Міняю з бодуна життєве кредо,
В мистецтві перевтілення - ас! Спец!
Оскільки полохливий - маю псевдо,
Під віршами підписуюсь "Творець".

І зі смаком, і скромно - те, що треба
(найліпша із існуючих личин ).
А мій Пегас не кінь - крилата зебра,
А муза не співає, а гарчить.

Крикливий кіч - для юнаків - кокетство,
Бульки попси - для юнки - суперхіт.
В трудівників ілюзії мистецтва
Поезія - маркетинговий хід.

Імення Бога нині вже не тайна,
Мушву розводять у країні Оз.
Читач клює на душу і кохання,
Від гумору й іронії - пронос.

Чи мудрий я? Напевно, пришелепа.
Та часу обмаль, отже - все одно.
Здається, що наблизився до неба,
Але насправді - падаю на дно.

07.11.2019 р.

НЕОСЯЖНЕ

В житті буває дещо гірше, аніж смерть…
Існує й ліпше за життя, непі́знане ще нами.
Людство на обрії, де вічна коловерть,
Крокує самовіддано незнаними шляхами
Крізь гріх первинний, знурений у тремт
Й в холодну цноту жаху, всіяну страхами
І зернами оновлення. Приреченість ущент
Буття розча́вить кожного розпо́між небесами
І облизнеться враз. Земне ж все – в шкереберть
Невідворотно у незвідане. І зчезне манівцями
У космос несвідомого. Змолочене на дерть
Осяжне в час згодується. У млі із забуттями…

Павло Гай-Нижник
7 листопада 2019 р.

Тише…
Опусти подбородок колючий на мое плечо.
Слышу,
как трепетно бьется сердце, ты мной увлечен.
Все глубже тону в синеве твоих глаз,
но, знаешь, бывало и хуже.
Оттолкнусь я от дна, наружу стремясь.

Дыши,
не дышать только я могу.
Ручьи
потекли из глаз. Спроси - солгу.
Я б хотела всю вечность сидеть так с тобой
на полу у кровати.
Открою глаза, а ты душу свою мне открой.

Забудь
все, что было до нас двоих.
Моргнуть
не успеешь, как гул вокруг затих.
Слышу сердце твое и волной накрывает.
Сделай громче,
ведь видишь, как я в тебе утопаю.

Бой.
Это мой бой против тебя и себя.
Слезой
не помочь мне, я слишком слаба,
но как только услышу ту песню,
что звучала для нас,
станет мне она крайне душеполезна.

Сон.
Не видать мне его уже несколько дней.
Фон,
что сейчас за окном запомнить сумей.
Дует холодом из щели между стеклами,
а, может, это от нас.
Слегка видно свет фонаря блеклого.

Тише…
Ступаю к тебе по скрипящему полу.
Выше
чтоб стать, подняться на пальцы изволю.
Тонкая грань меж любовью и дружбой
стерта издавна.
Быть может, нам это и нужно?

2019

Налякаю тебе голубою гостинністю
на далекому й жовтому озері Зеро.
Усолоджу високим вином з вірогідністю,
що зломлю об портрета твойого всі пера!

Обпишу горизонти вбрання надвечірнього
малювцем післяфарб – аж не вистачить місця!
Не цнотливою ніччю – зорею дочірньою
почеплю на правиці одруженій місяць.

Ти моєю озвешся на вранішній порух.
Соломи́нкою випливеш з озера Зеро.
І зламаєшся гордо в обіймах просторих,
як скрипіли й ламались малюючі пера!

Кароока надіє моя невпорочена,
я цікавість твою вдовольняю для себе.
Ти любити не вміла – й потрапивши в збочини,
вже ніза́що не матимеш в інших потреби.

Я клоную себе, бо мене так багато!
Я повинен заповнити озеро Зеро!
І в собі всю тебе пропливти, обкупати,
і вродити нову зорелику Венеру!

Золотою водою в обурені погляди
вдарить хвиля твоя з полотна ще сирого,
і яскраво осяється розум – що доля ти –
й ледь не вискочить серце з живого порогу!..

