Україно, рідна мати,
Не на хресті ти розіп'ята.
Розіп'ята в душах прісних,
Твоїх дітей без волі грішних?
Чи тліє віра ще в душі?
Бо темна хмара заслонила
Від неба й сонця волі крила
Вони не висохли від крові,
Століттями лилася в мільйонів
Твоїх дітей твоєї долі.

За що дітей губили,
Навіщо землю занапастили?
Убога стала і безплідна,
В отруті змучену, негідна,
А ту, що родить, продають.
Як сирітку, що без неньки,
Землю рідну за грошеньки
Латифундіям,чужинцям,
Зони — українцям,
Де й спокутують гріхи.

Україно, рідна мати.
Чи в гріхах ти винувата,
Чи сусідом ти заклята?
Українцям роблять зле..
Що лишилось в них святе?
Лише тіло грішне тіло,
Та й життя, що животіло.
То ж скоріше в домовини,
А Україна гине.
Нема кому за неї стать.

А брат кива на брата
Українці – жебрачата,
Будуть долі докорять
І не хочуть цього знать,
Що Україна сиротина.
Хіба не бачиш ти, людино:
-Прийшла лагідна година,
Зірки доленьку снують,
Щастя в дім тому дають,
Хто Волю має за дружину.

Душе, проснись. Проснись, людино.
Подивися на Вкраїну,
Хіба не чуєш, не шумить
Наш славний Дніпр, неначе спить.
І в тому є твоя причина.
Та не бачать і не чують,
Ніби тінь життям мандрують,
Як воли зігнувши спину,
І весь Рід йде до згину,
За що несуть великий гріх.

Україно, рідна мати.
Народу в тебе є багато.
Хіба хто дбає, лиш грабує
І Бога в серці не почує,
І не чує він твій клич.
Хіба у світі є нарід,
Котрий не дбає про свій рід?
Який себе віддав у рабство,
Бо довірились лукавству,
І не сколихнеться в серці гнів.

Розгубивши свою Славу
І сорочку вишивану,
Яку при свічках вишивали,
Пісні воленьки співали,
Щоб повстали за свободу.
Знов лунає клич народу..!
Їх переповнив серця гнів...
І накує мечі із рала,
По Вкраїні піде слава,
Синьо- жовті підняв прапори.

Дорогі друзі, всіх запрошую на презентацію моєї нової книги, "Долю пишуть небеса", яка відбудеться 14 грудня о 15,00 у Національній Спілці письменників, вул. Банкова 2.
Рада Вас буду бачити, бо хто ж, як не Ви були поряд зі мною усі ці десять років перебування на сайті Поетичні майстерні. Від Вас отримувала і слушні поради, і підтримку. Особлива подяка головному редактору - Володимиру Ляшкевичу, Ярославу Чорногузу, Юрію Лазірку, Любові Бенедишин, Світлані Майї Залізняк, Івану Редчицю, Олександру Сушку, Серго Сокольнику, Миколі Соболю, Олександру Христенку, Ігорю Шосі, Івану Потьомкіну, Юрію Сидоріву і багатьом іншим за не байдужість та допомогу. Всіх дуже люблю, обіймаю, чекаю на зустріч!

Бузок біліє в сонячнім саду,
і небеса прозорістю дивують.
Весні назустріч нареченим йду,
тебе обожнюю, її - люблю я!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка зворушлива, жадана мить
з коханою триматися за руки.

Ти не ревнуй до пелюсткових чар,
чарівністю мене заворожили.
Лише від тебе голову втрачав
і від обіймів божеволів, мила!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка прекрасна, неповторна мить
Єднати поцілунками розлуки!

В зіницях відбивається весна
(смарагдова палітра притаманна).
О, дай насолодитися сповна
тобою і природою, кохана!

Яка солодка і натхненна мить -
душею відчувати серця стукіт!
Рапсодія любові нам звучить
і водограєм розливає звуки!

2019р

Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.

Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу ще?

О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.

29 червня 1996 р., Богдани́

Тривожиться душа моя
за долю України...
Невже святий наш Боженько
дозволить у руїни
перетворити рай земний,
святі поля, прадавні,
загине рід козацький весь
і справи його славні
забуті будуть у віках
назавжди?.. Гей, навіки
не буде цього! Знайте всі:
завдання превеликі
Господь наш Бог довірив нам
і ми усе здолаєм,
ще й на усенький білий світ
всі разом заспіваєм,
а пісня та полине ген
далеко, аж за хмари,
у рідних горах, як завжди,
пастимуться отари
і діти в школі гімн співать
будуть під жовто-синій!
Цвістимуть яблуні в садах,
в душі розтане іній.

