У древнім замку Баллігаллі
цієї ночі був на балі.
Відвідали мене дві леді.
Одна із них – в картатім пледі
і більш нічого із одежі,
лиш очі-зорі у безмежжі
та шурхіт сукні на другі́й…
Ходи́ть босоніж до снаги
їм замком темними ночами,
як із минулого прочанам…
А з моря дув шалений вітер,
дерева долу гнув як віти,
і хвилі билися у скелі.
Було це чутно із постелі…
Аж раптом відчинились двері
і тінь з‘явилась на папері,
що залишився на столі.
Постала леді у імлі,
за нею інша крок ступила
й кімнату мороком накрило.
Обидві за столом присіли,
до мене певно мали діло.
Розмову повели про вічне
буття, мирське і потойбічне,
добро і зло, про сенс і суть…
Неле́гко їх було збагнуть.
Сиділи довго, аж до ранку,
а потім враз одна фіранку
відкрила і в ранковім світлі
умить розтанули обидві…

У широкому полі буйний вітер гуляє,
У високому небі жайвір пісню співа,
А коня вороного козаченько тримає
І з глибокої річки він його напува.
Шлях далекий позаду залишився у нього
І гіркого полону відчуття, наче ніж.
У татарськім аулі вкрав коня вороного
Аби рідного дому досягнути скоріш.
З гіркотою неволі не зрівнятись нічому,
Чи ж душа вільнолюбна довго може так жить?
Чим їй дихати можна в тому трюмі тісному
І роками не бачить над собою блакить?
Аж пече, як згадає, як в бою під Стамбулом
Захопила зненацька яничарська рука
І, немовби сьогодні, хоч і роки минули
Все встає перед очі та хвилина гірка.
І не встиг навіть крикнуть, щоб прийшли на підмогу
Не дала і дихнути та туга тятива.
І на роки скувала йому ноги і руки,
Дзвін кайданів й нагайка замінили слова.
Хто на каторгу втрапив – сподівань вже не має,
Бо для більшості бранців це могила-тюрма.
Із веслом проклятущим він живе і вмирає.
І побачить свободу вже надії нема.
Але він, як то кажуть, у сорочці родився –
Шторм галеру на морі на шматки розтрощив
І козак, як за рідне, за весло ухопився
І до берега Криму він отак і доплив.
Мабуть, за козаченька хтось так сильно молився,
Мабуть, хтось його вдома скільки років чека,
Що він все переніс, не помер, не втопився
І у руки татарські у степу не попав.
Кінь неквапливо п’є прохолодну водичку,
А козак у задумі огляда небокрай.
Там за річкою вже його рідна землячка,
Там уже його рідний, майже втрачений край.
Скільки сил і бажань він поклав задля того,
Скільки він перенести мусив бід і страждань,
Аби оком одним подивитись з чужого
На свій берег на рідний. А тоді помирать.
І бажання збулось. Навіть, лячно від того.
Він стоїть, як і мріяв, на чужій стороні
І рукою подати вже до берега свого.
А він кроку не ступить, наче закам’янів.
Що чекає його в стороні його рідній?
Чи живі ще батьки, чи здорова рідня?
Мне козак у руках нетерпляче повіддя,
Але не поспішає підганяти коня.

