Немає сенсу.. Немає сенсу. Від слова зовсім.
Вже січень, лютий. А досі осінь.
Це означає пора прощання
Пора забути, ні, задушити. Всі сподівання.

Вже скоро лютий. А досі осінь
Це означає, що йти потрібно мені удаль
І десь за обрієм, весна чекає..
Цвіте мигдаль.

Та не покину, ні не покину. Я бережу.
Свої страждання, свою провину. Свою нужду.
Прийду у злиднях туди де щастя. Там де ти є.
Скажу: "Так треба. Так дуже треба. Цілуй мене."

А ти не скажеш, а прошепочеш: "Уже весна.
Я так чекав, я сподівався... І сам вагався...
А ти прийшла.
Як ти без мене, всі дні без мене
Отак жила?"
29.01.20ї

(гумореска)

Перед шафою зрання
крутиться дружина.

- Стільки старого драння,
добра половина
полетіла б на смітник
і було б не шкода!
А Марині чоловік
подарує - "Шкоду".
Взяти Таньку - крокодил,
ні рожі, ні дупи,
Папік спадок залишив -
мрамор йому пухом!
Навіть, Райці Дикобраз -
те ще було стерво,
пощастило на цей раз
вискочить за негра.
Соньці тоже повезло,
камбалі лупатій.
ПТУ, село селом -
мільйонер посватав!
Запросила на вино
кілька раз у гості,
збанкрутів, тепер лайно
возить у колгоспі!
Мілка Чукча - точно змій
і живе у казці,
а від тебе, рідний мій,
не діждатись ласки!
Я ж дружина - золота,
не наставлю роги,
ти об мене все життя
витираєш ноги!
Завтра в офісі фуршет,
а я гола й тонка,
із коштовностей лише -
золота коронка!
Чим прикрити срамоту?
Видави хоч фразу!!!

- Стули пельку золоту!!
Не доводь до сказу!!!!

Потрібно жити так, щоб соромно не бу́ло,
Щоб добрим словом міг тебе хоч хтось згадать,
Щоб за тобою вслід не для очей сплакнули
З ким довелося тобі життєвий шлях долать
Згадалось оце, вже і чому - не знаю?
Історія одна. Як хочте – розповім?!
Жила колись давно – давно у нашім краї
Сім’я одна. В степу стояв великий дім.
Жив чоловік у нім з дружиною й дочкою.
Казали, що у них було все до ладу.
Господар то в хліву, то в полі із косою,
Дружина в домі все робила. На біду,
Як це бува, подавсь на ярмарок у місто
Господар. Та й іще на кілька днів підряд.
А буревій промчав, потовк геть усе чисто.
Дружина ж усьому́ хотіла дати лад.
По вітру, по дощу металась по господі,
Промокла, пройняло так скоро і злягла.
Як чоловік не бивсь, та врятувати – годі
І місяць не пройшов – до прабатьків пішла.
Лишився чоловік з маленькою дочкою,
Помаявсь рік – другий та й знову оженивсь.
Була й своя дочка у жінки у нової
Та чоловік на те тоді не подививсь.
Хоч, звісно, попервах було і сумнівався:
А як воно? А що? Зживуться, а чи ні?
А як дочка сприйме? У неї все питався
Та пильно придивлявсь до всього перші дні.
Була нова жона метка та роботяща
У домі всьому лад завжди у неї був,
А на столі і борщ, й вареники, і каші.
Тож скоро чоловік про сумніви забув.
І робить, і дочку його не зобижає
І лагідна із ним – в усьому догоджа,
Ніколи не кричить, ніколи не полає,
Не жіночка, їй – бо, а чистая душа.
Хоч, що він бачить міг – все в полі та у полі
З зорі і до зорі працює, наче віл.
Сорочка, як дерюга, зробилася від солі,
Бо на землі усіх не переробиш діл.
Увечері прийде, поїсть і знову спати,
А вранці йде, коли лише зійшла зоря.
Не бачить, як свою дочку голубить мати,
А на його дочку, як вовком позира.
Своїй обновки є, цукерки, ласка завжди,
Його – лише тоді, як він побачить міг.
Та й то, бува, коли дитину ту погладить,
Що сльози набіжать в очах її сумних.
Отож її дочка росла у всіх достатках,
Для неї було все й робота не важка,
А у його дочки усе об’їдки й латки
Та мачуха весь час роботу їй шука.
На жа́лілась вона, бо батька все жаліла.
Бідненький, він і так зовсім не спочива.
Носила, що дадуть,що всиплять – то і їла,
Не сподівалася на лагідні слова.
Не солодко було їй у батьківській хаті
Та стало гірше ще, як батько занеміг,
Ізвечора як ліг – не зміг уранці встати,
Ні рук не підведе, не відчуває ніг.
І жар його пече, і холодом морозить.
Ніякі лікарі уже й не помогли,
Не помогли й дочки його гіркії сльози
І прабатьки й його до себе узяли.
Не встигли понад ним насипати могилу,
Як мачуха усе у руки узяла
І на нерідну всю роботу навалила,
А рідная дочка, як лялечка жила.
Нерідна то пряде, то миє, то копає,
А рідна спить і їсть, та знову спочива.
Нерідну мачуха, як не вщипне, то лає,
А рідній все смачне і лагідні слова.
А та усе частіш покрикує на матір:
То те давай, то се, хутчіше повертайсь.
І мати вже й не зна, як їй і догоджати,
Та все їй: « Не нервуйся, донечка, не лайсь! »
От виросли вони і подались по світу
У кожної свій шлях і доля теж своя,
А матері одній прийшлось вік доживати
Аж поки прийняла урешті – решт земля.
Ховали її все чужі нерідні люди,
Бо з дочок ні одна так і не прибула,
Не капнула сльоза їй ні одна на груди
І, наче сирота, в останню путь пішла.
Душа її весь час навколо все літала
Доки її везли, та й вже, як погребли,
Та рідного когось в надії виглядала
Тулилася до всіх. Та всі чужі були.
Чужі – то є чужі. Насипали могилу
Та і пішли собі свої діла робить,
А бідная душа кружля навколо тіла:
То птахою літа, то на горбку сидить.
Та виглядає все, та все іще чекає,
Хоч знає, що дарма. Нерідній хто вона?
Чи добрим словом та колись її згадає?
І зна душа, що в тім лише її вина.
А рідна? Скільки сил вона у неї вклала
Та й виховала зло, що любить лиш себе.
А, власне, що ж іще вона з того́ чекала?
Живе десь і усе під себе лиш гребе.
Нащо їй мати та – стара і негодяща,
Нащо могила, що десь у степу стоїть?
Вона собі завжди знайде заняття краще
Ніж над горбком отим полишеним сидить.
Нерідна не прийде. Від мачухи своєї
Ніколи у житті добра їй не було.
І рідна не прийде, бо матінка у неї
Уклала скільки « Я », що викохала зло.
Поволі заросла могила бур’янами
І нікому було за нею доглядать,
А змучена душа все квилила так само,
Їй не хотілось так те місце полишать.
Усядеться, бува, над тим горбком у полі
Сидить собі й сидить, усе щось вигляда
Та думає усе про сво́ю гірку долю.
А сонечко встає… А сонечко сіда…
І якось проросла вона в землі корінням,
І листям піднялась над горбиком отим.
А листя у її було доволі дивним:
Пухнастим на однім, гладеньким – на другім.
Торкнешся знизу – там, воно здається теплим,
А зверху доторкнись – мов холод віддає.
Печальний жовтий цвіт вгорі на тонких стеблах
Аж хоче розказать про горе про своє.
Так « мати – й – мачуха » в народі і зоветься
За дивнії листки рослина здавна ця.
По урвищах росте, та по ярах плететься,
Вишукує завжди вологіші місця.
А заодно шука, мабуть, дітей по світу,
Хоча й не знає: де шукати до пуття.
Та ж хоче їх знайти та і перепросити
За те усе, чим їм скалічила життя.

