Нехай все буде так, як є
Сьогодні поміж нами, –
Мине захоплення твоє
Печальними піснями.
І в плині дум своїх і днів,
Ти, певно, не помітиш,
Як змовкне той тривалий спів
У галасливім світі.
Усе розвіється, мов дим,
Чи, наче плач, відхлине, –
І голосистий молодий
Не дасть тобі спочину…
01.04.19

Плела розкрилена відьмиця...
Любов до слова - мов каприз.
- То наглашення... - хрумав ниций, -
я - метр і ас... король реприз.
Її поезії - лещата,
увійдеш радо... і капець.

Сльоту прогнати чи прощати?
Догризла моркву-олівець...
Топили тричі - випливала.
Замшілий камінь серед скал.
Платили їй мізерно мало -
за траєкторії овал...

Було і дзеркало високе,
і заговорене жерло,
її шляхи яскріли соком...
Та вірних друзів не було.

- Тримайся, доню. То давнішнє... -
шептала неня, - не журись.
Минала фея Крим... Опішню...
Дукач зелено-мідний - блись.

Не клич її на плац, паради.
Худобі очі зав'яжи:
вона таки зурочить радо
письмо недбальця - мов зажим.

2019

Зовсім юна весна
Замотала у простиньку осінь.
Побрели небеса
І зашторились, наче до сну…
Та блакиті пташа
Для маленького проліска просить.
І світає соша,
Як промінням з камінчиком йду.

2019

Шукаємо, літаємо, стрічаємо…
Тичинки днів — пилком рясним на ніс.
У засвіток, десь там за небокраями,
Кохання наше холод переніс.
Воркочуть недозустрічі відкинуті,
Краплисто просльозяться джерелом.
Так хочеться до ваших рук долинути,
Спивати їх затаєне тепло.

2019

Стояв Майдан. Горіли шини,
Молились наші матері.
Майбутнє бідної Вкраїни
На барикадах до зорі

Мовчало, плакало, молилось,
А потім зустрічало ніч…
На жаль, нічого не змінилось
За ці п’ять років… Тільки спіч

Гаранта звідусюди лине,
Про те, що в нас життя нове.
І по-новому вже країна
В сльозах і бідності живе.

На фронті є щодня убиті,
Поранених вже не злічить.
І як тепер у цьому світі
Ми будемо, вкраїнці, жить?

Чи знов повіримо чужинцям,
Що владу вкрали на крові?
Не будь байдужим, українцю,
Родина й дітки ще живі.

Їм тільки сонця трохи в небі,
Води, земельки і тепла.
І щоби при такій потребі
Країна без війни жила.

Є тільки день, це буде завтра,
Коли у світу на краю
Вкраїнець вибере назавжди
Біду чи доленьку свою!
30.03.19
 

Гіркий ужинок нині у державі,
Де замісився хліб наш на крові
Своїх дітей. Невинні у розправі –
Горбочками лежать в снігах, траві.

На цвинтарях портрети на граніті
І витоптані стежки до могил.
Сльозами материнськими политі
Лежать сини країни з міст і сіл.

І шириться навкруг батьківське горе,
Хоч опадає з вишень білий цвіт.
Весна пройшла через війни простори
Й заполонила сонцем цілий світ.

Та у людських серцях панує морок,
І холод в душах не розтав. А страх –
За день майбутній, що згорить як порох,
За те, щоб не настав держави крах.

Синочків наших рідних і єдиних
Ця влада кида в пекло без жалю.
Сама втече за межі батьківщини,
Щоби вітрил забракло кораблю.

Але ми є! Відродимося знову!
З полови проросте надій зерно,
Утвердиться закон, ожиє слово,
І українець стане за стерно!

Попутний вітерець напне вітрила –
І попливе держава вглиб віків.
Розправлять українці руки–крила
І заживуть в краю своїх батьків.

І
"Імперія – країна тупаків".
Усякий рух зупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів – співи, крики;
запнутий паланкін. Об’єкт палких
бажань уник небажаних взаємин.

В пустій кофейні позаду палат
бродяга-грек й неголений каліка
сидять за доміно. На скатертях
остиглі смужки вуличного світла,
і відголоски привітання мирно
колишуть штори. Грек, програвшись геть,
рахує драхми; переможець просить
проварене яйце і дрібку соли.

В просторій спальні сивий відкупник
оповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Це такий
прелюд у них розкутішим утіхам.

ІІ
Палац

Окаменілі німфа і сатир
задивлені у глибину басейну,
чия гладінь у пелюстках троянд.
Намісник, босий, саморуч, навідлі
кривавить пику тюхтію-царю,
за трьох голубок, вчаділих у тісті
(що під роздачу пирога злетіли,
та плюхнули за мить, було, на стіл).
Зіпсуте свято, декому кар’єра.

Цар горілиць звивається на мокрій
долівці юзом під міцним коліном
Намісника. П'янючий дух троянд
туманить стіни. Челядь невидюще -
витрішкувато ціпне в позах статуй.
Та камінь жодну не відобража.

В невірнім світлі повні угорі,
скорцюблені вкіл димаря від кухні,
заброда-грек з котом в обіймах бачать,
як два раби виносять зі дверей
труп кухаря, загорнений в ряднину,
і плентаються спуском до ріки.
Шурхоче рінь.
Бродяга на причілку
ховає кицин писок під пахву.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
загледівся у дзеркало – в осмуті
незбутній, геть забувши позаяк
намиленою голову клієнта.
"Хлопчина, певно, більше не загляне".
Клієнт при сій оказії дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами; борців
в гімнасіях, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
Звившись зі стіни
і давши коло, величенька муха
сіда на білу вимилену щоку
поснулого, і, борсаючись в піні,
як бідні Ксенофонтові пельтасти
в снігах вірменських, ледве що повзе
між круч, через ущелини, провалля
угору, й, оминувши жерло – рот,
забратись норовить на кінчик носа.

Грек лупає жахливим чорним оком,
і муха, з ляку дзизнувши, злітає.

IV
Посушлива опіслясвятна ніч.
У підворітті стяг, що кінська морда,
губами мне повітря. Лабіринт
порожніх вулиць опромінив місяць:
жахна потвора, видно, міцно спить.

Чимдалі стін двірця, то менше статуй,
калюж. Фасади полиша ліпнина.
У кроків опостінь зловісний звук
так само і беззахисний; повітря
пропахчується рибою: тропа
кінчається.
Та місячна доріжка
струмує далі. Чорна тінь фелуки
її перетинає, ніби кішка,
і розчиняється у млі, як знак,
що далі, далебі, іти не варто.

V
В наліпленій на вуличних щитах
цидулці "Можновладцям", вже відомий,
відомий люду кифаред, в серцях
і гніві, осміліло закликає
прибрати Імператора зі всіх
(передусім – розмінних, мідних) грошей.
Юрба жестикулює. Жвава юнь,
люд у сідинах, зріле чоловіцтво
й обізнані у грамоті гетери
напрочуд одностайно згідні, що
"такого досі не було" – не вельми
одначе, певні, власне, – а чого
"такого":
вчинку мужа чи холуйства.

Поезія, либонь, і поляга
в переступі відсутньої границі.

І неймовірно синій горизонт.
Прибою мірний пошум. Розімлілий,
мов ящірка весною, на сухій
гарячій брилі голий чоловік
гризе поцуплений мигдаль. Подалі
докупи скуті цепом два раби,
у намірі скупатись разом,
навзаєм помагають, сміючись,
знімати лахи.
Нестерпима спека;
і грек сповзає з каменя, білки
віч підкотивши, буцім срібні драхми
з зображенням новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудесна! Будівельник
не вошей поспіль бив сімнадцять літ
на Лемносі. Акустика – напрочуд.