Хороші люди наштовхнули мене сьогодні на думку розказати історію Ноя з наукової точки зору. Дехто скаже - ой Сашко! Ти хоч і доктор історичних псевдонаук, але біблейські історії у своїх віршах та есеях викладаєш так, наче все те - казки, бо існують Біблія, Коран, Тора та ряд інших важливих документів давніх часів, які свідчать про те, що Ной не просто історична фігура, але й праотець всього сущого. Археологи та історики, які спеціалізуються на сходознавстві мудро промовчать. І правильно зроблять. Інакше б їх або побили камінням, або б наклали анафему.
Ось матеріал зі Святого письма Українського Біблійного Товариства, яке видане 1990-го року. За оригінал правив грецький переклад, здійснений для потреб єврейської діаспори Єгипту 3-2 століть до Різдва Христового.
Біблос , як тлумачать його богослови - це слово Боже. З’явилося таке твердження десь приблизно 1500 р.д.н.е. З біблійного надхнення випливає і непомильність Святого письма. Про герменевтику розповідати не буду, бо узагалі вас заплутаю.
До речі, є й місто Бібл (фінік.), нині воно називається Джубейль і є частиною Лівану. Засноване приблизно в 6-му тисячолітті до н.е. Тобто задовго до біблійних часів. Є й більш давніші - Тир, Сидон, Дамаск, але не про те мова.
Отже, що каже про Ноя Біблія?
Ной (івр. נֹחַ‎, Но́ах — у Біблії (Буття 5:29) витлумачено як «заспокійливий»; дав.-гр. Νῶε, араб. نوح‎ [nūḥ], Нух) — останній (десятий) з допотопних старозавітних патріархів, що походять за прямою лінією від Адама. Син Ламеха (Лемеха), онук Мафусаїла, батько Сима (Шема), Хама і Яфета (Буття 5:28–32; 1Пар 1:4).
Побудував Ной ковчег, звантажив туди усякої тварі по парі і сорок днів плавав просторами моря, аж доки не пристав до гори Арарат, де розвантажився і почав заселяти землю заново. Сталася ця подія, згідно з біблейською хронологією приблизно 5 тисяч років тому. Тобто тоді, коли існували вже десятки міст-держав по всьому узбережжю середземномор’я з багатотисячним населенням, своєю культурою, релігією, побутом, розвинутою торгівлею тощо.
Давайте розберемося - хто такий Ной, звідки він узявся, якого роду-племені і чи могла така історія трапитися насправді, чи це солодка вигадка екзальтованої релігійної громади.
А що ж каже про Ноя археологія та історіографія?
Отже, згідно з Біблією, Ной був виноградарем. Це багато що пояснює в характері персонажа, а саме: дуже любив буль-буль. І перше, що він зробив після Потопу… розбив виноградник! Не жито посіяв, аби сім’я не бідувала, не вівса для коника. А саме - виноград.
Вирощувати його як культуру почали в третьому тисячолітті до н.е. В давніших розкопках такого культурного продукту ще немає. Ніде. Аби пощадити богословів та вірян - беремо за точку відліку дня народження Ноя найнижчу дату – 3000 р.до н.е. Ось той час, коли жив Ной.
Том Войсмер - спеціаліст по давнім суднам, наголосив: навіть у 19-му столітті було не під силу побудувати таке гігантське судно як ковчег, ще й з одного дерева (кедра!). Я не кажу про ціну такого судна на той час та місце, звідки деревину потрібно було привезти (а росло воно за тисячі кілометрів від Месопотамії - в Лівані). Той же Том Войсмер наголосив, що потрібно було використовувати металічний каркас для набагато меншого для розміру корабля. А 137-ми метрове судно, зроблене з дерева, не може тримати форму. Воно швидко почне розвалюватися в морі, а шви розійдуться. Це - звичайна теоретична механіка та знання опору матеріалів. Не кажучи про те, що Ною було б узагалі непосильно побудувати такий великий корабель одному. А він будував його один.
За приблизними підрахунками на землі мешкає близько 30 мільйонів видів тварин. Отже Ною довелося б піднімати на судно по 50 пар за одну секунду. А точні розрахунки показують, що для загрузки живності Ною б довелося витратити 30 років. І як усю цю живність завантажити на 137-ми метрове судно? І ще питання: він сам вів кожну пару чи тварини піднімалися самотужки, попарно, стрункими лавами? А на будівництво такого корабля Ною було дано рівно сім днів. Ні ангелів, ні крилатих серафимів, які б допомагали йому носити колоддя та стовбури, витісувати шпангоути та реї у Святому письмі немає і слова. Тепер спробуйте і ви, шановні читачі, випити добряче молодого вина, а потім почати будувати…корабель! Можете одразу космічного.
То що нам залишається робити: вважати, що це міф чи діяння Господнє?
Але ж може бути і просте пояснення: вважати що мова йде тільки про тих тварин, які жили в місцевості де жив і сам Ной. Тоді це реально. Цілком реально: дві свині, дві корови, два коня, дві курки, дві кози, двох кролів, жінку і дітей під пахву - і гайда. Більш того - у книзі Битія розказано яких тварин потрібно взяти на борт Ковчега. А саме - по сім пар чистих тварин. Тобто тих, яких приносили в жертву Богові. А оце вже серйозна поправка, дуже серйозна. В книгах Левіт і названо 10 видів таких тварин. Всього десять, шановні читачі. Отже , 10 видів тварин по сім пар - всього 140 штук. Отже, слони, жирафи, бабуїни та кити відпадають. Лишаються кілька видів овець, антилоп, кіз та оленей. От і все.
І наказано взяти по парі нечистих тварин та пташок. В книгах Левіт та Второзаконня названо тридцять таких тварин. Отже, ще шістдесят: свиней, ящірок, зайців, равликів і таке інше.
А на додачу взяти сім пар чистих птахів: голуби, гуски та кури. Всього - 42 птаха. А загалом - 260 тварин.
Але бентежить головна причина: вселенський потоп. В Біблії сказано, що дощ лив, доки не покрив усю землю. Катастрофа такого масштабу мусила була б зоставити свої сліди як на суші, так і на океанському дні у вигляді відкладень.
І ось тут починається найцікавіше - наукові дослідження виявлення цих подій. А почалися вони всього 150 років тому.
Геолог Йєн Полаймер, який проводив геологорозвідку на всіх континентах не виявив жодних слідів вселенського потопу. Для цього було надто мало води, якби навіть одночасно разтанули Антарктида, Арктика, Гренландія та всі материкові льодовики, включно з витісненими з глибин на поверхню планети підземними водами. Води потрібно як мініму утричі більше.
Відсутність прямих наукових доказів - не єдина проблема. Сама ідея про всесвітній потоп протирічить всьому, що нам відомо про нашу планету.
Підказку дає книга Битія: вода з’явилася з джерел великої безодні. Що це за безодня? Та навіть якби вода з'явилася з підземних джерел та ще й у такій кількості, то задовго до Потопу по ній неможливо б було ходити, вона б перетворилася на багно. А сам потоп до невпізнання змінив би усю біосферу землі. Атмосфера була б настільки насичена вологою, що людина, намагаючись удихнути, просто б захлинулася. А тиск піднявся б удесятеро.
Отже, ця сорокаденна злива була локальною і зачепила тільки певну область Месопотамії.
Знавці Біблії, вивчаючи особливості мови, якою вона була написана, прийшли до висновку, що її ранні сторінки створені в 6-му сторіччі до нашої ери. Священники сіли і написали книгу, в якій вказали, що станеться, якщо люди не будуть слухати Бога. Їхнього племінного Бога - Єгови.
150 років тому на території Іраку на місці колишнього вавилонського міста Ніневія британський археолог сер Генрі Лаєрт знайшов сотні глиняних табличок з письменами. В Лондоні в 1872 році їх розшифрував Джордж Сміт. Саме він перший прочитав розповідь про потоп. Це був епос про Гільгамеша.
В табличках було дуже багато подібного до написаного в Біблії. «І великі боги вирішили наслати потоп». Правда не один Бог, а боги. «Побудуй човна і візьми на нього усякої тварі по парі». Про нечистих і чистих ніякої мови ще не було.
Таких історичних доказів потім буде багато і всі вони вказували на руйнівний потоп.
Ще одне, недавнє історичне джерело - епос про Етрахасісі, написаний задовго до легенди про Гільгамеша.
В давньоєврейській мові слова «країна» та «земля» пишуться одним словом. Ось звідки могла виникнути плутанина. Тому, цілком вірогідно, мова йде про потоп у певній місцевості.
В 30-х роках минулого віку археологи поновили розкопки в Іраці. Леонадр Вуллі зі своєю дружиною на території древнього міста Ур в Месопотамії на певній глибині наткнулися на шар мулу. Пізніші розкопки показали, що як мінімум три міста в Месопотамії були затопленими. Ще згодом таких могутніх шарів мулу на різних глибинах знайшли ще декілька. Отже, руйнівні повені в цій місцевості мали нечастий, але циклічний характер. Приблизно раз на тисячу років. Одна з них прийшовся на ті часи, коли жив Ной.
Але в знайдених історичних текстах стільки розбіжностей з Біблією, що виникає логічне питання: коли, хто і навіщо до невпізнання викривив справжню історію, яка має мало спільного з усталеною Біблією?
Згідно з новими даними ця історія розпочалася у шумерському місті Шурупак.
Сам Ной виглядав зовсім інакше: він був бритоговим та носив спідницю. В легенді про Гільгамеша сказано, що Ной володів сріблом та золотом.
5 тисяч років тому такими зливками розплачувалися за товар виключно багаті купці. Отже, він був не виноградарем. І будував він не ковчег для спасіння тварин, а судна для перевезення зерна, пива та худоби.
Всі великі міста того часу знаходилися на Євфраті. Возити товари річкою було набагато дешевше, аніж караванами по суші. І найбільше судно, яке вдалося розкопати з тих часів не перевищувало 12-ти метрів. Але в легенді про Гільгамеша є підказка: там написано, що барка була поділена на секції. Тобто, була в’язка суден, скріплена воєдино.
Ще одна цікава деталь з легенди про Гільгамеша: Ной був не простим торговцем, а царем міста Шурупак. Але й він корився тогочасним законам. Якщо йому б не вдалося привезти чужий товар у визначене місце та час - він би втратив свій трон. Якщо б не вистачило грошей покрити збитки - пішов би в рабство разом з усією своєю сім’єю. А його судна возили товари дуже багатьох купців міста.
Ще одна цікавинка: Арне Пебель опублікував в 1914 р. переклад шумерської таблички, що зберігалася у Філадельфії в Музеї Пенсільванського університету, де говориться про те, що побожний і благочестивий цар Зіусурда отримує вказівку від Уту (бога сонця) і вирушає на кораблі рятуватися від потопу, що бушував сім днів і сім ночей. Отже, за кілька тисяч років до Біблії шумери розповіли, причому так само, як і ассірійці, в поетичному жанрі, про ту ж саму подію - Великий потоп. Розбираючи письмена, археологи наткнулися і на першу текстологічну помилку єврейського перекладу шумерських міфів про створення світу: про цю помилку дві і більше тисяч років ламали списи теологи і теософи, - мова йде про створення Єви з ребра Адама.
А до чого тут потоп? - слушно запитаєте ви.
Відомо, що деякі ділянки Євфрата судохідні тільки по високій воді. Тобто, в липні. Але ризик був завжди. Особливо, коли висока вода з гір наклалася б на повінь.
Так і сталося. У ніч перед повінню на одному зі своїх суден Ной влаштував бенкет. А за ніч вода так піднялася, що довелося спасати майно. От до чого призводить неконтрольована пиятика.
В Біблії сказано, що дощ йшов 40 днів, у вавилонському літописі - сім. Достатньо було й одного дня аби наробити лиха. Переважна більшість чужих товарів затонула, як і свої судна.
Наступного дня, як написано на глиняних табличках, Ной уже не міг бачити землю: довкола була вода. 7 діб він чекав, коли можна причалити до берега.
Спочатку вода була прісною, а потім стала солоною. Отже, течією їх винесло в Перську затоку. В легенді про Гільгамеша так і написано «Перед ним простиралося море».
Єдине, що вони могли пити - пиво, якого на кораблі було достатньо.
В біблейському варіанті пригоди Ноя після причалення до гори Арарат у сучасній Туреччині закінчуються. А от у вавилонському літописі навпаки - тільки починаються.
Цікавий факт: на глиняних табличках тих часів написано, що Ной втратив трон, а в інших - що його вигнали з міста. Після потопу кредитори Ноя відшукали його і зажадали від нього повернути борги.
На одній з табличок вказано, що він подався в країну Ділмун. Ця шумерська назва відповідає сучасній назві острова Бахрейн у Перській затоці. Навіть сьогодні це - казкове місце. Тут, фактично, є все для щасливого життя. Далі ніяких відомостей про Ноя немає.
І ще одне: Ной був шумером, а не семітом. Це дуже важлива деталь. Але чи важить вона хоч щось у світі, де все написане і подане як священні тексти сприймають на віру?
05.10.2020р.

Як сумно без нього, мій Боже, і тоскно
торкатися музики безперестанку,
чекати на свято і плавитись воском
в багатті душевних розчулень до ранку.

Мов карти - думки тасувати й шукати
бубнового туза між чорної решти
христових і пікових дам. О, ці карти
я викину в ватру, як зношені мешти*.

І буду леліяти ніжні троянди,
що він дарував, просто так без причини,
сплітати мелодій хореї і ямби
у закутку серця зі слів павутинних.

Будити свідомість ліричним сонетом,
гортаючи в затишку томик Шекспіра.
Згорать, воскресати в обіймах поета
знов умиротворена струнами ліри!