Чи я поет, чи хуліган
і чи творю, чи витворяю,
а як видумую, не знаю:
де істина, а що – обман?

Усі ми і ремісники,
і трудоголіки – од Бога.
Одному випали стежки,
а іншому – одна дорога.

Перепаде щось і мені.
І є надія у піїта –
як не горіти у вогні,
то хай би і не червоніти.

І заглядаю у пітьму,
і не затінюю яскраве,
і проклинаю за криваве...

Відомо Богу одному –
пишу як дихаю, тому
на те, що буде, маю право.

12/19

По льодах розлук, на хиткі мости,
По стежках думок тужних
Я до тебе йду, йдеш до мене ти.
І пощо зими стужі?
Зі світів перги залягли сніги,
А зимі їх все мало...
На кругах туги не знайшла снаги,
Послизнулася, впала.
Запалю вогонь у пітьмі бездонь,
Підніму на вись звуку.
Між нічних безсонь серцем не схолонь
І подай мені руку.

В канонадах , кров'ю й потом ,
Здобували ви свої перемоги ,
Тільки вільний вітер знає , як лунають про звитягу пісні ,
Як зривались з неба гради і тремтіли вкриті пилом дороги ,
як на вірність Батьківщині присягали на майданах сини .

Ви тримались , і боролись , за свободу , через край , до нестями ...
Підіймали синьо жовтий , у вогнях , боях , обпечений стяг.
Україна-ваша доля , що на все життя буде з вами..
Бо ж у всьому світі нікому , не зламати віру в серцях ...

Олександр Квітень
м . Мукачево

Відмежуйся від мене, звіре!
Не полохай безликих ще сліз
І тремтячи (помітно) сили
Позбавляєш, зробивши надріз.

Я не плачу, ти бачиш, крига
Замережила серце живе,
До лиця мені одяг білий,
Безіменну скрізь іменем звеш.

Не наближуйся надто, звіре,
Бо розтанути здатна душа.
Застороги печатки зІтреш,
Непомітно зникає межа...

Я твоя, як сто літ до цього!
Чи змінилося щось? Нічого...

06.12.2019

Іду у край забутої оази,
минаючи приватні береги,
украдені багатіями бази,
циганами освоєні луги.

І досі тут ще водиться усяке –
і патерчата, і басаврюки,
буває, ще хіхікає русалка
у мулі пересохлої ріки.

У низині не меншає осики.
І той, що греблі рве, о цій порі
із перепою, аж не в'яже лика,
ночує у сидячого в горі.

На бабая усе ще зазіхає
чорнява чапля і її сини,
неначе у болоті жаб немає
від осені до самої весни.

І хочеться – у далі... і подалі,
і поза перелази і тини
пустелею юдолі і печалі
за буреломи – із трясовини.

І що за цими далями шукати?
Ті самі ями, вирви і рови.
Як будяки посеред кропиви
усюди хазяями – супостати.

Людиною не пахне. Уночі
кікімора болотяна ширяє
та ухають налякані сичі,
а їм луною бір відповідає.

Немає того, що було, іще
коли живі лісовики ходили,
і дерево садити мали сили.

А нині – ліс, посіяний дощем,
і палений, і рубаний мечем –
у хащі Берендея. Край могили.

12/19

Рве світ на світло в об’єктивах
і ми, пливкі мов акварель,
розпочинаємо дуель
в інопланетних перспективах.

Твій постріл перший болем лине
в перетинах добра і зла
і він розмазує людину
по місту з вугільного скла.

Та, ставши тінню на стіні,
не відверну від тебе пики:
потвори не зникають – ні! –
коли заплющені повіки.

Адже я теж не зник в оправах
орбіт, хитких немов луна,
і все ж таки залишив на
свій другий постріл вперте право.

2019

Відвертість – неабияка сміливість,
Відвертість – неприховані думки.
Не кожному з нас кидати каміння
В обличчя легко,
Та й не до снаги.

Сміливість – це таке протистояння,
Коли і проти навіть цілий світ.
Сміливі кують душу без вагання
І з часом їм
Підкорюється світ.

Не розумію. Що це? Фа́тум?
Зла доля чи такий собі маразм
як дивний прояв особистої історії
у схемах світових надбань?
Чи дату цю запам’ятати?
Чи, може, мій тривкий екстаз
лише чиєсь самозакохане повторення?
І не потрібно жодних знань ані бажань?

