Потерчата висять на деревах
Білі примари
Звисають між гіллям.
Злом.
Потерчата білі
Між гіллям.
Не квітне папороть
Ночі Купальної.
Спалена.
Доторк пекучий.
Зчорніли
Потерчата чорні.
У вогні.
Хитаються на деревах опалених
Ночі купальної.
Де ж вона?
Папороть.

Чорно-білий сніг на зимовій кометі
сипле
коли вона наближається до сонця

Тріск палаючих сузір’їв
чутно
в космічному полум’ї груби

Відлиски грають на шибках
небесного тіла
й біле сплітається з чорним
чорне видмухує біле

А як снігопад вщухає
знову вертає
до сонця комин комети

2018

(Триптих)

1. Книга Синього Неба

Книги Неба
Чисті сині сторінки:
Я не пишу – тільки ставлю апострофи.
Чаплі: чи то пером,
Чи то літерами:
Сірим чорнилом по синьому
Пишуть повість хмарної меланхолії
Зігнутими шиями.
Я мислив: це ріка, а не чорнильниця.
Я думав: це чорногузи,
А це ворожбити:
Ковтають холодних зеленострибів
Дзьобами-шпицями.
Краще замість слів
Пити вино Сонця:
Золоте, як кульбаби квітковий попіл.
Краще крапка, аніж знак оклику
Птахом.
Так хотілось
Дізнатись, що там за синявою,
Хотілося, доки ніч не настала,
Доки огненна куля сліпила фасетки
Шестиногих масонів:
Будівничих пірамід лісу,
Лише потім з глибин пелюсткових
Лісової п’янкої лілії
Випливало вітрильником запитання:
А може я зброяр, не відлюдник?
А може я лоцман
Зеленого лісового моря?
Може душа моя –
Оцей білий метелик,
Що пурхає поміж дубами-катапультами
Уявляючи себе легіонером світанку,
Сторожем річкового шепоту?
Читаю Книгу Синього Неба:
Мною ж відредаговану
І бачу там замість тексту
Одні запитання знаки…

2. Книга Сірого Неба

Меланхолії морфій
Продає бородатий шпак:
Не співає, не кричить, не цвірінькає,
А тільки попереджає:
Все даремно – якщо навіть Небо сіре,
Все даремно – якщо люди одягли плащ байдужості,
Все намарно – якщо забули про мертвих,
Все нічого не варте – якщо кольори зникли,
Квіти сховались, птахи замовкли,
Їжаки стали пророками,
А поети пишуть газелі горілкою,
А кат шукає лойової свічки,
Бо треба присвіти плаху,
Трохи змастити жолоби гільйотини –
Машини від головного болю,
А філософ у подертій свиті
Шепоче, що все даремно…

3. Книга Чорного Неба

Ну от: тільки чорне чорнило,
А сторінки темніші сажі,
Чорніші пекельного антрациту:
Пиши!
Прочитають: істоти з очима не нашими,
Не людськими, не банькуватими,
Прочитають: по складах, по звуках, по літерах,
Читаючи навіть нечитане,
Розуміючи навіть таємне,
Співаючи навіть мовчання,
Гортаючи оцю книгу:
З чорними сторінками:
Книгу глупої ночі,
Де одкровення тобі насипано
Повний мішок зерен попелястих,
Зерен, з яких проросте Істина
Не твоїм попелом посипана,
Не з твого вогнища в жменю,
Не з крематорію дикого каменю.
……………………………….
Енотери запах в повітрі висить:
Можеш очі заплющити,
Можеш: тобі дозволено.

Мороком встелене небо,
Морок спадає на землю,
Літо ховає від ока,
Кулі, що рвуться внизу.
Крає не блискавка хмару,
Рвуться степами уламки,
Доль, що застигнуть у літа
Похолоділих руках.
Літо не стримує сльози,
Літо не випалить лиха,
Тільки оплакати гірко.
Зранений птах.
Морок плете павутину,
Морок - ловець неситий.
Вибратися ще можна.
Як залишити дім?

Скажи, що ти донька Сатани
І я зрозумію тебе.

Звідти в тебе чорно-вогняні очі,
Кучеряве волосся
І завжди теплі руки.

З’їдаєш голодом,
Огортаєш шию рудими пасмами,
/Тугими пасками/
Руками грієш холодом.
Заварюєш каву — поглядом.

Вранці від тебе пахне зрадою,
А вночі віє правдою.

Дивуюсь твоєму вічному запалу,
Пристрасті і нічним ритуалам.

/Да, ти дуже далека від ідеалу./

І чи доречно вимагати від тебе
Ніжності і довіри?

Бо кожен
Любить, як вміє.


2018

«Десь на кілограм
Цукерок твого імені».
Купую.
З надією
І пристрастю
Розгортаю.
Кусаю.
Випльовую.

— Не смачні.


2018

Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
Що сплять, коли блимає на траву безколірну
Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
Де колись жила довговолоса молода відьма,
Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
Вони:
Твої захмарні сни…
Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.

Твоє тіло – наче пахлава медова,
Про яку я вперше почув на кримських пляжах,
Але так ніколи і не спробував,
Як і твоє тіло,
І, напевно, ніколи вже й не спробую,
Бо Крим окупували,
А ти мені сказала,
Що я втратив свій шанс.
І твої жорстокі слова
Лунають в моїй голові
Зранку і до самого вечора.
І на душі стає так гірко,
Що я іду
І купую цигарки,
Хоча вже давно не палив,
І палю їх одна за одною,
Намагаючись втамувати душевний біль,
Що розливається по всьому тілу.
«Я втратив свій шанс» - повторюю я собі щоразу,
Як згадую тебе,
Хоча ніколи і не забував,
Як віруюча людина
Ніколи не забуває про Бога.
Хоча, можливо, згадка про Бога тут недоречна.
Один мудрий чоловік сказав:
«Ніколи не шкодуйте за втраченим шансом –
У вас буде їх ще немало -
Шансів, які ви теж зможете втратити».
Жартівник.
Жорстокий жартівник.
Але, можливо, він має рацію.
Як і кум.


