Вибачаю, по іншому не можу,
На зведення стосунків часу не тратю,
Повноцінним життям живу,
Радію, мрію і малюю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Так мені легше, я жалію
Всіх, хто кривдить.
Значить людині так погано,
Що на інших нападає.

Вибачаю, по іншому не можу,
Не принижуюсь до того,
Щоб ненавидіти людину.

Вибачаю, по іншому не можу,
Образа швидше пройде.
Свої помилки виявлю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Сильніше загартовуюсь.
Очищається душа,
Коли інших я вибачаю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Конфлікт не варто продовжувати,
Щоб не розпочати війну.

Вибачаю, по іншому не можу,
Це найкращий вихід.
Жити стає легше,
Тому що всіх вибачаю ...
21.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.



Прощаю, по другому не могу,
На разборки отношений времени не трачу.
Полноценной жизнью я живу,
Радуюсь, мечтаю и рисую.

Прощаю, по другому не могу,
Так мне легче, я жалею
Всех, кто обижает.
Значит человеку так плохо,
Что на других нападает.

Я прощаю, по другому не могу,
Не опускаюсь до того,
Чтобы ненавидеть человека.

Прощаю, по другому не могу,
Оскорбление быстрее пройдет.
Свои ошибки извлеку.

Прощаю, по другому не могу,
Сильнее закаляюсь.
Очищаеться душа,
Когда других прощаю.
Прощаю, по другому не могу,
Конфликт не стоит продолжать,
Чтобы не начать войну.

Я прощаю, по другому не могу,
Это лучший выход.
Жить становится легче,
Потому что всех прощаю ...
21.06.17 (написаны в больнице)
На фото - мой рисунок.

Учора з жінкою сварився,
палкі у нас були дебати,
а потім з горя так напився,
що ліг після обіду спати.

Уранці не знайшов дружину…
Як? Не вернулася з роботи!
У подруг власну половину
шукав, були у них турботи.

Години дві на телефоні,
згадав усі дружини плани,
а різні думи рвали скроні…
Дістався врешті й до Оксани.

Дружині глянувши у очі,
та в слухавку мені сказала, –
Ні, куме, оцієї ночі
її я точно не стрічала…

Світе милостивий! Жодної з причин
я не бачу, сивий… Тілько щастя плин…
І одна безодня, змощена з турбот,
ізо дня до додня їсть зло їх щедрот…

_____________
* (не в гуморі)

20 травня 2015 р., Київ

1.
Истлели полностью в ненастье
угли костра в вечерней мгле,
высоких чувств земного счастья –
начаток рая на Земле.
2.
Как краток срок – подарок неба!
Как важно правильно пройти!
Кто в тупиках по жизни не был?
Кто не терялся по пути?
3.
Фрагментов яркость вспоминая
душа готова вновь запеть,
но где же искра та святая? –
ушел момент ее иметь!
4.
Тот пепел с прахом извергая
застыла длань над головой,
пред Богом ся уничижая
запела скорбь и вопля вой…
5.
И тишь настала покаянна,
и слезы катятся рекой,
душа поет Христу: осанна! –
грядущий Царь подаст покой!

P.S.
Таков удел земного счастья
по Книге Жизни на Земле:
быть пеплом, прахом, скорбной частью
на покаянной голове

