У Софіївськім затишнім парку
ми з тобою алеями йдем.
Підглядає крізь вечір у шпарку
зоряниці далекий Едем.

Відбиваються в поглядах - зорі,
бо в долоні тремтлива рука.
Розлилася в душі бірюзовій
соловейка рулада дзвінка.

Хай шепоче нам клен про Софію
і її незрівняну красу.
Я ж тобою, кохана, зорію,
блиск сузір'я вплітаю в косу.

Не надихатись нам зорепадом,
Не напитись любові сповна.
Ніч гойдає на хвилях відраду,
чути здалеку плескіт човна.

Нам, лебідко, на острів кохання,
й залишитися там на віки.
У купальських ночей раювання
на водойми пускати вінки.

Ми напишемо світлу поему,
побудуємо щастя мости.
На землі хоч немає Едему.
Мій рай там, де знаходишся ти.

22.06.2020р.

*сонет*

Чому нема у нас, хоч я і Ви є,
Екзистенційного, що зветься mon ami ?
Розділене, у підребер"ї ниє
Прадавнє таїнство, означене людьми

Коханням, що безсмертними Богами
Одвік, здавалося, дароване було,
До людства днів останніх пранаями...
А нам з тобою- ні, не випав долі лот...

Цей смуток віддзеркалить час осінній.
І по стіні змалюють наші тіні
Фінальну мить Ромео і Джульєтти...

Сумний альянс поетки та поета,
Цей декаданс відійде з нами в Лєту...
Його ми вип"єм, мов цикуту нині.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120062204041

Кому не страшно зранку проспати?

Кому не страшно пропустити машину?

Кому не страшно сказати?

Я тебе люблю

Я твоя людина

2020

Впустили в рай з гріхами! От так номер!
Ну, трохи побурчали - і усе
Крадій у парадизі ниньки - норма,
А бахур ніжний - коржики гризе.

Все так як на землі: владикам - трони,
Грошву - кмітливим, працю - трударям.
Дитятко у колисці просить моні,
А ксьондз і піп окучують вірян.

Командує привратник: "Віра! Майна" -
Бідноту - вниз, а вверх - як маєш гріш.
Простяг крило архангел світлосяйний:
-За вхід у рвй плати, поете, чинш.

Нема нічого! Лиш на гузні прищик,
Весь вік писав, і жив тому у борг.
- Бери ось це,- між пера суну вірші,-
Вони безцінні! Купить навіть Бог...

А чорт був поруч! Ледь не втрапив в сіті!
Каправим оком блимав Азазель.
Корупція, хабарництво несите
Й наживи дух езізіум трясе.

Гріхи людські в ціні такі як мойва,
Святе письмо - що в мишоловці сир.
Це видумки? Образлива намова?
Ну що ж - змотайся в рай і перевір.

22.06.2020 р

Стривай, захоплена!
Ти вже вогнем гориш.
Ти коси обсмалила у екстазі.
Ти – дерево, що розцвітає лиш,
а листя вже у полум’яній смазі.
Пожежа поруч.
Це любов твоя.
А я?
– Лечу шукати свіжу липку.

20 травня 1991 р., Київ

Іще в досвітньому тумані
Незриме світло для очей, –
А вже прийшло натхнення ждане
І душу тішить, як єлей.
Воно не вперше і не вдруге
Дивує неладом мене, –
То в серце вп’ється, наче туга,
То в нього радість поверне.
Дарма гублюся в ці хвилини
У марних роздумах своїх:
Чи сум негадано нахлине,
Чи у словах воскресне сміх?
Який принадний світ натхнення
Тим, що завжди мінливий він, –
Кажу в години одкровення,
Без недомовок і таїн…
21.06.20

Створивши Землю, через певний час
Бог, відпочивши, взявся оглядати.
Можливо, десь щось треба підправляти,
Бо ж світ творив оце Він перший раз.
Все, наче, добре – гори і річки,
Моря, озера… і ліси, й пустелі.
Вже й люди поназводили оселі,
Зорали землю, зріють пшенички.
Радіє серце Боже – все гаразд…
Аж ось дістався поглядом Волині,
А там – води, що людям й по коліна,
Стоять, кричать до неба раз по раз.
Лиш де-не-де сухенькі острівці,
Куди нещасні пхають ледь не плавом.
Коротше, кепські на Волині справи,
А вся проблема – лише у ріці,
Яку Господь забув тут провести,
Аби вона всю воду цю збирала.
Тож люди з неба помочі благали.
І як він цю дрібницю упустив?
Негарно якось, справді, вигляда!..
Рішив Господь робітників послати,
Які повинні русло прокопати,
Щоб ним до моря потекла вода.
Кого ж послати? Ангелів своїх?
У них на небі вистача роботи.
Ішов якраз повз райськії ворота,
А там юрба душ з тисячу стоїть.
- Це хто такі? – питає у Петра.
- П’янички різні. Люди й непогані,
Але життя проциндрили по п’яні.
Кудись би вже й відправити пора.
Але куди? До пекла за гріхи?
Але , крім п’яні, більш гріхів не мають.
Та з цим не можна, мабуть і до раю?
Хоча людей немає тут лихих.
То, може, Ти порадиш, що робить?
І Бог одразу зрозумів, як треба:
- Якщо усі ви хочете на небо,
То це іще потрібно заслужить.
Я зараз вас на землю опущу.
Там треба русло для ріки прорити,
Аби з Волині воду всю спустити,
Тоді гріхи всі п’яні вам прощу.
І от юрба уже з небес іде,
Усі стискають видані лопати,
Готові вже й копати розпочати…
Але ж…волинських треба знать людей.
Умить забули, що вода стоїть.
У хаті гості – геть усе проблеми.
З роботою ще встигнем, ще почне́мо.
Робітників же ж треба пригостить.
І стали все, що в домі є, нести́.
Заставили наїдками все поле.
Та й не стрічали ж «на суху» ніколи.
Як гостя та й медком не пригостить?
Коротше, стріли так, як має буть.
Як гості добре вже посоловіли,
Взяли лопати і взялись до діла…
Ніхто других не хоче, навіть чуть.
Копає там, де хочеться йому.
Та ще ж біжить іноді похмелитись.
Уже водичка починає литись
По руслі… та, однак, не одному.
Той рив туди, а той у інший бік.
Та все ходили, працю приливали,
Тож русел чималенько накопали.
Але, який не був, та усе ж стік.
Вода зібралась та і потекла,
Дорогу далі вже сама проклала.
Поки земля потроху просихала,
Знов усі разом сіли до стола.
Коли поїли й випили усе,
То всіх тоді вже потягло й на танці.
Затанцювали на сухій ділянці
Аж пилюгу під небеса несе.
Такого станцювали гопака,
Що й небесам від того жарко стало.
Всі янголи з-за хмари позирали,
Що то за чудасія отака.
І Бог з Петром поглянули туди.
Апостол аж за голову вхопився:
- Це ж як народ анахтемський напився!
Тепер у пекло лише… Чи, куди?
А Бог сміється: - Ну, чого ти так?
Вони ж, хай так, роботу все ж зробили.
А те, що пили?! Так востаннє ж пили!
Бо в нас в раю не випити ніяк.
Ту річку, що п’янички прогребли,
Стоходом люди із тих пір назвали,
Бо ж русел там, хоч і не сто – чимало.
Та головне, що води всі стекли
І можна було вже спокійно жить.
До речі, там, де танці танцювали,
Вони так землю добре утоптали,
Що й шлях джерелам удалось пробить.
Заповнила місцевість ту вода
І озеро на тому місці стало.
Місцеві його Нобелем назвали.
А чому так – ніхто не угада.
Адже, не похмелившись, називали.
Того і назва вийшла отака.
Біжить і досі та Стохід-ріка,
Щоб ми подію ту не забували.

Дрімаю. Сниться зграйка юних дів -
Із діда витискати будуть соки...
Та - бац! - у сни вломилися святі,
Священники, фанатики, пророки!

Питають: - Нум, кажи як на суді -
Кому із нас віддаш безсмертну душу?
Їх - наче тлі, а я - лише один!
Од нежиті, до того ж, не одужав.

Трясе кадилом попід носом піп,
Кричить, що ласки Божої не вартий.
- Ти задарма жуєш на світі хліб!
Давай но десятину із зарплати!

Не думай. Гроші сплачуй і молись.
Дивися пильно ув іконостаси.
А прийде час - тебе візьмуть увись,
Шматочок раю видадуть із каси..

Святе письмо підсовує мулла:
- Вдягай чалму і хутко на коліна!
Учись казати: "О святий Аллах!"
Ти - мій господар! Я - твій раб! Невільник!

Мовчить, не репетуючи, раввИн
З-під лоба поглядає вельми люто.
Здогадується, що я за один,
Мені бажає випити отрути.

А далі - трилер (Боже борони!)!
Вчепилися отці святі вуха.
На щастя, навпіл репнули штани,
Я випав і у яр шугнув щодуху.

