В яблуневих вітах зачепилось літо.
І тріпоче світом незмертвілий лист.
І снується пісня, і летить за вітром
За межу, де світло колихає зміст,
Де снуються трави, що тримають зводи,
Що гойдають плеса у небесних снах.
Затопили води всі осінні броди.
Вже зимове мливо в часових млинах.
Зачепилось літо. Ще снага не спита,
Ще вирує витік, струменять чуття.
В яблуневих вітах весняні орбіти
І нові обіти для серцебиття.
30.11.2019р.

Часу все менше, блискавки креше
кінь з-під копит.
Доля нас теше, блазень нам бреше –
то не санскрит!

Шаблі у піхвах, звірі у лігвах,
псів чути рик.
Десь загубився, мов розчинився
розуму крик.

Браття і сестри, на перехресті
дзенькіт оков.
Труби, оркестри, люди без честі,
стогін і кров…

Завтра вже грудень. Нивам у грудді –
скоро кінець?
Як воно буде – думайте люди.
З нами Творець?

IНе ангели явилися мені –
усі талановиті і крилаті
поети, що літають уві сні,
та іноді воюють як пірати.

Тут і ніяке у одній ціні,
і те, що сяє, наче діаманти,
і месники – і явні, й потайні,
метелики, аби й собі літати.

Але усяк описує себе –
і дуже гонорові, і не дуже,
аби і на вербі родили груші.

Усе прощає небо голубе,
де очевидно є іще цабе,
отці олімпу, аси і байдужі.

ІІОтці олімпу, аси і байдужі
шукають глибину на мілині,
героїв у сучасному кіні
і тиражують аніме папужі.

І ні тобі сльози у полині,
ані колючок у терновій ружі...
А я співаю, – «Ой не шуми, луже...»
та ще й акомпаную на струні.

Але не чують ні гаї, ні доли
мелодію, яка іде по колу
і затихає у височині.

Таке буває, що, на жаль, ніколи
ніде нікого не хвилює соло
у хорі душ – і до ладу, і ні.

ІІІ
У хорі душ – і до ладу, і ні
не відаємо, – бути чи не бути?
Те на арені, се у купині
і їм одне одного не почути.

Тому і залишаються одні
нікому не цікаві баламути.
І ліра є, і звуки чарівні,
та це глухому зайві атрибути.

Зате, коли озвучене своє,
то й когута зозуля впізнає
не як абищо, а гучного мужа.

Ідилія у чаті настає
і поки гонор збою не дає,
одне одного величає, – друже!

ІVОдне одного величає, – друже!
І дорогому ніби дорога
і м’яко стеле, і єлейно служить
і не Кощій іще, і не Яга.

Обоє пряли поетичний кужіль.
Були і рогачі, і кочерга...
І не чекали віхоли і стужі,
аж поки не повіяла пурга.

Одне віршує, інше помагає.
Але натура й віники ламає,
коли обоє – лялі заводні.

Дуелями займаються дуети
і пера заміняють пістолети,
коли немає сенсу у війні.

VКоли немає сенсу у війні,
то це уже на «Енеїду» схоже.
Усі бої палкі і затяжні
і ясно, що ніхто не переможе.

Юнона мріє у самотині,
сльозою умивається, не може
загоїти образи. Їй не гоже
ховатися одній у далині.
.
У неї не здіймається рука
ударити по тім’ю мужика
за всі його оказії верблюжі.

У неї ще ілюзії нема,
що якось це упорає сама.
Орли богеми бойові та дужі.

VIОрли богеми бойові та дужі.
Той коцає, а те й собі скубе
і нахиляє небо голубе,
аби її скупати у калюжі.

А заодно купає і себе
у цьому опікаючому душі
і дулею погрожує чинуші,
а бабая у яму загребе.

Але не дай то, Боже, це пихате,
фігурою до того ще й пузате,
побачити у себе у вікні.

Хизується есеями своїми
і не горить од сорому. Усі ми
уміємо горіти у вогні.

VIIУміємо горіти у вогні
і боїмося чаплі у болоті,
а сущі біси, демони і тьоті
являються, буває, уві сні.

А хочеться руно у позолоті
аби були наяди у човні,
ахейці в дерев’яному коні,
улани, єзуїти, гугеноти...

Але Амуру не до епопей.
Йому надокучає Одіссей
або Еней на морі і на суші.

Бо ліпше воювати як брати,
аніж усім за обрії іти,
гартуючи одне одному душі.

VIIIГартуючи одне одному душі,
не чуємо найменшого із нас
і як на полі бою кожен раз
у вуха затикаємо беруші.

І гроші економимо, і час,
і на війну, і на побори сущі,
на бойові ракети і катюші,
що убивають всі надії мас.

Та час іде. Його не зупинити
ані паяцу, ані ерудиту,
коли пора настала вогняна.

Піїти подалися у поети
осилювати оди і сонети...
Ця епопея, як не є – смішна.

IXЦя епопея, як не є – смішна,
а я боюся, що не засміюся,
коли на отамана-пацана
іде уже не Надя, а Маруся.

