Маленький проміжок блиснув неждано
У багатовимірнім байдужім світі
де шляхи їхні могли зіткнутись
І в обійми кинутись.
Слова там невагомі
Незначимі, майже беззвучні
А тиша дзвінка і цілюща
Сповнена тепла і запахів.
Вічність
Котра пливе собі величаво,
Нічого ні в чім не міняючи.
Нема куди поспішати чи запізнюватись,
Жаль за чимось жалкувати чи загадувати,
У вічності плече надійне,
По рамена дерева в тумані.
Захід сонця медово тужавіє,
Контури церкви до болю окреслені.
Вуста пошерхлі і античний профіль
У світі білім, снігом помереженім.

Фараон Іхтамнєт
Перетворився на мумію,
Він збудував собі піраміду
З порожніх сірникових коробок,
Він чинить требу богам
Сету, Амат та Серкет,
Приносить жертви богам пустелі:
Солдатиків бронзових
На олтар собакоголового привида.
Фараон Іхтамнєт
Жрецям Лабіринту Но
Наказав розпиляти каміння
І вибити ієрогліфи:
Піснею Сонця прославити
Бараноголових сфінксів.
Фараон Іхтамнєт
Збудував храм із порожніх пляшок,
Сів до човна дірявого –
У корабель волоцюги Ра:
«Відвезіть мене до іншого берега Нілу!»
Несуть жреці папірус,
Скрадають жреці гімн словоблудний,
Славлять нікчемного фараона –
Будівельника пірамід сірникових,
Копача великих каналів
З одної калюжі до іншої,
Творця мостів великих
Від кучугури до кучугури,
Завойовника Нубії –
Золотої пустелі духу,
Фараон Іхтамнєт –
Повелитель Та-Меху, Та-Ше, Та-Шемау
Збудував собі гробницю
Зі сміття будівельного
І чекає – не дочекається,
Коли його там поховають
Раби Міцраїм-країни,
«Роботяги» країни Та-Кемет.

смачно і затишно
паніка збиває з ритму
я не люблю натовп
перебувати в центрі уваги
тому я тримаю все в собі
мало кого близько підпускаю до себе
дихай
надзвичайно спокійна техніка
кричати всередині
зміни кут зору
у всіх є свої страхи
не будь передбачуваною
світ в кольорі коли ти говориш
дихай

12.02.18

Місто, що живе в сутінках,
Місто, яке завжди було сірим
(Бо так це пасує до сутінків),
Місто, яке вилазить з щілин бруківки
Коли Сонце заплющує очі:
Місто, що має звичку господарів –
Місто мишей.
Місто маленьких будиночків:
Де кожен палац кубло,
А мрія зроблена з сиру,
Де замість газет шурхіт,
А замість новин писк,
Де кожна любов волохата,
А кожна філософія тонкохвоста:
У цьому місті поселилася кішка:
Таки дідова.
Таки отого – бородатого,
Старого як Час,
Навіть за Смерть саму старішого
Чи може страшнішого.
Отой дід каже киці своїй:
«Іди погуляй, хвостата,
Іди, стрибай, пазуриста,
Іди кицюню лап-лап
У місто малих сіроманців –
Іди бавитись!»

Місто,
На дорогах якого
Лишили сліди
Нетутешні коти.
Місто,
Яке дахами-очима
Дивиться в Небо,
Що нагадує яму,
Вириту деміургом-зайдою:
Прірва,
Яка сниться кульгавому ослику,
У яку мішок кинули
З подертими лахами
Дивака-апостола: сірі.
Місто,
Яке домальовує акварелями
Крук-діра:
На снігу білому чорний
Пляма чи суть
Отої прірви,
Голоси з якої слухають
Будинки-вуха,
Що проростають із землі волохатої:
Хмародери мені нагадують
Вуха кроликів.
Крук - діра часопростору.
Місто,
В якому в шпаківнях
Замість птахів
поселилися мишолапки
З пружинами-струнами
З колодами тиші
(Глухої).
Ці мишолапки цвірінькають
Пісеньки волохатої смерті,
Ці мишолапки виплоджують
Пуцвірінків-мишолапок,
Що так само будуть
Залізними щелепами клацати
Коли виростуть
Із залізних яєць вилупившись.
Добре, що це Місто Даймон,
А не Місто Мишей.
Добре.

Сто мільйонів сонячних променів у минуле
Сто мільйонів кутиковустих ледьсміхів проніжених часом ген-ген
Триста тисяч метеликових зітхань тому
За броньованими вимурівками панельної багатоквартирки
В осерді трьох кімнат з-поміж темнавих міжпаркетних щілин вибуяло Королівство
Крихітне і непомітне для цікавих очей чужинецьких поселень та дуже справжнє у своїй тендітності скла
У райдужній веселковості довірливої юні
Зеленоокий Монарх любив дивитись як Подруга розчісує посонну сплутаність осіннього волосся
Він гладив його як ласкаве звірятко заривався обличчям шукаючи терпкий аромат єдиної розкоші що принесла у посаг
Вона сердилась бо знову чесатись
Розпушена мідна хмарка пливла короною на благеньку кухню похитуючись в такт крокам Велительки
Яєшня і мівіна
Мівіна і яєшня
Три літри чорнючої кави
Ота істинна гіркість Королівства
Де двічі на рік росли суниці двадцять другого травня і шостого вересня
Покірно влягаючись в човники-кошички долонь
Може кришталевих
Може просто зацукрованих до філігранної ошліфовки
А потім у Ній загостило сонце
Спочатку був сон де співала дуетом із золотою рибою
Чорноморський спогад як вчив триматись на воді але боялась втратити опору під ногами
Певно тоді ковтнула перлинку – рожеве ранкове пробудження
Дорогоцінний контрабандний вантаж з півдня
Сонце-перлинка круглилась повнячи собою Королівство
Велителька щодня легшала бо ноша дарувала невагомість
А з-під рук іскорками злітали колібрі розквітаючи орхідеями на підвіконні
Зеленоокий Монарх щотижня дарував нове суцвіття
Буйство барв і ароматів
Навіщо сваритись коли віриш іншому більш аніж собі
Липнева гроза покликала Інфанту що ховалась поміж пахучих лілій
Запашне сонечко плаксиве сонечко мала пестьоха виходь
Грайте фанфари
Тріпочіть хоругви
Квінтесенція існування Королівства


