У країні заводів і фабрик немає поетів.
Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
Тут на кожного з нас припадає по п’ять пістолетів
і по пів кабана на півсотню мисливських рушниць.

Згасло око, як сонце, як час на межі світлотіні.
Тут надія на чудо сповзла з-під повік у рівчак.
Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

Хай сьогодні кермо в лапах а́нтиепічних аскетів
обертає країну, мов трактор по мокрій ріллі,
але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

21 липня 1995 р., Київ

Ти знову хочеш
мене здолати
і посадити
за темні грати,
і закувати
в міцні кайдани,
клеймом пекучим
ятрити рани.
Щоб помарніла,
з колін не встала,
перекувала
мечі на рала.
Та не безвільна,
безкрила птаха,
що добровільно
іде на плаху.
Ти не підріжеш
свободі крила,
нікому в світі
не підкорилась.
Вогонь і воду,
і труби мідні -
блаженним серцем
долала гідно.
Пила із неба
тумани сині,
плекала весни
я журавлині.
Свічу молитви
несла смиренно,
сльозу причастя
у сокровеннях.
В тремких долонях -
любові зерня!
Красива, горда,
відважна, вільна.
Я українка,
я - Україна!

2019р

У дідугана всохлася кабака,
Бажання є, а сили ніц нема.
Тому на жінку безупину гавка :
Нещасний муже! Чиниш так дарма!

Весь вік вона тобі варила каші,
Під носом витирала сопляки.
А ти її за це смолою мажеш
І здуру розпускаєш моцаки.

Зубів немає, голова як бубон,
Від немічі хитаєшся як дуб.
Забув, коли казав востаннє "люба"
І припадав до полум'яних губ.

Тиран для жінки хоче бути паном
І гнобить до могили, п'яний в дим.
Тому піди і гигни під парканом,
Звільни цей світ від люті-чорноти.

Стають дурними у поважнім віці
Нерідко. Я ж чуття пустив в алюр.
Ласкаво гладжу ладу по голівці,
До серця стиглу ягідку тулю.

30.10.2019 р.

У тумані сіріють алеї,
серед осені кряче печаль.
І ворона сумує за нею,
і мені її мало, на жаль.

То завіється з гаю у поле,
то фарбує сурмою ліси
і у лузі неначе ніколи
не було ще такої краси.

То пишається горобиною,
то калиною біля ріки,
по габі за цією рікою
вишиває собі полики.

Завітає ця фея й до мене,
і кота подарує мені,
що примружує очі зелені,
і мурликає щось уві сні.

А сама помандрує у гості
у хороми хуги і зими.
Поки з нею прощаємось ми,
сіє росами із високості
подорожню імлу на погості
за журбою, що їде саньми.

10/19

Рабу юрми аби лише ім’я
із ящика, по радіо почути
і вже уся юрба – одна сім’я,
аби й собі у веремії бути.

Були і ми у тому ще віку
і юні, і до себе нещадимі,
і за догани совістю судимі,
ходили у терновому вінку.

Згадаємо, які то є орли,
коли літали голубами миру,
а далі і лисицею були,
й вороною, що має пайку сиру.

А нині забуваємо ціну,
яку за безголов’я заплатили.
Отак і доживемо до могили,
на рок перекладаючи вину.

Але не забуваємо паради
не ради цілі, а ідеї ради,
якою б злою не була вона.

У досвіду одні й ті самі вади:
недопалок, допущений до влади,
як догорає – сущий сатана.

10/19

Дивом собі дивуюся
З того добірного розсипу,
Що зворухобився в обрії
І пересипався в яр,
На позмійковані вулиці -
У перелітнені спохлипи,
на перевернені лодії,
В успані атоми трав...

Чаром собі чаруюся...
Словом зашіптую промені -
Буде землі під голівоньку
Злоте провиддя і сни.
На перетлілім папірусі -
Вузлики часу покомкані...
З крони вичісую вироки:
Вроки, сніги, буруни...

Жовтня фантоми туляться
Неба - гілками сторукими.
Квантове стерня підкошене,
В листі тривога гірчить.
Ладом собі ладуюся
В далеч гінку - віадуками.
Йду собі боса повз осені
З чорним котом на плечі.

Крапку поставлено до і після…
Осінь прийдешня втомлений слід
Листя опале мамина пісня…
В кожному кроці - Захід і Схід

Втрачені сни піратські посади
Словом усе в облуді дзеркал
Мамо чекайте ваші поради…
Осінь найкращий в світі вокал

Я ще залишусь пізнє кохання
Аркуш прозорий літери сейф
Потяг річний купе предостаннє
Внутрішній поклик мій Одіссей...
29.10.2019.

