Коли забути неможливо
Те, що у пам`ять врізалось навік.
Тоді стає це так важливо,
Щоб час цих спогадів істік.

Думки уперті зникнути не хочуть,
А на їх місці вирости нові.
Вони турбують часом цілі ночі,
Здіймають бунт і шал в крові.

Дороги дальні стали вирішальні,
Візит туди, де звідки потім зло,
Коли вже зрозуміло як печально,
Що в прірву глибочезну занесло.

Є місць багато на Землі великій,
Вони і радість і добро несуть.
Туди б поїхати навіки,
щоб все оманливе забуть.

Уявні люди та несправжні друзі
- от що зсередини терзає.
І ось надія є на виднокрузі,
Що щось реальне все це поміняє.

На неіснуючу ідею
Коли готовий все на світі замінити –
То слід задуматись над нею,
Щоб потім знати що робити.

Нехай рядки ці будуть зрозумілі,
Що в світі щось таке буває –
Є люди, що завзято вірять
У те чого ніде немає.
2020р.

Тільки тобою серце тліє
в цю темну
непритомну ніч,
де один я знову.
І повернути
вже ніколи не зумію я
подих твій
і щирі сльози з віч.

Ти не верне́ш,
як весна ця зла і ві́тряна,
як зимова віхола;
і ніхто тебе не спинить..,
як ту любов,
із котро́ї тебе викрано,
а мене обікрано…
Збути зраду вже не встигну.

Я не забуду
тих далеких світлих сподівань.

Знов не засну
і знов потраплю
у вічний і самотній склеп,
де надій не буде.
Більше ніколи
вже тобою не забарвлю я
темну ніч
і цей останній лет…

Дощ фарбує вікна нотами…

травень–червень 1991 р., Київ

Комусь бандити, комусь герої,
Історій збіса. Тож вір – не вір.
Оті, що звикли ходити строєм,
Не люблять тих, що – наперекір.

Комусь минуле давно минуло,
А хтось довіку запав на сни,
Комусь прощальну співають кулі
Неоголошеної війни.

На згарищі Риму блукали спустошені люди,
На попелі теплім лишаючи чіткі сліди
І рвали волосся, і били у розпачі в груди
Від тої нежданої, тої страшної біди.
Батьки над тілами загиблих дітей побивались,
А діти із плачем шукали загиблих батьків.
Ще диму клуби де-не-де у руїнах здіймались
І сморід палений над містом спустошеним плив.
І сотні очей піднімалися в гніві до неба,
І з сотень горлянок зривалось питання: «Чому?»
І сотні людей розглядалися навколо себе
У пошуках того, хто винен у тому всьому.
Чутки поповзли, що виною всьому імператор,
Що він забажав подивитись, як місто горить,
Щоб потім пожежу в поемі своїй описати
І справжній шедевр про Троянську війну сотворить.
Спочатку чутки ті розгублено лиш шепотіли.
Та згодом той шепіт почав переходити в крик.
Коли бачить мати дитяче знівечене тіло,
Її вже не спинить ні чин, ні посада, ні вік.
Розлючений натовп ставав усе більшим і більшим,
Вже крики лунали: «Хай згине проклятий Нерон!»
Здавалось, все місто у гніві на вулиці вийшло
І вже не зупинить нікого ні страх, ні закон.
І тут перед очі людські вийшов сам імператор.
Скуйовджена тога, такий же скуйовджений вид.
І натовп, до цього розлючений, став затихати,
Мов річка, яку у морози прихоплює лід.
І мовив Нерон: «Справедливі і горді римля́ни!
Що місто згоріло – немає моєї вини.
Повинні у тім лише підлі оті християни,
За смерть свого вчителя хочуть помститись вони.
Та вірте, римля́ни, цього я їм не подарую
І кожен із них пожаліє, що досі живий.
А Рим, обіцяю, я сам, за свій кошт відбудую
І стане він ще красивіший, ніж бачили ви!»
І натовп, що досі кричав: «Геть Нерона – тирана!»
Зненацька у криці зайшовсь: «Хай живе наш Нерон!»
Та ще: «Хай загинуть на світі усі християни!»
Бо слово Нерона для натовпу – то як закон.
Гнів натовпу впав не на справжнього зла винуватця,
На голови тих, хто покірливо муки терпів.
І натовп виходив із себе, і натовп старався
Аби хоч на когось та вилити праведний гнів.
І ті, хто повірив, і ті, хто зробив тільки вигляд,
Прийшли подивитись, як будуть невинні вмирать.
Тварини супроти беззбройних – неронівський вигад
І натовп у сотні горлянок – оруть і свистять.
Одні християни, не знаючи, в чому їх злочин,
Приречено йшли і приймали покірливо смерть.
До неба, навколішки стоячи, зводили очі
І душі до неба летіли наповнені вщерть.
Чому так буває, що часто невинні страждають
Лише із-за того, що винні при владі сидять.
Коли таке бачу, то зразу Нерона згадаю
І хочу «неронам» про смерть його теж нагадать.

Присвячую тобі ці вірші...
Підсмажені у стилі барбекю
М’які на смак, від солоду не гірші
І ковдру теж, для читання м’яку
Присвячую тобі рядочки...
Малинні, полуничні - рукопрядь
У нашому сімейному садочку -
Медійна недостача - звукоряд…
Присвячую тобі повітря…
Із неба запозичене у борг
А це, повір, ще треба вміти
Якщо пізнати, що таке є Бог…
Присвячую тобі…
09.11.2020.

