Забувайте всіх, хто зрадив вас
і стирайте з пам‘яті рішуче
телефон, адресу, день і час,
де зустрілись й інше все болюче.

Затамуйте серця гострий біль,
з часом заживуть криваві рани,
зарубцюється, мине утрати хміль,
хоч і не позбутися вже шрамів.

Не тримайтесь ви тих вертихвісток,
що не цінять істинної дружби,
кому успіх ваш – у горлі кістка,
суть взаємин – користь лиш чи служба…

Відпускайте ви такі створіння
й не давайте наближатись знову,
бійтесь цих майстрів хитросплетіння
і не вірте жодному їх слову!

Забувайте всіх, хто зрадив вас,
без таких життя лиш буде кращим
вдвічі, втричі… Ні – в десятки раз!
Парком стануть непролазні хащі.

Зайві сльози, навіть просто щем,
не тримайте в серці зло, образу.
Викресліть – і будь-яких проблем,
видаліть з свідомості заразу!

07.01.2016

Україна дочекалася Спасів та Пречистих: І Спас - Маковій.
З Першим Спасом в Україну приходили жнива і народні обряди, пов'язані з ними. На Маковея в Україні святили букети-маковійки і мед, бо це і Медовий Спас, і Спас на Воді, бо ще сьогодні освячують криниці та водойми. Пропоную читачам Поетичних Майстерень етнографічні замальовки староукраїнського Обжинкового весілля і ті легенди та міфи, що його супроводжували.

З АРХІВУ ЛЬВІВСЬКОГО РАДІО

запис у студії Львівського радіо, автор сценарію і ведуча Ірина Вовк,
редакція музичних програм, ред. М. Кінасевич*


Сидить Ведмідь на копі, дивується "бороді":

-Ой диво мені
Об тій бороді!

Ой чия ж то борода красним шовком увита,
Сріблом-злотом улита?

-Іванова борода...

Як тільки поверне Велика Ведмедиця старого Воза у свій «зоряний барліг» -
у центральне сузір'я Пасіки, де смокче у сні медову лапу її Мала донечка, прокряче над Землею небесний Ворон і накаже людям «завивати бороду» Цапу...
Як тільки промине у старожитньому календарі найдовший день року, - літне сонцестояння - знай: Купайло Іван вже пильнує перший покіс, клепає косу і навчає її мелодії косовиці:

«Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі...
Приспів:
Гей, нуте косарі,
Бо не рано почали,
Хоч не рано почали,
Так багато утяли.

До обіда покосили,
Гострі коси потупили...
Приспів.

По обіді спочивали,
Гострі коси поклепали...
Приспів.

Увечері холодком
Йшли додому всі рядком...
Приспів.

А в стоги як поскладаєм,
То добряче погуляєм!
Приспів».

Так приглядаючись до ранкового і вечірнього Неба, взиваючи до мерехтливих богів Зодіаку (Ведмедиці, Ворона, Цапа чи Кози) справляв слов'янський люд магічний жнивний обряд - свято Овсяни Великої:

«На Овсяни-овсяниці
вийшли жаги в поле жниці».

Жали жниці зернисте поле і низько кланялися Годувальниці Світу, Землі – Берегині та богині Ладі, а косарі косили соковиту траву і вдячно схиляли голову перед єдиним «трудовим богом» слов'янського пантеону, богу землеробів та скотарів – Велесом.
«Се тобі, о Волосе, боже наш, офіруєм і кланяємось, що беріг нас через літо у здоров'ї та достатку, та рятував від вогню, води, мору та усіх ворогів».

Пам'ятка епохи Велеса - «Велес книга» розповідає:
«Влесо научив землю орати прадідів... і зерно сіяти... і збирати. Так, бо шукали тії прадіди огнищанами стати і бути землетрудичами».

Велес, або Волос, жив на Світлому Ранковому Небі. На Україні небо називали «Жаром». А Небо бога Вола – «Волосожаром». Бога Жаркого, Промінного Неба народна уява малювала у вигляді вола, чи бика-тура, тому Волоса, по-простому, називали Туром.
У космоміфології древніх слов'ян Волосожар-Тур був богом Ранкового Неба і, водночас, богом Сонця. В період, коли слов'янський світ пізнав сузір'я Тельця, себто Тура, у цьому сузір'ї підіймалося Сонце Весняного Рівнодення. Сонце сузір'я Тельця-Волоса-Тура на той час (IV—III тис. до Р. X.) вважалося наймогутнішим з усіх Зодіакальних Сонць, а саме сузір'я Волосожару -владикою Зодіаку.
Найпочеснішим іменем старожитнього Сонця було ім'я «Яр-Тур» -«Сонце-Бик»:

«то бо сонце наше, що світить на доми наші, - вимальовує «Велескнига» свого улюбленого бога, - і перед його лицем блідне лице огнищ домашніх...
І речемо йому ім'я огнебоже і йдемо трудитися, як Влесо велів усякому мужу, що чинен є, трудитися на хліб свій».

На честь Сонячного Бика в однойменному сузір'ї Зодіаку справляли наші пращурі свято Овсяни Малої:

Як на Яра-бокогрія
Тур овес у землю риє...

Неважко здогадатися, що на Ярів день, день Яр-Тура, приймала Земля разом із ласкою весняного Сонця і перше зерно - посів майбутнього врожаю.
Отак чекали русичі - орачі - землетрудичі на свята двох Овсян: перше -весною, а друге - восени. Одне при Плузі та Бороні, друге - при Косі та Серпі. І обидва під знаком Неба бога Вола.
Проте давні землетрудичі помічали, що «Сонячний Бик» закликає їх на поле, а «Місяцеріг» та «зоряна «Ключниця» завертають назад додому. Ранкове Небо знаменує початок роботи, а Вечірнє - кінець...

«А вже сонце заходить,
А місяченько сходить.
Женці вже дожинають,
Стигле жито кінчають.
Котився вінок з лану
Попід самую браму».

У народі кажуть: «кінець - ділу вінець». Отож ішли женці та косарі додому не з порожніми руками, а з обжинковими вінками - символами Сонця, а у співах зверталися вже до бога Вечірнього Неба - владики Місяця: «засвіти, місяченьку із рога, щоби нам була видна дорога...».

«Ой Місяцю, місяченьку!
Освіти нам доріженьку,
жеби ми сьмо не зблудили,
вінойка не згубили.
Бо наш вінойко красний,
мов теє сонце ясне,
іще вищий від плота,
іще дорожчий від злота,
іще вищий від горі,
ще ясніший від зорі».

Владика Місяць мав на небі побратима, бога Перуна, що керував Блискавками та Громом, усіма вогнями Темряви.
У війні за корону Неба - Зодіака, сузір'я Перуна-Стрільця озброїлось проти Велеса-Тельця...

«А хто ції ключі знайде
той собі на престол зійде.
А Перунько ключі знайшов –
та й собі на престол зійшов».

Під покровительством Місяця метнув Перун-Стрілець у Волоса вогненну стрілу.

«Зачорніла Чорная гора
Що не зродила жито, пшеницю,
Але зродила жемчужну траву,
Жемчужну траву, золоту росу...».

** *
«А ви, косарі, косіте,
Коня у траві знайдіте, -
Чи то коня вороного,
Чи молодця молодого...».

***
"Коню ж мій сивий,
будь ми щасливий.
Поїдемо ж ми у чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісочок
За Чорним Туром, за грубим звіром...

Та як надибав Чорного Тура,
Чорного Тура, грубого звіра:
У сніпок Стріла не долітає,
І тугий Лучок не достріляє,
Ясна шабелька не дорубає,
Та й сивий коник із ніг спадає.

Гордий молодець зі страху вмліває,
А Чорний Турець до него промовляє:
Гордий молодче, не бійся мене!
Не бійся мене, заб'єш ти мене,
Поїдеш ж ти в неділю раненько,
Тогди ж ти мене та постріляєш,
Яснов шабельков та й порубаєш,
А за славоньку Панну дістанеш»!

Поцілить Стріла Перуна у Чорного Тура - і поєдинок завершиться Зливою на щастя, на статок та плодючість Землі:

«Ой, дощику-поливайчику, поливай, поливай,
та нашої сторононьки не минай, не минай.
Скриплять наші воріточка на мороз, на мороз.
Горять наші білі личка:буде дощ, буде дощ.

- Чи не вийшла темна хмара з-за темного лісу?
- Ой не вийшла темна хмара з-за темного лісу,
тільки вислала дрібен дощику та й буйного вітру.

Повійте вітри, по чистому полю Рано, рано!
Несіте вісті пану-господарю,
що його жниці жито пожали,
жито пожали, у копи склали.

