І
За Біблією, слово – меч
і від лукавих – оборона
устами Бога і предтеч,
ім'ям небесного закону.
Так ойкумена береже
свій образ у своєму краї,
де слово зайве і чуже
до вух Його не досягає.
У ньому сила і краса
молитви мовою живою...
не заяложене юрбою,
воно являє чудеса,
коли почують небеса
думки, озвучені тобою.
ІІ
Минають ери і світи,
царі, імперії, моголи,
та залишається навколо
усе, чим є і будеш ти,
і не розсіється ніколи
живе інформаційне поле
твоєї волі і мети.

ІІІ
Ми українці... не манкурти...
Ми сущі як і має бути...
багаті мовою, не злі,
поволі ідемо у люди,
великі люди... і малі...
щезають голі королі,
а мова проникає всюди,
тому її бояться юди
і уникають москалі...
....................................
тому Московії не буде
ні в Україні, ні в імлі,
а «будуть люди на землі...»

08.2020

Пограбувавши Русь і пів Європи
І звівши у степах Сарай Бату,
Щоб пам’ятали скорені холопи
І прославляли Орду Золоту
Звелів Батий із золота двох коней
Відлити і поставить на виду.
І стали коні наче на припоні.
І всі хто потрапляв тоді в Орду
Дивилися могутності ординській
Багатствам її заздрили потай.
Лиш люди руські подивившись зблизька
Чомусь шептали: «Добре почекай!..»
Бо в конях тих їм бачились ікони
Обдертії церковні куполи
Жінок прикраси гривні і корони
Що із Русі ординці загребли.
Прийшли часи і от одного року
В Сарай Бату у самий розпал дня
Загін сміливців русичів нівроку
Ввірвався й прихопив собі коня.
Для остраху пошарпали монголів
І поки ті ховались по ярах
На воза вкинули його і нумо в поле
Поки іще скував монголів страх
Монголи правда швидко похопились
І спорядили військо навздогін
І наздогнали. За шаблі вхопились,
Притиснувши до річки весь загін.
Весь день ішли кривава люта січа
Стомилась смерть жнива свої справлять.
І тільки, коли день змінився ніччю
Монголи почали перемагать.
Один за одним русичі вмирали
Встеляючи ворожим трупом діл
Аж поки і останні з них упали.
І опустилась ніч на купи тіл.
Та вранці, як монголи не шукали
Знайти коня так і не спромоглись.
А русичі померли й не сказали.
Куди той злополучний кінь подівсь.
Можливо й Конка десь його ховає
А звідки й назва теж могла б піти
Лежить той кінь часу свого чекає.
А ви його не хочете знайти?

Всміхається великий сонях
Ще своїм цвітом запізнілим,
Голівку поверта за сонцем,
Хоча уже минуло літо.

Промінчики він ловить теплі,
Купає в них пелюстки жовті,
Коли ж дощем заплаче небо,
То не боїться, що намокне.

Стріпне краплиночки прозорі
З пелюсток, наче з парасолі.
Хоча один зостався в полі,
Радіє світу жовтий сонях.

2020 р.

Я люблю його,
не заважайте
і не зневажайте ви мене,
хто вогонь –
нехай попалить слайди,
хто вода –
нехай позахлине,
я люблю його,
і ці концерти
я даю сере́дночі не вам;
у торосах торсів
па́перть вперта
відправляє будні ваших драм…
А своє
я тут відпочиваю,
я люблю його
і вас прощаю.

21 листопада 1992 р., Київ

"Чому ти плачеш, Зайчику,
Та ще й печально так?" -

"Я загубив Морквиночку,
Люб`язний пан Їжак!" -

"Не треба побиватися,
Не треба горювать,
Тримай мою Морквиночку
І годі сумувать!" -

Х`тів Зайчик посміхнутися,
Та швидко посміх згас
І Зайченя розплакалось
Сильніш, ніж в перший раз.

"Ну як не поталанило
Нещасному мені:
Був не згубив Морквиночку,
Мав зараз би аж дві!"

Степ приазовський вільний і широкий.
Дорога рівна, як стріла, лежить.
Бува, що річка шлях перебіжить
Чи вигулькне курган з якогось боку.
Та більш ніщо твій погляд не спиня
І їдеш заспокоєний, розімлілий.
Поглядуєш: чи сонце ще не сіло,
Сповіщуючи про скінченність дня.
Зненацька перед очі вирина
Якась споруда, як для степу дивна.
Здалеку – начебто стіна камінна,
А зблизька зовсім наче й не стіна.
Здається, хтось звалив велику силу
Каміння із піском упереміш.
І скільки ти здивований стоїш,
Уздрівши вперше Кам’яну Могилу?
Звідкіль це диво у степу взялось?
Хто сотворив його в часи далекі?
Крізь темінь літ, здолавши шлях нелегкий
До нас легенда давня донеслась.
Колись, говорять, жив у цих степах
Чи богатир, чи велетень. І звали
Його Богур, і якось так вже стало –
За щось на нього в гніву був Аллах.
Сказав: - Як хочеш прощення мого,
Бери каміння із отого кряжу,
Носи у степ. Хай на рівнині ляже
Гора каміння, і щоби кругом
Із неї степ навколо проглядався.
Богур наказ виконувать почав.
Каміння з гір руками видирав,
На спину клав, аж від ваги вгинався,
Ніс в степ, аж до Молочної ріки,
Там, де велів Аллах вершити гору.
Важка робота видалась. І скоро
Набрид Богуру труд його тяжкий.
Аби скоріше виконать наказ,
Він вирішив до хитрощів удатись.
Нащо каміння укладать, старатись,
Як можна сили зекономить й час.
Тому каміння кидав як попало
Аби лишень вершилася гора.
Хай там просвіт, а тут буде діра –
Аби трималось та аби не впало.
Та користі від поспіху нема.
Ще кажуть: чорт роботу скору любить.
Бува, й найкращі наміри загубить
І добре, як зусилля лиш дарма.
Вже пів роботи лишилось позаду.
Ще не гора, та вже і не горбок.
Але один необережний крок –
Богур застряг у кам’яній громаді.
Як у лещатах стиснуло його,
Ні вниз, ні вгору і не здвинуть брили.
Як не старався – не достало сили.
Так і помер від поспіху свого.
Від голоду віддав Аллаху душу.
Аллах же вітер у степи послав,
Щоб щілини піском позасипав
Аби ніхто громаду не порушив.
В її глибинах богатир лежить.
Його кістки защемлені камінням,
Мабуть, іще біліють і донині
І час повз нього поспіхом біжить.
Чи так було, чи вигадки – не знаю.
Коли ж стою на плитах кам’яних,
Неначе голос вилітає з них.
І я всьому, що чую, довіряю.

