Колись я правду все-таки скажу
Тобі ув очі, феєричні очі.
А нині в самоті перетужу,
І правди говорити не захочу.

Відтерміную правду на колись,
І волю дам солодкому обману,
Тим почуттям, що з відчаєм сплелись,
Що стільки літ блукають у тумані.

Колись минеться. Вигаснуть вогні.
І почуття зів’януть, наче квіти…
Лишилось тільки мріяти мені
Про те, що неможливо говорити.

Валили ідола у сквері
А в Київі майдан палав.
Похмурий символ СеРеСеРу
Байдужо в небо поглядав.
Гула напружено громада.
Порозділились голоси -
Он чути: "Может бить нє нада?"
"Тяягніть драбини і троси!"
І ось вже юнаки завзяті
Несуть потрібний реманент,
Найбільш пронирливі хлоп'ята
Подерлися на постамент,
На шию вкинули аркан...
"А ну-мо,друзі, одним махом!" -
Захилитався істукан
У криках захвату і жаху!....
Та все далеко до свободи,
У київі - вогонь і кров.
І насувається зі сходу
Підступна "братняя любов"
Ще не мина пора тривожна.
Час перемоги не настав -
Посеред селища порожній
Не розібрали п'єдестал.

січ.2018

Розхвилювалось море в травні
Кидає хвилі догори
Жене їх вітер, підганяє
Неначе хтось кнутом їх б'є
Добігли берега - спочили
І знову їх несе вода.
Аж тут, зненацька заблистіла
Цариця-Рибка золота:
-"Це хто мене потурбував?
Кому я знадобилась?" -
Стоїть на березі дівча
В блакитно-жовтом одіянні
Вінок голівку уквітчав
Мовляє їй своє бажання:
- Благаю миру сонця і тепла
Бажаю щастя в кожном домі
Нехай невинна дітвора
Не знає що таке війна
Нехай панує скрізь добробут! -

Затихло море, не клокоче.
Сидить на березі дівча
В руках тримає свій віночок
Чекає відповідь вона...

Пес Шарко і дядько Федір
у село приїхали надвечір
На порозі, біля хати
Вже чекав їх котик Вася.
Няв-няв-няв!
Я без вас засумував
та спасибі листоноші,
що працює в нас на українській пошті
Звістку вранці принесла:
"Зустрічай, Василько,їду я"!

2017

Ох, і дума важка, наче камінь,
Навалилась на груди жура.
Кум сполохав закохану даму,
Стала жінка, неначе мара.

Що ж ти робиш, дурний бахуряко?
Нащо кажеш, що грошей нема?
Любка гикає від переляку,
В ліжку вклякла, холодна, німа.

Я свою огортаю у шуби,
Обмотав у сяйні ланцюги.
Суну цяцю, то кличе "Мій любий!",
Підпуска до стрункої ноги.

Дай своїй екзотичних парфумів,
Всунь ключі від "Пежо" в п'ястуки.
Не дивись на рахунки та суми,
Лада щедрої прагне руки.

Закачай їй у губоньки ботекс,
Не жалій силікон для сідниць.
Виопуклюй коханої корпус,
"Зелененькими" в писок їй - "тиць".

А на шию - з перлиною брошку,
Діадему на лоб золоту.
Афродіту свою не колошкай,
Вдовольни хоч би раз вереду.

Бач, у мавки розплющилось око,
Кличе в ліжко, зніма комбідрес.
Линь хутчій до своєї сороки,
Доки в неї не згас інтерес.

Я пішов. А у серці колючка,
Цуцик здох і закрився обком.
Бо маленька у мене получка,
Буду спати у буді з Рябком.

24.01.2018р.

Немає кращого у світі,
як назбирать у полі квітів,
барвистий виплести вінок
і понестися у танок!

Багаття в лузі розпалити
і хоровод навкруг водити,
торкнутися твоїх долонь
й босоніж - прямо у вогонь!.

Спадала думка ця, бувало,
у ніч чарівну, на Купала,
коли п’янили нас дива
й ходила колом голова.

Із далини юнацьких літ
палає папороті цвіт,
де поміж лісу до світання
шукали ми своє кохання.

Воно горіло в сотні свіч,
на те вона купальська ніч,
а потім тихо за водою –
плили віночки чередою!.

Золотим промінчиком лоскоче,
Щиро усміхається тобі
Ясне-ясне, тепле-тепле сонце,
Що високо в небі голубім.

Ніби каже:"Швидше прокидайся,
Бо чекає так багато справ,
Виконати їх ти намагайся."
Ось за ними й вечір вже застав.

А як сонце скотиться за обрій,
То зручніше вмощуйся, лягай,
Випливе з-за хмари місяць повний,
Щоби колискову заспівать.

2018 р.

Птиці білі, лиштовка на крильцях,
З Божого плеча – та й над містами –
Ніби зграйка нетель, що в’юниться,
Славить Господа й навіки тане.

