Не знайдеш ліпшого
виходу,
Щоб відвернути
драму,
Будеш любити
"іншого" -
Йтимеш до храму
прямо.

"Іншому" яму
ритимеш,
Зробишся злим
і похмурим,
Хибно вчинити
вирішиш,
Звалишся
до баюри.

Споглядай, не саджай
матіоли,
Уникай багна
і пилюки,
Не копай землицю
ніколи,
Не бери
важкого у руки!

Схочеш нашкодити
"ближньому",
То не роби
нічого,
Не копай
ями іншому -
Працювати не треба
на нього!

Хресний шлях - у глибоких борознах,
Берці грузнуть в уламках скла..
Обіймаю цю землю голосом -
Тихим шепотом джерела.

Йде в атаку чортяка з вилами
Котить в рай наш клубок вогню.
Обіймаю цю землю крилами,
Від орди її бороню.

А на мушці - печалі марево,
Майбуття котрий рік в димах...
Обіймаю цю землю сяєвом,
Щоб не липла смолою тьма.

Шлюб - з війною, а не з харитами,
Помсти шал затягнув петлю...
Обіймаю цю землю вітами,
Листя падає на ріллю.

Тут - в окопі - сира студениця,
А під серцем ізнов пече...
Обіймаю любов'ю землю цю,
Ангел плаче в моє плече.

10.02.2020 р.

Ніколи не буде пручатися злу,
із власним терпінням боротись.
Небажаним гостем на світськім балу
фальшиві не чутиме ноти.

Посеред дубини, муслінових злив
без янгола на передпліччі,
жила, як уміла, ніхто не навчив
дивитися сонцю у вічі.
Без ласки тепла, крил потужних орла -
забувши жіночу природу,
грибницею в землю родючу вросла,
і неба не бачила зроду.
Не чула пташиних пісень і джмелів,
всі будні, як чорна пір'їна,
й ніхто не здогадувався на землі,
що в неї - душа солов'їна.
Що мрії щоночі пряде голубі,
сплітає з надій - колискові.
Бреде непохитно, крізь сльози і біль,
тунелем до світла й любові.

12.02.2020р

Татарський кінь ще не стоптав траву,
Яка з весною степ озеленила,
Безживний простір в одну мить змінила,
Перегорнула зимову главу.
По балці тихо пробиравсь ручай,
Десь за кущами витік заховався.
Поміж горбочків,як змія,звивався,
Йому до річки,бачите,і край.
А у блакиті жайворон співав
Так дзвінко-дзвінко,весело і гарно.
Та хоч дивись – побачить його марно.
Такий маленький скільки сили мав.
Козак вусатий верхи на коні
З могили степом чіпко озирався
Чи де татарин був не заховався?
Чи не здіймався дим у стороні?
Стояв один – десь попереду Крим,
Позаду його рідна Україна.
І він – надія для її єдина.
Вона уся лише за ним одним.
Прогавить він і запала земля,
Орда татарська сірим вовком рине,
Того в ясир візьме,хто не загине,
Попалить села,столочить поля,
Посіє смерть,пожне криваві жнива,
Зелені трави кров’ю окропить.
Один козак їй на шляху стоїть.
Та їй його об’їхать неможливо.

Я ні про що сьогодні не жалію.
Спасибі щедрій долі за усе:
що я живу і мрію, як умію,
хоч іноді від спогадів трясе,
що я завжди з тобою - і без тебе:
у сни тривожно заповзає ніч...
за кожну краплю чистої потреби -
мене в тобі, а чи тебе - в мені...
за кожен клаптик сонячного неба,
який хоч раз над нами пропливав...

Спасибі долі, над усе,
за тебе -
у тобі я - безсмертна,
я - жива.

І було світло в усьому домі,
на всіх поверхах світло сяяло.
І курив неформал ментолове зілля
під буквальною назвою "DORAL",
у своєму томливому закутку
з підвіконням,
з шибка́ми, продертими в ніч,
й орнаментами настінними,
кожного дня постійними.

Грала музика в ма́зі,
конкретно сучасна музика,
з вібраціями –
голосовими –
з перкусіями,
і фантазії подавали голові
уроки проституції;
літали дівки голобокі,
з’являлися монстри тисячоокі;
акти статеві
в новій соціальній формації
захоплювали хлопця
сяйвом
анімаційної прострації...
Він дзвенів,
немов телефон,
і приймав стресовними руками
пітне тіло як еталон.

І вибило світло в одному під’їзді,
по всім стояку,
у великім будинку,
по цілому місту.
Вибило!
Вибило музику,
вибило анімацію,
проституцію вибило і конфіґурацію...
стін, підвіконня, запиленого кактусу,
і тіла тремтливого
від приголосу до анусу.
Лишалася, що?
Не-ві-до-мість.
Підкралася, хто?
Не-при-то-мність.

І став неформал – формально нормальним,
а ґіґантський анклав –
з-за межі́ стратосфер –
нічим не визначальним.
І сигаретна жарина!
набула якостей комети, –
як єдине світило!
падала з висоти планети,
через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
розтинала астральним кінцем
космічну діафраґму...

А вас сповістили про вчинок неформала,
коли мама за нього в міліції
гроші виймала?

20 жовтня 1994 р., Київ

Перед великим завмирає час,
де кожна мить – скупенька панахида…

А, може, я, забігши перед вас,
відзначу до годинника огиду?

Перед любов’ю завмирає час,
наповсякчас і ще на повсякчас.

19 вересня 1993 р., Київ

Хризантеми пишні й гарні
І морозу не бояться,
Свіжі-свіжі аж до снігу
І бузкові, жовті, білі.
Зовсім крихітні й великі
Пелюсточками прикрили
Свої личенька гарненькі,
І рожеві й червоненькі
Довго будуть квітувати,
Осінь їм як рідна мати.

2017 р.

Не ревнуй до кожної спідниці…
Хай пускають «бісики» з-під вій,
Хоч і гопки скачуть молодиці –
Я тепер навіки тільки твій.

Не ревнуй… Мої козацькі вуса –
Наче ті антени у кота –
Реагують на одну спокусу…
Це - твої розтулені вуста!

