ось & танці що яничари
їхні чари ~ твої божі квіти
незвичайне понадзвичайне
доломіти початку літ
 
& огнів попелиста приязнь
прояв здогадів & відтінку
клеопатро моя провинносте
забуттєва моя ти жінко
 
ось тамтами незлецькі бонги
& прочовгане передчасне
їхні ритми ~ рими зворотні
ледь завершені та хоча б
 
 
 ѱ
 
 
із пекла вийшовши
вертаюся сумлінно
усе туди ж
в його неквапну млу
 
контексти всі як є
безперспективні
згідно з
у шиби в’ївся чад
узяв зо світлом шлюб
 
запрошую в
сей клуб
гінкі панí й панове
 
до будь~ чого оттак
диктує мить мені
 
облиш надії всяк
ні віри ні любови в
збиткових цих місцях
не обіцяють ні
 
 
 ѱ
 
 
ікона зосталася бога не стало
бо він був словом подихом духом
 
ні скарбу ні краму лиш вітер & вітер
& син що трудився на залізниці
 
а скону немає & смерті немає
відкинуті сенси волають з беззмісту
 
заходить сонце чи сходить місяць
у помислах світло сріблястих
 
щодалі —
 
 
 ѱ
 
 
джонні хоче набраться
у відведеній зоні
загубити порядність
перейшовши свідомість
прогуляти все все
до останніх кальсонів
& не треба жодних
резонів джонні
 
що повідати вам
про життя на кордоні
імператор у ложі
гарцює на поні
гайнріх гайне услід
понівеченій донні
витягає листа до
своєї колоні
& пройдешня краса
у прийдешнім бонтоні
смітники нуво~ арт
в аромі півоній
ящерка~ принчіпесса
на смарагдовім фоні
мідна решта з еспрессо
в долоні у джонні
 
делікатне lo stesso
відправляє з перонів
квіт богемних рядків
болоньєз ~ маскарпоне
чудернацькі заплети в
безладній канцоні
& судомне мементо
на задвірках дуомо
але в джонні є місія
щось подібне як меса
при соломці при чіпсах
відпускати з припонів
ті думки ніби жести
почуття мовби десь там ~
 
& захекані пси
споглядають джонні
 
 
 ѱ
 
 
ось для поезій вечір
бо завтра ужеж запізно
затісно в грудях &
ще б пак
 
іще по одній лютняре
розкрилені леви
праворуч ~ ліворуч
тьмяніючі гори
їх обертони тунельні
in nomine
spiritus sancti
 
& парапетний мармур
усе недослівне дивно
як нас перепросить
прощання ~
леза його двосічні
 
зіниці його
альковні
 
 
 ѱ
 
 
о душе не зважай
відкіль ~ здалека
зблизька
до тебе мовить прах
глузливий хай німий
 
о душе не змалій
від істин сяйнозвісних
не вір нікому ні
а в людях буревій
 
& пломеніють в ніч
автівки швидкісні
ходім кажу тобі
з дороги на узлісся
 
ходім за брами снів
між нетлі та зірки
що діамантів низка в
небеснім полотні
 
із ними всюди скрізь
раюють пекла зблиски
колодязем лунким
& моцарт ~ nachtmusik
 
дивися червень твій
зриває перше листя
воно
жовтіє десь
& сковзає до ніг
 
 
 
 
 
 
 
 

В кав'ярні людно. Вийду в листопад,
У сутінки вечірніх меланхолій.
Невипитий гарячий шоколад
Залишу десь біля трамвайних колій.

І хай трамвай позаду дзеленчить,
Мені із ним тепер не по дорозі.
Побачити б ту елегійну мить,
Коли з дерев скидає листя осінь.

Ховаюся у шерхітливу млу,
Яка заполонила все до краю...
Рингтон знайомий вивів з напівсну,
І голос твій: "Ти де? Приходь. Чекаю!"

12.11.2019р.