Не відаю, кому тоді хана,
коли уже немає Яна Гуса
і Жанну не карає сатана,
і влада це намотує на вуса...

Але і це уже не дивина.
Буває, опиняємось на міні
лягаємо собакою на сіні.

Затія наша хоч і осяйна,
та на тину уже немає тіні.
Енею буде не до Перуна.

XЕнею буде не до Перуна.
Йому цікава партія Зевеса.
Немає «Одіссеї» на Одесу,
хоча і залітає сарана.

Рулеткою заволоділа преса.
Опікується Вовами вона.
До Грузії немає інтересу.
Молдавію очікує «страна».

А на олімпі все немає Пана.
І на Парнасі явно не резон,
аби прийшов новий Наполеон.

І «вата» уповає ще на хана.
І поки «Енеїда» – це не «Сон»,
зоїли оспівають графомана.

XIЗоїли оспівають графомана.
У Трої революція гряде!
Бастилія в Росії упаде,
зійде з очей |полуда і омана.

Гільйотиною пахне де-не-де.
А це уже історія погана,
бо кожному, у кого є догана,
за скоєне іще перепаде.

Згадаються сієсти і бентеги,
фортуни – альфа і судів – омеги
і пізня у юдолі суєта.

Тоді і юді буде не до сміху,
і клоуну ще буде на горіхи,
якою не буває висота.

XIIЯкою не буває висота
і як би не смішила «Енеїда»,
а до Гааги все-таки поїде
осяяна зорею ліпота.

Од неї у Сибірі мало сліду.
Царю неволі зайва доброта.
І я уже радію за сусіду,
коли і їй заціпило уста.

Але якщо полегшає народу,
то я проголосую за свободу,
яка уже прийде як саме та...

І свого сина упізнає мати,
ну а мені не буде заважати
свята або наївна простота.

XIIIСвята або наївна простота
не пожаліє долара у ватру
кумиру, що за неї йде на страту.
Така її і воля і мета.

На маси уповати ще не варто,
бо це не середина золота
і не еліта. Кане у літа
усе, що має жити і сіяти.

Та не згасає полум’я долонь.
Ідуть у Лету наші отамани.
Загачуємо віртуальні чани.

Аби не гас на капищі вогонь,
еліта, із юрбою в унісон,
і хмизу додає – заради Яна.

XIVІ хмизу додає – заради Яна
таємна інквізиція «свята».
На неї ще очікує плита
єпархії Мазепи і Богдана.

Царя копита і його п’ята,
костьоли, синагоги і осанни
із мінаретів сурами Корану –
це і сьогодні «золота орда».

Нема дороги із хатини скраю.
Роняю бісер на путі до раю
усе-таки у рідній стороні.

Усе це буде ближньому на згадку.
Даруйте, що на самому початку
не ангели явилися мені.

Магістрал
Не ангели явилися мені.
Отці олімпу, аси і байдужі
у хорі душ і до ладу, і ні
одне одного величає, – друже!

Коли немає сенсу у війні,
орли богеми бойові та дужі.
Уміємо горіти у вогні,
гартуючи одне одному душі.

Ця епопея, як не є – смішна.
Енею буде не до Перуна,
Зоїли оспівають графомана.

Якою не буває висота,
свята або наївна простота
і хмизу додає – заради Яна.

30.11.19

Ілюзії лишаю за душею,
у серці перевіюю літа,
у пам'яті є візія тієї,
яка була – як осінь золота.

І я літаю іноді до неї,
коли надокучає суєта
і тугу переспівує сльота
на тихій ноті осені цієї.

Про це шепоче вітер у траві
і хмари нагадають дощові,
що і її журою огортає
мелодія далекої пори,
коли були щасливі вечори
і не було опінії до раю.

11/19

Якщо цей день і означає щось,
так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
що з пам’яті таким дзвінким відлунням
нагадує – чому́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то свіжу усвідомлену секунду,
з якої невідомо, що ще буде,
якщо забути – що́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.

28 серпня 1995 р., Київ

Володимир Висоцький. «Аліса»

У Джима і Білла
нема зараз діла
важніше, ніж вдало зібрати врожай.
Без Джима та Білла -
нікому несила
упоратись, отже - обох відряджай!

Та Джиму і Біллу
вдалося насилу
в собі вгамувати збиральний азарт.
Це Джиму та Біллу
ізнов пощастило,
бо яблука влітку копати - не варт.

На Джимі та Біллі -
які ж вони вмілі! -
тримається все в господарстві таки.
При Джимі та Біллі -
цвітіть на привіллі,
позбавлені скла парників огірки!

І Джим разом з Біллом,
обстеживши вилом,
збагнули: капець огірочкам, вважай.
Тож Джиму із Біллом,
на заздрість дурилам,
тепер не потрібно збирати врожай!