Прокинувся. У двері "геп" та "геп"
Відкрив. Від "щастя" одібрало мову.
Під хатою юрба танцює реп -
На збори кличуть свідки Ієгови.

21.06.2020р.

І пройдячи́ ці тридцять два сліди,
огромні, злі, помножені на чудо,
я розкажу, що всі ми є жиди,
жлоби, хохли, кацапи та іуди!

Ми поцілуймося під тридцять два сліди,
яких зробили ще не наші ноги.
А ми, хохли чи ляхи, чи жиди
розклали вогнище на Бухенвальді вбогім.

Хай нас так звуть, хай зекономлять гроб,
розвіють попелом над чорним Бундесратом.
Але ж єврейська дівчинка і "жлоб"
були у газовій, однак, сестрою й братом.

28 березня 2004 р., Київ

*****
Графомань! у столі провалилась шухляда,
А чергові коханки – нездари з нездар,
Ось що роблять казки! Я для них – Шахрезада.
Обліпили, як нетлі бульварний ліхтар.

Заримовую все, що потрапить на очі,
Поторочі регочать із мене вночі.
А мені хоч би шо, я охочий до збочень,
Перечитую, все що за ніч надрочив.

Я прозвав кабінет будуаром де Сада,
Тут за тиждень ЗбірЛуку свою накатав,
У компанії фей полюбляю писати,
Надихає мене полиновий нектар.

Роздружинілась жінка, бо «слішком испорчєн»
Бо на склянку присів і, не знявши штани,
Провалився крізь дно. О, який тамагочі –
Цей гранчак, цей магічний кристальний
Двійник.

Виктор Улин
Анне Ахматовой
«Небывалая осень построила купол высокий,
Был приказ облакам этот купол собой не темнить.
И дивилися люди: проходят сетрябрьские сроки,
А куда провалились студеные, влажные дни?»
(А.Ахматова « Небывалая осень…»)
В фиолетовом платье и с ликом чеканным и строгим,
Никогда и негде никого не о чем не моля,
Вы смотрели вперед, как дается по жизни не многим –
Как богиня Фортуна с бушприта ее корабля.

Не смотрев никуда, мы лишь лезли – все выше и выше.
Мы низвергли богов – бесполезных, как дождь в декабре.
Вы ушли навсегда и никто никогда не услышит
Эха Ваших шагов в ленинградском пустынном дворе.

Все уйдет и пройдет. Ничего не останется прежним,
Неизменна лишь смерть. Только Вы-то попрали ее!
Будет солнце пылать – как вошедший в столицу мятежник!
Будет падать закат – словно тихого сна забытье…
17.апреля 2018
Перевела на украинский язык 21.06.20 8.14


Віктор Улін

Анні Ахматовій
«Небувала осінь побудувала купол високий,
Був наказ хмарам цей купол собою не темнити.
І дивувалися люди: проходять вересневі сроки,
А куди провалилися студені, вологі дні? »
(А. Ахматова «Небувала осінь ...»)

В фіолетовій сукні і з ликом карбованим і строгим,
Ніколи і ніде нікого ні про що не благаючи,
Ви дивилися вперед, як дається по життю не багатьом -
Як богиня Фортуна з бушприта її корабля.

Не дивлячись нікуди, ми лише лізли - все вище і вище.
Ми скинули богів - непотрібних, як дощ в грудні.
Ви пішли назавжди і ніхто ніколи не почує
Еха Ваших кроків в ленінградському пустинному дворі.

Все мине і пройде. Нічого не залишиться тим самим,
Незмінна лише смерть. Тільки Ви щось потоптали її!
Буде сонце палати - як увійшов до столиці бунтівник!
Падатиме захід - немов тихого сну забуття ...
17.апреля 2018
Переклала українською мовою 21.06.20 8.14

ЧТО МОЖЕТ ДОКТОР,
ОЧЕНЬ МНОГОЕ,
И ВЫСЛУШАТЬ НАС И ПОМОЧЬ,
ПОРОЙ, БЫВАЮТ ОНИ СТРОГИЕ,
НО ДЛЯ ТОГО, ЧТОБЫ ЛЕЧИТЬ,
НЕЛЕГКИЙ ПУТЬ ОНИ ПРОШЛИ,
УЧЕБА, ПРАКТИКА,НАУКА,
НЕБЫЛО ВРЕМЕНИ ДЛЯ СКУКИ,
А ОПЫТ ИМ,ЧТОБЫ ДОБЫТЬ,
НАМ НУЖНО СЕРДЦЕ ИМ ОТКРЫТЬ…
ЧТОБЫ ОНИ МОГЛИ ПОНЯТЬ,
ЧЕМ НАШИ ДУШИ СОГРЕВАТЬ,
ОШИБКИ ДЕЛАТЬ ИМ НЕЛЬЗЯ,
КЛЯТВА ГИППОКРАТА В ЮНОСТИ ДАНА,
ПРОФЕССИЯ НЕ ПОЗВОЛЯЕТ,
НЕ РАССЛАБЛЯТЬСЯ,НЕ СТОНАТЬ,
И ЖАЛОВАТЬСЯ НАМ, И УНЫВАТЬ,
А СКОЛЬКО НУЖНО ВЫУЧИТЬ ЕЩЕ,
ЧТОБ НЕ ОТСТАТЬ В ПРОГРЕССА ВЕК,
ПОДСТАВИТЬ ВЕРНОЕ ПЛЕЧО,
И МОЛОДОМУ ДОКТОРУ ПОМОЧЬ.
САМОЕ ВАЖНОЕ ВЕДЬ ЭТО ДЕЛО,
ДАРИТЬ ТЕПЛО, ЗДОРОВЬЕ ПОПРАВЛЯТЬ,
ЛЮДЕЙ ЛЮБИТЬ,ЧТОБЫ И МЫ МОГЛИ
ИХ УВАЖАТЬ…
6.06.17(написаны в больнице)

Буває іноді так хочеться забути
Про залетівший за сорочку страх,
Лишити снам своїм таємні атрибути,
І відшукати новий непочатий шлях.

Але ніщо уже не змінить тої миті,
Коли шукав забуті знаки в бур'яні,
А сльози правди у дозрілім сивім житі,
Лишали слід на сходах і в мені.

І якось марно стало мріяти й мовчати,
Про сонце, що залишилось в пітьмі,
З'єднавши тілом поржавілі лати,
Із вірою святою у майбутнє далебі.

Сиділи дід з онуком понад Дніпром – рікою,
Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
- Дідусю, чому річка не має тут спокою?
І що то за каміння текти їй не дає?
- Каміння те – пороги,--дідусь відповідає
- А звідки узялося воно серед ріки?
- По різному, онучку, народ розповідає.
Але було то в давні, неві́домі роки.
Тоді ще сонце в небі по іншому світило
І люду було мало в навколишніх краях.
Ще тури табунами по степу не бродили.
Не вигравали м’язи на їх міцних боках.
А у лісах північних жив велетень, говорять.
Валдаєм його звали ті, хто про нього чув.
Неміряно мав сили, ліси трощив і гори,
Бо, чомусь злий постійно на все на світі був.
Усі кидались в розтіч, як він землею тупав.
Не дай бог ще побачить, то смерті не минуть.
В один момент своєю лапищею наступить
І вже ніяка сила і спритність не спасуть.
Ніхто не смів перечить йому на цих просторах
Бо він іще лютішим тоді умить ставав.
Летіли в усі боки камінні цілі гори
І вікові дерева з корінням виривав.
Якось йому схотілось на південь прогулятись.
Дійшов він до моря і каже: «Розступись!»
Але грайливе море не хоче підкорятись,
Ступив він кілька кроків та ледве не втопивсь
Розсердивсь дуже сильно Валдай на синє море,
Став кидати камінням. Та морю то пусте.
Ганяє собі хвилі, гуляє на просторі
І, як пісок, ковтає страшне каміння те.
Побачив він, що сили даремно витрачає,
Тож вирішив все море він випити тоді.
Пив уже пив, а морю усе кінця немає.
Якби ж перепинити шлях річковій воді?
Подавсь Валдай на північ,почав там землю рити
І яму величезну в кінці кінців зробив.
Стягнув тоді всю воду з навколишнього світу
У яму ту й камінням надійно завалив.
Єхидно посміхнувся. Лишилося чекати,
Коли-то синє море все висохне до дна.
А сам, тим часом, вклався у затінку поспати
Від праці заболіла у велетня спина.
Заснув Валдай спокійно.Далеко чуть хропіння.
Вода ж сидіть не хоче у ямі у тісній,
Все виходу шукає, підточує каміння,
А сила величезна прихована у ній.
Пройшло немало часу.Вода знайшла шпаринку
І весело помчала собі до моря знов.
Біжить, дзюрчить, співає, незмовкне й на хвилинку,
Радіє, що звільнилась від камінних оков.
Вже й зовсім недалеко Азовське море синє,
Вже чується здалеку: шумить його прибій.
Аж тут позаду змовкло Валдаєве хропіння
Прокинувся нарешті той велетень страшний
І бачить, як від нього вода чимдуж тікає
І скоро вже й до моря, напевно, добіжить.
Як зареве він люто, мершій граніт хапає
І починає жбурляти, щоб шлях перепинить.
Ну, що воді робити? Хоча і близько море,
Та не добігти, мабуть. Вона тоді зверта
І потекла на південь по степових просторах,
Щоб там Валдай, можливо, камінням не дістав
Там де там. Град каміння все сиплеться із неба
І ледь вода встигає проскочити повз них.
Валдай реве із люті, виходить аж із себе.
Уже й не вистачає запасів кам’яних.
Хапа він здоровенну, як гору, каменюку
І як жбурне. До неба аж бризки піднялись,
А сам, тим часом, тягне,ще більшу собі в руки;
«Ні , не втечеш від мене!Вже краще зупинись!»
Ну як тут воді бути? Спинятися не хоче,
До Чорного до моря свій повертає шлях,
А щоб не потрапляти Валдаєві на очі,
Десятками потоків розбіглась по степах.
Валдай підняв ту гору, пожбурить вже зібрався,
Але куди? Не бачить-немає десь ріки .
Завмер від здивування. А камінь обірвався
І придав Валдая собою навіки.
А з-під гори тієї, як вирвуться потоки,
Помчали в усі боки до різних до морів.
Так і з’явились ріки у ті далекі роки,
Але Дніпро найперший себе з оков звільнив.
Тепер той ліс, ізвідки бере Дніпро початок
Оковським так і зветься.З Валдайських височин
Тече і він, і Волга, Двіна та ще з десяток
Річок і більших, й менших. Співучих, як і він.
Там, де Валдай каміння жбурнув тоді у воду,
Лишилися пороги .Вода тут аж кипить:
І здвинути не може, і обминути годі,
Каміння те і досі їй на шляху лежить.
Найбільша ж каменюка та Хортицею зветься,
А далі Луг Великий, бо там Дніпро розливсь.
І козакам привільно на островах живеться,
Там Січ –козацька мати з’явилася колись.
Чи так було насправді, чи вигадали люди?
Того уже, онучку, не можу я сказать.
Та бачиш сам: каміння накидано усюди.
Ну, хто б їх серед річки міг так понакидать?

Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі.
У крапках дірок шинелі. Мізки в комі опізнаю!
Знаки ділення – де вічі, замість горла – темінь спалу.
От і вийшов чоловічок, представник її загалу.
Ось і він, громадянин,
що виймає зі штанин.

"А почім та радіола?"
"Хто такий Савонарола?"
"Десь бо є на те підказка?"
"А клозет, як ваша ласка!"

Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці.
В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром.
І нарізкою навскісно, як полтавської, в дорозі
з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживає снігу килим, а розвилки-полустанки
окропить не однієї вмістом випитої склянки.
Виють в лігвах піль, таким
ошелешені вовки.

"Ба, життя – як лотерея".
"Вийшла заміж за єврея".
"Нарід довели до ручки".
"Дай червінця до получки".

Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним – мецо-сопрано.
В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами.
Рогом риючи каракуль, дехто в штанях із барана
на трибуні мавзолея мружить щілочки тирана.
Як лихі казали люди, вирлам з вихорами вражим
узнаки, як фіш на блюді, ціпеніє труп зі фаршем.
Славно гріб од самоти
при гвинтівці стерегти.

"Не дивись у вічі, діво:
підеш, серденько, наліво".
"Піп любив свою собаку".
"Умирали вдвох від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
(Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана,
взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се – великий син Росії, най і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м'ясо.
Чудо-юдо: ніжний граф
наплодив книжкових шаф!

"Научав мінету, й тільки?".
"Що за кипиш-гам без бійки? "
"Крив останніми словами".
"Крайні є? То я за вами".

Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші.
Сповіщають: "Ось так лажа" чи "Яке смачне повидло".
По Європі бродять нари в марнім пошуку параші,
там і сям зніяковіле намість здибуючи бидло.
Хвиля благами причалу обнадіяла "Аврору",
щоб пальнула на початку безкінечного терору.
Ой ти, участь корабля:
скажеш "плі!" – почуєш "бля!"

"Укріпив стосунки браком".
"Все одно поставлю раком".
"Ех, Цусімо-Хіросімо!
Жити далі незносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобине щебетання.
Що обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя.
Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування.
Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя,
оболоки на осонні плідні ув архітектурі.
Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі.
Бугаїне "у-у" в гайку.
Дятел стукає круку.

"Пленум брав перерву двічі".
"Дав поліном їй меж вічі".
"Білий світ арабській хаті
застять знов жиди пархаті".

Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя.
Кожен иншого в прицілі, куці пальці на гашетці,
і кілечки диму з люльки… Так, на думку режисера,
Націй Батько був і гигнув, з нікотинами у герці.
І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі.
Зі коричневого ока б’є ключем Напареулі.
Друг-кунак стромляє клик
в недоїдений шашлик.

"Ти дививсь Дерсу Узала?"
"Я тобі не все сказала".
"Раз чучмек, то вірить в Будду".
"Сука будеш?" – "Нею й буду".

Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом
зі замацаним в кишені знакомитим оковидом.
Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем,
то пеняючи законом, то погрожуючи митом,
окликає: "Як живете!" І бентежать глянцем плоті
Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті.
Пролетарій не баран:
чимчикує в ресторан.

"Ти у шкарах цих, як янкі".
"Заламав її зі п’янки".
"Був простим собі робочим".
"Поза тим, усі ми дрочим".

Входять Думи за Грядуще, всі у строях цвіту хакі.
Мирний атом криють матом; балістичности снарядам
додають у танці-шманці: "Ми вояки-забіяки!
Росіянці і германці нам примір під Сталінградом".
І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони.
А у спальні не до снів
подушкам від орденів.

"Де яйце, там і пательня".
"Чув, московська достеменно
буде знову по рублю".
"Мам, я тата не люблю".

Входить дехто православний, мовить: "Я тут повноправний.
У душі моїй Жар-птиця і туга по государю.
Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни.
Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю.
Гірше порч своїх вошивців – підчепити їх заразу.
Грай, гармоне, заглуши цей саксофон – поробу джазу".
До причасть і сліз роса
личить жертвам обріза…

"Нам біфштекс і хрін у плошці".
"Бурлаки-сєвероморці
крейсер витягнуть, дастьбі,
й дозу променів собі".

Входять Думи за Минуле, в убранні якім попало,
з чорнобурками в помині. На розбірливій латині
і російською тихіше запевняють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині;
б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила.
Та бракує алфавіту. І дитя, осоловіло,
після "баїньки-баю",
загинає: "мать твою!".

"Ліз у пах, коли знайомивсь".
"Підмахну – і в Сочі". "Помісь
лейкоциту з антрацитом
називається Кокітом".

Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери,
хто – з докладним, самотужки занотованим доносом.
З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери
запопадливо кивають – шмаркачам і кирпоносим,
що врубають "Руський бальний", і до батьківської хати
забігають притьма в спальні, де зачаті – тат прогнати.
Що попишеш? Юнь, авжеж.
Не удавиш, не уб’єш.

"Плюнув в суп, зігнав досаду".
"Срати поруч з ним не сяду".
"А моя, як та мадона,
не бажає без гондона".

Входить Лебідь з неодмінним Відображенням озерним,
взвод беріз за ним уприсядь, першій скрипці на помозі.
Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером,
ба, сцикливого десятку, дряпа кігтем бархат ложі.
Дощ іде. Собака гавка. З печі, з цвяшком у щербатім
роті, покидь зизоока кпить з каліки голим задом:
"Инвалід, га, инвалід,
ой, нутро мені болить".

"Загриміть у гріб – не штука!"
"Пес гавкучіш, ачи сука?"
"Чинник висліду в причині
відпадає по кончині".

Входить Мусор з криком: "Годі!" Прокурору жовна зводить.
І барліг громадянина сторожують не "сезами"
Може правнук, може прадід в рудних надрах тачку котить.
Щедрі надра в масть политі кришталевими сльозами.
І ніяких тобі склепів: в бликах повні над рудою,
сяють фікси золотою у щелепі мерзлотою.
Знати, доста рвали жил
ті, хто голови зложив.

"Хата є, та лінь злягтися".
"Я не бл…дь, а кранівниця".
"Звичка жити, до словечка,
старша курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Решті – битися об стіну!
Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди!
І гумовими ляльками, язиками збивши піну,
обікластись якомога, щоб родилися гібриди.
За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси,
цвинтаря окрім, і черги мимо чорної – до каси?
Гайда в степ, що люд орав
до піврозпаду ядра!

"Дайте строк, а вирок вспіє!"
"Хто кричить: "Хапай злодíя!"?
"Малювала члена в зошит".
"Богом зглянутися прóшу".

