Поетові журитися не варто,
що він ще не відбійний молоток,
і поки у душі палає ватра,
у ньому, може, жевріє пророк.

Щезають невідомі і ведомі,
яким удача додає снаги,
ну, а вони – ідилію у домі,
а не ведмежі послуги слуги.

Але не знаю, що із того буде,
коли на все лице одна пиха
нечеми, що усе іще коха’
і ріже мову, ідучи у люди.

Чого лише уява не дала!?
Ось на папері нібито людина,
але у позі сизого орла
висовується чорна половина.

А ось – усі сатирики юрби
співаючі, танцюючі і лисі.
А уявімо, що було б, якби
і ці були з бандурою і сизі?

Усім пообіцяю булаву...
А пророкую – партію єдину
на сцені, на арені... наяву.

Я не приватизую Україну
любов’ю спекулюючого сина,
а нею неділимою живу.

10/19

Г. С...
Густіли сутінки помалу
І тихли звуки голосні,
А ти покірно віддавала
Себе невтомному мені.
Я пізнавав тебе до споду,
Обличчям вниз і горілиць,
Коли двом душам на догоду
Тьмяніли проблиски зірниць.
А лиш зненацька засвітало
І потекло згори тепло, -
Тобі здавалось ночі мало,
Мені - що ночі не було...
22.10.19

Володимир Висоцький. «Аліса»

Хочу вам загадки дати зразок,
де причаїлося й рішення вдале:
чи залишається щось від казок, -
тих, що уже до кінця розказали?

Де, хоча б, той нерозмінний п’ятак?
Щука говоряча - де зараз плава?
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Вони не випаровуються та не розчиняються,
розказані у казці чи натраплені вві сні, -
у чарівну Країну Див вони переселяються,
й зустрінем їх, звичайно, в цій казковій стороні!

В дивній країні - незлічено див,
треба тут бути весь час насторожі;
з ляку мурашка натільний зомлів,
лиш уявивши, що́ статися може!

Раптом ввіпреться твій шлях у стрімчак, -
звернеш? Чи вгору полізеш ти жваво?
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Добро та зло в Країні Див - як всюди зустрічається,
та тільки тут вони живуть на різних берегах.
Тут по шляхах нечувані історії тиняються,
та бігають фантазії на нетвердих ногах.

...Ну, і останнє: в казкових краях
треба, щоб завше мене впізнавали,
тож у казковій країні я - птах,
«Птахом Додо» мене здавна прозвали.

Навіть Аліса не відає, як
влізу у птаха, усім на забаву...
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

І не такі дивовиська в Країні Див трапляються:
туди не треба паспорта, не їдеш, не летиш,
без жодної перепустки усякий допускається,
в ній легко опинитися, - схотіти треба лиш!

* * *

О́т і скінчилася казка в свій строк...
Ми недарма на початку питали:
чи залишається щось від казок, -
тих, що уже до кінця розказали?

Звісно, не встигла б Аліса ніяк
вбачити все, що у казці цікаве...
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Тому, якщо ізнову хтось дістатись приміряється
у чарівну Країну Див (хоча б, в своєму сні),
він навіть те, що мріється, що тільки уявляється,
натрапить неодмінно у казковій стороні.

(2018)

 
ми поєднювали меланхолію & біґбіт
ми зростали в стихійно~ ринкових шанхаях
все чого небуло в ті часи небуло так собі
у зневазі з відвагою навіть я вас благаю

дожидаючися одкровень & трохи там німб
веселково ридають труби лабають хлопці
за трьома різновидами кільки на житній хліб
іншаллійний такий самогін для нервових поців

не із небес нам падала на бетон арматура ні
реалізація масла на правдивому гості
ми були бридко чесні замінні & культуральні
такі свій плекають світ ~ пожиттєві гості




 

Я до вас не дійду вже мої посивілі дуби-
Серед буднів пісних загубила тоненьку стежину.
Перекрили шляхи то яри,то колючі ожини.
А роки ж неминули і ваші розкішні чуби.

Я давно не була поміж вас у глибокій зажурі,
Не справляла із вами в шпаківнях гучних новосіль,
Молодят не вінчала на щастя,на хліб і на сіль-
Ви ж той Рай берегли ніби янголи,чи,може,джури


Обійнявши гіллям увесь світ моїх таїн і снів,
Оповивши гіллям усі гнізда,усі родовіди.
Та ж ви знали,ще з пращурів,моїх і батька і діда,
І кохання моє,що я стріла між вас навесні.

Ох!Пробачите,знаю,своє не путяще дитя
І надалі нестимите понад ставком свою варту.
А я буду іти серед ночі на радісну ватру
Де зустрінуть мене і де приймуть моє каяття.

Літо бабине бавить планету:
невагома, ажурна журба.
Листя падає, та менуету
молитовні виконує па.

Листя падає. Сонце голубить,
зацвіли діаманти в росі,
і газони радіють і клумби.
Тільки чути: «Бонжур!» і «Мерсі!»

А як листя, від посмішок світле,
вітер злістю зими шарпане –
літо бабине лагідне вип’є
з ним шампанського чи шардоне.

Скаже листю: «Ти – талановите»
і в сріблясту огорне вуаль.
Не прощається бабине літо.
«До побачення!» − «Оревуар!»

2019

Із щедрістю осінь дарує оздобу:
Багрянцю та й золота їй не шкодА!
Подекуди блискає жовтим вода,
Бо листячко вперто туди погляда.
Хизуються, гарну показують вроду
осика й тополя: гарненькі, нівроку.
Шикуються парами, радують зір
палітрою барв : безліч в ній кольорів.
Зеленому дякують всі навздогін,
Бо більшість втрачається вже, тільки збоку
Ялинки та сосни стоять у чеканні:
А що, як замінить їм осінь вбрання?
Сипне позолоти, ось так, навмання?
Даремні, на жаль, всі у них сподівання.
Не можуть здійснитись окремі бажання.
До Всесвіту лиш риторичні питання ???!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102108216

вийди послухай осінь
ти ж бо не чув її
як та іде на босу
полем між кураї

як вона тихо тихо
свого коня веде
як виграє у міхах
віно її руде

як під ногами в неї
глухо тріщить стерня
як червоніє глеєм
грива її коня

лиш не дивись їй в очі
рине жура без меж
пір’ячком залоскоче
глянеш і пропадеш

будеш тоді блудити
полем як та мана
станеш несамовитим
п’яним не від вина

блисне сльоза люстерцем
випалить пух з-під ніг
вискочить з ямки серце
шасне через поліг

скочить і не піймаєш
більше його ніяк
те що було розмаєм
згасне мов дикий мак

Маєш патрони і протигаз?
Мариш у засідках довгий час?
Лідерством скутий? Віри завзятий?
Пельку замкнути й не роззявляти?

Зе́млі свої ти вже відвоював?
І на чужі – не ловитимеш ґав?
Кров’ю розпишеш ім’я свого Бога
на пограбункові храму чужого?

Візьмеш залізом, лишивши золу?
Сам є з імли, то й повернеш в імлу?
Не поділяючи жодних взаємин?
Як не по-тво́єму – б’єш по моєму?

