Весни завершується термін:
На обрії чекає Літо.
Ходу розпочинає Червень.
Канікули! Радіють діти.

Пора смачної полуниці,
Омріяне купання в морі.
Новенькі речі у крамниці
Приємно купувати знову:

Щоб одягнути капелюшок,
Легенькі гарні босоніжки.
Від спеки захистити мусиш
Голівоньку свою та ніжки.

Чудове Літо – швидкоплинне!
Дієві рухи його, вмілі.
Старання, з пристрастю, невпинні:
Ось-ось і ягідки дозрілі.

Натуру щедру має літо:
Нагодувати та зігріти!
Плодами рясно вкриті віти…
Це ж треба, швидко так зуміти ?!!!
Ну як Його нам не любити?!!!

01.06.2019
Свидетельство о публикации №119060103447

Г. С...
За те, що з ним не розминулись
І ні на мить не розійшлись, –
Коханню дякую за чулість
Та пізнавання свята рис.
І буду радий я довічно,
В часи веселі і сумні, –
Що завжди йде воно навстрічно
Непогамовному мені...
29.05.19

Знову на подвір'ї виє пес
Цапає зубами ногу босу.
Поміж бевзів я - найліпший бевзь,
Бо пишу й поезію, і прозу.

Тяжко, сестри, ніс - і той спітнів,
Що не втну - усе собі на шкоду.
А в розумних віршики одні
Про любов, натхнення і природу.

Гарно пишуть! Навіть закуняв!
А у мене - прочитав і в сльози.
Песик згідний, каже люто "Гав!",
Мослака з борща годину просить.

Лиш почав писати - вже кінець,
Три акорди - скІнчилась кантата.
Шкряботіти хочеться - капець!
Для титана ж ода малувата.

Еврика! Знайшов у рай ключі!
Настрій, мов розквітла тубероза.
Годі віршів, любі читачі!
Відсьогодні - тільки сіра проза.

01.06.2019 р.

Не діти ви Мої. Раби.
Не з милосердя вивів Я вас із Єгипту.
І заповіді, передані Мойсеєм, теж рабом Моїм,
Не зважувать і розглядать зусібіч тоді ви поклялися.
І що ж натомість: Тора незрозуміла, темна й многолика
І потребує роздумів перш, ніж виконувать настанови її…
На милість покладаєтесь Мою.
Мовляв, якщо Він про гніздо пташине дбає,
То й ми, порушуючи заповіді,
Навіть цілковито зрозумілі,
Кари Його уникнемо.
Не уникнете, бо страх переді Мною
Не передує у ваших намірах і діях.
Та що це я про вас, посполитих,
Коли й такі, як помазаник Мій Соломон,
Не зміг утриматися од спокуси .
Не брать жінок багато наказував Я,
Щоб не зробить серце розпусним.
«Ні, я візьму і не розпущуся!»-
Хвалився цар зухвало.
Жінки серце йому вкоротили
І розум засліпили: не бачив кому трон лишає,
Бо невдовзі син недолугий через зарозумілість
Царство назавше роз’єднає і посіє розбрат.
«Якщо ти сьогодні будеш рабом цьому народові,-
Старшини говорили, коли ще Соломон був живий,-
Рабом він буде по всі дні твої».
І що ж спадкоємець відповів, порадившись
З такими ж, як і сам, безтурботними дружками?
«Мій батько наклав на вас ярмо, а я ще додам,-
Хвалився Рехав’ям перед зібранням сивочолим.-
Батько мій бичами вас карав, я ж скорпіонами каратиму.
Зрештою, мізинець мій грубіший за стегно мого батька ».
І,позабувши клятву, дану на Синаї,
Камінню й деревам, а не Мені ви почали молитись...
Отож, допоки не перестанете одмолювати злочин,
Не звертайтеся до мене і неминучої чекайте кари:
Розсію вас для науки по всіх світах…
Та,зненавиджених тільки за те, що ви юдеї,
З нового виведу Єгипту.

Помережило нас мережами,
посміхаються аватарки,
десь глузливо, а десь збентежено,
зазирає нам світ у шпарки.

Порахує всі смайли й шерики,
і сміятиметься з наївних,
які вкотре відкрили Америку
задоволень сумнівних.

Ерогенні шукати зони
надто довго й нужди немає,
все відверто, аж до оскоми,
нас мережа давно роздягає.