… Це все буде тоді, як тобі перехочуться
ці далекі листи, це псування паперу…
У чутливій воді тихо мрії полощуться
на далекому жовтому озері Зеро.

5 вересня 1999 р., Київ

Сонце подібне
до помаранчі,
Місяць скидається
на серпа,
Життя нагадує
танцмайданчик,
Де всяк свої
витанцьовує па.

Не жди дня іменин, тим паче свята,
Збери у себе ґроно товариське,
На мудрість і на дотепи багате,
Де сокровенним можна поділиться
І де душа сягає тої висі,
Відкіль на Землю спогляда Всевишній.
«Лишилося іще людське в людині,
Та легко уподобитись скотині,-
Він скаже.- Тинятись світом неприкаяно,
Як стати на стежину Каїна».

Я перестала улыбаться,
писать стихи, любить людей.
И как же мне с тоской растаться,
не ожидать плохих вестей.

Сменить слезу на утешенье,
не кутать серце в листопад.
Варить сливовое варенье,
услады вкусный мармелад.

Погладить кошку дворовую
и унести к себе домой.
Что совершалось в грешной суе,
оставить за глухой стеной.

Не искушать судьбу превратно,
а дерзновенно, горячо,
вернуть не молодость обратно,
а все, что было в ней. Еще,

забыть трагедии, печали,
былых обид тяжелый крест,
и на суденышке отчалить
от берегов, где нет надежд.

Где все постыло, обветшало,
покрылось ржавчиной и тлёй.
Где маяка нет и причала,
что обогреет теплотой.

Где мир предательства и фальши,
ложь во спасение души.
Отплыть от берега все дальше,
в руках котенок, поспеши

найти лугов, стада отрады,
где море плещется у ног,
где смерти нет, тебе все рады,
и раздает улыбки Бог!

О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!

Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!

Визнаю, моє зізнання - грубе,
грубий-бо я скрізь і повсякчас.
Та мені пересихають губи,
щойно я подумаю про Вас.

Зізнаюся Вам, таке буває...
І не раз, не два, а раз у раз
дихання мені перебиває,
щойно я подумаю про Вас.

Хай метуть сніги, лютують грози,
й не на мене вже працює час,
просяться мені на очі сльози,
щойно я подумаю про Вас.

2019

Не свистіло у вусі давно
і не чую, чи є, чи немає
та, що іноді ще залітає,
поки не зачиняю вікно.

Може, якось дійдемо до тями
аж коли уже стукне за сто
і у хаті одного ночами
не застукає тінь Ерато.

Та не тане від інію шибка
і холоне у мене душа.
Не побачу я білу лебідку,
що і досі моя і чужа.

За роками літа полетіли
десь у вирій, у ту далину,
до якої я не досягну.

Щоб у вусі уже не свистіло,
забуваю і юну, і милу
і спокутую нашу вину.

10/19

Земля така багатолика,
Такі незміряні світи...
На мапі цятка невелика –
То є твій край. І в ньому – ти.

Та поряд є сусід неситий.
У нього – вовчий апетит,
Що неспроможний вгомонитись,
Як не захопить цілий світ.

І що подієш з лиходієм...
Його не спинять матюки.
Дістала капосна Росія
На покоління. На віки.

А мені не вистачає океану,
що не знає ще човнів і маяків,
що вилизує до піни рвані рани
від комет упалих з неба й обріїв
язиками хвиль торкається лякливо:
бо, як тріскається небо вирове,
йому боляче. Та з болю неквапливо
до світила виринає щось живе.

Ще мені не вистачає узбережжя,
що вгороджує у хвилі кігті скель
та й підтягує до себе обережно
неоглядності пустельної пастель
і, розпливчасту, шматує аж на бризки,
і випробує прибою перший рик,
і впускає мимохіть краплинок низки
на хиткого суходолу материк.

Ще мені не вистачає суходолу
з ліз аортами й кровинами калин,
зі снігами гір і ручаями долу,
зі слідами не впольованих тварин,
що навчились потаємно й непомітно
оминати 3D-друк архітектур
хмарочосів і церков, з яких тим видно
небозводу чи то купол, чи каптур.

