Я вбила його, точніше пам’ять
про нього,
а ще точніше – реакцію
емоціональну
на жорстокі спогади.

Я пам’ятаю :
бачу і чую,
але не відкликаються душа і серце.

Хіба цікаво дивитись
на картинку, що на фантику
від цукерки,
на красеня
з обгортки мила?

Душі тремтіння вистигло,
застудилось,
від холоду вмерло,
відлетіло…

Дивитись, сприймати,
але
не відчувати…
Хіба турбувати можуть
комашиний хітин, риб’яча луска,
шкіра зміїна -
справжня суть принад кохання
(майже так, як у казках,
коли
золото
перетворюється на вуглинки?)…

Оце і означає –
не любити,
по справжньому
забути,
порвати залежності
пута,
вільною бути…

Не треба
ховати жахіття спогадів
у саркофаг
кам’яний,
залізний,
бо звлоки* минулого,
розкладаючись,
зірвуть кришку врешті решт,
знову повстане
пам’ять-упириця,
живомертва дівиця,
потойбічна креш**…

Тільки відверто, тільки відкрито,
щоб не ступило нечисте копито
куди не треба (куди треба – теж).

Пам’ятаю, пам’ятатиму,
та незворушно подивлюся
на
картинку-фантик,
на
красеня з мила обгортки,
на
шкіру зміїну,
на
риб’ячу луску…

Не лякає завірюха,
негода:
свобода
від упириці-пам’яті,
подолає
будь-яку заметіль…

Відтоді і дотіль
за свободу платити треба.

Плата,
це -
думки нав’язливі,
сумнівів миті:
А якщо випаде покохати ізнов,
зустріти щиру нову любов,
чи не здаватимуться раптом
краса,
почуття,
трепетне серцебиття
відразу,
з перших хвилин,
купкою перлин
фальшивих:

фантиком - красенем,
обгорткою мильною,
зміїною лускою,
риб’ячою шкірою,
Ще й комашиним
хітином!?

................

* Останки

** Обідок,кришталь

2019 рік

У Бога на долонці
Блакитна Земля і Сонце.
Схилився до неї низенько -
Закапали сльози рясненько.
Він ніжно її колисає,
До серця свого притуляє...

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
й не признав
Ісуса,
Що прощався вдруге,
втретє…

31 липня 1989 р., Київ

Грішили, вірили в добро і зло,
водили в дитсадок дітей, онуків.
Та скільки б нам з тобою не було
ми не готові серцем до розпуки.

Прийшла біда, не віриться, та все ж,
в Італії - країні-мрії райській,
ховає мертвих траурний кортеж
без шанування у могилі братській.

А ми любили жити на всі сто
і подорожувати по Європі.
У Києві зачинено метро,
мовчить майдан, ніхто не чинить опір.

На карантині села і міста
чекають на біду у кожній хаті.
Благають слізно Господа Христа
смерть зупинити бідні і багаті.

Це там були - холера і чума,
потоп, іспанка і Содом й Гомора.
В епоху  кібернетики нема
дієвих ліків від корона-мора?

А хто ж тоді, скажіть нам на біду,
із пляшки випустив лихого Джина?
Війна на сході сіє лободу,
з останніх сил тримайся, Україно!
22.03.2020р.

Помолімось за нашу Вкраїну
За квітучий сад, широкий лан
І за свіжу на столі хлібину,
Вранішній над річкою туман,

Помолімось за дітей вкраїнських
Силу і здоров"я поколінь,
Щоби перед ворогом навіки
Піднялася Ненька із колін,

Помолімось за Вкраїну нашу
Щоб світанки чистими були,
Щоб худоба щедру мала пашу,
Розносолом повнились столи,

Помолімось за дітей Вкраїни
Вірних її доньок і синів
Хай у чистім небі щохвилини
Щиро ллється, веселиться спів,

Помолімось за Вкраїну нашу
За крило лелеки, водограй
І квітучу мамину калину,
За наш славний, дивовижний край.

22.03.2020

Росяно, росяно, росяно
Вранці на травах скрізь
І сонячно, сонячно, сонячно
Тоді, коли день ясний.

Сутінки, сутінки, сутінки
Увечері тихо снують,
Мов тіні, бо схожі на них вони
І трішки страху додають.

Зоряно, зоряно, зоряно
І місяць на хмарах гойднувсь.
Володарка-ніч над просторами
На долю ворожить комусь.

2020 р.

Є в Індії релігія, прихильники її
Вважають, що, коли вмирають люди,
То душі, полишаючи навік тіла свої,
Життя однак продовжувати будуть.
Адже вони вселяються в тіла других істот
Чи то рослин, залежить все від того,
Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
Куди душі він прокладав дорогу.
Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
Тим більше, що історія, яку я розповім
Із вірою індуською теж може позмагатись,
Бо сталося в ній саме так, як видається їм.

Жило-було одне село в степу понад рікою.
Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
Сама не робить і других людей відволіка.
Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
Коли брехню її язик відверту розпускав.
Сахались люди, як вона виходила із двору,
А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
Поки про все не розповість, нікого не мине,
Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
Вже люди потай почали гадати: як би їм,
Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
Або зробити, щоб вона не полишала дім.
А то помітили якось: зникати стали речі.
То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
Аж поки якось чоловік один прослідкував,
Що пропадає на сліду тієї молодички…
Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
Господарі, як водиться, до столу запросили,
Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
Уже в господаря болить від неї голова.
Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
Тоді до хати до її громадою ступили,
А там знайшли всі речі, що украдені були.
Зібрали сходку і на ній поставили питання:
Як поступити з тою, що дістала вже село.
І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
Не буде вже вона робить такого, як було,
Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
Та жодна у селі душа її не пожаліла,
Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
Але історія на цім іще не закінчилась.
Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
Пастух із паші прижене корівку до господи,
Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
- Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
- Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
У нас колись жила в селі теж жіночка така,
Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
Як її звали на селі? Ти часом не забула?
А то у мене голова щось зовсім не трима.
- Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
- Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...

Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
І думаю: в якій же я подобі оживу?