Помережані ми, поділені,
і розфренджені, і забанені,
в "чорні списки" життям поставлені,
і осуджені, і окрадені.

Заколисані, фотошоплені,
павутинням надійно оплетені,
закривавлені, знерухомлені,
обіцянками ошелешені.

Помережило нас мереживо,
посміхаються аватарки,
десь глузливо, а десь збентежено
зазирає нам світ у шпарки.

31.05.2019

Нині творчість - це жахні страждання,
Після ночі голова бо-бо.
Отже, час увічнити кохання,
Компоную оду про любов.

Муза хтива персами колише,
Знає, я - майстерний бонвіан...
Починають із альковних віршів
Геній, епігон і графоман.

Муж у когось - пень, дружина - відьма
(розіпнуть чортяки за гріхи!).
Літгерої ж хай ридають ридма
У обіймах щастя і жаги.

Музи в кут поезію затисли,
На Венеру цілиться Ерот.
На папір течуть гарячі мислі,
У вогкій руці дрижить перо.

Язиками цмокають бабусі,
Дідугани шепчуть: "Хлопець - спец!".
Я - співець жаркого мусі-пусі,
Буде сумно - кличте на ралець.

31.05.2019 р.

був Емпедокл рибиною. Антонич був хрущем
я був лише собою – ким мені бути іще?

я бачив півсотні весен, вивчив мову дощу
якщо забуду хоч слово – то собі не прощу

я вчив аромати квітів, запах скошених трав
я півстоліття цю колекцію весен збирав

чи бути мені хрущем, рибою з гострим плавцем –
мені це як позабути, як залишити це?

я спрагу не втамував, хоч вкотре і пив до дна
до всіх моїх попередніх – глянь – ось іще одна

немов ясних коралів упав ще один разок
моя королівно-крале, спробуймо ще разок

відхід завжди менш помітний, бачиш – літо гряде
я піднімаю свій келих за твій останній день

і скільки б ще не далося, все одно попрошу –
дозволь це намисто весен в пам’яті я збережу

останній весняний вечір, нетлі і каганці…
здається метеликом згорів Емпедокл в кінці

Моя страна растерзана, распята.
Моя страна над пропастью во ржи.
Моя страна как лишний угол пятый.
Моя страна в одеждах грубой лжи.

Она молчит, не стонет, не рыдает.
Не корчится от боли и тоски.
Она еще горда. И кто же знает,
Когда падет с очей ее слеза?

Моя страна похожа на Иисуса.
Моя страна свята! А кто же мы?
А нам все имя лишь Иуда!
Продали! Растерзали! И сожгли!

Осеннее небо упало на землю,
Разлилось туманом в лугах у реки.
И где-то чуть слышно озябшее эхо,
И чьё-то виденье возникло в дали.
Тот призрачный образ,
В рассветных одеждах,
Так лёгок, прозрачен,
Вокруг тишина.
Он так нереален,
И так быстротечен,
Подул ветерок,
Он исчез,
Немота.
Осеннее небо упало на землю,
Разлилось туманом в лугах у реки.
И где-то чуть слышно озябшее эхо,
То вскрикнула птица,
А может ДУША.

1992

Людей не знати – то лиха біда,
а знаєш, не здивуєшся ніколи,
коли чиясь осяяна хода,
покаже, що й король буває голий.

Якась особа намалює тло,
а силует наляпає у сажі.
На те і є заточене стило,
аби його тупили душі вражі.

Але не нарікай на суєту
ченця пера і гуру плагіату,
коли за світлі цілі і мету
тобі бажають без чеки гранату.

Зійде полуда. Немочі очей
не ти лише і зцілював, і гоїв,
ще є і аріони, і герої...

Не переймайся. Ще живий ачей?
У цій юрмі, у
наготі ночей
не ти один у цьому полі воїн.

05/19

Плакав Бог - дощило,
В серці наболіло,
Біла громовиця
Очищала лиця,
Святвода із Неба
Потекла на тебе.
Рученьки стулила,
Голову схилила,
Господа молила
Щоби усміхнувся,
Сонячним Світилом,
Полум'ям Любові,
Сяєвом стокрилим.
Світло із очиць,
Мов крило жар-птиць.
Плакав Бог - дощило,
Благодать по суші:
Небо освятило
Збайдужілі душі...

Ти - співробітниця проста,
яку і "босс" і "босски" бісять.
Ти - мрійниця. Тому й пристав
гарненький молоденький місяць.