Подивися на своє обличчя –
В захваті німіє і трава!!!
То хіба такій красуні личить
Ревнувать «царицю» із хліва?!

Ти не відаєш своєї сили,
Перед нею впасти хочу ниць.
Жодна, ні, мене так не любила
З тих пихатих пещених телиць.

Я лише радію, люба, з того –
І у свідки кличу небеса,
Що дарунок в мене є – від Бога! –
Ти – тілесна й внутрішня краса!!!

12-13 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Так я пацифіст і це моя фішка
На мому полі запахом хмелю несе
В світі біда
І на голови ваші скоро кину я корки

Я сміло плюю у ваші вершини
Всі блять кричать щому ти щасливий?
Тому що весь світ сука паршивий !
Ніколи не цінував чужі я мотив

Так я пацифіст і це моя фішка
Любов як це яблуко дуже красиве
А в середині осине гніздо
Навіть не вздумай вкусити його

Так я пацифіст
Поможу свиняче рило почистити я
Вихлопними газами дизаєти
Налию тобі в морду літир вина

На цілий лисій горі
Загоряться священні вогні
І запалає в цьому котлі
Нехрещена роза

Спущу на вас я диких собак
Пожеруть вони вас
На деревах знову весять мертві тіла
Нова петля чекає вже вас

Так я пацифіст І це моя фішка
Голос мій тихо буде звучати
Коли буду вас я катувати
Попробуй тільки мені щось не так сказати

Зла самотність,

зла самотність,

зла самотність

Гризла,

гризла,

та догризти не змогла,

Роздумів самотніх

Хороводність…

Сподівання

хоч на дещицю

тепла…


Дві самотності

в єдине

не зіллються,

Два уламки

ціле

не складуть,

Два шматки граніту

марно б’ються,

Іскри

темну

не освітять

путь…


Сподіватись –

лячно

дуже-дуже,

Пам’ять болю,

опіки життя..,

Невблаганний

досвід

круком кружить:

Все у світі –

Прах

і небуття.


Чи життя існує,

чи триває,

Як розлучення

на серце

упаде,

Серденько у сумнівах

страждає:

«Де ж моя ти доле,

де ти,

де!?»

Усе протекло поміж пальцями:
Всі води, сонця й піски.
Лишилося стежку намацати
На древній місток хисткий

Між прірвами (ну і клекочуть – аж
Не знати, котра вже й гірш!).
Ітимеш – згадати б хоч «Отче наш»,
Не те що якийсь там вірш…

Я б’юсь, мов риба, кинута на сушу.
Не вирвавшись, затерп у горлі крик:
«Навіщо ви мені плюєте в душу?
Вона і так нагадує смітник!»

В ній шрами від чобіт колишніх друзів,
І вм’ятини від каблуків повій,
Уривки пошматованих ілюзій,
Уламки понівечених надій.

І зліва, й справа сиплються удари,
Та я уже в нокауті давно.
Мовчить душа – знеструнена гітара,
Я відіграв життя, як роль в кіно.

Прекрасний світ, та тільки не для мене,
Яскраве сонце, але я в тіні.
Навколо все квітуче і зелене,
Я ж сохну й жовкну, зрубаний на пні.

1979-2020

Ми бранці обставин,
Заручники часу,
По кліточці бавиш...
Спиняєшся...
Вчасно...
Додолу білизна,
За вітром сумління,
Усе так приблизно,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе за повір’ям.
А завтра любовно
Залишиш опівдні
Самотню (умовно).
Далекий, мій рідний,
Проріс ти наскрізно
До стону, до скону,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе так приблизно...
Ми поза законом.

10.02.2020

До подій осені 1943 р. на Волині.

Вони ввійшли в село посеред днини
Не криючись, бо на своїй землі.
Їм сторожко дивилися у спини
З півтемряви дорослі і малі.
Наказ єдиний: ляхів не жаліти,
Щоб в їхніх душах поселився жах.
Хто виживе, ще й їхніх внуків діти
Навік забули в Україну шлях.
Вони « поляки » із Польщі своєї
Злетілись на Вкраїну, як на мед,
Їм кращі землі, різні привілеї
А українцям – на стіну портрет
Їх Юзека. Старшини так учили,
Та і самі ж бо не тупі були,
Замирення тридцятого ще жило
У пам’яті. І ось вони прийшли.
Німецькі автомати й карабіни
Їх правда і вагомий аргумент,
Щоб вичистити зовсім з України
Цих клятих ляхів у один момент.
Як смолоскипи, запалали хати,
Жінки заголосили. А дядьки
У руки вила почали хапати
Аби від куль заснути на віки.
Від лементу і тріску автоматів,
Від гоготіння жаркого вогню,
Йому аж подих стало забивати,
Ще зовсім молодому легіню.
Він ляхів ненавидів … Бо так треба,
Так його завше вчила старшина,
Але до вбивства не було потреби,
Бо лях для нього – це ще не вина.
Він жив в селі, де поряд ляхи жили
І з Яцеком сусідським скрізь ходив.
І поряд на кладовищі могили
Знаходилися їх обох батьків
І тітка Ванда, наче рідна мати.
Їх не ділила на чуже й своє:
І нагодує, і відлупцювати
Могла. Хоч часто плаче коли б’є.
Зайшов рішуче у чиєсь подвір’я,
Зборов, здавалось, сумніви в собі,
Згадавши: « Україна в тебе вірить!»
І « Сумнівам не місце в боротьбі! »
Щосили стиснув автомата свого,
Поради в нього, начебто, питав,
Сердито в двері грюкнув із порога:
Чому, мовляв, ніхто не зустрічав?
Його це іще більше розпалило.
Не зустрічають. Ну, ото, я їм !
Сховатися від мене захотіли?
Так вилізете, як запалає дім!
Та двері раптом скрипнули ледь чутно,
Старенька жінка стала на поріг.
Хотів нагримать, в груди штурхнути,
Але себе перебороть не зміг.
Свинцем неначе руки налилися:
Хоча і ляшка, але жінка все ж.
« Дозволь, синочку, трохи помолитись.
Ти ж в Бога, синку, мабуть, віриш теж?»
« Молися!» - грубо спробував сказати
Та вийшло якось жалісливо все.
Враз чомусь розхотілося вбивати.
Як він тягар в серці донесе?
« Кінчай скоріше!» - кинув хтось з дороги,
Та він дивився і не поспішав.
Чи справді так усе потрібно Богу
Аби обов’язково хтось вмирав?
Він Яцека згадав і тітку Ванду.
Десь їх, можливо, також хтось вбива.
Хіба від смерті комусь легше стане?
« Тікайте, тітко, доки ще жива!
Я відвернусь, а ви хутчіш до лісу
Городами. Не хочу брать гріха!»
Хто видумав оце? Якого біса?
Кого спостигла думка ця лиха?
Та тітка чомусь не зійшла із місця
« Куди я, синку? Тут усе моє.
Пали, стріляй. Та в очі не дивися,
Бо буду сниться все життя твоє.
У цім селі діди мої ще жили,
Я у цій хаті виросла сама,
Тут чоловіка свого схоронила,
А більш нікого в мене і нема.
Куди ж я, синку? Де? Чого шукати?
Все, що мені відміряно було
Від Бога, прожила. І помирати
Я хочу тут. Бо це моє село.»
Стоїть хлопчина, автомат стискає
Та не стріля. Не бачить ворогів.
Чим все тоді закінчилось - не знаю:
Чи вбив він тоді жінку, чи не вбив.
Та знаю точно, як живий лишився
То все життя і мучивсь, і каравсь.
І хай не вбив, а все життя, як вбивця
Хоча б тому, що він за зброю взявсь.
А ті, хто змусив два народи наші
Кривавим трупом уселяти шлях,
Я проклинаю вас і душі ваші,
Мені все рівно – чи хохол, чи лях!

