Прощай, бувальцю, мій не білий світе !
За голубим гадюччям поїздів
тебе несе чужий невтримний вітер,
мов кінь, і губи запеклись в узді.

Ти аж осліп в дорозі потонуло,
а навкруги – глухий мотив узбіч,
мовчання степу, тихий крок аулів,
скуласта ніжність втомлених облич.

І розчинившись в буднях різнойменних,
впадеш у сон, як зломлений в борні.
А я – наснюсь. Нехай тобі про мене
старий зурнач заграє на зурні.

2016

Співана поезія.
Запрошую слухати і дивитися.

Четвертий рік війна йде в Україні,
четверту осінь гине бідний люд.
Донецький край лежить в страшній руїні,
а юди Батьківщину продають…

Ні, не свою, а нашу Батьківщину –
своє добро сховали за моря.
Вона для них не рідна, не єдина,
своя їм світить здалеку зоря…

Хоч слухають вони нас, та не чують –
диявол жовтий в них людей убив.
Біда у тім, що Україною керують
ті, хто її ніколи не любив!.

Війна іде в людських умах і душах,
вона гримить в кишенях і серцях.
Вже море закипає, що там суша!..
Невже історія сягне́ свого кінця?!.

Вино з вини
Настояне роками
Життя плесни
Хай пам'ять-оріґамі
Забуде все
Хай згинуть хмарочоси
Чужі есе
Та їх акторські сльози
Читай Талмуд
Заучуй сунни веди
Знання – фастфуд
І тільки мрія – леді…
Із року в рік
Ця осінь не минає
Вона – навік
Вона молитву знає
Про іншій світ
Навиворіт від сонця
І шлях побід
Від столу до віконця…
04.10.2017

... А серденько, серденько... все-таки б'ється воно –
сльотливе, як осінь, як листя осіннє, тремтливе...
Той трепіт, той шепіт – то примха осінньої зливи –
жбурляти багрянець у сіре, старе полотно...

Що туга осіння, що смуток терпкий трепетання
над всім найдорожчим, що досі у серці жило!
Та крихітка сонця сьогодні, і справді, остання,
а серденько, серденько – листям шорстким замело.

... О чорная в'юго, о віхоло сонного листя,
жаских інтонацій невольно розсипана креш –
стелися під ноги і Божому дню помолися,
бо долі осінніх падінь не уймеш, не минеш!

Осінньої зливи примхливе крапливе бельканто,
а в серденьку, в серденьку – літо стриножених свіч...
Не варто й казати, вражати уяву не варто,
як січа осіння зрива наші голови з пліч.

Така вже негода! – розбите, потрощене днище,
лиш рам'я запалі оголених, мокрих дерев...
І ми вже не просто – а вої у тім бойовищі,
а серденько, серденько б'ється свідомо, як лев.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Шепочеш в ніч оголені бажання,
Тремтить рука, і в грудях налилось.
Сьогодні знаєш, що таке кохання,
А вчора – тільки те, що не збулось.

І зваблює невинність мрій і плоті,
І губиться в сумліннях перший гріх.
А потім – захлинаєшся в болоті
На диво звичайнісіньких утіх.

І коли Златоуста до скрипочки серцем прилине
Ви, Маестро, тоді заховаєте усміх у вуса,
А воно ж, Вовченя те, було і плаксиве, і дике,
Натрудило у праці маленькі гіркі мозолята,

І свій страх пересиливши, гордо на сцену ступає --
Вчителям бо належать лаврові вінці тріумфальні,
А їх учні поволі по сходах до них доберуться --
Не загадуймо Долю, вона вибирає упертих,
Одержимих любов'ю до вищої проби мистецтва --
Все одно, чи та Доля ласкава, чи виклично грізна,
Ич, чого забажається інколи смертним створінням:
Чоловіче поріддя торкається вічності звуків ...

Шал бажання польоту чи тиха нестяма -- вгадай-но
У ті 'менти щасливі, як музику серце вслухає --
Так дано лиш окремим: забарвлювать будні у свято,
Коли поруч рамено діткає кохана людина,
Оніміло від болю за чудо земного Орфея ...