(2018)

Дощ іде… Турбот не стало
І немає суєти, –
Десь від зору поховались
Люди, кури та коти.
Тільки, мокрі та неситі,
Не вгавають голуби, –
Із-під стріхи туркотіти
Можуть, чую, півдоби.
Дощ іде… Іскриться срібно
Кожна крапля, мов роса,
Та поету не потрібна
Надоїдлива краса
Всюдисущої вологи
За ледь-ледь прозорим склом, –
Хочу в руки взяти ноги
І на двір гайнуть бігом.
Дощ іде й не хоче навіть
Припинитися на мить, –
Переповнює канави,
Прагне листя утопить.
Цей невчасний плач погоди
Стільки сліз уже налив,
Що бажаної свободи
Не лише мене лишив.
Край діброви жвавий вітер,
Як бездомний мандрівник, –
Теж не знає де подітись
Чи сховатись між осик.
Дощ іде весь день… Повільно
Ллється музика сумна, –
Маюсь нудно і безцільно
Від порога до вікна.
30.11.19

Я давно не вірю у дива.
Та веселка восени, хіба не диво.
Обрій кольорами вигравав.
Вигнулися дві дуги чванливо.

Напились водиці із ріки.
Втамували спрагу післяденну.
Засіяли золотом листки,
Що поцяткував смарагд зелений.

Вабив дегустований озон,
Ще б ковтнути літнього бальзаму
Та й поринути в осінній сон,
Під чаруючих мелодій гами.

Я давно не вірю у дива.
Та веселка восени, хіба не диво.
Обрій кольорами вигравав.
Сонечко всміхалося щасливо.

19.09.2019

В напівтемряві сірій, безликій
Тихо з вітром тополя гойдається...
Переляканий, стомлений, дикий
Хтось у мене із люстра вглядається.

Дощ на шибці, немов на роялі
Гра‘ ноктюрни у тім віддзеркаленні...
Чи знайомі мені ці зів‘ялі
Тьмяні очі, сльозами знебарвлені?

В них лиш попіл згорілої мрії
Про розгорнуті крила для пóшугу...
Що ж так швидко цей день вечоріє?..
А було у нім стільки хорошого!..

Боже, серцю прости беззаконня!
Із пекельного відчаю виведи!..
Мені знов пророкують безсоння
Невблаганної пам‘яті привиди...
_____________________
2019 р.

Як небо утрачає позолоту,
Гілля його укриє кракелюром,
І полотно, яке малює осінь,
Міняє біла магія ажуром.
Утілює ідею у нюанси,
Але показує її тактовно,
Уже нове у пошуку балансу
Розпочинає дії монохромно.
У задумі великого маестро,
Його палітра неодноманітна,
Окреслює у вимірі гротескно,
Яка межа у зміні непомітна.
2019

Гадаєте, моя любов холодна?
Збираєте крупинки снів, як мрій…
Учора лиш занедбана погода
була для вас немов тягар стихій.
Вважаєте, утіха незрівнянна —
улесливий, жертовний небокрай?
Ласкава осінь, в золото убрана,
іще сьогодні розділяє пай…
Гадаєте… А чи мене спитали:
ну, як тобі, довірливо чи ні?
Осіння панна сірим ходить гаєм.
…Холоне сонце, як невірні дні.

2019

Не в радість мені сьогоднішні свята –
Ні світські, ані релігійні,
Бо ж нечисть за горло вже хвата
Й до прірви штовхає Україну.
Під жабуриннимим поглядом Московії
Закляк світ. Про санкції белькоче, про ООН...
І невтямки йому, що ще з часів Петрових
Підлоту й силу Росія возвела в закон.

Свята і грішна... Грішна і свята
Моя із прощ, змережана стежками.
То літній дощ чи осені сльота -
Краплин рядки, що вперто точать камінь.
Росте, росте між каменем лоза,
Вітає Світло. Вербу не спинити...
Живив її не усміх, а сльоза.
Світили їй небес метеорити.
Відчуй її в льодах нерозумінь.
Збагни її, що лавою з-під ребер,
Акордом світлим чистить-миє тлінь,
Живе, сміється й молиться за тебе.

І тоді, коли випадуть перші сніги, він піде.
Буде небо тремтіти і грізна насунеться битва.
А його зігріватиме мамина тиха молитва.
І чекатиме вдома синок – янголятко руде…

Захурделиться світ і зруйнує усі рубежі.
І вогонь небезпеки палатиме довго в тривозі.
Тільки він попри все не опустить руки у знемозі,
Якщо дуже болить. Навіть там, на останній межі

Він збере у кулак свою волю і силу рясну.
Не зневіриться, ні. А стоятиме твердо стіною.
Бо готовий іти у сніги і замети до бою,
Щоб додому скоріш принести перемогу ясну.
27.11.2019

Ковтніте чачі повний глечик,
Приклейте мешти до халяв
І завтра йдіть на творчий вечір,
Який я вам приготував.

Щоб не було "швидкої Насті",
А у пахвині лютих бліх -
Ліпитиму сатири пластир
Мужам на еротичний ріг.