Не пам’ятаю, – хто ти й звідки,
І де й коли стрічались ми,
Але, як каже приповідка, –
Світ повен добрими людьми.
Одвічно, в згоді чи незгоді,
І незважаючи на стан, –
Вони завжди і є народом
Далеким дуже від оман.
Щоб хибний клич не став нам лихом
І вберегти братів лоби,
Не всі сидять лякливо й тихо
Цієї лютої доби.
Ось ти, далекий і забутий,
Воскреснув змушено нараз
І пояснив людцям по суті
Уявне й явне без образ.
Сказав озлобленій родині,
Що, крім найкращих слів і діл, –
Любити треба Україну,
А не ділить її навпіл.
09.11.20

Морок. Мороз. Ворони
кашляють на каштані.
Урни димлять на пероні.
Поїзд утік останній.

Місяць наставив роги.
Вітер за комір лізе.
Кіт перебіг дорогу –
зара вкрадуть валізу.

16 березня 1989 р., Київ

Молилися ми не чужим богам,
А Небу, Сонцю, Дощику і Морю.
І виростав у душах Віри Храм,
І падали вночі в долоні зорі.

Нас нищили, топили у Дніпрі,
Привчали до чужої зовсім віри.
Ми вижили і на однім крилі,
Хоча живцем здирали нашу шкіру.

Вбивали мову, звичаї, пісні,
Чужих богів нам запихали в душу.
Пройшли віки, тисячоліття, дні...
Ми віднайшли ув океані сушу.

Весною обернулась наша осінь,
ти знову запросив мене у сни.
З тобою я у них літаю досі
і не бажаю іншої весни!

Ти підійняв увись мене, до неба,
сіяю щастям я поміж зірок,
веселкою спускаюся до тебе,
і не боюся ставить на зеро.

І осінь ради нас змінила плани,
і вереснем чарує листопад.
Обох у юність повертає плавно
і не лякає грудня снігопад.

І хай зима, нехай жаскі морози,
та я вперед, босоніж, по льоду…
Чекають нас весняно-теплі грози –
ми подолали сумнівів сльоту!

У харизмі - жива вода…
Розлилася на кілька соток
Море прянощів, ти - одна
Я - минуле, його відмоток
...А на кухні прокислих стін
Грає блюз одне павутиння
Я для тебе від нині "він"
З кольорів ненайкращих, синіх
Поле взору семи чудес
Поле ігор своє, для гольфу…
Я то знаю, воно без меж
Ну а як же моєму полю?..
Ти гукатимеш, відповім…
Знаєш серденько, неохоче…
Вити вовком з чужих сторін
Навіть синім, був час, пророче…
Ти ввагаєшся - запроси
Неймовірність не ставить сітки...
Краще швидше, бо моросить
Неважливо чому і звідки...
09.11.2020.

Летить цей світ у прірву небуття,
Його спинити вже ніщо не зможе.
Красу змінили на сумне буття,
Де замість серця - гроші. Боже-боже!

Собі створили пекло, був же рай,
А нині всесвіт потерпає з болю.
Охоплено зневірою наш край,
І страхом за життя , а не за волю.

А те, що мали, кинули до ніг,
Розбили вщент усі свої надії.
У руки ворогам дали батіг,
Щоб вибивали з душ про щастя мрії.

Споїли, обезкровили нарід,
Забрали все і полонили волю.
І наплодили від війни сиріт,
Спаплюжили життя, зламали долю.

Навибирали явних ворогів,
Щоби знущались, напивались крові
Дурних нащадків, де відсутній гнів,
А винуватять в тім всесвітній ковід.

Перевернули все доверху дном,
І правила не діють, і закони.
А правдоньку закидали багном,
Щоб не чинила кривді перепони.

Хто цього джина випустив, брати,
Де винного шукати самоцвіту?
Дозволили косатій розійтись,
Збирати врожаї по всьому світу.

Як вижити тепер серед біди,
Яку вже множить у країні влада?
Народе мій, немудрий мій, завжди
Ти ворогам не створював завади.

Ламався, перед паном гнувся, от
Тепер твої нащадки на колінах.
Не з примусу, а з дурості щедрот
Чужинських. Де ж та переміна

На краще? Без роботи, по світах,
Гаруєте, а діти попідтинню.
Самі собі обрали долю й шлях,
Віддаючи серця не Україні.
08.11.20

(пісня)
Як до мене милий йде -
Світи місяченьку,
Якщо ж іншу він знайде -
То сховайся всенький.

Як до мене поспіша
Той, кого кохаю,
Нехай зірка не згаса,
А світить до рання.

Коли ж інша його жде,
Бо любить поклявся,
Заховайтесь. зорі десь
За велику хмару.

Двох одразу не любіть,
Хлопці та дівчата,
Бо серденько заболить
У обох одразу.

2020 р.

Цвірінькнув годинник,
і хвиля злетіла,
сіла мені на плече
і довго зі мною про вас говорила,
не відчинявши очей.
Я думав, вона ваша мама
чи пошти
надірваний мною зв’язок,
а вийшло простіше – короткий
поштовх
рядочків з дитячих казо́к;
наївні загадки пливли по скронях,
мов плавлений віск;
я в ніч простягавсь, як у сонце сонях,
і крила підніс на біс!
я гладив плече,
на якому сиділа
хвиля-хвилинка про вас;
пів-тіла мої і ваші пів-тіла,
а ціле – екстаз…
Цитати могли і до вас долітати,
але ви далека моя;
я ра́дий, бо радив би вам прочитати
те місце, де "ваша" – "твоя",
де "ви" – просто "ти",
як в дитинстві..,
а зараз
цвірінькнув годинник і все…
А є ще у мене така фраза:
але це для вас есе.

