Поставити пора питання руба
І правдоньку дізнатися таки:
Якщо поцілувати нижче пупа,
То жінка скаже "Клас!" чи навпаки?

Здійснити необхідно вчинок мужній
І мавку ущасливити бігом.
Несу у ліжко їй цукерки, ружі,
Вона ж на мене глипає врагом.

Наважився - поліз ведмедем в пущу
Куйовдити трикутник волосків.
Дива, братва! Краса тепер незлюща!
"На плечі,-. шепче,- ніженьки закинь...".

Літали довго. Сонце впало спати,
Едем відкрився, чакри та Сезам.
Від вас не дочекаєшся поради -
У руки долю взяв нахабно сам.

Жона - богиня! В ній немає вади,
Схилив главу сумирно до ноги.
Учіться, браття, гарно цілуватись,
і буде мир та з м'ясом пироги.

30.09.2018.

Істина

Лежить п'яниця в калабані,
Під оком світиться синець.
А я вподобую кохання,
У цьому ділі, кажуть, спец.

Умільця любонька пригорне,
Ще й поцілує у вуста.
Життя ж п'яниці - смуга чорна,
Чортяка світом хилита.

Венеру зваблюю віршатком,
До вух вливаю мед-єлей.
А в питвака нема порядку,
Лиш самогон. Азохен вей!

Ще й подих, наче у дракона,
Пахтить, немов від трупака.
А в мене жіночка - ікона,
Сідничка тепла і м'яка.

Спиртуються щодня п'яниці,
У взорах - мряка і туман.
Мені ж миліші стиглі циці,
Від мавок юних без ума.

З алькова лине хтивий окрик,
Гукає в ніченьку жарку.
Втомився так, аж чубчик мокрий,
Спочити варто козаку.

30.09.2018р.

Кожному своє

Із чуттями спорожнів капшук,
Інтерес баби покрали з ниви.
Про любов добу як не пишу,
Криткують за віршата діви.

Вклав жарку еротику в гроби,
Поховав од світу зойки, пози.
Напишу вам краще про дуби,
Тему надихає стигла осінь.

Щось на древі листячком вихля,
Увижаються гріховні піки...
В маківку уперлося голля,
Вгору глип - дріадині кінцівки!

А вони у неї о-го-го!
Притулитись багнеться щокою.
Спокушає видиво гріхом,
Серденьку немає супокою.

Не пейзажний, мабуть, я віршун,
Секонд-хенд творіння, не "Армані".
Про природу більше не пишу,
Буду шкряботіти про кохання.

30.09.2018р.

Три дивні дівиці,
три се́стри-сестриці,
три нитки плели серед поля -
то ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ-лебедиця,
а з ними і вольная Воля...

Три нитки барвисті,
три долі іскристі,
сплітали вродливі сестриці -
три стежки-дороги
упали під ноги
у шовки густої травиці.

Направо підеш -
Красну ВІРУ знайдеш край стежини...
Впадуть білі зорі -
криштальні, прозорі,
у ночі п'янкі, солов'їні.

Наліво підеш -
то НАДІЮ знайдеш край озерця...
Заграє бажання -
жарке, мов світання,
на струнах зболілого серця.

А прямо підеш -
щиру Приязнь знайдеш край дороги...
Луною дзвінкою,
ЛЮБОВ'Ю палкою
опалить тебе до знемоги...

На хвилях ЛЮБОВІ
у трави шовкові
впадеш горілиць обімліло.
А пісня
на чулого серденька
мові,
про Долю розкаже несміло...

- О, Долечко-Доле, скажи, моя ясна,
чи панночка ти, чи небога?...

- Коли в твому серденьку ВІРА є Красна -
до щ а с т я пряменька дорога!

30 вересня 2017 року

Відлуння серця у відлунні снів...
Думок відлуння між звичайних літер.
...Ось мерехтять життя мого вогні,
як мерехтять в саду осінні квіти.
Тужливі й тихі... Світлі водночас.
Вони цвітуть не з власного хотіння...
Так кожен з нас... Так кожен, кожен з нас
у світі цьому тихе мерехтіння.
У кожного свої часовогні...
І кожен сам собі маленька ватра.

Відлуння літ заплетені у дні...
Надії миті сховані у завтра...

2018

Ключа тобі від щастя подарую,
відкрий ним двері в зраненій душі.
Зневіру і негоду прожену я,
в минулім їх назавжди залиши.

Відкрий до серця широко віконце,
впусти надію, віру і любов.
Хай смуток в’яне під яскравим сонцем
і повнить осінь щастям тіло й кров.

Душі дай спити свіжого повітря!
Повісь на вході з весен оберіг,
а гіркоту образ пусти за вітром
і викинь жаль за пам’яті поріг.

Неси в майбутнє лиш прекрасні миті,
усмішку щиру, дотик чулих рук.
Нема нічого ліпшого у світі –
мелодії кохання, серця стук!

Тобі чарівний ключик подарую,
його в кишеньці пам’яті тримай.
Зніми з душі тягар замків – прошу я,
полинь уявою за світлий неба край!

Не бійтесь говорить «люблю»
близьким і дорогим вам людям.
Нехай за щастя завжди буде
дарити їм любов свою!

Її потрібно захищать,
себе не втративши при цьому,
і, незважаючи на втому,
учитися усе ж прощать!

Не бійтесь втратити себе,
даруючи живу усмішку.
Зробіть зусилля, зовсім трішки,
хай навіть візаві – цабе!