Ой часті, часті на небі зорі,
а ще частіші на полі копи.
Широкий, високий на небі місяць,
ой ширші, вищі на тону скирти».

Щойно зійде Перун на небесний престол у володіннях Місяця-князя, як Велес загубить корону «бога Сонця» і тікатиме з Неба на Землю, гнаний Блискавкою та Громом.

«У нас нині війна була:
усі поля звоювали
і все жито у полі зжали
в полі зжали та в копи зібрали...».

У народі подейкують, що, втікаючи, хитрий та спритний Велес поцупив з Неба для жителів Землі зелену траву, зерно та худібку, а ще вогонь для їхніх осель. Тому то вдячний слов'янський світ щоранку благав доброго бога:

«Молимо Влеса - отця нашого,
хай потягне в небі ко многості
суражів» - себто зелених трав та їстивних зел.

Благав - хоч і знав, що прирікає Велеса на трагічну кончину. За свою прихильність до людей поплатиться Велес власним добробутом та безпекою. Блискавка Перуна зажене його під Землю, а день Овсяни Великої стане прощальним «Велес-днем».
«Як ішов бог дорогою,
а за ним господар іде,
в руках шапочку смиче,
до себе бога кличе:

- Та ж до мене, боже, до мене,
та з густими снопами,
та з частими копами.
У мене точки великі,
переплетини високі,
є де снопи ставити,
є де скирти класти...».

Магічним закляттям перетворить Перун Велеса на Змія. Зате верткий Змій заховає під Землею від всюдисущого ока Перуна безцінний скарб - живородну Писанку. Писанка дісталася богові в обмін на жону Громовержця - Веселку, яку Велес завбачливо теж потягнув за собою...

«Що то в полі шумить-гримить?
Веселий посол іде,
веселі вісті несе
для славного для господаря…».

…Що в тій Писанці зелена трава, наче парость нового життя, і приплід худібки, і зерно майбутнього врожаю:
є де богові сидіти,
своє добро глядіти:
перше - житнє,
друге - яре,
а третє - пшеничне!
Тут, у підземному Сході терпеливо чекатиме Велес-Змій на весну, а тоді покине він царство Темряви, вийде на білий Світ - і винесе людям коштовну Писанку. А то ще по добрій волі перетвориться собі на Вола і покірно волочитиме Плуга і ритиме Рогом весняну Землю. Тоді люди навздогін йому скажуть:
«не зламай ріг
об весняний пиріг»...

А поки що, погляньмо на поле:

«А наш Волох сіно косить,
а Волошка їсти носить:
ой дай, Боже, докосити,
щоб їсти не носити».

* * *
«Ой не коси, бузьку, сіна,
бо росиця по коліна...
нехай тая чайка косить,
що великий дзьобик носить».

Жнивує Волох, витирає піт з чола і дослухає, як то «Ворон скрекоче, коли їсти захоче», полуднує з ним у серпневу спеку, дорікає небесному «Жарові» і прикликає до себе перунові «горобині ночі з дощами громавими та буревіями жвавими» - такими, що і птахам спати не дають:

-...а наша журавка малейка
піймала того горобейка, вечерю варила
у бога просила:

-Пошли, боже, Веселку
од полудня до вечерку
на веселу на справоньку,
тобі, боже, на славоньку.

* * *
Запрягаймо воли,
їдьмо до діброви
сосну витинати,
копу підпирати.

Там зозулька кує,
копойки рахує -не злічить!
Гей, милий боже,
хто їй допоможе? Не злічить!

А в лісі ожиночки,
а у нас обжиночки,
обжали-сьмо зараня —
заріжте нам барана!

А баран рогатий –
а наш пан багатий...

Дожинаючи ниву, женці, надоумлені Волохом, залишали на полі охапку стебел з колосками -«Цапові на бороду!»
Бо за повір'ям, той Цап (чи то Баран, а чи Коза) - не що інше, як душа ниви, котру переслідують завзяті женці, а вона втікає від них, шукаючи останнього притулку.

«Ой чиє ж то Козеня,
що задрало хвостеня,
по полю біжить,
аж земля дрижить».

Отож, первісно, в епоху старожитності «завивали бороду» Цапові, щоб і на той рік вродила нива, щоб не перевівся на ній польовий дух: виплітали з колосся китицю, прикрашали її квітами, та пригинали низько до землі. Траву навколо «бороди» пололи. А саму «бороду» виминали і зерном з неї трусили по ниві.

«Бороду пололи, ручки покололи –
потрясіте мучки на колені ручки».

До Цапиної «бороди» промовляли:

- Роди, Боже, на всякого долю,
лише не роди у житі куколю!

Парубки пролазили через ту «бороду», аби бути багатими, а молодиці ворожили «при бороді» на врожай, кидаючи назад себе серпа: як серп падаючи, вдариться гострим кінцем - поведеться зерно у господі, а як тупим, або держаком, то тоді прощайся з Цапом.
Любили древні слов'яни цю божу тварину, оточували її священними ритуалами, а Цапові роги вважали символом святості. Себе ж наші предки називали «пастушим» народом, позаяк кожен огнищанин тримав у своєму дворі цапа, барана чи козу. А в кожній господі «у божому» куті через зиму спочивав останній вижатий сніп жита, де покоївся Дух польового Діда - Дідух.

«А в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху» -

передавали з уст в уста, з покоління в покоління, від старого до малого таємничу легенду про те, що священна Коза вигодувала грізного бога Вечірнього Неба - Перуна, від якого нібито походять скіфи.
Перун - Вогонь Темряви неодмінно супроводжував Місяця - верховного Світила, Предка Духа українського народу. Отож, житній Дідух став постійним атрибутом Місяця.
Народна уява поєднала Місяця з Дідухом за ознакою «козиного рога»... Погляньте: на покуті - «Дідух», а Дідуха випинається Козиний Ріг, а з Рога Кози піднімається Місяцеріг.
До речі, пригляньмося до серпа, без якого і жнець - не жнець (а хай йому грець!), то ж справжнісінький Місяць-Молодик, що зійшов з Неба, аби і Дідові Онуки «пізнали тої науки»:

«А ми жито ізжали,
щоб на той рік діждали:
скільки на небі зірочок,
стільки на полі копичок».

Онуки «Духа Діда» пам'ятали з якого вони племені-роду. Українці з давніх давен світили свічу проти Місяця: «Це - предок Дідух, а зірки - то рідня його»,«Онде Цап на полі басує з цапенятами».
Онде... он... ген - там, на окраїні поля збиралася купно вся Дідухова родина, парувалися Цап з Козою. Женці ставили біля «бороди» сніп - осталець і поминали предків окрайцем хліба, дрібкою солі і ковтком води:

«Оце тобі «борода» -
хліб, сіль і вода!»

* * *

- Ой чия ж то борода
мочулами увита,
а смолою улита?..

Василева борода!

Україна поминала свого Божого Пращура на ім'я Василь. Україна вимовляла звучні імена священного пантеону: Купайло... Іван, а Місяць... Василь, значить «Той, що найвище!»,«Той, що в силі!».
Україна величала свого Бога «Ясен Княжичем» і вінчала жнивним вінцем його з Княгинею - Ясною Зорею. Україна, осяяна шлюбною злукою небесних світил, справляла обжинкове весілля.

«Завийся, наш вінче, завийся,
а ти, Молод-Дівче, відкрийся...

Було тобі жита хутенько не жати,
було тобі з літа ще рік дівувати,
а ти не пождала -все жито пожала,
мов зіронька ясна -
Княгинею стала!»
* * *

С Ц Е Н А Р І Й
"Обжинкового В Е С І Л Л Я"

(Обжинкова громада вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих!Так народжувалась КНЯЖА Пара):

«- Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.

-Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький»!

(Обжинкова громада з КНЯЖОЮ Парою, що тримає обжинковий вінок, перед ворітьми Господарів співають обжинкової):

«-Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.
Відкрий, панотче, нам брами,
а мані віночка з перлами.
Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!
Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!»


-Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита
ще із колосистого,
ще із ядренистого...

- Принеси ми полон
ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір'я
на господарське подвір'я».

-Дав Пан Біг пожати, нового врожаю надбати...

-Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!

(КНЯЗЬ з Дідухом у руках):

-Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.

(КНЯЖА Пара віншує ГОСПОДАРІВ іменем Купала - бога жнив і достатку):


-Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати –
суди поживати,
в користі і в радості
в доброму здоров'ї!

-Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а у печі - ростом,
а за столом ситтю!

-Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити -
і нам погуляти!

-Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...

(ГОСПОДАРІ супроти КНЯЖОЇ Пари):

-Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,

в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:
Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!

(Дар ГОСПОДИНІ - «ясної пані»):

-Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.

