишалось руських богатирів.
Та без втоми в живих меч блищав у руці.
І кривавий Даждьбог за спиною горів.
Там, на полі чужім в степовій ковилі
Захищаючи Русь і життя втікачів
Полягли вони всі - руські богатирі,
Але кожен із них свою справу зробив.
Скільки раз на Русі хтось життя віддавав,
Мусив був виправляти чужі помилки.
Та ціною життя він народ рятував
І тому цей народ не зламали віки.

роки не лікують
роки віддаляють від спогадів
і дні наче фільтри
все більше ущільнюють час
ретельно просіюють
кроки і крики і здогади
із рештків усього
формуючи зрештою
нас

Кажуть здавна в народі:
Як розчесані хмари -
Зіпсується погода,
Піде дощ незабаром.

А коли кучеряві
Оті білі хмаринки,
То дощу не чекати
Іще мабуть із тиждень.

Помічали те люди
І вивчали віками,
Наш народ дуже мудрий
І багато що знає.

Ота мудрість народна -
Скарб наш неоціненний,
Пам"ятає хай молодь -
Берегти його треба.

2020 р.

Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,
І смарагд на вітах жовтим зацвіте.

У саду схололім там журба ходила,
На лице вдягнувши сіру з хмар вуаль.
Навівала тугу за тобою, мила,
І будила в серці щем, пекучий жаль.

Ймення найрідніше прошепочуть губи,
Як молитву зранку в небеса святу –
Повертайся швидше, найдорожча, люба,
Поверни ж бо сонце й літа теплоту.

15 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Благословила сина мати
На долю світлу і легку, –
Щоби щасливим і багатим
Він був на довгому віку.
Але не сталось, як бажалось,
А відбулося навпаки, –
Тому і крає серце жалість
За нагромаджені роки…
15.08.20

 
& матусин синок
перестріне
таткову доню
 
їм буде нормально
нічого що все без гроша
океани небес
від самого інколи ранку
 
& вона зазирає
в душу
а що та душа
 
перламутри й сніги
& хтось обіцяв дати шапку
діставати олію
варити якісь-ще супи
 
& я все розумію
я млію
зобачивши мрію
 
доживемо оцей
віддамо борги . . . .
& чекатимуть смерті
антисоціального батька
 
& коли той вмре
син до мами
вертався б
 
починати спочатку
розпрямлятись
 
почитувати
собі
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А на Русі помішані усі
на Україні, троні і на Путі.
А чудаки, мерсі,
у білої Русі
гадають, що вони не майдануті.

***
А у миру триває пандемія
і видно, у рецесії вона.
Та мафія радіє,
що має свого Вія,
якому мама мія – це війна.

***
А бульбаші оклигали таки.
Росія запалала під ногами.
І не орли-круки.
а дохлі пацюки
сьогодні перелякані сябрами.

***
А малороси хочуть у Союз.
Така ідея п’ятої колони,
і знає боягуз,
що там тайга і гнус,
та є іще вакансії в омоні.

***
А на Сибірі все ще «вєчний зов».
Один шаман Московію шукає.
Ішов, ішов, ішов…
лишився підошов,
а, кажуть, що ума не вистачає.

***
А Рашія усе-таки не Греція
і їй одній не писані закони.
Але якщо у бестії
язикова агресія,
то наша мова – засіб оборони.

…………………………………
А наші долі пишуть на долоні
не віруси, а урки у законі.
Родились у полоні,
а живемо у зоні
і дай то, Боже, щоб не у червоній.