Де ви, мої нефертіті,
милі навіки жінки?
Я пам’ятаю ті миті,
сині волошки у житі
і – за водою – вінки.

Канули за течією
як силуети купав
пізні жалі за тією,
що називав – орхідея,
та не її обіймав.

І на Івана Купала
інша вела у вогонь,
вабила за оболонь...
Та, що мене обіймала,
переживає, либонь?

Гречкою пахло у просі...
Щастя минає земне
і повертає на осінь.
Та, що сумує і досі,
не забуває мене.

Часу немає на рани.
Поки живі ветерани,
маємо іншу ясу.

Пишемо міні-романи.
Коней сідлають улани,
дами роняють сльозу.

02/20

Ох, літо красне! Я́ любив би і тебе,
Якби не спека ця, та комарі, та мухи.
Ти, гублячи усіх, являєш нам себе,
І мучиш; як поля, ми боїмось засухи;
Благаємо води, та небо голубе
Не посилає ні́ дощу, ні завірюхи,
Бо провели її вином та хороводом
І помина́ємо́ морозивом і льодом.

2020

І що́ розм’якшить серце кожне?
Що при Мериві було – не згадає ніхто?
А залякані – ми.

Я один, хто осмілився
перед гнівом Твоїм.
Бо дорогий Ти мені,
аби мовчати перед Тобою.

Вийду з отари я,
з-під руки Твоєї –
перед очі Твої високі
і молитимуся за всіх,
і проситиму за кожного.

Не можеш ненавидіти Ти,
бо любов є Бог.
Що́ гнів Твій, коли відпочинок є,
і місце відпочинку – рай?
Бо в пеклі я.

Що спроби мої не проти Тебе – знаєш Ти.
Не одним би був – так іншим.
Адже залежу я від доріг моїх.
Але вийшов один я,
і не за себе, Господи.

Бо в чистилищі Твоєму – порожнеча.
Бо пекло – на одного мене менше.
Бо рай Твій – на одного мене бідніший.
Бо Ти – на одного мене багатший.
І прошу я, Господи, – не за себе.

Я, хто скорений завжди
непорушною присягою Твоєю, –
молитимуся тільки,
щоб виходили з отари Твоєї
перед очі Твої, Господи!

Назбирається їх –
і скажеш тоді?

30 серпня 1995 р., Київ

Чи сумно тобі чи радісно -
Не кожному знати треба,
Життя ж бо не завжди райдужне,
Бо випробування Небо

Частенько усім посилає,
Щоб труднощі ми долали
Й на доленьку не нарікали,
Хоч шлях цей не буде легким.

І йти до зірок крізь терни,
Як хтось із Великих мовив,
Для всіх й для самого себе
Ти будеш тоді героєм.

2020 р.

Віддаляємся, зрада,
ще страшніше ножа.
Краще болісна правда,
ніж чудова олжа.

Я усе розумію,
що було, те було,
і спокусливе тіло,
і гладеньке чоло.

І можливо, те знає,
чим не відаю я,
заблукав темним гаєм,
пив гріхи з кришталя,

гладив русе волосся,
серед затишку трав.
Чи мені те здалося?
Ранні яблука рвав,

доторкався губами
соковитих грудей.
Юність мчить за роками,
зрілість п'є молоде,

тривіальне, богемне
з золотого ковша -
вабить зір діадема,
не блискуча душа.

Та, як щезне в Лоліти
ластовиння рябе,
а чи буде любити
завше тільки тебе?

Доглядати, як січень
скроні літ посріблить?
Лебедіть хочеш вічно -
бережи щастя мить!

11.02.2020р.

Блакитні очі, сині очі –

Щемливий пристрасті сюжет,

Хвилює, зваблює, тріпоче,

Бездонний, вбивчий фіолет…


Сердечні шрами, слід кохання,

Душевних ран лихе буття,

Іти покірно на заклання,

Чи задушити почуття?


Трагічна пам’ять не зникає,

Тривожить спалах відчуттів,

Розчарувань гелгоче зграя,

Лякає болю рецидив.


Ввірвався ретязь – тож не ремствуй,

Сприймай акорди згаслих струн,

Хай – швидкоплинний рай шаленства,

Хай потім – сум, таємний сум.


Вона стражданням заплатила,

Зігрій її Кохання Сила.

