Не залишай мене, коханий...
Душа здригається від болю.
Надія плаче, стогне, тане
«Надай їм шанс!» благає долю.
На жаль, цей вирок остаточний,
не буде більше щастя жити,
не повернеться, знаю точно,
але не можу розлюбити.

(Листопад 2017)

Не мучте вимучених віршиків -
Шкодуйте ручку і папір,
А також светрики і джинсики -
Не протирайте їх до дір.

25.11.17

...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.

Любов Бенедишин
поема "Червоне пекло"

повністю ось тут:

http://maysterni.com/publication.php?id=54423

А хліб неначе Бог, такий святий...
У ньому все до крихточки від Бога.
Без нього ні у світ, ні до порога...
Хіба у мор, голодний і сліпий.
У ті студені вичахлі зірки,
що ще за хліба звалися очима.
Зубо́жілі безбожно без причини
заручниками ситої руки
черствого ката... Свічами сумні
сльозяться межи небом і землею...
А Бог, як хліб... намолено, зорею
на спомин у заплаканім вікні.

2017

Палінодія наче Перегрин...
Фігури одіозні
На Сонці спалах, в душах - перегрів…
І що чекати, хто зна?..
І дні зникають хутко - швидкоплин -
Ваш власний Пекторалик
Своє ім’я все тулить до судин
Хвилюється - не вкрали б…
24-11-2017
Палінодія — повторення того самого на інший лад
Перегрин — (пелгрим) мандрівник, прочанин
Пекторалик — маленький годинник, який носили на шиї (на грудях)

Обеліски, сліпці, одаліски –
В дикім шалі регоче біс.
Вже здається цей люд безмізкий
Аж по вуха загруз в ганьбі.

За копійку торгують братом
Без сумління і без вини.
Одчайдухам – неволя, ґрати,
А облудникам – ордени.


Чисте небо видать нескоро…
В сивім мороці – чорний крук.
І ховається рідне поле
Під захланний чужий каблук.

У вибоїнах – дні, дороги,
В небі місяць, мов тятива.
Жовті стерні скололи ноги…
Нам до світла б ще крок…ще два…

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Мудрій гаптує слова філігрань,
Книжкову лавку оглядають гави.
Торжник у дулю загибає длань -
Товар дурний, безглуздий, нецікавий.

От порося - це мрія, жагота!
П'ятак із хроном люблять небожата!
А книгописця борода руда
Нехай нездар заманює за парти.

Піїт - це гультіпак і комиза -
Куди йому до різника навару!
Мені судьба утицьнула туза,
Писаці - злидні жбухнула у тару.

В словесних мочарах скрипить перо,
Сплітаються меандри та ліани:
Несутній у письменника герой,
Несправжні паперові Дон -Жуани.

Купець товар жаданий одібрав,
Для ковбаси перебирає кишку.
А доня смиче татка за рукав:
- Не хочу м'яса! Хочу гарну книжку!

26.11.2017р.
-

Дай смолоскип! Тут замало світла -
cила нечиста вночі розквітла.
Нужбо, не бійся! Гайда зі мною!
Доля вирішує хід двобою.

Битва найтяжча - заради миру,
в ній головне просто бути щирим.
Прапор відваги - вогонь кохання.
За перемогою! Без вагання!

(23.11.2017)

Авари авторитетно
аварію авторизують.

Багато було білого –
близнами бачиться.

Відчаль і відчуй,
відчиниться
вознесена велич вуст.

Гаптувала гідно
габою гожою.
Ганили.

Ґардував ґару ґазда
Ґирлиґою, ґвером.
Ґебає.

Днів дорогу довершуємо
Добрими ділами.

Естамп етносу –
Естетика етики.

Єство ємного –
Єдвабом єрику.
05.05.17р.

Печалі в очі – сонний вітровій,
А затишок – хіба за виднокругом.
У чорно-білі клавіші (не вір!)
Вдихнув Господь не голос – білу тугу
На тлі земнім усіх людських надій.
Пробудне сонце зійде серед ночі.
А нині в очі – сильний вітровій,
Ув очі.

