«На початку XX ст. над Гніздною стояв двоповерховий будинок пана Оскерка,
навколо будинку чеськими садівниками було створено парк,
горіховий сад, каштанові та липові алеї »,- сказано у Вікіпедії.
А я пригадую ще й «SALVE»,
себто «Здрастуй» на фронтоні.
У цім будинку минало наше сирітське дитинство.
«Де плачуть, там немає вже краси»,- сказав поет.
Не до краси було і нам:
після школи бігли хто куди -
рвати лободу й кропиву, збирати хмиз,
аби зварить обід.
В Гніздній купались,
як руки брались мозолями од свіріпи
або ж терпли од торфу...
...Тільки раз навідавсь я в Заворичі.
Постояв біля будинку Оскерка.
Спогади перехопили подих...
Краса лиш додавала смутку.
Не наважуюсь ще раз побувати в тім раю.

Звинувачувала час…
Картала розлуку…
Ненавиділа себе,
а ще більше –
Ту, що вполювала
твоє серце.
Мріяла хоч раз
поглянути їй у вічі.

А виявилось,
я щодня зустрічала
Жінку,
яку ти обожнюєш
усе життя.
Ось і зараз
вона дивиться на мене
з глибини дзеркала
ТАК,
ніби знала
про це
завжди.

Вдивляюсь
у знайомі риси
твоїми очима,
наче вперше бачу…

І прощаю її…


08.11.2018

сльози туману
в тенетах тернових
на обочи осінь збирає...
.......
терпко на серці
й платина тернова плечі не гріє...

Зі станції Падолист
На жовтому потязі Сонце
Ми їдемо в місто Квітень.
З тихого перегону Грудень,
Де навіть залізо забуло
Співати пісню світла
Гудіти пеан надії
На дрезині променів ранку
Поспішаєм на станцію Квітень,
Де все так біло і легко,
Де навіть старі сажотруси
Димарів Судного Дня
Вдягаються в біле,
Наче вони капітани
Вітрильників Сьогодення.
Із міста сумного Осінь,
Де будинки зроблені з листя –
Зотлілого ще в часи Данте,
Де замість бруківки горіхи
Злущені білкою Годі,
Де замість вікон краплини
Дощу Темного Часу
Ми їдемо в місто Квітень.
Пошийте мені хламіду
Чи краще шляхетну тогу,
Чи просто плащ вітру,
А може лише сорочку
Довгу як наше чекання
З білої парусини
Зіткану з синього льону…

Смійся, доки сміється,
доки хочеться радісно мружитися
і міцно притиснути до себе,
аби вдихати повітря в унісон,
щоби злитися у спільному запахові
любові і щастя.

Я знаю, як пахне любов -
ледь чутний аромат лісових ягід,
терпкість дубової кори
із солодкою ноткою апельсина.
Решту запахів не виокремити
із цього шаленого букету.
Хіба ваніль.
Так. Ваніль.
Боязко вплітається цей аромат,
але зостається післясмаком на устах.

Смійся, доки сміється.
Хтозна, що буде за мить,
і коли ви знову будете разом?
За цей час ріки стечуть в океан,
птахи долетять до вирію,
а душі - до раю.
Все зміниться...
Залишиться хіба тільки
післясмак ванілі.

02.01.2016
м. Каліш (Польща)

Доволі листя,
Забагато насипала ти, Осене.
Повний міх,
Ще й дороги всі засипано,
Всі шляхи, всі стежки,
Всі подвір’я,
Всі левади і всі могили –
Все засипано….
І то жовтим, багряним –
Кольорами минулого,
Кольорами сторінок
Книг зотлілих:
В яких було все написано,
Але не знайшлось нікого,
Хто б міг зрозуміти
Хоч літеру.
Доволі вже листя:
Щоб нас поховати,
Щоб все заховати,
Щоб все заперечити –
Все – навіть Час…

Доволі вже листя:
Кожен листок - це сторінка
Книги старого алхіміка –
Містика і чорнокнижника.
Забагато істин:
Навіть для мене –
Прочанина…

Ми думала, що це місто
І жили в ньому, кохана.
А виявилось, що це лише брама
Між двома пустелями,
Між двома небуттями,
Між двома купами піску вічності
(Бархани вітру і жодної квітки).

Ми думали, що це селище,
Де живуть люди веселі,
А це пустка,
Де око не знає спочинку,
Де жодного дерева,
Де жодної краплі зелені –
Тільки пустище випалене
Злим пастухом Сонце
(люди-вівці).

Ми думали, що це ліс:
Прихисток для німф та сатирів:
Зелений ліс відлюдників,
А виявилось, що це джунглі
Зі своїми страшними законами,
З квітами-людожерами,
З галявинами-порталами
У ніщо.

Ми думали, що це Небо –
Закон буття вічного,
А це порожнеча:
Ніщо нескінченне,
В якому не летимо – падаємо
У Всесвіт-прірву,
У забуття вічне,
У чорноту, з якої не повертаються,
В якій зникають-розчинюються.

Ми думали, що це колиска:
Першопочаток сущого,
Паросток Невідомого,
Проростання Таємного,
А це домовина
З дерева сколочена:
Зі старого каліки-ясена
З листками-перами:
Не зміг злетіти, став деревом:
Йому скрипіти,
А нам домовини витесувати –
Якщо не собі,
То старому годиннику,
Що втомився час міряти:
Море – воно не міряне, не осмислене:
Всі пливли-починали,
Ніхто не доплив
Того берега.

