Шумний дощ стугонить, кучерявіє, хлюпає зливно,
чорні хмари хустками сирітськими - примхи планид.
Я до тебе душею, матусю, тягнусь інстинктивно,
не знаходжу тепла, лиш свічу за впокій панахид.
Відзвенів благовіст, відчитали молитви за тризни,
пригадались тугі перевесла пшеничних років.
Щастя у квітнику на подвір'ї мотузки білизни,
вечір вудки сховав, лущить срібну луску з карасів.
Водограєм із радіохвилі мелодія ллється,
доокола доноситься пісні звитяжної клич.
Так далеко за обрієм смутку у витоці серця
розпустив опахало корону яскравий павич.
Ненавиджу скорботні червоні гвоздики відтоді,
як розлитою кров'ю стікали на білій габі.
Розумію, не вернеш назад... Побиватися годі,
та моя пуповина назавше лишилась в тобі.

2019р

Г. С…
В тобі незміряно багато
Солодких крихіток надій
І ти умієш дарувати
Їх тим, хто мучиться в біді.
Чимало нас вже б стали тліном,
Якби не мовила ти: Стоп!..
І не вказала всім із тіні
До світла безліч точних троп.
Аби сама не йшла із нами
Крізь чагарі життя густі, –
Тоді б не вірив до нестями
Тобі й згубився в темноті…
14.09.19

В осонні вересень так радісно сурмить
у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.

Збігаються вітри з усіх-усюд
гойдати ліс у сонячній колисці,
аби приспати безперервний труд
весни і літа – в тихім падоли́сті.

Вже починається, вже день – на волоску,
який узимку навпіл перерветься.
Час, мов мурашка в мокрому піску, –
не б’є, а шарудить шершавим серцем.

Ти, чий привіт, як вересневий сяйвося́й,
чиї щедроти, як ліщина повна,
не покидай мене, не полишай
так швидкохо́до, так безповоротно!

… Але не був помірним той відхід –
пручалася природа і зітхала,
з дерев, мов з таємничих пірамід,
година – за секунду в сніг сповзала.

У сніг не той, що холодом бере,
не той, з якого ліплять білу бабу,
а в той, що – сум, у той, що – нота "ре"
й передчуття кінцевого етапу.

Там листя стрілами посипалося враз,
земля жовтогарячим запалала,
з колиски випав ліс, чи сніг, чи час, –
коли тебе, осоннього, не стало.

27 жовтня 1995 р., Київ

Заговорив по-українськи вірш Рубцова.
В моєму серці тихо так заговорив,
Немов озвався давній-давній друг,
А з ним і отроцтво озвалось.

Заговорив по-українськи вірш Рубцова
І Вологодщину, пісну на врожаї,
Врожайну на зажурну пісню,
Так захотілось обійти босоніж.

Заговорив по-українськи вірш Рубцова,
Відкрив мені поезії рубіж –
Вростає в рідний край, аж до реліквії,
Лиш той, хто за життя з ним невибутньо зрісся.

У нас віками мов під кальку ,
В тяжкі часи з мирського дна ,
Втішає люд знайома байка ,
Що нині , то не їх війна..

Чи від безволля чи зі страху ,
Знімілі в тяжбі лихолить ,
Втікти , так прагнуть бідолахи ,
В закутий у смирення світ...

А в світі тім , всі добре знають,
Ось ось настане благодать ,
Що прийде мир до хати з краю ,
Лиш треба "ПЕРЕСТАТЬ СТРЕЛЯТЬ".

Від болю хочеться кричати ,
Бо ж правду бачивши сумну
Я заперечу.. "мижебратам",
На їхнє "зупиніть війну"........

Хто сіє жито в яр глибокий ,
Змарнує зерня в бур'янах ,
Хто вірує , що в рабстві-спокій ,
У суєті помре в рабах..

А плачучи й схиливши спину ,
Він не знайде в сльозах спасінь ,
Як , не любивши Україну..
І ВІН , не України син ...

Навколішки просивши миру ,
Згорить від воєн і скорбот......
Народ що в боротьбі безсилий ,
Зі світу зникне той народ...

Олександр Квітень
м. Мукачево....

Нема коли поглянути угору.
Та і навіщо линути у даль?
У цю суху осінньо-літню пору
у кожного своя жура-печаль.

Рушаємо із бабиного літа
у затяжні тумани і дощі,
аби були оказії зігріти
оази і проталини душі.

Міняємо пейзажі-акварелі.
Минаємо калюжі-ручаї.
Шукаємо ілюзії свої
як бедуїни раю у пустелі.

Надіємося на свою весну,
на ласки чоловічі і жіночі,
які жага навіює щоночі...

Молюсь за тебе, поки не засну,
і просинаюсь, витерши одну
гірку сльозу, що застилає очі.

09/19

Простирадла вологі туманів
Досихають цієї пори, –
І спалахують липи багряні,
І світліють руді явори.
І з’являються, мов на екрані, –
Жовтий килим улежаних трав,
І росинок посріблені грані,
І світанок, що знову настав.
13.09.19

Майоріє загравами далеч
Роковини скривавлених жнив.
Як жадалися... Палко жадались
Переможні події війни,
Де братів намагання звільнити,
Повернуть Україні своє...
У поля, мов покошене жито,
Полягло недовтілене. "Єр",
Занотований Марою. Маєм
Сходу кров і незвільнений Крим,
Терикони, де кров"ю стікає
Біль народу в дощі вогнянім.
І фронти, мов порізані долі,
У туманах полів пролягли
До Героя Останнього болем
Рук простертих своєї землі.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119091309406

Нумо, втечімо від прикрих реалій,
Ліпше спочинемо серед азалій,
Аби подалі багна і фекалій,
Аби не знати чужих маргіналій.