Били байдики… Груші цупили
День на виворіт - в самий раз
Серед зелені - ми як руккало
Поміж кольору - бурий наш…

Поцілунками зав’язь вечора
Забинтовані... сонним рай
Із кастрюлі щось… щось із глечика
І на байдики - доганяй!

А на полі ми моноконики
І метелики, казна що…
І носилися, наче дзвоники
Серед війночок і трущоб

Обзивали нас, що ми "хролінські"
Ера куряви й дискотек…
Крізь віконечко - богобоязні -
Подорослів як, сам дотеп…

А татусі вже наші з мамами…
Не хвилюйтеся, небеса!!!
Залишилися монограми їх -
Тут ми порізно. Сам на сам…
12.11.2019.

...І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом свавільної ріки.
На видноколі вісімдесят вже світить,
Ровесники покірливо літам скорились,
А в нього, мовби виростають крила,
Щоб звідать в мандрах решту світа...
...Куди пакуються валізи, краще не питать,
Аби не заздрить цьому одчайдуху,
А як часина знайдеться, послухать
Про мандрів Божу благодать.

*пам"яті Іловайського оточення*
***роздум. алегоричний складноструктурований вірш***

Йшла химерою ніч.
А розвиднілось- Боже святий...
Артилерії клінч
Охопив і нещадно гатив
Поле болем оте
Неосилено зранене вщент...
Уцілілий митець
Чи його оспіває іще...
У кружінні ворон,
Чорнотілих, мов колос горів,
На розділений трон
Зрада з крові вповзла й хабарів.
Чи є мир, чи війна-
Чужокрайний наліт сарани?..
Це не ми, це вона
Править бал при дворі Сатани.
Подих смерті густий
Сонце візьме у коло гало.
У прикметі отій
Полку Ігоря слово збулось.
Клин лелечий злетів,
Часу тризни чекати сльозам...
За загиблих братів
Воскослізно спливати свічкам.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119111208618

Симфонію життя присвячено коханню!
На цій найвищій ноті я завис
у вашій партії фортепіанній
і час тягну, не падаючи вниз!

Тепер я соло мрію в обертóнах,
позбавлений музичної канви!
Невже кінець?! Ще домінанта стогне!
Та вже злягли за інструментом ви!..

Симфонію життя, присвячену любові,
я зіпсував без жодних коливань.
Завмер оркестр – і оплески готові.
Ми виконали ролі двох кохань.

1 грудня 2006 р., Київ

Зірвався вітер, мов оскаженів.
Хитаються обшарпані дерева.
І на кущах виміщує свій гнів
Несамовита буря-королева.

Сипне дощем над персами полів,
Які лягли недавно відпочити.
Зволожить зерна, сховані в ріллі,
Щоб згодом зародило буйно жито.

Важким крилом зашпортався в лісах -
Затріпотіли хвоєю ялини.
Зринає велич, плине в небесах...
Я подумки назустріч бурі лину.

Закрила небеса завіса хмар
Та куполом тяжіє над землею.
Несе стихія жертву на вівтар
І покаяння я несу із нею.

Агов, колеги! Є рецепт для вас!
Відкрию тайну, щоб були у курсі:
Я анапестом вилікував сказ,
Гекзаметром - два пролежня на гузні.

Викачує навроки лиш пеон,
Забудькуватість - до снаги хорею.
Від геморою - дактиль. Ой', пардон!
А анакруз - у кого діарея.

Спондей - якщо пришвидшується пульс,
Пиррихій - щоб одвикнуть від поп-корну.
Ось тільки з амфібрафієм конфуз -
Ковтається лише з одеколоном.

А муза виє: - Відпусти на Кіпр
Обмитися від віршування "аса".
А я пишу, підковтуючи "Шипр",
Ще й анакруз упився! От зараза!

В обох щоднини алкогольний шок,
Ковток натхнення вже не лізе в гланди.
І знову ямб. А потім - "на горшок".
То може, друзі,- годі віршувати?

12.11.2019р.

Кацапа видає не сила духу,
а п’яна неупевнена хода
і перегар, коли воно під муху
і язикате, і туге на вухо
не чує, що Росія – це орда.