Немає в часу вороття…
Тому нехай любові промінь
запалить в серці щастя пломінь
і той палає – все життя!

Я стріляю прицільно з гармати,
За щасливе майбутнє, цукерковий трон.
Отже , мріям пора помирати -
Вже третина країни втекла за кордон.

Інша мовчки за безцінь кайлує,
Щоб купити устигнуть до смерті труну.
Існувати доводиться всує -
Я у цих негараздах себе лиш виню.

Нащо пишуться повісті й вірші,
Як читати їх завтра не буде ніхто,?
З кожним днем ворог ближче та ближче,
Ще учора був, наче, земляк і браток.

Верховоди спаковують речі,
Це - розплата за байдуж і сонне життя.
А мені всі дороги до втечі
Закриває стіною снарядів виття.

З капеланом ковтнули причастя,
Він молитись пішов, ну а я - до гармат.
Українці вмирають під Щастям,
Бо його не було тут ніколи й нема.
'
29.09.2028р.

1.

яка любов
таке і щастя
він вже зайшов
цвях у зап’ястя

збігає з рук
яса червона
усівся крук
хреста корона

навіщо стих
Бог знає звісно
цей золотих
душ перевізник

2.

птах крила склав
бо небу важко
без сліз й тепла
як дну без пляшки

в його очах
світ помилився
в простих речах
кульгати вчився

3.

чого тобі
посланце-круче
і біль і бій
живі-живучі

невже пора
звільнити тіло
від мантри трав
що шепотіли

4.

всіх пір пора
до тла сьогодні
згора зоря
сльоза Господня

душа з легень
готує втечу
кремезний день
та кволі плечі

5.

у серце спис
любове лийся
синочку спи
світи зійшлися

вони в тобі
я за світами
по ранах збіг
як світло в храми

6.

душі ковток
у дзьобі тісно
невже ніхто
зникома дійсність

ще мить мине
уже не мучить
рознось мене
по мантрі круче

7.

такі ковтки
мені світліше
тремтять думки
палають віршем

зорі в рядках
нема де впасти
знайдеться цвях
було б зап’ястя

15 Листопада, 2015

1

один
у дзвони б’є
а інший
там
де люд
то серденька поп’є
то виливає бруд
на голови отим
хто згорбився
стоїть
смакує
наче дим
словені
тьфу
і їдь

2.

який тут сенс
у чому суть
цей декаданс
коли верзуть
сміття
лишають на папері
будують дім
та забувають двері
святе
на віру не беруть
зате
кохаються в чорнилі
ці чорнокнижники безсилі

3.

вони не ріжуть
слово
тнуть
поеми
глузду витинанки
мазки
розчулення шарманки
беруть
за зміст
і просто гнуть

4.

так треба вміти
мліти світом
який
душі не зачіпав
не плакав серцем
не опав
обавами
чи глибиною
мов кров небесна
голубою

5.

йому тремтіти
пустоцвітом
без права
панувати
світом
моїх оголених думок
духами
пастками жінок
любити так
як смерть
за крок
і душу
є куди подіти

6.

чого я хочу
то
чого ти хочеш
заплющив очі
і бачу сонце
і не питаючи
чи сон це
іду назустріч
Богу
через війну
через тривогу
через себе
свою знемогу

7.

хай душу
треба розділити
і хай відтак
гойдає вітер
моє незграбне тіло
в знаменах
серце б тріпотіло
думками
віддаль заросла би
чекатиме на мене
табір
мандруючих в тобі
віршів

11 Листопада, 2015

1.

гострий місяць нині
хоч бери
і жни
у пугу совинім
кольорові сни

казка
йде по лісі
а за нею
ляк
вітер
хмар не місить
у траві закляк

загляда у вікна
темінь молода
лик лампадний звикнув
до обійм кута

свічка тіні косить
проявляє дух
планів Барбаросса
на свою біду

2.

покуть
не для лиха
там сидять жалі
що шукають крихи
на чужім столі

сум за ясенами
видува димар
рубаї Хайями
пломенів юрма

час пускає соки
бо зозуля спить
одягає в цокіт
неприглядну мить

днів мара самотня
сивіє в дівках
вірить в рух зворотній
в магію дзвінка

3.

а на тому боці
стіни
без ікон
мов полуда в оці
вікна-рубікон

а за рубіконом
місто мряку п’є
вулиці-дракони
дзеркало моє

бачу зуби кутні
кнайпами ростуть
збовтує присутність
серця каламуть

слово виливаю
лиш душа на дні
жадібно ковтає
рештки світлих снів

4.

черево кімнати
вариво зорі
помислів крилатих
паростки доріг

притуляю всесвіт
груди
до грудей
прилітають весни
сукні цвіт
паде

губ гарячий шепіт
плетиво із тіл
недоречність речень
в морі почуттів

аргументи
й факти
вичерпаність тем
вибухи галактик
азбуки же-тем

5.

очі-блискавиці
стріли для сердець
чар від них іскриться
спокою кінець

йде по півні місяць
в пристрасті
не мрій
а кохай
не бійся
і кажи
що мій

ласки рай примхливий
світла дитинча
ти в цю мить щаслива
янголи мовчать

скільки ще літати
рутою цвісти
думати-гадати
хто для нього
ти

6.