Білими смугами зроблено лави,
і коли присідають на них зірки,
мохнаті, як дві чилійські лами,
вони палають, як сірники!

Я проводжаю вогні Одеси,
у море просторе щоночі йдучи,
як тихо входять під час меси
до церкви, що вклякла поклони б’ючи.

Просякнутий шквалом до тебе вскочу,
у руки, груди, пихаті дими.
Я довше таким лишатися хочу,
якими прощалися ми…

Тоді можна бризом-сюрпризом усюди
рекламою грати, немов "меґастар",
мести двірником й увійти в люди,
у свіжі плітки й пивний перегар.

Я маю право на двох волохатих
блискуче чарівних чилійських лам!
Чвалати парком, не йти до хати,
а спати просто між білих лав!

25 липня 2007 р., Богдани́

Я знаю день, коли мене не стане,
Влашую вам завчасно сабантуй.
У небесах розкрилюся востаннє
І каменем на землю упаду.

Насправді, заслужив я долю іншу,
За те, що дів любив та гамав спирт.
Та це пусте,- в фіналі буде тиша
Між скалок терцій та уламків квінт.

Речу одверто - я не з тих піїтів,
Що прагнуть слави, шани - знаєш сам.
Тож не злетить планета із орбіти
І не погасне сонце в небесах

Ти думаєш, що мармурову брилу
За труд на груди покладе онук?
Ні,- буде забур'янена могила
Й залізний хрест, застромлений в труну.

Але до цього, брате, ще далеко,
Дописую пісень черговий том.
А на плечі щебече соловейко,
В чуприні одуд витиме гніздо.

29.10.2019 р.

Татку дивися , дивися , як я вже підріс..
Кажуть що схожий на тебе .. Веселої вдачі ...
Мама всміхнулась нарешті , й не стримала сліз...
Глянувши на твоє фото , вона завжди плаче ...

Вірю я їй , в те що ти полетів до зірок..
В небо відправлю листа , як навчуся писати ...
Снилось мені , ми з тобою йдемо в дитсадок...
Душу мов щось зігрівало , бо поруч був тато ....

А пам'ятаєш торік у бабусі в селі...
Сад яблуневий в цвіту білим килимом вкритий ...
Ти ще казав мені , синку , ось Рай на землі .
Я запитав , чому Рай на землі в білім цвіті ?

Татку вертайся скоріше , бо жду не діждусь ...
Прийдеш назавжди , розкажеш що там за зірками ...
Я ж обіцяю що скоро читати навчусь .
Зараз листа напиши щоб не плакала мама .......

Олександр Квітень
м . Мукачево....

 
акордеонна музичка під магазом у панельнім районі
пенсіонери запасають харч молодість обира енержайзери
музичка на прискіпливий погляд таки віртуозна
але ніхто не квапиться ~ щось кидати
 
& тут неможлива мораль нереальні обов’язки
надто ненав’язливо все це беруть та грають
захаращені кухні шкарпетки недопалки сміттєві зносини
песики & дітиська примовкли що надзвичайно
 
мабуть я такий не один ~ звісно ніхто не вибіжить
вкинути до кашкета фамільного якісь несуттєві гроші
променадні моменти немов у парижах тих
театри аншлаги моменти схиблення опереткові зморшки
 
заграй музиканте як ти дожив із чим вижив ти
хай іще пошкодує хто ~ бо саме так от не зможе
 
 
 
 
 
 
 
 

Г. С...
Блукають сутінки холодні,
Густі і темні, як смола, –
Ти подаруй мені сьогодні
Яскраву дрібочку тепла.
Промінчик вогника освітить
В очах моїх німу печаль
За всім отим, що мав на світі
І розгубив уже, на жаль.
Тепло промінчика зігріє,
В пітьмі схололого мене, –
І лжею вкрадені надії
В зболілу душу поверне.
Пітьма осіння, непогодна
Повсюди острахом лягла, –
Ти подаруй мені сьогодні
Яскраву дрібочку тепла.
28.10.19

Опустився туман слідом і холод
Повернулася кішка з гульб на ночліг
Сонце по небу все колом і колом
Знесилиний день… та сон переміг

А по тб чи то з радіовежі
Динамик націлять в одну із кімнат
І так як вони ніхто вже не бреше
Ти йдеш досипати травнем у сад…

І байдуже хто керує цим світом
Помирали до тебе й після помруть
Сон твій невинно розсіється цвітом
Де і коли і чому - не забудь
27.10.2019.

Ще є тюрма, сума і Колима
від океану і до піку гір.
А покаяння Каїна нема
і рикає зі сходу лютий звір.

Кацапію окутує пітьма,
а ще до того – і поганий зір,
і розуму не відає юрма,
і не конає парій-бузувір.

