Весноводи ойдуть!
Сновигай по мені,
на мені, у мені,
за хребет упіймися,
о, зелений мій вітре,
зеленаво холодний мій,
у кістках у моїх
там
остовпинься.

Красна квітка
в очах
мов серце стоїть, –
спинуте те щасливе кволля!
Покажися з водин,
льодовитих водин,
недожитих любовей
символіє…

Зимко моя –
о - ля - ля - о - ля - ля!
Лямблія біла скарлючена,
запаморожена труна
твоя
на катафалку
з гори відпущена…
на катафалку
з лижею прикрученою.

Сидь-посидь.
Глянь-поглянь.
У вакуумі передцвітнім.
Тільки вітер
утробних моїх сновигань
за двадцять чотири квітні!

28 лютого 1994 р., Київ
(автору 24 роки)

Дивовижа нудьгу не стерпить,
Відшукає вірша, різця.
А тебе – обіймає серпень,
І немає цьому кінця.

Опинюся у морі туги,
Притулюся до втіхи слів,
І з тобою, немовби вдруге,
Народжуся на цій землі.

А між нами постане стражник,
Що покаже обом рубіж,
За яким – освітління справжнє
Ми віднайдемо у собі.

Дивовижа твоя – у плоті.
Я – в духовних лише дивах.
Відкладемо, давай, на потім
Те, що містимо у словах.

Це плоди, делікатні грона.
Шкандибаємо по камінцях
Дивовижа душі холоне.
Дивовижі нема кінця.

Між народженням і смертю
Слід життя, –
На всі боки розпростертий
Без пуття.
І посіви, і обжинки
Вік увесь,
І чекання відпочинку
Потім, десь.
Від труда і безнадії
Повсякдень,
Ніжним любощам радію
Я лишень.
У легкім сплетінні ліній
Різних доль
Маячіння світлотіней
Має роль.
Світла весело мигоче
Уночі, –
Темна завжди неробоча
І в плачі.
Життєдайні перегони
Звичних мук, –
Супроводжує до скону
Серця стук.
03.03.21

Поміж зажур - шатро вербове…
Поміж думок - проміння вербне…
Як добре, що живий ще ровер —
Бо я навідаюсь, як смеркне…
І все згадаю по-хвилинно.
Перецілую наші кроки…
І те, загублено безвинно,
Що у собі несу допоки…
На жаль не збутись, не забути.
На жаль самому невідоме
Воно і є те саме «брутто»,
Що кличе в ніч самотніх з дому…
03.03.2021.

А вранці стукнула у шибку
Так, ніби кликала із хати
Красную весну зустрічати
Маленька пташечка синичка.

І горобці розцвірінчались
Та розпустили сіре пір"я.
Усе стрибали на подвір"ї
Та у калюжі теж купались

Разом із сонця промінцями,
Які теплом всіх зігрівали,
Цілунками пташат торкались,
Щоб настрій був у них весняний.

2021 р.

Ні, я ненавиджу.
Безтямні очі опустились в яму…
Метелики весною більш не народяться
серед хмільного хламу,
бо вже ненавиджу –
така весна.
Тетерею глухим блукаю я,
коли люблю.
Сліпим опудалом на пустирі стою,
де зріє мрія,
вкрадена тобою…
І що мені тепер – вперед?
Не бачу і не чую я нічого…
Самий портрет
писав убого
і то лиш не по самі груди…
Скрипить перо – постскриптуму не буде!
На стелі – піт, це натрудився світ;
щоб зрозуміть тебе, мені багато треба,
по-перше, утікти від себе…
Хай легше – я ненавиджу тебе…
за зело райдужок,
за тло твойого тіла,
за зло плачу тобі добром:
сміятимуся завжди над тобою,
як дикий кінь над скинутим ковбоєм…
Тоді засну я легше і міцніше,
рахуючи похід від тебе,
квітуючи на папороті похіть,
вбиваючи усі війська мойого пульсу
з багатотисячей до зеро…

24 березня 1992 р., Київ

В байдужих водах Рік, узятий течією,
Лишився я один без вірних моряків:
Індійці здобиччю зробили їх своєю,
Припнувши голими до писаних стовпів.

І не жалкую я про втрачену поклажу
Фламандського зерна, англійського ткання.
Одразу як мого не стало екіпажу
Я Ріками удаль пустився навмання.

Минулої зими шаленістю припливу
Я викинутий був безмозким немовлям –
У ві̀дхлань! Що така й не марилась, можливо,
Відтятим від землі навік півостровам.

Мої нові шляхи шторми благословили.
У хвилях, що несли всі жертви всіх морів,
Я корком десять діб вигулькував безсилим
І світла не шукав безумних ліхтарів!

Смачніша яблук соковитих для дитини
Смарагдова вода у трюмі із ялин
Мене омила від вина і блювотѝни,
Забрала руль і якір до глибин.

Як в молоці купавсь я у Поемі моря
Зірками повного і вир зелений пив,
Де зачаровано в задумливій покорі
Блідий утопленик, бувало, хитко плив.

Де синизна води розцвічена до болю
Неквапним ритмом тріпотить у світлі дня,
Гучніша ваших лір, міцніша алкоголю
Рудою піною гірчить любов одна!

Я знаю небеса в зірницях і загра̀вах,
Коло̀воротів вир і вечори ясні,
Світанки збурені як голубина зграя –
Я бачив те, що видиться у сні!

Я бачив сонця диск, розписаний містично,
Що падав у стальні лілові леза хвиль.
Як маски неживі акторів драм античних
Стеналися вали оскалом божевіль!

Я марив про сніги смарагдової ночі,
Цілунки ув очах погідливих морів,
Про соки нуртинѝ нечувані й урочі
І фосфорних вогнів блакитно-жовтий спів!

Я місяцями вряд корився істерії
Хвиль, що гриміли в риф як ревисько корів,
Не знав я, що одні лиш сяючі Марії
Придушать сто̀пами пащеки у морів!

О, знаєте, я плив Флоридами чуднѝми
У плетиві очей пантерячих і шкір
Людей! Запряжений веселками ясними
У небокрай морів летів зелений вир!

Я чув ядучий дух забродженої твані,
Де в хащах комишів гниє Левіафан!
Коли у штилі вод незміряні ковбані
Розверстує ураз шалений ураган!

Льоди і перли хвиль, і сонце, й мідні хмари!
Відмілини жахні серед заток рудих,
Де велетенських змій жеруть клопів отари
Ті ж мліють край дерев смердючих і кривих!

Я б дітям показав хори дорад співочих,
Цих рибок золотих блакитного вогню.
Я піною блукав без якоря крізь ночі
І Часу вітрюган святив мою борню.