вітер шпурляє крізь темінь
незгаслі зорини
голі дерева
малюють у хмарах розпуку

Місяць уповні минеться –
копатиму корінь
приворот-зілля
чи стане для нас порятунком

вшию в подолок шматочок
гіркого любистку
кажуть, помічне

а ще приготую настою
рекомендовану дозу
краще було би й не знати

гострим ножем посікти
на дрібенькі осколки
пригорщу кореню
вкину на склянку окропу
меду осіннього трішки
й рвптову сльозину
питимеш спрагло
не опирайся спокусі
пахощі прянощі
терпко і солодко-гірко
знаю мій любку
- ніколи мене не покинеш
спогад
весною зросте
кучерявим любистком

Вже час:
Полудень наче вино
Налитий у глек дороги.
Квіти давно скам’яніли,
А каміння цвітуть:
Ніжно й тендітно:
Може тому, що холодно,
Може тому, що в людей
Замість крові тече антифриз
(Бо зима не бариться)
У венах – синіх, наче далека ріка.

Вже час:
Замки будують з троянд,
Мури в’язниць – з маргариток.
Замість цирульника
Бороди сиві
Вкорочує німфа,
Що раніше жила у діброві,
Жолуді гризла
І спала в дуплі –
Нині в місті:
Ножиці, гребінь і бритву
Кладе до бюра,
А намисто
Ховає між книг-фоліантів
Важких, як життя.
Бургомістр їжачком
З розбитої ратуші
Віщує прочанам про мито.
Каміння, каміння:
Витесує голови лисі пророків
Старий каменяр.

Мудрець Шар Акба відчув:
Не сьогодні-завтра
Має з’єднатись з батьками.
Став переглядати записи пожертв.
«Тільки сім тисяч динарів!..-
Сплеснув в одчаї руками:
Якже мало беру з собою
В таку далеку путь...
На зустріч не з ким-небудь,
А з самим Господом Богом!..»
Сяк-так підвівся й закричав:
«Негайно ж половину статку
Віддайте нужденним!»

Лишаємо слід
На килимі жовтого листя
Ми – лилики тьми:
Нескінченно темного Всесвіту:
Слід порожнечі
На візерунках осені:
Там пройшли ми –
Кажани –
Діти блідого Місяця:
Жовтуватого, наче сама Осінь:
Пані з оксамитовим одягом
(Роздягнись, Осене!)
Нам літати
У часи густих сутінок
Нам розгортати
Шкірясті крила-вітрила,
Нам, дітям пітьми – лиликам –
Побратимам Сіріуса –
Синьої зірки минулого,
Живим вітрильникам ріки Ерідан
У сутінках знання потаємного
На межі між «сьогодні» і «завтра»,
В годину старого ліхтарника,
Що запалював світильники ночі
І забув, наразі, згасити:
Лишаємо слід порожнечі
Ми – лилики –
Шкірясті
лицарі
Темних Віків.


Примітки:
А в нас в Ірландії лилики не відлітають у теплі краї і не сплять в часи зими – у нас в Ірландії зими дощаві і теплі, а лиликам на то байдуже…
Вони справді мають шкірясті крила, які нагадують мені то вітрила – темні вітрила ірландських шхун, то сторінки книг – шкіряні сторінки ірландських книг-пергаментів…

Я вирізую собі друзів
З мертвого дерева сподівань.
Я вирізую собі дерев’яних друзів,
Що нагадують шахові фігури,
Фарбую їх лаком,
Домальовую очі
І ставлю на шахову дошку:
Нехай крокують до моря:
Чорно-білого, як усе суще,
Легкого, наче сухий ясен,
Прозорого, як малюнок
Старого китайського художника Бо
Того самого, що Лі.
Я майструю собі друзів
Друзів мовчання,
Друзів глибочезної тиші,
Якої не буває навіть в сухому колодязі,
Що виритий двома пустельниками
Закутими тягарем обітниці.
Я ставлю цих дерев’яних друзів
На шахову дошку дня і ночі,
біля дерев’яних коней, королів і солдат,
Я лишаюся серед тиші
Глухих і важких каменів,
Серед долини, де замовк навіть вітер,
Серед хижі, де давно не палили вогонь,
Де навіть книги німують.
Я обираю мовчання…

Кількість дерев
На вулиці Кленів
Рівне числу днів,
Які ховає грак
На ймення Тіберій Гракх
У шпарку – в щілину
Потрісканих мурів
Міста нашої совісті.

Кількість ягід
У гронах дикого винограду,
Що звисає з гілок
Сухого дерева осені патріарха
Рівне числу зітхань
Хворої дівчини Кліо
З червоними від журби очима.
Вона давно не бачила снів –
Навіть тих – тролейбусних,
Які бачать пасажири
З чорними сумками,
Що втомилися споглядати
Обертання гумових коліс
І воліють заплющити очі.

Кількість зернят миґдалю,
Які роздають замість квитків кондуктори
Двоповерхових сердитих автобусів,
Що їдуть прямісінько в рай
Експресом –
З відчиненими дверима і вікнами,
Рівне числу крапель брому,
Що міряє в свою чарку
Банкір Апостроф
Перш ніж дарувати автографи
Безхатькам останнього дня.