Він — цар, напевно, хмар отих,
які чинити мусять опір,
допоки лл'є у вушка опій.
Високий, дужий молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

А ти, від сяєва хмільна,
змивала погляди з вікна,
службову місію виконувала.
Та частка вольності втекла.
І там, за рамою віконною

туди стрілою полетить,
де мчить небесним містом «опель».
Красивий, стильний молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

Згадала пагони душі,
розквітлі, звідусіль душили
машини гарні та чужі,
і магазини, і мужчини.

А ти ні з чим. А де знайти,
з яким і хміль, і біль поділите?
Є в офісі одинаки,
та не такі. А на годиннику

доспів «шабаш». У мушлю «марш!»
І там розкішно повечеряти
із місяцем, що пес, ні, паж.
Нехай блищить. Від пана й челяді

у власній мушлі передих.
Нехай спочинуть установи.
Чудовий, милий молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

А ти з романом долети
до Франції, добра, мчи далі.
Стендаля стильні сторінки
твої жага й журба читали.

Чуже кохання потекло
у сон, де всі тебе хвалили,
де з мужиком і бутіком
була з шикарними своїми.
Будильник ляскав батогом.
Церкви за мріями дзвонили.

Пропав мужик. Агов, бутік!
У пам'яті альбом утік,
де спроби визволити з роби.
Пощез і гарний молодик,
але, на щастя: вузьколобий.

2017

Показились – не інакше – тутешні жінки:
Хто зо сміхом, з плачем інші на базар ідуть.
Не самі собі з торбами, а з чоловіками,
Котрих начебто худобу на продаж ведуть.
Привела і я свойого, хоч і не хотіла,
Він же в мене і слухняний, і мастак до діла.
Начебто він тут один, злетілись явдохи.
Пропонують копи грошей та ще й «охи», «охи».
Як почула я все це, гримнула довкола:
«Киште відси, кляті квочки, не віддам Миколу!
Нащо мені ваші коні – свої стоять в стайні,
А тим паче ваші гроші. Де ви їх дістали?
Попродали недолугих лінюхів-п’яничок
Тай до мене прискакали бодай подивиться?
Та ж в окрузі нашій славній , не було такого,
Щоб красивший був наразі од мужа мойого».
Так для мене і скінчились оці бабські торги,
Поплентались ми, обнявшись, в зворотню дорогу.

Сиділа жінка - і скучала,
чай заварила, налила.
Зайшла на хвильку муза Алла,
піала впала зі стола.

Метелик сів на штору синю,
ганяв синиць рудавий кіт...
Про що писати завтра, нині,
чи потребує слова світ?

Ревуть сирени і клаксони,
під парасолями - товар.
Проводять імпульси аксони...
Гіпсує крила ас-Ікар.

Тьма-тьменна книг, не всі хороші.
Мавпує серед шатер мім...
Талант - це мало, треба гроші.
Це зрозуміло, певна, всім.

У тренді розум, є потворне...
Діряві джинси - це ж овва...
Ще джерготить ковальське горно.
Пелюстя лине з рукава...

2019

До неба обірвалася струна
над місцем, де родилися поети...
Зі скринь повитягалися скелети,
а на причілку тешеться труна.
Та домовина чорна наче ніч...
Геблює дошку раб в порозі дому,
не бачить блискавиць, не чує грому,
шипить безумно: гра вартує свіч,
вартує свіч... вартує... Паничі
зійшли на пси... раби ланци урвали
і в'ють на сонце (як іще не впало?)...
Стримить стріла в напнутій тятиві
і Бога жде... а Бога десь нема,
стрілу не квапить з лука випускати
в раба, що теше дошку коло хати,
де неба обірвалася струна...

2019

Тут всі актори! Супровід куроко...
Сплітаються дві тіні... Дивна роль
Нам випала з тобою... Наші кроки
Такі повільні, наче в slow-mo.

І не дійти до тебе, всі дороги
Змішалися у часі. Ремесло
Моє кінцугі, власні епілоги
Повинен я з'єднати у те скло,

Що істину осяє. Для театру
Фантомами залишимося ми...
І після нас жагуча сяйна ватра

У факелах палатиме віки...
Скажи, о музо! Що готує завтра?..
...Нашіптують щось Місяцю зірки.