Пегасові сипну квасолі,
Щоб був, неначе колобок.
А вам - ліричих різносолів -
І про природу, й про любов.

Спитайте в кума-пустобріха:
До мене варто йти чи ні?
Авжеж! Для кожного є пільга,
Немов для власної жони.

Тому кінчайте шури-мури,
До вечора не лізьте в гугль.
Летіть в музей літератури,
Почну в шістнадцятій нуль-нуль.

29.11.2019р

Денне світло вмикають о третій пі ем - листопад.
Довжиною короткого дня не поміряти року,
Мимо прілого листя уже не ступити ні кроку,
Ліхтарі мерехтять на стовпах і меркурій на спад.

Листопадове сонце бліде і холодне висить
Тимчасове, мов лампа під стелею без абажура,
Непозбувна бентега, нудьга, безпричинна зажура,
Ще здається лишився коньяк - що ж, давай, принеси.

Це країна туманів, дощів, безкоштовних газет,
Що жовтіють, всихають і в підсумку пріють мов листя.
It’s the circle of life - знову ранок, і вулиці чисті,
Генерацію Ікс береже генерація Зет.

Не питай мене, що загубив я і що я забув
В цьому краї гарячого чаю і білоі кави,
Ми обрали собі народитися мандрівниками,
Тож приречені до іноземних звичáїв і букв.

Підлаштовуєм тіло під викрій місцевих лекал
І вчимося кордони світів непомітно долати.
Карл, англійський король, монумент на коні і у латах
Невдоволений. Пізно - ми тут. Ми приїхали, Карл!

І чорніють птахи - наче букви - на білому тлі,
Аркуш неба газетним листком від землі відлітає,
Що там пишуть про нас? Ну гаразд, ну давай почитаю,
Але написи майже невидимі звідси, з землі.

Літаки, мов лелеки, рушають на південь і схід,
Неозброєне око засліплюють відблиски крилець,
Поки ми вибираємо із варіантів кирилиць,
Неозброєне серце обдерши об зовнішній світ.

І осіннє останнє примарне холодне тепло
Нам нагадує щось, а що саме - уже не згадати,
Залишаються тільки абетка і деякі дати
І осіннього неба нейтральне нелагідне тло.

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

У квітці з ельфом веснянка спить.
То першопро́лісок чи остання хризантема?
Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
Така проста земна музична тема…

11 травня 2003 р., Богдани

І куди ми з тобою в недобрий цей час забрели?
Під ногами — каміння. Попереду — чорне провалля.
Ми долали цей простір.
А може, не ми то були?
Може, то лише тінь наших душ, наших мрій віддзеркалля?..

Відділя від загибелі нас необдуманий крок,
А позаду в сліпому тумані розтала дорога...
Ми — заручники власних бажань, невгамовних думок,
Та без них нам чомусь навіть зрушити з місця незмога.

Забриніла, долаючи сум, полохлива струна
І наповнила змістом нови́м цілий світ таємниче.
Чуєш, ген та мелодія скрипкою в небі луна
І до себе так ніжно серця наші стомлені кличе.

Вітром листя покірно несеться й зникає за мить
У глухій чорноті, звідки втрачене вже не дістати...
Та якщо ця безодня запрагнула нас зупинить,
То пора нам з тобою навчитись над нею літати.
_____________________
2019 р.

Осінніх днів тривка зажура
Навколо мене і в мені
Владує мовчки та похмуро,
Як безталання в талані.
Несамовита, передчасна,
Несхибна й гостра, наче біль, –
Вона зненацька, без пояснень,
Попала глибоко у ціль.
Адже навколо розлилося
Й назовні душу виверта
Тривке осіннє безголосся
І небувала пустота…
29.11.19

Момент істини стане пророчим,
Коли глянеш пильнесенько в очі -
Ці бездонні, прозорі озерця
І тоді дорога до серця
Вже не буде такою крутою.
Від токсинів звільнившись і болю.
Від людців, що хижіші від круків,
Свої стріли націлили з луків,
Геть протравлені опієм зради.
І якої мети заради...
Знов клекоче ріка каламутна
Псевдо вождиків всує розпутних.
Завмирає життя, кровоточить.
Що нам знову вони напророчать?
Кігті рве запопадлива зграя.
Чи до пекла біжить, чи до раю.
Чи торує дорогу покути...
Знову розум обплутують пута.
Кров посмоктують яструби з рани.
Де не глянеш, кругом клептомани...
Вже від відчаю люд туманіє.
Чи ж бо є ще на краще надія...
Як вщерть болем наповниться серце,
Глянь у рідні, бездонні озерця.

Вдома радості багато –
в Ясі перше слово «тато»,
а учора, під обід,
пролунало раптом – «дід».
Кожен день новий здобуток,
невтямки матусин смуток,
бо на мамине «кульбаба» –
всі почули зичне «баба»…
А сьогодні дивина,
неньку кликала вона
і лиш та відкрила браму –
Яся з криком: «Мама, мама»!