Ще вчора були разом, а зараз ти йдеш,
з часом - пошкодуєш, не сумнівайся.
Як жорстоко ти сказала: «прощавай»,
пригадай той час, коли ми були
щасливі разом .

Скажи,
чи ти колись любила? –
Ти не здатна кохати,
вмієш лише
прикликати горе,
спричиняти біль…

Тобі, одначе, потрібно,
щоб любили тебе,
і ти не знайдеш того,
хто тебе покохає
ніде, ніколи…

Пожалкуєш іще не раз,
що від кохання щирого
геть пішла,
жодний кар’єрний успіх
не подарує тепла живого…

Я буду любити доти,
доки вистачить сил
у мого кохання,
але,
якщо ти отямишся навіть,
то вже запізно буде -
не живе щасливо той,
хто не любить нікого.

Скажи,
чи ти колись любила? –
Ти не здатна кохати,
вмієш лише
прикликати горе,
спричиняти біль…

Скажи, чи ти любила когось?
… ти любила когось?
…любила колись?

2019 рік

А зірки все кінчали життя самогубством,
відмовлялись від неба, за обрій котили.
Сторчголов промайнувши розплавленим згустком,
оббивали пороги своєї могили.

Їм висіти – одне, а летіти – то інше…
Нам, безкрилим, того не дано осягнути.
Ми бажаємо смерті зіркам, щоб скоріше
загадати бажання на тризні спокути.

31 травня 1989 р., Київ

Сьогодні завжди з тобою,
а завтра таке далеке –
ховається за горою,
за морем, в краю ацтеків.
Сьогодні болить і плаче,
та інколи і сміється,
а завтра у думах скаче,
а потім вина нап’ється.
Тримайся за подих часу,
за нитку, за пуповину…
Немає від мрії спасу
у жасну, як світ, годину.

21.03.2020

Тужливо дзвони линуть стоголоссям,
Прощаються з героями навік,
Їм голови покласти довелося.
У когось – донька, в когось – чоловік.

Щодня зі Сходу чуєм свіжі вісті,
Що знову втрати є в нас чималі,
Поповнюється список назви «ДВІСТІ»,
Він повниться і в місті, і в селі.

Душа болить, суцільная розпука,
Бо дзвонить дзвін, що знов когось нема.
Везуть додому сина чи онука…
Біда прийшла до нас, ой, не сама.

Нема давно ні радості, ні втіхи,
Вже сьомий рік є кровопролиття.
Й цьогоріч не бурульки впали з стріхи –
Герої впали, канули з життя.

19.03.2020 р.

Кому негода не дає покою,
А хто немає долі у погожі дні
І нехтує осінньою журою,
Та візерунками зимою на вікні.

Йому роса не сіє діаманти,
Душа не чуючи мелодії лісів,
Не знає, де природи є таланти,
Її не зачіпає дія кольорів.

Емоцію не викликає злива,
Яка дарує небу веселковий слід,
Дорога позолотою укрита,
Як тріскає на калабані перший лід.

Ні обрії нові, весни буяння,
Коли вона дарує пахощі садів,
Душа не знає, де живе кохання,
Коли у суєті не помічає днів.

Тому негода не дає покою,
І укриває долю пеленою,
Або її немає у погожі дні…
А він себе ховає за габою,
Яка утворена його жагою,
Обов’язково розчинятися в імлі.
2020

Зима-бабця срібла кошик
Взяла, як ішла у гості,
Щедро його розсипала,
Кругом біло-біло стало.

Вітер срібло те збирав,
Кучугури намітав.
А Мороз сердитим був,
В кригу всі Річки вдягнув.

Тихо сплять уже вони,
Все завмерло до весни,
А коли вона прилине,
Все навколо знов цвітиме.

2017 р.

Г. С...
Вже туманів клуби в берегах
Сонний ранок збирає в гурти,
І бринить на солодких устах:
Відпусти… Відпусти… Відпусти…
Та світання оце голубе
Таїну не відкрило одну, –
Чом уперто кохаю тебе –
Не збагну?.. Не збагну?.. Не збагну?..
Обіймаю рамена твої
І цілую усю – з краю в край,
Адже радять мені солов’ї:
Не пускай!.. Не пускай!.. Не пускай!..
І свавільні вогні протиріч
Ще в очах не погасли твоїх,
Бо короткою видалась ніч,
Як на сміх… Як на сміх… Як на сміх…
Сонця бризки жаркі й золоті
День дарує знесиленим нам, –
Я тебе більш нікому в житті
Не віддам… Не віддам… Не віддам…
14.03.20

Не похиляйся над собою,
Не дай розлитися журбі.
Всевишнім подароване тобі,
Не все в нові світи полине за тобою:
Сумлінно ноосфера ще стоїть на чатах:
Аби земне на Землю повертати.
І як у вічність відліта душа,
Борги твої бере хлопчина чи дівча.
Та що робить, якщо ти з тих,
Що тільки й думки: ще не все устиг?
До кого голос Господа не долинає вниз:
«Бери по силі! Не підвередись!»

БО Ж НЕ В ТРЕНДАХ ПОЕЗІЯ
(До дня поезії )

"Не віршами єдиними " ,
Хтось мені заперечував ,
В наші дні до поезії ,
Вже минув інтерес ,
Калліопа з Евтерпою
жити в міфах приречені
А всесвітніми трендами
Запрягає прогрес...

На ютюбі у блогерів де
мільйони переглядів ,
Монологи приземлені і сюжети прості ,
Залишились в історії ямби разом з хореями..
А фейсбук не окрилюють поетичні пости...

І змінилася лірика на дозвілля " Words танкове "
Замість пісні лунає оцифрованим репом .
В "instagram" зустрічати ходять роси світАнкові .
На екранах айфонів сяє зоряне небо ....

І крокують мережею віртуальні романтики .
Безкінечними стежками розважальних світлин ,
У примарних іллюзіях ефемерної вбраності ,
У буденності , пошуку сенсаційних новин ..