Не слід цвісти, густи, співати,
кудись іти, давати і вмирати?
Покинути тумани, сонце, роси –
і мати вічну мерзлоту́, сніги й тороси?

Велике льодовите небо!..
Не розумію, що це! Фатум!
Тоді продовження я жодного б не зрів!
Усі ці ві́рші власноруч до криміналу
натомість здав би, ніби так і треба!
Продовження не можна було б мати!..
До того ж, я співавторів зустрів
з єдиного фатального каналу..,

які хто малював, хто музику складав,
чи, ніби кінь, вдоволено іржав,
підкорений і вдячний за цю дикість,
за творчу голосну багатоликість!

Чи просто вчився сенсу просто неба!
Невже тоді вже жер край неба фатум?..
В однім котлі варився з тими я,
напився арт-бульйону аж до дна я з тими,
хто потім з мене мав корисливу потребу,
хто згодом, ніби кусні м’яса, їв увесь мій за́дум.
А я, дурний, гадав, що творчість як сім’я
з предорогими ді́тьми золотими!

Такого телепня, як я, ніде, в ніякій школі,
у небі, морі-океані, суходолі,
цілому Всесвіті, деінде, не знайти!
Лише у закутку, де миші і коти!

Тепер чолом об землю я не б’юся.
Лише дивуюся. Це фатум?
Чи від вина – вина, чи від горілки?
Від чоловіка чи від жінки йде провина?
П’янкої волі, як п’яни́й, боюся.
Бо хочу бути ще на щось придатним,
комусь змінити одяг чи підстилку,
води подати й оминути трясовину…

На озері мого печалю – лід.
Під льодом – шторм і скоро льодохід!
Замерзлі сльози наростають скрізь,
де не було ані журби колись..,

десь у північнім небі вічно льодовитім!
Після розмов з самим собою – фатум?
Ні! Так зберігається вогонь! То причаївся Вищий Розум!
Ось Він збере всі голови в єдиний Свій кулак –
і темінь цю знезорену, знежиту
зі смолоскипами проб’є нутром багатим,
розправившись повік з чужим морозом!
Хай буде так!..

Та й знов за круглу браму місяця майне,
зали́шивши на фа́тумів мене..,
чекаючи, чи щось нове завбачу,
чи, може, просто, зупинюся вдячно…

Мо’ щось завбачу з то́го, що вважав,
ніби мале божа…

24 липня 2007 р., Богдани́

Зав'язала хустку так святочно.
На плечах - коромисло з роками.
Силуету лінії жіночні
У свічаді неба, між зірками,
Міряєш, немов звіряєш долю.
А вона хлюпоче у відерцях.
Ранок дневі вигаптував льолю,
День у ночі топить своє серце.
Закувала смутки у намисто,
Одягла на шию баламути.
Звівши погляд сяйвом променистим,
Чи зумієш сонця не минути?

Володимир Висоцький. «Аліса»

Посаджене вхід стерегти,
сидить жабеня день при дні,
щоб рішення вчасно знайти:
впустити - чи ні?

Якщо ж пропустити когось - то, мабуть,
належить й назад випускати?..
Важніше, ніж нудне «чи будь, чи не будь»,
питання в жабеняти!

(2018)

Утішає висока блакить,
Я її опишу поетично,
Зупинити бажаю цю мить
І у ній залишитися вічно.
Від магії лісу п’янію,
Суєти подолаю тяжіння,
Душею літаю у мрію,
Але тіло пускає коріння.
Унікальні моменти життя,
Сонце радо осяє простори,
Зачаровані часом стоять
Прадідівські ліси, сині гори.
Я усю цю величну красу
Не чіпаю своєю рукою,
А у серці її бережу
І поділюся нею з тобою.
2019

На старості багато в чому маю каятись.
Почав з вини перед бездомними котами.
Каюсь, донедавна обминав не тільки чорних,
а й навіть тих, що просто шлях перетинали.
Сторожко поглядав я на весь кошачий рід.
І що найприкріш – без причини.
Ніхто з них не намірявся подряпати чи вкусити.
Каюсь не словами(бо ж мови наші різні),
а молоком, яким ділюсь щоднини.
Дивлюсь зі сховку, щоб не налякать бездомну пару.
Не знаю, чи вибача вона мою задавнену провину.
Та все ж спадає з серця часточка вини.

