Цілу ніч не спав поет
вірш писав старанно,
щоб розчулений сонет
зворушив кохану.

Мучився, редагував ,
рвав папір на слові,
і душевнно дарував
почуття любові.
Швидко бігало перо,
не відволікався,
а коханій, як назло,
закортіло щастя.
Написала  кілька слів:
"Ти мене ще, любиш?"
Враз поет позеленів,
став сердитим, грубим:

Відписав їй: "Не пиши
дурощі Наташо,
і за горло не души,
заважаєш нащо?
Перебила, як завжди
думку полум'яну.
В мене Муза, а ти йди..."
І послав у баню...

А коли натхненному
закортіло любки,
подзвонив, а та йому
показала зубки.
Я у бані з обома,
тож закрили тему.
А ти Музу обіймай
і пиши поему!

29.01.2020р.

Діва помаранчевих світанків,
Ввечері вона - нічна мара,
Струменить уся Коханням зранку,

Розкіш помаранчевих світанків,
Через вени пелюсткових ранків,
Цвіт-нектар у ніч перелила...

У журбі струмить нічна мара,
Повернутись хоче до світанків!

Щоб скоріш
розвіялась пітьма,
Мріє Діва,
прагне до Добра...

Любить помаранчеві
світанки
У віночках пелюсткових
ранків...


2020 рік

Поезія – феєрія, стихія,
система незбагнених ординат!
Кохана вірна, мрія і… повія.
Соратник, друг, товариш… просто кат.

Вона, вона, вона… Вона усюди!
Кипить уява, образність, екстрим…
Відступники, герої, звичні люди,
а на загал – паяц і пілігрим…

Поет – то хто, пророк чи лише хворий?
Кумир стражденних, блазень і дивак,
бруківки шмат, що мов кришталь прозорий.
Він подих вітру, космосу співак!

Вислуховую мораль.
Коло вуст, які ліворуч,
вихиляється вуаль
і витає докір поруч.

Винуватець у мені
біля грубки кочегарить.
Ще поси́джу на вогні,
доки твій мороз не вдарить.

Ти влаштовуєш теракт
так підступно, так гостинно –
цокають до серця в такт
білих перлів намистини.

Чую, як тривожно це
голоси твої стинає.
І плювки в моє лице
лиш вуаль перепинає.

Що мені старовина!
Дотик з антикваріатом!
Ти – одна! Ти – викопна!
Поруч з окаянним братом.

Висих твій ґотичний шарм
по коробочках з-під гриму.
Під вуаллю – злий жандарм
корчить дівку нескориму.

Тільки вийду в коридор
но́ву маску натягнути,
ти зіллєш у мій кагор
наготовану отруту!

А вчиню зворотний хід –
обшукаю й арештую, –
сипоне твій гострий лід
і на смерть розрешетує!

Що лишається? Мораль.
Вищі докори сумління
зайві там, де ти, на жаль, –
переходиш до гризіння.

3–4 січня 1998 р., Київ

Ох і чудесні перса в кокотки!
Заздрять по-чорному рай і тартар.
Обрій кохання - ніжно-солодкий,
Райдуга настрою - мед і нектар.

Бісики в мавки звабно-лукаві,
Встелене ложе пелюстями мрій.
Гріються піки в долонях ласкавих,
Мов цуценята у теплій норі.

Сонцем ясніє ніченька темна,
Місяць танцює в зірчастім кольє.
А у невмійка схима щоденна,
Вірує, молиться, кашу жує...

Ходором ходять здухвини в ребрах,
Грішні ми грішні, та...без гріха.
Наче у сірку - пірнаємо в небо,
Крутить чуттями шаленства юга.

02.02.2020 р.

Коли вітер прийшов
у міста катарів
Дикі вишні достигли
в садах Провансу.
Коли осінь фарбує
пастеллю П’ємонт
Перевалом журби
йдуть та йдуть савойяри.
Альбігойці збирають зерно
в глеки порожні віри,
На сторінках старої Біблії
на полях намальовано:
Чи то люди, чи звірі.

На землях старого кляштору
виноградники та переліг,
Сонце дозрілим яблуком
козлоногому Пану до ніг,
Чорні вівці слухають Кальвіна –
дерев’яним пророком млин.
Було б у цих селах весело
але безнадія і сплін.
Савойяри несуть туман
у торбах сірих містралю,
Хто і навіщо гіркі слова
сіяв у глину краю?
Цього, оцього, де фіги й мигдаль
цвітуть, як завше, весною
Буде, буде косити чума:
людей бо нині – як гною.
А дикі вишні достигли таки
у левадах Провансу зелених,
Присмак гіркий чергової війни
чорною сіллю у венах.

