Тихо з тобою...

Края неба, края хмаринки
Я торкнувся рукою.
Ніжні дотики шастя,
Тремтливі хвилинки.
Так сміливо літає
Моя вільная птаха.
Я за тобою, кохана,
та хоч би й на плаху.
Тихо літаю...
В озері краплі прозорі
Говорять з тобою.
З чистою росою,
З сонцем ранковим
Я шепотів про нашую долю:
Вони нас освятять,
Вони нас зігріють,
Люди не люблять,
Люди нас кривдять.
Батько та мати
Нас розлучають.
Сміємось ми птахами,
Сміємось зорею,
Літаємо високо,
Коханням літаєм.
Тихо з тобою...
Світлими крилами,
Світлими маревами,
Ангелами ясними
Ми красиві з тобою.

Я готую смачно-смачно
Так, що дух захопить враз.
Кухня в мене – місце злачне,
Нагодую без образ.

І, повірте, всім згодиться,
Особливо мужичкам.
Встигну я причепуриться
І з вечерею подам:

Бутильок крутої бражки,
Пиво, водочку, абсент,
Коньячок, кому не тяжко.
І до спальні, - на десерт!

Глава 1.

Я музою твоєю не була,
(а втім, як знати потайні бажання?).
Жагучі ноти, ніби друзки скла,
Так дзвінко б’ються, так нестерпно ранять,
Що аж з душі сочиться кров і крик,
До забуття цнотливу тишу поїть.
Чи ТИ героєм був моєї гри,
Чи лиш фантом, навіяний тобою?
Не знаю, що робитиму я з ним –
На біс покличу чи пошлю до біса.
Втомилась я. В красиву клітку рим
Не ловиться твоя душа-гульвіса.
Тим часом інша (добра і земна)
Наллє тобі трояндового чаю.
Про мене ж, мій нескорений, не знай.
Мовчатиму. А люди хай гадають.

Глава 2.

Я створена була з твого ребра,
Та віддалася змію на поруки.
І вирвалось прозріння із пера:
У тебе – муза, а у мене – мука.
Давав талант, але не відав Бог,
Що вірші стануть одкровенням змія.
Та яблуко було одне на двох.
Не поділили. Попіл рай завіяв.
І не дано знайти святий Грааль
Тому, хто осягнув гріховність раю.
Нам соромно зірвати одяг-фальш,
Лиш у рядках нага любов гуляє.
А ти хоч небо розпиши жалем,
Хоч всоте відречися від натхнення.
Не виросте з гріха новий едем.
Для Єви ти не вимолиш прощення.

Глава 3.

Напнув лукавий Ерос тятиву.
Спокуси на землі снують юрбою.
Я іншого кохаю наяву,
Та зраджую в поезії з тобою.
А ти люби лиш музу і не смій
Живих вінчати лаврами богині.
Нас пов’язав навіки хитрий змій,
Спаливши наші крила янголині.
І знову випадає чорна масть,
Жага у жилах закипить сильніше.
Хай муза мій цілунок передасть,
Взамін не жду нічого я, крім віршів.
В них істина й омана обнялись,
У них розмай замерзлі душі будить.
Пишу без адресата вкотре лист.
А що між нами – хай гадають люди.

Потріскують дрова в печі
У полум"ї бажання,
Сердитий вітер за вікном
Вимолює зітхання...

Душа зігріється у снах
Теплом твоїх долоней
І не котитиметься дощ
З очей слідом солоним...

Потріскують дрова в печі
І зігрівають небо
Тепло душі в полоні рук -
Блаженніше й не треба.

Забувай про свої тривоги і слухай дощ.
Пароплави твої повертаються в тиху гавань.
Утомилась земля одягати холодний саван.
Зачекався весни посивілий від смутку гравій.
Віє білим теплом від самотніх цукрових площ.