Запитати одне лише хочу я скептиків ,
Що співають про скорий спочинок віршам ,
Вже коли Арістотель написав про "поетику" ,
Де був диво фейсбук ,телеграмм , інстаграм ?

Може буде цікаво що Данте Аліг'єрі ,
На творіння "КОМЕДІЇ " надихнуло в свій час ?
Знаю точно що то не "СВАТИ" й не "ІНТЕРНИ"
З примітивного гумору зліплений фарс ....

Чи коли "Українка " словом рідним
нам мовила ,
І вустами чарівних лісових берегинь ,
Як була б вона зараз неприємно здивована,
Глибиною печерності розважальних світлин .

Так що прошу я щиро , не будьте пророками
Встане скраплене римами рідне слово в віршах ,
Милозвучне навіть в своїй одинокості ..
Бо ж не в трендах поезія , бо ж вона у серцях...

Олександр Квітень
м.Мукачево .

Давно – давно. Уже й не знать коли.
Про час відомо точно лиш єдине:
Що не було тоді іще людини
І лиш тварини на землі жили .
Іще був юним степ прадавній цей,
Річки текли з прозорою водою.
Ще мамонти неспішною ходою
Брели, траву скубали похапцем.
А та трава. Хіба така як нині?
В ній легко б мамонт заблукати міг.
І тільки чуть, як біга носоріг,
Чи рохкають сердито дикі свині .
Промчить стрілою боязка сайга
Від хижаків рятуючись, непевно.
Бізонів стадо попростує чемно,
Хоч може й лева зняти на рогах.
У той далекий від сьогодні час
Прабатько – Тур з’явився в нашім краї.
Звідкіль прийшов того ніхто не знає,
То все віки приховують від нас.
Сподобались йому степи широкі,
Пахучі трави і п’янка вода.
І скоро вже безчи́сленні стада
По степу розбрелися в усі боки.
Пройшли віки й за ними вслід пішли
І мамонти, й шерстисті носороги,
Бізонів не спасли великі роги,
Теж зникли, наче й зовсім не були.
І лише турів стада чималі,
Як і раніше, по степах ходили
І не було їм рівного по силі
На цій безмежній степовій землі.
Прабатько-Тур, могутній, гордовитий
На рід великий ревно поглядав.
Здавалось, миті тої він діждав,
Коли спокійно можна відпочити.
Тож і приліг на пагорку в траву,
Підставив сонцю посивілі боки.
Заснув на хвильку – пролетіли роки.
А дні його століттями пливуть.
Поки ж Прабатько –Тур спокійно спав,
В його степах з’явилася людина,
Сказала: «Я господар тут єдиний!
Час мого царювання вже настав!»
Здавалось би: людина проти тура?
Та тур сильніший двох десятків їх,
З конем підніме на рогах своїх
І у траву безпомічних пожбурить.
Та у людини зброя у руках,
Та ще підступність, хитрість за спиною.
Готовий тур до чесного двобою.
А люди б’ють по дітях, по жінках,
Все менше й менше їх лишалось жить.
Лиш де-не-де по одному, по двоє
І тільки рабства гіркою ціною
Життя вдалося декому купить.
Прабатько-Тур прокинувся якраз
І бачить ту нерадісну картину,
Як його рід від рук людини гине
І настає для них останній час.
Як врятувати тих, хто ще лишився?
По всьому світу розселився люд
І скрізь тварин калічать, нищать, б’ють,
Але найбільше – хто не приручився.
І не сховатись від біди ніяк.
Лишалось сподіватись на єдине.
Що з часом подобрішає людина
І зрозуміє, що не можна так.
Сильніші мають бути справедливі,
Розумним слід розумно поступать.
Якщо вже закортіло царювать,
То піддані повинні жить щасливо.
Хто кривдить слабших – не герой зовсім.
Бо справжня сила у хороших вчинках,
Хто ж сіє зло з причини, без причини.
Не має права царювать над всім.
І заревів Тур голосом гучним.
І ратицею землю вгріб щосили.
Перетворились тури на могили,
Що по степу розкидані усім.
Беззахисні перед нещадним злом,
Мовча́зні свідки людського безумства,
Чекають, доки люди схаменуться,
Аби на турів обернутись знов.

В черзі одній: і багатий, і бідний.
Краю й кінця їй наразі не видно.
Втомлені…Тільки час`у є замало.
Старість… А встигнути треба до Раю.

Раю земного: до нього щосили
вкотре наблизитись дуже хотіли.
Бідному ніколи; справи в хатині:
стріху латати, знайти копійчину.

Дітям на поміч: шукати роботу,
щоби в країні зосталися, що там!
Сім’ї змогли об’єднатись в турботі.
Не працювали до «сьомого поту».

Ну, а багатому, звісно, Мальдіви.
Скільки принад, та нема перспективи.
Всюди закриті (бо вірус) кордони.
До відпочинку – міцні перепони.

Бізнесу прикро, втрачаються статки.
Д`ірки… так`ож треба ставити латки.
А головне – для життя є загроза.
Коронавірусу: тьху, на погрози!

Наче з підпілля, розлючений ворог!
Байдуже, нищить, руйнівно, на сполох!
…В черзі одній: і багатий, і бідний.
У лихолітті, здається, мов рідні!

Скільки часу залишилось? Як знати?
Всесвіт мовчить, не бажає казати.
В спільних бажаннях – єдина дорога!
Стати на неї з’явилась нагода.

В прагненнях, діях з’єднатися треба,
щоб зрозуміти вказівки від Неба!


19.03.2020

Не можна, мила, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
Сказать «люблю» – нічого не сказати,
як заметіль квітнева уві сні…

Сказать «кохаю» – ніби теж буденно,
про зорі, шлях Чумацький, древній Віз…
Про них я говорю, пишу щоденно,
щоночі аж до ранку, аж до сліз…

Як серце візьмеш у свої долоні,
я забуваю люте слово «жах»
і блякнуть зорі на небеснім лоні,
від усмішки твоєї на вустах.