Погідна й днина видалась. Юрбі,
що виповнила чашу стадіону,
затамувавши подих, до смаку
добірна лайка, – нею два бійці
діймають один одного в арені,
щоб, розпалившись, витягти мечі.

Мета двобою зовсім не у вбивстві,
а справедливій і логічній смерті.
Драматургія переходить в спорт.

Акустика чудова. На трибунах
самі мужі. Світило золотить
кудлатих левів в урядовій ложі.
Весь стадіон – одне велике вухо.
"Ти погань!"–"Сам ти погань"–"Гидь і погань!".

Лице Намісника, епічно схоже
із вименем у гнійниках, сміється.

VII
Вежа

Опівдні свіжо.
Невидимий у черевині хмар,
залізний шпиль муніципальній вежі
слугує иншим разом за оруддя
відлову громовиць, маяк та місце
для піднімання прапора держави.
В підмурках облаштована тюрма.

Як кимось обраховано, сукупно –
за фараонів, у добу сатрапів,
у мусульман, в епоху християнства –
сиділо або страчено було
зо шість відсотків люду на теренах.
Затим бо, літ не далі ста тому,
дід нинішнього цезаря затіяв
реформу правосуддя. Скасував
богопротивний звичай кари смертю,
та особливим приписом закону
ті шість відсотків обкарнав до двох,
за ґрати запроторених, звичайно,
довічно вже. Пусте, зумисне скоїв
ти злочин чи завідомо невинний;
закон, по суті, податтю і є.

Тоді бо і побудували Вежу.

Сліпучий блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
стромляючи лице в ілюмінатор,
його усмішку надсилає вниз,
сумлінному в одвідинах собаці.

VIII
Фонтан, який зображує дельфіна
в морській пучині, первісно сухий.
Цілком резонно: кам’яна рибина
у змозі обійтись і без води,
як та – без риби, тесаної з брили.

Який третейський суд – такий вердикт.
І вирокам їх притаманна сухість.

На білім тлі палацових колон
і мармурових сходин гурт засмаглих
вождів в плямистих м’ятих балахонах
чекає яви власного царя,
мов кинутий на скатерку букет –
джерельної води по вінця вази.

Цар появляється. Вожді встають
і потрясають списами. Обійми,
чоломкання, цілунки. Цáрю ледь
ніяково; рятує смага шкіри:
не так і видно набряки синюшні.

Бродяга-грек гукає хлопчака.
"Об чім вони торочать?"–"Хто, оці бо?"
"Еге". – "Йому і дякують". – "За що?"
Хлоп’я роняє з поглядом ясним:
"А за нові закони проти бідних".

ІХ

Звіринець

Решіткою, в якій томився лев
на публіці, в чавуннім варіанті
відтворюється плутаниця джунглів.

Мох. Краплі металічної роси.
Ліана, оповитий нею лотос.

Природа імітується зі тим
говінням і любов’ю, що відомі
хіба людині, котрій не одне,
де виблукатися: хащею, або
в пустелі.

X
Імператор

Атлет-леґіонер в лискучих латах,
пильнуючи за білими дверима,
із-під яких не угава сюрчання,
рахує у вікні у двір жінок.
Йому, що очманів, на цім посту
стовбичачи, вже видається, буцім
не різні кралі мимо унизу
снують постійно, а одна, та сама.

Велика сутозлота буква М,
що прикрашає двері, видається
лиш прописною – з огляду на ту,
огрядну й розпашілу у потузі,
що засідає за дверми над пливом
води і пильна порівно до всіх
дрібниць у масі власних відображень.

Принаймні, анічим швидка вода
не гірш плодючих скульпторів, що царство
її зображеннями геть заполонили.

Прозоре, чисте дзюриво води.
Огрядний, перевернутий Верзувій
не поспішає з виверженням лави.

Достоту – все тепер повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми вузькуватім.

Гребці колотять веслами об берег,
і кам’яниста твердь дере борти.
Ні, не скажу, що безнадійно встряли!
Рух є, ми посуваємось потрохи.
Ми правда пливемо. І нас ніхто
не здоганяє. Прикро те, що мало
нагадує це попередню швидкість!
І як тут не зітхнути за часи,
коли все рухалось доволі гладко.
Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гнітиво чадить
уже у півпітьмі. Тоненький струмінь
сплива під стелю, білизнá чия
у мороці кромішнім перші миті
погодиться на всяку форму світла.
Нехай і кіпоть. За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить стіною
азійська злива. Але глузд – сухий.
Такий сухий, що ледве помине
бліде холодне полум’я обіймів,
займеться сам раніше за папір
пожовклий, або хворостину.

Та стеля цього спалаху не бачить.

Ні попелу, ні кіптю по собі
не лишивши, людина йде з оселі
в сиру пітьму і дибає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
наказує вертатись.
Під дощем,
вона покірно знов іде до кухні,
і, знявши пасок, висипає на
залізний стіл однині зайві драхми.
Тоді виходить.
Птаха не кричить.

ХІІ
Кордон поклавши перетнути, грек
добув місткого лантуха, а потім,
в кварталах біля ринку відловив
котів дванадцятеро(чорних). З цим,
уже кігтистим і нявкучим клунком
вночі дістався в прикордонний ліс.

Засяяв місяць, звісно, як завжди
у липні б мав. Сторожові собаки
в ущелині собі завалували
на всю; коти, і ті заціпли,
нашкрібшись у мішку, і буцім стихли.

І грек промовив тихо:"В добрий час.
Афіно, не облиш мене. Іди
попереду", – а ще додав про себе:
"По цей бік од кордону покладу
шістьох котів. Ані єдиним більше".
Собака не полізе на сосну.
Солдат не переступить забобонів.

Задумка спрацювала. Повня, пси,
лантух з котами, забобони, сосни –
все діяло, як треба. Він піднявся
на перевал. Та вже коли ступив
ногою у чужу йому державу,
його здогнало те, що покидав:
пів-обернувшись, він побачив море.


Воно ледь-ледь виднілось, ген внизу.

Людина, на відміну од тварин,
покинути у змозі те, що любить,
(аби лише різнитись од тварини!)
Та викажуть, мов слина у собак,
походження її тваринне сльози:

"О, Талассо..!"
Та у підступнім світі
маячити не слід на видноті,
на перевалі, у липневу повню
мішенню стаючи. Узявши ношу,
він обережно став спускатись вниз,
вглиб континенту; і ставав назустріч
ялинний гребінь замість горизонту.




----------------

Коли помре останній носоріг,
поскачуть за Пристроми антилопи,
коли народ зрадіє - переміг,
напишуться утішні гороскопи,

розпустять віти - сонечко ж - пеньки,
малеча засміється - мама вдома,
а нині, щоб не бути тут ніким,
гарує на синьйору несвідому.

Це день святковий. Галочку постав,
наївно посміхнись... Ти - голос-шепіт.
Достойників рядочок... менше ста...
Допоки Україна - у халепі?

Не прозвучить акордом - всі не ті...
У кожного своїше на меті.

2019

Питання руба: жити нащо?
Котові все під хвіст піде.
Без мене людям, звісно, краще,
Зі мною - трохи вже не те.

Хіба велика є різниця
Між соль бемоль і фа дієз?
Течуть віршата, як водиця,
А от чи є у тому сенс...

У естетичній насолоді
Розкиснув сонний інтелект.
То, може, існувати годі?
Чи ждеш солодкий хеппі-енд?