Входить Вечір-неборака, дім казна і де у дідька.
Скатертина і фіранка не узгодять сенсів зовні.
Без заваг на гугіт серця – лепет "якання", і тільки –
відчуття, що Лобачевским овид зібганий сьогодні.
Легіт листя барви грошей, комариний дзум з-під стелі.
Вічі збільшити не гожі шість-на-дев’ять тих, що вмерлі,
хто проріс в густій траві.
Геж, потуги не нові.

"Від кохань бувають діти.
Ти один тепер на світі.
Пам’ятаєш, як, бувало,
я у потемках співала?

Онде – кицька, онде – мишка.
Онде – табір, онде – вишка.
Час іде, і тихим сапом
убиває маму з татом".

------------------------

Сумувати сьогодні не стану –
Оспіваю заплакані дні:
На зеленій долоні каштану
Пізня свічечка сяє мені.

Це життя і страшне, і прекрасне –
Неповторна в нім блискавка-мить.
І багаття колищнє не гасне –
Десь жаринка остання болить…

2020

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

Помовчимо з каміннями оцими,
При шепоті кульбабового моря...
Туманні пасма долами плистимуть -
Набілом потечуть по косогорах,

Помовчимо крізь буруни пінисті,
Вдивляючись у тінь густу від тиші..
Ти - тонкостебло проти реву вистій,
Супроти баляндрасу мудро вищій.

Помовчимо в невимовчанім світі -
Крізь бурмотіння втомленого бога,
Що скрізь наставив шумовинні сіті
І обіставив голосну облогу.

Помовчимо - заслухаймось у небо
У конюшину вимиту дощами
І ти від мене спокою відхлебнеш..
І не скажи нічого поміж нами.

Помовчимо словами золотими -
Якими світ у жереби не грає...
Словами неспізнаними такими..
Несказане - ніколи не минає.

Помовчимо...хоч як його мовчати?
Дзеленькне вітер у гірські кристали
І той, хто тишу вартував на чатах -
Перезвучить у росах і розтане.

Пантера попри вигляд показний,
Що звірів манить, – оком протина,
В кущах чаїться з вищіром жахним,
Коли планує напад свій вона.
Моя кохана вторить їй сповна:
Чарує всіх осяйна красота,
Принаджених – чекає смерть страшна,
В душі дівочій хижа лють зроста.
Ганьба, коли краса, ясна, свята,
Породжена, щоб квіткою цвіла,
Для вражених – немов жорстока мста.
Чарівна врода – не знаряддя зла.
Красі пресвітлій – милість до лиця,
Як навчені ми прикладом Творця.

Я готуюсь до відходу,
кореґую час каплиці,
наливаю мертву воду,
зрію в зорі-зоряниці.

Вибух атомного сонця,
мій сердешний фотофініш,
ніч аналізів на стронцій,
ніч, коли ти серце виймеш?

Досихає чорна вишня,
розхиталася каплиця,
б’ю у дзвони – в груди вийшло,
я дзвонар і самовбивця.

Возпаряюсь над церквами
у живому калатанні,
тіло, висміяне вами,
спить за цвинтарем в євшані.

23 липня 1995 р., Київ

я вивчаю сп’яніло
майбуття відголоски
в астрономії тіла
в астрографії мозку

кожна звивина – траса
кожний ген то є заклик
в простір –
функцію часу
у множинах галактик

все до дідька рухоме
є для руху причини
бо я сам – невідоме
у рівнянні людини

я не заклик я виклик
для істот виднокраю
де я ікс де я ігрек
де я й зетом буваю

і шукають мій корінь
всі вони одностайно
то як в темряви промінь
то як тіняву в сяйва

чимось обсерваторним
неба краючи невід
мене вводять до формул
їхню збуривши невідь

віртуал небокраю
запитання гойдають –
чи це я щось вивчаю
а чи мене вивчають

тож себе визначаю
щоб минуле не збилось
бо майбутнє це я є
в квантах
знайдений
кимось

2020

Сюркочуть коники в траві
І жайвір не змовкає, –
Іще, здається, мить чи дві
І сам я заспіваю
Про літа теплого красу
І серця поривання
З душі прогнати кислий сум
Весняного мовчання.
І зазвучать пісні нові
В зеленій гущі гаю,
Якщо за мить якусь чи дві
Про літо заспіваю.
19.06.20

Був я на весіллі в Полтаві.
Хоч і не люблю, а прийшлось.
Гостей чималенько зійшлось,
Гуляли, як кажуть, на славу.
Втомив мене гамірний зал,
Отож я на вулицю вийшов,
Знайшов собі лавку у тиші,
Весільний сів видихать шал.
Сиджу, озираюся кругом,
Ріку між деревами бачу.
У пам’яті в себе відзначив:
«То – Ворскла, скоріше всього».
Ту дядько до мене підсів.
Теж, мабуть, з весілля прибився.
На річку також подивився
Й з нічого розмову повів:
- Вот это вот Ворскла-река.
Здесь Петр Великий когда-то
Разбил, говорят, супостата.
И Карл сам едва ускакал.
А слышали вы почему
Реку сию Ворсклой назвали?
Как шведы под городом стали,
Пришел и цар Петр к нему.
И, стоя в челне на реке,
В трубу он на шведов гляделся.
И как-то не смог, засмотрелся,
Трубу удержать он в руке.
Блеснула у самого дна
И с глаз Петра мигом пропала.
Тут «Вор скла» - реку обозвал он.
Так Ворсклой и стала она.
Послухав я розповідь та,
Сказав, що усе то дурниці.
Придумав хтось ці небилиці.
Бо, бачите, річка ота
Ще здавна таку назву мала.
Ще в «Повісті» автор писав
І Ворсколом річку назвав.
Й пізніше теж так називали.
І ваш той Кривавий Петро
Відношень ніяких не має
До річок у нашому краї.
Його божевільне нутро
Хіба що кривавії ріки
Лишило у нашім краю.
Він Карла здолав у бою
Та звів українців без ліку.
- Откуда ж названье пошло?
Вам больше известно,пожалуй…
- Так, звісно, ми більше чували
Як то все насправді було.
Мені ще мій дід розповів,
А він то від діда дізнався.
Дідами так і передавався
Переказ…З чиїх тільки слів,
То можна лише здогадатись.
Чи скіф десь до греків забрів,
Історію цю їм повів?
Чи, справді, могла передатись
Відтоді із вуст у вуста?
Вже скільки віків пролетіло,
Як перси скорити схотіли
Степи ці в прадавні літа.
Тут скіфи колись проживали,
Що сколоти звались були
А тут ось будини жили,
У краї оцім кочували.
І скіфи й будини тоді
Торгівлю із греками ве́ли,
Зерно, хутра, мед вони ве́зли
По суші та і по воді.
А греки – то хитрий народ.
Аби з того зиск більший мати,
Рішили вони заснувати
Тут місто торгове. І от
З’явився Гелон в цім краю,
Велике і гамірне місто.
Крім греків, будини тут, звісно
Відкрили торгівлю свою.
А скоро злилися отак,
Що стали гелонами зватись.
По-грецьки між них спілкуватись
Й по-скіфськи навчився усяк.
Ріку, де гелони жили,
Вони Пантікапом назвали.
Торгівці сюди прибували
І звідси товари везли.
Здавалось, все гарно іде –
У мирі живуть і спокої
Тут – над Пантікапом-рікою
Всяк свою торгівлю веде.
Аж звістка до міста прийшла,
Що перси зібрались війною,
Ордою ідуть нищівною,
А Скіфія лише змогла
Підняти будинів й сарматів
Супроти тієї орди.
Тож може дійти аж сюди,
Під стіни Гелонові стати.
Щоб перську зустріти орду,
Зібрав Іданфірс своє військо.
Почувши, що перси вже близько
І Тірас от-от перейдуть.
Він військо усе розділив
На три невеликі частини.
Один із загонів повинен
Манити у степ ворогів.
Два інші ітимуть услід
Скубтимуть весь час по дорозі,
Щоб перси були у тривозі
І білий не бачили світ.
А скіфські жінки із дітьми
Й старими на північ пода́лись.
Аж за Борисфеном сховались.
Тож, замість зустріти грудьми
Орду перську, скіфи взялися
Її по дорозі скубти,
В безводні пустелі вести.
І перси на це піддалися.
І, наче і битв не було,
Та меншає перського війська,
Б’ють скіфи здалека і зблизька,
Скубуть і у тил, і в чоло.
А персам нема чого взять,
Бо ж міст скіфи не будували.
Поживи нема для навали.
Що степом безводним кружлять?
Отак скіфським краєм пройшли
Кочів’я сарматські минули
У землі будинів звернули
І ось до ріки підійшли,
Що воду котила свою.
За нею побачили місто.
На той бік подерлися, звісно,
Здолали легку течію.
Гелон славнозвісний то був
Всі жителі його лишили,
Тож перси без бою вступили
І мали надію слабу,
Що тут би, хоча б, поживились.
Але сподівались дарма:
У місті нікого нема
І цінного не залишилось.
Тож перси спалили Гелон
Та змушені були тікати,
Бо ж ворог почав підступати
І не до грабунку було.
Як військом усім підійшли,
Збирались ріку перебратись,
Щоб в битві зі скіфами стятись,
Ті броди усі зайняли.
На боці крутому стоять
Із луками напоготові.
Заллють річку перською кров’ю,
Поки її зможуть здолать.
У роздумах Дарій сидів,
Не знаючи, як поступати.
Ну, зможе він річку здолати?
А як поступати тоді?
Сховаються скіфи в лісах
І знову шукай вітра в полі.
Ні, мабуть, із нього доволі,
Бо ж військом блукає вже страх,
Що тут можуть і залишитись…
Тож дав повертати наказ.
Не знав він, що вже на цей раз
З ним скіфи збиралися битись,
Бо ж там за рікою жінки
І діти усі хоронились.
Тут скіфи б із персами бились
І не відійшли б від ріки.
Тож перси на південь пішли
І скіфи услід подалися.
Скубти перське військо взялися
Аж доки й здолати змогли.
За Істр не втік ні один.
Ту річку, що їх врятувала,
Між скіфів Ворсколом назвали
В перекладі «Ско́лотів тин».
Давно то усе відбулось.
Ми б, може, уже і забули
Та наше далеке минуле
У назві ріки збереглось.