Малювала тиша білий день снігами -
У обіймах білих розливались межі.
Від тепла морозні відчинялись брами...
Дивувалось диво... Чи то так належить?
А у снах дерева, мов заснулі пензлі,
Вибирали барви із того, що буде.
У вітаннях гріли люди руки змерзлі
І добром тепліли зимних буднів груди.
Малювала тиша сірий сумнів біло.
І синіло небо. І ясніли лиця.
І черінь світання, сонцем зрожевіла,
Розправляла крила, як до зльоту птиця.

Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?
Я ж - одинак, а вас - гурт.

В очі - солодка хвала,
Приятель в"ється вужем.
Як одвернуся - хула
В спину встрягає ножем.

Шепче знадійливо Біг:
- Недругу світлом віддяч
І подаруй оберіг -
В райдузі сонячний мяч.

В тебе - перо і калам,
До чаклування є хист.
Хай п'є з твого джерела,
Гоїть печалі та злість.

Я малював допізна,
Золото сіяв з руки.
Усмішка друга ясна
Світиться знову таки.

20.11.2019 р.

Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої дорогі,
не любити вас був мені наказ,
а я
загрібаю жар ваш.
Грішний, безсовісний, красивий я;
тільки по вас міряюсь я.
Темна шкіра чиясь – моя така.
Чиста віра чиясь – моя така.
Руки чиїсь – мозолисті.
Справи чиїсь – чиїсь.
У ліфт забредеш – молишся;
в деревах стоїш – молишся;
цілуєш очей бурштин – молишся,
молишся,
молишся,
і все за якісь гріхи –
нормальне людське паломництво,
що страхом повниться,
а не вірою.
Сірою, ловкою, схожою на вовка,
прошмигнеш, людино,
повз автомобілі,
сектантство і ласощі,
і буде тобі в усіх моїх ві́ршах
просте вирішення –
оковите я.
Через бінокль, мікроскоп
чи примітивні призми
випукло-впуклі-опукло-випуклі,
через контактні лінзи
чи телевізор я.
Вдавайся до дива,
вдивляйся, давай, –
бо у кожній нашій домашній каші
знайдеться камінчик
на хворий зуб,
і хрусне щелепа,
і захитається світ,
і з язика піде кров…
людська…

2 квітня 1993 р., Київ

З хліба коники ліпив.
На одно́го наступив.
Мама каже: – Що це, Во́во?
Що ти плачеш, як корова?
– Та я ж коники ліпив,
на одного наступив.
Я хотів його спіймати,
він давай мене брикати!
Мамо, дай мені батон,
я ліпитиму ворон!
– Гріх так, синку, хліб глумити.
Годі, Во́во, ґав ловити…
Мама – враз до магазину,
накупляла пластиліну.
Потім каже: "От пустун!
На, зліпи собі табун."

2 серпня 2001 р., Богдани́

Ще земля не степліла
І повняться холодом ранки,
Ще московка стоїть,
Де припнуті човни на воді.
І в розливі оцім
Ген за Пслом виглядають світанки,
І лелеки-птахи
Вже по прутику зводять свій дім.

Ще брунькується ліс,
Перші проліски прапор зелений
Серед синього цвіту
Перемогу весни підняли.
І убрались в сережки
Берези, і вільхи, і клени.
Ще не в гніздах птахи
І не чути гудіння бджоли.

Ще попереду все -
Солов’і і кування зозулі,
Ще кохання чиєсь
Прилетить на пташинім крилі.
Прокидається світ,
Під снігами узимку заснулий,
І трава молода
Піднімає зелені шаблі.

Московка - повінь

Більше немає, легіню, віри, ані тепла.
Осінь чесала гребенем коси... І пролягла
стежка між полонинами - наче і не межа...
Тільки сіріє синява: ти йому вже - чужа.

Бо ще цілує рученьки - зносить вода містки!
Тільки танцює кручено дотик його руки,
де затерпає темрява... Й вогко вповза змія
попід ребро... Бо солодко, лиш НЕ МОЄ ім'я

в губ його теплім човнику плине почерез ніч...
Осінь вже пахне йонами - серця моГО опріч.

Мені хочеться бігти босóніж в морозній імлі,
До світанку пірнати в джерельну незайману воду
І молитись у тихому храмі, де скроні мої
Залоскоче грайливо найперший промінчик зі сходу.

Мені хочеться їсти духмяний, гарячий ще хліб,
Що турботливо випекли струджені лагідні руки,
Мені б нині до рук тих на мить пригорнутись!..
Мені б
заховатися в їхнім теплі від гріха, від розпуки...

І до послуху зранене серце схилити своє,
Навіжених думок зупинити невпинне волання!..
Хай душа той омріяний спокій так жадібно п‘є
І так плаче нестримно, і кається, наче востаннє!..

