Лякали нас армагедоном
і пандеміями не раз.
Кому згоріти - не потоне,
тож тисни, серденько, на газ.
Цунамі, смерчі, катастрофи,
занедбаних могил сліди.
Небесна кара, Мефістофель -
штовхають людство до біди.
Допоки сонечку радієм
не розповсюджуймо психоз.
Ганнуся не проллє олію-
не посковзнеться Берліоз.
Не втрать душі в лиху годину,
будуй у серці Божий храм.
Не панікуй, молися сину,
що буде всім, то буде й нам!
18.03.2020р

Кермую.
Друкую.
Кормлю.
Коридорами крокую
по Кремлю.

Кукурікаю
на всю країну
в екран.
Прикриваюсь
Україною
від ран.

Українці!
Українці!
Брати!
Поверніться!
Поверніться!
У хати!

Не виходьте
не виходьте
у двір!
Не знаходьте
не знаходьте
сокир!

Не рубайте
не рубайте
кінці!
Українці
і ті
і ці!

17 березня 1995 р., Київ

Березневої пори,
Коли сніг стікав струмками,
Пісня линула згори
Та пташина, що віками

Не змовкає навесні,
Голосно дзвенить-курличе
І, здавалося мені
За собою ніби кличе.

Рідній матінці-землі
Привітання посилають
І лелеки й журавлі
Та шпаки і лебедята.

Подолавши довгий шлях,
Ось нарешті вони вдома.
Їхніх стомлених крилят
Видно дружній легкий помах.

2020 р.

Як кажуть: «Хочеш насмішити Бога,
Про свої плани розкажи до нього».
Бо у житті частенько так буває:
Одне плануєш – зовсім інше маєш.
Задумав людям ти добро зробити
Та лиш біди добавив цьому світу.
А хтось недобрі плани розробляє…
Про це легенда і розповідає.

Було це у часи такі далекі
І у таких віддалених краях,
Що нашим предкам, навіть і у снах
Туди було дістатися нелегко.
В степах широких плем’я там жило,
Колись із гір віддалених спустилось
Над річкою на березі спинилось
Та так нікуди далі й не пішло.
Хоча і тут життя було не мед,
Сусіди злі, бувало, діставали.
Якось жили, на звіра полювали,
Не зазирали надто наперед.
Пополювали вдало - їжа є,
Не удалося – то голодували.
Тоді богів у поміч закликали,
Щоб на життя пожа́літись своє.
І був між ними чоловік один.
Той все вождем у плем’ї мріяв стати,
Та ще навкруг сусідів поскоряти,
Аби у світі був господар він.
Світ був у ті часи зовсім малим,
Тож його можна легко звоювати,
Але для того силу треба мати.
А хто піде́ із племені за ним?
Та це йому постійно так пекло,
Що, навіть, годі вже було терпіти,
Тож вирішив, що чорні сили світу
Йому повинні помогти. Було
У тім селі святилище. Крім інших
Стояв там також ідол бога зла,
Ніхто до нього не ходив з села,
Зверталися до інших, до добріших.
От якось чоловік тихцем пішов
І став просити допомоги в бога.
І не в якогось – саме в того злого,
Аби той силу світ скорить знайшов.
Кривавих жертв йому наобіцяв,
Найголовнішим обіцяв зробити.
Уже й поклони утомився бити,
Як раптом звідкись голос пролунав:
«Твоє прохання я почув, мій раб.
Але мене ти нагодуй спочатку,
У жертву принеси хоча б ягнятко,
Бо я уже від голоду заслаб.
Коли це зробиш, то тоді іди
В печеру, що Драконовою звали.
Там знайдеш торбу,яку заховали
Дракони. Принесеш її сюди».
Окрилений, подався чоловік,
Знайшов в печері торбу й повернувся.
І знов прийшов, до божества звернувся.
І голос таємничий знов прорік:
«У торбі цій ти знайдеш зерня дивне,
То зародки жорстоких вояків,
Що зникли вже у глибині віків
І це від них лишилося єдине.
Щоб до життя їх відродити, ти
Вночі, коли зоря вечірня зійде,
Візьми мотику та у поле вийди,
Дивись, моменту лиш не пропусти.
Рядками в полі ямок нароби,
Покидай в кожну по зерну одному.
Чим більше зробиш – більше в полі тому
Постане потім воїнів аби
Допомогти тобі звершити справу.
Та не забудь: ямки́ оті зарий,
Водою щедро кожну з них полий.
І пам’ятай – лиш сонячна заграва
Освітить землю, маєш все зробить.
Якщо не встигнеш зерня те полити,
То світом вже тобі не володіти,
Бо усі чари пропадуть умить.
І що із того зерня проросте,
Того, напевно, навіть я не знаю.
Запам’ятав? Іди. А я чекаю…»
Лиш посміхнувся чоловік на те,
Бо вже думками світом володів.
Ледь дочекався, поки сонце сіло,
Вхопив мотику, торбу і за діло.
Довбав ямки́ та у душі радів.
Хотів побільше зе́рням засадити
Аби велике військо проросло,
Поки ще спало втомлене село,
Він уже встиг все поле перерити.
Покидав зерня у ямки́, зарив.
Зосталося лише його полити…
Аж кинувся: а воду в чім носити?
Цеберка, навіть, він не прихопив.
А час сплива. Вже й небо рожевіє.
До річки кинувсь, у руках несе
Та розливає по дорозі все…
І бачить, що нічого вже не вдіє…
Аж тут і сонце визира у світ.
Від злості чоловік немов сказився,
Завив і в річку кинувся, втопився.
Від нього не лишився, навіть, слід.
А вітер хмарки із-за гір пригнав
І щедро-щедро окропив долину,
І на світ божий виткнулись рослини,
Яких ніхто до цього і не знав.
Стрункі, високі. А, коли достигли,
Зібрали люди жовті качани,
Зерно змололи жорнами вони,
Хліб напекли. І більше вже не бігли
На полювання. Вистачало їм,
Того, що поле кожен рік давало.
Вже скоро і сусідам продавали,
Достаток увійшов у кожен дім.
А дивувались – звідки узялись
Рослини ті. Згадали чоловіка,
Що зник кудись. Знайшли його мотику.
Й подумали, що то, мабуть, Маїс
(То у селі так чоловіка звали)
Рішив, нарешті, зло своє забуть
І для людей корисним врешті буть
Тож і віддав життя, щоб вони мали
Оцей достаток. Так і став маїс,
В честь чоловіка того прозиватись.
(І не таке в житті могло траплятись)
Коли ж Колумб в Іспанію завіз
Того зерна, воно й до нас попало.
Садити його люди почали,
І в Україні з часом розвели.
Та тут вже кукурудзою назвали.

Часи в житті бувають різні.
Нелегко витримати їх.
Війна, випробування грізні,
напевне, й зараз не до втіх.

Кліщів скопичення надмірне,
коронавірусу жахи…
Чутки, підозри неймовірні,
в швидкому русі, мов птахи.

Старанно, кажуть, мийте руки,
хто вчора ще про це не дбав.
Щоб обійти хвороби муки
й ніхто із нас не постраждав.

Не вірити у чудо-фейки,
що викликають тільки лють.
Уявні скинути наклейки,
реальну розуміти суть.

Не треба паніки, лиш розум
включити та здоровий глузд.
Хорошим вірити прогнозам,
й відійде смуга негаразд.

