В Одесі їдеш – як «помажеш»,
і це мене хвилює теж.
Себе самого не похвалиш,
то як опльований ідеш.

І ось мої аж п’ять копійок
не у єдину із дірок.
На видання зірок і «зірок»
немає зайвих копійок.

Мої лукаві любі друзі
ідуть за мене у вогонь,
але у їхньому союзі
не опинився я либонь.

Нові вожді беруть на себе
чужі заслуги у бою
за волю нашу і мою.
Героїв ще приймає небо,
а самозваних і не треба,
коли живі ще у строю.

11/19

Звідусюди вернуся,
Безумовно, туди,
Де в невпинному русі
Б’ється струмінь води.
Несподівано чистий
І незвично живкий, –
Він співучий, іскристий,
Неширокий, швидкий.
То крутою дугою
Вигинає боки, –
То мандрує прямою
В далечінь крізь віки.
Поєдналось безсмертя
Із безмір’ям у нім, –
Живодайному, впертім,
Крижанім, боязкім.
Дорогий до нестями
Від поверхні до дна,
Цей струмок берегами
Два життя поєднав.
Не змілів, не замуливсь,
Не спинився на мить, –
Сьогодення й минуле
Перед зором біжить.
Хочу долями злитись
І розтанути в нім –
Знакомитому в світі
І бажаному всім.
26.11.19

Якби ми десь, на острові кохання
Хоча би тиждень, мила, провели…
Любилися б із рання до смеркання,
І тішились од радощів малих.

У небесах, за хмарами літали
І лебедями ніжились між хмар,
Кохання випиваючи нектар…
У прохолоднім озері Купайло -

Чарівний Бог – обох благословляв
На ігрища, веселощі у хвилях –
Голісіньких, мрійливих, розімлілих,
Де радістю світилася земля…

Я б дарував тобі чарівні квіти,
Співав моїх закоханих пісень…
Могли б в обіймах безкінечно мліти,
Спинився б час, що в вічність нас несе…

І стомлені од пестощів, цілунків,
Щасливі, завмирали б у імлі…
О Леле, дай, благаю, подарунку!
Даруй на мить нам раю на землі!

5-6 – 26 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Солдат ми повернули й кораблі,
захисників углиб загнали й бази
(нічого, що узимку й на ріллі),
кінець вже скоро і самій землі…
Лишилось повернути унітази!

Що важливіше: Біблія? Бгахавадгіта? Коран?
Борщ наваристий з м'ясом чи з бульбою й морквою зупа?
І ворона, і курка достойні уваги й пера,
Молода комиза і шамкочуча бабця беззуба.

Подивися - корону на вуха насунув паяц,
Ти - читаєш ці строфи, бо маєш письмацькі таланти.
Тож не будь ґаволовом! Відшукуй потрібний абзац!
Лупай скелю! Дізнайся чого же ти вартий!

У нездатніх до розмислів мрії розтануть, мов дим,
Ну, а в тебе - високе чоло і обличчя таки благородне...
А відмичка від тайни - звичайні буденні труди:
Вмієш муси варити? Готуйся до черги голодних.

Крутить пальцем читач біля скроні - не те щось утяв?
Переплутав сатири і лірики ноти в лібретто?
Не зважайте на мене, наповнюйте смислом життя,
А за віршик з підтекстом потисніть правицю поету.

26.11.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Хіба ім’я - Орлятко Ед?!
Хоч зміркували б наперед:
так зватися не личить привереді!..
Зате, щоб вимовити «Ед»,
вам не потрібен логопед,
тим більш, що, може, я - Орлятко Едіт.

Ед - це просто імен архетип:
Ед-гар, Ед-мон, Ед-іп,
Ед-елаїда...

Та Ед - не провокація,
не підла конспірація,
цитата не з Горація -
ой, заблукав в абзаці я!.. -
ну, це - така новація,
тож є якась тут рація...

(2018)

Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
просто він хотів прошмигнути непомітно.
Уночі, згортаючи традиційного килима,
він скотивсь по слизькому паркету під вікна.

