Тут и без прыщей понятно - влюблена,
Оставьте, мысли, вы меня!
Дайте хоть вздохнуть
Без этого любовного огня.

г. Киев, 24.09.2018

Зоряний шепіт
Чути в шелесті книг сторінок,
Зоряний шепіт
Осіннього жовтого листя.
Там – в передсерді
ховається,
Він допоможе
Перетворити серце моє на скла
уламки.
Зоряний шепіт
Вказує стежку
На якій оце плетиво дхарм,
Яке необачно назвали «Я»
Перетвориться в світло –
У жменю фотонів-метеликів,
Невгамовних нейтрино,
Що розчиняться
в темних водах ріки
Порожнеча.
Зоряний шепіт
Повідав мені про Ніщо
Про Небуття,
Про зерна округлі маку,
Що насипав хтось у клепсидру,
Які струменять водою хвилин.
Зоряний шепіт…
Осінь тікає білкою
В темний ліс алегорій.
Петрарка –
Він теж замість музики чув
(Замість кіфари)
Зоряний шепіт…

Вино дощів
Наповнює наші чаші
Кольорів осені,
Де кожна краплинка
Ягодою винограду
Падає на жовте листя ясена
І на блискучі горіхи
Гірких, наче життя, каштанів,
Але таких же прекрасних і сонячних,
Як воно –
Оце буття під зорями,
Що теж зливами –
Зорепадами
У ті ж келихи глиняні
Трипільскі – з малюнком Галактики.
Нас п’янить це вино
Сильніше, ніж віскі
Скелястих берегів Карбері,
Бадьорить сильніше, аніж кокаїн
Вологої сельви кайманів.
Ми п’ємо вино дощу,
Як після конкісти
П’яніли повітрям Кордови
Старі кабальєро.
Небо.
Воно теж сельва,
Теж загірна країна конкісти,
Де стріли і кулі
З камінням утворюють хаос.
Ми вічно в дорозі з тобою
У тій – нескінченній.
І келихи в торбах
Чекають на зливу
Нестерпну.

Просто заплющ очі
ти відчуєш цю мережу
вона тільки наша
вона глибше ніж кванти
і потужніше твого вайфаю
вона приймає особливі  сигнали і
оплачується не щомісяця -
у нас безліміт, 
що триватиме довше
ніж функціонуватимуть наші серця

навіть на іншому небі
цей зв'язок ловитиметься

він пульсує глибше, ніж наші ДНК,
ним опромінено наші душі

і ми неодмінно зустрінемось
через будь-які відстані, тривалості і плинності
під цим небом і під іншим
ми притягуємось

я впізнаю тебе
під цим небом і під іншим
я почую тебе
під цим небом
і під іншим....

2018

Ми неподібними
можемо бути
й здібними тільки
до перельотів
між галактик,
зірок
і планет,
між зимою і літом,
водою й вогнем,
в просторі, де
оця недолуга
несхожість
зненацька
спінює
всесвіти.
Бо схожа
вона
із несхожістю
хмар,
запліднених
одним вітром.
Тримай міцніше вітрило!
Я – хвиля.
Віндсерфер – ти.

2018

Світлий сум осінньої краси...

День,
Коли хочеться помовчати,
Коли в жовтих автобусах
Дозволяється їздити божевільним**,
Коли осінь лишає на дзеркалі пил,
І можна намалювати пальцями
На його відвертій поверхні
Крислаті пальми Борнео
Та орхідеї Гвіани отруйної***,
День,
Коли двері в позаторішнє «завтра»
Відкриває Мовчання –
Бліда дівчина з безкровними пальцями
І срібними кульчиками****,
І сірими очима непотрібності –
День оцей настає несподівано.
Мовчання
Запихає мені до кишені каштани*****,
Мовчання
Замість павучих плямистих снує павутиння,
Мовчання
Затуляє очі копачам картоплі,
Що ціле літо цвіла
Білими квітами дурману,
А нині осінь – просто сухе бадилля,
І сірі очі селян
Віддзеркалюють ключі журавлів
(Ти справді був пророком, Шеймасе******).
Мовчання
Нагадує мені про тебе,
Коли ти ходила
В сірому платті буднів,
Які зіткали з шерсті сумних овечок
Всі ті ж арахни,
Все ті ж ловці вітру
І літаючих крапель ртуті.
А під мостами
Між берегами,
Які дервіш Омар*******
Назвав «минулим» й «майбутнім»
Все так само тихо тече
Ріка Мовчання.

Примітки:
* - написано на вульгарній латині в V столітті, тому перекладати не буду. Але сказано непогано… Як я розумію оцього «останнього римлянина»…
** - у нас в Дубліні справді є жовті автобуси. І є такі дні в календарі, коли у цих автобусах дозволяється їздити божевільним. Особливо восени.
*** - про те, що Гвіана країна отруйна, писало чимало французів. Я не перевіряв це – повірив їм на слово. Даруйте, якщо я помиляюсь.
**** - мені казали, що вона носить золоті кульчики. Але я перевірив – виявилось, що срібні.
***** - я прийшов сьогодні додому з повними кишенями блискучих каштанів – плодами гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum).
****** - Шеймас Гіні – мій старий друг. Він помер.
******* - Хайям. Він теж помер. Моїм другом був заочно.

Свиданий дерзких, ведра шаурмы,
Хруст свежей булки Киевхлеба.
Просто мне всю ночь кусали руки комары, опухли – в БСП я.
Как упоительны эти киевские вечера…
Морковь, жаркое, зразы, сушки.
Ах, осени жёлтая пора!
Дожди, грозы, бури, в балаклавах урки!
Как упоительны эти киевские вечера…


г. Киев, 12.09.2018

Я ні з чим не сплутаю цей шовковий погляд.
Пристрастю бісики стрибають у очах,
Серце полум’яніє у кожному подисі.
Але він не мій, не мій він.
І від прикрощів аж дуріє душа.