А ви бували в Котельві?
Ні! Неодмінно побувайте!
І виростуть слова живі
якщо не в оди, так у байки.

А ви бували в Котельві?
Ні, не чіпайте з нею сайти.
А з чистотою в голові
в містечко ладне приїжджайте.

Й зустріньте (трішки потерпіть)
бузкові сутінки, казкові
не в Тель-Авіві, не у Львові –
у виноградному алькові,
у слобожанській Котельві.
Тож побувайте в Котельві,
де сяє сало на пательні,
де зачекались кораблів
красуні – сосни корабельні.

Де світять гори гарбузів,
де океани картопляні,
де будуть раді вам усім
гостинні славні котельв’яни.

А котелевочки ж які!
Обріжте (йо ж мойо, жаркі!)
і сум, і сором, й обережність.
І, поскидавши піджаки,
макітри гублять котелевці!

О як виблискує гопак!
Так що квітує вдруге вишня,
так що в танок іде Ковпак
бруківкою погруддям пишним!

Комфорт покиньте, мов тюрму,
не до Полтави чи в Опішню
ви приїжджайте – в Котельву,
врочисто встрінуть і троїсто!
Пора палати чудесам!
Мені ж пробачте, що був сам
у Котельві моїй проїздом.

Крізь миле селище везли
в Пархомівку, в музей Луньова.
Коли б іще промчався з ним –
красу й дива не пропустив
і в Котельву влюбився знову!

2018

Я на цій земельці не воскресну,
Без дітей помру. Своїх. А жаль...
Ти мене не впустиш в рай чудесний,
Я - чужий. І ти мені чужа.

Наче й непогано ув алькові,
Ти кричала "Ох!", і я кричав...
Нащо діти, як нема любові?
Мрії, мрії - казка і печаль.

Нині - все тіп-топ, а далі - сварка,
Позриває нам обом дахи.
Я - самітник. Битий вовкулака,
Ну, а ти - невільниця жаги.

Заповзла. А я ж тебе не кликав!
Рвеш від хоті мій змокрілий чуб.
Йди до біса! Чи до чоловіка...
Ні! Стривай! Тебе не відпущу.

29.08.2020 р

Закордонне кіно…
Нікогісінько поруч
У відкрите вікно
Невгамована горіч…
Провідниця до сну
Ти чому бліднолиця?
А роса на росу…
Грім страшить, блискавиця…
А кіно як кіно -
Увімкнсмось навпроти
І цигарка й вино
Дочекались, непроти…
Неприступний форпост
Ми до рання осилим
Наливаю і… тост
Спершу так, у півсили…
26.08.2020.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу,

Щоб чорне золото добути,

Треба глибин землі сягнути,

І кожну мить ризикувати,

І не боятись лаву брати,

Ті відчуття і почуття,

Які свідомо, в кожну мить,

Тому й душа його тремтить,

І що не раз допомогає,

Терпіння, сили добавляє,

Те , що сім'я завжди чекає,

І Боженьку про це благає…2009



Шахтер - профессия героев,

Без преувеличения скажу,

Чтобы черное золото добыть,

Надо глубин земли достичь,

И каждое мгновение рисковать,

И не бояться лаву брать,

Те ощущения и чувства,

Сознательно, в каждое мгновение,

Поэтому и душа его дрожит,

И что не раз помогает,

Терпение, силы добавляет,

То, что семья всегда ждет,

И Бога об этом просит ... 2009

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як житя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.

Одягла́ акваланґа, стрибну́ла!
Ніби в мушлю, у вухо морське!
Враз підводного світу сьорбну́ла
і скотилась на дно, на м’яке!

Хтось чекав тебе довго на суші,
більше року тужливо зітхав.
Океан запоро́шені мушлі
на зруйнований пірс видихав.

Став дельфінчик твоєю душею,
хвилька билась од серця твого,
хтось докинув монетку дешеву –
щоб, бува, не втопила кого.

21 липня 2001 р., Богдани́

Згадаймо всіх полеглих у борні,
огні війни, жаристому горнилі,
Вітчизни вірних доньок і синів,
що вічно спочивають… у могилі.

Згадаймо всіх, хто Неньку захищав
не залишавши ворогові шансу,
як ярко вогник в їх очах блищав
і про ціну життя – найвищу таксу…

Хай завжди свічка пам‘яті горить
яскраво і нізащо не згасає.
Як пам‘ятати будем кожну мить –
лише тоді герої не вмирають!

Над озером женевським причаїлись
Зеленуваті камені-жабки,
А на одному – мов змія скрутилась,
І гріється на сонці залюбки.

І видно дзьоб орла і грізне око,
І розпростертих крил могутній змах,
Що спокій бережуть цих вод глибоких
В легкого вітру кольорових снах.

Вдивляється пошрамлене каміння
(Кар`єр тут був, трощили брили в нім)
У тихі мерехтливі ці глибини,
Як воїни, поранені в борні.

В Швейцарії і справді знаєм – гори
Над озером велично височать.
Воно - - країни символ – так говорять,
Де спокій, мир, любов і благодать.