Кохана, берегиня, жінка, мати,
у сіру днину – промінь у вікні.
Не можна, люба, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!

Нарешті наснився нам про кохання сон,
обом одночасно…
Здавалось би – із сну не виходьте,
радійте, живіть (чи спить) щасливо…

Тоді чому нас непокоїть реальність,
чому уповаємо на милість минулого?
Чому благаємо про подальші солодкі сни?
Чому плекаємо химерні надії на
Любов-Привід, на Кохання-Сновиду?
Чому нами керують виключно злі спогади?
Все це – через камлання древньої шаманки
на їм’я – Підступ-Кохання-Зрада-Любов…

Ми сподіваємось створити казкові шати
на примарний бал-маскарад,
пошити їх з веселкового
мерехтіння химерних мрій.

Маримо,
що сни стануть, нарешті,
реальністю…

А якщо Реальність, в свою чергу,
обернеться на Сон,
Кошмарний!?

Горобчиком витьохкує весна,
у сонці помарачевому мліє.
А спогади лоскоче мовчазна,
щемлива березнева ностальгія.

Те зримо пригадалося, а втім,
спотвореннями дзеркала кривого,
як злива супроводжувала  грім,
тулилася у просторі до нього.

Гасила блискавицю повсякчас,
втамовувала гуркіт громовержця.
Й тоді, коли було не все гаразд
сіль прикладала й ладанку до серця.

Хто вирішив у радощі й біді
вогонь і воду разом поєднати?
На пар перетворилися тоді -
не відшукати більш координати.
21.03.2020р

Цей березень на рівностої днів
так задубів і так закрижанів,
що на віконниці захмарних храмів
святих рівноапостольських Авраамів,
дочок небесних і благи́х синів,
посипав сніг, а з ним і Божий гнів!

Три блискавки, звиваючись в одну,
вдаряли в неба сніжну глибину,
валяли ліс, на річці лід трощили,
хрестили цей безбожний світ щосили!
Я скільки жив-не-жив, а не збагну
таку ману весни, чи ба, ціну́!

Ще до беріз не доточився сік,
а їх – під лід, гатилом у потік!
Ще сосни зовсім не попросинались,
а вже, де ліс, – розвалля позостались!
Та цур мені! Ні слова про людей!
Давно в селі ані душі ніде́!..

4 березня 2003 р., Київ

Я парасольку зламану відкрию
і рано-вранці вийду за поріг.
Дай Боже, уникати чорториїв,
минулорічний оминути сніг…

Щоб не товкти пусті слова у ступі,
змахнувши пил зі стоптаних чобіт,
за креативність не сприйняти тупість
і досягти омріяних орбіт.

Я парасольку зламану відкрию –
це краще ніж нічого, в спеку, дощ…
Іду вперед, бо бачу свою мрію
і ні від кого не чекаю прощ.

Усім, хто любить Слово поетичне,
У кого вірші ллються із душі,
Наснаги творчої й любові щиро зичу,
Щоби хотілось жити і творить.

Птахами нехай вірші прилітають
І тішать серденько, допомагають жить.
Здоров"ячка міцного побажаю,
Щасливою хай буде кожна мить.

2020 р.

Прийшла пора на небо. Що ж, нехай.
Можливо тут я Богові невгодний.
Помруть усі: і ті, хто крав-брехав,
І навіть я - безгрішний гріховодник.

Цей світ для чистих душ не рай - острог,
В ціні багатства ненаситна пелька.
Тож не печальтесь, люди! Скоморох -
Це не бабло, хламіття чи земелька,

А для кишені зайва зайвина
Та від безділля - лялечка потішна.
Я в галасливім гурті - одинак,
Жона під боком вік як незаміжня.

Дарма люблю цю мавку молоду,
Для іншого присуджено цей персик.
Піду в садок - там яблуні в цвіту,
Вдихну востаннє запахи чудесні.

21.03.2020р.

Знов дорога в небо верне,
І весна красою дзенька…
Очищатися від скверни
Починаю помаленьку.

Це - душа твоя і слово
Мою нову долю пишуть.
І зникають поступово
Всі захоплення колишні.

В небі голубому тануть
Хмари темні, почорнілі…
Ренесанс душі, світанок
В серці набирає сили.

І поволеньки, потроху
Вабиш і до себе кличеш…
Ти нову життя епоху
Твориш, наче Беатріче*.

І у слові обережний –
Вибухаю полум`яно!
Я люблю тебе безмежно,
Серденько моє кохане!

Шал обіймів. Серце вирви
У солодкім поцілунку…
Відтягла мене від прірви
Для життя мого рятунку.

Божого не втратить лику,
Вирвати розпусти жало!
О, любов яку – велику! –
Ви, Боги, мені послали!


20-21 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я п'ю холодну каву
В примарному світанку.
Вдаватиму яскраву
Віднині й до останку.

На серці - порожнеча.
Чи місце в ній для Бога?
Душа моя стареча
Не прагне вже нічого.

Безглузді повороти
Потворних звивин долі.
Невичерпність скорботи
В життя жорстокій школі.

Вдягаюсь у серпанок.
Натягую корону.
Липкий холодний ранок
Тримає оборону.

Від болю не врятує
Ця посмішка лукава.
Чого вона вартує -
Моя холодна кава?

Я для тебе уже не такий,
Не творю позитивних емоцій,
І для тебе мій смуток легкий,
Наче скалка у хворому оці.

Я благаю тебе – не зникай,
Я без тебе негайно загину.
Ми уже не майнемо в Китай,
Бо Китай осягнув Україну.

