Після обстрілу - тиша…
І зозуля мовчить
Хтось - комусь не напише
Обірвалося в мить…

Зирять кулі зі стволу
Смертний Гільзи мотив…
Свое Поле футболу
І Ворота з могил…

Хто керує цим Часом -
Світом Пороху й Гільз
На планеті "Донбасу"
Водопадом із сліз??..
21.03.2019.

У гримі чи без
граматика,
рікою – словес-
на патока.

Фанати(ки) з о!-
пахалами.
У фантиках що
шукали ми?

Вельбучне єство
бездарності
в полярності по-
пулярності.

03.2019

Сніги лежать. Іще пора безлиста.
Весна далеко…Квіти…Лобода…
З дахів звисають льодові намиста
І вимерзла у кухлику вода.

Ще брості досипають в снах зимових,
Їм рано прокидатися зі сну.
Співають зорі тиху колискову,
Майбутнє листя мріє про весну.

Тобою кров остуджена вирує,
Частина льоду – та кипить в мені!
Я не прошу любові, не старцюю!
Ти гордість не зборов у ночі й дні.

В мені живе моє кохання чисте,
Його у мене й смерть не відбере.
Душа оголена – мов дерево безлисте…
Безлистя душ – страшніше ніж дерев.

Чи прямий, як стріла, чи петель пелюстки --
що ми знаєм про час? про віки -- як вінки?
геометрію давніх і свіжих подій?
...Під ногами – щоденного ворсу сувій
уперед на короткий розгорнеться строк
на годину, добу, на один лише крок.
Чи майбутнє впливає сьогодні на нас?
Чи сучасника нашого болісний спазм
відкриває іржаву безвихідну кліть,
виправляє образу минулих століть,
в революцію слово «невинність» рече,
підставляє «Титаніку» мужнє плече,
на дві миті підтримує тисячі душ
і «святу простоту»* научає: «не руш»,
на костри інквізиції сипле дощем,
«Гінденбург» попередити прагне, і ще...?

Що ми знаєм про час? Про ходи навпростець,
про обтічність доріг, де початок-- кінець,
про незнані місця, що такими здались
ніби бачиш ізнов те, що бачив колись,
про September Eleven, що вчора зросло,
«коридори зелені» і хлопців, як скло,
про обличчя їх білі, що в оці мети
тріпотять прапорцями – до них ще іти --?
Чи розмова вогнів перекличних зника,
й зостається безсила досада терпка?
Чи спізнілих жалів розтривожений гурт
навперейми, незграбно лікує абсурд
клишоногих подій в голограмах часів,
і минуле прийма ретроградний посів,
там, де все відшуміло колись, відбулось,
відійшло, відболіло, але не зрослось?

у чорних зіницях вечірньої вулиці полиски фар
щемливі дощі жебонять негучні і сльотаві веснянки
цей березень – час мартоплясів манливих марудних примар
і їх королева – зваблива мов жінка із фільмів нуар
у неї слів – повний бокал а у мене – півсклянки мовчанки

і чорний вогонь її погляду ллється з-під брів раз у раз
у кадрі вона – крупним планом і столик у неї – навпроти
поодаль – завсідники пізнього бару бармен і шинквас
і дощ за вікном /необхідний в нуарі/ і саспенс і джаз
і очі пекучі й бармен підливає а я і не проти

тут чорного джазу пульсуючий звук і хрипкі голоси
тут склянка порожня моя а бокал її все іще повен
моя королево нуар нерозгадано суща єси
порань мене поглядом темним а потім зціли і спаси
дощить за вікном віє вітер з вологих легень улого́вин

зустрілися стрілки поблякли у чорних зіницях вогні
ілюзії березня тануть мов дух безтілесний мов геній
за столиком – порожньо кадри останні і титри дрібні
беру капелюха уявного – певно пора вже мені
вдихнути вологої ночі нуар у захриплі легені

21/03/2019

              І
Живу, здається, кількома життями:
одне – у сниві, інші наяву
запитують німими голосами,
заради чого я іще живу.

Існую... Багатію – маю вірші,
плекаючи надію, що серця
стають у бучі все-таки чистіші –
живі і непідкупні до кінця.

І не жалію. Ріжу «правду-матку»,
освітлюю невидиму пітьму,
даю зарядку тілу, і уму,
знімаю шляпу і стираю маски.
Але кому видумуємо казку
на цьому світі, й досі не пойму.

              ІІ
А десь на тому світі біля раю
у черзі душ заплакало дитя...
Яке воно пекельне це життя,
де люди є і нелюди бувають.

Одне собі нап'ялює вінець,
а іншого тримає ще на світі
не списаний до краю олівець
на тлі палітри охри і блакиті.

Ще є уява про усе земне
і є надія на життя небесне.
І все-таки очікую на весни,
коли земля очікує мене.
Бо як не жаль, нікого не мине
найвища міра – умирати чесно.

              ІІІ
І як то помирати сироті?
А як лишити квіти не политі?
Куди подіти неозорі миті?

Але не закудикую путі.
Якщо сьогодні падаю у тінь,
то, може, завтра буду ще світити?