м. Київ, 19.09.2018

Нинішня осінь гаряча мов серце,
Що пульсує між ребрами Сонця.
Навіть дерева-прочани гублять
Листя-крила свої від спеки.
Але круки збираються в вирій:
Книга-зима й падолист-палімпсест
Будуть без чорних крапок
Круків-нездар,
Тільки з комами галок,
Тільки з окличними знаками
Хвостів злодійок сорок марнослівних.
Навіть птахи війни – круки
Не хочуть дзьобати падло,
Якого зими оцієї прийдешньої
Буде доволі.
Навіть цим вістунам порожнечі
Такий обід не до смаку,
Якого в степах неозорих
Країни моєї загірної
Буде доволі.
А осінь так само жарка, як війна.
І жовта так само, як тлін нетутешній
Чужий наче тло сумної картини.
А клен-комбатант
Пальцями гострими листя
Торкається знаків,
Що в повітрі висять,
Що лишились на місці круків –
Крумкачів, чорнокрилих птахів Морріган,
Вістунів ненаситних,
Яким це набридло:
Дзьобати падло огидне.

Паперовий кораблик
поплив від ручаю на луках
до дуже довгої річки
а потім дуже довгою річкою
до самого її гирла

Але коли аркуш
з учбового зошиту
торкнувся клітинками
талої води
в мене ще не було
підручника географії
і я не попередив кораблика
що за гирлом дуже довгої річки
лежить дуже велике море

Саме тому він зараз пливе
у відкритому космосі
від галактики до галактики

2018

Про тебе думати? - Ні! Аби не кидало в жар,
аби у жаги вогні не мучитись від бажань.
Забуду і розітру свою непомірну хіть,
але прощавай і сну, і музи пишіть-дзвоніть...

Не знаю, що у тобі, для мене ти є дилема...
На мить, і бодай у сні, зніму свою діадему –
останнє, що на мені. І втративши спокій власний,
повстане самець в тобі, й мені подаруєш ласку!

В храмі Юпітера молились два сусіди.
Один – жаднюга був неабиякий.
Другий – у заздрощах не мав упину.
Кожен просив, що підказало його серце.
Юпітер вислухав обох і зголосився
Вдовольнить прохання. Щоправда, за умови,
Що сусід отрима те ж удвічі більше.
Погодились без зволікань обоє.
Просить жаднюга, аби вся в золоті була кімната.
Так воно й сталось. На радощах заглянув до сусіда
І мало не спритомнів – дві кімнати вигравали злотом.
Гіркаву усмішку зауважив господар і просить бога:
«Виколи жаднюзі око, щоб не зазіхав на моє добро!»
Сказав і враз усе йому стемніло доокола.

P.S.
Чи стало це уроком для потомних?
Ні, бо люди готові скорше вчити, а не вчитись.

Літо триває.
Хоча в душі – осінь,
Хоча календарики
З котиками і зайчиками
Такими ж сентиментальними
Як хризантеми Японії
Показують вересень:
Місяць шотландський,
Місяць пиктів та вітру,
Місяць зрілого винограду,
Місяць передчуття:
І куди тепер?
На яку війну сідлати коника,
На якого вампіра
Гострити осиковий кіл,
Які черевики залізні топтати,
Яке віскі росяне ковтати,
Що класти у торбу надій,
Яких розенкрейцерів
Та вільних каменярів
З собою брати у подорож?
Якщо літо ніяк не завершиться,
Якщо осінь і далі чужа господиня
Дому, який не наш?

Вітряки, вітряки, вітряки
Мелють повітря – не борошно.
Багато доріг – а кожна веде в Небо.
Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
Багато бетону – але весь для могил парсів –
Огнепоклонників.
А вавилонська блудниця
І далі плодить огидних жорстоких карликів,
А поет бородатий слухає шум річки
Під мостом Мірабо
І мислить:
Так гомонить Альба –
Ріка прозорого Часу.
Йому невтямки – то Сена,
А за вікном Сеноман – епоха потвор.
Він дочекається Ночі,
Напише на своїй свиті
Слово Vigilia
І піде ставити крапки
В недосказанних реченнях.
Піде ставити коми,
Де карлики ставили крапки,
Піде ставити знаки оклику
В партитурах хоралів
Монастирського хору та Атенської хори
Чорних монахів ночі
Vigilia.
Він вдягне її шати
Замість мантії докорів,
Замість свити філософа.
А вітряки, вітряки, вітряки
І далі мелють
Чорне борошно Ночі –
Темряву.

Коли мені бракувало зашморгу
Для нірвани солодкої,
Я зробив його з коси Береніки:
Як приємно тою косою вдушитися,
Зависнути на тій косі,
Сунувши в неї шию,
Між Землею і Небом,
Між солов’ями і рибами,
Між мовчанням і зорями.
І то байка, що до коси
Причеплений якір,
І Береніка русалкою
Зображає човна-бригантину:
Тільки не дерев’яну
І не вітрильну,
А бригантину плоті.
Береніко! Твоє корабель-тіло
Може виявитись плахою,
А може – тропічним островом
Між Раком і Козерогом,
Островом, що поріс гевеями та мандрагорами
Беладоннами та орхідеями,
А може виявитись кипарисовим пустищем –
Тихим, безвітряним,
Де приємно спочивати у затінку.
А я все плету її косу нескінченну,
Плету-заплітаю
Не помічаючи,
Що вона кольору порожнечі.