…
Зеленоокий Монарх не повернувся з полювання
Так буває
Що відчував коли мерзли такі ще недавно сильні руки втрачаючи здатність навіть рушити пальцем
Що бачив останньою тінню – мідну хмаринку чи слізки манюні бо чекає з дарами
В такі миті кожен сам по собі
Свіча згасла
Тоді вперше за багато тисяч днів безіменний палець десниці осиротів
Золоте кружало зрізали бо не знімалось
А руки Владарки стали отруйними і вбили всі квіти
Чорні цурпалки замість смарагдової натуги стебел
Осоружні квіти осоружні барви хай віднині все буде чорним
Бо кому яке діло чим здорові її груди
Які вирви повнять серце
Якщо віднині ніколи нікому не стане Джульєттою
А псевдомессаліні так легко кидати в обличчя «бувай це кінець»
Вмить остаріла жінка з сотнею зморщок у навколооччі і довкружсерці
Бо на все є глибинні причини коли закінчується любов

22.02.2015р.

Господи, як же важко бути сліпим!..
Як же важко не чути й не бачити –
не розрізняючи, правда де
або – біль!

Задивляючись так на чужу
шурхотинність, відчуваючи
лиш, як закличе її жага...
Ти є той, хто дарує й
ніколи не зносить –
королівської крові,
мабуть, є вона!..

Наближаючись так
обережно, що
відчуваєш, як
біжать їй
між груди
легесенькі опіки...
Зачекаєш, допоки
вона не пробачить
такого ж – холоду –
у тобі...

Усміхаючись й
іще не прощаючись,
ми могли б зазирнути
в колодязь, де
тьмяно й волого...
Понесемо в собі
і ножі, й –
відверто–оголений –
спомин!

Мамо,
Я живу вами вдень.
І у снах до хатини приходжу -
Там тепло Ваших долонь
Зогріває півсвіту.

 
десь між трьома годинами ночі
& чотирма годинами ранку ―
 
небуття про котре
навіть нема чогось розказати
прокидається зі своїх
сновидінь безпам’ятних
підводиться з неіснуючої постелі
у домі котрий ніякий не дім
 
не турбуючись про вмивання
гоління одягання & тощо
пиття чаю кави & тощо
споживання канапок & тощо
за звичкою незрозуміло звідки
гублячи деякий час впусту
 
(сценку з дверима мож
так само відкинути)   
 
кудись вибирається
вірогідно
аби з’ясувати
 
де
& що
 
є
 
 
 
 
 
 
 
 

Т.Г.Шевченку

...очі в безодню запали.
Каменя важкого не просив -
Поклали:

Пам"ятник на волю не пуска!
Б"ється соколом душа,
Як народ,
Що й понині в неволі.

На стежці, де люди
Дорослі ішли,
Шпичка зі склянки
Лежала.
Під підошвою чобіт
В землю угрузла -
Земля застогнала.
Та ніхто
Не озирнувся...
Йшла по стежці
Дитина,
Обережно витягла
Шпичку із рани.
Земля манюпусінькі
Ноги її цілувала.

 
виходить на сцену
& жартує ―
радісне схвалення
аплодисменти

клоун
жонглює ―
аплодисменти
потім жартує ―
але всі чекають чогось
ще

клоун
починає роздягатися
& жартує ―
радісне схвалення
аплодисменти

клоун
перестає роздягатися
& жартує ―
але всі чекають чогось
ще

клоун
так і не роздягнувшися
повністю
одягається, жартує, жонглює ―
із залу чути несхвальний шум

клоун
мовчки роздягається повністю ―
але всі чекають чогось
ще

клоун
жонглює & жартує голий ―
радісне схвалення
аплодисменти
вочевидь, всім цікаво
чим скінчиться дійство
але цього не відає навіть сам

клоун
який, наразі не наважуючись
одягатися, все жартує
& жонглює голий ―
без аплодисментів
у мовчанні

& всі
чекають
чогось
ще




 

З хати вигнав кота
Хазяїн увечері:
Відслужив, мовляв...
......................
Місяць біг по котячому сліду
До високої скелі над річкою.
Наздогнав. Надломив калача.
Приколисав на гіллі верби...

1993 р.

…ви кажете:
«Птахи прилетіли…»
А я кажу, що то
Повернулися дідові спомини.
Ви кажете: «Пісню десь чути…»
А я кажу, що то серце пташине
б’ється…


1991 р.

Дзвони мовчать під церквою,
Розбитою і пограбованою.
Стіни сіріють – люди німіють:
Влада нова атеїстів
насіяла…
То тут, то там: «Бога нема!..»
- Повне село грішників, - каже бабка.
- Не рай, а пекло…
Церква у Михайлівцях зґвалтована –
Головою сільвиконкому,
Манкуртами,
Пролетаріями…
- Мовчать! – кричать людям.
- Живете? Так живіть!
Поруч із церквою – школа середня.
Посередній інструктор зі спорту повчає:
- Ваша мета – сила і кулаки…
- А як же з церквою? – якось спитала
бабуся вчителя.
- Як? – розгубився вчитель.
Але ненадовго:
- Бога нема. То й церква навіщо?..
… А дзвона украли і повезли на закордон…

1993 р.