А ви кажете: «Квазімодо»,
А ви зітхаєте: «Марк Аврелій»,
А ви гортаєте сутри,
Такі ж гіркі, як миґдаль
Гішпанський,
Що так смакує гідальго
Та емоційним сеньйорам,
Що споглядають кориду,
І юнака-самогубця,
Що так ґраційно уникнув
Гострих рогів Мінотавра.

Домівка
В якій завжди панують сутінки,
Що гуснуть немов кисіль
Зі стиглими ягодами журби.

Домівка
В якій зітхання
Висить у повітрі зламаним годинником,
Що показує тільки Темні Віки
Завжди,
А стіни фарбовані оксамитово.

Домівка,
Де шафи втомились ховати
Фоліанти та манускрипти,
Писані всі до одного
Мовами саксів та норманів,
Піктів і бритів
І в кожному томі
На пожовклих сторінках
Писано про темне і потойбічне.

Домівка,
Де незриме око
Пильнує за часом,
А двері зачинені,
І чути шепіт
Постійно.
Щовечора.

Домівка,
Де за вікнами чорно –
Дивись – не дивись,
Страждай – не страждай,
Живи – не живи,
Чи тільки грай – живого.

Домівка,
Де господар незримий
Ходить як тінь за тобою,
Схиляється над тобою сонним
І блукає твоїми снами,
Ховаючи рану мовчання.
Одвіку.

Як жили ми тут?
У місті, де жовтень шулікою
Ловить червоних курчат клена:
Його пальці безпазурні:
Пальці-ланцети,
Якими хірург-падолист
Ріже буття черево –
Шукає суть серед нутрощів
(Середньовічний анатом,
Авгур і гаруспік Риму).

Як жили ми тут?
У місті, яке замітає
Двірник Марко Поло –
Дивак астролябій,
Монах золотих дукатів
Венеції-жаби,
Що плодить і плодить, і плодить
Бородатих єретиків-дожів,
Що ховають в калитці флорини,
Затискають в руках засмальцьовані булли,
А в думках каравела
З вітрилом подертим,
Що мусить плисти
За перцем до зупи,
А шовком до дyпи.

Як жили ми тут?
У місті, де флюгер на башті
Замість хреста,
Де годі шукати поетів
І одне кошеня
На півсотні цирульників
І одне одкровення
На дві турми монахів
І півлегіона писак.

Як жили ми тут?
У місті, де човен дірявий
На пристані замість таверни,
А свічку запалюють тільки вночі,
А замість бруківки таргани*
Мостили тіла свої чорні
Під ноги кравцям**,
Що пошили спідниці
Торговкам базарним.

Як жили ми тут?
У місті, де сон
Зачиняють в коморі ***
І міняють щоранку
На хліб –
Черствіший підошви.

Як жили ми тут, Афродіто?

Примітки:

Це не просто кроки по линві, це кроки по линві, що натягнута між мавпою і надлюдиною.

* - я бачив лише одне місто, де замість бруківки були таргани. Це було Місто Темних Віків.

** - кравці люблять чавити тарганів ногами. Може тому…

*** - у деяких містах сни використовують замість грошей. Міняють сни переважно на овочі, сіль, пшоно та тютюн. Лише перукарі міняють свої сни на ножиці, якщо старі інструменти зламались.

…Світ, як старий, поламаний годинник -
Не чути цокання, зозуля теж мовчить,
Не відміряє ні години, ні хвилини,
Секундну стрілку оминає кожна мить …

Всі зустрічі - в тягучій пантомімі,
Всі образи - негідна маячня,
В ефірний простір вибухають міни
Та катма рішень, тільки галас і брехня….

Іде війна останніх газогонів,
Шал смерті вуглеводних галузей...
Так паротяг на електричному пероні
Неначе мул між реактивних швидкостей.

Нова епоха сонячного струму
Зламає укорінений уклад,
Останній долар нафтогазового глуму
Заб’є кілок в імперський маскарад…

Зламавши циферблат,
Годинник рушить знов….
Із хаосу основ
Новий почнеться лад….

© 07/2018

Міріади краплин падають з неба -
Холодна вода,
Прапорор блакитно-жовтий прилип до труби -
Намок,
Все мокре: асфальт, дахи, трава -
Осінній дощ.

2017

Виносили небіжчика із хати.
Місцевий ескулап теж завітав тут.
Та замість висловити співчуття родині
Почав оте, на чому знавсь один він:
«Якби покійник не пиячив,
Та по жінках не бігав,
Та ставив клістир частіше...»
«Чом ти йому про це не говорив,
Як був він ще живий?..»
І запізнілому пораднику заціпило,
Бо знав, чому покійний ( і не тільки він)
Так неохоче звертавсь по допомогу:
Грошей не мав таких,
Щоб ескулапа заохотить.

Р.S.
Не перевелись ще ескулапи,
Для кого клятва Гіппократа -
Те, що кладуть на лапу.

В рассветном зареве снова замирая,
Стою я вылупив свои глаза,
Конечно не поэтесса, не Ахматова я,
Не описать мне этого:
Как упоительны утра в Киеве,
Как упоительна эта красота!
Пускай всё миф, пускай дразнит взор мираж,
Ну что тебе моя любовь и мои признанья!
Всегда я буду вспоминать твой шальной взгляд
И руки на моей талии.

г. Киев, 05.10.2018

Тут и без прыщей понятно - влюблена,
Оставьте, мысли, вы меня!
Дайте хоть вздохнуть
Без этого любовного огня.

