Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!

Нести багатства… у душі,
не сквернословити у храмі,
зідрати із убивць і хамів
їх добродії кунтуші.
Дай боже менше рваних ран,
коли іде кривава бійня,
у смерті власної обійми
хай попаде лихий тиран.

Якби ж утілити в життя
зачатки щирого братерства,
до цурки вимести сміття
і об’єднати різні верстви.
Аби не скиглити, не нить,
і не волать про допомогу,
окресливши червону нить –
здобути нашу перемогу!

Не лиш на фронті – у тилу
закрити пельки лицедіям,
довершить України мрію
і змити з Матінки хулу!
Тоді не допоможе їм
ні піп, ні іудейський ребе…
Лиш одного прошу у Неба –
оберігай мій рідний дім!

Ще – сили, міцно на ногах
зробити свій останній подих,
угледівши планиди коду –
побачити обави крах!
Укотре подумки життям
пройтися твердо наостанок,
згадати кожен полустанок
і відлетіть… у майбуття!

Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
Від муз чекай благословення
На вогник жвавого натхнення,
Та пам’ятай, що шлюбні узи
З талантом не завжди в союзі…
22.11.24

Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Який летів у ніч на крилах.

Франківський дощик моросив,
Теплінь осіння -- в димці пишній.
І раптом - сповнена краси,
Зима, як юна фея - вийшла.

Дівча грайливе на порі,
Надуло вустонька голубки --
Й укрила землю всю цукрінь,
Дерева -- у іскристих шубках.

А на озерах острівці --
Усмішки-виблиски зірчасті,
Льодяники на молоці,
Немов кораблики пухнасті.

Мене мій Київ зустріча --
Красу на тонкі* ниті ниже,
Сріблинне сяєво в очах,
Фантасмагорій дивовижа.
_________________________
*ТОнкі - авторський наголос.

21 листопада 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
пародії на образи чужі.

Усім дарує осінь синє небо
і золоту березову косу.
Та переадресую цю красу
усім, кому ніякої не треба,
окрім цієї. Міряю на себе
і з нею Богу душу понесу.

11.2024

Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом якийсь не дочує.
А то добра чоловіку ніяк не віщує.
Як ославлять на село все, пояснюй даремно,
Що вітався – не дочули. Краще покричати.
А то їхав тарантасом Мефодій Копито.
На дідів лиш одним оком поглядів сердито.
Кивнув, наче головою, не став щось казати.
Та й поїхав собі далі. Озвавсь дід Микита,
Поміж дідів найстаріший, вже сивий, аж білий:
- Ти бач, як оте Копито тепер запаніло?!
Наїв черево та й коні, поглянь, які ситі.
- Атож! – Петро одізвався, - в селі найбагатший.
Може собі дозволити не вітатись, навіть.
- Що ж дивного? Його ж гроші тільки і цікавлять!
Нащо йому і здалися ті вітання наші!
- А знаєте, хлопці, звідки те багатство в нього? –
Знов озвався дід Микита. – Та хто його знає,
Кому й чого Бог багатство отак відміряє?!
- А я знаю, бо й Копита ще застав старого
Тимофія – діда цього Мефодія. – знову,
Розправивши свої вуса, взяв Микита слово, -
Те багатство копитівське почалося з нього.
Колись, кажуть, в Лисій балці, де яма велика,
Був якиїсь льох заклятий, золотом набитий.
Якщо комусь закортіло у той льох сходити,
Щось каміннями шпурляло і ревіло дико,
Що доводилось втікати. Чи чорт там ховався?
Люди, навіть з іконами і попом ходили,
Але двері того льоху так і не відкрили.
Тож ніхто до того льоху так і не дістався.
А нагорі того льоху діра, кажуть, була.
Якось пасли недалеко пастухи худобу.
Мабуть, з нічого робити, посміятись щоби,
В пастушка малого шапку його хапонули
Та й кинули у ту дірку. Пастушок Тимошка
Ріс у селі сиротою, батьки повмирали.
Тож воно з малого зовсім уже й працювало.
Пішло пасти чужі вівці, заробляло трошки,
Хоч на їжу. Спало в хліву із вівцями разом.
А ту шапку дав господар – своєї ж не має.
Та ж господар за ту шапку не тільки полає,
Ще й добряче відлупцює – бо ж скупий до сказу.
Вже й смеркатися почало, пастухи худобу
До села уже погнали, а він сидить, плаче
На тім льосі, бо ж господар шапки не пробачить.
А він йому оту шапку й за рік не відробить.
Коли двері того льоху раптом відчинились.
Вийшов дідусь зовсім сивий з шапкою отою,
А в ній золоті монети лежать аж з горою.
Хлопченя на ті монети з ляком подивилось.
А старий йому і каже: - Ти не бійся, сину.
Візьми оце свою шапку і всі оці гроші.
Бо ти, знаю, хлопець бідний, а, проте, хороший.
Хай вони тобі поможуть у лиху годину.
А нас можеш не боятись, бо ми зло не чиним.
Розвернувся та й до льоху знову заховався.
А той хлопець узяв шапку та й в село подався.
І відтоді найбагатша став в селі людина.