Люди-колібрі
Проколюють собі вуха
Кавалками зеленого дзеркала.*
Він називав кішку потопельником**,
А сам споглядав вербу щовечора,
Зелені листя її бачив човнами
З країни туманної Алегорії.
Його цікавило:
Якого кольору центр мішені:
Тої самої мішені,
Яка зроблена з серця.
А люди-колібрі
Все махають крилами,
Все лишаються над квітковими гніздами,
Все будують-витесують
Собі човники:
Навіщо ж їм плавати,
Якщо літати вміють?
Чи то вони знають, що не кожен птах?
Чи здогадуються, що птах кожен?
Отої ріки Що?
Він – весляр клишоногий***
Любив дивитися в Небо,
А Небо любило дивитися
В очі плаского озера Сторч –
Озера без очей****.
Він любив розмальовувати паркани,
Купував у п’яного гендляра блискавки
(Але тільки серед горобиної ночі)
І з блискавок тих майстрував собі паркана
Навколо хати, яка згоріла
Ще в часи короля Одоакра*****.
Його півень давно став католиком,
Шкандибав щонеділі до кошцьола******,
А він… А він…
Змайстрував клітку для людей-колібрі,
Цілував сухе дерево,
Все чекав, що воно розквітне.

Примітки:
* - з кавалків зеленого дзеркала можна зробити ножі і краяти ними хліб.
** - не тільки він, Микола Гоголь теж.
*** - Чингісхан теж був клишоногим, не тільки дерев’яний він.
**** - Небо взагалі любить дивитися.
***** - в часи короля Одоакра згоріла не тільки ця хата. А ще багато чого…
****** - не Святої Ельшбети, ні.

Кожне Я – це плетиво мотузок,
Старих корабельних канатів,
Що надто багато бачили
(Не тільки шиї рокованих корсарів),
Що надто просолені морем:
Морем Дощів.
Кожне Я – це вигадка,
Це відбиток мокрого голого тіла
На мармуровій підлозі храму
В якому молився
Сивий патлатий безхатько,
Який все оце вигадав,
А тепер не знає, що з цим діяти:
З цими декораціями нудної вистави
(А так хотів розважитись).
Кожне Я – це краплинка роси
На синій квітці марних надій Неба,
Кожне Я – тонка павутинка
Плетена восьмилапим глитаєм-часом
(Люблю споглядати його хеліцери
І сіпання лапок-хвилин),
Кожне Я – крапля води:
Прозора, наче кавалок болю,
Кругла, як Всесвіт,
Крапля – як все тимчасова
Важка і легка.
Нічия.
Наче час – нічия.

Примітки:
* - «Воно далось тобі в руки:
Неозначене Ти, безсмертне,
Всяке Я прийшло через нього до себе…»
(Пауль Целан)

Пізніше троянд – трава,
Бо квіти цих зірок-пишнот
Надто важкі для кузні:
Для молоту Всесвіту.
Після троянд – чорні айстри.
Ти хотів дихати
Порохом згаслих зірок,
Хотів дізнатися правду,
Що серце твоє – чорнильниця
В яку занурює пера
Зів’яла красуня Ніч –
Ця чорношкіра Сапфо,
Ця мовчазна кіфара
Майстрована з евкаліпту,
Що обгризений наче Місяць
Волохатими коалами Меркурія.
Налию в чорнильницю свого серця
Замість соку бузини ртуті,
Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
(А ви думали – хвойда. Телепні.)
Свої отруйні сонети
Про хвилини й години,
Коли нас вже не буде
За цим дерев’яним столом одкровення,
Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
Біля цього пустища вересового,
Якого ми ненароком
Назвали Вітчизною.
……………………….
Пізніше зелених троянд – чорні.
Пізніше чорних троянд – айстри.
Осінні.

 
ось майже історія
знічев’я знайшов
ключа (від серця твого)
одного незнаменного дня
& поняття не мав
що знайшов я
ключа (від серця твого)

ніц не сказала ти
можливо
не про мене було таке ―
знічев’я знайти
ключа (від серця твого)
ще й незнаменного дня
вжеж ―
я загубив його знову

ніц не сказала ти
звідки
мав би дізнатися, що
знічев’я знайшов
ключа (від серця твого)

хіба ні?




 

Сад синіх очей
Садівниця-білявка,
Господиня усіх його закутків,
Кожної троянди пишної,
Кожного каменю незламного,
Зрізає квіти нагостреним лезом.
Зрізає.
Сад, де всі стежки заплутані,
Де тиша щоденна гостя,
А птахи мовчать,
Як тільки господиня у білому платті
Прочиняє зі скрипом хвіртку:
Сад синіх очей,
Маків сумних і водозборів-глечиків,
Що збирають страждання по крапелькам,
Сад, в якому колись цвіли вишні.
Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
Коли Сонце здивоване
Зазирало в квітник росяний:
Квітник наших мрій.
Сад, де Калліопа згубила сандалі,
Терпсихора вколола пальчик,
Ерато подерла хітон,
Евтерпа зловила джмеля,
Нині стинає бліда господиня
(Зазирнути би їй в очі –
В оці глибини черепа –
В ці чорні безодні),
Нині зрізає блискучим металом
Кожен прихисток мурахи.