Ліпше стрибатимемо до упаду,
Вшкваримо реггі, хіп-хоп і ламбаду,
Не пошкодуємо власного заду,
Миттю заткнемо нікчемну естраду.

Нам не набриднуть забави приємні,
Іншим залишимо будні нікчемні,
Тим, що затуркані, вбогі та темні.
Ми ж бо круті, недосяжні, богемні...

Чи не щаслива я? Збігають дні,
Не молоко як – в’язні із тюрми.
І бухкають у ліжко втома й втіха:
Усе гаразд, як є кого зігріти.

Усе гаразд: дитяча ніжка в ніс.
Росте малюк упоперек, і зріст
Вимірюю рукою ніжно й тихо,
Раніш не сполохнути б – так будити.

Чи не щаслива? З милим на коні
Уздовж і впоперек ті світлі дні,
Коли і темні… сунем навмання ми
Одне ув одного утиснувшись серцями.

І так калата, так калата… Чуєш дзвін?!
Коли не очі, виведе нас спів.
Щовечора він ллється по кімнатах…
Сусідам горе: щастя в нас багато!

Чи не щаслива? То питання не просте.
У небо вдячність із грудей росте...

Голландія собою річ пласка,
видаючись несамохіть дедалі в море,
яке і є, на прикінцевий погляд,
Голландія. Непіймані рибини,
для бесід користаючи голландську,
упевнені, що їх свобода – мікст
гравюр з мереживом. В Голландії нема
гір несходимих, моровиць від спраги;
і годі уявити слід чітким,
подавшись з дому на велосипеді,
уплав – і поготів. Усякий спомин –
Голландія. І аніяких гребель,
їх стримати. Міркуючи так, я
живу в Голландії авжеж істотно довше
за хвилі піняві, що котяться у даль,
теж навмання. Як і рядки ці.

------------------

Моя нестримна течія о, як же я
не піддаватимусь спокусливій любові
і стримаю жагу, коли камелія
розсипала пилок в  пелюстці малиновій.
О, як же я, солодкий, як же я?

Ялицею перед тобою, як же ти
зумів розгледіти в мені цнотливу квітку.
В тобі розквітнути, насінням відцвісти,
дурманити чарівністю п'янкою влітку.
О, як же ти, мій вітре, як же ти?

Ділили з іншими світанки, як же ми
одне без одного розписували долі
пастельними тонами, акварелями
і пензлем лоскотали душі кольорові.
О, як же ми, художнику, як ми?
2019р

Пів земного терміну промайнуло,
Далі тільки хащі та вітровал,
Навігатор збився... Між тим, минуле
Крізь бетон пробилось, немов трава.

Власне, я поскаржитися не проти,
Розтравити пам`ять старих подій,
Як усі - нормальний міський невротик -
То герой, то жертва Пі Ті Ес Ді.

Але пам`ять - будем відверті й щирі -
Має дивний устрій, і штиб, і кшталт:
Там гуляє протяг, мов по квартирі,
Коли двері навстіж, як той гештальт,

Там декор такий, як замовив власник,
Щоб задовільнити бюджет і смак:
Радісний, убогий, сумний, прекрасний -
В кого як. Скажімо, буває так:

Клишоногий стіл, скатертина мокра -
Це вікно розбив тогорічний шторм,
На полицях - книги та різний мотлох,
Піраміди скриньок, валіз і торб,

Холодидьник «ЗИЛ» (млєко, яйка, шинка),
Під диваном - мешти ТМ «Прогрес»,
На столі - стара друкарська машинка
(Западають літери ер і ес),

На підлозі жменя барвистих гранул -
Хтось розсипав бісер... В кутку - сувій
Чи шпалер, чи мап - от і весь бекґраунд -
А бекґраунд в кожного суто свій.

Із вікна поглянеш - впадає в око
Що кому: Катéдра, чи Цитадель,
Чи фасад у стилі необароко
(У тридцятих, кажуть, там був бордель),

Кожен з нас пригадує, що захоче,
Що для нього істинне і значне:
Мідний листопад, темно-сірі очі,
Незнайоме місто - пусте, нічне,

Хтось згадає парк і черешню дику,
Написи ножем на її корі,
Універ, гуртожиток, пиятику
І на ранок - скельця розбитих мрій,

Пригадає хтось, як його до крові
Били у чотири міцні руки
У під’їзді десь на Новому Львові,
Що і дотепер дається взнаки.

Я також вплітався у зайвий дискурс -
Щось там про валізу і про вокзал,
Але «нас гартує, що б’є по писку
Але не вбиває», як той казав.

Мокрі кам’яниці й відсутність моря,
Нетривалість зим і осінній щем -
Необхідний мінімум мініморум
В мене був, без сумніву був... А ще -

Ще була гітара «Урал», а в друга -
Піаніно - коцане і старе.
Ми лабали блюзи, аж в’яли вуха
(Западали клавіші до і ре).

Я не знаю, що там беруть з собою
Інші - їм властива своя стезя,
Але я майбутнє своє знеболю
Тим минулим, що я з собою взяв.