У пісні не гармонія – печаль
Літає небом – болем у любові.
Покореним скорботою – і жаль,
І біль, і висота, і віще слово.
Така робота вісникам судьби
Судилася – земними хоругвами.
…Маленька пташка у вітрах дзвенить
І просить мами.

Не плач, пташино, сталося, збулось,
Вже відлетіло у небесний вирій
Тремтливе серце. Золоте зело
Дозріло у жахнім життєвім вирі.
Розпроменила крила висоти,
Що аж самій незвично в піднебессі.
Окутав ангел миром: ти – лети!
Твій лет міцніє для нових піднесень.
13. 05. 2017 р.

За цим посиланням моя сторінка на фейсбуці, там діючий лінк на запис радіопередачі.

Українське радіо. Канал "Культура". "Вночі темно".
Прозвучала 24 листопада опівночі.

У цій шаленій, дикій круговерті
не думайте, що Бог за вас забув,
Він серги всім роздасть і після смерті.
По іншому було щоб - я не чув.

28.10. 2017

Нове кіно знімають режисери
про винятковість нинішньої влади,
але то – хитрі корупціонери
зі схильністю шаленою до зради!.

Це я.
Не помилка
і не здалося.
В місцях розривів
все так-сяк зрослося.
Хай доля викидала
"па" химерні,
ми не здалися,
ми обоє вперті.
Кому залишиш
серця цінний спадок:
будинок втіхи,
суму кілька грядок
і радості спонтанну прибудову,
маленький сад
великої любові,
горище,
на якому всяке-різне?..
Мені - не можна.
Нам ріднитись пізно...

2017

білявий чуб і посмішка іскриста…
взір на бігу зупиненого фавна…
нервові руки юного арфіста –
це їхній дотик обпікає здавна…
кого ці руки ніжно обнімали?
кого ці очі пристрастю палили?
в ріку криваву люті і опали
стекли по краплі юні твої сили…
Гомер і море… гори і Горацій…
небесна пісня молодого грека…
елегії і гімни… грім овацій…
в палаючому серці кримська спека…
і море… і мара… стилет і стилос…
сніги Сибіру… межі ойкумени…
в тобі епоха вимерзла… зломилась…
летять осколки льодяні у мене…

Стояла матуся й виглядала
Дітей своїх біля воріт.
І капала, капала, капала
Солона сльоза по щоці.

Нема вже давно її донечки
Та й син чомусь не приїздить,
Онуки ж бо три її сонечка
Прийшли би її звеселить.

Нема кому в хату внести води,
Дровцяток би хтось нарубав,
Та не поспішать вони сюди,
В них безліч важливіших справ.

Покиньте усе, сини й донечки,
Прилиньте до неньки в село,
Поки ще жива, поки ходить ще,
Щоб пізно уже не було.

2017 р.

Кохання, доля - дивні речі
і серце лагідно хвилює
твій образ. Знову заперечу,
але весна його малює
яскраво чистим, ніжним світлом.
Казковий лицар - ти прекрасний.
Для інших щастя непомітно
проте для двох здається ясним.

(березень 2013)

Місяць сяє так ласкаво -
скоро здійсниться бажання.
Бесіда. Вечірня кава.
Залишаються питання -
що чекає нас натомість
того щастя, що лишили,
як забуту дивну повість?
Шлях до мрії ми закрили...
Що чекає нас натомість?

(березень 2013)

Вокзал: мости і колії,
Заповнений вагон.
У стані меланхолії
Думки- оксиморон.

Душа тремтить на протязі,
Дорога шле привіт,
А я сиджу у потязі
І їду в інший світ.

Навколо особистості
Міняюся щодня,
А я в своїй іскристості
Із дня у день одна.

То холодом, то спекою,
То проливним дощем,
Вуста кричать Сенекою -
Повторення. Рефрен.

10.03.2015

На полотнах душі відбивається зоряна вишивка,
Вечір з присмаком чаю зливається з класики фоном
Що в музичному ритмі вмикає чудного критика
І в дарунок підносить жаданого спокою гроно.

На окраїні слуху надривно гуде електричка
І скрипить по-старечи її металеве лоно,
Це у неї давно відпрацьована звичка,
Заготована дань шубно-шарфовому сезону.