Між полюсів і зон, стомившись бушувати,
Ридало море враз і стишувало плин,
Гойдало тіні на присосках жовтуватих…
І був я жінкою, що молиться з колін.

Я островом блукав у посліді пташинім
Птиць блідооких, що галділи в вишині.
І всі утопленики крізь мої щілини
Впливали за̀дки, щоб дрімати на мені!

Самотній корабель, дарований просторам,
Закинутий в ефір, де навіть птиць нема,
Сп’янілий від води, байдужий моніторам
І з Ганзи парусам – чекати їх дарма.

Я вільний дим їдкий туманів пурпурових,
Мур цегляний небес від мене розваливсь,
Де для поетів рай принадностей цукрових –
На сонці лишаї і лазуровий слиз.

Безумним кругляком у скатів мерехтінні,
У супроводі зграй із коників морських,
Я мчав і липня кий дубасив неупинно
Ультрамарини хмар із вирвами у них.

Я в жа̀ху тріпотів, бо чув за миль півсотні
Мальстрімів хрипоту і бегемотів гін.
Предвічний пілігрим блакитної безодні
Європою я сню, віками давніх стін!

Я бачив острови і зір архіпелаги
В шалених небесах, у сяйві блискавиць.
Хіба не в цих ночах заснула, бідолаго,
У сонмі райських птиць твоя майбутня міць?

Занадто я ридав! Так безнадійні зорі.
У сонці гіркота і місяць зник давно.
Любов’ю як мечем мене прошило море.
Хай трощиться мій кіль! Пора іти на дно!

Із європейських вод всього миліш калюжа,
Холодна і брудна, на темній мостовій,
Де схилене дитя із рук пускає тужно
Метеликом весни тендітний човник свій.

Не маю більше сил, о хвилі, у томлінні
Тинятися на зиск бавовняних купців
Ні посеред вогнів, ні в прапорів цвітінні
Під поглядом жахним неприязних мостів.

*** притча. оригінальний сюжет***

Понад мороком ночі
Янгол зла пролітав.
Царству темряви в очі
Заглядав... Наглядав...
Він, по заході сонця,
Що червоне, мов кров,
Мав огледіть віконця,
Де творили “добро”
Можновладці, і слуги,
І прислужники слуг,
Недолу... Чи ДОЛУГІ
(бо ж розквітло навкруг
Їхнім діям догідно
Те, що бачим усі...
Навіть ніц не потрібно
Слів для тих “чудасій”...)))
.............................................
...раптом... Гальма машини...
Мов віддалений вий...
Під колесами згинув
Кіт-приблуда старий....
Теж... Життєва “світлинка”...
Він невдовзі б і сам...
.............................................
...як над ним літня жінка
Віддавалась сльозам!..
...як її утішало
Незнайоме дівча!..
..як обоє пізнали
Ту одвічну печаль,
Що дає у жалобі
Право ЗВАТИСЬ ЛЮДЬМИ...
.............................................
-ЩЕ НЕ ЧАС - Янгол мовив -
ПРАВИТЬ ЦАРСТВУ ПІТЬМИ,
Доки людяні люди
І стара, і дитя,
Світ леліяти будуть
Тим, що звуть СПІВЧУТТЯМ.
Для душею незрушних
Це давно моветон!..
.............................................
...а просвітлені душі
Все ж помітив... ХРЕСТОМ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121030200379

– Тобі «у сумі самоти»
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?

Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,
де і поезія – плацебо.

Не висихає течія...
і тиха муза, а не я
на пару буде із тобою...
У неї вищий пілотаж,
і піруети, й епатаж...
а я побуду поза грою.

– Пообіцяй мені ці дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.

Я́к не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,
і ночі чорні та гарячі.

Усе, що випите давно,
показує глибоке дно
від мого берега до твого...
тече вода... усе одно
і з того, що було дано,
не залишається нічого.

02.03.21

Масна земля уже готова до візиту весни.
Масній землі уже кортить, щоб в неї – плуг чи лопата…
В передостанню люту ніч мені мій батько наснивсь:
такий незвично молодий, і все казав, що не палить.

Та ні, не кликав у якусь там неземну паралель.
Питав про успіхи; радів, що є чому порадіти.
І поцікавивсь, чи знайшов я вже свою Афродіту.
Зніяковілий, жартував я, що у мене – гарем…

Тримаймось, люди! Бо настали не найкращі часи.
Масній землі усе кортить, щоб в неї – хтось додатково.
(Нема різниці годувальниці: чи батько, чи син.
Нема різниці, скільки рідних заридає довкола).

Та, відганяючи від себе невеселі думки,
проміння-усмішки дарую геть всьому, що довкіл.

Колись у ліс забрів один медвідь.
Сподобалась йому зелена хаща
і залишився в тому лісі жить
топтун Мишко, з дитинства роботящий.

Його громада радо прийняла
в розкішні лісові свої пенати,
та заячу посаду лиш змогла
Михайлу косолапому надати.

Погодився й старанно працював,
виконував ведмедячу роботу –
дерева гнув і бджілок доглядав…
До сьомого Мишко трудився поту!

Та випадково у один із днів,
коли жував свій трудовий окраєць,
зі звірів хтось йому переповів –
Мишка посаду обіймає заєць!.

Не витримав бурмило дивини,
до Головлісу написавши скаргу.
Приїхала комісія слонів –
на місці розібрати прикру сварку.

Направили за куцим ті гінця,
щоб заячі почути аргументи,
а він з кишені витяг гаманця –
надав слонам вагомі документи.

Тоді вони послали за Мишком.
Наказ той дав на працевлаштування,
та був зупинений єхидненько смішком
і зрозумів – даремні сподівання.

А голова комісії казав
і щурив хитрі очі мов китаєць, –
Навіщо, Мишо, вам оцей скандал?
По документу ви, шановний, заєць!

Немало у житті таких комісій…
Скажу для тих, кому ще невтямки,
що на слонів посади в Головлісі –
оформлені звичайні пацюки!.

Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.

Хід минулих подій
з щонайвищої вежі –
шлях по колу протоптаний кілька разів.
Ви ж – не той лиходій,
хто порушує межі,
а дивак, який гору цю в злеті посів.

Я свідомо пройду
на ґраничному рівні,
несучи тільки Вам днів земну сновидінь.
Обернувши біду
на реалії рідні,
Ви побачите: я – щастя Вашого тінь.

Ви – єдиний, хто Все́
взяв з собою у мандри
з цих великих томів, на яких я сиджу.
Скрізь, де Вас пронесе,
люди кинуть троянди,
а як ні – не судіть, бо і я не суджу.

