Іде війна, іде війна...
Комусь війна – то «мать родна».
Вбивають люди всі віки
Собі подібних залюбки.

Хоч українець, хоч москаль –
Усіх рівняє вбивча сталь.
Та будь ти хоч Наполеон –
Для всіх однаковий патрон.

Світ милосердія не зна,
Життя втрачається ціна,
Шаліє пошесть навісна –
Війна.

...і знов мене словами катували-
іх слухати мені було несила-
а Ви все говорили,говорили...
а я-мовчала

мовчала я тамуючи свій гнів-
лишила біля себе свої рими-
Ви ж танули важким,вологим димом
даремних слів

полегшено зітхала ночі сутінь
коли за Вами зачинився вечір
тоді плачі здригнули мої плечі-
тепер-по суті

Без титулів вдягли корони:
Та все ще носять до сих пір!
Піар, пих`а понад усім!
Доступні сейфи та кордони.

Не бачили лиш, що під носом:
Короною закритий світ.
Нікчеми: у блуканні очі.
Справ темних замітають слід.

Ганебний слід свого правління
Не приховають «діячі»,
Бо вранці, вдень або вночі
Нове пророщене насіння

Зростає, нищить бур’яни!
Круті, нен`ависні пани:
(Підпанки також та куми)
розплату понесуть вони!!!

27.09.2019
Свидетельство о публикации №119092705778

Хрест перевернутий.
Ноги на прив’язі.
Осіння цинга.
Дерева лисі.
Опадів морзе.
Собори дивляться.
Безграмотний я.
Вчитель втопився.
Свиснули раки.
Мембрана лопнула.
Все на долоні.
Очам полегка.
Горе конкретне.
Вим’я нездоєне.
Гріх абсолютний.
Винна абетка.

28 листопада 1992 р., Київ

Завмирає втомлена Земля,
нами розтривожена до краю…
І вітрила мрій на кораблях
в гавані далекі запливають…

Теплий вітер хвилі підійма -
то розбудить нас,
то заколише…
Божечку, а завтра - вже зима!
І роки у спину важко дишуть...

Щоб життя убачалося раєм,
не змарніло від горя чоло,
вір у те, що сьогодні немає,
лиш для того, щоб завтра було!

В щастя повінь, що падає з висі
на цілющі отави-луги,
поки мрії і помисли чисті
не завіяли смутку сніги .

У любов золоту, невблаганну,
материнську, божественну - вір.
Хай душа воскресає рахманно,
всім незлагодам наперекір!

В безкорисливу дружбу навічно,
у добро, милосердя сльозу,
в щире слово і пісню ліричну,
вишиванки барвисту ясу.

Хай надія у серці щоденно
пломеніє допоки жива,
доки сяє у небі блаженно
Божим промислом Зірка Різдва.
2019р

Коли догоряють багаття й світила
і скніє душа під лахміттями тіла,
а відчай голками проколює мозок,
я рву павутиння думок-поворозок,

що міцно тримають засади, закони
і надсвітлових швидкостей заборони,
щоб кожен у колах земних видноколів
з хаосу довкілля геть не збожеволів.

Але за кордонами мозку і серця
приборкання хаосу зветься мистецтвом.
І падає в нього – таке безголове! –
щось кольором, нотами… Й натяком слова.

2019

Ген літо скликає коней
Із річки жадань заснулих,
Долоню до хвилі тулить,
Долоні вода солона.

Ген хмара – така, як птиця,
Така, як окраєць ночі –
Вертається з косовиці,
На віях несе листочок.

А літо стоїть над полем,
В траву застромивши гребінь…
І ніби всього ж доволі,
А начебто вже й не треба

Ні плину очей заснулих,
Ні туску долонь незнаних.
…До гриви душа притулить
Червону жоржину рани.

2019

Трамвай реве. Біжить. Минає всі будинки,
Магазини, музеї, шумні кав’ярні.
Плаче. Гіркими сльозами.
Він хоче спочинку.
Він хоче поспати.
А в нього все лізуть
З брудними ногами –
П’яні.
…наздоганяю, хапаюся за ненадійні дверцята
І обриваю шматочок фарби із них.
Бачу, як щось витікає із рани.
Це сльози його чи кров?
[крик].
…штовхають у спину.
Б’ють кулаками.
І проливають спирт.
Дверцята скрегочуть, під тиском рук.
Мене давлять сльози:
Не можу знайти
шмат фарби дверцят, що я зірвала.
Їм певно болить.
Цілую іржу, щоби згоїти рану –
Вона лиш ще гірше кровить.
Збиває із ніг.
Хто? Що?
Кінцева зупинка.
штовхають у спину.
Тримають
міцно флягу з спиртним, щоб не пролити знов
(бо грошей на новий нема).
І вибігають дико з трамвая.
(У мене болить спина).
Лишилась сама.
Виходити треба.
Завмерла. Ноги не йдуть.
Шукаю шматочок, що я обірвала…
Бо інші знайдуть і викинуть.
А я б ще змогла врятувати
Трамвай.

• •
Свыше оставлена - в чаще упрятана,
В норах и гнёздах, в закраине воронов ,
Водах, листвой прошлогодней настояна,
Мохом зелёным, ветвями сплетённая,
Корнями сдержана, светом напоена,
Тьмою обласкана, куплена-краплена -
Тайна и Явь, не оружие воину

Горіхи падають. Батистова печаль
під ґанком —
серед листяної збруї.
Червінчиком — осіння пектораль,
тремтить дощем
та зрілий плід цілує.
Горіхи падають. Овально так лежать,
коричневі
усмі́шки гублять щиро…
І позіхає хмар важка печать:
путівку літу передбачив
Ирій.

2017

Сумом наповнені Осені очі:
Інколи навіть сльоза заблищить.
Погляд мінливий; вуста зашепочуть:
Будьте уважні! Загрозлива мить!

Холод охоплює плечі відкриті.
Листя знеможене падає вниз!
Буря ламає, пошкоджує віти.
Свій норовливий показує хист!

Та ненадовго, зігріє надія:
Бабине літо жовтневе іде!
Дотиком ніжним наразі зігріє
сонячний промінь: теплом надихне!

26.09.2019
Свидетельство о публикации №119092608118

Старе вино в міхи нові переливаю.
Колись воно гуло і вирувало...
Настояне на почуттях і мріях,
Воно й сьогодні грати не вгаває…
В нових міхах вгамуватися не вміє.