Це видає і дика поведінка.
Але існує нація така,
що має самодура-василіска.
Нема ума, вважаємо – каліка
реалізує місію совка.

Це люті раті, мафії і зграї,
які не зупиняє ні межа,
ані біда замученого краю.
Бойовики-жандарми-поліцаї
та рицарі сокири і ножа.

Парафії не вистачає Риму,
а Вові – бути на чолі подій,
якими управляє лиходій.
Усі койоти заодно із ними.
Вони жахають скрепами своїми,
осміяні у величі своїй.

11/19

Сьогодні я ще більше, ніж учора,
тебе люблю, моє життя, люблю.
Поглянь, коханий, ліхтаря опора
з туману  ліпить бабу снігову.

У Маріїнськім парку надвечір'ям
гуляєм поміж стомлених алей.
Сховала далеч золоте  сузір'я -
парчеве віко жовтих орхідей.

А за Дніпром виблискують крізь вечір
багатоповерхівок вітражі.
У кіптяві Лівобережжя  вежі -
мого буття розмиті міражі.

А далі міст кохання. Зупинися...
Та не дивися в прірву з висоти.
Колібрі в серці, у руках - жар-птиця,
небесний поцілунок, я і ти.

У ніжнім погляді лише покора,
червінці осінь сипле скрипалю.
Сьогодні, я ще більше ніж учора
тебе люблю, моє життя, люблю!

2019р

Знов надія у серці гасне
І нуртує тривоги гребінь…
…Він приходить до мене вчасно,
Й не з’являється без потреби.

Я не знаю, якого Він рангу
І чи жде похвали від Бога.
Кажуть, в кожного є свій ангел,
Отже – екстрена допомога.

Певно, звик до нервових зривів,
Звинувачень, образ даремних.
Він зі мною від горя сивів,
І підсвічував там, де темно.

Не жалів, не хапав на руки:
Лиш підштовхував до вершини.
Перед Господом на поруки
Брав не раз. Допоможе й нині.

…Непоганий дарунок – вміння
Не давитись насущним хлібом.
За довіру і за терпіння
Називаю Його Сізіфом.

12.11.2019

Мій брат по крові каже: - Напиши
Про безпринципну зраду чорнороту.
Бо знову хочуть миру торгаші
З Росією, із сатаною, з чортом.

Кацап однині вже не тать, а ксен,
Ріднею стала лексика обсценна.
Цей мир війну у Київ принесе
І тріснуть навпіл кручі Борисфена.

В столиці жир качають товстуни,
На щітках для пупків шансон лабають.
В окопах - ні рабів, ані панів,
Живим - у бій, а мертвим - вічна пам'ять.

P.S:

Не прожене додому нас заліззя -
Для воїв Україна - над усе.
Йдемо на смерть. А ти повзи до біса
Просити миру у команди "ЗЕ".

11.11.2019 р.

ксен - друг роду (лат.)

Погружаясь вечерами в грезы,
Мечтаем о славе и богатствах.
Затем же в зеркале мы видим слезы,
Ведь мы мечтали, не пытаясь успехов добиваться.

Г. С...
Пригадаю коли-небудь
І коханій розповім
Про хмаринок рух у небі
Несподівано блідім.
Без надуманих колізій,
Також любій розкажу,
Як дощу густа завіса
Вкрила обрію межу.
Про м’яку, як глей, дорогу
І калюжі скрізь на ній
Ще з набряклого порогу
Теж повідаю я їй.
Щоб журливо не гадала,
Загорнувшись у нуду, –
Чом на зустріч часу мало
І багато на ходу…
11.11.19

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах скриплять хребти хвіртки
Рипучий голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилились у поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хльосткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,
і вірші видаються на гора.

Знічев’я, може, порятую душі.
І туга ще не зайва на землі.
У вирій полетіли журавлі,
зате ворона каркає на груші
і сонце випиває із калюжі
учора не досушені жалі.