Виміряти відстань у безодню
Ви не в силі, птиці, - гиш, гиша!
Стільки до розкаяння сьогодні
Подолала і розплакалась душа.

Душе, плач, не слухай, що не личить,
Підкрадається гординя – не впусти.
Це ж і ти, відшукана ягничко,
Доторкнулася краплини чистоти.


2018

„Якби ж вона була іще жива –
я б все віддав, я б зрікся навіть раю!“
Слова, слова, слова, слова, слова…
Ми всі їх надто пізно промовляєм.
Ще пишем вірші, відірвавшись від сохи,
та з каяттям в душі навіки будуть з нами –
Гріхи, гріхи, гріхи, гріхи, гріхи…
Їх не спокутати ніякими словами!

24.01.2017

Тяжко у світі одному.
Та варіанти ще є.
Майже у сіно й солому
кличе до себе додому
щастя таємне моє.

Бути у тому полоні –
що то за зілля хмільне!
Місяць чарує уповні,
де у природи на лоні
ти обіймаєш мене.

Як же то файно буває
явно, а не уві сні,
бігти оазою раю...
Муза моя нагадає,
що́ оживе у мені.

Може, поезії крила?
Може, мета житія?
Може – яка полюбила?

Не забувай мене, мила
мріє-надіє моя.

                                      01.2018

***
А на Олімпі є іще боги,
які встають із лівої ноги.
Тоді нікого не чіпай,
а їх осанною вітай,
інакше попадеш у вороги.

***
А на Парнасі є ще право
виписувати кучеряво
епітети і голосні,
а за яскраво
чути, – браво!
А за багато, – ані-ні.

***
А на сайті любителі є ще.
І майстри імениті ще є.
Та немає, на щастя,
козирної масті,
що за Бога себе видає.

***
А на ПееМі є учені
і лише їхня ляпота.
І є краса,
що загуса,
коли ясніє темнота.

***
А у поета є не мало
чого казати як попало,
аби помітили його.
Казала Настя, –
як удасться.
Але і я ще, – ого-го!

***
А на моїй сторінці
немає місця бійці,
зализуємо рани жартома...
Одні веселі лайки
од песика й собаки
і наше все, якого ще нема.

                                      2018

***
Коли тебе немає – холодає
Якось раптово. Пролітає сніг.
Вода у крані замерзає. Раєм
Здається день, коли з тобою біг

Довкола сонця з небом пересохлим,
Що, наче шкіра, сипало луску.
Ми гризли непідйомну груду солі,
Висаджуючи спогади в піску.

Ніщо не проросло і не воскресло,
Але вродилось світло. Відтоді
Сідаю біля тебе, як на плесо,
Читаю те, що пишеш по воді.

Гортаю сторінки своїх ілюзій,
Твоїх примар закреслюю сліди…
Тремтить чекання у хисткій напрузі:
Ходи до мене, Сонечко. Іди.

Бо вимерзне волога потаємна,
І пересохне серце в стосі книг…
Ти – істина. Ти перманентна тема.
Глобальне потепління від таких.

23.01.18 © Василь Кузан

***Тенденційний вірш про головне. Сюрреалізм. Символізм....***

Я сплю. І у нас не карають за сон!..
Цей сон не записано на диктофон.
Його я боюся... Наснилася жуть...
...ну, може, на кухні тобі розкажу...
-у жаби очиська до неба завжди
Птахів роздивлятись, що "рУлять" кудись
Своїми хвостами в небес вишині...
-сто грам "наостанок! Ти слухаєш? Ні?
-як морок зника, коли ранок настав!..
Та світла чекають пожежі повстань.
У далі уяви пливуть кораблі
Химерних картин Сальвадора Далі,
Подалі примар кольорів Пікассо...
-коли ж над землею розвіється сон
і сонце постане, злий морок поправ?
Та сон наостанок кривавих заграв
Розкриє нам вікна... Нам випало жить
У час, КОЛИ ВИДНО. Свячені ножі
В могилі Шевченка з одвічних часів
Зарили, легенді догідно. Пішли в
Роз"ятрений ранок кривавого дня,
БО СХОДИТЬ СВІТАНОК!..
Це сон...
Маячня...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118012312449

Ой ці весни і літа,
Осені і зими
Уплітаються в літа,
Що летять незримо.

Народився навесні,
Грівся в лоні літа,
Осінь – любкою мені…
Та зима несита

Закликає звіддаля,
Не спитавши згоди,
у мандрівку… Звідкіля
не вертає жоден…


23.01.2018

Дивлюся...
Серце обпікає.
І біль вовтузиться весь час.
Чому ? ... Чому ?...
Гнів затихає.
І появляється мій Спас.

Мовчу.
Мовчу.
Лише зітхаю...
А Він запалює свічу.
Вітриська на льоту гнуздає
І люту зламує стрілу.

23.01.18

Намріялося щастя наяву,
Єпітрахіллю накривав нас равин.
Але в Едем уже не попливу,
Сусіда уподобав теплу гавань.