Любіть мене, що звана Русь,
Для вас я є одна єдина.
Для вас я Матінка-Русь,
Слов'янська ви моя родина.

Я вам дала природній світ.
Ви вільні, ладили у мирі
Не знали рабський гніт,
Перед богами були щирі.

З богами ви були в путі,
В труді, на полі битви.
А зброя у житті,
Плуг, меч, молитва.

Любіть мене, що звана Русь,
Сад вишневий, квіт калини,
Дорідним ланом я стелюсь
Щоб колосились ниви.

Чому ж на зламі тисяч літ,
Моє ім'я забули.
Забули свій духовний світ,
Мене назвали Україна.

Ви ж обирали вожаків
На вічі всього роду.
Тепер обрали чужаків
Тай втратили свободу.

В чужих руках віки томлюсь,
Покрита вашими ж тілами.
Казалось вільна становлюся,
Та керована не вами.

Святе у вашому житті
Земля, молитва і родина.
Долі наші не легкі,
Коли править чужа людина.

Ваш бувши славний древній рід,
Свята криниця,
Хай в серцях незгасне світ,
З ковтком свяченої водиці.

Я ваша Ненька, Матір-Русь,
Чекаю батька, доньку і сина.
Розквітну я і оновлюсь
В новітній, вільній Русь-Україні.
Червень 2020р.
Памятка:
Русь -це перша назва України. Царі Московії (або Татарії) Іван Грозний, Петро Первий украли назву Русь і переіменували Московію і назвали Велика Русь.

Хоча осколки поруч впали
І жах відразу відступив, –
Моє волосся сивим стало
Й опора зникла з-під стопи.
Закляк навколішках щасливий
Тим, що рідню позбавив мук
Страждань жалючих і щемливих,
І запитань: Як так?.. Чому?..
Я власну смерть уперше бачив
У вирви чорній глибині,
Коли, обвуглена й гаряча,
Земля розкрилася мені…
18.06.20

Не знаю.
Як добре, що не знаю.
Обличчя – вогке простирадло.
Це мама.
Дерева гілками у вікна.
До Сонця ще далеко,
тиждень.
А все уже зелене і чекає.
Не знаю.
А може ще чогось не знаю?
Сова.
Усі собі пішли.
Акацій хрускіт над землею.
У грудні снігу катма.
І коти давно занесені в Червону Книгу.
Долоні, ноги, голова.
Не знаю.
А.
Як добре, що не знаю.
У рямцях "ще і вже"
я – і.
Індик, інкоґніто, ікона.

17 червня 1992 р., Київ

Броненосець, Черепаха -
Два вояки найвищого фаху,
Гострі шпаги із булату,
Обидва - кандидати
В Зоряну Варту...

Найкращі претенденти,
Фехтувальники грізні,
Жахіття для злодіїв
І разом,
і нарізно!

Усім майстерність
Свою покажіть,
Двобій цей - дружній,
Важлива
кожна мить!

Вас обох сповіщають
без жарту:
Вас прийнято до
Зоряної
Варти!

Пам'ятайте:
Честь свою бороніть
завжди,
Серед бійців будете
наші
Брати!

Не летять із далечі привіти,
а життя виходить на пряму.
Нам би дочалапати до літа,
пережити до весни зиму.

Облетіти думкою по колу
неозорі луки та гаї
і не запізнитися у школу,
де чекає усмішка її.

Та уже не запитаю, – хто ти?
І чому лишилися чужі?
І навіщо пожовтіле фото
бережу у пам'яті душі?

Мрії розбиваються об ґрати,
за якими темрява ночей
на віки роз’єднує людей...

А мені би ще дійти до парти
і навіки на льоту піймати
сяєво у погляді очей.

Колись в Єгипті жук цей був священним.
На схилах Нілу поклонялися йому.
Фігурки й досі їх знаходять вчені.
Хотілося б дізнатися – чому?
Тому, всього лиш, що комусь здалося,
Що котить сонце по пустелі жук.
І фараони вже жуків тих носять,
Й вельможі не спускають їх із рук.
І весь народ боготворити ладен
Не мудрого керманича – жука.
Як добре, що жуки не мають влади.
Мене би варіант такий лякав.
Хотів дізнатись – звідки жук той взявся,
Чому отак от саме поступа?
В книжках порився, у людей спитався
Та дещо, все ж, для себе накопав.
Тож хочу тепер з вами поділитись.
Історії цій вже віки й віки.
Хоч бачу – людям не вдалось змінитись
Із тих часів віддалених…поки.
«Реінкарнація» - це слово усі знають,
Коли людини вмерлої душа
Навіки світ оцей не покидає,
Вселитись в інше тіло поспіша.
А тіло їй не будь-яке дається.
Залежить все від того – як ти жив.
Комусь в людське вселитись удається,
А хтось зродився серед кажанів,
Чи то собак, а то й дерев, буває.
Чого на світі білому нема.
Можливо, то все вигадки – хто знає.
Та, власне, от історія сама…
В одній країні, у селі одному
Жив чоловік. Ну, жив собі та й жив.
Жив, як усі… Але біда у тому,
Що він майстерно прикидатись вмів.
Душа завжди лайна у нього повна:
Жорстоке, підле, жадібне брехло.
І все це ладне вилізти назовні…
Та зовні все пристойненько було.
І посміхнеться, й зуби заговорить,
Мани напустить, заведе усіх.
Не дума, що комусь від того горе,
Бо ні чужих не жа́лів, ні своїх.
Збере пліток і по селу розносить,
А то про когось щось таке узна,
Якесь лайно, що й утопити досить,
Якась не надто гарна новина:
Той у сусіда якусь річ поцупив,
Той в лісі зайве дерево зрубав,
Той приховав від сплати грошей купу,
Той про безпеку інших не подбав.
І чоловік уже у двері стука.
Говорить тихо: так, мовляв, і так,
Або ділися, або всім наука
В селі цім буде. Ділишся чи як?
Як поділився - то гріши і далі.
А, коли ні – то він на сход іде.
І вже нікому не здається мало:
Розкаже все, і свідків приведе,
Ще і набреше – все одно повірять.
Дивись – уже і кажуть – правдолюб.
І більшість його «правді» вірить щиро
І ловить кожне слово з його губ.
А він добро вночі перебирає,
Чого устиг надбати - геть усе.
І до цих пір чомусь не відчуває,
Що вже від нього смородом несе.
Та у селі вже дехто має клопіт -
Хто добре зна його. Іде бува,
То, наче кулю перед себе котить,
Що так смердить, аж подих забива.
А хто не зна – ті моляться на нього,
Ледь не святий, виходить чоловік.
Готові пики бити всім за нього,
Хто лиш погано гляне в його бік.
Тут староста в селі помер раптово.
Зібрались всі, щоб нового обрать.
Прихильники його узяли слово,
Давай за нього всіх агітувать.
Тут підключились ті, хто з ним ділився.
Розумних заглушили голоси.
У старостах отак він опинився.
Та маску доброчесності носив,
Все тягнучи, при тім, до свого двору.
Не гребував ніколи і нічим.
Смерділо вже від нього на ту пору.
Та дурні все ще бавилися ним,
Немов носи їм всім позакладало.
Розкабанів, роздався, знахабнів.
Вже й односельців розорив чимало.
Та пудрить мізки досі іще вмів.
Отак і жив, носив лайно з собою,
Дурив, брехав та плі́тки розпускав.
Аж поки, врешті, душу не вспокоїв
І знову перед вибором постав:
У чиє тіло душу ту вселити.
І присуд божий, врешті, був таким:
Як звик усе життя лайно носити,
То от тобі жуки-гнойовики.
Тягай лайно життям своїм і далі,
Щоб було видно – що то лиш лайно.
Та людям, мабуть, навіть, того мало,
На сонце їм скидалося воно.
Як люди буть одуреними хочуть,
То їх уже нікому не спасти.
Такому легко мізки заморочить
І за собою змусити піти.
Самі повірять і других примусять.
Дивись – уже й священний скарабей.
І божий дар… та все у тому ж дусі.
Чого лише не взнаєш між людей…
Є й поміж нас майбутні скарабеї,
Кричать, що нас до щастя поведуть.
Ідуть, насправді, до мети своєї,
Але пророків з себе удають.
Своє лайно несуть перед собою.
Юрма позаду зманених іде,
Готова стати проти всіх до бою.
А ворога їм їх пророк знайде.
Розчулені, від його слова плачуть:
«Над головою світиться оно!..»
Бо ж їм здається, що то сонце, наче.
А я ж напевно знаю, що лайно.