Тільки до за́сідок я не піду.
Стану, як є, у людей на виду.
Згину – то згину, якщо так годиться!
Хай, хто ховається, – той і боїться!

30 жовтня 2006 р., Київ

За роги, думав, долю ухопив,
Її хвоста на руку намотавши.
Але жую тепер тверді пупи,
Ковтаю воду, без олії каші.

Злостивий фатум -це не любий ксен,
Харчує, гад, не з золотої ложки.
Хвороба підла звивини гризе,
Виорюють чоло глибокі зморшки.

Чи встигну долі повернуть борги?
Мо', знову не уникнути ковіньки?
Та вихід є! Із сиром пироги
Та сулія гарячої горілки!

Від спирту тане мряка у мислях,
Відроджується дух, неначе Фенікс.
Хай лихо спочиває у гробах,
Мені ж іще не час в підземний термос.

21.10.2019 р.

За десять хвилин до таксі
В обіймах палких ще моя ти...
Секунди вже збігли усі -
Не хочу тебе відпускати!

Вже туга терзає мене
За десять хвилин до розлуки.
І небо темніє ясне,
Неначе від болю та муки.

За десять хвилин до журби
Не вип'ю ні кави, ні чаю.
І вечір, іще молодий,
Раптово сивіє з одчаю.

Тамуючи розпач гіркий,
У небо лечу із кімнати.
У руки і в ноги - зірки -
Вп'ялись, щоб мене розіп'яти.

Немовби ті цвяхи тверді,
Пронизують болем, уперті.
Здалося, що був я тоді
За десять хвилинок до смерті...

22 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Г. С…
Моє кохання зріднене неждано
З твоїм умінням вірити й любить, –
Міцніє скоро і цвіте весняно,
І за життя чіпляється щомить.
Твоє кохання йде тобі на користь ,
Якщо ти мріям віддана без меж, –
Якщо мені радієш попри хворість
І кожен день бажаніше стаєш…
21.10.19

Майстер спражній - мовчун,
То пощо балачки?
Час різьбити судьбу, одягючи правду у шати.

Я сьгодні плачу,
Наміняв п'ятачків -
Ти у пеклі вже був,
Тож поваги і бонусу вартий.

Хоч пірнути до дна?
Та куди там тобі!
Звик путі обирать
По чужих ще й підроблених картах.

Правда ж - тільки одна:
Ти слугуєш сліпим.
Недорікою скривджених рим
У словесних пенатах.

Колообіг думок
Уморив читачів,
Хочуть тему м'якеньку,
А в мене - суціль інтеграли.

Не дивися як вовк
І на світ не гарчи.
Бо до раю вхід є!
Це - надійний ціанистий калій.

20.10.2019 р.

Епілог
Вінок 14. Ренесанс любові

1.
В обійми до небес вогнем летить,
В безодню зір моя весна впадає.
Дзвенить ручайно талий снігоцвіт.
Казками снів ряхтять магічні далі.

Шепоче вітер, ніби ворожбит,
На мову солов’їв перекладає
Духмяну пісню яблуневих віт
І забуття, солодке та жадане.

Ізнов дурманить почуття п’янке,
На струнах ночі чудеса колише.
Хмільного щастя загримить оркестр.

Жага ввірветься у сумне затишшя.
Із нот медових потече лікер –
Натхнення, переболене на вірші!

2.
Натхнення, переболене на вірші,
Цілує струни золотих кіфар.
Трояндами буяє попелище.
Орфею, оживи і знов співай!

Заповни у душі бездонну нішу,
Розбий біди-печалі саркофаг.
П’янка любове, за життя миліша,
Не час іще казати «Прощавай!»

Щемлива муза розтинає простір,
Магічним димом у рядках чадить,
Фарбує дивиною світ наосліп.

Кохання – пожиттєвий мій вердикт.
Моє перо солодка мука гострить,
Спіліють в серці чарівні плоди.

3.
Спіліють в серці чарівні плоди.
Весна натхненням заквітчає віття,
Нектарами кохання пригостить,
З мережива зірок розкине сіті.

Дзвенить дощами дивний аметист,
З душі змиває злива пил столітній.
Про диво соловейко сповістить,
Складуться зорі в золоті суцвіття.

Розбурхав небеса дзвінкий акорд
І мрії неземні течуть із тріщин.
Оспівує красу небесний хор.

Хмільні сонети юний квітень пише.
Врожай палких думок його – «amor!» –
Медами і вином налиті вишні.

4.
Медами і вином налиті вишні
Дозріють у саду твоїх казок,
Богине слова, осяйна і пишна!
Натхненням запалає горизонт.

Трагічна і палка, свята і грішна,
Молюсь за тебе, неземна красо!
Нехай хоч це мою печаль утішить.
Ховаю у душі тривожний зойк…

Нехай давно скував холодний мармур
Прообраз музи, що від часу зблід,
Її розбудить поцілунком травень.

Любові запізнілої прихід
Вдихає у рядки яскраві барви.
У римах недоказане тремтить.

5.
У римах недоказане тремтить.
Перо жагу на серці витинає.
Цілунок музи, як пекучий слід.
Мандрує щастя весняними снами.

Любов і відчай, у рядках живіть!
Щемливий біль мене пронизав наскрізь,
Життя – лише до раю переліт.
Душа у море віршів поринає.

Я сотні ненаписаних присвят
Невидимо на стінах мрій залишу.
Вже близько яблуневий снігопад…

Із темряви мовчать усе гучніше
Безсмертні звуки неземних сонат.
Стікає на папір гаряча тиша!

6.
Стікає на папір гаряча тиша.
Ростуть плоди натхнення і жури –
Одним садити, а збирати – іншим.
Для мене ж муза – до зірок прорив.

Хай в час біди холодний вітер свище,
Дощі не обірвуть палкий порив.
А ніч перед світанком найтемніша.
Запалить ранок дивні кольори.

Пегас у небі, осяйний і буйний
По зоряній дорозі цокотить,
Копитами уламки снів карбує.

В садах Парнасу вічно-молодих
Захопить серце зоресяйна буря,
Перо поріже душу на листи…

7.
Перо поріже душу на листи –
Хай травень розішле усім стихіям.
За світлий сум весна мене простить,
Запросить на своє бучне весілля.

Там кожен птах і геній, і артист.
Пробудить чарівну поліфонію
Палкого солов’я завзятий свист,
І серце від пісень його зомліє.

Хай в музи сотні неземних імен,
Сонети цих оман – живі та віщі,
М’які, мов шовк та гострі, ніби меч.

Любове неземна, світи ясніше,
Щоб не приніс у долю літній смерч
Дилеми несвідомого без рішень.

8.
Дилеми несвідомого без рішень
Зруйнують в серці весняні громи.
Розвій же, музо, листопад торішній.
У зоряний полон мене візьми!

Ти сильна і тендітна, як підсніжник,
Слова твої пахучі, мов жасмин.
Сплелися у вінках жага і ніжність.
Корону слів у світлий дар прийми!

З ілюзій та оман моя держава,
Та чисту мрію не покриє цвіль.
Весна росою дикий мед розбавить.