то не страшно упасти
не страшно побути на дні
і без променя сонця
побути на сам із собою
відчувати відлуння
і відблиски грому й вогнів
і спивати свій сумнів
на німо
насліпо
без бою
до зневіри і болю
до того що звуть небуттям
коли в жилах пульсує ще крапля гарячого трунку
і за пульсом тим знати:
іще не погасло життя
се не той іще час
коли зводити впору рахунки
просто яма...
глибока
і просто ти зараз на дні
у криниці життя
зо слизькими від стужі боками
а вгорі над тобою
одвічно незгасні вогні
очі зір що пильнують
заблудлих в дорозі
до Храму...

10/01/20

Втечу сльозинки вчинили,

туш розмивали нараз,

чорні патьоки дружно струміли,

наче душа пролилась.

Сльози не можна ховати,

місія плачу свята,

плач не зуміє здолати загати -

спалить, немов кислота.


Плач, захлинайся, красуня,

Сльози - спасіння і дар,

сльози проточні горе усунуть,

сльози – найкращі із чар!


Дивляться хай перехожі –

плаче вона і співа,

жінку за сльози сварити негоже:

плаче і, значить, права!


Плакати часом корисно,

тільки недовго, дивись,

Темними хвилями сльози нависнуть –

в повені тій не втопись!



Геть і печаль,

і зневіру,

Сумніви темні -

души!



Смійся, як дихаєш,

щиро,

Смійся навзрид,

від душі!


2019 рік

Ти думаєш можна засіяти порожнечу?..
Отим що і добре, і світле, і помічне?..
Лягає утома на руки, обличчя, плечі...
Ще півень не піяв - зрікайся заки'м пічне.

Бо нащо се робиш?.. Що пустка - то пустка й годі.
Коріння не пустить, не вигонить Бог стебло...
На днищі бездоння, в самому-самому споді
безгрунтя для зе'рна, аби воно проросло...

Ти думаєш можна... І сієш, у прірву сієш.
Тебе бо навчили (се благе і аж святе!),
що гірше від смерти - утоми гірка недія...
Та гірше невіри - повірити в щось не те...

2019

Азвездеть!.. Как хорошо
Обогнать Феррари.
Встречный ветер в порошок -
Ария из арий…
Это мысль, а мысль проста:
Обогнать кого-то б?!
Развернусь. Мой старт с хвоста.
Тут же финиш. Вот он…
01.02.2020.

Сумую. А вітер плаче…
Чи так і тобі болить?
Чи сниться крилом, юначе,
сміливо-зефірна мить?
Де сніг загубив підбори,
журливо прядуть дощі.
Мовчу… Це душа говорить, —
не спиться зимі вночі.
Світанок утре обличчя —
обвітрених слів жалі.
Де сміх і сльоза граничать,
гукають вози волів…
Намріяла тишу значень,
топталась в густій пітьмі.
Смуткую. Зима ледача.
Чи вділиш яси мені?..

Шкультига на трьох (четверта покалічена)
немолодий уже чорнявий кіт.
Був би чоловік, отримав пенсію
або притулок в будинку для старих.
А так шукай самотужки сякий-такий харч,
Найчастіше те, що молодики не з’їли.
Котам не випадає прийняти достроково смерть.
Отож і шкутильга на трьох чорнявий інвалід.

                    І
Гуляю в основному наодинці.
Компанії немає і – зима.
Нав'язуюся кожній українці,
а їх, дивуюсь, наче і нема.

Буває, усміхаюся дівчатам
і не зважаю на флюїди дам,
які уміють посилати матом
і обіцяють тільки-но фігвам.

Мені то що? Я шпацірую мощі,
і до усього поступово звик,
і не питаю у німих заїк,
чому у лісі, як на Красній площі,
існує окацаплений язик.

                    ІІ
Шановні фарисеї-пацифісти,
ви бачите, – попереду нас рать?
Так учать окаянні пофігісти
і залишки російської еліти,
яку чекає «родіна» і «мать».

Сучасники мої, самаритяни,
невже і ви на службі у орди
як деякі язичники-погани?
Уже навіщо лісові цигани,
а й ті – як не кацапи, то жиди.