Я узяв з собою кавалок тиші,
Що існує поруч з нічним дощем,
І свою гітару, й чернетки віршів,
І, звичайно ж, музику теж, а ще

Я узяв дерева - каштани й липи,
Контур башт, дзвіниць, водогінних веж,
Навіть напис крейдою «Не палити»
На воротах нашоі школи - теж,

Я узяв з собою нечутні кроки
По бруківці, лагідно-голубе
Небо, листопад, і фасад бароко,
І себе - тодішнього. І тебе.

Я вибачаю, по іншому не можу,
На зведення стосункыв часу не тратю,
Повноцінним життям живу,
Радію, мрію і ловлю удачу.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Так мені легше, я жалію
Всіх, хто кривдить.
Значить людині так погано,
Що на інших нападає.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Не принижуюсь до того,
Щоб ненавидіти людину.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Образа швидше пройде.
Свої помилки швидше виявляю.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Сильніше загартовуюсь.
Очвищається душа,
Коли інших я прощаю.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Конфлікт не варто продовжувати,
Щоб не розпочать війну.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Це найкращий вихід.
Жити стає легше,
Тому що всіх вибачаю ...
21.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.

За щастям – біль. І щастя мить – за болем.
Усе життя по замкнутому колу:
Розлуки, стрічі, «воскресіння», «страти»…
Й немає сили коло розірвати.

12.09.2019

Де ж це ти, доле
Довго блукала,
Лісом чи полем
Та й обминала?

То посилала
Смуток і болі,
Горем лякала
Ти мене, доле.

Сліз вже пролито
У житті стільки,
Що перелити
Можна у річку.

Ось вже нарешті
Крилом махнула,
Слізоньки втерла
Та й усміхнулась.

Серцю послала
Моєму спокій
Та світлу радість,
А ще любові.

Дякую, доле
За подарунок,
Його ніколи
Не відпущу я.

2018 р.

Погаснуть осінні пожежі
Димами пропахлих дібров,
І лісу обвуглені межі
Остудить зимовий покров.
І тільки зостанеться спомин
Про вітру жадливого рев, –
Про стогін, зітхання та гомін
Нездатних пручатись дерев.
І стану, зимою недужий,
Співати вже інші пісні,
Бо, знаю, ні миті байдужим
Не вдасться прожити мені.
12.09.19

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано було наш світ?
«А ти в минувшину занурся,- чую голос чийсь.-
Між слів і дій тамтешніх наміри й помисли,
Прийнятні сьогоденню, віднайди.
Аби бодай на гріх один йому полегшало».
Отак-от і борсаюсь в тісняві днів,
Надокучаю просьбами Всевишньому.
І хоча знаю: не кожному відповідає Він,
Стрічаю кожен Божий день
Молитвами одними й тими ж.

Поки серце б'ється, я тебе чекаю.
А як засумую... то тебе немає.
Я тобі весела, я тобі щаслива
Я тобі красуня, я тобі грайлива...
Не покинь, не бійся, не забудь, не плач.
Я собі і демон, я собі палач.
Я себе картаю
А за віщо, Боже?
Щастя йде з любов'ю.
Без неї — негоже.

Мене мати у любистку купала,
Та, купаючи у травах, примовляла:
«Щоби ручки й ніжки
Були дуже ніжні,
Щоби хлопці любили
І святі, і грішні».
Мені мати коси заплітала,
Заплітаючи так ніжно примовляла:
«Щоб була розумна, щоб була порядна,
І завжди вдягалася нарядно.
Мене мати у світи водила
І казала: «Горда будь і мила
Довго не барися,
Ні з ким не сварися
Та і не перед ким не стелися.»
Та я забувала, мамині слова,
Від багатства світу колом голова,
Трохи закрутило, трохи повело,
А у мами защемило під лівим ребром.
—Все гаразд, мамуню.
—Не обманюй, доню. Мені снили сни сьогодні, дивнії, пророчі.
—Пригадай бабуню, як вона казала: Дурний снить, дурному дурне й снить.»
Обнялись, поплакали... Все мине.
Знаю, щастя-доля в мене є.
Доки живе мати, сядем коло хати
Про своє-жіноче розмовляти...

Під ногами знову шелестить
в’яле і сухе опале листя
і пейзаж минулого за мить
ватрою ось-ось і розгориться.

Нагадає юнь у багреці
сивої отави, а на лоні
далини у самому кінці
намалює обрії червоні.

Все – як і раніше, як було
і не забувається ніколи.
Вишиває золотом зело
баба осінь, що іде по колу.


Випиває вечір білий день
тай іде у ніч до ранку спати.
І мене жура веде до хати,
де ночую як у лісі пень,
та найкращу із усіх пісень –
колискову заспіває мати.

09/19

В цьому лісі, де живе зоря,
з йоржиком проміння, волохата,
вранці будуватиму я хату
з геть потрощеного корабля.

Кров зітру з уламків зорельоту,
потім вкрию, вищий за сосняк,
залізяк обпечений кістяк
вітряним безсмертям очерету.

Вставлю я ілюмінатори
в стіни замість вуглуватих вікон
і відчую себе чоловіком,
що на небо дивиться згори.

А коли зморюсь від браку пір’їв ,
прийде розкосмачена нехай
зірка, щоби разом пити чай,
сидячи під вітами сузір’їв.

2019

Не хочу, сестри, вас лякати,
Та попередити все ж слід:
З Парнасу відьма прищувапа
З кущів гарчить на білий світ.

Довбає дятлом розум людям,
В душі просвердлює діру.
Бери кілка, якщо не тютя
Й жени до пекла цю мару.

Смоли у кашу накриши їй
Та віршів почитай своїх.
Інакше всядеться на шгию
і буде труп, а не піїт.