(Дар ГОСПОДАРЯ - «ясного пана»:)

-Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня - окраса поля,
най з нього зійде статок і воля.

(Дар за дар! Голос КНЯЖОЇ Пари):

-Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!

(Голос ГОСПОДАРІВ):

-На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали і до шлюбного віна дістали.

(КНЯЖА Пара з ГОСПОДАРЯМИ, тримаючи обжинковий вінок заводить
«вінчальний» танок):

«Зеленеє жито, зелене -
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь»!

(ГОСПОДАРІ з КНЯЖОЮ Парою супроти челяді):

-А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
-А так повна, не проллється, не сколишеться!

-А чи повно д'долу,
зерна - у стодолу
воловозом понавезено?
-А так повно, не пройдеться,
не об'їдеться!

(ГОСПОДИНЯ до челяді):

- То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене - двори метені,
а столи - застелені,
а кубки - наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...

(ГОСПОДАР до челяді):

-Садіть Діда на покуті - на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці - при солодкій, при медівці
будем Діда частувати та медівку попивати...

(ГОСПОДИНЯ до челяді):
-Пийте, женчики, пийте, лиш мені чарочок не побийте!

Частуватиме господиня Діда, а разом з ним і всю обжинкову челядоньку ліпленими пирогами - обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців -символ Божого Пращура Місяця-Дідуха, а йому наш народ зобов'язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м'ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші... А чи вгадає хто, який найдавніший пиріг виліпила Господиня-Україна на свято Овсяни Великої?.. Мабуть, що вівсяний, адже овес дав назву обжинковому святу: «ой, овсень!» - і цей дикорослий хлібний злак із солом'яним стеблом та бронею замість колосся слугував старожитнім землеробам-орачам ще задовго до пшениці. За народним повір'ям, з вівса виродився овсець, який живив українців від роду до роду, тому і назвали овсець - житом. А пшениця - «ця, що дає пшоно», «колосяна цариця» до наших днів символізує Місяць умовні, і разом з тим - небесну Праматір, що дарує людям вогонь і воду. Паляниця з часником (зубчики частину - то фази Місяця) - жертовна подяка веселого люду щедрій Матері Неба.

«З жита та пшениці - гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
-Весело гуляйте, нас не забувайте»!

Та і як забути веселу вдачу українського народу, який споживав млинці та вареники, пампушки та галушки, а в цей час піднімав очі до Неба і молився:
«Місяцю, наш Боже, а хто ж нам допоможе, хто нам буде богувати, коли Тебе не видати».

Звісно хто... Від Овсяни Великої до Різдва Світу, від обжинок до коляди стоятиме на покуті Житній Дідо, споживатиме з усім родом кашу - древню, як і він сам, і зоряними вечорами шепотітиме онукам про побореного могутнім Перуном свого божественного Родича, доброго Вчителя рільників - Велеса:
«... зайняли ми землю нашу і орали...»

«Бачиш, золото-огонь,
скаче в небі злат-комонь...
На комоні тім Велесо
переплив небесне плесо
і приніс до нас з небес
жито, просо та овес.
І сказав Велесо внуку:
- Щоби мати дужу руку,
вчися труду бо дано
люду сіяти зерно.
Сій зерно, і будеш з татком
мати хатку у достатку.
Той достаток - дар небес:
жито, просо та овес".

Прислухаються онуки до голосу Житнього Діда, а там, незчуються, як навесні випускатимуть Польового Духа на Ниву:
«А ми просо сіяли, сіяли,
ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли...»
А потім ласуватимуть з Дідом як у старі добрі часи - просянкою, вівсянкою, гречанкою - що кому до вподоби, і звична усім каша стане свідком епохи «Велес книги» та русинів-орачів:

«... зела бо знали і творили сосуди печені в огнищах, а були гончарі добрі... І з гончарних горшків споживані просини з бараниною... А торгували, міняючи скот, шкури і товщі на срібні кола і питва поживні в шкурах...
І життя наше в тій порі було багате і мирне».

... Заходить сонце над «втраченим раєм», над старожитньою і новою Україною, заходить зморене Осіннє Сонце - Світовид - беззбройний старець, що став мудрим мудрістю сонцеликих «братів» своїх і привласнив собі обличчя Велеса, Перуна, Лади, а ще жіночого божества плодючості на імення Мокош з рогом достатку у руці.
А на Зоряне Небо виходить, як на велетенське пасовище сузір'я Волопаса. Паси, о Воле, своє мерехтливе «стадо», пильнуй заповітних Козу і Барана, оберігай душі предків наших, що світять нам зорями з вирію.
Ми влаштуємо тобі учту, найпишнішу з усіх жертовних учт - у хаті Господарів, поруч з Князем і Княгинею на святому посаді сядуть укупі Волопас з Боговицею*, яка «зібгає своєму небесному повелителю офірний коровай на ознаку свого пристрасного, самозреченого кохання. І буде коровай уподібнений до сонця, і пишатиметься, як молода на весіллі, і буде хліб коровайний барвитись черленим вином, як тіло і кров найближчої спільноти, родини, що злилася воєдине.

О Б Р Я Д вшанування К О Р О В А Ю та Д І Ж І

(ГОСПОДИНЯ перед Короваєм):

- Ой,Раю ж ти мій, Раю –
Пшеничний короваю:
З семи криниць водиця,
З семи снопів пшениця.

(ГОСПОДАР з Короваєм у руках):

-Несемо тебе, короваю,
як сонце високе над гаєм.
Щоб вився по небокраю,
як душа по небеснім раю!
Щоб плив, як те сонце по водиці,
Щоб ніс нам радість до світлиці!

(«Коровай на Посаді» -на віці від діжі -
ГОСПОДАРІ та КНЯЖА Пара, тримаючись за рушник, ходять довкола діжі):

-Рости, короваю,
Ще вище від гаю,
як душа до раю,
Як рибонька по Дунаю.

(«Коровай на Престолі» - ГОСПОДАРІ підносять віко з Короваєм над головами,а КНЯЖА Пара проходить через «коровайні» «Престольні Ворота»):

-Щоб наш коровай ясен бив,
Щоби рід наш весь весел жив.

(КНЯГИНЯ до КНЯЗЯ в «Воротах»):

-Був єси наречений,
а став тепер сужений!

(Обжинкова челядь, прощаючись з хатою ГОСПОДАРІВ
частується короваєм):

-Пий, наш Споришу, вино черлене,
Боже, сій споро на той рік і в мене.
Дай, Боже, споро росту діждати,
Росту діждати - жито пожати,
Совоньку нагнати...

А нам совоньки не треба,
А нам треба дитятко,
Щоб частенько плакало,
Матір накликало,
А ми його колисали —
Свій вік вікували...

*У програмі Львівського радіо «Музичне коло»,1991.Архів Львівського Радіо.

За виданням" Ірина Вовк."За нашим звичаєм Бога величаєм: Осінь". - Львів:Сполом,2015.

З'ЯВА V

ЮДА
(до себе)
... І відійшла... назавше відійшла...
назавше!..

АССАХАР
Вже не помстишся?!

ЮДА
Я не помщуся?! Ха-ха-ха!!!

АССАХАР
То я говорю... тобі,
а правда—щось говорю!

ЮДА
Ще так ніколи не бажав я помсти,
як зараз її прагну—ще ніколи!
Ніколи—чуєш!

АССАХАР
Марне те бажання...

ЮДА
Що кажеш?

АССАХАР
Перед хвилю тільки бачив
озброєну юрбу та охорону,
що Вчителю погрожували смертю...
З мечами та кийками... п'яним криком
шукають за Пророком...

ЮДА
Шукають за Пророком—
та не знайдуть...

АССАХАР
Коли шукають, то знайти все ж можуть...

ЮДА
Без мене не знайдуть…

Пересікає юрбу.

АССАХАР
Ото—вони!

ЮДА
(по боротьбі з собою)
Затримай їх...затримай...
Я вестиму...
Чи чуєш—
я ... їх ... по...ве...ду...

Ассахар вибігає.
Юда скликає службу... каже гасити світло...
Цілковитий морок... Горнеться у плащ...
Натовп з перехожими стає коло виходу...
Вереск, шум, галас. Юда кидається вперед. Вибігає.
Натовп віддаляється...

Довша пауза.

Вихор... буря... темрява... Тривала блискавка—
видно Юду, що вслизгується між бунтарів.

ЮДА
(шепоче)
Помста моя-моя!
Як мені добре!

На порозі показується серед блискавок Сангедріон.

ЮДА
Хто ви?
Чого треба
в тім пізнім часі?

САНГЕДРІОН
Ми є твої други—з Сангедріону.