Не зупинити киями орду.
Не тоне у калюжі океан.
Не явиться месія-отаман.

Плюгаве Пу закушує узду,
на голову свою і на біду
паяци Зе виношують Майдан.

Без перебільшення, ця купа не мала;
мурашки копошать напружено,
немає правди у ногах натруджених
в периметрах, параметрах подужаних,
по всіх стежках великого села.

Живого місця не знайдеш, не виявиш.
Москва болить Росією своєю,
в одне лице злилося зле і злеє –
а не здереш із тімениці теї
три кольори, сполощені помиями ж…

У прапори давно душа закуталась,
але між жовтим і блакитним я,
мені чужа ця вицвіла земля,
де я – не я, і де моє ім’я
на різний лад в п’яних словах заплуталось.

Де кожен ріг зариганий жовні́рами,
де кожен вид – впосліджена ізба,
де ближнього і дальнього руба
матюк на матюці, і не ганьба, –
а звичка це така – ввижатись звірами…

Мабу́ть, колись, як розцвіте тайга,
і я побачу на Росії тільки
слід кедра і старання білки, –
вклонюсь Москві за всі мої поми́лки,
а так за що? лише тривога, га?

Прощай, столице но́вих кріпаків.
Ми вчасно встигли з красного засватання,
ми красно власними руками здатнимо
і Україну-Русь наддіамантнимо
за всі поневіряння трьох віків.

3 березня 1993 р.,
Красноармійськ, Московська обл.

Було мені зірно й покірно.
Було полум’яно й полинно.
…Я з іншим щаслива незмірно.
І це – лиш твоя «провина».

І це – не твоя заслуга.
Нав’язано вузликів – туго.
…Уже тридцять п’яте літо
Не вмію тебе «простити».

28.10.2019

А графомань сьогодні - не харам,
Брудне письмо буяє, наче маки.
Казати, що написане мура -
Нечемно. От народ і ставить лайки.

В ціні фальшивий склад, словесний прах,
Навзаєм полонезу - тинди -ринди.
А я, глупак, неначе той монах,
З думками наодинці звик сидіти .

Пора під хмари! Іскри з-під копит!
У саквах - зошит, ручка, самогонка.
Не чує вухо вереску товпи
І обрію в димах не бачить око.

Холодні скелі - ось моє гніздо!
Гарячу музу взяв собі за жінку.
Вона мені підказує рядок
І тишею освячує сторінку.

Ґвалт оплесків і шмаття похвальби
Не благо для митця - отрута вбивча.
Черпаю піднебесну голубінь -
Готую фарби Рубенсу й Да Вінчі.

28.10.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Це хто там скрикнув «ай-ай-ай»?
- Ну, я́ це, Кролик Білий...
- Швидкуєш знов?
- Пробач, Додо: до біса різних справ!
Спізнитися в Країні Див - господь мене помилуй,
от і ношуся взад-вперед, як заєць очманілий, -
за два кіло путі - на пару метрів з тіла спав!

Навіщо, браття, кролик я - на масть такий-от білий?
Коли я був би сірий - я б не бігав, а сидів.
Усім потрібен конче я - й біжу, як очманілий,
й відмовити не в змозі я, бо дуже м’якотілий...
Нехай нарешті кроликам встановлять норматив!

- Але чому ви тремтите? Й чому такий ви білий?
- А це тому, що я такий, - сумлінніший з кролів.
Ох, як запізнююся я, - на день буквально цілий!
Біжу, біжу!..
- А кажуть, він в дитинстві був не білий;
спізнитися боявся - і від страху посивів.

(2018)

Гроза над жовтнем стала… Крізь гілки
дивився ти – чого вона над жовтнем,
як яра нить над полуденним шовком?..
Чого табун сахається ріки?
Чого граки при яблуках замовкли?

Як нить, як сіть, розкроювала тьму,
пливла в диму – над лугом і над садом –
аж яблука, розкльовані до саден,
лежали й дивувалися – чому
вона спинилась ген над листопадом?

І ти чекав при яблуках, як лось,
на теплий кашель, на далекий голос,
ну хоч на подих… а було довкола
так легко, що здавалося – ось-ось…
так тихо, що здавалося – ніколи.

2019

Бухни, дихни і спалахни
В імлі вогненним смолоскипом,
Із конопель стрибни пилипом,
Щоб всім попудило штани.

І отакого напиши,
Аби усім позавертало,
Нехай Пегас промчиться чвалом,
Зірвавши ретязі душі.

