Ледве вкритий снігом грудень
Нагло шарпають вітри
І трясуться від застуди
Потемнілі явори.
Задубілі верболози
І посохлі вже корчі
Вдень зітхають на морозі
Та поскрипують вночі.
Від світання аж до смерку,
Поєднавши землю й вись, –
Блиски білих феєрверків
Перед зором підвелись.
О1.12.20

Як довго я тебе чекала,
та все ж обаві віддала…
І знову зустрічі шукала,
лише надією жила.

Хотіла я тебе зустріти,
гляділа подумки, у снах…
Спливло таке бентежне літо
і ось залишив душу страх!

Ти йшов такий близький-далекий,
в задумі хмурячи чоло.
І рідні очі, й серця клекіт…
Пів року мовби й не пройшло!

Той самий погляд, синій-синій,
і зайчик сонця на щоці,
і щира усмішка осіння,
і парасолька у руці…

Нарешті! Знову я зустріла
наперекір усім судам
тебе того, кого хотіла,
й уже нікому не віддам!

Не ходи вервечкою за мною,
заросла стежина лободою.
Не столочена трава зелена -
не твоя кохана наречена.

Розгулялось літечко розкішно,
та чомусь на серденьку невтішно.
Від жури верба ховає личко -
не твоя білява молодичка.

Соняхи на сонці засмагають,
вітер задрімав у тихім гаю.
Морем синім птаха занудила -
не твоя лебідка білокрила.

Бджоли розгуділися довкола,
п'є росу гортензія шовкова.
По воді ставка - латаття й ряска.
Не твоя русалонька любаска.

Бузина розкрила парасолі.
На розпутті розійшлися долі.
Не твоя принцеса, королева,
а хто в тому винен не суттєво.

24.11.2020р.

З’явилась на світ цей за день до зими,
І осінь раділа зі мною появі
Твоїй, щоб обняти маленьку крильми,
І дати їй долю хорошу у Яві.

Щоб стежка прямою у світі була,
Щоб сонечка більше збиралося днями.
А я до твого доторкалась чола,
Щоб рани загоїть словами, піснями.

Життя протікає мов повна ріка,
Назад на повернеш ні слово, ні дію.
І з того малого людського струмка,
Ростуть і жалі, й сподівання, й надії.

Я дякую, доню, що ти в мене є,
Я чую щоденно ласкавий твій голос.
Хай збудеться кожне бажання твоє,
І хай буде повним життя твого колос.
30.11.2020

Четверо нас із семи дітвори –
щирі у вірі, наївні...
сіяли нас на узліссі вітри:
сестри мої у лихої «сестри»,
я ще живу в Україні.

Бігали ми по траві і росі
голі, голодні і босі...
вищу освіту отримали всі,
боргу немає... спасибі Русі,
що не втопила у Росі.

Двоє із нас відлетіли дітьми.
Кращої долі не треба –
ані тобі колосків, ні зими....
Братові не таланило з людьми,
волю отримав на небі.

Порозліталися ми – хто куди
поза союзні простори...
батько почив біля яру – один,
де в голодовку зариті діди,
мати – у горах над морем.

Старша тікала до Алма-Ати
з шахти – своєї могили,
гнана недолею в інші світи...
Клеїли тіло її з десяти,
доля на безліч побила.

А середульша гуляй-цілину
міряла аж до Уралу,
відвоювала «свій Крим» у війну,
любить за це «дороґую страну»,
і у Кремлі генерала.

Ну, а найменша матросом була,
то й подалася на море,
де і Земля ще і досі Мала
і не конає імперія зла,
перетираючи гори.

Я там бував, та і сліду ноги
не залишаю ординцям.
П’ю і жую наодинці...

Не додає мені пам’ять снаги:
друзі далекі – мої вороги,
а найрідніші – чужинці.

11/20

Водоспад, як милої волосся,
Пестить око білизною снів
Наяву. Чи то лише здалося?
Шумовиння чарівне мені

Слух ще й ніжить, умиротворяє...
Міг би я годинами цей спів
Убирати в душу. Мов із раю
Музика ясна звучить без слів...

І лікує, всі знімає стреси,
Ллється срібло на зелений мох,
І в смарагдове впадає плесо,
Віддзеркалює сліди епох.

Тут і сонце й небеса сміються,
І сумують, плачучи, отут.
Хвиль і променів яскраву гру цю
Спогади з собою заберуть.

Чарівливе рукотворне диво -
Зодчий гарно брили ці поклав.
Наче бальну сукню в дні щасливі
На свій стан Софія одягла.

Десятиметрова майже сукня...
Живить її річка Ахеронт.
Поїть водоспад оцей могутній
Як і річку, Верхнє озеро.

На природню брилу, як опору,
Кілька брил покладено іще.
І якщо поглянути угору -
Є місток над вічним цим дощем.

А під ним - багатоступеневий,
Із граніту зроблений канал.
Там Софія, наче королева,
Поглядом красу оцю пила.

А під водоспадом є алея,
Що найбільшу облягла зі скель
Дива цього. І отам для неї
Бровкою прокладено тунель.

Вгору підняла зелене лезо
Тут ялина вічномолода.
А колись росла там і береза,
Де спадати почина вода.

Важко глянуть поглядом критичним -
Геній смаку цей вінчає сад.
І вражає всіх його величність -
Дивовижний чудо-водоспад!

28 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли я вітром оперезався
і літати научався,
ставало легше не мені,
а тим, хто лишався.
Просто писалося кожній букві,
кожній крапці
час у свідки набивався.
Бо свідок такого не я і не ті…
я – летів
по появі своїх почуттів,
по піднебінню неба,
і вище – до Феба,
у рай-надсвіти,
де, так і знай,
діставався,
а діставався
мети,
тих золотих досконалих світил,
де світ розбивався,
де я як не був…
падав у Буг чи Прип’ять, –
римований блеф по воді обу́х!
Хай хвилі тепер щось ліплять.