16 квітня 1993 р., Київ

Кожен
хто сподівається виплисти – врешті втоне
Люди гуляють парами парками та скверами
У місті активізувалися притони
Та кімнати з дешевими інтер’єрами
Що вирішують погодинну долю спраглих
Швидкого кохання за не всі гроші світу

Я ходила одна цілий вечір цим дивним містом
Сподіваючись чогось собі находити –
Чи життєвих позицій твердих чи надій на завтра
Чи розпродажів з платтями ніби в принцес
англійських
Чи з дитинства утраченого динозавра
Знову стріти хлебтати із ним гидко-тепле віскі
Що ношу (це секрет) в дамській сумочці замість брому
У маленькій фляжечці з черленого мельхіору

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
Місто безнадійною втомою втомою хворе

Я – це місто безсиле. Я його гвинтик – і – значить
Його суть та осердя – найважливіша частина – але
День закінчується мов калачик в руках дитини

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
І немає цьому ніякої – жодної ради
Динозавр показав мені шлях той додому — тільки
Ми не раді...


© ТатаРівна, 07.11.2020

У осені вікна не зрячі.
Дивиться в них схимниця-
Чай не солоджений, здоба гаряча,
Калини червоні китиці.

Смуток в очах у панни-
Яблука ще не влежані.
Яблукам- страшно, яблуням- рани.
Вікна дощем мережені...

Тисячі привидів,тисячі приводів
Бути на тому боці.
Крутиться сонце холодне в ободі,
Блискає ворону в оці.

Витрушує суди ідальго Зеля,
аби його боялись вороги.
У нього є секрет Полішинеля,
як підіймати рейтинг у слуги.

Його задача – заварити кашу
і хай її розхльобує народ...
їдять свої і наїдяться наші,
а на парашу сяде Донкіхот.

Нехай собі пограється дитина,
коли робити їй нема чого.
Із пляшки легко випустити джина,
та важко закупорити його.

Нехай сідлає клячу Росінанта –
за Дон уже утоптана «тропа»,
а радники у рясі окупанта
собі готують іншого попа.

У Раді – Санчо, в охороні – Панса,
у офісі – російські єрмаки...
опозиціонери залюбки
виписують майбутньому аванси...
Якщо на клячу поміняв Пегаса,
то пожують і виплюнуть, таки.

11/20

Пишалася словесністю Корова:
- Я, - незрівняна, в мене лепська мова!
Харизматична, все іде від серця -
створю шедевр - сам чорт не розбереться.
Невігласи - поети віртуальні,
штампують вірші про любов - банально!
Хупавий стиль! Та де там Півням й Осам
поезію відчути, це не просто.
На божий дар, лиш відгук: - "Геніально!
Феноменально, вишукано, пані!"
Бо, так і є! Я зріла примадонна!
На голові корови вже корона,
але не приховати роги гострі!
Даруйте їй, коли заходить в гості.
Корова є - корова, кожен знає,
де ходить, там свої млинці лишає!

2015р.

І Чур, і Пек, і хвіст по осені,
І триста коней навісних -
Оце чвалують - незапрошені-
Оце копитять зельні сни.

Оце ж натучені заобрії
Всіма віщунськими слова...
Словами - смоговими кобрами -
Думки кладуться в головах,

Що будуть лезами стенатися
Вітри над ріками життя.
Дуби падуть під чорним натиском,
Угнуться збурхані жита.

Стежки покрутяться від холоду -
Де ніч заходить на постій.
І скришить ясен утле золото
в гойдання зоряних мостів.

Листопад отримав владу!
Каже він дощу: гаразд!
Заспокоїтися час!
Вчинкам треба дати раду.
Та й послухати пораду.

Відступає дощ частково.
Бо у нього задум свій!
Не порушуючи мрій,
краплями осяє коло!
Затихає на півслові.

Листопад в палітру вхожий.
Приміряє безліч барв.
Забагато має справ.
Спілкуватися він може:
на своє запросить ложе.

Настрій змінюється швидко.
Та душею дипломат.
Знає про осінній спад.
Вже вуста його відкриті.
Зараз буде говорити!

До зими у діалозі
він спроможний, як ніхто!
А вона дає пальто,
що прислала хуртовина.
Він мерщій вдягнув на спину!
Задивився на дівчину!

Не дівчина, зріла жінка
владно діяла не раз!
Врахувала вкотре шанс.
Ось такі ЗИМОВІ вчинки
зважені, бо за хвилинку:
неочікуваний сніг
на осінній ліг поріг.
***
…В листопада прикра доля!
Тільки він гартує волю.
Протриматись треба гідно!
Скільки зможе – буде видно!!!

03.11.2020 10.40-11.20.

Романтика осіннього романсу
Вальсують ноти струнами душі
Ми вчинків зустрічаємо подяку
Які нас частували у житті...

На сході дня , вечірньою зорею
Над схилами розлогих верховин
Плекаємо до єдності ідею
Різних в окрасі зібраних світлин

Мій рідний край , мого дитинства обрій
Тих перших вражень світлі почуття
Окрилений , чудовий , творчий настрій
Живе тобою серце , і душа.

Пірнувши в розпач самоти -
нас поглинають неба грози...
Віддавшись обріям сльози -
приваблюємо дум дороги...

Блукаємо , шукаєм слід -
морок окутує мовчання...
Ламаємо холодний лід -
минулого сліди плекання...

Лікує все , долає все -
все починається з початку...
Нікому не прийнять за нас-
Ні в бідності , а ні в достатку.

На самоті я релаксую
Де пропадаю - тишу чую
Нічному сонцю пропоную
Думки свої - йому дарую...

Навколо звичні всі події
Завжди у русі справи , дії
Твої міняються надії
У різні сторони стихії...

Ти служиш звичкам , насторогам
Міняєш напрямки пригодам
Негоди обраним дорогам
Прибічникам здаєшся громом...