ТЕАТР ДОЛІ

Ми в світ ввійшли, аби зіграти ро́лю
В виставі велетенській і в цій грі
Трагікомедію, гримаси сміху й болю
Чорнилами хтось розписав вгорі
Окремо всім. І кожному дав волю
Миттєвий епізод зверши́ти у порі
На сцені вічності. І генію й герою,
Людині праці й покидьку. Старі
Такі вони як шлюб зла з добротою.
Запа́ляться десь й згаснуть ліхтарі
Тріумфу лицедія й лицеміра. Долю
Земних акторів зці́дять вищі гробарі
Геть за лаштунки – у ефір спокою.
В театрі зміна п’єси. Й інші дзиґарі.

Павло Гай-Нижник
23 жовтня 2019 р.

Ганебного життя шматок
все відірватися не може!
Застряг отрутою ковток.
Надалі жити так не гоже!

Минулого завіса, тінь
лягає тягарем на плечі.
Страждання, біль передусім
у прірву тягнуть порожнечі.

Здається й зараз він один…
Ось тільки посмішка дитяча:
Онука в дім зайшла та син.
Так доля знов йому віддячить

за ті роки, що пережив
в обіймах доленьки гіркої;
Потрапив під жорстокий вплив,
Колись причетним був до змови.

Розтоплять рідні в серці кригу
сльозами щирості й добра.
Протистояти зможуть лиху,
В надії бажаній на втіху,
Змінитися прийшла пора.

Квітень 2019
Свідоцтво про публікацію №119102708941

І
Коли вибухаєш біблійним дощем у мені і коли ти всесвітній потоп,
А ніч віддзеркалює гріх наш на чорній поверхні скляної води,
Кровлять горобиною губи у Бога твого і шепочуть знесилено: «Стоп!
Не йди по річках, по морях, океанах змілілих до неї не йди!

Вона не твоя й не моя. Її полум’я згасло у сорокаденності злив.
Тепер в її душу повільно вода з підвіконня гріхами тече.
Якби ж ти повірив, якби ти одну її лише любив, якби й сам не грішив..."
Пливуть пароплавами весни й лягають на серце біблійним дощем.
ІІ
Коли в тобі стільки світла, що чорний Місяць здається білим,
Що чорні ворони золотяться у отворах сірих вікон,
Він вперше вірить: ми не даремно з тобою тоді зустрілись,
Коли у грудях зраджене сонце згасало моє навіки.

Чи буде порятунок
У цій пожежі жовтня?
У цих димах синдромних?
В хронічних пасмах снів?
А осінь в*яже клунок,
І наливає бодню.
І страви ще скоромні
На скатерках столів.
Та причаїлось поле,
І ліс принишк мовчанням,
І свічкою хиткою
Розгойдується день-
Десь тут замкнеться коло-
Не варті всі втручання,
Бо білкою рудою
Ця осінь промайне.

Прийшов той час, коли усе,
давно пов’язане з Землею,
змінивши сутність, нас несе
у божевільну ґалерею.

8 лютого 2001 р., Київ

У містичному ритмі хитається втомлений піп,
Паства шепче молитву стару перед ним на колінах.
Тисне вічність на карму, на ауру, совість і німб,
Утомився. І ще допікає колюча тернина.

Віддаю безкоштовно, ще й бонус за це доточу,
Забирай на додачу і цвяхи залізні, і пейса.
Хоче звільнення хоч на годину курчавий мій чуб,
Панкам дам на поталу , хай вкрутять мені ірокеза.

Дайте каші та пива, бо шлунок віки як пустий,
З-під амвона пахтить аж до неба підсмажена курка.
Але бачити вічно бажають мене на хресті,
Викупаючим ваші гріхи непростимі у муках.

А темниці у мене у стилі ампір, рококо,
Охоронці (попи і ксьондзИ) - позолочені крези.
Божим духом харчуюсь, на світ позираю з ікон,-
Не відпустять мене на свободу віряни добрезні.

Бог я світлий, а люд ще жорстокий і трохи лихий,
Продає, розпинає...та бачу у кожному друга.
О, свята Міріам! Ти казала: - Давай за гріхи
Я висітиму вічність... чому я тебе не послухав?

27.10.2019 р.

Він знає, що  без нього, певно, згину
і листям опаду на плаху літа.
Губами буде м'яти ту калину,
що кров'ю палахтить на голих вітах.
І шепотіти вітром у  волоссі,
і гладити щоразу, неслухняне.
Чи плачу мимоволі, чи здалося,
що в погляді - вечірнім сонцем в'яну?
Воліє, щоб літала вільним птахом,
довкілля окриляючи любов'ю.
І вищою над моторошним жахом,
над реквієм - свяченою водою.
Він так вибагливо від мене хоче -
покірності, привабливості, слави.
А я лиш на його плечі щоночі
заснути янголятком кучерявим.