22.06.18

Ти чула, як плещеться всесвіт?
Всіма своїми хвилями, полями,
громаддям хмар міжзоряного пилу?
Піна зірок уносить бульбашки планет
з тихим-тихим шелестом –
ш-ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш…
А нам здається, що це – радіоперешкоди,
вигадані нами з безсилля почути щось
тихою зоряною ніччю
й наповнити чаші радіотелескопів
мінливим інопланетним світлом…
Випий цей трунок з моїх рук і поцілуй мене…
Чуєш?
Ш-ш-ш… ш-ш-ш…
То кров шурхоче по судинах просторів,
замкнених в наших тілах,
і хвилі всесвіту гойдають нас,
несучи між берегами думок,
зниклих за обріями.

2018

***
хтось цілує зброю
яка врятує його від смерті
убивши ворога

хтось цілує хреста
на якому розіп’яли спасителя
щоб урятувати його вбивць

ти цілуєш землю
у якій поховали мільйони
невинно убієнних
і їхніх катів

так цілують у чоло
покійника

а ще вчора ти цілував
ворота
що закрилися перед тобою
і ворота життя
крізь які входимо

поцілунок це передумова
передмова
і після

він супроводжує тебе від народження
до переродження
ти стаєш іншим
після кожного
іншого

коли тебе цілують у дупцю
ти ростеш
коли у любень
збуджуєшся
коли у руку
почуваєшся великим
коли облизують
ніяковієш

і тільки останній поцілунок
робить усіх рівними

хоча його теж можна трактувати
як зраду

28.05.18 © Василь Кузан

Мертві дерева
Собі збудували місто:
Може тоді, коли
Вони були ще живими,
А може тоді,
Коли стали сухими і мертвими
І місто будували їх тіні.
Може.

Я блукав крутосхилами,
Відчуваючи ногами каміння,
Повертаючи зморшки обличчя
До жорстокої дівчини Сонце,
Бачив як мертві дерева
Застигли в пориві
Здіймаючи гілки-руки
До пустелі синьої Неба,
Летів над рікою Часу,
І раптом жахнувся:
Я потрапив до міста –
До Міста Мертвих Дерев.

До міста Самайну вічного,
Міста вічного падолисту,
Міста, де все застигло,
Де рухаються тільки тіні
І щось мені шепочуть –
Тільки мені,
Бо ніхто їх почути не здатний.

Місто застиглих вулиць,
Місто мовчазних перехожих,
Місто вічної тиші,
Де не співають птахи,
Лише стукає дятел-гробар:
Ніби заколочує цвяхи
У домовини-тіла,
Ніби то він бургомістр
Міста Мертвих Дерев:
Птах з червоною шапочкою.

У кожному пабі іграшок,
У кожній ресторації ностальгій,
У кожний келих черепа
Налита замість літнього віскі зерна,
Замість веселого пива Рембрандта
Нудьга
По вінця.

Місто, де люди замовкли,
Де ніхто не пише елегій
(Бо навіщо),
Де діти ховаються
За брудними вікнами вчорашніх снів,
Де ніхто не бавиться – ніхто,
Навіть дорослі, де
Навіть губернатор забув,
Що таке покер і брідж,
Де сінематограф однооким шульгою
Шепоче ново зліпленим парам
Страшну казку про світ,
Стало вертебою-оселищем
Венери палеоліту,
Яку звати Нудьга.

Перукарі в цьому місті
Гострять ножиці опівдні,
Коли Сонце хоче визирнути
Крізь хмари буденності й сірості,
Але не може.
Кат у місті оцьому
Отримавши свій гонорар
Зачиняється в коморі без вікон,
Судді притрушують перуки борошном,
Сторож кладовища дзвенить ключами
Та поголосом,
Бо це Місто,
Яке змурувала з сірих каменів
Пані Нудьга.

Артеріями рухається кров,
Дорогами — ти.
Між людьми цілі світи,
А між нами лиш кілометри.

У всіх море думок, а у нас — океани.
І якщо твої слова на відстані — дотики,
То я їх відчуваю.

Коли ти далеко,
Я шукаю твою руку в своїй кишені.
Не знаходжу і її уявляю.

У цьому світі все крихке,
Хитке на відстані долоні.

Давай триматись поруч,
Але подалі від печалі.
Триматись поряд навіть в бурі
У чорні, мертві дні похмурі.
/Плечем до плеча,/
Така у нас з тобою вдача.

Якщо по стежці, то по найвужчій.
Якщо тонути, то на дно.
Якщо зупиняти цунамі, то швидко і безповоротно.

Якщо ж любити, то — невідворотно.


2018

Отче наш,
Що єси на небесах,
Проклади мені щасливий шлях.
Дай мені вдосталь сміливості,
Віри у себе і справедливості.

Хліб наш насущний дай нам сьогодні.
Я розділю його з долею.
З тими, хто вартий, хто живе,
А не тільки існує.

Скільки людей перехожих,
Скільки голів розумних,
Несхожих.
Хто з них буде з тобою?
Хто не обріже дроти?
/Перебої/

Дай нам насолодитися тишею.
Я берегтиму її, як зіницю.
Тишу з тим, з ким комфортно мовчати,
Не думати, ідеальну не грати.

Пробач нам провини наші,
Забудь надлишково гострі фрази.
Вибач мені мене
Не ідеальну,
Не таку, як Ти уявляв
У своїх віщих снах.

Не введи нас в спокусу,
Хіба що від пристрасті і в коханні.
Веди нас у вальсі
Під музику серця
Десь влітку в Провансі.

Дай бути щирою і завжди коханою
/Від коханого./
Зроби любов сенсом життя,
Бо любов є сила,
Що прискорює серцебиття,
Що запалює світло у вікнах,
Душах і у тремтячих очах.

Твоє є Царство, і сила, і слава.
Але дай мені трошки свободи,
Відчути смак перемоги.
Попроси долю бути ласкавою,
А я їй віддячу
Нині, і повсякчас, і на віки віків.

Амінь.


2018

Ще молоді хмари
Так само кохаються в небі:
Для них це синява,
Ця м’яка синява
Лише простір життя,
А не мрія.
Та коли настає ніч-годинник,
Вона перемелює шестернями зірок
Їх біле буття-небуття
(Все ефемерно).
Так само і ми:
Живемо в середині дзиґаря,
Між коліщаток.
Наш будинок-годинник
Міряє час водостоками та димарями.
Дах-циферблат
Має купу знаків мохованих,
Потрісканих, запилюжених і прихованих
(Сороками старості):
Тільки ми не вміємо:
Наче ті анальфабети,
Наче аборигени атолу
Цивілізацією ще не зачеплені,
Не вміємо розуміти й читати
Цих знаків-чисел
Духу Механіки.
Кохаємось та інколи мислимо,
Наче б то ми не в домі-годиннику,
А в млинку кавовому,
І ми не люди, а зерна:
Опалені вогнем Всесвіту
Зерна кави.