03/19

Приліг. Авжеш. Причина - втома, вечір
Впіймалась миш… малеча… п’яна в дим
У пастці ж клей… я проти кровотечі
Невже… а що? Блукаю поміж рим…
21.03.2019.

Коли усміхається жінка,
То сонце виходить з-за хмари
І б"є в золотії литаври,
Коли усміхається жінка.

Як в жінки сльоза на обличчі
Й душа її плаче від горя -
Навколо все сіре й порожнє,
Як в жінки сльоза на обличчі.

Як світлої радості хвиля
Жіноче єство огортає,
То серденько ніжно співає
І щастя з"являються крила.

Хай завжди всміхається жінка,
Кохає і буде кохана,
Бо й справді вона - незрівнянна,
Коли усміхається жінка.

2019 р.

Подаленіла снів навала,
Як у світах дітей тепло, –
І час із пам’яті помалу
Усе стирає, що було.
А як же хочеться згадати,
В зажурі болісних утрат, –
Себе, спокусливо кучматим,
Межи піддатливих дівчат.
Та тільки де там!.. Не вдається,
Мов пил поснулий на траві, –
Збудити жаль якийсь у серці
Чи грішні думи в голові.
Неначе відстань невелика
Була подолана дарма,
Адже в минуле слід безликий,
Або й прикмет його нема.
Щодня стоїть в очах старечих
Німа, безбарвна та глуха
Непоборима порожнеча
Скороминущого гріха.
21.03.19

Весняний сад здолала дрімота,
Гойдаються гілки, немов куняють.
Неонова доріжка золота
Впадає в тишу змореного гаю.

Вечірня дотліває вже зоря,
Ховає руки вітер дивно-сині.
А попіл із неону – не згоря,
Ворушиться, немовби у каміні.

Лиш не тріщить, не йде із нього дим,
Ілюзія тепла, що погляд тішить,
Та не зігріє. Лиш проллє меди
Холодні несолодкі – в саду нішу!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

налетить розкуйовдить козацькі чуби очерету
і шукай цього вітра мов вітра у полі лови
як же бути на зламі епох і сезонів поету?
як не втратити тут як не втратити тут голови?

у міжчассі сезонів очікуєм гостро на зміни
пливемо крізь розлом у плиткій веремії смутній
ми ще тільки весну запросити прихилим коліно
а вже наші жінки вже стоять по коліна у ній

знов блукають закохані в млі березневого міста
мов сліпі одне одного прагне знайти цей народ
з тих часів коли тут ще лежала пустеля дебриста
коли неврів-будинів тут бачив старий Геродот

не життя а всуціль переломи епох і перерви
в день останній яких чергова нас чекає весна
мене будять будини й потроху знервовують неври
і в розломи епох зазирають старі племена

Вона чаїтися уміє –
Не сподіваєшся її,
Та нишком зло довкола сіє
Людисько, схоже до змії.

І хоч там як вона маскує
Підступні наміри свої,
Але недобре провіщує
Істота з вишкіром змії.

І на добро чекати годі
Ані в державі, ні в сім'ї,
Допоки нами верховодять
Людці з ментальністю змії.

Замерзлість душ і скрижанілість вулиць.
І сніг мете сріблистою нудьгою.
Промерзлість розповзається. І чулість
Зіллється із безликою юрбою.

Все втратить контури і стане білим снігом,
І серце ніжності застигне раптом.
І час за містом не летітиме вже бігом,
А спиниться й закрижаніє снами.

22 грудня 2018

Сніг веде у царство сну,
У застиглість, задзеркалля.
Не побачимо весну
У нестримності благання.

Сніг влаштує маскарад,
Де розчиняться всі маски.
І зими нічний парад
Прямуватиме у казку.

16 грудня 2018

Безкінечний туман потойбіччя
Нас укрив самотою юрби.
Відкидає життя на узбіччя
Найніжніші пориви доби.

Нас безжально туман покриває,
Пеленає в обіймах примар.
І крізь нього посвіту немає.
Запанує небесний Монмартр.

Біле вогнище ллється нестримно
І розплавлює душі живі,
Підпаливши фортеці незримі,
Де сховались гріхи вікові.

12 грудня 2018

Місиво з дощу і снігу ―
Це зими нічний кошмар.
Після денного пробігу
Ми впадаємо у жар.

Дощ і сніг злилися разом,
Як нещадні два кати,
Нас ведуть в безжальну казку
Без єдиної мети.

Все шмагають батогами
І підступно стережуть,
Стали злющими богами,
Кинувши все в каламуть.

9 грудня 2018

Як часто я хочу додому
В краї заповітних надій.
Яку доведеться утому
Нести, як важенний сувій?

Я хочу в краї невідомі,
Де казка на вітах цвіте,
Де тіні ночують зникомі
І сніг забуття не змете.

Як часто я хочу додому,
В гармонію, а не базар,
Де нам усміхнеться відоме
Величне сіяння Стожар.

1 грудня 2018

Мов подих віковічної зими,
Мороз ударив і обсипав листя.
І шепіт нестерпимої пітьми
Прокрадеться нечутно хижим лисом.