09.03.21г. Чернигов

Задумавшись, князь їхав у візку
Утоптаним вже добре сніжним шляхом.
Хоругвами пройшли литвини, ляхи ,
Стоптавши сніг на повному скаку.
«Свої» загони він не відпуска.
Повинні бути завжди під рукою,
Готові миті кожної до бою.
А він вже десь попереду чека.
Зима навколо снігом замела,
У час такий десь у теплі б сидіти,
А не війська заметами водити.
Та що робить, коли орда прийшла?
Вже й вік не той. За шістдесят уже.
Онуків би глядіти в теплій хаті.
Та не дають спочити вічні раті,
Ще й згадка душу точить, як ножем,
Про Сокаль. Вже минуло кілька літ,
А пам’ятає все одно, як нині,
Коли орда пройшлась по Україні,
Лишивши по собі пожарищ слід.
Умовив хана князь Москви Василь,
Ще й дав на те упоминки добрячі,
Щоб той не на Москву подався, значить,
А ляхам напаскудив скільки сил.
Ті і пішли…До Любліна дійшли,
Збираючи свою страшну дани́ну.
Розкраявши нещасну Україну.
Ясиру та худоби узяли.
Тож князь разом із ляхами помчав,
Аби орду ту, врешті, наздогнати
Та ту всю її здобич відібрати.
А кіш уже під Сокалем стояв,
Зруйнованим і спаленим. Лиш Буг
Тоді їх розділяв. Татарам треба
Здолати річку, йдучи в Крим до себе.
Та військо княже перекрило рух.
Як ляських ротмістрів він палко умовляв
Не поспішати. Поміч почекати,
Яка вже скоро має прибувати,
Бо ж сили хан за їхню більше мав.
Та ротмістри уперлись, як один.
Їх гонор вимагав негайно битви.
Готові були на той бік летіти.
Просив їх також зачекати він,
Коли орда долати Буг почне,
Тоді уже ударити на неї.
Та думки не уставив їм своєї.
Вони усе торочили одне,
Що польський гонор й шабля у руках
І так спроможні ворога здолати.
Вмовляв іще їх так у полі стати,
Щоб схили прикривали по боках.
Та де там! Говорила ляська кров.
Зірвалися й за річку подалися.
Татари ж з берегів крутих взялися
Пускати у них стріли знов і знов.
Червоним обагрилася ріка
Від крові гонорової всієї.
Бо ж ляхи всі під зливою тією
І сила їх, як та ріка стіка.
Підняв своїх Острозький та й повів
Шукати броду нижче за рікою.
Там переправа видалась легкою
І він із тилу на орду насів.
Поки та зрозуміла: що і як,
Поки те військо княже зупинила,
Вже й ляхи переправитись зуміли
І вдарили із усіх сил. Однак…
У чистім полі подолать орду
Ще й маючи багато менше сили?
Хоч ляхи і коза́ки їх косили
Та нові виростали на сліду.
Кружляли, відступали, били знов.
Вимотували…Ляхи вже й не раді.
Ще і рілля суха їм на заваді.
Крізь пил густий лилася щедро кров.
Не бачачи, що робиться навкруг,
Звідкіль татари будуть нападати,
Несли поляки чималенькі втрати,
Не маючи вже й сили для потуг.
Поки Острозький аж до них діставсь
І разом вони крізь орду пробились
Та в сокальському замку опинились…
Орда ж за переправу узялась.
Не стала більше надто насідать.
Навіщо зайво голови складати?
Їй здобичі дісталося багато.
А ляхи хай за стінами сидять
Та дивляться, як чималий ясир
Татари безборонно геть погонять.
Стоптали битий шлях татарські коні…
А князеві пече аж до цих пір,
Що не знайшов тоді належних слів,
Щоб ротмістрів утримати гарячих.
Він вже багато чого в світі бачив,
А от простого зовсім не зумів.
Тепер уже не літо, а зима.
Чого татарам не сидиться вдома?
Чи то Москва знов посприяла тому
Аби не стала здобиччю сама?
Та більше йому муляло оте
Бажання їм за Сокаль відомстити.
Тож мчав, аби орду перехопити,
Поки вона ще не пробилась в степ.
Хоч сил достатньо назбирать не встиг,
Бо якось несподівано все сталось.
Татар же взимку і не сподівались.
І раптом звістка, наче влітку сніг.
Стрімка орда до Пінська аж дійшла,
Розкраявши надвоє Україну.
А там уже розпалася єдина
Чамбулами і швидко почала
Кидати «невід», щоб ясир ловить,
Зганяючи усе живе докупи.
Міста палали, села, гори трупів.
Весь край був розполошений умить.
Та від орди не легко утекти.
Куди не кинься – людолови всюди.
А там уже, чи тобі шаблю в груди,
Чи у ясир в мотузках потягти.
Людей, худобу - гнали все у кіш,
Щоб в Перекопі потім розділити.
Тепер же треба більше захопити
І у свій степ проскочити скоріш.
Повільно йшла обтяжена орда,
Від здобичі багатої розмліла.
На сотню миль чамбули розпустила,
Лиш згарища лишала по слідах.
Вже скоро й степ, а там шукай її.
В степу татарин, наче в себе вдома.
Там не здолати вже його нікому.
В степу татарам звичніше бої…
Отож Острозький слідом поспішав
Аби орду не випустити в поле.
Бо там її не зловиш вже ніколи…
І сам не спав, і військо своє гнав,
Стрічаючи лиш пустку на шляху,
Що по собі орда та полишила.
Хто врятувався – по лісах сиділи,
Щоб якось долю обійти лиху.
З дороги збитись не боявся князь.
Його орда кістками позначала,
Де зазвичай татари ночували.
За кількістю отих кісток, якраз,
Можливо знати і орди число.
Бо ж ті щоночі різали худобу
У розрахунку, відповідно, щоби
По три-чотири на п’ятсот було…
Вже січень був на сконі, як вдалось
Татар під Ольшаницею догнати.
Князь військо в бій, однак, не став кидати,
Чекав, поки докупи все зійшлось.
Бо ж розтяглося на важкім шляху.
Велів одразу табір будувати
І, навіть, ніс звідтіль не потикати,
Щоб долю не накликати лиху.
Татари ж за вечерю узялись
І ворога, здавалось, не чекали.
Для них це несподіванкою стало,
Отож вони збентежені були
І цілу ніч нападників чекали.
Та руський табір, видавалось, спав.
Ніхто на кіш за всю ніч не напав.
Отож на ранок злі татари стали.
Прийнявши дії князеві за страх,
Вони удень взялися нападати,
На битву ворогів провокувати,
А там вже перемогу дасть Аллах.
Але дарма тривожили коней,
Із табору на бій ніхто не вийшов.
Самі надвечір натомились лише
Та зрозуміли врешті-решт одне –
Боїться ворог, в таборі сидить,
Бо сил, мабуть, занадто мало має.
Нічого, завтра силу він пізнає,
Орду не можна так нахабно злить…
Та завтра вже по іншому було.
Ще сонце й не збиралося вставати,
Як князь велів Дашкевичу рушати,
Щоб військо кіш татарський обійшло.
А слідом Слуцький в другий бік рушав.
Поки татари іще будуть спати,
Вони коней повинні відігнати,
Щоб ворог тої швидкості не мав.
Густий туман над табуном стояв,
Ховав усе, що коїться навколо.
Отож коней спровадили у поле,
Де б їх татарин піший не догнав.
А на світанку вдарив князь на них.
Татари сонні кинулись до коней.
Та ті були уже за кілька гонів.
Не вміють битись пішими вони.
То вже була не битва, а різня.
На сніг татарські голови летіли,
Хто захищався, того не жаліли.
І князь криваву помсту не спиняв.
Щоправда, кіш татарський не один.
Другий до бою, видно, готувався,
Під стягами під ханськими зібрався.
Там, мабуть ханський син перебував.
Здолавши без зусиль той перший кіш,
Ударив князь на другий. Закрутилось.
Татари тут, немов скажені, бились.
Хто не мав шаблі, той хапавсь за ніж.
І так затято билась татарва,
До вечора їх не могли здолати.
Прийшлося в битві й князю участь брати.
А день поволі в сутінки спливав.
Тут ще наспіли були в поміч ті,
Кого татари у ясир погнали.
І очі в них від помсти аж палали,
Мов це найважливіше у житті.
Татари розуміли це, тому
Вмирали та «аману» не просили.
Як сутінки на землю, врешті сіли,
Упав останній та і по всьому.
Тих, що прорвались, козаки знайшли,
Дашкевича і також перебили.
З ордою остаточно покінчили,
Полон великий досить узяли.
Ясир звільнили. Все, як князь хотів.
Хоча на поле в сутінках дивився,
За душі вбитих подумки молився.
А там скінчились тисячі життів.
Свої-чужі – Господь не розрізня.
І, наче й помста серце вже не муля,
Напевно, залишилася в минулім.
Острозький тихо розвернув коня,
Подумавши, що досить вже смертей.
Не знав ще, що полонених багато.
А чим їх у дорозі годувати?
Задумавшись урешті-решт про те,
Велів всього сім сотень залишить,
За кого гарний викуп можна взяти,
А інших усіх просто повбивати
Аби «своїм» можливість дати жить.
Він не Господь, не порятує всіх
На тих шляхах, розорених ордою.
А йти прийдеться пішою ходою,
Так само, як татари гнали їх.
Татарських коней купу узяли,
Так користі із того не багато.
Хіба що їх у їжу споживати,
Такі охлялі всі вони були.
Щоб хоча б якось зберегти дітей,
Їх у татарські гарби посадили,
Пани свої карети їм звільнили,
Самі усілись на своїх коней.
І рушили топтати знову путь
Туди, звідкіль татари і пригнали.
Чи дійдуть всі живі – того не знали.
Та сподівався кожен, що дійдуть.
Князь мовчки їхав на своїм коні.
До слави їхав… та не радий тому.
Проте не говорив того нікому,
Лише душі утомленій одній.

Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
- А я вірш написала!- Вистрелила батькам.
- А ну ж підхопив розмову тато.
І так натхненно !
- Небо синє- синє,
Дерева зелені-зелені…
Мовчу,бо нічого на думку не йде.
- А Юля – дурна,дурна,-по- доброму засміявся тато.
І до віршів у мене уже охоти не було…
У першому класі вчителі вважали,що голос у мене тихий. І аби не нашкодити дитині на усякі там лінійки роздавали віршики іншим.
У третьому - Ольга Миколаївна Красюк , яку я дуже любила,дала чотири рядочки віршика. Я прочитала на лінійці,і в мене повірили…
У четвертому я поїхала до санаторію імені Сако-Іванцетті, до Євпаторії, та так голосно і натхненно прочитала вірш про Україну,що директорка виписала грамоту і поцілувала!
Далі було лише чарівливе читання усього підряд,що,було у домі,і в бібліотеках….
У восьмому закохалася вперше написала вірш .Для кого не скажу, бо здогадається.)

Ой туркоче горлиця у моїм саду.
До його я серденька стежку прокладу.
Змию косу русу у барвінку я,
Щоб його тривожила кісонька моя...
Розпущу волоссячко чарівним струмком.
Зачарую милого пелюстковим сном...
У прозору суконьку сміло уберуся,
До грудей палких його сонцем притулюся!
Білі-білі ніженьки убредуть у воду...
Задивився красень мій на дівочу вроду!
Вже пустили верби віття у ласкаву річку –
Накувала нам зозуля горбину нічку!
Сонно знов туркоче горлиця в саду
Я до його серденька небом припаду!

З того часу я почала писати і графоманити, і ніхтошечки про це не здогадувався…
В інституті, сьогоднішньому "універі" наповну розійшлася,а ще втеребенило закохатися у викладача.
Василькові.
Спогад торкає легенько
Смутком своїм, хоч плач....
Я ще була студентка.
Ти - молодий викладач...

І коли раптом зустрілись
Ми на якійсь із пар -
Очі твої, мов стріли.
Серця роздмухати жар.

Стали мені ті пари
Миліше гулянок усіх.
Краще за спів гітар,
Гарніше за дружній сміх.

І не утримати віжки -
Віршів шаленний шквал
Я підкидала нишком
В академічний журнал.

Блід ти ,мов сніг Паміру...
Схожим ставав до заграв,
Коли ті вірші –віри
Жаданно очима хапав.

Потім суворо, неначе, -
Вичислював, у кого з дівчат
Серце таємно плаче
Зойками канонад.

Здогад невміло пручався.
Погляд - розгублений птах
Так і не здогадався,
Хто ця найбільша з невдах?

Місяць минув...На концерті
Вірші читала свої.
Щастям таким відвертим
Сяяли очі твої!

Вірші! Метеликів звуки...
Ще не спустилася в зал ,
Ти мене взяв за руку -
Щастям мене напував!

Часто у спогаді зрине -
Як нам весна цвіла.....
Шкода, що в тебе дружина
Й донька така мала.

Жаль , що у тебе сім”я вже...
А може й краще це .
Досі мене торкає
Синього смутку лице.

Ах ті васильки-очі...
Голубоокий гріх...
Хочу я ,чи не хочу -
Згадую часто їх...

Все це було давненько...
Зможеш,усе пробач
Я ще була студентка.
Ти молодий – викладач.

Довго ми гуляли після того по старому парку, і він говорив, тріпаючи зошитом, що,якби у нього були гроші,він би видав усе… Потім сказав,що звільниться,бо не може і без неї, і без мене … І була то платонічна любов, настояна на моїй весні.І ніхтошечки про це не знав…
Далі вірші попали на загал… Далі все просто, а, насправді ,усе важко… Не зазіхаю на більше,чим маю. А от сиджу собі і думаю,хіба ж у світі ,хоч одна людина байдужа до поезії?
Великі перли і маленькі перли слів народжують відданість.
Будьте щасливі поети і поетки, і дай Боже,Вам щастя і натхнення.

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Незнані закони, без сумніву, Божі.
Тобою зневажене знайде тебе.
Не буде слівець, а немов огорожа,
Загойне проміння високих небес.

Зрадію уперше: нарешті удача,
Важлива, як істина давня, свята.
Усе проминало, у тіні ледачі
Лягала найперша моя висота.

Я солодко вірив: легка випадковість,
Завчасна щемлива обава – кінець.
Та не притулюся до Бога в розмові,
Мені таїну принесе вітерець.

Напевно, дізнає, що не пожалію
Достигле бажання невмілих думок.
Вони запливуть у тремку літургію,
Щоб я вдосконалився, трошки примовк.

Подякую щиро, майну в сад зелений
І вельми здивуюся: не заблукав…
Не тільки піднесення прийде до мене,
А свято і батько мій рідний Лука.

Я не монументом постану велично –
Закутаюсь чіпко в імлисту ману.
І серце вгамую, прикрию обличчя.
Навіщо – ніколи ніяк не збагну.

У спалаху душі, у напрямку нічному,
У спільній площині, у витворі пісень —
Чого б не доторкавсь,тебе несе додому…
І буде знову сон, і буде новий день

Солодощі гірчать у хвилях капучіно…
Нерадощі одні, і терпкий діалог…
…А на горищі, там, де тогорішнє сіно
Розгойдується ковш забутих перемог…

У пустоті причин, у пізньому зізнанні,
У слові святосили, у кольорах земних —
Чого б не доторкавсь, тебе вважали крайнім…
І буде знову плач, і буде новий звих
21.03.2021.

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

***
Як за Софокла – все тече, минає...
щезає усміх і тепло долонь...
та поки жевріє очей вогонь,
любов до Музи –
Ні... не затухає.

***
Певно, що поезія наївна,
поки припадає до колін
кожної, в якій живе Наїна,
не казковий, а реальний Фінн.

***
Ви – як хочте, я іду на ви
і нікого не пошию в дурні,
бо і вершники без голови
ще бувають іноді розумні.

***
Палає серце... і душа горить,
але юрба її не помічає...
і майорить
у далині століть
тінь генія, якого ще немає.

***
Талановитий має сан:
із булавою – отаман,
із Музою – Горацій...
а геній слова – це талан,
помножений на працю.

***
Полеміка хороше діло –
розширює і кругозір,
і те, що в серці накипіло,
та не лягає на папір...
тому рятує душі сила,
орієнтована на мир.