Ув унісон з тобою я гарцюю.
Галопом йдем покорювать світи
А грім реве, якби його не чують
І небо плаче прямо у сліди

Допоки поле ще... Допоки поле
Ти йдеш на рівних,
В такт пришвидшуючи хід
Попереду асфальти і бетони
Попереду ще тисячі доріг

Ув унісон з тобою я гарцюю
Галопом йдем покорювать світи
Коли питав - підкована? Ти чула?
Кивнула... Чи випив грім мене до німоти?

Копита в мякоть. Плачеш з небом.
В асфальт калиною вроста
Слова, слова... На губи медом...
Від сліз солених... Гіркота.

Не говорите мне о том,
что я должна вам в этом мире:
родить детей, построить дом
и фикус посадить в квартире.
Хотя бы кактус небольшой,
колючий, но живой, как песня,
как будто страшно интересно
колючки вынимать из сердца
и не печалиться душой.

Простите мне судьбы грехи,
и все обиды отпустите,
и что сожгла свои стихи
(они не нравились элите).
Что раню словом, взглядом вас,
нервозна и консервативна,
что утешенье вижу в ливнях,
и та блаженная  наивность
граничит с глупостью подчас.

Не говорите мне шутя,
что я живу не как хотелось,
что нравом сущее дитя,
не совершенна ликом, телом.
Как есть, так есть и не беда,
судить лишь небо вправе строго,
хоть пререкаюсь часто с Богом.
Любую боль гасить ожогом
привыкла с детства, господа.

17.06.2020р.

Меню в McDonald’s - украінською
Та English. Іншою - нема.
Пароль на вході: «паляниця» -
Дива!

17.06.2020

Я запалю зорю тобі в догоду,
вгамую хуртовину-сніговію.
Багаття розведу у непогоду,
від холоду теплом душі зігрію.

Ми сядемо ладком, забувши тугу,
я доберу, кохана, кожне слово,
ярмо твоїх печалей і недугів
собі на шию одягти готовий!

Щоб не сполохать чарівну усмішку,
любуючись на вроду молоду,
схилюся тихо в темряві над ліжком
і колисковою всі біди відведу.

Полинемо обоє поміж зорі,
і зрозумієш зрештою сама,
що в світі більше не існує горя,
на всій землі печалі вже нема!

​Виктор Улин

Николаю Рубцову

« Меж болотных стволов красовался восток огнеликий…

Вот наступит октябрь – и покажутся вдруг журавли!

И разбудят меня, позовут журавлиные клики

Над моим чердаком, над болотом, забытым вдали…»

( Н.Рубцов, « Журавли»)

Если мне суждено не дожить до утра этой ночью,

Я уйду все равно, раньше срока покинув свой дом –

По цепям фонарей мимо улиц пустых и порочных

Я уйду поскорей и никто не заплачет о том.

Далеко-далеко на востоке колышется осень.

Высоко-высоко диких уток прощальный полет.

У туманной реки среди бронзово гаснущих сосен

Все горят огоньки, предвещая крутойповорот.

Меж обугленных плит те костры шепчут путнику: «Грейся…»

Дальше город теснит подступивший к окраинам лес.

Там кричат поезда, там гудят беспокойные рельсы,

Там слетает звезда, с утомленных от жизни небес.

Я родился – поет – не на счастье, теперь понимаю:

Тех времен уже нет, а сегодня иная пора.

Я, конечно, грешил и у врат недоступного рая

Упаду я без сил под неласковым взором Петра.

Я, конечно, уйду – хоть никто никогда не заметит.

Слышу в жарком бреду октября ненадежную медь.

Я вернусь к вам опять, хоть на том, нами думанном, свете

Мне уже не писать, не любить и конечно, не петь…

2-3 октября 2017

Перевела на украинский язык 18.06.20 8.00

Віктор Улін

Миколі Рубцову

« Між болотних стовбурів красувався схід огнеликий...

Ось настане жовтень – і з"являться раптом журавлі!

І розбудять мене, покличуть журавлині кліки

Над моїм горищем, над болотом, забутим вдалені...»

( Н.Рубців, « Журавлі»)

Якщо мені не судилося дожити до ранку цієї ночі,

Я піду все одно, раніше строку покинувши свій дім –

По ланцюгах ліхтарів повз порожніх вулиць і порочних

Я піду мерщій і ніхто не заплаче про те.

Далеко-далеко на сході колишеться осінь.

Високо-високо диких качок прощальний політ.

У туманній річки серед бронзово згасаючих сосен

Все горять вогники, віщуючи крутий поворіт.

Поміж обвуглених плит ті багаття шепочуть подорожньому: «Грійся...»

Далі місто тіснить підступивший до околиць ліс.

Там кричать поїзди, там гудуть неспокійні рейки,

Там злітає зірка, з втомлених від життя небес.

Я народився поет – не на щастя, тепер розумію:

Тих часів вже немає, а сьогодні інша пора.

Я, звичайно, грішив і біля брами недоступного раю

Упаду я без сил під нелагідним поглядом Петра.

Я, звичайно, піду – хоч ніхто ніколи не помітить.

Чую в гарячому маренні жовтня ненадійну мідь.

Я повернуся до вас знову, хоч на тому, нами думанному, світі

Мені вже не писати, не любити і звичайно, не співати...

2-3 жовтня 2017

Переклала на українську мову 18.06.20 8.00

Незабутнє, неповторне,
Галасливе і німе, -
То минулістю огорне,
То далекістю пройме.
То іде за мною тінню,
То зникає, як мара,
Бо не може стати тлінням
Найпрекрасніша пора
Поцілунків і обіймів,
І безкрайності надій
На веселощі постійні
В колі болісних подій.
Дух солодко-гіркуватий
Повнить душу з давніх літ, -
Мов нагадую про плату
За отой привільний світ.
Хоч згоріли швидко мрії
В ранніх вогнищах прозрінь, -
Тим теплом донині гріюсь
Крізь незмірну далечінь...
17.06.20

Записуйся в чергу, бо я популярний.
О, тільки не треба про пільги і блат!
Карина, Марина, дві різних Уляни,
До мене втікають із душних палат.

Нехай лікарі не лякають ковідом,
Ковід оминає таких корпусів,
Де все ще монахи полюють на відьом,
Де щойно Гомер Кокотюху вкусив.

А ти - так, нічого!! Рельєфи халату
Опуклі та пишні, от взяв би і з’їв.
Тепер до світання я буду палати,
Глушити віршами пісні солов'їв.

Куди ж ти, красуню, твій номер 10-й.
Які нетерплячі місцеві жінки!
«Так це санітарка забігла щось взяти» –
Повідав Гомер і відгриз пів руки.

Не думай – роби

***

Справді, щемка мука -
Питання,
Яке поставлене
Руба:
Цілувати Коханій
Руку,
Чи цілувати Кохану
В губи?

Зазвичай
Не допомагають,
А гроблять,
Ламають доль мільйони
Вони,
Ті,
Що
Вибір за нас роблять -

«Правила Гарного Тону».

«Наука не йде до бука» -
Свариться пальчиком,
Пильнує
Мораліст – Мораліте` - Бой…
Надури Його,
Обійди Заборону:
Якщо вже цілувати
Руку,
Так цілуй,
Щоб Цілунок
Був солодшим
За той,
Який не схвалюють
«Правила
гарного тону»!