Було чутно, як він приголомшено охкає,
крекче, спираючись на горіховий костур,
б’є у шибку навпомацки лапами вогкими
і, спіткнувшись об щось, лід кописткою гострить…

Ранок видався дивним гідропарком інею
зі старим покаліченим горіхом в епіцентрі.
На херсонський квиток листопад виміняв
хризантемок дрібних білосніжні концерти.

6 листопада 1993 р., Київ

Понад тином мальвова хурделиця
Розкидає ніжні пелюстки.
Оксамитом чорнобривці стеляться,
Ваблять п"янко запахом терпким.

Рівними лягли роки покосами.
У лугах згубилися сліди.
Полягли тумани верболозами
Й розчинились в пам"яті, мов дим.

Зазирнула у вікно метеликом
Доля і майнула у світи.
Відсіяли в кришталевім келиху
Миті, до яких торкався ти.

Шурхіт крил осінніх поміж хмарами.
Перевесло зв"яже теплі дні.
І потонуть у бездоннім мареві
Сльози літа - роси на стерні.

5.08.2019

Намалюй мені щось на папері,
Намалюй щось простим олівцем.
Зобрази плід уяви своєї,
Я ж штрихи ці назву колись
Своїм взірцем.

І заграє осінь у сквері
І розкидає листя, а втім,
Намалюй тиху ніч із натхненням
І старий та занедбаний двір.

Буду знову і знову дивитись
На затертий від часу папір.
Де жило абрикосове літо…
Й оживав той малиновий двір…

На ковзанці печалей і тривог
Танцюють джигу розмисли житечні...
Державою керує "янелох",
А я - сатирик. Отже, глупства речник.

За ширмою усміхнений абрам
Підвішену за пейса водить ляльку.
Вона ж бо, опріч смертного одра,
Чіпляє воякам в гробах медальки...

Узяв і я. Попробував на зуб...
Не золото - штампована зневага.
А жінка хоче соболиних шуб:
- Ти що приніс в сім'ю? Сміття? Невдаха!

Чого лежиш? Паяц зове на бал
Злодюг, голодних, хитрих горлопанів.
Прибуток - це не праця, а татьба!
Он, бачиш - дезертирчик ожупанивсь?

А чесний горопаха без руки,
Обсніжена погромами чуприна...
ось корвалол, хутчій до рота вкинь!
Бо знову скажеш - я у смерті винна!

P.S:

А, може, у руці не той клавір?
Зіграв октави, терції - не квінти?
Віівенді модус...тимчасовий мир,
Олжа з якою в спілці мушу жити.

25.11.2019 р.

Не обіймаю неозоре,
а – чи було, чи не було,
пригадую високу гору,
куди нас літо завело.

Перецвіли волошки сині
на схилі сонної ріки.
І я – на схилі літ, і нині
не увійду у ті роки.

На тому самому обриві
я повертаюся на час
у миті юності щасливі,
коли усе чарує нас.

І пряна ружа, і мімози
такий же мають аромат
і я не утираю сльози
як і багато літ назад.

Але немає як раніше,
коли було і так, і сяк,
і не второпаю ніяк,
чого минуле очі ріже,
чому усе іще не так,
а ми чекаємо на інше.

11/19

Лишилось нам всього лиш двісті років…
Зникаємо ми стрімко як народ!
Шануючи чужих, на жаль, пророків –
втрачаємо свій генетичний код.

Розходимось по світу манівцями,
життя кладемо із вини катів
й самі ніяк не прийдемо до тями,
шукаючи незвіданих світів.

На сполох бийте, щирі українці,
гуртуймося навколо Кобзаря.
Інакше одоліють нас чужинці
і згаснемо як вранішня зоря!

Війна виторговує душі:
Ці вроздріб, а ці – гуртом...
Мара поправляє беруші:
«А берці хай носить фантом!»