Марнота мрій про справедливість,
Черствий реальності глевтяк.
Для всіх людей єдина милість -
Глумлива посмішка буття.

Дійшов до істини осердя,
Знімаю руки із керма...
На грані, між життям і смертю,
Ще тут, за мить - уже нема.

31.03.2019 р.

Цікаві знання,
Слова -зерна, ростуть,
Позитив зійде
31.03.19 9.40

Досвід - золото,
Успіх, щастя, бажання
Творити - простір
31.03.19 9.20

„Народ – носій всієї влади в Україні!“ –
так виглядають з Конституції пости.
Ледь животіють носії ті нині –
бо заморилися ту владу вже нести…

Усі оці нестерпні люди
Несуть закони, іскри, сіті.
Гойдають палі, амплітуди...
Тікай у ліс чи на Гаїті...
Поставлять в коло, під березу,
Зітнуть вітрило, сволок, пальму.
Ну як мені між вас - тверезій -
Постійно тиснути на гальма?

Ховали очі, саквояжі,
Летіли - на табло без дати.
Герої, милиці на сажі...
І холоднеча серед вати...

Усі оці хороші люди
Украли хвилю чи вбивали
За дозу, чин, екстаз, ескудо,
За текст, піар, петельку, сало...

Усі оці - сердечні, тихі -
Несли каміння, щастя, лихо...
На тлі печер і хмарочосів -
Чорняві, білі, рудокосі...
Усі великі та зугарні
Шукали Нарнію намарно.

Меткі, підвітряні та горді
Пройшли цмоковини, фіорди...
Гортали Біблію, талмуди,
Здирали шкіру, наст, облуди,
Пінгвінів гріли, сніг смоктали,
Перетікали в Стікс, аннали...
Ставали врешті міддю, мохом.

О, Боже милий...
О епохо...

2014

Задрімало плесо дніпрове,
Ми із нічкою тут – самі.
І неон мерехтить ізнову
Заспокійливо, мов камін.

А надворі – тепло, весняно,
Чеше ніч золоту косу.
Пам`ятаєш, ми вдвох, кохана,
Задивлялись на цю красу?!

Задивлялися, милувались…
Аж тепліла навкруг зима!
Чом так щастя кохання мало?
Чом же поруч тебе – нема?

Лиш у тьмі величній іскриться
Темно-синій велюр небес.
Пестить він красу світлолицю,
Ніби я у ту ніч – тебе!

30 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Щонеділі, в неугавнім храмі,
Між чужими й рідними людьми, –
Не вмивайся марно до безтями,
Зродженими розпачем, слізьми.
Не шкодуй за тим, що мало бути
І про що забулася ціна,
Після чаші любощів отрути,
Випитої мною аж до дна.
Скільки раз ти споювала хлопців
Дивними настоями із трав,
Щоб хоча один із донкіхотства
Без вагань бідачку покохав?
Не молися, мріями зогріта,
До вологи родива в очах,
Адже я, нестриманий, як вітер,
Безупинно шастаю в полях.
І, здається, вже чимало стебел
З вдячністю вклоняється мені,
Та щораз нагадує про тебе, –
Добру й незамінну в кращі дні...
31.03.19

Охляв поет. Спадають мешти.
Радикуліт скрутив фігуру.
Поет списався вже до решти –
Пора його в макулатуру.

Вітражний сум готичного вікна.
Хоч сонце в нього променями б'ється –
Та намертво свинцем спаялись скельця.
В будинку Майстер, з ним навік – вона.

Вона – йому обіцяна весна.
Весна, що не розбруниться у літо,
Квітуча назавжди але безплідна,
Не муза, не дружина. А чи гідна?!
Весна страсна, відьомська, навісна.

Там вічний дім. І спокій-некромант
У саван сну підзахисних закутав.
Любов – вино, її ж любов – цикута,
А це буття – омана із оман.

Чи бути, чи писати той роман?
Чи безіменний мучився як Гамлет?!
Із рани, беручи собі атрамент,
Майстри кропили гемонський пергамент.
Що їм дали Булгаков, Гете, Манн…

Готичний сум вітражного вікна.
І спокій, що лиш спокоєм здається
Зате вона із ним, у нього в серці,
Стирчить пером, що Wоланд увігнав.

Ось і тиша... Можна одпочити
і язик тримати на замку,
як і хто наповнює корито
локшинами челяді й совку.

Нумо заглядати у майбутнє,
хто ми є та ідемо куди.
Поки ум та логіка відсутні, –
гиля-гиля, гуси, до води.

Ми – адами, каїни і хами
видумали Єву із ребра,
ходимо молитися у храми
і не помічаємо тавра.

Ще й і Музу хоче мати кожне,
та небесне плутає й земне.
Авгури оспівують порожнє,
клірики малюють потайне.

Коміки й сатирики чатують
на усе, що лізе в небеса.
Застує поезії краса...
Зі святими грішні одесную
і нічого всує не існує,
ну, хіба що, пекло і яса.

03/19

...балерина зламала ногу.
Із автівок летять (овва!!!)
папараці меткі - спрожогу...
Окрик "годі!" з-під рукава.

Та ніхто не почує... Сльози
притамує в кареті... душ...
Ще учора - софіт... мімози,
нині в гіпсі... не йди... не руш.

А отой, що шептав "ти краща...",
розціловував-гонобив,
натрамбує верейку, ящик...
Учорашні коханці - жлоби.

Все відомо...
Пройшла шпагатом,
зневірялась - та ліпші па.
Ти намріяла так багато!
Розпросторилася тропа.

2019

Єднаймося, українці,
Єднаймося, любі.
Нехай ворог-супоставець
Приведе до згуби
Лишень тільки самий себе,
А не нас із Вами,
Хай виводить своє військо
До псячої мами
Із ланів священних наших,
Із нашого дому...
Єднаймося, українці!
Від Сяну до Дону.

08.01.2015.

1

А Підлість буває красивою.
Шляхетно бере попід руку,
Чайок заварює – з липою,
Показує маски, перуки,
Шепоче: “Судилися козирі”…
Для “виграшів” торбу пошиє.
Ти віриш.
Веде...
Камінь. Озеро.
Підставиш наївненько шию?

2

А ти забувай Наївність,
Як ляльку – на парковій лаві!
І їй там любі шпаківні –
Твоїй вирлоокій Клаві,
І в дар ти одержиш Зосю –
В картатому платтячку Диво.
Я Підлості гладила коси!
Вона підвела – до обриву.
...........