Розділ 1. Поцілунок Евтерпи

Вінок 2. Муза першого кохання

1.
Супутниця у пекло і в едем,
Моя богиня золотих ілюзій
Крізь грози та сніги мене веде
По лезу болю, по буремній смузі.

Її п’янка краса не має меж,
Як вітер-вічність у стрімкому русі.
Весна – найкраща із її одеж.
Вона – лісів казкових мавка руса.

Царівна із незайманих дібров
У серці грала неземні мотиви,
Бриніла дзвоном потаємних мов.

Лиш раз в омані я була щаслива,
Коли уперше принесла любов
Чаклунка-муза, дивна і зваблива.

2.
Чаклунка-муза, дивна і зваблива
Цілунками вітрів збудила німф.
Амуру нашептала хитра діва,
Щоб вистрілив у серце він мені.

Кохання розлилось магічним співом,
Заграло сонцем на алмазах снів.
Купались хмари в небесах мрійливо
І танув смуток, як останній сніг.

Хоч зник давно міраж у піднебессі,
Вінок із дивних мрій душа плете,
В повітряних палацах служить меси,

Оживлює надій піщаний степ
І радість шле весні на всі адреси,
В поезії відродженням цвіте.

3.
В поезії відродженням цвіте
Забуте щастя і наївна віра.
Шукаю серед сотень тез и тем
Таємний сенс, загублену Пальміру.

Ще глибше корінь смутку проросте,
Бо жити не вдалося за Шекспіром.
Не повернеться юність, а проте…
Хай в серці не змовкає ніжна ліра!

Твій образ пронесу через життя,
Любове, незбагненна і сяйлива.
Я знову піднімаю білий стяг

І відчай у сльозах блищить зрадливо.
Та спогад про високі почуття
Весні у коси заплітає диво.

4.
Весні у коси заплітає диво –
Небесні стрічки – вітер-чарівник.
Вдягнулись вишні у вбрання цнотливі,
Зеленим шовком простяглись лани.

Мов райдуги чудесні переливи,
Мене коханий образ полонив.
Спинивши час, моя душа тремтлива
Дивилась наяву казкові сни.

Там юнь хмеліє в пелюстках жасмину,
Сіяє неба голубий етер.
І співом торжества дзвенять долини.

Стрічає травень чарівних гостей.
Солодка мрія над полями лине,
Розкидує насіння золоте.

5.
Розкидує насіння золоте
Богиня-муза по ріллі натхнення.
Врожай, мов скороспіле вар’єте,
Чарує водевілем нескінченним.

Сади вишневим снігом замете.
Втече із серця хаос і буденність.
Моїй душі – паломниці пустель –
Весна відкрила райські одкровення.

І солов’їний спів мене зцілив –
Мелодія палка і чарівлива.
Не знала я донині більших див.

Вривається ріка життя бурхливо
У чорне море весняних полів,
Дарує сходам життєдайні зливи.

6.
Дарує сходам життєдайні зливи
Полотен-хмар молочна акварель.
Весна така замріяна й вродлива
І манить в щастя, ніби спів Сирен.

Дощі весняні мерехтять грайливо
На оксамиті молодих дерев.
Шаріють квіти, наче юні діви,
Читають в небі чарівний катрен.

Красою диво-травень зацілує,
З уламків сонця чудеса складе.
Його слідами, як у сні, іду я.

Сховалась вічна молодість, та де ж?
Сріблястий вітер дивні сни малює,
Одвічність, як мереживо, пряде…

7.
Одвічність, як мереживо, пряде,
Весна душі, квітуча і дитинна.
Найкращу із коштовних діадем –
Віддам любов у дар палкій богині.

Я безліччю оманливих путей
Іду в її казкові володіння.
Куди мене ця стежка заведе,
До істинного раю чи до згину?

Мій храм – кохання, муза – божество,
Водночас і могутнє, і вразливе.
Веде хмільних ілюзій хоровод

Мелодія розбурхано-чутлива,
Пронизує вогнем усе єство,
Зірками пише полум’яне чтиво.

8.
Зірками пише полум’яне чтиво
Любов моя в полоні небуття.
Кохання самовіддане й тужливе
Не дасть душі вступити у сміття.

Та жде вона того, що неможливо,
І змінюється пристрасть каяттям,
А зоряна мелодія фальшивить,
Штовхає відчай у пітьму безтям.

Я скорена і зцілена любов’ю.
Коханий образ у мені болить
Високою печаллю і жагою.

Дзвінкі акорди золотять блакить.
Та доля ріже серце осокою,
Хоч голос мрій, мов океан, шумить.

9.
Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
Едем заріс терновими кущами
І світлих прагнень перетерлась нить.
Тепер бездонна прірва поміж нами.

Хоч ватра почуттів іще димить,
Колючий біль замів любов снігами.
В обіймах невблаганної зими
Прообраз музи неминуче тане.

Та я збираю у стерні зірки,
Перлини підіймаю із болота.
І знов нектар жаги стає п’янким.

Та вирок на душі перо виводить.
Гріхи трояндам точать пелюстки,
Пітьму оман таїть небесна врода!

10.
Пітьму оман таїть небесна врода,
Та я із музи маску не зірву.
Богині оду заспіваю всоте,
Вона ж не чує, бо не має вух…

Душа палає від жаги-спекоти,
Напнув Амур укотре тятиву,
У морі долі не знайду оплоту,
Вже стільки літ немов і не живу.

Шукаю солов’я поміж вороння.
По серцю чорне пір’я шурхотить.
О, де ти, весно – музико безсоння?!

Любов і розум укладають мир,
Та знову самота зловіще дзвонить.
Обріс шипами травень-оксамит.

11.
Обріс шипами травень-оксамит.
Любов – коротка і сумна новела.
Весняний птаху, чом ти став німим?
Без тебе душу замела пустеля.

Сльозами ранок сни мої умив.
Розмилися травневі акварелі.
Та почуттів іще горить кармин,
Надія мерехтить в кінці тунелю.

Мотив жалю пронизує, мов грім.
Минуле кличе в казку і полонить.
Ходжу в собі, як бідний пілігрим.

Стирає час руїни Авалону.
Хворобить серце безголосий крик –
Отрута забороненого плоду.

12.
Отрута забороненого плоду
У венах лихоманить, наче жар,
По колах пекла у едемі водить.
Нестримно мчить увись душа-Ікар.