03.2021

Учадів. Аж хитає від кохання.
Виною - жінка. Любить так, що йой!
Шепоче:- Чи готовий?
- Не питання!
Бо я ж не дід, а справжній sexsy-boy.

Умію борщ варганити із кістки,
Панчохи шити зі старих штанів.
А у алькові - еротичний містик,
Не чув ні разу:- Муже, годі! Ні!

І хай не в салі, а худий, мосластий
А язицюра, наче помело,
Для мене солодяточко - душпастир,,
Натхнення життєдайне джерело.

Грайлива муза тихо крізь фіранки
Простягує перо, папір, калам...
Дружина - це душа, а не коханка,
Вишневий цвіт , А я - її бджола.

21.03.2021 р.

Відчиняє до янголів двері
сила-магія рими та слів.
Вірш - не те, що лише на папері.
Це маяк для твоїх кораблів.

Це вітрило і вітер попутний.
Це прокинувся Бог у душі.
Це як бути тобі чи не бути…
Ти ж бо відповідь знаєш – пиши!

Сердце трепетно стучит! Романс
Сердце трепетно стучит!
Тук-тук-тук! Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
Рассказать!
Рассказать!
Так хочу! Так хочу! Так хочу!
Сильной быть!
Сильной быть!
Я смогу! Я смогу! Я смогу!
Мечтать!
Мечтать!
О том о сем! О том о сем! О том о сем!
Верить! Верить!
Надо! Надо! Надо!
Дружить!
Буду! Буду! Буду!
Любить! Любить!
Так прекрасно! Так прекрасно!
Так прекрасно!
В мире жить! В мире жить! 21.03.21 7.50

Любоваться …роман.
Любоваться
Просто! Просто! Просто!
Наслаждаться! Наслаждаться!
Можно! Можно! Можно!
Целоваться! Целоваться!
Так приятно! Так приятно! Так приятно!
Обниматься! Обниматься! Обниматься!
Греет! Греет! Греет!
Годы! Годы!
Летят! Летят! Летят!
Жизнь дар! Жизнь дар!
Благодарю! Благодарю! Благодарю! 21.03.21 8.03



















Нежный взор, касание рук!….роман
Нежный взор, касание рук!
Вдруг! Вдруг! Вдруг!
Ждем с годами! Ждем с годами!
Ждем! Ждем! Ждем!
Ласку ближнему отдать!
Ласку ближнему отдать!
Просто! Просто! Просто!
Обнять., здоровья пожелать!
Обнять., здоровья пожелать!
Нужно! Нужно! Нужно!
Тепло на сердце, на душе!
Тепло на сердце, на душе!
Благодать! Благодать! Благодать!
21.03.21 8.13

Швец Т.В.

Как много знать поэту нужно,
И чаще, не для славы, ты поверь,
А для того, чтобы свою очистить душу,
Помочь другим стремиться сделать тоже.
Сверяя жизнь свою, поступки,
С тем опытом, кладезем знаний,
Мудрости, советов, наставлений,
Предшествующих поколений,
Мыслителей ,писателей, поэтов,
Да просто, таких, как мы с вами
Людей, всех возрастов и взглядов,
Живущих на необъятной по размерах,
Одной из планет Космоса – Земле… 7.03.18 7.30
Швец Т.В.

Утіливши радість, посіявши смуток,
Засвідчивши з’явою настрій і час, –
Теперішні думи, як сни незабуті,
Спалахують часто і гаснуть щораз.
Але й захололі продовжують жити
В протестах і маршах припущень нових, –
Бува очевидна і може буть скрита
Постійно відгадка для мене про них.
Хоча існування земне не безкрає
І чітко вже видно кінця мого грань, –
Утомлює голову й душу терзає
Потік безкінечний нестримних бажань
Радіти з подякою завжди врожаю
Припущень і згадок - суцвіття думок,
Адже, що посієш – оте і збираєш,
Вглядаючись німо у кожен рядок.
21.03.21

Моя маленька музо,
ти прийшла?
Моя маленька музо,
ти заграла…
І по моїх закінчених віршах
повідчиняла сонячні забрала.

Сонця упали –
роз’єднали суть.
Сонця упали –
роздвої́ли першість.
І тим осяяний
боятимусь заснуть,
поллюсь словами музи
в нескінченність…

11 травня 1989 р., Київ

Зимовий дощ шепоче в шибку…
Ти бачу, друже, заблукав:
спіймав, як в казці, диво – рибку,
а в календар не заглядав.
Пора вже сонцю квітнути у небі,
кульбабі в зелень на луги…
Ти тут, як сіль у чаї з медом.
Зима позаду, й ти лети.
2020

У березні забрьохані дощі
Купаються у весняних калюжах.
Сміються мокрі радісні кущі,
Їм омовіння ці вже небайдужі.

А вільхи і берези одягли
Свої прикраси – молоді сережки.
Та ще не чути гомону бджоли
І стежки не вдягнулися в мережки.

Землею пахне всюди ця мокрінь,
Де навіть кропива боїться вийти.
Коротшає в саду від яблунь тінь,
Весна щодня міняє реквізити.

Частішають пісні чужих котів,
Любовний вир захоплює природу.
І горобиний вранці лине спів,
Бо дощик їм не є за перешкоду.
19.03.21

Хочуть учні в квест пограти.
Їх учителька питає:
- Хто би міг мені сказати,
Що це слово означає?

Каже Іра: - Це загадки,
Хитрі схеми, лабіринти.
Різні там смішні задачки.
Треба їх скоріш рішити.

Влад озвавсь: - Яку загадку?
Квест пройти щоранку мушу.
Ледве я знайду шкарпетку,-
Вічно знов шукаю іншу.

дихати не тобою напевне умить померти
білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
інколи вони завмирають шукаючи де ти
по муарових простирадлах наготиння
під музику Моцарта припиняються війни

їсти морозиво із вершками і карамеллю
бути справжньою і не соромитися поранку
де заворожений простір і сорочка з камелій
тобою одягнута на сонне тіло писаки
яку перетворено в жінку із амазонки знаків

засинаєш із усмішкою на південнім сонці
і знову насниться море лагідне як дельфіни
і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
де зачато перше кохання з місцевої піни

рибалки витягують із сітей золотаву рибку
і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
вона потягується вигинаючись колом світку
на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
ранок тягучий немов іриска завмер дощем

Їй, надто впевненій у собі

Наївним є запевнення, що плоть
Підвладна лиш сама собі завжди.
Торкнеться часу руйнівне крило
Тих, що плекають гордощів плоди.
Вразлива плоть і всі її труди,
Тріумф її здобутків нетривкий.
Безжальний час нікого не щадить,
Всю горду славу нищить на віки.
Хоч мудрий, хоч багатий, хоч стійкий,
Той, хто у власній силі бачить сенс,
Нахай які б стелилися стежки,
Не зможе зберегти нетлінним все.
Чому ж тобі пишатись, далебі,
Що так надмірно впевнена в собі?