2012
"Птахокардія", стор 159

Сьогодні востаннє водитиму на екскурсію до пекла графоманів. Мій контракт закінчується, наймачі вдоволені, на рахунку в Приватбанку вже лежить немала сума, якої вистачить аби видати з десяток брошурок любовної лірики. За домовленістю з володарями геєни я не тільки показую страхіття, але й розказую за що саме того чи іншого грішника розпинають на дибі, вливають сірку до рота, полощуть кропивою зад або перекручують пальці на м’ясорубці.
Як і завжди, з неба звично опускається швидкісний ліфт з якого виходить черговий гурток недооцінених геніїв.
- Доброго дня, шановні колеги! - вітаюся з прибульцями. – Нині ви матимете змогу на власні очі побачити життя та нехитрий побут цього святого місця. Без вас тут було би зовсім нудно, а так завдяки пишучій братії процвітають ремесла , за останні триста років устократ зросло виробництво батогів, гаків та стамесок для здирання шкіри, чавунів-скороварок, диб, шестеперів, гізарм, іспанських черевиків та решти технічних цікавинок, які винайшов могутній людський розум.
Свого часу Папа Римський Павло ІІІ для боротьби з протестантизмом заснував інквізицію. Аби укази щодо інквізиції виконувалися, був створений єдиний для усіх католиків орган – Конгрегація священної канцелярії. Вона узаконювала будь-які методи боротьби з єретиками, зокрема й катування. Всі новинки, які з’являлися в арсеналі цієї поважної інституції одразу бралися на озброєннями майстрами пекельних справ. Церква мала поважний статус особливого клієнта, стратегічного партнера так би мовити, оскільки кількість грішних душ, які вона постачала до тартару, була колосальною. На цьому заробляли усі – і земні володарі, і владики пекла.
Тепер з цим стало трохи сутужно, інквізиція канула в Лету, тож чи не єдиними єретиками вважаються плодовиті поети і письменники, оскільки гординя – найбільший серед усіх гріхів – вражає саме цю частину людської спільноти.
Але час не стоїть на місці,- і на той світ прийшла епоха гуманізму. Тож у превентивних цілях найбільш запеклих писунів відправляють на примусову екскурсію до пекла аби наочно показати, які на них чигають муки, якщо вони будуть продовжувати шкряботіти пером.
- Погляньте праворуч, - продовжую свою оповідь,- перед вами молодий затятий графоман, який щодня писав сонети про нещасливу любов і публікував їх в соціальних мережах. Своїми гнітючими віршами він довів до самогубства трьох непорочних дівиць, а потім і сам наклав на себе руки, за що був засуджений до розпилювання навпіл.
Грішника підвісили догори ногами, щоб кров не переставала постачати кисень до голови, а тим часом двоє чортяк повільно розпилювали його дворучною кривозубою пилкою до діафрагми.
- Це майстри вищого класу, все буде зроблено добротно, не так як ви пишете вірші. Бачте як грішник репетує та корчиться? До ранку все зростеться, тож наступного дня цю процедуру повторять. Метод запатентовано Святою інквізицією ще в далекому 1569 році.
- Ах! – зойкнула поетеса Аглая Саловсмак - і без пам’яті беркицьнулася на купу сірки під ногами.
Я дістав з медбокса пляшечку з нашатирем, відкоркував та хлюпнув непритомній дівулі кілька крапель прямо в ніздрі.
- Апчхи! – прогуркотіло тартаром і надчутлива майстриня слова оговталася.
- А ось тут відбувають покарання найбільш затяті пейзажисти, чиї творіння відбивають у людей охоту працювати. Метод теж з арсеналу Святої інквізиції - старий, перевірений часом, дуже дієвий. Називається – колесування.
Спочатку грішникові ламають всі великі кістки, потім прив'язують до колеса та кладуть горілиць, аби той дивився на небо, і вмирав від шоку і зневоднення.
- Ох! – вигукнув лисуватий парубок і посунувся під ноги колегам.
Пляшечку з нашатирем до кінця екскурсії я вже не ховав, тож механічним рухом хлюпаю в носа парубкові смердючої рідини аби той хутко опритомнів.
- А ось цей інструмент покарання називається «залізна діва».
Віршомаза впихують до порожнього саркофага у формі жіночої фігури. Усередині нього розміщені численні леза та гострі шипи, розташовані таким чином, щоб не зачепити життєво важливі органи , тому грішник вмирає дуже довго та болісно. На ранок пацієнт знову оживає і ця процедура повторюється знову і знову, цілу вічність, допоки не очиститься карма для наступної реінкарнації. Повірте – після такої процедури у наступному житті людина буде темною, неписьменною але щасливою.
Цього разу ноги підкосилися одразу у п”ятьох екскурсантів, тож довелося трохи затриматися аби обхлюпати всіх, хто аж занадто вразливий. Дівки на виданні, а не поети, чесне слово!
- Ну, а про отаке покарання ви усі, мабуть, чули, нічого особливого,- кажу я і підвожу до місця, де чоловікові вливають до рота розпечене олово.
- Оцей грішник дуже любив декламувати власні оди на поважних зібраннях колег, писав під нетлінками інших авторів у соцмережах не приємні відгуки, а власні творіння. А на додачу – підбурював інших поетів проти сатириків та критиків. А це вже святотатство. Ви згодні? – питаю у слухачів.
Побілілі ві жаху обличчя сновид мовчки кивають головами.
- Ну й добре, якщо згодні, отже ми з вами в цьому питанні дійшли консенсусу, - відповідаю я і веду отару далі.
- А ось тут моє улюблене,- кажу отетерілим відвідувачам і вказую поблажливим поглядом на стандартну екзекуцію: перекручування прудких пальців митців через м’ясорубку.
- Признаюся чесно – майже половина вашої братії потрапляє саме сюди. Бо одночасно з віршами ваші колеги пишуть і намови, і кляузи, і образливі коментарі.
- А-а-а-а-а! – проревів мученик, коли залізний шнек заатріщав його пальцями.
Половина екскурсантів закрила вуха руками і дременула хто куди. От не люблю я такого. Тепер доведеться витратити час аби відшукати цих капосників . А тут місце підвищеного травматизму, чортяки можуть не розібратися і вкинути невинного в котел з гарячою смолою чи підняти на дибу - і таке траплялося. Хоча, як правило, залякані відвідувачі зариваються з головою в шлак чи ховаються в купах хмизу, який іде на розпалювання. А я людина солідна, мені не личить бігати пеклом, тому прошу вас: якщо і ви потрапите на таку екскурсію – не біжіть від екскурсовода, поважайте людську працю. Якщо стане зле – просто лягайте біля його ніг, а коли очуняєте - вставайте і тихо трюхикайте за ним слід у слід. Домовилися?
День добігав кінця, людське сало звично шкварчало на вертелах, закіптюжене небо краяла бордова заграва. Екскурсія закінчилася, гурт літераторів звично піднімається ліфтом на вулицю Банкову, прямо в Спілку письменників України. Нічого страшного сьогодні не трапилося: дванадцять серцевих нападів – і все. Отже, роботу виконано якісно.
- Може, підпишеш контракт ще на рік? – благає мене чортяка з ірокезом на голові та металічними цепами на грудях.
- Ні, друже. Хочу трохи пописати, настала пора мемуарів. Можливо, колись у майбутньому…
Тисну засмученому чортяці простягнуту ратицю і теж іду до підйомника. Там – на іншому кінці цього світу мене чекає улюблена жінка. Ох, як же вона мене чекає! Рік у відрядженні в потойбіччі, друзі – це вам не хухри-мухри. До того ж рік тут зараховується в трудовий стаж як три.
Не знаю як ви, шановні, а я трохи скучатиму за оцими криками грішників, які щиро каються в содіяному. Можливо, прийде той час, коли на світі кожен, хто бере ручку в руки чи сідає за клавіатуру триста разів подумає, перш ніж напише першу літеру. Ну, все, мені пора. Адью.