10 червня 1993 р., Одеса

Читав я книжку про часи сумні
Далекого тепер середньовіччя.
І було страшно й боляче мені,
Бо ж гинув люд, згоряв, неначе свічка.
І у прямому сенсі, звісно, теж.
По всій Європі вогнища палали.
Людей, які виходили із меж
(А і тоді таких було чимало),
Хапали і на вогнище тягли,
Аби вогнем очистить душі грішні.
Чи то часи такі тоді були?
Чи люди були набагато зліші?
А скільки відьм згоріло у вогні,
Лише за те, що відали незнане.
Читав і було гірко так мені,
Пекла якась іще одвічна рана,
Бо ж уявляв, як боляче було
Отак живому на вогні горіти.
Ще й бачити, як місто все прийшло
Аби на твої муки поглядіти…
Перегорнув сторінку і… дива:
Та й не такі вже й злі попи, одначе,
Бо ж знали, як конає плоть жива
І як душа і корчиться, і плаче.
Тож відьмі, перед вогнищем самим
Давали зілля одного попити.
Багато чого було в зіллі тім,
Що помагало болі притупити.
І серед всяких мінералів, трав
Була і беладона в зіллі тому.
Я, звісно, про таку рослину знав,
Росла в нас недалеко біля дому.
Батьки мені казали: «Не чіпай!
Бо і до смерті може отруїти».
Тож я і не чіпав. Росте нехай,
Мені ж не заважає вона жити.
А тут задумавсь: знаю стільки літ,
Але нічого, справді, геть не знаю.
Звідкіль вона з’явилася на світ?
Чому таку цікаву назву має?
Старих людей потроху розпитав.
Щось по книжках порився, подивився
І, що почув, і все, про що узнав –
У цій легенді з вами поділився.
Колись, вже кілька сотень літ тому
До нас приїхав знатний італієць.
Схотілось світ побачити йому
Чи то у справах…Звісно, ця подія
В літописах ніде не збереглась.
Тож я не знаю, як там його звати.
В Італії він був, можливо, князь
І був, напевно, знаний і багатий.
Узяв з собою він сестру свою,
Яку, я точно знаю, Белла звали.
Була красуня у своїм краю,
Відбою від закоханих не мала.
По нашим міркам захуда була
Та і занадто, мабуть, блідувата.
В тіснім палаці все життя жила,
То де ж було їй там позасмагати.
Та й модно так в Італії було.
Але у нас жили своїм порядком…
І от оцю красуню занесло
До України, краєм мандрувати.
Вважаючи чарівною себе,
На всіх вона дивилась гордовито.
Якщо воно в Італії «цабе»,
То в цім краю лиш павою ходити.
Отак вона й ходила, звисока
На «дикий» люд місцевий поглядала.
Тримала горностая на руках.
Так модно у Європі тоді стало,
Щоб воші перелазили хутчій
На ту тваринку. Іншого не знали.
Бо ж митися тоді в Європі тій
Аристократи звички ще не мали.
Духами забивали сморід свій,
Косметикою бруд свій прикривали.
І це за звичне видавалось їй.
Тож «дикуни» її і дивували.
А люди озирались їй услід
Та за спиною закривали носа,
Бо ж тягся слідом той «духмяний» слід,
Що дибки піднімалося волосся.
Якось, йдучи по Києву, вона
Зустріла козаченька молодого.
Спинилася на мить, немов дурна:
От, коби запопасти їй такого!
Та миттю себе в руки узяла
І повелася, як їй і годилось.
Побіля нього павою пройшла,
Лиш крадькома у очі подивилась.
А далі очі томно підвела,
Мовляв, поглянь, яка я вся із себе.
Я сотні вже із розуму звела,
Прийшла пора узятися й за тебе!
Але козак уваги не звернув,
Пройшов, немов її і не помітив
І голови услід не повернув.
Ох,же яка вона була сердита.
Та вирішила досягти свого.
Зі скринь найкращу вдяганку дістала,
У очі щось накрапала того,
Від чого очі, як в кота блищали.
Натерла щоки теж не знати й чим,
Аби вони, немов огнем горіли.
Та і пішла. Хоч Київ і не Рим,
Але народу сновигає сила.
Як би не пропустити козака!
Ішла, а по боках очима стригла.
Аж ось удача їй, та ще й яка,
Помітити його краєчком встигла.
І знову мимо павою іде
І, наче, очі скромно опускає
Та все уваги від коза́ка жде.
А він її, немов не помічає.
Пройшов та і очей не повернув.
Хіба отак в Італії бувало?
Там перший-ліпший шию би звернув,
Якби вона повз нього простувала.
На третій день полює знов вона.
Уже сама рішила не чекати.
Бо ж час її у Києві мина,
Вже скоро далі вирушати з братом.
Знов одяглася, наче на банкет,
Духів пів пляшки вилила на себе.
Взяла не горностая, а букет.
Сказала брату, що пройтися треба.
Іде, очима знов людей пасе
Та поміж ними козака шукає.
Аж знов назустріч юнака несе.
Тепер вже в сіті його упіймає!
Вона впритул до нього підійшла,
Всміхнулась криво, як належить донні.
І руку для цілунку простягла.
Манери козакові невідомі.
Тож донні руку лиш злегка потис,
Боявся, видно, щоб не розчавити.
Не став рукою прикривати ніс,
Хоча духи розпочали смердіти.
А він до таких запахів не звик.
Вона прошепотіла: - Донна Белла.
Він відступив від неї трохи вбік,
Заграла в нього посмішка весела.
- Говориш, Белла. Ну й ім’я твоє?!.
А я Максим, було б тобі відомо.
- Я донна Белла! – знов та за своє.
-Ну, добре Белла, хай вже буде донна,-
Всміхнувсь козак,- пробач, та маю йти.
Багато справ, ще забіжу додому.
Але, ще перед тим, як далі йти:
- Прощай,- сказав іще раз,- Белла…донна.
Піймавши знову облизня, вона
Розлючена додому подалася.
І думка її мучила одна:
Чому її задумка не вдалася?
Козак її краси не оцінив?
Ну, що ж, вона знайде на нього силу
(В Італії в цім зналися вони,
Он скільки Борджа люду потруїли)
Дістала вдома скриньку з багажа:
Всілякі трави, порошки та мазі.
Все має бути, як вона бажа!
Вона нікому не проща образи.
Але зі світу встигне ще звести,
Спочатку треба змусити кохати,
Коханням тим до сказу довести,
А потім відштовхнути… Стала брати
Зі скриньки все, що лиш у ній було,
Щось там товкла, мішала, колотила.
Від того стільки смороду було,
Що вона навстіж вікна всі відкрила.
Враз залетів в кімнату вітерець,
Вхопив те зілля, у обличчя кинув.
Вдихнула повні груди. Хай їй грець!
В безсиллі раптом впала на коліна.
Схопилася, рвонула до вікна
Аби повітря свіжого вдихнути.
Та раптом зникла, наче та мана.
Лиш одяг залишився, мов забутий.
Брат всю округу в пошуки підняв,
Просив, грозився, сам ходив шукати.
Хоч він великі гроші обіцяв…
Прийшлось самому в рідний дім вертати.
А у садочку, де вони жили
У Києві хтось дивну квітку бачив.
Згадати й старожили не могли
Нічого, навіть схожого, одначе.
Брудно червоним цвітом зацвіла,
А далі чорні ягоди вродила.
Отруйна, люди бачили, була,
Тож не чіпали, ягоди не їли.
Козак,що цю історію узнав,
Згадав про дивну стрічу перед того,
Й ту квітку беладоною назвав,
А люди підхопили вже від нього.