З літами недобачать стала бабуся.
Ескулапа кличе й обіця:
«Зцілюся – віддячу, як належить.
Тепер од тебе все залежить!»
Цілитель міркував інакше:
«Те, що бабуся дасть – це наше.
Але ж можна щось там і додати!..»
Приходив ескулап вряди-годи,
Щоб рятувать стареньку од біди,
Та все ж не забував й про головне:
Винести з господи все раніш,
Ніж лікування промине.
І настав день, коли каже бабуся:
«На світ тепер по-новому дивлюся!»
«Ну, от і добре!»- лікар їй в одвіт.-
Тепер, як домовлялися, і заплатити слід».
«А якже!.. В суботу, голубе, прийди
Та ще когось з собою приведи».
Прийшов і другої, і третьої суботи,
Та все чомусь зачинені ворота.
До суду справа ця дійшла.
На бік позивача схиляється суддя.
І от настала черга говорить бабусі:
«Дарунок справді обіцяла, як зцілюся.
Хоч бачила погано, дарунок наготувала.
Зцілилась – уся господа гола стала...
То, може, шановний суд віднайде суть:
Чи є якийсь зв’язок поміж лікуванням
І безсоромним пограбуванням?»

Р.S.
У лікуванні ескулап мусить
Долать хворобу, а не карьожить душу.

Серце темряви
Стугонить в глибинах заліза,
Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
Проростає венами-папоротями
Серед хащів
Над якими завжди гримить гроза:
Синє, наче крило ворона –
Холодне серце темряви
Пульсує незнаними землетрусами
Чужої землі, не нашої,
Не для наших очей створеної
(А нам повертатись)
(А нам зозулями в порожнечу
Вогкого лісу страху кричати)
(А нам сіяти замість зерна зуби
Ясонами голорукими, босоногими
Та голоребрими)
(А нам стежку шукати і не знаходити),
А серце темряви дзвоном
Замість реквієму,
Замість литавр,
Замість.

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гадають, мабуть, що горбун задарма розважа.
Розсердився Езоп та й кида привселюдно:
«Скупі ви! Живете не так, як інші.
Зрештою, чого ж іще чекати од рабів!..»
«Які ж бо ми раби?- в одвіт.- Давно вже вільні».
«Діти ви рабів. Та річ не в цьому.
Я теж одвідав рабства.
Раби ви, бо хоч і данники бога мистецтв ,
Шкодуєте бодай півдрахми заплатить
Тому, хто мудрості готовий вас навчить.
Чекаєте, мабуть, аби вам вчителі платили...»
«Якщо цей мудрагель піде од нас,
То на весь світ ославить Дельфи.
Ліпше, аби навіки він лишився тут»,-
Так порішили всі старійшини дельфійські.
І не вступали в пересуди з байкарем,
А все зробили тишком-нишком:
Підклали в торбу чашу з Храму Аполлона.
І, звісно, що знайшли, коли Езоп рушив в дорогу.
І присудили незвичайну смерть йому:
Самому кинутись зі скелі в прірву.
...Стоїть над урвищем Езоп і просить вислухати
Байку про доньку, що збесчестив батько:
«Краще б я дісталась ста чоловікам,
Аніж тобі, негіднику, одному».
Отак і я всіх вас, дельфійці, проклинаю!»-
Сказав і кинувся у вічність.

Р.S.
За смерть одного мудреця
Чума прибрала згодом всіх дельфійців.

--------------------------------------------------------------------------
Езо́п (давньогрецьке -Αἴσωπος, точніш Эсоп) — напівлегендарна постать давньогрецької літератури, байкар, який жив у VI ст. до н.е.

Одного разу жила собі сім'я.А жили в ній Батько,Мати,Софійка,І Вероніка.
Вероніка у сім'ї була найстаршою.Софійка мала 9 років,Вероніка 18.
Одного разу вона пішла на побаченя зі своїм хлопцем Артуром.
Вона його дуже сильно кохала,і він її теж.І по дорозі їй з неба
впало намисто!Але Вероніка про нього зовсім нічого не знала.І взяла його.
Наділа вона його собі на шию.Вона зустрілась зі своїм коханим.
-Ого,люба у тебе нове намисто?
-Так,правда красиве?
-Звісно!
І вони обійнялись а Артура ніби струмом вдарило!І він відлетів у сторону.
А вероніці нічого такого не сталося.
Артура забрали в лікарню.А Вероніка пішла до дому.І тут Софійка
як почула що Вероніка йде,то їй захотілось обійняти Вероніку!
А Вероніка втікала від неї бо намисто не хотіло,щоб його нова
власниця знімаца своє нове намисто.І тут тато теж після побачення
хотів обійняти свою дочку,але вона не дала!І врешті решт коли вона
нарешті зняла своє намисто,а Артур одужав,вони пішли двоє закопувати
це Чарівне намисто!Яке із небес скинула її бабуса Маргарита!

Одного разу жив собі хлопчик.А звали його Іванко.
Він переходив тільки у 5-тий класс.І він дуже захоплювався компютером,компютерними іграми.
Одного разу у нього сталася дивна історія.ВіН 4 години грав у ігри і заснув за компютерним столом.
І він ніби попав у майбутнє!Тут на вулиці він побачив акулу я начебто хотіла його зісти!Вона
вже була близько,а він нахилився,і прикрив голову руками,доки не зрозумів що це 3D!
А люди які проходили,думали собі,
-Ось це телепень,таких я ще не бачила!І він побачив бабусю,доки не дізнався що це
його одноклассниця Валерія.А він не стидався підійшов і сказав:Валерію!Який зараз рік!
А вона йому:2115!Ого!Оце ігра!Вимовив він.А вона така:Що?Що?-Та ні-ні-нічого!
І пішов до дому у ньго був менший брат Олежик.Він прийшов і сказав:Олежику,тобі скьлки років?Мені?Так!114
Ого!!Як ти так довго живеш!Притому на вигляд молодий!-Так це мені операцію зробили!Ого!Нічого собі операцію!Хех!
А пізніше він проснувся і побіг до Олежика,і крикить Олеж-и-и-и-ику!!!!!А він дитячим голосом відповів.
Іванко!А ти заснув!А Іванко спитав.ТОбі скільки років?-6!Фух слава богу!А завтра вибіг на двір
Бачить валерію.Валерія-я-я-я-!!!І побіг до неї і спитав:Валерію,який зараз рік??-2015,А що?
Та нічого!Зітхнув Іванко і побіг до дому такий радий,ніби файно поїв!
Дуже довго сидіти за компютером шкідливо для ваших очей!