Пережив`емо все наразі,
не втративши своє ім’я.
Думками, діями всі р`азом.
бо цінна єдністю сім’я!

18.03.2020

Сквозь мрамор гробниц
Прорастает трава.
Возле мертвых глазниц
Синева, синева.
Пусть при жизни мертвец
Судьбы многих вершил,
Пусть он многих казнил
И страну разорил -
Этот камень ему
Никогда не поднять.
Этот камень трава
Может только прорвать.
1988

Верлібр

Серце розбите,
навіщо страждаєш
і спокою знати не хочеш -
Кров не вщухає,
Біжить
пекучий потік нескінченний…

Плачем своїм
не даєш
врешті закрити
запалені втомлені очі…

Пострілом-підступом влучно
розбив тебе
Темний Стрілець –
АнтиАмур,
АнтиЕрот,
анти коханий…

Клятви і мрії рожеві –
даремно усе,
Реквієм Жаху
грає капела
вражених насмерть
розбитих сердець…

Серце розбите,
Нащо збираєш
страждання та кров
цілого світу,
навіщо?

Боляче, рвучко
б’ється в судомах
воно,
Ніяк не спочине,
ніяк не загине,
спокою,
бідне,
не хоче,
вмерти
й мені не дає…

За інші нещасні серця
вболіває
Серце Розбите Моє!



2018 рік

Морозом на першоцвіт чи страхом на душу
В безмежжя своє підкинеш німі пастки,
А те, що завжди здавалося непорушним,
Брунькується, прагне, творить нові листки.
Воно не боїться, любить, минає межі
І тихо вмиває зони твоїх тремтінь,
Аж поки його глибінь вже тобі належить,
Аж поки не причастишся його молінь.
У цьому переплетінні вогню і вітру
Чекає пори насіння нових садів -
Плекає душа на світлі свою палітру,
Відвіявши зерна холоду і страхів.

Ату! Ату! З рушницею в руці
Нас гонить влада до смертей, до прірви.
Розставили червоні прапорці,
Минаючи поля, дороги, вирви.

Усе для них! Народу біг стрімкий
З країни утікаючи, із дому,
Їх не спиняє, бо робітники
Вже не потрібні, вигнані свідомо.

Чим менше нас, тим більше їм землі,
Для їх нащадків - золотом чорнозем.
Закрили пісню, слово в шпиталі,
Тарифами вбивають у морози.

І гонять нас офшорницькі вовки,
Що визначають тут життя і ціни.
Обклали прапорцями вік, ставки,
Щоб не прийшли нарешті переміни.

Нам треба цих мисливців зупинить,
Не дати панувати, бо ізроду
Народ цінує землю, кожну мить,
Бо кров’ю він виборює свободу.

Ату! Ату! Офшорницькі вовки,
Уже скінчився ваш політ стрімкий.

Вся галактика – це гейзер
вибухів. І от зі дна
екстрасенсорна луна
біля зірки Бетельгейзе
і спливає, і пульсує,
аж фракталами вібрує,
та й у сні чи сабантуї
знов передчуттям дратує,
темряви гойднувши стулку.
Бо, неначе ґніт у воску,
завше світлом повнить думку
всесвіт, стиснутий до мозку.

2020

Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
повітря дощове, палата паром дише,
під шапочкою – червень, півлипня – у труси,
до жовтня жовтяни́ця кров’ю пише.

І слухаєш усіх, їх вісім чоловік,
на ліжках на восьми з пружинами жорсткими,
як промиває жовч і гіркоту не сік,
а днів потік повільний та затримний.

Щоденну крапку ставить медсестра –
електрику згасивши, грюкне в двері.
Це душам інфікованим пора
заткнути пельки й очі при шпалері.

Спи, хвора Україно, клекоти
турбінами у видихи хрипляві,
імунітетом – проти блекоти́!
печінкою – по "Квасовій Сваляві"!

Спи, хворе покоління, завтра вдень
професор Боткін проведе уколи,
хліб – дефіцит, як з-під поли женьшень, –
по скибочці прикрасить юшку голу.

Ці вісім жовтяків розпишуть преферанс,
по черзі літо оком полоскочуть,
по черзі звільняться й одкриють Ренесанс
свого Життя, якого довго хочуть.

16 червня 1995 р., Київ

Відкрию щастю настіж двері,
пущу кохання на поріг
і ляжуть думи на папері
відлунням пройдених доріг.

В якому ви блукали полі,
які топтали й де стежки?
Сумливо усміхнуся долі,
що ділить яву на стібки.

Буття долати п’ядь за п’яддю,
у скрині часу берегти –
як вишивати лише гладдю,
це не дорога до мети!

Не спиться вдосвіта, під ранок…
Новий етап о цій порі?
Босоніж вийду я на ганок,
пущу кохання на поріг!

Легенький серпанок рожевий
Від подиху вітру тремтить.
Зацвів уже сад яблуневий
І хочеться так сюди йти.

На квітоньку бджілонька сіла,
Свій голос вона подає,
Бо чую - в пелюстках бриніла,
Хоч думаю щось про своє.

Як навіть сумуєш чомусь ти
Й спокою душа не знайде,
Хай стежка у сад приведе,
Краса ця все змусить забути.

2020 р.

Он вже, любий, бачать, люди
хто твоя любаска
і позаочі осудять,
я ж їм не указка.

Мала кульчики, сапфіри,
канделябри з бронзи,
та не мала в серці віри,
гілочку мімози.

День самотній - чорні ружі,
паперовий човен,
не пливе, а у калюжі
неглибокій тоне.

Не стелити нічці сонній
голубого ситцю,
більш не втримати в полоні
вогняну Жар-птицю.

Не посадиш, хай говорять,
почуття за грати.
Розлилось кохання морем,
де ж його сховати?

17.03.2020р

А істина сьогодні в реп'яхах,
На полотні між квіточками - плямка.
Очільник бойових мужів - ховрах,
До трону присмоктався, наче п'явка.

Ти чуєш, як Дніпро старий реве
І стогне як славетний хор Верьовки?
О, more mia, браття! Зохен вей!
Стікає житіє моє в ярмолку.

Хотів щоб мед аж скрапував з губи
Та здуру став заручником опіній.
На пейса мода. Я й собі купив,
А вишиванку заховав у скриню.

А пахнуть як із маком пироги!
Нюхнув зопалу й ледь не подавився.
В Абрама за халявою боги,
А в дурня у кишені - дуля лиса.

А я ж казав: - Хапайтесь за мечі!
Та люд сальце виловлював з кулешика.
Веду у хащі чемних читачів
І кину - хай самі шукають стежку.

17.03.2020р.

Немає перепони і табу
нацькованій агресії зі сходу,
коли ведуть зомбовану юрбу
фальшиві слуги іншого народу.

Московія увічнила чмиря.
І малороси, і паяци раді,
що захищають коміка-царя
«азірови» і «дєвочкі» у владі.

Лукаві і смішні поводирі
займають територію отари.
Вовки й шакали виють угорі,
у низині чатують яничари.

Моря і землі ділять москалі,
не забувають інтереси німця...

Аматори терору – сомалійці,
а хунта засідає у Кремлі...

Європа «коронує» українця,
аби щезав із рідної землі.