30.03.2019р

На цьому сайті я з 2009 року. Ні клонів, ні нікеймів я не заводила. Редакція майстерень бачить, з якої адреси відправляються тексти.
Вгамуйте О. Сушка. Піарити цього автора не маю потреби і бажаня, заблокувала і запропонувала вкотре нейтралітет. Як кажуть, феншуй із ним))). Посміхаюся.
Учора я прилюдно написала "Революція гідності на ПМ - чи бути їй?" http://maysterni.com/publication.php?id=138394
Попрощалася прилюдно з Сушком - за його неповажливу поведінку, використання імені у прозі та не бажання дотримуватися засад взаємоповаги чи нейтралітету.
Ви замінили згадку мого імені на "Ніч еротичної поезії". Дякую.
Не знаю, хто Оксана Батицька, її сторінка без наповнення, вона почала критикувати прозу і вірші вищеназваного автора назвала "вульгарними". Там дискусія між ними.
1 квітня сторінка Оксани стала безіменною.
УВАГА
Не чула про таку авторку, потреби у "нацьковуванні" не маю.
Якщо автор непомильно упевнений у власній майстерності, цікавості, то думка неупереджена не сприймається ним, у всіх "глупство", хто не сміється з його швидкого письма і не хвалить. Він не розуміє, що сміх, насміх це різні емоції.
На сайті, можливо, активізуються клони, хтось намагатиметься писати "під мене" чи іншого автора ПМ і критикуватиме Сушка.
Я не докладаю до цього зусиль. Мені нецікаві такі бої - підкилимні вовтузіння.
Про мене писали, як про гранично чесну поетку.
Може бути, що сам Сушко завів клона, сам себе коментує і сам критикує позірно, щоб роздмухати драчку. Дехто уміє маніпулювати на свою користь, таким не гребує. Самооцінювання не раз було. Тепер таким способом привернути увагу до себе хоче - таке теж може мати місце. Якщо ніхто не читатиме, не наснажуватиме, то Сушкові нудно. Коментарів немає. Оксана прийшла, хоч якась увага до текстів. Створиться штучна цікавість.
Майя Залізняк напише, що Сушко її турбує...теж піар, бо ж відома поетка звернула увагу.

..."сама творчість авторів для Вас нецікава апріорі, окрім своєї, звісно". На закид цей (шпичак на мою адресу) відповім прозоро.
А що може зацікавити кутюрьє? Висока мода. Не підштаники чи робоча амуніція гвалтівника вишуканих смаків.

Не можу безкінечно уговкувати автора. Негативну думку щодо мене автор Сушко створює вже давно.
Адміністрації це байдуже.
Запитувала: чий клон Оксана.
Мовчання.
Тепер то безіменна сторінка.

Прошу захисту Редакції майстерень. Напишіть, чия айпіадреса, звідки йде коментування "Оксана Батицька" - чи не від самого "пригнобленого" автора?
Якщо він сам це робить, вивчаючи Макіавеллі, варто задля мого захисту, написати. Допоки я відбиватимуся від надмірної уваги вчорашнього палкого поціновувача?

коментарі тут
http://maysterni.com/publication.php?id=138396&comment_id=627346897#627346897

Г. С...
Я вчора навіть думати не міг,
Що зупинюся в роздумах раптово
На роздоріжжі тільки двох доріг –
Осінньої й весняної любові.
Вглядаюся в них пильно недарма,
Адже не шлях, а долю вибираю,
Хоч ще тепла весняного нема,
А про осіннє марно забуваю.
Розчарування й згадки на одній,
І таїна з надіями на іншій, –
Єднаються в свідомості моїй,
Але ніяк не миряться у віршах.
У плетиві надії і жалю
Ні “здрастуй”, ні “прощай” не промовляю, –
Любов’ю знепокоєний стою –
Вперед не йду й назад не повертаю.
А дні біжать, як тіні по стіні,
І невблаганно змінюють пейзажі, –
Якій із двох довіритись мені,
Мабуть, ніхто, крім серця, не підкаже?..
30.03.19

Що це в лісі тук та тук?
Це хто дзьобом довбе сук?
Що шукає під корою?
Черв'ячка, що є їдою.
Так дерева він лікує,
Стуку раді всі, хто чує.
Знаю, дітки птаха взнають,
Л-е-т-я-д птаха називають.
Підказку дам без турбот,
Л-е-т-я-д читайте на оборот.

1

Якщо схиляє до найнижчих
вчорашній друг у негліже,
винось на люд чесноту-блищик.
Нехай деінде хам ірже.

Не дай замазати сукенки,
стягти корону з пелюсток.
Так, нецікаві одноденки...
А ти ішла - вгинавсь місток.

...ату її! пихата паня!..
Неслави палевий туман.
Жабун вихлюпує ковбаню,
за мною крутить хараман...

- Вона така, що здерти б лУску,
бо я вже драв і не одну...

Нахабам не давати спуску -
собі нарощувать ціну.

2

Метаморфози...
Моськи, лиски...
Край дебаркадера - човни.
До сховку мудрощів так близько.
Науку-відсіч осягни.

2019

1

Дружба - листя жухле.
Чим гребти у даль?
Мріялася літня тепла пастораль.
На пеньочках охи, мавки - на танцпол...
У ворота власні гноми - сьомий гол.

Вибори - без вибору, не беру газет.
Ні, я не байдужий латаний поет.
Пишні марципани мери роздають.
Ген Григорій Савич просвітляє путь.

Не стягли ще Зигіна, стела над вогнем.
- Сполом, з перекуром, брухт дідівський гнем... -
патріоти стогнуть. Бідні лементять.
Лихослів' я, гамір...
Ще б рядочків 5...
Та не хочу більше тут писати.
Сніг...
Песики-безхатьки ластяться до ніг.

2

Пахне солодкаво, пряно майоран.
Циркулем модерним зміряно екран.
Звеселяє птаство, сиплеться пшоно.
П'ятниця... шипшинно-м'ятне кімоно.

2019

Називаючи автора "шановним", скажіть: чи шануються на сайті інші? Відомі, знані, з доробком, який має розголос, регалії...
Зокрема, я, Л.Бенедишин, Я. Чорногуз?
Де захист гідності, де правила належного спілкування? нахабам - повна свобода паскудства.
Наводжу коментарі щодо вживання мого імені у прозі О.Сушка "Любов і поезія"
Вікторії Торон та Любові Бенедишин.

Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2019-03-27 14:17:15 ]

Перепрошую, тільки ось повернувся з астральних мандрів і намагаюся отямитися в нашій реальності. )
І найперше, що мені спало вервицею земних думок, що будь-яка згадка про того чи того автора викликає зацікавлення до такої особистості в ширших колах читачів. Тобто, в разі, якщо немає явного використання згаданого автора в зневажливому контексті, без явної образи, то я, особисто, напевно не надто би й протестував.
Але більшість знаних авторів, звичайно, ставляться до таких згадувань більш прискіпливо і більш традиційно. В результаті невеличка війна знову ж таки привертає увагу мирян. Що теж, ніби, реклама.
Звичайно, хотілося б найвищої можливої художньої цінності від творів шановного Олександра Сушка, принаймні, коли йдеться про згадування інших авторів. Бо ж читачів таки найкраще не розважати, а найглибше поважати? )
Таке ось сакраментальне питання - чи має автор поважати своїх-несвоїх читачів? )

Вікторія Торон (Л.П./М.К.) [ 2019-03-29 02:29:02 ] УВАГА!