© Володимир Верста
Дата написання: 02.10.18

Світанкове проміння торкнулось ланіт
і повіки розплющило сонні.
Підмітає вчорашні недопалки  світ,
айстри зрошує на підвіконні.
Прокидається вкотре старенький трамвай,
рейки стерлися об коліщата.
Ти мене не буди, і про сни не питай,
сліз моїх краще не помічати.
Не згадати тепер серенади мотив,
що бентежив мої зорепади.
Красномовністю серце моє золотив,
та  душі лицемірно ти зрадив.
Я полола  щоденно твої бур'яни
і перини збивала  на свято.
Від наруги, нестерпної  ноші звільни,
залишилося сил небагато.
Що тепер? Гріти  спогадом біль самоти -
дощ періщить, між нами - негода.
Ту валізу без ручки так  важко нести
й на узбіччі покинути шкода!
2019р

С. Г...
Я так згорьовано кохаю,
Що забуваю про спання, –
Мов сік гіркого молочаю
Вживаю мало не щодня.
І те терпке пиття любові,
Останнім часом якнайбільш, –
Проникнуть щемом хоче в слово,
Щоб затруїти смутком вірш.
Але я п’ю блаженно знову
Всесильні каплі золоті,
Щоби зродити щось чудове
На пожовтілому листі.
Нема питву кохання краю,
І хоч зросла його ціна, –
Сльозами в душу затікає
Нещадна й ніжна рідина.
30.05.19

Як хороше в саду. Весни останні миті.
Поволі гасне день поміж ясних беріз,
Що ледь помітним смутком сизим оповиті…
Ласкавий вітерець, немов на морі бриз -

Вигойдує собі травинки напівсонні,
І тьмяну хмар пастель штовхає в далечінь.
Дівочий сміх легкий зненацька сріблом дзвонить –
Змагає дрімоту, що тисне, як вночі.

Крадеться холодок поміж трави надвечір,
І сутінками хмара темна укрива.
Сідають соловейки на гіллясті плечі,
І щастя ллють навкруг закохані слова!

29 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Одного дня сиділи ми
На білому плащі,
Брудними крокодилами
Ішли по нас дощі.

Рихтовані пробоїни,
Скрипіли, ніби джаз,
Кларнетами, гобоями,
Перебивали нас.

Пожива для голодного,
Тростина для сліпця,
Один навпроти одного
Нам випали місця.

Вагон містами човгав,
Накочувався грув,
Де ти була так довго?
Де ти так довго був?

Одного дня сиділи ми
На паперті з розмов,
І сивою Сивіллою
Прийшла до нас любов.

Тьху ти! Не хочеться сексу ізнову?
Страхіття!
Рвуться на волю віршата удень і вночі?
Це вже хвороба! Писунка! Візьму зараз віхтя
Й ляпну по носі. Кохана, чого ти мовчиш?

В мене від страсті-мордасті змокріла долоня,
Сухо у пельці, ковтнути б із крана води...
Глянь-бо, на мужа стрункого, немов Аполлона,
Ахни від захвату і ув обійми впади.

Годі копилити губці й кусати до крові,
Змучене думами личко підводить увись.
Ляж біля мене! Скупаю у щирій любові!
Геть мадригали! Втішатиме Лєну Паріс.

Всьо! Вже пора колорада пустити на грядку,
Хай попасеться голодниий на любощі жук.
Опісля бурі напишеш про неї віршатко,
Хочеш - тобі, шалапутниці, допоможу?

29.05.2019 р.

Березень збіг, і пустий мій сад.
Птаху старий, на купину сядь:
ба, і день кущу опостінь
тільки і дав, що тінь.

Буцім і тих не було шести
літ, коли він любив цвісти;
ніби майбутнє тим, хто нагий,
знак подає благий.

Чи, на минущому ворожій,
у наготі небесам чужий,
він, що квіту не вартий свіч –
витвір уваги віч.

Відаю сам я не гірш усих:
гірко корити нетяг. Та гріх
так оголяти жахний суціль
струп, щоб відчути біль.

Я б його ганив і сам, але
птасі божій кудись не зле
сісти і не смішить крука;
доля обох така.

Птах у літах і безлиста віть
дотиків чулі: обом хрустить.
Щодо взаємин, якщо всерйоз,
хруст – їх апофеоз.

Те, що співало, буяло в квіт,
стало тим, об чім і жаліть
годі помоги, і, далебі,
бідкатися собі.