***
Найтонша трепетність високих слів
Вражає більше, ніж пряма загроза.
Лишились незліченними щаблі
І напрями невивченими досі.

Як є мета, завжди існує спосіб,
Думками відірватись від землі.
Коли чогось не осягає розум,
Уява зблисне зіркою в імлі.

Таке тендітне плетиво видінь,
Такі непевні роздуми про суще.
Готує безлад мантію судді.

Суцільний спокій – мов напій цілющий.
Бездарні будні – маревно-бліді –
Вп’ялись у небо оком невидющим.

2020

Десь за високими гора́ми,
поза глибокими морями
та за безкраїми ланами,
поміж зеленими ліса́ми
розкинулось прегарне місто,
усе яскраве і барвисте.
Там жив щасливо люд заможний,
трудолюбивий, не порожній:
ремісники, митці, поети,
художники, співці сонетів.
Ще скотарі і хлібороби,
усі майстри високопробні –
народ натхненний, працьовитий,
плодом своєї праці ситий.
Навколо – невеликі села,
дівки і хлопці в них веселі.
Ґаздині, вуйки гонорові –
жили у злагоді й любові.

Але захмарилася раптом неба синь,
насунула на рідне місто тінь –
дракон страшний, великий як гора,
навис над краєм, що ота мара.
– Дотла спалю домівки! – пригрозив
і податтю громаду обложив.
Сам поселився ген у дикій хащі,
пускав огонь для остраху із пащі,
собі печеру вибрав під горою –
і стало правити чудовище юрбою.
А кожен рік містяни та селяни
данину звіру відправляли справно:
везли йому і золото, і срібло,
коштовності, найкращі вина, їдло,
багаті хутра, відбірну худобу,
а ще красуню-дівку – для сподоби…

Отак роками дійство те тривало
і випадку такого не бувало,
данину щоб дракон не забирав
чи візника якогось покарав.
Щоосені обоза відправляли,
дарунки під горою залишали,
у хащі, біля входу у печеру,
і хутко геть, не стати б за вечерю.
Та час від часу легені-сміливці
ходили на дракона поодинці,
але назад уже не повертали –
всі, як один, голівоньки складали…

У день один по місту їхав лицар,
на воронім коні, увесь у криці,
і на мольби містян про допомогу –
згоди́всь убить дракона, слава богу!
Бо глянулась йому пригожа дівка,
красива мов срібляста перепілка,
що саме мала з батькової хати
обозом до дракона вирушати.
Домовились, що візьме за дружину
її, як тільки злий дракон загине,
гучне весілля містом всім зіграють
і запанує щастя в ріднім краї.

Пішов до хащі наш відважний воїн,
гукати став дракона він до бою.
До нього чолов‘яга вийшов згодом –
спитав: «Якого племені і роду?»
Одягнений в старі, подерті лати,
ще поцікавився, навіщо так волати.
Коли ж дізнався про мету візиту,
подав одразу лицарю… візитку.
Там значилось: він помічник дракона
і в компетенції старого – охорона.
Практично, що заступник динозавра,
відповідальний за потвори завтра…
Дід заявив, що шеф відпочиває
і з цих причин нікого не приймає,
коли ж проснеться раптом, не дай боже,
то будуть непереливки небо́жу!
Як і цього для парубка не досить,
то помічник його на бій запросить.
Затим із піхов вихопив меча він
і замахнувся ницо, ніби Каїн.
Косив голів багато у житті,
та не судилось, сили вже не ті…
Зловив наразі дід немало ґав,
удар меча – і помічник сконав…

Звитяжець катакомбами мандрує,
бо там дракон на нього десь чатує.
Поволі лабіринта він обходить,
але потвору хижу не находить.
Минув він гори золота і срібла,
ще цілі стоси хутра, купи їдла,
і полонянок у темниці бачив…
А де ж дракон? Душа його собача!
Дістався вже останньої печери,
де на замок були заперті двері.
Зламав, зайшов, побачив свою жертву,
але запізно – звір валявся мертвий…
А як прийшов до тями лицар славний,
уже світанок починався плавно.
Поплентався вояка на природу,
бо голоси долинули зі входу.
На виході з печери бачить – віз,
обоз, нарешті, данину привіз.
– Поклич дракона! – їздовий гукає.
– Не можна, бо дракон… відпочиває!
– А ти хто будеш? – запитав візник.
– Я? – завагався лицар. – Помічник…

Дракон живе у кожному із нас,
йому не дай оволодіть собою,
бо, милуй бог, колись настане час
і ти також не вернешся із бою...
А бій той буде – із самим собою!

Чекати нестерпно...
Чекання морозить у лід.
Чекання - за муку...
Чекати - це все що лишилось.
Чекання висотує жили,
вивітрює слід.
Чекання - прозора, глуха,
безрозмірна могила.
Чекання... О, Боже,
яке воно в жижу густе...
Ще й сніг за вікном,
пересіює зимність чекання...
Така непоквапність...
Чекання... Росте і росте...
А з ним і тривоги -
від ранку_до ночі_до рання...

©19/03/21

енергія всередину текла
із зовнішніх галактик
у свідомість
від яблук ваготи
у невагомість
повз неба кольору бетону й скла
енергія всередину текла

у мерехтінні лазерних антен
терплячий наче
метеорна крига
я все чекав що прийде от відлига
й розтане тіла зболеного дзен
у мерехтінні лазерних антен

в чеканні на кордоні двох світів
знав точно я
випалюючи жили –
біль це зусилля
що не має сили
в чеканні на кордоні двох світів

я силу ту всередині шукав
лишивши зовні
зламані штурвали
і почуття
уявленням ставали
коли чеканням всесвіти єднав
той силу що всередині шукав

2020

Які огидні пики-лиця:
коняка, сука і убивця...
І як лякають ще здаля
оці опудала кремля –
і гуманоїд-кровопивця,
і бісова в етері трійця
які на поприщі халтури
стають все вище на котурни.