Я ж завмерла на сходах реальності та фантазій,
Ще піднятись на рівень і зникну в заплетах мрій
Так! Я буду щаслива та вільна у творчім екстазі
І нарешті з тобою, натхненнику щирий мій.

5.01.2016

А що їм, скажи, до неї?
То леді нічних блукань,
Душею їй служать алеї,
А кров'ю - потік нарікань.

Вона полюбляє вітер,
Що хрипло шепоче рими,
Сторінку думок на пюпітр
Вкладає і марить ними.

Він грається з її шарфом,
Вдихає п'янкий парфум,
Прикинувшись давнім графом,
Пускає по нервах струм.

Вона йому вірить свято,
Скидає на нитку бісер
Їх зустрічей і затято
Шепоче: "Кохаю вітер..."

Хтось вказує: "Божевільна!"
Обходить її старанно.
Вона ж - не по віку сильна -
Відчула смак болю. Рано.

Й коли відвернулись люди,
Святим обвелися кругом,
Обмерзли до них її груди
І вітер став кращим другом...

27.01.2017

Мій саде чарівний, красою оповитий,
Ген місяць молодий сміється угорі.
Минає знову день і тіні сумовиті
Повзуть поміж трави о тихій цій порі.

Схилилися дерева яблуневі,
Вечірньої зорі рожевий п`ють нектар,
Неонова ріка виблискує сталево,
І темрява рушник вже виткала із хмар.

Спалахують вогні у цій імлі прозорій,
І Божий той камін пашить собі на дні.
Немовби із небес просипалися зорі,
І гріють ніжно зір іскриночки ясні.

23.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Приперлась з вечора Ослаба
Особно всілась на диван
Слизька, холодна, наче жаба
Ні, скорше як Персидський Хан
Бо погляд в неї Острободний
Охиза в тім, що дім - Слова
Що тут цінують лиш Свободу -
Офіри ж частка замала…
............
Ослаба - ослаблення
Особно - особисто
Острободний - колючо
Охиза - оказія
Офіра - жертва

Є люди – хоч до рани прикладай!
Воно завжди улесливе, привітне,
лунає компліментів водограй
і посмішка на «фейсі» завжди квітне.

Цукеркою старою пригостить,
зі святом риторично привітає,
а приятельства наведе мости
і вигоду свою не забуває.

Та усе добре буде до тих пір,
коли запаси закінча́ться срібні.
Допоки ви король, хоча би лір,
йому лише і будете потрібні…

Коли ж ота потреба відпаде,
через хворобу, пенсію чи інше –
воно ущербне миттю пропаде
і слова привітання не напише.

Але бувають інші диваки,
усе мовчать, лиш інколи кивають.
У душу лізти ті – не мастаки,
та і добра вони не забувають.

Такі вас не підставлять, не здадуть,
хоч неодмінно правду скажуть в вічі.
Тернисту пройдуть разом з вами путь,
себе прохати не примусять двічі.

У світі мало отаких тихонь,
нас доля ними балує не часто.
У воду з ними можна і огонь,
такого друга мати – справжнє щастя!

Грудень - місяць незвичайний,
Свят багато надзвичайних,
А сьогодні - день Варвари,
Ранок гарний, навіть хмари
Зникли десь вони з вітрами,
Ну,а ми йдемо до храму.

Святість її світла, гідна!
Господу по духу рідна!
Всюди з нами: повсякчасно,
На шляхах життєвих вчасно
Поміч надає завчасно!
Знову Вона на дорозі,
Бо потрібна поміч божа.

І заступниця Варвара
Чоловіка врятувала.
Підняла з такого болю –
Так прийшла й до мене доля!
Ангел наш, свята Варвара,
Міцно, впевнено з’єднала
І сім'є ю нас назвала.

Ти хрещена наша мати,
Поклик твій, щоб захищати!
Дякуємо так безмірно,
І чекаємо покірно.
Серце б’ється, калатає ,
Благодаттю обгортає,
Знову впевненість зростає.

Для дітей просімо долі,
Щоб були завжди здорові,
Впевненні, щасливі, сильні
І в усьому перспективні,
Щоби зникли дні тривожні,
Сім’ї мали щоб заможні,
На добро були спроможні!