Сади стоять у молоці
несамовитого буяння,
неначе перші миті ці
переживають як останні.

І вишні як на виданні,
і, наче, на весіллі сливи,
зарум'яніли яблуні...
На урожай чекають ниви.

Упали рятівні дощі –
усього сущого основа,
всього живучого обнова...

Живу молитвою душі,
яка подужає чужі,
бо небо чує рідну мову.

04.20

На хмарці всівся Ангел,
А може, це - Архангел,
А , може, навіть швагер,
Не ясно тільки - чий!
Дивився на всі боки,
Вдивлявся в світ широкий,
Здавався косооким
У вихорі стихій!

Аж ось побачив чорта,
Що всівся на ворота,
Всю витер позолоту
Оцей "чортополох"!
А Янгол: "Гей, примаро,
А ну стрибай на хмару,
На хмару ж, не у льох!

Бенкет приготували,
Ми пляшку відшукали,
Нам третього не стало,
Забракувало так!
Тепер "гудіти" будем,
Наш бозя "трійцю" любить
І нас він "приголубить",
Веселих лобуряк!"


2020 рік

Це квітень. Вітер, пил, пісок.
Таке ж – торік. Таке ж – в майбутнім...
Стає непотребом набуте:
сервіз на тисячу персон;
вазони, шахи та стільці,
такі запилені та зайві...
У грошовитих і старцíв
забракло віри в світле завтра.

І байдужієш до усіх:
святих і добрих, злих та грішних;
апологетів воскресінь
і тих, що кажуть: «Харе Крішна!».
Війна та квітень. Сонце й біль.
Весни такої не було ще.
...Не задивляйся у юрбі
на міни
кисло-немолочні.

Стара-старезна груша у саду,
Вона, мабуть тут прожила найдовше.
Співав їй вітер взимку про журбу,
А навесні веселої заводив.

Вже і сухе гілля у неї є,
Та має ще міцне вона й зелене.
Всього зазнала за життя своє
Та не жалкує ні про що, напевне.

Її плоди солодкі, наче мед,
Великі й соковиті-соковиті.
Пронісся понад нею років лет,
Вона ж іще живе й радіє світу.

2020 р.

Деінде, та вже не в мене
лишайся й лишайся на́ ніч.
Деінде, де зло знаме́нне
усіх зажене в пара́ліч.
Деінде, де гори й доли
у го́рі і до́лі вкупі,
або у сумній гондолі,
або у веселій ступі!..

Покинь моє серце літнє,
як сонна весна відходить.
Це сонце – моє, обіднє!
Це жито – для мене, родить!
А ти вже таке не рідне,
загублене в кожнім слові…
деінде, де-де, деінде…
забуду тебе в любові!

7 лютого 2001 р., Київ

Ті, хто звершує суд,
Спочивають в обіймах коханок,
Ті, що правду несуть,
Потрапляють в обійми кайданок.
Перелітні птахи
Видається, тому й перелітні,
Бо колишні гріхи
Виглядають здаля непомітні.