А душу переповнює всуціль
Вода цілюща і нестерпна спрага.
Поезія – це битва божевіль.

9.
Поезія – це битва божевіль,
Мелодія натхненна і небесна.
Мотив моїх поривів і безсиль
На променях жаги заграй, маестро!

Нехай думок тривожний водевіль
Сховає неба таємниче плесо.
Голубить серце ніжний дотик хвиль
І на душі одвічна крига скресла.

Хай довгої розлуки суховій
Зробив едем порожнім і спекотним,
В камінні, музо, дивний цвіт посій!

В пустелі самоти, немов колодязь,
Лиш ти, любове, порятунок мій –
Напій оман земну журбу солодить!

10.
Напій оман земну журбу солодить
І вірші, як бурхлива течія,
Несуть спокусу, ніжну і лоскотну,
Мов голоси принадливих наяд.

У душу з піднебесся диво-дзвоном
Проллється торжество весняних свят.
Під чисті звуки чарівних симфоній
З розхристаних небес, любове, сяй!

Пелюстки снів і ноти зорепаду
Весна збирає в золоту таріль.
Загуснуть ноти – заблищать смарагди,

Зелений шовк замайорить довкіл.
У рай травневий непомітно надить
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

11.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль,
Зболілу душу забуттям туманить.
Наспівує казки весняний джміль,
В нічому небі мріють сині плавні.

Вирує яблунева заметіль
І гоїть рани, самотою рвані.
Замріявся тобою небосхил.
Ти – муза-мука перша і остання.

У зоряне блаженство упаду,
І серце не торкне лиха погорда.
Цвіте любов, пізнавши висоту.

За мрією пливуть думки-ескорти.
Змітаючи життєву суєту,
Стихія літер обпікає льодом.

12.
Стихія літер обпікає льодом,
Бо кров’ю серця цей роман пишу.
Розбурхує натхнення світлий спогад,
З едему в гріх не перейду межу.

Вклоняюся тобі, моя любове,
За вічність, що в сонетах бережу.
Римую на вітрах небесну повість,
Хоч у житті я граю роль чужу.

Врятуй від фарсу! Поміняй сценарій!
В садах душі невпинно рву кукіль,
Та спокою вона ніяк не знайде…

Лиш міражі – плоди моїх зусиль.
Лечу до музи золотими снами.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль…

13.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Натхнення і журба сплелися міцно.
Усі відтінки почуттів-чорнил
Магічним сяйвом розбавляє місяць.

Ти – сонце серед тисячі світил,
Забутого кохання світлий вісник.
Стрічаючи весну, за сотні миль
Почує серце солов’їну пісню.

Із небом залишусь я сам-на-сам,
Стечуть палкі слова медовим воском.
Умиє мрії весняна роса.

Ізнов мене зове любов на поступ.
Освячений стражданням ренесанс.
Хто муза для митця? – гірка свобода.

14.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Гріховна святість і п’янка тюрма.
Блаженним божевіллям позолотить
Завіт свого магічного письма.

У вічність відкриває горизонти,
Та серце викрадає крадькома.
Навколо шелестять поля осоту,
Та вічний у рядках палкий розмай.

Отак і я молюсь на образ ясний.
У небі світла мрія лопотить.
Любов нестримна, мов політ Пегаса,

У темряві малює дивосвіт.
Душа її жагуча і прекрасна
В обійми до небес вогнем летить.

МАГІСТРАЛ

В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

У тиші осінній принишкли верхів’я,
Вдивляючись вгору та вниз, на довкілля!
Вже простір Небесний поглинув сузір’я.
Погожий світанок сьогодні чарівний!

У тиші дерева стоять нерухомо...
Нарешті знайшовся хтось, їх заспокоїв:
Ущухли старання у вітру надмірні,
До злагоди прагнучи в пошуках спільних.

У тиші, гармонії, щойно земля:
В цю мить Ти щасливий, напевне, і Я ?!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102104829

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

4 вересня 1990 р., Київ

Іду у висоту із низини
і поки це описує рука,
гадаю, – до якої глибини
тече моєї пам'яті ріка.

Несповідимі ні путі мої,
ані чому на довгому віку
ступаю у тій самій течії
щоразу у одну і ту ж ріку.

Не знаю, чи прокинуся, чи ні,
чи запитаю у забудь-ріки, –
навіщо одинокому мені
ці зайві неприкаяні роки?

Багато літ у Лету утекло
за течією долі у кінці
забутої моєї юності.

А може того часу не було?
У вирі човен, у руці весло,
але її немає у ріці.

10/19

Дочка провідує батьків, а мати
давай її смачненьким пригощати.
Котлетки подає, кров'янку з гречки,
борщ, голубці із сиром пиріжечки.
Наїлася дочка, півлітру вдула.
- Піду!
- Ой, лишенько, була б забула,
ось передай!(І набирає з бочки
від тещі - зятю солені грибочки).
- Сама ж не їж, як хочеш більше знати,
грибами цими отруївся тато!

п.с
- Чому ж Ви, мамо, не сказали зразу,
я вже наїлась!
 - От зараза!
Та не хвилюйся, а то буде грижа.
Ти ж знаєш добре, татко вижив!

Володимир Висоцький. «Аліса»

На Трійцю, взимку і в четвер
(а зранку - й поготів) -
запрошую усіх тепер
мерщій в Країну Див!

«Але ж - туди дістатись як? -
питав дивак один. -
Потрібен, мо’, умовний знак,
чи чарівний логін?

А скільки діб чи, може, літ триває переліт?
І скільки маю виплатити мит?»

Не треба, друже, чаклунів, не переймайся ти,
розрадься, он, веселкою впівнеба...
Не можна до Країни Див летіти чи пливти, -
там опинитись треба!

Ви згодні мокти під дощем,
під чарівним дощем?
Чи, може, почекаєм ще -
в городі під кущем?..

В країні тій, куди вас зву, -
там спека, сніг та град,
немає сну, все - наяву,
й нема путі назад!..

Зі страху не тремтять хвости? Тоді, щоб увійти -
вам досить полічити до п’яти.

У нас давно пітьма легла, а там - півсутінь лиш,
в Країні Див - вдивляйтеся, дивуйтесь!
Там порівну добра та зла, але добро - сильніш,
спокійно, не хвилюйтесь.

В Країні Див - давно я звик
блукати час увесь,
я та́м - найкращий провідник
якраз в кудись та десь.

Ось дівчинка, Аліса звуть,
водитиму її;
а ви - за нами руште в путь,
та - в ряд! Без товчії!

Алісо, очі змруж, пора! Чи гра це, чи не гра?..
І ось - в країні дивній ми, ура!

До берега греби скоріш, ось чарівне весло!
Казкова там чекає нас пригода.
Ми всім розкажемо пізніш: «Це ж як нам повезло!
Й було вертатись шкода».

(2018)

І.
За словотвором словотвір –
І слово проситься надвір,
У частоколі суєти
Непросто вихід віднайти.
ІІ.
Та краще так аніж ніяк,
То скаже будь-який козак,
Що найтепліше з-поміж слів –
Котрим товариша зігрів.
ІІІ.
І що б, здавалося, слова –
То віддзеркалення єства.
Лелійте слово, бо воно –
Вагітне колосом зерно.