ЮДА
Бриджуся я вами—як і давніше—
ба, сильніше навіть.
Геть звідсіля!

САНГЕДРІОН
Не відійдемо! Поки
не приймеш...

ЮДА
Чого?

САНГЕДРІОН
Подяки...

ЮДА
Від вас подяки—та ж за що?

САНГЕДРІОН
За ласку... що дістали в руки
Пророка!

ЮДА
Я помстився
над ним—і того мені буде—
за все... за все!

САНГЕДРІОН
Одначе буде... мусить тобі бути—
то хіба лиш...

(Кладе гаманець на столі, той падає зі дзвоном.)

...помста над Пророком
належить тільки нам, а не тобі!

ЮДА
Га! Пси погані!!!

САНГЕДРІОН
Наша... наша—помста,
тільки твій—заробок...
Ха-ха-ха-ха!
(Відходить.)

Юду терзає розпач...
наближається до грошей... копає їх з погордою—
спостерігає на порозі Лазаря.

ЮДА
А ти хто?

ЛАЗАР
Лазар...
Чи впізнаєш, Юдо,
в моїм обличчі—брата Магдалени...

ЮДА
(тулиться у плащ)
Я сам себе тепер не упізнаю—
чого ти хочеш?

ЛАЗАР
Лиш споглянь на мене—
а вичитаєш з чим прихожу...

ЮДА
Може... із поцілунком...
від Магдалени?..
Пізно!..
Той поцілунок я віддав Пророку...
Нічого вже не хочу...
вже не хочу...нічого...
... від неї!!.

ЛАЗАР
Я приходжу від Пророка...

ЮДА
(вражено)
Від Пророка?! Що Йому до мене?
Я все віддав—і навіть поцілунок!!

ЛАЗАР
(сумно, з докором)
Тим поцілунком заподіяв згубу
Йому...

ЮДА
(радісно)
Я заподіяв згубу!..
То через мене, а не через них...
загине—правда? Буде моя помста
над Ним горою!
А вони говорять—ха-ха-ха-ха—
що не помстився, наче б,
за кривду—ха-ха-ха!..


ЛАЗАР
За кривду—як то?

ЮДА
Не питай! Не хочу
я більше згадувати про... Хіба що ні!
Так знай, що я помстив за неї...
за неї—за сестру твою...

ЛАЗАР
Брехня!
Твоєю не була, хоч була поруч...

ЮДА
Що? Смієш то мені казати?

ЛАЗАР
Казати правду... правду!
Її дух
для інших створений розко́шів,
ніж розкоші,
котрі дає лиш тіло... А з тобою,
в твоїх обіймах не зазнала щастя,
тому пішла туди!..

ЮДА
До ніг Пророка! Відняв її—відняв!
А значить—смерть... Йому... за те!

ЛАЗАР
(з болючим докором)
Післав на згубу праведного,
Юдо!

ЮДА
Він—праведний! Ха-ха-ха-ха!
Злочинцем
для мене був—і як злочинець згине!

ЛАЗАР
Не Він відняв її від тебе—я відняв!

ЮДА
(ніби вражений блискавкою—хилиться)
Що?! Ти... ти... ти... ?!

ЛАЗАР
(схиляється над ним)
То я у неї в серці
зродив бажання чисті, що палкіш
від тих, котрі гасила твоя спрага...
Почула голос мій... Пішла за мною...
А я її привів до ніг Пророка!
Скаляв ти кров'ю праведного руки!
(Відходить.)

ЮДА
(сам)
Післав на згубу праведного... трунком...
ні, поцілунком... з уст її... післав...
в розкоші вбраним трунком—поцілунком...
Не хочу більше розкошів!..
Не хочу твоїх цілунків!
Вже не хочу... досить…

Пауза.

Як та змія ослизла—на устах
Йому завис я... Не відтрутив навіть?..
Лиш дихом братнім тьмарив мої лиця...
Післав на згубу праведного! Ні...
не я... не я! Вони... вони... вони...
Я... я... вказав їм тільки, де молився
о тій порі вечірній...
(Забирає гроші.)
А за те... за те—принесли срібні...

(Зривається, тулиться у плащ... дрижить...
хитається.)

Ні... о ні... не я! Вони... вони... вони!

(Вибігає серед вихорів і блискавиць.)

Заходять слуги.

I-й СЛУГА
Позамикати двері... вікна... щільно...
Страшенний вихор... блискає... надходить
буря...

II-й СЛУГА
Вихор... вихор виє... ячить і скавучить,
як вовкулака...

ІІІ-й СЛУГА
У ніч таку чекай на дивні речі.

ІV-й СЛУГА
Мовляв, нечистий так справляє герці,
коли узрить повішеника...

І-й СЛУГА
… Вікна—позамикайте... двері...
вікна... щільно...

ІІІ-й СЛУГА
Чи, може, й зараз хтось себе повісив?

Слуги помалу відходять.


З а в і с а


20. А ви, улюблені, будуйте себе
найсвятішою вашою вірою,
моліться Духом Святим,

21. бережіть себе самих у Божій любові,
і чекайте милости Господа нашого
Ісуса Христа для вічного життя.

22.1 до одних, хто вагається,
будьте милостиві,

23. спасайте і виривайте з огню;
а до інших будьте милосердні зо
страхом і ненавидьте навіть одежу,
опоганену від тіла!

Соборне послання
св. апостола ІОди


22,14. Блаженні,
хто випере шати свої,
щоб мати право на дерево життя...

Об'явлення
св. Івана Богослова

(За виданням "Марія з Магдали".-Львів:Логос,1995)

Парус як біле крило,
в чистім високому небі.
Старість лягла на чоло
сіткою зморшок у тебе.

Вітер крило підіймає,
парус надривно тріпоче.
Серце-двигун калатає,
а зупинятись не хоче.

Вітер чужий з року в рік
гонить вітрило-крило.
Так непомітно вже вік
сплинув немов не було…

Вітер чужий, нетутешній
гонить вітрильник туди,
де вічно-білі черешні,
в інші, незнані світи.

Вітер із іншого світу
серце нестримно шматує,
ломить він віти як квіти
і заметіллю частує.

Тіні в шаленому танці
вічності пісню співають.
Ми для них нібито бранці,
бранців вони не кохають…

Білії шати вдягнемо,
шати прочан і друїдів,
і у безмежність ступнемо,
та це не пасок шахідів.

Здіймемо білі вітрила
і полетим ніби птахи –
вільні, легкі, сизокрилі,
не відчуваючи страху.

Линем над морем прозорим
волі назустріч п‘янкій,
небом ясним неозорим,
снивом із юності мрій.

Чайки готуйте, русини,
птахи-човни споряджайте!
Дружно напружуйте сили –
мрію-вітрило здіймайте!

Новій Вітчизні назустріч,
новому часу в обличчя!
Нова чекає нас зустріч.
В Царство Свободи,
у Вічність!

січень 2016

Ціловані вітром і сонцем зігріті
Рум"яняться яблука в нашім саду,
Отаву косити пора молоду,
До осені котиться теплеє літо.

Коротшають дні, стають довшими ночі,
А на світанку - холодна роса.
Та літечко я відпускати не хочу,
У серці моєму воно не згаса.

2017 р.

Дуже гарний в Ясі котик
чеше лапками животик.
Він одів біленькі тапки
і сховав під ними дряпки.

Шпацірує все статечно
і себе поводить ґречно –
точить кігті на заборах,
не висить на мами шторах.

Муркотить веселу пісню,
з ним завжди не бракне кисню.
Носить він хвоста трубою,
радо грається з юрбою.

Любить мурчик рибку й м’ясо,
молочком смакує ласо. 
На річницю подарунком
в гості не прийшов до Ясі…

15.08.2017

Пахли руки бабусині хлібом із печі,
Хоч вони загрубілі були від роботи,
Але пестили ніжно голівки малечі -
Онучат своїх любих.І теплі на дотик.

Перероблено стільки отими руками,
Доленька вготувала їм всього доволі:
І пшениченьку жали в жнива вони в полі,
Та пекли пироги й рушники вишивали.

Вони мазали хату та глину місили,
Ще - доїли корову, город обробляли.
І де тільки в старенької бралося сили,
Щоб увечері ще гарну пісню співати.

Вона знала їх безліч, і приказок, жартів,
У свята та неділю збиралась родина
У маленькій тісній та й бабусиній хаті,
Уся вулиця чула, що пісня там лине.

Наче сонце, бабсенька нас зігрівала
І горнула до себе усіх, наче пташка.
Вже голубоньки сизої давно немає,
Її мудрі поради й пісні пам"ятаєм.

2017 р.