Гуртом і батька бити ліпше
(наврок ганяли цілий рік!).
Запанувала, врешті, тиша,
Не чути вересків мари.

Стократно краще без гаргари,
А з нею - день не день, а тьма.
Сміється сонечко з-за хмари,
Веселка небо обійма.

12.09.2019р.

Євген Геннадійович і Анфіса Афанасіївна
(на їх вимогу робиться це поіменне вказування),
сто років улаштовуючи дім,
на старість черепки побили в нім.

Подавши в арбітраж свої прохання
про якнайскорше їх розмежування
та довідки про ненаявність маразму,
клигали додому
робити клізми од головного спазму.

Уперше в житті не взявшись під ручки,
вони чвалали мовчки,
і золоті обручки
ввижалися старим – уярмленням і пристрітом,
для одного – катарактою,
для другого – поліартритом.

Дома на них чекали пухові кубла,
де в окремих покоях їх пам’ять ску́бла,
де снідало охами старе покоління,
прокльоном вечеряло і скавулінням.

Вони намагалися через стінку говорити
і якнайдовше одне одного проморити
тими спогадами, тими зізнаннями в коханні,
імітуючи секс в авантюрницькому зітханні...

І от настав день суду.
Арбітр демонтував паперів споруду.
Розумів, що чинити, та не знав, як сказати,
запрошуючи старезних позивачів до кімнати.

Анфіса Афанасіївна у сукні з креп-армюру
не приховувала свою у минулому фігуру.
Сівши з краєчку на стілець,
діставши зі шкіряної сумочки
косметичний олівець,
дивлячись у люстерко і підводячи очі,
вдавала, ніби говорити не хоче.

– Якщо можна, я переб’ю паняночку, –
так Євген Геннадійович,
управляючи своє благеньке вбра́ннячко
(сорочку баєву у штанці ледь не драні),
розпочав невеличке оповідання:

– Знаєте, моя рідна сторонка –
калмицька глибинка, чи пак, "автономка".
Потім – фронт. Прага.

– Вино і брага, –
перебила його дружина.

– У неї вже давно лопнула пружина, –
стукаючи пальцем по скроні,
відрізав старий і потер у долоні.

– Вона вважає себе фракійкою!
А потім базікає про своє старослов’янське коріння!
Краще б вона була звичайною жінкою.
Корчить із себе незрозуміле створіння.

Анфіса Афанасіївна закашляла сміхом,
і мружачи очі в розтулене дзеркальце,
раптово, безбарвно, напрочуд тихо
сказала:
– Дворянка. А в нього істерика це.

Суддя закляк. Вона відвернулася
й, напирскавши щось в ротову порожнину,
невинно, мов дівчинка, посміхнулася:
– Вибачте, пане. Я хвора людина.
... А ви народились у Калмицькій АеРеСеР?
Теж вибачте,.. сер.

Попльовуючи у носовичок і язика витираючи,
викрикнув з болем Євген Геннадійович
– Я хочу порівну поділити квартиру!
– Ха!
Цей самонадійний тип десь віднайшов сокиру,
не дав спати, півночі б’ючись у двері,
хотів мені голову відсікти.
Якщо треба, – я можу на Біблії присягти...

Суддя:
– Якщо ваші слова матимуть затвердження письмове
з боку свідків, тоді не може бути й мови, –
справа повернеться у бік кримінальний,
бо це вчинок, Євгене Геннадійовичу,
надто аморальний".

– Та невже ви не бачите, що це за птиця?! –
підскочив старий:
Ми ж щастя з нею вдоювали по самі вінця,
вогнем воно гори!

Яка, до біса, сокира?!
У неї галюцинації!
Я хочу розміняти квартиру
і померти в ізоляції.

Він припав до стільця, млостю обтікши,
а вона промовила ще тихіше:
– Бачте, я за фахом – фізик,
і в нас є таке поняття – "іонізатор".
Цей тип – електризує довкілля,
створює для життя ризик.
Я живу в окупованій квартирі,
де цей націоналізатор
розпоряджається успадкованим мною майном
і збирається передати його державі.
Якби він знав, скільки моїм батькам коштувало воно.
Два хрести в Елісті́ в огорожі іржавій...

І швидкими руками з вивернутими пальцями
вона дістала з сумочки фотокартку:
– Женя. Онук мій. Загинув на війні з афганцями.
Єдиний спадкоємець нашого достатку.

Дід поблід. Стара трималася:
– Ось таке з нами сталося.
Дочка́ на себе наклала руки,
втративши сина, одненького мого внука.
І цей дурачина – усьому причина.
Благословив дитину в чужу-чужанину.

– Хто ж міг знати?.. –
І старий вийшов із кімнати.

– Хай іде, –
від цих слів вона літ на сорок помолоділа. –
Хай іде. Я давно цього хотіла.

Суддя папери складав у стіл.
А вона сиділа,
і папір шелестів.

– З нього був колись пречудовий хлопчина.
Ми з батьком були на засланні в Елі́сті.
У степу, в перевеслах накошеної чини,
я знайшла його очі сонливо імлисті...
Однак, у мене спина ниє від пересиджування.
Пане суддя, закінчуйте це безґлузде досліджування.

Вона підвелася. Суддя довів її до дверей:
– Анфісо Афанасіївно,
державу цікавить ваш музей.
Там є безцінні ікони, рукописи, документів сила!

– Не хвилюйтесь.
Я як зранку виходила – квартиру підпалила...

Я не можу робити на державу покладання,
яка відбирає у мене останнє.