Гориш , палаєш , шаленієш
В безвиході сумлінно тлієш
І тільки з часом розумієш
Душа болить за тим - з ким мрієш.

Ти пам’ятаєш, кішко, Сонне Царство?
Ані тобі турбот, ані мені тривог?
Одна розкутість скрізь, саме багатство,
блаженствуємо ми, відпочиває Бог.

Медовий виноград, єлейна полуниця,
гаряча дичина і полум’яний ґроґ.
Ось трапеза нічна, яку, моя левице,
ми поглинали вдвох, розлігшись між зірок.

Десь на якійсь із хвиль мій парус підіймався,
усміхнено пливли твої вуста туди.
Ми впоперек і вздовж вивчали Сонне Царство,
від іскри – до вогню й від краплі – до води.

Минали сотні діб для когось поза нами,
щезали кораблі й губились літаки,
а ми вели любов вдоволеними снами
й пояснювали їй, які ми "не такі"…

Скажи, моє життя, моя невтомна кривдо,
невже й тепер не пригадаєш нас
у тім добрі й не подаси хоч крихту
від тих щедрот у цей недобрий час?

Я знаю, це для тебе марнотратство
на зайвий спогад, мертвий ефемер.
Але якщо проснеться Сонне Царство,
ти зрозумієш, що твій цар помер!

17 серпня 2002 р., Богдани́

НЬЮ-ЙОРК

Сто перший поверх.День і ніч змішались.
Що сталося – ніхто іще не зна.
Якісь хвилини жити їм зосталось
А далі – невідомості стіна.
В душі іще десь теплиться надія.
А розум б’ється, виходу шука.
Та вже від вікон смерть незрима віє
І жах в огні і у диму блука.
Хто молиться, звертаючись до Бога,
Хто до людей благає з висоти,
Хтось упова на голову і ноги
І вихід сам старається знайти.
Але все марне. Виходу немає.
Вогонь нестримний пожирає плоть
І в ненаситній пащі все зникає.
Життя не владне смерті побороть.
Усе даремно. В братнюю могилу
Уже перетворився хмарочос
І не існує в світі більше сили
Аби змінити у фатальній долі щось.
Вогонь, бетон, дорослії і діти –
Усе змішалось. Але із вогню
Луна останній поклик з того світу –
Просте й трагічне: - Я тебе люблю!.

БЕСЛАН

Він перший раз ішов у перший клас
І був такий розгублено-щасливий.
Усе навколо видавалось дивом,
Немов потрапив у казковий час.
Весь світ, здавалось, разом з ним радів,
Всі погляди схрестилися на ньому,
Як він з букетом від самого дому,
Немов на крилах, радісний летів.
За руку перша вчителька вела
І в мами сльози радості котились…
Та враз за мить якусь усе змінилось,
Кривава доля крізь життя пройшла.
Крик, стрілянина, плач, дядьки якісь,
Обличчя перев’язані хустками,
Його букет, розтоптаний ногами,
Десь на асфальті у крові лишивсь.
А їх усіх – дорослих і малих
В спортзал загнали, покотом поклали
Ні їсти, а ні пити не давали,
Все, як у казках, але казках злих.
Він все чекав, коли вже закінчиться,
Як всі казки – щасливо для усіх.
Весь час тулився то чиїхось ніг
Та квилив, щоб дали води напиться.
А, як усі побігли, й він побіг.
Куди? Чому? Не знав і не питався.
Щасливого кінці не дочекався,
Бо тільки й встиг, що стати на поріг.
Догнала куля. Швидшою була,
Уп’ялась в спину, штурхонула долі,
Асфальт угризся у колінця голі
І біль пройшов, і спрага теж пройшла.
Уже не чув ні пострілів, ні крику,
Лежав затихлий, зморений, важкий,
Дзвінком останнім колотився бій
Над його тілом. Господи, як дико!


ДУБРОВКА.
І
Що там чужі – свої не пожаліли,
Ідею звівши вище за життя.
У них це називається – звільнили,
Але у мене інше відчуття.
Чого вони в Чечню оту вчепились?
Чи їм замало власної землі?
Чи нафтою ще досі не упились
Їх нафтові тузи і королі?
Чи, може, за маленькою війною,
Проблеми більші легше приховать
Та ще й із себе корчити героя,
Мовляв, Вітчизну здатні захищать?
Пробачте, а від кого захищати?
Від громадян, таких же, як вони,
Які свою державу хочуть мати
І, так , як ми, не прагнуть до війни.
Не хочуть люди вашої Росії,
Невже це вам так важко зрозуміть,
Уже б давно їх мовчки відпустили,
Хай спробували б самостійно жить.
Їм захотілось кров’ю все залити,
Щоб не знайшли ні правди, ні брехні.
І хто із них насправді є бандити
Ніхто не може пояснить мені.
Прибічник я чеченського народу
І хочу, щоб він все переборов
І знаю, що є прагнення свободи,
Бо мій народ крізь це усе пройшов.