Мороз і тьма сплелися у клубок.
Вони ідуть війною світовою.
І наркотичний шал нудних морок
Згорить із навіженою добою.

10 листопада 2018

Парнас належить геніям? О ні!
Не там живуть живі й покійні скальди.
Для них - табу пейзажі із брехні,
Оселі - з непривабливої правди.

Закрив біду іскристий водограй,
Зашпаклювалась мерва буйнотрав'ям.
І яв страшна не яв - словесна гра,
Художній секонд-хенд, бомжацьке рам'я.

І хоч мене щодня зовуть на біс,
Але відкрилась істина печальна:
До неба глибини ще не доріс,
Потрібні час, учителі, бажання.

Потрібна не одна в душі струна,
Уяви дар, натхнення повні чаші.
А ні - то мул черпатиму із дна,
Джерельної водиці не пізнавши.

Вагаюся. Та знаю: перший крок -
Найважчий. Ось, рука відкрила грати:
- Іди,- шепоче муза, - до зірок.
Як дійдеш, то навчу тебе літати.

20.03.2019р.

Зима корону одягнула.
Морози владно в бій пішли.
В думках надія промайнула -
Наш літній спогад зберегти.

Так, тільки спогад миготливий,
Приємні зустрічі, думки...
Цей вогник у очах щасливий,
Мрії, ілюзії, казки...

Забути біль і всі образи.
Хвилини гніву і журби.
Забуть лихе і зле, одразу
З легкою посмішкою йти.

А інша буде так любити,
Як я, - дитина, не змогла.
Буде тобою тільки жити,
Смиренна, тиха і проста.

І хоч "Прощай" вуста сказали.
Клубок у горлі знов і знов.
Ім'я твоє не раз шептали
В примарній тиші молитов.

А щастя було зовсім близько.
І серце рвалось до життя.
Пробач мене. - Вклонюся низько.
І вже піду - без вороття.

09/02/2012

Ну що, стрічайте, я ваш повелитель,
Я ваш оратор, я ваш поводир,
Я президентів ґедзь, Салах-ад-Дин.
Вам мені кланятись, я – цар і небожитель.

Я вмію в шкуру лізти молодим,
Я можу старість вашу збавити прилюдно.
Ну що, повірили обіцянкам дурним?
Ви що всі думали, я чудотворець, Будда?

Ваші життя належать всі мені!
Бо ви як гвинтики в моєму механізмі,
Що робить всемогутнім богом – бізнес,
А я над вами з німбом осяйним.

Вам не потрібно знати хто є хто,
Вам взагалі не варто лізть в науку.
Бо для людей найкраще долото –
Тільки мовчати стишено в принуках.

Ну ось він я, могутній вседержавець,
Для мене влада гетьмана важка.
Ви щось казали? Гроші на буханець?
Ох, не смішіть, спустіє вся казна!

З тобою, лагідний, незвіданий, я поруч,
воркуєм голубами, тішимось, а згодом -
зникаю в небесах, залишивши покору,
повітряними кульками. Ти, сонце, згоден
так нескінченно на завершеній сонаті
шукати в погляді моїм рахманні звуки,
відлуння безнадійності у серця чаті?
Заздалегідь передчуваючи розлуки,
і переводити годинникові стрілки
назад, вперед, назад, розхитуючи вічність?
Питати у зозулі залишилось скільки?
Ділитись диханням, пірнаючи у ніжність,
миритися з негодою мутних  стосунків?
І незважаючи на колючки одвічні,
шипшиново-терпкі зривати поцілунки?
Гасити полум'я, запалювати свічі,
примарним щастям гріти руки у каміна,
ятрити на світанку спогади гарячі,
і зважувати душі на вагах  сумління?
Того ти дуже хочеш, мій п'янкий? Одначе...
Чи закружляємо у вальсі Мендельсона,
чи принесуть солодкий плід  дурманні віти?
Цнотливі пелюстки, а беладонна - чорна.
Приручене не кинеш на поталу світу!

В веснянім небі, висі голубій,
я напишу поему про кохання.
В ній розмотаю дум своїх сувій,
повідаю про мрії-сподівання…

На килимі смарагдів і парчі
вінки катренів пересиплю болем –
хай зорями засяють уночі
і зігрівають пересічну долю.

У покривало золота дібров
вплету рядки щасливі і не дуже,
а в казку цю – запрошую Любов,
як у букет ромашок пишну ружу!

Читаю Тичину
Серцем. Не очима.
Крізь серце свищуть вітри його доби.
А він на вітрах тих прапором має
Таким же пшенишним та ще й голубим.
То як же червоним все те залилося?
Як замість зозуль трактори загули?
Як голод і мор проросли колоссям?
І як же трансфер зміг на дружбу зрости?..
Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,
Бо начебто з ним і я сам завинив.
І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає
Великих своїх і малих синів.

Ми є раби чужинської моралі,
Від цього вже не відхреститись нам.
Бо землю і моря у нас забрали,
Чужі попи свій збудували храм.