Ходить осінь в садах і розвішує жовті знамена,
Не цілована ще ні снігами, ні синню льодів.
Знаю, що і вона, як і я, збереже достеменно
Кожен подих тепла у затишші доспілих плодів.

Ходить осінь в садах, розмальована, вбрана, мов панна,
Щедро всім роздає золоту і принадну красу.
І щаслива земля їй співає величну осанну,
Та і я їй подяку від себе у серці несу.

Ходить осінь в садах, не спиняється, жодної миті
Не минає без неї, дивується, радує світ.
Листопадовим сяйвом озветься в минулому літі
І пошле до майбутнього свій золотавий привіт.
20.11.19

Середньовічний місяць
круглий
над небокраєм-замком
нависав.
І снилися йому промерзлі
груди
і призиміло вимріяний
став…
Трималося вуаллю гілля
чорне.
Пліткарки-птахи пеленали
сприт…
Здавалося: далекий привид
стогне,
а може, чули, як уже
зимить?

2017

І
Біблія описує усе,
що було, і є, але не буде,
поки Землю населяють люди
ті, яких диявол ще пасе.

Це і є очікувана ера,
у якій усі одна сім’я
і немає часу на химери
у перипетії житія.

От якби не мали ще й спокуси
і любили іноді свою,
не було б ознакою розпусти –
їсти що попало у раю.

ІІ
А в Едемі упіймали Єву.
Показала змієві вігвам
і не мав куди піти «налєво»
винахідник палиці Адам.

А кого ця діва породила?
То Отець лиш відає один.
Незаконний Каїн, бісів син
піднімає Авеля на вила.

Ноя залишає дикий Хам,
Яків емігрує у Єгипет...
Маємо і досі за фіг вам
і за Єву, палицею биту.

Як там не було – іде війна
і володарює сатана,
поки не появиться Месія.

Умирають дочки і сини
і кінця не буде у війни,
поки буде Азія-Росія.

ІІІ
А в Едемі, як не прикидай,
для Адама це уже не рай
мати ту, що зрадила учора.

У вігвамі – як там не було,
може і лишалося тепло,
та не рай – Содом або Гоморра.

11/19

Мені наснився дивовижний сон —
Я знов мале допитливе дівчисько,
Співа зі мною вітер в унісон,
Черешня віття нахиляє низько,

І сонце гріє посмішку мою,
І жук-рогач ховається в долоні,
Я серед саду радісна стою
І їм солодкі ягоди червоні.

У тому сні бабуся ще жива,
Мене із хати кличе до сніданку,
І в пам'яті моїй її слова
Звучать, звучать, звучать безперестанку...

Варенички гарячі і пухкі,
Смак молока немов куштую досі,
І руки ті бабусині м'які
Мене так ніжно глядять по волоссі...

І сміх її, такий веселий сміх
Натрудженої втомленої жінки,
Він всю любов життя її зберіг
І лиш набув печального відтінку.

Торкаюся до прохолодних стін,
Вдивляюся в старі над ліжком фото,
І віриться — сумних не буде змін,
Не знатиме оселя ця скорботи,
Хоч, мов вода, біжать, біжать часи,
Тікаючи з минулого в прийдешнє...

Мене збудили діток голоси,
Солодкі, мов бабусині черешні!..

2017 р.

Мальви на долонях,
Гірко на вустах,
Вперто ницу долю
Пробую на смак.

Поспіхом ковтаю:
Мить…ще мить – на вдих…
Лиш одна мета є
Крізь журбу і сміх.

Осені двійнята:
Я і дощопад.
Дітками багата,
Хай усе невлад.

21.10.2013

Змінити курс! Спинити неможливо...
Приречений скитатися повік
Фрегат чекає свіжого припливу...
Та мокрі сльози капають з повік,

Селена плаче... Омивають зливи
Самотню душу моряка. Потік
Несе у далі корабель бурхливо
У нескінченний і стрімкий протік...

Збирає сліз епічні монологи
І якорем відловлює моряк,
Щоб віднайти до місяця дорогу,

З'єднатися з богинею... Маяк
Горить далеко... Хвилями тривоги
Пливе він... Добереться? Аніяк!..

© Володимир Верста
Дата написання: 17.08.18

Ні подиху, ні вітру, ані грому.
Був день жарким,як лава. Дім мовчав.

Ти так давно втекла із цього Дому,
що Дім тебе тепер не впізнавав.
Звикав.

Вдивлявся в Тебе знічено й тривожно,
а, втім, налив,як гостеві,вина.
І шепотіли Стіни заворожено:
- Невже ВОНА?
- Невже - ОТА,що марила Світами
Вершинами,Дорогами,Людьми,
Двобоями - як Дон Кіхот- млинами,
якій такі тісненькі БУли - ми?

І плямкали старечими губами,
і дихали стречими грудьми

пригадуючи те "не повернуся!"
й з картону Крила: до зірок-лети!

Лиш Батько із портрета посміхнувся:
- Нарешті - ТИ...

Вірте в  Бога і правду
і дасте собі раду,
запалайте Свічадом
для любові, добра.