Розвіяні ілюзії життя
вміщаються у три щасливі миті:
ось я мале, із мамою, дитя,
ось ми усі, а на столі – кутя,
а онде сяє сонце у блакиті.

Все інше – як на обрії земля,
яка фата-морганою зникає
єдиного на рейді корабля,
дрейфуючого до кінця і краю
без компаса, вітрила і руля.

Перемішалось явне і минуле
на зримій і невидимій межі,
де береги і острови чужі
фантомами у далині майнули
як юності далекі міражі.

Як синє плесо сонної ріки
де плаває осіннє в'яле листя,
гойдає вітер жовті поплавки,
несе на хвилях бусинки намиста
у шатра очерету й осоки.

І вся оця романтика – село,
де каравели плавали млинами...
І думаєш, – було чи не було?
Усе, що лободою поросло,
зникає як у вирі – оріґамі.

І видива майбутні вітражі,
і одинока хата на межі –
дитячі силуети мого раю...

За ирієм щезають деркачі,
а привиди і тіні – уночі,
коли останній сон оповиває.

11.2020

Я - пророк добра і справедливості,
Битий, гнаний, бідний скоморох.
П'ю амріту Божу безнадійності,
Хресна путь - логічний епілог.

Повезло. Утік між люті тромбами,
Тільки спину зачепив батіг...
А Спаситель поруч, мовчки човпає,
Безтілесний та живий, мов тінь.

Завтра - пекло. На землі. З вірянами.
Вирвуть з м'ясом посивілий чуб.
Все на цій землі іде за планами
Писаними небом,- не ропщу.

Я до ранку буду ще не різаний,
Та у серці смерті холодок:
Йдуть попи з кадилом, світять ризами,
Разом з ними - добрі люди, до...

29.11.2020р.

Не із троянди розпочався світ,
А із ромашок, зірваних у лузі.
Дідівська клуня вже багато літ
Тримає сни і пам’ять у напрузі.

Під жорнами міняє він усіх,
Коли млином життя нас перемеле,
Де більше сліз, а рідше світлий сміх,
І скільки б не було в колоссі зерен.

Та зі сльозами випекти хліби,
Хоча і буде з цього він солоним.
Зате не буде голоду й журби,
Бо він завжди для горя був заслоном.

І так віками з ранку й до зорі -
Солоним потом просякали спини.
Все зберегли невтомні трударі,
Ростили із дітей своїх Людину.
04.01.20

Посивіла, посивіла,
Посивіла далина.
Уже осінь відлетіла,
А зими іще нема.

Морозець лише легенький
На зеленій ще траві
Так з"являється раненько,
В сонячні зникає дні.

Жовті білі та рожеві
Й ті, що кольору бузку
Іще квітнуть хризантеми
В пізню пору отаку.

Та зима прийде невдовзі,
Запорошить снігом скрізь,
Росяні прозорі сльози
Перетворяться на лід.

2020 р.

Артеріальний знов тиск низький,
клаустрофобія туги.
Тишу б лещатами стиснути,
смуту свічею обвуглить.

Хай на дев'ятому поверсі
небо лежить на долоні.
Пише курсивом на атласі,
ніч мемуари безсонні.

Осінь тенетами сум снує,
палить гербарії жовтня.
Поки про мене ти думаєш,
я на землі не самотня!

Доки кохаєш мене одну
й сняться пахкі маргаритки.
Літо своє я наздожену.
Будемо щастя творити!

23.11.2020р.

Я це вже бачив,
я це чув
і вчив,
казок і приказок
цікаві прометеї..,
згорав, харкав
і знову приручив
себе до ручки злої Галатеї.

– "Я та, я та?" –
твої вуста пита.
– "Ти та, ти та",
але така робота,
коли б я краще написав листа,
щоб тільки ти не розтуляла рота.

Ростуть мої протести, як трава,
мов деревій цвіте мій біль білявий;
а я люблю вночі,
а вдень – ов-ва!
овацій розкривається халява…

Тебе я долучаю до Ґюго,
а ти ведеш до м’яса і сокири,
і в кожному сидить такий еґо..,
що півквартири
йде
на півквартири…

Самотня ніч.
Сіамський кіт і я.
Мені ти голову так вдало відрубала,
мов ця зима без снігу не моя
втомила осінь
і під ноги впала..,

хоч я це бачив, я це чув і вчив –
всі груди мають запахи і форми,
о, Галатейко, зліплена вночі!
твої не сплять
і досхочу накормлять…

Так, знов пішов;
та й, може, я й не той,
кого б хотіли всі жінки на світі?
Венера вмерла,
народивсь плейбой, –
ой, хитрий він,
як всі брехливі діти!