                І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.

                ІІ
На поприщі поезії немало
такого, що усяке береже,
і поки не писали що попало,
ішли свої до свого по чуже.

А нині розчинилися у часі
і критики, і зайві пастухи.
Лишаюся на тому перелазі,
де не буває місця для пихи.

Єднаємося у тісні союзи –
зозулі, півні... ну, а на слуху
аматори нечуваної музи
із писками у курячім пуху.

                ІІІ
Літати журавлями за морями
не помагає гусяче перо,
а бавитися римою... між нами
у цьому сенсу – майже на зеро.

Кума у кума списує сюжети
про в’яле листя осені, гаї...
і як гурман такого вінегрету
оцінює меню галіматьї,
і косо поглядає на мої...
.........................................
у дисонансі з вірою поети
озвучують усе, що їм кує
ота зозуля мовою Інету,
аби лунали опуси дуету,
який переінакшує досьє,
коли пасує іншому моє.

11/24

Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.

Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
А речі вже дорожчі за людей.

Цінуйте слово! Тільки не брехливе -
Немає в нім ніякої ваги.
Виводьте нерозгадані курсиви
Та захищайте правди береги!

Цінуйте слово! Тільки не зухвале -
За ним - нічого. Мотлох та сміття.
Усе, про що ми вчасно не сказали,
Запишеться у книгу каяття.

Цінуйте слово вистраждане й чесне,
В якому непідробний тихий біль.
Надія замордована воскресне
Та переможе чорну заметіль.

Цінуйте слово хай просте - та справжнє,
Бо саме в ньому мудрий голос муз!
Спроможні на таке серця відважні,
Останнє слово втратить боягуз.

Слова читайте у ранкових росах,
У кольорі осінньої іржі.
Обходьте стороною безголосих!
Цінуйте слово щирої душі!

Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
У хаосі не тих історій.

Неначе то печаль чужа
Гаптує ночі полог ранній.
І вже перейдена межа
Між стрічею і розставанням.

Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, пастельних, глянцевих мазках.
Безкрайній вир галактики безсоння в твоїх долонях
Світ — космічний пил, і креше сонце з білого захмар'я
Жагу і ллється цвітом золотим, дощем, любов'ю, радістю
Потоком, скуйовджена звивається весна
І п'є захланно, пристрасно, мов поле
Яріє від духмяного питва.
Ти вся зі світла, безуму та шалу, плодів землі, примхливих голосних,
В рядках силабо-тоніки, що перса вкрива неначе складками хітон,
Спадаючи в пахкий липневий жолоб, серпневий обрій, випита любов.
Терпка, цитринно-юна, полохка, м’яка волоссям
Мов карпатський килим, устелений чорницями і повен
Тепла твоєї шкіри. Тінь скрадлива,
Тремкий кришталь, знайома й непізнанна,
Небесний сум, проєкція всього,
Що є, в чуттєву хлань, захланну повінь
В прекрасний образ повні, всіх чеснот
Піднесеного серця над серцями, мережа слів
Натхненна і проста, палахкотиш жаркими язиками
Святого полум'я і обпікаєш там
Мої слова, що сходять у мовчання.


23.10.2023

Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
07.11.2024.

Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Вбивають, гвалтують і мучать
Впродовж не доби, а століть, –
Катівні Батурина й Бучі
Сумні очевидці страхіть.
Отруєна димом споруда.
Окропом ошпарений луг.
За скоєне треба без суду
Карати жорстоких катюг.
21.11.24

 
& Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізáло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
 
Наді мною був підвал горілий
Повня застувала зір
& Я сподівавсь на звільнення
Адже скоро сонцесхід
Ще в голові моїй грав оркестр
І немовби окриляв
Я обдумав, що друг мій казав, усе
Сподіваючись то дурня
Обдумав, що друг мій казав, усе
Сподіваючись то дурня
 
& Наснив тоді я зорельоти срібні
В жовтій сонячній пів імлі
Ще дитячий лемент, прапорці розвіяні
Довкола вибраних
Все уві сні, все в тому сні
Збирались вантажі
Матері-Природи срібне сім’я
Віднести в новітній дім
Матері-Природи срібне сім’я
В дім новітній
 
 
 
 
 
 
 
 

Благаю: не гнівись на ці рядки!
Їх написав сентиментальний цинік.
Він відчуває так – і в тім не винен.
Комусь життя – неначе скатертина,
А в нього все – не так і навпаки…

Йому явилась Муза, – він прозрів
І закохався в неї до нестями,
А потім марив довгими ночами,
Возносив до небес її вірша́ми,
Однак зізнатись їй у тім не смів…

Він плакав від напливу почуттів,
Кусаючи до кро́ві спраглі губи,
Бо розумів, що разом їм не бути,
Але не зможе він її забути, –
Хай навіть сам потоне в забутті.