Мешти* - взуття
03.10.2020р.

Не зріє ярина у високосний рік...
Тривога на душі із тугою у серці
за маскою лиця очима у люстерці
указує на те, що проминає вік.

Випрошуємо дні у бабиного літа,
і вечори ясні – у Музи на зорі,
коли лише вона уміє обігріти
надією... її луною угорі.

Шепоче осока, що літо не зів'яне.
А як мине старе, то зійде молоде
і сонечко зійде... оплакувати рано
усе, чого нема і не було ніде.

Нехай недоля б’є, а ми даємо здачі.
Негода затяжна не зупиняє час
і усмішка сумна веселої удачі,
і почуття нове не оминає нас.

Не радують дощі, зате немає граду,
і мряки, і сльоти...
повіють холоди...
та по спіралі цій полинемо туди,
де зріє урожай і грона винограду
обтяжують сади...
Коли немає ради,
дозріє ярина з роси, а не води.

10.2020

Завіса з дивної тканини
оберне сцену – на вівтар,
хвилини хрещення дитини
на ймення – Цар.

А ти вже впала на коліна
перед безтямним немовлям,
ти сурогатна мати сина.
Я не віддам!

10 листопада 1995 р., Київ

Намалюй мені весну квітучу,
Гомінливії чисті струмки.
Збережу цей малюнок онукам
Й розкажу як любив мене ти.

Зобрази ще і літо спекотне
Із трояндами білими вряд.
Порадію малюнку сьогодні,
Щоби довго його пам"ятать.

Намалюй мені пору осінню,
Що багрянцем дерева вкрива
Та калиновий кущ при долині,
Який душу вогнем зігріва.

І прошу, напиши ще картину,
Де в заметах дороги усі.
У серця лиш не впустимо зиму,
Нехай будуть завжди молоді.

2020 р.

Писати про ніщо, панове, доста.
Сонетів про природоньку - вози.
Лягти ж у домовину - дуже просто,
А от толково, з честю - не для всіх.

Хворіє люд від курива-горілки,
У жирні туші пхає ковбасу.
А в результаті - похоронні крики,
Вінки, гроби...чи щось не те верзу?

Мене питає совість: - Хлопе, хто ти?
Із тилу щур, а чи стійкий вояк?
А слізоньки пускає від журботи
Диванна сотня. Серед неї й я...

Вівсом та житом засіваю ниву,
Борщу каструля - мій найліпший друг.
За миттю мить, за роком рік - у прірву,
Ховається за щит страху мій дух.

Я правди розказав лиш половину,
Не вистачило декілька хвилин...
Таки помер я вчора за Вкраїну,
Аби батьки до старості жили.

05.10.2020 р.

Немов змія сповзла повільно з чаші,
Багато з неї випила води,
Що медицини символом є нашим,
І заповзла погрітися сюди.

Лягла собі спокійно на осонні,
Свої згорнула кільця чарівні
І позіхнула, розімлівши сонно,
І так застигла, наче уві сні.

Бог Посейдон створив немов це диво,
Примусив скам`яніти враз її,
Ударив тризубом і водограй красивий
Здійнявся вгору з пащі у змії.
(кінець легенди)

Іще у дев`ятнадцятім столітті
Це невідомий скульптор збудував…
До того з гірки каменів гранітних
Фонтанувала бризками вода.

Коли улітку нам буває жарко,
То підплисти так хочеться в човні
Під водограй – чарівний символ парку,
Щоб освіжили струмені сяйні.

16 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Він знав, що ця жінка заміжня,
і зради їй не до снаги.
КидАтися з кручі запізно
у пристрасне море жаги.
То погляд у неї дитячий,
то бритвою враз різоне,
то бризне у очі неначе
сапфірово-синім вогнем.
Шукає у ньому лиш друга
в затишній кав'ярні, а втім,
долоні тремтять від напруги,
як мак у волоссі рудім.
Він їй довіряє всебічне,
душею назовні вона.
Обручка на пальці, так тисне
обценьками - смута одна.
В домівці затята покута,
кудлаті почвари вини.
Ніхто її серця не кутав
в солодкі жасминові сни.
І жоден стежини не звідав,
у натовпі не розпізнав.
Лиш він її радощів свідок,
над мукою долею став.

30.09.2020р.

Ми лісом рищемо усюди,
Лише про битви всі думки,
Ми Зайці - хвацькі робінгуди,
Тремтіть Шакали і Вовки!

У ворогів квадратні очі,
Мета у нас завжди проста:
Підпалимо всі лігва вовчі,
Лису залишим без хвоста!

Давно забули слово "спокій",
Підвладні ми усім вітрам,
В нас гострі зуби і широкі,
Навіщо інша зброя нам!?

Зруйнуємо хижацький спадок,
Загони Зайців грізно йдуть,
Щоб в лісі був завжди порядок,
Чатує Заєць - Робін Гуд!

Давно забули слово "спокій",
Підвладні ми усім вітрам,
В нас гострі зуби і широкі,
Навіщо інша зброя нам!?

А я ж увірував у владу Господа,
Добро та ангелів...
Мене ж забили каменями, просто так,
Нащадки Авеля.

А діти Каїна стягнули чоботи
(є дрібка користі!).
Пророки і святі - це людям клопоти
І муки совісті...

Цілую божеські персти,
Питаю: - МесіЯ!
Чи помирати ліпше на хресті,
А чи отак як я?

А Він мовчить, ні пари з вуст -
Главою лиш хита.
Брат ріже брата - де ж тут ґлузд
І доброта?

P.S:

Так, за печалями та за тривогами
Шепочем з Богом ми
Про сни утомлені та мрії зламані,
Які Він дав мені...

04.10 2020 р.

Я – голова імперії моїх думок,
колонізую простори нові́,
захоплюю в полон тебе, о раб зухвалий,
і маю при собі таким, як хочу.
Моя є сила ефемерна і уявна.
На справжню сушу, жайворове поле,
на гідростанції і історичні пам’ятки землі
фізично не поширююся – ні.
Живу на подаяння фантазерів,
так само автономних,
так само анархічних,
так само схимників
земних монастирів
і неземних коранів, біблій, тор і маґій.

Я голосом твоїм незадоволений.
(Тремтить, хвилюється, міняючи октави).
До мене ти підходу більш не матимеш.

22 листопада 1995 р., Київ

Вечеряли лапшею знов, і ти,
Міцкевичу, у роті й ріски
не мавши, не торкався до їди.
Тому, без ризику з-за миски
злобити медбратів своїм смаком,
я плівся перегодом за тобою
до убиральні, де чекав відбою.
"Еге ж, за січнем лютий, а слідком
і березень". – Оривки точок зору,
сіяння кахелю, фарфору
кришталь води змивав дзюрком.

Міцкевич ліг, з оранжевого вічка
свого більма не зводячи, до ліжка.
А, може, долю звидів і пізнав…
Бабанов в коридор медбрата свиснув.
Я кляк лицем до темного вікна
та спиною їм застив телевізор.
"А бачив, Горбунов, який там хвіст!"
"А око!" – "Або наріст, – вочевидь,
то був плавець?" – "Як гуля, чи нарив".

Весь лютий, що минав в дворі,
ми зоряних на оці мали Риб,
чесали тім’я і зціпляли пельки
в тім місці, де підлога в мокроті.
Де рибу подають, бува, на стіл,
але не подають ножа й виделки.



***

Чаювання

"Цієї ночі снивсь мені Петров.
У головах стояв, як того червня.
Я навіть поцікавилась знічев’я
здоров’ям, і прокинулася знов".
Вона зітхнула і перевела
зір на гравюру в дерев’яній рамці,
де чоловік в солом’яній панамці
вів на шлеї похнюпого вола.
Він чоловіком був її сестрі,
але кохав свояченицю; в цьому
зізнавшись їй, невдовзі, вже по тому,
позаторік, він утонув в Дністрі.
Віл. Рисові ділянки. Неба звід.
Погонич. Плуг. У скибі борозновій,
як зеренця, "на спомин Івановій",
і, нижче – нерозбірливіше: "від".
Чай спито. Я підводжусь з-за стола.
В її зіницях вгадується цятка
зорі, і розуміння, що, зненацька
воскресни він, вона б йому дала.
Вона мене проводить. У дворі
її позір береться в поволоку,
підспудно потураючи зорі,
математично недоступній оку.


***

Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.

Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у скісно заґратованій тюрмі.