Вбивають мову, звичаї і пісню,
З Донбасу до країни йдуть гроби.
Від нашого мовчання світ не тріснув,
А висновок зробив, що ми - РАБИ.

Така шляхетність у твоїх очах –
Емоції, весь розум, полонила.
Там бачу вись, куди возносять крила,
Яка вгорі тремкоче на вітрах.

Небесна світлосте, указуй шлях
І еталоном із чеснот будь, мила!
Лиш ти мені великий світ одкрила,
Енергію дала, що має птах.

Вино страждань моїх – в твоїй долоні.
Історія то мук твого єства,
Це таїна, де прірви є бездонні…

Краса стосунків – сфера то нова!
Ідилія, мов на природи лоні…
Й од щастя загубилися слова!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ох і "набожний" люд!
Хрестоперстна молитва отари,
Показушна любов,
Істеричний товпи отченаш...

Найубивча з отрут -
Сліпа віра. Розчахуті ґаври
На пророка плюють,
Люто виють: - Тікай! Ти не наш!

Я, звичайно, утік,
Попалив індульгенціям крильця,
Відпускати гріхів
За наказом небес не схотів.

Точить кров, наче сік,
Брат із брата, вже буде по вінця,
На святих письменах
Тліють бризки й патьоки руді.

Плачуть Батько і Син,
З тьмою програно битву,
На уми сатана
Накидає залізну оброть.

А над Лаврою дзвін,
Чорноризи женуть на молитву
Гурт монашок сумних,
Умертвляючи душі та плоть.

20.03.2019 р.


Визволення

Вижив. Усупереч присуду ката,
Скомпонували уже й некролог.
І хоч без жертви несита Геката -
Друг ув аорті залишив жало.

Вдих - і шпиняє обламана голка,
Видихну - коле в скривавлений м'яз.
Краще би, браття, лишився без ока,
І без правиці було б все гаразд.

Милі собратчики, чуйні камради -
Поруч, близенько, в біді - тут як тут.
Брути кинджали стромляють по гарди
Та загняють недаху у кут.

Йди, відгадай хто з нас Янус дволикий,
Хто - вірний друг, а хто гад прегидкий.
Лагідну долю у вигляді жінки
Мудро відсунув на відстань руки.

Ліжко подружнє - колюча ожина,
Крутиться в серці холодне жало...
Ранок. В долонях тримає дружина
Голку. За вікнами сонце зійшло.

19.03.2019р.

Сумна правда

Казати правду багатьом незручно,
Та межи нас немало й галалак.
Відшили пані, бо вона вельбучна,
Зубиськпми скрегоче, вельми зла.

Поезію шанує до нестями,
Пегаси - чистокровні скакуни.
Літає над проблемами, страстями,
Шпильки скептичні сіє на лани.

В анфас і в профіль - викапаний геній,
Джергоче зграя муз у рукаві.
А під хвостом - таке як і у мене,
М'яке, і трохи в салі - селяві.

Упала в грязь. Тепер в болоті кумка,
Пегасики ночують у кози.
За вікнами голодна виє сука,
Піду і дам їй трохи ковбаси.

20.03.2019 р.

Ніч така, незміряно глибока,
Що в пітьмі втопилося усе, –
Тільки залишився жданий спокій
Навкруги причаєних осель.
Час завмер у тиші прохолодній
І дрімає місяць десь чомусь, –
Лиш не спить закоханий сьогодні
В магію поезії дідусь.
Що в його розбурханій уяві
Зроджує нехитрий зміст пісень
І верне наліво чи направо
Вічні думи в пошуках натхнень?
Чом немає спокою старому,
Скрученому віком у дугу, –
Може, переборює так втому
Чи долає тугу та нудьгу?
Ніч така, привабливо безкрая,
Видалася щедра на дива, –
Радістю наповнений до краю
По рядках розміщую слова.
20.03.19

Ти потрібен мені?
Я байдужість ховаю у жмені.
Вже набридла оця круговерть і зусилля складні.
А у місті весна. Бачиш, квітень танцює тотемно.
І проміння ясне так трофейно горить у вікні.

Я потрібна тобі?
Тільки правда буває важлива.
Нам неважко удвох розпалити погаслі вогні.
Якщо хочеш, ходімо в незвіданий світ знавіснілий.
…Ти потрібен мені.
19.03.2019

О Маестро, мій милий Майстре!
Композитор моїх мелодій,
Інквізитор сваволі плоті,
Хуртовина в моєму літі
Із пелюстя прозорих квітів.
Цій любові любов позаздрить.
Ти – спокуса моя і пастир.

Наодинці з тобою, отче,
На обтинках вісону ночі,
Наче сон у її блакиті,
В унісоні спинились миті,
Пролунали в єдиній ноті
Поліфонії двох рапсодій,
Зупинитись на мить – не злочин.
Оверлочити ніч не хочеш?

О кохання моє рахманне,
Що в оману мене не манить,
Що дурманом не лине в душу,
У веригах обійм не душить,
Дуже вільне і вірне дуже…
Я тобі маргаритки, муже,
Покладу в сторінки роману,
Отамане мій, о тумане!