Чекати Грея кинула Ассоль,
І Пенелопа здиміла з Ітаки.
Я - бита шістка. Є новий король,
Бо задрімав, а він пішов в атаку.

Медовий місяць, охи, парадиз,
Круговорот життя іде за планом.
Тендітну плоть наштрикнуто на спис,
Плоди кохання зрію з-за паркану.

Та батьком кавалер не став синам,
Пощезнув як побачив їхні личка.
У Єви, звісно, першим був Адам,
Яка ж тоді була гаряча нічка!

В старе обійстя стрибнула коза,
За нею прикотились потерчата.
Вернулось щастя! З рук не вислиза!
Закидує за шию ноженята.

З конов'язі шарпнуло скакуна,
Готуюся зробить "гарматний" постріл.
Я - чоловік. Вона - моя жона.
Лягай, кохана, у м'якеньку постіль.

23.01.2018р.

На війну мені іти не можна.
- Заховайся,- радили жиди.
Повно пришелепків незаможних,
Я ж - поет! У пекло сам іди.

За Дніпром гуркоче, дим, зірниці,
Селюки вриваються в окоп.
Ой, як гарно нині у столиці!
Хай сусід за мене ляже в гроб.

За вікном одспівують вояку,
Ордени поклали на щити.
А мені за вірш - уклін, подяка,
Пам'ятник лаштують за труди.

Компоную про дуби осанну,
Накришу елегій, ну то й що?
Буде книжка, три уже у планах,
Тільки дурень біга з калашом.

Хай братва про чесність галалака,
Та не буде з пацюка бійця.
Домовина - воїнська відзнака,
Слава - атрибутика митця.

23.01.2018р.

Якби я знав: услід за мною йде
Вчорашнє, що осмислене сьогодні!
Мене тоді − ні за що і ніде −
Не ранили патлаті сни холодні.

У сні – себе та інших пізнаю.
Легесенько, по-ангельськи, літаю.
Там я надумав думоньку свою.
А ще − у снах душа завжди святая.

Місяць сховався у вулик:
ясніє світанок.
Краплі солодких снів
осіли на ганок.
Щоб день новий солодив
наші стишені душі,
місяць медовий всю нічку
просидів на груші...

побічним зором по теплій шкірі
білий кролик лоскоче…
родимки… родові знаки…
ознаки породи…
родинні борги до сплати…
одяг дивних матерій
кольору трави молодої
кольору трави мудрої…
тепло́ не ділиться на промені –
не дозволяє ділитися –
відлітає усе…
ти дозволиш бути
перед тобою оголеним
і не знати сорому?..

Тремтиш? Тремти, великий царю!
Ти натворив немало бід…
Не личить нині государю
єлей вкушати на обід,
коли народ загруз у злиднях,
з кінцями зводить лиш кінці.
Диявол править цю обідню
збирають дань його женці.

До Бога тягнеш знову руки
і щедрий дар Йому несеш…
Прикрити щоб народні муки,
затіяв ти цей ниций треш.
Кого биками називаєш?
Не бачив ти ще бугаїв!
Від пересичення сконаєш
серед таких же глитаїв.

А тупіт буйволів вже чутно,
Лев за собою їх веде.
Тобі вже скоро стане скрутно
і апетит враз пропаде.
Твої багатства, що повсюди,
обернуться у сущий прах.
І стане Бог на боці люду!
Тебе ж підіпре лише страх.

23.01.2018

Звільнюєшся...

Тобто йдеш на "вільні хліба"!..
Тобто захлопуєш двері
заледь не гучно
опісля!.. Та
відчуваєш себе, о трішки,
заледь не переможцем,
звісно!..

Тобто кажеш – їм:
"Нехай, о Боже, Вам усім
станеться,
як Ви... о, ні – вони – собі
схочуть самі
а чи краще – нехай
навіть
спробують –
хоча б!"

І трішки станеш
спостерігачем... І
майже – заледь – не
зловтішно!..
Особливо, до тих,
що так тішились,
переможно надимаючи свої
ж... а чи іще чиїсь –
груди!..

Вони – під
пресом
нескінченним про-
владних – талмудів...
Й розгубляться, о – потім,
як не засвітить сонце,
нахабно,
а чи – не –
заспівають раптом пташки –

не за канонами
або не
за вигадками
їх-[навіть]-німи-ми
власне:
тому що вони програли,
тому що вони – це
каста
примар... -на... -них!..

Нах!..