Щоб любили, поважали,
Внуків нам подарували.
Наша агниця Варваро,
Віджени від нас всі чвари,
Біль, хвороби та страждання
Зникнуть, тільки лиш кохання
Злічить всі поневіряння,
Стануть дійсними бажання!

Ангел наш,свята Варвара!
Богом послані їй чари!

17.12 - 18.12.2016

Самотній ліхтар на порожньому ганку.
Кому ж він потрібен, розбитий ліхтар?
Уже не жевріє із ночі до ранку
Його жовте світло, його тьмяний жар.

І скельця у ньому розбиті камінням.
Не бачить він світу, вже досить йому
Розбили його без жалю та сумління,
А він все стоїть, обійнявши пітьму.

Любили під ним, в'янули від розлуки
І спали, й молились, і просто жили.
Він бачив, як хтось опустив знову руки
І рани на серці невпинно росли.

Стоїть він для того, щоб ніч не вселила
У змучені душі ще більше біди
Освітлював шлях, кому зрізали крила
Горів без останку, ховаючи дим.

Тепер замість тіней – німі силуети.
Схилився над ними розбитий ліхтар.
Тепер його очі – зірки і планети,
Його жовте світло, його тьмяний жар.

-- Де ти мандруєш? Де ти пропала?
-- На роздоріжжях у хмарі буденності:
глянеш додолу – котяться чвалом
дні і години, відблиски, темності.
Їх поганяє турбота-німотниця,
лине життя , мов чуже, перебіжками,
сліпо іде по руках – не соромиться,
хтось незнайомий посмикує віжками.
Форми змішались у швидкісній сутіні,
звуки словесні – мов шуми на проводі,
миті, окремі лиш миті заплутані
у павутині прогалистих спогадів.
Гадка приб’ється (чи знала це завше?),
стане самотньо, і холод проймає:
наше життя – чи таке воно «наше»?
що нам належить у ньому?
-- Не знаю.

2017

                                І
Ой не від того сивіє волосся,
що як болить, рубаю із плеча,
і не тому, що я іще і досі
не маю рядового читача.

Не видаю, не пробую, не дію,
не маю, очевидно, талану
утілити зачаєну надію,
реальну мрію і бодай одну.

                                ІІ
У вирії ще є на що чекати.
Немає слави – меншає хули.
Нема біди, якщо лауреати,
пакуючи у стопку фоліанти,
на повороті в Лету обійшли.

Дешева мрія – думка на папері,
якою багатію уночі.
І поки перевіємо химери,
у селяві не зачиняю двері.
Бувайте, адресати-читачі.

                                ІІІ
Мої ще колупаються у носі,
калюжами біжать і голі, й босі
туди, де Бозя возить калачі.
Ідіть до мене. Я іще на лавці
упоперек. А – ні, то на лежанці,
на черені, у просі на печі.

Кому, якщо не їм оці рядочки,
аби до бочки меду – дьогтю ложку?
Але коли міняється сюжет
на ці непоетичні акварелі,
то явно краще обробляти землю,
якщо ти за природою поет.

                                      11.2017

Оченята – немовби волошки,
брови крилами чайки злетіли.
З льону коси, у руку завтовшки,
зав’язала у хустку ти білу.

Губи бантиком, кольору ружі,
випромінюють ніжну усмішку.
В моє серце запала ти дуже,
та зізнатись боюся хоч трішки.

Білі руки і личко рум’яне,
в сукні вишитій стан твій дівочий.
Від кохання ходжу ніби п’яний
і тверезим ставати не хочу!

В дятла нагло заболіла голова:
Черв’яків немає і роботи.
Тукає не дзьоб, а серце. І слова –
Знизу, від людeй, – не до скорботи.

Бо за тишу-втіху дятлику – «Віват!»
Символічний птах у нашім часі…
Слава птиці – саме той формат,
Що сподобався народній масі.

Їжу почекай, а патріотом будь.
Шлунок часто в інший бік заводить.
Попливла крихка людська могуть –
Дятлу почала читати оди.