***

------------------------------

І

Пил в небо здіймався над битим шляхом,
Йшли піші і кінні, загін за загоном.
Вук Бранкович перший зі смутним чолом,
За ним воєводи пришпорюють коней.
Чомусь не на місці у Вука душа,
Думки усілякі її спокушають:
Не знає – чи треба йому поспішать,
Чи краще назад хай коня повертає.
Князь Лазар закликав до зброї усіх,
Щоб туркові стрічу вчинити належну.
Ну, як би він тестю відмовити міг?
Хоч був в розрахунках своїх обережним.
І от тепер тестю на поміч ішов,
Хоч сумніви душу постійно терзали?
Чи вартою буде пролитая кров
Того, ради чого її проливали?
Чи ліпше скоритися туркові всім,
Нехай і під турком, лишитись при владі.
А що, як невдача в бою буде їм?
У кого би Вуку спитатись поради?
Аж вийшов із лісу відлюдник старий
Із сивою аж до колін бородою.
Рукою стискаючи посох кривий,
Спинився, побачивши перед собою
Озброєне військо. Хоч страху не мав.
Дивився спокійно, чекаючи чогось.
І Вуку здалося – на нього чекав
Оцей посланець. І під’їхав до нього.
- Скажи мені, старче, що маю робить:
Іти чи вертати? Скажи мені прямо.
Відлюдник звів очі на нього й за мить
Сказав таке: «Вукові умира самі!»
Сказав, повернувся і в лісі пропав.
Ще більше сум’яття вніс Вукові в душу.
Він довго ще з військом під лісом стояв
У роздумах. Врешті до Косова рушив.

ІІ

З самого ранку, ледве спав туман
І сонця край над горами з’явився,
Прокинулись турецький, сербський стан.
І там, і там штандарт угору звівся.
Зім’яли землю тисячі копит,
Стоптали трави, вкриті ще росою.
Лише благословлялося на світ,
А смерть уже пройшлася із косою.
Не розбирали: правовірний – ні,
Косила всіх підряд, не озиралась.
Чи піший ти, чи, може, на коні.
Конали всі, що під косу попались.
Хоч менше сербів, але налягли,
Зібравши вкупу ненависть і віру
І турки подаватись почали.
Князь Лазар, мов орел метавсь допіру,
Весь час у всього війська на виду,
За спини за чужії не ховався.
Міняв коней, загнавши, на ходу
І знову в бій попереду кидався.
Вук Бранкович також не відставав,
Його загони турків потіснили
До Лабу, що червоним з крові став,
В якім багато хто знайшов могилу.
Чіплялись турки із останніх сил
За схили, за вози свого обозу.
Встелили землю рясно купи тіл.
Та відвернути не могли загрозу.
І тут до Вука «зрада» донеслось,
Спочатку тихо, потім – голосніше.
Те підле слово між людей пройшлось.
Що може бути у бою страшніше?
Хто зрадив? Милош – любий князя зять.
Вук посміхнувся криво: «Боже, Боже!
Я ж знав! Ще й уночі устиг сказать
Про зраду князю. То на нього схоже!
Подавсь Мураду чоботи лизать
В таку хвилину. Що ж його робити?
Чи далі битись, чи то відступать,
Щоб усе військо в полі не лишити.
І тут згадав відлюдника того
І, мов прозрів. Так от у чому діло!?
Хотів пророцтвом зупинить його,
Як жаль, що пізно стало зрозуміло.
А чому пізно? Є можливість ще.
Вовки –таки на самоті вмирають.
Хай хоч і Лаб угору потече,
То його вибір вже не поміняє.
Що йому, власне, Сербія ота?
Він про свою вітчину має дбати!»
І Вук коня до річки поверта,
Велить своєму війську відступати.
Тоді іще ніхто того не знав,
Що Милош був не зрадником – героєм.
Своє життя за Сербію відав,
Життя Мурада взявши із собою.
І тут би сербам вдарити ураз,
Зім’яти турків, доки ще можливо.
Але, не знав, що сталося, ні князь,
Ні жоден з сербів. Баязид же живо
На себе все командування взяв
І кинув в бій усе, що під рукою.
А Лазар в яму вовчую попав
І поплатився зразу ж головою.
Вук з військом поле бою полишив.
Боснійці – ті до бою й не вступали.
А дехто туркам вірою служив,
В їх війську проти сербів воювали.
Ті, хто лишився – бились, як леви.
Тесть князя Братко з усіма синами
Один по однім склали голови
Отам поміж рудими пагорбами.
Кривава жертва Сербії була
На невеликім Косовому полі.
Найкраща частка воїнства лягла
Так і не змігши захистити волі.
Бо не змогли об’єднання знайти
В тяжку годину її рідні діти.
І довелося Сербії піти
Попід ярмо турецьке на століття.
Вук Бранкович радів, що він живий,
Що не лишив на полі тому тіло,
Вертався в край південний сербський свій,
А слідом його військо поріділе.

ІІІ
Далеко позаду криваві жнива
На тому на Косовім полі.
Немає вже Сербії, хоч і жива,
Але на віки у неволі.
Вук Бранкович думає думу важку,
Самотньо схилившись до столу.
Оплакує Сербії долю гірку,
А також і власную долю.
Що має він нині від того, що мав?
Для сербів став зрадником вічним
І зустрічний кожен, хоча і мовчав,
Дивився з ненавистю в вічі.
Лунали по Сербії гучні пісні,
Де славили тих, хто загинув.
На нього ж у них лиш прокльони одні,
Неначе в усьому він винен.
Для турок він був лише підлий слуга,
Що опір посмів учинити.
Щодень небезпека на нього чига
Від того невдалого літа.
Самотній лишився і вік доживав,
Безсонними мучивсь ночами,
Але зрозумів, чом відлюдник сказав,
Що «Вукові умира самі».

Це справжній запорозький козарлюга,
для нього навіть біс не рідний брат.
А слово гостре – ніби шабля друга,
його боїться ворог, зрадник, кат…

Обличчя прикрашають завжди вуса,
а вишиванка – то фірмовий знак.
Чуприна не густа, а лише руса,
та і без неї він таки козак.

Шевченка як читає чи Мачулу –
мороз по шкірі, аж сльоза бринить.
У кожне серце слово його чуле
доріжку прокладає вже за мить!

Ну, чисто лицар, друг і просвітянин,
митець: співак, художник і поет.
Упевнений, підтримають краяни,
що Євтушенко – вилитий естет!

Запал у діда справді молодечий,
та схильності не має до химер.
Казки юнак цей пише для малечі,
цікавий сценарист і режисер…

А знали б ви, який іще рибалка!
Коли маестро йде на карася,
ні мавка не завада, ні русалка…
У цьому сутність справжнього митця.

Коронавірус, ця чума століття,
сум‘яття дещо вніс до наших лав,
та в серпні все ж своє двадцятиліття
успішно він вчетверте відгуляв.

Тож привітаймо пана й ми, Миколу,
здоров‘я побажаймо і добра,
а довго не ходити щоб по колу –
за це й чайку вже випити пора!

Вчителі, вчителі, вчителі,
Замінили ви маму і тата,
Коли ми першачки-школярі
Прийшли в школу знання здобувати.

Ви терплячими дуже були,
На "чому" наші відповідали
І пояснювали як могли
Усе те, щоб ми світ пізнавали.

Переходили з класу у клас
Та дорослішали із роками.
Пам"ятаємо й нині ми вас,
Хоч багато хто уже не з нами.

Все, що сіяли ви проросло
В наших душах добром та любов"ю.
Не забути нам те, що було
Й вас, наставники мудрі шановні.

2020 р.

Ми ідемо варягами у греки
і мріємо, що буде у кінці,
де утлий човен місяця в ріці
несе обох за обрії далекі.

І як то файно, що – рука в руці,
а веслувати можемо... і легко
вигадувати, що у миті ці
ми летимо у гості до лелеки.

І, може, щастя десь у лепесі...
Нема йому ані кінця, ні краю,
коли воно у пам'яті зринає
у євшані́...
             на піщані́й косі
стоїть лелека на одній нозі
і нібито усе іще чекає.

10/20

У Гени гени вищого ґатунку,
тож не дарма він по життю мовчун.
Збирає мовчки долі подарунки,
торує шлях межи своїх парсун.

Красуню-жінку доля дарувала,
чи в долі він її відвоював…
В дітей обоє душі укладали –
так народився мовчунів анклав!

І у житті він – невгамовний воїн,
при тому, що характером добряк.
А міномет і слово – грізна зброя,
не звик вестися з нею абияк.