Прийде смерть- не спитає,
чи готові до раю,
кожен лист опадає,
як приходить пора.

Поки марите світом
будьте щирі, як діти,
щоб на крилах злетіти,
нищіть думи сумні.

Хрест несіть від порога,
буде важка дорога
не питайте у Бога
і за що це мені?

Всіх навчіться прощати,
день новий уквітчати,
не кидати за ґрати
вільне серце своє.

Не існуйте понуро,
не картайте минуле,
не гадайте, що буде -
бережіть те, що є.


27.11.2019

Гриби. Соління грибів.
Холодне підземелля слів.
Трофеї. Спро́квола застілля.
Похмілля.

Ряди. Сто сорок рядів.
Холодне підземелля слів.
Актори. Гра вкрай нікудишня.
О.Вишня.

Дзвінок. Ще кілька дзвінків.
Холодне підземелля слів.
Мов мову, я тебе вивчаю.
Час чаю.

Король. Каре королів.
Холодне підземелля слів.
Серед сестер молодший брат.
Квадрат.

2 жовтня 1999 р., Богдани́

Ні, то не зрад закружляли воронячі зграї,
раптом змістивши планети таємної вісь.

Просто, мій любий, на світі усе одцвітає.
Все одцвітає, мій дивний, на світі колись.

Квіти шалені стають сухоцвітами.Снами.
Падають в землю в порожнім пожовклім саду.
Просто це осінь поволі стає поміж нами,
Підуть дощі. І з дощами я також - піду.

Доки ще серпень не стяв своїм серпиком серце,
доки пелюстки гойдають дзвінку висоту!

Вчасно прощатись - гірке, але мудре мистецтво.

Хай я, мій світлий, без болю в тобі одцвіту...

Ой, який цікавий світ:
тут пухнаті пес і кіт,
півень, качур та гусак
і у яблуках рисак!
Жовті та рябі клубочки
цівкають побіля квочки!
Все навколо щось нове,
кожен день біжить, пливе,
скаче, гавкає, пищить,
то муркоче, то скавчить.
Хоч мені ще мало літ,
та який цікавий світ!

Нанизались
на згаслі
віти
позолочені
сиві хмари…
Липі
липень би
знов уздріти,
та осінні
снують
примари.
Горизонт
сивочоло
мириться,
а деревам ―
таки неспокій:
потирають
підмерзлі
вилиці
та порипують
сонним боком.

2017

Судить людей пытаются другие "люди",
Толкуя иногда ошибочное мнение
Обвиняют каждого второго в блуде,
И подают это как истинное утверждение.

Например, молодая пара по улице идет
И думать каждый начинает, что живут они только для себя,
Ну а на деле же ведут монеты каждой счет,
В объятьях маленького мальчика скрепя.

Или же, стоит парень у доски, решить пример пытаясь,
Но слышит только, что он является очень плохим учеником.
Ну а парень дома природой восхищаясь,
Картины разные писать пытается тайком.

И так, судить людей ты даже не пытайся,
Не за тех, кем являются они, ты можешь их принять.
Со всеми людьми всегда общайся
И не старайся их по внешности понять...

Володимир Висоцький. «Аліса»

Ге́й ви, приморожені, -
так, що зубозціплені!
Наскрізь заволожені,
суспіль хутрозліплені!

Гей, великомученики
крижаної зони!
Вправи неминучі таки, -
гайда в перегони!

Ох, ухнім!
Ух, охнім!
Хай плюхнем,
зате просохнем!

Всі мурашкошкірові,
до рубця промочені -
руште без ранжиру ви,
в рівному оточенні!

Мокрий хвіст - всі крихти мете,
мокрий ніс - холоне...
До нагріву бігтемете, -
скопом, не в колоні.

Ех, ухнім!
Ах, охнім!
Хай плюхнем -
зате просохнем!

Хто там слави першого
прагне до останнього?
Ближчий, попридерж його,
та дарма не гань його:

всіх, хто вперто рухається,
хоч вже сил немає,
хто бувалих слухається, -
приз вкінці чекає!

Так, ухнім!
Так, охнім!
Хай плюхнем,
зате просохнем.

Гонки в нас - невинніші:
борем в тілі дрож це ми!
Станем всі на фініші
спільно-переможцями.

Тут - манери вишукані,
всі - взаємно чемні.
Зупинились висушені? -
вельми всім приємно!

Ху! Стали,
бо «здохли».
Пристали,
зате просохли!

(2018)

- Зайчику, хлопчику, промене сонячний,
смутку моГО - не руш!

- Буду тобі - і в біді, і в помочі -
хочеш-не-хочеш! - муж!
Грати весіллю на нашій вулиці -
вийду з будь-ким на герць!

- Глянь-но: на палях вже вік вовтузяться
зранених сто сердець.
Серце ж моє - то чортяка воскова,
і не бери до рук!
Стане й без мене на вік твій, соколе,
невиліковних мук.

- Долею- трунком, а все ж - дарунком...
Далі - хоч прірви край!