11 лютого 1993 р., Київ

Сонце розпашілою щокою
Обпікає обрію чоло
І ясніє швидко за рікою,
І відчутно дужчає тепло.
І клуби туманів над водою
Топляться і тануть, як сніги,
Там, де ранок скорою ходою
Озорив обидва береги…
27.11.20

Життя, що згасло, свічка не продовжить
І не відродить ту останню мить,
Яка ввібрала стогін перероджень
Багатих літ і злидні лихоліть.

Судьба картає, крає і карається
На схилах днів, коли на схилі літ
Ховає дід під подушку окрайця,
Немовби шрам – глибокий смерті слід.

Його дитинства радість рукотворна
І благодатна як сама земля,
Вросла у землю полиново чорну.
Дарма її гукати звідтіля.

Старий як світ, давно чекає стрічі
Із болем, що весь вік переорав,
Запалює над світом чорні свічі
На спомин незворотних переправ.

28.11.2020

Мороз на порозі збирає завії,
клубочиться в комині ватра.
Коли я піду, ти усе зрозумієш,
якою була й чого варта.

Ти звик, що я кішкою поряд з тобою -
шовкова і очі вологі.
Попереду морок, минуле сувоєм,
не видно сліпому дороги.

Ні ґраток на вікнах, ні варти на дверях,
не стане й сльоза на заваді.
У білу крупину прийдешніх містерій
ступлю. Чи наважусь насправді?
22.11.2020р.

Душу тривожать жалі.
Майже на відстані серця
чується десь у імлі:
« Діточки, як вам живеться?»

Поза ліси і поля
є куди думці летіти.
Може, почує земля:
« Як Вам – у іншому світі?»

             Лети, душе моя, лети
             понад лісами і полями,
             і віднеси мої листи,
             що адресовані до мами.

Згадую – мама і я,
пісня її колискова...
             – Люлі, матусю моя.
             Як там зоря вечорова?

– Бачу у небі зірки,
місячні ночі... а днями,
наче сапаю грядки,
ніби я знову із вами.
І не лякає пітьма
осінню, влітку, весною...
Тільки б не люта зима,
тільки б не тліло війною...
Чую пісні Кобзаря…
байку неситого вовка…
тільки б не красна зоря,
тільки би не голодовка…

            Лети, душе моя, лети
            і не тривож мене ночами,
            коли отримую листи
            із того світу і від мами.

                                    11/20

Моя осіння золота пора
уже згасає. Настає сувора.
Полине скоро в небо неозоре
моя осіння золота пора.

І там вона засяє як Аврора...
а от моєї юності зоря –
моя осіння золота пора
уже згасає. Настає сувора.

11.2020

Серед лісів і посеред боліт
Краплини крові ягід журавлини,
Ростуть і достигають сотні літ –
Найкращі ліки лісу для людини.

Для того, щоби мати стільки сил,
Аби вбороти ворога і звіра.
Щоби тримати міцність рук і крил,
До журавлини є така довіра.

Бо п’є в лісах вона дзвінку росу,
І виростає в цілковитій тиші.
Тому і силу і свою красу -
У ягодах вона для нас залишить…

Для мене друзів є великий світ,
Мов ягідок цілющих для людини.
З Волині я отримала привіт -
Червону журавлину Валентини.
27.11.2020

"Канал, де тупо утопили Розу
Л., як випалену папіросу,
заріс практично майже весь.
І доста роз осипалось, і днесь
цим годі приголомшити туриста.
Стіна бетонна – з попередниць Крісто –
біжить від міста до теляти і корови
помежи піль, відмитою від крови,
повз підприємств сигари трубні.
І вже чужинець задирає сукні
туземних жіночок, ба – не як Завойовник,
а як прискіпливий художник
натурниці, аби вгодить
тій статуї, яка перестоїть
всі відображення в каналі,
в якому Розу й доконали".

--------------------------

Згадую тебе, мов прілу осінь.
Паростя осик навколо лісу.
З поцілунків наш небесний досвід.
Десять актів і одну завісу.

Згадую, не мружачись на сонце.
Стаючи безмовним, як осика.
Це хіба кохання? Це віконце,
у якому ти така безлика!..

24 лютого 2004 р., Київ

Між мною і небом гнучка тятива,
бодай не порветься завчасно,
допоки вплітаю у вірші слова
й лелію трояндове щастя.

Вночі прокидаюся, передчуття -
безсоння землі відчуваю,
а ранок для серця фарбує життя
смарагдовим буйством розмаю!

Минулого літа стрімку течію
вже не наздогнати та вірю,
у срібний дзвіночок поезію цю
віллю, як останню надію.

І буде над світом ліричний мотив,
гучним благовістом дзвеніти.
Планиду в долонях Господь освятив,
ясним помаранчем в зеніті!

20.11.2020р.

1
У безумстві ковіду міста,
Новинарні — спагеті на вухах,
На свята не піти в ресторан...
Ти постукай у вікна Фейсбуку...

2
Чи у кожнім вікні — дружні руки?
Чи за кожною шибкою — серце?
Усвідомить всі мають тепер це,
Відкриваючи вікна Фейсбуку.

3
Чиїсь заздрощі, пихи та кпини,
Чужі радощі, смутки і жалі,
Не отримані лайки і тралі,
Ти в Фейсбуці, а значить ти — нині.

4
Насолоду видовищ і звуків
Чи мандрівку у дружньому колі
І підтримку у власному горі
Віднайдеш через вікна Фейсбуку...

5
Тут залежність у кожному кроці,
Розбиває вщент вікна свобода,
І любов, і журба, і гіркота…
Міра всіх почуттів — на Фейсбуці.