Гірко казати, куди на пси
те, чиїм таланом краси
красився досі осмути час,
збігло раніше нас.

Схоже, предмети і риси їх
часом натхненніші нас самих,
як і вречевлена навмання
маній їх маячня.

Жах при кінці видає жага –
хапати більше від пирога
всяка річ на землі спішить,
чим дозволяє мить.

Світло сліпить. У слові – лжа.
Спрага висотує. Жах лиша
опік, як пекло, своїм огнем
над календарним днем.

Ліпше не йняти своїм очам,
як і устам. Позаяк і Сам
Бог, обіцяючи Страшний Суд,
нас покарав і тут.

Так упроваджують той устав
чину речей, супроти підстав
волити долям, що він глумив,
власне, і підмінив.

Кидай куща свого, птах в літах.
Не на твоїх, а моїх устах
пісня тепер, і суцвіть ясу
в пригоршні я несу.

Неоковирний під райську сінь
пір’ям ти, буцім на воду сів.
От і лапок твоїх танок
млявіш чіпких гілок.

Можеш летіти собі у тьму.
Я твоє місце умить займу.
Легко корити живих істот
тим, хто не знав пустот.

Стін чотирьох позаяк чуже,
збігле, лишає життя лише
ніші порожні, і нас гнітить
їх нестерпимий вид.

Знаю, що маю такий-сякий
голос, до співанок занизький.
Ба, і поталою вуха, звук
ліпше безмовних мук.

Світ, як і гине, то гине без
грому і гуготу; паче не з
відома тихої у сліпій
вірі своїй, в мольбі.

В танці вогню і трощі льодів,
світу тоді кінець поготів,
щойно і пісня, – як не гірка,
вища в ноті й дзвінка.


* Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)







----------------

Жовтого кольору квіти у полі…
Надто багато в них суму та болю.
Символ кохання, що втраченим стало.
Ніжності тільки зосталось чимало.

Квіточка кожна свою має вроду,
Погляд красуні втішає природу.
Спогади тільки, руйнуючи душу,
Кажуть, що й це пережити я мушу.

Пристрастю спалене серце завмерло.
З рук відчайдушно посипались перли.
Вже не зібрати, подрібнена доля.
Дух відлітає, як пух у тополі.

Граючись, він доторкнеться до квітки.
Вітер йому допоможе, щоб мітку
Білу залишити, наче хустинку,
Зараз потрібна їй дружня підтримка!

Жовтого кольору квіти у полі…
Хочеться, щоб не зазнали ви горя!

29.05.2019
Свидетельство о публикации №119052905072

Як не вбивай її, не викорінюй,
вона, немов бур'ян, росте повсюди,
і хоч лунає знову заклик "змінюй!",
та ми все ті ж - нікчемні хохлолюди!

Така натура - досить і краплини,
і лізе з дір, немов на дріжджах тісто,
ростуть на душах ракові пухлини
хохляцького-бидляцького замісу.

Така натура вірує у бога,
поклони б'є, до синіх ґуль на лобі,
та суть все та ж - мерзенна і убога,
що в материнській виросла утробі.

І мати пожаліла, бо дитина ж,
і вірити хотіла - помудріє,
та хоч зникали в безвісті століття,
хохол і досі в душах шаленіє!

Він радо наплює сусіду в очі,
бо той посмів у інший бік дивитись,
горлає так, немов хапають корчі,
бодай тобі, хохол, десь загубитись!

Щоб ти пощез, пропав, навік загинув,
і щоб чорти тебе кудись забрали,
щоб справжні українці цю личину
з корінням із душі повиривали!

В собі плекаймо, люди, українця,
бо право це виборювали кров'ю,
випалюймо в собі раба й чужинця,
будуймо світ лиш Правдою й Любов'ю!

29.05.2019

Не даруй жовті, любий, тюльпани,
ще далеко до туги розлук.
У обіймах зворушливих тану,
потонув час у пестощах рук.

Не кажи ні півслова, ні  слова,
не дивися, не дихай - мовчи.
Грона солоду - брость  калинова
на вустах беладонно гірчить.

Ще далеко, коханий, до смутку,
до осінніх дощів, милий, мій,
не згасити гарячим цілунком
полум'яний підсніжник надій.

Знай, що не розтопити весною
найсолодше жаги - ескімо.
Сонце, вічністю ти на ді мною,
на вітрилах небес пливемо!