ІІ
І нічого, власне, вже не зміниш,
Бо не знаєш, навіть, і того́
Від чийого ти ножа загинеш:
Від чужого, а чи від свого.
Втім, це, власне, значення не має.
Це цікава політична гра.
Нас весь час в заручниках тримають,
Мабуть, вже і звикнути пора.
Влада терористів провокує,
Ті нас у заручники беруть,
Потім влада нас від них рятує
Так от полюбовно і живуть.
Тож зовсім не терористи винні,
Влада нас в заручниках трима.
Слава Богу, в нашій Україні
Поки терористів ще нема.
Не тому, що влада в нас на місці
І спроможна цьому раду дать.
Просто усі наші терористи
Вже давно з портфелями сидять

ІІІ
Лишивши по собі десятки трупів,
Ми їх усе-таки перемогли
І гамлетівське «бути чи не бути»
До спрощеної формули звели:
Кому тут бути, а кому не бути
У цьому всьому скопиську людей.
Біду велику встигли відвернути
Хай і такою кількістю смертей.
Я думаю, це героїчний вчинок,
Сам Путін нам усім про це сказав,
Але чомусь стоїть перед очима
Залитий кров’ю театральний зал.
Нічого я не можу поробити.
Але з тих пір щоночі уві сні
У чорному з’являються бандити
І не дають спокійно спать мені.
Прийдуть і мовчки дивляться у вічі
Із ран повільно витікає кров.
Я убиваю їх і двічі, й тричі,
Але вони приходять знов і знов.
Питаюсь: чому так вони вчинили,
Чи кимось одурманені були?
І власного життя не пожаліли,
Ще й смерть невинним людям принесли.
Потроху починаю розуміти,
Хоча не зрозуміть мені всього,
Бо це лише для нас вони бандити
Але не для народу свойого.
Як ми колись звільнялись від монголів,
Хоч двісті літ прийшлось під ними жить,
Так і вони сьогодні свої гори
Від іга намагаються звільнить.
Коли я так на це усе дивлюся,
Крамольна думка часом промайне.
Та я щоразу Богові молюся,
Щоб так він не випробував мене.

IV
Тепер вони казатимуть, звичайно,
Що інших варіантів не було,
Обставини попались незвичайні,
Тому не так, як слід, усе пішло.
В них виправдання знайдеться для всього,
Усе вони спроможні пояснить.
Усе, звичайно, але крім одного:
Як ними вбитих можна оживить?

V
Заручників навчились вже звільняти.
Гей, терористи, миттю розійдись!
Якщо так далі будем воювати,
Без вас спокійно зможем обійтись.

Твій портрет чарівний, романтичний
Невимовна краси дивина.
Жест оцей королівський, величний,
Хміль з обличчя, п’янкіш од вина.

Так природньо розтулені губи,
Наче квітка на чистім лиці...
Так і хочеться всю приголубить,
Ніжно пестити руки оці.

Із очей пить смарагдові чари,
Милуватися дугами брів...
Чи не Образом світлим я марив?
І до нього життя усе брів?

Аромат п’є кирпатенький носик,
Вушка чують любові слова.
Як перлинки чудові, їх носять,
Щік рожевих ясніють дива.

І волосся ясне під вуаллю,
І оголений контур грудей...
Шиї грація, торкнута шаллю,
До плечей хвиль троянди веде.

Дим блакитний сповив личко миле,
Огорнув щастям душу живу...
Чи мені це, скажіте, приснилось?
Чи це мрія моя наяву?!

5 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чого іще ти вештаєшся в небі,
Лиловий зойку - просвіте добра?
Іще тебе не підсікло на серпі
Оман і зрад, і розпачів? - ти ба!

Іще..іще ти, птахо невідлітна,
лелієш крильми скрушене гніздо
І тільки тіні посміються скритно,
І люди кинуть сушеним листом.

Сухим листом - ояреним злословом,
Що ти така...така - пересяка...
Що у тобі живуть пекельні сови,
Чортополох у ліс тебе гукав.

Іще ти простір стрясуєш осінній
Дощем із безборонноі душі.
Іде мороз - мороз іде по спині,
Отерпле сонце впало в спориші.

Це не дощі - це плаче в лузі відьма
Рудими снами, чорними крильми
І гілля б'є у бубни неба ритми,
І обрії на кусні рвуть громи.

К. Г...
Боязливо берези
Розійшлись завгодя, –
Протикає, як лезо,
Гай хитливий вода.
Ледве-ледь, неохоче,
Джерелу завдяки, –
Неквапливо струмочок
Плине в заводь ріки.
Білих лілій латаття,
Очерету ряди, –
І митцю є заняття
Вже на пару годин.
І зруділі укоси,
І просвіту вікно, –
Пензель радо наносить
На твоє полотно.
06.11.20

Зірваний вітром кленовий листок
По річці пливе, ніби човник маленький,
Осінь же пізня, тремтить він, промок,
А хвиля відносить його так далеко.

Тримається ж стійко.На нього іще
Сіла пташина мала відпочити,
Крихітні крильця стомилися вже,
Ну, а до берега довго летіти.

То ж уявля себе наш мандрівник
Справжнісіньким судном у синьому морі
І не страшні йому хвилі й шторми,
Усе бороздить він безмежні простори.

2017 р.

- Що з тобою трапилось,
чоловіче добрий?
Сонечко затьмарило,
у понові мовби.
Знову мучить печія!
( горе думи роєм).
Чим же ти, душе моя,
як рояль розстроєний?
Будуть пролежні, вставай,
вимови хоч слово!
Слізно смикаю. - Ай... ай!
- Що зчинилось, Вово?
Бігаю, мов золота,
з ложкою сметани.
- Любий, відкривай вуста,
може, краще стане?
Певно грип! Кидає в жар -
"Ковід" - день останній!
Рот відкрив - який удар!
Рідний в зюзьку п'яний!

Розмножилися дні, –
що значить – «суєта».
Тому однакові «минуле» і «майбутнє»
на тереза́х моїх,
які я зву – «мета» –
їх порівну, – а от «тепер» – відсутнє.

Поезії нема, –
я жив без неї день.
Бо вічність поділяв лише на «до» і «після».
Тут літо – там зима,
але нема пісень…
Є мить, – якої раптом щезла пісня!