6
Не бувають порожніми букви
У прочиненім настіж вікні,
Не бувають самотні — одні
В концентрованім міксі Фейсбуку.

7
Інформація змінює простір,
Дійсність губиться у гіперзвуці,
Нас на справжність вимірюють пости
Віртуальних подій у Фейсбуці...

Згадаю в снах я колір ночі
І знов заплакані в нас очі
В руках стискається весна,
Яка була така близька
Для нас з тобою,
Але закінчилась грозою.
Весну мені ти дарував
Давно було, а ти згадав
Коли знайомилась з тобою,
То панувала над собою,
Не мліла я тоді й не знала,
Що серце я тобі віддала
І не збагнула, як швидко
У тобі втонула.
А дні, безтямні і пусті
Безмежно довгі й нудні ночі
Згадаю я тебе за очі.
Ти підеш геть-і не збагнеш,
Що маю серце я без меж
І той безтямний колір ночі
Запам'ятаю я за очі.

2017 рік

Як солодко мовить і тепло сміється онука,
У хаті від того розсипав мов хтось пелюстки.
Бо довгою дуже була наша з нею розлука,
У згадках скликаємо нині весь рід залюбки.

Прабабцю Марію, прадіда Івана, Єгора,
Іще Євдокію, найстаршу Сашуню пра-пра.
На відстані ми не зважали на ріки і гори,
Сьогодні зібратися разом настала пора.

Дивлюся на юнку, на личко, на очі і брови,
І бачу коханого риси найкращі у них -
Волосся і вії, така як у нього, розмова,
Такий, як у доні, і усміх, і радісний сміх.

Ніщо не згубилося кращого з нашого роду,
Усе в ній зібралось - турбота, добро і краса.
Я дякую Богу за цю дорогу нагороду,
Хай далі у вічність іде, горить, не згаса.
26.11.2020

А день сьогодні той, моя матусю,
Коли сльозами повниться цей світ.
Коли дідусь мій і моя бабуся
Молились за померлих стільки літ.

За тих сусідів зліва що і справа,
Там семеро, а справа вісім душ.
Їх вбила влада, бо вела розправу -
Шукала хліба. А в руках кунтуш.

Щоби боялись – викидали з хати,
В дітей картоплю забирали з рук.
Від голоду померло так багато
Мого народу. Від голодних мук

Кричала тихим криком Україна,
Не чули передсмертних тих волань.
Мільйони вбитих. Ось де переміна-
Від голоду стогнав і день, і рань.

За те вмирали, що були вкраїнці,
Нескорені тікали в Сірий Клин.
Їх умертвляли і не поодинці,
А селами вмирали батько й син…

Сьогодні день такий, коли Європу
Повинна совість з’їсти від жалю.
Пустила влада нас по чорнотропу,
Вже інший люд стає тут на ріллю.

І продана земля полита кров’ю
І потом наших пращурів-батьків.
Від Києва і аж до Приазов’я
Сльоза перетворилася на гнів.

За тих, чиїх нащадків вже не буде,
За тих, хто вмер від голоду й біди,
Поставте свічку. Пом’янімо всюди,
Людьми щоб залишатися завжди…
27.11.2020

Котиться, котиться, котиться
За вітром кудись жовтий лист.
Хочеться, хочеться, хочеться
Сховатись й собі в падолист.

Осені, осені, осені
Тихо сказати:"Прощай,
Що було не так, то ти мені,
Красунечко вже вибачай."

Кетяги, кетяги, кетяги
Калиноньки дивляться вниз.
Жменями, жменями, жменями
Зберем намистини ягід.

Зробив морозець їх солодкими,
Не віриш - тоді покуштуй.
Даруночки чаклунки-осені
Приймай, ще й когось почастуй.

2020 р.

Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"

І перший ліктя прибирає,
мов той слухняний пес,
і вірний і люб’язний!

То в глибині – кохання, чи не так?
Проблеми всі вирішуються швидко?..

З любов’ю?

