У записнику героя
чисто китайська проза
передчуття артрозів
виблиску наднової

Мелодії падолисту
короткі й злі, прематурні
холод імлиться містом
бомжі моніторять урни

Сурове мораліте
індустріальних стаєнь
скликає свій комітет

& Місяць на брамі тайн
запрошує ~

Вар’єте
рils, принадний
муншайн




 

***"нелайковий" експериментальний cуперандеграунд, гра слів, просто капець)))***

Трохи вище, зарАз-о!!!-
МU...за сіла на стіл.
Визивали відразу
Римування оті
Не відразу до музи
(бо маленька якась)
Нерозв"язаний вузол...
Саме випити час,
(Бо графин графомана
Це Пегас конь...-який!)
За вуста Муз...- омани,
Що цілую нескін-
ченно!.. Також за груди,
Та за пружність сідниць!
За принадності NU!.. DE?..
І вночі не наснись,
Як анналом єднала
Ти рядки- Wau!.. Оu!..
...і чорнильниці жало
Нерозписану кров
Перорозчерком долі
Проливало на стіл
Букви творі...-в...-уш...-ко...-лі...-
Тератури прості,
Що писати взялися
Просто тут, похапцем.
То ж бо, Музо, "колися"
Про... статут... -кинь оце!
...поетична уява,
Та коньяк "на нулі".
Музо, нині моя Ви
На письмовім столі!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118111809866

Ще листопад, а справжня йде зима,
З`явився лід на озері тоненький.
І злежаний сніжечок задрімав
І пухом огорнув землицю-неньку.

І пташечки в гаю – анітелень.
Шукають, заклопотані, поживу.
Лиш усміхається чарівно день,
Немов юнак закоханий, щасливий.

Перисті хмари – хвилі завірюх
Застигли ніби у швидкому бігу.
Лягло на лід небесний кілька смуг –
То вітер намітає пасма снігу.

Сьогодні дивовижна вітру гра –
Весна прийшла у небо мимоволі –
Він борозни у ньому проорав,
Неначе ратай на земному полі.

18.09.7526 Р. (Від Трипілля) (18.11.2018)

Ми з вами дружно жили,
Поки ми вам служили.
Любили ви продажних,
Послужливих хохлів.
Та злі часи настали –
І вся любов пропала,
І в прорізі прицілу
Мішені ворогів.

Помни трагичный год — тридцать третий.
Людей придали голоду и смерти.
Стон раздавался, детский плач,
В Кремле ликовал убийца-палач.

Люди спасались в поездках, прошениях.
Их домой возвращали люди в шинелях.
В надежде остались только поклоны.
Так, голодной смертью погибли миллионы.

Вспомни голодный год - тридцать третий,
Как люди просили хлеба иль смерти.
Умирал от голода стар и млад,
Так потухал семейный очаг.

И каждый день, и на утро -
Везде валялись трупы, трупы...
Где одиноко, где несколько лежали.
Там мама мёртвая, а дети рядом засыпали.

О, Земля! Ты принимала не омытых,
Рукой голода убитых,
Тела твоих детей.
Жертвы убийцы и палачей?

Скорблю о ранней гибели усопших,
Дождями слёзы лью.
Я приняла в объятья изнемогших,
Чтоб облегчить им тяжкую судьбу.

Лежу у ваших ног я плодородна.
Для жизни всем полна.
Сила я - великого, свободного народа,
На благо жизни, мира и добра.

Вимикай у кімнаті світло і вводь пароль.
Мої файли рясні завантажені, як годиться.
Твої губи, немов запашна лісова суниця.
Зависає над нами туман, як вузький бемоль.
Мої ноти звучать вірогідно у цій пітьмі.
Наближайся сміливо близько, наскільки зможеш.
Цю сполохану ніч, що на теплу перину схожа,
Дай мені.
18.11.2018

Ліс затих і завмер немовби на фото
Тільки холодом дише у груди зима
А навкруг жовте листя багряне й болото
Радує душу і серце твоя самота.

Чорні руки дерев простягає до мене
Тихим смутком повіє , навіє печаль
Як давно я не був, не приходив до тебе
А ти скинув вже жовтого листя вуаль.

А ти спиш, засинаєш під вітер
Лише інколи скрипнуть дуби…
Засинай, засинай, нікуди дітись
Лише прошу тебе - дочекайся весни.

Я прийду навесні, подивитись на квіти
Порадіти за тебе, що знову живий
Я прийду навесні і прийдуть мої діти
Бо я знову тоді, як і ти молодий…
18.11.2018

У спірці я, як Галілео Галілей:
Не хоче інквізиція, аби Земля крутилась,
Нехай лишається при неуцтві своїм.
Отак і я:не змушую сперечника сердитись.
Ти хочеш, аби столицею Ізраїлю
Був Тель-Авів, будь ласка.
Єрусалим для вірності собі залишу.