гаплик

Я відаю, я відаю, я відаю,
Я відьма
Йому себе я віддаю,
Тону в його обіймах.

Я знаю все: і що було, що загуло,
Що буде.
Мене ніколи у житті
Мій любий не забуде.

Коханка я, коханка я, кохана...
Я кохаю.
Цілунками, цілунками
Його заколисаю.

Нехай не йде, нехай не йде
Нехай зі мною буде,
Нехай покине він її,
Нехай її забуде...

Чаклунка я, чаклунка я, чаклунка я
Чаклую...
Не знайде любий у житті
Коханую такую.

Коханка я, чаклунка я, я відаю,
Я відьма...
Нехай коханий буде мій
І я в його обіймах...

Орда воює з нами вже не так -
Укладує у вустя чорні мати.
Російська мова - це отрута, рак,
Ковток зробив - і став на шлях до зради.

Козак - чужий. А от московська рать -
Рідня найближча. Ось у чому драма.
У тих, хто любить бля і перемать
Миліша за свою бурятська мама.

Між нами є усякі. Так чи ні'?
Але навчився вірити мечу я.
Поглянь - на тій, ворожій стороні,
Ти мови української не вчуєш.

Бо там - чужі, прислужники орди,
А ми для них - бридка хахляцька погань.
О, брате мій! Невже тепер і ти
Відступишся від матері та Бога?

Московський піп освячує мечі,
Аби твій дід на балалайці бринькав.
Усе життя кацапську мову вчив,
Тепер він раб, потвора двоязика.

Майбутнє у кайдАнах - це не глюк,
Як зникне мова - щезне Україна.
Беру вогонь очищенння до рук,
Пером малюю оберіг для сина.

20.10.2019 р.

листя шурхотить
стежечка біжить
мить
осені мазок
прядиво думок
крок
перейти в світи
дзеркалом води
йти
вільні мов дими
з передснів у сни
ми
зранечку туман
над ланами пан
ран
у душі не знать
трави шепотять
тать?
ще нема зими
лопотять крильми
чи птахи чи ми
ми

Уже на Другій Пречистій
місто – у падоли́сті!
У геометричній проґресії
зростають осінні депресії,
мно́жаться сльози дощів,
хма́рять рої ́́кліщів,
ви́сить жовтень на жовтні,
весь листопа́д – у безодні!
Ні. Не в творчім процесі я.
Це просто депресія.

Через постійне напруження –
штучне нервове збудження,
майже до божевілля.
Як результат – безсилля!
Я дою цю священну корову –
і веду небесну розмову.
Бо на Покрову
усе повторилося знову.
Я ж не якесь недбайло –
і загнав її в стійло на Михайла!

Бачиш, як гарно?
Що гарно – те марно!
Самого себе репресія –
ця проґресивна депресія!
На вікна дивні й давні
я причиняю ставні
і накладаю руки
на всі свої розлуки!
А сам виходжу на вулицю:
а нехай щось відбудеться…

4 листопада 2005 р., Богдани

– О ні! Не кажи, що до радості й літа –
Цей шлях, як по лезу ножа.
Вершина – за хмарами… Вже скам’яніти б,
Щоб так не боліла душа.

…Та мовби не чує: завзятий, упертий.
(Знайоме - його ім’я).
Напевно, набридла йому аж до смерті
Безкрила й знесилена – я.

«Ти ж бачила небо! Ти ж вірила вчора!» –
Від розпачу й поту осліп
І знову штовхає мене угору
Мій втомлений ангел Сізіф.

20.10.2019

Осиковий убито в груди клин,
Війна за мир...скінчився час ордалій.
Злетіла у небесну прозорінь
Душа моя, посічена печаллю.

"Не йди на фронт!- кричали. - Ти ж поет!
Отримуй у тилу душевні рани!"
Я ж вирвався на волю із лабет
Угноєної байдужем нірвани.

Чи стачить сил противитися злу?
Навряд - богам потрібна гекатомба.
Заплющу очі - бачу згар і млу,
Розплющу - трупи ангелів в окопах.

Спливає кров'ю дійсності пейзаж,
Вмочає пензля Бог в жорстокі барви.
А вдома - тиша, миротворча фальш...
Живіть в раю. Я ж у Едемі - зайвий.

20.10.2019 р.

Неосяжно
зоряная мрія
Десь далеко
у поході небом...
Йти до себе
хочеться не завжди
Позавчора
вже нема потреби.

На порозі дня нові зізнання
Погляд поза хмари у... майбутнє...
З мрією дитячою востаннє
Без вагання стрінуся у будні.

Знову яв уві сні...
Дуже близько знайоме обличчя...
...зорі сіяла ніч
У колиску лісів таємничу...

Ефемерно світив
Половиною лагідно місяць,
І пили я і ти
Смак полинний і ягідний... Місіс,

Без якої не я
Буду я... Мов дорога внікуди ж...
Крім якої нія-
кої іншої прагнуть не будеш,

Той незмінний напій,
Що його на кохання обоє
Під сопілковий спів
Вітровію з гілок сухостою

Відпили, мов жертов-
ної чаші цикутовий присмак
В час ООСоАТО,
Так змістовно позбавлений змісту,

Де на зорі нічні
Витрачати кохання не личить...
...і у віщому сні
Те обличчя... З печаткою "вічність".

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119101808885

Хвала усім, хто встав поперед мене.
Знаю по собі – нелегко це зробить.
Ще не застелене ліжко так манить...
Непросто встать і переступить поріг...
Але наважишся і в інший світ поринув.
Хвала усім, хто на день робочий досвіт перетворив :
Веде автобус, продукти розвозить,
Тротуар підміта, відчиня крамницю,
Хто йде чи біжить, поглядаючи на годинник,
Хто шкутильга, натискаючи на палиці шведські...
Птаство у своїх повсякденних клопотах:
Ворони, як Буди...Горлиці, голуби, горобці повсюди.
І, поглядаючи на всю оцю досвітню метушню,
Мені легше подолать заплановані 10 тисяч кроків ,
Десь посередині ходьби ще сісти й помолитись...
...Тільки якомога скорше перейти поріг,
Доки ще мухи несамовиті не проснулись.

…таке буває - не зрослося…
Поліціянти тут як тут
Приблизно десь опів на восьму
Спіткнувся раптом - глухий кут
… ці стіни бачили та-ко-го…
Тут Смерть вважалась за Життя
І судді тут - Єдинороги
І все вперед... без вороття
19.10.2019.

Мавко моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і нікому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола,
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..
Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.
Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси́ покинула?..
Хрест у степу заковиленім,
кажеш, твоя… Журба?..

20–22 березня 1989 р., Київ

Вінок 13. Римовані митарства

1.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Розпалює снагу палких звитяг,
Небесну мудрість пізнає людина
І лаври похвалу їй шелестять.