серце мов дорога
поміж орхідей
що кому до того
хай собі іде

пристрасно вдихає
паморочний хміль
хай же не минає
що дарує біль

хай слова
не варті
погляду її
не лягає карта
не рятує сміх

там
за небокраєм
сходяться світи
там
її немає
серденько
ходи

21 Жовтня, 2015

він зачерпає форми посудини
щойно народженої без осаду
такої закрученої і непостійної
як його уява й думки
посудини обережно знятої
з гончарного круга
нещадного до некрасивого
коли до вогню ще довго
а позаду лишилися
усі деформації і останні спроби

він витікає руслом-старицею
за кордони молодого озера
що боїться не стати болотом
з причин відомих тільки
утопленим воякам і золоту
не відчувши солоного присмаку
у сінях гирла розбитого дельтою
жодної сльози прісної
не зронить, а тільки згадає
увесь попередній шлях.

він як форма, що шукає змісту
він як віра — без мети кінцевої
він як історія десь посередині
він як сестра для життя народжений
він проростає не стеблом, а квіткою
як солона і прісна вода замішана
він — це любов

2017

Накритий хмарою рудою,
Вечірній Київ затремтів,
Немов зашморгнутий ордою,
Затамував у серці гнів.

Та вітер, що летів за мревом,
Роздер чадру огидну хмар,
Змінивши колір на рожевий,
Сказав біді: «Оревуар!»*

Усе змінилося так раптом…
Здається, промайнула мить.
Роздерте небо все на клапті,
Чарівним сяєвом горить.

Немає вже чадри рудої,
Уривки світлі - на виду.
Їх силуети – в супокої,
Немов уривки Божих дум!



29.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
або все це немовби історія
у незмінному розмірі вальсу
трохи дивна трохи закохана
необхідна для простору часом

(що)

належно прощально досвідчена
між безпутних утім медитацій
зазвичаєм неспрагла вічності
у загравах наступної праці

(що)

змагається словом беззахисним
& не проти якого романсу
& на осінь трохи вшивається
& каданси її голодранські




 

Пооронане чоло…
Mішки попід очима...
Це справжня старість…
Але яка?
Урівноважена літами,
готова більше дать, аніж узять?
Чи непогамована,
схильна безросудно брати,
все що завгодно в молодих,
хизуватись їх жаргоном,
джинсами з дірками на колінах,
татуюванням на зів’ялім тілі…
А ще - байками про «подвиги» давноминулі,
котрі ні потвердить, ні спростувать незмога.
Бо, як казав поет,
одних нема, а інші – задалеко.
Отак і ходять по-качиному старі молодики,
цураючись однолітків своїх
і наражаючись на глузи молодих.

Під акорди вересня веселі
на літзборах, в полі, у пивній
о, поете з долею Єсеніна,
дріб`язкове ти забути вмій.

А природа, з холодом упоравшись,
атмосферу створює думкам
сонячну. Та затанцює скоро вже
осінь Айседорою Дункан.

09.2018

У цьому світі важко зараз жити,
Ти наче птаха, що сидить в неволі.
І в голові думки-"а що ж робити,
Хіба такої ми хотіли долі?"
Складаються у голові, мов пазли
Надії, мрії, відчуття й тривоги.
Чому усе іде не як по маслу,
Де ж відшукати правильну дорогу.
Та очі прагнуть бачить горизонти,
А серце-відчувати щось за ними.
Та путь цю перекрив собі сам ти
І робиш свої вуха, мов глухими.
Так, я боюсь свої відкрити очі,
Перед незвіданим стаю, немов дитина.
Шепоче серце:"Ти роби, що хочеш".
Та я з думок плету знов павутину.
І через це проходячи щоразу,
Відкрити хочу істину просту.
Нам щастя не дається легко і одразу,
Та я до нього шлях свій прокладу.

За найкращих лесбіянок
Уважають росіянок.

Москаляки з переляку
Переплутали гілляки.

Чималий для «дурі» градус
Споживають «колорадос».

Надактивні «генацвале»
Маньку ледве не порвали.

Чудувались небораки,
Як полізли в небо раки.

Всі графині із Ессексу
Розуміються на сексі.

Куртизанці із Шампані
Не пасує слово «пані».

З Тирувана́нтапура́му
Перепост до Інстаграму.

З міста Секешфехервару
Депортовано Варвару.

Кровожерні крокодили
В зоні пляжу начудили.

За дулю із маком іде боротьба,
Отримає облизня кожен.
На площах зухвало гукайте "Ганьба!",
Тим часом ми "варимо" гроші.

Бунтують невдахи, кипить казанок,
Купив для бузи горлопанів.
Дивися уважно на бевзів, синок,
Для нас це не люди, а "money".

У пельки потроху підсипую корм,
Ідейних - засуну в міністри.
А кум (ще не знає) - вже генпрокурор,
Вчувають бабло його ніздрі.

А та - із косою - рідненька сестра,
Ділитися будемо царством.
А завтра горлатимуть люди "Ура!" -
Така вже у пастирів паства.

У цю свистопляску мільйони вгвтив,
Не здуру - воно того варте.
Ну, все роздивився? До мамці іди,
А тато у банк, працювати.

26.09.2018р.