8 квітня 2002 р., Київ

Спекотний день зміняла врешті ніч,
Навколо все примарніше ставало,
Бухикати гармати перестали
І пил, і дим поволі осідали.
Вже б можна було чути людську річ,
Але у вухах наче шмаття вати,
Хіба до ранку відновиться слух.
Як віспою подовбано навкруг
Аж ген до тих далеких лісосмуг.
Та в темряві хоч можна буде встати,
Попити…Ет, закінчилась вода.
І від учора вже нема й краплини.
А джерела немає на вершині…
Він витер губи репані і сині.
Надбігла раптом думок череда.
Під вибухами думка лиш одна:
Як вижити. Тепер же їм просторо.
Одна на одну лізуть, як на гору.
Згадалось раптом рідне Чорне море
І він у хвилі без кінця пірна…
Заплющив очі та відкрив за мить.
Не спати! Ніч – то подруга ворожа.
Він в темряві підкрастись тихо може
І пропадай тоді подоба Божа.
А як почуєш, як в вухах шумить.
Підвівся, подивився пильно вниз,
У темряву, що далеч огорнула.
Десь там машина світлом фар змигнула.
Але далеко. Вітерцем війнуло.
Як хороше у тиші – аж до сліз.
Бо ж цілий день як пекло на Землі:
Снаряди й міни пагорб люто рвали,
І голови підняти не давали.
Вже й стела пошматована упала
Й навкруг живого місця взагалі.
Чи хто живий ще? Чи зостався сам?
Ні, бачить, он підводяться поволі.
Їх лише кілька на вершині голій,
Кому життя продовжила ще доля…
Надовго? Чи вже завтра дев’ять грам,
Чи то осколок прямо в серце вцілить.
Ні, ці думки потрібно гнати пріч.
Спочити треба поки іще ніч.
А завтра знов зі смертю віч-на-віч.
Й душа чиясь полишить бренне тіло…
Ні, таки гнати геть лихі думки.
Раз вижив він в смертельній круговерті,
То, значить ще не час йому для смерті.
Він буде жити. Хлопець він упертий…
Далася втома врешті-решт взнаки.
Він не помітив, навіть, як заснув.
Хоча те сном назвати важко бýло.
Його немов туманом огорнуло.
Туман той вітерцем злегка війнуло
І поряд він когось іще відчув.
Рука миттєво стисла автомат.
Огледівся й здивовано побачив:
На камені сидить людина, наче…
Одягнута незвично, чуб козачий.
І люльку справжню у руках трима.
«Ти хто?» « Я – Сава, чи Савур, бо так
На Січі мене здавна охрестили».
«То це виходить, тут твоя могила?»
«Тут поховали побратими тіло.
Душа ж, як бачиш, ще жива, однак.»
«Як то було?» Той люльку запалив.
Неспішно разів кілька затягнувся.
Відкинув оселедця, усміхнувся,
Навколо подивився-озирнувся
І врешті-решт неквапну річ повів.
«Колись стояла наша чата тут
І на орду татарську чатувала.
Он там «фігуру» ми побудували…»-
Махнув рукою в бік, де стела впала,-
Щоб попередить навколишній люд
І побратимів на сусідній чаті,
Якщо, не дай Бог, з’явиться орда.
Бо ж буде краю усьомý біда.
Ходили в степ, читали по слідах.
Чи часом не скрадалися прокляті.
Але дарма. Усе ж не встерегли.
Підкралися в ранковому тумані
І кожен при шаблюці, при аркані.
Як ми їх не помітили зарані?
За шаблі все ж схопитися змогли.
Харциз «фігуру» кинувся палить,
А ми його взялися прикривати.
А татарви набігло так багато,
Що довго проти них не простояти,
І клята діжка чомусь не горить.
Та бачим: все ж позаду запалало.
Я побратимам: «Швидше на конѐй!
Та у тумані по степу гайнем!»
Аж тут аркан перехопив мене…
Я бачив, як душа моя злітала,
Що хлопці вже далеко у степу,
Пала «фігура» на сусідній чаті,
Орді ні з чим прийдѐться повертати,
Як будуть козаки її стрічати
То перемелять на дрібну крупу…»
«І я б хотів загинути отак,
Аби свій рідний край порятувати…»
«Ні, хлопче, тобі рано помирати,
Бо в Батьківщини ворогів багато.
Хто ж порятує, коли не козак?
Хай помирають краще вороги.
А козаки повинні довго жити
Аби орду нарешті зупинити,
Бо ж вона ладна світ весь полонити.
Поки є ми – їм те не до снаги!»
І враз туман розсіявся, пропав.
Савура теж неначе й не бувало.
Нічна навколо тиша панувала.
У небі зірка вранішня палала.
Так то був сон? То він, напевно спав?
Підвівся подивився навкруги:
Донецький степ. Закінчується літо.
І гамлетівське: жити чи не жити?
Хто має Батьківщину захистити,
Коли її шматують вороги?
Загинути – то найпростіша річ.
А вижити, завчасно не згоріти,
Щоб цю орду нарешті зупинити?!
Він буде жити! Він повинен жити!..
Кінчалася серпнева темна ніч.

З Діани гроту йдем до бельведеру,
Сталлоне, Гір, також Ален Делон
Вже відбули краси своєї еру,
Та вічно юним бог є Аполлон.

Як та весна, він молодий і дужий,
Красуні Артеміді – рідний брат.
Ці діти Зевса і Латони дружать,
І прикрашають вродою цей сад.*

Обов`язків багато в цього бога,
І навіть всі три виміри - в одне –
І небо й землю й підземелля строге
Поєднує, рукою лиш змахне.

Він – сонця втілення, а стріли з лука
Його пронизують і космос весь.
Бог всюдисущий. З ним – і щастя, й мука,
Зазнав од нього смерті Ахіллес.

В п`яту поцілила стріла Паріса,
(І спрямував її – бог Аполлон!)
Хоч потім сам загинув цей гульвіса,
Завдав найбільше рідній Трої зло.**

Про це пізніше будем говорити,
Бо статуя Паріса в парку є.
Феб сонцесяйний*** - муз ще покровитель,
Творцям дає натхнення він своє.

Поет і музикант від нього кожен
Снагу черпає, як співець краси.
Він – духів злих могутній переможець,
І музика чарівна з небеси

Цілющо діє силою мелодій.
На лютні грає Аполлон-митець,
І створює гармонію в Природі,
І вроди чоловічої - взірець.


16 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Біжать Баранюги
міцні, круторогі,
Викрешують іскри
в борні,
Могутні, уперті
у битвах завзятих,
В очицях палають
вогні.

Копита могутні
бьють в землю нещадно,
Міцні, мов залізні,
вони,
Крізь ніздрі проскакують
іскри гарячі,
А з вух струменіють
дими.

Тож б'ються жорстоко,
нещадно, смертельно,
Хто буде із них
головним?
Хто буде водити
велику отару,
Зганьбиться хто з них,
як тюхтій?

Два лицарі б'ються,
не знаючи втоми,
Хто втрутиться,
миттю - гаплик,
Звичайною буде в "героїв"
кар'єра:
Потраплять вони
на шашлик!

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Ще гуляю... мріями блукаю...
не блуджу, та іноді гадаю, –
де мої синиці й журавлі:
чи у небі, чи в його імлі?
Знаю, що ніде немає раю
на моїй дорозі по землі.

Де-не-де розвіяні по світу
як у полі дикі кураї
віхи і супутниці мої –
за межею осені і літа
на долоні замітає вітер
одинокі долі нічиї.

Оминаю капища аїду,
не вчащаю у чужий едем
і тому, научений Отцем,
в кондуїті занотую біди
і ніхто не помічає сліду
автора поезій і поем.

На етапі є чимало станцій:
візії...оказії... сім’я...
оживаю у обіймах пасій
і триває подорож моя,
що вміщає сотні іпостасей
юності у жмені житія.