10/19

Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись втекли,
наче заїнько-вухань,
від стрибальної шкали
для уцінки їхніх знань.

У когось в зубах - лосось,
і в батьках гріхам виниться?
Це - «відмінно» (від чогось),
тобто - одиниця.

Вчитель всі забув слова,
наче вовк на учня зирка?
Це - уверх ногами «два»,
тобто це - п’ятірка.

Ех, п’ять, три, раз!
Голова один у нас,
а на цьому голові -
рот одна та вуха дві.

Голова кудись веде
дядька-головбуха;
знову на бровах іде
голова - два вуха,
горлова, чолова, залива два вуха!

(2018)

На дубі за вікном усівся крук
І каркає на розпашілу жінку.
Начаклувала відьма, що помру
У триста років з нею ув обнімку.

І став за мить одну немилим світ,
Затемнений печальною габою.
Бо й тисячі із нею мало літ
Натішитись гарячою любов'ю.

Оце халепа! За які гріхи
Мені така гестапівська Голгота?
Яких таких зобидив я богинь,
Щоб так позбиткувались над Еротом?

А мавка стогне! Чуєте? Ага!
Вдоволена від ласки чорноброва.
Вона не каже "Муж мій - дідуган"!
Звертається поштиво: Казанова.

Дзеркал нема, розбив старе трюмо -
На вуха в зморшках нічого глядіти.
Для бевзя й двадцять років - це ярмо,
А я в коханні вічно хочу жити.

11.11. 2019 р.

Захаращена Мова Істини...
Із обачністю кимсь описане
Час від часу перевізники… і
Ще озброєні перосписами...

Хай потомлені, неба кольору
Врата з вікнами надзвичайними
На відвідинах кури-бройлери…
Безліч всякости з пані файними

Ріка вольнисти - свої пристрої…
І одежина європейского
Рівня… Істино… скажи, вистоїм
Поміж похіті…
Арамейским
"ОМ"?…
11.11.2019.

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.
Невже вкраде оці стежки прадавні
новітній непродуманий проґрес,
і зляже хрест і перемоги славні
під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
Агов! Тепер уже ніхто не знає –
за що діди рубались на мечах!..
Тепер усе так хутко засинає –
шовковиця прочахла на очах.
Трухляві дупла виганяють духів,
згоріло листя на останній раз…
А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
мій рід помер, і я його не спас.
На вигонах гули старі корови –
переживали власних хазяїв, –
мов ліс, уже приречений на дрова,
хватав їх за хвости, вовками їв…
Змирала осінь з айстрами скупими.
Мов бегемоти на вечірнім тлі,
пустими вікнами халупи каменіли:
після потопу прийдуть кораблі?..
На кладочці, немов на краї світа,
старий з старою вивіряли зір:
як стало жить за ці немногі літа..,
як нас потоплять, то кому вже вір?..

30 серпня, 8–9 грудня 1989 р., Київ

Фантастичні гіацинти
уночі мара пряде.
Я повинна знати з ким ти,
в скільки прийдеш, зараз - де?

Хочу душу розпізнати,
про що мрієш, мислиш теж?
Що тобі співала мати,
чи Дніпро перепливеш?

Зможеш дати на півлітру
безпритульному хоч раз?
І пручатись боривітру,
чи піднятись на Парнас?

Обпектися кропивою,
і сп'яніти, як на гріх?
Заридати над бідою
наодиниці, чи при всіх?

Що ти любиш більше всього -
голубці, кіно, футбол?
Чи говориш часто з Богом,
носиш в сумці валідол?

Хто лежить у тій могилі,
що у полі за селом?
Хто тебе щоночі, милий,
напуває джерелом?

Притуляється до серця,
у руках життя несе.
Хто тобі під ранок сниться -
я, чи та, що знає все?
 
2019р

Командує ординець зграї "Плі!".
Умер без болю. Мабуть, пощастило.
Мене згребли підпилі москалі
У вириту для ангелів могилу.

Між бути і не бути - грань тонка...
Увись лечу не сам, а з вірним другом.
Та небеса гукнули" - Зачекай!"
І удихнули в труп життя удруге.