Люди взагалі (а автори – особливо) чутливі до того, в якому контексті прилюдно вживається їхнє ім’я. Я в даному випадку – стороння особа, але мене одразу вразило те, в якому «зневажливому контексті» (за виразом РМ) вжиті імена цих авторів. Писати про те, що чиїсь книги стоять у тебе «у дальному кутку курятника, за старими ночвами під побитим міллю бабусиним рядном, яка померла років сорок тому» (невірна побудова речення! – В.Т.) і з них треба «здмухувати пилюгу» і «витирати засохлі курячі цятки з обкладинок» -- це не реклама. Навпаки, це означає -- ославити, зганьбити автора, під виглядом гумору створити пасквіль. Коли книги, навіть гіпотетично -- занедбані, закаляні у курячий послід, це ніколи не буває смішно, особливо для авторів, прізвища яких згадуються. Кожна книга – це чиясь творчість, частина життя. Навіть якщо в реальності так трапляється, що книги опиняються на смітнику, це завжди сумно, а пан Сушко ще й наводить імена живих діючих авторів цих книг. Не хочу говорити про інші місця, де пафосна похвала одному з авторів також є завуальованою насмішкою, Сушко буде це всіляко заперечувати і прикидатися «невинною овечкою». Як би не було, але якщо вже хтось із згаданих авторів висловив свою незгоду із такою «рекламою», то немає сумнівів, що з цим треба рахуватись і видалити згадку його (її) імені, а не нахабно заявляти: «Робив і буду так робити, і нічого ви зі мною не вдієте!».
Сумний парадокс у тому, що література (особливо поезія) у наш час взагалі мало кому потрібна. Публіці досить жменьки «розкручених» імен, більше вона й не хоче. Усе, що ми маємо – це таку-сяку увагу до своїх творів з боку решти поетичної братії, тобто таких самих, як ми. Той, хто спричиняє скандали на сайті, возвеличується у власних очах, але це «дута» слава, тому що реальний адресат цього всього – читач – трохи потішиться, посміється, стисне плечима і піде займатись своїми справами. Слава Богу, у наш час розваг вистачає, значно цікавіших, ніж ці. Натомість хтось з авторів залишається невинно- обпльованим, а інший – невиправним торжествуючим хамом.



Світлана Майя Залізняк (М.К./М.К.) [ 2019-03-29 08:58:01 ]

Вважаю, що після такого роз'яснення Редакція Майстерень або видалить усі тексти Сушка, де паплюження імені мого, або навіть заблокує автора на певний час.

Мені довелося брати книги чудового поета полтавського Тараса Нікітіна "Крик чибіса", бо не було де їх зберігати і книги роздавалися...
насолода від справжньої поезії автора, який замолоду був російськомовним, опанував українську досконало, писав прекрасно. Працював директором видавництва "Криниця", я початківцем відкрила для себе цю особистість.
І маємо на сайті паяца Сушка, якого я наче "підрощувала", він мене несказанно шанував, тепер він курсує між сторінками, бруднить-знеславлює, який ні в яке порівняння з нині покійним Тарасом.
Моя "Птахокардія" закаляна отут на поетичному сайті у прозі автора, обов'язок адміну наводити лад.
Чи знає шановний адмін, що рецензія на мою книгу є у збірнику "Золотисті клейноди" (Львів, "Сполом"), у оточенні статей про класиків та кількох сучасних письменників?

Привертати увагу до сайту потрібно (бачимо анабіз, неоціненість нових авторів, відсутність редакторів, що допоможуть новачкам і тим, хто потребує редакторсього втручання), але не мовчазним схваленням драчок, словесних баталій.
Клони обливають брудом - бо так зручно - не показувати лиця.
А сучасні письменники не мають захисту від нахаб.
Цих стрічок коментарів не було б, якби вчасно втрутився адмін і поставив нахабу в куток сайту. Яку художню цінність мають щоденні пасквілі такого автора? Енергетичний вампіризм і лише.
Дякую Вікторії за небайдужіть і мудрість.

Любов Бенедишин (М.К./М.К.) [ 2019-03-21 12:44:47 ]

Ну і що це таке???
Треба звертатись до Адміна, щоб прибрав це неподобство.
Це не проза, це відверта неповага до авторів, упом'янутих у цьому з дозволу сказати тексті. Це і само-неповага, і втрата поваги до Вас авторів Майстерень.
Краще приберіть це самі, знищіть, і не ганьбіться, Олександре.
Те, що Ви зробили - огидно.
..............
така її думка, щодо згадки мого імені у прозі автора ПМ.

Чи бачила РМ те, як клон чи нікейм Ереміт називав Любов Бенедишин "пацючихою" і знана поетеса зачиняла двері сайту?
Повертаючись на сторінки ПМ, ми сподівалися, що шановний адмін таки наведе лад на цікавому поетичному ресурсі.

Революція гідності на сайті мусить відбутися.

Подовшали уже деньки весняні,
Зробилась меншою також чаклунка-ніч.
І на залитій сонечком галяві
Зустрілась я з прекрасним віч-на-віч.

Світло-зеленим ніжним первоцвітом,
Мов килимом устелена земля,
Рожевий ряст вітається зі світом
Та спів пташок серденько звеселя.

Берізоньки-сестрички білокорі
Сережки начепили для краси
І напувають соком перехожих
Та явір також в гості запросив.

Видзвонює джерельце під вербою,
Якій вітрець розчвсує косу.
Я, переповнена всняною красою
Додому гарний настрій принесу.

2018 р.

Невщухаючий дощ затуманює шибку
Пеленою густою безликих краплин, –
І нікого мені за віконням не видко,
І нічого не чути, крім скрипу вільшин.
Поховала світи затяжна заволока,
Затопила простори жадлива вода, –
І схлюпнувся в душі полохливий неспокій,
І шубовснула поруч із серцем біда.
Протинає, мов гострою голкою, здогад
І проймає скорботою й болем мене, –
Не вдається ніяк помиритися з богом,
А тому і пишу, зазвичай, про сумне…
29.03.19

що в мене нового? лиш зміна сезонів
плюсуються цифри лягають на скроні
весна кажуть скоро вже – після циклонів
багато читаю ще більше мовчу
або споглядаю дерева поснулі
чи рими годую немов гулі-гулі
а дні пролітають мов птиці мов кулі
несу проти вітру себе мов свічу

весна гряне громом на голі дерева
в тумані примариться маревом-мревом
і хтось журавлів рахуватиме ревно
а я знов у жмені тримаю синиць
у вірші беру кожну блискітку наче
сорока що тягне в гніздо все що бачить
це будуть ледь видимі знаки, чита́чу
для тих що живе як і я горілиць

я дякую, ве́сно, за твій подарунок
топтати свій ряст і заврунені руна
вслухатися в гуркіт небесних перунів
на березі ще напівсонного Псла
береза заплаче і солодко й жалко
і знову усе наче вперше і змалку
і човен просмолює ревно рибалка
йому вже вчувається плюскіт весла

28.03.2019

Слова слова криві горбаті
густіють… Боже омини
твою мою - і всі - "у матір"…
аж до до до оскомини
Так щільно щільно в вуха в очі
крізь шкіру в кров до спасу о
у дні короткі в довгі ночі
все басом басом басом по…
Хто відповість за що ця кара
і де ж той спокій з поміж слів?
я ж не Сосуд і я не Тара
а ні на йоту ні на пів…
… 26.03.2019.

Рідна далеч забулась моя,
Голуба спалахнула пожежа.
Не скандалю уперше вже я,
Заспівав про кохання уперше.

Був увесь – мов занедбаний сад,
І пиячив, гуляв цілі ночі.
Цих позбутися хочу я вад,
І літа марно тратить не хочу.

Я б тобою лише милувавсь,
Пив очей злото-кару згубу.
Щоб забулись обрАзи слова,
Й не пішла ти із іншим, люба!

Ніжні - стан, хода зазвичай.
Вередо, чи могла б ти збагнути,
Як уміє любити гультяй,
Як покірним уміє бути.

Про шинки я б забув навіки,
Не плодив би і віршів стоси.
Тільки б тонко торкатись руки
І волосся кольором в осінь.

Тінь ішла б за тобою моя
Чи у рідну чи в іншу далеч.
Заспівав про любов вперше я,
Одрікаюся вперше скандалить.

27-28 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

оригінал:

Заметался пожар голубой,
Позабылись родимые дали.
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Был я весь - как запущенный сад,
Был на женщин и зелие падкий.
Разонравилось пить и плясать
И терять свою жизнь без оглядки.