 
зате який був маневр ~
& знаєш знаю не знаєш
cякий робінгуд~ браконьєр
відблиск що досі тримає

коли би ти засвяткував
у постмодернізмі ~ флаєр
що потім не знати не зна
& сержант промовляє фаєр




 

Кістка застрягла в горлянці вовка.
Допомогти кого він не просив,
У кожного була своя відмовка.
Вовк скиглив, вибившись із сил.
І раптом перед ним чапля сіла.
«Допоможи, красуне мила!
Віддать тобі я все готовий...
Повір у чесне вовче слово!»
У пащу з головою чапля влізла,
Зігнулася, як кажуть, в три погибелі.
Вовк обливавсь сльозами прегіркими,
Та відчував: урятувався од загибелі.
Питає чапля: «Що ж то за дарунок
Готовий дать мені за порятунок?»
На чаплю вишкірив вовк зуби:
«Подякуй, що в пащі не зазнала згуби!»

P.S.
Чого чекать і від людини,
В котрої на умі лиш вигода єдина?!

1.

караван терцій
болю емаль
жаль мені серця
світла
не жаль

птахо
не бийся
ти у вікно
в осені рисах
мокне воно

мокне
і сухо
стиснену суть
вітер розрухав
падає ртуть

2.

падає голос
тембрами в бас
коло
за колом
блюзами
в джаз

доль грамофоник
крутить мене
голку розгонить
карми сягне

то попускає
що не кажіть
все
що тримає
подих душі

то розриває
колію снам
треками крає
просто хана

3.

пізно шукати
ноти на ніч
мантри крилаті
серця вогні

злив саксофони
труби вітрів
ломлять канони
в джазовій грі

в джунглях перкусій
даху
і ринв
в повному русі
відчаю ритм

треба чекати
неба
і синь
янголе-брате
дай мені сил

4.

рай мені снився
значить майдан
в душу прибився
словом гойда

букви закону
сковані ще
і безборонні
віра
і щем


5.

край мені снився
світ без рабів
янгол спустився
грав на трубі

бавились діти
в наших
і тих
снилося
вітер
сонце котив

6.

ранок з дурману
вибіг
і кляк
в шинах майданних
в холод просяк

б’ють барабани
люди мовчать
нині настане
їм благодать

тим непокорам
гідним небес
стріне їх скоро
той
хто воскрес

скаже
вітаю
діти мої
прошу до раю
в теплі краї

тут
і лелеки
і журавлі
сад недалеко
душі незлі

від побратимів
й вірних сестер
небо незриме
чистий етер

7.

нота по ноті
пісні ковток
кляпом у роті
море квіток

душі палають
свічі горять
ні
не вмирає
наша зоря

ні
недаремно
світ порожнів
в час цей буремний
в згарищах днів


8.

видих до вдоху
неміч
і крик
тане потроху
лиш до пори

далі
рішучий
бій що трива
серце озвучить
рідні слова

плач
неодмінний
мова
гармат
як нам
у війнах
класти хлоп’ят

як нам дивитись
в очі батькам
слізьми пролитись
їм по щокам

9.

так не буває
на
і бери
той здобуває
хто не коривсь

серце гаряче
б’ється в борні
плаче
і бачить
край у вогні

місце під сонцем
той здобува
хто на вогонь цей
не на словах

з покликом-боєм
кинеться сам
слава героям
смерть ворогам


19 Жовтня, 2015

трішки якось воно не так
може речі не з того тіста
чи танцює душа не в такт
на панелі нічного міста
з перемовленням чар вітрин
у яких дорогі обцаси
схоже хворий дощами ритм
і бракує подіям басу

з головою у небесах
в мідяках наче зорях в шапці
прошиває до п'ят краса
відчиняє бездомний рай цей
та у ньому нема садів
цвіль доріг у плящині збоку
блюз крикливий що там сидів
набігає в байдуже око

і худіє мов хміль юрба
тільки шкіра і кості з тиші
вчухне ратуші дзвін хіба
ліхтарями бруківку спише
ти не спиш ще те світло п'єш
і від нього до ранку ситий
наче гнізда надію в'єш
пір'ям янгола губиш миті

31 Березня, 2016

нам світанок накапав
годину від сили
поділився напоєм
солодким як сни
ми сиділи гуділи
про шило і мило
про граблі і про вила
підкови весни

і церкви будували
від першої чарки
а по третій вбивали
осиновий кіл
у співучі легені
засмаглі з цигарки
у пригублені душі
від хмелю м'які

ми ділили кордони
канони стирали
усміхалися долі
плювали на сплін
і все більше крамоли
в словах прибувало
наливалася втома
у чашки колін

порожніли вітрини
очей балакучих
забиралося сонце
на крижі стола
ми складали все світле
у те неминуче
а на те запекуче
кипіла смола

обійми мене тихо
цілуй невблаганно
і не дай озирнутись
тривоги жени
хай дороги розбиті
не смертельні ще рани
і проміння зайчата
на порозі війни

обійми мене світом
добрішим за милість
і чистішим за краплю
живої води
нам світанок накапав
годину від сили
але ми не згоріли
нас до Бога не змило
як задутої свічки
зворушливий дим

25 Березня, 2016

Небо заскочило в очі,
Та плюскотіло хвилями.
Вічне умить заспівало
Нотами серцю милими.

Вітер зашепотів:
Миті такі неповторні.
Усмішки ллються з хмарин
Ясно-блакитні, мажорні.

Сяєво на обличчі,
Радість блискуче-прозора,
Жовтокленове величчя
І височінь неозора.