Розбудіть! Я надихатись хочу весною іще,
Я побачити мрію конвалію білу ізнову.
Танцювати, кружляти під першим весняним дощем,
Відбиватись у люстрах калюж на алеї кленовій.

Покажіть мені вишню, немов наречену в саду…
Я сп’янію від захвату і аромату хмільного.
Весь пірну і душею порину у цю красоту,
У це радісне свято життя закохаюся знову…

Подаруйте любов… Хай стривожить, печаль прожене…
Хай світлішою стане до Храму святого дорога.
Бо з любові приходить на світ споконвіку земне…
Від народження так все людині завітано Богом.

Розбудіть же мене! Світанковою впитись росою.
У вікно моє стукніть бузком запашним і розквітлим…
Тихо двері відкрию. Надихатись хочу весною…
Повернутись ізнов у минулі ті березні-квітні.

Примітки: Оригінал вірша Якова Баста

Я хочу надышаться весной...
Яков Баст

Разбудите меня. Я хочу надышаться весной…
Мне так хочется утром увидеть, как ландыш белеет.
Танцевать и кружиться под первым весенним дождём,
В глади луж отражаясь на мокрой кленовой аллее…

Покажите мне вишню, невестой стоящей в саду…
Опьянею от запахов, от аромата хмельного.
Погружусь без остатка, душой окунусь в красоту,
В жизни радостный праздник влюбляясь всё "снова и снова"…

Подарите любовь.. Растревожит, прогонит печаль…
Пусть счастливее станет ведущая к Храму дорога.
Ведь в любви всё рождается. Это начало начал…
Так с мгновений рожденья завещано людям от Бога.

Разбудите меня. Напоите рассветной росой.
Постучите в окно мне душистою гроздью сирени….
Тихо дверь отворю. Я хочу надышаться весной…
И вернуться опять в те, прошедшие, марты-апрели…

2019

Від неї я вертаю у свій дім,
Мов утікач, що битись перестав,
Який гіркій свободі не зрадів,
Позбавлений і зброї, і щита.
І в’язнем добровільним я постав,
Аби відчути біль на самоті.
Коли кохана душу відверта,
Безсилий я лишитись, як хотів.
Хай будь-які думки про звабу втіх
Не живлять більше марних сподівань,
Лише зневага й сум усіх світів
Плекають прикрощі моїх страждань.
Караюсь, як її не бачу я.
Я з нею – то розрадонька моя.

Тісно серцю у грудях, не знаєш  чому?
Ліки в шафі, така необачна.
Тесля міряє дошки, стругає труну,
ти чекаєш на щастя - не лячно?
Божевільна... Спустися на землю, ти де?
Не надійся... Зміни окуляри.
Блиснуть миті життя, свіже листя впаде -
зсохне, зчахне, а веснами марить.
Кожній тварі, мурасі відміряв Господь,
для метелика день - ціла вічність.
Надивилася вже,  порцелянова плоть
розіб'ється чи в жовтні, чи в січні,
чи у травні. Та ні не тепер, не коли
п'є душа з водограю озерця.
Прийде смерть - прожену і накрию столи
для  надії, любові та сонця!
Скільки не довелося пройти без ціпка,
гори небо тримають на вежі.
Ти полину не рви більше, доле гірка!
Дай покути і райдуги, Боже!
2019р




 

1

Гостеві настрій погіршити легко:
варто вказати на огріх... "Дошкульно!" -
він заволає - і кине на деко
три патронташі, осріблені кулі.

"Хто ти і звідки? та що ти лепечеш?
я - креативний, а ти - нікчеменна...".
Гепне заслоном від швабської печі.
Дощ... набухають амбіції... вени...

2

Мовкни, читай, що лишили великі,
власне трамбуй, пелюстками притрушуй.
Глипне байдужжя, розтане безлико...
Перевертає базікало тушу...

Трабли, везіння, олжа і подяки...
Весла застрягли у суслі болота.
Плинуть у далеч м'язисті... ніякі.
Черга моя до корони... сімсота.

2019

Іноді, я думаю про тебе...
І тобою дихаю,
Не раз...
Ти - одне із сонць мойого неба.
Розуму мого предивна гра.

Іноді, я думаю про тебе...
І мовчу...
Безжалісно мовчу.
Блискавиці ціляться між рЕбер,
мов от-от дощами потечу.

В цьому танці змішаних мелодій,
У гучному хорі голосів,
Твого серця впізнаю акорди,
Що моіх сягають полюсів.

Іноді, а, може, і частіше...
Я про тебе думаю усе ж.
І тоді народжуються вірші
У душі,
без гриму і одеж.

Є красиві міста, і багатші, і, мабуть, тепліші,
В них живуть і сміються, щасливих чекають хвилин.
Тільки Харків для мене – колиска, тому найрідніший,
Тут побачила світ моя доня, а потім і син.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса.
Харків’яни мої, харків’яни,
Хай наш вічний вогонь не згаса.