2019р

Радіє кінь – позбавився він пут,
нарешті чвалуватиме щосили!
Та невтямки гнідому, що хомут
натомість не дарма йому оділи.

Золотіє осінь.
Вранішні тумани
розбирають-носять
комірці джерел.
Попідтинню - роси.
Кришталем обманним.
Піднебесно - босі
корінці дерев.

2019

Хилилася й не падала свіча,
немов Пізанська башта.
Мелос лос-анджелеський звучав
ту ніч із келій монашок.
Майстер очей не звів, замолював
куток монастирський
і достеменно змальовував
лики остобісівські.
З найтиповіших рис злочинців
методом фоторобота
він складав сатану по частинці,
мозаїчного й антиіконистого.
Скляне панно людського зросту
превалювало сірим кольором,
у бік життя дивився просто
красивий лель з-під німба чорного.
Монах у ненависті був великим,
але у любові ще більшим,
думав він люциферовим ликом
роз’яснити гріх грішним.
Але сам покохав потвору
з крильми і очима анґела,
який оживав дуже скоро
і щоночі про себе нагадував.
Перш за все, він нагадував дівчину,
кинуту монахом ще в юності.
Літній муж з почуттями незвичними
потопав у цілунках й бездумності.
Він дрижав і запліднював ідола,
а ідол знепліднював монаха.
Вже горіла не свічка, а Біблія,
і чекала на площі плаха.
У монаха щоночі народжувались немовлята,
і він їх душив таємно.
З люцифером про це полюбив розмовляти,
поки ще тепло й темно.
То було шепотіння покійного батька,
що скидалось на лячну дитячу казку:
"Я лежу на городі, забитий дядьком.
Поховай і приходь на могилку, будь ласка!"
А на фронті лежав забитий дядько
і теж тихо хрипів голосом люцифера:
"Я забив на городі твойого батька.
Поховай і мене. Я не винен. Так треба."
Майстер, який готував себе в келію змолоду,
раптом життя зажадав звичайного,
він розгадав, хто його морить голодом –
церква і біс – монастирською тайною.
Трудне панно задля віри у Господа,
втілене чудом у ангела чорного,
душу метало від болю до лоскоту,
поневірявши монаха скорботного.
Перемоливсь. Голова його скрипнула.
Він був побачив – себе розмаїтого.
Був табуретом розбив свого ідола,
сірого тлом і на віри розбитого.
Знову мільйони скляних уламків –
білих, червоних, дзеркальних, прозорих,
темних, блакитних, густих останків,
що зма́лку збирав до старої комори.
"Це ти на підлозі лежиш, монаше?
Чому не складаєш мозаїку знову?"
Встає і бере порцелянову чашу,
півсвічки, півхліба, і більше ні слова.

07–10.05.1995 р., Київ

Хризантемно в моєму саду,
опадає з дерев жовте листя.
Їй черлене також до ладу,
цій панянці в платку золотистім.

Осінь знов, несподівано так,
завітала до нас на гостину –
бурштино́во-солом’яний смак
розмішала у склянці цитрину.

І смакує янтарністю чай,
і лимонна на часі вже тема…
Казку осені ти зустрічай –
я приніс чарівні хризантеми.

Хризантемно в моєму саду
опадає з дерев жовте листя.
Я крізь осінь до тебе іду,
замітає сліди падолистом.

В магічну Ве́лесову ніч
жахи блукають між хата́ми
і марять іншими світами
в палахкотінні зоресвіч.

То душі предків кожен рік
з небес приходять на гостину,
даруючи себе частину
й благословінь гірський потік.

Бо Коло року Білобіг
укотре вручить Чорнобогу
і браму з «Наві» для Сварога
відкриє наче оберіг.

Чарівну музику віків
зіграє Велес на сопілці,
а частування на тарілці –
залишмо душам прабатьків.

В сакральну Велесову ніч,
страхи здолавши підсвідомі,
здобудем силу і в содомі,
бо скинемо тягар із пліч!

Нема у осені повтору,
А є контрасти кольорів -
Зелені таїною гори,
І ліс вогнями майорів.

Тумани магії отави
У діаманти одягли,
А обрії у сизі хмари
Вітрами долі затягли.

І сонце щиро ще зігріє,
Живе у павутині світ,
Або дощами усе лиє -
Оплакує рахунок літ.

Нема у осені повтору,
Вона мінлива і нова.
А час уже іде морозу,
Зима бере свої права.
2019

гаплик

Я вам розкажу,
а з чого́ ж
мій кожен день починався,
кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку горішка,
і за горішком горішка,
і в постілі ранньо-ноктюрній
музичній такій просто постілі
ми чуємо перші постріли.