Дорогами розбитими
Скачуть вони в Донецьк –
Чотири вершники –
До тебе, Кальміусе!

Плащі в них павуками зіткані
Арахнами чорними,
Каракуртами восьминогими,
Скачуть чотири вершники
По дорозі до Юзівки,
До тебе, Кальміусе!

З країн далеких
Мандрують оті подорожні
Невгамовні чотири вершники
У пошуках лабіринту
З пірамід, скла і бетону,
Тупотять підковами сталевими
Чотири коня вічних номадів,
Скачуть дорогами битими
До копалень Юзівки,
До тебе, Кальміусе!

Ніч нагадує день:
Світляки ліхтариками
Світять шлях чотирьом вершникам –
Лицарям Дня Судного,
Кабальєро коней різномастних,
Що скачуть-тупцюють
Дорогами пилу,
Скачуть до Юзівки,
До чаші з медом Діоніса,
До тебе, Кальміусе!

Поспішають чотири вершники
Дорогами вітряної Сколотії,
Туди, де сонети блідого Місяця
Писали чорними фарбами
Поети сон-трави синьої:
До тебе, Кальміусе!

Небо нині кольору попелу –
Такі фарби були в художника злого,
А життя – це потік прозорий,
Плинь, життя, плинь.

Сонце заплющує нині
Нажахані очі:
А дерева – білі вдовиці:
Над тим же потоком:
Шукають загублене дзеркало:
У житті – потоці прозорому –
Може там – на дні,
Може скалки лише:
Світ нині без дзеркала,
Бо не хоче
Обличчя своє потворне
Бачити.

Павуків забуття кличу:
Най заплетуть тенетами
Цей потік чистий, прозорий,
Най ніхто не знайде
Оте загублене дзеркало,
В яке світ-потворка
Зазирнути боїться,
Чи то просто не хоче.
А художник і далі малює
Пейзажі сірими фарбами –
Кольорів не лишилося,
Окрім кольорів попелу…

...Мої картини
Не просяться
На стіни.
Стомлені, в кутку.
Їх єдиний глядач - павучок,
Що заблукав між
Намальованих дерев,
І пряде собі бабине літо...

Серце моє, ти кажеш,
Що її любиш?
Серце моє, а це не обман?
Тобі не здається?
...Високо голуб летів,
Крилом кулю відвів...
Кохану свою захистив,
Не дав їй упасти.

Чи говорив коли-небудь
Цей голуб, що любить?
Серце моє, чи в змозі
Зробити для неї
Це й ти?

Зозулі крик
Примерзає до циферблату
Кожного нездари-годинника,
Залазить у кожну хижку
Кудлатовбраних пастухів-філософів,
Шматує час кульгавий
На кавалки буття
Блискучого: секунди монетами
У скарбничку безхатька:
Срібло снігу, мідь заграви, золото сонця.
Яблука дзвінкими дукатами
У темні скрині ночі театру-кабукі:
Збираю, збираю і зачиняю
Скриню тьми.
А над імлою стежок
Все той же зозулі крик,
Як postscriptum плямою
Під заповітом мельника
Водяного млина Inferno.
Розкриваю торбу як рану,
Торбу латану,
Яку носив дорогами плутаними
Дорогами Плутарха,
Що петляють-блукають
Понад хмарами.
Розкриваю торбу, яку носив як тягар
Важчий, аніж Земля,
Нестерпний, як життя майстра простору,
Розкриваю торбу –
А там тільки зозулі крик.
Він несеться кривими вулицями
Кам’яного сірого міста –
Міста мертвих.

***
Пахощі нічні
Вже споліскує роса.
Усміхнувсь кавун...

***
Блискає й гримить!
Бачили б як я колись –
Горобину ніч!

***
Мріють цвіркуни
Хто кого застукає?
Тріскотня буття.

Заколоти мовчань...
Це щось на кшталт... генетичного?
Що таке політика, ми
вже всі, здається, навчились...
А там, де відсутність політики –
ось де ґвалт?
Безапеляційність ВНК,
НКВС а чи КДБ
із втаємничістю їх
спецоперацій?
За що був повішений
Івасюк?
Мовчання – глибоке
й гнітюче...
Василь Симоненко, куди
ти перся
зі своїми викриттями
розстріляних
під Биківнею?
Мовчання...
На кожну епоху та
кожний народ
знайдеться
власний путін
(а чи сталін)
із власними зневагами
до відкритості та
публічності...
Там, де жорсткий порядок,
будуть вмирати
симоненки разом – з
івасюками!..
Та кому ж вони потрібні,
правда?..