І накриває своїм цілунком
тихе моє "Втікай..."

Між тобою і мною одна лиш сукенка тонка,
під якою пливе по тобі, ніби човник озерцем,
найщасливіша в світі моя найтвоїша рука,
делегована в рай моїм битим самотністю серцем.

То не вітер -- то я задираю сукенку твою,
аби ноги твої від колін цілувати до лона.
Ти купалася в морі? Моя ж ти медово-солона!
Не пручайся. Полежмо. Побудьмо обоє в раю.

То не море -- то час, наче хвилями, крильми шумить,
ще й піском шелестить, ще й вустами твоїми шепоче:
"Зачекай... не спіши...уповільни, будь ласка, цю мить...
і, можливо, тоді відлітати вона перехоче..."

А сама ти шепочеш: "Ну де ж ти?.. пливи ж... я ріка,
чиї хвилі, повір, загойдають тебе до нестями...
стань моїм... відтепер -- ні порогів, ні гребель між нами...
між тобою і мною одна лиш сукенка тонка..."

Побудь зі мною,Осене,не йди!
Намилуватися ще дай тобою.
Теплом таких погожих,гарних днів
І хризантем невянучих красою.

Блищать сльозами роси у траві,
Веселка в листопаді - просто диво!
Аж млію я від крику журавлів,
Вже скоро і мені в небесний вирій.

А смуток личить, Осене, тобі!
І в унісон душа бринить мінором.
Останнє листя падає до ніг...
Я підніму.Зігрію у долонях.

Тобі пора вже йти?Прошу- не йди!
Ну й що,що Грудень близько, на порозі.
Я пам'ятатиму тебе завжди
У моїх віршах,у піснях і в прозі.

Повернешся?Це знає тільки Бог!
Усе в житті лише по Його волі.
Проснувся...Вже виблискує сніжок.
На згадку Осінь посріблила скроні.
19.11.2019

Пошию плащ собі прозорий
з нито́к осіннього дощу
і тихо в далі неозорі
свою уяву відпущу.

До зір полину ніби птаха
в казкові, неземні краї,
де почуття часу́ і страху
вже чари втратили свої.

Униз впаду протуберанцем1 –
втону в любові міражу
і повість пристрасті багрянцем
на тлі осіннім напишу!.

Тиша явно не матроська.
У Гаазі – тишина.
Чіна, сучий Ин і Moskau
обирають пахана.

У Європу йде руїна,
у Гааги є сусід –
Moskau... Сучий Ин і Чіна
окупують білий світ.

Їм усюди мало місця.
Зазирає ще за тин
бойова лукава трійця –
Moskau, China й сучий Ин.

У Китаї - «наші в доску»,
у Кореї – все війні,
моська чапає у Moskau,
Україна – у вогні.

Не доїли наше сало,
то грабують у бою...
Чайканші, Сосо і Мао
почивають у раю.

Та лишили недоноска.
Тиша є, але матроська.

Скаженіє вертухай,
бо Росія – це не рай.

І Китай іде на Moskau,
а Корея у Китай.

11/19

А я рахую Осені прикмети:
гіркі горіхи, Огріхи, гріхи,
слова, вітри, плащі, дощі, дахи,
і яблука - мов крихітні планети,
і мокрий - день, і кашель - що сухий.

Достиглих груш жовтіючі церковці,
що на базарах - вроздріб і гуртом.
І дядько, що кудись біжить з торТОМ,
вірніше - з ТОРтом - у самій футболці
в шалений дощ... і сонячний фантом

що виглядає злякано і блідо,
бо літу - край, каюк, кранти, that's all...
І надпис під "пологовим": My soul!
Я ДЯКУЮ ТОБІ ЗА СИНА, ЛІДО!!!
а трохи нижче "МОЖНА НА ФУТБОЛ?"

І листя, що кружляє, лине, плине,
спалахує, мов лисячі хвости,
від холоду зіщулені мости,
трамваї і трамваїв жовті спини.
І тут би щось трагічне - про "НЕ ТИ"

про "я давно забути Вас повинна..."

Та в серці - тихо. ПОрожньо.
І синьо...

Прости.

Блакитний корабель відчалив уночі,
повільно і печально пливучи.

Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.

Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.

Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…

А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.

Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…

Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!

Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.

9 жовтня 1996 р., Київ

Над річкою старе село узліссям,
гриби, чорниці і садів розмай.
Та у тридцяті роки над поліссям
пронісся смерч -"В могилу закопай".

У кожній хаті голод нищив душі -
ні соняха, ні крихти на столі.
Лемішка з бур'янів, злиденські воші,
гнилля колгоспне в зораній ріллі.

Марія з лежака ледь піднялася,
(у хаті, як в могилі, мертвий дух)
і кинулась до ліжка. Її Вася
спав праведно, вощаний, вже задуб.

Взяла маля на руки, щоб зігріти,
поцілувала, глянула на піч,
чи ще ворушаться опухлі діти -
Ганнуся, Зоя... Тиша усебіч.