У сірім світі кольори забуто
Зашерхлі губи стиснуті вишневі
І довгі пальці пристрасні жагучі
Обледенілі струни не торкають

Пінисті хвилі котяться у сіре
І контур пісні ледве рожевіє
Закутуюся в золото волосся
Сховатися у ньому і зігрітись

Не обертайся, - щось шепоче зимно
Не повертайся, в бездоріжжя січня
Та ясно світять, тихі очі світять,
Глибоке серце зве, розчахнуте на вітрі

на Барбадосі живуть маленькі й великі боси
дрючать матросів ходять босі товсті боси по Барбадосу
люблять русалок
русалки їм миють коси –
жеруть дорогі екзотики
розводячи босів як котиків
та стиха глузують
із тлустих плішивих босів

гавайську сорочку придбавши іще у маї
Петро відлетів погрітися на Гаваї
летів не один –
у вирії Петрів та їхніх Марічок
у боїнгу сріблястого кольору риби
красивий-красивий Петро – в сорочці та капелюсі
зі стрічкою
з метеликами в пузі
ну і з Марічкою
а що Марічка була не нашенькою –
Петро звав її Машенькою

у Києві просто посеред Москви місцями живуть тупі хохли
вірять усім
усьому
в усе
дують у вус коли пронесе
п’ють чорний кофе
грузинський чай
жеруть печеньки
понад інше люблять печеньки та неньку
неньку нізащо нікому ніколи не продадуть
але обміняти на пару кіль гречки можуть таки
звісно не всі
переважно старі жінки
та окремі упороті мужики
із району Упорто-гріхо
що тримаютьу роті той смак гречки-з-дитинства
якої тоді вони не їли
ну й тому що дибіли
без усіляких поправок на політкоректність
і – (тихо) –
населення зрештою будь якої країни чи континенту
це в основному дибіли
на десять відсотків тих хто дає гречку
на ще піввідсотка тих хто дає гречку тим хто потім усім дає гречку

гречана імперія зла –
завоює кожного козла
це смішно
та не до сміху
то лозунг Упорто-гріхо
написаний чорнилами з молока
на безкоштовних яєчних лотках
та виведений сердечно
на мішках гречки

у Антарктиді не відкрили острів
нічого ніхто тепер там не відкриває
живуть альбатроси полярники та пінгвіни
комуною мирною
жеруть консерви відмінні
п’ють на відмінно спирт пекельний агліцкий
мріють самкам кудись там позаглядати

полярникам чорне життя насправді біле
хоч все не мед
якщо полярник естет

шкода що жодного острова чи замерзлої ріки
не відкривають ці незнайомі мужики –
герої часу Х – фіксіки загальноземного значення

у Брюсселі чергове євробачення
не музичне однак кому яка різниця –
медики й педики зібралися на великий конгрес
балакати про ведмедиків Тедді та їх вагомий вплив
на цитомегаловіруси у першому класі загальної школи
трохи зачіпають Еболу
обережно
щоб не підхопити
намагаються красиво балакати естетично жерти та пити
усі при параді з метеликами вище пуза
жінки в прикрасах-медузах платтях до дна до підлоги
милі такі –
кумедні бандерлоги – окремий підвид ситих створінь

еволюція поколінь –
раби уже не раби а мени
котрі купивши за мані собі імена
приходять щоразу на бал твій великий Воланде

а з іншого боку цієї трембіти –
діти діти діти
невинні милі створіння
різні –
сопливі щасливі сльозливі діти-видіння
діти-примари діти-зомбі діти-феї
діти
на цій планеті немає місця для вас –
ви надто теплі ви надто живі ви епохальні
епічні
ви ідейні
ви нахабні
ви неспинні
ви – творці всесвітів
музики душ
а ми – прості свині
красиві великі свині
які навчилися приймати душ
ми – спинні

у дорослих рабів дорослі тенета –
інтернет теледурка дейлі-ньюз
чи інша якась провінційна газета
чи інший союз із медіаринком
ні
звісно ж
медіаграмотних нас
не купиш за мандаринку
ооо - не такі наївні
але на гречку гарні слова олію –
клюємо як окунь на муху
принось(те) будь ласка
зжеремо
спакуха
братуха

доросла казка –
на пейоті по кастанеді
не казка – бро
а конгрес про медведиків Тедді
де ми – волохаті мачо
де ми – бритоногі леді
вчимо дітей життя та етики поведінки
не сьорбати штовхатись ліктями збирати пінки
варитись у найгострішому соусі щодення
ми робимо з них варення – з своїх божественних нектарин
ми робимо з них дим
щоб задихнутися ним

у Китаї Таї інших третіх вимірах
в горах Тібету в Карпатах у Японському морі
ще трохи снують люди які не вимерли
справжні люди –
дикі мАорі чи маОрі
сільські жерці
шамани провидці душ знахарі характерники
маленькі перлинки живого без істерики
та нагнітань електросвіту – в чистому відчутті
єднання із богом
майже святі – існують щоб тягнути за вуха
щогодини
запекло
людство від кратеру пекла
подалі
і навіть не за медалі

ми чули про них
десь читали
бачив хто мало
та все ж ми трошки із них насміхаємось –
без фейсбуку?
ну як це?
так не буває у нормальних
ей –
прожити день й не написати про що ти думаєш тодей?
чи евірдей?
ой ну…
це неможливо серед людей