Вже над водою тумани бузкові,
Щось забарилось тепло.
Стукає дощ у віконечко знову,
Літечко миле пройшло.
Дощ прикрашає дерева намистом,
Море прозорих перлин.
Голки яскраво-зелені та чисті
У обважнілих ялин.
Вересень мокрий тупцює в калюжах,
Радісний, мов дитинча.
Без парасольки, ще й очі примружив,
Кожну краплинку стріча.

28.09.2018

У мене родичі не йєті,
та якось виживаю
і друзі наче не аскети,
то й не спішу до раю.

Живу. Очікую на Лету,
як серце затихає,
і нелетального сюжету
на щастя вистачає.

Не помічаю опонента,
коли надокучає,
або у арії поета
почую попугая.

Шаную образи живого,
але не ідола, а Бога
і воздаю по чину.

Себе нізащо не караю,
а як дійду уже до краю,
тоді і відпочину.

09/18

ВЛАДА

Влада звагітнює уся нестерпну спрагу,
Що вгамувати кличе досхочу́ свавілля
Людино-трону чи юрби, і варить брагу
Дурману пустки душ та пастки ошаління
Від марева оман. Розпутство пише сагу
П’янкого божества, а приворотне зілля
Бодяжить гріх гріха! Спокуса п’є наснагу
З сліпих блаженних й зрячого підпілля
Привладних пестуні́в й відригує зневагу
До матки-трутня в ній. Липке недопадіння
Плазунів гидких ширяє ницість і відвагу
У простір несвідомого. Волає божевілля
У вирі ненаситності до панівного змагу
З природою вінця жаги́! Терпке похмілля
Чави́ть задухою єство, згодовує виснагу
І зцідить врешті в ніц всевладне породілля.

Павло Гай-Нижник
27 вересня 2018 р.

Оце вмирання й називається життям...
Ось знов осінньо-стигло-жовта туга,
а падолист єдвабно зовсім другий
аніж вторік, поза'торік... Затям:
минущість обіймати - справді хист,
якого ради топчемося рястом...
Туман землею стелиться хвилясто,
зелений вчора багряніє лист...
І в цім вмиранні найповніший зміст...
Вмирання є самим життям, почасти...

2018

Дружок гіркаву правду розказав,
(що ж - час від часу виють і собаки):
"Пиши жалобне, мокре, у сльозах,
І буде бонус - оплески та "лайки".

Мокрятина - це саме те, що тре!
Нехай в очу бубнявіє волога!
А ми віршатко в чаті перетрем,
На море сліз поглипаєм з-за рогу".

Я теж люблю, щоб хлипали носи,
А звук ревіння, мов гугнява дримба.
Бо люди як у річці карасі -
Водицю люблять. Не соромся -хлипай.

Здригаєтся грудина від ридань,
Повзуть думки - усі чорніші ночі.
Ошпарится хочеш? Збоку стань -
Такі гарячі слізоньки дівочі.

Розпухлий ніс пікантний запах вчув,
Із нього крапля "Бух!" - втопила мушку!
Хутенько за ганчіркою лечу -
Напудив песик у кутку калюжку.

25.09.2018р.

А восени минають дні
Не так, як влітку, –
Оселі стіни кам’яні
Лишаю зрідка.
Неначе змилені гінці,
Вітри вологі
І на початку, і в кінці,
Й обіч дороги.
Ніде й ніяк не обійти
Ознак негоди, –
Таки позбавили світи
Мене свободи.
Вдихаю дим і п’ю вино,
Неначе влітку, –
Дивлюсь на все, що за вікном,
Як птах із клітки…
26.09.17

«ПантілІмона», – казала моя бабуся.
(Пригадав, коли схиливсь над її труною).
Скільки років проминуло – а не забулось.
Підросли на кладовищі кущі тернові.

А яким же неслухняним в дитинстві був я;
скільки нервів зіпсував і близьким, і рідним!
Потерпала – втім терпіла моя бабуня
і прощала кожний вибрик і кожний гріх мій.

… В дев’яностім поз’їжджались усі, посходились.
На столах були й горілка, й печене, й варене.
Я себе нещадно лаяв, пірнав у спогади.
Пан-ті-лІ-моне, чому ж ти не врятував її?!

Пом’яну її; поплачу, побувавши на Сумщині…
Дай, Цілителю, здоров’я
усьому нині сущому.

Кров землі на твоїх долонях,
Перебиті живі ростки.
Де буяли сади чудові,
Залишилися їх кістки.

Порубали, переорали,
І забули дитинство своє.
Де дерева життя проростали,
Смерть землі із ріллі повстає.

Гори гілля - то жили серця.
Виривали, трощили життя.
І птахи пролітали мимо -
Їх домівок, їх гнізд нема.

Сонце плаче і палить землю.
Скільки ран ще терпіти їй?
Скільки ж сліз проливали хмари
За ці довгі, жахливі дні...

Уяви: повернувся додому,
А побачив лиш чорну ніч,
Чорну землю у плямах крові
І кістки всіх своїх поколінь.

Це жахливе, мабуть, порівняння,
Але я, як дитя землі,
Відчуваю цей біль
І душею страждаю.
Та на жаль,
не змогла це тобі передати,
Навіть дивлячись в очі твої.

Скільки їх: недолугі, сухотні,
Кривобокі, скарлючені, кволі…
Слави крихточку! – завше голодні.
В темноті – як у вічній неволі.

Народилися… бажані наче.
Та занедбані, мовби сирітки.
Хтось од них одвертається, плаче.
Хтось, регочучи, дражнить – ви звідки?!