В колисанці блаженство гойдаєм,
у тенетах шовкових альков.
хай і всесвіт на нас зачекає
розсипає перлини любов!

Стільки ніжності що захлинутись
можна в ній, в океані бажань.
Хочу голос кохання почути -
стогін серця, любові  благань!

Город ночи испугался,
Сжался весь в комок, дрожит.
Лишь луна седая молча,
Вниз задумчиво глядит.
Кот крадется по асфальту,
Чует где-то бродит мышь.
Кот бесстрашный и отважный,
Он герой окрестных крыш.
Пес бездомный притаился,
Страшно ночью одному,
Без хозяина, без ласки,
Пьет соленую слезу.
Что-то скрипнуло и снова,
Тишина вокруг и сон.
Как тревожно этой ночью,
Час назад ушел ведь он.

1998.

Як діток і дружину, й ґроно товаришів,
Люби себе й шануй, яким би ти не вдався.
Пильнуй, аби в родині не стати заважким.
Не вряди-годи, а щодня змащуй тіло -
Щоб кволості й передчасних зморщок уникнути.
Не піддавайсь спокусливому «перепочинь!»,
Якщо наважився пройтись після обіду.
...Стільки стежин, аби протистоять хворобам,
Що тільки од нашого життя-буття залежать!..
І жодна не приведе до нарцисизму.
Люби себе і не позостанеш наодинці
З невмолимим плином віку.

Хочу талії і пієтету,
а не поту рядна і коша.
Ой, немає уваги поету –
вицугикують, наче лоша.

На слона нападає моська.
Рве сідниці ослиці рак.
І не чує душа матроська,
що за не..? умира..? Спартак.

Пилюгою укрита сажа.
На коліні Ера́то – жук!
На віго́ні моя поклажа –
пера віяла бережу.

05/19

Завзятість –це
Успіх, новий талант-
Радість життя!!!
29.05.19 5.00

Оптимізм - риса
Благо ,гарна , корисна,
Початок - успіх!
29.05.19 4.50

В зошитах прописую красиво,
так, щоб кожен учень зрозумів:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
А у мене ні вінка, ні слив.

Той вінок, що довгими роками
спромоглося виплести мені,
розриваю власними руками -
ріжуть пальці стебла дротяні.

Кров моя повільно витікає,
губиться у росяній траві,
де високе дерево гойдає
перестиглі сливи воскові.

В землю, в землю, глибше, до коріння!
Я б її до краплі віддала,
тільки щоб весною білопінно,
сніжнобіло слива зацвіла.

В зошитах прописую красиво,
звична не збивається рука:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
Ані слив у мене, ні вінка.

2019

Що ж ви братці, Українці, що ви наробили?
Волю й Славу предків по світу пустили.
Ворогам Вкраїни ви шляхи мостили,
На шляху своїх діток терни зростили.

Може в цім столітті ви конче обрусіли,
Може ви стали - сини Ізраїлю.
Україна, ваша Мати, ненька — сиротина.
Де ж ви поділи Батька й Сина?

Чи читали, ви, Шевченка “Розрита могила”?
Не читали! Хіба буде серцю мило.
Чому ж допустили мене плюндрувати,
Довірили чужинцям мною керувати.

Схаменися, люде добрий, поки ще не пізно,
Розбудіть холодне Серце, воно не залізне.
Збережіть Вкраїні Волю та всіх шануйте,
А народи других держав у себе й пануйте.
Травень 2019.

Давати поради –
Гумор, цінні -корисно,
Рішення - думай!!!
28.05.19 7.35

Осудити легко –
Любов, добро –одержав-
Сімейне щастя!
28.05.19 7.05

Я сплела венок,
Из кленовых листьев.
Я вплела в венок,
Вереницы мыслей.
Грустных иль веселых?
Мне ответить сложно.
Расплескалось солнце,
И тепло уж ложно.
Золотистый омут,
Поглощает взоры.
Тонут в нем обиды,
И пустые ссоры.
Тонут мысли, грезы,
В шорохе кленовом.
Золотые слезы,
Падают со стоном.

Я падала, падала, падала,
В бездонную липкую мглу.
Заботы, проблемы, предательства,
Сплетались в тугую косу.

И слепо-глухое молчание,
Накрыло пуховым платком.
Не нудность с пустым равнодушием,
Шагнули на встречу в мой дом.