г. Киев, 24.09.2018

Зоряний шепіт
Чути в шелесті книг сторінок,
Зоряний шепіт
Осіннього жовтого листя.
Там – в передсерді
ховається,
Він допоможе
Перетворити серце моє на скла
уламки.
Зоряний шепіт
Вказує стежку
На якій оце плетиво дхарм,
Яке необачно назвали «Я»
Перетвориться в світло –
У жменю фотонів-метеликів,
Невгамовних нейтрино,
Що розчиняться
в темних водах ріки
Порожнеча.
Зоряний шепіт
Повідав мені про Ніщо
Про Небуття,
Про зерна округлі маку,
Що насипав хтось у клепсидру,
Які струменять водою хвилин.
Зоряний шепіт…
Осінь тікає білкою
В темний ліс алегорій.
Петрарка –
Він теж замість музики чув
(Замість кіфари)
Зоряний шепіт…

Вино дощів
Наповнює наші чаші
Кольорів осені,
Де кожна краплинка
Ягодою винограду
Падає на жовте листя ясена
І на блискучі горіхи
Гірких, наче життя, каштанів,
Але таких же прекрасних і сонячних,
Як воно –
Оце буття під зорями,
Що теж зливами –
Зорепадами
У ті ж келихи глиняні
Трипільскі – з малюнком Галактики.
Нас п’янить це вино
Сильніше, ніж віскі
Скелястих берегів Карбері,
Бадьорить сильніше, аніж кокаїн
Вологої сельви кайманів.
Ми п’ємо вино дощу,
Як після конкісти
П’яніли повітрям Кордови
Старі кабальєро.
Небо.
Воно теж сельва,
Теж загірна країна конкісти,
Де стріли і кулі
З камінням утворюють хаос.
Ми вічно в дорозі з тобою
У тій – нескінченній.
І келихи в торбах
Чекають на зливу
Нестерпну.

Просто заплющ очі
ти відчуєш цю мережу
вона тільки наша
вона глибше ніж кванти
і потужніше твого вайфаю
вона приймає особливі  сигнали і
оплачується не щомісяця -
у нас безліміт, 
що триватиме довше
ніж функціонуватимуть наші серця

навіть на іншому небі
цей зв'язок ловитиметься

він пульсує глибше, ніж наші ДНК,
ним опромінено наші душі

і ми неодмінно зустрінемось
через будь-які відстані, тривалості і плинності
під цим небом і під іншим
ми притягуємось

я впізнаю тебе
під цим небом і під іншим
я почую тебе
під цим небом
і під іншим....

2018

Ми неподібними
можемо бути
й здібними тільки
до перельотів
між галактик,
зірок
і планет,
між зимою і літом,
водою й вогнем,
в просторі, де
оця недолуга
несхожість
зненацька
спінює
всесвіти.
Бо схожа
вона
із несхожістю
хмар,
запліднених
одним вітром.
Тримай міцніше вітрило!
Я – хвиля.
Віндсерфер – ти.

2018

Світлий сум осінньої краси...

День,
Коли хочеться помовчати,
Коли в жовтих автобусах
Дозволяється їздити божевільним**,
Коли осінь лишає на дзеркалі пил,
І можна намалювати пальцями
На його відвертій поверхні
Крислаті пальми Борнео
Та орхідеї Гвіани отруйної***,
День,
Коли двері в позаторішнє «завтра»
Відкриває Мовчання –
Бліда дівчина з безкровними пальцями
І срібними кульчиками****,
І сірими очима непотрібності –
День оцей настає несподівано.
Мовчання
Запихає мені до кишені каштани*****,
Мовчання
Замість павучих плямистих снує павутиння,
Мовчання
Затуляє очі копачам картоплі,
Що ціле літо цвіла
Білими квітами дурману,
А нині осінь – просто сухе бадилля,
І сірі очі селян
Віддзеркалюють ключі журавлів
(Ти справді був пророком, Шеймасе******).
Мовчання
Нагадує мені про тебе,
Коли ти ходила
В сірому платті буднів,
Які зіткали з шерсті сумних овечок
Всі ті ж арахни,
Все ті ж ловці вітру
І літаючих крапель ртуті.
А під мостами
Між берегами,
Які дервіш Омар*******
Назвав «минулим» й «майбутнім»
Все так само тихо тече
Ріка Мовчання.

Примітки:
* - написано на вульгарній латині в V столітті, тому перекладати не буду. Але сказано непогано… Як я розумію оцього «останнього римлянина»…
** - у нас в Дубліні справді є жовті автобуси. І є такі дні в календарі, коли у цих автобусах дозволяється їздити божевільним. Особливо восени.
*** - про те, що Гвіана країна отруйна, писало чимало французів. Я не перевіряв це – повірив їм на слово. Даруйте, якщо я помиляюсь.
**** - мені казали, що вона носить золоті кульчики. Але я перевірив – виявилось, що срібні.
***** - я прийшов сьогодні додому з повними кишенями блискучих каштанів – плодами гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum).
****** - Шеймас Гіні – мій старий друг. Він помер.
******* - Хайям. Він теж помер. Моїм другом був заочно.

Свиданий дерзких, ведра шаурмы,
Хруст свежей булки Киевхлеба.
Просто мне всю ночь кусали руки комары, опухли – в БСП я.
Как упоительны эти киевские вечера…
Морковь, жаркое, зразы, сушки.
Ах, осени жёлтая пора!
Дожди, грозы, бури, в балаклавах урки!
Как упоительны эти киевские вечера…


г. Киев, 12.09.2018

Я ні з чим не сплутаю цей шовковий погляд.
Пристрастю бісики стрибають у очах,
Серце полум’яніє у кожному подисі.
Але він не мій, не мій він.
І від прикрощів аж дуріє душа.