а знаєш
коли заграєшся – втрачаєш опору
відчуття часу реальності підлоги
бачиш себе тутангамоном богом
бачиш усіх навколо неправими
буцаєш роздратовано землю-м’ячик

і якщо ти станеш справжнім медведиком Тедді
лисим босим обмацаним русалкою з Барбадосу
одягненим у гавайку просвітленим у Китаї
з метеликом вище пуза на форумі у Мукачево
цілованим тричі в складені гузкою губи

колись ти натиснеш маленький червоний пимпик
і ця планета рване к чертям собачим
чи просто – до чорта в зуби

Це місто порожнє без листя та люду.
А лютий лютує – морозить, не йде.
Весна – нігілістка то, мабуть, не буде
Весни цього року – вона не прийде.
Ніщо не виказує сонця чи спеки,
Нема журавлів, та й закоханих – теж.
Птахи ще за морем, ще надто далеко –
Зарано збиратись в пташиний кортеж.

Стоять при надії, завмерлі в чеканні
Дерева із повними кронами хмар. –
Один Ісаак тихо йде на заклання,
Покладений батьком старим на олтар.
Ні, це не трагедія – лиш передмова,
Складна репетиція завтрашніх драм,
Аврам забере, врешті, сина малого
І видихне вдома, і вцідить стограм.

Вже скоро Великдень, у березні, ніби –
Цей рік дуже рано нагадує нам
Як міцно прибитий, підсвічений німбом
Він жінці одній каже ніжно: «Ну, мам…
Не плач, чуєш, будуть ще весни гарячі,
Я дам тобі крила з небесної мли…»

А жінка не чує, а жінка так плаче! –
Бо сина сьогодні її розп’яли.

d =
√(R+h)²-R² =√2Rh+h²
(«пливи, рибо, пливи…»)
усміхнена риба пливе Сумською,
білява сукня – не встояти, впасти,
з калюжі місяць ерзац лускою
присвічує їй всі можливі пАстки.
а пАсток навколо – до біса й трішки,
бо ж – п’ятниця, вечір і трохи темно,
бо кожний рибалка насправді є грішним,
бо в кожному погляді всміхаються демони.
та риба вправно гачки минає,
й не потрапляє в цупкі тенета,
її вже чекають за небокраєм,
а потім пливтимуть удвох дуетом.
бруківка на дні відшліфована щиро,
щоб риби пливли й не боялися впасти…
русло Сумської, голландським сиром -
місяць вгорі, прибережні пАстки.

Люблю. Пробач. Я не шепочу. Я хриплю.
Ти думаєш, що іноді кричу. А я так плачу.
Гітару розриваю. У віршах лечу.
Лечу, бо вільний я. Даю піснями здачу!
Чи лірик я, чи я громадянин?
Це хто як і коли побачив мою душу.
Не покупець я слави. Батьківщини син.
Для неї доспівати, до неї докричати мушу!
Кричав, просив, благав десятки літ.
Піднялася з колін. І що я бачу?
Я вам віддав останній свій політ.
Раби залізли знову в ланцюги. Я плачу!
За що наркотики у себе я качав,
За що, заради кого я пропав,
Своє кохання по житті розмазав, розтоптав,
Народ, ти перед ким тут на коліна став?!
Чи вам пороблено, у вас такі зірки?
Втішаєтеся крові українців!
Які скоти ви, мої земляки!
Топіться далі у своїй горілці!

Як тягне до тебе. Спрацьовує сила магнітна.
Можливо, ти маг, що обізнаний в чакрах і чарах.
Можливо, ти сніг, що очікує хуги у хмарах.
Мене зачакловуєш приязно так і привітно.

Як тепло з тобою. Мов струм пробігає по шкірі.
Можливо, це ковдра пастельна накрила наш вечір.
Можливо, погода така, як ніколи, доречна.
І очі блищать, мов осяяні сонцем сапфіри.

Як мало тебе. Цей би час зупинити шалений.
Можливо, сховатися там, де бажання безкраї.
Можливо, ця мрія, яку я надійно тримаю,
Здійсненна…
22.01.2018

Не омину безжального рядка,
Не омину манливої спокуси,
Яка б недоля не була гірка,
Та присуду її я не боюся.

Не попрошу подачки у життя,
Перед лайном не стану на коліна,
Не вичавлю із себе каяття
За гріх, який зоветься – Україна.

Агов, товариство шановне!
Бон джорно! Парнусем лехайм!
Сьогодні занадто моторний,
В фейсбучний летітиму рай.

Погризти іду графомана,
Відро поначісую бліх.
Вдоволені теща й кохана,
Бо лаяти ближнього - гріх.

Як жінка в потилицю лясне,
Чи з буди обгавкає пес -
Шукаю в інеті нещасних
Аби від обиди воскрес.

М'ясисті кошлатяться рими,
В сльозах потопає піїт.
Творіння - оаза в пустині:
Шикарний сьогодні "обід".