Звірі прозорі блукають
У хащах моєї свідомості,
У тих неосяжних лісах,
Де заблукати так легко –
Не тільки мені –
Волохатому отроку кайнозою
Чи Магеллану Фернандо –
Сажотрусу Мадейри.
Звірі прозорі
Шпацерують, як треба
На требу
Чи то офіру:
Сколотську, де коні
У горлі вчувають залізо.
Звірі прозорі
Шугають в повітрі,
Таврують каміння
Петрогліфом.
Моє полювання:
Вистежую слід
Прозорого привида і
Почвари рогатої.
Торкаюсь кори,
Що в зморшках, як небо старе,
Як Мадонна часів неоліту.
Торкаюсь поверхні –
Шкіри старезного явора.
Я – кроманьйонець,
Мисливець лісів
Моєї свідомості.

Самотність вирушила у дорогу і розквітла.
Поєднала двох вогником надії, що не мав нічого спільного.
Ця маленька надія не стала єдиною.
Очікування незвичайного залишилось очікуванням.
Cамотність стала довершеною серед людей, що не розуміли один одного.
Вона не будувала мости, а довершено зводила стіни.
Тугою заповнила серця і залишила мандрувати в пустелі,
що мала назву - байдужість.
Емоції замовкли, ще залишилась беззахисність.
А після втрати очікувань, тільки нещастя і заморожений страх.
І ось нарешті дозрів її плід - біль.

16.05.18

На зворотній стороні готики*
Венеціанське свічадо.
Зазирає в нього дивак Леонардо,
Бачить старого дожа
Мікеле Стено –
Такого ж флорентійського мрійника,
Як капітан галери «Сан-Пауло»,
Що міряв Адріатику ліктями
І шкірою вужа смугастого,
Зловленого в Гілеї Скіфській.
На зворотній стороні готики
Світанок островів Синіх
Азорів у хвилі замріяних,
Мадейри вічного затишку,
Островів порцелянових,
До яких плисти-летіти
Людям черленого винограду
І човнів, як вітер легких,
І вітрил, як легені наповнених
Вітром прозорим, як скло Богемії.
На зворотній стороні готики
Білий птах замість почвари чорної,
Мармур замість дикого каменю,
Сонет замість мохів шепоту.
На зворотній стороні готики
Місто захмарного вітру,
Муроване Декарта цеглинами**,
З банями бароковими,
Поцятковене флорінами Медічі.
Готика – монета стара,
Стерта, наче черевики повішеного
Жебрака Арморіки недоречної***,
Сентиментальної як Джордано –
Володар одного полум’я****.
Монета – карбована з металу чорного,
Важкого як хмара тисячоліття,
На зуб пробувана самим Томасом*****,
Бавиться з нею в орлянку
Дід******.

Примітки:
* - добрий шмат історії Ірландії – це суцільна готика. У нас вона раніше почалася і пізніше закінчилась. Чому – не знаю.
** - а він мурував не тільки епоху бароко.
*** - Арморіка стала недоречною ще в часи неоліту.
**** - насправді він не був володарем полум’я. Це було не його полум’я. Він просто злився з ним. Бо був теж людиною світла.
***** - Аквінським.
****** - це я його так називаю. А ви собі називайте його як хочете.

Нанизую сонця
На ниточку майбутнього:
Доречне космічне намисто
На шиї Кібели-Галактики,
А крейдяні скелі
Моїх островів кельтських
Як леза:
Ріжуть плоть волоцюги Часу.
Мені колись дарували Вічність,
А я запхав її до кишені
Мого пінджака твідового.
Вони досі там валяються
Хустинкою-непотребом,
Якою бородатий Бог
Витирав своє чоло втомлене.
Мені колись дарували безсмертя:
Якась дівчина
З Країни Вічної Юності,
А я його наче плащ чорний
Повісив собі у хаті на вішалку,
І пішов пити чай заварений
На пічці вогню предковічного –
На грані вогню Всесвіту,
Що досі у грубці моїй палає.
Розкажіть мені
Про Тір на н-Ог* казку,
Бо я по землі Ерінн** сивої
Тинятися вже втомився,
Черевиками своїми дірявими докучило
Мені топтати каміння Тір Конайллу
(Їм же боляче).
Мені колись дарували пісню:
Ту – заборонену, ту – недоспівану,
Що люди Фір Болг*** собі мугикали
Над скелями своїми останніми,
Свою землю назавжди втративши.
А я ту пісню собі в серце голкою,
Так і ходжу з болем навпомацки
По землі, де верес цвіте-заколисує
Мертвих дітей моєї пам’яті.

Примітки:
* - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
*** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…

Місто в якому живуть осокори
(Тільки!)
Немає жодної липи,
Жодного ясена, жодного клена,
Жодного явора, жодного глоду
І навіть берези – плаксійки сентиментальної.
Осокори – чорні тополі –
Громадяни міста чорних думок.
Вони відвідують оперети й драми
Про Гамлета-юнака вбраного в чорне,
Як і всі гугеноти-союзники,
Пуритани ренесансу отруєного.
Осокори відвідують чорні крамниці –
Купують собі чорні тканини
Оксамитові
Для шат урочистості.
Осокори засідають у ратуші,
Голосують тополевим пухом
За те, щоб літо не закінчувалось,
Осокори забороняють меблі:
Витвори канібалів,
Трунви братів-дерев,
Осокори війну оголошують
Жукам вусатим, яким смакує дерево:
Легке і терпке наче бренді.
Осокори дерев’яніють безвихіддю,
Ховають у тінь причину,
Темніють, як час –
Сновида підсліпкуватий.
Осокори старіють стоячи,
Осокори журяться мовчки,
Осокори лишають слід
У світі земляних барв
І слухають блюз
ще живого й скрипучого дерева.