Їм би в небо, небачене зроду!
Тільки доля – триматись долівки.
І болять на бурхливу не(з)году –
Хворим віршам – рахітні кінцівки.

27.09.2018

О. Г... (Гансу)
Зелений змій, як зашморг, душить,
І, ніби шашіль, точить плоть, –
Уже спокусив грішну душу
І прагне волю побороть.
Міцніє й дужчає потвора, –
І так зростає на очах,
Що я стаю помалу хворим,
Спостерігаючи цей жах.
Пручаюсь кволо й важко мучусь,
Майбутнє бачачи своє,
Де змій, нахабний і ядучий,
Мертвотним холодом стає…
27.09.18

Я сміюся крізь сльози, інакше поглине пітьма,
Ні на мить те, що бачив у пеклі, забути не можу...
Ворог бив по позиціях із "Ураганів", гармат,
Шепотіли вуста "Сохрани і спаси мене, Господи Боже!".

Кров лилася з небес, я лежав у рову, наче мрець,
Удихнути не міг це повітря, насичене смертю.
Кулі вили над вухом " Попався? Тобі тут кінець!",
Влучно б'є кацапня із підствольників та мінометів.

Та зостався живий. Опалило лише до кісток,
Подивився на змучене поле і стислося серце:
Спить мій друг, мій товариш, мій вірний незрадний браток,
Він у шанці прийшов добровольцем, прямісінько з лекцій.

Де не гляну - собратчики, теплі ще. Та неживіі...
Рештки взводу складав аж до ночі на зламані ноші.
Не питайте, чому мої сни навіть досі в крові -
Я жартую відтоді. Бо жити інакше не зможу.

25.09.2018р.

Без племені, без роду, без коріння,
Давно своїх пустились берегів,
І топчуться вони по Україні,
Неначе орди хижих ворогів.

Глумляться над святинями народу,
Плюють в криниці, що святих святіш,
І ловлять душі в каламутних водах,
Колишніх наших за іудин гріш.

Не вірте, браття, в марево облуди,
В ганьбу не дайте край батьків своїх.
Гіркий цілунок завжди у Іуди,
Фальшивий блиск у ідолів чужих.

2007-2018

В купелі озера пінились хмари.
А поміж ними сонце усміхалося:
Воно збиралося в небесну подорож,
І перед цим вдоволено купалося.

В жовтолілейнім ластовинні ряснім
Червоні щічки радістю пашіли,
Торкались хвилі золотоволосся,
В захопленні від сяйва плюхкотіли.

А далі сонце вгору покотилося.
Та озеро ясніло і ясніло,
Бо сяйво у купіль свою гляділося-
До небохвиль торкнутися кортіло.

Найтяжчий момент прощання...
То згодом життя ущент
запрудить просвіт печалі...
Фрагмент... ще і ще фрагмент...
І згустки житейських митей
стушують оту межу
о котру вривались ниті
незгойності міражу
буття, де кришились скалки -
осердя дрібні шматки...
Лупалася на кавалки
скала, що була не ким,
а саме таки тобою...
То, може, лише верзлось,
що сила твоя - горою.
І певно, що лиш здалось...

Бо ти у хвилини болю,
незґрабно до сліз зійшла...
Прощання... Німіння волі...
І рисочки до чола...
2018

«Какая разница!» з якої шкаралупи
проклюнулося кожне пташеня?! –
штовхає хвацько, не жаліє пупа,
з гнізда дітей дрозда… зозуленя.

Останнього, забилось що в куточок,
малий додолу врешті скинув кат…
Ох, скільки їх таких «синів» і «дочок»,
ой, скільки тих іще зозуленят!.

Якщо не бачиш, голубе, різниці
між мовою й чужинським «язиком» –
то снитиметься воля у темниці,
а сам ти будеш лише кізяком!

Цькували українську чом віками
з усіх сторін? А більше всіх – «брати»!
Шеренгами, колонами, полками
кати уперто лізли до мети…

Морили голодом, законом та уставом.
Багнет і куля – ось їх аргумент!
Чом українського відродження не стало?
Та це історії всього один момент…

За мову українці йшли на плаху,
поклав життя за неї неньчин цвіт!
А скільки натерпілися ми страху!
Оговтались хоча б за сотню літ…

Клиха згадаймо, Балуха, Сенцова,
ще Сущенка, Панова, Карпюка…
У чому їх вина? То бранці слова.
За незалежність плата отака!

Загарбницьку ще чуємо в столиці!
Московська в Раді – теж не дивина…
Якщо немає жодної різниці,
то українська всюди хай луна!

Я закликаю Неньку-Україну,
усіх від старців сивих до малят:
щоб захистити мову і країну –
з гнізда потрібно гнати зозулят!

Чому ви так не любите євреїв? –
мене спитала раз одна гетера.
Чого тільки вартують „Меч Арея“,
„Проект Жи-2“ чи „Ера Агасфера“!..

Хоча я й не з семітської родини,
мені у світі рівні всі народи
і в ставленні конкретнім до людини
для мене визначальна не порода.

Не грає ролі – німець ти, китаєць,
поляк чи росіянин, білорус,
жуєш ти сало чи черствий окраєць,
мацу чи бульбу, пиво п’єш чи мус…

Для мене важливіша поведінка,
аніж національний колорит.
У серце як запала гарна жінка,
то чи зупинить вже її іврит?!.