м. Київ, 19.09.2018

Нинішня осінь гаряча мов серце,
Що пульсує між ребрами Сонця.
Навіть дерева-прочани гублять
Листя-крила свої від спеки.
Але круки збираються в вирій:
Книга-зима й падолист-палімпсест
Будуть без чорних крапок
Круків-нездар,
Тільки з комами галок,
Тільки з окличними знаками
Хвостів злодійок сорок марнослівних.
Навіть птахи війни – круки
Не хочуть дзьобати падло,
Якого зими оцієї прийдешньої
Буде доволі.
Навіть цим вістунам порожнечі
Такий обід не до смаку,
Якого в степах неозорих
Країни моєї загірної
Буде доволі.
А осінь так само жарка, як війна.
І жовта так само, як тлін нетутешній
Чужий наче тло сумної картини.
А клен-комбатант
Пальцями гострими листя
Торкається знаків,
Що в повітрі висять,
Що лишились на місці круків –
Крумкачів, чорнокрилих птахів Морріган,
Вістунів ненаситних,
Яким це набридло:
Дзьобати падло огидне.

Паперовий кораблик
поплив від ручаю на луках
до дуже довгої річки
а потім дуже довгою річкою
до самого її гирла

Але коли аркуш
з учбового зошиту
торкнувся клітинками
талої води
в мене ще не було
підручника географії
і я не попередив кораблика
що за гирлом дуже довгої річки
лежить дуже велике море

Саме тому він зараз пливе
у відкритому космосі
від галактики до галактики

2018

Про тебе думати? - Ні! Аби не кидало в жар,
аби у жаги вогні не мучитись від бажань.
Забуду і розітру свою непомірну хіть,
але прощавай і сну, і музи пишіть-дзвоніть...

Не знаю, що у тобі, для мене ти є дилема...
На мить, і бодай у сні, зніму свою діадему –
останнє, що на мені. І втративши спокій власний,
повстане самець в тобі, й мені подаруєш ласку!

В храмі Юпітера молились два сусіди.
Один – жаднюга був неабиякий.
Другий – у заздрощах не мав упину.
Кожен просив, що підказало його серце.
Юпітер вислухав обох і зголосився
Вдовольнить прохання. Щоправда, за умови,
Що сусід отрима те ж удвічі більше.
Погодились без зволікань обоє.
Просить жаднюга, аби вся в золоті була кімната.
Так воно й сталось. На радощах заглянув до сусіда
І мало не спритомнів – дві кімнати вигравали злотом.
Гіркаву усмішку зауважив господар і просить бога:
«Виколи жаднюзі око, щоб не зазіхав на моє добро!»
Сказав і враз усе йому стемніло доокола.

P.S.
Чи стало це уроком для потомних?
Ні, бо люди готові скорше вчити, а не вчитись.

Літо триває.
Хоча в душі – осінь,
Хоча календарики
З котиками і зайчиками
Такими ж сентиментальними
Як хризантеми Японії
Показують вересень:
Місяць шотландський,
Місяць пиктів та вітру,
Місяць зрілого винограду,
Місяць передчуття:
І куди тепер?
На яку війну сідлати коника,
На якого вампіра
Гострити осиковий кіл,
Які черевики залізні топтати,
Яке віскі росяне ковтати,
Що класти у торбу надій,
Яких розенкрейцерів
Та вільних каменярів
З собою брати у подорож?
Якщо літо ніяк не завершиться,
Якщо осінь і далі чужа господиня
Дому, який не наш?

Вітряки, вітряки, вітряки
Мелють повітря – не борошно.
Багато доріг – а кожна веде в Небо.
Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
Багато бетону – але весь для могил парсів –
Огнепоклонників.
А вавилонська блудниця
І далі плодить огидних жорстоких карликів,
А поет бородатий слухає шум річки
Під мостом Мірабо
І мислить:
Так гомонить Альба –
Ріка прозорого Часу.
Йому невтямки – то Сена,
А за вікном Сеноман – епоха потвор.
Він дочекається Ночі,
Напише на своїй свиті
Слово Vigilia
І піде ставити крапки
В недосказанних реченнях.
Піде ставити коми,
Де карлики ставили крапки,
Піде ставити знаки оклику
В партитурах хоралів
Монастирського хору та Атенської хори
Чорних монахів ночі
Vigilia.
Він вдягне її шати
Замість мантії докорів,
Замість свити філософа.
А вітряки, вітряки, вітряки
І далі мелють
Чорне борошно Ночі –
Темряву.

Коли мені бракувало зашморгу
Для нірвани солодкої,
Я зробив його з коси Береніки:
Як приємно тою косою вдушитися,
Зависнути на тій косі,
Сунувши в неї шию,
Між Землею і Небом,
Між солов’ями і рибами,
Між мовчанням і зорями.
І то байка, що до коси
Причеплений якір,
І Береніка русалкою
Зображає човна-бригантину:
Тільки не дерев’яну
І не вітрильну,
А бригантину плоті.
Береніко! Твоє корабель-тіло
Може виявитись плахою,
А може – тропічним островом
Між Раком і Козерогом,
Островом, що поріс гевеями та мандрагорами
Беладоннами та орхідеями,
А може виявитись кипарисовим пустищем –
Тихим, безвітряним,
Де приємно спочивати у затінку.
А я все плету її косу нескінченну,
Плету-заплітаю
Не помічаючи,
Що вона кольору порожнечі.