То хто ж ти, музо – горда і холодна?
Ловлю даремно сновидіння хмар…
Долаючи фантомні перешкоди,
Я не впіймаю ефемерний чар.

Затих мотив, що грав на скрипці квітень.
І втомлена весна в Аїді спить.
Тускніють зореписні заповіти.

Лиш чути дзвін Пегасових копит.
І знов краса палкого пізньоцвіту
Жагою і наснагою кипить.

13.
Жагою і наснагою кипить
Нектар із літер і хмільного болю.
Мій меч – це слово. А на серці – щит.
Життя моє – війна. Пора до бою.

Хоч золото фальшиве скрізь блищить,
Безцінний скарб я освячу журбою.
Іду тернистим шляхом самохіть,
Та музикою неба рани гою.

Пегас гарцює, рветься до зірок,
З ріки безсмертя п’є студену воду.
Цей дух земне тяжіння поборов.

Він – виклик долі, боротьба і спротив.
Немов самотній геній і пророк,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

14.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Кохання перше – зоряний пролог.
Міцніє пристрасть у медових гронах.
Струмок натхнення все ж не пересох.

Шукаю на Парнасі Аполлона,
Не знаючи, що він давно не бог…
Розставлено моє життя по лотах,
А райський сад покрив гріховний мох.

Немає принца, тільки кінь є білий –
Цих віршів неосмислений тотем.
Від музи відректись я не зуміла.

Вона – мого жалю солодкий щем,
Стражденна ніч і рятівне світило,
Супутниця у пекло і в едем.

МАГІСТРАЛ

Супутниця у пекло і в едем –
Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
В поезії відродженням цвіте,
Весні у коси заплітає диво.

Розкидує насіння золоте,
Дарує сходам життєдайні зливи,
Одвічність, як мереживо, пряде,
Зірками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
Пітьму оман таїть небесна врода.
Обріс шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою і наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Він цілував їй кожен пальчик,
До себе ніжно пригортав
Та зізнавався у коханні,
Що кращої не зустрічав.

У неї тьохкало серденько,
Мов соловейко у гаю,
Бо думала, що вже нарешті
Зустріла доленьку свою.

Та час минав і холодніші
Ставали їхні почуття,
Вже у вечірній літній тиші
Не чулося серцебиття.

Чомусь з"явилася байдужість
Одне до одного у них.
Значить кохання і не було,
А спалах пристрасті згорів.

2019 р.

Непривітне, як списи данайців,
катаклізмами повне, як хвилями, море,
де строфою сапфічною б'ються об берег
хвилі солоні.

так і він* у далекім краю, може бути,
під оливою спить і уже не проснеться,
так і не дочекавшись на човен феаків
та Невзикаї**.

Ми не віримо, що він колись повернувся,
позабувши всі межі заради Ітаки,
де снігами з вершини порізано Понту
виючий берег.

Де нема ні добра, ні кінця, ні початку,
де по ночах богів в невагомій безодні
наче знову руно золоте в піні моря
плещуть Плеяди.

Мандрують небом
хмари перелітні.
Горласта осінь…
Поле-немовля…
І гублять листя
зморені дровітні —
цілує згубу
скроєна рілля.

2017

Батьківський дім, як празникова хустка,
Бо в нім на стінах квітли рушники...
Та нині в хаті й біля неї – пустка,
По світу рід, а в небесах батьки…

А сад вродив, що навіть гнуться віти,
Калини грона зашарілись враз.
Антонівку любили наші діти,
За пазуху і вмить на перелаз.

Ділилися усі. А скибку хліба
Мочили у воді і в цукор! Ох!
На лаві біля нашої садиби
Так смакував дитячий наш горох.

Всі ноги в ципках, та які щасливі,
Були в дитинстві діти і батьки.
А барканові найсмачнющі гливи,
А мною вмить придумані байки!

Все відбуло. Вже відродили дулі.
Нащадки всі по селах і містах.
Та в пам’яті живуть Віруні, Улі…
У вирій відлетів дитинства птах.

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиком з Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє із Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.
Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він? Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?

Пухнастий сніг, неначе дим,
Стікає ручаєм по голці...
Погнулись лати і щити
На душах вбитих переможців.

Вітрище поземку несе,
Вдягає горб в могильні шати...
Зате живе команда "ЗЕ",
Прилипла намертво до влади.

Поклав на плечі руку Марс
Та я у смерті взяв відпустку.
За тишу люту заховавсь,
Аби не з'їхати із ґлузду.

А час намотує думки
На заржавілі веретена.
Цей світ, розбитий на скалки,
Порізав Україні вени.

А погань підло б'є з гармат,
Стріляє зрадою у спину.
Руду спинити сил нема,
Бо я не Бог. Лише людина...

26.09.2019 р.

Якщо примарні тіні плетуть свої тенета,
Однаково безсилі естет і щирий цинік.
Думки скувало страхом у вигаданім гетто,
Коли іде назустріч звичайний день осінній –

Отой, що зневажає художника й поета,
Спиняє міражами і віддаляє фініш
І дням, що йдуть позаду, вручає естафету,
Аби і їм ввижались розпливчаті видіння.

Проте невідворотність всього, що має статись,
Смішить передчуттями, яким не йметься віри,
І кожна мить, мов промінь, який запанібрата

Із простором і часом, шалено мчить ефіром.
А дивовижний задум – азартний провокатор –
Миттєво позбавляє розважливості й міри.

2019

Як не горюй, не молодіє тіло
і піруети юної пори
не повторити, як би не кортіло
побігати ногами догори.

А що робити як неначе треба
і ніби не витримує душа,
аби із нею на руках у себе
забацати на дроті антраша?

Аби земля ходила під ногами
і засіяла зорями над нами
жадана і довершена краса,
коли і сонце можна покрутити,
і ради цього, і на цьому світі
із юності вертають чудеса.

09/19

Над рікою туман, мов димок сіруватий,
Бо вода іще тепла, повітря вже зимне
І почав іще дощик дрібний накрапати.
Це пора така нині похмура осіння.

Сонце викотиться гарбузом жовтуватим,
Промінці розсипать буде золотом в небі.
Ось тоді і туман почне вмить розтавати,
Лише хвильки малі цілуватимуть берег.

2019 р.

Не приручай до себе, з мене досить
і крихти із долонь, і божевілля.
До кривди - слово, а до правди - миля,
не знатиму, хто напував чар-зіллям,
вночі розчісував йоржисті коси.