                    ІІІ
Тут ні до чого капища Сінаю.
Ахейці пам’ятають про дари
данайців. Із далекої пори
історія і досі убиває.
Це не біда, що брата я не маю,
та лихо, що немає і сестри.

01/20

НОВА ЕПОХА

Нова епоха... В облозі напівкровок закуняла нація.
Гено́м – людино-бога дар. Як блуд – космополізм.
З тельцем злотим у злучці курвить люд глобалізація
Й злягається в мультикультурах з ним секуляризм.
У жовто-чорне захаращує розмай в саду міграція
І поглинає білий цвіт. Шизофренія дум як тероризм
Викошує дива народів й звичаєвість їх. Стагнація
Освячених оман вбиває дух і цінності. Примітивізм
Шовінізує вир юрби у стадності чуттів. Цивілізація
Обличчя змінює в гротескнім казані планети і цинізм
У масці блага поглинає спадкоємний світ. Кастрація
Скрепів душі і рас веде крізь час у спільний кретинізм.

Павло Гай-Нижник
31 січня 2020 р.

Як хочеться намилити копита
Пегасові своєму і коню.
Нема до кого правду говорити,
нема від кого слухати брехню.

Нема кому жалітися. О, Боже,
куди мене занесло і несе?
Подумала, дурна, що я щось можу,
повірила, що муза – наше все.

А тут закони як у возі дишло.
Те ж саме, що в Кацапії було –
не висувайся, щоб чого не вийшло,
рівняйся по ранжиру на хамло.

На сцені засідають боягузи,
а публіці партеру все одно,
що їй богема демонструє гузна
і нікому ударити гузно.

Та ну вас в баню, генії поезій,
заслужені, підпільні, потайні...
*********************
Як жаль – погоду визначають бевзі,
що голови сховали у багні.

2020

Правда,
що серце в неволю прагне.
Правда.
Тільки
у серця є деякі пільги,
оскільки,
воно – як вино,
одурманює все одно
і веде
на власні святки і поми́нки,
без зупинки.

Дійсно,
серце нічого не робить навмисне.
Дійсно.
Просто,
безліч думок п’ють його кров без тосту.
Просто.
Так,
був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
Факт!
Отже,
схоже, що серце нічого не може.
Боже!

10 грудня 1994 р., Київ

Не діждешся вогненної страти,
хоч багаття горить - не чаклунка.
І в обіймах гидких воскресати
не дано мені - прах у стосунках.

Недосяжна, як зірка, що світить
та душі не зігріє і тіла.
Вже давно наше макове літо
відшуміло, опало, зітліло.

Он драбина у небо нетлінна,
кожна сходинка - вигини долі.
Не побачиш тієї вершини,
до якої пластуєш поволі.

Стуку серця  не чув під рукою,
не дивився у очі мінливі.
Ми такі неподібні з тобою,
ні яси, ні сльози в перспективі.

31.01.2020р

Країна-глюк,
Гидка і неприродна,
Потворний флюс на череві Землі.

Тож треба як
Звихнутися сьогодні,
Аби лизати лапті москалів.

.
Гіркота нездійсненних надій

Почуття не змінила мої,

Пам’ятай, що навіки я твій,

Ти моя, ми з тобою – свої.

Ти – красива, весела, струнка,

Ти даруєш любов і життя,

Щоб кохання нестримна ріка

У щасливе несла майбуття.


Хай лютує зими круговерть,

Хай гарчить, завиває і дме,

Хай рубіновим льодом ущерть

Переповнене серце моє –

У душі сподівання живе,

Непідвладне холодному сну:

Крига скресне, земля оживе,

Разом стрінемо, люба, весну.

Долоні у баби ,як поле ,порізані плугом.
Як поле-болять і пахнуть сирою ріллею.
О доле! О доле!Зриває вікониці хуга
І баба завмерла у хаті сумною стернею.

Уже й не згадає якої весни їй чекати-
Така довга стежка.А поряд одні явори
Скриплять, мов завіси,схилившись на топтану хату.
І сварять сучкАми:" Ти ж,бабо,гляди не помри..."

А та усе водить по репанцях плутану думку.
У грубці полінце-нап*ється з калиною чаю.
Про неї говорять по різному-відьма,чаклунка.
А баба,поближче до Паски,зібралась до Раю.

То й що? Був аморальним
той, що бува моральним.
Що раз був анормальним,
щораз бува нормальним.