8.01.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Є недалеко нашого села
Червона гірка – і крута, й висока.
Ріка розмила пагорб, як текла,
Шматок відгризла із одного боку.
І показала нам перед очей
Усю червону його середину .
Я скільки жив, але не бачив ще
Таку яскраву неймовірно глину.
А вид який із гірки на село,
На річку, що внизу вужем петляє?
Натхнення, мабуть, Богові було
Коли творив оцю красу. Я знаю,
Хтось скаже, що місця і кращі є
Не сперечаюсь. Бо про інше мова.
Я говорю про враження своє,
А тут не вистачає мені слова.
Я цю красу не в змозі описать,
Тому і, навіть, братися не буду.
Але мені завжди хотілось знать,
Чому ця глина не така, як всюди?
І от що краєм вуха я почув
І хочу вам тепер переповісти.
Не знаю точно, що за рік то був,
Та в календар не хочу навіть лізти.
Але зібралось Літо якось раз
До Осені, сестри своєї в гості.
Посиділи, як водиться і в нас ,
Зимі з Весною перемили кості.
І добре, мабуть, Літові в гостях,
Є Осені чим добре пригостити.
Та все питає Літо: «Як життя?»
«Чи добре тобі в цьому краї жити?»
І жалітися Літо почало,
Мовляв, і спека, і дощу немає,
Все засиха, що навесні зійшло,
Пил сірий все навколо обсипає.
Не зеленіють луки і поля.
Усе якесь невиразне і сіре.
І тріскається без води земля,
Нема спокою птахові і звіру.
А Літу ж так яскравість до душі,
Так хочеться, щоби раділи очі,
Щоби трава, дерева і кущі
Буяли кольорами дні і ночі.
У кожного сезону колір є:
Зима – у білім, а весна – в зеленім,
Червоним й жовтим осінь виграє,
А от у нього з кольором проблеми.
Якби ж то Осінь доброю була
І фарбою своєю наділила,
То миттю б вся природа ожила
І навкруги усе заяскравіло.
- Нема проблем. Червону он бери.
Поглянь лишень, яка вона яскрава.
Не встигнеш проказати: раз, два, три –
У тебе вмить зачервоніють трави.
Зачервоніє на деревах лист,
Так, що й від пилу він не посіріє.
Яка краса, ти тільки подивись!
Та про таке художник лише мріє!
І Літо фарбу у відро взяло,
Іде з гостей, само собі радіє,
Вже й плани будувати почало,
Великі покладаючи надії.
Ішло, ішло і зупинилось враз,
Себе вщипнуло: чи бува не сонне,
Отут на гірці на оцій якраз,
Яка тоді ще не була червона.
Куточок первозданної природи
Постав у нього тут перед очей:
Зелені трави, тихі чисті води,
Ніким не скаламучені іще.
І таким сильним здивуванням було,
Що, навіть, фарба випала із рук,
Відро скотилось, в річці потонуло,
А фарба облила усе навкруг.
Відтоді гірка і зачервоніла,
Що літо фарбу було розлило.
Але воно за нею не жаліло
Адже красу і у собі знайшло.

Кривавий серпень, де щодня убиті,
Де янголи щодень у небеса!
Де сонечко не зігрівало в літі
І невідчутна їм була краса.

Кривавий серпень в Іловайськім крузі,
Горіли хмари, з ними і серця.
Палали в пеклі найвірніші друзі,
Ті, що були всі разом до кінця.

Кривавий серпень, що створила влада,
Нерозумом і безумом своїм.
Повіривши словам отого гада,
Що увійшов з війною у наш дім.

Кривавий серпень - материнські сльози,
Вдовиний крик, уже сирітський плач,
Що серед літа серце заморозив,
А кров перетворивши на кип'яч.

Кривавий серпень. Біль не проминає,
Не повернути з гибелі синів.
Війна ще більше крила розпрямляє,
А у серцях вже не стихає гнів.

До тих, що правлять, тих, що біля трону,
Що не були ніколи на війні!
Ми знесемо байдужості корону,
Щоб вороги згоріли ув огні!
20.08.20

Мільйонами сонць схилилось над вбитими небо,
Прострелені соняхи вниз всі голівки свої.
Бо смерть забирала життя їхні нагло, огребом,
Й ховала навіки у жовті поля, як в гаї.

Під Іловайськом плакали росами квіти,
Просякла синівською кров’ю холодна земля.
Неждано вмирали зраджені владою діти
Від рук учорашніх братів, що з чужого кремля.

А соняхи жовті стогнали поранені в полі,
Солдатський спочинок останнім тут був у житті.
І плакали гірко дерева край шляху від болю
За тих, що невинно зостались на смертній путі.

Тепер на полях між осколками кровіють маки,
Це пам’ять земля зберегла про полеглих синів.
І тільки під осінь пташині побачиш атаки
На соняхи дикі, що виросли з жалібних днів.

Вже під Іловайськом не видно слідів того бою…
По всій Україні калік і сиріток, і вдів!
І сліз материнських моря, що течуть самотою…
У пам’яті нашій від того і біль цей, і гнів!
29.08.20

А до осені кілька днів. Відпускаю літо.
Відчайдушно складаю спогади до шухляд.
Все минає напрочуд стрімко, біжить за вітром.
Чи повернеться ще назад?

Скоро буде сіріти вечір холодним смерком.
У повітрі закрутить вихором листопад.
І яскраве допіру сонце повільно змеркне.
Чи повернеться все назад?

Розіллються дощі і осінні зів’януть квіти.
Але ти усміхнешся, сотні знайдеш розрад.
Вже до вересня кілька днів. Відпускаю літо.
Хай вертається ще назад.
29.08.2020

Вони розтанули за мир
і розчинилися за волю,
ступивши у бездонний вир
на соняхів донецькім полі…

Очей їх більше навесні
не ніжитиме цвіт черешні
і не почути їм пісні
ні про минуле, ні прийдешнє…

За Україну і народ
вони життя свої поклали.
Нас захищали від заброд,
щоб ми прийдешнє з вами мали!

29.08.2020

Поміняв троячку на п'ятак,
А "баригу", наче, на паяца.
Ось тепер -лафа! В житті все так!
Устромив у носа знову пальця.

Це ж не мій синочок на війні,
А Донбас і Крим чужі парцели...
Ліпить із хахлів орда "панів",
А із громадян - грибний міцелій.

Ні копійки на війну не дам!
Краще шубу пошукаю жінці.
Рабінович, Мойша, Кац, Абрам -
Отакі сьогодні українці.

Є город, садочок, мур, замки,
А в кишенях пречудові дулі.
А потрібно - граю в піддавки,
Щоб не ворушити шершнів вулик.

А сусіда - Господи, рятуй!
Щоб його хутчій поїли пранці!
...думав відіспатись у біду,-
Вигнав, гад, на фронт, копати шанці.

Пил і сморід забивають рот,
Ще й води в окопі по коліна.
Я тепер - невдаха-патріот,
Захищаю неньку Україну.

29.08.2020 р.

Вітрила жовті розпустила
і попливла удалечінь
твоя уява ніжнокрила,
твоїх думок безмежна синь…

Уже полинуло у осінь
весни твоє серцебиття.
Життя хай забілило коси,
та не зів‘яли почуття…

Осінні розпустила крила
і піднялася до небес –
ти часу плинність покорила,
увіковічнила себе!

А коник-стрибунець стрибав
Поміж високих зелен-трав,
У руках скрипочку тримав
І так натхненно на ній грав.