11.2020

Скидали мов дрова
палили слов’янськії гени
а душі кружляли
над холодом змучених тіл

і снігом грудневим
лягала зима на рамена
де горе закрило
село і увесь виднокіл

раділа ще й як
ота що ходила з косою
а їй помагали
страшні інородці чужі

із енкаведе
що мали і хліб тут і зброю
але убивали
в ярмулках недремні мужі

усе забирали
до крихти і до насінини
щоб весь цей народ
помер і злетів у пітьму

безжально вбивали
матусю маленьку дитину
і брали усе
зібравши чималу суму

з народу мого
що голодний обкрадений ними
мовчав переможений
зграєю ситих і злих

та їх не спиняли
молитва і Єрусалими
вони не вбачали
у вбивствах неприязнь і гріх

убили мільйони
убили майбутнє й надію
самі всі посіли
у крісла президій і рад

і досі вбивають
цей мирний народ гречкосіїв
від синього моря
до Харкова і до Карпат
25.11.2020

Застигла від болю пилипівська ніченька чорна,
А в хаті всі вікна посліпли, снігами он їх замело.
У повітці змовкли давно вже не труджені жорна,
Бо голод прийшов у моє слобожанське село.

Немає у матері нині для діток зернини,
Одну картоплинку щоранку вже ділить на всіх.
О, скільки таких матерів у моєї країни,
Убиті чужими, яким не відомо про гріх!..

Донині живуть поміж нас всі оті людолови,
Вбивають між нами ворожий, голодний свій клин.
Хоч ми, піднялися з колін, але знову і знову
Онук на заваді стає кадебешний чи син.

Невже ми приречені в муках назавжди прожити,
Хоча засіваєм поля, та кому ті хліба?
Росте, визріває у полі в нас житечко-жито…
Війна на Донбасі, тарифи і ковід… Журба…
25.11.2020

Огорну тебе теплом,
неймовірною любов'ю,
Нахилюся над чолом
й витру смуток сивиною.
Задрімаю на плечі,
безтурботно, як дитина.
Буду вогником свічі
палахтіти безупинно.
Посміхатися тобі
і кружляти над паркетом.
Пити очі голубі,
душу пестити сонетом.
Нісенітниці нести,
й колючки зривать зі стебел.
Та шукатиму кути,
щоб сховати біль від тебе.

19.11.2020р.

З-перед вістря гострого спису,
що насамперед,
стебло встигає на коліна впасти,
бо усе за законами трави:
де подихи, прояви, сік і тяжіння.

Полишивши роздірливу яму,
що довго у яр обертається,
вістря гострого спису спиняється,
а я отримую право
бути безвісти мурахою,
рудим, захеканим, із дзьобом птаха,
упійманим стеблиною за шкірки,
тілесі о́бвислі страшненької людинки,
яка налякана.

Опісля вістря гострого спису
по мене хрущ охриплий прилетить,
у ямі ямку вириє і зникне.

27–28 липня 1993 р., Богдани́

На подорож у минуле немає квитків
Лікар мій каже, що це шкідливо – не варто
Вертатися у місця прожитих життів
Вертати вже спиту порепану кварту

«Минулого не повернеш. Не твоє. Забудь!» –
Спросоння шептали подушка й гіпертонія
Але я уперта то й, може, коли-небудь
Забронювати подорож цю зумію...

Спогади також мають свій запах,
А осінь пахне тобою
Коли пожовкле листя
наповнилось мрійливою журбою,
Коли блакитне море вривалося у тіло,
Воно безшумно, загадково мліло
І не побачив жовтень його яскравих змін.
Та осінь була як ти-
Вона схожа на першу зустріч
Із ароматом смачної кави
Й солодким поглядом заграви.
А осінь повільно сплітала,
Наші холодні душі,
Вона,мов цукор, розбавляла
Всі наші страхи в обійми,
Що спогадами карбувались
На ниших сонячних сплетіннях.

Серпень, 2020 рік

Сивогривий конику,
Вірний друже мій,
Понеси додомоньку
У сад моїх мрій.

Там, де хата білая
Та й поміж беріз
Так давно не була я -
Боляче до сліз.

Ступлю на подвір"ячко,
На зелен-спориш
І лелече пір"ячко
Підніму скоріш.

Ці птахи подалися
У теплі краї,
З літечком прощалися
Також журавлі.

Прилетять сюди вони
Рано навесні,
Приєднатися до них
Хочеться й мені.

2020 р.

Місце гріха – душа
Місто гріхів – планета
Ось допишу віршА
Стану на шлях аскета…

Окіл живе юрба
Помстою і брехнею
Лаю в душі раба
Дряпаю ахінею

Тануть лукаві дні
Ангелом вже не бути
Але печуть вогні
Боляче… не заснути

Вибору суєта
Довго шукаю риму
Липне до слів сльота
Час добігає в зиму…

11.2020

Була колись ти ружею,
що пнулася до неба.
Рукою хтось байдужою
зламав красиві стебла,

в землі лишивши корінця,
та навесні опісля,
пелюстям відродилася,
зростивши гостре вістря.

Пахтіла знову благістю
між бур'янами й кмином.
Чіплялась за патерицю*
уже старого тину.

Плелась все вище, квітами
рясними дивувала.
Дощами вмита чистими,
та холоди настали.

Природа жалить боляче,
вмить заморозить віти.
А серце Богу молиться,
над задубілим світом...

Патериця* - палка

19.11.2020р.

Спи, моя радосте, цить –
бо й простирадло вже спить.

По́душки більш не вищать.
Ковдри посохли й блищать.

Навіть заснуло трюмо,
ані дзеленькне воно.

Сплять туалети і душ,
креми, помади і туш.

Дрихне бюстґальтер в кутку;
й туфлі в відрі в смітнику.

Хай без шпильо́к ще посплять –
поки в ремонт відправлять.

Впро́голодь спить гаманець;
і без зубів гребінець.

Ось зупинивсь, позіхнув
й тихо годинник заснув.