Мне бы только смотреть на тебя,
Видеть глаз злато-карий омут,
И чтоб, прошлое не любя,
Ты уйти не смогла к другому.

Поступь нежная, легкий стан,
Если б знала ты сердцем упорным,
Как умеет любить хулиган,
Как умеет он быть покорным.

Я б навеки забыл кабаки
И стихи бы писать забросил.
Только б тонко касаться руки
И волос твоих цветом в осень.

Я б навеки пошел за тобой
Хоть в свои, хоть в чужие дали...
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

1923

Негода, саме час писати вірші,
Весна, а сніг стіною - ти прикинь!
Під ковдрою у милої тепліше,
Приваблюють опуклості м"які.

Нага краса підморгує грайливо
І свариться ласкаво "Ай-яй-яй!.
Виорювать лечу родючу ниву
Аби зійшов чудовий урожай.

Втомилися Ерато і Евтерпа,
Хай сплять. Тепер дружині я слуга.
Хандрою світ завіяло до неба
Та ми не знаєм, що таке нудьга.

Ревуть шторми, жаги вирує повінь,
Закручує чуттєвості борвій.
Фонтан життя - енергія любові,
Його немає - ти вже неживий.

28.03.2019р.

І
Ночі темної, ранку Божого
силуетами у вікні,
що було мені любо-дорого,
увижається уві сні.

Поза обрії – біло-зелено.
Буде ранньою ця весна,
та не нашою... ще не велено,
щоб явилася і вона.

Все лишається у минулому...
У майбутньому – це нова
та омріяна... не забули ми,
поки віримо, що жива.

Набирається диво-силою...
Розвивається. Молода.
І любуюсь я тою милою
як іконою у свята.

Ой не раз було сповідався я
у любові їй на віки,
та не велено сподіватися,
любій братії завдяки.

ІІ
Неділимою і єдиною
побажаємо бути їй.
Іменуємо Україною,
що крокує у світ новий.
.....................................
Я і вірую, і не вірую, –
Ти обрав Її, Боже мій?


03/19

Свинарчуків ганяють по країні,
Усіх, що обкрадали вояків.
І возять бидло зрадницьке, щоб ними
Заповнити Тернопіль, Рівне, Львів.

Наїхало гарантове нашестя,
У древнє місто, добре і святе.
Чи буде потім вже його пришестя,
Чи люд його на виборах змете?

І вже нацкорпус захища державу,
Який з боями фронт увесь пройшов.
І не дає зганьбити нашу славу
Всім носіям чужинських підошов.

Сини стоять гуртом, не поодинці,
І тісно так, що до плеча плече.
Ми вистоїмо, друзі, українці
До перемоги! Ворог утече

Удалину, за всі наші кордони
Ми виметемо те чуже сміття!
І підуть з ним всі біди й заборони
Й відновиться в країні цій життя!

28.03.19

Найвродливіша хмаринка
Дуже хутко, без зупинки
Здоганяла літачок.

Він помітив, усміхнувся,
І крилом її торкнувся -
Похилився на бочок.

Фарами мигнув хмаринці:
Гарна ти в білій косинці!

Чиєсь кохання десь розквітло
В промінні ранньої весни.
Чомусь чуже не тішить світло –
Лиш іноді щасливі сни…

2019

Добірні зерна - денний атрибут
Етюд Шопена свідок того
Так благодійно і надійно тут -
Тобі… і дякувати Богу!!!
28.03.2019.

Ніколи жоден президент
Не дасть дарма тобі презент.
І хочеш вір, а хоч не вір –
Не безкоштовний жоден сир.

То ж обирай, не обирай –
Не матимеш одразу рай,
Але і жити на землі
Не варто в бруді та імлі.

Гоноровитість неприємна риса. Це мені ще з дитинства пояснила нянечка в дитячому садку. Більш грубимими словами. Нам в дистсадку виделок не давали. Лише алюмінієві ложки. Чи то не бажали мити, чи боялися, що ми повиколюємо один одному очі.

Не знаю напевно. А макарони дали одного разу. Спробуй макарони їсти ложкою. Це дуже незручно. Та діти їли пальцями, деякі просто ротом із миски. Я несміливо пролепетала, що ми вдома макарони їмо виделками. Отут няня мене і поставила на місце. Назвала великою цяцею. Ще був випадок, коли мене на вулиці нетверезий громадянин упізнав і в честь нашої стрічі хотів пригостити вином. Він його цмулив із пляшки, там було чимало слини громадянина. Я ввічливо відмовилася. Він мене теж назвав спесивою. І ще по-різному. Та особливо його гонорство дратувало, звісно. Або ще в наповненому людьми ліфті незнайома пані вирішила обговорити адюльтер чоловіка. Може, справа у статевій несумісності? Тому що відбувається те і те...

Я ввічливо попрохала не обговорювати інтимні питання в ліфті і взагалі не обговорювати з незнайомцями. Я не сексопатолог, даруйте. І теж дама вимістила на мені власні статеві проблеми і проблеми свого чоловіка. Назвала пихатою і не лише.

Коли лізуть обійматися абсолютно незнайомі особи, коли дають брудні столові прибори, примовляючи: "Ти диви, яка гонорова. Та а я просто цією ложкою суп перемішала. Вона не брудна. Я її облизала!", коли ляскають по плечу чи примушують до спілкування - і коли ти просиш відійти чи дати чисту виделку, обов'язково у пихатості звинуватять.

Ввічливість, виховання, брезгливість цим людям невідомі. Вони все це називають пихатістю.

Це вони неправильно нарікають. Просто коли стоїш накарячки і ротом хлебчеш із корита, всі прямоходячі здаються якимись вельбучними. Якимись гордовитими цяцями.

Невже так важко вивалятися в лайні та похрюкати разом?

Важко. От важко. З дитинства було важко, аж неможливо. Нині вже пізно себе переробити.

І де ж ти був раніше,
коли писала вірші
про ніжность і любов?
Плету думки полинні,
спокутую провини
під шепіт молитов.

Життя відтяло крила,
хоч я не ворожила
і долю не кляла.
На все шляхи Господні,
пригублюєш з безодні,
напийся з джерела.

Весна буяє щедро,
хоч я давно не Герда,
ти не бездушний Кай.
Тумани у люстерку,
зозуленьку із серця
на волю відпускай.

На оксамиті неба
зорітиму для тебе -
немає кращих веж.
Зустрінеш королеву,
а сакуру рожеву
у коси не  вплетеш.

Хто не обпікався полум'ям зеленим?
- ти най... най... найліпша... -
змій туливсь до мене.
- Ми з тобою - сила... о пресвітла Майє...
У зчорнілій пащі шмат листка тримає,
оксамитні мешти висміяні вдруге.
Фазиси охаяння, зимної наруги.

Яблуко червиве, таця зіржавіла.
Я ж така наївна - теплоти хотіла.

Змія на колечко виміняю радо.
Зголосіться! Може, звеселюсь до граду...

2019

Мрій обіцянкам замало,
Досить – пліток та огуди.
Все, що могло, з нами сталось.
Більше нічого не буде.

03.2019

Що за голосок в Іванка!..
Тільки-но з’явивсь на ганку,
Простягнув руки до сонця,
Як до кожного віконця
Прикипіли безштаньки,
І дівчата, й парубки.
Відгукнулися здалека
Льотом стомлені лелеки.
А лошата і телята
По дворах давай гасати.
Пробують на міцність роги
Козенята тонконогі.
Півень із гори компосту
Курочок скликає в гості.
Гуси жалібно гелгочуть –
На ставок рушати хочуть.
Потягнувсь ліниво кіт,
Ласо позира на пліт.
Там, де птаство спозаранку
Додає снаги Іванку.
А земля довкруж парує.
Комашня свій шлях торує.
І старі уже потроху
Забувають свої «охи»,
Повиходили із хат,
Щоб вкотре весну вітать.