Одного разу жив собі хлопчик.А звали його Іванко.
Він переходив тільки у 5-тий класс.І він дуже захоплювався компютером,компютерними іграми.
Одного разу у нього сталася дивна історія.ВіН 4 години грав у ігри і заснув за компютерним столом.
І він ніби попав у майбутнє!Тут на вулиці він побачив акулу я начебто хотіла його зісти!Вона
вже була близько,а він нахилився,і прикрив голову руками,доки не зрозумів що це 3D!
А люди які проходили,думали собі,
-Ось це телепень,таких я ще не бачила!І він побачив бабусю,доки не дізнався що це
його одноклассниця Валерія.А він не стидався підійшов і сказав:Валерію!Який зараз рік!
А вона йому:2115!Ого!Оце ігра!Вимовив він.А вона така:Що?Що?-Та ні-ні-нічого!
І пішов до дому у ньго був менший брат Олежик.Він прийшов і сказав:Олежику,тобі скьлки років?Мені?Так!114
Ого!!Як ти так довго живеш!Притому на вигляд молодий!-Так це мені операцію зробили!Ого!Нічого собі операцію!Хех!
А пізніше він проснувся і побіг до Олежика,і крикить Олеж-и-и-и-ику!!!!!А він дитячим голосом відповів.
Іванко!А ти заснув!А Іванко спитав.ТОбі скільки років?-6!Фух слава богу!А завтра вибіг на двір
Бачить валерію.Валерія-я-я-я-!!!І побіг до неї і спитав:Валерію,який зараз рік??-2015,А що?
Та нічого!Зітхнув Іванко і побіг до дому такий радий,ніби файно поїв!
Дуже довго сидіти за компютером шкідливо для ваших очей!

Над містом п’яним
(І то не від бренді кольору осені)
Вже тисячу літ –
Тисячу розкуйовджених років,
Які навіть бородатий літописець
Не наважувався перетворити в літери –
Чорні знаки на пергаменті сірому,
Висить Місяць тверезий,
А якийсь вусатий філософ
Казав, що він злодій,
Бо злодії завжди з ясним розумом
(Аякже!),
І цей ночі володар блискучий
Таки краде в мене сон кавалками
Своїми мовчазними пророцтвами,
Які мушу слухати – я –
Горожанин кам’яних лабіринтів,
Що залив собі вуха воском
(Бо сирени-атланти під кожним балконом
З якого визирає Джульєтта-калічка
Марно очікуючи серенади:
Бо хто ж шаленіти дозволить собі
Коли оком тверезим оцей –
Цей монах блідий кляштору-ночі,
Цей вічно лихий Цезар,
Ватажок легіону зірок).
А в місті п’яному танцюють будинки
Нудну тарантелу.
Він очі заплющив на ніч одну.
Лише на одну.
Може йому стало соромно…

Як захочеться дізнатись, відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом виноградник із синами.
Сатана тут нагодився, взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане, бо навчить,
як краще учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
Наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку прикладається людина,
попервах така люб’язна, далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде, то на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,на ногах ніяк не встоїть,
притьмом падає в багнюку і по-свинськи щось там рохка.
Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж і таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички так вподобали болото,
що свині бракує місця.

У моїй переповненій валізі
Свіжі лимони магніти олії
Масло какао печиво спеції
Коли її відкриваю
Вона морем дихає
Бризкає хвилями
Теплим вітром
Відносить мене
На гарячу гальку
До змелених часом
Дрібних камінців
Криків чайок
Кимось залишених окуляр
На пляжі
Сиджу на краєчку краси
На скелі моєї валізи
Неквапно вдихаю
Солоне повітря
Дозволяю спогадам
Осідати на стіни моєї кімнати
Сонцю гратися з хмарами
Зникати у море на заході
І разом з тим
Засмаглими пальцями ніг
Мов пензлем
Торкаюся прохолодної підлоги
Світло-коричневого линолеума
Який раптом стає бірюзовим

з кожною думкою
про Tебе
я молодшаю
на день
тиждень
місяць
рік
століття
тисячоліття
епоху
еру

я вже стільки
всього
передумала
що дійшла
до висхідної
точки
першотворення
до Великого
вибуху
до Слова

Потерчата висять на деревах
Білі примари
Звисають між гіллям.
Злом.
Потерчата білі
Між гіллям.
Не квітне папороть
Ночі Купальної.
Спалена.
Доторк пекучий.
Зчорніли
Потерчата чорні.
У вогні.
Хитаються на деревах опалених
Ночі купальної.
Де ж вона?
Папороть.