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…тридцять років до того
Звичайнісіньким днем
Повернувшись з Дороги
Обтрусив було щем…
Ти приліг, це - законно
Втихомиритись? ні,
Подзвонив до "мадонни"
Наяву… уві сні…
І благав на сю зустріч
Адже час все спливав
Самота ось замучить
Наче ще й не кохав…
Небеса відгукнулись —
Непокірну усім —
У любові замкнули
Десь на років сто сім…
2017

котилось щастя по дорозі днів
та істин у житті не зустрічало
лише мару оману кривду гнів
усе це люди у бульйон кидали
і вариво варили для снаги
іти у бій за шлунок і корони
егоцентричні вирви навкруги
і безуму довічні перегони

пристало щастя зоряне як сон
присіло відпочити край дороги
а мимо йшов із брані моветон
за щастя зачепився й витер ноги
немов од бруду у полин-траву
і дорікнув сіромі розляглося
ішло би краще на святу війну
бо ворогів надміру завелося

сльозу зронила щастя у відвіт
не навчене я інших убивати
якщо уб’ю то мій загине рід
на кого будуть праведні чекати
нехай ворожа але смерть усе ж
нехай і правда на твоєму боці
а чи по крові дійдеш ти до Веж
а чи упАдеш на слизькому кроці
нехай твоя незаперечна пря
а вороги натхненні сатаною
але убий лакузу чи царя
я омину гуляння стороною
спустошення духовно чорна річ
чи ми з тобою однієї крові
коли між нами непоборна січ
і ворожда сильніша від любові

війна війною щастя в стороні
ще теплу кров налили у бокали
за перемоги що на самім дні
усі віки захмелені лежали

02.10.2017

Впустила змія підлого в єство
І зради лезо простромило серце.
А нам було так хороше удвох,
Тепер не радість, а печальне скерцо.

Ти витер ноги об мою любов,
У шлюбне ліжко запросив повію.
Тоді навіщо язиком молов,
Що я - прекрасна квітка, доля, мрія?

В руках тримав безцінний діамант!
Але пішов купити дешевеньке.
Іди, розв"язуй їй на сукні бант.
А після "праці" гроші всип у жменьку.

Ти вибрав стежку. То ж по ній повзи,
Залазь в чужі кубельця, будуари.
Урівноваж любовні терези -
Знайди змію таку як сам до пари.

Прокинулася. Любий чоловік
Обняв за плечі та хропе на цицю.
Про сон страшний йому ані чичирк,
Бо ще покине лев свою левицю.

02.10.2017р.

Усе життя долину цю орав,
У кожній грудці є краплина поту.
Але із пекла вилізла мара
Й на власний пай погнала на роботу.

Додому віз учора урожай,
Ну, а сьогодні - злодію в кишеню.
Це - Україна. Тут для татя рай.
Мені ж ввібгали гривеник у жменю.

Однині ця земелька не моя,
Купець й не знає, що таке чепіги.
А я при нім у ролі бугая:
Шукати марно правди у бариги.

Мене тривожать запахи землі,
І руки прагнуть стати до роботи.
Але селяни вже не королі.
Ми - тля. І наше місце соте.

Зерно упало. Сходить пагінець,
Купається у дощику та сонці.
З гербом долоні гріють папірець,
Роса-сльоза виблискує ув оці.

02.10.2017р.

Невже раптово охолов я?
Хіба той біль колись мине?
Новою нащо Ви любов`ю
Богове, мучите мене?

Невже моєї мало крові
Ярилу в жертву пролилось?
Та муки ці – не випадкові,
Напевне з них радіє хтось.

Ярила тінь прийшла до мене
Щоб серцем я не охолов.
Щоб молоділа кров у венах,
Щоб віршем плакав про любов!

2.10. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Іван у Мар'ї – воїн-старожил.
І разом прожили вони чимало.
Але на Мар’ю зайвих кінських сил
у воїна уже не вистачало.

Лежить Мар’яна тиха і німа,
а генерал поринув у нірвану.
Але – лап-лап! Мар’яни десь нема.
І це занепокоїло Івана.

Сюди-туди – нема її ніде.
У туалеті здибались одначе.
Сидить його Мар'яна на біде
надула губи і ось-ось заплаче.

– Чого це ти? – запитує Іван.
– Та от сиджу і думаю-гадаю,
чому якийсь облізлий дідуган
до мене, генеральші, діло має?

                              2017

Щур сховався хутко у діру.
Зверху - різанина, плач та крики.
Чує ніс могилоньку сиру,
Лицезріли очі крові ріки.

В нірці ж - тепло. Браття пацючки
День-у-день запліднюють самичок.
А війна запалює свічки,
І схиляє до ганебних звичок.

Поруч умостились ховрахи,
У підпіллі бабраються миші.
А в хатах позносило дахи -
Не здивуєш тут нікого віршем.

Не чекає лицаря Ассоль -
На Донбасі він зустрівся з катом.
У норі ж танцюють карамболь,
Па-де-де завчають щуренята.

Покоління вироста нове,
Хвостики звисають із колиски...
Я дивлюся в дзеркало криве:
Там в людей ростуть щурячі писки.