Ще мені не вистачає небозводу,
отого, з хореографією хмар
у новітній геометрії природи,
котра простору площину гне й тягар
крил плечам дарує, зрушивши облоги
атмосфер, де, непокоячи когось,
в хмарах спокою сплять блискавки тривоги,
що пробудять видноколо вже ось-ось.

Ще мені не вистачає виднокола –
урочистого кордону таїни, –
що блакиттю випинається спроквола,
розгорнувши на орбітах вишини
траєкторій майбуття небесну мапу,
де позначено захмарний краєвид,
а прискорення м’яка і дужа лапа
вже викочує з-за нього Сонця схід.

Ще мені не вистачає зірки Сонце,
у галактики закинутої вир,
в котрий кіборг у фотонній оболонці,
що гуде від зіткнень атомів і зір,
лине вперто, невгамовно і невпинно,
за опаленою мрією слідком,
а у затишному всесвіті людини
досі ясно щось пульсує маяком.

Тож мені не вистачає ще й людини…

2019

Той ранок дійшов до рук,
як сука з останніх сук!
І на прощальному пні
лишились кістки одні…

У відчаю плаче час
про нас, не згадавши за нас,
а глуму накоївши гори…
Цей шлях обізвався:
– Я – Горе…

27 червня 2009 р., Київ

Вокзали перони старі електрички
Із дому додому дороги як стрічки
То разом сплетуться то ген розлетяться
Ми спогади куці у книгах вигнанців

У полотні не вистачає барв,
Маляр у носі мисль ворушить пальцем...
У курки...нерест! В сідалі кав'яр!
А в карасихи, наче груші, яйця!

І наратив уже не наратив,
Неомодерну шал! Фантазм абстрактний!
А я перстом над вухом покрутив -
Й задарма цю муру не хочу брати.

Обкакофонив храм крикливий джаз,
Зпопсячений шансон прасує карму.
На цей смітник митцям ходити зась,
Вже краще космодром чи пилорама.

Ще б трохи - і залишився без крил,
Наблизився іздуру надто близько
До плямотіння зголоднілих рил
Та вереску підпилого товписька.

А рокер каже: - Дядя вередун!
Та хай бурчить. Лечу знімать навроки
Туди, де вітер грається в саду
І розливає животворний спокій.

05.11.2019 р.

І ультрамаринові очі небес,
і усмішка в нього медова.
Прекрасна статура, новий мерседес,
співуча, зворушлива мова.

Не пив, не палив і не мав ворогів,
парфуми, що з розуму зводять
і руки майстерні, зробити умів,
не тільки шашлик на природі.

Та пес завше гавкав на нього і кіт
у шафі ховавсь при нагоді.
Я думала в душу проник любий гість.
А ні,  з'ясувалося - злодій!

2019р

Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем дійсниться уява.
І ніч просидів...

Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я просидів од крейдового періоду –
до мазаної білою крейдою віли.

Вона повисає у повітрі,
ніби фонтан політний.
Вона розпурхує переді мною двері
сотнями, тисячами колібрі.

На паласові з павових віял
лежав стомлений любов’ю юнак.
Він палив – і кальянове зілля
притлумляло до неї смак.

У прозорих сувоях диму
плавала пісня про Неонілу,
ледь допадаючи до вуха,
мов рибина, приглушена обухом,
мов контужений птах...

Сонце сіло на дах,
а я сів на сонце –
і аж до самого обрію
дивився на закоханого хлопця.

«Одинокий фараон, – думав я.
О-ди-но-кий».
І перескочив на місяць однобокий.
І ніч проседів.

Як перша зірка стежила за нами
через димаря монокль!
Як передостання зірка стежила за нами
через димаря монокль!

І як остання зірка знову стала сонцем –
підступивши клубком у горлі
самотнього хлопця
аж до очей –
так сльози пішли;
і я пішов.

Кажу явно тепер
і казатиму на схилі,
лишаючи за собою не білу,
а кришталеву вілу:

«Ось – я очистив любов свою.
У спокою».

6 січня 1994 р., Київ

В Едемі тьма.. Блідавий місяць писком
Освітлює мій затишний альков.
А там - персисті тіні одалісок
І балдахін у стилі рококо.