Чорно-білий сніг на зимовій кометі
сипле
коли вона наближається до сонця

Тріск палаючих сузір’їв
чутно
в космічному полум’ї груби

Відлиски грають на шибках
небесного тіла
й біле сплітається з чорним
чорне видмухує біле

А як снігопад вщухає
знову вертає
до сонця комин комети

2018

(Триптих)

1. Книга Синього Неба

Книги Неба
Чисті сині сторінки:
Я не пишу – тільки ставлю апострофи.
Чаплі: чи то пером,
Чи то літерами:
Сірим чорнилом по синьому
Пишуть повість хмарної меланхолії
Зігнутими шиями.
Я мислив: це ріка, а не чорнильниця.
Я думав: це чорногузи,
А це ворожбити:
Ковтають холодних зеленострибів
Дзьобами-шпицями.
Краще замість слів
Пити вино Сонця:
Золоте, як кульбаби квітковий попіл.
Краще крапка, аніж знак оклику
Птахом.
Так хотілось
Дізнатись, що там за синявою,
Хотілося, доки ніч не настала,
Доки огненна куля сліпила фасетки
Шестиногих масонів:
Будівничих пірамід лісу,
Лише потім з глибин пелюсткових
Лісової п’янкої лілії
Випливало вітрильником запитання:
А може я зброяр, не відлюдник?
А може я лоцман
Зеленого лісового моря?
Може душа моя –
Оцей білий метелик,
Що пурхає поміж дубами-катапультами
Уявляючи себе легіонером світанку,
Сторожем річкового шепоту?
Читаю Книгу Синього Неба:
Мною ж відредаговану
І бачу там замість тексту
Одні запитання знаки…

2. Книга Сірого Неба

Меланхолії морфій
Продає бородатий шпак:
Не співає, не кричить, не цвірінькає,
А тільки попереджає:
Все даремно – якщо навіть Небо сіре,
Все даремно – якщо люди одягли плащ байдужості,
Все намарно – якщо забули про мертвих,
Все нічого не варте – якщо кольори зникли,
Квіти сховались, птахи замовкли,
Їжаки стали пророками,
А поети пишуть газелі горілкою,
А кат шукає лойової свічки,
Бо треба присвіти плаху,
Трохи змастити жолоби гільйотини –
Машини від головного болю,
А філософ у подертій свиті
Шепоче, що все даремно…

3. Книга Чорного Неба

Ну от: тільки чорне чорнило,
А сторінки темніші сажі,
Чорніші пекельного антрациту:
Пиши!
Прочитають: істоти з очима не нашими,
Не людськими, не банькуватими,
Прочитають: по складах, по звуках, по літерах,
Читаючи навіть нечитане,
Розуміючи навіть таємне,
Співаючи навіть мовчання,
Гортаючи оцю книгу:
З чорними сторінками:
Книгу глупої ночі,
Де одкровення тобі насипано
Повний мішок зерен попелястих,
Зерен, з яких проросте Істина
Не твоїм попелом посипана,
Не з твого вогнища в жменю,
Не з крематорію дикого каменю.
……………………………….
Енотери запах в повітрі висить:
Можеш очі заплющити,
Можеш: тобі дозволено.

Мороком встелене небо,
Морок спадає на землю,
Літо ховає від ока,
Кулі, що рвуться внизу.
Крає не блискавка хмару,
Рвуться степами уламки,
Доль, що застигнуть у літа
Похолоділих руках.
Літо не стримує сльози,
Літо не випалить лиха,
Тільки оплакати гірко.
Зранений птах.
Морок плете павутину,
Морок - ловець неситий.
Вибратися ще можна.
Як залишити дім?

Скажи, що ти донька Сатани
І я зрозумію тебе.

Звідти в тебе чорно-вогняні очі,
Кучеряве волосся
І завжди теплі руки.

З’їдаєш голодом,
Огортаєш шию рудими пасмами,
/Тугими пасками/
Руками грієш холодом.
Заварюєш каву — поглядом.

Вранці від тебе пахне зрадою,
А вночі віє правдою.

Дивуюсь твоєму вічному запалу,
Пристрасті і нічним ритуалам.

/Да, ти дуже далека від ідеалу./

І чи доречно вимагати від тебе
Ніжності і довіри?

Бо кожен
Любить, як вміє.


2018

«Десь на кілограм
Цукерок твого імені».
Купую.
З надією
І пристрастю
Розгортаю.
Кусаю.
Випльовую.

— Не смачні.


2018

Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
Що сплять, коли блимає на траву безколірну
Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
Де колись жила довговолоса молода відьма,
Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
Вони:
Твої захмарні сни…
Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.

Твоє тіло – наче пахлава медова,
Про яку я вперше почув на кримських пляжах,
Але так ніколи і не спробував,
Як і твоє тіло,
І, напевно, ніколи вже й не спробую,
Бо Крим окупували,
А ти мені сказала,
Що я втратив свій шанс.
І твої жорстокі слова
Лунають в моїй голові
Зранку і до самого вечора.
І на душі стає так гірко,
Що я іду
І купую цигарки,
Хоча вже давно не палив,
І палю їх одна за одною,
Намагаючись втамувати душевний біль,
Що розливається по всьому тілу.
«Я втратив свій шанс» - повторюю я собі щоразу,
Як згадую тебе,
Хоча ніколи і не забував,
Як віруюча людина
Ніколи не забуває про Бога.
Хоча, можливо, згадка про Бога тут недоречна.
Один мудрий чоловік сказав:
«Ніколи не шкодуйте за втраченим шансом –
У вас буде їх ще немало -
Шансів, які ви теж зможете втратити».
Жартівник.
Жорстокий жартівник.
Але, можливо, він має рацію.
Як і кум.