Я вийшов з машини, піднявсь на горбочок.
Весь схил устелили блакитні дзвіночки.
Ніколи не бачив їх у такій силі
І звідки взялися вони тут на схилі?
З німим запитанням на небо поглянув,
На хмарки, що простір долали старанно.
Та небо мовчало. Тут вітер піднявся
Й здалося, що схил дивним звуком озвався,
Неначе дзвіночки всі враз задзвеніли.
Прислухавсь… Не дзвін, а слова зрозумілі
Тихенькі-тихенькі зі схилу неслися.
І час зупинився… І час відступився.
Почув я історію давню, забуту
Тож хочу, щоб ви могли також почути.
У давні часи тут містечко стояло,
Звичайне, маленьке. Укріплене валом
З густим частоколом дубовим по ньому.
Як звалось? На жаль, то мені не відомо.
Жили у містечку тому землероби,
Що землю орали, ростили худобу,
Часом полювали в лісах навколишніх.
Раділи світанкам, оманливій тиші.
Бо ж іноді чутки й сюди долітали,
Про війни князів, половецькі навали.
Але сподівались на захисток Божий
Та ще на високу міцну огорожу.
Жило в тім містечку дівча молоденьке.
Не мало воно ані тата, ні неньку.
Тут гості з товаром колись проїздили,
Вони у містечку дитя і лишили.
Сказали, що десь підібрали у полі,
Сиділо, дрижало в страху напівголе.
Як звати,що сталось - напевно, не знало.
Та й звідки? Ще лише слова промовляло.
Взяли ту дитину до себе старенькі,
Аби замінити їй тата і неньку.
Забрали до хати, вдягли, годували.
У місті ту дівчину Найдою звали.
Росла вона, але з часо́м стало видно:
Та давня біда не минула безслідно.
І так на дитя те подіяла сильно,
Що розумом так і лишилась дитина.
Із часом, звичайно, всі звикли до того,
Вважали: такі є під захистом Бога.
Отож не чіпали і не насміхались,
Лиш з сумом дивились, коли зустрічались.
Вона ж собі тихо по місту блукала,
До лісу ходила, чогось там шукала.
Приносила часом букети, віночки.
А якось принесла з корінням дзвіночка.
Ішла через місто, із чогось раділа,
Мов радістю з кожним ділитись хотіла.
А потім за валом на са́мому схилі
Дзвіночок отой узяла й посадила.
Відтоді до нього щодень заглядала,
Садила росточки та все поливала.
Хтось з того сміявся, хтось мовчки дивився,
Як схил той дзвіночками скоро укрився.
Питалися в неї: «Навіщо?» - та марно.
Вона посміхалась у відповідь: «Гарно!»
Воно й справді гарно. Та краще би брала
І на огороді корисне саджала.
А що їй поясниш? Дитя та і годі.
Ще шкоди наробить на тому городі.
Були і злі люди, що часом, бувало,
Ходили тим схилом та квіти топтали.
Та Найда поплаче, нікого не лає,
Погладить рослину і та оживає.
І сяде на схилі, щось слухає, наче.
«Що слухаєш?»- хтось запита, як побачить.
«Послухайте, чуєте: дзвонить дзвіночок!»
Той слухає, навіть, заплющує очі.
Нічого не чути. «Тобі то здається!»
«Ні, дзвонить… тихенько!»- дівчи́на сміється…
А якось вночі дзвін ударив на сполох,
Всі миттю на стіни і бачать: навколо
Орда половецька дереться по схилах.
Ще б трохи й містечко уже б захопили.
Та люди устигли узятись за зброю,
Щоб в битву вступити з тією ордою.
Жорстока була і кривава та січа,
Бо лізла орда і не двічі, й не тричі.
Ні вдень, ні вночі не давала спокою.
Вже ледве тримали в руках вони зброю,
Але покорятись орді не збирались,
Жінки з дітьми, навіть, за зброю узя́лись.
І, врешті, здалася орда, відступила,
Побачила що не здолає їх силу.
Пішла більш слабкого для себе шукати.
А люди взялися загиблих ховати.
Усіх підібрали, усіх поховали.
Між ними і Найду смерть також спіткала.
Ординська стріла із-за стін прилетіла
І серце дівчи́ни навік зупинила.
Коли поховали загиблих останніх,
Зібрались вцілілі усі на майдані.
І вийшов старійшина, всім уклонився,
Бо ж бачив, як кожен із ворогом бився.
А далі промовив: «Хотілося б знати,
Хто місто від ворога встиг врятувати?
Хто вдарив на сполох? Хай вийде на люди,
Ми Богу за нього молитися будем».
Ніхто не озвавсь, може в битві загинув?
Тут батюшка вийшов теж на середину
І мовить: «Нікого в дзвіниці не бу́ло,
Ми ввечері церкву із дяком замкнули.
Та й нашого дзвона я голос впізнаю,
Нехай серед ночі він закалатає.
То був не наш дзвін. Але дивно, одначе,
Я дзвона другого у місті не бачив».
«То хто ж тоді в місті ударив на сполох?»
І тут сивий дід раптом вийшов на коло:
« Я знаю, хто місто зумів врятувати.
Я знаю хто дзвоном устиг всіх підняти.
То дзвоники, що Найда їх насадила…»
«Та ж квіти ніколи оті не дзвонили!?»
« Дзвонили…тихенько… Дитя ж говорило.
Ми просто не чули, чи вірить не сміли.
Як квітка одна – то її і не чути.
А, як усі разом, таке може бути,
То голос, неначе у дзвона і справді!
Тож дякувать маємо ми за те Найді!»
І мовчки усі подалися за місто.
Орда столочила на схилах все чисто.
Від дзвоників мало чого залишилось.
Лиш де-не-де квітка блакитна виднілась.
Загиблому цвіту вклонилися люди
Та й клятву дали: доглядати всі будуть,
Аж поки всі схили не стануть блакитні.
Вже й міста немає, а дзвоники квітнуть.
Як пам’ять про давні забуті події.
І, доки цвітуть, не вмирає надія,
Що ми не забудем: звідкіль усі родом,
Бо пам’ять - це те, що нас робить народом.

Покохав чи Принц,
чи Цар Ельфійський,
Попелюшку
із Чаклунських Трав,
В неї черевички
кришталеві,
Личаки він їй
подарував.

Краще подарунка
не буває -
Змайстрував їх власноручно
Принц,
Попелюшка лагідна
та скромна,
Окрім личаків
не треба ніц!

Так вони стояли поруч,
вкриті,
Вітами могутніми
дубів,
Від душі, від серця
подарунок
Найдорожчий від усіх
скарбів!

Тортур моїх жорстока мука!
О, ця пекельна висота!
Я, мов коханець, відчуваю
Твої розжарені вуста.
Страшить мене запал любові
І вже не вистачає сил.
Ці поцілунки та закляття
Коханці дати б не зумів.
Мов смерть страшні твої обійми,
Оскаженілий хруст кісток.
І не уникнути, я знаю,
Любові лютої урок.
Вузлом зав`язане вже тіло,
Присохла до кісток душа.
О, скільки вирости ще зможе,
Для росту цього де межа?
Але крилом взмахни в польоті —
І ми до Господа йдемо —
Мрець з поглядом навік зеленим
Й душа, старіша за нього.
Ці двоє вже ідуть додому,
Вже недалеко від своїх.
і славлять дружно серафими
Умовними піснями їх.
А тут кипить важка робота,
Остання боротьба триває,
І кат мій, вже оскаженілий,
нарешті піт свій витирає.
Він встав, вимогливий маестро,
Його збентежила ця втрата:
Немає вже його оркестру
З мотузок зроблених верстатів.
Візьми і до вогню підвісь,
Ламай же ребра, пали спину,
Нову мотузку не знайдеш —
Бери ж ти палицю, скотино.
Спокійним будь, не бійся тиші.
Ти ж знаєш правду - ось я весь,
Не обману і не залишу.

Не приходь, вітром скінчені лови,
Не спіши, я далеко уже.
Від останньої пісні-розмови
Час і простір вже нас береже.

Не приходь через відстані літа,
Через повені хмурий потік.
Я від болю дощами омита
Забуваю років наших лік.

Ти не зміг берегти найдорожче,
На забави розсипав права.
Нам уже не поможе і проща
Великодня, Різдвяна. Слова

Відлетіли далеко у вічність,
Голос твій розчинився в імлі.
Не приходь, найрідніший зустрічний,
Я для тебе чужа на землі.

Тим, хто страждав і страждає


Якщо ти помилявся,
падав,
Підіймався і страждав,
Ти був гідний Кохання…

Невідомий

***

Не плач і не сумуй
за втраченим
Коханям,
Воно не втрачене,
Загублене в роках…

Нестямно хочеш ти
Побачити Кохану?
Тоді і страх і сумніви
Відкинь!