***
Літо відійшло.
Я його зустріну там,
де на мене ждуть.

***
Дятел прилетів.
Відкорковує гілки.
Ранок захмелів.

***
Виноград поспів.
Павутинку відірву –
І намисто є.

Місто
Де кожен доктор на лелеку схожий –
Дзьобатий.
Кожен лікар вбраний у чорне
Димить сіркою, носить намисто
Гірке часникове – бо лікар.
Кожен лікар – лелека.
Кожен знахар – чаклун.
Кожен доктор – Фауст –
Ото ж бо. Бо це місто пошесті.
Місто, де кожен витягує жереб.
Жереб – жереп – жер би, та вона
Чума – нас жере,
Може я теж щось витягну:
Щось мені випало:
Чи то маска чумного доктора,
Чи то маска Чорного Пса –
Того, що приходив до Фауста,
Що видивлявся Nova Stella
У небі чорному – зірку Lucifer,
Що віщувала чуму –
Яка прийшла таки в Місто,
Що стало Містом Чуми,
Містом людей-лелек
Чорногузів,
Чорновбраних людей-птахів:
Мелянхляйнів Гіпербореї.
Три монети для доктора –
Фаусте, Вам три монети –
Злоті – три ноти –
Заграйте на них музику – на сопілці…

Щоночі
Я будую Місто з кавалків темряви
Початкової – як три горішки у жмені
Старого картяра Бога -
Гравця в божевільну рулетку.
Три горішки з чорним нутром
Три горішки для попелюшки,
Що бавиться з попелом у темряві
(Хтось погасив світло –
Хтось, а не я, хтось – брудними пальцями),
Бався, дитя, бався – навіщо нам світло,
Навіщо сліпим окуляри, навіщо…
Щоночі
Я складаю підмурок своєї в’язниці
З цеглин споконвічної темряви,
Хтось ходить – дзвенить ключами,
Поза дверима Всесвіту:
Я знаю – там нічого крім темряви,
Але запитую себе – хто там?
Навіщо він там ходить
І запирає двері моєї камери
Тюрми, яку я сам собі вимурував –
Тюрму Світу Сього – Світу Каїна.

А десь човен пливе у тьмі –
Човен жебрачки Венеції,
А десь мурують готичну вежу –
У тьмі.
У тьмі світу сього – вежу своєї свідомості
Назавжди готичної.

Місто темряви.
Немає з нього виходу, бо немає входу –
Ворота стоять серед міста – ворота в Ніщо.
Дайте мені цеглину – навпомацки –
Дайте цеглину старому Каменяру Вільному,
Я десь згубив свій кутомір і фартух –
Там, на вулицях міста темряви…

 
 
& ти затишно спиш
народи переселяються
річки забудовуються
звуки пекельнішають
квадратами концентричними
ще остигає посуд
& кран витікає краплями
& ти собі мариш
мріючи за легкими віями
десь полюються звірі
гільзи дзвенять
у повітрі розбитім
каламутна вода тисячами сліз
реве під опорами
ракових міст
його імператорська ницість
втоплює ложечки
у найліпшім какао
й зітхає
& я кохаюся у краєвидах
із дахами такими данськіми
поки ти кохаєшся із
небожиттями
скриків пташиних
під стріхою світу
крилами понад чуттями
безмежності
& жодна реальність
не відповідна
супокоєві
у незбагненних
розкошах
сни



✴




 

Все пожовтіло в пітьмі, Лоренцо*,
Навіть твоя недоречна Венеція
Анахронізмом дітей лагуни
Пливе каравелою жовтою
У Харона спогади човникові.

Лоренцо! Монети-ґудзики
На камзол втікача-дожа
Приший. А сняться аґонії
У павзах стогону мандолін
Міста венетів води (Аттіла).

Лоренцо! Карнавали щурів
Тих розфарбованих галеонів,
Що везуть чорний перець
Любителям смачно поїсти,
Серед міста дзеркал та паперу:
А ти кажеш: «Республіка…»

Лоренцо! Надто часто дожі
Вінчалися з морем, кидаючи
У його ненаситну пащеку
Перстень металу Сонця.
Тому марно ловити крилатому леву
Жовту рибу початку.

Маски носаті – модні після комети,
Після Нової Зорі, що так сяяла в Небі:
Селена – подруга Пана, діва Аркадії**
Гіпаріона та Теї дитя
Все зафарбовує в жовте (як Геліос гасне):
Море, обручки, монети, каблучки,
Ґудзики, дзвони, мерців, церкву, собак,
Місто і камінь, зуби і пасма, котів і мишей
І навіть чуму…

Примітки:
* - це зовсім не про Лоренцо ді П’єро де Медічі Чудового (Lorenzo di Piero de Medici il Magnifico) (1449 – 1492), це про зовсім іншого Лоренцо, що жив у Венеції. Але не про Лоренцо Пріулі (1489 – 1559) – дожа Венеції. Хоча, може і про нього – хто зна…
** - про Аркадію кажуть, що то країна козопасів, але то неправда. Це країна темних пророчих святилищ і людей, що присягаються водою Стіксу.

Смаглявий пірнальник за черепашками
Згубив своє узбережжя, збившись зі звичного маршруту –
Так багато білого піску довкруж,
Однакового у пекучості укусів вузьких ступень.
Штиль солоної води не народжує піну,
Аби закипала раменами, що розсікають блават хвиль.
Кіприда спить в коралових зарослях, міцно стуливши перламутр мушлі.
Вона ще діва…
Береги мережаних панчішок тонким шумовинням
Облягають мармурову точеність стегна.
Богиня бажання,
Велителька ритму,
Бранка сердечних вистуків.
Вона вся інкрустована перлами.
Розшукай її, пірнальнику,
Визволи з рясної нанизаності кайданок тонкі зап’ястя,
Пошрамовані незвичною покорою.
Політ невагомості тіневих переплетінь…
Ламінарії ковзають шиєю, цілуючи родинку правої чаші з вином.
Довгі пальці водоростей такі безсоромні.
Ловцю мушель, злови її сон,
Розтопи сніжинку,
Знайди шляхетну перлину. Темно-рожеву.
… У тебе такі красиві губи…
Покажи свою вправність.