Переклала текст, надісланий мені приватно.

А.В.Кир'янова: Зрадить чи залишить нас саме та людина, котра з порогу, відразу починає виказувати свій полум'яний захват нами. Вона заливає нас хвальбою, співає дифірамби. Вона різними способами виказує свій захват. А згодом, через деякий час, остигає до нас без будь-яких на те причин. Ні, причини особа знаходить, звичайно. Але охолодження для нас завжди несподіванка. А за ним настає відступництво чи навіть зрада. Людина лишає нас. Іноді приєднується до ворогів. А як же вона вихваляла нас, якою щедрою була на прояви любові та дружби!
Є три причини для такої поведінки.
Перша проста: захват був лицемірним, брехливим. Людині просто щось було потрібно від нас отримати. Зігрітися у промінні слави, скористатися нашими можливостями, гроші взяти чи дармову послугу. От вона і засипала нас похвальбою, щоб отримати бажане чи втертися в довіру.
Лестощі діють на підсвідомість, за допомогою лесток можна багато чого досягти. От людина і лестила з усіх сил. А самі ми їй не були потрібними. І потім вона вирішить позбутися нас, щоб не згадувати про зобов'язання. І помститися за змушений нами захват, за власне лицемірство.
І друга причина - людина нас просто вигадала. Так поетеса Цвєтаєва вигадувала людей, як сама визнавала. Наділяла їх тими якостями, яких не було, вигадувала за людину її почуття і бажання. А згодом розчаровувалася, коли бачила особу такою, якою та була насправді. Так вона розчарувалася у молодому поетові, який помирав від туберкульозу, писав сумні вірші. Спочатку вона нарекла його своїм улюбленим сином, подарувала куртку. А згодом образилася, бо він не відповідав її очікуванням. І куртку відібрала у важкохворого.
Люди з проявами обожнення вельми жорстокі. Вони люблять не нас, а свою фантазію, свій вигаданий ідеал. Згодом розуміють, що жива людина не ідеал, який вони намислили. І мстяться за це розривом стосунків чи навіть зрадою.
Чим сильніше захоплення - тим страшніший потім розрив стосунків. Гіпертрофоване захоплення - це замаскована заздрість, такою є третя причина. Заздрісник намагається сам себе одурити, висловлюючи найкращі почуття. Вихваляє, та в душі розуміє, що йому ніколи не отримати того, що є у нас. Молодість, красу, гроші, досягнення, любов - саме те, чим він так захоплюється. А заздрість завжди веде до зрадництва і злоби.
А тому до надзвичайного захоплення варто ставитися скептично. Поспостерігати. Не вельми розраховувати на довгу любов і вірність такої особини. У ліпшому випадку людина розчарується і переметнеться захоплюватися іншими. І куртку забере. У гіршому - зрадить нас при ліпшій нагоді, щоб помститися за власне розчарування.

Он взлетал высоко и кружил надо мной часами.
Каждый раз отпускала его, думая - навсегда,
Провожала его в горизонт голубыми глазами...
... Надо мной тлели звезды, текла длинных дней череда.

Он всегда возвращался. Смотрел мне в глаза подолгу,
От него пахло небом и пылью чужих полей.
Я совсем не горела чувством проклятого долга,
Раз уж птица нашла свою душу среди людей.

Как возможно орла приучить пить с ладони воду?
Я его никогда не держала в тюрьме из стен.
Это сильных удел - любить и давать свободу,
Это слабых привычка - любить, заключая в плен.

2019

Мовчать залякані поети,
Полову сіють навкруги.
Вже опустили слів багнети,
Бо сіять нічим, а плуги

Ржавіють… Нікому орати…
Та й де узяти їм зерно?
З полови ліньки вибирати,
Не дуже й хочеться. Воно

Лежати буде серед пилу,
Чекати інших вже часів.
Поетів справжніх всіх убили,
А нині графоман засів.

В своїх літературних радах
Гуртується непотріб весь.
Всього бояться. Тільки влада
Дає їм грошики й овес.

Нехай їдять… Бо на припоні
Не заіржуть і не втечуть…
Ці безпорадні горе-коні
Не підуть в бій, в далеку путь.

Що треба, те вони й напишуть,
Лизнути треба, то й лизнуть.
Ці коні вже на ладан дишуть
І молодих їм не зігнуть.

А поманити лиш грошима —
То не відмовляться. Вони,
Літературна рать вошива,
Не знає справжньої ціни

Ні честі, ні добру, ні славі,
Ні слову, що прийшло з віків.
Оці перевертні в державі
Погоду роблять. Їм з руки

Не поважати нашу мову,
В усі шпарини — мовби ртуть.
В колоні п’ятій додатково
Гуртом заляканим ідуть.

Напівзігнуті, вже готові
Як пси дресовані служить.
Напитися з держави крові —
Надрукуватися — і вмить

Кругом розкидати насіння
Із віршиків своїх дурних.
Цим демонструючи невміння,
Не відчуваючи вини.

Для чого їм Шевченко, Пушкін?
Не пошанують, хоч умри!
Оці літературні тушки,
Вгодовані, злетять з гори.

Впадуть до ніг свого народу,
Перетворившись на сміття…
Запроданців чекає зроду
Нікчемне зрадницьке життя.

грудень натхненний художник ґрунтує завзято
для чергового нового сюжету нове полотно
де усе буде - і лінії й колір - до ладу
замисел зріє давно

зріють слова для твоїх і моїх монологів
і дожидають пори як під снігом жде озимина
жде проростання надія з-під снігу тривоги
ледь зеленіє вона

птах в піднебессі чорніє мов крапка в розмові
ми оминаючи гострі кути все ж зайшли в глухий кут
глянь навкруги крижаніють сюжети зимові
грудень вже зараз і тут

висне між нами розмова студена й льодиста
можна порізати губи тонкими крижинками слів
синьо дзвенять вони наче іскристе намисто
птах зависає в імлі

грудень єднає індиго із кобальтом льоду
і до пташиної крапки ось-ось підлетіли ще дві
отже в фіналі три крапки дано в нагороду
зріють сюжети нові

30.11.2018

РЕКВІЄМ

Я все ще бачу погляд твій й рух вій
І зачаровано у снах зливається вустами
Буревій! Незнаний більше. Зчитано сувій!
Ми вже ніколи не зустрінемося. Снами
Я ще цілую образ твій. З небес мене зігрій
І сніг навколо двох. Тінь мертва є із нами
У надземельній прірві! В сутінь сльозові́й
Любові чистої. Ми – впали пелюстка́ми…

Коханий! Уятрено в душі́ заламану галу́зку.
Не знаю я. Здолати як над тугою борню
І зду́шливу розвіяти приреченості згустку
Й прошепотіти сповіддю: увічнено люблю́.

Приречено малюю вкотре погляд твій
В картині пам’яті, розхристаній роками.
Незречено живу в минулім наших мрій
Й гортає спогад долесвіту вітряками
Світлин калейдоскопи. Без нових надій.
Вони розвіялися світлом й небесами,
А я несамовито тужу в самоті німій
По смутку й радощам на двох. За нами.

Коханий! На серці маю зі́рвану пелюстку.
Не знаю. Як оминути ночі чи радіти дню,
І сил немає домолитися крізь пустку
Про те, хоч раз іще, що я тебе люблю́…

Павло Гай-Нижник
15 березня 2019 р.