Зачиняй мої двері і грій у долонях сни.
Виривай сторінки, на котрих причаїлась зрада.
Не вагомі тепер помилки і колишні вади.
Доведеться тобі ще чимало сказати правди.
Бо розтануть сніги.
Бо світанки зійдуть ясні.
19.02.2018

Я дякую Тобі за цю сльозу,
за мій політ, іще такий недавній,
п'янких думок немовлену красу
в морозяній казковості різдвяній,
барвистих вогників космічну пектораль,
вібрації єдвабних обертонів…

Портал цей зачиняється, на жаль.
У буднях особистих марафонів
між турнікетів правил і умов,
умовностей надуманих паролів –
дистанція засніжених верстов
в туманності гіпотетичних ролей…

Душа здригнулася – завмерла:
Крижини дотик, спалах – струм
Пробіг по тілу, наче жерлом
Дістав глибин сердечних струн.
Майдан січневий - ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ
Число трагічне - ВІН упав!
Смертельний постріл перший, другий…
Не випадкові – кожен знав.
Сім’я його із Карабаху
До України прибула.
Шукаючи притулку, даху,
Війною скривджена була.
Березноватівки оселя,
Що недалеко від Дніпра,
Село квітуче і веселе –
Там підростає дітвора.
На землях щедрих України,
Що стала рідною йому,
Він народився – став їй сином,
Сергієм названий тому.
Вірменська й українська мови –
(Шевченка з пристрастю читав)
Обидві рідні , безумовно,
Та й вірші залюбки писав.
Гвардійцем звали, бо сміливий,
Дорослий, мудрий чоловік.
Та погляд добрий,світлий, щирий.
Все сам вирішувати звик.
Як проповідник, до молитви
Звертався часто і читав.
Обрав безкровний шлях у битві,
До миру словом закликав!
Та не судилося – жорстоко
Життя цей постріл обірвав.
У снайпера холодне око –
І справно, влучно він стріляв.
Потвора хижа і кривава
Продовжує ганебний шлях.
У двадцять років обірвала
Життя – у вирій злинув птах,
В останній! Порожнеча, туга
Та відчай в батьківських серцях!
Невичерпного болю смуга
Безжалісно забила цвях.
Війна не має виправдання!
Страшна дорога – в нікуди…
А Батьківщина – у стражданнях.
Народе, розум свій буди!
Юнак мав мрію й віру чисту,
Щоб врятувати рідний край.
Це Нігоян Сергій! Всевишній
Покликав душу світлу в рай!

01.01.2018
Свидетельство о публикации №118021900083

я їм твій хліб, о доле моя дивна…
плачу́ піснями… пла́чу у ночах
у кляшторі зачинений монах…
сміюсь у небо – сонячна дитина…
Еллада… доля… далина ельфійська…
розчинена у морі кров дорійська…
із темного колодязного дна
мені небесна сяє глибина…
веде мене прозорими віками
античний усміх молодої мами…
у хвиль не затихаючий потік
я словом задихаючись – утік…
утік не я… втекла земля з-під мене…
я арфою Орфея… з ойкумени
до Таврії лечу-лечу здаля…
колись мене обні́ме ця земля…

Одчепися, моя печале –
Що ж ти назирці йдеш за мною,
З ринви скапуєш снігом талим,
Повниш хату порожню луною?

Глянь: синіють сніги під вечір,
Шерхне крига в слідах слюдою…
Забуваю невдалі втечі
І від тебе, й від себе самої.

А вона чимчикує – й годі,
Щось на вухо мені бурмоче
Про відлигу і зимні води,
І позиркує жалісно в очі,

І воркоче котом приблудним…
Їй би, як і тому котові,
Щоб не в свято лиш, а й у будні –
Кусень хліба і дрібку любові.

Вибирати для нього квіти. Неодмінно троянди чорні, бо
він глибокий і темний - не випливеш, не зурочиш.
Зі стрічками атласних пальців заплітати троянди в бороду,
загортати у білість розірваної сорочки.

А у серці мілкому, наче у посудині позолоченій,
принести йому лезо чи згіркле вино торішнє.
Цілувати живіт і руки ( порубцьовані руки - зодчого!),
на південній засмазі устами псалми вторивши.

Аж над ранок здригнутись: сойки у косі моїй гнізда витимуть.
Помиратимуть весен леткі та прозорі сонми.
І болітиме кожен крок мій, як ітиму до нього з квітами.
По струні металевій. По тихій струні - босоніж.

…Не гасне, не вмира – витає Дух Свободи,
На Світло наверта, де ве́рші голубі…
Вкраїнці – не раби!.. Ми – правнуки народу,
що волю здобував в кривавій молотьбі.

Ярій, душе моя – бо буде бій кривавий,
Утишся, не щеми, вселенськая журо!
Підуть з життя Сини… Умруть не ради слави,
А за Любов святу, що серце вберегло.