О панно сіросте! О сиросте,пробач!
Тебе не втішу я ні захватом, ні шаною.
Безсніжжя.Над ялиновими храмами,
І над ставків невсніженими ранами
Не сніг шугає, а жахкий пергач.
Де бездоріжжя? Де хаос вітрів
Чи пташки одинокої привранішня молитва?
Немає криги гострої, мов бритва.
О панно! я твої втрачаю ритми-
Від співу серця до мовчання слів.

Ім неяк трэба злоўжыць
і мне, як трэба, зло ўжыць.

2020

Чиж цей, хрін їм здається.
Чи ж це й хрін їм, здається?

2020

Петро якраз в садку порядкував,
Як з хати жінка вискочила,наче,
Махно із військом вслід за нею скаче
І,тільки-но він голову підняв,
Як застрочила,мов із кулемета:
- Ти тут…А там…Дзвонила он кума,
«Гуманітарну»роздають дарма.
А я якраз затіялась котлети.
Біжи. Які бо люди,знаєш сам.
Все розгребуть,нічого не залишать!..
Петро в отвіт махнув рукою лише:
«Та вже схожу,погляну,що то там!»
Хоча жили не зовсім бідняки
Та дармове не зайва річ в господі,
Згодиться. Он,хоча б і на городі
Опудало вдягти. В таких думках
Дістався врешті він до того місця.
Народ юрмився,ґвалт навкруг стояв.
Хтось тільки пхався,хтось уже тримав,
Але іти не поспішав,глядівся,
Якби іще чого-небудь вхопить.
Петро й собі в юрму оту упхався,
Розштовхував,кричав,не розбирався
Старе – мале: «Не лізьте,пропустіть!»
А силою його Бог не зобидив,
Тож пер,як танк. Ще трохи налягти
І він уже,вважай,біля мети.
«Гей,розступіться!Дай дорогу,діду!»
Аж під ногами щось маленьке пхне.
Штовхнув,як слід:
«Не лізь мені під ноги!»
Воно ж мале поглянуло на нього
І біль в очах,і сльози. Не моргне,
А дивиться,немов: «За що?» - пита.
Замурзане,в плохенькій одежині,
Якась життям знедолена дитина.
Чи при батьках живих,чи сирота.
І у Петра увесь запал пропав.
«Та що ж я,справді?!Чи не обійдуся?
Та ж не голодний. Є у що вдягнуться.
Другим потрібніш!» А малий стояв
Затравлено в юрбі тій озирався,
Маленький,сам,покинутий всіма,
Якусь скоринку у руках тримав
І ні на що уже не сподівався.
Щось у Петра у грудях запекло
І відчуття якесь напівзабуте
Прокинулось в душі. Не може бути
Того?!Але ж воно-таки було!
Він розштовхав юрбу і геть пішов.
В душі пекло аж плакати хотілось.
Що ж з ними сталось? І куди поділось
Добро з їх душ? Невже його зборов
Зловісний привид жадоби людської.
Шматок із рук стражденних виривать!
Душі його хотілося кричать,
Щоб кожен чув,що він зі світом коїть.

Н.Яковенко
Настала тиша в Україні
Після стількох кривавих літ,
Як гинув винний і невинний,
Як піднімався рід на рід,
Настала тиша…Не гасали
Татари по шляхах пустих
І ляхи в край не зазирали,
Москаль в Московщині затих.
Не чулось зойків передсмертних
І не здіймався вгору дим.
Ніхто вже не боявся вмерти,
Ніхто не кривсь ні перед ким.
Настала тиша…Брат на брата
Уже руки не підіймав,
Уже кривавий лик розплати
Над рідним краєм не вставав.
Не тому, що брати вжахнулись
Ці ріки крові проливать,
А просто нікому вже було
Один одного убивать.

Місяць - зримий пейзаж Фаберже,
чорна "Мазда" чекає за рогом.
Ти іще не спіткнулась, а вже 
тисне серце ядуча тривога.

Сніг іскриться, безе  хрумкотить
на підошвах слизьких ботильйонів*.
Перед тишею небо щомить
вивертає душею назовні.

Повернути назад сил нема,
йти вперед не пускають вагання.
Зупинилась... Зима крадькома
замітає сліди... Не остання...

Скільки тої сунички тобі
із минулих закрУток у студень.
М'яко стелить любов далебі,
п'янко, зоряно, світ не засудить.

Чистий аркуш на білім снігу
і червона троянда кохання.
Крутить віхола долю в дугу,
все майбутнє під знаком питання.

Місяць - зримий, пейзаж Фаберже,
в чорну "Mазду" сідаєш за рогом.
Ти іще не спіткнулась, а вже
тисне серце ядуча тривога.

* ботильйони - короткі чобітки
10.02.2020.



 






 

Чи мудре слово те?
Чи не мудре слово те?
А я́к сказано воно,
коли мудрість у хаті давно?
А прине́сене слово те.

Що́ я сиджу тут і слухаю тебе?
Я́к зайшов ти крізь двері замкнені?
Куди покласти спати сон твій,
щоб тільки мовчав ти, коли мудрість пильнує мене?
Дома я.

Що́ значать новини твої,
смерть довкола?
Що́ значать вісті суєтні,
весілля земне?
Чи не тут мудрість моя?

А ти бачив, я́к сонце гріє нас?
Бачив ти, що звідусіль воно досягає?
І мудрість нашу не говори.
Ось вона ним любується.
Бо й любо йому.

30 серпня 1995 р., Київ

***
Куди поділися аматори сатири?
Лишилися одні комедіанти ліри
і невпихуємі у душі і серця
хіпуючі сонця, міксуючі месіри.

***
Поету темно, а п’яниці ясно –
поезію навіює аї.
Що́ імітує іноді прекрасне –
резону додає ґаліматьї.

***
Ніякої немає думки,
то й сенсу – думати, нема,
що слово вищого ґатунку
не від лукавого ума.

***
Адепти екзальтованих левиць,
шокуючих величиною циць
і публіки дешевої кумири, –
не варто воювати ради миру,
показуючи файні морди лиць.