Коли говорять про потребу у коханні,
якщо водою спрагу вже не втамувати –
скоріш за все фальшиві будуть ті зізнання
і чистих почуттів там годі вже чекати…

Коли Любов приходить – просто люблять,
людей, тварин і навіть цілий світ!
А спрагу до кохання ті голублять,
хто лиш збирає папороті цвіт.

Любов нас застигає випадково,
як скарб який, немов дарунок долі…
І кожен порух, кожне світле слово
здається квіткою тобі у чистім полі.

Лунає щебетом пташок у синім небі,
пливе хмаринкою за сонцем в вишині.
І розумієш, що й не жив без тебе,
а просто існував у тишині.

Уже не ходиш, як чвалав учора,
а ніби вітром линеш над землею.
Куди й поділося утрат безмежне горе,
кортить ділитись радістю своєю!

То почуття святе, як промінь на світанні,
про брак Любові скиглити не діло.
Коли я чую зойк – потреба є в коханні,
упевнений, що то говорить тіло…
Якщо кричить хтось про потребу у коханні,
то так і знайте – просто засвербіло!

22.01.2016

Похмуро, сіро, холодно надворі,
тріщить мороз і хуга завиває,
а на душі – не краще, ніж в коморі.
На жаль таке частенько все ж буває.

Сховалось сонце ясне у імлі,
Аляуди накрила ковдра сіра.
О, Господи, за все прости мені,
за те, що у душі не маю Віри…

Надії теж не маю і Любов
кудись собі тихенько побрела.
Все холодніша у судинах кров,
перед очима стежка до села…

Я бачу цвинтар, мамину могилу,
хрестів шеренги, ніби вартові,
і відчуваю, що все важче тіло
та дзвін луна в нещасній голові.

Лунає він останні двадцять років
і вдень, і ніччю, в радості і горі.
Життя багато задало уроків
та крапки ще не ставило в цім спорі…

Пливу рікою вічного Буття,
кінцевий пункт напевно уже знаю.
На жаль назад немає вороття –
холодна Вічність вдалині чигає…

24.01.2016

Вона красива – просто жах!
Прожив би вік із нею в спальні.
Та я - бобиль, мудрець–монах,
На лобі зморшки вертикальні.

Домівку маю чималу,
Її здаю – потрібна каса.
Піймав до вулика бджолу,
Тепер нема від неї спасу.

Пив заспокійливий узвар,
Постився, богам бив поклони.
Потрібно випустити пар,
Поцілувати її лоно.

Ходила підло голяка,
Шпагатом розпинала ноги.
Цноти порвала повідка,
А я роздер її панчохи.

Піду із церкви. Лиш поклич!
Та у думках немає ладу,
Лиш раз на місяць цілу ніч
Мене кохає за квартплату.

Закінчила студентка вуз,
Востаннє цьомкнула у вушко -
З гріхом припинено союз,
Гризу сухарики та сушки.

Не відчуваю більш вини,
Не чую відьми хтивих кроків –
Вселились в хату пацани,
Запанували мир та спокій.

З будинку лине рок важкий.
Прийшов у дім… сивіють коси!
До зваби кличуть хлопчаки:
- Стрибай у ліжко! Місця досить!

14.08.2017р.

Зневіра – своєрідна темнота,
у люду з нею доля непроста.
Обра́зи, болі щось в душі лишають,
а після неї – ли́ше пустота…

Всеосяжному світу спокій наскучив
Свята предковічна порушена тиша.
Там повзуть за межею мушлі блискучі,
Й небо високе чорна хмара колише.

І смуток чорний ангел крилами горне
На тіні що вже схилились над вбитими
Життя двоколірне становиться чорним,
Нам землю б свою зборонити щоб жити.

Пройдено межу, назад нема вороття,
Недалеко звуки породжують танки.
Кров витікає із ран, втікає життя,
В бурувате окрашені сірі світанки.

Помирати – померлому честь і слава,
Там за межею ворог тільки зрадіє.
Ну а перемагати теж – марна справа,
Коли за спиною принишкли злодії.

Честь і слава завжди боронити свій край,
АТО не АТО – завели на манівці.
Відлітають що день, відлітають у рай,
Що раз відлітають брати Українці.

Парище
2017р.

На світ явивсь в родині непримітній,
на ноги став, учився розмовлять
і, жуючи лиш кусень хліба житній,
читати справно вчився і писать.

Зустрів весну і жив він, як учили,
в родині, школі, ВУЗі – у труді.
Не називав нізащо чорне білим,
ні потім, ні у роки молоді.

І звідки тільки брались в нього сили,
коли кайлом махав все обіруч.
Життя його низьке і загрубіле
хрипіло важко, як басовий ключ.

А час меткий летів, немов на крилах,
минуло літо стрімко, хоч кричи…
В свинцевім небі осінь розгубила
вже журавлині й гусячі ключі.

Хоч не одне із себе скинув ласо
і довго ще планиді не коривсь,
розіп'ятий все ж невблаганним часом
на перехресті долі залишивсь.

***
Ми ще дорослі, та будьмо як діти,
як заповів Назарянин Ісус.
Діти Росії –
найбільші! –
у світі.
Гей, українці, а нумо – учити,
поки на небі
ні пари із уст.

***
Так і є,
що поміж вільних вільні
бігали в Союзі,
хто куди,
гріховодили на всі лади.
І тому усі вожді
дебільні
у великорукої орди.

***
Відома логіка ординця:
усі погани – українці,
а Путя – янгол во плоті.
Але які його путі
до осіянної столиці?

***
А українці – і погані,
і недонищені ущент…
Залізна логіка Вована:
якщо хороші
росіяни,
то Петя –
хунта й Піночет.

***
Літає лебідь.
Запливає щука
за бакени та видимі буї.
І тільки раку мука,
…та наука,
як помагають іншому
«свої».

***
По колу ідемо
чи по спіралі,
яку опише дзиґа
чи юла –
у всьому друга сторона медалі
до істини ще далі,
ніж була.

                              2017

Спалахують і сяють вже віки
на небі, морі, у людських серцях,
у дзеркалі ріки нові зірки
з сузір’я Лева, Діви чи Тільця…

Над головою лине диво-Лебідь
і розсипає міріади срібла.
Зорина запалала в темнім небі –
напевне і вона комусь потрібна!

Поглянь вночі на обрій зазорілий,
можливо знайдеш там свою зорю,
із серця викинь все уже зотліле
і крок ступи у галактичну прю!

***конкурсное стихотворение на фестивале ИНТЕРЕАЛЬНОСТЬ 2017 с обязательным использованием строки НО САМЫЙ ЦЕННЫЙ, ВСЕ-ТАКИ, ПОДАРОК***

Окончен бал. Мой праздник. День рожденья.
Все разошлись. Я, выбившись из сил,
Как генерал прошедшего сраженья,
Веду подсчет трофеев... И могил...

Как взрыв, звонок. Ты встала на пороге,
И сердце замерло. Я задохнулся... Не
верю... Верю... В чудо... Боги, Боги!..
Из снов былых явилась... Как во сне,

Мой дар Богов... Я, словно пролетарий,
Среди награбленного... Нужного ли?.. Нет?..
Но самый ценный, все-таки, подарок
Тобой дарованный здесь, на пороге, мне.

Колодой карт нам выпали дороги.
Я выиграл, поэт и баламут,
Среди подарков звездные пороги,
Те, на которых я тебя приму.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117081407749

Залоскочи мене, русалко,
Цілуй, однині все одно.
Зів’янули пахкі фіалки,
Кохання вицвіло рядно.

Впаду без розпачу в обійми,
Втоплю у хвилях зойкіт, крик.
З коханою скінчились війни -
У неї інший чоловік.

Вода здіймається все вище,
В штанцях намокли цигарки…
- Прошу, не ляпоти хвостищем,
З дитинства не люблю луски.

А ось і вир. Ще пару кроків:
-Тягни! Не відпускай руки!
Але уздрів сльозавим оком
Доокола пусті пляшки.

Гора із поліетилену
Кружляє вихором довкруж,
Хлюпоче рідина зелена,
А я охайний, врешті, муж.

Об груди б'ються пахітоски,
Мастило квецяє губу,
Пливуть пакети, дошки, соски -
Лежати ліпше у гробу.

Не хочу гигнути у гиді,
(ще й виє дівка водяна!)
Хвостом заплуталася в сіті,
У ночви встрягла голова.

Розпалися цупкі обійми,
Гребу на берег як бобер.
Чкурну до лісової відьми –
Їй теж потрібен кавалер.

14.08.2017р.

Люблю природу і сади,
Ліси й поля, болота й луки...
Частенько я ходжу сюди -
А на плечі висить «Базука».