2 березня 1997 р., Київ

Переродіть, переіначте
Своє, згублене між лих..
Дворище з виглядом… тим паче,
За новиною страх притих.

Перестеліть, переконайте
Частину збуджених причин
І краєвид сюди додайте
Знароку набожних світлин

Перепливіть, перешукайте
Опору старчих й молодих
І перемножте в мегабайти --
Тоді й народиться триптих…
01.03.2021.

Полюбил я Марию давно.
Пульсирует в венах чумной волной,
Ornellaia, La Gioia – вино,
Хотел прикаснутся к её губе своею губой.

Но Мария была парижанка,
Там за стеной другие миры
Меня же манила фонтанка,
Питер, дворцы и цари.
Ты милая иностранка,
Чужая, другая, Мари,
Как жаль, что ты чужестранка,
Стали наши бы все алтари.

2021

Хоч на картах таро ворожи,
Дама пікова - горда, свавільна.
Нащо я тобі, правду скажи? -
Не розбещена, тиха, наївна.

У очах глибини таїна,
і минулого глею сум'яття.
Неможливо дістатися дна
заплутавшись у білім лататті.

Як покличеш, ураз прилетять
легкокрилі, спокусливі феї.
В хтивім серці блудниці печать,
і на тілі відбиток лілеї.

Не знайдеш ти, а втратиш, повір,
бо прозріння наступить, як осінь.
Хоч метелик приваблює зір,
в його лоні прожерлива гусінь.

Кропив'янка* збирає пилок,
неважливо з якого тюльпана.
То не солод - отрути ковток...
сон... іллюзії Фата-моргана...

Кропив'янка* - яскравий метелик

Переливайся з себе – в мене,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене,
гаї фантазій розтривож.

Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я́,
весновельможна диво-діво,
квітнева райдуго моя.

Постав у сауновім сонці
перезимованих істот,
знайди святих на цьому боці,
дай сили вийти з нечистот.

Утілься в образи знайомі,
піднявши їм куточки вуст,
згуртуй нас, весно, в цьому домі
і подаруй здоровий ґлузд.

Як поспішатимуть лелеки
з осінніх африк-антарктид
через варяги, через греки
на український краєвид, –

візьми мою закляклу руку
і нею, весно, розмалюй
на рай цю землю марнозвуку –
посадку анґелам готуй!

8 грудня 1995 р., Київ

Ти сам собі спільноти вольних дум…
Оброслої в обставинах облуди
Як каже наш товариш - рідний кум:
- Перетомивсь, виходь частіше в люди…

Забудь про справедливість, і про гнів…
Чи розірви, чи сплюнь у слід «абись-ку»
Землі потрібен дощ і перегній -
Це вже слова - доктрина від Ониська…

А треті півні тільки-но зі сну…
А треті півні справно несли справу…
Їх досі чути пісню голосну
І це ще тільки в заспіві Локдаун…

Повчати вас - зашкодити собі
Візьміть Ониська й кума до уваги
Аж раптом ви почуєте «бі-бі» -
Мерщій у Скит, бо вже руйнують лаги…
28.02.2021.

Сидить Василько у хаті
Та у вікно визирає.
Хотів піти погуляти,
Але мороз не пускає.
Куса за пальці і щоки,
Під кожушок теплий лізе.
Та й сніг зовсім неглибокий
Ганяє вітер понизу.
Сніговика не зліпити,
Не з’їхати на санчатах.
Ото у хаті сидіти
Та у вікно виглядати.
А візерунки на шибках,
Морозу дивні картини.
Слід постаратися кріпко
Аби продихать шпарину
Сидить Василько, сумує,
З роботи маму чекає.
Теплом шпаринку продує
Та в неї все виглядає.
Так і заснув непомітно,
На підвіконня схилився.
Йому наснилося Літо,
З яким він раптом зустрівся.
Таке задиристе, видко,
Часом аж надто гаряче.
Василько взнав його швидко,
Хоча і вперше побачив.
Чемненько з ним привітався,
Йому низенько вклонився
Та про здоров’я спитався.
Той посміхнувся, спинився.
- Чого ти, хлопче, шукаєш,
Чого блукаєш по світу?
- Тебе, мабуть і чекаю,
Бо ти ж і є, певно, Літо?
-Так, мене звуть, справді, Літо.
Чого ти хочеш від мене?
- Набридло в хаті сидіти.
Мороз надворі скажений.
Прогнав би ти його звідси?!
Хай буде тепло надворі.
Щоб прогулятись до лісу
Чи то скупатися в морі.
А той Мороз заважає,
Лютує дні він і ночі.
Тепло пустить не бажає
Та сипле снігом у очі.
Ти ж зустрічав його, звісно,
Старезного дідугана.
Вже зовсім сивий і лисий
Із отакими губами.
Червоний ніс із сопля́ми.
Вся одяганка зі снігу,
Яка не пралась віками.
На ногах чоботи з криги.
Якщо дихне він помалу,
То холод і невеликий.
А, як озлиться, бувало,
То заморозить геть ріки…
- Та я і рад це зробити,
Але не можу, насправді,-
Відповіда йому Літо.
- А що ж тобі на заваді?
- Крім мене є іще троє:
Зима, Весна та і Осінь.
Ми ділим рік між собою.
Раніш не так було зовсім.
Ще тільки світ сотворився,
Господь був вічно у справах.
Хто першим був похопився,
Той цілим роком і правив.
А то було і роками
Зима тривала чи літо.
А інші черги чекали,
Щоб трохи часу вхопити.
Коли ж Господь то побачив,
Навів у тому порядок,
Свій час усім нам призначив
Аби було все до ладу.
Тепер три місяці кожен
По черзі роком правує.
А інший влізти не може,
Бо, як Господь то прочує,
То добре дасть прочухана.
- А як морози у травні?
- Не все бува без обману.
Не всі у тому старанні.
А ще скажу тобі, хлопче,
Не плутай Зиму з Морозом.
Він ходить, як собі хоче.
З Зимою їм по дорозі,
То він іде з нею разом.
А час її як минає,
Вона зникає одразу,
А він ще світом блукає.
Вважає, що йому мало
Зими вділили для справи.
Колись часи вже бували,
Як світом віками правив.
Укрив його весь у кригу
Та снігом навкруг завіяв.
За всім дивився,все бігав.
Щоб вічно так було, мріяв.
Господь же, як все поправив,
Та розділив рік між нами,
То мрії його позбавив.
От потайки він, не прямо
Бува, приходить раніше,
Як Осінь, часом, взіває.
Бурульок своїх навіша,
Калюжки понакриває.
Чим ближче Зима,нахабно
Мороз себе той тримає.
А Осінь здихатись рада б,
Та сили на те не має.
А вже, як Зима відходить,
Весна ще не в повну силу.
Мороз весь час колобродить,
Себе почуває сміло.
І спробуй його прогнати?
Вони ж жіночки, не в змозі.
До травня, бува, гуляти
Ночами дає Морозу.
Й до мене хотів добратись,
Вночі похазяйнувати.
Прийшлося за нього взятись,
Добряче у пику дати.
Я ж хлопець такий гарячий,
Морозу терпіть не буду.
Минає тепер, як бачить,
І боком обходить всюди.
Та в Зиму я прав не маю,
Нічого зробить не можу.
До сонця сходи, не знаю,
Можливо, воно поможе?!
Пригріє з неба добряче,
Мороз і відступить трохи.
І стріхи тоді заплачуть
З бурульок, немов горохом.
І крига на річці скресне,
Струмки потечуть в долину.
І стане схоже на Ве́сну…
І тут Василько прокинувсь.