Сергій Гупало:

- Ви, Лесю, нариваєтесь... Якщо Вам чиїсь коментарі не подобаються - можете заблокувати того, хто їх пише. Я, наприклад, Вам гарантую, що коментувати Ваших творів не буду, якщо не будете мене згадувати. Мені Ваші твори не цікаві, спосіб Вашого мислення примітивний. У цілому Ви мені - не цікаві. Що хочете - те й публікуйте. До того ж - можете заблокувати і мене. Так буде краще. Я не маю часу на спілкування з Вами. Одначе, якщо у своїх коментарях продовжуватимете згадувати моє прізвище, граючи роль ображеного, дивіться, аби я Вас дійсно не образив. Умію вдарити боляче. Це не залякування, а попередження. Сподіваюся, Ви це зрозумієте.


Лесь Українець:

- Та пішов ти, козел.

розлога яблуня
у мене під балконом
засяяла сліпучим
білим цвітом
неначе в танці
пишна наречена
свої весільні
розметала шати
а на гіллі
немов у гамаку
руденький котик спить
мій підопічний
після нічних пригод
відпочиває
мов сонечко
заплуталось у квітах
його ласкаво
вітер овіває
і не страшні
собаки агресивні
сьогодні котику
напевне сниться
ота пухнаста
незнайома киця
що спілкуватися
не захотіла
а тільки в очі
подивилась ніжно

Тепер тут полігон Кремля,
Московські вбивці - тролі.
Для них мішені - немовля
Й та дітвора у школі.

Лихі чванливі глузії,
То монстри, а не люди.
Отрута чорної змії,
Як пошесть, що усюди.

У Грузії чи ж той Донбас,
Украсти, вбити - просто.
Людське життя ніщо для вас,
Ви демони, короста.

Звіриний рик ще не схолов,
Код нації "Зневага".
Хрипить орда - "Мачи хахлов,
Их презираем". Сага...

Брехливий рід, зміїний рід,
Потворний і підступний.
Знов провокації, сусід ?
Вже знаєш, хто наступний.

Ісус ходив, Свята земля,
Лунало Боже словo.
А для ординця москаля
Полова все, полова.

29.04.2018
ДФ

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду.
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І якщо скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі я:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

1.
Наші страхи не зостаються на горищах, разом із покошлаченими Вінні й безрукими Барбі – вони ростуть, заховані так добре, що побачити чи почути свій страх далебі чи можливо. Незахищені та ранимі, ми насолоджуємося власними страхами і стаємо їх жертвами й заручниками, бо потребуємо страху як сексу чи нікотину, й водночас наші страхи потребують нас – ми і є нашим страхом.
2.
Щоденне тренування почуттів як біг на довгу чи коротку дистанції: ти не опираєшся ногам на біговій доріжці, гартуючи свої кволі м’язи та нерви, і градус твоєї чуттєвості, як стрілка на маятнику – зростає, щоби коли-небудь відчути: ніщо в тобі ні зовні, ані всередині не зосталося таким, як було. Відмирання чуттєвості як оніміння губ і затерпання пальців, нездатність відчувати як заразник і ліки, що роз’їдають і зцілюють водночас: у світі симулякрів чуттєвість – трагічне прощання з Учора. Ти не знаєш, як довго триватиме цей біг, подібний на гонитву, але відчуваєш: із кожним кроком і з кожним ривком віддаляєшся від дому й від себе – у безвість, що прагне пожерти тебе, як зжерла тих, що бігли перед тобою, як зжере тих, що позаду, і цього не виправити й не змінити, бо ти не лише той, хто біжить, а й той, хто падає. І дарма, що дорога, розграфлена зебрами, йде не лінійно, а колом, від фіналу до старту – твій біг рятівний і убивчий, ніяк не інакше: і за кожною зеброю, з кожним відрізком дороги та часу на тебе чекають нові краєвиди.
3.
2017 – це рік, про який хочеться переважно мовчати, ніж говорити, бо він поставив питань більше, ніж зумів дати відповідей, породив більше сумнівів і протиріч, ніж твердості у власних і чужих переконаннях, набудував більше бар’єрів, ніж відміряв сил і снаги, аби їх не обійти, а перейти та подолати. Здається, ніколи ще не відчував таку прірву – між можливим і неможливістю, зневірою і реваншем, соромом і презирством, але ніколи ще не бачив так ясно доріг і магістралей, облич і масок, і світло від дорожніх ліхтарів не різало у вічі так гостро і яскраво. І все ж, чи не єдине і може найвагоміше, що зоставив по собі 2017 – це розуміння себе у Вчора й Завтра, у ролях, прописаних самим для себе, хоч і в чужих декораціях. І те, чого він не забрав, від чого не спокусив відмовитися – нездатність мріяти про реальне, сновидити із заплющеними очима, не визнавати поразку, навіть тоді, коли поразка дивиться у вічі – дарма, що весь 2017 – це суцільне фіаско. Шви уяви тріщать, хоч примарне Завтра хитке та непевне, але може тому спрага дороги така нестерпна, а відчуття землі під ногами таке непереборне?

2017

Жадібна відьма Ніч
Ховає свої чотири Місяці
У мішок чорний Непам’яті,
У тьму Небуття вічного,
І бавиться ними потайки,
Наче не відьма вона, а ворожка,
Наче не Ніч вона, а жебрачка,
Що ховає чотири золоті таляри
У бородатого Володаря вициганені,
На зуб пробувані, об камінь дзень,
У чорнило несвітла, в мішок,
Наче скарб – випадковий,
Чи то дарований, чи то вкрадений
(А нам мандрувати –
Номадами неприкаяними,
Шляхами Каїна – в Ніч,
Теж у мішок її),
А дереву що – рости,
І всього по одному мати:
Одне світило більмом серед ночі,
Одно око вогню серед дня спекотного,
Одну долю – і ту нещадну,
Одного бога і то кульгавого,
Одного птаха і то німого,
Одну тінь і то потойбічну,
Одну смерть і то подаровану,
Одну сокиру і то надщерблену,
Одне мовчання і то назавжди…

Серце моє – ти метелик
З крилами кольоровими –
Кольору Неба.
Серце моє – ти невагоме,
Як оцей лускокрил поцяткований –
Істота повітря теплого,
Тебе теж приколото –
Багнетом, не голкою
До буття нашого страшного,
До часу нашого жорстокого,
До пам’яті моєї простреленої,
Що нагадує хламиду самітника,
Чи то книгу з сумним епілогом
І сторінками перекресленими.
Серце моє – лети доки вітер,
Доки Небо ще не стало
Важким дахом оливним,
Доки Сонце не стало залізною кулею,
Доки Місяць не став вохряний, як кров,
Доки люди не стали жабами,
От тільки багнет…
Яким тебе приколото…
До важкого каменя пам’яті…