У " майстра" поторсаю кишки,
Впімаю блоху на гачок...
Та марно - у кожного книжка,
А, може, і цілий пучок.

Дарма зачепив цю армаду,
В облогу титана беруть.
Від жаху над пупом калата,
Поети упали у лють.

Мишва навалилась на лиса,
Зімкнулись хвостаті ряди.
Здаюся! Тікаю до біса!
Вас тьмуща, а я лиш один.

22.01.2018р.

Книжки палити. Є у дурнів звичка.
Ще будувати тюрми, табори.
А починається все з окрику згори,
Що опоненти всі насправді вороги.

Коли немає аргументів в квазі – правди,
А з цінностей лише авто та яхти,
Друкуються лише окремі автори.
Людської думки почорнілі хутори …

Лояльність треба оплатити:
Цінуються наглядачі.
А інших треба бідністю зморити.
Актори недоречні. Тільки глядачі.

Ангелів неба годі вже впізнати.
Навіщо непокірність як зразок?
Почали пам'ятники волі руйнувати.
На пам’ять теж встановлено оброк?
Вчетверте, вп’яте вже розібрано бруківку.
Все йде по колу наче під якусь копірку.
А наш змій обростає головами.
І насміхається над нами.

Що сенс в державі, де народ не управляє.
Де кожен орган – самостійна голова.
Громадянина за пороги не пускає.
У кабінетах тих азартна гра …

У європейця інший погляд на свободу.
Він свою долю в подарунок не дає.
За кожну щонайменшу шкоду
Порушник своє дістає …

Ми все чекаємо якогось прометея,
А нам сусаніних постійно подають.
Живемо наче найбідніша Еритрея.
Вільні керують. А раби на пана ждуть!

Як тільки, Отче, веселиться цар!
В його мольбах Ти знову не відмовив.
Вінець золотощирий, Божий дар,
отримав він за підле своє слово…

Просив собі він ласого життя
і довгих літ такого існування.
Здійснилося – настало майбуття
і справдились найліпші сподівання!

Хвала та велич линуть звідусіль,
і золото дощем спадає з неба…
Досягнута його завітна ціль,
але взиває знову він до Тебе:

„Десницею своєю ворогів
повергни, Отче, порази стрілою,
щоб, не дай Бог, повернення боргів
ніхто не зажадав з них за спиною.

Поглине хай усіх невірних ад,
простому люду шлях лише до пекла!“
Розвіявся вже обіцянок чад,
але свята надія ще не смеркла…

Дітей і внуків, і нащадків їх
чекає що до сьомого коліна?
Невже таким царям уже не гріх
простий народ тримати за скотину?!

22.01.2018

Я знаходжу отруйні думки на життєвій дорозі
І нікуди не можу подіти, з собою несу.
А хотілося подумки жити в осяйнім чертозі
І не сльози з очей витирати, а Божу росу.

У бездушному світі, здається, і серце – заноза.
Таємниця найбільша – це те, що завжди поблизу.
За науку я дякую чемно сучасній епосі.
Хоч дивлюся у небо, та все-таки задніх пасу.

Але час пропонує себе і неоране поле,
Хоч краплини, якщо неможливо дістатися рік.
Хай минуле постійно в душі озивається болем

І відпущений термін відомий лише угорі,
Півжиття вистачає, аби озирнутись довкола,
Ну а решта – аби засівати тверді пустирі.

2018

химера слів
залізне полотно
в сніги пішли
у тьмяне потойбіччя
життя стекло
отруєним вином
і ти ковтаєш
невмирущий відчай

Буяє душа і злітає у вись,
Енергія крил дивовижно нестримна,
З любові до пісні почався колись
Хорально-ліричний політ журавлиний.
Мажорно улиті в мереживо літ
Акорди сердець невгамовних «журавок»
Роз’ятрюють душі, лишаючи слід
На небі пісень у мистецькій оправі.
Огранено вміло мелодії такти,
Гармонія звуку чарує достоту.
О , формула успіху дуже проста –

Натхнення і праця до сьомого поту.
Еге ж, і талант – неабиякий дар:
Божественний голос і слух бездоганний.
А дії, учинки,слова – не вода,

Жертовності – форте, амбіцій – піано.
Уплетено в пісню і радість, і сум,
Ранкові тумани і ночі тривожні,
Абетка духовності, вірності суть
Вітчизні коханій у подиху кожнім.
Окрилена будь! І у леті – нехай
Чекають тебе росянисті світанки!
Купайся у пісні, і нею купай –
Осанна тобі, незрівнянна «Журавко»!

2015

Поет не народився випадково,
якщо він тільки взагалі поет,
бо майже кожне сказане ним слово
вплітається у пісню, вірш, сонет…

Бо всяка фраза, мов стріла із лука,
запущена у доленосну ціль,
а кожен твір – уяви лет і мука,
вершина щастя й невимовний біль.