Хотів її від болю вберегти.
Готовий був пожертвувати щастям…
А Муза подала йому причастя,
Сама з ним причастилась одночасно –
Тож запалали пройдені мости…

І їхня радість, ніби смолоскип,
Палала, аж допоки стало ґноту…
А далі – прірва шаховим цейтнотом,
І шрам на серці ге́тьманським клейнодом,
І замість пісні з вуст – безсилий хрип…

Пізнали щастя Муза і Вага́нт.
Було воно коротке, ніби вічність,
Та певен я: красу його космічну
Колись поет в рядках увіковічить
І в нотах закарбує музикант.

Листопад 2024 року, Київ

Пожухла осіння краса!
Чорнозем зачах, поскресав.
Безживне, мов попіл, тло —
сухе, наче тут не було
ні пари старих підошОв.
І дощ не пішов.

Десь грім гуркотів, та охрип.
Посіріло вшир і углиб.
Лиш промінь полився... Й завис
холодним разочком намист.
Пилюка між пальців, мов кеш:
ніяк не зітреш.

Закручений шланг, як змія.
Він літо своє відсміявсь.
Пожухлі осінні жнива.
Чорнозем у сні — зажива.
Зорати б... Весною уже,
як Бог вбереже.

2024

Старість стала посеред хати:
Треба в торбу життя зібрати.
Все притрушено порохами,
Промінь в шибу прилип вухами.

Зирк: газети старі у стосі,
Віник, вішалка при порозі,
Вишиття образи вінчає.
Свічка, ваза, квітчастий чайник.

Перші в торбі альбоми з фото.
В переносці собака й котик.
Плед, Кобзар... Щось іще одне.
Старість вклякла і не збагне.

Аж здригнулася від ознобу:
Не влізає життя у торбу...

2024

Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

20 років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…


Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.

Болеро.
На сцені - Гадес.
Ніби кров,
а не глянець…

2024 рік

Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Знімкувати все до крихти
Геть усе, і геть усіх
І почулося: - Затихни!
Пес послухався, приліг…
07.11.2024.

Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Старайся в спогаді відчути
І освіжити радо в сні,
Як лісом пахне квітка рути,
А медом – яблука рясні.
Не піддавайсь ніде облуді
Та не спіши від бід кудись, –
Учись вертати звідусюди
До тих місцин, де народивсь.
Докіль біжать пречисті хвилі
Одвічно славного Дніпра, –
На тебе ждуть святі могили
Й батьківські радість і жура.
20.11.24

Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.

Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
У місті Івана Франка.

Озвучив бажання - та й годі,
Надія доволі крихка.
Чому народився на сході,
Не в місті Івана Франка?

Мені на світанку всміхнеться,
Підкаже ця осінь легка,
Що знайдеться місце у серці
Для міста Івана Франка!

Нехай, наче співи кларнету
Від харківського дивака
Лунають жовтневі сонети
Над містом Івана Франка.

У сні мелодійно-барвистім
Мене моя рима шука.
А я - зачарований містом
Поета Івана Франка!..

Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…

Товариш Ярек славний лабух
По нотам бігає як пес…
Йому би ще боксерську капу
А після то — у літпроцес…
07.11.2024.

Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.

Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Де злилися небесне й земне.

Ніби шторм на спокійному морі,
Як на судні небачений бунт,
Постають ці поняття прозорі,
Не сягнувши корінням у ґрунт,

І палають багаттям у лісі,
І на них налітають сніги.
У закинутому передмісті
Тануть зла і добра береги.

22 листопада 2020

Мені здається – я вже трішки твій,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.

17 липня 1995 р., Київ

Минулась буря роздумів твоїх,
Ти все порозкидав догори дриґом.
З нудьги напишеш безсердечний вірш,
І злість бере, що їх вже ціла книга.

15.10.2023

Тисячний день...Одещина плаче.
Ворог руйнує безкарно життя.
Гинуть серця безвинні гарячі,
Дійство криваве ввійшло у буття.

Тисячний день...Подільщина в горі.
Тут енергетиків вбила війна.
Вже не побачать сонця, ні зо́рі.
Їх не зустріне квітуча весна.

Тисячний день...В жалобі Одеса.
Кров і руїни. Пронизує біль.
Як подолати чорнії стреси?
Сумно й печально у кожній добі.