Прошу, твори тепер –
твори своє «тепер».
За «вчора» відроби своє наступне «завтра».
Якби ти не помер –
то все одно б помер,
але сьогодні – вічним бути варто.

5 березня 1996 р., Київ

Сірі очі, довгі вії
Бачу радо повсякчас,
Хоч ніяк не зрозумію,
Що є спільного у нас?
Ось і нині чути дивно
Про порожнє портмоне, –
Видається, що ти гривні
Любиш більше ніж мене.
А мені завжди доволі
І того, що ще живу
Завдяки прихильній долі
Не у згадках – наяву!..
05.11.20

Моя любове, не сліпа,
а зряча.
Чому ж мене ти обійшла
неначе?
Чому від мене ти все далі
одступаєш?
Невже і краплі у душі тепла
не маєш?
Куди тепер? Так щастя ти
не зловиш…
Невже і слова більше
не промовиш?
А може, ти кохання
загубила?
Моя любове, може, й
не любила?
Любове, ти ж.., ти не сліпа,
а зряча.
Я ж бачу – твої очі
плачуть.
Я ж чую – твоє серце
б’ється…
Воно повернеться,
воно знайдеться…

16 жовтня 1988 р., 2 грудня 1989 р., Київ

…Торопить, б’є у спину час -
Єдине в світі безпристрастя.
То хто ж тоді штовхає нас
У вирій бід, у вир нещастя?
Весь світ, ми знаєм, з противаг
Чуже - моє, всього замало…
А суть одна, якщо ти - Птах
Ти Правди Божої лекало…
31.10.2020.

Стань навколішки бі-
ля вікна, що відчинено в світ,
Де відкрито тобі
В парадигмі від ДО і до ВІД
Зміст призначення. Та
Сутність сховано в нім, допокИ,
Як літа проліта-
ють поволі тендітні хмарки,
І за ними летиш,
Квінтесенцію думки вловив-
ши, що далі мети
Лиш стежини фатальності звив,
Зоресіяне сріб-
ло небесної мапи парчі...
Чара винна і хліб,
Щоб пізнати причастя вночі.
Всеосяжно осмис-
ли, у кров проникає вино,
Світлом аж до пітьми
В ВІД до ДО проникає воно,
Стежку зоряну. Не-
ю злітаєш думками увись...
Це призначення. Не-
ординарна мета. Причастись!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120110409503

Прости, що вечір цей сумний
Тобі печаль гірку навіяв.
І опустив на ніжні вії
Вуаль журливої мани.

Моя кохана, не сумуй,
Ми вже зустрінемося скоро,
Я не лишу тебе саму
Із тугою й розлуки горем.

О люба ластівко, твоє
Хай серденько заб’ється лунко,
Й палкого радість поцілунку
Тебе усю враз обів’є.

Хай смуток більше не пече,
Розвіє темряву зрадливу
Та трепетна віолончель -
Дарує звуків щастя диво!

4 листопада, 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Як Сірко з козацьким військом з Криму повертав
Після того, як у гостях в хана побував.
Відомстив за його спробу зруйнувати Січ.
Ледве встиг з Бахчисарая той податись пріч.
А коли догнав хан його коло Сиваша,
Дав добрячого татарам Сірко одкоша.
Утікало ханське військо, попереду хан.
Вмів добряче проучити Сірко басурман.
І тепер на Україну ідуть козаки,
Луна: «Слава отаману за похід легкий!»
На возах добра чимало козаки везуть
Ще й ясиру кілька тисяч за возами йдуть.
І своїх сім тисяч бранців з Криму поверта.
Аж Сірко конем літає, хоч і у літах.
Ой, літає Сірко полем, радісно йому:
Що невольників поменше стало у Криму.
Та не бачить у всіх бранців радість на лиці
- Що ж не радісні, дівчата й хлопці-молодці?
- А не радісні ми, пане, бо ти не спитав,
Чи бажаєм, щоб з неволі ти нас визволяв.
Хтось давно магометанську віру з нас прийняв,
Хтось завівся діточками, господарство мав.
Що вертатись в Україну? Що нас там чека?
Доля змученого люду і нужда гірка?
Тяжко стало отаману з того на душі.
Чи ж хотів таке почути у похід йдучи?
Як же мусить Україна бідна далі жити,
Як зрікаються так легко її власні діти?
Ті у ляхів з москалями вже перевелися,
Інші в віру басурманську гуртом подалися.
Від обурення Сіркові відібрало дух.
Скликав він до себе бранців. Стали всі навкруг.
І сказав отаман грізний слова свойого́:
- Я неволити не буду нині нікого́.
Хто куди собі захоче, хай туди і йде.
Хто захоче в Україну – тих ми доведем.
Інші хай у Крим вертають, якщо захотять,
А козаки їм не будуть шлях перепинять.
Як зачули теє бранці, полегшало їм.
Зо три тисячі зібралось повертати в Крим.
Отаман дививсь на теє і губу кусав,
Щоб ніхто не здогадався, що на думці мав.
Пішли шляхом потурнаки, за горбом уже,
А отаман все очима за шляхом стриже,
Може вернуть, вражі діти, не введуть у гріх,
Та не видно вже й не чути на дорозі їх.
Скликав Сірко навкруг себе юних козаків,
Хто ворожої ще крові, навіть не пролив
І звелів їм доганяти перевертнів тих
Й до ноги повитинати шаблями усіх.
Хай гартують козаченьки молоді серця,
Пригодиться на майбутнє їм наука ця.
Сам же повагом за ними направля коня,
Та криваву різанину зовсім не спиня.
Трупом вкрилася долина. Струменіє кров.
Ледве жаль в своєму серці отаман зборов.
І сказав в гіркій задумі отаман до них:
- Простіть мені, брати мої, мій великий гріх,
Але ліпше вам тут спати доки й Суд страшний,
Ніж плодити басурманів на набіг новий.
Краще вже в оцій долині вам кістьми лежать,
Ніж відступниками в пеклі вічну кару мать.
Гірка доля України, що дітей своїх
Змушує добро шукати по краях чужих.
Ще й кара, буває часом, за свою ж вину,
Як Сірко скарав нещасних в сиву данину.