Ділив тебе із тим, хто тілом кращий,
стелив на  гострі леза гобелени.
А я для тебе - забуття студене,
весна свавільна, папороть зелена,
осіння злива, чи душа пропаща?

Вінок терновий одягну...Не віриш?
І я не впевнена, так важко лати,
що серце зігрівали  віддавати,
ховати за усмішкою стигмати,
за грішною сльозою очі сірі.

А хочеш, бірюзовим небом стану?
Лісним повітрям. Дихай, ще не зимно.
Сплете ще баболітник павутину,
запалить купину неопалиму.
і подорожник  прикладе до рани.
2019р

За кусень хліба й дрібку солі
Не схочу слави я і волі,

А за дешеву ковбасу
Червоний прапор піднесу.

За новомодний плащ із шкіри
Зречуся мови я і віри.

За легкову автомашину
Навік забуду Україну.

І стану гордо в повний зріст
Я – справжній інтернаціоналіст.

1990-2019

Циганський дощ злигався з вітром,
промчав до сонця – і назад!
З туману хмар нацупив хитро –
й заграв ураз на інший лад:
завівся зливою густою,
стіною непроглядно став –
і над землею й над водою –
то падав ниць, то виростав!..

Отак і ти, моя вар’ятко!
Фанатко театральних площ!
То затанцюєш, мов дитятко,
дрібнéнько, як циганський дощ,
то вихором зірвавши одяг,
чужу увагу прикуєш
і, ледве викликавши потяг,
холодним душем обіллєш!..

Чом ти мінлива, мов погода,
й кмітлива в межах слів і див?
Невже природа винна й врода,
якою Бог не обділив?
І навпаки – чому постійна
в усіх відхиленнях своїх?
Можливо, дійсно, врода винна –
та й просто так, про лю́дський сміх?..

Ані доко́рів, ані прощ.
Твоя душа – циганський дощ!

22 серпня 2002 р., Богдани́

Пролог

Вінок 1. Сон Пегасових долин

1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
А він для неї лиш слухняний раб…
Мов тінь шовкова, на серця находить
Незвідана володарка пера.

Майстерно грають пальці ляльковода
По клавішах душі, по струпах ран.
Із розуму мене чаклунка зводить,
Ласкаво мною править мій тиран.

Богине, о моя солодка муко!
Ти – ідол і святий іконостас,
Палке натхнення і важка розпука…

Ніхто повіки не розділить нас.
Не заглушать брехнею чорні круки
Із піднебесся таємничий глас.

2.
Із піднебесся таємничий глас
Мене покликав у світи незнані.
Бунтарської породи мій Пегас –
Стрілою мчить у золотих туманах.

Він буйний і слухняний водночас,
Милує око витонченим станом.
Нас вітер між зірками обвінчав.
Штормлять у серці вірші-океани.

Та вдача непостійна у коня –
То рветься в небо крізь лиху негоду,
То чахне на папері сонний ямб.

Фальшивою стає святкова ода.
І так завжди циклічно-навмання
Душа в мистецтві пілігримом бродить.

3.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Мов корабель, загублений в штормах.
І манять серце небезпечні води,
Зорить стихія чарівних примар.

Таємні мрії дістає зісподу
Підступна та принадлива пітьма.
Огорне розум знов п’янка дрімота,
А тиша скаже все, хоча й німа.

О музо, нерозгадана Сирено!
Твій спів я чую з Тартару мовчань.
Малюю вічність у думках буремних.

Моя гаряча музика-свіча
Лоскоче серце солодко і щемно,
Ламає простір і спиняє час.

4.
Ламає простір і спиняє час
Натхнення, ніби полум’я магічне.
Хмелію, музо, від твоїх причасть,
Що двері відкривають в потойбіччя.

Тобі не треба пафосу й прикрас,
Ти, мов троянда, пишна і велична.
Та біль я відчуваю повсякчас –
Любов до тебе вірна і трагічна.

Колю долоні об шипи краси,
Та знов тасую цю печаль-колоду.
Чаклунко, в забуття мене неси!

Нехай на полі мрії терен сходить,
Душа на вістрі чистої сльози
Пізнає у стражданні насолоду.

5.
Пізнає у стражданні насолоду
Лиш той, кому нечутний часу плин.
Прочинить муза золоті ворота
У дивну казку чарівних долин.

Поет своєму серцю не господар,
Та все ж надія постає з руїн,
Що переллється у красу скорбота
І медом стане дум гіркий полин.

Іде він до божественної зваби
Крізь натовпи зневажливих гримас.
Земні митарства – надважкі етапи,

Бо перли не оцінить свинопас.
У рай чи в пекло самоти потрапить
Співець добра, паломник на Парнас?

6.
Співець добра, паломник на Парнас,
Що натовпом освистаний і гнаний,
Збирає у снігах натхнення ряст,
Хоч осінь смутком почуття багрянить.

Він сіє в душах істину щораз,
Та кожен вірш, мов невигойна рана.
Рябіють небеса від чорних ряс –
То ворони-думки снуються-тануть.

Хоч зброя у митця – краса й перо,
Криваві та важкі його походи.
Чорнилом на папері гусне кров.

Приречений поет на біль від роду,
Стражданнями ограниться добро,
Хоч глумляться навколо гріховоди.

7.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
Вже краще ззовні бути, як усі,
Бо злісні очі не побачать цноти,
Помітять ваду навіть у красі.

Лихі плітки шалено хороводять,
На рани сиплють «судді» бруд і сіль.
До серця підповзе змія-нудота,
І кожне слово, мов удар коси.

Та хрест буття поет несе терпляче.
Його натхнення – відчай та екстаз.
Поезія – це світло для незрячих.

У хаосі буття дороговказ
Душа натхненна крізь пітьму побачить.
У чистоті ограниться алмаз.

8.
У чистоті ограниться алмаз –
Дарунок мій для музи-королеви.
Зітчу для неї шати з пишних фраз,
Наллю нектар у келих кришталевий.

Хоч за спиною лиш ідей запас,
Моє багатство – то розмай травневий.
Щоб жар натхнення у душі не згас,
Вона співає, як востаннє лебідь.

Та, може, ці рядки не варті сліз,
І вічної краси у них немає?
І не знайду я правди на землі,

А небо не відкриє світлих таїн?
Володарці пера – земний уклін.
Чому ж богиня небуттям карає?