03/20

Гарна дівчи́на Оксана
В одному селі жила.
Така вродлива і ставна,
Що годі й знайти, була.
За нею всі хлопці мліли
З навколишніх навіть сіл
І, наче чумні, ходили
Від поглядів її стріл.
Вона ж всім була привітна
З усіма була проста.
І посмішка, наче світло,
Завжди на її устах.
А батько був сотник, кажуть,
І дуже її любив.
Додому верта і завжди
Дарунки доньці возив.
Дививсь, як вона раділа,
Сіяли очі її.
В люстерко весь час гляділа
Нові прикраси свої.
Він мовчки лише всміхався,
За нею радів услід.
І вже в душі сподівався
Продовжить козацький рід.
Уже й на хлопців дивився,
Як на майбутніх зятів.
Хоча іще не зустрівся
Такий, якого б хотів.
Та дочці шістнадцять лише,
Чого його поспішать?
Щоб заміж скоріше вийти?
Ще знайдеться гарний зять.
Якось з одного походу
Намисто привіз він їй.
Такого ще люди з роду
Не бачили в тім селі,
Як ягідки намистинки
Червоні в одну одна.
А їх же на нитці стільки,
Що годі й злічіть. Вона
Як тільки дарунок вздріла,
Заплескала, як дитя.
Відразу його наділа,
Взялась примірять плаття.
І їй все до того гоже
І так усе до лиця,
Очей відірвати не може.
Порадувала вітця.
А на вечорниці вийшла
Всі хлопці її були.
Вона ж не іде, а пише,
Щоб всі побачить могли.
Та радість не довго бу́ла.
Якось серед білого дня
Орда в село завернула
На розпашілих коня́х.
Метнувся вогонь під стріхи,
Здійнявся у небо дим.
Страшна татарська потіха
Поча́лась в селі отім.
Біль криком у небо рвався,
А відчай тіла вя’зав.
У кро́ві хтось захлинався,
Хтось вулицею тікав.
Хтось опір чинив, та марно.
Татар же як мурашви.
І рабство страшна примара
Вставала перед людьми.
Оксана була в господі,
Як знявся той ґвалт страшний.
А батько десь у поході.
Що їй робити самій?
Ховатися в хаті? Знайдуть.
Татари майстри у цім.
Тікати через леваду,
Сховатись у лісі густім!
То добре, що хату з краю
Над річкою батько звів.
Намисто своє хапає
Дівчина без зайвих слів.
І через вікно в городи
Левадами до ріки.
А там уже і до броду.
Татарин не вздрів поки.
І мчить Оксана щосили
Немов на крилах летить.
”Хоч би прокляті не вздріли!”-
Одно лиш Бога моли́ть.
Не вимолила. Уздріли.
Із свистом вже слідом мчать.
А річка вже поряд, Сміло
Готова вона стрибать.
Хай течія порятує
Від тих ненаситних зайд.
А поряд уже тупіт чує.
Оглянулася назад.
І раптом зрадлива гілка
Намисто вхопила з рук.
Посипались намистинки
Дощем у траву – стук, стук!
На мить якусь зупинилась.
Збирати чи утікать?
І у аркані забилась.
Що встиг її наздогнать…
Вернувся батько з походу –
Ні доньки, а ні села.
А ген майже біля броду,
Де доньку біда знайшла,
Кущі якісь розрослися
І, мов намисто, на них
Поміж зеленого листя
Кетяги ягід таких,
Як він дарував дитині,
З далеких привіз країн.
Так і з’явилась калина
З розсипаних намистин.
В чужині донька пропала,
Від горя батько помер
І лише калина зосталась,
Нагадує нам тепер
Про долю землі моєї,
Про біди предків моїх.
І я дивлюся на неї
І згадую завжди їх.

Холодна посмішка крізь ґрати…
Життя - тюрма, тюрма - життя!!!
З усіх ролей мені б зіграти
Своє не вимощене "Я"
О як би я ковтав повітря
В плетінні променем зими.
І не земним зігрітим вітром
Зганяв ув’язнених до Рим…
17.03.2020.

Жарт

В зоопарку є звірята,
Славні хлопчики, дівчата,
А веселі мавпенята –
Розбишаки-чортенята…

Люблять пісеньки співати,
Вихилятись, танцювати,
А найбільш – бешкетувати!

«Ви псуєте нашу марку,
Жах і сором зоопарку!
За бешкети вам урок:
Всіх у клітку, під замок!
Замість -
з нами,
на концерті,
під замком сидіть заперті,
Щоб концерт не зіпсувати,
Мавпенята – чортенята!»

Що замок, сталеві грати -
Вміють добре мавпенята
Відмикати, прослизати,
Навіть краще, ніж ламати!

Як на сцені рок заграли,
Мавпенята вибігали
Деренчливо заспівали,
Буги-вуги
Танцювали*,

Потім шкварять хвацько
Твіст
І за це їм – Перший приз!

«Мавпенята, розбишаки,
Танцювальні маніяки!» -

«Може ми і розбишаки,
Аж ніяк не маніяки!

Пригощайте швидше нас:
Нам банани – в самий раз!
В самий раз!

Запивати –
Квас!

…………….

* Може нагадувати –
«Тараканы прибегали,
Все стаканы випивали…

К. Чуковский «Муха-цокотуха».


2019 рік

У просторі розтанули слова
Невидимі, вони ще мають владу.
А під ногами в березні моква,
Невизначеність, де немає ладу.

Неприбрана душа одна стоїть
На березі життя, краю дороги.
Питання актуальне у століть –
Надіятись на себе чи на кого?

Безлистий світ на чорно-білім тлі,
Такі ж безлисті і похмурі душі.
Патьоки сліз дощу на чистім склі,
Де світ холодний на воді і суші…

Усе проходить, все колись мине,
Впадуть у безвість і страждання, й болі.
І світ забуде змучену мене,
Що мала час гіркий в своїй недолі.

Коли диявол вже сидить на троні,
Із булавою владною в руці –
Народ ковтає сльозоньки солоні,
Бо правлять ним не люди, а людці.

Повсюди плач гіркий і тихий стогін,
А непогода теж своє – моква.
І зрадили людей всі їхні бОги,
Бо звідусіль брехня, слова, слова.

Покірності всім треба, як овечки,
Щоб мати лиш тупих волів, рабів.
Тим, хто на трон піднявсь за гроші й гречку,
Ніхто не сміє виявляти гнів.

Тому сьогодні у оселях голод
Живе повсюди, викликає страх.
А парки і ліси з’їдає холод,
Бо недоступний газ. У всьому крах.

Майбутнє невідоме, бо зневіра,
Війна на сході, всюди вороги,
Що заливають сала всім за шкіру,
Вони ж нам накопичують борги.

Життя іде, страждає від безмов’я,
Донбас палає, утікає Крим.
Держава, що синів спливає кров’ю,
Терпіти буде скільки цей режим?

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…
Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…

13 листопада 1998 р., Київ

Коли весна надворі квітувала,
Ти називав мене маленькою фіалкою,
А літнє сонечко добряче припікала -
Для тебе була довгокосою русалкою.

Як вабив око осені багрянець
Красою неймовірною своєю,
Галантно запросив мене на танець
І мовив тихо:"Моя люба фея".

Коли зима прийшла морозна й сильна
Та білим простирадлом вкрила землю,
Казав, що схожа я на королеву
І серце маю щире, добре, ніжне.