Живе біля річок у нас в степах
Орлан, що прозивають білохвостим.
Відлю́дькуватий він доволі птах
І свої гнізда на деревах мостить
Завжди подалі від людських осель.
Полює він на рибу, птахів ловить,
Дрібних тваринок до гнізда несе.
Хижак такий звичайний, одним словом.
Цікаво: звідки в нього білий хвіст?
(До речі, в молодих хвости ще бурі)

Є у селі у нас «спеціаліст».
Що не спитай : наука чи культура,
Політика… Він все на світі зна.
Звуть цього «академіка» - дід Сава.
Сидить на призьбі з ранку до темна
Та смалить люльку. Але в нього слава
Всевідника… Отож спитав його
Про тую птицю. Дід поглянув скоса,
Кахикнув та і каже : - Ти, того,
Сідай. – Чи то наказує, чи просить.
А сам чомусь у небо задививсь,
Неначе в ньому відповідь шукає…
Я сів, бо ж сам на теє напросивсь.
Сиджу, мовчу собі, не підганяю.
Дід, витримавши паузу, почав:
- Мені мій дід розповідав, що, наче,
Колись наш предок у цей степ попав,
Спочатку, як і водиться, козачив.
Під старість вже зимівника завів,
Поставив хату в балці біля річки.
Мав в господарстві коней і волів,
Завів таку собі домашню птичку.
Зорав земельки шмат, косив траву
На сіножатях гарних над рікою.
Жив, як і всі в зимівниках живуть,
Доки татари не вчиня́ть розбою.
По балці осокори де-не-де
І на однім орлан такий гніздився.
Літа над степом, ховраха знайде,
Чи зайця, то над річкою крутився,
Ловив там рибу… З прадідом у них
Була, немов, домовленість чи згода:
Орлан із птиць домашніх ніяких
Не зачіпав, не завдавав їм шкоди.
А дід гнізда орлана не чіпав,
М’ясцем іноді балував, як часом,
Орлан нічого не наполював.
А в прадіда проблем не бу́ло з м’ясом.
Так і жили. Та якось у гнізді
З’явилися маленькі орленята.
Турбот орлану додалось тоді,
Адже малих потрібно годувати.
Тож він літав, мотався по степах,
Ловив лящів та карасів у річці.
З орлицею носили у дзьобах
По ховраху, лящу чи по плотвичці.
І скоро орленята підросли.
Вже почали випробувати крила.
Батьки літати вчити почали,
Побачивши, що в них достатньо сили.
І от вже молодь виліта з гнізда,
Хоч недалеко, але все ж літає.
А прадід на усе те погляда,
Коли сидить на лавці, спочиває,
Бо ж осокір вважай понад двором…
Сидів якось він у обідню пору.
На стіл поставив молока цебро.
Здоїв корівок. Вечір ще не скоро.
Тож взяв шмат хліба, кухоль молока,
Щоб черв’ячка, як кажуть, заморити.
Дощем погода, наче не ляка,
Тож можна трохи і перепочити.
І раптом бачить: птах із молодих,
Що ледь устиг розправить свої крила,
Качок побачив й кинувся на них,
На прадідових, що в дворі сиділи.
Схопив одну у кігті і гайда.
Тут прадід підхопився, став кричати:
- Ах ти ж, паскудник! Ані руш! Віддай!
А той не дума, навіть, відпускати.
А прадід кухля з молоком тримав,
Тож і пошпурив ним що було сили.
В самого птаха кухлем не попав,
Лиш молоком хвоста йому скропило.
Той з переляку качку відпустив
Та і подався до гнізда. Одначе,
Хвіст його раптом на очах збілів,
Немов злодюгу міткою позначив.
Знялись відтоді птахи із гнізда
І від оселі подались подалі.
А прадід потім довго ще гадав
Чому: чи, може, соромно їм стало,
Чи то злякались, що помститься він
За вибрик того дурня молодого?
З тих пір хіба що здалеку один
Десь пролетить до річки мимо нього.
І бачив прадід білого хвоста
У птаха, що кружля у високості.
Мабуть, навік лишилась мітка та.
Тож і назвав орланом-білохвостим.
Дід наостанок здивував мене:
- Отак,- говорить,- у житті буває:
Хтось в молодості щось дурне утне
А мітку на усе життя лишає.

Примовкли дзвони у ночі
церковні,
Ледь чутно теплий вечір
позітхнув,
Бурштиновий великий
Місяць вповні
Серпанком золотим
будинок огорнув.

Ось випливає
в місячному сяйві
Зелений дах -
зелений мармелад,
Русяві коси у дівчатка
надзвичайні,
Оспівані у безлічі
балад.

Яскравий Місяць
відбивається у плесі,
Зірки, мов голки,
роблять вишиття,
Сон чарівний
насниться хай Принцесі,
В якому мрії
втілились в життя.

життя мого рівняння
ігрек-ікс…
ріка мого кохання
Лета-Стікс…

тече вода червона
слова-пісок…
на блазневі корона
до прірви – крок…

веде мене дорога
на світу край –
два дерева у Бога
на цілий рай…

зупинена хвилина
на всі віки
коли мені людина
не дасть руки…

коли згорить довіра
в сумних очах –
впольованого звіра
останній жах…

і справа – де під скроню
ребро хреста…
не стиснеш у долоню
сухі вуста…

і зліва – де під шкіру
навскіс плеча
занурено зневіру
як сталь меча…

і тільки прямо – світло…
безмежний шлях…
і дух як подих вітру
на парусах…

Між залицяльників Кармен,
Що скрізь строкатою юрбою,
Заклично ваблять за собою,
Один, як тінь, біля таверн,
Нічних і сірих, в Лілас-Паст’я,
Похмуро дивиться, мовчить,
Для себе не благає щастя,
А тільки бубон забренчить
І глухо задзвенять зап’ястя,
Пригадує ті дні весни,
Серед бурхливого співзвуччя,
Він бачить стан її співучий
І споглядає творчі сни.

19.02.2020

Розбіжність у поглядах, різні думки.
А інколи, навіть, стіна ворожнечі.
Стосунки людські, безумовно, це скарб:
безцінний, який треба оберігати.
Буває нещирість чиясь на роки
зневоджує душу, несе порожнечу.
Життя має безліч відтінків та барв.
Потрібно навкруг позитив відшукати.

Важливо прожити без сварок та чвар.
Із мудрої скрині безцінні уроки
вивчати, сприймати, як Всесвіту Дар.
Других не повчати, бо ми не пророки.
Надбання у кожного є та й пороки.