Із ями виліз. Крил уже нема,
Обрізані ненавистю під корінь.
Поснули кацапури ох дарма,
Бо ніж мій гострий і не світять зорі.

Колола мста в горлянки чужаків,
А лють сичала, випущена з кліті...
Ніхто однині не подасть руки
За вчинене. І в рай шляхи закриті.

Із ляку втік од мене час везінь,
Бо руки і душа - в липкім карміні.
Але під серцем храм із бірюзи
Освітлює любов до України.

11.11.2019р.

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

Ти приходиш у сни.
Легкий вітер торкає волосся.
І немає вини.
Все, що мріялось, вже відбулося.

Погасили свічу.
За вікном забриніло світання.
Я покірно мовчу.
Ні, не вперше, та може востаннє.

Заростають стежки
Споришем і полиновим цвітом.
Якось все навпаки...
Замітають сніги наше літо.

Я шукаю сліди.
Та чомусь їх давно вже не стало.
Каже серце: "Не йди."
Бо не має минуле проталин.

Закував лід ріку.
Ми тепер між двома берегами.
Рухнув замок з піску.
Залишились крижини між нами.

Тільки зустріч у снах
Лиш на мить повертається світлом.
Недолюблений птах
Так самотньо летить понад світом.

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані,врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощ понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

Не спиню болів плину
і не знижу в ціні
правд усяких ужинок,
що дістався мені.
Адже так засмутила
люта доля мене,
що терпіти несила
існування земне.
Ні дружини, ні друга
в знавіснілих світах, -
лиш утрати напруга
і самотності страх.
На дорогах порожніх
віднедавна, на жаль,
гіркоту тужно множу
на нечуваний жаль...
08.11.19

 
із тобою займатись гумором
у червневому різнобою
анічого не маючи спільного
бо навіщо нам із тобою

ген апостоли волхви ангели
давншіфтери & ковбої
ієрархії тіней муарових
трин~ травою росою живою

стежка плутана сонце гáряче
архаїчне ущерть ~ ущент
амбівалентна магія
до віночка увий ромен

заяложену лямку тягаючи в
камуфляжнім форматі че
пан цвіркун прокидає мариво
& суглобно ~ морфійний щем




 

Зоп'яну бовкнув кум, що геній я.
Насправді - бевзь. Не вірите? Даремно.
Кому потрібен гумору маяк?
В ціні корито й ложка здоровенна.

І помисли в сатирика брудні -
Виштовхує на глум святе і грішне.
Пронос летальний вам потрібен? Ні.
Ліричний шнапс вживати цікавіше.

Розумні йдуть за м'ясом у "Ашан",
Очікують на знижки, кості, пільги.
А в критика очорненв душа:
Торкнеться віхтем - буде не до шмиги.

Колега нашаманив позитив,
А я - хірург, перо - ножака гостра.
Про нього кажуть: " Цей митець святий!",
Моє читають - хочуть плигнуть з мосту.

Один зоставсь. То що мене шкребе?
Поїхала із музою карета.
З поезії майструю канапе -
Недоперчу, недосолю...дієта.

10.11.2019 р.

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу просив,
а випало щастя іти в листопадову звершеність,
брести в зосередженім трансі в оазис краси.

Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

4 вересня 1995 р., Київ

Стікає ніч краплинами хвилин
по склу віконнім у твоєму домі.
В пітьмі ступає тихо часоплин,
секунди розсипає невагомі.

Зірниця зазорила неба край –
вже скоро перший промінь заіскриться.
Кохана, ти знайшла свій божий рай,
але чому ж тоді тобі не спиться?

Чому до ранку ти своїх очей
зімкнути і на мить ніяк не можеш?
Хай зніме бог тягар з твоїх плечей
і оберегом стане на сторожі.

Відлебеділо сонячне кохання,
Огрійний перелесник став вайлом.
Мені би в сіру осінь - краплю травня,
Аби щасливим вийшов епілог.