В рожевій ванні плещуться русалі,
На лоджії три мавки грають в сквош.
Від пишних дам утік би якнадалі,
Але прикутий до кохання лож.

У комині укубились гаргари,
Навроки випускають з димара.
Начаклували два цебра віагри
Та афродизіяку двісті грам.

На ліжку ліфчик, в квіточках піжама,
Під ковдрою - русаля "о-го-го"!
Зчавили плоть гріховнії бажання...
- Хто перша, га? Утішити кого?

А сонце "блись" підступно з-за фіранки,
Урозтіч сни, дружина зверху "плюх"!
Поцілувала й каже: - Добрий ранок!
Коханий муже, я тебе люблю!

05.11.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Товстуля Мері Енн була:
так добре їла та пила,
що ледве-ледь проходила у двері.
Вона то рюмсала зі зла,
то впертим віслюком ревла,
а то вищала, як пила, -
лінивіша у цілім світі Мері.

Всієї школи Мері Енн
по апетиту рекордсмен;
й на лаві спала Мері
у завченій манері:
ведмідь так спить у лісі ген,
та на гілках - тетері.

Якщо її вряди-годи
до дошки звуть - чекай біди:
мовчить, немов дикунка щойно з прерій.
Але ця Мері Енн завжди -
у курсі справ, хто з ким куди, -
таку ще ябеду знайди...
Огидніша у цілім світі Мері.

По всіх предметах Мері Енн
в хвості телепає здавен,
зате під час вечері -
усіх обскаче Мері...
Свій слух музичний, Мері Енн, -
верни глухій тетері!

(2018)

Я розлилася...
Я втратила береги...
Пустилася берега....
Немає кінця і краю...
Течу... течу... течу...
Як сучка ота стікаю...
Я хочу тебе...
Я хочу...
Від ночі до ранку...
До самого ранку.
А потім усе навпаки:
Від ранку й до ночі.
І руки тремтять,
І ноги...
І серце тремтить...
Ти знаєш?
Ти знаєш!
Бо милу свою кохаєш.
І хочеш...
І хочеш...
І по ночах коли
Немає мене з тобою....
Ти...
Сам знаєш. На
Фото мої.

Ти знаєш, я не вірю
Що ти мене кохаєш
Та байдуже мені.
Я п'ю жагу твою
Я пристрасні уста
До тебе простягаю
Я хочу, я жадаю, я люблю...

Ти знаєш, я не вірю
Що будемо ми разом
Та байдуже мені.
Я вірую в судьбу.
І мрію я про щастя
У серці колисаю
Лиш сподіваюсь, і надіюсь, і люблю...

Ти знаєш, я не вірю
Що справді так буває
Що сон цей не мине
І ця любов твоя,
Як яблуко в раю,
Не буде лиш спокуса.
І ти через роки прошепчеш:«Я люблю»...

Я барви беру у веселки,
Якою єднає блакить,
А пензлі м'які у хмарини,
Що високо небом летить.
У озері на краю лісу
Воду рукою черпаю,
Ідею утілюю щиру,
Фарби усі розчиняю.
Палітрою поле постане,
А полотно - мої мрії.
Позичу у вітру наснаги,
У сонця - долю надії.
Кордону у музи немає,
Чекаю я нині її.
Емоція вимір міняє
Долає тяжіння землі!
2019

Та спогади,нажаль,вже не дотичні
Моїх веселок і моїх дощів.
А я ж до тебе,ніби до пашІ
Ішла крізь ніч і батоги плющів,
І заздрощі ,і вбивства опівнічні.

То що ж ти згадував приклавши до чола
Уже безкровну гілку кипарису?-
Не шкодував для страти масла й хмизу.
Коли ж я впала попелом донизу
Ти згадував якою я була.

Мамо, скажіть, а що таке гріх?
Якого він запаху, мамо?…
Різного… вистачає на всіх
Отрава від граму…
Мамо, скажіть, а де наш татусь…
З війни він повернеться, мамо??
Я відповім
Вже не боюсь
Сьогодні ж до Храму…
Мамо, скажіть, а що таке Бог?
З якої молитви почнемо?!
Стань на коліна, там де горох
А Душу - окремо…
04.11.2019.