ІЩо багатії – це не еліта
знаємо, але забули всі,
як вони учили нас радіти
салу і дешевій ковбасі.
Маємо і те опанувати,
що юрба цінує кулаки.
Та куди поділись козаки,
що гопак уміли танцювати?
Не дарма кумирами у вати
є боксери і бойовики.

ІІХліба і видовища народу
обіцяє партія совка...
На минуле не минає мода
і тому й еліта отака,
і тому і Таврія не наша,
і чужий усе-таки Донбас,
«родіну» окупувала Раша
і немає нації у нас,
бо її пасе нечиста сила,
що ховає кігті у тіні...

ІІІА на що надіятись мені?
Так бувало у минулі дні:
«не одна чума мене косила...»
так і нині за мої пісні
раді кожній плямі на Ярилі
нехристи й зоїли записні.

Виринають де-не-де із Лети
неживої Музи силуети
оновити дзеркало криве...
........................................
на орбіті іншої планети
ожили юродиві поети...
Може й Україна оживе.

02.2021

        Прочитайте знову
        про Вітьку Корабльова
        й дружка його одвічного
        Ваню Диховичного.

Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,
а гірку оману:

погуляти вийти - зась,
на каток - тим паче,
а сиди й хоч лоб розквась
об якусь задачу.

    Й дуже прикро та завидно,
    бо з вікна прекрасно видно,
    як ватага дітвори
    радо ковзає з гори.

Стукне сніжка у вікно -
і затворник знає:
це дружок його давно
на дворі чекає.

Та у майці - не втекти,
й не для снігу - капці,
і до того ж - стерегти
доручили бабці...

    Й знов ученості заручник
    утикається в підручник:
    там в басейнах А та Б
    пішохід кудись гребе;

а потому уві сні
кляті водовози
в ті басейни навісні
наливають сльози.

...Ну, а хто - не лоботряс,
вчив уроки вчасно, -
той зимовий вільний час
проведе прекрасно!

    Ось і Ваня Диховичний,
    хоч учивсь не феєрично, -
    вчення не занапастив,
    чверть закінчив без «хвостів».

Та і Вітька Корабльов
притягнув потиху
добрий в табелі улов,
дідові на втіху.

    Й мали хлопчаки-спілчани
    найзахоплюючі плани:
    спорудити з часом... Ет!
    Цить, це поки що - секрет.

У дворі стояв сарай,
зручний та просторий,
та чомусь - секретний вкрай,
завше на запорі.

Дід проводив там колись
просто дні та ночі,
й заклопотаний якийсь
повертавсь на спочив;

    не палив і не обідав,
    кривсь від рідних та сусідів,
    й знали всі, з яки́х причин:
    щось там винаходив він.

Для онука дід - взірець!
Чули Вітька й Ваня:
він - відомий фахівець
тканей фарбування.

Дід, щоправда, років п’ять
кривдився неначе,
та продукт його занять
в шпарку Вітька бачив:

    ніби чаклуни-араби,
    дід в цеберко, повне фарби,
    непомітне щось натряс...
    Й колір - інший став ураз!

Та образив, як не слід,
дехто діда, видно,
й відтоді закинув дід
справу винахідну.

Вітька п’ять років шукав
ключик від сараю,
дід же капосний - ричав:
«Де той ключ - не знаю!»

    Й раптом, в перший день канікул,
    обійшлось без грізних ікл, -
    дід сказав: «Ось ключ, тримай;
    фарбу тільки не чіпай!»

Це була найкраща з днин,
ліпше свят футбольних, -
без уроків й перемін,
дзвоників й контрольних!

Ключ від таїн - ось, блищить!
Здрастуйте, пригоди!
Це була велика мить
в перший день свободи.

    Добрий час для Вані й Вітьки, -
    час здійсняти всі намітки!
    Стерли те, що дряпав дід:
    «Для усіх закрито вхід!»

І зайшли... Оце так так!
Інструментів скільки!
Гвинтики, дроти, верстак, -
не барися тільки!

Крутить низку шестерень
древній мотоцикл...
Загалом, прекрасний день -
перший день канікул!

(2020)

Січень минув, як липень.
Лютий повторить серпень.
Рік під ногами рипне.
Наше кохання терпне.

Руки твої прогрію
радістю після горя.
Вірю в свою Марію,
мрію сирого моря…

16 лютого 2004 р., Київ

дзеркального всесвіту люди дзеркальні
повільно
скафандри свої з амальгами
вдягають за люстром

тож я користуюся цим аби спільно
втекти із фасеточним людством
від пристінків чисел
від захисту прясел
і спалахом стати
якого пастками очниць або гасел
не можна спіймати

давайте нападники світ паралельний
щосили дзеркальте
та вам не здолати
перетинів і цитаделей
де ватри
чогось таки
варті

ви протуберанці
а я просто сонячний зайчик
та я не мізерний
не слабший у жодному разі
бо між космодромами
є ще дитячий майданчик
де кожен мій рух
є швидшим за бластер чи лазер

потрощені вікна
прибульці не згадуйте всує
оскільки відомо
і млявій дзеркальній мигалці
що часом і зброя
співа алілуя
тому
хто живе
в кожній скалці

2020

Cильніший буду і за перемогу,
Яка до себе вабила здаля.
Було спочатку легко, босоного,
Та задалеко бігало маля.

Неначе це не я, воно ж – окреме…
Були на виріст одяг і думки.
Ряхтлива засіяла діадема,
Та в інший бік не йшлося залюбки.

Бо звідти прокрадалася огуда.
Спокусливо жахалося рідні,
Що я такий-сякий і гірше буде:
Вгамуюся у бідності, на дні.

Годити всім – не мав натхнення, віри.
Вірші текли, та не були сумні.
Я вічності торкався – річки Стиру,
Не зорі в ньому – втоплені пісні.