Не пишуть про любов старі діди,
Посохли перевтомлені кабаки.
А я - Амур! У любощах крутий!
Гірляндами висять на шиї мавки.

Лютує мій сусіда-стариган,
Ковінькою погрожує з-за тину.
Завидує. Бо я - моторний фавн,
На плечі ніжки любоньки закинув.

Кохана осідлала, каже: "Но-о-о!",
Мчимо галопом у парцелу нашу.
А прийде час - колодою на дно
І я після трудів юнацтва ляжу.

Візьму перо в тремтливі п'ястуки,
Змахну, немов мечем, Оккама лезом.
І потечуть розлогих дум струмки
Про вічне - без еротики та сексу.

Сплелись павученята - Янь та Інь,
Апофеоз любовної рулади...
Мовчать кошлатоброві мудреці,
Не знають, що мені на це сказати.

Лебідонці погладжую пупок,
Трудіться й ви. І вірте - Бог поможе.
Сердито в шибку грюкає дідок,
Від наших охів спатоньки не може.

18.11.2018р.

Сатирик гумориста укусив,
оцінюючи поетичні вади
Пегаса. Той вудила закусив
і ненароком, – бац! – його «іззаду».

І наламали цілу купу дров.
На головному капищі Парнасу
зоїли наросили на альков
і наплювали на іконостаси.

О! Не дрімає Янус уночі,
коли найлегше нести ахінею,
а феєричні пави і сичі
клюють і зирять виключно на неї.

Б'ємо або мордуємо своїх
аби чужинець істини боявся
і ловимо своє примарне щастя,
розв'язуючи немічний язик...

А горобець, буває, – нічичирк, –
а на м'якушку зопалу попався.

11/18

Все думалося: дзеркало тривке
супроти років су́єтного плину,
а дзеркало – як видиво тремке –
втікає з рук і б’ється без упину.
Химери тріщин, хаос кольорів –
і ось уже висвітлює уламок
промінним сяйвом мій надхмарний замок,
де образ твій так зоряно горів.
Ми – дві зорі. Та наші небеса
у відсвіті дзеркал такі холодні,
що нам бракує кроку до безодні,
де все руйнує в темряві гроза.
Кришиться скло. Удари блискавиць
порушують гармонію зображень.
Мутніє тло… Забуті крихти вражень –
мов більма на очицях у вовчиць.

…І сни приходять хижо, як вампіри,
тривожні сни у мареві ночей:
бенкет у замку зоряної Іри,
а в дзеркалі – промінна кров тече.

Втрачаю ґрунт. В повітрі зависаю.
Вампіри блідо шкірять свій оскал.
Тьмяніє світло… Господи! Згасаю…

Та образ твій зоріє із дзеркал.

Мелодія, як символ існування
Усього, що існує на Землі,
І відповіді на мої питання:
«А що робити? І куди іти?».

Серця усі єднає у пориві,
Задати ритм народженню життя.
Ми чуємо мелодію у зливі,
Яка іде у терени буття.

Вона лунає де веселки барви,
У шумі рік, у гомоні лісів,
Луною відбивається у хмари,
У білу чистоту гірських снігів.

Мелодія - у ручаї прозорім,
У синім небі, подиху вітрів,
Уплетено у її сяйво зорі
І таїну у глибині морів.

Мелодія написана не нами,
А як надія нашої душі.
Ми ніби кілька нот її октави
І нині опинились на межі.

Бо тільки чуємо своє звучання,
А віру загубили у Творця,
Утілили ідеї панування,
І довели ці ноти до кінця.

Але якщо оновимо єднання,
Омиє душі щире каяття,
Мелодія у наше існування,
Дарує віру у нове життя.
2012

У чорноті, гадаю, усе просто.
І чорнота не має вороття...
У дії світла виникає простір,
Занурює у нові почуття.
І чорнота уже не конірує,
І не лякає подихом своїм.
Із суєтою радо контрастує,
Посилює акценти кольорів.
Міняє магією існування,
Гармоніює шальки терезів,
Не подарує часу марнування,
Омани, фальші і порожніх слів.
Вона уже не вирва за межею,
А є начало у руці Творця.
Нагадує у бесіді з душею -
Усе іде поволі до кінця.
Чому лягає чорне у основу?
Не вірю, що як чорне у житті!
Заманює у біле - чистотою,
У чорне - таїною на межі.
2012

вище панчішок,
де шкіра пружна і гаряча,
я просуваюся...
і прокидається хіть.
ніжно цілую.
то варто? чи може, не слід?
я божеволію,
граючи на удачу.

вище панчішок,
де моїх утіх джерело,
пальці вбирають тепло
і проходять по краю.
важко триматись...
місцями мене розпирає.
зайве знімаю,
бо речі - наразі тло...