Янтарне листя
Відбивається
У смарагдовій траві,
Ліс
Огортається
У Чарівність …

Сприйми у Душу
Блиск нічний,
Тоді побачиш
Образ ти Дівочий,
Твоя Кохана це,
Яку не забував…

Янтар відсвічує смарагдом,
Смарагд усотує янтар…

Вона також
І мріє, і сумує,
І у ві сні
Тобою
Марить
Лиш!

В Смарагдовому Чарі,
В Золотому,
Вона вимірює
Стежок
Химерний Лабіринт,
І посміхається
Устами і Очима:

Здається Їй,
Немов гуляє
Обіруч,
Вона з Тобою...

Коханням нашим – сонцем об траву,
Ударив ти, як м’ячиком дитячим.
Не вір мені – без тебе не живу,
Щодня дощів сльозами гірко плачу.

Не вір мені – це не ота сльота,
Що мрякою наповнюється в осінь.
Не хочу я, щоб долі самота
Осіла сивиною у волоссі.

Коханий мій, не вір мені, не вір,
Що виглядаю зовні як щаслива.
В мені живе чужий, незнаний звір,
Де дві сльози печалі – це вже злива.

Повір мені, єдиний мій, навік
Моя душа окрилена тобою.
Щоб погляд твій не з-під чужих повік
Був переможним у оцім двобої.

Я подумки цілую всі сліди,
Що залишила в серці наша доля.
Ламає вітер гіллячко біди,
Повір мені, не дай ожить сваволі.

Сів метелик на кульбабку,
у пилку сховались лапки:
"Гарно пахнуть мої ніжки,
я посиджу тут ще трішки,
може й крильцем притулюся
і умить позолочуся.
Мов прикраса, що кульбабка
одягла собі на шляпку,
наче сонячна пелюстка,
убрана у жовту хустку
буду радістю пашіти,
квіти й трави золотити".

Жорстокий світ. Весна сумна.
Пресвітло плачуть абрикоси,
зітхають, просять, а чума
з Уханю косить, косить, косить…

Коронавірус! Настрій зліг,
як на стежки в журбі сережки.
Поете, їх з-під ніг брудних
обов’язково підбереш ти.

Чиє шаленство пелюсток
розрадить карантинну школу?
Пообіцяв серцям бузок:
«Розквітну, ждіть, обов’язково!»

І сяєво казкове з віт
розколе хмару пандемії, –
страшна розвіється. А світ
обов’язково подобріє.

04.2020

«На кремені вирослий колос...»
Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
І поту, й мозолів, і крові стільки було віддано,
Щоб сталось те, що Богом заповідано:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.

Вітер заколисує під вечір
Сосну та вербиченьку й берізку,
Дбайливо огортає їхні плечі
Сірою шаллю, ночі ж зимні трішки.

Та шаль розшита зоряним намистом
І затишно стає тим деревцятам.
Лиш задрімали, а вже ранок близько,
Тому вони, як молоді дівчата

Гарненько вмили личенька вродливі
В прозорій чистій ставковій водиці,
Струсили росу із зеленої спідниці
В очікуванні ще якогось дива.

Що вітерець заграє на сопілці
І підуть у танок вони босоніж,
А сонця промінці на кожній гілці
Залишать слід-цілунок їм на спомин.

2020 р.

Ті, у червоному, ховали обличчя.
Копали траншеї ті, у червоному.
З червоних зробивши німе каліччя,
поштурхали всіх на дно по о́дному.

Летіло вороння – сміялося в відчаї:
тепер хробаччя тут повечеряє!
Земля ковтнула червоні тисячі –
їй розпанахали чорне черево.

З тих пір її в безплідді корчать
зариті заживо високі істини.
З тих пір у нас не бачать очі,
що вся земля така розхристана…

23–31 липня 1989 р. (автору 20 років), Київ

Ми стрімко валимось додолу
І премось вгору без пуття,
Бо не спиняється ніколи
Неповторимий плин життя.
Усі, – щасливці і невдахи,
Тягар свого буття несуть, –
Вік мужньо борються зі страхом,
Що радість не здолає сум.
Неначе плівки на бобіни,
Мотає наші долі час, –
Явились ми комусь на зміну
І хтось узавтра змінить нас…
27.04.20

За мотивами
«Дымок от папиросы»

Дымок от папиросы
Взвивается и тает,
Дымок голубоватый,
Призрачный, как радость,
В тени мечтаний…

Слова Н. Агнивцева.

***

Вечірня Зоря

Палай, Вечірня Зоре,
Лікуй стражденну душу,
Хоча би до світанку
Хай давній біль розтане…

Привиддя Щастя
Не щезне і не згасне,
Це запорука
Кохання вірного мого!

Як молодість чудова
Спливає блискавично,
А пам’ять невблаганно
Печалі береже…

Парк сповнений тобою,
Моя, навіки Рідна!
І Мрією-Коханням
Я житиму завжди!

Лети до мене снитися мені,
Совина душе - тайносте шаманна,
Крізь чорну димку, злебеділі дні,
отерплий спокій небного лиману.

Звідтіль, де я згубила тонкий слід,
Де в літі нерозквітлому розтала,
де обгасала воля на крилі,
Як сонце черокійське в сизій далі.

На цю стезю...на тисячі доріг,
Що ткали наші сиві- сиві предки
Ввірвався світ чужий і хижий сміх,
Вгорнувши воїв ув отруйніі пледи...

Де випала з долоні тепла мить
В пошерхлі трави...де недокохання
Наскрізь віки шепоче і щемить -
Обтятого стебла сочиста рана...

Лети до мене снитися мені -
Совиним оком вигледіти збуле...
Де мариться світінням в пелені,
Остання пісня віддана під кулі.

Маунди позміїлись по землі,
Де стріли рвали темну плазму ночі
І плакав над змалілими дітьми,
Йдучи, піною моря, Віракоча...

Лети до мене снитися мені....