Я так любив тебе донині
І все робив, що тільки міг,
Щоб не шукала ти причину
Почати плетиво інтриг.
Я так любив тебе щоденно
І на красу твою моливсь,
Що серце повнилось натхненням,
А мрії зносились увись.
Я так беріг тебе, що годі
Тобі надіятись уже,
Що ти відчути зможеш згодом,
Що інший краще береже.
Я сподівався донедавна
Ввійти в копальні золоті,
Щоб почувалася ти славно
Завжди в солодкому житті.
Як я кохав тебе, допоки
Не вкрився пилом явних зрад, –
Допоки душу тішив спокій,
Як мерзлу землю листопад…
19.11.24

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людському клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

А ось і Осінь… сум осінній
Не забарилися вітри…
Заморосило по обіді
Годин на цілих півтори…
А ось і сонечко трамваєм…
Чому трамваєм? хто йо зна…
Йду на зупинку, там дізнаюсь
Вона від нині вже з’їзна
Там з чотирьох сторін об’яви
А з інших, скорчених молінь,
Комусь залишена пред’ява…
І підпис з іменем - Амінь
07.11.2024.

Має теща моцне вміння
"Діставати" до «кипіння».
Зять, доведений до «точки»,
Підзива умить синочка:

-Глянь, у бабці губа трісла.
Збігай, крем візьми на кріслі
В кухні. То – найліпший бренд.
Називається «Момент»!

18. 11. 2024

Не тільки вас гарно розгледів,
А добре відчув заразом,
Що пахнете солодко медом
І вкрай ароматним вином.
Красою дурманите розум
Отак, що кров б’є до лиця, –
І легко умієте схоже
Чужі розбивати серця.
18.11.24

У мене набагато більше свят,
ніж хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
як райдуга містком півнеба оповила
що злагоді подружній понад півстоліття...
Із цих та з багатьох ще інших свят
складається моє найбільше свято,
що зветься дивовижно просто так –
між іншим - Життя,
дароване мені Всевишнім.