02.10.2017р.

Наступила пе-ре-ко-ти-осінь -
Вже не літо, ще не холоди.
...Баба Ганна птиці сипле просо:
- Ціпу-ціпу, а біжіть сюди!..

Доцвіло пополудні край хати
Сонце поміж соняхів руде.
Погубила грушечка чубата
Зозулясте листя де-не-де.

Наче півень, кетяг на калині, -
Гребінець заломлений набік:
"Хто сказав, що дні надходять зимні?
Хто боїться стужі? Ку-ку-рік!"

2017

Якщо хандра вчепилася в чоло,
Рецепт простий - дивися на китайців.
Найкращі ліки - це важке кайло,
На благо дяді безоплатна праця.

Приклеївся до ліжка? Не біда!
Хапай хутчій сапу або лопату.
Нехай заграє сила молода!
Кидай подалі! Набирай багато!

Якщо скрипить усолений хребет -
Сердитій тещі викоси отави.
Це ліпше, ніж дивитися балет
Або ловити на дивані гави.

Писати про кохання сил нема?
Набридли геть погода і природа?
Зігнися гаком, як моя кума
І не вилазь півроку із городу.

Тоді в житті з'являється мета,
Просвітлення, очищення від млості.
Статура буде, наче у хорта,
Не стане сала - тільки шкура й кості.

Із потом лінь виводиться умить,
Лікуються найважчі перелоги.
Щезають вайлуватість, гонор, блідь,
Непевнощі, гризоти і турботи.

Іди носити бабі гарбузи!
Наповнюй смислом беззмістовні миті.
Та вперлось в стелю черево-пузир,
Навік застрягла плоть моя у кліті.

Підкиснув настрій, як вчорашній суп,
Звикаю до іронії та глуму.
Лежу у ліжку як холодний труп:
Чудовий час для лінощів та суму.

02.10.2017р.

А вас історія ціка́вить, людства?
Хто Біблію хоч трішечки читав,
той пам’ятає приклад зла й паскудства –
як учень свого вчителя продав.

Десятків трьох срібля́ників хвати́ло
йому, аби злодійство учини́ть.
І серце у Іуди не боліло,
не встиг Христос сльозу малу зрони́ть.

Але тепер масштаби зо́всім інші –
прогрес мото́ром замінив ослів
й ціна на зраду стала значно більша,
бо апетити дуже підросли.

Дивлюся з болем я на Україну,
яку іуди тягнуть до хреста́,
що більше все нагадує руїну,
й пригадую історію Христа…

У наші дні панує лицемірство
і часто свої гнізда зра́да в’є.
Тисячолітнє виринає дійство
і оптимізму це не додає.

У глибину вросло його коріння,
боюся, не уникнути біди,
бо у наш час Іу́дине насіння
дало, на жаль, свої рясні плоди…

                          І
Чому – я знаю, а чого –
не відаю, коли у тиші
мене не чують сірі миші.
Я ще котяра, – о-го-го!
Але пора вже – і т о г о:
а хто за мене це напише?
               Мої бароко й рококо
               вітри розвіяли по світу.
               Я звичайнісінький хвалько.
               Але ж усі поети – діти.
Усі хороші і свої,
і рани так чужі любили,
що незагоєні мої
наївну душу не ятрили.
               Чого кидати камінці
               до заповідного городу?
               Невже не люди, а людці
               єдині голоси народу?
Ну, уколю когось у щось,
ну, не по чину засміюся,
коли нема-нема, тай – ось!
Але умиюся, утруся
та й не чіпаю ні жінок,
ні того, що уже великий…
               Я уплачу за цей урок.
               Поаплодуйте, не каліки.
Я і лелеку полюбив
як майже недосяжну птаху.
І не ревную я до дів,
які дають, буває, маху.
               І до офіри не оглух.
               А получаю по заслузі
               як той котяра…
Любі друзі,
я маю абсолютний слух
і чую хлопавку для мух,
коли надокучаю Музі.

                          ІІ
Я уже віднедавна її
пізнаю по дорозі до раю,
бо ціляють по ній бабаї
із базуки самого Мамая.

Маю досвід уже не малий
як розлукою гоїти горе.
Бо до того її довели,
що стає як і Ліра – прозора.

Я не відаю, де вона є.
Не за ту очевидно беремось
і як авгури ночі, своє
помічаємо і не сміємось.

Атакують пенати її
і ліричні зоїли, і зайди.
Та не марні удачі мої
як на ярмарку успіхи Байди.

І немає іще козака –
харцизяки або забіяки,
на якому поета рука
не лишила таємного знаку.

І немає такої вини,
за яку би мене осудили
як за ті перелази й тини,
на яких упіймали і били.