11.2019

Усі ми дурні… чи не так?
Ну і розумні паралельно.
А ще віщує зодіак,
що ця дуальність не смертельна.
Перерахуємо АйКью
і відведемо всі підозри.
Спочатку I, а потім You –
старі, як світ, антиморфози…

Шляхетний і талановитий -
з життя найкраще ти береш.
Та не спроможний  розділити
на трьох кохання, й серце теж.

Одна - причина лебедина,
затьмарила усі жалі,
а інша - золота зернина,
тримає міцно на землі.

Планиди спогади минулі,
колиска сина, оберіг.
Словесних війн вразливі кулі -
червоним снігом на поріг.

Пів неба і ланцюг неволі,
спокуса, вишитий рушник.
Пече жариною в юдолі
гірка печаль, до неї звик.

Не полігамний, не нахаба,
та обілитися повік,
ураз відмовившись від зваби,
таки не зміг, ніхто б не зміг.

Її зіниці - поволока,
хвиляста зачіска руда,
мов океан душа  глибока -
пречиста, спрагла, як вода.

Очікував на біль розпуки
та кожен раз в його житло
приходила і клала руку
вона, як мати, на чоло.

Прошай, землице. Діл і поле
Державі цій не дорогі.
Такого не було ніколи -
Так буде: восени торги.

На площі люд чекає віча,
А у царя в Сіон круїз.
Поставить вензель карбівничий:
"Земля й дідизна не твої".

Нема у розуму опони,
Нема у ґлузду засторог:
В закладі - сад та землі орні,
Усе що дав у спадок Бог.

Чорнозем зважують ординці,
Абрам несе мішок грошви.
А ви пощезніть українці,
Бо живете без голови.

О, рідна земле! Як же сумно!
Онуки ріжуть без ножа.
Яріють степом житні вруна,
Зберу востаннє урожай.

25.11.2019 р.

Замість листу на осиці пташина малеча
Повсідалась, споглядає переліт лелечий.
Немов ноти сумної мелодії, сидять мовчазливо,-
Попереду ж вітрюгани і холодні зливи.

І ще одна минає осінь.
Збігає краплями тепло.
Та серце просить, серце просить
Вернути те, що відгуло.

За вікнами крещендо вітру.
Злітає запізніло лист.
Одягне грудень скоро митру,
І я згадаю, що колись

Зірками падали сніжинки,
Стелились ковдрою до ніг.
На вітах срібної ялинки
Казково-білий перший сніг...

А ми у парку тільки двоє.
Лиш ти і я - на цілий світ...
Злітають спогади юрбою
У пам"ять неповторних літ.

Воювали як Афган –

Труни без кінця…

В Сатани – новітній план:

Горе б е з л и ц я.

Десять тисяч полягло

І сьогодні знов…

Пам’ять, мов холодне скло,

Ручаями – кров.

«Інтереси» захищать

Вміє білий світ…

Запалив мільйон багать –

Зарево стоїть!

Править хтось, неначе цар –

Каламуть пливе…

Світовий кругом пожар,

Пекло світове!

Україна – полігон

Тих новітніх війн.

Збувся чийсь пророчий сон,

У зіницях – біль.

Що – Чорнобиль, що – Майдан?..

Їм – лише б грошва!

Он верблюдів караван,

Та – не поспішай.

Поборися за с в о є

Проти вражих зваб…

Будеш цар серед царів –

Не мізерний раб!"

21 листопада 2019 року

Вітер…
Ти стоїш у широкому полі.
Світло…
Час не має ніякої волі…
Краплі
Дощу на долонях
Тихо…
Закриваєш очі бездонні…
Ніжно
Вітер пестить розкішне волосся.
Літо
З тихим подихом ночі сплелося.
Зорі
Оду ночі співають…
Світ не кличе,
Час влади не має…

Спадає ніч холодна ,ніби страх.
Стискає морозно і гонить поміж стіни.
О! Коні ночі-на обротьках піна,
І білий сніг ,і вітер ув очах.
Шалені...вирвали припони із глибин
Землі грудневої.Басують в дикім полі.
А що тобі? Тобі ж немає волі,
Лише очікування смерти хуртовин.