Лиш молитви слова... все єство зосередиться в ній —
І оновиться дивно надії свічадо розбите!
Ви не вірте, що раю немає в юдóлі земній, —
Його образ святий — православна чернеча обитель!
_____________________
2019 р.

Сніжить добром зимовий вечір,
Сріблиться вогниками раю.
Не обіймеш мене за плечі...
Про тебе пам'ять обіймаю...
Те, чим стою, у чім опора,
Живим вогнем - та по судинах.
Мені теплом твоє учора,
Твій усміх вітром в часоплинах.
Любов, що ллється через тишу,
Мережить яв до небокраю.
В сніжинках білих світ колишу
Й про тебе пам'ять обіймаю...

Хмара зорі у неба кра́де.
Дощ збирається. Чóрно всюди.
Найстрашніша поми́лка — зрада,
Найнестерпніший біль — Іудин.

Ніби в світі усе померкло,
Вітер плаче надривно: «Отче!..»
Той собі обирає пекло,
Хто закохане серце топче!

Б‘ється в шибку твою віконну
Серед ночі пташина вбога...
Якщо любиш — люби до скону,
Коли навіть любить незмога.
_____________________
2019 р.

А час іде, його не зупинить.
Буває що летить, а то чвалає,
не відає утоми і на мить…
Так день за днем, за роком рік минає.

Настане мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу,
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Всього лиш мить короткого життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря,
але назад немає вороття…
За нею – епілог, заключні титри.

Нехай палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!.

У Всесвіті до ніжності горнуся,
Гадаєш заблукаю? Ні на мить!
Я шепіт розпізнаю в стоголоссі
Й назустріч стрімголов поки все спить.

Надихатись сповна і розчинитись
У безвісті жаданій - на плечі,
Плекати потихеньку серця нИтки
І бАйдуже лишИтися ні з чим.

23.11.2019

Полетіла осінь за зимою,
та сама її не донесе,
поки не позавіває все
небо пеленою сніговою,
поки завірюха і хуга
не укриють поле і дороги
і тоді і їй самій під ноги
упаде перина дорога,
і тоді – міняй вози на сані
і готуй лещата, ковзани,
і уже до самої весни,
може, пощезають калабані,
по яких весела дітвора
буде находу полірувати
і обцаси, і опору п’яту,
поки сяє інієм трава
і позаганяє їх у хату
дід мороз і баба снігова.

12/19

Між нами, акторами, кажучи,
усі вже давно є акторами.
Життя – до нестями вражаюче –
цвіте драматичними творами.

Підігнано ролі під кожного –
супутнього і перехожого,
довірливого і безбожного –
герой на героя не схожого.

Підігнано – та не розіграно
інтриґ вирішальної партії.
Мистецтвом ще стільки не ввібрано
експромтів акторської братії!

Одні дорікають дотичністю
високих матерій і проявів.
А інші – в той час – неетичністю:
бо ми – не в ковчегові Ноєвім.

Ще є – закидають бульварщину,
потребами людства замизкану –
або практикують вульґарщину,
по всіх переходах розприскану.

Театр – не конвеєрна паприка!
Не стильний салон! і не вулиця!
Актори – не цех і не фабрика!
Актори – то ті, хто проснулися!

То ті, хто свій подив знаходячи,
тримаючись купи – на відстані,
з людьми – найтає́мніші родичі.
То ті, хто експромтом розхристані.

24 серпня 2003 р., Богдани́

Чалапаю понуро бездоріжжям,
У торбі міль та Божа благодать.
Куди не ткнуся, чую: - Геть, грабіжник!
Ти - бідний. Отже,- харцизяка! Тать!

Доокола і справді - крези, ґазди,
Застрелять вмить! Ступни за тин хоч крок.
Вважають, що прийшов до них я красти
Й процвиндрити поцуплене добро.

Смикнув із чуба хутко волосину,
Припасував гілляку та гачка.
Спіймав лина. Готую юшку жирну,
Годину (щоб остигла) почекав

І кличу: - Хлопаки! Ідіть до столу!
Частую задарма! Беріть усе!
Та мужики сховались у стодоли,
Принишкли по хатах стрункі мамзель.

Ніхто не вийшов. Стережуть невсипно
У клумаки натоптане добро.
Бідняк і пан завжди живуть осібно,
А з виду, наче, всі - один народ.

Пішов чужак. Дотла згоріла ватра,
Не муляє на ґузні більше прищ...
Піймаю рибки землякам і завтра,
А нині вам оцей дарую вірш.