2020

І в недалекому учора,
І в призабутому колись, –
Вбирав у себе жадним зором,
Мінливу й сталу, мрійну вись.
Або занурювався радо,
Неначе в полудень у тінь, –
То у хмарин пухкі принади,
То в неосяжну вічно синь.
Та над усе, опісля зливи,
Любив дивитися на те,
Як різнобарвно і манливо
Вогнями райдуга цвіте.
Завжди красива і звичайна,
І повна юного тепла, –
Вона від мене мала тайну,
Котру відкрити не змогла…
30.01.20

Не по мені фанати всіх мастей,
А надто ті, хто маскуватись призвичаївсь,
Хто словесами зводити навчивсь людей,
Коли вони в жебрацтві чи в одчаї.

***
Не по мені, як землю гидять
І воднораз Святою звуть.
Витоптують її до пилу,
На чужині сльозу за неї ллють.

***
Не по мені, як старість зубожілу дурять законами,
Не вартими паперу, на якому пишуть,
Причастями, молебнями й іконами
Кличуть у рай, аби юдоль земну залишить.

***
Не по мені убивці часу,
Не відають, нащо з’явилися на світ.
Нудяться життям, тонуть в оковитій,
Готові вмерти будь-якої миті.

Заметіль мете, мете,
Світу білого не видно.
Не знайти мені тебе
І до смерті, очевидно.

Хоч і вже безсильний я –
Не ридаю, а радію.
Бо метелиця - моя
І навія, і надія.

Не знайду до тебе путь,
Мабуть, я тебе намріяв.
Тільки, як тебе зовуть –
Чи Галина, чи Марія?

Після цього – що й звідкіль?!
Тихо, тихо, тихо стало…
А недавня заметіль
«Я Надія» - прошептала.

І
«Що із вами, шановна пані?» —
запитання сніжать. Спориш…
Підморозило. Сонце п’яне
засоромилося… Мовчиш…
Роззираєшся — поле вбране
і дороги вузький мотив.
Так осяйно було тут зрання,
перелісками сніг блудив…
«Що із вами, шановна пані?!»
…Милий усміх кладеш у зміст.
Розливаються не тумани, —
німо сльози ідуть у ріст.
Перемінно, як у востаннє,
поцілунок, а снів — Париж…
Може б, хтось це назвав коханням…
Озираєшся — міль ятриш.
ІІ
"Я люблю вас, поштивий пане...
Ох, люблю..." Весновієм дні.
Раннє небо - медяник пряний -
ладний спокій душі-війні.
А обабіч доріг - підбілу
із пуп'янків жовтенький світ.
Пестять руки галузку спілу -
сірих котиків повню-віть.
"Я люблю вас, поштивий пане..." -
тихо мовлю... Луна гримить.
Денним небом високостанним
сонце-птах, як сліпуча нить:
крила дикі, пір'їн обнова...
Заряснів первоцвіт-дітвак.
...Помиляюся: вперте слово
то лоскоче, то все навспак...

2020

Між берегами високими
Річка мала неглибокая
Несе свої води кудись.
Буває спокійна, тихесенька,
Хлюпоче собі помалесенько,
Щоби слухав хтось і дививсь.

А може і бути бурхливою,
Сердитою і норовливою
Ще й хвилі великі здіймать,
Що греблю розірвуть широкую
Й між вербами ринуть розлогим,
Тоді вже від неї втікай.

Бо з силою дуже потужною
Води розлиє довкруж вона,
Затопить долини й луги.
А згодом усе заспокоїться
Та їй повернутись захочеться
Назад між круті береги.

І знову до берега лащиться,
Наче й нічого не сталося,
Зробилась вузенька й мілка.
Та звеселяє всіх піснею,
Мов каже, що зовсім не тісно їй,
Вже вдача у неї така.

2-19 р.

Є ти, єдиний плоттю,
собою ж – роздвоєний.
Тобі здавалося,
то й не довершив.
Караючи самоє своє,
мов дерева викорінював.
А як дух тікав од тебе,
то наздоганяв його інший.

Яструбом був,
то матері́ синів своїх тобою величали.
Се́стри за мужа тебе обирали
і черне́чим покривалися.

Я ж не коситиму твого
і не ховатимуся у твоєму.

І де б тільки трава наросла
вище дерев твоїх?
Де персти мої о неї порізалися?
А знайду я таки,
аби посміявся ти наді мною
і роздвоєно душу свою
потро́їв.
Бо сила у мене,
а любові покли́калося,
і вона то – не до свого́..