Спадає ніч холодна,ніби страх.
Пасуться коні зморені в снігах.

В.К.
Легкою, світлою печаллю
В ріки твоєї на краю
Я ненав'язливо причалю
І слів сердечних не втаю.

Розсіє вранішні тумани
Пташина тиха і дзвінка,
Коли мені у поміч стане
Твоя упевнена рука.

Хто у житті долає течію,
То має у воді мочити ноги.
І як воліє бачити мету -
До неї вибудовує дороги.

Роби помилки, але щось роби!
Ти не Нарцис, що дивиться у воду,
Міняє доля чергою роки,
Уже не буде іншої нагоди.

Іди за обрії, наперекір,
Але синицею не утішайся,
Лети до синьої вершини гір,
Та на здобутому не зупиняйся.

І та душа, яка бажає змін,
Долаючи омріяну стихію,
На обрії далекому зоріє

Ламає часу ефемерний плин,
І долю піднімаючи з колін
Тобі дарує віру і надію.
2019

Свою вчуваючи непевність,
проштовхуючись між зірок,
виходять речі з потаємності,
усі у спалахах думок.

Короткі замикання тлуму
речей осліплюють і от
слова, немов удари струму,
карлючать безголосий рот.

І речі набувають назви,
як перед тим набули форм.
Складають звуки, наче пазли
чи море – бурунами шторм.

У бурю, названу не мною,
де ліхтарі – мов маяки,
бредуть під мовою рясною
словоголові диваки.

А речі в мерехтінні літер
стоять на темному вікні…
Й лише за склом лопоче вітер,
слова сплітаючи нові.

2019

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде снігом на тижні –
від Тебе, о Боже Всевишній!

14 листопада 2005 р., Київ

Ну, що ж, - душа від тіла відлетіла
В чистилище, де кубляться богИ.
На вервиці гріхів - важезні брили,
Ось-ось порветься нитка від ваги.

Найтяжчий - я не вірю у спасіння,
На олтарі не сипав мідяків.
Весь вік саджав сади, орав, косив я,
А от сусіда чинить навпаки.

Він - праведник. Попи йому на плечі
Поклали ноги і дурний оброк.
І день, і ніч - молитва, піст чернечий,
Характером - тишко, м'якенький шовк.

А я в раю. Ріллею йде Спаситель.
Питаю: - А моя пательня де?
- Невже мені нема чого робити,
Як розбиратись у гріхах людей?

Пізнав мене Господь! Всміхнувся радо,
Привів коня, а я чіпляю плуг.
Весна в Едемі, часу небагато,
У парі з ним оратимемо луг.

24.11.2019 р.

Ми сьогодні багаті журою.
І зневірою ситі усі.
Вкотре сонце сіда за горою
у криваво-облудній красі.

Ми не знаємо, що буде завтра
і герої яких сподівань
нам розкажуть про брехи і правду
на шляху безкінечних блукань.

Роздоріжжя думок, як утома.
Як утеча з полону віків.
Як повернення довге додому.
Як любов до своїх ворогів…

Біля неба паяци і гроші.
Біля долі одні товстуни.
Можуть Бога купити «святоші».
Можуть неньку продати «сини».

Закувала зозуля у лісі.
Котить торбу здобутків ганьба.
І стоїть в неутішній утісі
край дороги плакуча верба…

21.11.2019

Напишу лист в минуле
Й не відправлю ніколи.
Все, про що ми забули –
Незасіяне поле.

Загорнуся у цисту,
Відмежуюсь від світу.
Мрії з пам'яті витру
І розвію по вітру.

Час по колу кружляє
Золотим циферблатом.
Бур'яном проростає
За кохання розплата.

Серце вже не питає,
Хто ти був... Подорожній.
Ніч минула...світає -
Келих щастя - порожній...

Не печаль мене передчуттям,
Що біда прийде до твого двору…
Хочу бачить сповнену життям,
А не кволу, немічну і хвору.