06.03.2020

У чорнім мареві небес
чатує чорний кіт
як порожнечі вірний пес.
На сотні тисяч біт
він засіває неба синь
печаллю і свинцем.
Він чорного бездушшя син,
герой дешевих сцен.

Ступає тихо уночі,
пливе в пітьмі густій.
Зелені очі, дві свічі,
мелькають між хрестів.
На чорноземах його слід
і чорна тінь кругом.
Чорніє чорний сонця схід
воронячим крилом…

На чорній далечі полів –
чорниці чагарі.
Лише тиради чорних слів
клубочаться вгорі…
Ще Чорне море в чорний сум
підмішує блакить,
та чорний саван чорних дум
опуститься за мить...

На тлі твоєї сонної печалі
сповільнюється час, зникає рух,
а соло тиші шириться в звучанні,
яке біда опісля всіх наруг…

Мій проліску над сірими снігами,
голівку підійми та й усміхнись.
Ти ледь живе, сліпе і моногамне,
не знаєш, чи оклигаєш колись.

Одужаєш! Залиш зимі хвороби.
Тобі нектарів квітень наточив,
щоб ти росло з нещасного нероби
у перший ряд найліпших молодчин!

6 жовтня 2007 р., Київ (у лікарні)

Бринить в повітрі музика весняна:
Лелечий клекіт, пісенька шпака
І його брата чорного грака,
Яка лунає звечора і зрання.

Розцвірінчалися в калюжах горобці,
Радіють і синички-щебетухи
Весняній сонячній порі оцій.
А її музику треба уміти слухать.

2020 р.

Я сиджу в траві на узбіччі,
Реп’яхи пристали п’ят.
Я заснув тринадцятирічним,
А прокинувся в сорок п’ять.
У вечірньому небі гаснуть
Літаків сигнальні вогні,
І бориспільська автотраса
Розтягнулася біля ніг.
І мені б підвестись на ноги
І зловити собі таксі,
Але з цього боку дороги
У Бориспіль їдуть усі,
А мені - у бік протилежний...
Сонце котиться за дахи
Кооперативів котеджних.
А на човганцях - реп‘яхи.

Вечір барвами неба картинно заграв
На світлині, що раз на добу є
Слідом відблиску Сходу воєнних заграв,
Мов запалена рана турбує...
Поринай у невпинну світлин новину
Світу, де народився і виріс,
Вітражів політичних зрадливостей... Нуд-
ність очікувань... Коронавірус...
Вельми непрацьовито зароблений хліб
(теми праці не надто цікаві...)
Світ, де світло не радує сонячне світ-
ло, мов чорна завареність кави...
...може, щастя існує? Ти тему цю зна-
єш реалом весняного need love,
Де давно вже тотемом для тебе вона,
Заблукала у снах Діва світла,
Та, чий голос у серці твоєму лунав
У минулу закоханість ніччю...
...ти його не надміру і запам"ятав,
День, що вже відлітає у вічність...
...поринай у ночей кіптяву смоляну,
Що лікують і вірус, і зраду, і нудь...
Поринай у закохані ночі без сну!
У весну!.. У прийдешню весну...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120031905977

Буханець хліба і грудочка солі,
Склянка води – це все, що на столі.
В думках Ви мріяли й хотіли волі…
Тепер не знаєш, чи мертві чи живі.

Біда прийшла в наш дім, а йти не хоче:
Бавиться з нами, наче дитя.
І кожен на собі свій хрест волоче,
У кожного з нас буде каяття.

Розп’яття, хрест і муки від сумління
Про те, що втрачено дорогоцінний час.
Досить топтати батьківське коріння!
Прозрінню час настав прийти до нас.

В молитві ж разом попросимо прощення,
Дружні й соборні - українці ми!
Хай вкриє нас усіх Боже благословення,
Щоб жили в мирі, твої, Вкраїно, дочки і сини!

Людмила Бурлаченко
Умань, березень 2020

Колись були лелеки лише білі,
Селились ближче до осель людських,
На стріхах хат частенько гнізда вили
Де діточок виводили своїх.
І люди то́му були лише раді,
Казали, що лелека у дворі –
То буде тут і щастя, й все до ладу,
Лелека двір від на́пасті беріг.
В однім селі жили собі сусіди.
В одного, де гніздо лелека звив,
Буяло щастя, оминали біди.
А другий бідно, нещасливо жив.
Хто зна, чому? Чи то робив він мало,
Чи то гнізда лелеки не було
(Чомусь ті птахи двір його минали),
Та був він найбіднішим на село.
Дивився заздро він на двір сусіда
І думав не про те, як краще жить,
А як наслати на сусіда біди,
Аби утратив все, що встиг нажить.
Й надумався спалити тому хату
Щоб із гніздом лелечим заодно.
Сусід подався в поле працювати,
А той пробрався й кинув у вікно
Запалений добрячий жмут соломи.
Сам заховався в хаті і чека.
Як повалило полум’я із дому.
Піднявся дим. І птахів налякав.
Лелеки з дітьми кинулись гасити,
Вогонь збивати крилами мерщій.
Тут люди збіглись і вогонь залити
Вдалося швидко. Шкоди хаті тій,
Як і гнізду, зробилось небагато.
Прибіг господар. Тут сусід за ним.
Лелека став на нього нападати,
Щоб показати: хто все учинив.
А той кричить: - Лелечина робота!
Я бачив, як він хату запалив!
Птах безсловесний. Що він скаже проти,
Як він не може вимовляти слів?
А звідки людям було правду знати?
Можливо, й справді птаха то вина.
І скоса на лелеку поглядати
Всі стали. Для людей не дивина,
Повірити пліткам і наговорам.
І гірко стало на душі в птахів.
Знялись лелеки, піднялися вгору
Та і у нетрі подались глухі.
З тих пір в них чорне пір’я, обгоріле
Під час пожежі так і збереглось.
Відтоді й гнізда по лісах мостили,
Щоб стрітися з людьми не довелось.
Боялись птахи, що, можливо, люди,
Повіривши брехні нахабній тій,
Шукають досі їхні гнізда всюди
Аби помститись. Та ще й голос свій
Утратили лелеки з тої днини,
Лиш клацають дзьобами та і все.
Як душу заздрість роз’їда людині,
Вона лиш біди всім навкруг несе.