Ідуть якось батько з сином, з гостей повертають.
Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
Люди по хатах сховались, пусто на дорозі.
Лише гавкотом собаки з дворів зустрічають.
Син на небо позирає, що зорями сяє.
Та у батька розпитує, де яке сузір’я.
Ще до власного далеко їм іти подвір’я,
Тож багато чого, може від батька узнає.
- А ото сузір’я Тура, - показує тато .-
То бик Велесів, якого той завів на небо.
Бо Перун став брати гору, вимагав для себе
Жертв биками та, при тому вимагав багато.
Щоб бика порятувати від ножів жертовних,
Мусив Велес біля себе на небі тримати.
А он, бачиш, поміж тими зірочок багато,
Наче ківш малий, а в ньому сім зірочок повних.
Предки Квочкою то звали. Не прості то зорі.
Колись предки наші – роси дивились на небо,
Як там Квочка, що чекати від богів для себе.
І було усе то, синку у далеку пору,
Коли предки наші давні над морем селились.
Десь отам побіля Дону були землі наші.
Там були й багаті ниви, і худобі паша.
Жило плем’я росів гарно, жило – веселилось.
Поклонялось богу Хорсу, що з неба дивився,
Як живеться його дітям в багатому краї.
Чи достатньо земля родить, чи не нападає
Лютий ворог, що в байраках, диких хащах крився.
Мав той Хорс на небі Курку й сріблястого Півня.
Півень співом своїм сонце розбуджував зрана
І воно котилось небом веселе і гарне,
Наче, коло золотисте у небесній сині.
Курка восени щороку водила курчаток.
Не прості були курчата – достаток, свободу,
Мир несли вони щороку для роського роду.
Отож предки, перш, ніж справу якусь розпочати,
Несли Хорсові спожиток – найкращого зерна,
Аби було чим на небі птахів годувати.
І так воно йшло віками…Чорнобог проклятий –
Бог степових горлорізів, дикунів печерних,
Дивлячись на процвітання і добробут роду,
Вирішив помститись Хорсу, зло йому вчинити,
Щоб від того постраждали і всі його діти.
Довго думав, яку б саме учинити шкоду.
Чорна заздрість до чужого не давала спати.
Якось вночі у Хорсові проник володіння
Та й украв у Хорса того сріблястого Півня.
Роздер його на шматочки та й став розкидати
По усій землі. Та Півень не простий був, звісно.
Кожен шматок його півнем на землі зробився.
Але жоден з них на небі сам не опинився.
Хоча сонцю і співали кожен ранок пісню.
Та піднятися на небо в крилах сил не мали.
А без Півня того в Хорса зовсім гірко стало,
Квочка курчаток водити зовсім перестала.
І на землі в плем’я росів біда завітала.
То всі поля спалить спека і трави на луках,
То мор якийсь завітає – люди повмирають.
То розбійники зі степу в села зазирають
І приносять із собою людям смерть і муки.
Зовсім важко жити стало. Всі люди до Хорса
Ледь не щодень звертаються, помочі прохають.
Несуть зерна йому в жертви. Плачі не стихають.
Але що зерно те Хорсу? Йому півні треба.
Він їм прагне те сказати, але мор проклятий
Встиг усіх, хто міг почути голос той, прибрати.
Люди помочі прохають, але мовчить небо.
Їм на Квочку би поглянуть, що курчат не має.
Нема кому їм достатку і миру принести.
Чорнобог свої тенета продовжує плести,
Розбійників усе більше на них насилає.
Та все менше тих, хто може опір їм чинити.
Хто у битві, хто від мору – загинули вої.
І не знають, що робити роси із бідою.
Але тут побіля моря важко буде жити.
Тож зібралися обидва роди та й рішили,
Полишити свої землі, десь місце шукати,
Де не зможуть степовії таті їх дістати.
І рушили, хоч не знали, чи стачить їм сили.
Йшли безмежними степами під сонцем нещадним.
Від утоми та від спраги й голоду вмирали.
Але живі шлях на північ в надії тримали.
Сподівалися, що зможуть якось дати раду.
По дорозі всю худобу під ножа пустили.
Всіх птахів домашніх також з’їсти довелося.
Одному лиш півню досі вижити вдалося.
Правда, зерно, що вони з собою були прихопили,
Закінчилось і не стало, що Хорсові дати.
Прийшли вони понад річку, спинились спочити.
Вже не мали зовсім сили нікуди ходити.
Та ж про себе дати Хорсу треба якось знати.
Що про нього не забули, що ще йому вірні.
А що йому в жертву дати, як зерна немає?
Вийшов тоді один хлопець і півня тримає:
- Доведеться, мабуть, півня дати йому нині!
Зняли ідола із воза - з собою возили.
Вибрали жертовний камінь, вогнище розклали.
Червоної краплі крові на жертовник впали.
А останки того півня в огонь полетіли.
І зненацька сонце з неба, що пекло до цього,
Для них лагідним зробилось, стало посміхатись.
І вітер не рвав за поли, став легенько гратись.
Здавалося, передати прагне щось від бога.
І не стали люди землі далі вже шукати.
На пагорбі на високому Хорсунь збудували.
Як на острові, у морі чужих племен стали
Вони жити, добра собі з тих пір наживати.
Хорсу півнів приносили. Вже восени Квочка
Знову вивела курчаток, по небу водила.
Повернулися у плем’я достаток і сила.
А хто, часом на добро їх зазіхнути прагнув,
То так ворога стрічали, що мусив тікати.
Скоро взялись навколишні племена скоряти.
Над Києвом піднялися згодом роські стяги.
Русь могутня піднялася, слов’ян об’єднала.
А із неї Україна згодом появилась.
Як вороги навколишні в припадках не бились.
Вони русів-українців так і не зламали.
І ніколи не зламають, доки Квочка в небі
Курчат малих за собою між зорями водить.
Жоден ворог нам смертельно нічим не зашкодить,
А ми завжди постояти зможемо за себе!

Осінь… зрощена хандра
Ні розваг, ні сміху
Далечінь, димочку грам
Вітру на потіху…
З рук у руки… треба ж так
Небо ж безкоштовне…
Не однакові на смак
Всі оті обнови
Нічний виграшу квиток…
Раптом задощило
І замкнуло весь виток,
І перемісило…
Що ж воно таке хандра?
А думки як оси…
Пів якогось там добра
По дорозі в Осінь…
06.11.2024.

Пройшла мигтюча громовиця,
Затихли гуркоти густі, –
Шугають радо в небі птиці
І сіють співи в ясноті.
Від поля віє запах жита,
Повсюди пишно в’ється квіт, –
Мов заохочує цим жити
Мене такий жорстокий світ.
Ясніє більше й глибше небо
І сонце гріє звіддалі, –
В житті нічого більш не треба
Мені, крім миру на землі.
17.11.24

Янголи й демони лиш посміхалися,
Як рвалися бомби і сили втрачалися,
Гинули воїни в українській землі,
Тонули хоробро в гарячій крові.
Горіли ліси, розривались касетами,
Вбивали там ворога вогняними беретами.
Діти вмирали і просто губилися
На чужій території і просто втомилися.
Вагітним жінкам зет вирізалося,
Бог лиш дивився, а демони гралися.
Трупи знаходили в траві і смітті
До того байдужими були святі.
Газом труєні вмираючі воїни,
В будинках розквітли великі пробоїни.
Весь Західний світ занепокоєний
Та покарання досі не скоєно.
Перемогти українці старалися,
Та лиш в окопах просто стиралися…
Бог був байдужим, а демони гралися…
17.11.2024