9.
Чому ж богиня небуттям карає?
Невже їй мало жертви самоти?
Збираю в тишині рядки-врожаї,
Та радості не можу віднайти.

Грайливо муза у пітьму пірнає,
Дарує серцю золоті меди.
Чаруючи магічним дивограєм,
В тенета манить неземний мотив.

Розбилася жага на міріади.
Душа до тебе крізь туман іде,
Зваблива мавко, чарівна дріадо!

Ти – згуба і пристанище святе.
Людського щастя не дано пізнати!
Навік натхнення спокій украде!

10.
Навік натхнення спокій украде.
Поезія, як вогняне свічадо.
Та полум’я моє таке бліде…
Осиплються надії зорепадом.

В омріяний едем душа бреде,
Хоч змія там давно лукава влада.
А муза знову загуляла десь.
Ведуть до згуби всі стежки-принади.

Мабуть, не врятуватись від облуд.
У серці обнялись краса з одчаєм.
І власна совість – мій єдиний суд.

У сумнівах гнітючих я згораю,
Та віршами розквітне біль і сум.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

11.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.
Чому ж ти, музо, вибрала мене?
Оманою в думки мої вростаєш,
Як марево солодке і хмільне.

В твоїх очах бурлить жага розмаю.
Врятуєш чи жорстоко проклянеш?
Ти – сон столітній, де всліпу блукаю
Гаями мрій, забувши про земне.

Святу печаль і каяття пізнала,
Співаючи у терні день-у-день,
А в серці запеклось отруйне жало.

Хоч всюди кривда і злоба гуде,
Мелодію краси душа скрипалить,
Із болю виростає сад чудес.

12.
Із болю виростає сад чудес
На полі, переораному смутком.
Із попелу фантом краси воскрес,
Хоч долі та років не повернути.

В душі поліфонія дивних мес,
А серце знову п’є нектар-отруту.
Сонети, мов послання без адрес.
Поезія – і сповідь, і спокута.

Здіймуться вірші у казковий літ,
Де сотні мрій на лірах щастя грають.
Там кожне слово – плід, не пустоцвіт.

Бурлить натхнення світлом водограю
І музи полум’яний заповіт
На подвиги пера благословляє.

13.
На подвиги пера благословляє
Поезія, найкраща із богинь.
У царстві золотого дивокраю
Поет врятує душу від нудьги.

Земні облуди, ніби чорні зграї,
Пітьмою обступають навкруги.
Та муза у раю мене стрічає
Із яблуком спокуси і жаги.

Хіба є огріх у красі невинній
Чи в тім, що серце вічно-молоде?
Хай краще у ілюзіях загине,

Ніж від людської зради пропаде!
Веде мене до неба крізь руїни
Супутниця у пекло і в едем.

14.
Супутниця у пекло і в едем –
Мій привид, що не має статі й віку –
Хто серце їй на вівтар покладе,
Повік від самоти не знайде ліків.

Із римою у нас міцний тандем.
Печаль і радість, мов кумир дволикий.
Душа у вічність, як у сон, впаде,
Як в океан житейський долі-ріки.

Я не збираю лаврів і похвал.
Кидаючи красу сліпим на осуд,
Дивлюся, як життя проходить бал.

У пам’яті пече нестерпний осад,
Та слово вознесу на п’єдестал.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

МАГІСТРАЛ

Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Відчуваю себе
шкарубкою до скону
долонею,
де за кожен пучок
зашпортнувся дволикий
поріг.
… Хризантемно цвіте
начудована літа
заслоненням
вереснева стопа ―
як молекула з Божих
доріг.

2017

Лише відчуєш мандрування щем,
Не відкладай своє життя на завтра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра.

На видноколі гроняться світи,
Їх таїна так манить за собою,
Лише вперед ми будемо іти, вперед іти,
Із нами ти не матимеш, спокóю,
Лише вперед ми будемо іти, вперед іти,
Із нами ти не матимеш, спокóю.

Не зупинити сонця коловерть,
Не загасить вогні у наших душах,
Ворожу силу виженемо геть, далеко геть,
І не дамо гармонію порушить,
Ворожу силу виженемо геть, далеко геть,
І не дамо гармонію порушить.

На одностроях – безлічі відзнак,
Час пластувати й далі нам невпинно,
Лиш сонця тінь простелиться навзнак, в росі навзнак
На Богом даній вільній Україні,
Лиш сонця тінь простелиться навзнак, в росі навзнак
На Богом даній вільній Україні.

Лише відчуєш мандрування щем,
Не відкладай своє життя на завтра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра.

20.09.2019
Харків-Київ

В житті погасла радісна парцела,
За обрій впало сонце-колобок.
Не хочу каші, настрій невеселий,
А винувата - капосна любов.

Купив коханій лантуха картоплі,
Кажу: - Богине! Гамай, не журись!
У відповідь - колоратурні воплі,
Розплакався у люлі спиногриз!

І, бачу, не жартує! Стала в позу
Без Обручки та шлюбного вінка.
А я ж від серця ці дари підносив!
Аж покривив з натуги горбака!

Тепер ані цицьок, ані м'якушки,
Без цукру чай, у плісняві сухар.
Осиротіла у дружини пуща,
Ворона за вікном надгробно "Ка-р-р!".

Та виправився! Бабину заначку
Розворушив, знайшов у перлах цеп.
Віддав жоні...всміхається! Не плаче!
Мені на руки із розгону "Геп!".

Усе "зер гут". Розстібую халатик,
У рай між ніг розвідую путі...
На вродини даруйте діаманти,
Або каблучки. Звісно, золоті.

24.09.2019 р.

Віч-на-віч щастя слухаю сонет,
мій візаві - ясний, багатогранний.
Твій поцілунок - бурштиновий мед,
смакую ніби вперше і востаннє.

У погляді хмільних бузкових чар
від магнетичності не відірватись.
Збираю серця ніжності нектар
з твоїх долонь любистку, рути, м'яти.

Вдихаю Неба свіжий аромат
і за мовчання дякую й розмови.
Рожево квітне яблуневий сад
на чуйній території любові.

Годинник зупинився  у душі.
на позначці дванадцять в напівтиші.
Заграй, на чорно білі клавіші
лягають неповторним вальсом вірші.