 
закохані розстаються із
закоханими в них
стрічаються інші закохані
нових витівок задля
сезон бере по~ справжньому
& похідний шампань
хай для когось це пиво суціль
старі гойдалки при дворі
всякий чуттєвий брухт
 
присвячені їй
 
 
& бути інтоксикованим
сезонним квітом бузковим
стрункіше самотнім тим
ночі безвість сочиться
дивним димом без диму
співмешканці тихо минають
прояв правічних чуттів
нешоковані мов байдужі
вечеряти завмирати
класичним подружжям
пригадуючи собі в інтер’єрах
обійми у безкінечнім
кохання цілунку одверті
медвяно терпкі сутінки
 
присвячені їй
 
 
 
 
 
 
 
 

…Коли падають зорі, утішся, моє голуб’ятко –
бо це значить, що в світі спалахує вічне кохання,
бо ті зорі в серденьках закоханих, наче свічі
в глибокій криниці, мерехтять-мерехтять чудодійно –
і серденька проймаються жаром... А той жар
все росте – виростає, і роздмухує полум’я в грудях –
ой пече воно груди нестерпно, виливається в пісню
тужливу, а ту пісню підслухає вітер – і по небу
нічному розносить, аби чули ті зорі, що виснуть
і готуються в парі упасти, що чекає їх світла година –
на землі двох людей поєднати. Так рождається
пісня Кохання, нерозлучна із лебедем в морі,
нерозлучна із голубом сизим, а де голуб – там небо і зорі...
Так рождаються хмарки летючі, випинаються
гори могучі, ліси несходимі смарагдові тіні кидають
довкола – і стиха-тихенько відтак помаленьку
починається любощів мова: листка із листочком,
дзвіночка з дзвіночком, травинки, пташинки, та ще й
комашинки – усе на землі промовляє, німого ж нічого
немає... А там, де Любов свою ніжну розмову провадить
у всьому лиш Злагода-Ладонька ладить: цілує у вічка,
у щічки тепленькі, у личка м’якенькі, і пестить,
і надить – в вікно заглядає Зоря Вечорова... Зорить
колискова, усі голоси переймає. Гойдає на хвилях,
на місячних срібних приливах – і в сон поринає…

́(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

 
 
війні, яка вдихає те ж саме повітря, харчується
тим самим, що й кожен із нас, носить такі ж
самі непозірні сорочки джинси кроси
 
війні, яка цілує дітей чи симпатичних дівчат
просто посеред юрми, дописує ліричні етюди
квітнéві, що не позбавлені жесту, обожнює
детальні подробиці, знає безліч історій як душа
товариства усякого, фліртує із твоєю скво
можливо навіть не тільки фліртує
 
війні, яка також гріється трохи на сонці й мліє
трохи при місяці, золотиться цитрусами на
ринках сріблиться дзвінками трамваїв
 
війні, що книгами на твоїх полицях, що ти
гортаєш її у кожній з них & дещо перечитуєш
 
війні, яка ставить лічильники на воду, світло, газ
шле платіжки, продає тобі все, що завгодно
в межах пристойного чи за межами
запросто теж
 
війні, котра передусім, але не понад ――
――
нема кінця
 
 
 
 
 
 
 
 

(Сучасне)

Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.

Бавляться люди серцями
Наче м’ячиками:
Кидаю своє серце – ловіть!
Ловіть, любителі ностальгічних поезій,
Ловіть, читачі, допоки серця-м’ячики
Не зруйнував цезій
(Чи то церій, чи то Цезар – байдуже),
Ловіть, любителі розваг і пігулок,
Ловіть, творці хронічних цидулок!
Одягає сірі футболки
Волейбольна команда,
Що грає серцем замість м’яча:
Моїм серцем!
Не дайте йому
На підлогу впасти,
Не дайте йому
У тенета втрапити:
Бавтеся:
Це ж така забава гарна:
Кидати одне одному моє серце…
Нехай і сто разів
Простріляне-продірявлене,
Нехай нічого не варте:
Але живе і тепле:
Серце моє – м’ячик.

Ми – це вода,
Що падає з неба шекспірівських драм:
Розділяємось на краплини
Прозорі, як день навесні,
Такі ж невагомі як сон,
В якому ти в гості приходиш до мене.
Ми – це весняна гроза,
Що пахне квітами сливи,
Що стоять і чаклують повітря кімнати
В порцеляновій вазі династії Хань
З синім абстрактним малюнком,
Який малював пензлем із шерсті кота
Майстер козлинобородий
На ймення коротке, дзвінке, нетутешнє:
Майстер Бо – китаєць-блукалець.
А може ми злива?
Злива травнева, коли відцвіла Мей-хуа –
Квітка китайська – біла, як спрага,
Як вексель на дні нескінченні, що будуть,
Що прийдуть, грядуть неминуче
Тоді, коли хмари зберемо у кошик
Як чисту білизну збирає мальована праля.
Ми – це дощисько тропічний:
Теплий, як ніч на Сейшелах
Під пальмами босих монахів-рибалок:
Нірвана дощу: він падає з Неба
На Землю (Інь-Ян). І ми як краплини
В падінні. У вільному…
Кохана, ми дощ – ми краплини,
Що виснуть на квітах, ми свіжість,
Ми прозора вода.