04.12.2019 р.

Г. С…
Ти стільки раз вже снилася мені,
Що міг би збожеволіти від щастя,
А я рахую безутішно дні
Від розставань до зустрічей нечастих.
Бо що тих снів ростуча суєта,
То забарна, то дуже швидкоплинна, –
Коли спросоння нудяться вуста
І повнить рот лиш гіркота полинна.
Без мук розлучень так би я не снив
Щоніч тобою, радосте журлива, –
І веселіше зазвучав би спів,
Адже щасливим тільки він властивий.
04.12.19

тексти або ширяють -
або вмирають...

А знаєш, коли я помру,

на далекому континенті -
майже на іншій планеті -
народиться крихітне
КЕНГУРУ
в зоряну-зоряну ніч-
майже о третій-
під невпійманим небом Австралії...
Рожеве і безпорадне,
залізе в кишеню мамину,
як з космосу - в теплу
нору.

Вчепиться в шерсть кудлату,
буде вперто життя смоктати,
губами смішними плямкати,
і - підростати.

А ще знаю - коли помру,

на далекому континенті -
майже на іншій планеті -
у могутніх лісах,
що з карт найновіших
стерті,
ти будеш кимось великим, поважним,
на кшталт гуРУ-
в дивному племені ВЕнті-
куАла- БРУ.

Хоча вже ніхто не знає,
що назва ота означає:
може -"Поп"ємо чаю?",
може-" Я вас не знаю -
тому від страХУ - з"їдаю",
може -"Я ВАС кохаю",
а може...

Та що тут грати у гру:
просто -ВЕнті-куАла-БРУ!

І якось одного ранку,
на жовтій долоні світанку,
в мить золотих заграв,
Ти будеш стрічати сонце,
Великого Бога Сонце,
серед високих трав.

Як раптом з-за баобабів,
евкаліптів і сонних коал,
вистрибне юне
стрибуче
налякане і колюче
тендітне таке
КЕНГУРУ

Ти усміхнено очі
заплющиш
і скажеш тихенько:
ВЕнті-куАла-БРУ.

(Це означає
Я ТЕБЕ ПАМ"ЯТАЮ...)

Куди іще тікать? Перемагає глупство.
«Новий звитяжний світ»* -- це гасла і борня.
Бої навколо слів, в очах ворожість гусне,
Й розбурханих ідей роїться комашня.
Довкола світ кипить, вирує в нетерпінні,
Подражливість росте, тремтить підніжний грунт.
І вже давно живеш, неначе в сновидінні
Наступний поворот – і знов якийсь абсурд.
Лісами піднялись намріяні образи --
цих важелів ряди, щоб світ перевернуть.
Розшарпано уми, й тасуються колажі
роздутих самолюбств і слівна каламуть.
Як стійкість зберегти в розхитаному світі?
Занедбаних овець від козлищ відділить?
Примар -- без ліку на обтяженому вітті.
Нас від самих себе ніщо не захистить.

*“Brave New World” – роман-дистопія А.Хакслі

2019

Володимир Висоцький. «Аліса»

Не сипте комбікорм Блакитній Гусені, -
я ж їм не те, що гусики бабусині!

Ті гуси всі, як тільки вилупляються, -
уже щипаються,
шиплять та лаються;

Блакитна ж Гусінь - це не Синя Пташечка,
не Сіра Качечка
і не гусятечко!

Я без гусей чудово обійдуся:
я лялечкою стану!
В метелика затим перетворюся, -
по плану, по плану!

Ну, а плани вдавані -
не мої, не мої,
і кудись відкладені -
не мої, не мої;
тільки вчасно згадані -
це мої, це мої!

(2018)

Відкрито браму знань кривим ключем,

Розсипались, мов прах, іржаві грати.

У тиглі - совість. Плавиться, тече...

Струмок холоне, гаснуть краплі правди.


З моїх, дбайливо пещених гріхів,

Продовжую ще зі шкілької лави

Алхімію неправедних шляхів,

А у підручних - хитрий біс лукавий.


Я золота і слави так бажав!

Шукав потрібні формули, сполуки.

А результат - на дні сичить олжа,

До мене простягає чорні руки.


У дзеркалі навпроти - хворий гном,

Ні друзів, ні сім'ї на видноколі.

Я сам на сам залишився зі злом

В колодязі отруєної долі.


Не тільки я - всі люди не святі!

Достоєн кожен вироку, огуди.

А час іде. Хламіття повен дім,

А щастя не було. І вже не буде.


03.12.2019р.