Художник чи прозаїк? Те і інше.
А, може, у майбутньому й поет?
Упевнений, тихцем ночами пише
не гірший за шекспірівський сонет!

Сатири вистачає ювіляру,
дрімає в ньому автор-драматург.
Мистецтва щедро розсіває чари…
Творець він від природи – деміург!

Уже дістався шістдесятиліття,
найкращої для розквіту пори.
Нехай рясніє талану суцвіття:
малюй, пиши, окрилено твори!

Заблукавши в тобі на пів дня й на пів ночі,
я ще глибше втрапляю в твої хитрі очі…
Ти примружуєш правду в зіницях вузьких,
насміха́єшся в по́зирах війок різких
і заморгуєш сльози, ковтаючи жарт:
ти мене обдурила – бо я того варт…

Ледь виходячи з тебе пів ночі й пів дня,
пам’ятаючи скрізь, що кохання – брехня,
повиляє мій слід від воріт до воріт,
від очей до очей, попри врок та пристріт,
і загубиться десь – і печаль зарегоче:
я потрапив ще глибше в твої хитрі очі!..

19 липня 2006 р., Київ

​Есть авторы, стихи и слова которых носят в сердцах целые поколения. К подобным виртуозам слова можно отнести Э. Асадова. В любой строчке его стихов – радость жизни, любовь, счастье и вера в добро.

Дорожите счастьем, дорожите!

Замечайте, радуйтесь, берите

Радуги, рассветы, звезды глаз —

Это все для вас, для вас, для вас.

Услыхали трепетное слово —

Радуйтесь. Не требуйте второго.

Не гоните время. Ни к чему.

Радуйтесь вот этому, ему!

Сколько песне суждено продлиться?

Все ли в мире может повториться?

Лист в ручье, снегирь, над кручей вяз…

Разве будет это тыщу раз!

На бульваре освещают вечер

Тополей пылающие свечи.

Радуйтесь, не портите ничем

Ни надежды, ни любви, ни встречи!

Лупит гром из-под небесной пушки.

Дождик, дождь! На лужицах веснушки!

Крутит, пляшет, бьет по мостовой

Крупный дождь в орех величиной!

Если это чудо пропустить,

Как тогда уж и на свете жить?!

Все, что мимо сердца пролетело,

Ни за что потом не возвратить!

Хворь и ссоры временно отставьте,

Вы их все для старости оставьте.

Постарайтесь, чтобы хоть сейчас

Эта «прелесть» миновала вас.

Пусть бормочут скептики до смерти.

Вы им, желчным скептикам, не верьте —

Радости ни дома, ни в пути —

Злым глазам, хоть лопнуть, — не найти!

А для очень, очень добрых глаз

Нет ни склок, ни зависти, ни муки.

Радость вам сама протянет руки,

Если сердце доброе у вас.

Красоту увидеть в некрасивом,

Разглядеть в ручьях разливы рек!

Кто умеет в буднях быть счастливым,

Тот и впрямь счастливый человек!

И поют дороги и мосты,

Краски леса и ветра событий,

Звезды, птицы, реки и цветы:

Дорожите счастьем, дорожите!

Эдуард Асадов

Источник: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

Є автори, вірші і слова яких носять в серцях цілі покоління. До подібних віртуозів слова можна віднести Е. Асадова. У будь-якому рядку його віршів - радість життя, любов, щастя і віра в добро.

Дорожіть щастям, дорожіть!

Помічайте, радійте, беріть

Райдуги, світанки, зірки очей -

Це все для вас, для вас, для вас.

Почули чуйне слово -

Радійте. Не вимагайте другого.

Не женіть час. Ні до чого.

Радійте оцьому, йому!

Скільки пісні судилося тривати?

Не все в світі може повторитися?

Лист в струмку, снігірь , над кручею вязів ...

Хіба буде це тисячу раз!

На бульварі висвітлюють вечір

Тополів палаючі свічки.

Радійте, не ганьбіть нічим

Ні надії, ні любові, ні зустрічі!

Лупить грім з-під небесної гармати.

Дощик, дощ! На калюжках веснянки!

Крутить, танцює, б'є по бруківці

Великий дощ в горіх величиною!

Якщо це диво пропустити,

Як тоді вже й на світі жить ?!

Все, що повз серця пролетіло,

Ні за що потім не повернути!

Хвороби і сварки тимчасово відставте,

Ви їх все для старості залиште.

Постарайтеся, щоб хоч зараз

Ця «принадність» минула вас.

Нехай бурмочуть скептики до смерті.

Ви їм, жовчним скептикам, не вірте -

Радості ні вдома, ні в дорозі -

Злим очам, хоч луснути, - не знайти!

А для дуже, дуже добрих очей

Немає ні чвар, ні заздрості, ні муки.

Радість вам сама протягне руки,

Якщо серце добре у вас.

Красу побачити в негарному,

Розгледіти в струмках розливи річок!

Хто вміє в будні бути щасливим,

Той і справді щаслива людина!

І співають дороги і мости,

Фарби лісу і вітру подій,

Зірки, птиці, річки і квіти:

Дорожіть щастям, дорожіть!

Едуард Асадов

Переклала українською мовою 3.10.20 6.56

Джерело: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

ЦІННІСТЬ

Наступного, можливо, разу вже не стане.
Ніколи. Ні на погляд, ні на ледве мить.
І віч-на-віч чи ще колись вустами
Сплести́ся в візерунок пощастить
Заквітчано в розмаї нам й весня́не
Світання стрітення чи повз не пролетить?
Хто знає це? Лиш провидіння п’яне,
Що грає долями й промовисто мовчить
В час гласу присуду. Німими голосами.

Туга в’яне і в марноті́ розп’ята шепотить
Про плинність доль і майбуття незнане,
Що вічне над життям все ж простримить
Й цілунок його згасне в згадку про кохане.
Ми зачакловані приречено. Рок вчить
Про дар щоразу враз єднатися серцями
І дотик рук хай кожен ніжністю щемить,
І обійматися, мов вперше та востаннє,
Й нехай весь світ у щасті пломенить…

Павло Гай-Нижник
30 вересня 2020 р.

1.
Хорошим двигателем был,
ну прямо мейд ин джапан,
но коленвалом возомнил
себя какой-то клапан.
2.
Пропала топлива струя
и мощность пошла прахом,
а клапан снова, вижу я,
готов послать всех махом.
3.
Все СТО* на выборы опять!
Их дело крыто златом,
деталь какую-то менять
механик будет с братом.
4.
Без двигателя нам нельзя
и без него не круто,
командой торится стезя,
своим, а не кому-то.
5.
Электро – турбо – реактив,
кому какой придется.
Всем нужен в жизни позитив,
а техник к ним найдется.

02.10.2020

* – 100.

Десь там за хмарами
Киця гуляє,
Песик її з телескопом
шукає.

Киця стрибає
У діри чорні,
Щось там шукає
вперто, проворно.

Що їй ті зорі,
Що їй планети,
Чом це у Мури
З'явились секрети?

Пес з Астрономом
Дуже сердиті:
Раптом загубитья
В метеоритах!

Поміж зірок
Киця Мурочка рище,
Ревно шукає
Сузір'я Миші!

Не відшукає -
Не загорює,
Сама це сузір'я
Організує!

Подруго Мура,
Не переймайся,
Дай Мишам спокій,
Швидше
вертайся!

Колись любив я, в білому ходив,
злости́вся – зодягався у червоне,
тужив – у чорному, прощення не просив
у кольорах тілесних, без корони.

Тепер мій колір – жовтий, золотий,
оранжевий, рудий, огненно-сонций,
я змінююся, як змінилось "Ти" на "ти"
в пустому перевернутому оці.

22 листопада 1995 р., Київ

На підвіконні орхідеї
торкалися душі моєї.
Лимонні, чайні, білосніжні,
рожеві, жовті - дивовижні,
цвіли і вабили пів року.
Це все, що мала я, аж поки,
тебе не полюбила, милий.
Зів'яла квітка, листя хилить,
хоч поливала я старанно.
Прийшла зима, морозний ранок
у вікна зазирає, де я?
А я цвіту, мов орхідея.

29.09.2020р.

Немов конвалія тендітна,
як гладіолуси струнка.
Горить червона маку квітка,
бентежить красота п’янка!

Пахучий, мов гірська, лаванда
твого волосся водоспад,
а губи – пелюстки троянди,
моїх думок тривожать лад.