Текла вода, вони були на місці.
Зусібіч люди йшли до мене, йшли…
І сипали хвалу – остудне листя,
І був я не герой, лише боржник.

Не дисидент я і не політв‘язень,
за булаву гетьманську не борець,
не научився говорити в‘яззю,
іти по трупах до чужих сердець…

Не ліз на трактор взимку на Майдані,
на східнім фронті небо не тримав,
та і у складі жодного із кланів
Вітчизну на шматки не розривав.

Я пан Ніхто, шматочок чорнозему
землі дідів – полів її, ланів.
Із тих, хто щиро любить свою землю,
волошок, маків син і полинів…

Я пан Ніхто, я відголос природи,
один із сотень тисяч трударів,
питомий представник свого народу –
нащадок козаків і кобзарів.

За Кобзаря згадав я недаремно,
такого триста років не було.
Зміліло зовсім за часів буремних
святої Батьківщини джерело…

Я пан Ніхто, своєї син країни,
та чи важливі нині вік і стать…
На терезах майбутнє України –
гуртуймося за нашу долю встать!

А хто отой Ніхто, народе, люде?
Де гетьман і прийдешнього маяк?
Хоч підростають генії усюди,
іуд і дурнів більше… Долі знак?

Тоді не вірю я у ту планиду,
талан її невтішний і гіркий!
Невже у Україні лише гниди
чи сяють нам з небес чужі зірки?

А колективний розум де подівся?
Хоча би кілька сотень, як один!
Чи не тому Тарас наш зажурився
і всіх дотисне мудрий карантин?..

Я пан Ніхто, я син свого народу,
нам чубитися треба перестать.
Щоб захистити землю і свободу –
пора за Україну разом стать!

Щезає в сивині туману
вітрил оранжевий міраж
та утлий човник оріґамі,
який іде на абордаж
в обійми свого капітана
сомнамбулою по воді...
і обірвалася тоді
струна між нашими серцями
на перехресті наших доль...
тамуючи жалі і горе,
які ніщо не переборе,
пригадую забуту роль...
але немає тут Ассоль.
Її украло синє море.

02/21

Я не була твоя Ассоль…
Билиною біля причалу
за неї я зіграла роль,
коли нежданого чекала.
Надія, віра і любов
мене за обрій поманили...
я уявляла знов і знов
у гавані його вітрила.
Я не була твоя Ассоль,
коли навіки розлучались,
але у пам’яті зостались
рожеві мрії і пароль
тієї, що на ноті соль
луною серця обізвалась.

Зринув ранок на день
з круговерті туману.
Ніч загине
в найдальшому вирі від нас.
Знов одурена ти,
біла, мов порцеляна,
ніби статуя
біля вікна на весь час.

Терпко запах світанку
занурився в скроні –
у сережках розтанув,
мов лід, хризоліт.
Знову поїзд пішов,
десь в останнім вагоні
з шибки блимаю я
на твої сорок літ.

Долетіти б тепер,
попередивши темінь,
повним вражень сердечних
і вільним від пут
потопати вві сні,
розстібаючи ремінь,
у новій резиденції
там, а не тут.

Добре знають жінки
цю природу юнацьку –
першу стиглість
і впертість у ліжку лише…
Як баского коня
осідлаєш зненацька?
Адже він утікає,
скидає й ірже.

26 грудня 1996 р., Київ

1.
Наборы литер, слов и строк
наш литератор создал впрок:
читай унылая страна,
мне лавры, лавры ты должна…
2.
И вот поэт осиротел,
и стал ценить то, что имел,
и песню жалости запел,
и помолился, как сумел…
3.
Кто приголубит, как родной,
и скажет приходи домой?
Отец Небесный то изрёк:
ну, возвращайся, Мой сынок…

26.02.2021г.

Дратують всі! Вже вмер би, стиха
зійшовши жовчю, та рятує
чи не єдина небораку втіха -
це ж, певно, й він когось дратує!

2021

***
І начебто до розпачу пристало…
І начебто нечіпаний ніким…
І більшає увага до металу,
І зменшується попит до музик.

Закутий в день - праобразом братання…
Навіщо вам переспів й пересказ?
Ти визвеш на двобій себе востаннє.
Ніякої просвіти в сотий раз…

І знову хай возляже в барикади
Твоя бездарність з чаши суєти.
Техогляду потрібна естакада,
А хто ж запересловить, як не ти?..
24.02.2021.

Ще лютий місяць надворІ,
Мороз тріскучий на зорі,
Але удень яскраве сонце
Весняно світить у віконце.

На хідниках довбають лід,
Асфальт скидає сніжний гніт,
До сонця гріє сіру спину,
Неначе котик біля тину.

Біжать по вулицях струмки,
Із-під машин летять бризкИ
Аж попід самі огорожі –
Остерігайтесь, перехожі!

А у полях лежать сніги,
На скільки видно навкруги
І неба синь над головою –
Зима стрічається з весною.
1976-2021

Скрип у гарби гучніш
у гущі тіней узбіч,
гучніш, що далі вони
від уколів стерні.
У колії від коліс
підвід – і óбід, і вісь
горластіш, що далі луг,
і листя густіш округ.

І вільхи – колій вкруги,
і жовті беріз верхи
ціпнуть у кілько кіп,
як ціпне зв’язаний сніп,
гледячи в неба звід.
І корч підкидає віз.
Дерева чують не птиць,
а скрип дерев’яних шпиць
і лайку гучну візниць.

***

Ілюстрація (Л. Кранах «Венера з яблуками)

В попоні лисячій – ба,
лукавіш лиси з горба
лісного, чий схил метка
огинає ріка,
минаючи і гайок,
де вепрю стромляє бог
в бочину жало стріли
в напівсвітлі-півмлі,
минувши знайомий мис,
вона під яблуню із
плодами п’ятнадцятьма
навідалась – не сама:
буцім ось-ось кивне,
але мимо мене,
дитя, що стискає плід,
задивлене куди слід.



-----------------
----------------

Усіх турбує доля краю...
а влада не відповідає
на запитання: « Чий же Крим...
чому Феміда ще сліпа є...
якою карою лякає...
........................................?»
Ще не осів Майдану дим,
а неуку нема науки
і зайд улещує гадюка...
.........................................
тому й воює «третій Рим»,
тому й перемагає Жуков.

02.2021

Залишилось небагато
Потоптати ще доріг, –
На побляклім циферблаті
Стрілка стишує свій біг.
Вже зажуреним привітом
Світлофор зачервонів
І продовжує горіти
Він без зміни кольорів.
Звідусюди лізуть болі
І самотніше стає, –
Я не скаржуся на долю,
А сприймаю все, як є.
26.02.21

Куди ж це поспішаєте, літа ви молодії?
Чомусь так стрімко ви мчите, що вас не здоженеш.
Та спомини приємнії так серце моє гріють,
Хоча що було у житті, того вже не вернеш.