Це тріщать у тривожних лещатах зубів
наші з тобою горішки,
повні горішки, порожні горішки –
мені все одно які,
для мене є всі вони ґрецькі,
ґрець і тільки.

Тому що трощу я горіхи
і на твої долоні
кладу тільки зерна.
Мені шкаралупа лишається,
під по́душку нишком складається –
відходи і лишки від ґрецьких горішків.
І все;
все на цьому скінчається.

Любов і кохання скінчаються.
Любов і кохання – це ж зерна,
що вправно тобою
і швидко тобою,
і тільки тобою з’їдаються.

Тоді я напнувсь покривалом квітчастим,
тоді повернувсь я до стінки – і вчасно...
Бо ваза моя спорожніла,
а ти вже мене їла.

Якщо не правий я,
якщо не правий я –
то ти принеси мені
трішки
горішків.

9–10 січня 1996 р., Київ

"...виходять з дупел перші холоди."
Сергій Осока

Виходять з дупел перші холоди,
А з вовчих ям пливуть зубаті тіні.
Туман блукає, наче кінь гнідий
У круговерті запахів осінніх.

У осені нічого не просив -
Вона сама обдарувати хоче.
Вгортає крила в крапельки роси
Під шепіт вітру й скрекоти сорочі.

А плечі обнімає ліс рудий
І голкою ялини цілить в око.
- Лишайся тут! О, літечко,- не йди!
Без тебе нам так сумно й одиноко!

А поруч сад (бере, ренклод, ранет)
Підспівує мелодію мінорну.
Осіння ж мла то інієм дмухне,
То заганяє зашпори під кору.

Багрянця келих випив "на коня",
Аби зимі не впасти під копита.
Востаннє обрій леготом обняв
Й зігрів цілунком бабиного літа.

25.10.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Я страшно нудьгую, знеможена скрізь,
позбутись бентежної мрії несила:
щоб хтось запросив мене звідси кудись -
і там я таке, ну, таке щоб уздріла!

А що саме - я поки не знаю...
Чула ради усі, «від» і «до»:
«почитай» - я саджуся й читаю,
чи «пограй» - ну, я з кішкою граю, -
все одно я жахливо скучаю...
Чи не візьмеш з собою, Додо?

Ах, як мені хочеться - в літо якесь
на мить вийти з дому, й чіпець не надягши, -
і враз, стрімголов, опинитися десь
у місці, де все - абсолютно інакше!

Та як саме - я поки не знаю...
Чула ради усі, «від» і «до»:
«почитай» - ну, я книжку читаю,
чи «пограй» - ну, я з кішкою граю, -
все одно я жахливо скучаю...
Так візьми ж із собою, Додо!

Хай вдома учиниться переполох,
і хай покарання чекає - я згодна, -
заплющую очі, рахую до трьох...
Що буде, що буде! Чудне, надприродне!

Та що саме - я зовсім не знаю.
Переплуталось все «від» і «до»:
«почитай» - ну, я кішку читаю,
чи «пограй» - ну, я з книжкою граю, -
все одно я скучливо жахаю...
Хоч узяв би з собою Додо!

(2018)

Запасають жолуді дуби,
червоніють падуби і вишні.
Не ніяковіли би, якби
не були такі нагі і пишні.

Узялись у боки ясени.
Явір усміхається ялині.
І кольє опалу до весни
буде ще сіяти на калині.

У природи виїзне кіно.
Їй у ролі осені – морока.
Чагарі із нею заодно,
а в гаю осика – одинока.

Чуйну душу не лікує час.
І дерева ще ідуть у люди.
Он березу обіймає в’яз,
а береза обирає дуба.

Місію очікує зима,
та у неї інші ідіоми.
Осінь – незалежна. І сама
завітає у свої хороми.

Опадає золото руде
і руно на ризи падолисту
і на естафету урочисту.

А ота, яка за нею йде,
купідону кучері пряде,
а наяді – інію намисто.

10/19

Зорить у снах загублений едем.
У музи очі – згубні океани.
Снує сюжети чарівних поем
Шовковий вітер на вустах омани.

Запікся у душі солодкий щем.
Перо на серці заримує рани.
Хай злива літер обпече вогнем…
Тікати пізно. Відцвітати рано.

Чому любов – магічний сплав дилем?
Туман ілюзій в потойбіччя кане.
Впаде мій біль у ніч сухим дощем.

В діброві мрій зросла трава дурману.
Гіркий нектар з озер натхнення п’єм.
В саду блаженства ми – лише прочани.

Люби!

Втомився в ліжку гірше за кентавра,
Ще трохи - і настала би хана.
Сказати "Годі!" я не маю права,
Бо я лиш муж, ну а вона - жона!