Ким не була б, коханий я для тебе:
Чи феєю чи квіткою фіалкою,
Чи загадковою звабливою русалкою,
Я й справді твого серця Королева.

2017 р.

Що ж це сталось, мама мія
у Європі - пандемія.
Вже й до нас дісталась, видко,
люди мруть, як мухи швидко.
Бабцю Ліду, їй стороків -
поховали ненароком.
Прожила б сто двадцять, віриш,
якби не коронавірус?
Дід Петро побачив вранці
на базарі двох китайців,
з переляку серце стало -
в сімдесят його не стало.
А сусід мій, що на дачі
подивився передачу,
як уберегтись від грипу -
тепер в дурці, миє пику.
Жорж Васильович ще в липні
заразився у Єгипті
а у дев'яносто в травні
вмер від жаху на Тетяні.
В масках люди ходять хмурі,
міряють температуру,
миють руки поміж пальців й
ненавидять всіх китайців.
17.03.2020р.

Сльозина - відчай, ой тече…
Одному вже не переплисти
Я пам’ятаю: з цих очей
Іскрилось променем намисто…

А як вони манили вглиб…
Ех, змалював би… не да Вінчі,
Та і не бджілка, не до лип
І сльози теж, вони не вічні.

А цього разу що не так? -
Одній не виплакати серце.
Ну, усьміхнися, ось п’ятак
І ще мільйон, прости, не сердься…
16.03.2020.

Підриває страх у себе віру,
Та людську згадаймо теплоту.
Не візьме брудний коронавірус
Наше щастя і любов святу.

Хтось дійде у паніці до сказу,
І впаде додолу горілиць…
Чисті душі не візьме зараза,
Не зітре усмішки з наших лиць.

Це гниле огидне зомбування –
Підла істерія сатани.
Не уб`є вона в серцях кохання
І у душах люблячих – весни.

Не врятують і високі ранги,
І роз`їсть мерзенні душі тля.
І ударить доля бумерангом –
Хто на горі гроші заробляв…

Все мине, лиш вірмо в себе, люди,
Помолімось вищій силі ми.
І часи прекрасні знову будуть,
Після днів новітньої чуми.

16 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жив старий зі своєю старою
біля самого синього моря,
бідували у ветхій землянці
рівно тридцять та ще і три роки…
Дід рибалив на березі днями,
а стара свою пряжу сукала.
Їм того, зазвичай, вистачало,
не померти із голоду лише.
Раз у море закинув свій невід
дід і витяг одне баговиння.
Знову сітку старий закидає –
та вертає з травою морською.
Пощастило із третьої спроби,
упіймалась малесенька рибка,
але зовсім якась незвичайна –
вся лускою горить золотою.
Стала рибка журливо благати,
діду мовою каже людською:
«Відпусти мене, старче, до моря,
дам за себе я викуп безцінний,
відкуплюсь уже чим забажаєш:
що захочеш – зроблю неодмінно».
Здивувався старий, налякався –
тридцять літ і три роки рибалив,
та від риби не чув ще і слова,
а тим паче така ось розмова…
Золоту відпустив усе ж рибку
і промовив до неї ласкаво:
«Бог з тобою, красуне луската,
відкупного твого не потрібно;
йди здорова собі в синє море
і гуляй на широкім просторі!»

Повернувся тоді до старої,
розповів їй про диво велике:
«Упіймалась сьогодні у невід
непроста, а із золота, рибка.
Говорила людськими словами,
відпусти у море молила
і бажання здійснити у відкуп
будь-яке все йому обіцяла.
Не посмів з неї одкупу взяти,
відпустивши сердегу до моря,
поміж хвилі круті і шумливі,
у глибини до діток маленьких».
Засварила мегера старого:
«Просторіка ти, тютя, дурило,
не зумів навіть викуп узяти…
Хоч коритом у неї б розжився,
бо своє розкололося навпіл!»

І побрів дід до синього моря,
бачить – котяться хвилі у берег.
Став гукати красуню лускату,
припливла та і тихо спитала:
«Що хотів би ти, сивий рибалко?»
Їй уклінно старий промовляє:
«Пожалій, государине-рибко,
заганьбила злостива дружина,
не дає мені люта покою –
подавай їй новісінькі ночви,
бо свої розкололись із часом».
А у відповідь рибка до діда:
«Не журися, іди собі з Богом,
я тримаю завжди своє слово –
нові ночви отримає баба».

Повернувся старий до старої –
дійсно в неї вже ночви новенькі.
Але лається більше дружина:
«Просторіка ти, телепень, йолоп!
Попросив, недолугий, корито!
Чи ж багато у тому кори́сті?!
Тож негайно назад повернися,
поклонися і випроси хату –
для лускатої це небагато».
Що робити?.. Стара не дарує
і нізащо свого не полише,
вона виїсть у всякого мізки
за дещицю, тим паче за хату!
І вертає старенький до моря,
з горя знову іде на розмову…

Як дістався до берега старець,
помутилося море блакитне,
хвилі стеляться прямо під ноги
із сичанням і шумом хлюпочуть.
Став він кликати золото-рибку,
припливла та і чемно спитала:
«Що хотів ти, рибалко старенький?
Їй у відповідь дідо з поклоном:
«Пожалій, государине-рибко!
Ще сильніше стара пащекує,
не дає мені хижа спокою –
хижу, стерво старе, вимагає».
А у відповідь рибка злотава:
«Не сумуй, а прошкуй собі з Богом,
буде хата нова господині,
а до неї ще файна обнова».

Чимчикує старий до землянки,
а землянки немає і сліду –
перед ним мальовнича господа
з димарем із червоної цегли,
ще й ворота із дощок дубових.
На причілку усілась газдиня
і старого чім світ проклинає:
«Просторіка, матютя, дурило…
Недалекий ти, випросив хату!
Недотепа, яких небагато…
Повернися, лускатій вклонися –
вже селянкою бути набридло,
стовповою дворянкою хочу».

Знов на берег старий повертає,
долу голову сиву схиливши,
море хмуриться сталі відтінком,
а до ніг йому котяться хвилі…
Погукав золоту чарівницю,
припливла та і тихо спитала:
«Що стряслося, похилий рибалко,
щось не так чи хатини замало?»
Той у відповідь рибці уклінно:
«Ще сильніше лютує кобіта,
не дає бідоласі спокою –
вже набридло селянкою бути,
стовбове їй дворянство подайте».
А у відповідь золото-рибка:
«Не сумуй, повертай собі з Богом.
Обіцяла і так тому бути –
хай потішить тебе господиня,
і дворянствуйте разом на славу».

Як вернувся старий до дружини,
то хороми високі побачив.
Там на ганку лютує горгона
в тілогрійці із хутра ондатри,
а на маківці кичка парчева,
а на шиї коралі із перлів,
пальці рук у каблучках і перснях,
ноги взуті в червоні сап’янці.
Навкруги запопадливі слуги,
вона б’є їх, за чуба тягає…
І промовив старий шанобливо:
«Добрий день, сановита дворянко!
Вдовольнилась душа твоя нині?»
Але гримнула тільки гордячка,
слова доброго геть не сказала,
подивилась на діда з презирством
і на стайню послала старого.