Поїхав я у гості до знайомих
В село на лівім березі Дніпра.
Щоб не сидіти, паритися вдома,
То зранку вудки і підсаку брав,
На річку йшов, щоб рибу половити.
Поки знайомі на роботі десь,
Я міг собі спокійно відпочити,
День просиді́ти з вудкою хоч весь.
Спочину сам від міста і роботи
Та і додому рибки принесу.
А їм поїсти свіжої в охоту,
Не те, що магазинну ковбасу.
Якось сиджу. Щось не клює ізранку.
На поплавець дивитися втомивсь.
Аж бачу поряд дядька-небораку,
Що теж дарма на поплавці дививсь.
Мабуть, у риби вихідний сьогодні,
Коли у нього й в мене не клює.
Хоча, можливо, винна в тім погода –
Ще ранок, а вже сонечко «дає».
Залишив вудки, підійшов до нього,
Чемненько ще здалеку привітав.
Питаю: «Як живете?» «Слава Богу!»
«Що, не клює?»- для слова запитав.
«Та бачиш сам!- і щиро посміхнувся.-
Сідай, посидим та погомоним!»
Я ще на свої вудки озирнувся.
«Та, будеш оком позирать одним!»
А дядько, видно зразу, балакучий,
Уже втомився сам-один сидіть.
І бачу, як бажання його мучить
Аби з ким-небудь хоч погомоніть.
Тож вчасно я, як кажуть, нагодився.
Присівши коло дядька на траву,
«Оце ж Дніпро?»- спитав я для годиться.
Хоч знав і сам: знайомі ж тут живуть.
Та дядьку, видно, того лише й треба.
«Так, це Дніпро. А далі он – Десна.
Дніпро її притягує до себе,
До моря разом з ним біжить вона.
Десна тому, що справа упадає
В Дніпро. Десниця – права то рука…»
«Чекай-чекай, щось тут не співпадає…
Це ж лівий берег?! Як же то ріка
Впадає справа?» «То вже як поглянуть.
Якщо дивитись з Києва – то так.
Цю ж назву річці ще дали поляни,
А, може, ті, хто жив до них. Однак,
Вони на світ по іншому дивились:
Хто як побачив, той так і назвав».
«Тепер спасибі, дядьку, зрозуміло,
Я про таке й уявлення не мав.
А от скажіть, бо я, на жаль, не знаю:
А справа річка у Дніпро тече?
Не та дрібнота. На увазі маю
Десні я рівню чи то й більшу ще».
«Та ж Прип’ять вище у Дніпро впадає,
Ще, навіть, більша аніж ця Десна.
Отак з Полісся воду всю збирає
І до Дніпра чимдуж несе вона».
«Хм. Прип’ять – назва трохи дивна, наче.
Цікаво: хто й коли отак назвав?»
«Ти що тут бачиш дивного, юначе?
Звичайна…Ти легенду не чував?»
«А є легенда?» «Звісно, як не бути.
У нас про все навкруг легенди є».
«Хотілось би, як не секрет, почути».
Уздрівши зацікавлення моє,
Розправив дядько чомусь свої плечі,
Мов камені вантажити зібравсь.
«Ти про Потоп всесвітній чув, до речі?
Як рід людський від Ноя знов почавсь.
Так от, ввійшли у береги всі води,
Річки у своїх руслах потекли.
Поволі відродилася природа,
Розселюватись люди почали.
Вони займали нові землі й нові,
Набудували сіл нових і міст.
Стада й отари розвели здорові.
Уже взялися корчувати ліс
Аби орати й землі засівати.
Тоді й в Полісся люди забрели.
А чому й ні? Земля кругом багата.
Рубали ліс, міста свої звели.
І все ішло, здавалося б, чудово.
Та незабаром в край біда прийшла.
Одна з річок післяпотопних, нових
До моря шлях шукала й не знайшла.
Зібрала воду із річок маленьких,
А куди діти – того і не зна.
Тож стала розливатись потихеньку,
Просочуватись крізь грунти вона.
Родючі землі болотами стали,
В багні тонули села і міста.
Що з тим робити – люди і не знали:
Були поля, а стали болота.
А що з болота виростити можна?
Став голод усе більше допікать.
Зверталась до богів родина кожна,
Просила поміч їм у тому дать.
Нарешті голоси дійшли до Рода,
Він між богів тоді був головним.
І стало йому люду того шкода,
Хоча й не знає, що робити з тим.
Отож Даждьбога якось викликає
І каже: «Синку, вийди та пройдись.
Поглянь, що то за річка там блукає
Та з нею вже на місці розберись.
Як знайдеш, до Дніпра тягни блукачку
І там припни, голубоньку, її…»
«Все зрозумів! Знайти й прип’яти, значить».
Пішов шукати річки він тії.
Іде землею поки що сухою,
Спиняється аби в людей спитать:
«Чи не стрічали річки тут такої,
Що розлилася? Рід велів прип’ять!»
«Ні, не стрічали, може там десь далі».
Іде Даждьбог, вже чвакає з-під ніг,
Уже й дороги, як багнюка стали,
Стріча людей та знов питає їх:
«Десь була річка, що в лісах блукає,
Бо Рід велів її знайти, прип’ять!»
«Ні, тут, як бачиш, ще її немає,
Десь там на захід слід її шукать!»
Пішов він далі. Йде вже болотами,
Вже й ліс навколо у воді стоїть.
Десь поряд річка. Де от, тільки, само,
Як би йому вдалося зрозуміть.
Блукав би довго, але здибав діда.
Він на колоді у дворі сидів.
Вода навколо, вже й у хаті, видно.
Усі пішли, він, видно, не схотів.
Де, каже, жив – там буду помирати.
Отож, Даждьбог у нього і пита:
«Як би в лісах цих річку відшукати,
Яка такі зробила болота?»
А дід питає: «А тобі ж для чого?»
«Та ж Рід велів знайти її, прип’ять!»
«А сил достатньо маєш ти для того?»
«Цілком. То що, ти зможеш показать?»
«Що показати. Недалечко, знаю.
Пройтися трохи. Яр за край села.
Отам вона у той ярок впадає,
А вибратися звідти не змогла».
Пішов Даждьбог, яр за селом шукає.
І справді бачить: повен він води.
Ріка тече, до нього добігає,
А далі ні туди і ні сюди.
Дістав Даждьбог свою міцну мотузку,
По дну ріки її він протягнув.
Хоча іти було доволі грузько,
Але зв’язав і вузол затягнув.
Тоді завдав ріку собі на плечі
Та і пішов він до Дніпра-ріки.
А ріки, я скажу, нелегкі речі,
Отож ішов та тяг її поки,
Петляв потроху, зі шляху збивався,
Ішов на схід, на південь повернув.
Та врешті-решт він до Дніпра дістався
І там бродячу річку і припнув.
А сам пішов від праці спочивати.
Аж тут і люди звичним шляхом йдуть
І бачать річку. Тож давай питати
У всіх зустрічних: «Як же її звуть?»
«Та тут один про Прип’ять все питався.
Отож, напевно, це вона і є!»
«Цікава назва?!» - хтось аж засміявся.
Та двічі назв ніхто ж бо не дає.
Так і зосталась Прип’яттю відтоді.
Коли не віриш, що так відбулось:
Боліт в Поліссі й зрахувати годі.
От звідки б там їх стільки узялось?»

Ми зустрілись
віч-на-віч,
приціл
у приціл:
Він —
за гроші,
а я —
Патріот.
Доля вбивці
тріпоче
у мене
в руці,
Він —
бажає
закрити
мій рот.


Українці
гостинні:
Москалю,
тримай
Подарунок —
цукерку
свинцю.
Жаль лиш матір
стареньку
твою,
зокрема,
Та я
винесу
прикрість
цю.

Гільйотиною
клацнув
рішуче
гачок,
Полетів
доленосний
джміль.
Більше Він
не побачить
своїх
діточок
І не зможе
завдати
біль...

А на завтра,
як завше,
без зайвих розмов,
З тим,
хто прийде
незваним
у дім
Розберуся:
чи варта
Життя
Любов?
Хто повернеться:
Я,
чи Він?
17.06.20р.

Моє Злато вже бачить не перший сон...
Беззвучні акорди ночі фіксую сам...
І чий там візьме верх геном?
До лав котрих поступлять "чи-зачаті?" діти?
Солодкий сон, не перший сеї ночі...
Та гіркота пінистого Latte...
І розчепірку, мабуть треба буде взяти...
Як будем йти на Валентина у кафе...

-Чи вмивався ти, Васильку? -
Запитала мати сина.
-Так, я вмився у калюжі,
Ненароком послизнувся,
Не втримався на ногах
Й посередині упав.
-Ти ще ж більше забруднився,
Рушника візьми та вмийся.
-А навіщо? - каже Вася,
Буду ж я іще гуляти,
До калюжі підійду,
Може знову упаду?

2020 р.

В погляді твоєму знову бачу подив,
Та не хочу поки намір гнати пріч,
Бо не видно зовсім, що в душі насподі
В час, коли я кличу за собою в ніч.
Може, зараз тісно стало в грудях мріям
І бентежить серце вперше почуття
Про яке сказати ти іще не смієш,
Хоч мене кохаєш мовчки без пуття.
Йди до мене, люба, йди зі мною, мила,
В береги принишклі бистрої Десни,
Доки соромливо сплять ласкаві хвилі,
А по гладі плеса місяць йде ясний.
Обцілую ніжно і вуста, і груди,
І в духмяну косу квіти заплету,
Як підеш за мною і зі мною будеш,
Наче честь і правда, в пору золоту.
15.06.20

Перший ляпас, якого отримав від тебе,
був пекучим, як сіль, зашарі́лось лице.

Другий ляпас, якого отримав від тебе,
залишився тавром і всьому́ був кінцем.