За окнами солнце взъерошилось,
И смотрит не ласково в даль.
Где нежность? Любовь? Сострадание?
В душе лишь холодная сталь.

Заплакане обличчя у вікні,
А від фіранки протяг – не відчути.
Скажіть, за ким ви плакали вві сні,
Кого ви так не можете забути?

Погляньте, сонце променем своїм
Вже висушило роси на віконці.
Немає тата, є у неї дім,
І мама є, скажіть маленькій доньці.

Вона ще спить і ручки уві сні
Розкидала, мов світ весь обнімає.
Їй не збагнути маму у вікні
І плач за тим, кого уже немає.

Нема й не буде. Є один горбок,
Де розцвітають паперові квіти.
Війна зробила в дім злодійський крок
І змусила тепер без нього жити...

Розвиднілось. І непомітно вже
Зайшов навшпиньках день у вашу хату.
Вві сні дитяча пам’ять береже
Його живого, бо спросоння: – Тату!

Як боляче, що доня – сирота.
Без чоловіка жінці світ – пустеля.
Вдовині сльози, біль і гіркота
Осіли назавжди в її оселі.

Не зів’яла у лузі калина,
а у пам`яті – ті чагарі,
де чекає одна і єдина...
Ми із нею іще школярі.

Я біжу і зриваю для неї
находу запашні чебреці.
Аж дивлюся – у феї моєї
є такий же букет у руці.

Я вручаю їй, ледве помітні,
у своїй наготі зірочки,
а вона мені – жовто-блакитні,
на любов і розлуку, братки.

Не минає іронія долі.
Помінялися квітами в полі
тай радіємо, що не одні...

Понесемо ті квіти до хати,
щоб і долі свої поміняти,
і усе, що було уві сні.

05/19

Та жінка йшла вузенькою доріжкою,
вкривала радість осяйне лице.
Що коїться,  скажіть, з цією жінкою?
На капищі страждань згоріло все!

Не загасити полум'я душі,
не випрати вишиванку в багнюці,
її нестримні весни, спориші -
в долонях помістилися по суті.

В маленькому блокноті занотовані
фрагменти  безталанного життя -
колючі стерні, втрати, біль у повені,
кривої блискавки серцебиття.

Та очі випромінювали зміст
сюжетів ненаписаних романів,
у небі розливався благовіст,
зникали сиві сутінки  туманні. 

Всміхалася, а сині очі плакали -
щаслива панночка - услід усі.
Жита схилялися до неї маками,
красива йшла по вранішній росі.

Купальська ніч давалася  взнаки -
зірвала у ліщині квітку рути.
Горить любов на відстані руки,
та, як до неї серцем доторкнутись.

Г. С...
Мовчазливо радію
Я тому кожну мить,
Що погаслі надії
Ти змогла запалить.
І вогнем тим зігріла
Так уміло мене,
Що відтануло тіло
В мить одну крижане.
Та, засліплений зблиском
Ілюзорним кругом, –
Ставлю поки що риску
Під сердечним письмом…
26.05.19

я ранок люблю
коли тільки-но тільки
десь тенькне відро
доторкнувшись до зірки

коли крізь фіранку блаженна ріка
блаженного світла на стіл розіллється
і світ подобріє і світла нап'ється
мов котик налитого кимсь молока

я ранок люблю коли тільки-но тільки
малого пташати тоненька сопілка
насипле октави на листя габу
малого пташати моління люблю

коли під вікном горошини конвалій
розгорнуть смарагдовий свій планетарій
і я помолюся в ранковім причасті
краплиною слова планетою щастя

***
А на Чуді нація – месія,
місії високій завдяки.
Це така нечувана подія!
У безсмертя
нацики і черті
повели усі свої полки.

***
А реноме кацапії – злодії.
Кощій усе ламає до основ.
Ачей очима змія
тиранія –
це у народу віра і любов.

***
А у кіно перемагає Раша,
тому що це одні більшовики
і по усій землі бойовики.
Тому і наші -
в епатажі.
Перемагають бабу мужики.

***
А у нашій крайній хаті
не далеко до біди,
поки таті
волохаті
мають візії сюди.

***
А в Україні все - з роси й води.
І це хвилює найманця орди.
Все, що у жмені
і в кишені,
освоюють нувориші-жиди.

***
А в ролі хунти
ті самі брути
осоловіли
і п’ють меди.
Бажають жити
біля корита,
а інші – бути,
але завжди.

***
А у нашій Раді
знову раді Наді...
І ніхто про те не розповість,
на якій палаті
психіатри раді
знову написати номер шість.