Плутанина...фантазія? Яв?
Плине Летою чорна гондола.
Ген, над річкою, хата моя,
Під горою - простора стодола.

Я -живий! Не кажи, що вже труп!
Мрій та планів за рам'ями торба.
Сивиною обсніжений чуб
Ліг спочити на крайчик окопу...

Хрест на грудях та камінь важкий,
І почесна шикується варта...
А на березі Лети-ріки
Плачуть зорями неня і тато.

04.11.2019 р.

Ну от не весело мені й усе.
І хоч я, дійсно, маленький хлопчик,
який заліз на високий стілець
і гойдає по тридцять чортів
на кожній нозі,
а не весело.

Мені сьогодні у руки вставляли пензлик,
клали переді мною чистенький альбом,
нагадували про їжачка,
як він колеться,
як зараз у лісі збирає гриби, дикі груші і яблука.
Я зробив математику: три плюс три
і підпалив один бенґальський вогонь,
а от не весело.

Добре, я буду космонавтом
або двірником.
Все одно, НЛО я уже бачив,
тільки-но,
воно пролітало повз нашу кватирку,
схоже на зірку, що впала в тарілку.
А далі знову пусте вікно.
І не весело мені знов.

Я, мабуть, таки філософ,
бо люблю дивитись на шибку,
що пітніє-пітніє, а потім – видніє-видніє;
і я можу побачити в ній себе,
орелю за вікном, вікно чи мутний піт,
або усе, що тільки забажаю.

Єдине, що мене дивує, дратує і тривожить:
чому сиджу я на стільці,
гойдаю стільки різних чортиків ногами,
хапаю п’ятий раз за хвостика котка –
а от не весело мені й усе!?

3 жовтня 1993 р., Київ

Та байдУже мені  з ким ти будеш свій вік доживати,
чи з тією, що крала тебе, чи з тобою пила.
Розлила мертву воду на горе у батьківській хаті,
коліжанкою* звалась - душею, мов чорна смола.
Із тією, що потайки ставила свічі у храмі,
чи лукаво блаженною звала мене повсякчас.
Я так близько  до того безмежжя, що пахне зірками
й так далеко від бруду, олжі і прекрасних всіх вас.

Коліжанка* - подруга

Виходячи із дому, не забудь
Узяти ключ на випадок, якщо
Повернешся, а там уже нікого -
Таке буває. Отже, вимкни газ,
Залиш котові їдло, і про квіти
Подбай - полий, розсунь усі фіранки -
Хай дивляться у світ. На підвіконня
Постав один з вазонків - це сигнал
Який залишиш для самого себе:
Одного дня, дорогою назад,
З аеропорту, порту, чи зупинки
Тролейбуса, вертаючись із мандрів,
Які тривали не один десяток
Років, чи місяців, чи просто кілька тижнів -
Хтозна - та хоч би навіть і годин,
Отож, коли ти будеш крокувати
Через подвір’я до дверей знайомих,
Пригадуючи, як і через що
Пройшов ти сам - і що пройшло крізь тебе
Або повз тебе; як тебе любили,
Як зневажали, як не помогли,
Як врятували - втім, ти ні на кого
Образи не тримаєш, тільки вдячність
І спогади про всі оті місця -
Міста, райцентри, ферми, лісопарки,
Зимові пляжі, приміські городи;
Грозу у травні, або шторм на морі,
Що мало не розбив твій корабель,
Чи дощ, який так гучно у вікно
Тролейбуса гамселив (підтікало
З-під рами на підлогу); як хворів
І думав, що кінець, але на диво,
Наперекір усім своїм прогнозам
Оклигав, от хіба що трохи схуд
І зачіска змістилася у спектрі
З рудого до латунного; так от -
Тепер, своїм крокуючи подвір’ям
Коли ти очі догори піднімеш
І у своєму власному вікні
Побачиш, що рослина у вазонку
Зів’яла, висохла, розсипалась і впала -
Отут тобі і знадобиться ключ
Що ти узяв, коли виходив з дому.
...Якщо замок не поміняли, звісно.