Ось неділя проходить і друга,
а вона ніби з’їхала з глузду,
знову шле чоловіка до рибки:
«Відшукай-но свою вертихвістку –
вже дворянкою жити набридло,
я царицею бути бажаю,
вільно правити людом окільним
і до щастя його навертати».
Налякався старий, став благати:
«Що ти, бабо, дурману наїлась?
Говорити, ступати не вмієш,
насмішиш своє царство та й годі».
Закипіла сердита старчиня,
і ляща відпустила старому.
«Як посмів ти перечити, смерде,
стовповій, благородній дворянці?!
Йди до моря і зви свою рибку,
а не підеш – то силою змушу».
І поплівся дідуньо до моря,
ледве-ледве волочачи ноги…

Набурмосилось море блакитне,
хвилі з гуркотом берег штурмують.
Золоту став він кликати фею.
Та приплинула, чемно питає:
«Що хотів цього разу, дідусю?
Дід у відповідь рибці з поклоном:
«Вже дворянкою бабі замало,
захотіла царицею стати».
Золота йому рибка говорить:
«Не сумуй, повертайся із Богом!
Все гаразд, їй царицею бути»
і, мелькнувши хвостом, розчинилась
поміж хвиль, в пелені шумовиння.

Як дістався додому старенький,
бачить – царські розкішні палати,
там гуляє його половина,
що царицею сіла на троні.
А дворяни з боярами служать,
наливають заморські напої;
на закуску їй пряник елітний,
навкруги неї грізна сторожа –
і сокири, й шаблі наготові…
Як побачив старий, налякався!
Поклонився властивиці в ноги
і промовив: «Добридень, царице!
Задоволена вже ти напевне».
Навіть погляду та пожаліла
і прогнати подалі веліла.
Тут набігли бояри, дворяни
і старого у шию прогнали.
На додаток у дверях сторожа
ледь не вклала сокирами в ложе,
на шматки не посікши мілкі.
А нарід над старим потішався –
істерично і довго сміявся:
«Так і треба, невдахо, тобі!
На майбутнє хай буде наука –
не мостися у сани чужі!»

Тиждень, другий триває сум’яття,
але баба ще більше дуріє –
царедворцям велить чоловіка
розшукати й подати до неї.
Навіть погляду не дарувавши,
прохолодно до діда сказала:
«Повертайся і рибці вклонися,
вже не хочу царицею бути.
Володіти просторами моря
дуже нині мені закортіло.
Жити в безмірі хочу морському,
океану стихією править,
і щоб рибка, прислуга луската,
особисто була на посилках!»
Не посмів заперечити дідо,
навіть мовити слова незгоди,
а поплівся до синього моря,
золоту чарівницю шукати…

Буря хижа над морем вирує,
підіймає розбурхані хвилі,
лютовієм страшним завиває,
де вже рибка старого почує…
Та покликав свою благодарку,
припливла вона, чемно питає:
«Що потрібно тобі цього разу?»
Той у відповідь низько схилився
і промовив за мить шанобливо:
«Пожалій, государине-рибко!
Що із бабою стало, не знаю –
їй царицею бути замало,
вже до моря кортить перебратись.
Хоче жити у сині безмежжя,
океану стихією править,
щоб прислугою ти особисто
чатувала при ній на посилках…»
Не промовила рибка і слова,
лиш хвостом по водиці плеснула
і, пірнувши у піну, миттєво
розчинилась у хвилях свинцевих.

Довго берегом дідо скитався,
міряв крайку старими ногами,
сканував океанські простори,
та на відповідь не дочекався…
Повернувся назад, до старої,
і побачив знайому землянку,
на порозі – карга у лахмітті,
перед нею ж – розколоті ночви!

P.S.
У чому суть легенди оцієї?
Вона не вельми від очей укрита:
хто не скорив таки пихи своєї –
того в житті очікує… корито.

Верлібр

Не кохайте
занадто палко,
Не кохайте
занадто міцно
І занадто солодко
теж,
Адже боги
не вміють кохати,
Особливо боги
кохання...

Заздрять закоханим
боги
І від заздрості
дуже схожі
На демонів
боги стають

І заздрять,
І заздрять,
І заздрять!

*
Воля пекельного
бога
кохання,
Заздрісного
У пекельній заздрості,
злого,
Наче вихор
льодяний,
Терзає,
крутить,
У прірву космічну
несе...

Можна все
і не можна нічого,
Не можна нічого
і можна все...

Дівчина Оксана уродилася гарна,
Та красу, скидалось
дав Господь їй марно,
Марно дав дівчині золоте волосся,
Щасливою стати так і не вдалося.
Не сіяли щастям її сині очі,
Плакали сльозами вони дні і ночі.
Народилась гарна та не у тій хаті,
Бо батьки у неї не були багаті.
Гнули собі спину на старого пана,
Мріяли, як дочка багатою стане.
Багатою стане, бо з її красою
Було б гріх не стати панською жоною.
Пан і сам навколо неї увивався,
Бо якраз на старість удівцем зостався.
То пришле їй квіти, а то й сам приїде
Із ціпком за нею дибуляє слідом.
А вона сміється, від нього тікає.
Молодого хлопця Івана кохає.
І не хоче чути, аби панной стати,
Це ж себе як в стіну навік вмурувати.
Що воно за щастя – з старим дідом жити?
Так недовго вовком у небо завити.
Та батьки Івана знати не бажають,
Зустрічатись разом їм забороняють.
Та усе їй радять, та усе повчають,
Поклонами пана низенько стрічають.
Бачила Оксана хлопця лиш здалеку.
Вирватись до нього було, ой, нелегко.
Та усе ж стрічались хоча би очима,
Наче обіймались, говорили ними.
Утекла б небога подалі з коханим
Та боялась кари від старого пана.
Не за себе зовсім, за Івана більше,
Бо, як упіймає, в рекрути запише.
Але може б краще було утікати -
Все рівно Івана віддали в солдати.
Чи то пан дізнався хто її коханий,
Чи то батьки, може, підказали пану.
Та забрали хлопця, в безвість відіслали,
Її сміх веселий навік обірвали.
Не спить дівчинонька, все ночами плаче
І не знає, кому мала би віддячить.
А батьки до неї, та усе про пана:
“ Забудь його, доню, отого Івана.
Подивись, як добре буде тобі жити:
Будеш ти багата, поїздиш по світу.
Нам жилося бідно, то ж не хочем, доню,
Аби повторила і ти нашу долю.
Знаєм, що не любий та змирись, дитино,
Ми ж тебе так любим, ти ж у нас єдина.
Хіба тобі, доню, можем зла бажати.
Хочем, щоб могла ти щасливою стати.
Є у пана гроші. А він тебе любить.
Тобі ж треба зрідка його приголубить.
І усі ті гроші він тобі залишить.
Бачиш: він старенький,
вже на ладан дише?»
Та батьків не слуха, плаче все Оксана:
« Не піду за пана, бо люблю Івана!»
А пан до дівчини усе більш вчащає,
Плаття їй купує, шампанським вгощає.
Та усе про заміж розмови заводить.
Хай, мовляв, за нього дівчина виходить.
Буде він любити кохану дружину,
Схоче, то поїде із ним на чужину,
Хоче – до Парижу, хоче – до Варшави,
А то і в заморську якуюсь державу.
Та брильянти сипле, та золото сіє,
А в самого добре сивина лисіє.
А в самого руки трясуться і ноги,
Без ціпка не може вийти за порога.
І пан умовляє й батьки насідають,
Вже про її згоду, навіть, не питають,
Вже із паном мову ведуть про весілля,
Ладні дати доньці приворотне зілля
Аби лиш за пана нещасну віддати,
Аби із грошима її повінчати.
Вона вже й не плаче, вже і не ридає,
Молиться, бідненька, попід образами
Вмитими гіркими та й її сльозами.
Та усе прохає милості у Бога,
Бо не хоче заміж іти за старого.
А пан уже й плаття весільне привозить
Біле та сліпуче, як сніг на морозі.
Батьки у те плаття її наряджають,
Бо пан із гостями у церкві чекають.
А вона, як мертва, не скаже ні слова,
Лише свої губи кусає до крові.
Одягнули бідну. Стоїть, як картина.
Батьки аж не вірять, що їхня дитина.
Білосніжне плаття, золоте волосся.
Де таке у хаті бідняцькій взялося?
Вивели дівчину, до церкви прямують,
Гордо і величаво за нею крокують.
А з дворів за нею люди виглядають.
Парубки жаліють, дівчата ридають.
А вона тендітна йде та повторяє:
«Не піду за пана, Івана кохаю!»
Підійшли до церкви, там панів до біса.
Пані все пузаті, а пани все лисі,
Поглядають згорда на красу дівочу,
Кожен ущипнути, посміятись хоче.
А жених у чорнім франтом виглядає.
Почалось вінчання. Піп її питає:
«Чи з своєї волі ти ідеш за пана?»
І тоді сказала гордая Оксана:
« Не з своєї волі! Не піду за пана!
Краще в чистім полі квіткою я стану!»
Тільки то сказала, як сталося диво,
Де вона стояла – молода, красива,
Враз розквітла квітка, така ж білосніжна,
Золота голівка між пелюсток ніжних.
Так ромашка, кажуть, з’явилась на світі
І усе весною прикрашає цвітом.
І плетуть віночки із неї коханим,
Згадуючи, мабуть, нещасну Оксану.