***
перелітне павутиння
як спогади про тепло
висне на крилах птахів
що не бажають зимувати
без любові

крихти життя із долоні
короткозорий час визбирує
язиком дощової хмари
ніч зализує
стежку
що веде
за край

ти написала крейдою
на склі ілюмінатора
три слова
прочитаю
коли птахи повернуться

витчи мені сорочку
із того павутиння
там

11.04.18 © Василь Кузан

 
& ніхто не назве його вчителем
ніби він не годиться на роль
хто він узагалі
сам відповість
ніхто
нізвідки й нікуди
для чого вам знати це
що вам у цім
чи ви збагатієте
чи ви звільнитеся
чи ви бодай глянете в очі
самим собі

фідоїсти усіх мастей
скептики усіх кольорів
& просто собі лунатики
скільки не старалися б
усі ваші викриття
їхні мізерні наслідки
ані до чого

хіба не він сповідував громовиці
всміхався шторму плакав за вітром
бував терплячий & милосердий
до витівок демонів ваших
сліз анікому не видимих
хіба не він зоставався із вами
коли ви самі відступались
хіба не він бував
птахом деревом обрієм
сповненням & поверненням
блиском чуттів
хіба не він

чи не відлунював у
невагомих нотах
ваших снив
не зводив на небі зірки
коли ви зневірялись
навпомацки

хіба не він уважав
що ви самі більш
аніж світ навкруги
чи не він волів говорити
я не є
але залюбки буду
ким тільки схочу ще
чи не він був усім
хіба не він був нічим
над усе
& скрізь

хіба ні
навіщо вам
всякчас кортіло його вбивати
невже направді було
настільки важливо дізнатись
що він щонайменше смертний
чом не відступитесь ви
допоки не вберете у криваві
шати офіри когось іще
хто на мить хоча би
стримує вас на шляху
святенницькім

& навіть йдучи на війну
загинути
із честю славою чи ганьбою
ви знаходили мить
щоби насміятись над ним
чи проклясти




 

***
ці
паль
ці
неземної твоєї ніжності
розтікаються по пульсації
скроні
у бездонній скрині
пам’яті
впорядковується рух нейронів
нерони
вгамовують жадобу крові
пилатам
відрубують зимні руки
бо найбільший гріх
у вмиванні

яблука
котяться по стінах спальні
давні
рани розсмоктують тіло
фарбуючи ніч
на біло

невагомість
це коли разом
почалося і відлетіло

а потім
реінкарнація плоті
віддзеркалення воскресіння
тіні

повертаються вівці спокою
у ранкове вологе стійло

засинають
твої
о
бій
ми

05.04.18 © Василь Кузан

Лицарям Судного Дня присвячую.
Щиро.

Герцог тиші
Набиває свою порцелянову люльку
Сухими пелюстками
Черленої квітки папороті.
Повелитель мовчання
Шукає своєї дідизни
Серед туманів найглибших ущелин
Гір сліпої імли наших спогадів.
Герцог мовчання
Мурує свій замок
На вершині вічної криги,
Де бракне повітря
Для невгамовних птахів,
Для людей важкоступів,
І навіть для звуків
Бракне.
Герцог тиші
Вербує солдат серед квітів ночі:
Енотери густих дурманів снів-лабіринтів
Серед тихих завулків
Міста, де живуть сумні люди,
І зроду не було трамваїв.
Князь тиші
Оглядає свої полки мовчазні
Понурих залізних жовнірів
Поглядом чорного ангела.
Граф безсловесної німоти
Закриває чорнильниці,
Перетворює пера в труху,
Рукописи в попіл, шепіт у тьму,
А нас у відлюдників.
Герцог тиші – повелитель мовчання.

Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…

Зазираю нишком:
Що пише він там –
Той старий у дзеркалі:
Які вірші водить-виводить
Навпаки-навиворіт?
Хотів би хильнути з ним
Чарочку задзеркального віскі,
Але де там…
Тільки кажу йому –
Потойбічному:
«Ти був рудим
Наче весняне сонце,
Став білим –
Норвезьким полярним пугачем,
Навіщо мене так покарано
Чи то нагороджено:
Таким віком безкраїм
Чи то нескінченним?
Певно, щоб бачив
Жахіття й марноту
Світу сього недоладного
І журився,
Над руїнами слухав вітер,
Над пусткою співав мовчанням,
Над прірвою казав,
Що всюди порожньо,
А не тільки в безодні темній
Небуття вічного,
Над травою промовляв шовколистяно
Зачесував її розпатлану,
Згадував, хто лежить під нею
Чи то зіллям зеленим – папороттю
Із землі проріс буттям новим,
Чи просто думав-гадав чому
Тобі свідком буди судилося
Мовчазним свідком відчаю…»

Напровесні пахне талою водою,
Набубнявілою вербою,
Пряними поривами потеплілого вітру
Та чимось тривожно терпким,
Що ось-ось має настати,
Обвалитися на голову пташиним галасом,
Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
Крихкістю небесної голубінні,
Сторукими блискавицями і першими
Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
«камінь-голова, камінь-голова» –
Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
А груди – напнуті вітрила,
А в них – горнило серця
Роздмухане сімома вітрами
І незбагненним прагненням
Непізнаного і небезпечного
Та конче потрібного
Тут, зараз, саме в цей час,
Швидко тріпоче,
Бо здається саме тепер
У тому є вищий смисл
Буття… Будь – Я!
Безневинність і дитяча безкарність весни…
І тобі тут є місце.
Про наслідки думатимеш пізно восени,
По запахах прілого листя.

***
нецілованою
заснеш нині
чи не заснеш
стривожена
порухом вітру
що донесе тобі
вісті з війни
звідти
де зорі зависають над окопами
але ніхто не збирає їх
для коханих

фригідно
впаде куля
на дно вечора
підніме намул минулого
розбудить сома-сновиду
холодом
заповзе під ковдру
під шкіру

спробуй засни тоді
витримай
виноси
зв'язок із тишею
через бікфордів
шнур

29.03.18

Давай прокидатися поруч.
Хоча б подумки.

Давай варити один одному каву,
Вірити в спільне майбутнє
І створювати власний клімат
/Без блискавок і дощів/

Давай якщо хворіти, то тільки один одним,
А якщо забувати, то тільки минуле.

Терпким медом
Лікувать застуду,
Поцілунком витіснять тяжку печаль.

Давай жити,
Руками діставати зірки,
Обіймати планети
І тонути в чорних дірках.
Головне, щоб разом,
Щоб без смутку в очах.

Говорити про «велике»,
Сперечатись,
Різати метал.
Словом, бути поруч
Хоч в думках.

Я буду тримати тебе за руку,
Буду цілувати твої веснянки,
Знатиму історію кожного шраму
І заплющуватиму очі при поцілунках.

Ти будеш читати мене як романс,
А потім наб’єш тату з моїм сузір’ям
І торкатимешся його так ніжно і обережно, ніби уявлюючи мене.

Давай спалим усе, що було до нас.
Оголимо те, що зветься душею.

Давай навпіл ділити дороги,
Сніданки і сни.