Пливла мелодія казкова,
Її всі слухати готові
Уденний час і час ранковий.
А крильця різнокольорові

Метеликів у такт махали
Та у таночку закружляли
І дякували стрибунцю
За дивну музику оцю.

2020 р.

Бухта у глухомані; які-небудь двадцять щогл.
Сушаться сіті – своячениці простині.
Смеркає; люд у кафе дивиться свій футбол.
Синя затока ціпне чимдуж синіш.

Чайка кігтить горизонт, не затвердлий, як діл.
Після восьмої набережна пуста.
Синява вторглась у той наділ,
за котрим висвічується звізда.

------------------

Вільний вірш

Cім'я, Вечеря...
Присмерк,
немов у печері,
Ніч сумна,
За вікном летить...
Чорна Труна!
Ось, вже у кімнаті
Вона!
З труни піднявся
Чорний Скелет.
Кожний кіготь,
немов Стилет.

Cім'я,
уся, як один,
повстала на бій.

Тримайся,
любитель кривавих
оргій!

Битва тривала
до ранку,
Закінчилась на рожевому
Світанку.

Люди Скелета на підлогу
стягли,
Потвору, нарешті,
перемогли.

Ранок знищив
усі черепки,
Щезла труна
і кістки...

Довго ця ніч
тягнулась,
"Приду іще! -
почулось...

Новий вечір - бій новий,
Бьються люди, не шкодують
сили,
Розкидали кістяк
по кісточці,
по одній,
Знову потвору спинили -
Знову все щезло...

Чудовисько втретє прийшло -
Кості зламали навпіл -
Щось застогнало,
щось загуло...

У тому зловісному гулі
Голос почули:
"Кості зламати навпіл
ви здогадались.
щастя це ваше
до вас підкралось.
А то б знищив я вас
усіх", -
Прохарчав
сумний
Сміх".

Цілуй мене, солодкий, доки
татарське зілля стелить літо.
Не висохли річні потоки
і сіє дощ грибний крізь сито
фіалкових небес безмежжя,
на тім безлюднім побережжі
моїх бажань, як сарну дику -
гнучку, сполохану, підвладну,
до стогону, блаженства крику.
Знайди ту нитку Аріадни,
що виведе з пітьми на волю
із лабіринту на осоння.
Себе приборкати дозволю,
печалі переллю в безсоння,
залоскочу, аж до знемоги,
твої вуста терпкі, полинні,
до забуття перестороги
втоплюсь в очах блакитно-синіх.
Малюй мене, допоки осінь
сусальним золотом ясніє,
на маківках зелених сосен
гойдає стомлену надію.
У ватрі палить лист багряний,
чужі думки в старім конверті.
Ти так жадай мене, коханий,
щоб захотілося померти
в твоїх обіймах пелюсткових
від ніжності та лебединих
слів фантастичної любові,
благословенної щоднини!
27.08.2020р.

Переступи через ґрань протиріч –
і розцвітає вже інша країна,
збочена воля – далеко не Січ,
не Україна це! Неукраїна!

29 квітня 2003 р., Київ

Одне й те саме навкруги
життєве коло, -
чіпкої скрути ланцюги
скували волю.
Нічого кращого не жду
давно від долі,
лиш серцем змірюю біду
і важу болі.
Як щастям зраджений живу -
не розумію,
але вклоняюсь божеству
в час безнадії...
29.08.20

По шибах дощ полоще ніч на сон...
Зі стелі киселиться загусла темінь
і невгамовні мозкові дилеми
поволі гуснуть з нею в унісон...
Годинникові стрілки циферблат
уперто гонить, спершися на осі.
В тих мірних кроках - часу ноги босі,
що часто так зі мною невпопад...
Ось, вкотре вже просіює мене
крізь сито нерозділеної миті,
ґештальтів, що глумливо незакриті,
аж доки сам в мені не промине...
Допоки не зачне початок знов,
допоки годен мною проминати
й дощем уперто стукати до хати,
допоки в серці хлюпає любов...

27/08/20

***
А на горищі завелися миші –
любителі поезії. Однак
із іншого горища
емігрували вищі,
яких не перевищити ніяк.

***
А унизу піїти й піїтеси
нагадують тераріум комах.
Але які колеса
не гне жовтава преса,
у читача поез не їде дах.

***
А на боку приємно полежати
і слухати мелодію п’янку.
Але мерсі боку
за музику, яку
навіюють мені кацапуваті.

***
А на параді у народу свято.
Комедіанти мусіли співати.
У пандемії глухоти
усі роззявили роти,
та все одно не чуємо ґаранта.

***
А у поета право головне
любити і поезію, і мову...
і правило одне –
не чуєте мене,
хоча би поважайте словникову.

***
А у шинку – обідране і голе,
але і там виспівує поет...
і чується як соло
поезія навколо,
бо суржик – поетичний діалект.

Мораліте
Не вистачає лиш меча Арея,
аби не всує був лікнеп оцей.
Та не лікує мовну діарею
у суч- і нео-літі корифей.