Та не люблю, як брешуть і грабують,
по трупах вгору лізуть напролом
і не важливо, що від тебе чують –
салют, хелло, добридень чи шалом…

Така ось, любі друзі, епопея,
де ціла купа й іншого лайна…
Як в цім портреті вгледіли єврея –
у тім, пробачте, не моя вина!

Я дійсність пропускаю через сито,
в кулак зібравши власні волю й хист.
Ліпить мені ж ярлик антисеміта –
спроможний лише ярий сіоніст.

25.09.2018

                І
Несемося у вир стихії та емоцій.
У хаосі подій минають ночі, дні.
У веремії цій ми як більмо на оці
байдужій і німій космічній далині.

                ІІ
Духовне я і ми змагаються в етері
за право на життя у пам’яті людей.
Стирає імена нова майбутня ера
і невідомо хто туди іще дійде.

У дурні, як не є, пошиються поети.
У цій колоді-грі – радари суєти
і дами головні, і підкидні валети,
яким не досягти ідейної мети.

Уявою живе за пеленою часу
сугестія душі астральної рідні.
А що коли і там любителі Парнасу
тасуються як тут, на лаві запасній?

                ІІІ
І невідомо що тече і проминає.
Палає ще зоря, і сонце догорає,
та віє ураган у Тихий океан,
і як поганий сон життя не відпускає,
і шириться війна од краю і до краю,
допоки лютий Вій полює на землян.

Творіння і Творець почили у нірвані.
На нескінченну мить у Всесвіті воскрес
Єдиний у Отця останній первозваний.
Уста Його тремтять мелодіями мес.
Але лукавий час іще лікує рани.
Не досягають вух сигнали із небес.

09.2018

Моє місце не тут - біля ложки, каструлі й тарілки,
І не ручка з блокнотом являється сенсом життя.
Бо думками в бою - там, де вибухи, трупи, каліки,-
Куля точно летить між ударами серцебиття.

А на столику чарка горілки і кухоль розсолу,
І вовтузиться в шафі черговий приплід кошенят.
Завтра знову на фронт, із братами лежатиму сполом
На землиці вогкій, удихаючи пороху чад.

Змилостивився Біг - попрощатися встигнув із другом,
Залишаю три грудки піску на закритій труні.
Страх вчаївся на дні, нашорошує злякано вуха,
Та його переміг - він уже не хазяїн мені.

Ось і знову Донбас, воріженьок шукаю між рідних,
Бо між ними, як правило, нині одні вороги.
Із поетів виходять хороші, треновані гридні,
Правда вийти живим не вдається нікому з юги.

Тут і зараз підпільно стрічаються рай із Еребом,
Цей шматочок землі час давно на загибель прирік.
Я у шанцях заснув. Бачу темне, розоране небо,
Ангел скрушно зітхнув і хутенько від мене утік.

25.09.2018р

Мовчання - золото

Релігія - не благо, а біда,
Не можна тлю пускати на розсаду.
Я дар пророцтва бевзю передав,
А він пішов вивалювати правду.

Єдиний Бог - написано рабам,
Насправді нас у світі легіони.
Нехай бубнить священника губа
І бреше людям в очі із амвону.

Бо люд недобрий, ще рости й рости,
Тож хай в одній збирається церковці.
Завчає хором істини прості,
Поклони лобом лупить що є моці.

Бо вміє лиш одне - обух сталить,
Освячуючи смерть моїм іменням.
Усі кутки вкривавив на землі:
Хіба це люди? Псяки навіжені.

В гріху плодили єви дітлахів,
Усе життя неспокій був у хаті.
А дай їм віру у мільйон богів,
То роздеруть цей світ умить на клапті.

Народ гуде, ножаку в рукаві
У віруючого сталеву бачу.
Пророка в рай хутесенько завів -
Від лиха спас. Чого ж ти, дурню, плачеш?

25.09.2018р.

Учитель

Ану, сідай, невдатнику, за парту,
Учити буду як варити "плов".
Для щастя треба зовсім небагато:
Уранці, вдень і ввечері - любов.

Дурня топити жир на велотреці
Й на вірші витрачати півжиття.
Розумний муж в подружньому кубельці
Напружив хтивий м'яз. А ти - гультяй.

Жінки у нас такі сором'язливі,
Не скажуть, що кохатись аж пече.
Дивися - онде топче курку півень,
І ти не спи! Підстав красі плече.

Підвісь над ліжком Рубенса картину,
На бра накинь хустину для півтьми.
І фея у обійми радо йтиме!
Скуштуєш плід із райської хурми!

Тепер іди. І більш не повертайся,
Гони лише сто баксів за урок.
Пішов. Прийшла...монахиня у рясі!
Веду в альков "замолювать" порок.

25.09.2018р.

Не сотвори собі мене
в своїй уяві,
бо не з'явлюся я тобі
в зеніті слави,
бо "на готове" простягає
кожен руки,
та ідеали сотворять -
важка наука!
Не сотвори собі любов
в рожевих мріях,
бо тільки бог свою любов
мірилом міряв,
а ми з тобою
не боги -
хоч нам і важче,
ми - соТВОРЦІ
свого життя,
своєї вдачі,
бо ми пов'язані навік
одним законом,
як перші жінка й чоловік
перед амвоном.

25.09.2018

А планети зійдуться і стане усе на місця.
І світанки нові вереснево засяють яскраво.
Купол правди здійметься над містом твоїм величаво.
І щасливо завершиться вкотре історія ця.