Добре, дятел не ловив похвальний сенс –
Полетів далеко, там і вижив.
А удома, де Макар телят пасе,
Черви точать українські вишні.

Вода тече… усе тече -
не з примхи науковців.
Півнеба сперлось об плече
у хлопця на футболці…
І дивний погляд хлопчака
і випуклі в нім м’язи
прикуті геть до рівчака -
найбільш з усього вразить…
Намиті ним же острівці
по краю водо-граю
- Навіщо, хлопче, Вам оці?..
- Так це ж Врата до Раю…
22-11-2017

Країна - болото. В макітрах - бардак.
Пророкам одрубано руки.
В Європу - синиця, в Америку - рак,
Лишилась пожива для щуки.

В загаті задуха. Пливуть карасі
На крихти, що впали із неба.
Померли відпущені миру часи -
Розчахнуті брами Ереба.

Лахміття шансону оздоблює джаз -
Нема що мотати на вуса.
У бруді недопалок чавить обцас:
Сюди я уже не вернуся.

Кінчається віра, терпіння, кіно,
Щупак доїдає дрібноту.
Та дике волання стрясає вікно -
З Донбасу дарунок - "двохсотий".

Карась невибагливий. Виживе скрізь.
Я ж - птах. Та обламую крила.
Ти, друже, - тікай! Після бійні - вернись
Й насип наді мною могилу.

22.11.2017р.

Покохала козака. Дико. До нестями
Пристрасті несе ріка. Я не сплю ночами.
Мої мрії і думки, любий, всі про тебе.
Доля, щастя крізь роки...Не зникай, не треба.
Ображати почуття зовсім не хотіла.
Не спиняю тебе я. Просто полюбила.

(Лютий 2013)

Зорі до неба підв'язує нічка...
Сині,багряні,рожеві,зелені.
Ними милується вигнута річка:
Дотики хвильок такі одкровенні.

Тішаться також смереки високі -
Прагнуть дістати і вплести у віти,
Щоб дивували вогні одинокі
Тих, хто в безсонні народжує міти.

В небо глядять матіола та рута,
М'ята і чабер, духмяна меліса.
Певне,ніколи вже їм не забути
Як оксамит убирається в бісер.

Ніжна заграва, яскравий серпанок...
То прокидається стишенний ранок.
Місячний серп обрізає підвіски,
Зорі покірні, немов одаліски.

У мняки-підобцасника біда:
Давно не розгиналися коліна.
Лежить на грудях гарпії п'ята -
Захомутала козака дружина.

Нектар кохання вивітрився, згірк,
Рука до скроні притуля пістолю.
Хіба так можна? Ти - самець, мужик!
Хапай озаддя! Облаштовуй долю!

У фурії висклявий голосок?
Погруддям пхає, наче ваговозом?
Бери до рук сталевий молоток,
Зігни хижачку у похилу позу!

Кусається? І ти її вкуси!
Тигриці люблять ігрища криваві.
Шипи та кігті - ось ціна краси.
Хто виграв бій - той завжди буде правий.

Прокинувся. В губах застряг сосок,
Рука дружини чавить на загривок:
У цьому світі не бува казок,
Залишився на пам'ять сна уривок.

22.11.2017р.

Зустрічала паняночку-весноньку
У яскравому платті зеленому,
Веселилась, співала, сміялася
І красою її милувалася.

Як настало барвистеє літечко,
Я купалася в ньому і тішилась,
Розквітала ромашкою ніжною,
Наливалася соком, як вишенька.

А порою осінньо-багряною
Одягну я сво вишиваночку
Та піду килимами барвистими,
Що піснями мережані й віршами.

Якщо я і зими дочекаюся,
Огорну своє серденько радістю,
Та попрошу здоров"я Всевишнього,
Щоб життю порадіти ще трішечки.

2017 р.

Гіпотетично – я тебе люблю.
Але насправді – з часником пампушку.
Ось-ось усуну шию у петлю,
Давно чортяка шавкотить на вушко.

Вгодовуєш, неначе кабана,
Усе смачне, гаряче, соковите.
Ще трохи і мені капець, хана,
Сховають точно під надгробні плити.