08/20

У задумі великий хан Тігак
Сидить у шатрі, ноги підібгавши.
В руці кумису чималенька чаша,
Яку не може він допить ніяк.
Великі думи зморщило чоло,
Тривога серце неупинно крає.
Його хвилює доля його краю,
Який ярмо монгольське облягло.
Степи, в яких ще предки панували,
Належать стали Золотій орді.
Його народ у скруті і біді,
А хану Берке усе мало й мало.
То вимагає у похід іти,
Куди монгольське військо виступає
А то тумен монгольський налітає
Аби рабів собі в степу знайти.
Суцільний стогін полем половецьким.
Живим товаром став його народ.
Нема в степу монголам перешкод,
Ніхто чинити опір не береться.
Нема Котяня, може він би міг
Підняти степ, усі роди кипчацькі
І силою великою промчаться,
Щоб зайд монгольських вигнать за поріг.
А він, Тігак, ще й не старий неначе,
Проте Котятю, звісно, не рівня.
За ним піде хіба його рідня
Та ті «кипчак» для кого щось та значить.
У тім, що сталось, не чиясь вина,
Самі ж кипчацькі хани і повинні.
Він пам’ятає, хоч і був дитина,
Як в степ прийшла зі сходу новина,
Що йде якась невідомая сила
Якісь монголи, що скоряють всіх.
Кипчацькі хани встали проти них
Та в битві зупинити не зуміли.
Він пам’ята, як утікать прийшлось,
Добро схопивши, від монгольських коней.
Вже на ходу стояв і плач і стогін
По тих, кого ховать не довелось.
А потім батько знов у степ подався
І десь на Калці голову поклав.
І він, як старший в роді, ханом став,
Хоч в нього вус заледве пробивався.
Тоді часи нелегкії були,
Хоча тепер ще й гірші набагато.
Доводилося родом керувати.
Коли ж то досвід і знання прийшли?!
Котянь в степах був найсильнішим ханом.
Тігак, як родич, поряд кочував.
І хан старий бува допомогав:
Чи то порадить, чи на захист стане.
Пішли монголи десь в свої степи.
Здавалось, їм повернення не буде.
Але даремно сподівались люди,
Що час спокою врешті наступив.
Готуючись скорити степ кипчацький,
Монголи стали стравлювати їх -
Одних кипчаків супроти других,
Щоб слабкістю їх потім скористати.
Хан Аккубуль на полюванні вбив
Мангуша, сина славного Котяня.
Котянь помстився. Від чужого стану
Нічого майже він не залишив.
Сам Аккубуль із залишками роду
Утік на схід. За поміччю мабуть.
А там і звістка, що монголи йдуть.
Промчалась між кипчацького народу.
Чинити опір було би дарма
Орда монгольська степ заполонила.
Вони ж бо знали: крім Котяня сили
У степу половецькому нема.
Та хан старий не став чинити опір.
Зібравши всіх, кому був ханом він,
В Угорщину степами їх повів
Аби монголам не піти в холопи.
В Угорщині у Бели – короля
Не всі кипчакам виявились раді.
Котяня звинуватили у зраді.
Не сприйняла угорськая земля
Тих, хто країну міг би захистити
Від орд монгольських, що уже ішли.
Уже і Київ руський узяли.
Їх коні вже в Карпатах б’ють копитом.
Від рук злочинних хан Котянь упав
Кипчаки то угорцям не простили.
Як буря по країні пролетіли.
Невинний – винний трупом шлях услав
Тігак був першим серед тої помсти:
Вбивав, палив, лишав кривавий слід,
Щоб пам’ятав угорський підлий рід:
Кипчаки тут господарі – не гості…
А слідом крізь карпатський перевал
В Угорщину ввірвалися монголи
І все, чого кипчаки не збороли,
Скорив монгольський безупинний шал.
Тігак з ордою відступив на південь,
Де у болгар і латинян служив.
Та бачив в снах всю шир своїх степів,
З яких в цім краї не було і сліду.
Хоч служба була наче й не важка
І імператор не скупивсь на плату,
Та не замінять ніякі палати
Степів – де все життя кочовика.
І лише тільки виникла можливість
Він повернувся у степи свої.
Позаду залишилися бої,
Попереду гірка монгольська милість.
Степ наче був таким, як і колись
Ті ж самі трави і широкі ріки,
Кумис той самий – для кипчаків ліки
І воїни ще не перевелись.
Та волі тої вже в степу не було.
Монголи мали за холопів їх
Мурзі якомусь хан схилявсь до ніг,
Про гордість і про велич вже й забули.
Чи можна було витерпіти це
Тігаку – сину цих степів широких,
Що вільний був всі п’ять десятків років
Спокійно смерті дивлячись в лице?
Не всі кипчаки голови схилили.
Уже легендой став емір Бачман
Що не втікав зі степу, як Котянь.
Зібрав з кипчаків невеликі сили
І став грудьми на захист цих степів
Бивсь до останку, доки й не загинув
Але монголам не підставив спину,
А гордо й гідно смерть свою зустрів.
Ні, дух кипчацький гордий ще не вмер,
Тігак готовий степом клич послати
Аби на боротьбу його підняти
І стать на бій із зайдами тепер.
Він знає, що за ним піде багато
Бо скільки сліз і горя принесло
Родам кипчацьким те монгольське зло.
І час йому вже гідний опір дати.
Хоч знає він: багато є й таких,
Що за срібляк готові всіх продати
І цим в монголів ласку звоювати,
Постійно упадаючи до ніг.
І, навіть, дехто з беків його роду
Продать готовий хана свойого.
Ні, він не дасть зробити їм цього,
Він кине клич кипчацькому народу.
Вже краще смерть в жорстокому бою,
Ніж все життя попід ярмом ходити,
Монгольським зайдам, як панам служити,
Навік віддавши землю їм свою.
У задумі великій хан Тігак.
Смерть його, звісно, зовсім не лякає.
Раб зі страху усе життя вмирає.
А він не раб. І він не віда страх!
Там, за шатром його народ чекає.
Що скаже він? Куди їх поведе?
Чи зможе він? Чи ті слова знайде,
Які людей на битву піднімають?
Ні, все – рішив! Геть сумнівів дурман!
Устав Тігак,з шатра на сонце вийшов.
Стоять кипчаки: і кінні, і піші,
Чекають, що їм скаже їхній хан.
Народ навколо. За спиною беки.
Не зрозуміть: хто вірний, а хто ні.
Мурахами тривога по спині
І відчуття близької небезпеки.
Сказав: - Кипчаки, вірний мій народ!
Я поведу вас супроти монголів,
Щоб ми вернули нашу давню волю
І, як колись, не відали турбот.
Я…- і зненацька голос обірвався.
Біль гострий у потилицю уп’явсь,-
- Це зра… - життя скінчилося ураз
І все, що він зробити намагався.
На берегах Чингулу він знайшов
Бажану волю і спочинок вічний.
І крізь століття дивиться нам в вічі,
В бій за свободу закликає знов.

Населення – це ще не є народ,
Отой, що на майданах, повних виру,
Що меншістю іде до всіх свобод,
За землю, мову і за правду миру.

Населення – полова і зерно,
Воно в уста чуже вкладає слово.
Йому потрібен хліб і мед, майно,
Не треба правди, бо нема основи.

Населення – збіговисько зівак,
Яке, набивши пузо, п’є пивасик
І дивиться «квартал». Оцей сіряк
Сміється щиро, жуючи ковбаси.

Населення – це хуртовина мрій:
Поїсти, посміятись, відтворитись.
Без дум про світ і без усіх надій,
Його мета – наповнене корито.

Та в цій полові є таки зерно,
Якому треба прорости у весни,
Щоб стати хлібом, стати за стерно,
І мові й вірі дати скрізь воскреснуть.

Та зберегти всі надбання дідів,
І втілити їх думи про свободу.
Болить душа за сиріт і за вдів,
Бо мир війною пахне у народу.