Не минають усіх поруби.
Як у лісі нічийні гриби
із-під носа хапаю я вірші.
Не минути нікому судьби.
Не судили би люди, якби
ми писали як слухають інші.

                          ІІІ
Живемо – дні. Переживали – ночі.
І тільки й того щастя – уві сні,
та радості одної – у вікні.
               І квіти, і поезії урочі,
               і зваби, ще не в’янучі, жіночі
               до осені являються мені.

                              10.2017

Не склалося. Я вас люблю, Соланж,
але так сталось, ви тепер заміжня.
В сльоту столичну в'їде диліжанс,
а в нас заплаче цвітом дика вишня.
І я, як дика вишня, упаду
доземно в бризках чулості під ноги...
Спасибі вам за буйність молоду,
за вперту облюбованість дороги.
Сьогодні, Соль, я гратиму про час,
що, нами обертаючи, відходить.
Прелюд - це Ви... Елегія... Ні, вальс...
(Терпке вино cп'янить, заколобродить -
шумке, як ваша юність і краса,
як хвиля, що возносить на узвишшя,
як птаха, що зринає в небеса!..)
Хоч визнаю, безпутнє це заміжжя.
Безпутні подорожні?! Ні... Обман -
у тім талан, що в музиці спасіння!
Жага життя - Аврора Дюдеван.
Жага розтала, як роса весіння...
Тепер благаю щастя, Соль, у вас -
такого щастя, що в цвітінні тоне...
Я впишу щастя в музику і в Час,
і в почуття тремкого напівтони.

Рожевий цвіте, щастячко, пливи -
бездонне, неоглядне, надвелике...
Нетлінна Музо, Музико, живи! -
при доторку до ймення Фридеріка.

https://www.youtube.com/watch?v=V0XcmzLHc1M&list=RDlAvcmWK7jVE&index=4


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Вона
Як порвана струна
Вже більше втриматись несила
На землю, втомлена, лягла
З землі травою проросла
В степу з'явилася могила
Вона
Трималась, як могла
Та в серці, чи вживеться мука?
Пропали молоді літа
Пропаща і любов свята
Така тяжка та зла розлука

Туди не йди, там знову вітер!
А там розгуляна гроза!
Туди не йди, там в'януть квіти
І аж по груди дереза!

Туди не йди, там злії люди
Ущент розтрощать п'єдестал!
Туди не йди, там ворог всюди,-
Той світ вже так мене дістав!

Ходи сюди, до мене, сину:
Віддам усю свою любов!
З тобою житиму, не згину!
В тобі моя жагуча кров!

В тобі усі мої світанки,
Всі трави й сонячні поля!
Вкітчані рушниками ганки,-
Уся українська земля!

(с)Тетяна Шевцова 05.10.2016р.

I
Сказати – мертвий ти?
Доби не жив, аж нумо...
Сумним завдався гумор
Творця! гляди,
ніякове слівце
«жилець» і ємність дати
уродин, як відняти
благе тільце
зі крильцями, спиня
потугу цугом
одне угледіть в другім
у рамцях дня.

II
Отим, що дні для віч –
ніщо. Отим лиш,
що шилом не пришпилиш,
не наситиш
віч з певністю: гляди,
на тлі, хай білім,
не обзавівшись тілом
пусті труди
нетяг. І поготів,
– чи варт уваги
доважок від нетяги
на вагах днів?

III
Сказати – не пізнав
тебе? А що б цим
змінилось в оболонці
тільця? Цвіт барв
не виплід небуття,
і не пиха підказок
буяє замість красок!
Навряд би я,
набубонівши з міх
слів, зайвих барві,
годити так уяві
в палітрі міг.

IV
На крилечках твоїх
зіниці, вії –
грайливих вічок, мрії –
зі мрев чиїх,
скажи мені, це лиць
портрет летучий?
Якого трибу учті
часток, крупиць
пасує натюрморт:
речей, плодів бо?
а пійманої риби
плавців акорд?

V
Можливо, ти – пейзаж,
і, взявши лу́пу,
я бачитиму купу
німф, танці, пляж.
Там сяйно, як удень?
чи темно небосхилу
у млі? і чи світилу
податись ген
там є куди? а тінь
є у фігури?
з чиєї, пак, натури
писався він?

VI
Гадаю, ти є те
та инше: себто
звізди, лиця, предмета
рис tеte-a-tete.
Ба, є десь ювелір,
що брів не супив,
а сутностей сугубих
гранив узір,
доводив до ума,
звів нас, урешті,
де ти, – це образ речі,
ми – річ сама.