І не втекти, бо мавка надто терта,
У сексі має п'ятдесятий дан.
Сизиф-трудяга проти мене ледар,
ЗдитИнілий від пустощів титан.

За вироком розгніваних ериній
Мій візаві позбавлений мети.
На гору котить день і ніч каміння -
Безглуздішої справи не знайти.

Я ж пізнаю диван, кущі, отаву
Й ні разу жінці не казав "Ніззя!".
Богиню вдовольняти - гідна справа,
Хоч трудна та почесна ця стезя.

Люби душі своєї половину,
Ну, а коли підкрадеться каюк -
Лягай сміливо в теплу домовину,
Адама Єва знайде іі в раю.

24.10.2019 р.

Все дно усіяне уламками
            не кораблів, а зорельотів.
Голубить водами прозорими
            їх бірюзовий океан.
Планети плавне обертання
            його поверхню гне циклонами
заєдно з обрієм опуклим –
            курганом інопланетян.

Цей океан, він, як велика
            сльоза згорьованого велетня,
що впала тихо і солоно
            на теплу шкіру бурштину
та й розпливлася-розплескалася,
            її собою притопивши
посполу з оприсками неба,
            що вкрили пляжів мілину.

І я між тим, що впало з космосу,
            пливу, пірнувши в синій розшир
перевантажений металом,
            аби той простір знов не сплив
медузою під зорепад,
            де лиш вогкі сузір’я-водорості
обслонюють вночі від пострілів
            хвиль мерехтливих дивний сплав.

Занурюю все глибше тіло
            у розпач ультрафіолету,
і вже не вистачає дихання,
            і вже чорнішає вода…
Мабуть, я теж є тим уламком,
            що сплутав висоту з безоднею…
Прибій зітхає і з коралового
            піску змиває всі сліди.

2019

Камінь металевий – троном у воді
гіркій, гірській, іржавій.
Мокрій королеві мало володінь,
королеві-жабі.

Тіняви густої мало з берегів –
темниць, в’язниць гіллястих.
Склеп очеретяний уночі згорів
з королем у ластах.

Крижані потоки вимивають бруд,
гілля, гнилля, останки.
В жабу цьої ночі цілив Робін Гуд
не з луку, а з танку.

Майже все згоріло, а вона жива,
слизька, близька до стресу,
волом трембіто́вно владу обійма –
відправляє месу.

На поминках зранку їла комарів,
своїх, чужих, усяких!
Жаби акапе́лло в пам’ять королів
лопались від страху.

Їх не залякала обвуглена яв,
лякав сам стан безвладдя.
Реквієм повсюдно в траурі стояв
і кректав достатньо.

Уцілілий камінь, металевий трон,
тримав її величність.
А вона свистіла в гільзу, чий патрон
ранить в око звичність.

8, 13, 14 вересня 1994 р., Київ

Ти говорив, любив мене,
що я найкраща в світі жінка.
У нас на двох життя одне,
одна тролейбусна зупинка.

Дзвінка печаль, на двох одна
і ночі срібна колисанка,
сукупний біль, терпка вина,
бо я твоєї долі - бранка.

Пахтить волосся чебрецем,
а очі сяють, наче зорі.
Що ладен сонцем і дощем
над майбуттям у щасті й горі.

Балакав, що мене жалів,
від ніжності втрачав свідомість.
Пасли у квітнику - джмелів
і пахло затишком у домі.

Ванільним цукром навесні,
фіалкою, варенням з вишні.
Чому ж тоді, скажи мені,
для тебе стала я - колишня?

Приспів


В колишній пісні ті ж слова,
зворушливі і щемні.
Колишнє іншій дарував,
що промовляв до мене.
Цвіте рясніше від дощу
знов білопінна вишня.
Тобі на згадку відпущу
усю любов колишню!

2019р

Г. С…
Не говори мені нічого,
Якщо не хочеш говорить,
Хоч тиша зроджує тривогу
І здогад зникне не за мить.
Хоча печаль мене огорне,
Що ти присутня без слідів, –
Не повторяй мені повторне,
А відпочинь, як я, від слів.
І німота оця раптова
Розтане й витворить дива –
Добавить крихітку любові
В іще несказані слова.
24.10.19

Течуть слова...любов...душа...шарман,
Перо в руках митця, неначе віник.
Мені не допікає графоман,
Лише хахол,, байдужий до країни.

Прокиньтесь, люди! Йде до нас орда!
На часі не любов, а тема інша.
Та за слова сховалась пустота,
Гормонами засмічуючи тишу.

По горло вгруз у сірий наратив,
На плечах - тінь поезії печалі.
А мій товариш пише про сади,
Жаготи крик у заростях азалій.