Сніг цей щезає - я забуваю, збуваю
Пам'ять-пручається, хоче зробити ваву.
Повінь весняна все через край.Краєм,
Ніби по лезу довгим,витким удавом.

Я удавала, ніби цей сум - химера-
Все через темряву і авітамінози.
Лаялась гнівно, злісно ламала пера-
Всі мої рими з'їли даремні сльози,

Всі мої рани шиті товстою ниткою,
Всі мої ранки гамірні і метушливі.
Сніг цей люб'язно мене залишає в спокої -
Ми вже чужі й одне одному не важливі.

Танцюй, щасливице, весільний вальс.
Кружляй і підкидай жарини в груди,
допоки гарна в профіль і анфас
й милуються тобою світ і люди.

Фату цнотливу вітер не зірве,
сама сховаєш у пустім комоді.
І понесе на крилах до небес
тебе медовий місяць насолоди.

А після плід любові - немовля,
безсонні ночі, пелюшки, мігрені.
Святкуй, кружляй допоки ще земля
з-під ніг тікає стрімко, наречена!

В краси весняної короткий вік,
(літа немилостиво вроду крадуть.)
Прийде з роботи рідний чоловік
і ти помітиш на губах помаду.

І будуть сльози каяття, а втім,
й тебе ніхто за зраду не осудить.
Все буде, люба, у житті твоїм,
але такого вальсу більш не буде.

30.10.2020р.

Печаль листопадова,
Пізня осіння журба,
І повна безвихідь
Набридлої сірої мжички.
Зіщулилась чорна
Безлиста і тиха верба,
Що коси схилила
До темної з просинню річки.

Моє Білопілля
Готове уже до зими,
Стоять по коліна
У Вирі густі очерети.
І я обіймаю
Це місто дитинства крильми,
І знову зникаю,
Готова до дальнього лету.

Не дивися на мене зраділо,
Захмеліла від сліз удова, –
Мов трава восени, посивіла
І схилилась моя голова.
Не розбурхуй благально словами
Те, що спогадом швидко стає, –
Непривабні морщини, як шрами,
Покривають обличчя моє.
Не заводь недоспівану пісню
Про завидне якесь майбуття
В час, коли я безпомічно висну
На короткій мотузці життя.
І не треба пояснень відвертих,
І даремних вмовлянь, далебі, –
Адже зрадити можу зі смертю
Я назавтра наївній тобі...
04.11.20

Після чорної й білої лжі
б’ються посуд, трюмо й вітражі,
гинуть книги, портрети й листи –
тільки я залишаюсь і ти.

Я виймаю з очей твоїх зло
й розбиваю на ска́лки і скло,
щоб знайти за межею межі
і собор, і нові вітражі…

…Щоб застигнувши в мармурі й склі,
дочекатись когось на землі,
хто з промінням моєї душі
не повторить чужі віражі.

29 січня 2002 р., Київ

             І
В коловороті поколінь
іще від Байди і Мамая
донині – всі, кому не лінь,
оплакуємо долю краю
і славимо його, буває,
від Отче наш і до амінь...
Роса очей не виїдає
і не щезає Божа тінь.

             ІІ
Чекаємо на манну з неба,
яка ось-ось тай упаде,
і Україну поведе
її Антей, а не амеба
із міткою еНКаВеДе.
Щаблі ламаються. Істоти
не досягають до висот.
Линяють коміки-сексоти
і очищається народ.
Але нікому не відомо,
коли ми чесно і свідомо
повимітаємо сміття –
і тих, у кого не всі вдома,
і ворогів, що – за життя.
А поки-що на авансцені
Московії попихачі:
гордони-аристовичі,
неутопаючі арсени
не КаеСУ, то Дейв і Чіп,
не Мата-Харі, то «казбеки...
какая разніца...» ...мені,
чи то агенти потайні,
чи то лакеї – учні зека
пиляють бакси у тіні?

             ІІІ
Нема ні миру, ані слави...
не ті... не ті поводирі
позасідали угорі...

Нові нувориші лукаві,
лиси-пройдисвіти старі
надіються
          почути,
                      – браво!

І у терновому вінці,
заведена на манівці,
іде
     між крапельок
                     держава.

11.2020

Я із тисячі рук розпізнаю твої дві долоні,
Що лягають мені на притишені зморені скроні.
Що птахами злітають, як я вирушаю в дорогу,
Відчуваю у них я кохання твоє і тривогу.

Я впізнаю тебе серед натовпу в людному місті,
Поміж тисячі доль, поміж мрійників і реалістів.
Де сміється печаль і сльоза від любові невинна,
Там, де губи твої, як солодка липнева малина.

Нас розділять світи і пустелі, й моря-океани,
Поряд будемо йти через відстань комусь нездоланну.
Нам кохання зорею яскравою здалеку світить,
Нероздільні з тобою ми в цьому безмежному світі.