VII
Скажи, якій зі сфер
бодай зо день бо
узір твій тішив небо
в краю озер,
тим пак, що про запас
дзеркал їх доста?
А ти гайнуєш просто
чудовий шанс
летіти в сак
і трепетать в долоні,
як в мить погоні –
в зіниці, пак.

VIII
Не кликав ти мене
не зі причини
ніяковості чи не
зі зла, і не
тому, що зціпенів.
Живій, змертвілій –
істоті богу милій
у знак рідні
дається голос для
пісень, привітів:
перипетії миті,
хвилини, дня.

IX
А ти – ти потерпав
без дару цього.
Коли судити строго,
і ліпше: ба,
не бути у небес
в боргу, на мітці;
єству в твоєму віці,
вазі – "внівець"
синонім "німоти":
звук плющить масу.
Ти невагоміш часу,
беззвучніш ти.

X
Не відаючи, не
доживши страху,
ти в’єшся, легший праху
вкіл клумб, де тхне
не схоже на тюрму
з її удушшям
минулого з грядущим,
і лиш тому,
що ти летиш на луг
шукати корму,
прозору має форму
повітря вкруг.

XI
Так чинить і перо,
черкає гладі
листів лініюваті
без гадки про
талан своїх рядків,
де мудрість, єресь
подолують непевність
кивком руки:
гарує, гідне свіч,
німе із виду,
не пил знімає з квіту –
тягар зі пліч.

XII
Яка ото краса
і миті плинні
поєднуються в тліні,
як не яса:
нема речей ясніш,
що в певнім смислі
робили світ без цілі,
а як і ні –
мета – не ми.
Брат-ентомолог,
голок – ні світлу жодних,
ані для тьми.


XIII
Сказати «прощавай»?
Як формі часу?
а глузд і цього разу
стриже лишай
самот: у талані
тому виною
оте, що пеленою
самот не дні,
постелені на двох,
не сни дрімучі
минулого, а тучі
твоїх небог!

XIV
Ти ліпший за Ніщо.
Авжеж: і ближчий,
і зримий, узнаки чи
невідь чом
ти догодив йому.
В твоїм польоті
воно куштує плоті;
уже б тому
ти, з течією днин,
уваги годна
оманна перепона
між мною й ним.


1972

Аншлаг. Завіси хмар поволі піднялись.
Хотілось див і нам, і публіці веселій.
На сцені луговій з"явився танцюрист,
Прославлений актор - метелик Пташ Метелій.

Токката Моріа. Яка правдива гра!
Джмеля віолончель і скрипки стоголосі.
Метелиця чуттів. Метелику, пора.
Акторське ремесло - обманювати осінь.

Миттєвості дощів ускладнили пасаж,
І ти одна із них - окрилена комаха,
Краплина, лицедій, актор Метелій Пташ,
Який у цім житті так і не бачив птаха.

Відкрився у тобі нежданий Божий дар,
Та крильця літніх мрій чогось занадто кволі.
Стрімкий коловорот: ілюзії, нектар,
Фермати, фуете, дієзи та бемолі...

Фінальні "ох" і "ах".
Метелик - синій птах -
Упав на береги осінньої пустелі.
"У глибині душі
Метелики - пташі", -
Напевно, так сказав останній пташ - Метелій.

2017

Була пора – і я у лісі ріс,
аж поки явори пішли на лати,
а на ворини – нічого рубати.
Але новий – той самий Чорний ліс
по іншому не вмію називати.

Ішли роки, минаючи літа
галявинами, де упали роси,
які не оминали ноги босі.
Та ось уже і осінь золота
у сивину вплітає білі коси.

Чекають і на мене поруби.
Душа сумує, а на серці любо.
Оберігають велети дуби
окраїну далекої доби
і я, замшілий, ще не ріжу дуба.

Навідуюсь і нині до села,
увидіти дерева – аж до неба,
а іншої оказії не треба.

Отут ходила дівчинка мала,
тримаючись за руки тата й мами,
у Чорний Яр за білими грибами.

Епоха прошуміла й загула.
Але яка мелодія була!
Усе минає чорними лісами.

                              2017

В той час, коли на ЗЕМЛЮ льється кров
Й скажені пси з ЗЕМЛІ її згризають,
Прийшла від Бога послана Любов
Й тремтячі руки людям простягає:

На небі грізно Янголи сурмлять,
Ніхто не прийде вам на допомогу!
Як може бути продана ЗЕМЛЯ,
Коли вона дана народу Богом?

03.06.2017р.