А калатав, голосив,
поки я хату трусив!

Потім заснув табурет,
потім – кастет, пістолет…

Сплять за парканом без ніг
трійко коханців твоїх.

Хто навідру́б, хто під ди́х;
ти не тривожся за них.

Я́ тільки, любко, не сплю,
а стережу і люблю.

Спу́нькай, розпу́стонько, цить –
он котик сіренький вже спить.

Тільки не дуже хропи;
спи, моя радосте, спи.

18 липня 2001 р., Богдани́

Прогноз на завтра: вітряно і сніг.
Грудневий жаль у грудях, як загроза.
Ти нетерпляче станеш на поріг,
Укритий смогом втоми і доріг,
В моїх обіймах грітись від морозу.
Ти несміливо станеш на поріг…

Переведу годинники назад.
Бо хтось краде хвилини ненароком,
Бо вже подався далі листопад,
Бо місто спить у відблисках лампад.
І ти мене вітаєш з Новим Роком.
Бо вже пішов у безвість листопад…
24.11.2020

Побіг по сир до супермаркета «Мишоловка»,
а там товари
вже два тижні
як подорожчали.
Людей до біса. Вже розкуплено все солодке;
нестерпні черги
утворились
за доморощеним…

«Та що сі трапило?!» – питаю. Але мовчать усі:
тепер не модно бути щирими й балакучими.
І ми в юрбі, як виноградини в чані, чавимось,
а за вином уже давно,
що не дивно,
скучили.

А перший сніг задовольняє потребу в білому;
червоне й чорне
по життєвих шляхах стендаляться.
…Прибіг по сир, а захотілось купити Біблію.
(Чи запитати? Не наважився оскандалитись).

І ми в юрбі за теплим літом іще сумуємо;
за шалом хвиль, дешевим сиром, дешевим доларом.
Та годі скиглити! Вже якось перезимуємо.
І не залишимось
без яблучного й медового.

Вертали козаки в рідну Україну
І так говорили молодій дівчині:
«У нас Дніпр – як море, де там твому Дону.
В нас хати біленькі у садочках тонуть.
В нас пісні вогнисті, наче січа, танці,
Та ж і сотник, бачиш, мов у лихоманці».
Повірила Галя клятим бузувірам
І сповна пізнала плату за довіру…
…У густому лісі кружеляли чари.
Як сп’яніли хлопці, почалися чвари –
Чи не поділили красуню-дівчину,
Чи, може, з якоїсь іншої причини.
Тоді хтось тверезіший кинув до кагалу:
«На якого біса нам потрібна Галя?
Та невже ж ми гірші Разіна Степана,
Що втопив царівну в морі-окіяні?»
І ліс реготався п’яних голосами,
Як в’язали Галю до сосни косами,
Як до купи зносили оберемки хмизу,
Як сосну палили від гори до низу...
...Кричить Галя криком. Не до хлопців, звісно,
Бо вони зі свистом подалися з лісу,
А до тих, хто дочок зможе научати,
Як триматись матері та рідної хати...
...Кричить Галя криком із тієї пісні,
Від якої серцю так нестерпно тісно,
Бо то ж не якісь там кляті яничари
У люті згубили Богом дані чари,
А брати по крові знічев’я зламали
Тую дивну квітку, що розквітнуть мала.

Р.S.
Пройдисвіти всякі дурять Галю й нині,
Як вона зневіриться в спроможності гривні,
Обіцяють долари ще й житло даремне,
А натомість звозять в новітні гареми.

Не те щоб ніч, а радше, чорний злак...
Не те щоб злак, а зірна зав'язь думки,
що запливла знічев'я, просто так,
в зіницю нашорошену відунки.

І вгледіла... і вгледіла стара,
що блиск осінній стовчений бісятком,
босятком вітру (свистом по ярах),
що зникне десь у царстві тридесятім.

У жбані полив'яному скипів
одвар тягучий днів листопадових –
а що ти, хлопче, ти чого хотів?
Іде війна – он бачиш: вдови, вдови...

Не доведи тебе шукать любов
на зиму глядучи – чого б то ради?
Ну є твоя... ну буде ще...
Шубовсть – упала тінь у жбан вертючим гадом.

Оце отут, де шаркає зола,
це дух огненний тліє у вугіллі,
а ці криві од крові дзеркала –
то світ людей: квадрати чорно- білі...

Нічого не скажу, і не проси:
диви, позавірюшилось у полі,
як догола вербицю обтрусив
бурун і сипонув у рану солі.

Не час... не час: дожиєм до весни,
а там, гляди, сама природа вкаже
на твою Ладу... Може, й на човні
іще вона приплине – щастя ради.

А зараз ніч. Не те, щоб ніч, а темінь.
Не те, щоб темінь, чуєш, глушина!
Іди і не питайся тільки: де ми?
Осіння пастка кроки обтина...

Поминальним вогнем догорів
День, що з рештою нас розлучив...
...мов крадій до скарбниці царів,
Підбирав я до тебе ключі.
Скоро осінь лелечим ключем
Нашу пам"ять замкне на замок...
Ти побудеш зі мною іще,
Наш допоки не кінчено строк?
...заблукали в осінніх лісах,
Де кохання, мов сон, доцвіло,
Та дерев золотіючий дах,
Що утримує літнє тепло,
Те, яким зігрівалися ми,
Вкрала осінь (ти знаєш її?),
І тепер не уникнем зими
Ми з тобою... Весни крадії.

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120112405432

Перший сніг, заметіль,
сліпить очі, сльозяться на вітру,
наскрізь дме навкруги,
увірвалась раптово зима
в моє місто осіннє,
у жовто-гарячу палітру
понасипала крейди,
інакшої фарби нема
окрім білої в неї. Ну, що ж
почнемо все спочатку -
чистий аркуш паперу
і світлі думки наче сніг.
Тільки білим на білому
ти не побачиш відбитку
різнобарвних слідів,
що для світу поет приберіг.

18.11.2020р.