08/20

Тривожно у Плоскині на душі.
То зайде у шатро, то вийде з нього,
Посидить біля вогнища курного
І знову до шатра свого спішить.
Вже завтра битва, а йому ніяк
Не розігнати сумніви й тривоги.
І слово клятви, дане перед Богом,
Пече у воєводиних грудях.
Він – воєвода бродників. Відколи
Утік у степ від княжого ярма,
Йому нікого рівного нема.
Ні, не було… Поки прийшли монголи.
Ох, ці монголи! Що від них чекать?
З’явились звідкись… Може скоро згинуть.
І він, можливо, то даремно чинить,
Що згодився в союзники пристать.
Але ж і здобич гарну обіцяє
Цей їх союз. А бродник тим живе.
Він не упустить, що до рук пливе.
А у степу хто клятву ту тримає?
Від давніх пір в навколишніх степах
Не половці одні лиш кочували.
З Русі частенько у степи втікали,
Кому набридло рало у руках.
Хто мріяв про свободу й незалежність
Хто був охочий до легких хлібів
І не боявся диких цих степів,
Але у мів буть хитрим й обережним.
Ці втікачі збивались до ватаг
І обирали добрих отаманів.
Та й кочували войовничим станом
По балках у навколишніх степах.
Жили розбоєм. То прихоплять часом
Кочів’я половецької орди,
Худобу вхоплять, заметуть сліди
І є уже ватазі свіже м'ясо.
Але найбільше шарпали купців.
Перестрівали звично біля броду
І тільки валка-но уступить в воду,
Як з верболозів хлопці-молодці.
Від того й звались бродниками, мабуть,
Що увесь час бродили по степах,
Розбійничали часто на бродах.
Та так, що не могли їм дати раду.
Таких ватаг багато по степу
У ті часи незатишні блукало,
Легкого хліба і життя шукали
І лише в долю вірили сліпу.
Із половцями чубилися часто
І-таки часто діставали їх,
Господарів просторів степових.
Бо славна бійка їм була за щастя.
Плоскиня із ватагою бродив
Від Дону до широкого Славути,
Понад Сутенню шлях купецький плутав
І коней у Бурчевичів ловив.
Як на Русі розмножилось князів
І ті за землі стали воювати,
В союзники до себе закликати
Тих, хто на цьому заробить хотів.
Туди ходили з половцями разом,
То Київ, то Чернігів захищать.
Їм все одно – аби мечем махать.
Яка різниця, за якого князя?
Плоскиня й сам на Липицю ходив
За суздальського князя воювати.
Хоч довелося звідтіля тікати,
Та здобич він усе таки вхопив.
Так що рубати православний люд
Для бродників не новиною було.
То чому ж сон очей йому не стулить?
Які думки спокою не дають?
Коли в степах з’явилися монголи
І потоптали половецький стан,
Плоскиня сам тоді до них пристав,
Домовившись про відповідну долю
У здобичі. Плоскиня їм за це
Усі шляхи навколишні покаже,
І проведе. А там як карта ляже.
В степу потрібно вміти буть гравцем.
Союз монгольський видавався вдалим.
Плоскиня поряд з ханом воссідав,
Йому поради корисні давав.
Монголи гори злата обіцяли.
Та час ішов, а злата не було
І хан до нього вже не посміхався,
А наче до раба свого звертався.
Втекти би може? Але, як на зло,
Очей монголи з нього не спускали.
А тут ще звістка: Русь на них іде.
Князь київський других князів веде
Їх половці із поміччю позвали.
І завтра битва. Як же йому буть?
Давав він клятву: Русь не воювати.
Хоча ж ходив у Суздаль помагати.
А як монголів русичі поб’ють?
Йому цю зраду зразу ж пригадають.
Він же князям поклявся на хресті.
Чи утекти? А гори золоті
Що їх монголи все ще обіцяють?
Йому князі і так вже не простять,
А нині вони з половцями дружать.
Отож життя чека його сутужне
І ніякі мечі не захистять.
Зробивши крок, роби тоді вже й другий,
Бо вже назад немає вороття.
А у монголів не легке життя
І без монголів доведеться туго.
Вже й не за злато, за життя своє
Монголам доведеться помагати.
Яке непевне це життя прокляте:
Хтось робить ставку – інший виграє…
Криваве сонце піднімалось в небі,
Зачервоніла в ріці вода.
Монгольська прокидалася орда,
Справляючи уранішні потреби.
Утомлений від роздумів нічних,
Дивись Плоскиня на криваву Калку.
Йому себе було страшенно жалко.
Але змінить нічого він не міг.
Не він обрав, його обрала доля,
Щоб зрадником свого народу став,
Проти своїх меча свого підняв
І десь безслідно згинув серед поля.