Ходімо зі мною — я покажу тобі Рай!
Ходімо зі мною — я здійсню твої мрії!
Ходімо зі мною — й сльозам буде край!
Ходімо зі мною — й разом здурієм!
Ходімо зі мною — залиш їх усіх!
Ходімо зі мною - бери лиш за руку!
Ходімо зі мною — я очманілий твій псих!
Ходімо зі мною - забудеш про муки.
Ходімо зі мною — ходімо на вік.
Ходімо зі мною, солодка ожино!
Ходімо за мною — я той чоловік,
Якому ти скажеш — Твоя я дружина!
01.10.2017

Ітиме дощ тепер, мабуть, до ранку,
А вишня гілочкою стукатиме в шибку,
Вітрилами вже стали всі фіранки.
Так хочеться заснути хоч на дрібку.

Зігрілось у теплі моє безсоння
І реагує на найменші звуки.
Немовби у кімнаті є сторонній,
Підсилює мого страждання муки.

Дві осені в моїй зійшлися долі –
Мого життя, а також року осінь.
І не спинити їхньої сваволі,
Зима за ними, кажуть, вже на носі.
28.09.17

Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...

Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.

... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

А до завтра тебе вже забуду,
Моє літечко — тля голуба,
Що тремтіло у пуп'яні рути
І любов'ю текло по горбах,

Що вишневою хіттю вдихало
Білосвіт...чорносвіт...дивносвіт,
Що тобі було волі замало,
Що по щастя ходило у брід.

Що роменами коськало душу,
Терпло терням на повені вуст...
Яко ромські дівчата отрушу
Теплі нашепти в зельний обрус.

Кожна квітка — розкішниця жінки,
Кожна жінка — забджолений рай...
Літо вилося п'янко і гінко —
Тільки квітни йому й потурай.

Обірветься струна літньо—борза
На моїм — на відьомськім ножі.
Ой не вір ми...не вір ми,бо в лозах
я накличу осінню тужінь.

І до завтра тебе перебуду,
Пересікши часів колобіг....
Ходжу зорями, граю у дуду
Вільна відьма — сама по собі.

- Ну, що зятьок, де шапка із лисиці?
Чому немає шуби із песця?
Грошви жалієш виділити жінці?
Жона змарніла, спала із лиця.

Невже вона хутра не заслужила?
Котрий працює рік, немов бджола.
А в неї куртка із нейлону сіра,
На вигляд, наче бабця із села.

Дитина день крутила помідори,
Під носом ляпки соку, мов роса.
Спрацьоване, блідаве, зовсім хворе,
Ще трохи - полетить на небеса.

Чого куняєш - он і зорі видно,
Орати непогано й уночі.
Моє ж дитятко мусить жити гідно
І спати скільки хоче на печі.

Лінивий ти. Лише на трьох роботах.
На Паску спиш, Святвечір в подушках.
Життя - суцільний рай, гульня, марнота.
Судьба ж дружини - кам'яна, важка.

Я вичавлю із тебе перелоги,
Зтоплю кавалки сала із хребта!
Таким як ти мостити варто роги.
Дочка ж - цнотлива, лагідна, свята.

У хаті заскрипіли тихо двері,
Продріботів по східцях черевик.
Бичку не жити з тигром у печері -
Злякався звіра, здувся і утік.

P.S:
Ти одружився? Сім'янин, нарешті?
А кігтики нагострені в шулік...
Бо у комплекті із жоною - теща:
Тобі хана, якщо іще не втік.

01.10.2017р.

Любов, на жаль, як данину́ сприймають,
звикають швидко у коханні жити –
тоді її відсутність помічають,
коли уже перестають любити…

Schaff, das Tagwerk meiner Händе,
Hohes Gluck, dass ich’s vollende!
Lass, o lass mich nicht ermatten!
Nein, es sind nicht leere Trаume:
Jetzt nur Stangen diese Bäume
Geben einst noch Frucht und Schatten.
1812 р.


Щоденна праце, приведи мене
У щастя, незбагненне, осяйне!
Дай вміння і снаги моїм рукам:
Бо це не вигадка і не порожня мрія -
Той, хто сьогодні зернята посіяв,
Ще зростить Сад і дасть життя плодам.
1981р.

Огорну тебе
Розкішшю
Спільних тем дежавю
За одну лише посмішку
Між світами живу…
А за шибкою листосвіт
Вітерець шебуртить…
Він чекає на відповідь
І зникає за мить
Хай спізнилися оклики
Вже тридцяте число
Ми із глека глибокого
Наче мед з молоком…
Я у ролі заступника
Як-не-як
сценарист
Ти від щастя розгублена
Я кружляю як лист…
01-10-2017

Приклавши до долу,
до землі, грудну клітку
свою, серцебиття.
Я відчув звільненим
тілом відлуння,
відбите у відповідь
тремтіння рук:

Я є Мю і Ню —
кінець початку
і середина кінця.
Я і є саме життя.