Упитись хочу чарами твоїми,
забутися у ласках твоїх рук,
зимою чути пісню солов‘їну
під пульсу божевільний перестук!

Поринути у вир твого волосся,
зануритись у серця таїну…
Аби оте навіяне збулося –
усе б життя кохав тебе одну!

Я побачив не звіра – болото,
І відчув, що утратився час,
Що не маю вірша і польоту,
І харчів, і води про запас.

То невже я у центрі Європи,
Де підводяться, врешті, з колін?
Нескінченні страждання, притопи
Притупили вчорашній розгін.

Уперед посуватися гідно –
Оглядати шляхи з висоти,
А ще – в одязі дзвоники мідні
І до блазня прилиплі коти.

Потривожу його: «Танцюристе,
Покажи отепер гопака,
І побачиш, яке товариство
Наладнає тобі риштака!»

У болоті – чортяки по колу,
Під ногами хитається страх,
І тому тут ми завжди зникомі,
А правдиве лише на словах.

Чогось нема… від слова зовсім.
Чогось є повно… через край.
Мине тепло, настане осінь
і пожовтіє зелен-гай.
Під небом сірим і холодним
картина мокра і пуста.
Шляхами болю ходить Одін,
вдягнувши маску на вуста.
О мудрагелю-воєводо,
хіба наш розум – це війна?
Якщо не так, якщо не згоден,
чому ж душа тоді сумна?…

А мо", журавлика бракує?
Синиця щастя у руці…
Немає сил в’язати всує
усі початки і кінці.
Тече потік чи кам’яніє
ріка життя навколо нас,
нічого, друже, ти не вдієш
минає все, найбільше, час.

03.2021

Під рукою - валідол, тривога,
За вікном, на цямрині,- жура.
Я і так пожив занадто довго,
Отже, сповідатися пора.

А гріхів, немов зірок у небі!
І такі, що Господи, прости...
Чи Спаситель вислуха мій шепіт,
А чи заслужив від Нього мсти?

Шлях життєвий - горбаки та кручі,
Під ногами вік стежина зла.
Власну музу я таки домучив:
Кривда правду за жону взяла.

Виправити помилки не можу,
Щире каяття - дешевий гріш.
Я питаю: - Чи пробачиш, Боже?
...мертва тиша ріже слух як ніж.

20.03.2021 р.

Поезія - це стан душі,
Творчі люди знають те чудово.
То ж привітати поспішіть
Тих, хто живе тим поетичним Словом.

У кого вірші, як струмочок
Із серденька все ллються й ллються
І слухають їх голосочок
Ті, хто поезію так любить.

Щоб шанувальників багато
Ви мали, дорогі поети,
Для вас щоб завжди було святом,
Коли друкують вас в газетах

Та альманахах і журналах,
Бачили світ щоб збірки власні,
А ваші твори щоб читали,
Радість від того майте й щастя.

2021 р.

- Ти коли великим станеш,-
Бабця внука враз питає.-
Чи мене стару доглянеш,
Підвезеш чи покатаєш?

- Ждати стільки літ даремно.-
Світлий посміх вмить у Віті.-
Я підвезу завтра, певно,
Покатаю вас на ліфті.

На нагострених травах напружена шкіра
тебе вороного і ніжного
обрізається в порухах торсу і вітру
у стогоні розманіженому.

Я тебе розпрягаю, улюблений мій,
тебе вороного і ніжного.
Йди на волю по полю, по стежці вузькій
в ті краї, де не ріжуть ближнього.

Ти волошок не рви, молочай не чіпай
і яблук не їж диких –
будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
Людей і Любовей Великих.

А мені залиши щойно збиту росу
з ледь помітними крапками крові,
щоб змогла я ввібрати в найдовшу сльозу
всю вологу Моєї Любові!

19 липня 1994 р., Вітебськ

Поєднував, бувало, мов акорди,
Порівнюючи такти і тони, –
Колись жінок піддатливих і гордих,
Щоб розпізнати їх до глибини.
Закохувався швидко до безтями,
Неначе в зорі юний астроном, –
І пестощам завжди раділи дами,
Утішено зітхаючи притьмом.
Здається нині щастям незбагненним
Сплетіння тіл і мішанина слів,
Хоч пам’ять зберігає поіменно
Усі скарби надій і почуттів.
Довірливі, красиві і любимі,
Зібравшись ненароком звідусіль, –
Тепер гуртом стоять перед очима
І кожна в серце входить, наче біль…
20.03.21

- Гальмуй! Гальмуй!, - кричали з неба…
Візьми праворуч, та не там…
А я, тако, дивлюсь на себе
Перекрутило… Сам не сам

- Заходь. Заходь… Одінь батути
Тримай при собі алфавіт…
Усе змалюй, щоб не забути
Якого кольору це світ

- Забудь. Забудь... - шептали з боку
Твій непочаток без кінця…
За кольори тримайся оком
А так хотілося стільця...
20.03.2021.

Не кожному дано писати щиро,
Не розгубити в пишних формах зміст.
Потрібен швидше Божий дар, ніж хист,
Щоб з іскри слова запалити віру

І розбудити думку в сонній тиші;
Торкнутись вічного крізь поспіх днів;
Красу природи, ніжність почуттів
Подарувати у суцвіттях віршів;

Плекати вищі цінності свободи
І правду берегти для майбуття;
Попри спокуси й виклики життя
Лишатись нервом власного народу.

2018 р.

Присвячено українським поетам-шістдесятникам,
насамперед Ліні Костенко і Василю Симоненку.

***сюр***

Дощ мікстурою крапає з віт,
Мов клепсидрою час витікає...
...чи було так покарано світ,
Розмальований у нецікавість
Знефарбованим поглядом п"я-
ного ока у пляшки порожність?..
...намагання у хворому "я"
Віднаходити творчу спроможність
Безнадійно надії шука-
ти у світі, де свіжого сліду
Не лишає той дощ, що стіка,
Ніби плачем по жертвах ковіду,
Передзвонами з Наві у Яв,
У шаленоздорове минуле...
...що ж зосталось, кохана моя?..
Почуття!.. Бо вони не поснули
Під фальшиву нудьгу оптимі-
стів, фарбуючих барвами сірі
Недолугі паркани чумі...
-Знаєш, мила, я вірю... Я вірю,
Що цілунки й обійми діво-
чі лікують... І сили поновить
Двоєднання закоханих... О,
Це таки лікування, панове!..
Я проходив крізь нього не раз,
Мов крізь голкове вушко із казки...
...знову марення... Бо темпера-
тура... Ліки... Дистанція... Маски...