Суддя:
– Але ж про це писатимуть центральні ґазети.
Що казатимуть люди,
дивлячись на ваші портрети?

– Я впоралася з власним майном.
Імені не приховую.
Хай проклинають. І перераховують.

Се-ер, я – добровільно потопаюча
і не потребую рятунку від вимираючих.

Двері рипнули.
Суддя мав вибирати:
або спалити все,
або вмирати.

15–17 січня 1995 р., Київ

Джерело сил,
ЗАКЛАДЕНО В КОЖНОМУ,
ВІДКРИТИ, ЗБЕРЕГТИ,
НАЛАГОДИТИ ВАЖЛИВО,
ПОВНОЦІННИМ ЖИТТЯМ ЖИТИ.
НЕ СКИГЛИТИ, НЕ ЖАЛІТИСЯ, НЕ СУДИТИ,
ДЛЯ ВАЖЛИВИХ І ПОРЯДНИХ СПРАВ,
ЗДОРОВ’Я, СИЛЫ ЗБЕГТИ.
ДЖЕРЕЛО СИЛ НЕ ЗСЯКНЕ,
КОЛИ ТИ БАЧИШ ЦІЛЬ,
МРІЄШ, БУДУЕШ ПЛАНИ,
ЙДЕШ ВПЕРЕД І ДОСЯГАЕШ,
ВСЬОГО ТОГО , ЧОГО БЕЗ НАПОЛЕГЛИВОСТІ,
НІКОЛИ Б НЕ ДОСТЯГ…
13.07.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.

ДОСИТЬ ВСІМ МІСЦЯ НА ЗЕМЛІ,
НАВІЩО ТОДІ ВОРОЖНЕЧА, поділ, ОГОРОЖІ І КОРДОНИ,
КОГО БОЯТЬСЯ ЛЮДИ, ЯК НЕ САМИХ СЕБЕ,
ЯКИЙ прийдешнім поколінням слід залишимо,
З паркани, решітками НА КОЖНІМ КІЛОМЕТРІ.

ДОСИТЬ ВСІМ СОНЦЯ І ВОДИ,
Зігріти, напоїти ЗЕМЛЮ І ЛЮДЕЙ,
ЗЕМЛЯ У ВІДПОВІДЬ плодами НАС наситить.

ДОСИТЬ ВСІМ ЇЖІ,
БЛАГ МАТЕРІАЛЬНИХ,
НАБАГАТО БІЛЬШЕ,НІЖ
ПОТРІБНО ЛЮДЯМ НА ЗЕМЛІ,
ЩОБ ПОЇСТИ, одягнутися,
ОБЛАШТУВАТИ ПОБУТ.

ДОСИТЬ розборок і ВОРОЖНЕЧІ,
Нерозуміння, заздрості, образ і злості,
ВИХОДИТЬ,від достатку МИ СТАЛИ
НАБАГАТО байдужіше, черствіше,
АДЖЕ СТІЛЬКИ БАГАТО ЦІКАВИХ СПРАВ,
НА ЩО МОЖНА ВИТРАТИТИ ЖИТТЯ СВОЄ.,


ДОСИТЬ ВСІМ ЗІРОК
ЩОБ ВІДКРИТИ ДЛЯ КОЖНОГО СВОЮ,
Нею милуватися
ПІСЛЯ ТРУДОВОГО ДНЯ,
З цікавістю вдивляючись
На безмежне, усіяне зірками НЕБО ...
30.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.

Гіркота вітрів осінніх,
На лелечому крилі,
Віддалилась безгомінно,
З похололої землі.
Лиш зостався запах диму
Біля повного хліва
І не складені у рими
Ненаписані слова…
11.09.19

Боюсь любові я твоєї –
Які великі в неї крила!
Щоб коло сонця в апогеї
Ти їх собі не попалила.

Я - джерело твого кохання,
І джерело твого натхнення,
Які од вечора й до рання
Діяння будять дерзновенні.

Не вірю й досі я - чи сон це?
На відстані обійми чую.
Для мене й ти сама – як сонце,
До котрого увись лечу я.

Два сонця у кохання небі,
Глибокому, як води Нілу,
Зійшлися, мов лебідка й лебідь –
Любові пристрасть запалили!

В одне злилися вже, о світе,
Ти не згориш од нього, вірю.
Воно тобі любов`ю світить
У дні веселі й будні сірі.

12 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)'

Золото, просинь усміхнена осінь
щедро дарує усім навкруги.
Зніяковіло пробачення просить:
Щодо птахів, котрі в теплі краї

Змушені знов відлітати наразі,
Саме туди, де нема холодів.
Можна позаздрити їх рівновазі.
Сумно, ще й досі вчувається спів!

Настрої змішані: холод та спека.
Інколи змінять потреби душі!
Втратити людяність є небезпека.
Треба позбавитись від метушні,
Може зарадять у цьому вірші?!!!

09.09.2019
© Copyright: Виктория 75, 2019
Свидетельство о публикации №119090908948

Шановний пане Ляшкевичу, то Сушко відправлений у карантин? Відлучений від сайту на місяць? Напівміри лише наснажують упирячу натуру. Ви триматимете Сушка на сайті - щоб привертати увагу до тліючого ресурсу? Віршики такого штибу вам любі-милі? Непоясненна байдужість чи поблажливість.

http://maysterni.com/user.php?id=8524

Друга сторінка автора діє.

Ви ж вчора написали: автора на місяць у карантин.
З іншої сторінки публікує одноманітну маячню. Сам оцінки собі ставив, продовжує деструктивну діяльність.