***
У метри кандидати незборимі
і, ради очевидної дурні,
видумують оригінальні рими
та шепеляво глушать голосні.

***
Мімікрія мову не поборе
і не зайві КаПеДе мої.
Українська мова не прозора,
поки ЗОЯ* бовтає її.

02/20

* — змія особливо ядовита

Гей, ти моя сопілонько!
Я не вмію грати.
Вже й кричала на мене серед ночі мати.

Гей, ти моя сопілонько!
вирізана з клена,
ще не почорніла, ще майже зелена!

Гей, ти моя сопілонько,
на горищі сухо –
дмись, свищись до ранку – нікого не слухай!

Грати я не вмію – все одно навчуся!
Будуть танцювати тато і матуся.
Все село, вся область, місто і держава!
Грай, моя сопілонько!
Нас чекає слава.

16, 22 жовтня 1995 р., Київ

Ми звернулися до мами,
щоб і нас навчила гами,
щоб співали ми усі –
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

Наша мама – найгарніша.
Наша мама – наймаміша.
Навіть ноти знає всі –
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

Що не робить, де не ходить –
всюди пісеньку заводить:
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!
До - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

22 липня 2001 р., Богдани́

Ой, біжить біжить струмок,
Чути його голосок,
Він веселої співа,
Розливається вода.

Ой, струмочку, ти куди?
Сиплеш крапельки води.
-Поміж квітів й зелен-трав
Срібло я порозсипав.

Дзвенть пісня, наче сміх,
Кличу так до себе всіх:
І птахів, звірят, комашок,
Вгамували щоби спрагу.

Напуваю і дерева,
Щоб сягали гіллям неба,
Поспішаю ж до сестрички
Старшої своєї - річки.

2020 р.

У мене жінка - ружа! Айстра! Мальва!
Небесний дар! Богиня із трущоб!
І ніжка нічогенька, і постава,
Лише в голівці мужа казна що.

Втомився шарудіти під халатом,
А от монах-сусіда - херувим.
А, може, я вимогливий занадто,
А люба - туз козирний в рукаві?

Дилема. Думи де не тре витають,
Пестливо жінка шепче ніч і день:
- Коханий мій лебедику, l love you!
Іди до мене, хтивець-мародер.

Куняти, наче кіт іще завчасно,
Бо молодий - на тижні буде сто.
Монаху ж легко, він одвіку в рясі,
Нема жони, вночі лежить пластом.

Від горя чхнув, а мила:- Будь здоровий!
Цілує так, що бухне плоть тверда.
Хай розірветься серце від любові
Але красу нікому не віддам.

10.02.2020 р.

У місті каменю, повітряних фортець,
Де скеля понад прірвою звиса,
Тисячолітній вітер, лагідний митець,
Відточує вікно у небеса.

Промінням сонця сяє перламутр,
Крізь моху й черепашнику рядно,
І плющ по стінах повиває смуток
За Джанике, змахнувшою крилом.

Мов срібна гілочка, вона була струнка,
У спраги час лихий, у листопад смертей,
Крізь тінь розщелини діставшись до струмка,
Живильної води принесла для людей.

І, стомлена від темряви й туги,
Від трепету хвороби в серці стін,
Востаннє озирнулась навкруги,
За сонцем полетіла навздогін.

Кров, вино, винокров

Вперто нищать любов,

Світ бездонних проваль

відчинився…


Сподіватись на що? -

Він давно вже «ніщо»,

А для неї «Усім» залишився…


Не вір словам
лукавого кохання ,
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.


Продиктують листа

Спорохнілі уста,

Лист пугач принесе проти ночі…

Він – не янгол, не звір,

Не купляйся, не вір.

Відроди свою душу дівочу


Не вір словам
лукавого кохання
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.


Лист загине за мить,

Кожне слово тремтить

І жага обпікатиме жертву…

Він зневажив любов.

Він у безвість пішов,

А вона і жива,

і безсмертна…

* * *

Не вір словам
лукавого кохання,
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.

Невже ось це – кінець життя ?
Можливо дальше рай ? Вальгала ?
Ні, насправді просто пустота
Всепожираюча, яка все їсть, а їй все мало
Чому ж бо шлях цей вибрав я ?
А я й не вибирав
Він сам книжками розтелився
І як би всесвіт не благав
Шлях увесь – сльозами вкрився

Та все ж
Нехай я опущуся до останнього кільця
І Люцифера-друга обніму
Я зроблю все – лиш бо діставшись до кінця
Не чуть безмежну пустоту
А як почую
То й пекло раєм назову
Бо в пеклі я, хоча б існую...
2020

Колись ти говорив мені приємності,
Бажав мене щомиті, і не раз,
А нині, уникаючи взаємності,
Волієш економити за газ.

Ось це і є шляхетні пани ?
Повиїдали так жупани
Що гомба сорочинна й то, єдина виліта
Та вам свиня не стане за раба !
Бо навіть свині знають правду
Яку ховаєте ви так старанно
І не виводите у люде

А правда ця
Що ви такая ж чернь людськая
Що помира й не вимирая
Продовжує сей рух вельможе
Бач бо,
ходить с холопом вам негоже
По вулиці одній.
Вам подавай як для мойсея
Щоб роступилася дорога всея !
Щоб білі чоботи шкіряні
Та ноги бідні, голодранні
Не бачились в одних путях !

Та люде, прошу, схаменіться
В народ сей бідний подивіться
Загляньте прямо їм у очі
Що так не досипали нóчей !
Для вас панів се так старались
І за роботу всюю брались
Аби в раю себе ви чули...
Та поки ви ще не тварини
Питаю я, в свої останні днини
Такі слова:

Невже
Невже нема у вас сумління
Немає совісті, ані терпіння
Щоб жити так як жили всі ?

Авжеш нема, вам бо навіщо,
Уж лучче грабить, убивать й навічно
Падлюкой залишитися для всіх.