твої панчохи -
сьогодні таки межа.
вище - лиш здогадом,
думкою або снами.
що ж... може статися,
це таки трапиться з нами...
будемо, феє!
до зустрічі! і прощай!

17-11-2018

Т. І...
Мене уб’є твоє мовчання,
А не перелік власних бід,
В якому міри й порівняння
Псують осінній краєвид.
Мене уб’є твій довгий острах
Ознак яскравих новизни,
А не проява болів гострих
І дум скорботних восени.
Мене уб’ють важкі мотиви
Твоїх безрадісних пісень,
А не гарячі переливи
Надій щоденних і натхнень.
Проте, не бідкайся зарання,
Або не смійся, далебі, –
Мене уб’є - моє кохання
Й байдужість, схована в тобі.
17.11.18

Дивують картини, сніг,
особи - моральні... анти...
Якби ж то нарешті зміг
війну зупинити Санта!

Снігурка іде в диму,
на парці її - значечки.
Мовчання жетон візьму,
погладжу чужу овечку.

Актори тепер чудні:
зіграють, посмокчуть - голі.
Із Охом сиджу на пні,
квітисті мої парасолі.

Від слоника - палантин,
морквинка від зайця Педро.
Царівна семи перин
горох розсипає щедро...

Обіруч бери, хапай!
Кавуй, обіймай... теплішай.
Крізь пущі - новий трамвай.
Квитки продадуть пізніше.

2018

Ти подивися, як митець працює,
І як свою нову оцінює модель,
Уловлює нюанси, медитує,
Занурює її у океан ідей.
Буває дуже важко пояснити,
Як у хаосі крапок, ліній, плям, штрихів,
Реалії уміє утворити,
Або ілюзію омріяних світів.
У виміри єднає світло - тіні,
У суєті жадану істину шукає.
А колір, що родився на палітрі,
На полотні у його дії оживає.
Ось пляма розтікається сміливо,
Немов би кольори вели життя своє,
Рука творця поволі то квапливо
Усім аморфним формам обрис надає.
У контурі утілює епохи,
Надії, мрії і дорогу до мети,
Свої робити закликає кроки,
І сили подарує, аби далі йти.
Ховає глибину за простотою,
За прозою буття – поезію віків,
Насичує ідеї таїною,
Оголює душа нюанси кольорів.
2011

Ще немає лихої години,
а між нами зима на межі
і одежа твоєї калини
укриває мої спориші.

Полиняли опалі узори,
сивий іній упав на траву.
Ти за мною виплакуєш горе,
я журою без тебе живу.

Утішає єдина надія –
ми далекі, але не чужі.
Жовте полум'я осені гріє
половинки одної душі.

Половіє іще материнка,
оживають в'юнкі чебреці
ікебаною чар у руці.

Не багаті — на щастя ужинки.
Замітає розлука стежинки,
висихає сльоза на щоці.

11.2018

Завмерла душа – пролунала ця звістка,
Жахлива, пекучого болю, мов кістка,
Застрягла у горлі, палає вогонь:
Ніколи Вона не розімкне долонь.

Як порожньо, холодно, серце ридає:
Чарівної Люди вже з нами не має.
Краплинами сльози стікають з повік.
Хвороба безжально скосила їй вік.

І рідні, і друзі, з дитинства ще, з школи
Тебе пам’ятаємо в дружньому колі:
Де щирість твоя і жарти, і слово…
…Так спогади линуть все знову і знову…

Як тяжко змиритися! Втрата жахлива!
Схиляємось всі у нестерпну хвилину.
Прощатися треба: трагічна ця мить.
Душа загорнулась у смуток – болить!

Болить! Обірвалась життєва дорога!
У відчаї, вкотре звернувшись до Бога,
Благаємо, щоби відкрився ЇЙ РАЙ,
А всім нам, мирянам, життя гідне дав.

Зі щирою скорботою однокласники
сш.№22 м. Кременчука, випуск 1976 року

17.11.2018
Свидетельство о публикации №118111707398

Горить свіча, поволі тане віск,
І полум’я метеликом літає.
Скидає дерево до долу лист,
У пам’яті минуле оживає.

Свіча палає, ніби сльози ллє
За тим, кого немає уже з нами.
Її вогонь у виміри бере
Печаль, яка охоплює ночами.

Горить свіча і воля у душі.
Осіннє сонце небо осіяє,
Щезає наболіле у пітьмі,
А нове свою дію починає.
1998

За книшем навідався в сільмаг,
Глянув ціни -тьохнуло під серцем.
Років п'ять вже настрою нема,
Вичерпала влада сміх до денця.

На синичку цілиться котко,
Тихо підкрадається до пташки.
А реформи, наче молотком,
Б'ють у лоба дурнів без промашки.