І широка ріка змиє втому поснулих людей.
Переможе добро. Ось побачиш, все буде на краще.
Громовиці гіркі не заселяться в небі нізащо.
Знову сонце зійде!
23.09.2018

Про болі мовчи, говори лиш про щастя, сонце
Складай йому оди, та тільки не про своє...
І тихо моли свого янгола-охоронця,
Про те, щоб і він не казав, як на серці є.

Бо щирість лякає, і вершить тобі запону
від слів розуміння, що жити - то все, що є.
Та завше сильніш від реальності забобони,
і заздрість гойніша, як втіху твою зіп'є.

Мовчання - то злото, а сріблом твоя усмішка...
Тяжіння до слова здолаєш ачей своє?
Бо пишеш не ти, хоч здається, що пишеш трішки...
Та твій тільки почерк слухняно в рядки стає.

2018

Красива, сонячна,
лише б радіти.
Згубила в соняхах
строкате літо,
зелені кульчики,
немов ліщина.
Сама ще дівчинка,
а Бог дав сина.
Гойдала, ніжила,
латала льолі,
сирітка з Ніжина,
біднота гола.
На серці - сіра мла
в лиху годину.
Про щастя мріяла -
коханий кинув.
Безсоння каменем
у дні пророчі.
В синочка мамині
небесні очі.
Піднятись на крило
вдалося з віком,
та долі не було
без чоловіка.
Душа - глибокий став,
прудка, мов голка.
На сході воював
її Миколка.
Ряснів і опадав
цвіт на калині...
Криваві опади.
"Ой, сину, сину!"
Мадонні молиться,
а хижа осінь
по всіх околицях
смереки носить,
віночки-горецвіт.
У чому ж винні!?
Її блакитний світ
у домовині!
Гойдала, ніжила,
латала льолі,
сирітка з Ніжина,
біднота гола...

2018 р.

Все мине безжалісно, повільно,
Злиже час і відчай твій, і біль.
Усміхнеться в очі божевіллю, -
Не жалкуй, облиш вчорашній хміль.

До зими хвилина-дві – не більше.
Жменя снігу – вимір у життя.
Холодно. Тебе турбує інше?
Кава гіркне – дикі відчуття.

У вікні бридке осіннє небо,
Горизонт вогнем палахкотить.
Газом тхне. А, може, так і треба?
Почекай, вже скоро відболить.

А потім сталася війна
Межи нерідними братами,
Несамовита до нестями,
Осатаніла і брудна.

І правда в кожного своя,
Свої канони і резони,
І захищатимуть до скону
Свою подобу та ім'я.

А люд – усе переживе,
Історія передбачає:
Коли імперія конає –
Вона хапає за живе.

Це місто – п’яне, це місто – сонне.
І ти, і я – застигли в бетоні.
Між нас – ліхтарі, між нас антени
і сни, що чатують по закутках темних.

Асфальтні ріки, човни-маршрутки,
клумб - островів запорошене хутро.
І де шукати того хлопчину
з глибокими, люблячими очима?
2018р.

Тобі й не снилось
як зорі серпневі згоряли до тла.
Мені лишилась
лише зола.
Листок золотий, що в долоні бринить,
вітер осінній гойдає.
В холодній блакиті він зникне за мить.
І я його відпускаю.
За небокраєм,
напевно, щось бачить він з висоти.
Того не знаєм:
ні я, ні ти.
Хоч як би хотіла спинити цю мить, –
та тільки так не буває.
Не озирайся. Мені відболить.
Іди, доки я відпускаю!
2018р.

Без клепки в голові неважко жити,
Поспав, поїв, помацав жінчин таз.
Весь вік думками тільки у кориті,
А генії звойовують Парнас.

А там - війна! Брикаються коняки,
Митці в боях розплющують носи.
Мені також порвали збоку плавки,
І хтось хвоста Пегасу надкусив.

Тяжка судьба трудяг пера й паперу,
Тріщать від дум наморщені лоби.
А в мене муза - любонька Венера,
Її уздрів - й одразу полюбив.

Колеги люті, наче ті піраньї,
Не створені їх музи для перин.
А я пишу про любощі, кохання,
Немає патетичної мури.

Венера притулилася грайливо
І каже: - Тут незатишно мені.
Давай но краще сходимо "наліво",
Галявина - дивись - у далині...

Махнув крильми Пегасик піді мною,
Одніс хутенько на м'яку траву.
Кохатися чудово й під горою,
Цілує муза в носика й брову.

24.09.2018р.

Трохи вайлуватий

Сумую, настрою нема,
Краса лютує - це не жарти!
Усеньку нічку не дрімав,
Хотів її поцілувати.

Роздумував - куди і як:
У губки, ніжку, нижче пупа...
Тепер заплаканий п'ятак
Одсовує від мене люба.

А я ж намріяв - о-го-го!
Дарунок готував коханій.
Вкусила в ніс мене Марго,
Ще й гепнула по "шарабану".

У колючках дорога в рай,
Без мук-страждань нема любови.
Благав шаленку - зачекай,
Ще рік - і буде план готовий.

Я ж, наче і не байбуза...
Та мавка скочила на ноги,
Пішла к сусіду у сльозах,
За мить - лунають хтиві охи.

Втекло до іншого дівча,
Він парубок - огонь! Моторний!
Іду знайомитись у чат,
Можливо, бабця і пригорне.

24.09.2018р.