Давай рахувати заходи сонця,
І давай навчимося «нас» цінувати.

Тільки, будь ласка, давай не вдавати?

2018

Білі шпалери з легким візерунком на лицьовій стіні,
Багато дерева і картин,
М'яких пОдушок, незавершених ескізів
І самотня чашка з-під ранкової кави.

У мене завжди затишно і тепло, не залежно від прогнозу погоди і напрямку вітру.
У вітальні сонячні промені на світанку і ввечері
Обіймають мене і заповнюють порожнечу в кімнаті.
На кухні грає Coldplay і завжди пахне корицею,
А ще тобою і недосохшою фарбою.

В дальніх кімнатах живе моє дитинство
З тюльпанами на підвіконні і розбитими колінками.
А на стіні висить фото мого першого кохання.
Моя улюблена іграшка все ще чекає, поки я візьму її до себе спати,
Ніжно-рожеве плаття, як і раніше, мріє показати себе світу,
А нездійснені дитячі мрії тихо сплять в кутку.
Зачиняю двері. Витираю сльози. Ставлю чайник.
Йду далі.

Ловлю поглядом свій силует у дзеркалі,
Розглядаю, як волосся лягає на ключиці
І як швидко воно потемніло.

Перевіряю поштову скриньку
І ніколи не зачиняю двері.
З відсутністю отвору для ключа
Вчишся відчувати безпеку в дещо інших речах.

Щовечора відчиняю вікна і впускаю свіжість у спальню.
Люблю відчувати свободу навіть у повітрі.

Колись я добудую нову кімнату і не буду входити до неї
Без твого дозволу.
А поки страшенно скучаю за тим, чого навіть не було,
Бо наша любов – лиш вигадана мною ілюзія.

Страшно зрозуміти, що сховатись немає де.
Страшно побачити людей з іншого боку.
Страшно вирости в таємниці від самої себе.
І страшно щось не встигнути.

Згадую про чайник. Заварюю трав’яний чай.
Дістаю цукерки і бабусині пиріжки.
Сідаю на кухні, подумки змінюю зиму на весну і чекаю на тебе.
Заходь в гості!
Ти ж пам’ятаєш – двері незамкнені.

2018

Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
Співай!..
…Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
Співай!..
…Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
…І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
Пронизує морок осяяним німбом кохання…
Співай!..
Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…

…Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
І розкаже камінню про пісню натхнення…

...СПІВАЙ!..

27.03.2018

Постріл очима.
Правим не влучив,
Лівим — у серце.

Три, два, один.
/Вибух/

Гра розпочата.

Це бомба з пошкодженим таймером.
Без можливості цілі й контролю.

1:0 — я відкриваю рахунок.

Мій хід
Дивлюся — повз,
Шепотом знежирюю долоні,
Покриваю захисним лаком
І готую тобі СНІДанок.

Ти
Запалюєш сигарету
І лікуєш себе подвійною чорною.
Я ж мовчки дивлюсь
І зраджую розсудку
З тобою.

Підходиш,
Обіймаєш за талію,
Наспівуєш пісню,
Пускаєшся в танець.

Беру себе в руки
/Долоні вологі/
Цілую у скроні,
Пірнаю в неспокій.

До судом нестерпно
Усе відчувати,
Мріяти і не цілувати.

Тримати тебе на відстані, збоку.
/Розбиваюсь ненароком/

2:0
Поселяєшся в мене,
Мов в комунальну квартиру.

Купуєш прибудинкову територію,
Паркомісце і саджаєш піони,
Щоб коли ти будеш приходити пізно,
Міг вирвати кілька бутонів
І заспокоїти ними мене.

З вікна виглядаю,
Тону,
Поглинаю.

Даю тобі ключ
Від вхідних дверей.

Вмикаю
Цілодобовий доступ
До мого особистого
І
Оголяю ліве плече
З мереживною поворозкою,
Немов тату
Набите долею.

3:0
Виношую цноту,
Словами малюю спільний портрет.
Шкода, фарба лишилася лиш червона.

4:0
Я — вода,
Ти — сонячний промінь.
Потрапляючи в мене,
Заломлюєшся
І викривлюєш вчорашню реальність.

5:0
Наші розмови, мов перманентне
Переливання крові.
Шкода, що мій резус не сумісний з твоїм фактором.

Стелю білу постіль,
На якій бути нашій історії.

Помадно-червоні губи залишають
Слід на твоїй подушці.

І навіть якщо ти найгіркший
З моїх минулих,
Я смакуватиму твою начинку
Як делікатес.
Заїм активованим вугіллям
І більше ніколи не гратиму
В приречені ігри.

6:0 - ти переміг.
Я опускаю зброю!
На останок лиш
Зроблю контрольний вистріл
І навік розчинюся в тобі.

2018

Люди-бджоли з прозорими очима-крилами
Збирають мед одкровення на луках щастя,
Живуть у вуликах, які збудував волоцюга Сміт
Вчора.
Люди-бджоли з волохатими лапами замість книг
Читають свої одкровення на пам’ять, бо забули
(Ненароком) як вимовляти чорні літери,
Що означають слова і чим різняться вони від гудіння,
Люди-бджоли (не мертві), (і не джмелі)
Прокинулись, коли ще не настала весна
І надто холодно навіть для волохатих
Мешканців дерев’яних вуликів-домовин.
Люди-бджоли прокинулись
Вчора.
Люди-бджоли думали, що навколо скло –
Тому так прозоро і відверто, навіть
Їх темна й густа література стала прозорою:
Шестилапі збирачі меду уявляли своє житло твердю,
А воно повітря. Добре, хоч вони навчились літати
Вчора.
Люди-бджоли захмеліли від свого меду прозорого,
Від подихів вітру, який несе їх невідомо куди,
Від отрути, що назбиралась у їхніх тілах чорних,
Від квітів, які дано зів’яли і пахнуть лише у спогадах,
Люди-бджоли зрозуміли, що світ порожній
Вчора.

Загубитись так легко в морі:
Коли вітрило подерте
Загубитись так легко
У бурхливому морі життя.
Загубитись так легко в морі:
Коли човен-пірогу
Несе невідомо куди течія.
Загубитись так легко
У темному морі книг.
Загубитись так легко в морі:
Коли човен пробитий кулями,
У морі солоному наче кров
Загубитись так легко
У нещадному морі війни.
Загубитись так легко в морі:
Коли зорі згасив ліхтарник-дивак,
А сонце заплющило очі,
А пам’ять засипана квітами –
Пелюстками троянд.
Загубитись так легко
У нескінченному морі минулого.
Загубитись так легко в морі:
Коли зловив почварку,
Що тягне тебе в далечінь-глибочінь
Синю: загубитись так легко
У неспокійному морі людей.