…Почезне тіло враз, спаде з очей омана,
Окропить весь Майдан кривавая яса –
Сто змовлених «прощай», та Смертю Смерть попрана,
Сто криків, сто зітхань розірвуть Небеса.

Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова.


28 лютого 2014

Терпке вино!
Заходьте, почастую!
Ні, це не жарт.
Все чесно, без підстав.
Вино – відмінне.
Якість – гарантую.
Усе добірне,
сам виготовляв.
Вино прадавнє.
Витримка – роками.
І як годиться:
Креатив, нектар…
Все безкоштовно.
На правах реклами.
Лікує «ямб-хорей» ,
всіляку «ляр» .
І від сатири,
заклинань, обмови.
І від всезнайства,
суперечок, чвар.
«Дари століть» !
Чаркуємо, панове !
Це особливе,
із добірних трав.
На мить одну
(вона не порятує).
Та відірвіться ви
від орних справ.
Хто завітає,
той не пожалкує.
Заходьмо!
Хата «Гонорових страв».


18.02.18

Який ненадійний кохання політ!
Літають – жаринки і попіл.
Нам інше казали. Що горе – це СНІД,
Щоб ми записали на лобі…

Кохання – як рана, це – не дивина,
А серце пробите стрілою.
А любка віддалена. Що там вона!
Що хоче, те вдіє зі мною.

Ревнує дочасно, кармінно цвіте,
За спиною сонце тримає.
І я – вже не я, а лише силует,
Луною гуляю за гаєм.

Загаюсь надовго; немов захворів.
Нехай традиційно заплаче.
Якісь неприємні, сумні кольори
Між нами лягли на невдачу.

Крутнувся, як чортик, віщун-дідуган:
« Розлуку вам довго ковтати!»
І щастя підкову підняв, як дугу,
І панночку випріг коcмату.

Оживлена кров запекла у мені,
По-іншому глянули очі:
Не панна, а відьма на мертвім коні
В огні істерично регоче.

Це - люте безсилля. Добряче горить.
Тулюся до любки остудно:
- Ти чуєш піднесення? Ми угорі!
Обсипало нас пелюстками зорі…
Приземлення, певно, не буде.

В цю країну більше не ходи -
Черваки в саду на кожній гілці.
У криниці пусто, ніц води -
Випили неситі українці.

Роботящі тільки на словах,
А насправді - жебраки-невдахи.
У сусідів пан - Христос, Аллах,
А у нас за Бога кухоль браги.

На кордоні журавлиний клин -
Гої рвуться в Тель-Авів, до Відня.
Надрозумні вчора утекли,
Хто не зміг - конатиме у злиднях.

Геть охляв, для бою застарий,
Сил немає різати отару.
Майбуття всмоктало в чорторий,
Помудрішав - уподобав Сару.

А на Сході віє буревій,
Виростає вшир пекельна прірва.
Залишуся - стоплять з мене лій.
Прощавайте, ненько! Мойшо, мир вам!

18.02.2018р.

Пече повіддя мерзлу п’ясть.
Коневі ні у чім пенять.
А перший лід калюж тріщить,
як язики багать.

Не чує кінь тривог моїх.
Ба, чоботиною у бік
йому, чи якось инше їх
навряд я передати міг.

Знайомий ліс, стежа в яру.
І так обом відома путь,
що сам скеровувати рух
я можу будь-що-будь.

Додаймо кроку кільки слід,
як сóсна щоглова – у ріст.
Як дула, цілять нас у млі
стволини з кілець літ.

Стежі дедалі вужчий біг.
Кущам дрижати, далебіг.
А нам триматися доріг
своїх, триматися доріг.

У нас в очах доби трагічні очі -
одвічний страх... пустелі... потолочі...
і слабість тіла... трем... глуха бентежність...
і до землі зболіла приналежність.