Вчеплю на яворі мішень,
Стрельну в десятку із «Фантома» -
І навкруги – анітелень...
Ані пташок, ні звіра – вдома

Сидять мисливці, пастухи,
В отарі мекають овечки,
Тремтять осикові листки -
Коли в кишені в мене «Стєчкін».

Під сіном пріє кулемет
Ще з громадянської, від діда -
Змастивши, скористаюсь вмент,
Як хтось мені щось заподіє.

А на горищі - сім гранат
І десять ящиків патронів...
Вчеплю медаль - йду на парад.
Піду у ліс - принишкну в схроні.

Коротше, номер три два шість
Сім п'ять чотири дев'ять з чвертю.
Вам дошкуляє хтось? Дзвоніть -
І ми з братвою враз припремся.


14.08.17

Зрада – вона знівеченим рукам тотожна,
із розуму вона людину зводить.
Простити зрадника хоч складно, але можна,
а ось обняти – зовсім не виходить…

Людину зрадити, що їй зламати руки,
бо підлість завжди щирість переможе.
Простити зрадника можливо й попри муки,
та в душу вже пускать його не гоже…

Від зрад не застрахований ніхто із нас.
Болюче втратити коханого чи друга,
але у того, хто раніше зрадив вас,
все ж більше шансів це зробити вдруге.

Давати зраднику іще й повторний шанс –
це рівнозначно дати другу кулю
тому, хто першим пострілом вже ранив вас,
а зараз подумки хова в кишені дулю.

Від зрад не може вберегтись ніхто,
та пам'ятайте, люди, – прийде час
і зрадник навіть у новім пальто
обов‘язково знову підло зрадить вас!..

01.02.2016

Хто покидав – того обов‘язково кинуть,
нехай не завтра, навіть роки минуть…
А хто дурив – того чека обман,
хоч як би він не напускав туман…

Тримає злобу хто для відомщення –
повіки не отримає прощення.
Бо бумерангом все повернеться із часом,
усе отримає назад, але з запасом.
Усе повернеться, та тільки із запасом!

26.01.2016

Дивлюся на оцю я зРаду
й не можу дати мізкам раду.
Вже свище пара й кришу рве,
чіпляє дійсність за живе…

Душа болить, аж завиває,
а туга лезом серце крає!
Болить і плаче за Вітчизну
і на свою чекає тризну.

Пора, давно уже пора
нам спекатись того "добра",
що затіває нову вирву
і тягне Україну в прірву!

18.02.2016

Лиш посередники вони,
мілкі ліхтарники Пітьми,
провідники хиткого Мосту,
учителі низького зросту.
Ведуть вони людське Життя
у інший Світ, у заБуття,
де під ногами хижий Вир,
лише безодні чорних дір
та ліхтарі, що ріжуть очі
у мороці безкраїм Ночі.
Ілюзій невагомий брук
і частокіл із ніг та рук…

По зір яскравих камінцях,
немов у морі острівцях,
вони ступають через річку,
що починається з потічка.
Здобуде хвилю гомінку –
стікає у Буття ріку,
де вічна музика лунає,
журою душу огортає,
а навкруги панує сум,
і ми оглухнули від дум.

Монету срібну дайте їм –
блискуче-сіру, ніби дим,
з металу ночі одкровень,
що бережуть минулий день,
в долоні шерхлі, загрубілі.
Лише вони єдині в силі
угамувати ту потребу –
вогню віддати вічну требу.
На службі темній і магічній
ліхтарники існують вічно,
навчають досягти мети –
ріку Аїда перейти,
дадуть пораду вам незвичну,
як чути музику одвічну.

У тихім меготі зірок
іде у Всесвіті урок.
Перед воротами Світів,
на перехресті двох Мостів,
у світлі нових зір холоднім,
де педагоги благородні.
В кінці такого переходу
і ми відчуємо Свободу,
адже Ліхтарник нагадає,
що Смерті взагалі немає!

***
Коли уже осатаніють «наші»
або не перебісяться свої
нувориші, козли, багатії,
побачимо Ємєлю на параші,
що агітує на нові бої.

***
Минуле наше золоте.
Собі приписуємо те,
чого іще немає.
Ідемо обраним шляхом,
аби покинути дурдом
обіцяного раю.

***
І рай, і пекло – це тобі не хата,
в якій чекають друзі і брати.
І ні́кого з нічого обирати.
Та як ото – нізащо умирати,
коли за тебе нікому іти?

***
Ми веселі, а часи суворі.
Оцінили місію чужу
по стіні на суші і на морі.
Маємо стояти у дозорі,
та зове майбутнє за межу.

***
Випікає доля свіжі рани,
мов горшки опалюють святі.
Та не ті горнила і майдани,
і не ті у полі отамани,
і основи нації не ті.

***
Побажаймо поету удачі.
Хоч задачі у нього малі,
лише він у годину гарячу
по долоні планети побачить,
що чекає її у імлі.

                              2017

Торгують всім: картоплею і сиром,
ковбасами та іншими харчами.
Торгівля йде повсюди, усім миром,
авто, посадами і зайвими речами.

Заводи продають і магазини,
патенти, дивіденди, кораблі,
майно із продовольчої корзини...
Дійшли й до української землі!

У попиті торгівля власним тілом,
у кожного є свій в торгівлі путь.
Тут Батьківщиною торгують поміж ділом,
а там он честь і совість продають.

В наш вік торгівлі, так уже ведеться,
вам втюхують всіляку каламуть.
Лише Любов одна не продається…
Вона безцінна, в неї вища суть!

07.03.2016

Вночі побачив я тебе,
такою рідко ти бувала,
і молодим згадав себе,
як серце пристрастю палало.

Змогла його ти підкорить
якими чарами, не знаю.
Усе було, та лише мить
судилось існувати раю.

Куди поділась мила дівка,
в яких краях вона сховалась?
Людмила К., із Снігурівки,
свого ти принца дочекалась?

12.02.2016

А ви бачили верблюда?
То ж якесь кудлате чудо!
Має горб чи два горби,
витривалий до ходьби,
ноги довгі, як шпички́,
їсть тварина – колючки́.
Може тиждень без води
йти туди або сюди!

А верблюд іде по світу гордо, неквапливо.
До вподоби вельми дітям те пустельне диво.
Невибагливий верблюде, ти кудлате чудо!
Витривалість твоя людям у нагоді буде.

Ніби корабель пустелі,
він не нудиться в оселі –
вантажі везе, туристів,
де піски лежать імлисті.
Недарма ж говорить люд:
«Витривалий – як верблюд»,
та за ви́тівки невинні –
бійтесь утону́ти в слині!

Невибагливий верблюде, ти пустельне диво,
та плюватися на людях вельми некрасиво.
Мав іще би до куде́лі гарне виховання –
був би лайнером пустелі майже ідеальним!

Літали лебеді над ставом,
Прилинувши з країв далеких,
Щоби мостить гніздо у плавнях
Й сховати десь у очереті.

Висиджувати лебедяток,
Малих спочатку і незграбних,
Гидких, як кажуть, каченяток,
Ніби з відомої всім казки.

Вже згодом красенями стануть,
Всі довгошиї та поважні,
Схожі на своїх маму й тата,
Мов королі крилаті справжні.

А потім зринуть в синє небо,
Високо-високо за хмари,
За море ж їм летіти треба,
Щоби вертати в рідні плавні.

Гніздечко в парі лаштувати,
Потомство мати і родину
Та довго-довго проживати
Й продовжувать рід лебединий.

2017 р.

Крокує впевнено по світу
Барвистеє спекотне літо,
В траві сховалися суниці,
Черешні червоніють стиглі.

І білий гриб у листі теж
Його так просто не знайдеш,
Бо тільки в справжніх грибників
Він опиняється в руці.

У полі дозріває колос,
А жайвора малого голос
Згори дзвіночком забринить,
Це літечка чудова мить.

2017 р.

(японська притча на місцевий манер)

Стрілок із лука йшов одним селом,
він був найкращим у своєму ділі.
Присів перекусити й за столом
побачив іншого, який стріляв по цілям.

Вже підкріпившись майстер з'ясував,
що вразили всі стріли точно цілі.
Він меч свій витяг і було почав
до ритуалу готуватись хара-кірі.

Але цьому завадив перехожий,
бо майстру розповів, що то блаженний –
спочатку він стріляє в огорожу,
а потім креслить навкруг стріл мішені.

Гарант з прем'єром нам розповідають
про виконання цілей згідно з планом.
А хто про плани їх що-небудь знає?!
Лиш той, хто верховодить їхнім кланом.

Знавці тих планів зовсім не блаженні,
ретельно свої цілі визначають.
Їх плани - знову набивать кишені,
та лише міри ті стрільці не знають!..