Збенетежене англійське передзим‘я,
Нервовий - як востаннє - shopping spree,
І ми й собі купуєм Christmas tree -
Хоч до Різдва ще місяць. Але цим я
Не дуже переймаюся. Вогні,
Святкові знижки, довгі вихідні.

Мелодії Синатрових колядок
Лунають чи не з кожного кафе,
Ялинка, як на аутодафе
Стоїть, приречена - авжеж, такий порядок,
Щоб дереву передріздвяним днем
Неоновим зайнятися вогнем.

Це час прикрас і дивовижних квітів -
Таких, що і улітку не цвіли -
Горять поміж кущами омели
Гирлянди світла в голім верховітті
І сквер блищить мереживом скляним,
І Бейбі Джізус угорі над ним.

І Санта в небі нарізає кола,
І оленів ватага бойова
Запряжена з оказії Різдва
У вантажівку фірми Кока-Кола,
У Harrods сейл, і Санта збився з ніг.
Пластмасова ялинка, штучний сніг.

Вертеп у супермаркеті - на сіні
Воли, волхви, Марія і дитя
Покликані створити відчуття
Зими, хоча думки цілком осінні -
Не віриться, що місяць до Різдва.
...Тим більше, що у нас їх буде два.

Мертві братчики,- мир вам...
Сів побіля хреста,
Там де посмішка - прірва,
Там, де радість - біда.

Кров холоне у жилах,
А думки в сивині.
У опалубку - брила,
Дата згуби на ній.

Ця могила соборна,
Кров'ю пишеться вірш.
Повечір'я опона
Угортає у тиш.

Сосни плачуть на варті,
Сніг в сорочих слідах...
Тут кохані, чийсь тато,
Дід і юнь молода.

Гнівом спогади палять,
І в окопі, і тут...
Припорошує пам'ять
Час шматочками дум.

Серце коле і груди
Щось лихе, крижане.
Вітер подихом лютим
В пекло знову жене.

03.12.2019 р.

Сьогодні я до тебе не прийду,
щоб поглядом роз'ятрювати ватру
твоїх ілюзій, може, післязавтра,
коли  притрусить сніг в яснім саду
минулих спогадів гербери,
заблудишся у лабіринтах фраз,
що трепетно на вушко шепотіла, 
забудеш запахи терпкого тіла,
і вигинів огранений алмаз
звабливо-чорної пантери.
Заради мене витреш ті вуста,
що обпікали полум'ям бажання,
несли жагу на лірах сподівання
до тих висот, що снігом обліта
на дум сумних колючий терен.
Тоді лише з'явлюсь на ратуші,
як намалюєш  слів меридіани
зворушливих і небеса рахманні
на білосніжнім аркуші душі,
стежину зоряних містерій.

3.12.2019







 

І сніг,і сон.І сон,як сніг,
Такий холодний,не минущий.
І місяця яскравий ріг
Не розколотить тої гущі.

І тиш ,і ти.І тиш,як ти,
Така густа і стоголоса.
І виють збуджено хорти,
І кліті рвуть,і волі просять.

І тінь,як Інь.І тінь,як Янь...
І постріл вгрузне в порожнечу.
Без остраху і сподівань
Хорти підбурюють на втечу.

Сиджу собі і горя ще немає,
а може, і не буде як умру
і полечу лелекою до раю,
а не у чорну зоряну діру.

Надію маю – не уріжу дуба,
а біля нього лахи покладу
і почекаю ще єдину, любу,
а далі сам за обрії піду.

Не буде піраміди фараона,
його жезла не буде у руці.
І не узрію тіні Посейдона,
і феї, і наяди у ріці.

Але одну мелодію почую,
коли зійду і кану уночі
та біля того дуба заночую.

І, може, залунає, – алілуя...
і не погасне полум’я свічі.

12/19

Далека від красот манливої природи,
підтримуєш вагу щоденного буття,
і світло ліхтаря кружком невпинно бродить
по вигинах плавких безшовного лиття
німотних сіро-днів, наповнених, обтічних,
що їх не обминуть, не збути самохіть...
Щось вічне проступа між проявів невічних –
ні оком охопить, ні думкою зловить.

Слова тепер -- чужі, і образи – намарні,
і їх чомусь не жаль, як листя на воді.
Такі холодні дні, розхристані, негарні,
така в них глибина -- століття молоді!
Така рясна краса в урочищах скорботи!
Солоністю від них, правдивістю несе.
Ріка в сталевім сні лункі будує гроти,
і марять в глибині про все вони, про все...