Якщо ж приносить лиш гіркі боління,
Зневірою туманить майбуття,
Стає тоді душа сліпа й причинна.
Розбиті зорі в бур’янах ряхтять.

Я ж над усім і плачу, і сміюся,
І мрії крижаніють у вогні,
Зв’язала муза цей Гордіїв вузол –

То листям облітає навесні,
То восени багряний спокій рушить –
Пробуджує в серцях лункі пісні.

2.
Пробуджує в серцях лункі пісні
Любов, що подолає час і відстань.
Невинні мрії, ніби цвіт рясний,
Від сірої буденності не збліднуть.

Лиш не для мене щебет чарівний…
Мої слова пожухлі та безплідні,
А сон казковий непомітно зник
І доля почала зворотній відлік.

Любила, музо, я тебе одну,
У віршах снила про політ орлиний.
Та якорем душа – на глибину…

Долає фатум. Боротьба нерівна.
Лише на мить, магічну і хмільну,
Всміхається поету світла днина.

3.
Всміхається поету світла днина,
Як вічність він складає із перлин.
Спиває волю із джерел первинних
Його крилатий і шалений кінь.

Моя ж душа блукає в царстві тіней.
Благає чисту мрію: «Не покинь!»
У віршів самоти один відтінок
І тягнеться ланцюг важких годин.

Чи може умістити серце жінки
Усі краї небесні та земні,
Коли буває там для горя мілко?

Та мить – і світ коханням заяснів.
І знов п’янка весна співає дзвінко,
У сонці оживають чари снів.

4.
У сонці оживають чари снів,
І травень гордо носить пишні шати.
Та відчай сад весняний затінив.
Не знаю я, куди тепер податись.

Мій рай для тебе, музо, був тісний.
Не гріє вже твоїх оман багаття.
Мотив святої мрії відбринів.
Гріхи повзуть в едемі, ніби гаддя.

Про щастя спогад у пітьмі топлю,
Сховала скриньку-серце у хмаринах,
Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…

Любов розбилась на дрібні мачини.
Святкує фальш. Зриває слів салют.
Мої ж сонети, мов трава полину…

5.
Мої ж сонети, мов трава полину.
Немає музи і нема мети.
Лечу я в неіснуючу країну
Утрачені ілюзії знайти.

Нависли хмари, як пухкі перини.
За мною палахтять хиткі мости.
Шепочуться легендами маслини,
У хащах лунко виграє сатир.

Зустріла дев’ять муз я на Парнасі,
Але нема моєї поміж них…
Холодний дощ умив печаллю рясно.

Затихли водевілі голосні.
Бреду в собі у покаянній рясі.
В душі скорбота, як іржавий ніж.

6.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Покину назавжди палац Кіпріди.
Любов мою невинну очорнив
Пекельний відчай, у перо налитий.

Як стерти над гріхом фальшивий німб?
Благаю правосуддя у Феміди!
Вона ж не чує сповідань сумних,
А може лиш презирством спопелити.

Думок печальних обступив табун.
Дражнила муза диво-сном донині,
Тепер шепоче із пітьми: «Забудь!»

Замерзне на папері кров-калина.
Закінчивши даремну боротьбу,
Розбиті мрії в забутті спочинуть.

7.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
На пристані для блудних кораблів.
Розрадь в душі лиху війно, Афіно!
Троянду чисту хитрий змій обвив…

Набридло волокти ярмо рутинне,
Шукати друзів поміж ворогів.
Танцює воля із пером неспинно,
Бо світ мене ще й досі не зловив.

Із віршів, що писала недолуго,
Вплела у долю ниті сивини
Моя фатальна і солодка туга.

О відчаю, сліпий і навісний!
Чи в спокій заведе буремна смуга,
Чи біль мій переродиться у гнів?

8.
Чи біль мій переродиться у гнів,
Чи сміхом розіллються ріки-думи?
Реальний світ ущент давно прогнив,
Казковий – посірів і зблід від суму.

Хто голосом солодким поманив,
А потім безсердечно ранив глумом?
Прощається іскрою вдалині
Любов моя, висока і бездумна.

Тож бався, музо, водевілем душ,
Пали їх, мов палаци паперові.
Моєї ж не торкнись! Повік не руш!

Зникайте тіні у зорі ранковій!
Та знов омани золоті довкруж…
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу!

9.
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
Мій шлях по морю самоти проліг.
Шукаючи Пегасову підкову,
За поміччю здіймаюсь на Олімп.

Там завжди безтурботно і святково,
Солодкі гімни грають сотні лір.
В очах богів, глибоких і тернових,
Стають смішними грізні королі.

Одна забава в юнака-Амура,
А сивий Зевс такий же серцеїд.
Облудами людей титани дурять.

Тут правди не знайду я вочевидь.
Та сяють зорі крізь думки похмурі,
З пітьми жага натхнення гуркотить.

10.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Із віршів замикається корона.
Поезія пробилась крізь граніт –
Сягає до зірок могутня крона.

Немає для поета більших бід,
Ніж мрії поховати в заборонах.
Блукає у саду гранітних плит
Душа моя, тремка і безборонна.

Лиш промені надій і сподівань
Освітлюють на небі шлях шовковий.
Здолала море, перейду й лиман.

Пливе в магічний вимір місяць-човен.
Я музу поверну в палац оман,
Хоч сумніви холодним градом колють.

11.
Хоч сумніви холодним градом колють,
Нехай перо зітче новий сюжет.
Хай творить світ сумний і загадковий,
Бо слово – це і скрипка, і багнет.

Хоч у раю бур’ян уже не полють,
Святій печалі не зірвати лет.
Колодязь почуттів красою повен.
Нема спасіння від п’янких тенет.

За музою спущусь в підземне царство.
У грі на долю це останній хід.
Біжу із волі у солодку пастку.

Чого не мала, утрачаю вмить.
Долаючи римовані митарства,
Іду до миру через сотні битв.

12.
Іду до миру через сотні битв,
Натхнення через край уже не ллється.
Розтяту душу занесла в Аїд
Ілюзії безжальна колісниця…

Підземний бог карає грішний рід.
Для нього всі нікчемні та безлиці.
В очах пекельна кара клекотить,
Аж землю колихає хитавиця.

«Віддай же музу! – я молю царя,
Та що титанам до жалю людського?
Пітьма співає сповідями втрат…

«В тобі вона! – аж раптом він промовив. –
Як ти воскреснеш, оживе ураз
Ця мрія, і реальна, і казкова».

13.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
Пилилась в забутті під чорним склом.
Печаль мені співала колискові,
Душа плила у ніч з одним веслом.

Та ранок розжене почвари знову.
Загоїться у серці біль-розлом.
Жагу любові люта смерть не скорить.
Розквітне в римах все, що відцвіло.

Хоч відчай із пітьми не відпускає
І лютий Цербер на цепу гарчить,
Я вибухну на волю вогнеграєм,

Розвіявши примари страховіть.
Надія із безодні виринає,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Любов, що із приречення воскресла.
Весняним квітом зацвіте пустир,
Птахів травневих загримлять оркестри.

Пробач же, мила музо, що не тим
Писала вірші й дарувала весни.
Благала, то вернись, то відпусти,
Не знаючи, що ти для мене – Всесвіт.