29.04.17

У жмені своїй
Затискаю попіл,
Сію його, як сіють зерна:
Попіл прозорий.
Падає він на землю зорану
(Зоряну),
Падає він на каміння,
Падає він на коріння,
Падає він на води дзеркало,
Падає він у душі людської безодню
І проростає вогнем –
Деревом язикатим, зіллям сонячним –
Попіл прозорий.
Збирав його не рік, не два
Левадами та гленами,
Торфовищами та долинами,
Де колись стояли селища
Диваків-гелів:
Прочан свого святого острова.
Збирав я той попіл прозорий,
Що вікував тут не одне літечко,
Не одне століттячко
І не одне тисячоліттячко,
І зрештою втямив, що попіл – то зерна:
Тільки прозорі й не видимі,
Які сіяти тепер мушу:
Скільки років моїх вистачить:
Бо попелу того вдосталь:
Попелу Вітчизни нашої…

У цьому селищі вітер помер,
Його поховали під дольменом старим,
Таким давнім, що навіть Смерть
Не знає коли його громаджено,
Коли ці брили тисли на плечі
Бородатих пастухів-козопасів,
Що відчинили двері туди – в потойбічне,
У темне й незнане, тому одвічне.

Цей вітер міг би вказати
Шлях безтурботним ластівкам,
Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
Чи то подорожнім
Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
Іншим, що кидають сей острів зелений
І летять навмання: дикі гуси.

Вітер помер
Його поховали строчма-стоячи
Як ховали поганців – королів Ірландії,
На менгірі лускатому
Вибили-вишкрябали знаками огаму
Його імення нікому незнане:
Імення вітру-волоцюги
Злого й недоброго опівнічного.

У цьому селищі,
Що стоїть над могилою вітру
Лишилися одні копачі картоплі
З очима кольору черствого хліба,
З руками пошерхлими наче земля привидів,
Земля торфу й вересу,
Земля незачесана, патлата й нечемна,
Земля, яку втомилися люди топтати,
Селище, де помер вітер…

В одну ріку не входять двічі.
І навіть тоді, коли ти вже в ній.
Одначе ріка постійно інша,
І ти просто пливеш, бо яка різниця?
Шукати броди у інших, незвіданих, ріках
Не так цікаво, як знаходити нові відтінки синього.
І тонути в знайомих, нестерпно рідних водах.
Не шукати порятунки...
Не пускати чужинців гатити греблі.
Тут роботи непахане поле,
Себто, бездонна ріка.
Твій світ залишається тут, навіть коли ріка вкривається кригою.
І ти ковзаєш на ковзанах по поверхні, танцюєш свій танок...
Відшліфовані рухи, бездоганні стрибки!
Або навіть і там, під кригою, де немає навіть ополонки, аби вдихнути на повні груди,
Навіть і там ти вдома.
І немає різниці, ти Хопей, чи Русалонька.
Це твоя ріка і твої береги.
Тримайся їх. Не виходь за межі.
Це стихія.
Або виходь і не скигли, терпи.
Бо ріка - це ти, розливайся, наповнюйся, впадай у моря, бережи витоки, шукай підземні канали для своїх вод, але, дивись, не змілій.
Не змілій.

Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –
Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

…Сп’янілий Дух Різдва...

…Так спрагло дзвони б’ють…



Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів,2017.

 
 
 
 
 
 
 
 
Десь між обрієм & краєм вікна готель Каліфорнія, хибна
вивіска, твій погляд сковзає безборонно, інколи сусіди
валяться зі свого верхнього поверху, все шукає або знаходить
причастя.
 
Квіти всіх пурпурів пломеніли, розкидалися, розкладалися
гаровим смородом шовкового дрантя, тонами знекровленого
листя, в розкоші, з розпачу. Риби злітали ~ виблискували
вологими сапфірами крил над лагідним & божевільним
морем, яке билося у вікна, просочувалося, полум’я рожевіло
випадково згортаючи спалахи у пелюстки-обійми.
 
Гаптовані ультрасиніми блискавками & безстидністю, ми
перейдемося маленьким театром й відчинимо рипучу
скриньку із невідомим сумлінням, з-за стін будинку
примар, щасливим, неввічливим. Далі є.
 
Народження Смерті & Народження
 
 
 
 
 
 
 
 

Окраєць щастя, скибочку-цілушку,
Що милостиво потрапляє в руки,
Відкину гордо – я ж бо не служебка!..
Собі ж залишу солі повну жменю -
Нехай погіркне те солодке щастя,
Нехай печуть, та не черствіють рани –
Бо в істинного щастя присмак терну,
Зате тоді воно вже не окраєць,
Не скибочка, а пишна паляниця –
Її я вистраждала, нею причащуся:
Я не зарібниця, я в Долі – Господиня!
«…А у тії печі
золотії плечі,
а срібнії крила,
щоб нам коровай гнітила»…

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом.2013)

Там, за териконами – джаз,
Постмодернова музика,
Саксофон сірого дня –
Такого ж сірого, як і мої берци,
Від пилу і бруду нескінченних днів
(Довершеність).

Там, за териконами – блюз,
Блюз без сезону: не осінній,
Не літній, не весняний,
І не зимовий навіть:
Блюз нескінченних доріг,
Яких не пройти, не здолати,
І навіть не проповзти,
І не плазувати – про:
Блюз.

Так, за териконами – пустка:
Порожнеча, якої немає,
Ніщо, якого не було, не є,
І не буде – Небуття.
Там. Де музику грає
Джазмен бородатий
Білий, як сніг на чорному.
Там – пустка.