Весь божий день перед очима
і уночі береш в полон –
кохання чарівна личина
солодким робить кожен сон!

Мазунчик долі, красень, мрія дам –
Усе це зовні, а усередині
Нахабство, підлість, жадібність, гординя
Й багато ще багато чого там.
Таким він був – Рено із Шатільйона,
Коли у Антіохію прибув.
Та хто про нього що до цього чув?
Був у Європі майже невідомий.
Та себе марив в золоті всього,
На троні і готовий був для цього
Забути про обов’язок, про Бога
Аби збулися марення його.
Почав одразу не із поля бою,
Щоб в боротьбі супроти сарацин
Міг показати свою доблесть він,
А у вдови правителя в покоях.
І так затуркав бідную вдову,
Що дуже скоро з нею повінчався,
Хоч патріарх посилено пручався,
Мовляв – ніколи, доки я живу!
Та, ледь Рено корону начепив,
Велів старого взяти й роздягнути,
Облити медом й до стовпа припнути
На розтерзання ос і комарів.
Так почалося сходження Рено.
Чи то падіння? Важко розібрати.
Давав він слово, щоб одраз зламати.
Для нього мало значення одно –
Багатство – гроші, гроші, гроші, гроші.
За них він ладен був усе продать
І хоч весь світ примусити страждать
Аби відчути цю приємну ношу.
За гроші візантійські він напав
На свою ж християнську Кілікію,
Багато міст там попелом розвіяв,
Багату здобич і рабів узяв.
А Візантія вперлася платить,
Він тут же з Кілікієй замирився
І Візантію шарпать заходився,
Мовляв, він має право відомстить.
Та похвалявся силою дарма,
Бо Візантія, то не Кілікія.
І ось він вже з мотузкою на шиї
У рясі шлях в Візантію трима.
В ногах у імператора валявся,
Кричав так довго, милості просив,
Ні сліз, ні обіцянок не жалів,
Що імператор, врешті, плюнув й здався.
Хто бачив це приниження, тому,
Казали, з того ледве не вернуло.
Але Рено, мабуть, все рівно було
Аби лиш владу лишили йому.
Він ладен був і ноги цілувать
У сильного. А зло, що в нім кипіло,
Він виміщав на слабших. Свою силу,
Не знаючи, куди йому вкладать.
У замку Крак – осиному гнізді,
Він звив кубло з бандитами такими ж,
На каравани нападав із ними
І разом з ними здобичі радів.
Та якось втрапив в руки сарацин,
Яким чимало влив за шкуру сала,
Шістнадцять років просидів в підвалах
У сарацинських у кайданах він.
Ніхто за нього викупу не дав,
Вдова і та від нього відвернулась.
А інші так зраділи, що й забулись,
Що тут такий негідник князював.
І він шістнадцять років своє зло
В собі носив, плекав його. І тішив
Себе лиш тим, що хай би лише вийшов,
Усьому б світу місця не було.
І таки вийшов він на білий світ
І сарацинам непотрібним здався.
Не до дружини, а у Крак подався.
А за плечима вже чимало літ.
Та мудрості не додали роки,
Душа одною помстою палала,
Рука агнця жертовного шукала,
Йому все рівно, хто б не був такий –
Чи християнин, а чи сарацин.
Усі для нього ворогами були
І знов місця навколишні здригнули,
Бо на дорогу знову вийшов він.
Не було меж жорстокості його,
Шляхи торгові трупами укрили,
Горіли села, жінки голосили,
Страх і непевність сіялись кругом.
Аж Саладін, чию сестру бандит
Схопив в дорозі і забрав з собою,
Пообіцяв, що власною рукою
Негідника відправить на той світ.
Хисткого миру як і не було,
Знов сарацинське військо суне грізно.
Назустріч військо рицарське залізне
На смерть свою й приниження ішло.
Хіттім розвіяв сумніви ураз:
Хто не загинув, опинивсь в кайданах
Поперед очі грізного султана.
І серед них той недолугий князь.
Стоять магістри, маршали, король,
Барони – очі в землю опускають
І Саладіна присуду чекають:
Кому яку він визначає роль?
А Саладін із шаблею в руках
Поперед ними грізно походжає,
У кожні очі гнівно поглядає
І погляд той вселяє в душі жах.
Спинивсь султан якраз перед Рено
І мовив тихо, а від того страшно:
- Твого життя вже випита вся чаша!
Ти мертвий, враже, і уже давно!
Та…може, я й помилую тебе,
Як ти перейдеш в мусульманську віру.
На якусь мить Рено йому повірив
І вже зібрався продавать себе
Та в очі глянув й зрозумів усе:
Там тільки смерть безжальна й невблаганна.
- Ні! – майже крикнув в очі наостанок.
Знав, що уже нічого не спасе.
Зблиснула шабля й голова Рено
Шатром під ноги рицарям скотилась.
Вік прожила й нічого не навчилась.
А в світі завжди, бачиш, як воно:
За все завжди доводиться платить.
Нехай інакше, може, хтось вважає
То про Рено оцього хай згадає,
Можливо, це чомусь його навчить.

Укрилось небо пеленою,
Важких свинцево-сірих товщ.
А серце плаче за тобою,
Неначе той осінній дощ.

А серце туги напилося -
Йому немов стекли віки,
Як пасма ніжного волосся
Твого торкалися щоки.

Як очі в тиші безгоміння
Явили сяйво неземне.
І їх смарагдове проміння
Шовково пестило мене.

Як чари кришталеві лунко
Нам щастя дзвонами гули.
Жагучі, пристрасні цілунки
Розвіювали царство мли.

Як дивовижний солод хмелю
Із нами сотворив дива.
І білосніжну всю постелю
У небо чисте піднімав.

І почуття це неокрає
Возносило обох немов
До того неземного раю,
Що ним взаємна є любов!

1 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Віра
Прожити вік, не поле перейти.
На ниві: лопухи і маки в житі.
А ти, зорею, ніжністю цвіти,
виблискуй людям сонцем у блакиті.
Твори добро з благословенних слів,
аби душі не проковтнула прірва.
Від божевілля, зла, усіх гріхів -
рятує віра! Нас - рятує ВІРА!

Надія
Коли спіткало лихо - помолись,
Бог допоможе справитись з бідою.
Могутній дуб до неба прихиливсь,
як ми до батька й матері з тобою.
Допоки чуєш біль і серця стук -
сльоза гаряча на щоках леліє.
Не опускай очей, невтішних рук -
і не помре останньою - НАДІЯ!

Любов
Іди на зустріч грозам і дощам.
З роси й води веселка в небі сяє.
Сій радість і будуй небесний храм,
щоб, хоч на мить, життя здавалось раєм.
За правду стій - основу всіх основ.
Воскресни в дітях, у коханні злеті.
Хай світом править - Бог - свята ЛЮБОВ!
Люби, немов востаннє на планеті!

30.09.2020р.

Я залишився не тим, ким був.
Я залишився цим.
Мене обминають скандали й бум,
повалені Крим і Рим.

Я торжествую від почуттів
і демонструю екстаз.
Бачте – досяг я, чого хотів,
і стяг свій підняв нара́з.

На ньому мій герб і мої кольори.
Усе означає любов.
Рожево й блакитно, Плутоне, гори –
зігрій нетерпивцям кров.

26 жовтня 1996 р., Київ

Срібне мереживо виткала осінь,
Бабиним літечком зветься воно.
Знаходжу й у себе його на волоссі,
А було ж русявим не так вже й давно.

І бурштином обсипає черешню,
Багрянцем вкрикає глодові кущі.
Багата вона і незміряно щедра
Захоплення й втіху дарує душі.

2020 р.

І
Фантазія вигадує Наяду
у піняві ігристого вина...
Персея... Оріона... Аріадну...
А що, коли у пам'яті війна
нагадує Іспанію... Гренаду?

ІІ
Осіння Мойра усікає дні
і засіває небо неозоре
вечірньою імлою у вікні
і маяками в зоряному морі.

А ніч-циганка чорна і густа
вигадує у цій кофейній гущі
то місяця усміхнені уста,
то каравели у небесній пущі.

Мені туди ще, наче, не пора...
На покуті зітхають обереги.
Очима Вія зиркає мара...
луна – війною... автоматні черги.

Реалії гіркіші полину...
які наївні ми були учора,
коли і не гадали, що війну
наворожили п’ятикутні зорі.

ІІІ
Та ось уже зоріє у вікні,
щезають волохаті сіроманці
і не смеркає на душі мені,
що сутінки щезають аж уранці.