Люди-колібрі
Проколюють собі вуха
Кавалками зеленого дзеркала.*
Він називав кішку потопельником**,
А сам споглядав вербу щовечора,
Зелені листя її бачив човнами
З країни туманної Алегорії.
Його цікавило:
Якого кольору центр мішені:
Тої самої мішені,
Яка зроблена з серця.
А люди-колібрі
Все махають крилами,
Все лишаються над квітковими гніздами,
Все будують-витесують
Собі човники:
Навіщо ж їм плавати,
Якщо літати вміють?
Чи то вони знають, що не кожен птах?
Чи здогадуються, що птах кожен?
Отої ріки Що?
Він – весляр клишоногий***
Любив дивитися в Небо,
А Небо любило дивитися
В очі плаского озера Сторч –
Озера без очей****.
Він любив розмальовувати паркани,
Купував у п’яного гендляра блискавки
(Але тільки серед горобиної ночі)
І з блискавок тих майстрував собі паркана
Навколо хати, яка згоріла
Ще в часи короля Одоакра*****.
Його півень давно став католиком,
Шкандибав щонеділі до кошцьола******,
А він… А він…
Змайстрував клітку для людей-колібрі,
Цілував сухе дерево,
Все чекав, що воно розквітне.

Примітки:
* - з кавалків зеленого дзеркала можна зробити ножі і краяти ними хліб.
** - не тільки він, Микола Гоголь теж.
*** - Чингісхан теж був клишоногим, не тільки дерев’яний він.
**** - Небо взагалі любить дивитися.
***** - в часи короля Одоакра згоріла не тільки ця хата. А ще багато чого…
****** - не Святої Ельшбети, ні.

Кожне Я – це плетиво мотузок,
Старих корабельних канатів,
Що надто багато бачили
(Не тільки шиї рокованих корсарів),
Що надто просолені морем:
Морем Дощів.
Кожне Я – це вигадка,
Це відбиток мокрого голого тіла
На мармуровій підлозі храму
В якому молився
Сивий патлатий безхатько,
Який все оце вигадав,
А тепер не знає, що з цим діяти:
З цими декораціями нудної вистави
(А так хотів розважитись).
Кожне Я – це краплинка роси
На синій квітці марних надій Неба,
Кожне Я – тонка павутинка
Плетена восьмилапим глитаєм-часом
(Люблю споглядати його хеліцери
І сіпання лапок-хвилин),
Кожне Я – крапля води:
Прозора, наче кавалок болю,
Кругла, як Всесвіт,
Крапля – як все тимчасова
Важка і легка.
Нічия.
Наче час – нічия.

Примітки:
* - «Воно далось тобі в руки:
Неозначене Ти, безсмертне,
Всяке Я прийшло через нього до себе…»
(Пауль Целан)

Пізніше троянд – трава,
Бо квіти цих зірок-пишнот
Надто важкі для кузні:
Для молоту Всесвіту.
Після троянд – чорні айстри.
Ти хотів дихати
Порохом згаслих зірок,
Хотів дізнатися правду,
Що серце твоє – чорнильниця
В яку занурює пера
Зів’яла красуня Ніч –
Ця чорношкіра Сапфо,
Ця мовчазна кіфара
Майстрована з евкаліпту,
Що обгризений наче Місяць
Волохатими коалами Меркурія.
Налию в чорнильницю свого серця
Замість соку бузини ртуті,
Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
(А ви думали – хвойда. Телепні.)
Свої отруйні сонети
Про хвилини й години,
Коли нас вже не буде
За цим дерев’яним столом одкровення,
Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
Біля цього пустища вересового,
Якого ми ненароком
Назвали Вітчизною.
……………………….
Пізніше зелених троянд – чорні.
Пізніше чорних троянд – айстри.
Осінні.

 
ось майже історія
знічев’я знайшов
ключа (від серця твого)
одного незнаменного дня
& поняття не мав
що знайшов я
ключа (від серця твого)

ніц не сказала ти
можливо
не про мене було таке ―
знічев’я знайти
ключа (від серця твого)
ще й незнаменного дня
вжеж ―
я загубив його знову

ніц не сказала ти
звідки
мав би дізнатися, що
знічев’я знайшов
ключа (від серця твого)

хіба ні?




 

Сад синіх очей
Садівниця-білявка,
Господиня усіх його закутків,
Кожної троянди пишної,
Кожного каменю незламного,
Зрізає квіти нагостреним лезом.
Зрізає.
Сад, де всі стежки заплутані,
Де тиша щоденна гостя,
А птахи мовчать,
Як тільки господиня у білому платті
Прочиняє зі скрипом хвіртку:
Сад синіх очей,
Маків сумних і водозборів-глечиків,
Що збирають страждання по крапелькам,
Сад, в якому колись цвіли вишні.
Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
Коли Сонце здивоване
Зазирало в квітник росяний:
Квітник наших мрій.
Сад, де Калліопа згубила сандалі,
Терпсихора вколола пальчик,
Ерато подерла хітон,
Евтерпа зловила джмеля,
Нині стинає бліда господиня
(Зазирнути би їй в очі –
В оці глибини черепа –
В ці чорні безодні),
Нині зрізає блискучим металом
Кожен прихисток мурахи.