У балці степовій зіткнулися коза́ки
З чамбулом, що в набіг таємно тут збиравсь,
Схопились за шаблі́ по отамана знаку.
Та й татарва також за зброю узялась.
Татар, як мурашви, козаків лише сотня
Та в кожного в грудях ненависті вогонь.
Промовив отаман: «Що ж, помремо сьогодні.
Панове козаки, усі до одного!
А ти мерщій жени коня свого Семене,
До Січі донеси оцю невтішну вість.
Готуються нехай гостей стрічати чемно.
Нехай би він пощез,такий проклятий гість!»
І миттю козаки у лаву розгорнулись ,
Злилося у одне і «Слава !», і «Алла!»
Малинові шапки з тюрбанами зіткнулись
І смерть свої жнива невпинно почала.
Не думав отаман, що так все оберне́ться .
Ще зовсім не старий. Та доля, знать така,
Загинути отут в оцім останнім герці.
Для того й опинивсь він, власне, в козаках.
Все менше козаків лишається навколо
І в отамана вже втомилася рука.
Ніхто, на жаль, того не знатиме ніколи,
Де з смертю танцював останнього танка.
Через багато літ не ли́шиться нічого,
Все поле бою це травою поросте.
І сліду на землі не буде вже від нього,
А хочеться хоч щось залишити, проте.
Ударила стріла у груди отамана,
Думки його сумні спинились лиш на мить .
Скотився у траву і знав, що вже не встане,
Бо зовсім не відчув, що у грудях болить.
Скривавлений туман осів йому на очі.
Іще мелькали мов якіїсь тіні в нім.
І він прошепотів тоді до Бога: «Отче,
Хай залиши́ться щось тут по житті моїм!
Нехай козацька кров, що землю цю скривавить
Безвусних юнаків і козарлюг старих,
В степу цім проросте хоч квіткою яскравой,
Щоб пам’ять зберегти про тих, хто тут поліг!»
Останнє, що козак побачив перед смертю:
Десь там удалині піднявся чорний дим.
Подумав: « Що ж, тепер спокійно можу вмерти».
І сонце назавжди закрилось перед ним.
В далекому селі спинилась стара мати,
Бо защеміло щось зненацька у грудя́х.
Чи з сином щось лихе? Пішов козакувати,
Донині вже, мабуть, забув додому шлях?
Бо звісток ніяких. Чи, може,вже й загинув ?
Дістала десь в степу косою смерть лиха.
Вже скільки літ болить душа її за сином,
Ятрить тривога і на хвильку не стиха.
Десь може вже в степу лиш кісточки біліють.
Хто ж похова й піде́ могилу доглядать?
Хто ж на могилці тій та й квіточок насіє,
Щоб здалеку в степу було її видать?
У іншому селі коза́ка жде дівчи́на.
А його все нема, з походу не верта.
Виходить за село та мне в руках хустину,
В проїжджих козаків про парубка пита.
Та ніяких звісто́к. Немов пропав, небога.
Чи в іншому селі собі якусь знайшов?
Дівчина на шляху звертається до Бога:
Хай до другої та аби живий прийшов.
Хай не вона, а та вінок йому сплітає.
Чорнявому йому червоне до лиця.
Закрила очі і стоїть та уявляє.
В червоному вінку козака-молодця.
Згадати слід іще про козака Семена,
Що отаман послав зі звісткою на Січ.
Догнала і його в степу стріла скажена,
Ледь було не зустрівсь зі смертю віч на віч.
То добре: вірний кінь роботу свою знає.
Козацьку чату сам серед степів знайшов.
Що було далі він зовсім не пам’ятає.
Між смертю і життям провів багато днів.
Та тіло молоде хворобу побороло
І рана від стріли із часом зажила.
Потроху став козак сам виїжджати в поле.
Та думка увесь час в душі його шкребла:
Десь у степу лежать побиті побратими
І хочеться йому поїхати туди.
Хай через довгий час та попрощатися з ними.
Та бою де того знайти в степу сліди?
А все ж набрався сил і вирушив поволі.
Чи кінь віднайде шлях, чи доля приведе.
Не поспіша козак, прямує в чистім полі,
Надіється що все ж ту балку він знайде.
Вже їхав кілька днів і все йому здавалось,
Що балка на шляху та сама, що шукав.
Та бачив кожен раз, що серце помилялось:
Така, ж як та була, та тільки не така.
Зневірився уже, хотів назад вертати.
Та вирішив іще заїхати в одну.
І серце наче знов щось стало відчувати,
Мов вітерець йому якийсь в душі війнув.
Під’ їхав і завмер: Ох Боже ж, твоя воля!
Бо видалось йому, що балка вся в крові.
Червона кров тече у балку ту із поля.
Аж придивись - а то лиш квітки польові.
Червоні, наче кров пролита тут козацька
Як маківки шапок козацьких далебі.
«Тож, маківкою хай і буде називаться!
Подумавши, козак промовив сам собі.
Видать, Господь рішив щоб кожна крапля крові,
Яку за свій народ проли́ли козаки,
Перетворилася́ на квіти ці чудові,
Як пам’ятник живий загиблим на віки.

Розрослись кульбабки, викинули цвіт.
Ти – моє дитятко вже чимало літ.
То ж пішли по полю (бачиш далечінь?)
стрінемо тополю, працю, біль і лінь.

Україна всюди, рідна, запашна,
домовиті люди, квіте й борошна́,
молоді ягнята, зорані лани
й у борні зернята сплять аж до весни…

Похололи ніжки від незвички в ній,
спить самотнє ліжко у колисці мрій.
Виростайте, дітки, спокушайте світ
від лещат, від клітки, многа й многа літ!

Виберіть щокраще з наших помилок.
Промайніть якдалі поміж злих зірок.
Вірте в Україну, знайте кожну з душ,
хто за неї гине, жінка чи то муж…

Порятуйте завше злид і ворогів,
не прощайте фальші, сподвигайте гнів,
владу не шануйте, в Церкву більш ходіть.
Власне серце чуйте і без зайвих слів…

13 квітня 2016 р., Київ

Віршами звершую кроки, що першими
В'яжуть стежину у самосвідомості.
Вітром згори озивається звершене.
Мить струменить між пустель невідомості.
Віршами звершую кручі з-за обрію -
Тихо молитвою ниточка стелеться.
Хто пісні серця напише теорію?
Може, це - лет... А чи, може, - метелиця...
Скали холодні вбираю із вірою
Зіллячком-рутою, а чи косицею.
Грані посічені чуються шкірою -
Гоїть тепло невечірнє зірницею.
Віршами звершую те, що зродилося,
В тиші плекаю любов'ю засноване.
Доля - босоніж, а серденько - крилосом.
З верхом у пригоршнях - слово римоване.

Біля дерева старого,
Звідтіля де сонце сходить
Притулився до кори,
Зроблений із хмизу й листя
Витвір вмілий будівництва,
Біля нього рух завжди.

Ті підносять, ті мурують,
Увесь день вони працюють
Ці невтомні трударі,
Щоби у морози люті
В затишку постійно бути,
Спати міцно у теплі.

Трутнів серед них немає,
Ледар тут не виживає,
До роботи кожен звик.
Той не їсть, хто не працює,
Звідси виженуть такого,
Так заведено у них.

Хто у лісі заблукає,
То йому оцей мурашник
Допоможе шлях знайти.
А живуть у нім мурахи,
Ці малесенькі комахи,
Справжнії трудівники.

2017 р.