22.06.18

Ти чула, як плещеться всесвіт?
Всіма своїми хвилями, полями,
громаддям хмар міжзоряного пилу?
Піна зірок уносить бульбашки планет
з тихим-тихим шелестом –
ш-ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш…
А нам здається, що це – радіоперешкоди,
вигадані нами з безсилля почути щось
тихою зоряною ніччю
й наповнити чаші радіотелескопів
мінливим інопланетним світлом…
Випий цей трунок з моїх рук і поцілуй мене…
Чуєш?
Ш-ш-ш… ш-ш-ш…
То кров шурхоче по судинах просторів,
замкнених в наших тілах,
і хвилі всесвіту гойдають нас,
несучи між берегами думок,
зниклих за обріями.

2018

***
хтось цілує зброю
яка врятує його від смерті
убивши ворога

хтось цілує хреста
на якому розіп’яли спасителя
щоб урятувати його вбивць

ти цілуєш землю
у якій поховали мільйони
невинно убієнних
і їхніх катів

так цілують у чоло
покійника

а ще вчора ти цілував
ворота
що закрилися перед тобою
і ворота життя
крізь які входимо

поцілунок це передумова
передмова
і після

він супроводжує тебе від народження
до переродження
ти стаєш іншим
після кожного
іншого

коли тебе цілують у дупцю
ти ростеш
коли у любень
збуджуєшся
коли у руку
почуваєшся великим
коли облизують
ніяковієш

і тільки останній поцілунок
робить усіх рівними

хоча його теж можна трактувати
як зраду

28.05.18 © Василь Кузан

Мертві дерева
Собі збудували місто:
Може тоді, коли
Вони були ще живими,
А може тоді,
Коли стали сухими і мертвими
І місто будували їх тіні.
Може.

Я блукав крутосхилами,
Відчуваючи ногами каміння,
Повертаючи зморшки обличчя
До жорстокої дівчини Сонце,
Бачив як мертві дерева
Застигли в пориві
Здіймаючи гілки-руки
До пустелі синьої Неба,
Летів над рікою Часу,
І раптом жахнувся:
Я потрапив до міста –
До Міста Мертвих Дерев.

До міста Самайну вічного,
Міста вічного падолисту,
Міста, де все застигло,
Де рухаються тільки тіні
І щось мені шепочуть –
Тільки мені,
Бо ніхто їх почути не здатний.

Місто застиглих вулиць,
Місто мовчазних перехожих,
Місто вічної тиші,
Де не співають птахи,
Лише стукає дятел-гробар:
Ніби заколочує цвяхи
У домовини-тіла,
Ніби то він бургомістр
Міста Мертвих Дерев:
Птах з червоною шапочкою.

У кожному пабі іграшок,
У кожній ресторації ностальгій,
У кожний келих черепа
Налита замість літнього віскі зерна,
Замість веселого пива Рембрандта
Нудьга
По вінця.

Місто, де люди замовкли,
Де ніхто не пише елегій
(Бо навіщо),
Де діти ховаються
За брудними вікнами вчорашніх снів,
Де ніхто не бавиться – ніхто,
Навіть дорослі, де
Навіть губернатор забув,
Що таке покер і брідж,
Де сінематограф однооким шульгою
Шепоче ново зліпленим парам
Страшну казку про світ,
Стало вертебою-оселищем
Венери палеоліту,
Яку звати Нудьга.

Перукарі в цьому місті
Гострять ножиці опівдні,
Коли Сонце хоче визирнути
Крізь хмари буденності й сірості,
Але не може.
Кат у місті оцьому
Отримавши свій гонорар
Зачиняється в коморі без вікон,
Судді притрушують перуки борошном,
Сторож кладовища дзвенить ключами
Та поголосом,
Бо це Місто,
Яке змурувала з сірих каменів
Пані Нудьга.

Артеріями рухається кров,
Дорогами — ти.
Між людьми цілі світи,
А між нами лиш кілометри.

У всіх море думок, а у нас — океани.
І якщо твої слова на відстані — дотики,
То я їх відчуваю.

Коли ти далеко,
Я шукаю твою руку в своїй кишені.
Не знаходжу і її уявляю.

У цьому світі все крихке,
Хитке на відстані долоні.

Давай триматись поруч,
Але подалі від печалі.
Триматись поряд навіть в бурі
У чорні, мертві дні похмурі.
/Плечем до плеча,/
Така у нас з тобою вдача.

Якщо по стежці, то по найвужчій.
Якщо тонути, то на дно.
Якщо зупиняти цунамі, то швидко і безповоротно.

Якщо ж любити, то — невідворотно.


2018

Отче наш,
Що єси на небесах,
Проклади мені щасливий шлях.
Дай мені вдосталь сміливості,
Віри у себе і справедливості.

Хліб наш насущний дай нам сьогодні.
Я розділю його з долею.
З тими, хто вартий, хто живе,
А не тільки існує.

Скільки людей перехожих,
Скільки голів розумних,
Несхожих.
Хто з них буде з тобою?
Хто не обріже дроти?
/Перебої/

Дай нам насолодитися тишею.
Я берегтиму її, як зіницю.
Тишу з тим, з ким комфортно мовчати,
Не думати, ідеальну не грати.

Пробач нам провини наші,
Забудь надлишково гострі фрази.
Вибач мені мене
Не ідеальну,
Не таку, як Ти уявляв
У своїх віщих снах.

Не введи нас в спокусу,
Хіба що від пристрасті і в коханні.
Веди нас у вальсі
Під музику серця
Десь влітку в Провансі.

Дай бути щирою і завжди коханою
/Від коханого./
Зроби любов сенсом життя,
Бо любов є сила,
Що прискорює серцебиття,
Що запалює світло у вікнах,
Душах і у тремтячих очах.

Твоє є Царство, і сила, і слава.
Але дай мені трошки свободи,
Відчути смак перемоги.
Попроси долю бути ласкавою,
А я їй віддячу
Нині, і повсякчас, і на віки віків.