Там, за териконами –
Спогади. Про неіснуюче.
Там, де матерія
Міряє часопростір –
Карма. Там, за териконами –
Сансара.
Босоногий Сітхартха
Кидає мені в долоні
Вервечку хвилин позичених.
Тільки я не ловлю – бо затиснув
Пальцями металеву іграшку.
Холодну. Сансара.

Там, за териконами –
Заперечення
Всіх істин моїх кольорових.
Барабан виграє
Все туж мелодію
Барабан джазмена Бога
(Він вміє тримати ритм).
Там, за териконами – Смерть.
Там просто батьківщина моя розстріляна,
Там.

Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води Меркурій вирина
І простяга невдасі золоту сокиру.
«Бери та більш не лементуй»
«Це не моя. Що нею можна тут робить?»
«А ця ось, срібна, не твоя?»
«Ні, не моя. Шукай на дні залізну!»
«Ну, якщо так, тоді бери всі три».
На радощах біжить той чоловік в село
І по дорозі всім оповіда свою пригоду.
Тільки скінчив – сусід метикуватий
Ноги на плечі та й подавсь на річку.
Кинув сокиру в воду і кричить:
«Ну, хто ж зарадить лихові моєму?!»
З’явивсь Меркурій і золоту трима сокиру.
«Моя!» – кричить той чоловік.
«Ні, не твоя,- на те йому Меркурій. –
А за брехню розплачуйся сокирою!»

P.S.
Хто в радники брехню собі узяв,
Позбудеться й того, що мав.

Годинник на ратуші Праги б’є дванадцяту.
Середньовічна Ма́ла Стра́на та Карлів Міст поруч неї
оживлені, як мурашник.
Голівки вертепу життя кивають чо́лами на кожен удар – ми є… ми є...
Ми теж є… Ми – з Дерева Роду листя розвинуте,
чашею цілющого травня переповнене…
Прапра́внуки Адама та Єви – житимем, як і жили…

- Смерте, Смерте, а йди-но собі на куп’я-болота,
де кури не піють, де люди не ходять, де наш глас не заходить…
Тут тобі не ходити, білого тіла не в’ялити,
з косою не чатувати, буйноцвіття не вкорочати,
лицарів духа у часі розвою не зупиняти…

… бо будемо гнати–и–и… громадою божою
із вселенської світлої хати…

Собор Святого Віта ударить: «ars lónga»… привітаймо життя!
Собор Святого Юра підхопить і вознесе: привітаймо-о-о!
Людину, Богом сотворену, і працю рук її розкрилену
в середчассі минулому, теперішньому та майбутньому
пелюстками-листками барвінку вічнозеленого увінчаймо-о-о…

Нам – бути.
Червонорутне зілля уже розквітло для нас.
Поза простір і час – нам бути!
Не минути ні краплі з лавини образ.
Попри простір і час – нам бути!
Не минути ні риски з довершених нас – не минути…

Обертається колом Земля… Але ми – залишаємось.
Лише в часі, як маски з вертепу життя… обертаємось!..

Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Чомусь погляд сумний
У цього трамваю з номером
Десять.
Я плутаю місто
Зі старою книгою:
Намагаюсь місто читати,
Намагаюсь блукати книгою,
Намагаюсь бути текстом,
Намагаюсь визирати у вікно метафор.
Прикро: міста на рівнинах мурують.
Прикро: книги пишуть знічев’я,
Чорнилом.
Прикро.
Евтерпа ходить у чорній сукні,
Плащ свій (теж кольорів невеселих)
Подарувала опудалу.
Епоха сумних комедій,
Епоха трагедій кумедних,
Затискаю в руках клубок
Ниток:
Той самий, що колись дарувала
Аріадна Теcею,
Від лабіринту лишилась
Купа каміння,
Навіть меч той зітлів –
Той, яким Мінотавра дірявили,
Перетворився на купорос,
А клубок
Ниток
Все такий. І нитки тонкі.
І не рвуться. І тягнуться.
У нескінченність сріблясту.
Ти мала б людей веселити,
Ти –
Дівчина, вбрана нині у чорне.

Час – кульгавий жебрак
З торбою – Всесвітом,
З торбою – Простором,
З торбою, де ховаємось ми
Разом з тією Порожнечею –
Нескінченністю.
Всі сидимо біля вікна
За склом якого одна чорнота
І жодної голки світла
Для ока сліпого, для шкіри
чутливої
(Люди-безхатьки бачать шкірою)
Крила комах
Ти збираєш, Ерато,
Замість квітів прозорих
У букети синього Неба
(Нам літати, їй плакати,
Нам падати, їй плакати,
Нам помирати, їй плакати
Завжди).
Люди шукають знаки,
Що писані давнім шрифтом
На крилах птахів,
На панцирах черепах
(Повільних панцерників)
А горах Еллади
У кам’яній хатці
Досі живуть люди
Які вірять,
Які просто впевнені,
Що Гомер був зрячим.

Крізь сніг лапатий
Йду до альтанки в саду -
Сліду не видно.