Якщо її побачив ти здалеку,
Біжи. Це спалах. Це тобі дарунок.
Це наче в небесах побачити лелеку.
Це наче в губи раптом поцілунок.
Якщо ідеш і чуєш: повернися,
Хоч начебто немає тут нікого,
Люби її. І ні на що не злися.
Що зробиш, коли доля судить строго …
Якщо з – під клавіш музика потоком ллється,
Якщо вона в тобі і плаче, і сміється. Нічого і ні в кого не проси.
Нехай вона хоч вітром пронесеться. По твоїй долі.
Все-одно люби.
Її таку як ця ранкова сповідь,
З дерев, з дощу, з проміння, що іскриться,
Тобі уже зовсім не спиться.
Шукаєш в пам’яті її сліди.
Люби.
Очей її чарівності малюнок,
І посмішку ціною в поцілунок.
Дотик руки неначе тепло сонця,
Відкрило серце всі свої віконця …
Ти відкриваєш рвучко наші двері,
Вірші мої перевернулись на папері,
Я перепишу зараз все спочатку.
Як любиш, розгадай її загадку …
Очей, руки,
Чарівності і вроди,
Перечитай про неї майже все, що написали за віки.
Від першої і другої особи.
І зрозумієш головне: люби!

Буває, що потрібно чоловіку
Води пустити цівку в неба синь.
Ридається ізмалку аж до гику -
Душа моя чутлива до сльози.

Од захвату, розчулення чи ляку
Бубнявіють несамохіть в очу.
Всьому виною - бісова собака,
Як пригадаю - хлипаю, кричу.

У юності дражнив бродягу-шавку,
Ломакою помацав горбака.
Вона розлютувалась - "цап" кабаку,
Лишилося півкінчика в руках.

Вимучує одтоді ностальгія,
Печальні снива, сірі півтони.
Пишу про це щоденно, як умію,-
Поплач зі мною, друже, не жени.

Шукаю, хто б завив щемке дуетом
У верховіття, чисті небеса.
Та є і позитив: пишу сонети.
Сльозаві, як годиться. Знаєш сам.

18.02.2018р.

Розквітла рясно вишня у дворі,
немов дівчина вкрилася фатою.
Приємно заблукати в тій порі,
де мама буде завжди молодою.

Вишня-черешня моя,
батьківська світла родина,
щебет дзвінкий солов’я,
серця мого половина!

Спадає долу ще духмяний цвіт,
і вітерець його кружля у танці.
Через десятки не забуду літ,
як до ріки купатись біг уранці.

Вишня-черешня моя,
довго і рясно родила.
Нині у мене своя
вже немаленька родина!

Улітку знову вишні забринять,
немов гірлянди у зеленім листі.
Як ті жарини, що усім горять,
хто на гостину завітає з міста.

В кожного доля своя,
пісня дзвінка, лебедина.
Завжди ж чекає моя,
вишня й батьківська родина!

О де ви, дні весни мої, о де ви?
Вже лютий он із ярмарку погнав.
Літа в повітрі подих березневий,
І первозданна свіжість весняна.

І в проясніло-ніжній саду пущі
Збирається, овіює тебе
Овеснена, п`янка снага цілюща…
І менше сиве, більше голубе

Вже небо провіщає ласку Божу,
Коли зійдуть на доли чарівні
Чудові дні замріяні, погожі,
І усміхнеться березень мені.

І знову рік почнеться з немовляти*,
І щастям переповнена в очу,
Не зна земля: чи плакать чи сміятись,
Лише струмки розчулені течуть.

*В дохристиянські часи наші пращури святкували Новий рік
у березні.

17.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянущий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, как тень вездесущий,
Застыл в удивленьи, улыбку тая, –

Кто скажет, что он и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?

Висотує до дна печаль і страх,
Коли в життя приходить чорна смуга.
О, як невчасно смертного одра
Торкнулась голова старого друга.

Кричав у ніч розпачливо "За що?",
А скроні тихо угортало в іній.
У мішанині крил, вітрил і щогл
Кинджал із серця вийняти безсилий.

Не допоміг матусин оберіг,
Скотилась крапля світла крутояром.
Від смерті не очікується пільг,
Гребе її долоня душі тралом.

А я живий. І тема ця сумна.
Учора снився молодий небіжчик.
Дивлюся як майструється труна:
Моя вже є. Дрімає на горищі.

17.02.2018р.

***
Танцюють зорі місячну сонату.
Кружляє сніг і сипле звідусіль.
П'янію від твого я аромату,
На цьому маскараді від усіх –

Ти краща, королева і богиня,
Навіяних вітрів солодкий бриз,
Твоя краса – божественне творіння –
Врізається у серце, ніби спис.