І мене розіпнуть
До підніжжя,на щоглах надії,
На пісок перетруть,
А піском буде гратись прибій.
І у п*яній і ситій юрбі
Вже не чутно плачу Єремії.
І мене спопелять
Збайдужілими рисами сплячі,
Батогами проклять
І замуленням чистих криниць.
Я - кришталик осліплих зіниць.
Розтинають бо завжди незрячі.
І мене проженуть
Під люлюкання й брязкіт кайданок.
Прожують,проковтнуть,
Просмакують всі болі мої.
Ви - кати,гонії,палії-
Лише тіні шовкових фіранок.

Жінка,
не приймай згубних рішень,
Особливо, коли закохана… .
Не слухай Розсудливість,
Та Розум,
Вони не зарадять… .
Відкинь Свідомість,
Звірся на Інстинкт,
Він не схибить!

Н. Есперанса

***

Прощавай,
мій любий,
Щастя не триває вічно,
А якби і тривало,
Все одно, замало
Було би його!

Прощавай,
моя радість,
Вже час дати тобі свободу,
Щоб ти не рвав серце
Між двома коханими.

Прощавай,
моя доле,
Я мушу іти: у моєї суперниці
(Хоча це я суперниця для неї)
Є перевага – вона дружина і мати…

Прощавай,
життя моє,
Ми мусимо подумати про істоту,
Яка ні в чому не винна,
І яка права в усьому,
Бо вона – дитина…

Прощавай,
любий мій,
Радість моя, доля моя,
Життя моє…
Прощавай і не сумуй,
Незримо я завжди буду поруч…

Не шукай мене:
Мене вже майже нема,
Я роблю останній крок,
Бо жити без тебе
Не можу.

як ти з таким жила?
жѝли пекла безжально…
вижити не змогла –
і солодкий мигдальний
присмак того життя
ти пила і давилась…
нитка твого шиття
у лахмітті губилась…
та сліпота очей
куряча серед ночі –
ні людей ні речей…
більма вони – не очі…
і в пустоту доріг
погляд ще більш пустельний –
так би жоден не зміг
що не вибір – пекельний…
що не слова̀ – зола
що не думки – злочинні
вижити серед зла –
треба мати причини…
ти не мала… мала̀
іскорка – не запалить
вогнище… все до тла
вигоріло… все мало
попелу паліям –
вигорів сад дощенту…
дім якщо – то бедлам
мова якщо – крещендо…
я тобі корабель
шлю що пахне сосно̀ю
я тобі Коктебель…
степ… постелю весною…
я тобі Карадаг
миттю – як Мефістофель
пристань всіх бідолаг
Макса сатирний профіль…
я поміняю лік
не розділю – помножу…
…райдужний сердолік
знову знайде Серьожа…
…
море виманить нас
і понесе водою…
Поета вбиває Доля…
Поета цілує Час…

Забудьте, спокою не буде
Я бачив щось подібне в снах
І злоба та, що поміж людом…
І хто торкався, зразу чах
Повстануть церкви… убієні
На кладовищах здіймуть спів
Вогонь роздмуханий… гієни
Усиновлять дбайливо гнів
І піде брат на свого брата
І світ цей лусне як пузир
І безліч всякости… відплата
Із обіходу зникне мир…
25.04.2020.

Хоч квітень збільшив сяйво квітів –
тепліший світ не подобрішав:
на поминальні дні закриті –
для тебе – храми й кладовища.

Дістали міри карантинні.
Ти плачеш, мрійнику, ти стогнеш:
у хаті власній, у родині
для спритних вірусів ти – здобич.

Та для каштанів ти – товариш.
У колі рідних, на вечері
ти з пасочками споживаєш
не тільки звістки невеселі –
і позитивні п’єш новини.
Ось повідомлення останнє:
підсвічники установили
на поминальні дні каштани.

26.04.2020

А ніжний цвіт рожевий
На яблуні старезній
Метеликом тріпоче.
Хоч літ їй і багато
Та прагне не здаватись,
А квітувати хоче.

Яблуньки молоденькі
До неї, мов до неньки
За поміччю звертались.
Вона ж розповідала
Що бачила, що знала,
Їх мудрості навчала.

До яблуні-бабусі
Так ніжно пригорнувся
І пагінець тоненький.
Колись і він з роками
Теж яблунею стане
Та зацвіте рожево.

Тоді зможе згадати,
Як виросла з зернятка
І яблуні старої
Слухала колискову
Й тягла гілочки вгору,
Тепер яблучка родить.

2020 р.

Два ключі на пам’ять, без яких
не буває ні зими, ні літа.
Каруселька диптихів моїх,
де твою тривогу за́́вжди вбито!

Дві ціни, і на одне́ і те́ ж,
ті, що ти і я так ріжно склали,
ні від вогких стін, ні від пожеж
так шедеврів цих і не сховали!

Двоє діток, спільних панацей,
схожих то на тебе, то на мене,
ні в музей, ні навіть в мавзолей
не здадуть моє життя шалене!

8 лютого 2001 р., Київ

Днів прийдешніх обрії невидимі
На краях несходимих доріг, –
До життя стали бажаним стимулом
І утомою, звісно, для ніг.
Часто мучусь, простромлений лезами
Надто болісних розчарувань,
Але, долею пильно обстежений, –
Далі міряю вік без вагань.
Не спиняюся перед завадами
На важкому шляху до мети,
Адже ще не втомився від задуму
Без ніяких зупинок – іти!..
25.04.20

Так липне ґрунт до підошов,
Волого в`язнучи зісподу…
Бо цілу нічку дощ ішов,
Лишив по собі прохолоду.

Лишив човнища темні він –
Набряклі, довжелезні, сині.
Пливуть по небу, як живі –
То вітер суне хмаровиння.

І подивовані ліси
Розкрили широко так очі…
Узяв хтось баржі на буксир,
Волочить виссю неохоче.

Схопивши враження нові,
Заусміхався сад рожево,
Магнолією він зацвів,
Вінцем засяяв королеви!

26 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не з добра-дива вітер цей з Долини сопілок,
Що під Єрусалимом, зриває пелюстки із руж
І птаство змушує замовкнуть.
З Долини сопілок цей вітер злинув,
Щоб вище й вище здіймались прапори,
Щоб наші погляди здіймались в небо,
А губи в унісон сирені прошептали:
«Ви в нашій пам’яті, праведники любі,
Ви, хто дочасно зійшов у горні висі».
Здіймайтесь вище й вище, блакитно-білі стяги,
Немов талітом, огортайте душі тих,
Хто цього дня благає нас, живих:
«Не оддавайте землю, Богом дану,
Єрусалим найпаче бережіть!»

Виспівує Світ, увінчавши свої торжества -
у спільному Співі усі поєднались єства,
і Сонце-поет - у розміренім хорі планет,
і пісня Сузір'їв нова, завше синню жива.