З літами недобачать стала бабуся.
Ескулапа кличе й обіця:
«Зцілюся – віддячу, як належить.
Тепер од тебе все залежить!»
Цілитель міркував інакше:
«Те, що бабуся дасть – це наше.
Але ж можна щось там і додати!..»
Приходив ескулап вряди-годи,
Щоб рятувать стареньку од біди,
Та все ж не забував й про головне:
Винести з господи все раніш,
Ніж лікування промине.
І настав день, коли каже бабуся:
«На світ тепер по-новому дивлюся!»
«Ну, от і добре!»- лікар їй в одвіт.-
Тепер, як домовлялися, і заплатити слід».
«А якже!.. В суботу, голубе, прийди
Та ще когось з собою приведи».
Прийшов і другої, і третьої суботи,
Та все чомусь зачинені ворота.
До суду справа ця дійшла.
На бік позивача схиляється суддя.
І от настала черга говорить бабусі:
«Дарунок справді обіцяла, як зцілюся.
Хоч бачила погано, дарунок наготувала.
Зцілилась – уся господа гола стала...
То, може, шановний суд віднайде суть:
Чи є якийсь зв’язок поміж лікуванням
І безсоромним пограбуванням?»

Р.S.
У лікуванні ескулап мусить
Долать хворобу, а не карьожить душу.

Серце темряви
Стугонить в глибинах заліза,
Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
Проростає венами-папоротями
Серед хащів
Над якими завжди гримить гроза:
Синє, наче крило ворона –
Холодне серце темряви
Пульсує незнаними землетрусами
Чужої землі, не нашої,
Не для наших очей створеної
(А нам повертатись)
(А нам зозулями в порожнечу
Вогкого лісу страху кричати)
(А нам сіяти замість зерна зуби
Ясонами голорукими, босоногими
Та голоребрими)
(А нам стежку шукати і не знаходити),
А серце темряви дзвоном
Замість реквієму,
Замість литавр,
Замість.

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гадають, мабуть, що горбун задарма розважа.
Розсердився Езоп та й кида привселюдно:
«Скупі ви! Живете не так, як інші.
Зрештою, чого ж іще чекати од рабів!..»
«Які ж бо ми раби?- в одвіт.- Давно вже вільні».
«Діти ви рабів. Та річ не в цьому.
Я теж одвідав рабства.
Раби ви, бо хоч і данники бога мистецтв ,
Шкодуєте бодай півдрахми заплатить
Тому, хто мудрості готовий вас навчить.
Чекаєте, мабуть, аби вам вчителі платили...»
«Якщо цей мудрагель піде од нас,
То на весь світ ославить Дельфи.
Ліпше, аби навіки він лишився тут»,-
Так порішили всі старійшини дельфійські.
І не вступали в пересуди з байкарем,
А все зробили тишком-нишком:
Підклали в торбу чашу з Храму Аполлона.
І, звісно, що знайшли, коли Езоп рушив в дорогу.
І присудили незвичайну смерть йому:
Самому кинутись зі скелі в прірву.
...Стоїть над урвищем Езоп і просить вислухати
Байку про доньку, що збесчестив батько:
«Краще б я дісталась ста чоловікам,
Аніж тобі, негіднику, одному».
Отак і я всіх вас, дельфійці, проклинаю!»-
Сказав і кинувся у вічність.

Р.S.
За смерть одного мудреця
Чума прибрала згодом всіх дельфійців.

--------------------------------------------------------------------------
Езо́п (давньогрецьке -Αἴσωπος, точніш Эсоп) — напівлегендарна постать давньогрецької літератури, байкар, який жив у VI ст. до н.е.

Одного разу жила собі сім'я.А жили в ній Батько,Мати,Софійка,І Вероніка.
Вероніка у сім'ї була найстаршою.Софійка мала 9 років,Вероніка 18.
Одного разу вона пішла на побаченя зі своїм хлопцем Артуром.
Вона його дуже сильно кохала,і він її теж.І по дорозі їй з неба
впало намисто!Але Вероніка про нього зовсім нічого не знала.І взяла його.
Наділа вона його собі на шию.Вона зустрілась зі своїм коханим.
-Ого,люба у тебе нове намисто?
-Так,правда красиве?
-Звісно!
І вони обійнялись а Артура ніби струмом вдарило!І він відлетів у сторону.
А вероніці нічого такого не сталося.
Артура забрали в лікарню.А Вероніка пішла до дому.І тут Софійка
як почула що Вероніка йде,то їй захотілось обійняти Вероніку!
А Вероніка втікала від неї бо намисто не хотіло,щоб його нова
власниця знімаца своє нове намисто.І тут тато теж після побачення
хотів обійняти свою дочку,але вона не дала!І врешті решт коли вона
нарешті зняла своє намисто,а Артур одужав,вони пішли двоє закопувати
це Чарівне намисто!Яке із небес скинула її бабуса Маргарита!