Вечоріє. У хаті незатишно:
Ні дітей, ні коханої - згарище.
Де ж узятися світлу та радощам?
Вітер виє в димар: - Не втечеш!

Доля довго і так була доброю,
Дочалапав беззубим до обрію.
Тож не варто боротися з долею -
Завертай на харонів ковчег.

Кирпоноса штовхається персами:
- Потинявся достатньо з воскреслими.
Бач, коса яка ловка - столезова!
Ляжеш сам? Чи покласти мені?

З тебе людям ніякої користі,
Замість золота - лантух із совістю,
Хай кінцівку допише у повісті
Буйногривий Пегас вороний.

Впав у ліжко на коси обсніжені,
А довкола - полиці із віршами,
Ні дружини з обіймами ніжними,
Ні цілунків сунично-м'яких.

Син - в Європі, а донька - в Америці,
Уривається днів моїх вервиця,
Промінь сонця згасає у дзеркальці
Що упало з тремкої руки...

16.03.2020р.

Кумири-поети найбільші ура-патріоти
уміють волати: люби, не убий, не кради...
Одне помагає – топити людей у болоті
та булькою інше спливає на плесі води.

Фальшиві душею зозулі і півні-писаки
шанують поезію, тільки – свою і нудну,
та надоїдає, коли надоїли доярки,
а кози співають осанну лише барану.

Слова-паразити давно уже застують мові,
але багатіє чужий словниковий запас.
Всеїдна юрма піє оди «священній корові»,
на кутні ірже гоноровий «ліхой» віршомаз.

Критичного ґлею немає... папуга усоте
нап'ялює явно чуже на свої копили.
Немає резону тягти порося із болота,
бо не із одної калюжі ми воду пили.

Пишаються авгури в наполеонівській позі
і не помічають, які вони вуйки смішні...
І я розумію, що нині не тільки мені
з цією німою елітою не по дорозі,
якщо її й досі (посмикати сіна у возі)
ведуть за собою лише фарисеї одні.

03/20

Ми є раби чужинської моралі,
Від цього вже не відхреститись нам.
Бо землю і моря у нас забрали,
Чужі попи свій збудували храм.

Вбивають мову, звичаї і пісню,
З Донбасу до країни йдуть гроби.
Від нашого мовчання світ не тріснув,
А висновок зробив, що ми - РАБИ.

Спокій. Сновидіння волосінь
В'ється, я біжу по ній у тиші.
- Здрастуй, мамо! Скільки літ і зим
Я тебе не бачив - десять? Більше?

Маю друзів вірних: нашатир,
Валер'яну, валідол і совість.
Звикнув без твоєї доброти
Торувати шлях у невідомість.

Плачеш, нене? Нащо? Усміхнись!
Зустріч наша в лімбі не остання.
Смерть - це тільки слово, афоризм,
Тризна і літанії - омана...

Ти стоїш похмура, мовчазна,
Скалка туги крапнула із ока...
Креслить неня сумом хресний знак.
Прокидаюсь...як же одиноко.

16.03.2020р.

Він злий на увесь божий світ,
Бо той не стелеться йому під ноги.
А те, до чого змалку звик,
Стає щоразу поперек дороги.
В літах уже - і варто б щось змінить
Собі і людям на догоду,
Та він розмову припиняє вмить,
Відбувшися категоричним: «Годі!»
Отак-от і стовбичить посеред життя,
Де попри сварки порозумітись хочуть...
...Серед буйнотрав’я наїжачений будяк
До сонця намагається доскочить.

Як солодко відчути повне право
на вільний дотик до хмільного тіла,
до губ, зволожених жагою, до яскравих,
до рук, підсолених перемаганням сили,
до ластовиння на твоєму лоні,
до мочок вух, не стомлених чутками,
до скарбу вій, перлин твого безсоння, –
до тих очей, які зорять зірками.
В одному оці я, твій полонений,
а в другім оці ти, моя безмежна,
чаклуємо у червнях літ белених
два простори любовей протилежних!
Вони зійду́ться у єдину воду,
у ту вологу, що при поцілунках
продовжує непереривність роду,
народжує історію в малюнках,
у пам’ятях, у дотиках, у злетах,
у ностальгічних пориваннях в очі,
назад, але в святі моменти,
у менти перших почуттів пророчих.
Такою я тебе пізнав спочатку,
блудницею священною і злою.
але як лоскотно зависла в серці гадка,
що лиш зі мною ти була такою.
Бо тільки тіло буде потерпілим,
а те, що доторкнулося – вже вічне:
моя душа з твоєю полетіли,
тримаючи зв’язок міжгалактичний.

18 грудня 1994 р., Київ

Мы ковыляем по судьбе,
Не замечая знаков свыше,
И незнакомые себе
Предназначения не слышим.
Прозренье, предзнаменованье
Доступны чуткому уму.
Внимая ночи,
    смерти,
        сну
В неведеньи черпаем знанье.
Познанье – не дорога к счастью.
Все ясновидцы погибают
У врат мечты осуществленья…
Но все века,
    на всех планетах
В иллюзии безмерной власти
Цари покорно исполняют
предначертания поэтов.

Стояв боєць зі скрипкою в руках,
А біля нього друзі-побратими,
Зринали вгору звуки, наче птах
І панувала тиша скрізь на диво.