Вивів рать очільник на парад,
Генерал ногами ловко хвиця.
Будуть всім цукерки-шоколад
На Різдво, на Пасху і на Трійцю.

Хмарка пропливла по бірюзі,
Барабанний дріб летить у небо.
Повз товпище вишкірених псів
Каблуками батальйон прогепав.

Пахне білим грибом і дощем,
Ген, удалині - сріблиться Лета.
Що нам влада подарує ще -
Домовини з вертикальним злетом?

Щоби із комфортом - у Едем
(вже такі майструють в Україні).
Цар в офшор з мішком грошви бреде:
Скажуть - москалі в усьому винні.

Офензива в торгашів - гешефт,
Бомба - за ціною "Мерседеса".
І стріляє в тишу кулемет,
Струшуючи листя на березах.

Знов пиляють сосни і дуби,
Йде війна. На дошки такса більша.
Гільзи - в брухт, солдатів - у гроби,
Результат - довкруж цвинтарна тиша...

17.11.2018р.

Пишу я не поезію, а прозу,
хоча бувають іноді свята,
коли римую ружу, а не розу
із вусами каширського кота.

Мої поези – майже еталони
і мало хто уміє так як я.
Та приміряє унтерські погони
інкогніто учихалка моя.

У рейтингу не худну і не пухну,
і коефіцієнт мій не малий,
але якщо на соту бала «рухну»,
то як madame не буду я смішний.

Міняю вуса, бороду і хобі,
а заодно не юні вже літа
на усмішку каширського кота.

Якщо корона муляє на лобі,
це означає, що при цій хворобі
комусь потрібно різати хвоста.

11/18

Шорсткі вони, усі в мозолях
Та ніжні й лагідні і теплі,
Завжди у них стільки роботи,
Але встигають все, до речі:

Орати, сіяти, збирати
І доглядати свійську птицю,
Корів доїти й випасати,
Вклонитись їм за це годиться.

Пахнуть вони і сонцем й хлібом,
Який самі і випікають,
Спочинку руки ці не знають,
Так повелось з прадіда-діда.

2018 р.

доля - дике поле
ковила - не жито
та дорога квола
а та друга - бита

там чекає ненька
з батьком на вечерю
вулиця старенька
стукає у двері

там шаблі і січі
з кров'ю сіль і вина
ворон зграю кличе
де цвіте калина

як же мені ненько
цвіт не боронити
вулицю стареньку
ковилу і жито

як мені лишити
степову ватагу
буду в бій ходити
з малиновим стягом

не чекайте рідні
ви мене до столу
отака то видно
козацькая доля

5 Жовтня, 2016

Ронить ніч невидимі узори
на поля, і луки, і гаї.
Я – не я, коли у ранню пору
не помічу пайзлики її.

Он-де пух перини на ялині,
у фаті – калина до вінця.
А чого вартує синій іній
на сувої хвої ялівця?

Все укрите білою габою,
тогою нагої пелени.
Небеса любуються собою,
падаючи млою на лани.

Час гуляти перекотиполю.
Посивілі квіти на межі
облетіли як пелюстки болю
на скляні прозорі вітражі.

Вітер дує на холодну воду
і не розуміє ще, чому
та війнула кригою йому.

Уміщають пайзлики городу
гай, і поле, і, до ночі горду,
сепією виткану, зиму.

11.2018

Пливу собі тихесенько... А поряд батискафи...
Кричать малеча, гіди. Зображення - хить-хить...
Какао наливається з лілової карафи.
Німотна риба шкіриться. Годинник дзеленчить.

Щодня - жаскі новиноньки. А днища - в шоколаді.
Паяци, знай, висміюють, відволікають від...
Метання стріл... отруєння... підношення Палладі.
Серцевідбитки давні на гострих скелях бід.

Між водоростей тлумно, мережива баластів.
Шкреби свою пательню, у лева апетит.
Здорожчали хлібинка, олія, капці, ласти.
Кредити фонтануючі люд ловить в сотні сит.

Лузаються гарбужчики. І сумувать не хочеться.
Вистави, катавасії між рейок та лещат.
Зима з хортами білими теліжиться з-за Хортиці,
везе цяцянки, грантики для крабів, щук, ляща.

2018

- А хто він - Бог? Вселенський деміург?
Чи той, у кого Каїн був онучком?
Спитав попа, а той Писанням "Бух!"
По маківці і каже: "Вчися лучче".

З амвону звично крутить хараман,
В страху дрижить монашка блідолиця.
А, може, раю, братики, нема?
І пекло - чиста вигадка брехливця?

У мене як і в мавпи є задок,
У животі бурчить після обіду.
За що ж нести священнику оброк,
Хреститися по празникам для виду?

Розплющив очі. Ох і гарний світ!
В руках тримаю стиглий сніп з обжинка.
А Бог - це я. І трудівник-сусід,
Утомлена від праці люба жінка.