На фоні безчинств недуга - пусте
Диван простирадло із шкіри
А десь у савані ящір росте…
Із древнього саду не вірю
Все розбазарено до поколінь
Десятки нулів… переоклик
На сон поклонило думати лінь
Хочеться вніч… і пива і вобли
Дзвінки ні про що… де "порох" де "зе?"
Одна із автівок захлохла
Стоїть мерседес іржа їсть газель
І вітер розгойдує воблу
На фоні безчинств історії слід
З’їдає і душу і тіло
Знову на сон... вимовляю привіт
Шматками про все наболіло…
03.11.2019.

Алкоголь не допоможе -
навіть швидка смерть.
Всі мої думки про тебе -
чорта коловерть.

Осінь звично опадає -
котиться життя,
і ніхто вже не благає -
нащо каяття?

Кожен має і тримає...
Мені ж того - зась.
Я гордині не плекаю -
глянь-бо, не зазнайсь!

Місяць бігає по колу -
світить - не таїть.
Він щоночі якусь хвору
обламує віть.

Скапують до долу зорі -
що вже? Я - не я.
Помолюся. В ля мінорі
крутиться Земля.

Мй візаві потрапив на Парнас,
Підкинули по блату (справа звична).
Був графоманом. Нині супер-ас!
Палітра майстра - сонячна, лірична.

Повірте, друзі,- як же гарно тут!
Веде у вічність місячна доріжка.
І все б нічого, тільки ліліпут
Поміж титанів, мов на кішці блішка.

Пощезли захват, мрія-бірюза
І висохло чорнило у каламі.
У велетнів чуприни в небесах,
А підкидень воює з тарганами.

До чого я розмову цю веду?
До того, що у кожного є карма:
Поставив геній не туди п'яту
І з "майстра" залишилась мокра пляма.

Куди біжиш? Затримайся на мить
Дослухати розважливу пораду:
Як маєш крила - сам туди лети,
Без преференцій, хабарів і блату.

04.11.2019 р.

Укрився день журливою габою,
Терзає душу всю осінній щем.
Рахую дні до зустрічі з тобою,
Сповитий меланхолії плащем.

І знову, знову - ці удари долі…
І знову, знову - це несприйняття…
В лабетах чи лещатах у неволі
Без вороття туди… Без каяття…

Німа печаль скувала наші лиця
І розпач закрадається в серця.
Та спогадами радості іскриться
Історія зворушлива оця.

Й вітрила напинає, мов сталеві,
Й зустрічна не зупинить течія.
І не дає втонути кораблеві
Ця сила щастя! В ній – і ти, і я!

Ця віра, що підносить понад світом,
Одвічні істини переверта.
І дозволя без сорому горіти
Стрімка гріхопадіння… висота!

Усі оті обов`язки рутинні –
Од них втікаєм, наче із тюрми.
Вітрила – ніби крила в небі синім –
І там – у вільному польоті – ми!

І не спинить до щастя цього руху,
В серцях не знищить вічної весни!
Дві половинки з плоті ми і духу –
Святу любов несем у віщі сни!

1 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

гаплик

Згубилось ім’я серед будівель
В одному із міст… адреналін? Не-
Падали зорі зправа наліво
З усіх чотирьох видимих стін...
Душі блукалих - їхня основа
Так оселялись зорі з небес. Не-
Переймайтесь ще буде розмова
Ім’я того хлопця? Ще не воскрес…
03.11.2019.

Світ став сторчма. В ціні - душевні вади,
За ніж у серце - оплески, медаль.
Гріхопадіння, як на мене, - зрада,
Смердюча яма, а не висота.

Не знаю, люди мертві, а чи хворі,
Утіху мають на чужій біді.
Окрадена любов - не чисті зорі,
А їхній відблиск у мутній воді.

Один лиш крок - і вже розверзлась прірва,
Кричало небо: - Зупинися! Стоп!...
Тепер мара утраченого дива
Шугає над зруйнованим гніздом.

Які ж солодкі вустоньки медові!
Чуттєва шаленіє заметіль!
Але я квітку вірної любові
Плекаю у сяйливій чистоті.

03.11.2019р.