Я довго спала. І жила всліпу.
Та зійде із душі столітній іній.
І ріки мрій в кохання упадуть.

Розпалить ніч казкове мерехтіння,
Перо співуче прожене журбу,
Коли творіння, чисте і глибинне.

МАГІСТРАЛ

Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.

Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?

Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,

Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Нехай впаду, камінням люто битий,
Забудеться колись моє ім'я...
Та до останку буду я любити,
І про любов співати буду я.

"Ти не громадянин. Простого люду
Біда тебе не мучить кожну мить!" -
Хай кажуть. Я своє робити буду,
Й любов'ю буду із рядків світить.

"Ти - боягуз. Не любиш Україну,
І на Донбас не рвешся воювать!"
Не рвусь, бо знаю - швидко там загину -
Не убивати роджений бо я!

Я не боюся вмерти. Й Батьківщину
Люблю не менше, ніж хвалько-віршар.
І теж піду на смерть в лиху годину,
Коли вона покличе в бій рушать!

Та перш, ніж мить прийде моя остання,
Посперечатись трохи хочу теж.
І всім сказати: Я - поет кохання,
Й таким піду у полум'я пожеж.

Майдан, війна - ні, не мої це теми.
Колеги, вам їх радо віддаю.
Пишіть романи, повісті, поеми...
А я піду на стежечку свою.

Туди, де щастя й ніжності багато,
Де соловей так радісно лящить.
І де буяє скрізь любові свято,
Де насолоди повна кожна мить.

Ненависті немає там і злоби,
І де безсилі - демони війни.
Де поетичне слово - як оздоба
Красивих почуттів, а не сумних.

Де пісня ллється з диво-небокраю,
Весілля будить місто і село.
Чи не за те найкращі умирають,
Щоб у любові людство все жило?!

18 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

На опалому листі вчаїлися краплі жури,
Підфарбовує охру багрянисту паморозь неба.
Я програю красуні осінній любовне парі,
Залишилася вірною тільки цнотлива Евтерпа.

Все минулося - захват, цілунки, жагота, екстаз,
Буде інший палкий кавалер дарувати їй втіху.
А красуня танцює із вітром дженджеристий вальс,
Обдаровуючи цілий світ переливчастим сміхом.

Я пізнав тебе юну, гарячу, палку, молоду,
Перем'ятий шерхоче і хтиво ворушиться килим.
Мила осене! Звично крізь тебе у тишу іду,
Де осріблює скроні зима, відбираючи сили.

18.10.2019 р.

гаплик

Із Миколи Некрасова

Ти і зубожена, ти й нагромаджена,
ти і незміряна, ти і зневажена,
матінко Русь!

В рабстві розрівняне поле прополоте, -
серце простолюду, кажуть, - як золото!

Сила населення, сила взаконена -
совість безтрепетна, правда схоронена!

Сила із правдою не уживається, -
жертвує правдою й не переймається.

Русь не ворушиться, Русь - як придавлена...
Й раптом прокинеться, іскрою вжалена;

вийдуть із вилами, в звісному прагненні:
жита - по зернятку гори натягнені!

Рать підіймається - військо нелічене!
Сила небачена, непокалічена!

Ти і розорена, ти і назбирана,
ти і покривджена, ти і незміряна,
матінко Русь!

(2019)

 
& хмари забуті так навздогін
прихоплені круком зрідка
відлабує партію скрипка
вічно блукав один
 
 
у яві позмінній чому б його ні
маринарка небесна свитка
ті й самі ліхтарі вже швидко
& вікон засліплі огні
 
 
 
✴
 
 
гопи тусують гопи
знаючи про фотошоп
про елізійні синкопи
& непонять про шо
 
неподалік вони же
спиртом з’їджені вшрот
& про тих
хто не вижив
важко мовчить народ
 
 
 
 
 
 
 
 

Друзі) Маю сповістити, що 12 жовтня у славному древлянському місті Коростень було урочисто проведено нагородження Лауреатів літературної премії ім. Василя Юхимовича, що надається згідно статуту, за значний внесок у розвиток української літератури. Я мав честь отримати цю почесну нагороду за свою книгу ГОРИЗОНТ ПОДІЙ, яка до того вже стала номінантом на літературну премію "Краща книга року" 2019 від комітету Держтелерадіо і з нею я став Лауреатом Першого всеукраїнського літературного конкурсу ім. Вс. Нестайка, 2019, у номінації "Алгоритм XXI сторіччя"

Цей Бог не любить носити краватки.
І надто багато, напевно, палить,
А ще Мефістофеля в нього задатки:
Він поглядом ріже і словом жалить.

Коли він ступає - вступаються люди.
Коли багровіє - чекати лиха.
Проте повсякденно нечемним не буде,
Бог зазвичай поводиться тихо.

Він любить носити сорочку блакитну,
Не застібаючи гудзик верхній.
Про нього так часто думають хибно,
Хтось скаже: простий, а хтось думає: зверхній.

Собі він насправді найгірший ворог,
Бо є в нього гріх і є провина
У руки йому потрапляє порох,
А з пороху вже постає людина.

Він ліпить і плавить у теплих руках
Оту недолугу пластичу глину
І часто його огортає страх,
Що вийде недобра у нього людина.

Самотньо йому на Олімпі душнім,
І найпотаємніша з божих тривог:
Він мріє, щоб з тих, в кого вклав він душу,
Із глини простої постав би Бог.

Тоді серед моря бурхливих хвиль
Тебе підштовхне він: «іди небого»
А сам невимовний відчує біль:
Чи стане, нарешті, людина богом?

Пригортаюсь думками до тебе:
Чую голос знайомий крізь сон,
Що порушив залізний кордон
Затяжної для мене розлуки.
Сонце щиро всміхнулось на Небі.
І на крилах пташиних пісень
Надсилає осяяний день,
Зігріваючи стомлені руки.

Пригортаюсь нарешті до тебе:
Довгожданої зустрічі мить.
Простелилась над нами блакить.
Зустрічаються в погляді очі.
Зайвих слів говорити не треба!
Так, дорога була непроста,
Ледь помітно відкриті вуста:
Про кохання нестримно шепочуть!

Пригортаюсь мрійливо до тебе…

17.10.2019
Свидетельство о публикации №119101804572

Тут доволі тепло, в широтах наших.
Ми навчились як, та забули нащо
Ми осіли тут, на оцих вологих
Островах, навіщо мочили ноги
По коліно в теплій воді Гольфстріму?
Але - клімат лагідний, без екстриму,
Ані гір, ні хащ, ні глухих безодень
На фізичних картах тутешніх. Жоден
З випадкових зайд, що отут лишились,
Не чекав, що ось потече у жилах
Мов Гольфстрім тепленька і небурхлива
Тиха кров - і от ми уже щасливо
Живемо, без панік і без істерик
І не прагнем в жодну із двох Америк.