І що тут скажеш, з тисячі отих
Є чесних і відважних із десяток.
Тому сльозами замінили сміх,
І сивіють від горя мама й тато.

Населення перейде у народ,
Коли вкраїнська запанує влада.
І прагнутиме правди і свобод,
Зламає скрізь усі чужі блокади.

І буде мир! І заживе наш люд,
В садах дозріють яблука і сливи.
Земля народить хліб. З усіх усюд
Народ постане вільний і щасливий!

Населення – це ще не є народ…
25.08.20

У всесвіту безмежний день осінній,
І листопаду жовтий кососік.
В якім шукаю я своє спасіння
Вже цілу вічність, кожну мить і рік.

Між нами простір неба в високості,
І хмар вагітна синя далечінь.
Де падають дощі – щоденні гості,
А з ними часті сльози без причин.

Ми не зустрілись на одній планеті,
Що зветься –доля, і вона на двох.
І в цьому незавершеному злеті
Бажання наші - об стіну горох.

Так і прийшли до фінішу нарізно,
Роки летіли мимо нас немов.
Щось будувати знову вже запізно.
Проїхали ми станцію любов.

26.08.20

День побагатшав на Феба,
на перспективу лугів,
на річку, що впала з неба
вчорашнім дощем нічним,
на мир у душі і тілі,
на золото з-під землі,
якого ми так хотіли
і ключ від якого знайшли.

День побагатшав на сонце,
на райські свічада жнив,
бо са́ме у цій ось точці
я голову в шані вклонив;
конем і життям сумирним
водно́час розбагатів –
і всім, що здається дивним,
і всім, що я так хотів.

Багате моє світило,
любове єдина моя,
колись ти мене опустила
на дно одинокого дня,
колись ти моєю рукою
хрестила надії і сни,
бо знала – я біль заспокою,
і швидко здійсня́ться вони.

То ж маю я сенс під сонцем
і секс неймовірно живий,
хоча й ще у свіжій воронці
з осколком на дні голови,
але це святе роздолля
і те, що ми знову одні –
є вищою дякою долі,
що я ні на мить не збіднів.

30 квітня 1996 р., Київ

Не спить моє гаряче серце,
карбує відлік часоплин
кристалами незримих терцій
в густому мороці хвилин…

У час примарний поторочі,
у пору візій машкари,
не можу я зімкнути очі
цієї ранньої пори…

Воно чекає промінь сонця,
уперто линучи на схід,
немовби схимника-афонця,
аби розтанув туги лід…

Щоб потонути у заграві,
у танці сяйва і яси,
і розчинитися у каві
зі смаком ніжної роси.

Не спить моє гаряче серце,
душі виблискує свіча –
звитягу у шаленім герці
ясить здобути без меча…

Закотилося колесо сонця за хмари,
дощ періщить вночі, поливає бруківки.
Огортаюсь у спомини теплі та марю,
любий, тільки тобою, думок щедрих стільки,
що не знаю куди їх подіти, збираю
в оцинковані відра, мов зливи краплини.
Дріботять, жебонять срібним дощиком в раю,
не вгамуєш потік ілюзорний, не спиниш.
Все пригадую перше побачення щемне -
зорепади в очах, а в долонях тремтливих
білопінний букет польового ромену,
у верейці вербовій: глід, яблука, сливи.
Соковиті, духмяні, а кетяг калини,
ще медово гірчить на губах моїх й досі.
Ти в осінню негоду мені щохвилини
незабудки любові вплітаєш в волосся.
По судинах, блаженство шовкове на дотик,
розтікається трунком п'янким і звабливим.
Хто ж тоді знав, що ти мій, а я твій - наркотик
і позбутись залежності нам неможливо!
25.08.2020р.

Пожовклий сад, вологою набряклий,
Обчухраний облогою вітрів, –
Маліє листям і роняє краплі,
І тішить очі важкістю плодів.
Беру, з відчахнутої гілки, грушу
Солодку і пахучу що нектар, –
Її сочисту і смачну м’якушу
Куштую та нахвалюю, мов дар.
Наповнюю ущерть великий кошик
І хоч нічого не роблю натще,
Я не уперше чую груші пошепт:
Вертай скоріше і ласуй іще…
28.08.20

Грудень палить кальян, і від цього туман
І не видно гірлянд із вікон.
Це фруктовий коктейль, грудень пише роман
На ранковім асфальті снігом.
Грудень палить листи, що в шухляді на дні,
Грудень палить усі секрети
Зостається іще кільканадцять днів
І туманні ці всі сюжети…
Адже січень уже підглядає в замок,
Він не терпить, нудьгує, знає:
Грудень палить кальян, напускає туман
А насправді його чекає.

2019р

Топить грудень мене у нОчі,
Мов в чашці пакетик чаю.
У грудях метелик, чого він хоче?
Росте і болить…світає...

І це не застуда... я мов у риби
В череві, може в серці...
Простягаю в ніч руку, а місяць-скиба
Мені подає люстерце
Байдуже може що далі буде:
Що я у рибах знаю...
Знову пишу ті свої етюди:
З серця луску виймаю...

Топить грудень мене у нОчі,
Мов в чашці пакетик чаю.
Метелик у грудях крильми тріпоче
Росте і болить…світає ...

2019

Кольорові вікна у будинку навпроти-
Усе лиш віконна мозаїка.
Ми у мурашнику, ми у сотах,
Як нарекли прозаїки.
Барвисті вітрини у всі кольори,
В кав ярні, як в рай, ворота
Не сплять кольорові віконні сади
І дорога немов істота:
Мерехтить і шумить, не лягає вночі
Під одіяло спати
Тобі від дверей залишаю ключі-
Я буду тебе чекати

2018

Листопад важкими думками
Листопад, листопад...
І снами, і снами, і знову снами
Йде день на спад
Вже швидше би сніг, чи хоча би іній
Туман, туман …
Це вже не осінь, на смак, алюміній,
Немов капкан.
На плечі упало поволі небо,
Чи просто сірість?
Вірити кажуть нам завжди треба,
Бо як без віри?
Дозоване сонце і погодинно
Й не кожен день,
Швидше би сніг все засипав гримом
З небесних жмень.
Думки як промоклий тонкий папір
Все рвуться, рвуться…
Листопад утомлений аж до дір
Вітри сміються
 
2018

Наздоганяю холодний вітер і вітер мене заносить
Хто - знає куди у цілому світі: в минулорічну осінь.
Туди де сніги замітали сліди, відколи минула вічність,
Туди де і ти, і листи, і мости- все переходить в січень...
Барабанить байдужий дощ з просоння, ліпить листки на щоки,
Клен залишає на склі долоні, краплі звучать як кроки,
Ходить по колу, ходить в такт спогад, немов годинник…
Що було в осені тій не так, хто і у чому винен?