Не знаю, як може Краса та рости із імли,
не знаю, які п’ються Роси, щоб зорі цвіли;
не знаю, куди, у яку Благодать ця хода,
та радістю Сяйною сутність проходить Свята.

Чому з неба сиплять проміння униз Сіячі,
як вічна струмує краса, б’ють котрою Ключі,
як вік свій дивлюсь я на нашу одвічну Зорю -
і радий звістити б мій Дух, але де ж ті Слова?

Немає раю...
люди не святі...
Жура минає
і на самоті.
Самотнім добре –
жодної розлуки...
І їм не горе,
як нема біди,
що їхні долі
у юдолі муки,
і їх ніколи
не несе по колу
жаги й неволі
течія води.

04.20

Почалось це в час далекий, в глибині віків,
Коли Зевс супроти батька Крона війни вів.
Я не буду про події ті розповідать,
То все можете у міфах грецьких прочитать.
Розповім лише про те я, чого в міфах тих
Не сказали давні греки. Чом? Питайте в них.
Ну так от, коли титанів Зевс усіх здолав,
То в Тартар він їх відправив. Потім клопіт мав
Із Тіфоном стоголовим. Переміг й того.
І нема, здавалось, сили, щоб здолать його.
Але Гея, його бабця, все ще була зла
І пробачити титанів йому не могла.
Бо ж то були її діти, як же Зевс посмів
Так безжально віднестися до її синів.
Отож, думала-гадала, що б таке вчинить,
Аби внукові своєму добре насолить.
Але сил вже тих не мала – хоч і була зла:
Невеликого титана спорядить змогла.
І назвала його Атом. Чому так – хто зна?
Мабуть, Зевса обдурити здумала вона.
Спорядила та й послала під Олімп його
Із презирством Зевс оглянув ворога того.
Що з малого? Він великих подолати зміг.
Тож і блискавок метати Зевс не став своїх.
Вхопив першу каменюку та й пожбурив вниз.
Та ковтнув той її миттю і одразу зріс.
Здивуванню бога Зевса не було межі.
Як же воно могло статись отаке, скажіть?
Ухопив ще більший камінь – ну, тримайся, гад.
А за ним і третій, п’ятий – той же результат.
Вже й не карлик під горою, а титан стоїть.
Каменюкою такого не так просто вбить.
Як ногою Атом тупнув, то й Олімп затряс.
Тут потрапив чорний камінь Зевсові якраз.
Ухопив, не глянув, кинув – велетень завмер
Після того, як той камінь на льоту він зжер.
І стоїть, не ворухнеться. Зевс у арсенал,
Блискавку вхопив найбільшу, в Атома послав.
Розірвась титан миттєво на дрібні шматки
І шматки ті розлетілись на усі кутки.
Гея скоро заховала їх у глибину
Та й на тому закінчила врешті-решт війну.
І лежали дрібні частки Атома в Землі.
Вже й віки пройшли із часу то́го чималі.
Та жила частинка кожна, повнилася зла,
Мріяла, щоб об’єднатись у одне могла.
Отоді уже б помстився Атом геть усім.
І Олімп розніс на шмаття – Зевесовий дім.
І свою матусю Гею на шматки б розніс,
Адже саме через неї у Землі томивсь.
Час минув, уже про Зевса і забув народ.
Вже й себе вважа за бога на Землі. Та от
Хтось із вчених докопався й часточки знайшов
Того Атома, якого Зевс колись зборов.
І така таїлась сила в часточках отих,
Що, якби собі на службу та й поставить їх,
То не було б на планеті рівного йому.
Така сила і не снилась Зевсу самому́.
І взялись збирати люди часточки в Землі.
І докупи їх тулили. А ті страшно злі
З того всього лиш раділи: вже багато нас,
Зберемося всі докупи – прийде помсти час.
А, яка то грізна сила дали зрозуміть,
Коли люди заходились бомби з них робить.
Але що там у тій бомбі часточок отих,
От якби зібрати разом та побільше їх.
То була б вже справжня сила. Час минув і ось,
Підкорити собі силу ту надумав хтось.
І зібрали їх багато – часточок отих
Та кайдани чорні зразу ж одягли на них.
Обдурили! Скільки злості вихлюпнулось враз.
А кайдани задля того й одягли, якраз,
Щоб тримати у покорі силу ту і лють,
Хай енергію дешеву злом своїм дають.
І працює зла та сила, у АЕС сидить
Та чека, щоб хтось кайдани зняв хоча б на мить
І в ту мить помститься атом світові за все,
Хоч частину невелику, але рознесе.
Об’єднається з братами, скованими теж
І тоді не буде помста уже знати меж.
І здригнеться з тої помсти матінка-Земля.
От що людство могло мати від Чорнобиля.
Та на щастя у годину ту для нас лиху
Не боги́, а люди стали на його шляху.
Хоч життям ризикували та здолать змогли:
Знов в кайдани закували й світ уберегли.

Гамір затих і життя не буяє,
Напівпорожніми їздять трамваї,
Відпочивають в депо електрички,
Змінюють люди усталені звички.

Згасли й без того ніякі усмі́шки.
Чи омине? – Почекаємо трішки.

Співай, гітара моя,
пісня проста.
Не забуваю я
юні літа.
    Була в нас доля одна,
    та заблукала вона.
    Видно наснились мені
    щасливі дні.
Я пам’ятаю її
очі ясні,
як ми раділи своїй
ранній весні,
    як причащались в садах
    сіллю на спраглих устах,
    як розгорявся і блід
    вишневий цвіт.
Для нас у кронах дубів
місяць світив,
а вітер пісню без слів
нам присвятив.
    Віяв акацій дурман,
    ніч нас ховала в туман,
    тільки дивились здаля
    світлі поля.
Свідком був місяць один,
як ми клялись, –
будемо разом завжди,
тільки колись, −
    і потекла по щоці,
    блиснула в русій косі,
    як на травинці роса
    її сльоза.
Співай, гітара моя,
тільки не плач,
поки чекаю я
тихе, – пробач.
    Впала остання зоря.
    Видно прощатись пора.
    Вітер шумів у саду:
    «…я ще прийду».

04.20

Плете й пливе… не переплисти
Поневіряння, пізній час
Плете невідане намисто
Якщо зустрінете, для Вас
Воно міфічне… міжнедільне
Плетінь розвітрених видінь...
Побудьте Ви собою вільні
Дозвольте я побуду Інь?..
22.04.2020.

Лосніє хвіст і гребінець
стоїть неначебто корона.
В гаремі падішах - сліпець,
лиш відвернувся - інший вдома.