У примусі з Примусом випав похід
Шлях по рівнинах, по горах
Ненавиджу весь нав’язаний світ -
І це Аpriori…
Екватор знайомий якихось півкуль
Враз перетнули… теж саме
Одна в аритмії, в іншій інсульд
Вогнем… переварим…
Господи, наче, загубився в пісках
Щлях у зворотнє… страхіття
Зорі вивчатиму вже у ночах
У небі над світом…
03.11.2019.

В осінній каламуті
туманами сповитій,
на самоті забутій
довершуються миті:
твоїх коротких вражень
яскраві замикання,
непередчутих скаржень
натхненні зволікання,
невчасні першоцвіти
щасливого осоння,
мов блискавка, розквітлі –
а далі знов безсоння.

Такий стрибок форелі
у потічку гірському
чи мокрі акварелі
на небі геть сухому,
необережний трунок,
чи порух, яко порох,
раптовий поцілунок
на офіційних зборах,
чи навіть мить скорботи
без явної причини –
повторюється вко́тре
і невмолимо гине!

А світ сидить закутий
поточними думками,
ковтаючи секунди
роками і віками,
а ти бредеш по світі,
вивчаючи закони,
переступаєш миті,
найстисліші ікони,
найширші голосіння,
найско́рші перельоти,
найвищі воскресіння,
не допитавшись: хто́ ти…

26 липня 2002 р., Богдани́

В бабине літо, у шаль міжсезоння,
кутає землю рудий листопад.
В ніч тет-а-тет розмовляю з безсонням.
подумки - йду, повертаюсь назад.

Речі збираю,  складаю у шафу.
Двері зачинені, навстіж - балкон.
Ранок не стримати, птахою з даху,
він все одно перетне рубікон.

Місто прокинулось, мабуть,  о п'ятій,
Спалось йому, чи мені те здалось?
Небо спросоння на обрус зім'ятий
знов розілляло малиновий морс.

Хмари ховають за обрієм зливу,
ти у душі оковиту також.
Наскрізь пронизую чорну, зрадливу,
тільки її не очистить цей дощ.

Постріл очима, шаленство одчаю.
Книгу життя дочитала, авжеж.
Надто багато про тебе я знаю,
рано чи пізно за те мене вб'єш.

2019р

Перемірюю дні убрід,
наче листя, згортаю ночі.
Лісом бродить старезний дід,
сині зорі знайти охочий.
Стежка тулиться до країв,
переповнених дум і листу.
Той дідок у росу заплів
юним солодом сни імлисті.
Перерепаний ввесь, як світ,
мохом біль полатав навмисно…
Як мурашка, шурхочу вслід
тим верхів’ям, що небо тиснуть.
Перемірюю дні убрід,
горну листя, як ніч, таємне.
Давній жолудь — кремезний дід…
Я частинка його, напевне.

2019

Володимир Висоцький. «Аліса»

Чи може здогнати летючого пса
летяга стрибуча, що в лісі гаса?

Чи здогнана буде в польоті над кручею
летюча лисиця - мишвою летючою?..

Дурниці злітаються й сипляться кучею,
й навіщо себе я дурницями змучую?

Я мріяла стати летючою тучею,
а стала - й терзаюся мислю гнітючою:

а може, так звані летючі коти -
це ті, що звалились, було, з висоти?..

(2018)

Не доживу до тебе.
Просто у шторм відчалю
до Островів Печалю,
не підкоривши неба.
Не доживу до тебе…

Крига майбутнє вкрила.
Зовсім тебе не видно.
Марю, як плачеш, бідна, –
бо загубила крила.
Крига майбутнє вкрила.

Дивно цей світ почався.
Я – непоправно раніше.
Ти – набагато пізніше.
Ми розминулися в Ча́сі.
Дивно цей світ почався…

Сльози солоні і теплі
крапають просто зі стелі…

11 липня 2007 р., Богдани́

Мамо, скажіть, а що таке страх?
І що таке тінь безсердешна?…
Випав з кубельця без пір’ячка птах
І все ще…
Мамо, скажіть, а що таке смерть
І звідки чекати на зустріч?
У неба за небом хмарами твердь
Будь, учне…
Мамо, скажіть, а що таке пих
І як подолати різницю?
Порівно сили на видих і вдих
Як птиця…
02.11.2019.