Прозріння раптові у холодів...в осені завжди драми;
Вітер нікого ще не жалів, дерева трусив руками.
Дощ на вікні зіграє мені минулорічну думу,
Тікаю від вітру в обійми снів...від твоїх листів і суму.

2018

Не вистачить ночі прибульцям – думкам.
Ніч в друшляку, витікає крізь пальці…
Байдуже: сни, не завдячую снам,
Записати б думки, що неначе скитальці…
Я ж неможу отак…обігріти би їх,
Частувати холодним настояним чаєм,
Але нічка минає, й заснути, як гріх…
Розіллється світанок нічним небокраєм


2018р

Коли од рабі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалиму,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю, зустрінуся...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана:
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...»
…Не знаю, чи Йоселе дочув оті слова
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не поглянувши на небо,
А я насмілився та й підійшов до ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Ношу відтоді напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Надходив вечір. Тиша залягла.
Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
Рожевих хмар отара чимала
За сонцем подалась до виднокраю.
Повільна, сонно мружилась ріка
В оточенні притихлих очеретів.
Хіба що птиця промайне яка,
Ледь осокори не торкне на злеті.
Та риба, мовби вчилася літать
Вистрибувала й з виляском пірнала.
У вибалку, щоб тишу не злякать,
Мисливців двоє на траві лежали.
Один – дорослий, другий – ще малий,
Ще й вуса пробиватись не почали,
Якісь розмови пошепки вели.
Сухі гілки у вогнищі тріщали.
Тягло димком і смаленим звідтіль,
Вечеря мала скоро буть готова.
М’яка трава – і скатерть, і постіль.
І у мисливців настрій пречудовий.
Малий весь час дорослого питав,
Вивідував щось досі ще не знане .
При тому слину раз по раз ковтав,
Чекав, як м’ясо із вогню дістане.
Поміж другого мову завели
Про звірину, що степ цей заселяла.
Які вони, звідкіль сюди прийшли,
Чом саме так їх люди називали.
Почувши про тарпанів, кабанів,
Лисиць і турів, дрібноту чималу,
Малий розмову раптом перевів
На те, що, мабуть, спати не давало:
- А хто такий чингул? – спитав малий,-
От рід, який живе понад рікою,
То рід вовка. А там он рід, який
Є родом тура. Звірини такої
Багато є навколо у степах.
Як і лисиць, орлів, сайгаків, коней.
Ми – рід чингула. Що то – звір чи птах?
Який прабатько весь наш рід боронить?
Всміхнувся батько, в відблисках тремких
Його усмішка дивно виглядала.
- Розвію трохи сумнівів твоїх,
Хоч і в самого сумнівів чимало.
Чингул – прабатько, що боронить рід,
То звір, якому рівного немає.
На жаль, в степах давно зник його слід.
Але колись ні хижа вовча зграя,
Ні тур, ні лев, ні пардус, ні ведмідь
Із ним змагатись не могли у силі.
Він міг здолати просто мимохідь
Звірину всяку. Тож вона ходила
В обхід, як чула, що чингул іде.
То звір – гора був, кажуть ті, хто бачив.
- Хто ж його бачив, таточку і де?
- Стрічали люди та давно, одначе.
Іще мій батько батька говорив,
Що чув того, хто власними очима
Чингула бачив. Вже пройшло років
З тії пори. Вже в мене за плечима
Шляхів – доріг. Але ніде, ні раз
Чингула стріть мені не довелося.
Пішов від нас. Тепер не все гаразд
У роді в нас. Провіщення збулося.
- Провіщення? Яке? Хто провістив?
- Колись давно, як зими довгі були,
говорять, в роді нашім один жив.
Його ім’я вже й прадіди забули.
Тоді чингул був першим серед всіх.
І рід наш також був не із останніх.
Отут, на цих просторах степових
Тоді ще горді, сильні, а не гнані
Ми простували сміло по степах
Туди, куди нас правили чингули.
Наш войовничий клич наводив страх
На люд і звіра. Ми могутні були.
Списи міцні стискали у руках.
Нам сили кров чингула додавала.
Нас не спиняла ні одна ріка,
Ми її легко, як струмок долали.
І слід у слід з чингулами ішли,
Прабатьку завжди щедрі несли жертви.
Тому завжди зі здобиччю були.
Він не давав із голоду померти.
Нас вчили ті, хто із прабатьком міг
На його мові вільно говорити:
Щоб рід батьків традиції беріг,
Тоді він буде, як належить жити.
І ми тримались звичаїв батьків.
Аж поки той, чиє ім’я забулось,
Міцного лука з дерева зробив.
Тоді лихе провіщення і збулось.
Бо провістив колись один із тих,
Що міг з прабатьком вільно спілкуватись:
Нам спис в руках – найліпший оберіг,
Ми маєм ним лише користуватись.
Бо спис – то зброя воїна, який
Не має страху, йде у бій відкрито.
Він має бути сильний і стрімкий,
Але й повинен маскуватись вміти.
А лук – то зброя хитрих ледарів
І боягузів, що лиш тишком діють,
Які найбільше, може, на корів
Полюють. Більших зачепить не сміють.
А ми, хто на чингулів полював,
Лише списом могли його здолати.
Стріли укус чингул не відчував,
Його стрілою тільки ображати.
Тож поки мали ми списи в руках,
Поки й чингули поряд з нами жили.
А лук – то зброя підла і легка,
В один момент усе б життя змінила.
Адже чингул образиться на те,
Що не відкрито з ним на бій ступають
Та піде геть. Стежина заросте.
А на весь рід голодна смерть чекає.
І, коли той, чиє ім’я німе,
Зробив свій лук і став ним похвалятись,
Гадаючи, що серце всім пройме
І будуть луком всі користуватись,
Старійшини зібралися гуртом
І прийняли: негідника прогнати,
Його творіння знищить, щоб ніхто
Не смів таке у руки, навіть, брати.
І той пішов, ображений на всіх.
Гадали ми, що смерть його чекає
Та підлий він не тільки вижить зміг,
Життя почавши у чужому краї,
Навчив других він луки ті робить.
І смертоносні замигтіли стріли.
А ми нічого не могли змінить.
Вже не могли того, хоч і хотіли.
Ми ще тримались звичаїв батьків
Та все частіше заздро поглядали,
Як поряд роди турів і вовків
Із луками на здобич полювали.
І розбігалась в страху звірина,
І сотнями під стрілами вмирала
Аж поки ( і людей у тім вина),
В степах навколо звірини не стало.
Чингули теж у невідь подались.
Одної днини зникли, десь пропали.
Шукали ми, прабатькові клялись,
Що ми батьків традицій не зламали.
Та марно все. Прабатько кинув нас.
І жити стало важко неймовірно.
Багато хто не пережив той час.
Але ми сподівалися все рівно,
Що він поверне...- А який він був
Чингул насправді? - Я його не бачив,
Але по тому, що від батька чув,
Він був великий, як гора неначе,
Вкривала довга вовна усього
І два ікла стирчали з його рота,
Загнуті вгору, довгі. Я його
Зображення, напевно, бачив в гроті
Святилища. Але чи то був він,
Не знаю. І нема кого спитати.
- А що говорять,- підхопився син,-
Ті, що могли з прабатьком розмовляти?
- А що вони. Чекайте, кажуть нам.
Чингул поверне, час такий настане.
А вже і лік утратили рокам
З часів, як його бачили востаннє.
Коли ж чингул повернеться-таки,
Часи для роду нашого настануть
Щасливі. А оці часи гіркі
Неначе камінь, стрімко в воду кануть...
...Малого дивний тупіт розбудив.
Ще чорне небо зорями рясніло,
Далекий виднокрай ледь рожевів.
Там сонце тільки набирало сили.
І в темряві з тієї сторони
Здалеку кроки долинали глухо.
Зовсім не схоже то на табуни
Коней чи турів. Хлопець довго слухав.
В степу світанок швидко настає.
Уже на небі зорі потьмяніли .
Чіткіше інший берег постає.
Крізь темряву деталі проступили.
І тут над самим урвищем крутим,
Добряче вже підмитим течією,
З’явився звір. Він був саме таким,
Як малював уявою своєю
Малий, коли чув батькові слова.
Не звір – гора. Хутро донизу довге,
Велика довговуха голова
І два ікла стирчать, неначе роги.
Звір зупинивсь на березі, завмер.
Хутро на ньому було зовсім сиве.
Він раптом вгору голову задер
І заревів протяжно і тужливо.
Від крику й батько кинувся зі сну,
Поглянув пильно, ледь продерши очі.
А син до нього руки простягнув,
Немов до чогось запросити хоче.
- Він повернувся, тату! Повернувсь!
Він повернувсь!- повторював уперто.
Та батько тільки гірко усміхнувсь:
- Він повернувся, синку, щоб померти!
І раптом берег чи то від ваги,
Чи сам собою в річку обвалився.
Чингул посунув, наче м’яч тугий
З землею разом в воду покотився.
Лиш заревів востаннє і замовк.
Його земля навіки поховала.
Не встиг зробити свій останній крок,
Ступить на землю, де його чекали.
Забулась ця історія в віках.
Пішла услід за часу течією.
І лиш маленька степова ріка
І досі ще нагадує про неї.