З пера впаде ось-ось остання титла,
Дошарпує борвій уламки віт.
Мені би наостанок промінь світла,-
Щоб освітив дорогу на той світ.

Через біду лечу мільярд парсеків,
Душа в патьоках чорної жури.
Мені би ув обійми до веселки
Пірнути. Потім, смертонько,- бери.

Спиняє серце дихання Ереба,
Лишаю сад квітучий на вдову.
Тепер мені нічого вже не треба -
В безжурній тиші Летою пливу...

10.11.2019 р.

Розчинитися в масі, стати немов усі
У облудній людській говорильні.
Що вистрілює гаслами звідусіль
Й закодовує приспану пильність.

Потонути у натовпі, стати одним із..
Невагомим, за суттю безликим.
І скрипить історично прогнилий віз.
До приматів кортить чоловіку.

Надуває вітрила лукавих промов шквал
В морі темнім надій потонулих
Знову вибір у нас "чи пан,чи пропав",
Де майбутнє зіллється з минулим...

Раболіпна ментальність зринає уже без гальм.
Мітить кредо - прислужувать пану.
І стоїть на кону останній плацдарм.
Не згубімося в путах омани....

У колориті білої зими
малюю за садибою дерева.
Гостюю ще у осені-куми,
ну а кубіта – у сузір’ї Лева.

Не помічаю ані вечорів,
ані ночей. Усе минає всує.
Ось і Амур до неї полетів,
а я її не бачу і не чую.

І це ні у ворота, ні у тин.
Уже на зиму осінь повертає,
а я усе один, усе один
без неї у хатині біля гаю.

І замерзаю у самотині,
на дрова ріжу вишні в гущині,
але боюся, що уріжу дуба,
коли мене лякають уночі
летючі миші, сови і сичі
і не рятує, і не гріє люба.

10/19

 
мазохіст—ексгібіціоніст
скромна чарівність буржуазії
непроявлені пипки повій

катма звалу з театру магічного
при вівтарі безпредметнім дещо
мрійні рими проти мети

є ось чай цукор мед
що за вікнами вітер & дощ
цигарки чи суттєво важкі

west coast—зірковий пил—
грамплатівки нір-мінтові &

ночес
аміґос




 

Хризантемно чомусь на душі,
навіть більше скажу – полиново.
Не спасають, як завжди, вірші
і не тішить барвистістю слово.

Несподівано так листопад
тротуари вкриває багрянцем,
а невдовзі красуня-зима
вже запросить у коло до танцю.

Замете, закружля, занесе,
вкриє пам’ять м’яким покривалом
і забудеться, вір мені, все.
Не хвилюйся – і гірше бувало!.

Світанок входить непомітно.
Всю ніч надворі падав дощ.
Рум"янок зблідлий зронить світло
На перехрестя вулиць й площ.

І день новий сипне турботи,
Проблем старих розв"яже міх
Та відрахує аж до сотих
Набір обов"язків моїх.

А перед тим - пахуча кава
І дещиця осінніх мрій...
Ось горобина, наче пава,
Та клен у свиті золотій.

Я відчиню своє віконце
Навстіж для тисячі багать.
Щоб оцінити сяйво сонця,
Потрібно дощ перечекать.

Що таке мова? Мова це люди
Буде їх більше — буде їх мова — всюди
Будуть люди родитися, співати
Буде їх мова під саме небо лунати

Янголи та чорти — всі почути мають
Що українці безмовно не помирають

Десять століть зневаги всотались у клітини
Наших людей виховували німими

Марна це справа — хмара пройде й розтане
Сонце висушить сльози, омани, тумани
Янголи та чорти — вже напевне знають, що
Українці безмовними не бувають

Десять століть наруги — бути з колиски битим
Мову свою не знати та не любити

Ніби соромитись можна власної суті
Ніби не ми самі є для себе судді

Що таке мова? Мова — це люди
Буде нас більше — почують наше всюди
Доведеться кожному зрозуміти —
Мова пульсує, уміємо говорити

Що німота минула — знову не стане —
Мова моя розкотиться над світами
Що таке мова? Мова — це ми із вами.

Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.

Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.

Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.

Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.

Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.

21 липня 2001 р., Богдани

Пливе по небу сірий пароплав,
за обрієм збирає сни багрові.
Змокрілий лисий клен  занудьгував,
за теплотою в древнім місті Львові.

Гойдає тишу небувалий сум,
що навіває спогади туманні.
Вдихає вечір амбровий  парфум
розгубленої молодої пані.

Стару бруківку поливає дощ,
вітрисько пробирається під поли
і липне листом до слизьких підошв,
так не було їй холодно ніколи.

Розкрила парасолі омела
на срібному місточку небокраю.
Та жінка-літо в осінь забрела
і загубила там ключі від раю.
2019р

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.

В амурних справах головне - режим,
За сотню років - жодного прогулу.
Я без любові дня би не прожив,
Сусідка теж би ноги простягнула.

А ти куєш меча вряди-годи,
В обнімку із собакою дрімаєш.
Ану бігом Венеру розбуди!
А що робити далі - пригадаєш.

Покинь корито! Годі їсти борщ!
Товстенний кендюх вищий за Говерлу!
Ставай титаном! Майстром ліжкотрощ!
Почисть старий та вірний "парабеллум".

Кохаються монахи гарно теж,
Як монастир не монастир - блудильня.
Не спи! Інакше в рай не попадеш -
Катує в пеклі лежнів чортовиння.

Китайців-молодчаг аж за мільярд,
Ти ж для краси - не щастя, а мучитель
Не вмию руки, наче той Пілат:
Приводь жону. Коханню буду вчити...

09.11.20219р.

Прощатись з минулим потрібно рішуче!
Ту кішку не варто тягнути за хвіст,
бо спомини щемні, а часом колючі,
майбутнього стежку ведуть під укіс.

Де сохне вітер на мотузці дня,
Простуджений, хапає всіх за поли.
Йому ні дощ, ні осінь не рідня,
Він сам-один виплигує довкола.

І не догнати, хоч біжи услід
Бешкетнику, що утіка свідомо.
Синіє терен, червоніє глід, -
Гуляє скрізь, свого не має дому.

Високі гори й горбики малі
Перелітає він за мить єдину.
Один він вільний на усій землі,
Що має радість мчати без упину.
26.10.19

гаплик

Все закінчиться тим, чим повинно.
Хтось цей вечір зробить світанком,
І тектиме вино полинне,
І сміятиметься коханка,
І зелені котячі очі,
І котячі повільні рухи..
Я не знаю чого ти хочеш.
Муркочи мені. Буду слухать.

За вікном із нічних обіймів
Чути кроків придушений стукіт.
Бог не винен у наших війнах,
Бог не винен у наших муках.
У зміїних сплетіннях зміни,
А у змін цих – зелені очі.
Коли вибиті двері в сіни –
Я не знаю чого ти хочеш.

Все закінчиться тим, чим має,
Хтось вузлами затягне руки.
Все мине, і вона минає,
Як життя, як війна, як муки..
Від захоплення до прокльону.
На світанку такої ж ночі
Страх, як хтілось іще Самсону
Зрозуміти, чого ти хочеш.

2019

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись були
жертвами шкільних страждань -
й п’ятибальної шкали
для оцінки їхніх знань...

У когось в очах - відчай,
у гріхах батькам виниться?
Це - «погано», навіть вкрай,
тобто - одиниця.

За контрольну, як бува,
ганить вчителька хлопійка?
Це - «незадовільно», «два»,
тобто - чесна двійка.

Ех, раз, іще раз!
Голова одна у нас.
А на цій на голові -
вуха два і шишки дві.

От і дражнять де-не-де,
і сміються глухо:
«Подивіться, он іде
голова - два вуха!
Голова, голова, голова - два вуха!»

Бережіться від спокус, -
є у вчительки журнал...
«Мінус» вигадали й «плюс»,
щоб уточнювати бал.