Гончарівським бульваром іду, тут століття з’юрмились,
Де у вікна красунь заглядали колись козаки.
Та від плинності часу ти, місто моє, не стомилось,
Лиш молодшим стаєш, не зважаєш на довгі роки.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса.
Харків’яни мої, харків’яни,
Хай козацький наш рід не згаса.

Є Холодна гора, де з тобою зростали у мріях,
Немишлянських садів, журавлівських озер дивина.
І Шевченкова вулиця, салтівських вікон надія –
Все це Харків мій рідний, в нім дружать і праця, й весна.

Харків’яни мої, харків’яни,
Ви Сумською пройдіться ще раз.
Харків’яни мої, харків’яни,
Щоб наш вічний вогонь не погас.

Я в метро проїжджаю по місту із краю до краю,
Харків’яни живуть і кохають у місті моїм.
Завітайте до нас, тут гостинно усіх зустрічає
Харків – місто моє, мій щасливий, мій батьківський дім.

Харків’яни мої, харків’яни,
Ви Тарасу вклоніться ще раз.
Харків’яни мої, харків’яни,
Щоб козацький наш рід не погас.

Я - рідновір. Мій Бог - це Україна,
А братик уподобав Іордан.
Стоїть щодня у храмі на колінах,
Поклони б'є мальованим жидам.

Усе чуже - і родовід Абрама,
І ладан, і молитви, і хрести...
Вчорнішала за це хохляцька карма,
Народові ні в чому не щастить.

Ця віра гоїв миттю розділила,
Придумала для дурників гріхи.
У прадідів були орлині крила,
Онуки ж мають рабські ланцюги.

Нікому і нічого ви не винні!
Рідня для нас - не Яфет, Сим і Хам.
Найбільший гріх - це зрада Батьківщині
І власним - не позиченим богам.

Пейсах у Лаврі. Чується літанія,
Святкує люд, жується хліб м'який.
Іди і скинь хламиду безталання,
Омий в Дніпрі святому сліпаки.

19.03.2019р.

Це віт судомне колихання –
Сміється місяць із небес.
Я задихаюсь від кохання,
Ним переповнений увесь.

Ох, розбудить би вікна сонні,
Явити давні їм дива –
Я б серенаду під балконом
На повен голос заспівав.

Часи романтики, о де ви?
Сентиментальну ллю сльозу…
Неначе котик березневий,
Я б розійшовся унизу.

І ти б, напевне, зашарілась!
Півонією зацвіла!
Щоб злий сусід осатаніло
Заматюкався із «дупла»!

18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не кажи мені нічого
Про оте, чого нема
На вибоїстих дорогах
Між блукальцями двома.
Не жури серця минулим
І майбутнім не втішай,
Бо гіркотного сьорбнули
Вже обоє через край.
Ми, осліплі від печалі
Та понурі від вагань, –
Поодинці заблукали
У тенетах пам’ятань.
Не кажи мені нічого
Про уламки наших душ
І єднати їх спрожогу
Припини спішить чимдуж.
Сталось те, що мало бути
Між блукальцями двома –
І минуле не вернути,
І майбутнього нема.
19.03.19

...як на почат-
ку темою порушити,
Що по очах
Не прочитаєш душу ти?..
-та і не тре-
ба. Ти сама хотіла
Польоту в не-
бо... Таїн прагне тіло

Увись леті-
ти пізнання стежиною.
-як відрізни-
ти правду від олжі мені?-
Питаєшся
І дивишся у вічі,
Задумлива
Джоконда від да Вінчі...

-то й роздивив-
шись, мала зрозуміти ти,
Як наші вір-
ші можуть душу мітити
До прочитан-
ня крапельками крові...
То перестань
Під сумнів брати слово,

Що я давав
І годі сумніватися.
Пора, my love,
Натхнення надихатися
І відліта-
ти в небо пізнання!..
Навчу коха-
ти. Решта- маячня...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119031809287

Чи знаєш, що ми не окремо з тобою?!
Ніколи не були окремо…
Мов зшиті чи склеєні диво-любов’ю.
Наповнені сонцем, течемо –
Зливаємось ріками чудних мелодій,
Аби розчинитися потім
У пісні веселки, в любові негордій
За межами власної плоті.
Ми плинемо тихо за наші кордони –
Туди, де зазнали початку,
Щоб стати єдиним в одному законі,
Зриваючи ночі печаті.

У відносинах - наче колеги
А у подумках - свіжоспечений реп
І бурлить, і штовхаємось - легко…
Крок за кроком роками - сонце і степ
Ні будівель тобі, ні криниці…
Ніякого плану, мовчанки все більш
А навіщо світ Неба й без Птиці?
Чи поета на розстріл за вірш, і…
У відносинах - наче партнери?
Ну що ж, я замовлю на вечір - 07
Нікудишні - підозра і нерви
І до дна, геть до дна, за усіх...
18.03.2019.

Вона гуляє в тихім полі
І на квітучому лугу.
Вона збирає трави. Голі
Ноги втира в свіжу росу.

Вона проста і загадкова,
І знає шепіт різних трав,
Місячні фази і готова
Допомогти тим, хто прохав.