*сюр. андеграунд*

"Сі"... Нота... Ти чула? Альянс протиріч...
У мороці вулиць займалася Ніч.
Займалася аж до світання
Купанням... Моє вам вітання,
О гострі краплини, мов лезо ножа
По тілу неспинно!.. Бо тілу дрижать
Осінні сонати звеліли...
...а тіло до тіла хотіло
У стані пізнАння "метелик - павук",
Альянс неєднання, мовчання і звук,
Притиснутись і відігріти
Себе і обраницю... Літо
Ще грає сонати на струнах дощу,
Де осені статус холодний почу-
то... Звичною річчю є відчай,
Відчутий самотньою ніччю...
Та ранок, мов рана. Ось щерхіт ущух,
Між краплями тиша снує, ніби щур,
І ділом займається День...
І ми, обійнявшись, ідем,
Із Нічкою День промайнулого літа,
По нотному стану (у стані...))) умитись
У змістофінальній росі
Останньою краплею... "Сі".


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120082703901

А попере́ду – лише осінь,
пора прекрасна і сумна…
Вона – це верби рудокосі,
безмежна неба далина,
у багряниці жовте листя,
барвиста музика дощу,
калини чарівне намисто
і павутиння на кущу…

А попере́ду – ціла осінь,
де бронзи й золота війна,
ворон ватаги стоголосі
і келих доброго вина.
Тож попере́ду – ціла вічність!
Там свій, осінній, колорит,
її статечна канонічність,
пора пастельних кольорів…

А бабине літечко
Несло в руках скрипочку
Із срібними струнами
Осені в даруночок.

Щоби диво-звуками
Чарувала музика,
Дощова та сонячна
Осені симфонія.

2016 р.

Блукав у пущі. М'язи ниють ззаду,
Потрібно пошукати ловкий трон.
Присів на пень трухлявий. Глип - це ж влада!
Зелений мох в'їдається в нутро.

В дуплі гадючі голови зубаті,
Плетуть довкола сіті павуки...
Шиплять з діри на мене чорні гади,
Націлилися на задок м'який.

У дупу "кусь!" Із пащ отруйна піна!
Та марно - не відгризти їм м'ясця.
Бо там - броня! Завтовшки як цеглина,
Обвик її носити у штанцях.

Ховаю добру усмішку під вуса,
Піднявся й тричі на гадюччя "гоп"!
Штурпак тріщить, не любить мій огузок,
А він у мене - супер! О--го-го!

Тому уважно слухайте пораду,
Рецепт од бід даю один лиш раз:
Сідайте й ви сідницями на владу,
Інакше влада всядеться на вас.

28.08.2020 р.

Я покажу вам той момент,
яким я був і ким я став.
У кожного із нас є свій секрет,
який Бог дав, а диявол вкрав.

16 грудня 2015 р., Київ

Пес дрімає під парканом,
Кіт на лаві міцно спить, –
Тільки півень спозарана
Кукурікає щомить.
І здіймає гордо крила,
Й розкриває грізно дзьоб, –
Щоб збудити малосилих
Чи лінивих двох нероб.
Та даремні намагання
Припинити сну процес, –
Позіхає кіт старанно,
Мружить очі мрійно пес.
Аж мені вже нудно стало
Терти п’ятками поріг
І дивитися як балом
Править когут у дворі...
27.08.20