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
як по горлі бритва

чи думки не вигнані
а киплять смолою
чи беззора вийшла ніч
вкрила серце млою
де ти янголе прилинь
променем лелечим
гості всі мої пішли
і забрали вечір

скільки випито вина
істини не видно
де той совісті дзвонар
що покличе зридно
на останню з барикад
чи Святу Вечерю
все якось воно не в лад
в душному етері

де ти янголе не спи
на порозі Божім
вже зап’ястя цвях пробив
світ на пекло схожий
і усі хто цілував
обіймав леліяв
стали тихі мов трава
що без вітру мліє

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я тебе очікую
як Святе Причастя
крука вже покликали
і душа ще настіж

Три мовні відеоверсії одного вірша:

Українська

Англійська

Іспанська

Димить пора вечірня листопаду,
Тумани в'ються, меркнуть зорепади.

І листя втомлене лишає гілля,
Додолу сила падає змарніла.

А прохолода у шпарини лізе,
На пару з вітром розгулялась сліпо.

Рятуємся гарячим чаєм вдома,
У затишку зникає денна втома.

І згадуєм про радощі і втрати,
А листопад нам свіжі стелить рядна.

Той, хто танцює бариню,
поверни нам загиблих,
щоб з посмішками безхмарними
піднялися з могили,
щоб наша земля свята
очистилася від мін,
а знищені міста
повстали з руїн,
щоб подорослівші діти
згадали, що таке гра,
щоб болем серця прошиті
загоїлись після ран…
Той, хто танцює бариню,
час настав каяття -
хрещення Божою карою…
Поверни нам життя!

2024 рік

Зненацька гавкнула собака,
Зробивши злякано підскок, -
І подалася з переляку
В свій облюбований куток.
Завила втомлена сирена
І винувато, й голосніш,
І смерті страх вселився в мене
Та краяв серце, наче ніж.
В суціль затемненій квартирі
Чаїлись вдвох, як у труні, -
Дививсь на все це голуб миру
В тремтливій рамці на стіні...
16.11.24

І я ніч запалю,
Всі зірки позбираю,
Хмари всі розжену,
Місяць з неба зніму.

Бо тебе лиш одну,
У цьому світі кохаю,
І для тебе єдина,
Все це разом зроблю.

І не знаю я днини,
Де без тебе літаю,
Своїм серцем палким,
Я ліси спопеляю.

Твої радісні очі
Не забути мені.
Я тебе, моя мила,
Бачу в кожному сні.

Я хоч плавати вмію,
Та без тебе тону.
Я втрачаю надію,
Лиш тобою живу.

Моє місячне сяйво,
Промінь в темній порі,
Я на тебе чекаю,
У наступнім житті…

16.11.2024

Поміж негоди, поміж невзгод
Поміж свого і чужого
Кожне життя — це лиш епізод
В Книзі Буття Неземного

Поміж замовин, поміж бажань
Поміж данини за спрощу
Кожне життя — аванс без питань
В колі в приватному, тощо…

Поміж свобод, і поміж корон
Поміж тих знаків — навзаєм
Кожне життя, насправді, це — Сон,
Не переплутайте з Раєм…
05.11.2024.

Росіє малохольна,– ух ти! Де ти?
Куди ти лізеш – у... чи на..? Межа
між нами є, але на жаль
ти хочеш на... бо ми, таки, планета
в якій і на якій ти нам чужа..

Ой, ненажера! Як її розперло
і як іще витримує земля
оце звіряче рило москаля...
усього ж бо не донесе у пекло,
хоча воно і близько відсіля.

Загарбане не вивезе обозом,
не відає, які вони дурні
і москалі із далеку смішні,
і косоокі бонзи під наркозом,
і янкі, укорочені на розум,
і ліліпути цирку на війні.

11.2024

Жбурляю камінь, як гранату,
В той бік, де взявся жаром схід, –
Чиню сусідові відплату
За покалічений мій рід.
Прокльони шлю і тичу дулі
У бік того, хто дотепер
Живе безрадісно минулим
І в кім інстинкт тварин не вмер.
За ранні смерті та каліцтво
В життя залюблених людей, –
Плюю в зіниці сороміцькі
Й чекаю радісних вістей.
15.11.24

Умовно кажучи — капець
Теплу жовтневому… теплу
Он навіть вибіг вітерець
В похилу змочену хулу…
Ще тільки бавився теплом
Учора з дітьми залюбки,
Тепер не вітер, вітролом
Не вистачає коцюби…
Назвав би хто — Баба Яга…
Не помилився би, їй богу
Сиджу і тявкаю… ага,
Не викликатиму підмогу…
03.11.2024.