16.03.2016

З'ЯВА IV

Юда збуджений ходить якийсь час,
входять Магдалена, Аре і Марта.

Юда—Магдалена—Аре—Марта.

ЮДА
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Іменем Месії
сьогодні будь здоровлений...

ЮДА
Приходиш до мене?

МАГДАЛЕНА
До сповідника Месії...

ЮДА
Лиш до сповідника?

МАГДАЛЕНА
...І також скарбника...

ЮДА
То значить—не до мене!
Що ти хочеш—кажи... я слухаю...
Скарбник Месії—
слухає...

МАГДАЛЕНА
Відхожу...
іду все далі-далі... В глушині
сама зостанусь, пусткою покрита...
Ніхто мене вже більше не побачить,
крім Бога і Месії...

ЮДА
Там, одначе,
Він буде бачити тебе?

МАГДАЛЕНА
Ніхто, крім Нього...
Я також буду бачити Його...
і буду чути... як дитя вчуває
долоню матері сердечну...
Я ж дитина...
Його... Бо Він мені...
є матір'ю і батьком—всім!
Тому то—
Його обожнюю... милую і шаную
без меж...

ЮДА
Про Нього мовиш... мовиш про Пророка...
про Вчителя?

МАГДАЛЕНА
Хіба ж би я могла
так говорити не про Нього?
Інше...
нове життя Він вготував мені...
Ось тут... тоді... у серці... спокій, тиша...
і благодать... а ще спокійна, тиха
любов...
Усе це Він нарік би Царством Божим...

ЮДА
За королеву бути в нім воліла б...
і мріяла, і снила об тім, правда...

МАГДАЛЕНА
Служебкою найнижчою—воліла б—
не королевою!
До ніг його припасти...
дивитись в очі... цілувати стопи...
і слухати слова Його—це щастя—
таке велике щастя!

ЮДА
Прагнеш бути
служебкою найнижчою, а перше—
про королеву мріяла і снила!..

МАГДАЛЕНА
Було це так давно... о, так давно...

Пауза.

Нічого...
не пам'ятаю...

ЮДА
Перше, ніж узріла
Месію...
перед тим, як...

МАГДАЛЕНА
... То вже було давно...
о, так давно...

Пауза

Нічого... нічого не пам'ятаю!

ЮДА
(в розпачі)
То вже так давно!
Не пам'ятаєш!!!

МАГДАЛЕНА
Пам'ятаю тільки,
що тут... в тім домі...
є мої служебки—
невольниці мої...
узріти прагну...

Юда кличе служебок Магдалени.

МАГДАЛЕНА
Сестри мої любі... кохані сестри...
Я така щаслива!
Хочу тим щастям поділитись з вами...
Від тої хвилі будете ви вільні
і діти ваші будуть вільні також!

Служебки оточують її колом.
Клоняться до колін, дякують.

Щасливі будьте,
як і я щаслива!
(До Юди.)
Тут вже віддавна слуги твої вільні,
чи правда?
(З докором.)
Я сьогодні тільки про це подумала!

Юда мовчить, відчуває,
що все між ним і Магдаленою скінчилось.
Магдалена звертається до служебок...
По хвилі вони повертаються, несуть шати і клейноди.

МАГДАЛЕНА
Ось мої шати...
... ті, котрі нужду
мою явили світові—нехай же
заслонять встид дівиці...
... ті, котрі
пожари пожадань здійняли вгору—
хай відігріють з трему зимні кості...
... а нараменники... заушниці зі злота,
перстені дорогі... коштовні брошки—
прийми до скарбу...
май на кусень хліба...
на сіль—нужденним...
матерям і вдовам...
і сиротам...

(Відходить з Аре і Мартою.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА III

Юда—Сангедріон.

ЮДА
Що... ви?..

САНГЕДРІОН
Не возносися, Пане...
Послухай краще...

ЮЛА
Я... вас...

САНГЕДРІОН
О, знаєм, знаєм,
що нас ненавидиш, проте...

ЮДА
Є учнем Пророка!

САНГЕДРІОН
І про це ми знаєм...

ЮДА
То з яким чолом
посміли ви ввійти до мене?..

САНГЕДРІОН
Стримай запал і гнів,
лиш вислухай нас, Пане...

ЮДА
Не хочу... ні... не хочу...
Гетьте!

САНГЕДРІОН
Як то!
Від себе гониш при́ятелів, Юдо!

ЮДА
Сміли
себе моїми дру́гами взивати...
Був я вам ворог, є ним
і ним буду!
Геть звідсіля!

САНГЕДРІОН
(ствердно)
Від себе другів гониш... знай це...

ЮДА
Я бридився вас, а тепер—гордую.

САНГЕДРІОН
(ствердно)
Гордуєш—дру́гами...

ЮДА
(з погрозою)
Побілені гроби!

САНГЕДРІОН
Воскреснем—помстою!
Розквітнемо тим щастям,
що помста лиш дає...
(Значимо.)
Ти також носиш
під серцем помсту... глибоко...
Та помста
пас поєднає і збратає...

ЮДА
Помста—над ким?..

САНГЕДРІОН
Помста—над Пророком...

ЮДА
Завіщо?

САНГЕДРІОН
Не питай... сам знаєш...
Якщо тебе виповнює ненависть,
що ми твою любов до Магдалени
сквернили словом, то наскільки більше
ненавидіти мусиш ти...

ЮДА
Кого?

САНГЕДРІОН
Його—свого Месію... Бо ж то Він—
а не хто інший—назавжди позбавив
тебе коханки... Зрештою, ти знаєш
об тім ще краще, аніж ми це знаєм...

ЮДА
(бореться хвилину)
Чого ж ви хочете—кажіть нарешті...

САНГЕДРІОН
Хочем,
щоб з нами спільно діяти почав...
Ти за коханку, ми за себе... спільно—
криваво помстимося...

ЮДА
Напочатку
мені забороняли ви любити,
тепер зволяєте... підбурюєте навіть,
щоб я помстився... Підлі!

САНГЕДРІОН
Прецінь, Юдо,
не підеш з нами?

ЮДА
Я піду... лишень
не вашою дорогою! Потрафлю
я сам дійти до скоєної кривди!

САНГЕДРІОН
У спілці швидше зможемо сягнути
завітної мети...

ЮДА
А хоч би й навіть
я потопав—за ваш багнистий берег
не вхоплюся...
І врешті—право помсти
за мою кривду лиш мені належить,
мені одному!

САНГЕДРІОН
Все ж Пророк повинен
загинути—і помста буде
(З притиском.)
наша...

Так, наша—Юдо!
(Відходить).

(За виданням "Марія з Магдали". - Львів:Логос,1995)

Як час людину змінює… Ну, просто не впізнати!
Чи міг від себе я того чекати,
щоб смерть людини не ятрила душу,
а навпаки! Та ще сказати мушу –
чи міг подумати, що „брат“ прийде до брата,
щоб підло запалити його хату,
щоб красти все, що нажили віками?!
Багато що змінилося з роками...
Вже досить часто з того хто радіє,
коли спливає рядова подія –
„братів“ чергова сотня повернулась у Росію,
але вже „Грузом-200“! Чудасія...

19.03.2016

Дурак у гріш не ставить мудреця,
конем ірже потвора над прекрасним,
тупий знущається із генія творця,
у вірності клянеться зрадник сласно
і те не має ні початку, ні кінця…

Читаю, перелистую, гортаю,
бо в серці спокою і крапельки не маю,
а в голові киплять мов у ківші,
парують, булькають і піняться віші.
В думках милуюся красою свого краю
і птахом лину аж до небокраю,
так тягне розлягтись на спориші
і зорі рахувати від душі.
А потім бігти берегом крутим
туди, де вгору струмениться дим,
де вариться у горщику куліш –
додому, у дитинство босоніж.
Де мама Люба ніжна й молода
мене з корівкою із паші вигляда,
де батько ніби місяць-молодик.
У спомин, як в душі останній крик…

26.04.2016

Ми патріоти-українці
простого люду, не ординці.
Вітчизна нам – Вкраїна-мати,
її ми будем захищати.
Її ми будем боронити
від ворогів, що вільно жити
нам не дають, а тих вже тьма.
Чисельність їх зведе з ума
здорового. Не в ранах діло,
хоч наше військо й поріділо,
бо кожен день за рядом ряд
іде в бій особовий склад.
Вітчизни кращі то сини,
за Неньку боряться вони
із "руцкім міром" і "кадиром",
із "лугандонами" і "диром",
з кролем, гаркавим, з шоколадом,
своїм чиновником і гадом…
Бої тривають, фронт усюди,
вже заморились бідні люди,
та вороги все пруть і пруть,
бо це для них єдиний путь –
украсти у свого народу
усе до нитки ще й свободу.
Щоб в кабалу людей загнати,
а потім вішати, стріляти,
ще й на хрестах порозпинати…
Ми рідний край одягнем в шати
й самі вже будем обирати –
куди іти та з ким дружити,
щоб в злагоді і мирі жити.
Хай пам‘ятає злий чужинець,
що тут господар українець,
за волю на своїй землі
дорослі стануть і малі!
А ще тремтять хай свої гниди,
бо час прийде мокриць давити.
Недовго їм це зло творити,
бо так не можна вічно жити.
Нехай у нашій всій родині
лунає – слава Україні!
А їм немов сталева лава
у відповідь – героям слава!