За Четвертим Ра́зом зайшла сестра моя,
(побачмо ж кров на перстах її),
пострічався брат з нею
і каже:
– Біблію вичитуєш…
– А правди не говориш…
Виміряла тоді вона йому відстань
долонею на чолі його
і поклала руку на камінь.
Заговорив той.
А брат онімів.

Не псуй і ти
і п’ятірнею своєю і п’ятою…

10 червня 1993 р., Одеса

Із сліз пахучі квіти виростають,
Та краще би не лити гірких сліз,
А потім їх дощі все поливають,
Й співає їм плакучий верболіз.

А сльози ті, неначе намистини,
Що котяться з очей, немов з джерел,
Вони, неначе росяні краплини,
І вітер по щоках їх десь розтер.

Але на землю деякі вже впали,
І проросли там квітами вони,
Та головне, щоб квітів тих не рвали,
Бо стогін прозвучить від їх струни.

Сльозини-квіти дуже особливі,
Їх не посадить жоден садівник.
Як сльози лити – то лише щасливі,
Щоб в жодну квітку біль наш не проник.

29.01.2020 р.

Nejedan ireverzibilan je dan.
Ne, je dan i reverzibilan jedan.

2020

Сьогодні геть сумні віршата,
Сяйному настрою хана.
Зима така на смак, як влада -
Послала нас і в, і на.

А я не можу, бо культурний,
Шаную гетьмана-дурка.
Нелох керує сонмом дурнів,
Мене до зграї теж гукав.

Я ж вибрав честь на полі міннім,
Для світла радісного зник.
А лютий у липкім карміні -
Хоча б дожити до весни...

А з неба - сніг, на мертвих гриднів -
Такий солодкий, як ваніль.
Хто вижив - в кріслах інвалідних
Стирає сльози з орденів.

Ми ще живі! Та вже забуті,
В тилу нікого з нас нема.
А в плечі крижаною люттю
У бій виштовхує зима.

30.01.2020р.

Переворот у Пітері, морози,
свобода, воля, ґвалт більшовиків –
на Київ насувалася загроза
колоною у тисячі штиків.
Не вміли ще кохати і стріляти,
в активі багатьох лиш юний вік,
з багнетами свідомо на гармати…
Такими і залишились навік!
Студенти, гімназисти, просто діти,
шинелі багатьом із них до п’ят.
Їм тільки б жити. Жити і радіти!
Три сотні необстріляних хлоп’ят
вступили в бій за Неньку-Україну,
за клапоть української землі,
призупинивши поступ часоплину,
осталися навіки на ріллі.
Дітей згадаймо, у часи минулі
затоптаних червоних чобітьми,
що зупинили і штики, і кулі
своїми вічно юними грудьми!

Пробиваємось вгору крізь терни,
та знічев’я у тих, що вгорі,
інквізиція псевдомайстерень
запускає свої пазурі.

Дуже тісно стає у ПееМі,
бо куди нам до сяючих зір!
І обрубують зайве по темі
двічі Майстер, Матюк і Юсір.

Опускають поета нізащо.
Пліснявіє зелена доба.
У поезії дує найкраще
на прозоре надута губа.

************************
Під веселу мелодію Net-у –
one-two-three,
               ein-zwei-drei,
                          раз-два-три
йдуть поети, звиняйте, у Лету
і щезають на сайті майстри.

2020

Jedynie serce matki uczuciem zawsze tchnie
Jedynie serce matki o wszystkim dobrze wie…

Stare polskie tango: `Serce matki`

Лише материнське серце завжди сповнене співчуття
Лише материнське серце все знає і все розуміє…

Старе польське танго “Серце матері”.


***



Виряджають

до війська сина,

Гартує біда родину:

- Молодший син,

Ти не один,

Ми любимо, ми любимо тебе!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить…


Війни скреготливі жорна

Все мелють на порох чорний…

- Молодший син,

Ти не один,

Чекаємо, чекаємо тебе!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить…


Хай згине війна проклята!

Хай виживуть всі хлоп’ята!

- Молодший син,

Ти не один,

Ми молимось за юних вояків!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить!


2018 рік

У парку горобчиків щебет,
зернини і руки бліді.
Жахливо, мій Боже, без тебе
дивитися в очі біді,

пручатися долі. Це пташка
нічого не сіє, не жне,
і Ти їй даєш. Людям важко
надіятись - лихо мине.