Третій ляпас, якого отримав від тебе,
Виїв очі мої, я не бачу тебе́.

І – останній – став звичним! таким, ніби й треба!
покаранням самого себе.

28 серпня 1995 р., Київ

.
О, рідне слово! Саду пишний цвіт!
Поети - це його почесні слуги.
Ти створене для віршів і молитв,
Освідченні в коханні - не для туги.
.
Не для ридання і не каяття -
Для радості! Коли ж приходять війни -
Ти ліки та духовне опертя,
У боротьбі за неньку-Україну.
.
Ти - Логос! Крила Божі! Дух добра!
Амріти глек, наповнений по вінця.
Твій голос чую в плюскоті Дніпра,
Мовчанні трав, небесній громовиці.
.
А ворогів, неначе мурашів!
Ховають автомати в братські тоги.
Одвічно прагнуть вкрасти із душі:
Любов до слова рідного, святого.
.
Борюся з тьмою кожну ніч і день,
Вона таким як я борцям - не рада
Мій меч - це слово, чисте, золоте,
Ставай зі мною поруч, сонний брате.
.
ВІйні з Кремлем далеко не кінець,
Але затямте, москалі-убивці:
Де я ступаю - оживає мрець,
Хахол стає, нарешті, українцем.
.
16.06.2020р.

Відвернулися всі, я один і нема тому ради!
Та хоча б і помер, пом’янути не буде кому.
Я смирявся як міг, за поезію слухав тиради,
Не обручку носив, а якийсь сантехнічний хомут.

А тепер я на волі, пишу про усе, що захочу!
Про любов і про кров, про морозы і розы пишу,
Досхочу шепочу в полуночі про очі дівочі
І ніхто не кричить, що я «мямля, алкаш, соплежуй»

На моєму вікні засихає незграбне алое,
На городі рясніють коноплі, аніс і полин,
Відтепер і на скрипці я гратиму виклично боєм,
І не буде відбою од всяких Анфіс і Полін.

Та як Сонце виходить з-за хмар, відганяючи туги,
Час на працю, доїти курей та косити бабло.
Не до смузі мені, пацани, не до вирв лісосмуги.
Не до жайвора, в мертвій петлі, із артритним крилом.

Два проклятих відра, що мені прогинають коліна.
І від прадіда вила, й від бабці лискучі граблі.
Я тепер – сіль землі, а мої найкоштовніші вина
При нагоді розлиють сусіди, ще ті куркулі.

Та Пегаса несе, що від нього втікли й конокради,
А мені хоч би хни, я на слем поспішаю в корчму,
Я тепер лавреат і надія сільської естради!
Тільки хто ж підписав мій диплом –
"ПОЕТИЧНОМУ ЧМУ "
?

В твоїх очах Чумацький Шлях я бачу,
Між вій шовкових чую, вітер як шумить.
О ні! Ні за що в світі собі не пробачу,
Як повз мине одна хоч наша спільна мить!

В твоїх очах Чумацький Шлях я бачу,
Хоч не дивилась зроду я у них…
Прошу, пробач мою наївну вдачу,
Ту, що жила лиш для очей твоїх.

Я б “задивилась у твої зіниці”,
Почула б дзенькіт ніжний поміж вій…
Я вірила, і віра та була, мов криця:
Тверда і непохитна. Боже мій!

Невже так можуть помилятись люди?
Невже насправді помилилась я?
Господь – мій свідок: болем хай рве груди,
Та й досі в твої очі вірю я.

В очах твоїх я Всесвіт відчуваю.
Дарма, що ти його не бачиш сам.
Пробач мені: й я тебе пробачаю.
Зав’яжемо ж із брудополиттям.

10 квітня 2012

Для тебе, моя Зайко,
Троянди розцвіли,
Півонії буяють,
Пробились з-під землі

Калачики і маки,
І жимолость, ірис...
Їх ароматів знаки
Нам вітерець приніс.

Та як їм пояснити,
Що їх намарне труд?
Тебе не дочекавшись,
Вони зав'януть тут.

І не потішать ока,
Не поплекають ніс.
Їх течія жорстока
Всі виріже навскіс.

Залишить просто спогад
Про ту земну красу,
Якої тільки здогад
До тебе донесу.

16.06.2020

Ми їдемо із татом на гарбі
Повнісінько натоптану соломи.
І голос тата: «Та цабе, Рябий!»
До мене долітає крізь утому.
Лежу собі в соломі нагорі,
Дивлюся, як хмаринки пролітають.
Гуляє саме червень надворі
І жайвір із небес мене вітає.
Воли ледь-ледь дорогою ідуть,
Нема куди їм, наче, поспішати.
Я пішки обігнав би їх, мабуть,
Але не хочу сили витрачати.
Бо ж будемо робити ще саман,
Із глиною місити цю солому.
Навіщо ж сили витрачать дарма?
Хай вже воли везуть мене додому.
І раптом якесь жалісне «пі-і-і-пі-і-і»
До мене крізь дрімоту долітає.
І тато: «Клятий каня, бач, запів!
Другого часу, начебто, не має.
Тепер дощу, напівкає, гляди.
Щоб хоч солому до дощу сховати.
Ану, Рябий, давай, хутчій ходи!
Гей, Сивий, цоб! Ану не відставати!»
«А що то – каня?» - сон увесь пропав.
«Та птах такий – канюк, онде літає».
Я придивився… Справді, птах літав.
Широко свої крила розправляє
І у повітрі зависа, немов.
«Хижак? Напевно, пта́шок виглядає?»
«Та ні, он жайвір в небі, будь здоров,
Співає і уваги не звертає.
Він вигляда мишей та ховрахів,
Ще пацюка побачить – то ухопить.
Хоч, як голодний, ловить і птахі́в.
Але із ними йому більший клопіт».
«А чому каня провіщає дощ?
Звідкіль така прикмета узялася?»
«Звідкіль? Я розповім тобі, як хоч.
А ти лежи й до неба придивляйся.
Ще встигнемо, можливо, до дощу
Потрапити урешті-решт додому.
Там мама десь зготовила борщу…»
А я аж слинку проковтнув при тому.
«Тож слухай, то було у ті роки,
Коли вода зійшла після Потопу.
Замулило піском усі струмки
І від безводдя був для світу клопіт.
Отож Орел, що птаством правував,
Зібрав усіх птахів навколо себе
І річ важливу для усіх сказав:
- Шановне птаство, нам узятись треба,
Розчистити усі річки й струмки
Аби вода знов землю оросила.
Інакше наступає час гіркий,
Бо без води нам вижити несила.
Тож розділіться кожен і гребіть
Отой пісок своїми пазурами
Аж доки і вода не побіжить!
А, хто не буде працювати з нами,
Тому ми заборонимо повік
Текучу воду на землі цій пити.
Той, хто не згоден – відійди набік,
А усі інші – починай робити.
Всі до роботи узялись пташки́,
Лишилась при орлові лише каня.
Їй, бачте,жаль червоні чобітки,
Які вона вдягала так старанно.
Не хоче у багні їх забруднить,
Бо ж, не якась, вона, мовляв, ворона…
Орел не став нічого говорить,
Лиш вдруге нагадав про заборону.
Землею скоро потекли струмки,
Які в річки зливатися поча́ли.
І пили чисту воду всі пташки,
Лиш одна каня прав таких не мала.
Літа, шукає воду дощову,
Чи то росу на листі підбирає…
Отак донині кані і живуть
Та все дощу у сушу виглядають.
Коли нема де їм води знайти,
Вони літають: «Пи-ти,пи-ти!» просять.
Як люди бачать, що канюк летить
І півкає отак, то, значить, ось-ось
На небі хмари вітром нажене
І піде дощ, що суху землю скропить».
Літав канюк, немов дражнив мене:
Дощ йому в – радість, а нам з татом – клопіт.

Ануж азарт аграрія
активізує арія?

2020

Над морем поздіймалися вітрила
земного ранку від земної ночі.
Вляглася тиша – тиша говорила б –
але навіщо? коли мовлять очі!

Весня́ні очі – дві краплини з моря –
дві зірки з півдня – дві душі від мене –
мої ще темні, а твої прозорі! –
кохання й гріх, і страху тло зелене.

Несу тривогу я, мов перша хвиля,
заходячи у твій високий спокій;
мов чайок голосне багатокрилля,
розносять хіть мої подальші кроки.

Беру і рву тебе, мов хлопчик ляльку!
і шторм стає на всі дванадцять балів.
Об дикий берег б’єшся ти, мов скалка
від бриґантини, зниклої у шквалі…

Я сам скінчу – і розрішу цю бурю.
Водою теплою відмию нас од крові.
В обох очах я біль твій розцілую
і розщіплю любов на дві любові.

Збере́мо одяг наш по узбережжю –
мов з квітки повисмикані пелюстки –
й пірнемо геть, у світ, що нам належить,
у ніч, у море, в панцир, два молюски…

28 листопада 1998 р., Київ