І усе в нас є, і усього досить,
І Тарас нам батько, а дядько - Йосип,
Тільки часом хочеться відшукати
У кутку охайливої кімнати
Хоч бодай одного, нехай слабкого,
Вбитого колись, і тому живого
Бога. Але - гей, де той вуйко Йосип
Що сидів, похмурий, помивши посуд?
Розливай горілку зі смаком оцту,
Роздавай прогнози, немов пророцтва:
Завтра буде дощ і мінлива хмарність,
Істини сумнівні, надії марні,
Гороскопи схиблять, при тому сильно,
Терези обдурять (тож будьмо пильні),
Близнюки у дзеркалі не впізнають
Ні самих себе, ані інших знаків
Зодіаку - де ви, тельці і леви,
Козероги, змії, горгони - де ви?
Де ви, дивовижні самотні діви,
З тих, що надихають стрільців на дії,
На усе безглузде й усе прекрасне,
Як от віршуваня. І врешті, власне,
Де той вуйко Йосип, що пише вірші?
Він також на острові, але іншім,
Де усе, що є чого-небудь варте -
Балаган з комедією дель арте.
Карнавал на острові Сан Мікеле
Недоречний, але підняти келих
Можна і на цвинтарі. Над каналом
Ні дощем не віє, ні карнавалом,
А у нас дощів вимагає звичай -
Цій землі якось без дощів не личить,
І земля мовчить, ми також із нею
Мовчимо - бо сказане є брехнею.
На дорогах мокро, напрочуд сухо
У очах, і витік Святого Духа -
Від Отця, але також і від Сина.
Небосхил сіріє, і Темза плине
Як завжди сповільнено, і тумани
Клубочать. Пардон за анжамбемани.

Вінок 12. Прокляття Афродіти

1.
Одвічністю стає прекрасна мить –
То знову Афродіта сни тривожить.
Жагою у сонетах палахтить
Її велична і сліпуча розкіш.

Цей ніжний біль спиняє часоліт,
Слова гарячі на бажання множить.
Душа у сітях ночі тріпотить
Я знов у грішний храм іду на прощу.

У хмарах місяць п’є молочний ель.
Фантазії нависли виноградом.
У віршах гусне пряна карамель.

Нектарами оман п’янить Еллада.
Бурлить любов із чарівних джерел,
Мені б лише навчитись зупиняти…

2.
Мені б лише навчитись зупиняти
Натхнення, що впадає в небеса.
Пірнаю у стихію гріхопаду
І губить серце руйнівна краса.

Та почуттів шалені водоспади
Потоплять у облудних чудесах.
Думки мої жагучі та крилаті
Шматує шалом навісна гроза.

Спокуса лезо божевілля точить,
Принадливі омани шепотить,
Штовхає душу на солодкий злочин.

У море щастя кличе теплий брід,
У плавнях снів гріховний мед хлюпоче,
Хмільна свобода із рядків гримить.

3.
Хмільна свобода із рядків гримить.
Цвітуть словами почуття-троянди.
Як вартовий божественних воріт,
Мене впускає в рай дволикий Янус.

Склепіння ночі від жаги тріщить
І темряву бажанням лихоманить.
Та знаю, що погасне горицвіт.
Ця витівка-любов – палац піщаний!

Приймаю, ніби дар, солодкий згин,
Вдивляючись у море сонцепаду,
Малює сон казкові береги.

Свідомість заколисують цикади.
Співаючи богині слізний гімн,
Я вірую, що прийде в серце свято.

4.
Я вірую, що прийде в серце свято,
Веселка розжене дощі розлук.
Душа моя гуляє грішним садом,
Немов її закляв лихий чаклун.

Затиснута у рими, як в лещата,
У віршах долі та мости палю.
Допоки буду вічний сенс шукати,
Котити цей Сізіфовий валун?

Отруєну жагу до дна спиваю,
Троянди поливаючи слізьми.
Надію будить промінь вогнеграю.

Щемливий біль у далині сурмить.
Любові без печалі не буває,
Як світла не існує без пітьми…

5.
Як світла не існує без пітьми,
Так щастя без омани золотої.
Шалена мрія крізь буття струмить,
Спокуси ж облягають чорним роєм.

Нектари з диво-зоряних суцвіть
Діряве серце забуттям напоять.
До Елізею відкриває вхід
Ця мука одержимості красою.

На самоту приречений поет.
Гарячі сльози райський гріх освятять.
Душа, мов нестаріючий портрет, –

До вічності жага – її прокляття.
Розтане сон і біль підсолить мед –
Добра без кривди не дано пізнати.

6.
Добра без кривди не дано пізнати.
Забула я давно святий наказ,
Бо кожен вірш – колишній музі зрада,
Що пристрасть виставляє напоказ.

Фальшивими стають гучні присвяти,
І спогади чорніють від образ.
Богиня серце розірве на шмаття,
Взамін лише нові облуди дасть.

Та вкотре відчай віршопад віщує.
Кохання пустоцвітом облетить.
Промовлю знов ім’я любові всує.

Солодке словоблуддя – гріх і гніт!
Прекрасний сон у римах фальш малює.
Цілунок музи на душі щемить.

7.
Цілунок музи на душі щемить,
Та сходять бур’янами мрії-зерна.
Минув натхнення чарівний зеніт.
Я скинута з небес в колючі терни.

Любов гучними римами мовчить.
І мрії неземні торкає скверна.
Долаючи любовну ненасить,
Душа стає ляклива і мізерна.

Уже не в радість ця фатальна роль.
Кохання для поета – лиш знаряддя.
Примарні почуття… Ціна їм – грош!

Питань – мільйон. Нема кого спитати.
Бо страчене життя моє пером.
Безсмертя – це не радість, а розплата!

8.
Безсмертя – це не радість, а розплата!
Руйнується повітряний палац
І зоряних уламків міріади
Поглине на землі гірка імла.

Вогонь прокляття чи свята лампада
На прощу безкінечну прирекла?
Спокусами кохання розіп’яте,
Стікає небо у пекельний злам.

Капризний Купідон жорстоким жартом
Душі моїй шептати заповів
На перехресті снів любовні мантри.

В сценаріях розбещених богів,
Що грають на людські серця у карти,
Моє життя, немов печальний міф.

9.
Моє життя, немов печальний міф,
Закляте коло зради і пробачень.
Едем вогненним листям відшумів,
Жура осіння листопадом плаче.

Не ллється з віршів солов’їний спів.
Забуті сни набули дивних значень.
Орфей в моєму серці онімів…
Тече рядками жаль, як віск гарячий.

Я знову тій богині присягну,
Що вийшла з рим, як із морської піни.
Вивчаючи любовну таїну,

Збираю втрати, ніби намистини.
І все ж своєї ролі не збагну.
О музо, закрута твоя вершина!

10.
О музо, закрута твоя вершина!
У небі косить мрії місяць-серп.
Дотліли віршів чарівні вуглини,
Але не все сказала я… не все!

Лихий талан висить на волосині.
Дарма шукало серце вічний сенс.
Сонети, мов пушинки тополині,
По світі вітер часу рознесе.

Пожухлих почуттів різючий шерхіт
Заглушить полум’яних солов’їв.
Та в чаші слів – жага моя і трепет.