Хоч головний у курнику,
топчеш курей, без перебору,
співаєш всім ку-ка-рі-ку,
а я все вище лину вгору.

Туди де півень не злетить,
на сьоме небо й від одчаю.
Тож стань орлом, хоча б на мить -
любов у небі світ гойдає!

на ніч і тінь
поділена доба
похмурий день
на попіл
дотліває
Морана
постає
на виднокраї
з кривим ножем
подібним до серпа

неначе тінь
у сірій напівтьмі
у присмерку
безшумно
безголосно
від подиху
застигли
кам’яні
Землі і Неба
споконвічні кросна

і всеньку ніч
веселий снігопад
весільний ве́льон
ткатиме
старанно
і підморгне
з-за обрію
Морана
і стисне ніж
подібний
до серпа


2020

Що тобі наснилося, вишенько біленька,
Що ти пелюсточки рониш та уся тремтиш?
Віджени поганий сон, вишне молоденька
І красою заворожуй.Та послухай лиш

Як співає соловейко, то ж усе для тебе
Свої трелі розсипає, ніби чари ті.
То ж цвіти та усміхатись тобі завжди треба,
Тебе люблять всі навколо, з того ти радій.

2020 р.

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але лічильник Ґейґера завзято
пищить на ліс, на воду і на лід,
на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

По кладови́щах більшає хрестів,
і на гробки вже багатьох не вгледиш.
Провідаєш дитинство, як хотів,
і в космос гірко все віденерґетиш…

Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
В очах і снах ввижатимуться зи́му
гриби, чорниці, річка, поплавок…
Усе лишилось тут і більш не стимул.

Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
Закине час у далечінь цю казку.
Полісся стане іншим, а мене
живе минуле видасть за поразку.

Але щора́з, між будь-яких цілин,
(я проґрамую це, що́ б не казали),
як розцвіте гірким вогнем полин,
то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

23 липня 2007 р., Богдани́

Падіння болісні та злети
Короткочасні без пуття, –
Сумні і радісні сюжети
Скороминущого життя.
То самоти скрегоче крига
Навколо звалищ марних днів, –
То в хаті друзі, як відлига
Опісля валу холодів.
То намагаюся забути
Донині любий образ твій, –
То совість сковує, мов пута,
Потуги вдаваних надій.
Адже я знаю, що не вдасться,
Непогамовному мені, –
Забути світлі миті щастя
Того, що сталось не вві сні…
24.04.20

За народними мотивами

Если любишь – забудь,
А не можешь – прости,
Колдовская любовь коротка…
Разрывается грудь,
Разбежались пути,
Лишь метели, бураны, снега…

А. Мотыка

***

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті.
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Нема відради, нема спокою,
Морозить Сонце в спекотний день,
Вже нам не бути удвох з тобою,
Вже не співати удвох пісень!

Тріпочуть марно безсилі крила,
Підняти в Небо не хочуть знов…
Не вабить жодна дівчина мила,
Пішла з тобою навік Любов!

Як обіцяли багато очі,
А потім - в пустку, мов у труну:
«Співати разом я більш не хочу,
Тобі я серце не поверну!»

Жадана, Люба, Життя Заграва,
Чому жартуєш жорстоко ти!?
Ти наче мавка, а я – забава,
Я все забуду, лише прийди!

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті…
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Коли занадто влади у руках,
А навкруги підлесників отара
І їх слова засліплюють, мов чари,
Стає людина зовсім не така.
Себе ледь не за бога уважа
І думає, що наймудріша в світі,
Тож знає, як кому в цім світі жити.
А хто не згоден – того на ножа.
І скільки їх, таких уже було,
На жаль, не всі погано закінчили,
При тому, купу зла у світ пустили
І скільки воно горя принесло.
Хоча би взяти і могутній Рим,
Отих лихих Калігул і Неронів.
Що доброго ми знаємо сьогодні
Із того, що вдалось зробити їм?
Але згадати хочу не про них.
Був свого часу Клавдій Другий в Римі.
Не самий кровожерливий між тими ,
Та слід кривавий залишити встиг.
Рим увесь час із кимось воював,
І війни ті потребували крові.
Йому потрібні сильні і здорові,
Хто б геть про все на світі забував.
Не маючи ні дому, ні сім’ї,
Ішов за Рим, за гроші воювати.
А де таких легіонерів взяти,
Адже в людей потреби є свої?
Тож імператор Клавдій і рішив
Весілля у державі скасувати.
Хай нежонаті йдуть усі в солдати.
А на незгодних він обрушить гнів.
І все… питання вирішив умить,
Не думаючи, що ламає долі.
Він – імператор, така його воля,
Всі волею тією мають жить.
А жив тоді у Римі Валентин.
Умів хвороби різні лікувати,
А ще й із уст своїх передавати
Христове слово поміж люду він.
Обходячи драконівський указ,
Вінчав таємно молодії пари,
Хоч знав, яка за це можлива кара…
От привели до нього якось раз
Одну сліпу дівчи́ну молоду.
Оглянув Валентин її й побачив,
Що бути їй усе життя незрячій
І він не здатен відвести біду.
Але того не став їй говорить.
Нащо людину позбавлять надії.
Тож дав настої, очі нехай миє
І ще другі велів щоденно пить.
Хто зна, а раптом вилікує час?
Та хтось доніс на Валентина згодом,
Що він чимало обвінчав народу,
Порушив імператора указ.
Тоді доноси частими були,
На тому можна було заробляти…
І в його дім ввірвалися солдати,
Схопили, до в’язниці потягли.
Знав Валентин, що смерть його чека,
А все не міг ту дівчину забути.
Як би хотів він зір їй повернути,
Але то все у Господа в руках.
І він молився, Господа просив.
Ні, не за себе. Смерті не лякався.
Не завершити справ земних боявся.
Узяв шафрана квітку, що носив
Завжди на шиї в ла́данці з собою,
Дістав пергамент, квітку туди вклав,
«Від Валентина» тільки написав,
Хотів іще додати «із любов’ю»,
Бо, й справді, ту дівчи́ну полюбив.
Але уже не став того писати.
Просив той згорток дівчині віддати.
На другий день він смерть свою зустрів.
Тепер то День святого Валентина.
А дівчина той згорток узяла,
Навпомацки шафрана цвіт знайшла.
Взяла в долоні й світ яскравий зринув
У її очі…І прозріла враз.
Господнє диво знов явилось людям.
І так воно, я сподіваюсь, буде,
Щоб справжню віру зміцнювати в нас.
А люди, що за бога себе мають,
Для Господа - то всьо́го ли́ше мить.
І їм Господню волю не змінить,
Нехай там що підлесники співають.