Для всіх й помрете як падлюки
Бо не відмиються кроваві руки !
Що мордували так чужії душі...
Побійтесь бога, бісові чинуші !
2020

Минає час. Заплутались у вітті
Чи відголосся, чи забуті сни.
Мені здається - я іще у літі!
А бабиної повно сивини...
Не озираюсь я, прямую далі.
До зльоту, до останнього "бувай!"
Колись ти дарував мені конвалії,
А нині перетнув зимовий край...
Мені до тебе - бігти-недобігти.
А часу тінь лише крилом змахне,
І там, де простір змінює орбіти,
І ти вже дочекаєшся мене.

Я вдихаю свіжий аромат

Надзвичайно терпкий, дитячо-ігровий

Переливається нотами смаку



Ти плюєш у мою кружку

Більше не усміхаєшся напружено

Постукуєш ніжкою об асфальт



Форма речі розпливається

Голос лунає повсюдно

Найперші заголовки шпальт



Я виходжу в найближчий ліс

У світ природи тіло переніс

Лягаю на порослий мохом камінь



Ти дивишся з-під дерева, мов лисиця

Ти одночасно прикрилася хащами, і нам дійство сниться

Зиркаєш тихо і хитро



Віє вітер, котяться пустинні гілочки

Бринить надія, гукають інакші, що основу знайшли

Тим часом засвітилася зірка



Я починаю спершу кричати, бити міцну твердину молотом

Тоді відходжу в тінь, вдихаю віяння темряви й порухів

Закриваю очі, усміхаюся, відчуття повільно підкочується



Ти лазиш по гілках, темно-сіра пантера

Очі королеви, гнучкість лева

Готуєшся стрибнути і пристрастю з'їсти



Ми врешті сходимося, танцюємо, по-бісівськи й божественно викрикаємо

Змішується вогонь пекла і блаженство раю

Тоді ми поруч один одного, мовчки питаємо



Дивимося в очі самі собі:

"Свободу ми маємо?"

- "Так!", паралельно гукаємо й обнімаємося.

2020

Уважно прочитав твір поетеси, зважив усі за і проти, та вирішив усе ж таки допомогти своїй коліжанці, як і належить усім нам на цьому сайті. А саме - підказати, підправити, легенько підштовхнути до творчого росту. Звичайно, можна і промовчати, але так чинити негоже. Можливо мої поради виглядатимуть графоманськими. Тоді можна знехтувати пропозиціями і залишити все як є.
Тема сліз дотична до мого давнього твору. Я наведу його в кінці, як продовження поетичного діалогу. А шановна майстриня може мене розбомбити в пух і прах, або подякувати за роботу. Це вже як складеться. А заодно і ви, мої шановні колеги.
Отже,

Із сліз пахучі квіти виростають,
Та краще би не лити гірких сліз,
А потім їх дощі все поливають,
Й співає їм плакучий верболіз.

А сльози ті, неначе намистини,
Що котяться з очей, немов з джерел,
Вони, неначе росяні краплини,
І вітер по щоках їх десь розтер.

Але на землю деякі вже впали,
І проросли там квітами вони,
Та головне, щоб квітів тих не рвали,
Бо стогін прозвучить від їх струни.

Сльозини-квіти дуже особливі,
Їх не посадить жоден садівник.
Як сльози лити – то лише щасливі,
Щоб в жодну квітку біль наш не проник.

29.01.2020 р.

Із сліз пекучих – неприпустимий збіг приголосних зс.
Пахучі квіти із сліз….. сльози та піт, і те, що з них виходить - не варто обдаровувати таким якостями. Якщо ви кажете, що краще не лити гірких сліз, то варто вказати що це за сльози. Явно що не сльози радості.
гІрких сліз – ГіркИх, а не гІрких. Неправильний наголос.
А потім їх дощі все поливають – слово все зайве. Вжите для рими.
…поливають й співає – тьйсп – поганий збіг приголосних.
Із сліз, а сльози, сльозини-квіти, плакучий, сльози лити… - словесні повтори зменшують естетичну привабливість твору.
Джерел – розтер - відсутня рима. Треба аби вона була скрізь, або ніде. В ідеалі.
Вони, неначе росяні краплини – прямі порівняння з використанням наче, неначе, мовби, немовби – це моветон. Так віршують початківці. Можна використати у такому короткому творі лише раз. А краще їх узагалі уникати.
І вітер по щоках їх десь розтер - якщо розтер по щоках, то це вже не десь, а саме на щічках. Тобто слово десь – зайве.
Але на землю деякі вже впали,
І проросли там квітами вони - якщо вже впали на землю, то звісно що це сльози. Уточнюючий займенник вони – зайвий.
Впали-рвали - дієслівне римування збіднює твір.
Особливі-щасливі - одноманітна прикметникова рима.
Їх не посадить жоден садівник. – вельми сумнівно. І садівники є тонкосльозі. Я наприклад, коли сію квіти можу і порюмсати від розчулення для годиться. Чом би й ні?
«проросли там квітами» - множина, а далі «…від їх струни» - однина. Від їх струн линуть стогони.


Давайте спробуємо причепурити.
Отже,

Зі сліз печалі квіти виростають,
Та краще би гірких не лити сліз.
Холодний дощ думок тривожить пам’ять,
Печаллю став душі ущерть наливсь.

І котяться пекучі намистини
З обвуглених бідою віч-джерел,
А там, де впали росяні краплини -
Не буде ні кущів, а ні дерев.

А будуть квіти зла - труйні, колючі,
Поміж убитих горем чорних врун.
Не рвіть їх! Бо інакше пам’ять змучать!
Поріже душу стогін їхніх струн.

Жура на горизонті. Буде злива,
Тривожиться за квіти садівник.
Печаль пройшла. Сьогодні я щаслива,
Мій біль у жодну квітку не проник.

29.01.2020 р.

А це мій твір на подібну тематику, написаний у 2004-му році.

Росина

В долоню поклади росину,
Сльозу ув іншу зарони:
Що важче – скалки неба сині
Чи плач із горя та вини?

Роса – кришталь, омитий світлом,
Блищить, як дивний самоцвіт.
Сльоза – то почорнілі квіти
Поміж холодних, голих віт.

Роса – дитина щастя й волі,
Землі і неба чистий звук.
Сльоза ж гірка – краплина болю,
Пекучий плід душевних мук.