І
Ну що, здавалося б, ім’я?
Ім’я – та й годі... просто, – Ліна.
А каже українське я,
що то історія моя
так само як і Україна.

Читай хоч цілу ніч і день
од палітурки і до краю
її палітру одкровень –
вінок нечуваних пісень
всеукраїнською лунає.

ІІ
Вона іще цариця мод...
І навіть ретро-діалекти –
її багатоликий код,
яким поети і поетки
«переаукують» народ.

У римі суржик «ожива»,
буває, є – нові і но́ві.
Але задумуюсь, «бува», –
а що як деякі слова
незримі рани рідній мові?

Читаю українською́
і, наче, «дома» побуваю,
чи то – посто́ю-«постою́»,
чи у раю, а чи у раї?..
«узять» і «мать» не помічаю...
Але за каліграфію́
усі недоїмки прощаю,
не редагую, не міняю...
На осучаснену мою
ще нелюбиму-нічию
чужі слова перекладаю.

19/03/20

У хащах, у занедбаній хатині
Живу, не знаю із яких часів,
Даремно заглядає Срібний Місяць
У пам’яті скарбниці спорожнілі…

Я був оточений вночі
примарами убивства,
на порозі
мого житла…

А ти стояла мовчки, жінка дивовижна,
спалахували зорі
в очах бездонних.
Перелякалися
нічні примари,
Розбіглися лихої ночі діти…
Тебе спитав: «Ти хто?», а ти мовчала…
«Ходімо швидше» - мовчки ти пішла
В мою хатину…

Очі твої порожні вдень і вночі,
Ховається сенс
Десь у глибинах бездонних…
Сидиш за столом
мовчиш,
Сніданок недоторканий…

Не просиш
нічого і ніколи,
лиш, дуже зрідка: «Холодно мені»…
Товстий і теплий светр
На плечі змерзлі…
Твоя подяка
Ледь помітна у куточках губ…

А іноді ти кажеш: «Захисти»
І у обіймах я тебе тримаю
Хоч цілу ніч, хоч цілий день,
І жах тобі вже не зашкодить,
Не може він пробитися
крізь мене...
Я відчуваю біль:
Болить не сильно, тільки довго-
довго…

Не знаю
хто ти, звідки і навіщо,
Та необхідність піклуватися
про тебе
Заповнює життя моє
порожнє
Жаданим змістом –

Я Тобі Потрібен!

Лякали нас армагедоном
і пандеміями не раз.
Кому згоріти - не потоне,
тож тисни, серденько, на газ.
Цунамі, смерчі, катастрофи,
занедбаних могил сліди.
Небесна кара, Мефістофель -
штовхають людство до біди.
Допоки сонечку радієм
не розповсюджуймо психоз.
Ганнуся не проллє олію-
не посковзнеться Берліоз.
Не втрать душі в лиху годину,
будуй у серці Божий храм.
Не панікуй, молися сину,
що буде всім, то буде й нам!
18.03.2020р

Кермую.
Друкую.
Кормлю.
Коридорами крокую
по Кремлю.

Кукурікаю
на всю країну
в екран.
Прикриваюсь
Україною
від ран.

Українці!
Українці!
Брати!
Поверніться!
Поверніться!
У хати!

Не виходьте
не виходьте
у двір!
Не знаходьте
не знаходьте
сокир!

Не рубайте
не рубайте
кінці!
Українці
і ті
і ці!

17 березня 1995 р., Київ

Березневої пори,
Коли сніг стікав струмками,
Пісня линула згори
Та пташина, що віками

Не змовкає навесні,
Голосно дзвенить-курличе
І, здавалося мені
За собою ніби кличе.

Рідній матінці-землі
Привітання посилають
І лелеки й журавлі
Та шпаки і лебедята.

Подолавши довгий шлях,
Ось нарешті вони вдома.
Їхніх стомлених крилят
Видно дружній легкий помах.

2020 р.

Як кажуть: «Хочеш насмішити Бога,
Про свої плани розкажи до нього».
Бо у житті частенько так буває:
Одне плануєш – зовсім інше маєш.
Задумав людям ти добро зробити
Та лиш біди добавив цьому світу.
А хтось недобрі плани розробляє…
Про це легенда і розповідає.