Стриба ріллею трутень-горобець,
Селяни косять хліб після отави.
І кожен з нас, насправді, - Бог-Творець,
Кадила і підрясники тут зайві.

16.11.2018р.

Ходімо!

Відомо, що Слово - політика
Писакам - багацтва кайло.
Не буде людини з піїтика -
Працює перо-помело.

Стоїть віршотворець із лантухом
Хвалебної кашки-медку.
Управно віншує мордатого,
А ти, мій народе - "смакуй"!

Митцеві не можна торкатися
До влади! Є глузду межа!
На вічності лишаться надписи:
"Продажний", "Нещира душа".
PS:
Ходімо, брати, там де віче
Та ватра повстання горить.
Громада до себе нас кличе,
А владі хай служать щури.

15.11.2018р.

Обійми мене. Востаннє обійми,
Хай до вуст твоїх вустами прихилюся.
Більше холоду сердечної зими
Я нічого в цьому світі не боюся.

Прощавай! Поневіряючись в світах,
Пригадай гарячий дотик мого тіла.
Попри сором, осуд, гордощі і страх
На твоє пекельне полум'я летіла.

Ти зігрів мене, розбестив до тепла,
Обіцяв, що піднесеш мене до неба..
Та спалив дощенту два ясні крила,
Щоб літати не могла ні з ким без тебе.

Відридаю. Крила знов не відрощу
І наївною ніколи вже не стану.
Я любов свою назавжди відпущу,
Загорнувши у безрадісну сутану.

Непогамована безвихідь
Терзає душу день по дню,
Чи десь, нарешті, буде вихід,
Чи кращий вихід – крізь стіну?

Життя – не ігрова кімната,
Почавши гру не вийти з гри...
Шкода, як нікому сказати:
«Отямся! Плюнь і розітри!»

Насправді, виходу немає,
Коли його не там шукають!

Радію перемогам над собою,
Бо ворогів давно уже нема:
На світанку так затишно під ковдрою,
Так хочеться ще трішки подрімать.
Але встаю з молитвою Всевишньому,
Що з горніх висот мені душу повернув,
Масажую льодом осонене обличчя,
І вирушаю на звичний свій маршрут.

Автомати пошкоджені… Втративши всі сподівання,
далі я вже лечу на ручному лише керуванні.

Далі хай автоматика ганить мене до нестями:
відтепер я керуюся власними лиш почуттями.

В цьому космосі вірити іншим не можна. Не треба.
Самотужки дістанусь до Сонця, додому. До себе.

А до тебе, мабуть, я уже не дістанусь ніколи,
бо в комп’ютерах глючать програми й мереж протоколи.

Але, я – не програма!.. І мрія моя незборима –
знов потрапити в очі твої та й своїми очима.

І повірити знову рукам, що голубили зрання
твоє тіло… Вертаю, ввімкнувши ручне керування.

2018

Сиві пасма туманів осінніх
Вились мляво на плесі ріки, -
Мов, повиті важким безгомінням,
Із небес опустились хмарки.
І, намоклі у ній, розповзлися,
У скорботнім чеканні вітрів, –
По заглибинах і по укіссях,
Та узвишшями двох берегів.
І нічого нема перед зором,
В непроглядній оцій пустоті, –
Тільки плач ледве чутний мотора
Протикає тумани густі…
12.11.18

плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль

за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
наче щастя у краплених картах

легкодухих сніжинок танок
та дитинна розвага і втіха
хай зігріє надію вино
не сумуй моє серце а дихай

хай кружляє у віхолі світ
і готує для кроку знемогу
та не вічний той білий політ
як терниста дорога до Бога

то так просто іде то іде
біль небесний що душами хворий
моє серце вертайся ти де
там де мрії злітаються й зорі

Ось і перший сніжок. Дочекалася осінь сестриці,
По шовковому платтячку навхрест сорочі сліди.
Під порогом осклілі очиток, календула, грицик...
Одягув уночі дід Мороз у шматочки слюди.

І немає тепла. В око вцілила голочка льоду,
Плачуть сірі тони і дзуміє мінорний акорд.
Залишаю позаду у мареві Києва контур,
А попереду бачу омріяний сонцеворот.

Молода ще зима. Є проріхи у білім наряді,
Видно жухлу траву, зеленаві ростки житніх врун.
Відлетіли ув ирій брати мої й сестри пернаті,
Ну, а я - вогнептах - без Украйни одразу помру.

Час іде завірюх. Білі коні закусять вудила
І впаде на хати із небес снігопад-молоко.
Гордовито зима на крило мені тихо присіла,
Огортаючи душу гарячу холодним льодком.

14.11.2018р.