Залишилось лиш згадувать деньки ті золотії
Як юність усміхалася і молодість цвіла.
На коси снігу сивини осінь густо насіє,
Але душа зостанеться назавжди молода.

2021 р.

Що таке «залога»?
Фінікійці,
філістимляни із сектора Ґаза,
семітологи,
що таке «залога»?
Я надумав від’їжджати до Венесуели, –
але
задник мого годинника погнутий,
а за стрілками волочиться час,
ім’я якому «залога».

Що ще є аналогією до моєї «залоги»?
Алогізми,
з яких сконструйовано
мій пересувний апарат,
точніше,
авіамодель моєї віри.
Політ, узятий на шарніри,
в який, і без того,
завжди ззаду цілять.
А влучивши,
закапують атропіном
свою цікавість
і трагікомічно глипають очима.
Будь-які дрібні наслідки тоді – мимо,
а от велика аварія – неоцінима,
бо впадає в очі насамперед
і зветься
«катастрофою».

Слава Богу, моя «залога»
не набуває характеру бунтівного
і поволі стає «голгофою».

Пам’ятаєте? –
Був жив Великий Бунтівничий,
але до чорта у нього було
заморозків мозку.
Єдине, чим він користувався,
жадібно й охоче,
супроти всякої залоги,
так це облогою:
обкладеться, бувало, книжками –
та й навхрестоматійно
строчить!
строчить!
строчить!

21–22 листопада 1993 р., Київ

Троянда кольору бордо, де бродиш кімнатою.
Вже п’ятий день її краса про вас нагадує,
манливо тягнеться до уст і перетягує
хороше до хороших всіх людей.

За вами сумувала… Ви писали кленами -
кому вже як дано… А я ходила венами
широких рік і дні здавались тернами,
лиш абрикосу дарували клей.

Він був смачним , як сонце із дитинства.
На боці засинаєш – мрій краса первісна
зразково гралася крилом , як в мирній пісні.
Дитя пригорнеш і зоря зійде…

А в тебе як завжди – журба сідлає коні,
в степах ще скіфська баба ,дикі перегони,
лиш збірки віршів лебедять пероном -
минуть роки любисток обійме…

І кожен з нас , що трошечки шалений
на слово сильне , на ростки буремні,
що з-під асфальту проростуть зелено…
Віддай, хоч крильце.
Люд не омине…

Троянда кольору бордо бродить кімнатою.
Вже п’ятий день її краса про вас нагадує,
манливо тягнеться до уст і перетягує
хороше до хороших всіх людей.

- Дядьку Степане, ви ж були
Із нашим князем Святославом.
Русі з ним здобували славу.
І, кажуть, бачили, коли
Загинув він від печенігів.
Вже сивий, хоч і не старий
Степан в отвіт заговорив.
А голос в нього, наче крига:
- Так, бу́ло, синку. Все було.
І славу з князем здобували,
Аж у Болгарії бували,
Долаючи ромейське зло.
Та підлість гору узяла
І мужність нашу подолала.
Ми кров даремно проливали…
Сльоза щокою потекла.
Він рукавом її утер,
Мов в пам’яті туман розвіяв.
- Ні, ні про що я не жалію.
Лиш про одне – що він помер.
В бою відкритому його
Не спромоглись здолать ромеї,
Тож, згідно підлості своєї,
Аби добитися свого,
Купили недругів вони
І, як хортів, їх нацькували.
Ми перемоги здобували,
Але не виграли війни.
Князь з військом Свенельда послав,
А з нами в лодіях подався.
Вже аж до Хортича дістався.
Але там печеніг стояв.
Пробитися не було змоги.
Нас мало – їх - ціла орда.
Не порятує і вода,
Бо ж попереду злі пороги.
Там, хоч не хоч, на берег йти,
По суші лодії тягнути…
Тож довелося повернути,
В Білобережжя відпливти.
Зимівля там страшна була.
Хоча добра собі надбали
Та їжі вдосталь ми не мали.
Тож голова коняча йшла
За полугривню. Що робити?
Як холод лютий навкруги,
Шлях перекрили вороги
Й потрібно їсти, щоби жити.
Багато наших там лягло
В холодну землю негостинну.
Там хліба ми пізнали ціну,
Якого зовсім не було.
Ледь-ледь діждалися весни.
Як скресла крига – подалися,
До Хортича знов піднялися,
Піт утираючи рясний.
Бо ж звідки було взяти сил
Після такого зимування?
Геть виснажило веслування,
Тож озирнулися навкіл,
Чи ворог часом не чига
Та і до острова пристали.
Хоч сили відновити мали
На тих гранітних берегах.
Під дубом жертви принесли,
Як подорожні всі робили.
Та і поснули на тих схилах,
Настільки втомлені були.
Сторожа теж уся поснула.
А в полі клятий печеніг
Наш кожен крок весь час стеріг.
Підкрався, що ми і не чули,
Дніпрову хвилю подолав
І став рубати сонних воїв.
Хтось крикнути устиг: «До бою!»
І криком тим усіх підняв.
Хоч які втомлені були
Та за мечі умить вхопились,
У купки невеликі збились,
Щоб спини захистить могли.
А далі вже рубали шлях,
Аби із іншими з’єднатись.
До князя стали пробиватись,
Де майорів з тризубом стяг.
А він, той стяг, уже хитавсь,
До скелі Чорної хилився .
Князь з печенігами ще бився
Та, уже видно, подававсь.
Бо ж поряд наших не було,
Одна лиш печенізька зграя,
Мов пси скажені, насідає.
Нас зло від відчаю взяло.
Тож ми ще більше налягли,
До князя прагнучи пробитись.
А стяг все швидше став хилитись.
Ми зойк утримать не змогли,
Застигли вмить, як він упав,
Не вірячи, що все насправді.
Орда враз заволала радо…
І бачимо, як хтось підняв
Над нею голову…його…
Оскаженіли ми від того,
Рубали крізь орду дорогу,
Смерть люту сіяли кругом.
Тож в страху кинулась орда
Ярами, балками у воду.
Собі забрала нагороду,
А нам зосталася біда…
Хвалився потім печеніг,
Із черепа зробивши чашу,
Що відібрав він славу нашу,
Здолати Святослава зміг.
А ми помститись не змогли,
Піймай його у чистім полі,
Де його сила, його воля…
Хоча уже роки пройшли,
Не припиняю я жаліти,
Що біля князя не стояв,
Вже краще я би смерть прийняв,
Він, може б, залишився жити.