Хто чистий помислом і серцем.
Душею прагне до життя.
Хто заблукав, став чужоземцем
І жде вже скорого кінця.

Вона покаже тихе щастя.
Навіє спогади полин.
Напоїть чаєм і в зап'ястя
Утре настояний люпин.

Вона привітна і чарівна.
В очах сіяє доброта...
Всі боягузи кажуть - "відьма!"
Ні... Просто вірить у дива.

2013

Вірш дочитано. Вигуки "Браво!",
Друг-руладник за плечі обняв.
Наче ловко і трішки лукаво,
Та насправді - одверта дурня.

Випрозорюю критики натяк,
Повизбирую гречку з пшонин:
Вштабелюють віршаток громаддя
В джомолунгми вторсировини.

Пересиплеться в чан потеруха,
Думи й оди засмокче у вир.
На гачки поначіплює кухар
У рулонах м'якенький папір.

Колообіг: віршата - вбиральня,
Муза хвора, у серці шуми.
В інтернеті доволі писання
Прости Господи і хай Бог ми...!

18.03.2019р.

Утіха

Жінки - троянди! Айстри! Мальви!
Краса аж сліпить лупаки!
Мені подобаються жваві
Та сухуваті, не пухкі.

А от сусідові - мотрони,
Поважні пані, у літах.
Та їм давай ален делонів,
Бо кожна мавка вереда.

Моя краса - не Пенелопа,
Для неї муж - порожній звук.
А в кума жіночка - секс-бомба,
Її не випускає з рук.

Таке добро - не заваляще,
Коштовний супер-діамант.
Моя ж рука щоденно лащить
Лиш засмальцьований халат.

Парцели інші у дружини -
Робота, кухня, суєта...
Без мусі-пусі скоро гигну,
За поцілунок - все віддам.

Вдоволено сокоче півник,
Чубата курочка без лах.
О, де ж ви, де, палкі обійми?
Живу, немов скопець-монах.

Мегера злюща знову зрання
Скубнула вже не раз й не два.
Піду писати про кохання,
Хоч так утішуся, братва.

18.03.2019 р.

Пробуджується знов земля
І по-весінньому радіє.
Готові до сівби поля,
Є думка про врожай та мрія.

Жадана мрія досягти
Шалених успіхів у справі!
Шляхи тернисті до мети,
Занадто нелегкі до слави.

Весняний даючи заряд,
Володарка крокує вміло,
Тепла даруючи каскад,
Та й справно робить своє діло.
Всміхається і сонце мило,
Надії втілює сміливі.

18.03.2019
Свидетельство о публикации №119031807525

Вітряно. Опостінь
рівняються по стіні
дерево і його тінь.
І тінь цікавіш мені.
До ставу збіга стежа,
просить мов батогів.
Ба, і це не межа
забавкам дітлахів.

II
У ігриськах їхніх лють,
їх плачі у дворі
сягають ген у майбуть –
в міру її прозрінь.
Часу туди ходи
иншої не було,
як наосліп – з "лапти",
в яку нам колись везло.

III
Осклянілий бетон
шкребеться об голубий
звід, як той мастодонт –
радий в правці благій
цілющости потерух;
непомірність громад
перехоплює дух,
ставлячи мозку мат.

IV
Улії новий рій
обживає, авжеж,
всотуючи живий
мед електромереж.
Діти витіснять нас
у передміські сади
споминів – напоказ
візіям пустоти.

V
Природа їм зерня ті
наук і дасть, що як вірш
зазубрить у нужді:
часу і таке інш.
Вони вберуть цифру "100"
завитками плюща:
най і не вічність, то
частку б її хоча.

VI
Чуті брехні вкінець
зі дзуміннями мух
їм увірвуть терпець,
та розвинуть їх слух.
Зуб різнитиме мідь,
срібло. Пошум лісів
гуртуватись навчить
більшістю голосів.

VII
Після нас – не потоп,
де удоста весла,
а коловерті товп,
множина їх числа.
Най звитяга ікри
над рибою і не гріх,
а янголи – не комари,
і їх не стане на всіх.

VIII
Вітряний літній день.
В смороді нечистот
без пахучий цвіте.
Я, мов одуд, от-от
згукнусь і видам дупло –
канулий у пітьму
світ, де, чинячи зло,
ми відали ще – кому.

IX
Вітряний літній день.
Сад. Здаленілий рев
поліцейських сирен
не одваджує мрев.
Птахи дзьобають з урн
сміття намість пшона.
Голова, як Сатурн,
болем споясана.

X
Що вишуканіш співець,
того рідше, либонь,
давнішній бубонець
вібрує в нім на любов.
Спітнілою від вогню,
замашних топорищ,
п’ястю і сьогодню́
кучері не звихриш.

XI
Це – не яса ножу,
нісенітні тенет,
а тому рубежу,
що відвадить нас геть.
З темної сторони
Місяця на ущерб
жизних мір довжини
вигинається серп.

XII
І тисяча літ, і вік
годять своєму кінцю,
щоб ніхто не підміг
бомбі або свинцю.
Справа безлічі рук
гине не од меча,
а розстібнутих брюк,
зопалу, зазвичай.