Я цілую тебе в кров,
Я цілую тебе в серце,
Лиш залиш відчинені дверці,
Для мене,щоб щастям наповняв його знов.
Просто знай,що ти не самотня,
Я з тобою пройду крізь віки!
Я піду за тобою в безодню
Й не цікавлять інші жінки.
Я вірю тобі, як нікому!
Лиш благаю - довіри не зрадь.
Почуття не знають кордону
Й не використовують масок, знарядь.
Хоч взаємність твоя неповна -
Все одно піду до кінця.
Може з часом її щось доповнить?
І нас з часом розсудить життя.
13.01.18

Осінь є епопея дощів.
Ця нездаро написана повість...
Цей поезій загаслий порив...
Ось і зустрічі невипадковість

У промінні мережених днів
Поцілунками споминів літа.
Відігрітись тобі і мені,
Поки душу не вистудив вітер

У часи, за якими шторми
Нехороші трощитимуть кригу,
І нічого не вдіємо ми
У пороші, засліплені снігом

І оглухлі у вітру витті,
Що розвіює зерням полови
Наших душ оболонки пусті
Суттю дії людської обмови

Під осанну оманливих слів.
Нас розвіє за вітром. І знали-
Все це станеться... Та я хотів,
Моя мила, аби не настали

Ці взаємні сумні холоди,
Що вели слідкування за нами
З перших зустрічей... Люба, іди,
Погуляєм востаннє!.. Дощами.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118110600940

Холодний вітер дихає в вікно,
Та подих той шалений не лякає...
Ти вже на фронті,милий , так давно,
Війна все не минає й не минає...
Снаряди рвуться,грім з усіх сторін,
А десь далеко є твоя кохана,
Сидить голубкою в полоні стін
І діти:" Де наш тато,мама?"
"Ваш тато, діти, вірний сам собі,
Він Батьківщину нашу захищає,
І в тій важкій та чесній боротьбі
Про вас, він, діти, думає та дбає.
Як йому важко, знає тільки він,
Та все ж у долі завжди є надія.
Холодний вітер стане вітром змін,
І це моя найкраща, діти ,мрія".

І знову дощ...
І пасмурна тривога,
А серце у...
Лещатах із краплин,
Неначе сон
Мого життя пригода
І сірий дощ
Туманить щастя плин.

Якби не дощ -
Життя ішло б інакше...
Не треба слів,
Хай злива змиє слід
Від тих страждань,
Що спогадами плачуть
І від надій
Дитячо-ніжних снів.

І знову дощ...

Навесні цвіла калина
Біля маминих воріт,
Згодом пелюстки ронила
Всі білесенькі свої.

Принесло ласкаве літо
Тепле сонце і дощі.
Милувалась вона світом,
Соловейка чула спів.

Кетяги важкі червоні
Нахилялись до землі,
Це прийшла красуня-осінь
І багрянцем вкрила їх.

Як зима скрізь запорошить
Та мороз торкнеться щік,
Ягідки стають солодкі,
Мов цукерочки смачні.

Добре знають це пернаті,
Ними ласують вони
Серед лютої зими,
Можна й весноньку чекати.

2018 р.

Доста в чаті докучати людям,
Писунам влаштовувать парник.
Умощусь калачиком на грудях
У моєї любоньки-жони.

Скинув із Пегаса, врешті, шлею,
Був з сідлом, тепер стрибає без.
Відпочину тілом і душею,
Притулюся серцем до небес.

Ще не косовиця - лиш обжинки,
Ледь одкрив еротики калам.
Хай твердіють еротичні піки,
Прагнучи уваги і тепла.

Далі - в небо! Там, де сонце й хмари,
Жайворини щебіт навесні.
Вигинає жінка стан гітарний,
Вже й мої обіймі затісні.

Лиш любов знімає гріх із карми,
Впало в ліжко ангела перо...
Посміхнулась райдуга над нами,
Вкрила світ осонценим шатром.

14.11.2018р.

Страхи

Писати про кохання вже боюсь,
Розстроївся, в очах стоїть волога.
Як щось не так - одразу в носа "Лусь!" -
Учителька у мене вельми строга.

Ерато вчить щодня любові! Спец!
Пегас пасеться звично під Парнасом.
Але халепа! Кожен твір - капець!
Ще й муза хтива ростібає пасок.

Безцеремонно зверху гола "Гоп!",
Усілася і каже: - Сексу хочу!
А я ж митець! Поет! Серйозний хлоп!
Але дрижить перо, вихляє почерк.

До біса схиму! Я не голубий!
Не збоченець маньячний - Боже правий!
Тож лірику любовну обхопив
Двома руками і несу в отави.

Над головою щиглик "Фіть!" і "Фіть!",
Стелю під спинку плащик од "Версаче".
Панове, про кохання попишіть,
А ми тим часом з музою поскачем.

13.11.2018р.
Зоровенькі були!