Вивчив задане так-сяк -
от і маєш, як оскому:
«посередньо»... Це - трояк,
з мінусом, причому.

Теорему був довів,
та забув про перевірку -
отже, «добре» заробив,
це - тверда четвірка.

Ех, раз-два-три! -
Припустили, як з гори,
перегнали трояка
на чотири метрика!

Ось четвірочник біжить,
шпарить що є духу;
ззаду - трієчник сопить,
голова - три вуха,
Голова, голова, голова - три вуха...

Щоб не жити навдалу,
без ніяких знань-понять,
не кляни шкільну шкалу:
раз-два-три-чотири-п’ять.

Хто сумлінням не доріс -
хай вживає самопримус...
Риска - не завжди дефіс,
іноді це мінус.

Очі з радощів блищать,
ушановувати мусим?
Це - «відмінно», тобто - п’ять,
а ще краще - з плюсом!

Ех, раз, іще раз,
є п’ятірочка у нас:
рук та ніг - дивись, по дві,
п’ята - думка в голові.

І замре народ на мить,
мов диктанти слуха,
і ніхто не закричить:
«Голова - два вуха,
голова, голова, голова - два вуха!»

(2018)

На уламках казкової ліри сміється біда,
Без огрійної музики тріснула райдуга неба.
Битим склом горепаду по вінця забита гортань,
А мені б на прощання кантабіле тьохнути треба.

У чемерці військовій блукає засніжений труп,
Вбиті внуки хапають за душу на кожному кроці.
Полохливі ж затято мережать ліричну муру:
От окопи й спустіли - немає в раю охоронців.

Опріч висілок кинутий рота понуро бреде,
Ми тут зайві. Залишимось - перестріляють тубільці.
В шальці куля гаряча - це мій амулет і тотем,
На могилі дітей ледве вирвав із рук удовиці.

Щастя мінами всіяно ледь не по сивий Дніпро,
Тож "брати" хай визбирують зраду і бгають у труни.
Відступаємо. Миру немає - одна лише кров,
Дезертир обдарує сюрпризом - медаллю з латуні.

Кантабіле - співуче (лат.)

Сонце комунізму.
Допекло до спраги.
Розтинаю простір у пошуках зливи.
Довгими руками певної надії
міряю дорогу до Вертепу Щастя.
Довгими руками – довгими роками…
накладаю грим,
щоночі знімаю
сонце комунізму –
і воно пливе по каналізаційних трубах.
Не знімай обличчя з маски непокори! –
умовляла мама…
Розтинаю вітер у пошуках зливи.
Як його дізнати ту Свободу Щастя?
На воді, на хлібі
ні брати́, ні рідні
про те не питають.
Де ти? Десь на півдні…
Асканія Нова.
Скуйовджена ковила,
жодного села.
А зебри люблять Україну
більше, ніж Африку…
Так-то, бабцю.
Чую: не дійду.
Якщо тут копати
глибоко-глибоко,
можна стати таким,
як усі ваші ідоли,
можна дістатися
сонця комунізму…
І тоді я не хочу мати
ваші мозолисті руки.

1 березня 1991 р., Київ

Міняю з бодуна життєве кредо,
В мистецтві перевтілення - ас! Спец!
Оскільки полохливий - маю псевдо,
Під віршами підписуюсь "Творець".

І зі смаком, і скромно - те, що треба
(найліпша із існуючих личин ).
А мій Пегас не кінь - крилата зебра,
А муза не співає, а гарчить.

Крикливий кіч - для юнаків - кокетство,
Бульки попси - для юнки - суперхіт.
В трудівників ілюзії мистецтва
Поезія - маркетинговий хід.

Імення Бога нині вже не тайна,
Мушву розводять у країні Оз.
Читач клює на душу і кохання,
Від гумору й іронії - пронос.

Чи мудрий я? Напевно, пришелепа.
Та часу обмаль, отже - все одно.
Здається, що наблизився до неба,
Але насправді - падаю на дно.

07.11.2019 р.