Куди тебе, шановний, занесло,
Куди ти йшов, і де ти опинився?
Ти знав своє єдине ремесло,
А іншому нічому не навчився.

Твори сонет, підтоптаний поет,
Колись безгласний, а тепер безкрилий,
Витворюй свій кумедний пірует
На манівці - з колиски до могили.

А хтось тобі не повірить, як станеш комусь казати,
що не хотілося й близько підходити до гармат.
Найперше тому, що справді не вмієш із них стріляти,
а потім і те, що зовсім, ну зовсім ти не солдат.

Немає в тобі й на йоту від воїна запального
жадання летіти спрагло у найголоснішу рать,
та сталося так, що треба ступати на цю дорогу,
де, як би було не важко, приходиться воювать.

Де марно зловити спокій і день оповити миром.
Сказати нарешті: "Годі! Від нині усе о'кей!".
Бо вже з-поза ночі знову шикуються командири,
виношуючи у серці побоїще гомінке.

І, певно, тому на світі цьому так багато справді
отих, що воюють вперто, не вміючи, далебі,
бо іншого би хотіли, тай іншого зовсім варті,
але той, хто вміє, никне, ще й шкодить весь час тобі...

12.09.17 р.

Сіріє надвечір’я на ріці.
У сутінки укутуються плеса.
Лякають рибу кочети, а весла
нащупують у мулі камінці.

Понакидали, а мені – збирати.
Але немає місця у човні
усьому, що поховано на дні.
І я латаття повезу до хати.

Ріка тече. А я – на мілині.
І утлий човен душу не рятує.
І лілії уже не понесу я
як це було раніше уві сні.

Тече вода широкою рікою.
Минає греблі. Рухає млини.
Та протікають і мої човни,
колись покриті чорною смолою.

Такі мої «удачі» житія –
як у дитячій пісеньці «Карамба».
Усе одно, що болота, що амба.
Кінчається ілюзія моя.
Кебету закрутила течія,
а течію цю загатила дамба.

                              10.2017

Три дивні дівиці,
три се́стри-сестриці,
три нитки плели серед поля -
то ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ-лебедиця,
а з ними і вольная Воля...

Три нитки барвисті,
три долі іскристі,
сплітали вродливі сестриці -
три стежки-дороги
упали під ноги
у шовки густої травиці.

Направо підеш -
Красну ВІРУ знайдеш край стежини...
Впадуть білі зорі -
криштальні, прозорі,
у ночі п'янкі, солов'їні.

Наліво підеш -
то НАДІЮ знайдеш край озерця...
Заграє бажання -
жарке, мов світання,
на струнах зболілого серця.

А прямо підеш -
щиру Приязнь знайдеш край дороги...
Луною дзвінкою,
ЛЮБОВ'Ю палкою
опалить тебе до знемоги...

На хвилях ЛЮБОВІ
у трави шовкові
впадеш горілиць обімліло.
А пісня
на чулого серденька
мові,
про Долю розкаже несміло...

- О, Долечко-Доле, скажи, моя ясна,
чи панночка ти, чи небога?...

- Коли в твому серденьку ВІРА є Красна -
до щ а с т я пряменька дорога!

(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом", 2017)

 
ремінісценції дражливі се і те
при згоді чи негоді як прийдеться
колись горілку лляли в салюте
що пробирало літери від серця
 
& лаяли неквапно сучукрліт
мовляв читали не такі аж зовсім
табачили політ ~ славетний целюліт
ввижався бозна чимсь як майже розтин
 
посмакували доста всякого лайна
& ще пригадуються деякі паролі
своє чиєсь насправді хто це зна
я не місцевий тут у рокенролі
 
загибель автору живе за нього текст
сантехніку поставить вікна модні
гостей прийняти часом тих що екс
& місяцевий серф як на долоні
 
заходь виходь всіляка дичина
винагороди безпонтові та бомжові
медляк собі забий а хоч візьми вина
 
атож мене нема
то фейк & фотошопінг
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти відчувала?..
Холодне "бувай" під склепінням осінньої ночі...
Привидом спалах
-швидше, авто, пролітай!- долю прорізав пророче...
Відчаю гами,
Ніби весь світ обваливсь...
І під ногами
Листя осіннього слиз...
Доброї ночі вам, Вулиці
Міста, в якому колись
Час мій у вічність обнУлиться!..
Ні... Зачекай трохи, пліз!
Місто містично відлунює музику Ліста
Під відлітаючий лист...
Ніччю цією торкнусь потаємного змісту
Сенсу розлуки, коли
Що не збулось, повернулось
Нотами стомлених вулиць
Міста, де час не обнулиться долі назло!..
Доле, ти чула це?... Та обійшлось. Обійшлось...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092700928

Калина починає червоніти.
Оскомина опалює шипшину.
Доспівує за обріями літо
свою журу і пісню лебедину.