Смаколики глитаю день у день,
В центнери огортаючись потроху.
У ліжку став не муж – трухлявий пень,
Немає сил товсту задерти ногу.

А ти несеш індичок і кнурів,
Пропахчена кунделиками хата.
Пора перебиратися у хлів -
Для борова оселя малувата.

Терзають ікла жирних карасів,
Течуть по вусах смалець і сметана.
Лежати утомився. Ледве сів.
А все ж таки, люблю тебе, кохана.

21.11.2017р.

Задрати б сукню і згадати юність…
Стогнали в ніч розпалені дівки…
Для молодих – кохання – це не грубість.
Та інші у підтоптаних смаки.

А на руках вовтузиться онука.
Сміється тихо, поринає в сон.
Жона ж на кухні розтинає курку –
Заковтувати будемо бульйон.

Окрайчик тьми зійшов над світла пругом –
Хвороби меч зламав мого щита.
Кохана жінка стала, врешті, другом,
Тепер би жити – та прийшла біда.

Ще трохи поживу. Стара ворожка
У аурі заштопала діру.
Їй жінка віддала з рубіном брошку,
Коньячний спирт, цукерки та ікру.

Торік у доні був чиряк на носі –
Яга нашепотіла екзорцизм.
Борги чаклунці віддаєм і досі.
Худішаєм. Обходимось без клізм.

Та всунув необачно пальця в рота,
Щелепи «клац!» - заусіні нема!
Залишилася відьма без роботи,
А я від щастя сяю, без ума.

Поринули думки в жаданий спокій.
Мізинчик стух. Я виграв лютий герць.
Одкушені валяються навроки.
А, може, друзі, - це ще не кінець?

21.11.2017р.

Вони забороняють волю…
Ви звідки виповзли, бандити?
Людей ховаєте в недолі...
Ґвалтівники країни. Бити
потрібно деяких. За грати!
Як бруд і сором виносити
з суспільства. Не потрібно грати
з народом. Може він і вбити.

09.03.2013

Півшклянки сонця натщесерце…
Огулом вийдете на друм
Вечистий він - і ще не стерся
Серед пісенности і дум…
Хай кожен з Вас по сантиметру
Здолає їх ще за життя
- Куди Ви, друже?..
- В Царство Мертвих…
- Дозвольте поруч
стану я?..

Друм - шлях.
Вечистий - вічний.
21-11-2017

Біля каміна відпочинь душею,
Де дрова тріскотять так мило у вогні…
Ти ніби за реальності межею…
І вже приходять видива сяйні.

Душа пашить, немов полум`яніє,
І спокій золотий з`являється в очах,
І лижуть язики поліна, ніби змії,
Щоб дерево міцне розсипалося в прах.

Та поки догорить – таки зігріє,
Усе своє тепло віддасть воно мені –
Мов золоту леліє в серці мрію –
Щоб гріли так людей слова вогню ясні.


21.11.7525 Р. (Від Трипілля) (2017)

Я люблю тебе, як люблять Україну -
сильно, щиро та з надією в серцях.
Я люблю тебе як зіроньку єдину,
що осяє перемоги шлях.

Я люблю тебе як небо над жнивами,
як долонь на серці козака.
Заспіваймо разом, щастя з нами
поки є в руці твоя рука!

(2016)

А може проклинати день
за нерішучість у свободі
за сотні цифр, штамп своїх речей
і вибір рестораних злиднів.
А може проклясти себе
за одинокий крок в суспільстві
в одруженні, німе моє лице
язик таврую, надпис "Ні" візьме.
A може вбити виноватих
тримають суки рукави,
і все кричать: "Живи як інші",
стріляйте в мене,
я візьму своє.
А може різати невиність
сусідів свинних рил, падлюк,
усміхнено мені дивися
коли винищують подруг

А може не вершити шлюбу?
Прожитті роки берегти,
удатися в якусь науку,
плести в човні,
там весла є одні.
Бо якби одружитись легко,
сміятися у перші дні,
буденість розіб'є турботу,
суспільство відфільтруй думки.
Залишити - то якось важко,
залишитись - то не твоє,
проснутись зранку,
та обличчя у зеркалі, таке чуже.
Розбити зеркало не вийде,
осколки шрамами цвітуть,
збирайся на роботу друже,
і ти забудеш про етюд.