Дзвінкі катрени – камінці, цеглини,
з них неприступну він кладе стіну.
То захист і надія для людини
на мир, що переможе все ж війну.

Поет – то честь і совість для суспільства,
його обличчя, фаху еталон,
борець за правду з силами злодійства,
слуга народу і його закон.

А ще скажу усім одне напевно –
зразок смаку він, вищий етикет.
Лише така людина в час непевний
і має право на ім’я «Поет»!

Чом у тебе он сльозинка
На щоці блищить?
Може це дощу краплинка
Падала згори?

Може то сніжинка біла
Тихо розтає
Чи комашка прилетіла
На личко твоє?

Як сльоза, то лише радість
В серці хай сія
І його нехай не ранить
Крапля дощова.

Зіронька-сніжинка тішить,
А не холодить,
Усмішку нехай залишить
Вона хоч на мить.

Ну, а крихітка-комашка
Крильцями змахне
І твоя душа,мов пташка
З нею десь гайне.

2017 р.

Без тебе без тебе не знаю
Чому так написано білим
Заметано зорями небо
Загублено стежку жадану
Іду навпрошки заметіллю
В снігах порятунку шукаю
У затишку зимно і душно
Шукаю заблудле чи зникле
Чи праведно а чи недбало
Загублено стежку жадану

21 січня 2018

Якщо зоїли раді лайці*,
аби боялися паяци,
і не складуть собі ціни,
то це слони, які і в лавці –
елементарні брехуни.

Вони і білі, і пухнаті,
коли розпушують хвости
як пацієнти у палаті.
Ну, а мені у нашій хаті
ще є куди і як іти.

Плекаю ще одну надію –
не переводити папір.
Моя-твоя не розуміє.
Я їх любити не умію
за недольоти вище зір.

Існують цезарі і брути
і на олімпі, і в юрмі.
Їх оминають баламути,
аби послати і забути.
Але – нехай ідуть самі.

Моя дорога непомітна.
Вона виводить із пітьми
не по болоту у еліту,
а по межі імли і світла
між павичами і людьми.

                                      01.2018

 
Тíкають геть секунди, що склали нудний день
Кришиш кудись години, чи як повезе
Б’єшся крізь лід на ділянці отій у містечку
Чекаєш на щось чи когось, хто б наставив тебе
 
Втомлений від загаряння, дощ удома переждеш
Юності й життя ще повно, час нема подіти де
Тут раптом помічаєш, десяток літ позаду
Хто сказав, що треба мчати, що постріл був до старту
 
Ти біжиш і біжиш, здоганяючи сонце, що тоне
Ніч обминає, знову з-за спини встає
Сонце все те ж, хай відносно, лиш ти постарішав
Дихаєш важче, на день ближчає смерть
 
Кожен рік стає коротше, часу не знайти ніяк
Задуми ані до чого, прози ледь пів аркуша
Втримуєш у спокою свій відчай, cе
Англійський стиль
Час минув, скінчилась пісня
Все сказати і не встиг
 
 
*
 
Мій рідний дім
Одразу добре тут мені
Завітаю з холоду й втоми
Грітись лагідним вогнем кухонним
Далеч над поля ~ лани
Вірних зве залізний дзвін
Щоби вклякнули вони в
Проханні зтиха до магічних сил
 
 
 
 
 
 
 
 

Коляд-коляд-колядниця,
Чому знов тобі не спиться?
Чому знов?
Віє виє хуртовина
Вітер б’ється, мов рибина,
Утікає час неспинний
Сторчголов.
Всі банальності та рими
Весни, осені чи зими –
Всі літа
Тиском скачуть в лихоманці –
Чинять вирви, риють шанці
Неспроста –
Знов призов, війна поганська
Битва хитра, ой, циганська,
Але ж ти
Кажуть, мусиш взять за руку
І у жертву чи на муку
Свого Пана Господаря
Привести.
Бачиш, онде чорна купа
Не лякайся, то не трупи,
А всього-лиш нерозібрані
Хрести
Обирайте по одному –
Вам нести –

Перший рік – за божий шлях,
Другий рік – за нашу кров,
Третій рік – за блиск промов,
А четвертий – просто так.

Коляд, коляд, коляда –
Іржа серце роз’їда,
Коле терен скроні,
Крапле кров з долоні
У Христа
На твоїй іконі.

Коляд, коляд, колядниця,
Помреш сама, молодице,
Будеш пишна, будеш гарна
Удовиця
Білотіла
Повновида
Яснолиця

2018

Повертається нам кришталева йорданська вода.
Я стою на порозі і шкірою слухаю запах:
шовкопряність небес, і висока зоря молода,
і тверда граносіль на зелених ялинових лапах.

Надслухаю: іде, проминаючи магму сторіч,
продираючи гріх на закляклій морозній планеті.
Опускається в тінь Божим словом розчинена ніч.
Розгоряється день, або альфа новітніх сюжетів.