Сушко не та персона, що прикрасить собою поетичний сайт. Неохайний суперплодючий римувальник без самокритики, якого захвалили аматори на якихось псевдопоетичних сторінках фейсбука.
Про неохайність та надмірну активність - кілька текстів на добу - писав неодноразово йому Юрій Сидоров.

"Випивши браги..." заливає сайт віршами такого гатунку. Не має інших турбот, крім докучати комусь. Чи втратив здоровий-тверезий глузд і естетичні орієнтири, чи не мав їх. Вульгарщина.

Межі допустимого не перейдені? Це поезія? Для вас це нормальна публікація?
Одну сьогодні видалили, приносить таку саму.

http://maysterni.com/publication.php?id=141416
http://maysterni.com/publication.php?id=141407

Ось Ви писали сьогодні
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2019-09-11 16:28:45 ]

Адміністрація ПМ не підтримує на своїх шпальтах таких образливих рядків, як щодо конкретних осіб, так і щодо, опосередковано, поезії в цілому.
І так , як проблема досить важка, то на місяць відносимо її автора в карантин.
Тут не повинно бути жодних взаємних образ, просто реакція на ту чи ту дію.

Так, без сумніву, потрібно робити в кожному разі, при появі схожих публікацій, бо це не діло...
......

Проблема важка? Невже важко дати відсіч образнику, нечемі, нахабі? Поясніть правила перебування на сайті. Ви ж розумієтеся на поезії.
Звісно, це не діло: заходить читач на Ваш сайт і читає, бо анонсується, маячню Сушка. Надія Тарасюк, прийшовши на ПМ, зауважувала вульгарщину на головній. Хто нас чув?
Галантними, сміливими чоловікам у віршах бути легко, а в житті?
Принишкнути, як дехто, забитися у шпару, я не хочу. Не той заміс.

То відправте в карантин обидві сторінки, він же насміхається з нашого небажання читати таке на поетичному сайті.

Як же треба не шанувати себе, щоб модератор заблокував, лізти з іншої з таким продуктом...наче пес крізь тин!

Прочитала щойно, Чорногуз співчуває Сушкові, що того заблокував модератор.
Сам же просив узимку забанити пасквілянта! Писав гнівне звернення, ображався, дивувався, чому всі мовчать, аргументував необхідність відлучити Сушка від ПМ. Жалкував, що привів сюди друзяку, той гнобить його і виживає з ПМ талановитих. Пішла Юлія Стиркіна, бо Сушко вижив, мене згадував, як таку, що допомагала Сушкові, а той віддячив, заливши стежку нечистотами.
Назвав "обісцюшком" Чорногуз Сушка, гримів на сайті фільм-бойовик ще той, ми змушені були споглядати їхні драчки.

Абсурдність цієї ситуації - двоє дядьків зрілого віку, які гризлися на сайті взимку, Чорногуз волав до громади, бо його цькував Сушко, наче примирилися, і на заваді я. Бо сильніша, креативніша, не з підлесних аматорів.
Якісь інтриги мені приписує Чорногуз, наче ці двоє друзяк мені важливі чи цікаві. Нічого, крім зневаги за псування нервів та наговори, до них не відчуваю.
Гаяти часу на оцю беліберду не хочу!
Сушко стрибає з пасквілями, піариться на моєму імені і ганьбить себе. Де гамівна сорочка на сайті?
Щодня нова порція віршової нарізки. Вражений вірусом помсти, бо я назвала віршоробом, графоманом.
Так і Чорногуз не раз так писав на друзяку. Різко, навіть проклинав його за пасквілі на свою адресу.
Я не розумію доцільності тримати на поетичному сайті сторінки такого автора.
Зійду я з палуби ПМ я, знайде іншу особу - упиряка хоче енергії.
Враження, що Сушко хоче сайт нівелювати, бо такі дії-публікації - проти поезії, модератора, заблоковано сторінку - виливає цебро лайна з іншої.
Нагадайте правила перебування на ресурсі, очистіть сайт, якщо він Вам дорогий.
Витрачати енергію на зубоскалів-упирів та деструктивних не хочу. Не моя це естетика - воювати з моськами, клонами, перевертнями.
Кого привабить сайт, де немає модерації та поваги до високої поезії, зате вільно графоманам, аматорам, яких неможливо навчити... Знахабнілі, вони нападають на тих, хто намагався підростити їх.

"Аматор ніколи не перевірить свій вірш на лексичні, граматичні помилки. Аматора неможливо ніколи поправити і чомусь навчити. І вже точно в аматора неможливо нічому навчитися самому. Ще би, бляха, відчуття смаку мали, а то вічно напишуть щось рагульське, а виправдовуються, що, мовляв, то "від щирого серця". Аматори, аматори, аматори.... Тьху на вас!" - написав на ФБ С.Запоржанин.

Долучаюся до таких слів.
Сторінку закрила, з ресурсу пішла, це не та майстерня, де господарює Поезія.

Листочки, як сльози,
Спадають додолу...
Прощається вишня
З життям до весни
Не вміє, сердешна,
Жалітись на долю,
Порине самотньо
У райдужні сни.

Ох, як же далеко
Той подих весняний,
Той промінь світанку
І місячний щем...
Спадають тихенько
Листочки додолу -
Заплакала вишня
Осіннім дощем.

11.09.2019.

Всі люблять весну сонячну й квітучу
І літечка барвистий натюрморт,
Хтось білосніжну зиму бачить хоче,
У неї ж стільки див є і красот.