XIII
Будучина чорніш
од велелюдь, а не
більм або маячні
несусвітних знамень.
Буцім про всяк, самі
діти, чи прозапас,
бачать не те, що ми;
вочевидьки, не нас.

XIV
Ми їх не вгомоним.
Дзиґа і шибеник,
вуличний херувим,
гризучи льодяник,
із рогатки в саду
цілить по гороб’ю,
не хвалиться – "попаду",
але знає – "уб’ю".

XV
Зір їх – і поготів
знак сирітства речей,
віднятих від груді.
Порахунок з прищем
– справа чести зіниць,
чиїх кіл на копил,
видимий світ – і ниць,
і горівіч – сліпий.

XVI
Оку взнаки цей стан
простору, себто знак
суєти домагань.
З ліжка стелю отак
споглядає слабий;
скорше, чим засина,
аніж сам, далебі,
забирається на.
.
XVII
В співанці без кінця
кланяється рідні
серенада вітця,
арія меншинí,
співані сумі тіл,
в просторіччі – товпі,
в партер, у сум’ятті,
під завісу й т.і.

XVIII
Літо. Куди не кинь –
дітлахи, метушня.
Дерево і його тінь,
я, що сидьма куня.
Хмар, що рун у вівці.
Рятівний від ядух
став. І сніп промінців,
– як липучка для мух.

XIX
Всмоктуючи свій сік,
зрошуючи свій кущ,
сіючи по стезі
свої жменьки піску,
діти дивляться в даль,
куди, як у жмені гріш,
дзеркала, як Стендаль,
приязно не містиш.

XX
Мавши на оці нас
в манерах і голосах
(ліпше не завдалась
природа у чудесах),
губи пучачи й зоб,
їх спотворить дитя
радше злостиво, щоб
не було вороття.

XXI
Так рухають уперед,
– за горизонт, за грань.
Так родових дерев
зраджує себе ткань.
Коячи так пороб
дробом нулю, в поріз
цебенітиме кров,
нетечі боячись.

XXII
В цім і є, вочевидь,
роль матерії у
часі, пак, мимохіть,
в нім – ніщот досхочу,
щоб обжити верто-
град спадкоємних мрій,
свій анфас, як жетон,
розмінюючи в котрійсь.

XXIII
Так в пустелі шатру
чується тамбурин.
Так прожогом ікру
цідять в ультрамарин.
Так марають листи
кома або слівце.
Так говорять: "лиш ти",
заглянувши у лице.




-------------------

Світочу, всміхнися, хмарки розтопи!
Променем ласкавим сповивай безмежжя.
Світ збирає зорі в сонячні снопи,
золотим узором білоцвіт мережить.

Крильця у метеликів - дивне ришельє,
перламутром сяють, шовком, органзою.
Небо срібні роси із цеберця ллє
на одрину з м'яти, примул, супокою.

Миє лапки зранку, струшує пилок
і корівка божа в чашечці нарциса. 
Пронеслася буйним вітром на ставок
горобців, синичок зграя голосиста.

Небеса бузкові. Смужкою літак
розділяє далеч на дві половини.
Світанкові весни пробую на смак!
Засіваю в серці ніжності мачини!
2019р




 
 

Коти… Зібрались на даху коти
і спати знову не дають.
Кати! Дістали ці мене кати,
але вони на все плюють…

Весна… В життя приходить знов весна
і березнем духмянить світ.
Вона… Мене чекає десь вона...
Я спізнююсь на сотні літ!

Любов… Крокує всесвітом любов
і у полон бере серця.
Оков… Лишає спокою оков,
зведе в долину з путівця…

Талан… Щасливий і сумний талан,
завжди у кожного він свій.
Волан… Під небеса летить волан
із наших сподівань і мрій.

Коти… Діжу життя свого коти
удаль, за світлий неба край.
Світи… Як тепле сонечко світи
і душу ніжно зігрівай!

Наодинці з природою прагну бувати,
Походити вузенькою стежкою в лісі
І повітря п"янке та духмяне вдихати
Та з цим світом казковим на мить якусь злитись.

Стати часточкою цього царства природи,
Щоби я і краса лісова - одне ціле.
То ж коли випадає мені ця нагода,
Поспішаю до лісу, тоді я щаслива.

2019 р.

В глибині душі, на самім денці,
Бережу повагу до основ,
Тих, що українські западенці
Пронесли віками через кров.

Майже всі виходили з криївок
До маржин, колиби і снопа.
За божницю клали стос листівок,
Йшли боротись з юності в УПА.

Вас за це зганяли у сибіри
Там ви мову й пісню зберегли.
Спротиву загострену сокиру
Не сховали із часів імли.

Скільки вас безмежними світами,
З України випханих, бреде.
Та родину, землю, мову мами,
Ви не забуваєте ніде.

Не ставали зроду на коліна
Зберегли ви славу, гідність, честь.
В кожному із вас моя країна
Має друга вірного плече.

Перемоги вам в шановнім герці,
З вами я у час добра й біди!
Западенці, у моєму серці
Ви були і будете завжди.