2019р

 











 

 


 

 

Раділа Раша, Трамп шумів,
Порохоботи нагнітали,
Кремлівський кум інтриги плів
І вже "тваринки" бунтували.

Цю ситуацію важку
(Ще поки тихо на Майдані)
На Потомаку бережку
"Рішав" Єрмак із Джуліані...

23.09.2019

У точці перетину наших світів -
електромагнітні бурі.
Напруга висока,
як ти і хотів -
падіння фортечних мурів…

Ні грому,
ні спротиву -
лиш прийняття,
як мультидуховний спалах...
На лінії дотику смерті й життя -
я сонячним вітром стала…

Лови моє дихання -
не обпалю,
бо я на твоїй орбіті...
Точкою зіткнення - тихе
“люблю”,
займається день над світом...

Зграй керунок пере-
літний…
Хто «приріс» до мене –
рідний.

Хто в неволі – відпу-
скаю.
Як любити сліпо –
знаю.

Засвічу свічадо
Бога.
В щастя – нелегка до-
рога.

З горя – понад краєм –
вгору.
Хто мене кохає –
поруч.

24.09.2019

Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
Ані бе, ані ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.

Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
Не обвисли думки від безсилля, бо це - святотацтво.
Під небесним шатром чути ахи і стукіт сердець,
Славить бога снаги у алькові Еротова паства.

Чую музику сфер, водоспади амріти гримлять,
А журливий Ісус посміхнувсь, як побачив мій писок.
Де любов - там і Він. Утікає вся чортова рать,
Посварився мізинцем лише на гурток одалісок.

Я, напевно, святий, бо засіюю ниву життям,
Я, напевно, пророк - бачу долі майбутні зерняток.
Поспіх зайвий в трудах, бо не буде зі збіжжя пуття.
А у мене - тіп-топ. Пишний лан вам лишаю у спадок.

Вірші сіє народ, я нікого у цім не виню,
Поки Єва ще спить - я і сам борзописець моторний.
Опус цей допишу та у пазуху знову пірну,
Повторю з Камасутри священної номер коронний.

23.09.2019 р.

Утіште!

Знесла яйце в стодолі курка півню,
А я на мудрість нагострив перо:
Якщо вже цілувати - то богиню,
А пити - бренді чи гарячий ром.

І хай не умовкає чарок дзенькіт,
А руки обнімають стан гінкий.
Сироватка - це пійло для хореньких,
А ми дебелі, в салі хлопаки.

На повну жити - це таки наука!
А я - учитель! Гуру! Викладач!
Настоянка - на ранок (гарна штука!),
А на обід - вишневий спотикач.

І хоч давно зносилися обнови,
Зате у барі - Коблево, Шабо.
Лише от ніс чи зизий, чи бордовий,
І на похмілля голова бо-бо.

А королева - це для мене мрія,
Порвалася резинка у трусах.
А спирт підступно склеплює повії,
Сьогодні, як і вчора, знову сам.

Не складуються пазлики докупи,
Від слізок самоти вогка щока.
Якщо ковтну - ізнову ляжу трупом:
Жінки! Утіште в горі пияка!

23.09.2019 р.

знову про любов!

В ліжку ридма ридає Ерато,
У Пегаса порвалась шлеЯ.
Не пишіть про кохання, дівчата!
Для цієї роботи є я!

По Венері, піїте, не повзай,
Закусаю, неначе піт-буль.
Бо кохання - це тема серйозна,
На кошлате недбальство - табу.

Знову строчиш про циці м'якенькі
Та цілунки жаготні в кущах?
Ось візьму сатиричні обценьки
І смикну, щоб талант запищав

Та писати утік про природу
Чи про вітер спесивий між щогл.
Досить Еросу-звабнику шкодить!
Калапуцяти годі ніщо!

Я у гніві - собака скажений!
То кортить пописати чи нє?
...точить зуби колега на мене
Та каміння у пазусі мне.

23.09.2019р.

Покара

Безсюжетне мливо - що пеньок трухлявий,
Трохи про природу, трохи про любов...
Хай читач щасливий каже майстру "Аве!",
Я уже нездатен, голова бо-бо.

Модернову кашку спробуй - може звикнеш...
Флейта не у моді, в тренді козобас.
А у мене чисті поетичні вікна,
На переднім плані у цвіту Парнас.

А різьба нечиста. СкАбки у долонях,
Слово - горбкувате, рими - хай Бог ми...!
Потопив учора здуру епігонів
І за самострату снію у тюрмі.

Сам засів у клітці. Є цепок, намордник,
Аби не кусався та не гавкотів.
Без сатири ліпше пишеться народу,
В ґузно критиканство й гумору батіг!

А тюрма залізна. В самий раз для суму,
Ех, мені б до пари антилопу гну!
В мисці бачу віршик - добрячок підсунув,
Аби з голодухи ніг не простягнув.

24.09.2019 р.

Я покидаю місто, як Тесей
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, й Аріадну – муркотіть
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
якраз тоді підлаштував цю стрічу,
коли ми, в центрі справивши діла,
волочимо вже пустирищем добич,
навіки ідучи із цих місцин,
аби ніколи більше не вертати.

Так чи инак, убивство є убивством.
А смертним ополчатися на чудиськ.
Та хто сказав, що чудиська безсмертні?
А у погорді жаден щоб не міг
себе від переможених різнити –
Бог збавив нас цієї нагороди
(подалі віч і торжества юрми),
і мовкнути велить. І ми відходим.

Тепер уже і справді – назавжди.
Нехай у змозі люди повертатись
туди, де злочин коять, а туди,
де глуму не уник – ніхто не може.
І в цьому пункті задум Божества
і наші почування від принижень
настільки ідеально співпадають,
що лишилось за спиною все: ніч,
огидний звір, юрми гучне радіння,
вогні осель. І Вакх на пустирі
голубить у обіймах Аріадну.

Одначе доведеться повертатись.
Дістатись, дастьбі, огнища свого.
І путь моя не омине це місто.
Дай Боже, щоб не трапилось руці
меча тоді двогострого, бо місто
зазвичай починається для тих,
хто мешкає у нім, від середмість
і веж їх.
А чужинцю – від околиць.





------------------

Як мелодійно серпень накрапа,
Як абрикосово! О!Як грушевоп*яно!
Як Ваші пальці на фортепіано,
Як Ваші па...

Ви ніби Бог танцюєте,юначе.
Ви граєте...Ви граєтесь,як Біс...
І я до смерти Вас боюсь.Одначе-
На біс!