Безсилі тут ваги залізні
І мудрі, навчені мужі:
Сльоза й роса в усьому різні,
Мов камінь в полі й на душі.

2004

Чуття народу в кожного в крові.
Буває так, що це чуття згасає,
Коли роками в нашій голові
Чужинська мова душу колисає.
І засинає приспана душа,
Змиряється з прийдешнім і майбутнім.
Не відчуває радості в віршах
І кобзу вже не відрізнить від лютні.
Чужі слова і думки теж чужі
Здаються власними і рідними одвіку.
Далекі чужоземні міражі
У почуттях зливаються без ліку.
Здавалось – все: тебе не відродить,
Твоя душа навіки вже заснула…
Та ледве рідне слово задзвенить
І вже вона прокинулась, стріпнулась.
Мана зника і знову чуєш ти
Свій поклик крові і чуття народу.
І почина навколо все цвісти,
І дихається легко і природно.
Ти знов живеш життям своїх батьків
І всіх навколо ти до цього кличеш.
Їх душі теж прокинуться зі снів
І наша Україна буде вічно.

Перелюбства знедолена бранка,

Почуття у сум’ятті мої,

І тавро невблаганне – «Коханка»

Обпікає, горить на чолі.


Він – жонатий,

тяжка перепона -

На біді не цвіте благодать,

Не ображу дружину законну,

Не дозволю сім’ю зруйнувать.


Всі, здається, про мене торочать,

Кривопосміх струмить, виграє,

Перехожих вдивляються очі

Прямо в душу і серце моє.


Дивні сестри –

Любов і Страждання,

Сонця промінь згасає між хмар,

Гіркота,

Чорний Келих Кохання,

Десь на денці –

Блаженства Нектар…

***

Я Гріха перед Небом зрікаюсь,

Безталанну картаю любов,

Щиро каюсь, а потім зриваюсь,

Знов грішу і кохаю ізнов…

На високій кручі, де трава зелена
Закохалась осінь в молодого клена.
Закохалась осінь та й він закохався,
Її дивним чарам та словам піддався.
Шепотіла осінь клену про кохання,
Виконати рада всі його бажання.
Одягнула клена в золоті одежі
Аби усі знали кому він належить.
Осені в коханні клен також звірявся.
Молодий, гарячий, що в тому він знався?
Думав, що і справді покохав навіки,
Говорив, що піде за моря, за ріки
Аби з нею бути. Та прийшла година,
Мала розлучатись з ним одна-єдина.
Він їй клявся щиро, що чекати буде,
Що своє кохання повік не забуде.
Розтяглась розлука холодом, зимою,
Стояв клен на вітрі один над рікою.
Стояв та дивився де поділась мила.
Та розлука в нього відбирала сили.
Все ж зима не вічна, проминула скоро.
Йшла весна, до нього забрела на гору.
Молода та гарна, весело сміялась.
В молодого клена миттю закохалась.
Клен очей від неї відвести не годен,
Ще в житті не бачив він такої вроди.
Одягнув найкраще клен зелене плаття,
Під вінець готовий із весною стати.
Що ж – воно й не дивно : молоді, гарячі.
А над ними небо гірко-гірко плаче.
То далека осінь десь одна сумує
І до стрічі з кленом місяці рахує.
Пролетіло літо, врешті та година,
Коли осінь з кленом стрітися повинні.
Йде вона до клена, золото у косах.
Він весною марить, геть забув про осінь.
Як побачив ту, що у коханні клявся,
Засоромивсь миттю, багрянцем узявся.
І стоїть червоний, відвертає очі,
Начебто крізь землю провалитись хоче.
І лихого, наче на душі не має
Та мовчить, не каже, що вже не кохає.
Так тепер щороку клен стрічає осінь.
З сорому, напевно, червоніє й досі.

Звела їх доля на мосту однім.
Через роки зустрілися два брата.
Один з наказом міст той підірвати,
Щоб москалі не скористались ним.
Другий з наказом міст уберегти,
Утримати аж до підходу «наших».
Схопились, стрівшись, але, упізнавши,
Один та й другий зброю опустив.
Та очі аж викрешують огонь.
- Ну, що,
москальський прихвосню, зустрілись?!
Ще срібляки москальські не скінчились?
- Та то у тебе, брате, самого,
Мабуть, німецькі срібляки в кишені!
- Я Україні тільки-но служу!
- Сказав би : німцям підошви лижу!
Як там, до речі, Гітлер навіжений?
- А Сталін твій не навіжений, га?
Ти геть забувся з тими москалями,
Що вони підлі тата розстріляли.
А ти у ката татова слуга?!
- А хто матусю, брате, нашу вбив?
Чи не твоя то німчура проклята?
А ти мені тут колеш очі татом.
Чому ти маму був не захистив?
- Далеко був… Та й німцям не служу.
У мене з ними є рахунки власні.
А ти… - Що, брате! Ми і так нещасні!
Давай не переходити межу.
Не стачило ще каїнами стать,
Комусь в угоду рідну кров пролити!
- А що ж нам, брате, із оцим робити?
- Якби ж то знать?!
Якби ж то, брате, знать?!

Ой чому ти, мамо, рано посивіла,
Сивина та звідки у тебе взялась?
Ой чому ти, мамо, чому побіліла,
Сивині чому ти в обійми далась?
Ой чому ти, мамо, її не спитала –
То тобі навіщо сива та коса?
Ти ж на неї, мамо, рано не чекала.
Тепер сиві коси, іншая краса.

Чом не говорила ти із сивиною
Щоб вона до тебе рано так не йшла.
А вона присіла в тебе над косою,
І ті пасма сиві для тебе знайшла.
Як нам тепер бути ,мамо , з сивиною?
Бо вона продовжить пасма ті вплітать.
Буде пролітати все над головою
І тих пасем, мамо, буде додавать.

Де знайти те зілля, сивині зарадить,
Щоб ти знову, мамо, русою була?
Сивина та знову, знов тебе погладить,
І погладить знову, мамо, від чола.
Мусиш залишатись тепер з сивиною,
Бо чар-зілля, мамо, такого нема.
А я завжди буду, буду я з тобою,
Хоч пофарбувала тебе сивина.