***
сонце
яйце зварене
жовтком назовні

шкаралуща хмар
дозволяє богові
складати пазли

вітер
відриває сторінки
щоденних спокус

спустошення
вливається у вечір
по лезу шаблі

коктейль готовий
встромляй у небо
соломинку променя

бо променад
уперся нині
в сонцестояння

19-21.03.18 © Василь Кузан

Північ: надто холодна роса
Змушує поважати
Требу вершити
І то не прозору – вохряну
Духу води.

Дух води забирає
Тепло крові моєї –
Гарячої крові ірландця,
Примушує думати
Чи то згадувати,
Чи то забувати,
Чи то просто шепоче:
«Ви всі – діти півночі,
Ви – рудочубі кельти,
Діти священних каменів –
Байдужих менгірів:
Байдужих до пристрасті,
Діти човнів шкіряних – пливіть.»

Дух води
Нуртує у венах моїх,
Нагадує, згадує: «Наразі
Не потопельник ти поки що,
Допоки твердь водою не стала,
Не перекинулась озером,
Нарізай торфовище куснями,
Магдебурку копай,
Грій свою кров,
До жару розпалюй
Серце-вуглину.»

Дух води,
Що причаївся в прозорості озера,
У зябрах форелі,
У важкості хвиль
Дорікає щоденно:
«Все у вас обертається на рушницю:
Перо і рискаль,
Роги оленя й цеглина.
Все. Між живоплотами Ольстера.
Ах, перепрошую, Улада.
Горбатого Деррі.
Ви так шанували
Так довго ваші священні каміння,
Що подумали –
Серця теж стали камінними,
І вони не вразливі для куль.
А вони лише жменьки плоті,
Крові живої келішки…»

Дух води все шепоче,
Камінь холодний мовчить,
А ми все стріляємо –
Там, на пагорбах Ольстера, ах,
У серця одне одному.
У серця…

Небо – це просто розкрита книга
Яку ми хотіли би прочитати,
Але не вміємо: ненароком забули літери,
Відшибло нам пам’ять від запаху вересу:
Отоді – тої осені.
Добре, що ми не забули, що це книга,
А не просто колодязь наповнений порожнечею,
Куди стрибають здивовані люди,
Чиї роки полічені, як монети в глечику:
Стрибають і не вертаються.
Тому Небо-книга нам надсилає
(Добре хоч інколи – не щоденно)
Зливу холодну. Зливу-нагадування.
Зливу слів.
Одяг вдягаємо з мішковини шитий,
Що до тіла липне і шкіру шкрябає,
Бо забули ми, що ми народ блискавок,
Що над скелями, як серпокрильців зграя
Свої домівки-склепи мурував-громадив
(Фір Болг).
А небо все кидає з безодні себе
Слова холодні краплями прозорими,
Так наче це не слова, а вода.
І наче не вторити нам, а пити,
Так наче, не знати нам, а дихати (водою),
Так наче не мішковина до плечей липне,
А істина. Буцімто…

На кінчику леза ножа
Живуть тридцять два аптекарі:
Торговці еліксиром зеленим
І один сажотрус – конче сентиментальний,
А ми все танцюємо танці:
Танго та тарантелу
На лезі ножа – того самого
Що

На лезі ножа
Чи то бритви, чи то катани
Самурая, що згорів у вогні Фудзі
Чи то просто меча
Мертвого лицаря плинного часу –
Володаря замку, що мурували між хмарами
В королівстві Прозорості
На лезі – такому гострому
Ми танцюємо танці:
Під звуки гітари гішпанської
Гітари, яку загубив Лорка
Викрутаси на лезі ножа –
Того самого
Що

На лезі ножа
Крім танців і струн,
Аптекарів і сажотрусів
Живуть несподівані тексти
Народжені музою – надто нервовою,
Зачаті поетом-мрійником (тато):
Тексти без крапок.
І поміж халупами
Оцих ефемерних мешканців
Ми танцюємо танці
З худорлявою жінкою в білому
Джигу на лезі ножа –
Того самого
Що

Її донька чверть століття живе в Канаді,
Її син трохи пізніше подався в Іспанію.
О, якби врешті переїхала, вони були б раді,
Але де ж то в такі світи - і такій пані.
Так вона віджартовується вже давненько,
Коли син і донька не дають проходу.
Душу б їм віддала як ненька,
Та нехай лиш не рушать її свободи:
Встати вранці, попорпатися в городі,
Після того, як мовить свою молитву,
А затим, як випаде їй нагода,
З кимось і собі трохи поговорити.
Пані Юльця - так звуть її всі на вулиці -
Як дитина, здрібніла і в зморшках у неї цера,
Отак собі зігнеться, зсутулиться,
Одночасно проста, привітна і атмосферна.
Тупотить до зацофаної крамнички,
Де (всі знають) бере половину сірого,
Потім поробить якісь свої хатні дрібнички,
Потім знов змовить тихенько "Вірую".
Потім погляне угору - в рамці
Є світлина її чоловіка.
То так близько було, наче вранці,
а його вже немає піввіку.
Пані Юльця не пече і не вишиває,
Очі не ті та й руки.
І вона навіть добре не завжди знає,
Хто є хто із її онуків.
Та в гніздо недалечко від її хати -
Повертають буськи додому,
От на них бабця буде щороку чекати
І радітиме дуже тому.
І задерши свою захустинену голову,
Буде тими птахами жити,
І щовечора влітку дихати матіолою,
І на осінь шукати літо.
Проведе своїх буськів до Чаду чи до Єгипту,
Прочитає листи з Канади,
Залишившись останнім в роду манускриптом
Чи зорею у зорепаді.
Але так-от про це вже ніхто не мислить
Лиш би мама була здорова.
Кілометри, роки, ювілеї - числа
Хата, сад, огорожа - дрова.
Бо в усього на світі є свій початок.
І в кінця є початок, певно.
З пані Юльцею затишно помовчати,
Коли решта стає даремним.
2018