В країні У не родяться Мойсеї
Маленькі дзвони кволі голоси
Алеями зітхань гуляють геї
І тихо скавулять безхатьки-пси

І сосни виростають у містечках
А баби... да... робітні до утіх
У цьому році неврожай на гречку
З Китаю привезуть одну на всіх

Поніс і кинув голос я до урни
Аж груди розпирає ач герой
А ті що не пішли звичайно дурні
А може ні це я – невдаха-гой…

Хома спитає а навіщо браття
Роки минають диво не гряде
Ніхто уже не сходить на розп’яття
І віри чудотворної не жде

Часи недобрі як сум’яття долі
Міняє пай порожнє на пусте
В театрі слів лихий тасує ролі
Гріховне видаючи за святе

Ось прийде кирпа виправить горбатих
Чи стануть рівні рівними в житті
Тин нахилився до старої хати
а там надії… віники в куті

11.2020

І загорявся, і згасав
Надії вогник часто,
А я терзався і кохав,
Бо відчував так щастя.
Бринів любов’ю, як струна,
І замовкав безсило,
Коли, спустошена до дна,
Моя душа хандрила.
Щоб розбудити знов її
Та не упасти в безум, –
Щодня уквітчував краї
Причаєних поезій.
І уберігся від біди
Розлуки достовірно,
Адже любив одну завжди
За серце чуле й вірне.
03.11.20

Не запитуй мене, де так пізно була
і чому діамантами очі іскряться?
Я шампанське пила із того джерела,
що дарує чаклунці божественне щастя.

Не казала нікому й тобі не скажу,
де рожеві фламінго купаються в росах,
й фантастичні наяди на туги стежу
розсипають коралі надій вінценосних.

Мерехтить на повіках блаженна сльоза,
зорепадом спалахують миті казкові,
й дивовижно небесних очей бірюза
розчиняється терпко в смарагді любові.

Де сновиддя туманні з нуги й молока
благодаттю ночей всолодитись не можуть.
Виноградна лоза й кожна жінка тремка
без кохання дурманного - глечик порожній.
29.10.2020р

Обабіч дороги липи старезні
І стовбури мають широкі-широкі,
Хоча вже дуплаві, всі майже посохли,
Бо кілька віків тут ростуть вони врешті.

Тримаються все ж, зеленіють ще зрідка
І навіть цвітуть та приваблюють бджілок,
Які прилітають сюди дружно влітку
Збирати нектар з квіточок малих їхніх.

Набачились всього ці липи-бабусі
Та не розкажуть чого натерпілись.
Життя буревії їх не зігнули,
Ці свідки столітніх подій стоять й досі.

2020 р.

Говорила змія зі змією
на краю кам’яної пустелі,
злившись кольором,
потім – думками,
над бентежною прірвою – вкотре,
про обмеженість світу,
що ж далі,
навіть ні́куди більше повзти.

"Рідко мудрість шукає книгу,
книга швидше до мудрості схильна.
То ж навіщо нам ці суперечки?
Їх – багато, а нас – лиш двоє:
мудрість – ти, ця змія навпроти,
дурість – я, твій пові́тряний змій…"

19 травня 2002 р., Київ

Павутиння сну, павутиння мрії,
Павутиння втомлених думок.
У штормах п’янкої безнадії
Віднайдемо магію зірок.

Ти в реальність входиш, як в пустелю.
Із гармонії пірнаєш в дим
Дисонансів. Проломити стелю
Неможливо у полоні зим.

9 лютого 2020

Тераса муз – прекрасний Гелікон,
Навколо танці, музика і співи.
Музичний Бог – великий Аполлон
Гра на кіфарі вельми чарівливо.

Росте гора в Беотії увись.
Як виросте ще вище від Олімпу?!
І Зевс могутній блискавкою: «Блись!» -
Розгнівався у сяйві власнім німбу.

Послав Пегаса диво зупинить.
Крилатий кінь помчав, мов навіжений.
Удар копитом. І блаженна мить –
Там джерело забило Гіппокрени.

Кастальське джерело. Вода п`янить,
Вона властивості чудесні має –
Натхнення подарує нам умить,
Усим гостям цього земного раю.

Купальниця Венера понад ним
Омита чудодійною водою.
Красується там тілом чарівним,
І вродою, навічно молодою.

Жили раніше на горі Парнас
В Елладі древній Аполлон і музи.
Святилищем мистецьким стала в нас
Тепер гора ця символічна, друзі.

У Франції об`єднання «Парнас»
З`явилось в дев`ятнадцятім сторіччі.
Поети в романтично світлий час
Писали тільки лиш на теми вічні.

Мистецтво для мистецтва там було –
Краса кохання і Природи велич.
Проблем сучасних, де добро і зло
У творчості не проростали зела.

Від дійсності тікали у казки,
Себе ізолювали від суспільства…
Й сьогодні йдем у казку залюбки,
Де час немов навіки зупинився.

Були такими Теофіль Готьє,
Леконт де Ліль, Ередіа Марія –
Значні поети. Бачення своє
Несли як ту – високу людства мрію.

Античні міфи в творчості жили,
Прекрасні форми, вишукана мова…
Виводило все людство із імли
Стилом відточене до блиску – слово.

І в Україні їх відчутний вплив
У неокласиків. Зеров Микола,
Клен, Филипович. Цим Драй-Хмара жив.
І навіть Рильському близька ця школа.

…Грот Аполлона відновили тут.
Ми стоїмо в цій напівкруглій чаші.
Яку красу казкову, «ліпоту»
Ми поглядом спостерігаєм нашим!

Мов на долоні Нижній став увесь,
І Флори павільйон, фонтан б`є вгору,
Скель нагромадження, ліс до небес,
І площа Зборів. Панорама моря,

Що Іонійським зветься. Дев`ять муз
Ерато, Кліо, Галія, Евтерпа,
І Мельпомена. Терпсихори блюз,
Уранія і Калліопа в вербах.

І Полігімнія співає гімн
Красі цій неземній, її полону.
І славить радісно усіх Богів,
Й найбільше, мабуть, Бога Аполлона.

7-8 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)