Не вистачало сили заридати
і битись головою об стіну.
Ще й тижня не пройшло, як вмерла мати
й поклала чоловіка у труну.

Як вижити, куди подітись, Боже?
Де заробити бідній на харчі.
Не вкрасти і продатися не може,
ні взятися за вила й рогачі.

Безвольна, квола, тільки шкіра й кості.
Минула двір, обніжкою бреде.
А тут сусідка запросила в гості
прикласти немовлятко до грудей,

її померло, може, дасть поїсти
із милости? Того ніхто не знав.
Брат, чоловік - колишні трактористи,
на цвинтарі. Сама скоцюрблена,

нечесана сусідка, мов причинна,
налиті кров'ю очі на лиці.
І пригощає, це моя дитина -
маленький пальчик бачте в холодці...

Марія, бігла із тієї хати,
ковтаючи сльозу немов горох,
на кладовище сина поховати.
Отямилась... і виживе, дасть Бог.

26.11.2019р.

Держава не держава - щось фантомне...
Рече паяц безтактно недожарт:
- Скінчилася війна, пора додому
І годі заважати торгашам.

Чекає вдома жінка-вередуля,
Іди її, а не Донбас рятуй...
Уперлася провладна в спину дуля
І запах зради чути за версту.

О, як же тихо нині над Майданом,-
Ні сполохів заграви, ні димів...
Упала булава з руки Богдана
Та у Дніпро скотилася у тьмі.

Пішли до раю небайдужі, зайві
Під звуки єрихонської труби...
Візка спиняю на алеї Слави,
Вищить від болю колесо судьби.

Навпроти - дама. На руках болонка,
На плечах модна шуба із шиншил.
Звикаю жити без мети та ока,
Без ніг, без серця, розуму й душі.

27.11.2019 р.

Рипить, скрипить, та меле на страждання
шматки жури, старий дідівський млин
і жорнами надії-сподівання
перетирає він на сірий тлін.

Крильми вітряк сухий хапає вітер,
пресує миті у години, рік,
шикуючи слова із сотень літер
в годину смутку – двадцять перший вік…

Скрипить душа і тяжко ниє серце
за мій народ, що тане у імлі.
Симфонія життя, фінальне скерцо,
і дзвін лунає по батьків землі…

Чомусь так хочеться грози,
Щоб стрепенувся світ громами
І грішну землю з небесами
З"єднав з висот і до низин.

Танком свавільним блискавиць,
Щоб запалало небо грізне.
Кохай її, поки не пізно.
Впади останнім блиском ниць.

Нехай стихія освятить
Шалений ритм сердець гарячих,
І спалах в темряві незрячій
Осяє щастям кожну мить.

Чомусь так хочеться грози,
Як апогею зрізу літа.
Стіною дощ... Безумством вітер
Любов не зможе загасить.

9.08.2019

Ну що ж, Джульєто, життя - вже проза:
тушкуй котлети, суши мімози.
Кидай чекати Коня і Принца.
Знімай пуанти. Тобі за тридцять.

Звикай, Джульєто, до перших тріщин
в ранковім люстрі - нестерпно віщім,
нестерпно чеснім, чужім - нестерпно,
де мерзнуть ноги... Чи - крила терпнуть?

І терпне спогад - вуста гарячі,
Солодкі... Вперше... П'янкі... Незрячі...
Ванільний опік... Кордони стерто...
Пульсують крила...

Горять котлети.

І п'є тихенько коньяк - Джульєта.

Палають спалені мости,
Пашіють ноги.
Яснять зі сховків самоти
Нові дороги.
Скипає, стигне в жилах кров,
А в серці - карбом.
І знаки згублених підков
Край шляху - скарбом.
Калина стужу перейде -
Не заніміє.
Зростить пагіння молоде
З вогню стихії.

Шанували тіло й загубили душу…
Я би і заплакав, та сміятись мушу.
Без душі потішно – не бере ядуха.
Дістаю локшину, вішаю на вуха.
Світ стає навшпиньки і росте угору.
Потім йде до храму випити кагору.
У сусіда скрута, затуляю очі.
А у мене лихо, той сусід регоче.
Забирайте душу, не чіпайте тіло.
Не гатіть на сполох, не моє це діло…

23.11.2019

У нещастя і досі не віриться,
Але час в Україні лихий.
Похилилась калинова китиця,
Сонце падає за небосхил.

Б'є по тімені Господа палиця
І кривавих не вимити плям...
Годі плакати! Хай воно сказиться!
Краще шию зчавлю москаля.

Роздеру його пельку ручищами
І чорнозему всиплю цебрО.
Дротом карк обкручу його кільцями -
Одплачу за убивства добром.

Степ ковиловий мінами зорано,
Бій щоночі з ордою важкий.
Та кацапи тепер заговорені,
Бо підтримують їх хохлаки.

Поховалася погань у закути,
Миру хоче. А я іще ні!
Знов кацапок учитиму плакати
Над могилами власних синів.

26.11.2019 р.