Усьому є і міра, і межа...
Ось і Ярило порає у хаті
і проганяє тіні пелехаті...

А люта пам’ять ріже без ножа –
за обріями нація чужа
заточує його на свого брата.

10.2020

Чудернацька Кицюня,
Симпатична і дивна,
Це - лукава манюня
З еластичним сумлінням!

Праве око - червоне,
Ліве око - жовтеньке,
Ледь скуйовджені скроні,
Колір де зелененький?

Чи праворуч, ліворуч
Пролунає відлуння,
Де закохані -
поруч
Визирає Кицюня!

Дівчинонька, Хлопчина
Ще й магічна ця Киця,
Семафорить очима:
Молодята, миріться!

Праве око - червоне,
Ліве око - жовтеньке,
Ледь скуйовджені скроні,
Колір де зелененький?

Тиша грізно упала,
Сонце спить за віконцем,
Довго панна мовчала...
І пробачила Хлопця!

Тло зеленим палає,
Киця файна та рання,
Молодят прикликає,
Огортає
Коханням!

Величний і прекрасний символ парку
Ось перед нами – Флори павільйон.
Немов обличчя саду – аватарка,
Або на шиї – цінний медальйон.

Та не завжди всім сяяло це диво.
Був павільйон сільський спочатку тут,
Коли царя російського маршрут
Проліг через місця оці красиві.

Цар Олександер* Перший приїздив
Софію, удову тоді, відвідать,
Побачить в парку розмаїття див,
Помилуватися на краєвиди.

А павільйон сільський, його коли
У вісімсот двадцятім збудували,
То в сорок першому уже знесли,
Бо вабив око він страшенно мало.

І збудували Флори павільйон
У сорок другім-сорок п`ятім році
Щоб позитивних він заряд емоцій
Давав усим. Поезії крило

Над ним тоді незримо простяглося.
Глядач потрапив у казкові сни.
Осанна Флорі – дів многоголосся –
Богині квітів, юності й весни.

Флоралії у Римі святкували
На честь її. Вдягалися жінки
В яскраві сукні, йшли, немов до балу,
А на голівках – квіти і вінки.

Рука архітектурного поета
Військовика красу оцю звела.
Так звемо інженера Раппонета…
Його творіння, сповнене тепла,

Вже парку візитівкою постало –
Колон дорійських чарівливий стиль,
Акустика чудова цього залу,
І лазурових панорама хвиль,

Що сонцем пещені іскряться, грають.
О, висловіть захоплення своє
На Нижнім ставі чудо-водограю,
Що зі зміїної пащеки б`є

Угору метрів так на вісімнадцять,
І чується у бризках щастя сміх…
О досконала інженерна праця!
Веселка грає в струменях отих!

14 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Бешкетниця, пустунка рання осінь
калину заколола в русі коси,
із глоду на грудях її намисто
і усмішка грайливо-золотиста.

До ніг барвистий килим постелила,
діброви і гаї багрянцем вкрила.
Сплела вінок з рудого листу клена,
сережки одягла свої черлені.

Я попустую залюбки із нею,
свою зустрівши загадкову фею,
бо осінь – то таки пора кохання,
але любити треба, як в останнє!

Звично стиснув перо у руці,
Маю час, божий дар і натхнення.
Для корони потрібні зубці,
А для генія - слава-варення.

Я ж об стелю її поламав,
Скреготіло - аж чули і в пеклі.
Кажуть, що і таланту нема -
Тільки пинди стовбурчиться гребінь.

Замість слави вчуваю "хи-хи",
Обзивають щодня пустобріхом.
На додачу сатирик лихий
Клізму ставить із гумору-сміху.

Виставляю на сайтику вірш,
Тихо плачу від горя в подушку:
Ні хвали, ані оплесків - тиш...
Тільки муза цілує у вушко..

30.09.2020 р.

На батьківщину виберешся. Геж,
з поверненням. Заваж в своїй манері,
до кого тепер в друзі попадеш,
і чи кому потрібен? До вечері

купи собі солодкого вина,
сядь до вікна, оговтуйся потроху:
у всім твоя, одна твоя вина.
От і гаразд. І дякувати Богу.

Як добре, що нема ні уз, ні скріп,
як добре, що нема кому винитись,
як добре, що ніхто тебе по гріб
любити не давав собі обітниць.

Як добре, що ніколи у пітьму
чиясь рука тебе не проводжала,
як добре в ніч укотре одному
брести навгад від гомону вокзалу.

Як добре, відкіля б не поспішав,
зізнатись у нещирості сумлінній
та подиві, як глибоко душа
плекає неминучі переміни.










--------------------------

На білому аркуші рими довільно
малюю... стираю...малюю...стираю...
І скрапують коми із пензля повільно,
рядки відпускаю у простір, як зграю.
Ніч порухом денним лягає на плечі,
туманні кужелі пряде із безсоння.
Збираю докупи слова, наче речі
розкидані в спальні - гармидер у скронях.
Безладдя.. сум'яття... содом... веремія.
Кульгає Пегас, а бувало і гірше.
Натхненні пейзажі писати не вмію.
Усе, що в думках - не вмістилось у вірші.

27.09.2020р.

Осіння злива за вікном
змиває бруд сумного літа
і у омитім, чистім світі
кохання уп‘ємось вином!

Відоме лише одне місце позбавлення волі.
Серце, і тільки серце.
Оволодіти собою неможливо,
а воно так і підштовхує
своїми імпульсивними вдарами до прірви.
Лишається хоча б приховати те,
яким серце є насправді.
Може, тоді воно хоча б на недовго
заспокоїться…
і не розповість вам більше нічого.

18 травня , 8 червня 1997 р., Богдани́, Київ

Коли в минулому житті
були ми козаками,
напевне ангели святі
орудували нами.
Бо лупцювали татарву
і турка-яничара,
ішли походом на Москву,
на ляха у Варшаву.

Якби нам Хмеля, Богуна,
Сірка чи Кривоноса,
то не шукав би сатана
раба і малороса.
А так – спливає угорі
усе лайно кошари...
Ведуть сліпі поводирі
баранячу отару.

Колись наївна і свята,
а нині сіра простота
рішає долю краю,
коли вивищує шута,
в якого голова пуста
й світогляду немає.

09/20

Журою осінь у душі лунає,
І позолоту витирає небуття,
За обріями доля заховає
Багряні кольори минулого життя.

Танцює листя у пориві вітру,
Літає високо і падає в піке,
Закінчує у фільмі осінь титри,
Але кіно розпочинаючи нове.

Гарячі фарби, золоті нюанси
Дощами долі забирає течія.
У вимірі, міняючи баланси,
Уже очікує зимова колія.
2020