2019

- Розкажи мені казку про літо, яке - без кінця!
- Всі казки, моя дивна, минають.
А надто - оця...

- Щож... Нехай небилиця - вітрила цьомУ
кораблю.
- Тоді слухай уважно: я досі тебе ще
люблю...

А ти стояв тоді? Ти там стояв,
Мій ангеле, відкинувши забрало,
Коли душа вбирала в себе яв,
Коли вона від благості співала.
А ти тримав мене? Тоді тримав,
Як серце взято, а ребру - не в пору.
Згорало небо в полум'ї заграв
І світ мовчав, вдивляючись угору.
Знайшла полегкість на твоїм крилі,
Пером твоїм заповнюю пустоти.
Іще кують небесні ковалі
Мені шляхи. І додають охоти
Поснулі древа, вмочені у синь,
Бо їм ще весен мрії малювати
В очах коханих, у піснях ґаздинь,
В стежках, що простеляються до хати.
Зі мною будь, тримай мене, молись
За сонце дням, прологам, епілогам...
Достиглий колос дивиться увись,
В любові браму, де нема порога.

… стовп,
холодний і невтішно сірий,
мов смерк померлий шансів полудневих,
мов мумія …
… РЕПІТ? (repeat?)
… стовпостопрірва,
праця опоєних і оповитих м’язів,
не зсовується стовп, о укорінений!
о сила максимально нелю́дська,
о прояв міри і сподвижник асфальтів,
Я обійняв тебе у стані розбалансованості…
Стовпи́ш, Я так хотів тебе,
мов жінку непридатну,
ніготь зламав,
переламався надвоє,
виламувався, о перед тобою,
комизився і не повертавсь
назад
назад
назад
назад
назад…
Рости, стовпарику! Рости, скажений тату!
Ці ахінеєві рядки вбирай.
Про́від, що звис аж до бровки,
я перескочив…

16 червня 1993 р., Київ

Підлість і зраду давно не хулю,
Обрано інший критерій.
Чесні - на фронті. А хто у тилу?
Звісно,- одні волонтери!

Пляж. На макітрах крислаті брилі,
Горбляться черева панські.
В цирк перемоги ідуть ковалі,
Наче піхота у наступ.

Шило на мило, вугілля на хліб,
Брата з Майдану - на гілку.
Гарно "воюють" з Москвою хахли -
Салом торгують на ринку.

Ворог - обличчям, а я навпаки -
Ґузном сварюся з-за рогу.
Риють окопи під хрін селюки...
- Синку, ура! Перемога!

02.12.2019р.

Ти забула, напевно, що видихом міряють вдихи,
Що нове наливають вино у порожній потир.
Не багатство - причина розвою майбутньої віхи,
А жага, а потреба - твій прагнучий Бога пустир.
Всі набутки свої, наче одіж, знімаєш в розлуках.
Все, що знаєш і маєш, і те, ким ти є, чи твоє?
Просиляєш собою в любов нитку світла і звуку,
І зшиваєш до дії розтовчене серце своє.
Оживають ті клапті у барвах, лікуючи болі,
Розчиняються сутінки світлом, що ллється згори.
Просить вбогість твоя для пустель благодатної долі,
А у відповідь лине тобі:"Говори, говори..."

З-під копит – іній!!! Десь удалині
Грудень мчить полями на баскім коні.
Розрізає простір льодяно мечем.
Морозцем проталу землю припече.

На річках – крига. У серцях зима
Дотиком холодним душу обійма.
В тінях вечорових бліднуть ліхтарі.
Ехом порожнечі повняться двори.

Заглядає туга у твоє вікно.
Зимно срібно-біле витче полотно.
Та не варто, друже, надто сумувать.
До весни лишилось – перезимувать.

Жінко-молитво, намистинко з вервиці Божої,
Чиста сторінко чийогось стремління, буття.
Будь одкровенна, на світ цей нестриманий схожою,
В мить залюбися, неначе у власне дитя.

Хмар набундючених в небі нестримані повені,
Стежку, що в полі хтось мовби надвоє розтяв.
Як тобі грудень снігами іще не цілований,
Сосни-невісти, що тихо чекають вінця?

Будь мені вірою, будь мені правдою, силою,
В ночі безмежні, що днесь довжиною в життя.
Грудень, на диво, розродиться зливою стиглою,
Варто затямити: ти в цьому світі не сам…

Роки, що минули, неначе відспівані меси.
Жінко велична, хай буде ще довгою путь,
В грудях не серце – віками намолений Всесвіт.
Ти не самотній допоки ще Мати отут…