Кожен, хто слухав, уявляв собі,
Що він удома біля неньки й тата,
Наче в саду співали солов"ї
І вікнами всміхалась рідна хата.

Мелодія усе лилась, лилась,
Наче бальзам усім бійцям на душі.
Лунає музика - гармати всі мовчать,
Ніщо не сміє ж бо її порушить.

2020 р.

В підвалах Китайских виріс ,
Мов кара з небес піднебесної ,
Жахливий коронавірус ,
Невидимий безтілесий ,

" І треба ж така трясця матері ",
Волали на гвалт з тривогою ,
І генії і і аматори ,
І просто спітнілі блогери .

Шипіли ворожки мов смолоскип ,
Пророцтво лихе збувається ,
Покайтеся ж бо прийде грип ,
Помруть всі хто не кається.

І ось перші хворі , померлих тма ,
Вакцини поки не знайдено ,
Спасіння від того майже нема ,
Писали на шпальтах сайтів .

За мить пандемія пішла у зріст ,
В жадобі коронавірусу ,
І нагадали пезажі міст ,
Картини апокаліпсису.

Суцільна обробка парканів , споруд ,
Сучасні медичні машини ,
Нарешті весь прогресивний люд ,
Сховався на карантини .

Пливли лікарі мов у небуття ,
В дебелих скафандрів коконах ,
Щоб врятувати чиєсь життя ,
У Римі , Ухані й Токіо..

Й закляк світ мов під час чуми ,
Запахло на біржах смаленим ,
Й лишень дід Микола пішов до куми ,
Хильнути на вечір чарочку..

Прогрес не торкнувся його села ,
Медпункт в тому році зтрощений,
І старість вже до Миколи прийшла ,
І чоботи в діда зношені .

А в телеканалі якийсь чоловік ,
Запевнив на на пресконференції ,
Що прийде грип і буде гаплик ,
Всім хто вже вийшов на пенсію ..

Все камінь на душу , кінець життя ,
Бо ж то був професор освічений,
Сказав , значить скоро вже йти в небуття ,
На зустріч з самою вічністю..

Зітхнув тяжко горем розбитий дідусь ,
З кишені дістав цигарочку ,
Піду до куми перед смертю пройдусь ,
Хильнути на вечір чарочку..

Мораль у цій байці-гірка і сумна ,
ЗЕвлада скажіть що ж ви творите ?
В шаленому хайпі дістались до дна ,
Невиліковно хворими ..

Тупої сатири квартальні сини ,
Де тести де апарати дихання .?.
Чи ви тільки здатні дві ночі й три дні ,
На телемостах базікати...

Чи ви вже подумали грип нас минув ?
Є певні логічні висновки ?
А втім постривайте я ж зовсім забув
Паяци не вміють мислити ..

Зливать Україну в угоду Орді
На це здатні наші Клоуни ..??
Але ж пам'ятайте що бути біді
І шлях на Ростов зготований....

Олександр Квітень
м.Мукачево...

У ті часи, як сонце було богом
І люди поклонялися йому ,
Несли пожертви до кумира свого,
І день, і ніч молилися на нього ,
А це було віки й віки тому.
В часи оті напівзабуті давні
В Америці, серед її степів
Жило одне велике плем’я славне
Серед других поважне, рівноправне
І звалось – Плем’я сонячних синів.
Вони вставали дуже – дуже рано
І сонце зустрічали геть усі
В святилищі. Чекали, доки встане
І променями першими прогляне
Народжене на світ в усій красі .
І весело прихід його вітали,
І сонечко всміхалося до них,
І радістю їх душі наповняло,
І сили їм, наснаги додавало,
І на роботу надихало їх.
Вони під сонцем цілий день трудились
На добре облаштованих полях
Без відпочинку – бо їм не хотілось,
І без обіду – в полі їм не їлось,
Мотики грали весело в руках.
І сміх лунав, веселі пісні лились,
Робота була радістю для них.
І непомітно, щоб вони втомились,
І не було таких, які б лінились,
Бо лінь у них була найбільший гріх.
І, доки сонце в небесах пливло
Їх світ, їх бог, їх віра і надія,
Щасливо плем’я у степах жило,
Завжди привітне до гостей було -
Зустріне, нагодує, обігріє.
Та заздро позирали вороги
На їхні землі на достаток їхній,
На їхні води, на гаї й луги
І лиш ковтали слину від зловтіхи,
Та все молились до своїх богів,
Криваві жертви їм щодня носили,
Щоб впав на плем’я їх нещасний гнів,
І їхнє щастя ураганом змів,
Позбавив його радості і сили.
А ті боги старались, як могли
І, врешті – решт, нагнали чорні хмари
І хмари ті все небо зайняли,
Вітри подули і дощі пішли,
І з блискавками грім страшний ударив.
А плем’я вийшло вранці, як завжди
Аби прихід вітати свого бога,
В багнюці залишаючи сліди,
В передчутті великої біди,
В святилище долаючи дорогу.
Але їх сонце так і не зійшло.
Вірніш, зійшло. Та з них ніхто не бачив,
Десь там собі за хмарами пройшло
І промінця до них не простягло.
Вони ж дивилися, як небо плаче
І слідом також плакали собі.
Весь день стояли і весь день чекали
Та дощ періщив, вітер не слабів
І не лунав уже веселий спів,
Тепла і сонця їм не вистачало .
Не вийшов їхній бог, не привітав,
Промінням їх ласкаво не пригладив,
Наснаги їм до праці не надав,
Своє тепло за хмарами сховав.
Тож день пройшов у племені не радо.
Сумні всі по оселях розбрелись,
Щоб вранці сонце зустрічати знову.
Та вранці вітри,хмари понеслись,
Дощі іще сильніші полились,
Щоб краєвид споганити чудовий.
І знов весь день простояли вони,
За небом увесь час спостерігали
Просили: ‘’ Боже, хмари розжени!
Ми тут стоїм – твої дочки й сини
І хочем, щоб ти нас не полишало!’’
Та все даремно. День за днем іде,
І день за днем негода налітає,
І сонце не з’являється ніде,
Розмов з своїми дітьми не веде,
Немов його на небі і немає.
Вони ж приходять і все рівно ждуть,
Весь день, стоять очима проводжають
Там, де лежав одвічний сонця путь,
Де у той час воно повинно буть
І все його з’явитися благають.
Пісні замовкли, сміху вже не чуть,
Поля всі бур’яном позаростали .
А люди сумно із осель ідуть,
Та про роботу й мови не ведуть,
Бо в них ні сили, ні бажань не стало.
А якось вранці хмари розійшлись
І раптом сонце землю освітило,
Пробіглося землею, як колись.
І знову тепло і спокійно стало.
Схотіло сонце діточок своїх
Як і раніше, радо привітати,
Але чомусь ніде не бачить їх,
Не чує їхній безтурботний сміх,
Стурбоване, взялось воно шукати.
І раптом бачить - купкою стоять
Якісь великі гарні жовті квіти.
Як сонечка малесенькі горять.
І зрозуміло – це ж бо його діти.
Не дочекались – квітом зацвіли
І схожими на Батька – Сонце стали.
А люди, що пізніш сюди прийшли,
Збирали їх, ростити почали
І соняшником, звісно що назвали.
З того часу вітають сонця схід
Великі жовті соняшника квіти.
Воно іде – вони за ним услід
Всі до одного повертають цвіт
Немов легенду хочуть оживити.