Каюсь. Визнаю свою провину,
Вчора шпетив нетверезий кум.
На обід з'їдаю цибулину
І дебелу жменю часнику.

Біля мене в транспорті не тісно,
Люд відходить хутко у кутки.
Та зате здоров'ячко - залізне!
І у ліжку з мавкою верткий.

Йде чувак. Під носом мокра булька,
Нежиттю імунітет убив.
Бевзеві смакує жуйна ґумка,
Що ж,- зустріне старість без зубів.

Відучора, браття, непартійний,
Лідер крикнув: - Геть від нас іди!
Бо часник піджовую постійно,
Хекну - утікють і чорти.

І у секті довго не пробув я,
Раз кахикнув - гуру драпака.
На балконі у мішках цибуля,
З хати ні ногою без зубка.

Повечеряв, випив кухля браги,
Звично часничку у рота '"Гоп!".
Хай в аптеку бігають невдахи,
Платять гроші за дурний сироп.

14.11.2018р

Коли в повітрі запахів ніяких,
І, звичних вуху, шелестів нема, –
Це – часом перевірена ознака
Того, що вже проснулася зима.
Вона ще не пишається красою
Та свіжістю невпинною снігів,
А лиш лякає землю мерзлотою
І тишею дрімотних полинів.
13.11.18

Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що сталось:
Неждано-гадано цикада прилетіла
І на тій порваній струні вмостилась...
Нічого цього селюк, звісно, не знав.
Цикаду на обід спіймав, бо від сусіда чув,
Що начебто м’ясце смачне у неї.
Трима в руках, а радості нема:
«Намарне я ганявсь за нею по подвір’ю.
Замало тут же і на зуб один».
Р.S.
Ні зростом, ні вагою талан не міряють,
А тільки тим, що дать він вміє.

А знаєш – як усе непросто
і часу плин не зупинить.
Із висоти людського росту
цінити варто кожну мить!
Як ніжить нас вінок із весен,
та осінь пізня за вікном…
Човнові без стерна і весел,
не треба навіть бурелом
чи ураган. Його до виру
й повільна течія знесе…
Тверду твою вітаю віру,
та відкидати варто все,
що губить у тобі людину
і перетворює в раба.
Бо настає тяжка година,
як віра скінчиться сліпа.
Любов, порядність, справедливість,
пошана щира, без оков –
чесноти ці, як божа милість,
життя основа із основ.
За ними буде перемога
і хай тремтить нікчемний раб.
Людина – то дитина Бога,
навік його безцінний скарб!

Т. І...
Межи рядків і слів, і літер,
І розмаїття плинних тем, –
Мені ти пахнеш пізньоцвітом
І нетривким осіннім днем.
А в час жаского падолисту,
За охололим враз вікном, –
Здаєшся папороті листям
І не упійманим вінком.
На бистрині зрадливій долі,
Між “так” і “ні” у боротьбі, –
Я відчуваю ніжним болем
Тебе в замученім собі…
11.11.18

Із мене досить ґвалту, революцій,
Кажу "Привіт!" - відповідають "Гав!".
А поруч осінь. Кущик глоду куций
Безлисті віти з розпачу підняв.

У гетьмана скінчилась п'ятирічка,
А хоче править ще стонадцять літ.
Вчепилася у ягідку синичка,
Подзьобує м'який, солодкий плід.

Збиваються собаченята в зграї,
Прийшла пора гризні за булаву.
Березу вітер лагідно хитає...
- Полиш, я сплю. Весною оживу.

Терзатиме цей світ людва довіку,
З усіх усюд летить"Ура!", "Ату!"...
Ми сидимо із осінню в обнімку,
- Давай,-кажу,- косицю заплету.

13.11.2018р.

Сучасний митець

То що - зоставсь без доларів, песет?
Останню гривню за хлібину всучив?
Бо влада в нас забрала геть усе:
Ліси, поля, яри, озера, кручі...

Володар ледь улазить у штани,
Сховався за штиками і парканом.
Украв заводик, банк - і запанів,
У нас на шиях умостився гарно.

А челядь теж метка - не ловить ґав,
Гребе під себе все що до вподоби.
Чи хтось із кодла цього воював?
Звичайно, ж ні! З баблом носили торби.

Довічно хоче правити пузань,
У цьому також і твоя провина.
А тля і далі соки висиса,
Ще трохи - і засохне деревина.

А я - митець! Не майстер боротьби!
Сиджу за "компом", виплітаю віршик.
А ти, селюче, краще не хропи -
Іди на барикади. Ми ж напишем,

Що ти віддав життя за кращий світ,
Гасив за нас повстання і пожежі.
Мені пора. Остигне ще обід
Або до столу всядуся не перший.

13.11.2018р.

Самота

Від писак сучасних - "без ума",
Хоч цей світ чорнилом теж забризкав.
Крила або є, або нема.
В курки є. Хоча літає низько.