Очі, забудьте! - почую відразу..
Геть з мого серця! - і в серденьку стужа.
З пам'яті щезни! - ні, цього наказу
наша взаємна пам'ять не подужа.

Тим довші тіні, що впали здалека,
Тим ширше коло трагічної ночі -
Так моя постать вдалині померкне,
Окликом втрати пам'ять заморочить.

На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався,
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик душі моєї зостався.

Ні країв, ні погостів
не піду обирать.
На Василівський острів
я вернусь умирать.
Твій фасад темно-синій
уві млі не найду,
межи вицвілих ліній
на асфальт упаду.
І душа, над устами
коливаючи тьму,
промайне за мостами
в петроградськім диму.
І сльота наоколо,
і квітневий сніжок,
і почую я голос:
– до побачень, дружок.
І побачу розбіжну,
ніби долю, ріку,
і холодну вітчизну,
і припалу щоку.
І майнуть наостанок
ще не трачених літ
хусточки острів’янок
хлопчакові услід.




------------------

І
Осінь посіяла зерня,
йде у поля і гаї
і пересаджує зелень
у зоопарки свої.

Нація вміє радіти
миру, тайзі і війні.
Будемо і зеленіти,
і засихати на пні.

ІІ
Арії орють і сіють.
Поки вертає весна,
їм восени зеленіють
вруна, ялина, сосна.

Хамелеони і юди
не помічають краси –
як прикрашає усюди
ива зелена ліси.

Ще ідемо по барвінку
і по межі золотій.
«Матері вашій ковіньку!» –
вийся, буяй, зеленій!

Та не ідеться людині –
риє й копає на зло,
зелень міняє на гривні,
а кумачі – на зело.

ІІІ
Люди не дуже і темні:
є таємниці воєнні,
а на Русі – ідіот.

І розуміє народ:
є чоловічки зелені ,
а на границі – «развод» .

11/19

гаплик

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте перехрестя
в моменті зачаття месії,
в моменті зачаття месії.
Ми ті, хто упорав безодню,
мов циган коня за гриву.
Ми ті, чий собор великодній –
землі велетенська нива,
землі велетенська нива..,
де будеш ти, доки йде серце,
і будеш ти, доки йде серце.
Де будеш ти, доки йде серце..?
І будеш ти, доки йде серце.
Обличчя з людини зотреться.
Людина з обличчя зотреться.
Ми є херувими Господні!
Ми є серафими Господні!
До вас попри мури віконні
задля́ли молитви іконні,
задляли молитви віковні,
задляли молитви Господні.

26 квітня 1994 р., Богдани́

Зима сніги несе
І дивиться пророче…
Зміню в собі усе:
І зачіску, і почерк.

Пальто і шарф новий.
Підбори. Аж присвисне
Сусід: «Мадам, це Ви?»
Не озирнусь навмисне.

Пухнасті килими
Дорогу вкрили рівно…
Я по слідах зими
Пройдусь, немов царівна.

31.10.2019

Над тишею висне імла,
зими павутинка срібляста.
О, скільки б в раю не була -
не вистачить миті для щастя.
 
Любов запалила цю ніч -
розлука свічу загасила.
Штовхає нас урізнобіч
повинності туга безкрила.

Ти більше в очах не губись,
там тісно відлунню сонати.
Неважко злетіти  увись,
а ніби навіки прощатись.

В шибки заглядає ліхтар,
будівлі напроти поснули.
Та зумер ввімкнув - Київстар,
зв'язок відновив із минулим.

Зоря в небувалій красі
фарбує небесні атлАси.
За кілька хвилин до таксі,
нам не розминутись у часі.

2019р

Безпремінно і так цікаво
дні світають в горнятку кави.
Листопадових снів морози
попід ноги тобі, чорнозем…
Хризантемно іще одначе,
але шиба тихенько плаче.
На одвірках — листи-пташата.
Мабуть, хтось іще зміг писати.
Ми, закохані в наше літо,
будем вчитися тут любити,
де відмінно і надцікаво
сходить сонце горнятком кави.

2019