Хочу бачити твою красу,
Дарувати ласку, насолоду…
На руках до раю віднесу –
Так ще не кохалися ми зроду!

Нам іти крізь зими – до весни,
Відганять видінь чорнющі хмари.
Осені меланхолійні сни,
Всі її облуди і примари.

Хай злякається мара-змія,
Заіскриться щастям світла днина.
Довго будеш ти іще моя –
Вірносте і пісне лебедина!

21 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
У нації Батия є ознаки :
усе й усіх усюди дістає,
ніде нікому жити не дає,
немита, сита, п'яна забіяка
лютує і кусає як собака,
віками зазіхає на твоє.

ІІ
У неї місія – вбивати
надію, віру і любов.
Віками проливає кров
у меншого по чину брата.

Ніхто її не зупинив.
А дожили до СеРеСеРу,
убили нашого Бандеру
за те, що націю любив.

На те і партія велика,
що засідає у кремлі.
Їй заважали куркулі
і помагали без’язикі.

Вели. І досі ще несе
неволею апартеїду.
А довели до геноциду
за те, що воля – над усе.

На це і вистачило сили.
Самі собі могили рили,
аби минулася яса.

Кати давали землю їсти,
на панахиду – комуністи,
а волю – Божі небеса.

ІІІ
А нині – маєш у Європу візу,
то будеш у Московії фашист,
а любиш матір і свою Вітчизну,
то у Росії ти уже нацист.

Якщо не дуже величаєш брата
і не бажаєш у його ярмо,
анексувати прадідову хату
воно до тебе лізе і само.

Ціна цивілізації висока.
Тому усе, куди сягає око,
освоюють війною москалі.

Царі і хани, пахани і хами,
не маючи ні розуму, ні тями,
визбирують окраїни землі.

11/19

Я заблукала в лабіринтах підсвідомості,
Я забарилась, поспішаючи в нікуди,
За непристойними за межами самотності,
У власній клітці лицемірства та облуди...

29.11.2016

Коли сніг замітає море і скрип сосни
полишає в повітрі слід глибший, чим санний полоз,
у яку синяву може канути зір? у якій борозні
може тонути нечулий голос?
Даленіючи зовні безвісти, світ сповна
поквитає з лицем, як зі бранцями мамелюка...
… так молюск фосфорує з океанічного дна,
так мовчання в собі тамує потугу звуку,
так стає сірника, щоб допекти плиті,
так стінні дзиґарі, вторячи перебою
сердечному цей бік моря, захлинаються поготів
той бік ходою.



-------------------------

Ти – та.
Тому й ненавиджу я іншу.
Ти – та.
Тому є свідками літа.
Ти – та.
І біль наш порівну побільшав.
Ти – та,
чия корона золота.

Та ти
в дорогоцінній іпостасі
та – ти,
яка жадала простоти,
та – ти,
яка любові не зреклася,
та – ти,
до кого в змозі довго йти.

16 грудня 1994 р., Київ

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

О, як болючо решето трясло...
Гіркий корінчик - солодом найкращим.
Завмерла кров. І вимерле село.
Жнива? Жнива... Та не животворящі.
А між хатин - такий загуслий страх.
І думка плазом - їсти... їсти... їсти...
Розриті сховки в клунях і в ярах.
Колючі очі нелюдів-чекістів.
Біленька хата... На столі рушник
Аж обпікає... Бо ані крихтини...
Голодних душ глухий невчутий крик.
Розталий сміх змордовано-дитинний.
Без суду просівались в небуття
Смертельним вітром, у застиглій тиші,
Непережиті, згублені життя...
Це нашу пам'ять свічечка колише.

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Із вашого зволення я
вам представляю генія, -
красиву, як гарденія,
невільницю натхненія.

Усе, що пише пані,
шукайте на паркані!

- Прийміть із принциповості
мої парканні повісті, -
виразні та промовисті
звитяги модерновості!

Шедеври довгождані -
читайте на паркані.

(2018)

Новизною не здивує світ.
Все давно комусь переболіло.
Вкотре хтось підніметься в політ
І жорстоко там обпалить крила.