Було це у часи такі далекі
І у таких віддалених краях,
Що нашим предкам, навіть і у снах
Туди було дістатися нелегко.
В степах широких плем’я там жило,
Колись із гір віддалених спустилось
Над річкою на березі спинилось
Та так нікуди далі й не пішло.
Хоча і тут життя було не мед,
Сусіди злі, бувало, діставали.
Якось жили, на звіра полювали,
Не зазирали надто наперед.
Пополювали вдало - їжа є,
Не удалося – то голодували.
Тоді богів у поміч закликали,
Щоб на життя пожа́літись своє.
І був між ними чоловік один.
Той все вождем у плем’ї мріяв стати,
Та ще навкруг сусідів поскоряти,
Аби у світі був господар він.
Світ був у ті часи зовсім малим,
Тож його можна легко звоювати,
Але для того силу треба мати.
А хто піде́ із племені за ним?
Та це йому постійно так пекло,
Що, навіть, годі вже було терпіти,
Тож вирішив, що чорні сили світу
Йому повинні помогти. Було
У тім селі святилище. Крім інших
Стояв там також ідол бога зла,
Ніхто до нього не ходив з села,
Зверталися до інших, до добріших.
От якось чоловік тихцем пішов
І став просити допомоги в бога.
І не в якогось – саме в того злого,
Аби той силу світ скорить знайшов.
Кривавих жертв йому наобіцяв,
Найголовнішим обіцяв зробити.
Уже й поклони утомився бити,
Як раптом звідкись голос пролунав:
«Твоє прохання я почув, мій раб.
Але мене ти нагодуй спочатку,
У жертву принеси хоча б ягнятко,
Бо я уже від голоду заслаб.
Коли це зробиш, то тоді іди
В печеру, що Драконовою звали.
Там знайдеш торбу,яку заховали
Дракони. Принесеш її сюди».
Окрилений, подався чоловік,
Знайшов в печері торбу й повернувся.
І знов прийшов, до божества звернувся.
І голос таємничий знов прорік:
«У торбі цій ти знайдеш зерня дивне,
То зародки жорстоких вояків,
Що зникли вже у глибині віків
І це від них лишилося єдине.
Щоб до життя їх відродити, ти
Вночі, коли зоря вечірня зійде,
Візьми мотику та у поле вийди,
Дивись, моменту лиш не пропусти.
Рядками в полі ямок нароби,
Покидай в кожну по зерну одному.
Чим більше зробиш – більше в полі тому
Постане потім воїнів аби
Допомогти тобі звершити справу.
Та не забудь: ямки́ оті зарий,
Водою щедро кожну з них полий.
І пам’ятай – лиш сонячна заграва
Освітить землю, маєш все зробить.
Якщо не встигнеш зерня те полити,
То світом вже тобі не володіти,
Бо усі чари пропадуть умить.
І що із того зерня проросте,
Того, напевно, навіть я не знаю.
Запам’ятав? Іди. А я чекаю…»
Лиш посміхнувся чоловік на те,
Бо вже думками світом володів.
Ледь дочекався, поки сонце сіло,
Вхопив мотику, торбу і за діло.
Довбав ямки́ та у душі радів.
Хотів побільше зе́рням засадити
Аби велике військо проросло,
Поки ще спало втомлене село,
Він уже встиг все поле перерити.
Покидав зерня у ямки́, зарив.
Зосталося лише його полити…
Аж кинувся: а воду в чім носити?
Цеберка, навіть, він не прихопив.
А час сплива. Вже й небо рожевіє.
До річки кинувсь, у руках несе
Та розливає по дорозі все…
І бачить, що нічого вже не вдіє…
Аж тут і сонце визира у світ.
Від злості чоловік немов сказився,
Завив і в річку кинувся, втопився.
Від нього не лишився, навіть, слід.
А вітер хмарки із-за гір пригнав
І щедро-щедро окропив долину,
І на світ божий виткнулись рослини,
Яких ніхто до цього і не знав.
Стрункі, високі. А, коли достигли,
Зібрали люди жовті качани,
Зерно змололи жорнами вони,
Хліб напекли. І більше вже не бігли
На полювання. Вистачало їм,
Того, що поле кожен рік давало.
Вже скоро і сусідам продавали,
Достаток увійшов у кожен дім.
А дивувались – звідки узялись
Рослини ті. Згадали чоловіка,
Що зник кудись. Знайшли його мотику.
Й подумали, що то, мабуть, Маїс
(То у селі так чоловіка звали)
Рішив, нарешті, зло своє забуть
І для людей корисним врешті буть
Тож і віддав життя, щоб вони мали
Оцей достаток. Так і став маїс,
В честь чоловіка того прозиватись.
(І не таке в житті могло траплятись)
Коли ж Колумб в Іспанію завіз
Того зерна, воно й до нас попало.
Садити його люди почали,
І в Україні з часом розвели.
Та тут вже кукурудзою назвали.

Часи в житті бувають різні.
Нелегко витримати їх.
Війна, випробування грізні,
напевне, й зараз не до втіх.

Кліщів скопичення надмірне,
коронавірусу жахи…
Чутки, підозри неймовірні,
в швидкому русі, мов птахи.

Старанно, кажуть, мийте руки,
хто вчора ще про це не дбав.
Щоб обійти хвороби муки
й ніхто із нас не постраждав.

Не вірити у чудо-фейки,
що викликають тільки лють.
Уявні скинути наклейки,
реальну розуміти суть.

Не треба паніки, лиш розум
включити та здоровий глузд.
Хорошим вірити прогнозам,
й відійде смуга негаразд.

Пережив`емо все наразі,
не втративши своє ім’я.
Думками, діями всі р`азом.
бо цінна єдністю сім’я!

18.03.2020

Сквозь мрамор гробниц
Прорастает трава.
Возле мертвых глазниц
Синева, синева.
Пусть при жизни мертвец
Судьбы многих вершил,
Пусть он многих казнил
И страну разорил -
Этот камень ему
Никогда не поднять.
Этот камень трава
Может только прорвать.
1988

Верлібр

Серце розбите,
навіщо страждаєш
і спокою знати не хочеш -
Кров не вщухає,
Біжить
пекучий потік нескінченний…

Плачем своїм
не даєш
врешті закрити
запалені втомлені очі…

Пострілом-підступом влучно
розбив тебе
Темний Стрілець –
АнтиАмур,
АнтиЕрот,
анти коханий…

Клятви і мрії рожеві –
даремно усе,
Реквієм Жаху
грає капела
вражених насмерть
розбитих сердець…

Серце розбите,
Нащо збираєш
страждання та кров
цілого світу,
навіщо?

Боляче, рвучко
б’ється в судомах
воно,
Ніяк не спочине,
ніяк не загине,
спокою,
бідне,
не хоче,
вмерти
й мені не дає…

За інші нещасні серця
вболіває
Серце Розбите Моє!



2018 рік

Морозом на першоцвіт чи страхом на душу
В безмежжя своє підкинеш німі пастки,
А те, що завжди здавалося непорушним,
Брунькується, прагне, творить нові листки.
Воно не боїться, любить, минає межі
І тихо вмиває зони твоїх тремтінь,
Аж поки його глибінь вже тобі належить,
Аж поки не причастишся його молінь.
У цьому переплетінні вогню і вітру
Чекає пори насіння нових садів -
Плекає душа на світлі свою палітру,
Відвіявши зерна холоду і страхів.