Амінь.


2018

Ще молоді хмари
Так само кохаються в небі:
Для них це синява,
Ця м’яка синява
Лише простір життя,
А не мрія.
Та коли настає ніч-годинник,
Вона перемелює шестернями зірок
Їх біле буття-небуття
(Все ефемерно).
Так само і ми:
Живемо в середині дзиґаря,
Між коліщаток.
Наш будинок-годинник
Міряє час водостоками та димарями.
Дах-циферблат
Має купу знаків мохованих,
Потрісканих, запилюжених і прихованих
(Сороками старості):
Тільки ми не вміємо:
Наче ті анальфабети,
Наче аборигени атолу
Цивілізацією ще не зачеплені,
Не вміємо розуміти й читати
Цих знаків-чисел
Духу Механіки.
Кохаємось та інколи мислимо,
Наче б то ми не в домі-годиннику,
А в млинку кавовому,
І ми не люди, а зерна:
Опалені вогнем Всесвіту
Зерна кави.

Звірі прозорі блукають
У хащах моєї свідомості,
У тих неосяжних лісах,
Де заблукати так легко –
Не тільки мені –
Волохатому отроку кайнозою
Чи Магеллану Фернандо –
Сажотрусу Мадейри.
Звірі прозорі
Шпацерують, як треба
На требу
Чи то офіру:
Сколотську, де коні
У горлі вчувають залізо.
Звірі прозорі
Шугають в повітрі,
Таврують каміння
Петрогліфом.
Моє полювання:
Вистежую слід
Прозорого привида і
Почвари рогатої.
Торкаюсь кори,
Що в зморшках, як небо старе,
Як Мадонна часів неоліту.
Торкаюсь поверхні –
Шкіри старезного явора.
Я – кроманьйонець,
Мисливець лісів
Моєї свідомості.

Самотність вирушила у дорогу і розквітла.
Поєднала двох вогником надії, що не мав нічого спільного.
Ця маленька надія не стала єдиною.
Очікування незвичайного залишилось очікуванням.
Cамотність стала довершеною серед людей, що не розуміли один одного.
Вона не будувала мости, а довершено зводила стіни.
Тугою заповнила серця і залишила мандрувати в пустелі,
що мала назву - байдужість.
Емоції замовкли, ще залишилась беззахисність.
А після втрати очікувань, тільки нещастя і заморожений страх.
І ось нарешті дозрів її плід - біль.

16.05.18

На зворотній стороні готики*
Венеціанське свічадо.
Зазирає в нього дивак Леонардо,
Бачить старого дожа
Мікеле Стено –
Такого ж флорентійського мрійника,
Як капітан галери «Сан-Пауло»,
Що міряв Адріатику ліктями
І шкірою вужа смугастого,
Зловленого в Гілеї Скіфській.
На зворотній стороні готики
Світанок островів Синіх
Азорів у хвилі замріяних,
Мадейри вічного затишку,
Островів порцелянових,
До яких плисти-летіти
Людям черленого винограду
І човнів, як вітер легких,
І вітрил, як легені наповнених
Вітром прозорим, як скло Богемії.
На зворотній стороні готики
Білий птах замість почвари чорної,
Мармур замість дикого каменю,
Сонет замість мохів шепоту.
На зворотній стороні готики
Місто захмарного вітру,
Муроване Декарта цеглинами**,
З банями бароковими,
Поцятковене флорінами Медічі.
Готика – монета стара,
Стерта, наче черевики повішеного
Жебрака Арморіки недоречної***,
Сентиментальної як Джордано –
Володар одного полум’я****.
Монета – карбована з металу чорного,
Важкого як хмара тисячоліття,
На зуб пробувана самим Томасом*****,
Бавиться з нею в орлянку
Дід******.

Примітки:
* - добрий шмат історії Ірландії – це суцільна готика. У нас вона раніше почалася і пізніше закінчилась. Чому – не знаю.
** - а він мурував не тільки епоху бароко.
*** - Арморіка стала недоречною ще в часи неоліту.
**** - насправді він не був володарем полум’я. Це було не його полум’я. Він просто злився з ним. Бо був теж людиною світла.
***** - Аквінським.
****** - це я його так називаю. А ви собі називайте його як хочете.

Нанизую сонця
На ниточку майбутнього:
Доречне космічне намисто
На шиї Кібели-Галактики,
А крейдяні скелі
Моїх островів кельтських
Як леза:
Ріжуть плоть волоцюги Часу.
Мені колись дарували Вічність,
А я запхав її до кишені
Мого пінджака твідового.
Вони досі там валяються
Хустинкою-непотребом,
Якою бородатий Бог
Витирав своє чоло втомлене.
Мені колись дарували безсмертя:
Якась дівчина
З Країни Вічної Юності,
А я його наче плащ чорний
Повісив собі у хаті на вішалку,
І пішов пити чай заварений
На пічці вогню предковічного –
На грані вогню Всесвіту,
Що досі у грубці моїй палає.
Розкажіть мені
Про Тір на н-Ог* казку,
Бо я по землі Ерінн** сивої
Тинятися вже втомився,
Черевиками своїми дірявими докучило
Мені топтати каміння Тір Конайллу
(Їм же боляче).
Мені колись дарували пісню:
Ту – заборонену, ту – недоспівану,
Що люди Фір Болг*** собі мугикали
Над скелями своїми останніми,
Свою землю назавжди втративши.
А я ту пісню собі в серце голкою,
Так і ходжу з болем навпомацки
По землі, де верес цвіте-заколисує
Мертвих дітей моєї пам’яті.

Примітки:
* - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
*** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…