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121031908251

Мріяти зовсім не злочин,
хочу не знає меж…
Мрія солодко лоскоче,
хочу спокушує теж.
Мрії будують замки,
в хмарах і на піску,
хочу розтрощують рамки
в побуті і у мізку.
Мрії ведуть за руку,
мрії будують мости,
хочу готують на муки,
хочу не знають мети.
Мрії це вальс натхнення,
хочу - політ бджоли,
мрії це сенс сьогодення,
хочу – азарт від гри.

12.04.2020

Насправді Ви, мадам, і Ви, сер -
Ваш власний, вже даруйте, висер.

2021

Є Беатріче, та немає Данте,
хоча обох об’єднує одна
історія – звичайна та сумна
любов, яка примушує страждати,
яка існує тридев’ять віків...
а я у тридесятому столітті
очікую ще на твої привіти
на дні аїду у країні снів.
Але давно проснутися пора.
Заходять і твоя, й моя зоря
за обріями нашої оази,
де ти віки усе ще не моя,
а я на віки кану за моря
так і не видівши тебе ні разу.

03/21

Може, я не твоя Беатріче.
Ну, а ти майже Данте уже.
Я запитую, – милий, невже
не могли ми зустрітись раніше?
Ти повів би мене у ті дні,
де існують заблукані тіні,
ти любив би мене уві сні
і були б ми щасливі і вільні.
Та недоля між нами стоїть.
Я чужа і невільна дружина
і не я в цій пригоді повинна
повернутись за межі століть,
де побачу тебе хоч на мить
як матуся заблудлого сина.

Коли кажуть: «Я не ревную», – не вірте.
Ревнощі стиха підточують щастя скирту,
немов миші, нала́джують хо́ди повсюди, –
і от ревнощі вже: голос, вуха і груди,
і хода́ не та, і очі сволочі,
і тривога за завтрашні дні і ночі.
А якщо, не дай Бог, хтось підійде збоку
і спитає, прискіпливо скалячи око:
«Ну, ревнуєш?! Я вбив би давно за таке», –
погляд змінює фокус на тіло п’янке,
осоружніє шкіра м’яка й еластична,
йде охота на всіх підозрілих – дотичних!
Усихає любов на податливім ґрунті,
на врожайному сонці, дощовім перепутті, –
і ти кажеш собі: слід любов пережити,
з ким завгодно, крім неї, на світі дружити…
Нищать ревнощі факти і аксесуари,
палять пам’ять, листи, цигарки, мемуари.
Лиш у снах, засушивши шалені уривки,
чуєш голос не свій: «Я ревную?! – Ніскільки!»

21 березня 1995 р., Київ

Над урвищем стою… Уже надвечір,
темніє неба голубий сатин.
Ти, увібравши голову у плечі,
сховалася за часу палантин…

І тчеться ніч, і сіється, і плине,
і лащиться, затягує у вир,
і падають розпечені вуглини
моїх думок у збайдужіння звір…

І сиплються жарини у яругу,
на саме дно, іскряться і сичать.
Ішов так довго уперед… по кругу,
що од безсилля аж пече кричать…

Але у сон уже не повернутись
і не знайти затоптані сліди…
Усе забути хочу і забутись,
і затишок душевний віднайти.

Я знала цю фею, - десь бачила.
Ішла понад гаєм у сукні червленій.
Волосся спадало, з ясного чола,
У погляді хмари, зернини у жмені.

Озимі засіяла на цілині,
зібрала врожай із ланів сивочолих.
Війнула хустиною - грак вдалині,
жалобним хрестом, наче то її доля.

Позолотила дерева усі,
розсипала листя - зібрала гербарій.
Зітліли троянди в холодній росі -
грибними дощами, туманами марять.

Розправила крила, спурхнула з землі.
Над куполом церкви, злетіла у висі.
Без неї миттєво світ, вицвів, змалів.
Прелюдія осені у падолисті.

15.03.2021р.

Світ зародився. У лоні ще вишні сплять.
Непотревожено, мірно струмують соки.
Та крадькома, наче той опівнічний тать,
Березень губить спокій.

Йде у заплави, зрива з паколів човни.
В’язи кремезні, а руки червоні й дужі –
Вже як обіймуть! Збентежено вишня снить
Вельоном білим, мужем:

Як озоветься – птахами злетить луна,
Як у сопілки заграє – розгонить тишу,
Як засміється – розіллється далина,
Аж затріпоче вишня!

Буде тобі… Він уже заквітчав вербу,
Біля тополі впадав і марудив липу.
Навіть березу – прозору, аж голубу,
Залоскотав до схлипу.

Ти ж недотóркана! Що тобі пружний стан?
Дух його ярий, а усміх в очах привітний,
П’яно-медові, аж хижі його вуста…
Заміж підèш за квітня!


Вишня стареча, вже стільки було цвітінь.
Вже і не родить, та серцем затерплим чує
Марево тепле… Березень в мареві тім
Віти її цілує.

Настраиваюсь на позитив..... весеннее настроение 19.03.21

Цветы жизни – дети, внуки!
Мы их рожаем и растим !
Душой своей и сердцем,
Их любим, дорожим!
Постоянно думаем, заботимся о них!
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь!
Как, Андерсен сказал:
« Чтобы жить, нужно солнце,
свобода и маленький цветок»
Над которым мы свою голову склоняем,
Любуемся, ухаживаем, бережем…19.06.17 (написаны в больнице)


Цветы растут для восхищения!
Взгляд радуют и настроение!
Как много видов и сортов!
Знать всё нельзя, хоть и готов!
Их красота неповторима!
И цвет и форма неделимы!
Их всем природа наделила !
На свет, на цвет благословила ! 2009

Мои рисунки, фото- цветов, чудо-природы

Нечуваним коханням
Ти стала недарма,
Бо втоми і вагання
В мені уже нема.
Підвожуся дочасно
Без краплі гіркоти,
Щоб солодко і щасно
В кохану увійти.
Торкаюся зраділо
Розкритих спрагло вуст, –
Удвох єдиним цілим
Я сам собі здаюсь.
В яскравому світінні
Згоряють ночі й дні, –
Усе на світі тлінне,
Кохання тільки – ні.
19.03.21