Я сильна була і спесива,
ховала в подушку сльозу.
Та жевжик* цвірінькає дивно,
віщує, напевно, грозу.

Збираються хмари до купи,
зашторили сонячні дні.
Так близько душі до розпуки
іще не бувало мені.

Літа гонить вітер по колу,
немов каруселі пусті.
А я ж не боялась ніколи
танталових мук і хрестів.

Ще березень згубить невдовзі
у пролісках сиву журу...
Годую птахів по дорозі...
Надіюся... Вірю... Живу!

*Жевжик - горобець
28.01.2020р.

Половіють житА, а над ними сивіють тумани,
Повний колос вклонився в подяці землі.
Чи візьмуть до себе туман цей Карпатські Горгани?
Й заколишеться колос на своєму тонкому стеблі.

Половіють житА, жайвір пісню співає ранкову,
А проміння на житнюю ниву лягло,
Колосся проснулось й між собою веде знов розмову,
І колінці свої позгинало високе стебло.

Половіють житА, вітер котить колосяні хвилі,
Та й співають із вітром вони в унісон,
Не встиг озирнутись, а сонце вже знову на схилі.
Ця краса незрівнянна непомітно бере у полон.

18.01.2020 р.

Зимовий день
гілляччям голим
бродить:
хтось голосний
розбурхує
вітри,
жбурля в обличчя
чи сніги,
чи воду.
Чи бруд нестримний…
«Чуєш,
обітри
свій двір зелений,
тихо,
у покуті…»
Зима дрижить —
затишшя
ні рубця.
…Промерзлу душу
прагнуть
одягнути,
та хто спитав,
чи це їй
до лиця?

2020

Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

То, може мрія, розпросторивши яку,
ти перетруджуєш свої думки думками
і ніч пливеш у зорянім танку́,
і чудо щупаєш ранковими руками?

Так сяє далеч несподівана твоя,
де скрекіт птиць, де скніє діва Мар’я...
Змогла вродити сяй засіяна рілля,
згадавши безкорівне безтовар’я!

Ти переселишся в хатину хуторську,
ти, декадент, "якого правди сила..."
зламала віру в правильність міську
і діалект московський підкосила.

Ти попідкручуєш своїм волам хвости,
а з часом купиш чизель-культиватор –
і будуть джунґлі злакові цвісти
між хуторів привітних і багатих!

А місто, не гостинне і густе,
з проставленими галочками фабрик,
лейкозами задме сталепрокатний цех...
і коксохіміків... і згасне в чорних фарбах.

Утікши від властей, замівши власний двір,
читаєш книжечки йвано-франківські,
ідеш долиною, доки сягає зір,
обвітрюючись небом українським.

Ти йдеш до неба, де ростуть сніги й Боги,
і проліски на зрошених плішинках,
відкопуєш міста, живеш серед могил,
поміж жінок бажаючих, в обжинках...

Ой, здалеку – не джміль, не сонце і не сон –
летить яструбеня циклографічне.
Його визво́льний рух з-під дослідних оков –
людська душа, що прагне волі вічно.

1 березня 1995 р., Київ

Г. С…

Час не спиниш і не перебореш

Страху німоти від самоти, –

Дякую тобі за те, що поруч

Є зі мною найвірніша ти.

Кращої не стріну і не хочу

Нині більше радощів і втіх, –

Дякую тобі за дні та ночі,

У обіймах жадібних моїх.

Лиш до тебе прагну звідусюди,

Щоби від самотності звільнить, –

Дякую за те, що, наче чуду,

Я тобі молюся кожну мить.

І в соку, і в цвіті безпреміннім

Вмієш бути завше тільки ти, –

Дякую за віру і терпіння,

І уміння щастя берегти.

29.01.20

Полягли під Крутами в бою,
В нерівній битві хлопці молодії.
До цього всі були вони в строю,
І в мить одну зосталися німії.

Кривава сутичка відбулася тоді,
Коли орда погана наступила...
Судилось, мабуть, бути цій біді...
Чотиритисячний загін - це була сила.

Студентів проти них лиш горстка там була,
Більшовики усіх їх розстріляли.
Життя п'ятигодинна битва забрала,
Та наступ ворога герої зупиняли.

Нерівний бій, нерівні були сили...
Склали голови під Крутами вони,
Та хоронити їх тіла заборонили,
Лише у березні зробити це змогли.