Одного разу жив собі хлопчик.А звали його Іванко.
Він переходив тільки у 5-тий класс.І він дуже захоплювався компютером,компютерними іграми.
Одного разу у нього сталася дивна історія.ВіН 4 години грав у ігри і заснув за компютерним столом.
І він ніби попав у майбутнє!Тут на вулиці він побачив акулу я начебто хотіла його зісти!Вона
вже була близько,а він нахилився,і прикрив голову руками,доки не зрозумів що це 3D!
А люди які проходили,думали собі,
-Ось це телепень,таких я ще не бачила!І він побачив бабусю,доки не дізнався що це
його одноклассниця Валерія.А він не стидався підійшов і сказав:Валерію!Який зараз рік!
А вона йому:2115!Ого!Оце ігра!Вимовив він.А вона така:Що?Що?-Та ні-ні-нічого!
І пішов до дому у ньго був менший брат Олежик.Він прийшов і сказав:Олежику,тобі скьлки років?Мені?Так!114
Ого!!Як ти так довго живеш!Притому на вигляд молодий!-Так це мені операцію зробили!Ого!Нічого собі операцію!Хех!
А пізніше він проснувся і побіг до Олежика,і крикить Олеж-и-и-и-ику!!!!!А він дитячим голосом відповів.
Іванко!А ти заснув!А Іванко спитав.ТОбі скільки років?-6!Фух слава богу!А завтра вибіг на двір
Бачить валерію.Валерія-я-я-я-!!!І побіг до неї і спитав:Валерію,який зараз рік??-2015,А що?
Та нічого!Зітхнув Іванко і побіг до дому такий радий,ніби файно поїв!
Дуже довго сидіти за компютером шкідливо для ваших очей!

Одного разу жив собі хлопчик.А звали його Іванко.
Він переходив тільки у 5-тий класс.І він дуже захоплювався компютером,компютерними іграми.
Одного разу у нього сталася дивна історія.ВіН 4 години грав у ігри і заснув за компютерним столом.
І він ніби попав у майбутнє!Тут на вулиці він побачив акулу я начебто хотіла його зісти!Вона
вже була близько,а він нахилився,і прикрив голову руками,доки не зрозумів що це 3D!
А люди які проходили,думали собі,
-Ось це телепень,таких я ще не бачила!І він побачив бабусю,доки не дізнався що це
його одноклассниця Валерія.А він не стидався підійшов і сказав:Валерію!Який зараз рік!
А вона йому:2115!Ого!Оце ігра!Вимовив він.А вона така:Що?Що?-Та ні-ні-нічого!
І пішов до дому у ньго був менший брат Олежик.Він прийшов і сказав:Олежику,тобі скьлки років?Мені?Так!114
Ого!!Як ти так довго живеш!Притому на вигляд молодий!-Так це мені операцію зробили!Ого!Нічого собі операцію!Хех!
А пізніше він проснувся і побіг до Олежика,і крикить Олеж-и-и-и-ику!!!!!А він дитячим голосом відповів.
Іванко!А ти заснув!А Іванко спитав.ТОбі скільки років?-6!Фух слава богу!А завтра вибіг на двір
Бачить валерію.Валерія-я-я-я-!!!І побіг до неї і спитав:Валерію,який зараз рік??-2015,А що?
Та нічого!Зітхнув Іванко і побіг до дому такий радий,ніби файно поїв!
Дуже довго сидіти за компютером шкідливо для ваших очей!

Над містом п’яним
(І то не від бренді кольору осені)
Вже тисячу літ –
Тисячу розкуйовджених років,
Які навіть бородатий літописець
Не наважувався перетворити в літери –
Чорні знаки на пергаменті сірому,
Висить Місяць тверезий,
А якийсь вусатий філософ
Казав, що він злодій,
Бо злодії завжди з ясним розумом
(Аякже!),
І цей ночі володар блискучий
Таки краде в мене сон кавалками
Своїми мовчазними пророцтвами,
Які мушу слухати – я –
Горожанин кам’яних лабіринтів,
Що залив собі вуха воском
(Бо сирени-атланти під кожним балконом
З якого визирає Джульєтта-калічка
Марно очікуючи серенади:
Бо хто ж шаленіти дозволить собі
Коли оком тверезим оцей –
Цей монах блідий кляштору-ночі,
Цей вічно лихий Цезар,
Ватажок легіону зірок).
А в місті п’яному танцюють будинки
Нудну тарантелу.
Він очі заплющив на ніч одну.
Лише на одну.
Може йому стало соромно…

Як захочеться дізнатись, відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом виноградник із синами.
Сатана тут нагодився, взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане, бо навчить,
як краще учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
Наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку прикладається людина,
попервах така люб’язна, далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде, то на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,на ногах ніяк не встоїть,
притьмом падає в багнюку і по-свинськи щось там рохка.
Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж і таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички так вподобали болото,
що свині бракує місця.

У моїй переповненій валізі
Свіжі лимони магніти олії
Масло какао печиво спеції
Коли її відкриваю
Вона морем дихає
Бризкає хвилями
Теплим вітром
Відносить мене
На гарячу гальку
До змелених часом
Дрібних камінців
Криків чайок
Кимось залишених окуляр
На пляжі
Сиджу на краєчку краси
На скелі моєї валізи
Неквапно вдихаю
Солоне повітря
Дозволяю спогадам
Осідати на стіни моєї кімнати
Сонцю гратися з хмарами
Зникати у море на заході
І разом з тим
Засмаглими пальцями ніг
Мов пензлем
Торкаюся прохолодної підлоги
Світло-коричневого линолеума
Який раптом стає бірюзовим

з кожною думкою
про Tебе
я молодшаю
на день
тиждень
місяць
рік
століття
тисячоліття
епоху
еру

я вже стільки
всього
передумала
що дійшла
до висхідної
точки
першотворення
до Великого
вибуху
до Слова