Тікаю в серпень від усіх сум*ять,
Лиш тінь моя у літа на окрайці.
О!Ваші пальці...Ваші теплі пальці
Тремтять...

Вчора відлітали журавлі,
а сьогодні ми -
по різні сторони…
Так уже бувало на Землі.
І душа перебродила штормами.

Не зникай так швидко...
Обійми.
Чи людьми, чи долею так велено...
Журавлі повернуться з зими,
але ми -
нічого не повернемо.

Без дум серйозних, може б і прожив
Своє життя, щасливо й безтурботно.
Але чи личить бути ідіотом,
Коли країна власна на межі?

В раю цвітуть хурма, айва, гранат,
А тут - у пеклі - трупи, гільзи, рани...
Мені не бути ліриком нірванним -
Коштовний дар поцупила війна.

Удовин плач зірвався на фальцет
За тим, хто в небеса злетів завчасно.
Сьогодні тризна. Тихо совість власна
З журбою розмовляє тет-а-тет.

Мене до світла, Боже, погукай!
У казку забери без краплі правди!
Затиснув серце знову біль утрати...
Писати годі, бо тремтить рука.

23.09.2019 р.

я з морем у самотньому човні
зітхає море одиноким звіром
ми знову один одному повіримо
і знов слова залишаться – мені…
голодні сенси питимуть мене
як молоко імперської вовчиці
їх лапи вигинатимуть ключиці
любов дитяча будь-кого розпне…
неси мене, о водо, в синю тиш
у слухання предвічного покою
нічого я не заберу з собою
і ти усе облиш… усе залиш…
і ми зіллємось… виллємось в ніщо…
де Бог іще не починав роботи…
і може там – розчиняться скорботи…
як обтрушу я порох з підошов…

Тут ночі приходять швидко і стають сірі як дим
Тут пахне печаллю і тільки трохи дощем
Ти вдихаєш бабине літо і тобі стає тепло з цим
Забуваєш закрити в квартирі вікно а там
затікає вересень за шпалери. Ти торгуєшся з ним:
Віддай мені, вересне, літа ще?
Ні, каже. Не дам. Не дам.

Тут вода блищить і птахи покидають свої місця
Залишають порожні гнізда, і світанки теж
І прогнози такі що тумани там без кінця
Але ж все за планом, все за правилами, авжеж
Ось тобі трохи моря, чебрецю, білого винця
на терасі в келиху, що від холоду аж дзвенить.
Але потім, будь ласка, прийми гінця.
А з ним прийми звістку, що літа тобі- ще мить.
І нема більше літа, скаже тобі. Нема.
Так влаштовано все у світі, за правилами двома.
Перше - море, сонце, вино, пісок, тераси, любов.
Друге - вересень, тумани, тумани, тумани, зима.

2019

1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.

2.
Супутниця у пекло і в едем –
Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
В поезії відродженням цвіте,
Весні у коси заплітає диво.

Розкидує насіння золоте,
Дарує сходам життєдайні зливи,
Одвічність, як мереживо, пряде,
Зірками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мрій, мов океан, шумить
Пітьму оман таїть небесна врода.
Обріс шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою і наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

3.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Магічна сила волі та краси.
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
Навіщо маниш у казкову сіть?

Не скаже правди неземна істота,
Хоч має сто облич і голосів.
Вона для серця найсолодший дотик,
Для спраглої душі нектарний сік.

Навік мене безсонням полонила
Мистецтва непохитна цитадель.
Фантазії богиня пишнокрила

Шляхами самозречення веде.
В пітьмі палає золотим світилом
Окрилена жага палких ідей.

4.
Окрилена жага палких ідей
Здіймає всеосяжну бурю літер.
О музо, королево юних фей,
Ти янгол мій і безсердечний ідол.

Пекучий слід лишає твій єлей.
На тебе нарікати чи молитись?
Без пісні серце, ніби соловей,
Смутніє в марноті та нудить світом.

Навіщо зловтішаєшся з невдах,
Даруючи фальшиву нагороду?
У клітці рим співає гордий птах…

З тобою не порушити угоди
Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
Підкорює душа круті висоти!

5.
Підкорює душа круті висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-Сізіф під гору камінь котить.
Вершина – потойбічна таїна.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди і гріховних знань,
Цвіте натхненням і красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дразнила, хитра музо,
Дала вінок із чорних орхідей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди і ніде –
Моя любов – святиня і спокуса –
Самітницею ставши для людей.

6.
Самітницею ставши для людей,
Тремка душа сама в собі блукає.
Натхнення пустоцвітом опаде,
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на стіні утрат читаю.
Життя краси коротке, ніби день,
Дорога досконалості – без краю.

Бентежна муза – мій суддя і кат.
На мрії вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди навіть мідяка

За ці жертовні, вистраждані оди.
Торкнула серце чарівна рука –
Повік мені за міражі боротись.

7.
Повік мені за міражі боротись!
Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Підступно посміхнеться самота.

У вічності вінець без позолоти,
Вінок поета – з вічних запитань.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золоті жита.

Слова і думи – витончена зброя,
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як здійнятись в небеса любові,
Закутій болем, ніби Прометей?

8.
Закутій болем, ніби Прометей,
Душі так важко споглядати зорі.
Жадаючи небес, німий Орфей
У ноти переллє любов і горе.

Моя жага – театр і Колізей,
Імперія римованих історій.
Талан мій і талант – чужий трофей.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

О, музо! Забери сумнівний дар,
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
Отруєний прокляттям твій нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?

9.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Навіщо, музо, маниш на таран?
Сховався під обличчям янголиним
Підступний змій, що поневолив рай.

У вирву мрій без каяття порину,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
У віршах-снах ятряться сотні ран.

Рукописи палають в пічці Бога.
У задзеркаллі німота кричить.
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

Тяжіє над душею тінь століть,
Поезії молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

10.
Натхнення-мука до небес горить.
Зболіле серце свято вірить в чудо.
Я музу кличу і молю навзрид.
Збирає розум почуття-приблуди.

Моє життя застигло поміж рим.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Втекла б подалі від жаги-облуди.

Запізно. Не віддати борг повік.
В’язниця без дверей – суцільні стіни.
У пастку чарівний клубок завів.

Поезія – крута моя стежина.
Буяє словом дивний зореквіт.
У тернові заховані перлини.