Віддайся ти мені у цьому танці!
В мелодії звучать серцебиття.
О хто ти – незнайомко, що у масці?
Зачарувала вальсом почуття.

Останні ноти, опадають маски.
Вона зникає в мерехтінні свіч.
Це сон? Чи це історія із казки?
Я завжди пам'ятатиму цю ніч...


***
Тремтить душа у вирі маскараду,
Болюче-вільна, дика і палка.
Що віднайде – чи жертву чи розраду
У вимірі фантазій і блукань?

Тебе зустріла в образі жагучім,
Глибоку ніч осяяв ти вогнем,
Та ніжний смуток виказали очі.
Під маскою душа ховала щем.

У вальсі захопила нас безодня
Бажань і мрій, помножених на ніч.
Хай будемо разом ми лиш сьогодні,
Закохані, не бачивши облич.

Хвилини танцю пролетіли миттю,
Та раптом маски скинули усі.
Розтала я в пітьмі та оксамиті.
Прощай! Я – муза. Повернусь у сні…

Друга частина:
http://maysterni.com/publication.php?id=134812

Переболить.
Перегорить.
Мине…
А може й ні.
Не впевнений.
Не знаю.
Коли тим болем випалене все,
Що залишилось ?
Крихти існуванню ?

17.02.18

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

 
що полягли
не вперше
не востаннє
в неоголошеній
невизнаній
війні

надалі там
у тьмі
з вогнями
крізь хмари
чи дими

мовчання слів
& недолугість
мов провина
& хлам чуттів
на злому тлі
а ви ―

не вірте
що сховають
смерть в могилах

правдиво
смерть живе

з живих




 

У пошуку тебе я сто доріг
Пройшов, але мене знайшла сама ти.
Я спершу слова мовити не міг...
У тім бажанні обіймати, мати,

Захоплення у горлі схлип застиг,
І тіло у руках твоє тримати
По праву зміг, неначе оберіг...
Як волі до кохання не зламати!..

Утілена закохана душа
Рвалась у небо, до Богів поближче...
...тепер усе не варте і гроша.
Як над полями лютий вітер свище!

Тебе в руках тримати не мені,
Увірувану у відсутність віри.
Розплатою поріз на полотні-
Кохання, відлітаюче у вирій.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011901279

З небес послала доля віщий знак,
Уже приготував букет Венері.
Коли ж нарешті я почую "Так!",
І ти увійдеш у парадні двері.

Лише у мріях чую крик "Ти мій!",
Лише у снах твого торкаюсь лика.
А нині ми ховаємось у тьмі:
У тебе - чоловік, у мене - жінка.

Долину світла зайнято не тим,
З чужинцем рідним розділила ложе.
Я кликав: "Вже пора, з сім'ї іди!",
А ти сказала: "Милий, ще не можу!

Дитина любить батька як мене.
Тебе ж - навряд. У цім не буде чуда.
А муж терплячий. І не прожене.
О, як же важко розірвати пута."

16.02.2018р.

Народ у нас увірує в усе:
Добрезну тещу чи чортячі роги.
А нас учили в бурсах й медресе
Із пастви кревні зціджувать потрохи.

У мене апетити о-го-го!
Й товар продати нині вельми трудно.
Брешу з амвона звично аж бігом,
Виходить ловко, бо у лавці людно.

Йде "на ура" відпущення гріхів,
Цього добра у грішників чимало.
Несуть у вуха сповіді лихі,
А разом з ними гроші, яйця, сало.

Є для татьби надійний інструмент -
Святе письмо. І довга язицюра.
О, як же гарно пахне свіжий мед!
Пора іти: у церкві клієнтура.

17.02.2018р.

Чарувала колись мене веснонька,
Солодила медункою губи,
До любові ще кликало теж мене
Тепле літечко, наче до згуби.

Пані Осінь з"явилася в золоті,
Прохолодою вже освіжала
Та лелечим крилом замахала
Так, неначе літа мої прожиті.

Ой, життєва холодная зимонько
Із морозами, льодом, снігами,
Ти ще встигнеш до мене прилинути,
То ж прошу, щоби не поспішала.

2018 р.

І ночами не сплю, і світанки минаю.
Тінь за мною женеться, це значить – біжу.
Уцілів я у пеклі, натішився раєм,
Та ще треба здолати останню межу.