Хтось когось пригорне до плеча,
З віч сльозу змахнувши на пероні.
Знову потяг вдалечінь промчав.
Не одні вже посивіли скроні...

І на зиму осінь поверне.
А весна обійме тепле літо.
Все минає. та й життя мине.
Тільки як зумів його прожити.

Ось така феєрія буття -
Невідомі кожному з нас грані.
Прийде час, невидимий суддя
Нам колись доставить штрих останній.

Волію обрії наздоганяти,
Де ефемерні є у долі силуети,
Які вона не хоче показати,
Утаємничує у вимірі сюжети.

Бажаю нині я іти до краю,
І не боятися за дії прорахунків,
Дізнатися, які шляхи до раю,
Ціну пекельної безодні подарунків.

Відчути біль і силу перемоги,
Удачу лагідно за плечі обійняти,
У Бога не просити допомоги,
А нові обрії у собі подолати.
2019

Боюсь наполохать…
тишу, —
погідність до сліз красива.
Мовчанкою меседж пише —
плетуть
павучки вітрила,
і линуть у простір
Нету
мої мовчазні промови…
— Мовчання — душа поета, —
останній
листочок мовить.
А вам би цілунку
миті,
а вам би… Одначе будні.
У неба обличчя вмите:
дощить,
а чи травам бути?

2019

Осінь моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

23 жовтня 1988 р.,
Київ

Уже не дівчинка, прийми себе таку...
Твої роки набуток, а не втрата.
Собі обрала долю нелегку...
Та й не було легких, щоб обирати.
Лише по силі... Хочеться казок?
Твоя вже черга їх оповідати...
Плетеш зі слів намистечка разок
дівчаті в то́бі, що не може спати.
Вколисуєш тривоги і страхи,
щоби на ранок не було і сліду
від тих думок, що че́ркають штрихи
твоїх провіщих відань і невідань
довкіл очей та впоперек чола,
в куточках вуст... О як же це банально...
Не-дівчинко, так хочеться тепла,
що просиш літа в осені благально.

Не дівчинка... Прийми минущість літ.
Твої роки не втрата, а набуток...
Осінньо-щедро багряніє світ,
в опале листя загорнувши смуток...

2019

Смарагдова, розкішна омела -
душа у душу з в'язом пелехатим.
Корінням у його кору вросла,
щоб разом сонце з висоти плекати.

Їй так пасує осінь золота -
руді, червоні кольори, гарячі.
Та стелиться землею самота,
за мертвим деревом ніхто не плаче.

Птахів у гніздах-муляжах нема,
мінорні бутафорії пейзажу.
Невдовзі розгуляється зима,
за обрієм серветки білі  в'яже. 

З сифонів небо висіває  хлющ,
тріпає тугу вітер на узліссі.
Приймає білий в'яз холодний душ,
ледь видно крізь туманові завіси.

Із року в рік палітра не нова,
давно вже звикла омела до зливи.
Та паморочиться ще голова
від вірного кохання. Неможливо!

Не віриться, пліч-о-пліч з ним була,
а не зігріла серця крижаного.
Любила дуже в'яза омела,
та кожен божий день пила кров з нього.

 

Ветер с кармана выпал…
Дождь убежал куда-то
Редкий на случай выпад
Закон домино вне даты…
Катятся дни со спешкой
День ото дня - проведал
Близ королевы пешкой
Вместо любви-обеда…
Ветер в кармане снова
Дождь по лицу… «драз-ни-ло»
Утро всему обнова
Лучше бы не любила…
22.11.2019.

Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить
Як вічний код незрадженого роду.

І знаєш ти: тебе тепер нема.
Спустілість форм... А де ж та вітрогонка,
Котра собою сповнить вщерть, сама?
В собі бо носить серце амазонки.

А де надії ностальгійних плес?
Де тиха радість виспілої ниви?
Злетіли щирим зерном зі словес
Під білі ковдри, на весняні зливи.