Василько вранці вискочив надвір
В траві пробігтись, поки роси впали.
У місті, де прожив він до цих пір,
Йому таке й на думку не спадало.
Холодних крапель доторки відчуть,
Штанці задравши аж поза коліна.
І він уже б і кинувся, мабуть,
Коли дідусь озвався із-за тина:
- Ти чи надумавсь по траві гасать?
Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
Глянь, як на ній виблискує роса.
Трава просохне, зачекай лиш трішки
Й тоді хоч і качайся вже по ній.
Ніхто і слова супроти не мовить. –
Поправив капелюх великий свій,
Все іще гарний, хоч давно не новий.
- Іди-но, краще, та я розповім
Звідкіль на світі роси узялися.
Василько миттю зацікавивсь тим,
На лавці хутко з дідусем усівся.
А той розправив вуса та й почав
Неспішну мову про події давні.
І знов Василько в дивний світ попав,
Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
- Коли боги були ще молоді
І світ на ноги тільки-но спинався,
Історія ця й сталася тоді.
Спитаєшся – як я про це дізнався.
А мені вітер якось нашептав,
Коли я йшов над річку попід верби.
Він саме над землею пролітав,
Мабуть, містечко приглядав для себе,
Де би йому спокійно відпочить.
Але у вербах зачепивсь за гілля.
Проситися у них став: «Відпустіть!»
Але ті учепились, не пустили.
Я чув, як він у листі шарудить
І борсається, вирватись бажає.
Поміг йому те гілля розчепить,
А він навколо мене все кружляє,
Мов дякує за поміч, а затим,
Як в затінку ми сіли спочивати,
Розговорились потихеньку з ним,
Що там у світі всякого чувати.
Ото тоді від нього я й почув
Історію цю дуже-дуже древню.
Щось, може, з того часу й призабув,
Та основне все ж пам’ятаю певно.
Жив на землі такий от собі День,
Він мав ворота Сонцю відкривати.
Відкриє, сонце вранішнє зійде
І буде землю тут обігрівати.
А День слідкує, щоб як слід було,
Щоб сонечко не збилося з дороги.
Щоб шлях по небу до кінця пройшло
І не спалило, не дай Бог, нічого.
Надвечір День ворота закрива
І йде, другі навпроти відчиняє.
І сонечко на захід відплива
Крізь ті ворота, там обігріває.
А День за ним планетою іде…
Тож в нього часу не було й присісти.
А жив на світі не самотньо День
Адже були у нього жінка й діти.
Хоч жінка вже й померла на той час,
Зоставивши на нього двох синочків.
Були вони маленькі ще якраз,
Бо мали усього по кілька рочків.
Одного звали Ранок, іншого,
Молодшого із них назвали Вечір.
Була живою жіночка його,
То вдома все було на її плечах.
І доглядала діточок вона,
Й наварено було, і все до ладу.
А сонечко ледь вранці вирина,
То чоловіка зустрічала радо…
Та от лишився він на самоті.
Й не знає, що із дітками робити.
Ну, як одні синочки будуть ті,
Як він піде в другу частину світу?
Поки він тут, то може зазирнуть
Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
І нагодує, й може пригорнуть
Своїх синочків, заспокоїть щоби.
А цілу ніч вони сидять одні,
Бо ж нікому за ними подивитись.
Щоб не кидать без догляду синів,
Він вирішив іще раз одружитись.
Була одна знайома в нього Ніч,
Яка давно на нього позирала.
Та він любив дружину, звісна річ,
І на других звертав уваги мало.
Тепер же обернувся, роззирнувсь
І вона перша втрапила на очі,
Така вся чорна, наче упірнув
У темний вир і виринать не хоче.
Тож скоро й одружилися вони.
Вона дітей любити обіцяла,
Неначе рідні то її сини.
Пообіцяла… та не зав’язала.
Робота в неї непроста була,
Як він ворота сонцю відчиняє,
Так вона небом Місяця вела
І зорі начищала, що аж сяють.
Але вона із дітьми півдоби,
А потім батько прибува до хати,
Вона ж простує на той бік робить,
Де Місяць має землю осявати.
Дітей вона любила на словах.
Своїх не мала, а чужі для чого.
Історія для світу не нова
Про мачуху… Була, звичайно, строга.
Не скаже, навіть, лагідне слівце.
Це як з роботи прийде не сердита.
А як сердита… Не дай Боже це,
Тоді вже дістається бідним дітям.
Вони росли дружненькі, бо ж самі,
Трималися один біля одного.
Брат брата із півслова розумів…
Вона ж, прийшовши, починала з того,
Що розділяла по кімнатах їх,
Самим веліла в темряві сидіти.
Ще й накричить, бувало, на малих.
І плакати розпочинають діти.
Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
Ряснії сльози утира на личку.
Сльозами страх прогнати хоче свій.
Вони течуть з очей, неначе річка.
Як отой плач до Ранку доліта,
То в нього теж із жалості до брата
На очі сльози рясно наверта.
І плачуть, доки й мачуха із хати.
Тоді вони усядуться удвох,
Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
З очей покотять сльози, як горох,
Аж зробиться вологою світлиця.
А прийде батько, сльози їм утре
І висушить, обійме, заспокоїть.
З душі дитячу тугу прибере,
Щоб не осіла кривдою гіркою.
І жалко діток, але що робить.
Одних не можна вдома залишати…
Отож відтоді, ледь захолодить,
Почне роса вечірня випадати
На трави рясно. Крапель міріад
У місячному сяйві заблищали.
То плакати почав молодший брат
І його сльози на траву упали.
А потім й Ранок сльози добавля.
Стають на травах роси ще рясніші.
То мачуха прийшла додому зла,
Тому і діти плачуть так невтішно.
Та прийде батько, висушить усі
Ті їхні сльози, обійме, утішить.
Не встигнеш озирнутись – й по росі…
Тож треба трошки почекати лише.

оце поранок узяв за руку і мовить слухай
слухай як зимові дерева шепочуть соком
сік витікає на тебе на мене на спраглі рухи
на анемічне мовчання пальців неодиноке

бліде ячання в якому я уже невразлива
як кожна жінка як дикий нерв павутинний
хапай за серце бо в ньому зріє арійська злива
а коли громом ітиме пішки народить сина

жити у житі того чоловіка що наче спиця
не бачить глянцеві палітури із сліз і солі
кидає сміх тельмарина й тоді не спиться
бо тонеш в його обіймах липою золотою

і хто він був до мене і хто я для нього зараз
на балконі у поділ зорі збирають повітря
от насадила квітів ангельська ти зараза
надворі весна зимує а ти усе молишся літу

захочеш щоб сонце котилося апельсинове
і ноги босі тонули в травах і перемир’ях
це скільки ж потрібно шипшини надихатись
щоб цілувати нишком на шиях ясні сузір’я