Як добре, що ти є у білім світі,
як гарно, що така під сонцем є.
Закрию очі, а усмішка світить…
Твоя усмішка, сонечко моє!

Як мило, що сама мене зустріла,
розгледіла у тьмі той віщий сон.
Талан не завжди розправляє крила
і почуття формує в унісон…

Радію, як тримаю ніжну руку,
в бездонні очі пристрасно дивлюсь,
коли у серце линуть скрипки звуки
і менше й менше долі я боюсь.

Вмираємо інколи хай ми,
зате в нас живучі лехайми.

2020

Сніжить розбурхана весна.
Відводжу очі я від книги…
О, мить страшна, коли вона
Читала по руці Цуниги,
В Хосе метнула погляд свій!
Глузливо засвітились очі,
Сяйнула перлами зубів,
Забув я дні свої і ночі,
І серце обливала кров,
Усе змиваючи собою…
А спів лунав: життя ціною
Мені заплатиш за любов!

17.02.2020

Як океану кольори
Під хмарами завжди мінливі,
Раптове сяйво світлогри, –
Як серце в грози гомінливі
Міняє ритм, щоб не зітхнуть,
Кров прибуває у ланіти,
Щасливі сльози обпечуть
Перед видінням Карменсіти…

17.02.2020

Набридли крицеві дощі,
хмар бурих віхи,
ховає коник в спориші
смичок утіхи.

Розверзлось небо, ллє згори
сльозу вінчальну,
немає сонця, біль ятрить
і солить рану.

Тепло в відрядженні, граки
за ним до раю.
І ти б у вирій залюбки,
та крил немає.

Летить над обрієм здаля
пташина зграя,
щоб вчасно квітнула земля -
Бог посіває.

Не плач, хороша, самоти
душа - безмежна.
І сонце може обпекти,
будь обережна.

Не все, що золотом блищить
сердечко гріє.
Ще упіймає щастя мить -
крилату мрію.

Скінчиться скоро буревій,
розправиш крильця.
В душі сполохано-німій
світ проясниться.

Розчахне сутінки гроза
на видноколі.
Поринеш гордо в небеса
напитись волі.

15.03.2020р.

Ніч лібідо спяніло тривожить.
Стан постфактум... Прелюдії стан...
Тіло з тілом сплелися на ложі...
Знаки окликів, знаки питань -
Ти уже не моя? Чи моя ще?
Що між нами, місток чи межа?
Перелиймо цю тему до чаші
Невгамованих еробажань,
Перевіримо ще раз напевно,
Чи здригнеться від дотику ті-
ло, чи імпульсу цьому даремно
Розчинитися поміж світів,
Мов пориву, що вперся у стіни
І за вихід сплатити квиток,
Чи-то плач при пологах дитини,
На яку не чекає ніхто...
...відіп'ємо цей трунок від чаші,
Всеосяжної, ніби Грааль,
Із якого одвідано завше
Крові радість і крові печаль,
Через сон наостан поєднаєм
Втому й нашу невтомність на ра-
нок... - прокинулась? Їхати маєм
На роботу із дому... Пора!..)))

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120031500951

З м'яса шкірка плаває у зупі,
Качка з очерету "Кря!" та "Кря!".
Як боги живемо - просто супер!
Це - заслуга нашого царя.

Він дбайливець, лагідне телятко,
Хоче миру з чортом - чом би й ні?
Жінка рада, отже все в порядку,
Від добра і я закабанів.

В казино нагальна є потреба -
От де хай змагаються мужі!
Був музей - тепер бордель до неба,
Замість хліба - поле анаші.

Цар як був - так і зоставсь пустунчик,
Голова на плечах набакир.
Тактика й стратегія блискучі!
У кацапів з ляку дрижаки!

Проковтнув я з лимонадом пляцик,
Бах! - немає струму! Ну й облом!
Плазма згасла. Усмішки паяца
На екрані як і не було.

.
15.03.2020 р.

Як і вчора, дощить. Ми чужинці. В яву чи вві сні
Що звело нас обох у забутому Богом замісті?
Все здрібніло. Слова, як старі сорочки, затісні.
І вітри, три чорти, дмуть, діймають своїм хриплим свистом.
Скинь полуду, вдивись у прихований лик. Як на склі,
Відображення іншої з’явиться тьмяний відбиток.
Світ розмінний, як гріш. Я спіткнувся. Мій зір потускнів,
Як украдений спогад, підібраний чийсь пережиток.
Жив чи спав я? Закліпав підсліплий ліхтар уночі,
Мов підпилий двірник, маячить хуліганам на пострах.
Глухо замкнено двері. І вже не дібрати ключів.
Гусне дим, і зривається з уст щось колюче і гостре.
Не дійти, не дізнатись, кого відшукав і згубив?
Серед снів і видінь, як і ми, невловимих, минущих,
Нас не стане раптово. Як тіні міської юрби,
Щезнем в просвітах днів, усе тонших, тісніших і вужчих.

Один лиш вчинок необачний
В душі болючу лишить рану,
Дошкульного достатньо слова,
Щоби аж серце похололо.

Легше комусь від того, наче,
Коли твоя душа заплаче.
Але Всевишній усе бачить,
За усе зло колись відплатить.

Хоч згодом будеш жалкувать,
Та не повернеш все назад.
Щоб не накликать собі бід,
В житті добрішим бути слід.

2018 р.

Зустріти щастя первоцвіт
Така оманлива спокуса
Його блакитний колорит
Не писана ніким картина

Чекає кожного душа
Моменту істини , польоту
Відверту лірику пера
Де ми втрачаємо рівновагу

Не нами писані пісні
Яскраві запозичать фарби
Моменти кращі у житті
Ніколи не порушать клятви

Пліч о пліч, вірністю в займи
Долаючи поточні скрути
Порадою ціна в ціні
Ми змушені за все віддати.

Спимо смиренно ми
в сувоях чорних ґротів,
відтворюючи свій дрімучий лик
з слов’ян прадавніх, антів, скіфів, ґотів
меж цего часу аж у найпревік.

Чарівно зо́ряним, ледь полум’яним трунком
земля наповнювала нам святі часи,
адже жінки вітали нас дарунком –
вагітним сонцем і дітьми з роси́.

Похилим стогоном дубів посеред степу
хрестами стали деякі із тих,
у кого віра – сказ глевкого лепу,
кому Ісус допомогти не встиг…

А той, хто українець – не ледащо –
орав і засівав священний пай –
постав!, не підставляючи щоку пропащу!
Бо сам від Бога, а не дурнопхай!

Красу минущу плин життя покаже –
і млин буття все перемеле знов,
бо вся любов на Україну ляже…
А де любов – там завжди ллється кров!

Йдуть козаки! Йдуть воїни в майбутнє.
Тривожать гнів пробуджених століть!
Усе чуже,.. все путінсько-безпутнє
хоругвами зганяють з верховіть!

Шалений тиск на Україну зовні,
зворотньо всіх дітей послав на бій,
щоб злій вражені, знаній і голодній,
вказати ще раз, де є місце їй.

Московія ж горить. Йде час давно без неї.
Ми, хто зітхає з істинних глибин
шлемо молитву сонну з Галілеї
до України з багатьох причин…

22 жовтня 2015 р., Київ