05/19

Чи є присутнім світ, який тебе не містить
і вітер не запікся на щоці
останнього метро, і небо прямовисне
несе провину хмар, немов синці
від пустощів непосидючої дитини;

чи переслідувати варто у блідій
царині пам'яті стривоженість первинну,
якщо сліди заплутає Крадій

там, де з вагону вийду, морозець по карку,
ліхтар-п’яниця підставля плече
і січовий стрілець стрілятиме цигарку
і димом станцію від неба відсіче.

23.11.2017

Ліриці пасує з медом ванна,
Істині сумній - сусальний лак.
Писане слівце - суціль омана,
У житті, насправді, все не так.

Про любов осонцену - рулади,
А про щастя оди,- полюбуйсь...
Пишні шати щирої неправди -
Звичний одіж поетичих муз.

А в руці лежить чека гранати,
Під ногами зламані мечі.
Варто хоч би дрібку набрехати -
Не люблю лякати читачів.

З ями видно лиш небес окрайчик,
У окопі інший хтось, не я.
А у мріях - соняхи гарячі,
Сад вишневий, тьохи солов'я...

27.05.2019 р.

Тупик,
И выхода не видно.
Тупик,
Лишь белая стена.
Я поднимаю голову,
Не видно,
Мне даже неба,
Серость потолка.
Смотрю под ноги,
Космос не зияет,
Пространством Млечного пути.
Лишь мокрый пол,
И я в нем отражаюсь,
Гримасой изувеченных Богов.

1

А щоб пірнути в пінне море -
помацай, кажуть мудрі, дно.
Шезлонги, парасолі, зорі...
Яка ж ти влеслива, мано!

І жовтий човен конопатиш,
і тчеш парео серед лун...
Лікуй печаль, гомеопате.
Здійняв штормисько дід-Нептун.

Пливли до берега чужого,
баласт летів крізь жалюзі...
І повернутися б спрожогу,
та є капуста й ряст - козі...

2

Вслухайся у хорал прослави.
На трьох акул уваги не...
Під виск сирен косили трави.
І виринало потайне...


2019

Весняні справи
Посів, полив, уборка,
Надихає гордо!!!
27.05.19 7.40

Весна чарівниця,
Цвіте, росте, піклує -
Людство годує!!!
27.05.19 7.30

Дивися й слухай… Пізнавай
Життя красу і шумовиння, –
Воно ключем б’є через край
І душу знаджує невпинно.
Його строката течія
Докупи зводить дні і ночі,
Тож пам'ять збуджена твоя
Даремно голову морочить…
Дивися жадібно на світ
І слухай гомін незлічимий, –
Іди в майбутнє сотню літ,
Ходою тою одержимий.
І хай летить за миттю мить,
Набутки множачи і втрати, –
Усім потрібно вперто жить,
А не покірно помирати!
27.05.18

І Пушкін, і Лермонтов тим паче
Втомилися життям, смерть сприйняли б за щастя.
На прив’язі один в царя ходив і прославляв свободу,
А другий кров місив в чеченському болоті,
Чекаючи кулі як причастя.
А ти, лемківський хруще , ти ж тільки-но почав густи,
Як вишні українські заходилися цвісти.
Щоправда, одразу ж загув якось незвично:
Містично. Ба, навіть сюрреалістично .
І довго гув би ще, бо так і не повірив,
Що молодість – не вічна і начебто літами міряна.
Та в двадцять з лишком літ Всевишній
Узяв тебе до себе в Горні Висі.
І , може, й слушно: на Лемківщину твою любу
Апокаліптична вже насувалась згуба.
Тож і якби уник ти ровів Катині,
Зогнив би десь у сталінських катівнях:
Не зміг би з ручними солов’ями буть в одному хорі,
Оспівувать за мурами кремлівськими причаєну потвору,
А кинув би, як побратим по слову Осип,
У безсоромні вовчі очі хоча б і ці рядки пророчі:
«Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,
Знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори
І мотуз вішальників для живих приносить щастя» .
Ні, ти уникнув «щастя соціалізму»,
Приправленого голодом та слізьми,
Уник і глуму, й неминучої біди
У вічність, як Ісус, вознісся молодим.