Поет – немов герой славетних днів:
Почувши у душі зміїний шепіт,
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

11.
Здолати люту смерть хотів Сізіф,
Немов митець, що прагне вічно жити
У зоряних краях небесних нив,
У творах і пророчих заповітах.

Мене ж вогонь любові спопелив.
Покарана прокляттям Афродіти
Душа в палаці золотих вітрів.
Горить на серці невигойний відтиск.

Пишу богині безсловесний лист.
Утіха і печаль тепер єдині.
Будує тиша в потойбіччя міст.

Навіщо, музо, це німе боріння?
Шляхи у пекло і у рай сплелись…
Повідай, а яка ж моя провина!

12.
Повідай, а яка ж моя провина?
Мов ефемер, живу на два світи.
О, музо, хто палкий порив зупинить,
Що кидає в омани золоті?

Бредуть за снами вірші-сиротини,
Дзвенить душа, розбита на бурштин,
Бо падають небесні перли свиням…
Віщує бурю знов нестерпний штиль.

Врятуй іще на день піщаний замок,
Де вітер на оманах ворожив!
Долий нектару, хоч розбав сльозами.

Пітьма моя немає берегів.
Жага пече у серці, мов уламок.
Невже таїться гріх у чаші слів?!

13.
Невже таїться гріх у чаші слів,
А щастя розітруть образи-жорна?
Брудним бажанням знову рай зацвів.
Любові оксамит – жагучо-чорний.

Снується над безсонням дим віків.
Кипить в зіницях музи мандрагора.
Блукаю між спокусливих вогнів.
Цей потяг до ілюзії – незборний.

Нектар кохання оп’янив і згірк.
Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
Чи у соборі мрій невдячний гість?

Дари небес в багні втрачають цінність.
Чому ж в сонети сиплеш пил гріхів,
Коли творіння чисте і глибинне?

14.
Коли творіння чисте і глибинне
З Аїду кличе молоду весну,
Гаптує мрія в небесах барвінок
І музику здіймає неземну.

Та ріже душу туга журавлина.
За голос твій плачу важку ціну,
Евтерпо, вічно-юна й солов’їна,
До зоряних болінь мій сум сягнув!

Мелодія висока і натхненна
Шумить у снах могутніх верховіть.
Гортає біль моїх блукань щоденник.

Солодкий жар на сторінках мигтить.
Сіяє із пітьми твоє імення.
Одвічністю стає прекрасна мить…

МАГІСТРАЛ

Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?


Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Не спиться… Тоскно… Самотужки
Не подолати сум оцей,
Коли улюблена подушка
Тікає рвучко від грудей.
Знедавна їй уже несила
Вдавати радість силоміць, –
Терпіти довго і безсило
Моїх обіймів шал і міць.
Хоча ніякого спочину
Не мав ніколи я на ній, –
Не думав змучено про зміну
Моїй спокусниці м’якій.
І хоч мені здавались раєм
Ночей безсонних береги, –
Подушка зморена тікає
Від мук, від болю, від ваги…
17.09.19

Вдягнув мороз ув іній сивий луг,
Свинцем гарячим ворог душу кропить.
Команда ЗЕ царює у тилу,
А я лежу, поранений, в окопі.

Бо кожному - своє. Мені - війна,
Криваві сльози вдів, брати-каліки.
А дезертири ріжуть кабана -
Кошерна закусь буде до горілки.

Згорів бліндаж, уламок встряг у бронь,
В хахлів - біда, а булава - в юдеїв.
Раюють мироворці за Дніпром,
Гендлюючи земелькою моєю.

Присів на амбразуру чорний крук -
Він чемний, ще живого не тривожить.
Я знаю, що на полі цім помру,
А діти підмітатимуть у Мойші.

17.10.2019 р.

Не думала, що все банально скінчиться,
ховаючи у серці таїну.
Розкришиться в руках свята обітниця,
лиш у звабливі очі зазирну.
Розтану, не тужавітиму крицею,
холодною, байдужою...так є.
Та поділитися хоча б дещИцею
любові - нам сумління не дає.
Кохання віддане на трьох не ділиться,
в які б сади жага не завела.
Не відпускай, хоч не твоя невільниця,
на волоску від зради я була.
2019р

*трохи іронічне, трохи літературне*

Хтось хотів літератором стати?
Я порадити можу багато,
Як повстати з колін... Та на власні граблі...
(Власні гулі зручніш набивати)))

Власне поле доцільно зорати
І насінням засіяти правди...
Віднайти у полях неоманливий шлях...
Тільки правда- це криця і грати...

Як цікаво світи пізнавати!..
Що зросте, доведеться пожати.
Поряд стежки чужі. І немає межі...
Не ходи. Там без тебе багато...

Дурість може чимало сказати...
Графоманство талантом вважати
І дурниці, які під тваринні смаки.
Та навряд чи навчить вас писати.

Заздрість може створити багато.
Шедевральне банальним назвати,
Красти фабули тих, хто сягнули мети.
Та вона не навчить вас писати.

Підлість вдіяти може багато.
І принизити, і догоджати,
І по трупах іти до своєї мети,
Та ніяк не навчить вас писати.

А брехня?.. Що про неї казати...
Може, краще про це і не знати?
Не уляжеться світ у сумній голові...
Та вона не навчить вас писати...

...он у полі калина постала,
про Тарасову долю згадала...
Босі ноги він різав так само, як ти
об стернини, що творчістю звали...

...літератора шлях це почасти
Скло чарчин, що розбиті на щастя.
Я, Сокольник Серго, теж долаю його...
Тільки ноги порізані часом.)

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119101709499

Мов осіннього сну поволока,
Вечір ліг на затінений сад.
Не була до нас доля жорстока.
Як достиглий була, виноград.

І неначе зорею від Бога
Вечорова засяяла мла.
Мов із дерева нам чарівного -
Грона щастя до рук він поклав.

Літ минулих забулися рани,
Тінь зловісна уже не вита.
Пригорну тебе, ладо кохана,
Дай свої виногронні вуста.

Розсипає Лель зорі, мов ласку.
І в серпанку ясній пелені
Засвітив нам цей вечір, мов казку -
Днів майбутніх прекрасні вогні!

17 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

В Ерато дар лежить на терезах,
Вирішує чи дати... довго судить.
А я сузір'я слів у небесах
Пасу і кличу:- Забирайте, люди!

Звела нас доля чи щасливий рок?
Це ключ до раю чи бандитська фомка?
Не відпуска від себе ні на крок,
Бо я - Любов. А муза одинока.

Чи, може,- я її обдарував?
Бо розцвіла, сестриці заздрять вроді.
Кладе мене щоденно між отав
І п'є до дна, не стримуючи хоті.

Шерхоче вітер оксамит-руном,
Вгортає ложе запахами літа.
Мені без музи жити не дано,
І їй без мене ані дня не жити.

17.10.2018р.

І помирали руки,
І опадало листя.
Які ж пекельні мУки
Багряні ті намИста!

І в*янули суцвіття,
І закривались вени.
О!Як у цьому світі
Лишитися зеленим?!

Лишитися хоч мохом.
Не треба Раю-з краю.
Та листя вже посохло,
І руки помирають...