з марева пухнастої ніжності
висотати радість тонку
і з неї вив'язувати тепло
згорнувшись клубочком щастя

вагітність любов'ю
простір заповнює тихо
маревом пухнастої ніжності

14.12.2017

Я збираю горіхи,
Які падають з дерева,
Що намальоване на стіні
Мого кострубатого сну.
Я кладу до кожної жмені
Дітей горбатого катеринщика –
Таких сумних, як грудневий світанок –
Три горіхи з шкаралупою
Кольору зимового неба –
Сього бородатого старця –
Чорнокнижника Собачої Зірки.
Я кладу у теплі долоні
Замурзаної попелюшки,
Що міняла свої плаття подерті
На сліди сонячних зайчиків –
Три горіхи з тьмяною шкаралупою
Кольору травневого нечуйвітра
(Грай, вітре, грай
Пісню босоногих бузьків:
Чорногузів міста крейди
І поцяткованих писарів).
Я збираю горіхи
Тверді, як віра алхіміка
У збіговисько готичних літер
Книги, яку продали в Венеції
За шматки металу блискучого.
Я збираю горіхи,
Що падають з намальованого дерева
І дарую їх дітям,
Які ніколи не народяться,
Які бавляться потойбічними іграшками,
Незримими ведмедиками
Снів моїх волохатих.
А ці горіхи все падають
На бруківку покручених вулиць
Міста, де ніхто не живе,
Навіть той катеринщик,
Що співає псалми апостола горобців,
Навіть він
У цьому місті чужий –
Перехожий.

Глибочінь

Іду в офензиву.
Маркітні песиголовці
Здирають шагрань зі своїх думок.

Кучуру тут немає місця:
Його шия не пристосована до вирла,
Гнеться, ламається.

Йому б втекти у бакай,
Шубовснути у столезову осоку…
Не встиг. Рак накинув зашморг,

А щука затягнула петлю.
Вечоріє. Цьвохнув лилик.
Мавка розклепила око.

Качур мертвий.
Щука доїдає голову. Рак учепився в пір’я,
Перебирає клешнями.

Чорнобог плескає в долоні:
Сполом до ранку вони повечеряють,
Залишиться кістяк.

Він упаде на піщане дно.
Марена зробить в ньому кубло.
Чигатиме на самицю,

Яку прищуватий юнак
Зловив на хробака ще позавчора.
Амнезія. Катарсис. Пробудження…

листопад 2017р.

 
Примітивний такий наїв
чиркати запальничкою
черкати рядки за
стійкою будь-яким
час у відставку
ранкова злива
стерті кути
розплетене сяйво
кривих цигаркових
& як недоля
хай
плине

Дим



✴

Час від часу знайтись у
сподівано захаращених
апартаментах
вийти на пів години
вернутись до тями
через рік вірогідно
жорсткість
ступор &

Немудро мандруючи
обдертими лавами
транспорту шурхіт
розтерті відтінки
перехожих
північні тунелі
пляшкове скло
переходи від-до
вени афектно різані
гіпнотичні
перетини міст

Трощити ламати
відразливо хрипко
святкувати загибель
речей
якимсь терпким днем
невиразних дахів у
вуличну синь
присмерк зібгану
пристрасть скраю
постелі смерть

Обіймаючи



✴

Сигаретами цигарками
ретушована пара
кавова на сходинках
кроки у люстрах
ще погляд
спокусливий локон
підмалювавши посмішку
па прощальне
зірками розшита сукня

Пані Знада, ніжним
із поглядів
мовою сновидінь
етерність
натяк & начеб
знавіснілому
світу
всупереч

Ljubav.




 

Господар дому сього
Ніколи не запалював свічки:
Серед темряви пантрував
Скарби краси нетутешньої.
Господар дому сього
Не продавав нічого й нікому,
Тільки купляв – це – нетлінне.
І зачиняв у скрині
В домі, де завжди було холодно,
Де завжди в димарях було порожньо,
Навіть для сажотруса-вітриська,
Навіть для холодних вогників-потерчат,
Навіть для них.
Господар дому сього
Читав у темряві:
Книги, що писані в повітрі,
На чорних сторінках ночі замість паперу.
Господар дому сього
Йшов, повертався,
Шукаючи непотрібне й незриме,
Ніколи не грівся біля язиків полум’я
(Бо навіщо?),
Сміявся з важкості золота,
Малював холодом,
Не зазирав у дзеркало.
Хтось може й бачив
Обличчя його бліде,
Але не оцьому домі
Вічної темряви...

Так незвично бачити Фавна
З флейтою кумедних слів,
Фавна, що бігає вулицями Міста
Босоногих пасторів-козопасів,
Не Міста Мефістофеля й Фауста,
А Міста Голосу й Фавна.

Так кумедно – споглядати Фавна –
Пана з ногами волохатими,
Клишоногого козлорога-танцюриста,
Що співає пісню радощів
Лісового квіткового Еросу
Серед Міста Голосу –
Міста дзвінких трамваїв –
Залізноколесокрутів.

Місто, що висить голосами в повітрі –
Місто тендітної радості:
Кіфар та оголених тіл:
Беріз-німфоманок та крамниць-пегасів
(Якщо летіти, то в небо)
(Там, де звуки Галактики)
(Де панфлейта вічності)
Місто білявих скрипок –
Місто мітів та звуків Меркурія
І тракійського Аполло –
Ліхтарника нетутешнього,
Не егейського, не атоського,
Не лідійського,
Навіть не лесбійського:
Він теж соромився одягу
Наче Аркадій-жрець.
Музика. Муза. Ерато.
Дайте його перейти
По вулиці Міста Голосу
Зі своєю кіфарою
Мимо розбитих глечиків
Остракізму.

Так, Боже, я грішна.
Бо думаю, що комусь ліпше за мене.
Бо думаю, що комусь легше
і болить менше за моє.
І хоч знаю, що це не так, та продовжую
далі думати про це.
А тим часом з мого черепа виростає чорний дуб,
а на його гіллі розпускається тільки сухе листя.
Я думаю, що полию та й листя зазеленіє.
А воно від кожного найдрібнішого подиху вітру
опадає.
Хоч полито добре, аж вода дзюркотом
тече по моїх скронях.
А спинившись на загаті горла,
буйно проривається до душі,
кожного разу затоплюючи її по вінця.
Але це добре, бо тоді там
вимирають малі гаденята,
котрі кожний день підкидає світ.
Після того потопу стаю чистіша,
хапаю в руки сокиру
і йду рубати дуба.
Череп болить, кістки скрегочуть...
Проте коріння вперто тягнеться до серця.
І... перемагає...
І знову свідомість сковує тугими лещатами уїдливих думок,
що комусь є ліпше, як мені.
Що мені є найгірше.
А з кровоточливого кореня надрізаного дуба
зачинає рости вже двійко молодих дубків,
на гіллі яких розпускається
сухе, непритомне листя.
Так, Боже, я грішна.