Їх прийняла АСКОЛЬДОВА МОГИЛА,
Вшановуєм сьогодні всі ми їх.
Студентів молодих та паскудь тоді вбила,
Їх кров'ю гаптувався білий сніг.

29.01.2020 р.

Не уявляю, що у світі буде
через якихось дев'яносто літ,
але гадаю, будуть інші люди
описувати невідомий світ.

Мюнхаузени-німці окаянні
освоять на Венері океан
і запанує плем’я могікан
на Місяці, Юпітері й Урані.

І фенімори купери тоді,
гойдаючись у зонді на воді,
не відаючи, що таке ординці
і викопні гурони-москалі,
повідають поетам на Землі,
що ми були останні українці.

01/20

Я спішу на поріг
й відчиняю розмашисто двері,
Що, мов мур кам’яний,
розділяють тебе і мене.
І співучим пташам,
де всміхаються зорі завмерлі,
На крилах легких
мене щастя несе неземне.

Я спішу на поріг
й зупиняюсь застигло з розпуки,
А в обличчя шмагає
краплинами злого дощу.
І тремтять неслухняно
й безсило розкрилені руки,
А роз’ятрений вітер
кричить: “Не пущу! Не пущу!...”

2002

Рукави циганки
як ворота вшир,
доломан у неї –
дорогий убір.
А в тім доломані
пісня до людей,
наче із неволі
рветься із грудей.
А пісні у неї –
як весною квіт.
Розійдеться злато
у широкий світ!

2020

Залетіла шалена муха
У розірваний мій рукав
Почалася зелена смуга
Не життя а сама труха
Роздягнувся щоб дати волю
Вилітай-но – отам вікно
А тепер от вірші мусолю
Може дійсно вони …но?

Та нехай бо мені байдуже
Тільки був би політ душі
Щира дяка Пегасе-друже
Із манжета летять вірші
Потрудилися ми добряче
Вже поет ваш колишній паж
А і мовби як ніби наче
Буцім я вже либонь не ваш

На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіяться й вірять
відстоя́ти цю твердь!

Під скривавленим полем,
під горбочком край Крут
разом з подихом кволим
ледь ворушиться ґрунт.
То закопано – юність,
не добито – стрільця,
більшовицька безумність
і початок кінця!

Сунуть ніч московити,
мов червону труну.
Українці, мов квіти,
впали в яму одну!
І далеко за Київ
розкотився стодзвін
як божественний вияв
українських сторін!

Світ єднали ті Крути,
ті звитяжні серця.
Краще – вбитим, ніж бути
як в отарі вівця!
Бо найкраще багатство –
наша пісня й земля.
І попáдало братство,
там, де ти – там і я!

У червоного за́вжди
є червоним багнет.
Після бою без правди
не мовчить кулемет,
він диктує терором,
він прицілено б’є –
за загарбанням скорим –
в рідне слово твоє!

Стань і ти – боротьбою
на горбочку край Крут!
Той, хто мріяв тобою,
дуже глибоко тут!
Всі вони – українці,
всі вони – молоді,
всі давали по пиці
цій червоній орді!

Знов останні клярнети
репресованих душ
ці вітри, мов поети,
в рай підносять чимдуж!
І народ твій горою
стане з Крут до небес!
Вічна слава героям
й хрест – щоб кожен воскрес!

7 лютого 2001 р., Київ

Дякую Богу, що дихаю
Й хочеться дихати ще.
Стрічкою, річкою тихою
Стежка життєва тече.

Дякую, що розмежовую:
Де золоте, де святе?
Де висота, де безодня є?
Дякую Богу й за те,

Що незнайомим не тикаю,
Грань не руйную тонку,
І що з природою дикою
Поводжусь не як «дикун».

За щастя формулу знайдену
«Дякую!» Богу скажу,
Бо не розгублюю райдугу
І в найгучнішу грозу.

Що впорався із недугою,
Взявши наснагу у трав,
І що веселкою другою
Райдужну подругу дав.

Дякую ще й за поезії
Зрілі яскраві рядки.
Рівень її не понижую.
Бо їй дзвінкій завдяки

Пишною, віщою піснею
Богу подяка зліта
За мрію, що нині здійснюю
З вами. А річка життя

Рідним і друзям утіхою
Тепла і тиха тече.
Дякую Богу, що дихаю,
Й хочеться дихати ще.

2017

На високій кручі, що біля ставочка
Виріс дуб могутній, йому років зо сто.
В верховітті вітер знай собі гуляє,
Співає і свище, віти нахиляє.