Ні найменшій комашці, ні брату ні свату
Не зізнаюся: суще на світі - моє.
Я кудись утікаю? Я хочу піймати?
Це у когось поразка, а хтось виграє.

І женуться, як вітер, оспівані коні,
Вилітають із епосу – прямо в шансон.
Будь зі мною, о Боже, в моїй обороні:
Бережи не мене, а звичайний мій сон.

Я із часу не вистрибну – боком чи ницьма.
Напрямки – залишається шлях до зірок.
Я до них не лечу, і мені не проститься,
І загуститься морок, де сорок морок.

Ех, за зоною епосу, нижча ідейність.
Упритул не помітно, не чути мене.
Я живу за межею – в розгубленні: «Де я?»
І усе це зі мною лише промине.

Вивільняюся із омани,
Забуваючи, хто ти є.
Бо у вигинах твого стану
Дотліва почуття моє.

Я пригадую й забуваю,
Утікаю й вертаю знов.
Умирає і воскресає
Ненаситна, як звір, любов.

Хочеш знати, як це сталось?
Звідкіля дівча це взялось? –
твоя мама так сміливо
доню сотворить схотіла...
Щоб тебе родити вміло,
надихнуть красою тіло –
на троянд пахучі личка
влила па́токи потічки...

... Молока вона немало пишним ружам
додавала...

Суміш дивна замісилась –
ти із неї народилась!

Хочеш знати, як там далі?
Звідкіля уста у кралі? –
мама в гори за снігами
бігла спритними ногами...
Білих лілій заметілі,
меду й цукру бризки цілі,
ягід пригорщі бездонні –
соковиті і червоні...

... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...

Вийшли зубки, всіх біліші,
губки – вишеньок спіліші...

Хочеш знати, чим скінчилось? –
мама вбога залишилась,
щоб створити диво мудре,
світлооке, златокудре...
Продала́ все без сумління,
і купила в володіння
землю-жилку... За донькою
злото хлинуло рікою!

... Золоті багаті жили волосинки обложили...

Щастя мав би я без міри –
цілувать їх до могили...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

За зимою настане весна.
За снігами – бурхливі потоки.
За дощами – небес глибина.
За плечима – лиш досвіду роки…

Змінить зиму весняна краса,
все укриє смарагдів парчею –
у ранковім промінні роса
надихатиме знову Орфея.

За зимою приходить весна
і кінець прохолодній погоді.
Все навколо оновить вона,
але магія та… лиш в природі.

Там, де галактика зникає,
на самому її краю,
я балансую й вигораю
до супокою. І свою
розтягую орбіту в нитку,
на пам’ять вузлики планет
на ній скрутивши, аби швидко
у спогади, як в інтернет,
пірнути і здолати простір
всією пам’яттю зірок.
От – перший вузлик… То є просто
десь на Землі Дніпра рядок
у думі міжпланетних мандрів…
А цей – на згадку про пейзаж,
де в аватари зі скафандрів
мій втілювався екіпаж,
ледь долетівши до Пандори.
А он – чудний Альдераан…
Принцеса Лея… Небо хворе…
Повстання вибух-ураган,
де марить волею вже вітер,
а воля вітром нас несе!..
Й новими вузликами світу
безмежжя пломеніє все.

2017

Любов – це гарно.
Це ніколи не відраза.
Не плутайте із іншими речами.
Любов – це не приватна справа.
Для двох сердець - сліпа забава.
Легко образити.
Ще легше зруйнувати.
Не скажеш їй: іди, шановна, спати.
Її не можна в місті вполювати.
Лиш можна їй від серця заспівати.
Ще можна в попіл цілий світ перетворити,
Коли вдавати, замість того, щоб любити ...
О як багато образів вона в собі таїть.
Коли мовчить. Тим більше, коли спить.
Коли весела і коли сумна,
Ніде, ніколи не буває, щоб одна.
Вся різна. Зовсім інша кожен день.
Нестримний буревій з мовчання і пісень …
Що є любов? Що є ця супер - сила?
Котра дає і відбирає крила.
Кошту́є все й нічого водночас.
У друзів все на ти. Якщо люблю, то вас.

Красива як сама любов,
У ніжності своїй слабка й вразлива.
Не скинути невидимих оков,
Ти не хотіла, але полонила ...
А може не в хотінні цьому річ,
По іншому ці ролі не зіграти,
Неначе зорі розкидала мрії ніч,
Щоб ти могла між ними політати ...