10.11.17 р.

Мудрість Соломона - подарунок Бога,
Написав пісень він тисячу і п'ять.
Скласти приповісти ще тоді мав змогу,
Бажану отримав з неба благодать.

Мав розумне серце, довгі роки правив,
В Ізраїлі збудував найкращий храм.
В сьомий мІсяць освятив, Ієгову славив,
В сьомий місяць завжди свято кущів там.

Символом живої Церкви для народу
Став храм Соломона з тих пір на землі.
Праведний суддя, Давида син по роду,
Мав благословiння на діла земні.

Розуміть просив добро і зло, молився,
Дав Господь ще більше - честь, багато літ.
Наділив скарбами. З часом він змінився,
Вже й жінок примножив, блуд, у серці лід.

Рахував він їх на сотні, мов, пізнають Бога,
Кланялись царівни ідолам своїм.
Гірко помилився, інша вже дорога,
Елеонські капища їм, золотим.

Темряву і світло хотів поєднати,
Сумніви з'явились, чи існує Бог.
Так багато мав і так багато втратив,
Стільки був у радості, настав час тривог.

Зрозумів, що зникли чистота і святість,
Тягар не звільнило щире каяття.
Він з натхнення Господа злишив нам кладезь
Книгу Еклезіястову про життя.

Мудрий не хвалися мудрістю своєю,
Не хвались багатий скарбом повсякчас,
Сильний теж помовч про силу, бо стезею
Всіх веде Господь, Світло Він для нас.

21.11.2017
ДФНЙ

Ти бачиш щось чудове, надзвичайне,
Недавно це було твоє життя.
Не має змоги з'ясувати тайну,
Чому так сталось і не має вороття.

Стоїть біля воріт вже охорона,
Там Ангели, блищить сліпучий меч.
Згрішили вдвох, Святого заборона,
Попереду дорога сварок, колотнеч.

Можливості для грішників знайшлися,
Любов, Надія, Віра, Каяття.
На себе взяв Син Божий гріх всіх інших,
Щоб нам тепер продовжилось життя.

Боліло тільки Батькові та Сину,
Тож розірвалось серце у Христа.
Мерзоти чаша випита полином,
"По волі Божій" - змочені уста.

Бо не давали втратити свідомість
Скаліченому тілу попервах.
"Звершилось" - чулось вже натомість,
Відновлена людина у правах.

Ту жертву на хресті приніс Месія,
Своє життя віддав за людство Син.
Коли гріхи нести уже несила,
Молись, він милість виявить Один.

Загляне в душу світлий ніжний промінь,
Проллється Слово краплями води.
Тоді й повернеться давнішній спомин,
Дитинство чисте зможе відродить.

Душа знайде гармонію у світлі,
І спокій, втрачений з гріхом.
Поверненню зрадіють непомітні
Небесні Ангели гуртом.

Коваль роздмухує вогонь, робота,
Дивись, тремтливих десять пелюсток.
Четверта, скажуть, заповідь - cубота
Скрижалі кам'яні і цей листок.

19112017
ДФНЙ

Адам і Єва накликали на себе гнів Божий.
Відразу після падіння людини були послані
святі ангели охороняти дерево життя.
Цих ангелів оточували блискучі, немов вогненні мечі,
промені світла.
Ніхто з родини Адама не міг наблизитися до дерева життя,
щоб покуштувати його плодів.

Едемський сад ще довго перебував на землі після того,
як людина була вигнана з його меж.
Занепалий людський рід міг ще довгий час
дивитися на святу батьківщину,
доступ до якої охоронявся херувимами.

Євангліє від св Матвія 27. 48
'А один із них зараз побіг і взяв губку
та, оцтом її наповнивши, настромив на
тростину й давав Йому пити'

Розп'ятому давали оцет, щоб не млів.

1. Радість – у дні моїм.
Темрява згущується до світання.
Приймаю твою темряву, о часе!
Заради світла.

2. Не йтиму проти часу,
шукаючи щасливих доріг у минулому.
Не обганятиму часу,
щоби не втратити можливостей нинішнього.
Іду із часом ні, не за руку, –
дотиком серця і розуму.
Іду з ним через біль
болем.

3. Не поєднані руками, –
поєднані поглядом.
Не поєднані поглядом, –
поєднані простором.
Не поєднані простором, –
поєднані часом.
Не поєднані часом, –
поєднані Богом
у любов.

4. Не розділить уже
ні час, ні простір,
бо у дусі ми
поєдналися
чистотою.

5. Пелюстками долонь
тримаю твоє нестаріюче лице.
Зістарилось?
Керуючий часом
обирає відповідність.

6. Твій час – потребою радості
моєї.
Мій час – потребою відречення
твого.
Яка ж невідповідна відповідність.

7. У долонях мого серця – ти,
у долонях твого серця – я.
І так до безконечності.
На завершенні безконечності –
Бог.
До Нього мільярд часів – мить.

8. Щаслива вічність –
то висока Любов,
яку винесли із Землі.
15. 05. 2016 р.