28.10.2019 р.

Хочу жити без печалі
І не відати біди, –
І лишатися надалі
Оптимістом молодим.
Хочу весело любити
Жінку суджену мені, –
І радіти чулим дітям
Та онуків метушні.
Хочу правди отієї,
Щоби кривдить не змогла
Ні покриті вже іржею,
Ні здорові ще тіла.
Хочу людям видозміни
І полегшення собі, –
І не зрадити Вкраїні
У розбещеній юрбі.
Хочу йти, а не стояти
Через трудності малі, –
До омріяного свята
На згорьованій землі.
Хочу…
10.02.20

I
Швидкість кулі з падінням температури
дуже залежить від рис мішені,
від бажання зігрітись в мускулатурі
торсу, в пітканні судин яремнім.
Брили лежать, як обози війська.
Тінь заглибилась в суглинок мимоволі.
Звисока осипається не марка побілка.
І літак розчиняється, ніби цята молі.
І пружиною споротого матрацу
гору пірвав розрив. Сповняючи горі вирву,
начебто збігла пінка, кров збіга не одразу
в ґрунт, а береться у тверду кірку.

II
Північ, пастух і ратай, жахає стадом
Аравію, ширячи псячий холод.
Ясна морозна днина стоїть над Чучмекистаном.
Панцирований слон задирає хобот –
пріч подалі чорної миші
міни в снігу – відригнути горлу
глевтяка зі утроби кивком, рішивши,
як Магомет, посувати гору.
Сніг заліг на вершинах; небесні комірники їм
покривають нестачі, собі не в збиток.
Непоступна, гора відступає спіхом
свою нерухомість тілам убитих.

III
О, начувані піснею слов'янина
вечори Азії. Видубіла, сира і
не потравна людська свинина
на долівці у караван-сараї.
Тліє кізяк, клякнуть холодні ноги;
пахне шматтям, вільгим духом лазні.
Сни одинакові, теж вологі.
Більше патронів, чим ради у споминанні,
і заціпив гортані "ура" осадок.
Слава жінкам – долівіч зі учину
у абортаріях в шістдесятих,
від ганьби рятуючи батьківщину!

IV
В чім напучання дзижчання трутня?
В чім – гвинтокрилого апарата?
Вижити – річ, не в примір марудна,
чим огороди, горож заради
чи які карткові ансамблі.
Все нестійке, на поталу дулу:
сім'ї, звивин сусіки, саклі.
Над розвалинами аулу
ніч. Ллючи під себе мазутом,
стигне залізо. Місяць-нетяга,
чобіт здибуючи невзутим,
вкутавсь у хмару, як у чалму Аллаха.

V
Святні, висотні настоянки на озоні.
Привізна буцім, звалена як попало
бéзгомінь. Збухла, мовби опара,
пустота. Розродися зорі
життям, лунали б аплодисменти
маестро-артилеристу, акордам фуги.
Убивство – безхитрісна форма смерти,
тавтологія, арія від попуги,
справа рук, либонь, та брови дугою
проти мухи житечної у прицілах
молоді, що знайома з кров’ю
тільки з чуток та ламання цілок.

VI
Натягни укривало, вирий углиб матраца
ямку, заляж і слухай "у-у" сирени.
Наступне обледеніння – обледеніння рабства
наповзає на глобус. Його морени
підминають держави, розумування, блузки.
Бубнячи, вирячуючи орбіти,
ми плющимося майбутнім, як оті молюски,
бо ніхто нас не чує, наче ми трилобіти.
Протяги з коридору, зі свердловин, зі вікон.
Перемкни вмикача, скрутись у калачик.
У хребта в шані вічність. В примір повікам.
Годі звестися з розкарячок.

VII
В стратосфері, кинута всіма, сучка
лає, слинить ілюмінатор.
"Шарик! Шарик! Прийом. Я – Жучка".
Шарик під нею, на нім екватор.
Як ошийник. Згірки, поля з ярами,
що у віспі падкі до білила скули.
Стид їхній всотаний прапорами.
І сполотнілі несучки-кури
в кліті підвалу, після побудки
відкладають білі, як цнота, яйця.
Коли що і чорніє, то тільки букви.
Як сліди уцілілого дивом зайця.

---------------

Хочете шукати бліх у тексті?
Що ж, будь-ласка. . Та питаю вас:
Чом прожити можна і без честі,
І без голови у самий раз?

Таргани комадують парадом,
Цирк на дроті гамає товпа.
Бідність і борги - чудова плата
За байдужість і за дерибан

Власної держави. Ти у долі,
Крав-брехав потроху для дітей.
Бо чуже багацтво - кістка в горлі...
Тьху ти! Знову написав не те!

Ростом бевзь-очільник, наче поні,
Розум - гострий, мов циганський ніж.
Плескаю від захвату в долоні,
Весело до гикавки. Чи ні?

Від реформи зранку нетверезий
(лишила на смерть один обол).
Що ж, дарую всім ліричий вензель,
Реверанс і клоунське жабо.

10.02.2020 р.

Ані згадаю,
ані пригадаю.
тримаю голову чужу в руках,
думок жадаю!
Тримаю голову чужу в руках,
відповідаю:
"Ані згадаю…
Ані пригадаю…"

Я під землею міста,
я в метро.
Ця голова порожня,
як відро,
закинуте у темряву колодязя,
де у воді минулого мутанти водяться,
примари родяться
у пам’яті минулого,
забулого.

Ані згадаю…
Ані пригадаю…
Ще глибше головою падаю,
спадаю –
б’ючись контужено
об гострі стінки пам’яті
напружено,
гранітні стінки пам’яті,
відчужено!
Я пропадаю!
Пропадаю!

…Ось дно.
Усе одно –
холодне дно колодязя.
Своїм відром
з калюжі воду взяв.
А не згадаю
і не пригадаю,
щоб плакалось колись,
як тут без сліз ридаю!
Бо пропадаю!
Пропадаю!

3 листопада 2005 р., Богдани