Та сили такої у вітру немає,
Щоби із дубочком взяти позмагатись,
Бо міцний та дужий дуб отой столітній,
З високої кручі бачить увесь світ він.

2020 р.

Погода природою править
Невимушено, жартома, –
Не хочеться вірити навіть
У те, що навколо зима.
Брунькують берези і клени,
Безсила заснуть мошкара, –
Край стежки травицю зелену
Косити вже скоро пора.
Хмаринок похмурих бескиди,
Упоперек неба і вдовж, –
Лякаючи зовнішнім видом,
Зісподу народжують дощ.
Ніхто пояснити не може
Сьогодні нікому ніде, –
За що нам покара ця Божа
І що нас узавтра ще жде?
Та тим перейматися годі
І ждати з небес благодать,
Якщо ця сльотава погода
Мені до вподоби й під стать.
Тиняючись днями по двору,
Що вже від вологи розкис, –
Дивлюся зажурено вгору
І зиркаю радісно вниз...
27.01.20

Героям-Кіборгам присвячується

***

Війна в Аеропорту
це – головний стан життя.
Війна триває 24 години на добу.
Якщо ворог не атакує,
діють снайпери, тривають обстріли…

Сергій Лойко.
Відео інтерв’ю

***


Не Марс і не Місяць,

Хоч грунт – неживий,

Це – рідна, печальна Земля,

Калічить сталевий її «градобій»,

Пекельний вогонь спопеля…


Аеропорт…

Оминають його літаки,

Аеропорт…

Марсіанський у нього ландшафт,

Аеропорт…

Бойовики - вороги

П’ють із Смертю на брудершафт,

Кружляють blutigschaft.*


Аеропорт

смертельно застуджений,

Багаторазово

Розбитий, контужений…


А чи може бути

Контуженим

Той, хто вбитий,

Чи може він,

хоч трішечки,

Жити?


Може, мабуть,

Якщо

На плечах тримає

Його

Еліта!


Реальна Еліта,

Не в брендових шатах,

Кравцями пошитих,

Справжня Еліта –

Сіль Землі:

Батьки і діти,

Літні, малі…


Від згару, пилюки -

Чорні руки,

Чорне лице…

Довкола -

Катів-людожерів

Кільце.


Професійні убивці, Зла коловерть:

Порожні зіниці, подих – смерть!


Злива снарядів,

Вогонь потойбіччя -

Аеропорт

Непоборний

Навічно!


Клацають іклами вороги:

Кіборги!

Кіборги!

Кі –

бор –

ги!


Кіборги – хто такі? -

Мозок людини,

Броньоване тіло…

Зневажають вони

Буревій вогняний,

І що б там іще

До них

Прилетіло…


Наші Герої –

Хлопці звичайні,

Живі, гарячі тіла,

Воля – Сталева.

Душі – Козачі,

Тремтить перед ними

Імла!


Душі полеглих

У Вись не злітають,

Із Живими

Утворюють

Мужності Форт.

І вдень і вночі

Вони захищають

Нескорений Аеропорт!


……….

Кривавий брудершафт


2019 рік

Собаки брешуть, люди брешуть, влада...
А ти - правдивець? Витязь добрих справ?
Облуда підла - в золотистих шатах,
А правда - гола, без гарячих барв.

Я кликав цирк: - Гайда в стрілецьку роту!
Але з вертепу чути: "Йди ти на...".
Паяц-очільник не дійшов до фронту,
"Не знав" що у країні йде війна.

Тепер генералісимус геройський,
Не лох, а супер-бупер командир.
Народ і вірить, смокче пахітоски
І спльовує на камінь-Алатир.

- Живемо,- скиглить дурень,- непогано.
А я кажу: - Поспільство на межі!
Та грузне ґлузд в чаду самообману,
Брехня брехню втопила ув олжі.

P.S:

В окопі мертві, смертю пахне криця,
За правду кров'ю платиться оброк.
А Київ спить. Люблю тебе, столице...
Бодай ти провалилась у Дніпро.

28.01.2020р.

В Болгарії є місто Козлодуй,
А в Україні – станція Козятин.
На мапі смак романтики відчуй
Та музу клич і нумо віршувати

Про Козову, Козлів і Козелець
Козляничі, Козин і Козероги,
Козельне, Козорізи й накінець
Про Козодуб, де козам правлять роги.