"Стоїть бабуся, дивиться на хату"

1

Пиши, красуне, вірші хтось оцінить.
І видасть книгу, понесе у млу.
Ти кинула в куток ганчірку й віник,
лишила нам арени, ковилу.

Ти покохала - і перелетіла.
О скільки вас таких - літак, цебро...
Намащене сандалом юне тіло.
Кальян, тафта. Щемливі тексти про

екзотику- любов. Це ж муза плаче..
Старі батути. Я на них - чужа.
Стрибає втіхи блідо-жовтий м'ячик...
Пегас окрилює неназване лоша.

2

Ізнову сніг. А в тебе - звична спека.
Стезя - ряденцем, галькою, піском.
Наснилась україночка - далека -
у тридев'ятім царстві башт і ком.

Лишаюся.
Не каюся. Далію...
Подякую читальникам, авжеж.
Пливе у синю безвість Гамалія.
А я - в холодній точці, між пожеж.

2018

Забіг закоханих по набережній... Гам...
На фініші - серця, порив на старті.
Медаль ховаю... щасливенну вдам.
Добігла в трійці перших. Тижні гарту.

Пахтіла кава... стигли кавуни...
Пливли сирени, ратуші, флюїди.
Роздрібнена мозаїка вини.
Водичку в бодню носять данаїди.

Підковані копита поні, кіз...
Медаль розтала. Сонечко нівроку.
На белебень - архар, напереріз.
Несе у тайстрі віршики, уроки...

Передчуття мандрівок, ще сумбур.
Дай, Златоусте, мудрощів, порядку.
...ля мур... ля мур... - наспівує лемур.
Ладнає над Русанівкою кладку.

Для смертників - листівки, провіант.
Десь там - війна. Любов нова - без віри.
Шукає дуелянтів секундант.
Оспівують офір - дзуміють - ліри...

Руйнується підґрунтя...
...та...ра...рам...
Стріла увись...
Дрижать кити і леви.
Закину довгий денник в інстаграм.
Низатиму цеглини кришталеві.


2018

Сніги на каменів гряді.
Біліють падоли, бліді,
як небо. І горожа лиш
чорніє в самоті.

Холоне ліс у білій млі.
Світліє мла на тому тлі.
Чорніють палі, у снігу
нагі, із-під з землі.

І їде верхівець один.
Сліди вовків буцає кінь.
Горожі палі у снігу
підков чатують дзвін.

У масть пальто, як перший грак.
Сліпа вона. Ба, не сліпак,
глухий, німий, гарячий, як
ті палі, неборак.

Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.

***
Як зима зустрічає весну,
Так і я тебе, Пташко, зустрів.
Розплела ти розкішну косу
І прихованим порухом брів,

Ледь помітним торканням до ран
Вітерця, що полинув від вій,
Ти роздмухала попіл повстань,
Ти неспокій розбурхала мій.

З того часу я – літо й вогонь,
Лід у жилах поволі, та скрес.
Вже шепочеш мені: охолонь!
Я для тебе Голгофа і хрест.

Я для тебе давно не зима –
Сто пожеж, сто ідей, сто доріг…
Ти вінок собі робиш сама.
Як пелюстя, спадаю до ніг.

Пломінцями п’янкого вогню
Зігріваю тепер тебе я.
Я лелію весну – я не сню!
Ми – кохання стрімка течія.

15.02.18 © Василь Кузан

"ЗВІДКИ ЙМЕННЯ УСТЯ, УСТЯ-ЗЛАТОУСТЯ"


А я слово "Устя"
завивала в хустя.
Устя -- у хустині,
в вишитій свитині:

-- А я собі Устя,
Устя - Златоустя!
Рученькі біленькі,
устонька пухкенькі.
З Божого облатка,
з чистого із златка ...

От така я Устя,
Устя - Златоустя!
Медом розтечуся,
Богу помолюся --
злотими устами,
гожими літами ...

... Гомоніть струмочки:
гарне ймення в дочки!
Задзвоніть дзвіночки,
гарне ймення в дочки!
На яри й лісочки,
за тини й тиночки:
що за гарне ймення
у моєї дочки!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2003)

Зима з весною стрілися.
Зима у мокрих валянках,
Та все іще надіється
На прийдешній мороз.
Весна з зимою стрілися.
Весна – уся в проталинах,
Трава ще не пробилася,
Ще без дощів і гроз.