Нам потрібна кожна Божа твар,
Одуди, горобчики, лелеки.
Прочитав сонета - чую "Ка-р-р-р!",
А канцону - щебіт соловейка.

Чи до співу кожен має хист?
Мо, перо в руці - вантузний квачик?
Плаче пересмішник-гуморист,
В ґвалті став оглухлим і незрячим.

Вибачте, як щось не те сказав
Чи образив ненавмисно віршем.
Полечу в холодні небеса
Умерзати крилами у тишу.

12.11.2018р

Пора

На збройний спротив сил уже нема,
Втекти не встиг, тепер плачу побори.
Сьогодні Україна - це тюрма,
В заручниках старі, безсилі, хворі.

На виборах по телику факір
Просвище про багацтво анекдотик.
А люд кайлує, наче батраки,
Щось скажеш проти - будеш без роботи.

Пенсіонер - суспільний паразит,
Побачив ціни - і від страху збліднув.
Усе що маєш - скоро віддаси,
А потім йди, лягай у домовину.

Цей світ не для ліричних добряків,
Вони між нами - риби кистепері.
Не грає влада з людом в піддавки,
Панують грошовиті людожери.

До Польщі тато секс-товар веде,
Заробить на дочці (торговець тертий).
...Зоставимо цю землю для людей,
А тим хто тут живе - пора померти.

12.11.2018р.

Добре торгувалося

Мій уряд реформу одгепав,
По шию заліз у гаман.
Вам туша котяча не треба?
Його сил тримати нема.

Продам за ціною щурятка,
За смаком, неначе пупок.
В країні немає порядку,
Грошви не настачу - їй Бо!

Щоденно очільника плеще
Про рай на землі язичок.
Собака ж - дорожча за тещу,
Вартує як кінь хом"ячок.

Телятинка нині не в моді,
Не в тренді котлети з ікри.
Продам кошака в переході,
Скажу покупцеві - це кріль.

12.11.2018р.

 
знадвору скиглить негода
вогні стираючи кір’є
елейсон а втім не шкода

неакцентована доля
колоратурну кволість
демонізує у мріях

покинь рукописи втомні
антоніо салієрі
у невимовній манері
плечима стени дездемоно

вселенській своїй безодні
на спомини згуб дискретних
осяяне хай бездомне
піїт карбуватиме кредо




 

Ото мене і було,
що тобі у долоні,
до чого у ночі чорні
ти клонила чоло.

В тому, що долілиць
видалось тобі ясним:
в абрисі невиразнім,
перегодом – із рис.

Твій, гаряча, палка,
одеснýю, ошýю –
мушлі, якими чую,
шепіт і опікав.

Ти, сукаючи беж
штори, у вогкий проріз
уст мені вклала голос,
окликати тебе ж.

Я був наче осліп.
Ти являлась, зникала,
моїм зором ненатла.
Так полишають слід.

Так світи, від пори
творення неугавні,
залишають в кружлянні,
без остачі, дари.

Так, чергуючи жар,
холод, млу і світанки,
в самоті, між світами,
кулька кружля.

Звучить орган в соборі Магдалени.
Бах... Фуга і токата ре мінор.
Я слухаю. Сьогодні є для мене
Лиш музика і цей старий собор.

І ще… І ще…гігантський відгук нерва,
І буря мислі, і гроза страждань,
І повінь жалю, повінь безперервна…
І раптом ніжності п’янкої світла дань.

Зове, зітхає, те́плиться, проймає
За мить до вічності. Від дійсності на крок.
Німію словом. В музику вростаю
І розбиваюсь вщент…Орган замовк.

(З раннього, з першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Яка красива цього року осінь!
Як дівчинка рудоволоса і смішна,
То сонечком всміхнеться , то заплаче
Нібито і весела, та усе ж сумна...

Я так люблю ії мінливу вдачу
І сум і холод вітром у вікно
Закривши очі, я у мріях бачу
Своєї осені барвисте полотно.2018

Ще календарна осінь на порі,
А вже зима Батиєм наступає.
У вітряній її холодній грі
Ні пестощів, ні м`якості немає.

Вона така безжальна, мовби ніж,
Що увіходить у розм`якле тіло.
І з кожним днем стає дедалі зліш,
Обшмульгує дерева знавісніло.

Байдужим сповиває мотузком,
Немов би хоче у ясир забрати…
І каркає ворона матюком,
Бо, певно, змерзла бестія крилата.

І навіть бігуна летючий крок,
Що гріє тіло хлопцю молодому,
Уже його скеровує додому –
Мороз пробрав голками до кісток.

Із неба впав провісником завій,
Мов обкрутився зашморгом на шиї,
Пронизливий і лютий вітер-змій,
Що незабаром хугами завиє.

12.09.7526 р. (Від Трипілля) (12.11.2018)