біль* - білизна, білість.

Г. С...
Як рибак на поклажу
у безводнім краю, –
я на тебе ображусь
і на час розлюблю.
Бо чекати несила
на дзвінки чи листи
на очікувань хвилях
у човні самоти…
22.11.19

Земля садів – рокована земля.
Я йду по ній тісними манівцями,
Приречено зітхають свіжі ями,
Чи може це примарилось здаля.

Давно не турбували павука
У вензелі чавунної калитки,
Мені чортополох прилип до литки,
Шипшина розпанахала рукав.

Завмерли тіні в дзеркальцях роси
На квітах і неторканих суницях,
Нехай душа на зустріч запізниться,
Не слухає, як ваблять голоси.

Не чує ані подихів, ні слів,
Бо партії зливаються в єдину,
Тут Янгол тихо зважує людину
Без тліну, що лишила на землі.

Лиш очі. Як мені повз них пройти?
І дати… дати вкупі з іменами –
Ці праотці́, діди, батьки і мами
Колись були такі як я і ти.

Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...
Напівполон... Півсном на півдорозі...
- Поглянь увись, здіймайся і лети!
Бо світлу й вірі не страшні морози
Й теплом услід - згораючі мости.
Збирає день свої рясні ужинки
І цілістю вінчаються світи.
Кружляють з неба благістю сніжинки...
Поглянь увись, здіймайся і лети!

Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас
(були ми обидва - не мовці).

Потому - іще один скоївся стрес:
придбав мене грізний Фернандо Кортес.
Образливо дуже мене він сварив,
а я відповісти Фернанді не вмів, -
не знав принагідних бо слів.

Й для помсти - затверджував я без кінця
три самих важливих й потрібних слівця;
твердив їх, плюючи з презирством за борт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Послухайте далі, як жереб морив
Папугу - грозу та корсара морів!

Нас шторм на зворотній дорозі спостиг,
а штурман застряв у гальюні,
і кліпер англійський під назвою «бриг»
зробив абордаж нашій шхуні.

Тривало три дні бойовисько страшне,
й пірати лихі полонили мене.
І жити на їхніх я став кораблях;
бував на атолах, в північних льодах,
а ще - на скарбних островах...

Мені наливали «вогняну воду»,
щоб чемно вітався я: «How do you do!»
Та тільки - твердив я, хоч море, хоч порт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Та знову і знову злий жереб морив
Папугу - грозу й флібустьєра морів!

Я був не невільник, а спільник, скоріш,
і що ж? - розбишака небритий
продав мене в рабство за ламаний гріш,
а я ж уже вмів говорити!

Турецький паша ледь не скікнув козлям,
коли я промовив: «Папаше, салям!»
І мало не вдарив параліч пашу,
коли він дізнався, що ще я пишу,
читаю, та знаю ушу.

Я навіть про Індію відаю щось,
я - індіївідум, отак повелось.
Життя - це безжальна борня, а не спорт...
¡Caramba! Psja krew! Та нехай йому чорт!

(2018)

Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
од лоскоту твого тупого жала.

Перерахуй пір’їни золоті –
це сяє сивина моя ранкова.
Це сліпну я, як сліпли всі оті,
для кого ця печаль не загадкова.

Не прилітай на дерево моє,
я вже спалив давно святкову одіж.
У мене тільки чорне свято є,
і чорний сміх, по край якого ходиш.

Ой, не впади з такої висоти,
мої поезії складалися для сильних.
Але, здається, не всесильна ти,
бо не дітей, а віршів маєм спільних.

22 липня 1995 р., Київ

Мені ти будеш телефонувати,
як розчинюся в небесах навічно
і слати повідомлення із чату
в німе невідворотне потойбіччя.
В скорботний день народження, як завше,
могилу прикрашати білоцвітом,
на самоті пригадувати наше
короткочасне пелюсткове літо.
Молитися, запалювати свічі
і спогади плекати найдорожчі.
Та поки обертає землю вічність -
люби мене і обіймай щоночі.

14.11.2019