Зима з весною стрілася,
І для зими це стрітення –
Кінець всьому. Одвіяла,
Прощатися пора.
Весна з зимою стрілася,
І для весни це стрітення –
Бруньками наливатися
Та силу набирать!

Зима з весною стрілися,
Кінці й початки сплутали,
Зелена й біла віхоли
Вінцем переплелись.
А ми... ми не зустрінемось.
Я пізно народилася,
Я навіть не довідаюсь,
Яким ти був колись.

Ти все, мабуть, гукав мене,
І зник, не догукавшися.
Між нами бездна вічності,
Безкрайній сніжний лан.
І лиш весняний пролісок,
Яко небесне колесо,
Викочує із безвісти
Чи спогад, чи туман.

* * *

Кинуті лани, розбиті житла...
Вожаки лишили без гнізда.
О, як хочу я краплини світла,
А прийшли жура і чорнота.

...Шельваги вантаж поворушили,
Запитали: "Хто ти за один?".
- Бачте, вої, он - хрести, могили?
Йду пирій сапати і полин.

Ось ладунок: заступ, оковита,
Трохи є свяченої води...
- Хутко розвертай оглоблі, діду,
І сюди ніколи не ходи.

В неживих надійні охоронці -
Міни і " розтяжки" від рідні.
І горить сльоза в старечім оці,-
Навіть мертві нині на війні.

Руки не дрижали ще ніколи,
А тепер і день, і ніч трясе.
Ось воно - прокляте Дике поле,
Край Орди. Без люду і осель.

15.02.2018р.

Не гріє світ…Життя утома...
Провалля часу…Вагота
років старого Симеона
додолу тисне… Неспроста
його надією леліє
цей день і Дух веде у храм:
сьогодні він узрить Месію
й воздасть молитву небесам:
«У сяєві Святого Лику
моя впокоєна журба.
І відпускаєш Ти, Владико,
свого покірного раба…»

Друзі, приймаю вітання) IV Всеукраїнський конкурс ім. Леся Мартовича. Удостоївся диплому 1 ступеня в поетичній номінації)

 
ізнову бачив сни
та не було зі мною тебе в
імлі цупкій
між мертвих & живих
шукав не знати що
 
снігами навкруги
стрічав давно не тих
& на позір сторонніх
 
крізь тьмаві
пройми коридорні
кімнати прохідні
без люстер &
 
не відчував
сумління ані горя
мовби згодом
& щезав
 
наступний
спогад
 
не
пригадавши
 
 

 
 
 
 
 
 
 
 

За кілька кроків до зими
свою любов зустріли ми.
Шляхами різними ішли,
але її таки знайшли.

Хоча уже немало літ,
та не страшні мороз і лід.
І не лякають холоди,
бо це кохання назавжди.

Воно зігріє в заметіль,
загоїть невимовний біль,
теплом наповнює серця
і душі пестить без кінця.

Сердець гарячих лине стук
під задушевний потиск рук.
Печаль і туга відліта,
тепер у нас одна мета.

За кілька кроків до зими
любов останню стріли ми.
Я дякую тобі, мій Бог,
вона у нас одна на двох!

Розкрила нам любов свої обійми,
зненацька захопила у полон.
Така палка, що до небес підійме!
Ми дихаємо лише в унісон.

Заробила я лише на спред,
Цілий вік жила на шиї в нені.
Із чарунків висисала мед,
Нині мужу патраю кишені.

Так приємно жити без турбот,
Спати, малювати акварелі.
Хай працює муж мій, ідіот,
Бо не дам поторсати бретелі.

Чоловік хоча й неговіркий,
Та міцний, з волячої породи.
Хай іде сапати буряки,
Відпочине опісля роботи.

Бур'яни жбурляє на межу,
Огірки прив'язує до жерді.
Ну, а я - у ліжку полежу,
Клацати втомилась на планшеті.

На вечерю те, що й на обід -
Чистої водиці повна кружка.
Для дурних - робота, втома, піт,
Для розумних - із пера подушка.

Вечір. Зорі. Пусто в животі.
Хочу до цибулі оселедця.
Щезнув мій коханий. Десь утік.
Та, боюсь, уже не повернеться.

14.022018р.