Небеса дриготіли - прорив залізяччям,
Яке несамовито мчалось до когось.
Враз вдалині вибухало зовсім незряче,
У полі голім, чи десь за сивим рогом.
А часто летіло оскаженіло-бридко
І падало, - розриваючи будинки.
Лилися сльози дощами по мідних ринвах,
Руїни...спаплюжені, зламані спини.
Повітря чуттєво димилося, гірчило.
Горіло полум'я у душах невинних,
Пекло, ніби все вкрилось припудрене чилі.
Найбільше лихо відчувала людина.
Трясло харків'ян, мов у пропасниці. Лунко.
В Запоріжжі рятувальників скосило.
Пронизувало до болю страшне відлуння,
Просили допомоги в Божої сили.

У теремі і тихо, й прохолодно.
Промінчик сонця біга по стіні,
Крізь дірку пробиваючись в вікні,
Що наглухо завішене сьогодні.
Аби ніщо завадить не змогло
Йому прийняти рішення важливе.
Душа його то закипа від гніву,
У пустоту вихлюпуючи зло,
Яке у ній копичилось роки.
То спокій неймовірний наступає,
Як він щось гарне у житті згадає.
То душу огортає сум легкий.
Він – Хрисохір, останній у роду
Колись відомих в родіях каганів.
Були могутні…а тепер останній.
І забуття вже суне по сліду.
Життя прожив – нічого не лишив.
Не має сина, щоб йому віддати
Меча – єдине, що повинен мати
З усього, що він за життя нажив.
Рус справжній добро донькам залиша,
А син мечем повинен здобувати,
Щоби відомим і багатим стати.
Та дати сина Хорс не поспіша.
Він ще батьківську віру сповіда,
Хоча хреста, як всі на грудях носить.
І звичаїв тримається ще досі,
Хай дикуном, можливо вигляда.
Коли навкруг сум’яття, підлість, зло,
Коли брат брата взявся убивати,
Він не боїться слова не зламати,
Нехай би, навіть і до смерті йшло.
Як Володимир упокоївсь, він
Дав слово Святополкові служити.
І скільки довелося пережити?!
Зостався, врешті з князем він один,
Але не зрадив. Правда, Ярослав
Не став його за відданість карати.
Заборонив у Київ повертати,
У цей маєток дальній відіслав.
А русу опинитись поміж стін –
Нема нічого гіршого на світі.
Отак без діла в сутінках сидіти?
Чи довго зможе витримати він?
Варяг знайомий розповів йому,
Що можна у ромейщину податись
І там у царську гвардію найнятись.
І він оце подумав: а чому б
Йому в Царград і, справді, не майнути?
Щоправда, чи відпустить Ярослав?
Та він, хоча би спробувати мав…
Тож вирішив, що так тому і бути.
На диво, Ярослав не опиравсь.
Поставив він умову лиш єдину,
Що вирушати той не сам повинен,
А, як великий і могутній князь.
Велів охочих в той похід зібрать,
Що Хрисохіру важко зрозуміти.
Зумів близький до князя пояснити,
Що Ярославу стали заважать
Ті, хто роками жив з тії війни,
Яка велась між ним і Святополком.
Окрім війни, не знають більше толком
Нічого тут у Києві вони.
Сидять без діла, меди-вина п’ють.
Не дай Господь, знов претендент знайдеться,
Підніме їх і знову доведеться
Собі криваву прорубати путь.
Тож скоро вже на Хрисохіра клич
Зібралось вісім сотень горлорізів.
Готова на край світу сила грізна.
А Ярослав, аби скоріше з віч,
Ще й лодії старенькі їм віддав.
Усе одно в Почайні будуть гнити.
І подались униз рікою звідти
За море, де Царград на них чекав.
В Царграді непривітно стріли їх,
У гавань за ланцюг не пропустили.
Чекати повідомлення веліли.
За кілька день прибув посол до них.
Велів, аби збирався Хрисохір
В палац до імператора на стрічу.
Постати має перед його вічі.
На нього весь уже чекає двір.
Але меча тут має залишить.
Та ж меч батьківський – то усе для нього?!
Він йому і за зброю, і за бога.
Рус без меча не звик ніде ходить.
Та й хто ж то зна, що там його чека.
Можливо, просто вбити його рають.
А справжній рус з мечем в руці вмирає.
Тож смерть його, звичайно не ляка.
Та смерть в бою, не з підступів яких.
Ні, без меча він у палац не піде!
Отож, відмовив посланцеві гідно.
А той ще довго зрозуміть не міг,
Щоб якийсь варвар раптом не схотів
З великим імператором стрічатись.
Але не став із князем сперечатись,
Хоч головою гнівно повертів.
Не став чекати далі Хрисохір,
Велів вітрила разом піднімати
І вниз Босфором чимскоріш рушати,
Усім вітрам й царям наперекір.
Великий світ. Він сам собі знайде
Ту землю, де він буде панувати.
Сил задля того в нього є багато.
Цей шлях або до смерті приведе,
Або до слави. Тож, проплили морем.
Ніхто за ними вслід не поспішав.
Мабуть, десь імператор ще рішав,
Як покарати злісну непокору.
Він, звісно, ні про що, не жалкував.
А вої йому вірили, як богу.
Адже він «Золота рука» - так його
Всяк на Русі віддавна називав.
В вузький зайшли бурхливий Геллеспонт.
Рішили до Абидоса пристати.
Та довелось на бій з ромеєм стати,
Який супроти виставив свій флот.
Наївно думав, що їх подола.
Із русами ніколи не стрічався.
Тож радий, що, хоча б живим зостався.
Місцевість пограбована була
За непокору. Далі попливли
Та із протоки вийшли на простори.
Попереду безмежне синє море.
До острова до Лемноса дійшли.
Великий острів, коли б захопить,
То можна ним спокійно правувати.
Отут свою державу заснувати.
Каганів рід, нарешті відродить.
В широку бухту Лемноса зайшли.
Не стали ні на кого нападати.
Бо ж скоро можуть підданими стати.
Такі надії в голові були.
Не знав, що вже ворожий флот зібравсь
Із Самоса, Солуні і Охрида.
Припхалися за ним водою слідом.
Та ворог на відкритий бій боявсь
Із ним ставати. Тож і зачаївсь.
Прислали човен, аби передати,
Що хочуть перемовини з ним мати.
І Хрисохір на слово їх купивсь.
Сказали: може взяти він загін,
До них на перемовини прибути.
Вони усі при зброї можуть бути.
На хитрощі ті і повівся він.
Гадав, як слово честі ті дали
Та своїм Богом в тому поклялися…
Він так наївно на життя дивився.
Коли на місце руси прибули,
Там їх чекав маленький теж загін.
Здавалось, все іде, як обіцяли.
Аж раптом ті з усіх боків напали.
Тож зрозумів підступність пізно він.
Радів, що згине із мечем в руці.
На березі зіткнулися дві сили.
Хоч ворога зібралось військо ціле,
Та ж з ним його найкращі молодці.
На легкий бій надіялись вони?!
Та мусили на смертну битву стати.
Бо русів же зовсім нелегко взяти,
Як стали ті спиною до спини.
Валились під мечами вороги,
Пісок навкруг червоним став від крові.
Одні вмирали та ставали нові.
А русів все здолать не до снаги.
Годину-дві чи й більше бій ішов.
Вже гора трупів навкруги лежала,
А руси піддаватись не бажали,
Хоч ворог насідався знов і знов.
Аж тут трієра морем підійшла
І вороги зненацька відступились.
Зітхнули руси, що-таки відбились.
Та радість передчасною була.
З трієри раптом камінь полетів
І поряд гупнув, пилюгу підняло.
І Хрисохіру зрозуміло стало,
Як ворог їх понищити схотів.
Отож підняв меча і загукав:
- Помрем, як руси! Хай ромеї знають,
Як саме справжні вої помирають!
І кожен з русів теж меча підняв.
Під тим камінням згинули усі
Та на коліна все одно не стали.
Ромеї тільки злякані стояли,
Ковтали пил, що навкруги висів.
Їм неможливо було зрозуміть,
Як з посмішками можна помирати?!
Дивилися на ту криваву страту…
І не забудуть, скільки й будуть жить.