Іноді соромно не за себе,
соромно дуже мені за тих,
хто промовляє «війни не треба»,
мріючи знищити нас усіх.

Тих, хто під гаслами «мір і скрєпи»
хоче тут все зруйнувати вщент,
хто верещить «воєвалі дєди»,
хоч сам огидний Кремля агент.

Краще збирали б останні речі
та забиралися звідси геть,
ми коридор надамо безпечний
досить тут сіяти лють і смерть.

Знову під кулями кращі гинуть
байдужість для волі несе труну.
Не відвертайся - рятуй країну
без тебе не виграти цю війну.

20.11.2017

Чотири роки промайнули швидко
з тих пір, як люди вийшли на майдан.
Що сталося? Чом змін нових не ви́дко?
Чом нами править інший ниций клан?

Питань багато… Лиш одні питання,
а відповідей до сих пір нема!
Не справдились народні сподівання,
а влада все мовчить немов німа.

Німа-німа, та кошти справно «ти́ре»,
уже тріщать офшори від «бабла́».
Чотири роки у донбаськім тирі
вбиває наших хлопців кабала…

Безвіз народу кинули мов кістку
і пенсію на сотку підняли.
Пенсіонерів більшість чому звістку
ту як образу власну сприйняли?!

Собі зарплати гідні положили:
за місяць їх – комусь потіти рік,
пенсіонерам же, даруй їм боже сили,
не вибрати ту суму і повік!

Корупція ресурси доїдає,
на черзі український чорнозем,
але чомусь народ не окриляє,
що вірною дорогою повзем…

Засмерділа знову "руська водка",
На кордоні зламують замки:
Пруть кокошник і косоворотка,
Плачуть вишиванки та вінки.

Ненаситні плямкають ротяки,
Підла гусінь лізе у сади.
Це - сусіди. Упирі, чортяки,
Вправні із сокирами кати.

Йдуть степами люті людолови,
У обозі тесана труна.
За ордою - вирви, трупи, вдови:
Бенкетує ситий сатана.

А за пеклом - тиша. Топлять сало,
У дуплі окочується тхір.
Зрада набира отрути в жало,
Агітують євнухи за мир.

Розчавити б всю оту підлоту,
Тільки страшно: там - і друг, і брат...
Досить. Чимчикую на роботу.
Буду майструвати автомат.

21.11.2017р.

У веселощах стигне печаль,
Сіло сонце пекуче за плаєм.
На папері - краса, пастораль.
А насправді - кричу, помираю.

Під ногами обламана віть,
Бачу зло, розумію причину.
Посміхаюсь. А розум - горить,
Розривається на половини.

Руки взяли важкого меча,
В бій жорстокий рвонули з-за парти.
І одразу - на груди свіча:
Я нажаханий, сиплються жарти.

Придивись як ридає душа,
А у серці полопались струни.
Я сміюсь, бо встромили ножа,
Мама виє над хлопчиком юним.

Гра малеча на вулиці в м'яч,
Заїкаїться злякана муза.
Уторопав? Присядь і поплач.
Сяду поруч. І теж...посміюся.

21.11.2017р.

1

Жити так - щоб скучали по смерті.
Бути правильним шкодить аж-аж...
Тут савани, гаї... круговерті...
На пегасові пишний плюмаж.

Купка друзів, чотири бесаги.
На коржах - махаонів, пташок...
Я - левиця, то ж - супервідвага...
Від візиту німотство чи шок.

Куропатва боїться, відходить.
Сарна юна з калюжі гай-гай...
Вірші гуски - общипані - в моді.
На мережані глипне минтай.

Не почуєш - вода ж - ні словечка.
Ось ліани для мавп, какаду...
Я навчала три роки овечку,
А тепер барикади кладу.

2

Бовваніє, спалахує образ.
Дикобраз - на прослави горіх...
Не для мене крихкенька цинобра.
Б'ють червіньку міцні гончарі.

На кружалах застигне мрійливе.
Візерунками ляже печаль.
Де лілове - то зрубані сливи.
Пропливає між піни Грааль.


2017