А я закохана у осінь багрянисту,
Тоді ж бо і з"явилася на світ,
Як журавлі летіли в небі чистім,
На землю кинувши прощальний свій привіт.

Стара верба листочки в воду ронить,
Вони пливуть, мов човники малі.
Пора осіння надиха на творчість,
Віршінароджуються в серденьку моїм.

2017 р.

Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше,
будь-кого хоч з яких пасьянсів…

Тим, хто любить читати тишу,
хто мовчить, хто людей не будить,
думку Божу знайти простіше…
Без людей Любов їх людить…

А таким вже, як я, найтяжче,
не сподвигне ні Бог, ні Ніцше…
Бо пишу! Отаке ледащо!
А ви просто читайте вірші!

27 вересня 2016 р., Київ

Поклон одважую поштиво,
Цілую любій кисть руки.
Ця жінка - квітка! Справжнє диво!
Юначих мрій вогонь жаркий.

Блищить затемнене свічадо,
На таці келишок з вином.
Розв'язаний на платті бантик
Скрутився біля ніг в'юном.

А ложе застеляє плахта,
На ній - вусатий кіт-Баюн.
А яблук стиглих груденята
Заворушились у раю.

Схиливсь над небом. Лона абрис
Спиняє подих, зорі, час.
І де б не був - туди вертаюсь
Тантричний танцювати вальс.

Опісля бурі - спокій, тиша,
Ерот крутнув козацький вус.
Вгортаю жінку в радість ніжно,
Зітхає щастям наш союз.

Цей світ прекрасний і казковий!
Кохана - тільки бережи
Фантасмагорію любові
В чарунках власої душі.

11.09.2019 р.

Ми добра наїлися чимало –
Порошенки крали, як могли,
Гройсмани тарифи піднімали,
Аби ми щасливими були.

Надивились – от би ще й пожити
В ріднім краї – не на чужині.
І додому щоб вернулись діти,
Що в світах. І ті, що на війні.

Залиш ображену і злу мене!
Надій кореневище
пиляю:
біль аортним струменем –
зі спогадів, живих ще.

А там, за болем –
небо спокою
і задзеркалля раю…
Не зачіпай мене, допоки я
цю муку відрізаю.

11.09.2019

Серед нікнеймищ та клонів,
у павутинні ідей,
зблискують перли солоні.
Данка немає ніде.

Стопи колов, артистично
людям освітлював путь.
Бджоли злетіли за Ічню.
Гречку статисти гребуть.

Все, як завжди, - у театрі.
Пише сценарій пастух.
Міми клюють Клеопатру.
Взір українця потух.

Звісно, не треба мінору.
Ріжеться диня "Амал".
Буде просвітлення, sorry,
мир і новий п'єдестал.


По сну

1

Боролася з мишею, гадами...
Горіли болото і ліс.
Люблю, ще надіюся, радую.
Козацький у Майї заміс.

2

Над буднями - сад мій серпневий,
У вежу не зайде брудний.
Обдерли пілястри два деви.
...це сон...
Сильна музо, дзвени!

3

Ось візьмемо перли і віяло.
Картин понавішує муж.
О, скільки тут прихвоснів діяло.
А знову ошатно довкруж.


2019

Г. С…
Відболіло нарешті… Відплакалось…
Відпустило з біди кабали…
Час позначив шумливими знаками
Шлях забутий до світла з імли.
Наче проліски, сонячні промені
Проростають із товщі хмарин
І теплом угамовують споминів
Нерозривний і болісний плин.
Ллється радість безмежною ніжністю
Прозрівань і шукань, і надій, –
Серце чуйне уже розманіжилось
Від струміння лиш добрих подій.
Вже виразно і чується, й бачиться
Щастя жданого бажаний світ –
Доленосних, коханням збагачених
І натхненням наповнених літ.
10.09.19

- Ні віслюка, ні жінки, ні вола,
Ані раба, ані своєї хати
Не має мій сусід. Лише стигмати
На кистях рук та посеред чола.

Ви скажете: стигмати на чолі -
Не канонічно, не ортодоксально...
Та ні - це він у молитовній залі
Натер собі на лобі мозолі.

Він - праведник. У темряві ночей
Його душа наповнюється віри
І можна чути звук його сокири -
Це він будує човен, чи ковчег.

Смішний нікчема - мозолястий лоб...
Його б ентузіазм на щось корисне,
Все стукає, шумить - немов навмисне,
Ішов би звідси...
- А якщо потоп?

День осінній —
вінтажний ноктюрн.
Із украпленням
джазу та року,
де обставини —
річ от-кутюр…
Міс валторна
хрипить ненароком.
Хризантеми
квіток табунець,
шлейфом росяним
на́строю ноти…
Мітка-осінь —
тотем-посланець:
оправдовує
поглядів дотик.
Мрій знемогою
повниться мить,
як зі світочем
зустрічі схожі.
…День осінній
засмачно звучить,
щоб ховатися
в сутінків ложе.

2018

Здавалося цей біль не проковтнути,
та сильний той, хто квітне чебрецем.
Хоч осінь навіває серцю смути -
все буде добре, треба вірить в це!

Мабуть, ще не очікували зливи,
головоломки рішення складне.
Та знову пишуть небеса курсивом
скрижалі вічності - все промайне.

Тримайся, ще не втрачено віднині
надії, віри і любові дух.
Плекали буревії та в ожині,
так несподівано враз вітер вщух.

Не відкладай пробачення  на завтра,
добра, покути і молитви плач.
Життя вулкан - дотліє наче ватра
й прощати буде нікого. Пробач!