О Небожителько, зійди в мої обійми!
Богине, на мої молитви відгукнися!
Ти б знала, люба, як набридло бути сильним,
Як серце рветься твоїй волі підкоритись.

Блаженством є відчуть твої, кохана, руки
У себе на долонях і кожен пальчик твій
Зацілувати, щоб серде́нька твого стукіт
Наповнив простір весь, немов набатний бій.

Наповнений тобою, впа́ду на коліна
І голову свою щонижче похилю...
Поглянь, моя єдина, наскільки я сумирний,
І мною владарюй – про це одне молю!

2010

До моря я не встиг. Ріки оминав.
І пристало горе. Себе пізнавав…
Тиха заводь поруч — тема для казок…
У відлунні «небож» чути слово «Бог».
Скільки треба «того», щоб «проснувся» світ?
Знов не та дорога… знову абеліт…

Абеліт - вибухова суміш
03.11.2024.

Уже сказати, певно, треба,
Що, свій прискорюючи плин,
Я так наблизився до неба,
Що чую шурхоти хмарин.
Зневіра, туга і розпука
Мене терзають без пуття, –
Не можу вирватися з муки
Свого стражденного життя.
Можливо станеться, що згину
І, може статися, що – ні,
Бо ще зарано в домовину
Лягати дужому мені.
Нехай цей вірш звучить, як докір
Мені за настроїв падіж, –
За те, що нині слабший опір
Чиню недузі, ніж раніш…
14.11.24