Лютень, як завжди, весні на заваді.
Всесвіт надасть саме їй перевагу!
Риси ж зимові втрачають наснагу,
підпорядковані діючій владі.

Крига під сонцем зникає повільно.
З неї мерщій через всі перешкоди
вперто збігають струмочками води!
Плюси погодні зростають доцільно!

Безповоротні морози лютневі.
Може, нарешті, поліпшиться настрій?
Співом пташиним розбуркає щастя!
Березень квапиться, йде до оселі.

Хоче в зелені вдягнутися перли!
Подихом теплим повітря зігріє!
Стане реальною давнішня мрія:
втіленням зрілим пророщені зерна!

Завжди у кожного є перспектива:
щоб перевтілившись, бути щасливим!!!

23.02.2021
Свідоцтво про публікацію: izba-2021-3028129

        Початкове слово
        про Вітьку Корабльова
        й дружка його одвічного
        Ваню Диховичного.

Що не так із п’ятим «А»? -
Як зірвавсь зі швори весь!
Віра Павлівна сама
з ним не може впоратись.

    Долітали аж до стелі,
    як ракети «Фау-2»,
    то натоптані портфелі,
    то образливі слова.

    Хтось, досвідчений в дуелях,
    двері партою підпер,
    й герць наступний на портфелях
    далі гіршив інтер’єр...

Коли це не жартома -
буде ого-го іще!
Що ж таке із п’ятим «А»,
з чого все побоїще?

    Висновок чиєїсь мами
    був готовий нашвидку:
    «Це - від програшу “Динамо”
    в першім колі “Спартаку”!»

    «Ні, - згадав був тато Ірки, -
    свари - завжди про одне:
    хто до верхнього одвірка
    без розбігу дострибне...»

І тоді, в бурхливий час
диспуту завзятого,
командирували в клас
піонервожатого.

    Вчув здаля вожатий Юра,
    як буянить дітвора:
    «Головне - література!»,
    і - болільницьке «ура!»

    Та перечив дехто першим,
    і розносилось з вікна:
    «У добу космічних звершень -
    важить техніка одна!»

Був вожатий - не дурний,
мовив: «Й хай розноситься!
Це - не розбрат голосний,
це - різноголосиця».

    Перший голос був не зичний,
    не ревів, мов зграя труб, -
    був це Ваня Диховичний,
    всім відомий книголюб.

    Голос другий - винятково
    наполегливий й палкий, -
    тільки Віті Корабльову
    міг належати такий!

Загалом, підстав нема
для тривоги, геть її:
не зчинилось з п’ятим «А»
жодної трагедії.

* * *

    Ваня був оратор вдалий:
    так цікаво повідав,
    що, заслухавшись, бувало,
    клас перерву пропускав!

    Й хай плели єхиди гірші,
    що пухкий він, наче сніг;
    а зате - напам’ять вірші
    довго він читати міг:

хоч про «шашки наголо»,
хоч про бій вітрильників...
От півкласу і було
Ваніних прихильників.

    Але й Вітька теж у масі
    певний мав авторитет:
    він зробив у третім класі
    гідро-пневмо-пістолет.

    Перевірку за рікою
    він для хлопців влаштував -
    пістолет стріляв водою
    й більш ста метрів струмінь дав!

І в усіх дворах навкруг
втішно всім завсідникам,
що у них дворовий друг
ходить винахідником.

    Зав’яжи йому всі очі
    та завдання розтлумач -
    то й на дотик він робочий
    зложить радіоприймач.

    Змайстрував електропраску
    аж на сорок кіньских сил
    та приладив автозмазку
    в холодильник марки «ЗІЛ»;

місяць щось конструював
із дротів та чобота -
й школі враз подарував
справдішнього робота!

    Та настройку Вітька здвинув,
    й робот став ловити ґав:
    він пізніше на хвилину
    дзвоник на урок давав;

    а іще - кружляв навколо
    й уривався раптом в клас...
    Діда вітькиного в школу
    викликали вже не раз.

Дід сказав: «Вітька́ мого
вплив псує спадковості;
втихомирити його -
на загальній совісті!»

    (Дід і сам, усім на подив,
    надто запальний бував;
    щось весь час він винаходив
    й «ра́ціо-налі́-зува́в»).

    От і знадобились збори, -
    рішення якесь знайти;
    та, до речі, ще й докори
    щодо Вані розгребти:

на історії Іван -
у званні блискучого,
в математиці - профан,
в ролі відстаючого;

    він - знавець літератури,
    приклад з нього брав весь клас;
    на уроках фізкультури -
    він «захворював» ураз.

    Де колись якесь змагання,
    зразу перший - Корабльов;
    ну, а Диховичний Ваня -
    у болільниках ізнов...

Вітька ж - не читав книжок,
бо вважав причудами,
й кожний в нього був рядок
з помилками грубими;

    насмішив і педагога,
    Віру Павлівну саму:
    Біломор-канал у нього
    раптом впав у Колиму!

    Плутав дати історичні
    і культур взаємовплив;
    а зате він блискавично
    чи́сла множив та ділив.

* * *

...Збори йшли - аж вився пил,
кожен ладен битися;
розділилися навпіл, -
так зручніш сваритися.

    У дівчат - свої підходи,
    в справі цій - звичайно мир:
    хто у класі верховодив,
    той і був у них кумир.

    Та теперь - проблема, згодься:
    два рівнісінькі кути,
    два великих полководця;
    під чиї знамена йти?

Супротивникам на страх
готувались подвиги,
й розійшлись по таборах
навіть ліпші подруги.

    З цього боку: «Фізкультура!
    Техніки пріоритет!»
    А відтіль: «Література!»
    Ці: «Атлет!» А ті: «Поет!»

    «Ванька - млявий, Вітька - жвавий,
    й навіть робота зліпив!»
    «Космонавт Титов на вправи -
    з томом Пушкіна ходив!»

Й так би й бились до сих пір
повними портфелями,
й жований літав папір
справжніми шрапнелями...

    Та, почувши про Титова,
    всі по партах розійшлись, -
    після Ваніного слова
    запал дівся весь кудись.

    І тоді згадали, нащо
    був цей спір до хрипоти:
    не призначити, хто́ кращий,
    а двом хлопцям помогти.

Й рішення знайшлось під сміх,
вже без спору жодного:
підопічним кожен з них
став один у одного.

* * *

    Вітька й Ваня сторопіли,
    вчувши про такий підхід;
    втім, що́ збори ухвалили -
    те й виконувати слід.

    «Значить, так: бігцем за місто!» -
    Вітька перший в шефи встиг.
    Ваня, хоч і змок геть-чисто,
    та до фінішу добіг.