Чатує місяць зорі вечорами,
повільно випливаючи уповні,
і свічами запалює над нами
сузір'я Лева, Водолія, Овна.

Комусь до серця безсоромна осінь,
а іншому – ота, що над полями
через літа завіяні і досі
курликає у небі журавлями.

А нам би ще ночами обігріти
не те що зорі, а бодай кубіту,
але свою – не зоряну, а милу.
А нам би ще… Аби ще мати силу
у горобину ніч не червоніти,
що до цієї осені дозріли.

                              09.2017

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.

В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...

Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!

В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...


poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

(Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997).

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Каштан квітує буйно восени,
Незрозумілий у своїм стремлінні,
Кивають скрушно поруч ясени
Із наміром надміру доброчинним.

Бо ясно всім – не визріють плоди,
Для чого сили віддавати цвіту?
Красу дочасно зріжуть холоди,
Не можна так невиважено жити.

Вовтузиться у скверах дітлашня,
Готує осінь сукню для банкетів,
Смішний дивак у захваті зрання
Милується на свічечки-ракети.

Квітуючому – діл давно нема
До осуду, до вражень, чи овацій,
І не лякає крижана зима -
Він закохався в кущики акацій.

Пора шкідливу звичку цю кидати…
Курити? Пити? Жерти?
Довіряти!

30.02.2017

Осіння пані, Ви такі чарівні…
Осяяні печаллю зайвих знань.
Під карими очима чорні тіні.
Молитва-шепіт: - Боже, не порань
моєї мрії зоряні висоти,
моєї правди праведні шляхи.
Я, наче Фенікс, оживаю всоте
і знову повертаюсь на круги.
Осіння пані, Ви такі звабливі…
На довгій ніжці келишок вина.
Десерт життя – солодко-кислі сливи,
і дотик віку – перша сивина.
В саду зітхань не всі зів’яли квіти,
жіноче щастя ще чатує Вас.
Навколо серця - сподівань орбіти,
і сам еЛГе запрошує на вальс...

27.09.2017

1

Синьо-жовтий прапор...
Мляві кольори...
Наче прілий каптур -
В руки не бери.

Жовтий колір - листя,
Зсипане в яру.
Там живе нечистий,
Варить нам смолу.

Синій - наче кури,
Влежані, старі.
Випийте мікстури,
Крапніть і мені.

На Майдані кишло,
Люд - стрімка ріка.
В пучки сунуть дишло,
Чи то держака.

Нащо дровиняка?
Цей дрючок важкий.
Я за пиво з раком
Та за галушкИ.

2

А на площі - тиша.
Похоронний стрій.
Пахнуть кров'ю вірші -
Тут синочок мій.

Принесли із плахи
Душу ще одну.
Синьо-жовта птаха
Впала на труну.

Кулями пробита,
Крила - рваний шмат.
Вигоріло жито,
У крові блават.

А у Дикім Полі
В бій ідуть бійці.
Синьо-жовта доля
Тріпотить в руці...

26.09.2017р.

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові…

Ген місяць виходить безконечний, милий –
на хмарах під вечір він, на диво, звабливий…

…Мов лагідна діва, швидка і мрійлива,
що душа її чиста, предивно вродлива!

Цей вечір, і місяць, і хмари – с в о б о д а !
Кричить небо і зе́мля – всеціла природа!..

Замовкли птахи у сумних своїх скрутах.
Відіб’ється у морі все твоє багатство -
Легке світло від місяця тепер збудить зла туга,
що сміється і плаче… О, чутливе юнацтво!

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові!

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

ЕЙТОР ВІЛЛА ЛОБОС. СОЛОСПІВИ
(з латиноамериканських поетів поч. ХХ ст.)

„О БЛІДА МАДОННО”
(«О PALLIDA MADONNA»)

О бліда Мадонно моїх мрій,
о прекрасна дочко гір Еньганді...
Чи троянди всього світу варті
твоїх стіп – у блідості своїй?

О натхненна Музо, ружо біла,
щось співа тобі Давида ліра!

Знов у груди хвиля підступа,
ніч росою виповнила чари...
Ти піднеслась в и́ с о к о – над хмари –
ген у небі світиться... с т о п а...

muznew.me/?...Эйтор+Вилла-Лобос+-+Asawa%2C+Brian

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).