2019р

Я дякую Тобі, мій Боже,
За теплі дні і непогожі.
За те, що їх було без ліку,
Що не цураюсь свого віку.
За успіхи і за падіння,
За сліпоту і за прозріння.
За мить безсилля і за силу
Злетіти знов, здійнявши крила.
За сірі будні й кольорові,
За біль душі і правду в слові.
За гостре почуття провини
Й за те, що в чомусь я не винна.
За рій думок і мрії клином,
За щастя доньки, радість сина.
За те, що поруч сильні руки,
За зустрічі після розлуки.
За те, що можу ще кохати,
І ще жива й здорова мати.
Що все життя - то шлях мій хресний,
І до мети іду я чесно.
Що за душею зла не маю
І віри в серці не втрачаю.
За те, що разом зі стремлінням
Ти дарував мені терпіння.

Влада як влада - і бреше, і краде в пітьмі,
Плямкають звично ротами реформ глашатаї.
Пупси усілись на трони, а ти не зумів,
Топчуть кліврети замурзані поле ордалій.

Ще і не гавкав на владу, а вже завинив,
Дулю в кишені кручу.- і яка з цього користь?
Мойші клепають монети на кришці труни -
Чуєш, я плаче під віком спаплюжена совість?

З бевзя громада зробила у салі туза
І натягнула на пейса корону іржаву.
А із вітрини вуджена пахтить ковбаса -
Ось вона - справжня ціна за вкраїнську державу.

Дешево Крим сатана у паяца купив,
Вбивці народу мого - в орденах, аксельбантах...
Йдуть офіцери у тил із донецьких степів:
Війни закінчено. Партію виграла зрада.

10.09.2019 р.

Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте,
Вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.
Якщо прадідівською піснею не просльозивсь,
Не в серце вклав історію, а залишив у школі,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Колихай мене, вітре, на крилах своїх,
на печальних і радісних витоках з лих,
зі святкі́в, з одкровень, од пісень до пісень
на човні́, що пливе після ночі на день!

Розчеши мої коси, щоб їх не було.
Висій сім’ям пророслим у давнє село.
Змилуй, вітре, усі ці скажені думки,
зажени їх в макитру й спали на віки́.

А пото́му з лісів, од Карпат на поля,
принеси мене, вітре, новим немовлям!

13 квітня 2004 р., Київ

1

Людву оглянеш, та й у ліс -
там ще пташино.
Індійський слон продав заміс,
а круки - шину.

І всюди ринки та моря -
пивні, зелені.
Проєкти-нью на якорях,
човни - по Сені...

Набридло хлопцям у селі,
пішли стріляти.
У шанцях воля - при землі,
злоба між вати...

"Люби, жалій, воюй, помри..." -
шепоче діва
у вишиванці, край нори,
під славні-співи...

Калину стиглу обірву,
бо як без неї...
Душа не тоне, на плаву.
Течуть єлеї.

2

Сценарій пишеться, між рож
шукай опори.
Баласти викинь чи примнож.
Ми всі - актори.

2019

***
Мені то що? Пишу і не читаю.
Я чукча із Якутії Китаю.
І це серйозно, а не жартома...
На те і графоманія. Вітаю!

***
І у піїта є свої фанати,
які читають мелоси і чати.
Але немає того читача,
який уміє істину читати.

***
Не досягаю я до Спілки члена –
таємне оминаю і зелене.
Інверсією граються усі,
аби було не так як є у мене.

***
Рятуй мене, мелодіє моя.
Була моєю, стала нічия.
Кохання читача не надихає
як надихає соло бугая.

***
На сайті казанови не усі,
та іноді почкуються, мерсі,
і невідомо, що тоді чекати,
чи сюр, чи епітафію красі.

***
Не полишає неофіта мрія
десь записати, що і він – месія,
якщо не гуру із роси й води.
Та умирає і його надія.

***
Чи рубаї, чи рубої – не знаю.
На хоку хайку іноді міняю.
Затюканий майстрами у низи,
закручую гайки, іржу пиляю.

10/19

Г. С...
Зберу в єдине відчуття
Усі солодкі та солоні, -
Люблю тебе, немов життя
За мить цілісіньку до скону.
Люблю тебе без каяття
За кожен крок і всякий вчинок, -
За те, що йдеш без вороття
На глум рідні і друзів кпини.
Люблю без страху забуття
І жаху болісної згуби, -
Люблю за те, що без пуття
Мене, закоханого, любиш...
09.09.19

Кучері стали аж білими,
В дзеркалі брат - сивий лунь.
Ні, не махнути вже крилами
І не вернутися в юнь.

Доста хвалебності марної,
Одягу від кутюр'є.
Тільки долоні коханої
Серденько гріють моє.

Тепло в раю під одежами,
Жив би тут вічність ще й вік.
Злиться марнота буденщини,
Милу штовхає у бік.

Пам'ять осонцюють спомини,
Перший чуттєвості клінч...
Нині ж - зціловую втомлені
Зморшки у кутиках віч.

Осінь у охру обарвилась,
З неба холодні струмки...
Коси висріблює паморозь
Подихом Лети-ріки.

09.09.2019 р.

Поглядом похмурим осінь
Заглядає у вікно.
Знову щиро перепросить,
Що холодне волокно

Ген розкинула повсюди.
Вранішній густий туман…
Інколи сумують люди:
Депресивний мають стан.

Дощ підкреслює напругу.
Настрій зіпсувався геть.
Лиш надія є, що тугу
Віршем висвітлить поет.

09.09.2019
Свидетельство о публикации №119090908367