Пололи ми із мамою город,
Бо трохи бур’яну понаростало,
Мишій, щириця голови підняли
Та молочай пробився і осот.
Полізла молоденька лобода,
Березка вже стелитися поча́ла.
Ми бур’яни ті сапами рубали,
Аби не залишилось і сліда.
Я намагавсь від мами не відстать,
Але доволі скоро притомився,
Спинився й на березку задивився,
Що почала картоплю обплітать.
Цікава квітка, все-таки вона,
Хоч і бур’ян, а вигляд гарний має,
Біло-рожевим цвітом розцвітає.
То стелеться, якщо росте одна,
То в’ється, як рослину іншу стріне,
По ній повзе швиденько догори.
Нічної закривається пори
Та на погодні реагує зміни:
Перед дощем теж цвіт свій закрива.
Так научив мене давно вже тато
Погоду по прикметах визначати.
А я запам’ятав його слова.
А от цікаво, чому це колись
Березкою рослину цю назвали?
З березою єдна їх зовсім мало:
І цвіт не той, і зовсім інший лист.
Рішив про те матусю запитать.
Вона ж таке, мабуть, повинна знати.
Та й не мені ж одному спочивати,
Хай і вона спочине хвилин п’ять.
Почувши, що цікавило мене,
Матуся стала, на держак обперлась,
Від поту швидко краєм хустки втерлась,
Бо ж спека, вітерець і не війне.
- Чому берізка? – мовила вона,-
О, то була історія вже давня.
Я від бабусі чула у останнє…
Жила на світі дівчина одна…
Ні-ні, не так… Раніш берізка звалась
Бересткою. Народ перекрутив.
Хтось не дочув, а хтось не зрозумів.
Тож назва перша з часом помінялась.
Так от… Жило-було одне село.
Таке собі – не бідне й не багате.
Таких у ті часи було багато.
Як і усі тоді з землі жило.
Робили в полі, часом торгували,
Везли добро на ярмарок своє
І продавали, що у кого є.
Якусь копійку додаткову мали.
Одружувались, діточки росли…
Все, як звичайно… Що там і казати…
Якось вночі постукала до хати
Одної якась дівчина. Були
У ті часи гостинніші, неначе.
Як стука подорожній – то пусти.
Колись до когось стукатимеш ти
Й тобі відчинять, за добро віддячать.
Та дівчина ще зовсім молода
Заночувала та і залишилась,
Сказала: жити в місті утомилась…
Сама ж незвично якось вигляда.
Здається, і нема нічого в ній
Та чоловічий погляд привертає.
Коли іде, роботу всяк кидає
І відвести не може погляд свій.
Як її звали – хто там пам’ята.
У ті часи ім’я не надто важить.
Як особливе в комусь хтось завважить
Й пристане до людини назва та.
Пізніше стане прізвищем воно,
Бо так людей простіше розрізняти.
Тож вже забулось, як дівчину звати,
Запам’яталося лише одно,
Що із Берестя прибула вона,
Так в ті часи Брест білоруський звався.
Тоді ще українським він вважався.
Пройшла селом така от новина
Й Бересткою дівчину стали звати…
Тож прижилась вона у хаті тій.
Та сохли парубки уже по ній
Та і жонатим не давала спати.
І небагато ще часу пройшло,
Як поповзли чутки, як то буває,
Жінки завжди що розповісти мають
Аби підняти на вухах село.
Мовляв, зманила чоловіка та
І він живе із дівкою тією.
- «Повійниця!»- кидали вслід за нею.
До речі, назва ця через літа
У деяких місцинах збереглася
І там берізку називають так…
Тут мама зупинилася однак
І фарбою червоною взялася,
Немов сказала щось не те зовсім
І язика невчасно прикусила…
Помо́вчала і знов заговорила:
- Чи так, чи ні казалося, утім
Селом Берестка павою ходила,
Обнови в неї ледве не щодня,
Ледь поносила і уже міня.
Де брала? Бо ж нічого не робила.
А чоловік, що з нею жив, хирів.
Возив на торг усе аби продати,
Якусь обнову дівчині придбати.
Аж поки зовсім все продав, збіднів.
Вона ж частіш виходила в село
Та парубкам заклично так всміхалась
І потай вже з одним із них стрічалась.
Добра у нього більше всіх було.
Тож незабаром кинула вона
Той дім, в якому перше проживала
І в парубка отого жити стала.
І знову кожен день, як новина –
Берестка ходить у новій обнові.
«Бач, як її той дурень одяга!»
«Щодень на торг з товаром сновига!»-
Ділилися жінки про неї знову.
Та час минув і парубок лишивсь
Ні з чим, бо геть усе устиг продати
Аби її, як пані одягати.
І від роботи, й від кохання звівсь.
Вона ж уже на інших погляда,
Шукає, з кого може добре мати.
Знов перебралась до другої хати,
А з нею перебралась і біда…
Отак вона роками і жила,
Добро чиєсь по вітрові пускала
І все її «кохання» пропадало.
Дивись, уже і іншого знайшла…
Але з часом зістарілась вона,
Ніхто на неї вже не задивлявся,
Жила в будинку, який їй зостався
З останнього «кохання». Вже одна…
Прикраси продавала, що колись
Чоловіки для неї купували.
На хліб й до хліба з того вона мала.
Бува, із односельців хтось діливсь.
Незчулась, як і смерть її прийшла.
Зібралися сусіди, поховали,
Незлим та тихим словом пригадали…
Із часом вже й забутися б могла.
Та на могилі виросла її
Така от квітка, що раніш не знали.
Чи то насіння з ві́трами примчало,
Чи пта́шки принесли в дзьобах своїх.
А, може, й справді, як казав народ:
То проросла тієї жінки доля.
Та незабаром рознеслась по полю,
Розсіялася від її «щедрот».
Тепер рослинам жити не дає.
Як вчепиться, то сили відбирає
Так, що та бідна ледве не вмирає,
Березці все поживне віддає.
Так, що рубай синочку, не лінуйсь
Аби картоплю нашу врятувати.
То буде з чим нам зиму зимувати.
А я, тим часом, за осот візьмусь.

Стежкою курною ,
Поруч з водоспадом,
Скачуть два ковбої,
Погоня позаду.

Розбишацька зграя
Дже зла і грізна,
Ліс хоч і ховає,
Та погоня близько!

Друзі, мов зозулі,
В піднебісся звились,
Разом підстрибнули,
За гілки схопились.

Аж дрижать гілляки...
Дружно, в одностроях
Скачуть розбишаки -
Не знайшли ковбоїв.

"На гілках висіти
Тяжко мені, друже,
Що ж його робити,
Хто же допоможе?" -

"Не шукай, вар'яте,
На тополі груші -
Ти коня з собою
Утягнув, стрибнувши!

Відпусти тварину,
Акробат великий,
Зі стремен швиденько
Чоботи висмикуй!"

Хто сказав, що їстоньки нема?
Краще би подякували владі.
Наварила борщику кума,
Шкварочками день пахтить у хаті.

А дружина ріже ковбасу,
Доня кришить шинку на салатик.
Я ж - гастрономічний телесун
І гурман (це правда, а не жарти!).

Пенсія - чудова! О--го-го!
Тисячі зо дві (у жінки менша).
Вистача на все! І ти приходь,
За столом сьогодні будеш першим.

Будуть марципани, ескалоп,
Краби, пересипані кав'яром
...жінка "Лусь!" варехою у лоб,
Як гарикне: - Діду! Годі спати!

Йди по хрін і редьку на город,
Бо голодним будеш до вечері!
Отака от музика без нот,
Лиш у снах я лютий ненажера.

29.09.2020 р.

Обидві в нього досьогодні в серці.
Перша увійшла тоді,
Як друга ще під стіл ходила.
Мабуть, Всевишній послав був першу,
Аби відтоді носив він образ Діви Пречистої.
Не для якихось там плотських утіх,
А лиш як недосяжну муку-мрію.
Таке не новина. Таке уже було,
Відколи чоловік на світ з’явився.
Греки назвали Музою її.
Та відки підлітку було про теє знати?
І тому мучивсь він: оспівував її
І ревнував навіть до подруг...
Не знала і вона, що Музою була.
За іншого пішла і народила діток.
Тільки тоді він схаменувсь
І поклав край своєму парубоцтву.
І хоч тепер його вже надихала інша Муза,
Не забував і ту, що стільки літ зоріла.
За посестру стала вона.
І її муки стали його мукою.
І святотатством він ненависть назвав би,
Якби посміла закрастись в його серце.

Як не добивайся тої волі,
а за неї треба воювати,
спекатися юди на престолі –
осліпити очі окупанта.

Іч, яка комедія? І досі
ситі комуняки – ревізори,
а свої у дошку прокурори
є те саме, що і мафіозі.

Ну яке у біса перемир’я
із ордою, що не знає Бога?
Вискубаємо орляче пір’я,
отоді і буде перемога.

Ну які угоди із чортами?
І яка Європа нам поможе,
поки на чолі із єрмаками
в офісі – агенція ворожа?

Нафіґ ці лукаві людолови,
ці куми диявола по вірі,
палачі ідеї, волі, мови,
хижі звірі у овечій шкірі?

Та у влади інші є ізгої.
У її прицілі: «майдануті»,
волонтери, укри,
            ...звіробої!

Та – нічого...
             Якось має бути,
поки незахищені герої
захищають           світові
                   редути.
09.2020

Надворі та в житті нашому осінь,
Її стежками ми йдемо удвох.
То ж щиросердно ми одного просим,
Щоб трішки ще здоров"я дав нам Бог.

Щоби могли ми вранці прокидатись
І бачити осінніх днів красу
Та насолоджуватись нею до останку,
Жити й творити - в цьому наша суть.

А ще любити, вірити, кохати,
Ці почуття у душах берегти.
Наші роки - найбільшеє багатство,
Я є у тебе, а у мене ти.

2020 р.

Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
Вона відпочила в тайзі на картині,
де грають ведмеді і риють свині.

Ледь-ледь посміхнувшись беззубим ротом,
вона обтіклася холодним потом,
сльозу проковтнула й спитала нишком:
«Скажитє, мужчіна, і ето Шишкін?»

Я їй відповів, що музей закриваю
і більше про Шишкіна ніц не знаю.

29 серпня 1996 р., Київ