І така надлегка кришталева йорданська вода -
у долоні, у світ, у застиглу в чеканні долину.
Я стою на порозі, і лине мені коляда
з передвічних сюжетів про Бога, і Духа, і Сина.

а смерть присяде скрàєчку життя…
за руку візьме… поцілує в очі…
перелистає сни мої пророчі
і сéрця переслухає биття…
мене легкого понесе в санчатах
маленького у витертих штанчатах
у рукавицях з татусевих рук
у біле сяйво де нема розлук…
де всі живі – і радість оживе
і сонечко у очі запливе
і випалить невиплакані болі…
я притулюся до своєї долі
і все прийму чого я не приймав
я відпущу захованих примар
єдино мову заберу з собою…
складаю зброю немічного бою
несу тепло у човнику долонь
у жертву на всепалення вогонь…

Нарешті - холод справжньої зими,
Застигли хвильки снігу шовком білим.
І знову усміхаємося ми,
Здоров`я додає мороз і сили.

І вогнище неонове навкруг
Розсипалось жаринами-вогнями.
Туман затьмарив димом виднокруг
І попіл дум розвіяв над гаями.

І клаптями сади заволокло,
Мов сіть павук накинув на дерева.
Та сяєво пробило темне тло
І усміхнулось ніби сонне мрево.

21.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Прийди до мене на пуантах,
А зверху ще - у білих бантах,
Яви красу єства хмільного...
І більше з одягу - нічого!

грудень ?525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ось і у Києві затишшя.
Сидить безхатько на Майдані.
Щоденник пише, долю пише,
А завтра тут він – увостаннє.

Додому кличе не Вкраїна –
Лише лебідонька-дружина.
Така собі ось Чураївна,
В житті сімейному – крижина.

Хмільна зажура у безхатька:
Не має славоньки одвіку…
Він муж, дитині - трохи батько…
І має добрі черевики.

Бере, підтягує шнурівки,
Немовби пута Гіменея.
Думки – благенькі, недомірки,
Ніяк не модні, безідейні.

Коли боровся на Майдані,
У рідній хаті був ізгоєм.
Тепер удома він постане
Лише заслуженим героєм.

І не медалі, а стигмати
Несе. Ніхто його не спинить.
Іде крізь ночі горобині.
І буде: син, і батько, й мати,
А в них – полюблена країна.

Немає крил летіти в небеса,
Землі тяжіння янголів тримає…
Десь там вгорі незвідана краса,
Дорога до загубленого раю.

Немає крил летіти до зірок,
Що сховані за хмарами важкими,
Немає сил до них робити крок,
Щоб падати на землю тихо з ними…

Січень, 2018 року

А в глазницу реки западает осколок месяца.
Он идет по воде – и вода оттого тревожится.
Я легка и мягка, из меня словно тесто месится.
И вонзаются в плоть то ли розы, а то ли ножницы.

Говорю ему так: «Можешь гнуть меня, можешь печь меня».
Распивает меня он глазами своими темными.
Незаконной женою стою перед ним невенчанной.
А над нами вверху дышат ангелы с веретенами.

Пусть, во имя Отца, не порваться вовеки пряже той.
Пусть хоть пальцы мои – словно белые стебли – выжнутся.
Молоко в животе невесомое тихо топится.
Ночь терпка и пьяна - на холодных устах Всевышнего…

Нащадки пажерливої орди
На суржику волають стоголосо.
Російську упихають у роти,
Московський піп кадило пхає в носа.

Чавили божу мову, наче лій,
В джерелах чистих мулу по коліна.
Мій рід згасає, втомлений, німий,
Змертвілий дух лягає в домовину.

Принишкнув брат, застрашений пічкур,
В чужій виставі дослуживсь до міма.
На звалищі сопілок і бандур
Лабає балалаєчка любима.

А, може, досить бруду і ганьби?
Не попаде хробак у райські пущі.
Хай мохом покриваються гриби,
А я іду будити сонні душі.

У зрадника розверзлися вуста,
Гидкий матюк летить у небо знову.
Якщо живий і віруєш в Христа,
То сядь і вивчи українську мову.

21.01.2018р.

Носити в собі малого тотемного звіра чи
велику біду – сполохане і руде…
Коли ж: утече, нутро твоє начисто виївши,
аж хвіст вдалині згорить, мов зимовий день.

А ти йому вслід до болю у більмах стоятимеш.
В гортані твоїй колиску птахи зів’ють…
Бродитимеш між брудними базарними ятками,
шукаючи смерть дешеву та не свою.

Ця пустка в тобі не тістом солоним учиниться,
а морем ламким, записаним на вініл…
Лягатимеш із терпкими, як вишні, дружинами –
і випита кров кипітиме у мені.

І рани твої почнуть у мені мироточити.
І з горла мого народиться птах живий…
Я знову прийду до тебе, спартанський мій хлопчику.
Чи ж пустиш мене укотре у свій живіт?