І даремно реготав
Корабльов над Ванею:
вдома Ваня Віті дав
книжку про Іспанію.

    І змагались два лукавця
    не без грішної мети:
    кожний іншого старався
    до знемоги довести.

    Ваня трохи що не плаче:
    кожний день - то вплав, то вскач,
    то візьми ріши задачу,
    то сідай паяй приймач...

Але й Вітьку він припер
шимпанзе й горилами,
й вірші той завчав тепер
сторінками цілими!

    І під час взаємних звітів
    раптом Вітька проказав:
    «Знаєш, Ване, я помітив:
    залюбки читати став!»

    Й Ваня посміхнувся щиро:
    «Силу я набув таку,
    що тепер рази чотири
    підтягнусь на турнику!

Добре, що мене привчив
ти до акробатики...
А на днях - мене хвалив
вчитель математики!»

    І збагнули враз обоє:
    «Стали друзі ми?» - «Авжеж!..»
    Та такі, що і водою
    їх тепер не розіллєш.

    ...Кажуть, приклад - одиничний;
    та у школах знов і знов
    буде й Ваня Диховичний,
    буде й Вітька Корабльов.

І не встежиш за всіма, -
стільки їх з’являється...
Ось що вийшло з п’ятим «А»!
Як це вам вбачається?

(2020)

...віє вітер по Волині
студить зболені долоні
виє біль по Україні
скачуть коні… скачуть коні…
назбирала собі болю
від кісток народу Леся...
той прикличе собі долю
хто ім’ям землі назветься…
і кохала… і кохали… –
все взяли слова молитви…
болю не утамували
ні європи ні єгипти…
...віє вітер – гонить рими…
море хвилями здіймає…
ти навіщо мені, Криме,
коли Лесі тут немає…

Дівча... Наївне і святе –
за це недугою розп'яте –
це юна Леся... а проте
вона, на подив ескулапів,
жива і досі... між гігантів
дедалі вищою росте...
.........................................
а я люблю її за те,
що ненавиділа кацапів.

25.02.2021

І приливи, і відливи,
І веселе, і сумне, –
Роблять мужнім і щасливим
Непоборного мене.
Тиша гине в джеркотняві.
Світло пхається крізь смерк, –
І життя пала яскраво,
Як барвистий феєрверк.
І радію, і журюся
Без надій і каяття, –
Вік живу й не надивлюся
На зображення життя.
25.02.21

Далеко не йди, звідти важко вертатись
А легко жаліти себе і мене
Піди отуди, в темні гори, у Татри,
У тім закордонні, де я – мов Еней.

А вдома печаль – снігом віє торішнім
I вчені поети, мов чайки, ячать,
Сумненькі пісні, вічні сало і вишні,
Планида моя – хрест і кілька свічад.

– Спинися, – кричу, – далі сонце доходить,
Дивися: між нами сльоза і межа.
Назад повертай. Онде наша господа,
Навколо – вчорашня навія чужа.

Даруймо собі щедру долю і більше,
А радість на двох має бути одна.
Але промовчу. Чую тисняву тиші
І те, як між нами тремтить далина.

Ти з нею уже. Голос тільки лишила.
Навіщо мені він без тебе тепер?
Та ось підлетіла до мене пташина –
І аж до відльоту твій голос завмер.

А я мовчу… шельмує вітер
Ще мить, і я забуду хто я
В ночі ніхто, ніде, не квітне
А опік вже… здаюсь без бою

Йдемо туди, де відгоріло
І знаю, нас там не чекають
І вперше я ось так невміло
Іду, чи йду, і мовчки каюсь

Німим ніхто, ніде, ніколи
Не звав, не знав, я присягаюсь
Я тільки навсього Микола,
А вітер той таки щось знає…
24.02.2021.

Слід свідчити відверто і зада́рма.

Якщо церковний жертовник
у місті Содом –
заплі́снявілий, –
потреба на анкети відпадає,
натомість є Содом.

Хлюпки́й, неврастенічний перекладач
з содомської на ту чи іншу –
є порок (не плутати з Пророком).
Він проникає.

Його критичний,
дієтичний,
майже юрисконсультський,
сніданок
сьогодні розпочався
з підкреслення юної цноти фінляндки
(підкресленому вірити)..,
а от кінець його був –
виверженням сказу
по засмаглих стегнах
переляканої абориґенки з Вануа́ту.

До обіду
він лягає на живіт
і починає переможно блакитнішати...

Якщо так упевнено ти кажеш:
"Содом згорів",
то чому тебе не було
минулої п’ятниці
серед тих,
хто з надер могили
після званого обіду
вирив трупа
і мав з ним
щось надто віддалене
від любові?..

Про вечерю падлом і нечистю
у Содомі завжди співають,
ніби вона таємна.

Кожен, хто живе в цьому місті давно
і снує асоціативні пороки
(знову ж таки, не плутати з Пророком),
нівроку
перекладач
Біблії.

7 грудня 1993 р., Київ

На видноколі люта вічність,
секунди краплями – кап-кап…
Не за горами потойбічність,
матерії новий етап.

Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
у низку привидів-почвар…

У чому сенс життя такого,
де сплін і туга через край?
Лиши усе за перелогом,
живи наповнено, кохай!

За все приходиться платити !
Якщо не зараз, то колись –
Нестерпно, страшно стане жити,
Ковтати згірклих років слизь…

В порок уляпатись не важко.
П’ючи гнилий дурман спокус –
Розі́б’єшся, блудлива пташко,
Об свій же «хитромудрий туз».

Душі сліпої одинокість,
Сум’яття духа, серця плач,
Це лиш початок… Далі – повість
Про світ усіх твоїх невдач…

Узрій же, гордовита панно,
Трагічну суть своїх діянь !
Згорають гроші полум’яно,
Ти жертвою вогню не стань.

Навіщо падаєш так низько ?
Коли душа смакує гріх –
Знай, що розплата дуже близько !
Не утечеш ! Не хватить ніг !

Бог бачить все ! Він Всюдисущий !
Не вирвешся з Його руки !
То ж чесно їж свій хліб насушний,
Приправлюй совістю смаки…

Гординя – підлий гріх, а пиха – сліпота.
Ми рвали тих дітей, мов простирадла.
Дубіли душами ущент, як золота орда
рудим розлученням наносили їм травми,
Самі труїлися образами золи.

Червінці дзвенькали услід і їхав дах.
Ми зрозуміли, що не можна все купити,
та час гаптує шлях до маминого літа,
де у лілею лагідну зросте дочка тендітна,
там синя птаха вабитиме в снах…

Вже скоро зійдуть вовняні льоди
Ти знай у неї уже два брати…