Від лірики солодкої одвик -
Мої пейзажі - кров'ю й чорним матом.
І знов строфа зривається на крик
Опісля тризни за убитим братом.

Поклав його на землю під щити
Та сонячний уклав в долоню зайчик.
А осінь сипле листом золотим
Журбою і дощами тихо плаче.

22.10.2019 р.

Закружляв падолист
У горінні... Вальсуючих пар
Побажання збулись-
Двоєдині, позуючи, впас-
ти в пожертви вогонь,
Запалити ці осені сни,
І партнера свого
На вівтар майбуття і весни,
Що надійде колись,
Вкласти даром, і разом із ним,
Відкіля запаливсь,
Догоріти востаннє ліни-
во відведений строк,
Загасити об білий туман,
Щоб на білий танок
Білий пил запросила зима.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119102309604

За мотивами
телесеріалу «Наречена зі Стамбулу»

Немає розуму у гніві!
А почуття заслав туман,
Що скупчує в душі обман.
Пусті всі рухи, неумілі.

У гніві швидкість надвисока!
Не діють гальма аж ніяк.
Суцільний, неспроможний жах
Закриє пеленою око:

Замилиться, не бачить правди:
Навколо тільки вороги.
До стану скручує дуги.
Реальність зникла десь насправді.

Немає розуму у гніві!
Коли ж розвіється туман?
Дійд`еш до розуму ти сам?
Крокуєш по життєвій ниві…

Не потрапляв у справжню зливу:
Обмиє з голови до ніг!
Нестриманий відчуєш біг
Усіх клітиночок у тілі.

В обставинах незрозумілих
знайди правдивих кілька слів.
Порадник нікудишній, гнів!
Не завжди й друга зрозумієш.

...То ж не звертай на хибний шлях!
Не забивай останній цвях
в стосунки, наведи там лад
та й зрозумієш: хто твій брат?
Хто ворог? Хто найкращий друг?
І не складай в безсиллі рук!

Мораль у байки є проста:
У гніві не змикай вуста!

23.10.2019
Свідоцтво про публикацію №119102304866

Подивись - яка довкруж краса!
Ваблять очі китиці калини.
Я би про природу не писав,
Але осінь просить щохвилинно.

Ліг би як ведмедик у барліг
Ссати лапу до весни чи літа.
Та відмова любці - смертний гріх,
Гірше, ніж не пити оковиту.

Крутить листям вітер карусель,
Підніма до неба - ох і ловкий!
А на грядці зайченя гризе
Капустину, бо немає моркви.

Жінка вчора викопала всю,
Я до цього щось не докумекав.
Тьху, братове! Що це я верзу!
Кошик в зуби й нумо по опеньки!

Жінка теж кричить: - Вайло, іди!
Бач, в осіннім лісі - справжня казка?
Назбирай сріблястих павутин,
Щоб у нас була перина панська.

А у небі заздрісна шопта -
Вись ревнує клекотом лелечим.
Лащиться красуня золота
Та в її обіймах - холоднеча.

Вечір розпряга Чумацький Віз,
Світить місяць на небесній таці...
Годі! Від морозу синій ніс!
Йди шукати іншого коханця!

22.10.2019 р.

Стан саморевізії,
ревізії самого себе.
Сумнівів дивізії,
де кожен під себе гребе
з купи світових амбіцій
фарш на тимчасовий шніцель!

Чим відсікти сумніви,
сумніви голосні й навісні?
Відповіді рунові
знаходжу у кожному сні,
щезнувши крізь одр спокути
тлінно в тунель прямокутний!

Са́ме інтуїція,
інтуїція замріяних сфер
синявою птицею
мене розжене вже тепер!
З ві́дчаю втечу – у звичне
Це́́, самокритичне вічне!

17 грудня 2008 р., Богдани́

З принципів своїх не зрушим -
друже, виставляй півлітру.
Будем лікувати душі,
дихати одним повітрям.

В розвідку ми не ходили
і пуд солі ще не з'їли.
Та тримав мене щосили,
за хвилину до могили.

Виразки лікуєм трунком,
та приємно обійняти,
залатати поцілунком
навпіл серце розіп'яте.

Коли любиш, довіряєш,
поділяєш думку сиву.
Поміж воскресінням й раєм -
це життя - складне, спесиве,

доленосне і прекрасне,
повне ніжності, любові.
Хоч будуємо не вчасно
наші замки кольорові.

День чи два, яка різниця
скільки нам лишилось щастя.
Ще пшениця колоситься,
що розділять на причастя.

Ще єднає нас натхненно
музика і щире слово.
В одкровенні - одкровення.
Все зворушливо, чудово!
2019р