11.
У тернові заховані перлини
Збираю музі на бучний вінець.
Мої рядки – уже нудна рутина.
Сонети ці – безсилля, не взірець…

Святилище будую на руїнах.
Пихато править Золотий Тілець.
Жадоби розростається пухлина,
Всьому тепер мірило – гаманець.

Служу тобі, богине, безкорисно.
У снах небесний океан штормить.
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

Потік чорнилом кам’яний нефрит.
Долаю до краси шляхи імлисті!
Одвічністю стає прекрасна мить.

12.
Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?

13.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.

Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?

Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,

Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

МАГІСТРАЛ

Хто муза для митця? – гірка свобода,
Супутниця у пекло і в едем.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Окрилена жага палких ідей.

Підкорює душа круті висоти,
Самітницею ставши для людей,
Повік мені за міражі боротись,
Закутій болем, ніби Прометей.

Чому ж така жорстока ти, богине? –
Натхнення-мука до небес горить!
У тернові заховані перлини.

Одвічністю стає прекрасна мить,
Коли творіння, чисте і глибинне,
В обійми до небес вогнем летить.

Не хлібом єдиним і птахи живуть.
Нектар, насіння,плоди, комахи
та ще те, що люди вряди-годи підкинуть –
річ, звісно, важлива й першорядна.
І все ж, коли не розкриває дзьобики малеча,
так хочеться змагатися поміж собою й з вітром:
розпростерши крила і на хвилю зависнувши,
а потім спікірувать прожогом вниз.
Чи, як-от стрижі,піднятись на висоту,
навіть геліктоперам непідвладну…
Подиву гідний пташиний буденний світ.
Скільки ж бо часу забирають справи суто інтимні,
як горлиці влаштовують танок коханцям.
А горобці по-партизанськи наскакують на полюбовниць…
Попри чимало того, що дав Господь,
забутого чи й зневаженого людом,
змушує мене птаство одкласти клопоти буденні
й, задерши голову, примружено замилуватись небом.

І
Іще лишаються у моді
бої, погода й чудеса.
Такі прогнози у природі
віщують Божі небеса.

ІІ
Тай буде те, що є і нині –
орда й агонія яси,
і поки ще панують свині
не буде щастя і краси.

Не буде вічної любові,
яка зів’яне як зело.
Усе повторюється знову,
якщо його і не було.

Кохати будуть одиночок
воюючі одинаки...

але найближчою сорочка
лишається своя, таки.

Тому усі одного разу
згадаємо свою весну
і перемогу не одну...

і поки вистачає часу,
то ліквідуємо заразу,
якщо зупинимо війну.

ІІІ
І Гея вилікує рани,
і околіє сатана,
а без’язикі та погани
повищезають як мана.

У серці запанує ліра
і муза чистої води,
і буде істина і віра,
аби подалі од біди.

Зійде нова зоря надії
і в Україні буде мир,
і до Китаю у ясир
піде опудало Росії,
і явиться живий Месія –
моєї нації кумир.

09/19

Жовтим вогне палають чорнобривці
І різнокольорові айстри, мов зірки,
Цілує вітер гарні милі личка
Та ніжно пестить їхні пелюстки.

Жоржини теж голівками кивають,
Із хризантемами вітаються вони,
Погожий день осінній прославляють,
Хоча й люблять похмурий та сумний.

Безсмертник, той морозу не боїться,
Стоїть на грядці струнко, як солдат.
Які чудові квіти ці осінні
І милуватись ними кожен рад.

2019 р.

Ти створений з неба
І трохи… з вершини.
Зі спокою лева,
З амбіцій орлиних.

З ходінь по карнизу,
З мети марафонця.
З невловності бризу
Й призначення сонця.

З самотності бога
Й мінливості квітня.
І… з чогось такого,
Що ледве помітне:

Із посмішки Брута,
Зі снів Авіценни.
Ти створений круто,
Але… не для мене.

21.09.2019

На вербі дозрівають грушки —
Сталося диво з див.
Краще буду вірити в це,
Ніж, що ти мене розлюбив.
Хто йде в ліс, а хто по дрова.
І у мене тернистий путь:
Я шукаю зерно в полові,
Відшукаю коли-небудь.
Життєствердно сміється небо
Воно знає усе про всіх
І єдина моя потреба —
Чути цей життєдайний сміх.
Все минає: любов і згуба,
Все проходить: життя і час
А усміхнене небо буде
І тоді, коли не буде нас.
Тож до біса страждання, драми...
Йди, любове, під три чорти
Я єдина в своєї мами
А ти?

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,
на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
скриплять молитви лісових потвор,
і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
де сперто дух правікового лісу,
де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
іде по казці, мов стара актриса.

Ходім, бо ти сама не трапиш,
твоя уява ще скупа на чудо,
вона ніяк про місто не забуде,
і ти її без мене не поквапиш.

Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: "Ов-ва-аа́!"

27–28 вересня 1995 р., Богдани́

Не знає чітко - чого сам хоче.
Пітьма в душі, загаслі очі.
Хода невпевнена, регоче хрипко.
Долоня квола й мерзотно липка.

ТБ дає йому якусь розраду.
"Сватів" смакує і тому радий.
Працює тупо, бо треба їсти.
Живе у скруті десь поряд з містом.

"Ледачий!",- жінка його шпиняє.
Її давно він не помічає.
Про себе думає: "Кріпак проклятий!",-
Коли покурює на ганку хати.

І так от - день у день... Якось жевріє.
Не має сенсу, не має мрії.
Що в світі робиться, йому байдуже...
Колись він п'яний помре в калюжі.

21.09.19р.

Не вір, що мудрість прибува з літами самотужки.
Себто тобі лишилось тільки жить і жить.
Не дочекаєшся, як думка не освячена здоровим глуздом,
Як знемогла вона під натиском спокус
Брать все собі – і не пізніш сьогодні.
Як діяти і говорить ти призвичаївсь зопалу...
Ні, не про мудрість слід говорити тут,
А про бездумну передчасну старість.
Які безглузді вигадки про молодість довічну
Чи намір зануритись безоглядно в безжурність.
Мудрість старості – неоціненний Божий дар,
Коли не дивишся довкруж, мов той турист,
Чи як баран на вічно нові йому ворота,
А з думою одною: «Що по собі лишу я світові?»
...Смерть об одвірок косу обіпре
І в шпарку зазирне сором’язливо.