17.05.2016

Життя прожив я не мале на світі,
хоча півсотні років й небагато.
Однак уже повиростали діти,
давно померла мама, є ще тато.

За вік свій зрілий пізно й на світанні,
що не кажи, а так життя вже склалось,
жінкам не раз освідчувавсь в коханні,
а Батьківщині – ще не видавалось.

Освідчитись хотів би їй в коханні,
але зробить відкрито це боюсь –
при всіх Вітчизні висловить зізнання,
ім'я якої Україна-Русь.

Відкрито страшнувато, бо віками
стидалися всі імені того,
та зрозуміли все-таки з роками,
що незаслужено забули ми його.

У доленосну цю, складну годину
мене чомусь не покидає сум.
Люблю я свою рідну Україну,
та в голові багато й інших дум…

Люблю її як матінку родиму,
у вірності своїй навік клянусь.
Люблю її єдину й неділиму,
свою Вітчизну – стародавню Русь.

За щастя всього люду без спочину
молився щиро й до сих пір молюсь.
За рідну нашу Неньку-Україну,
за Київську мою святую Русь.

18.05.2016

Хвилюючись за стан душі,
ти робиш мудро дуже.
Частіше пишуться вірші,
коли ти чесний, друже.

Ну що ж тут, люди, за дива,
теорія надійна –
в нас варить добре голова,
коли душа спокійна.

Коли ти з совістю в ладах
і сумніви не точать,
то й думка лине ніби птах
та майбуття пророчить.

Хоч лицемірити й кортить,
та в чистоті існуйте.
Брехнею совість не брудніть
і душу не плямуйте!

20.05.2016

Що діється у нашій стороні?!
Бариги й злодії відкрито балом правлять.
Герої гинуть в необ'явленій війні,
а олігархи жруть й зухвало зуби скалять.

Катастрофічно зріс державний борг,
бідують люди, та жирують гади.
Яка там криза?! Змилуйся мій Бог –
вони в народу просто гроші крадуть!..

Чиновників росте страшна орда,
розгул корупції вже захлеснув країну.
Якщо не буде ця зупинена біда –
ми можем втратити державу Україну.

22.05.2016

Ви любіть нас. Бо ми – москалі.
Ми найстарші брати на землі,
В нас турботи печать на чолі
Про народи великі й малі.

Щоб лояльним був електорат,
Прийде «вежливый русский солдат».
Аргументи в нас – танки і «Град»,
Поножовщина, водка і мат.

Апетити у нас чималі –
Споконвіку замало землі.
Недомірок у нас на чолі,
Полюбіть нас, бо ми – москалі.

Якщо ми гідно хочем жити,
не варто нити і тужити,
а працювати більше треба
і починати треба з себе.
А ще потрібно не вищати,
а Батьківщину захищати
від різних гадів, недоросів
й своїх народних кровососів;
чиновників, що люблять статки
й беруть-гребуть щоденно взятки;
від різних зрадників-іудів
і пострадянських словоблудів.
Лише всім миром, дружно, разом
позбавитись ції зарази
ми зможем, люди, взагалі
й запанувати на Землі,
на наших неозорих нивах,
таких родючих і красивих,
на наших українських кручах,
де знову Дніпр реве ревучий.
Лише тоді прийде наш час,
і посміхнеться нам Тарас!

24.05.2016

Мені потрібна радість - не з трибун…
мені б її
хоч жменьку
буде
досить
я знаю як -
і виросте табун
зернят отих з мікроскопічним ростом
я знаю де
бурити і коли
з якої сторони холодний вітер
чому із чим у купі заболить
яких не прислоняти краще літер
до її ніг
і до її очей
пречистим днем навідатись у церкву…
із тисячі зачовганих речей
я відберу напів… і вміру терпке
мені потрібна радість - не з трибун
мені б її хоч жменьку, буде досить
табу…
табу…
табу..
одне табу
і знову човен
в океан
відносить.
13-08-2017

Я не вписався в нинішнє життя,
де правлять гроші всупереч законам,
але назад уже немає вороття
й сувору дійсність не заллєш бетоном.

Не можу совістю своєю торгувати,
викручуватись, говорить неправду,
брехати, зраджувати підло, хитрувати...
В свій час і дід віддав життя за правду.

Привик своєю честю дорожити,
чекаючи сумлінно свою мрію.
Прислужувать не можу, лиш служити.
За що боровся все життя? Не розумію…

29.05.2016

Нехай дощем летить каміння з неба
і вітер поміж хмари грізно свище –
не головне, яка освіта в тебе,
якщо у тебе виховання вище.

Як довго я пишу тобі листа
за почуття невтішні і глибокі.
Зізнання ці тривають неспроста
не день, не два, не рік – десятки років!

Пишу тобі про мрію золоту
у довгі, темні і холодні ночі,
про нашу вишню, щовесни в цвіту,
і про твої глибокі карі очі…

За нашу першу неземну любов,
і наші чисті почуття, невинні.
Дивлюсь, читаю, починаю знов,
та не доходжу і до половини…

Укотре подумки написане порву,
як не знайду єдино-вірне слово.
Так день за днем, за роком рік живу,
спочатку починаю знову й знову...

Усе життя пишу прості слова
про ту любов свою палку, єдину!
Десятки років – а вона жива
й зі мною в небо зоряне полине.

Спекотно. Мливо. Порохно.
Прийшла підступно творча криза.
Писав про цицю і вино,
В засіках дуля нині лиса.

Криницю чистої води
Всьорбали швидко спраглі люди.
Макітра мудра - жбан пустий,
Пегас утік - лайдак, Іуда.

Куди не гляну - сірий дим,
В думках кошлатяться тумани,
На гобелені щез кармін,
Не тягнуть музи більше сани.

Пера зупинено галоп,
У ручці висохло чорнило.
На горизонті зрію гроб,
Вінки, хреста, сиру могилу.

Прощайте, друзі! Геть! Атас!
Прийшов додому...посміхнувся:
На мене глипає Пегас,
Жує на кухні сало муза.

Перетворив істот на кляч,
Забув банальну аксіому:
Живим тваринам треба харч,
А не слова, тире та коми.

ВІд паці лиш гора кісток,
Коняка хрумкає вівсянку.
Біжу, візьму хутчій листок,
Тепер писатиму до ранку.

13.08.2017р.

Намалюю на папері біленькі хмаринки.
Хай летять у небо синє хутко, без зупинки.
Щоб нічого не гнівило сонечко палюче -
І не кидало проміння золоторазюче.

Щоби щедро достигали і грушки, і сливки,
Не хилилися від спеки квіточок голівки.
Щоби врожаї збирали у серпневу днину,
І усі до столу мали запашну хлібину.

Як не вистачить хмаринок - намалюю знову,
Нехай небо зодягає з хмарочок обнову!

… А ще воно спогодилось відразу
і сонях перегнуло від похвал
а хмари сприйняли це за образу
побігли в ліс продовжувати бал…
і бджілки із справжнісіньким похміллям
галділи про нектар наперебій
горобчики поперлись на весілля --
і лиш маляр описував сувій…
13-08-2017

Пошепки молить вітер
Сонечком землю гріту.
Облітують бджоли літо,
Бджоли цілують квіти.

Зелено – біло чисто
Роси ряхтять усюди.
Наче земля намисто
Вділа на вільні груди.

Обрій далекий мріє,
Пісня у слові зріє.
Душу святий апостол
Кличе в безмежний простір.

2017р
Парище.

Давайте вип'ємо за нас,
за наш подвійний дружний клас,
за наші роки молоді,
що розчинились як в воді…
Давайте вип'ємо за нас!

Давайте вип'ємо за нас,
вино, горілка, навіть квас
підійде для ції нагоди
в оточенні красот природи.
Давайте вип'ємо за нас!

Давайте вип’ємо за нас,
відвідаємо яблук з медом,
шашлик та інше попереду,
бо яблучний сьогодні Спас.
Давайте вип’ємо за нас!

Давайте вип'ємо за нас,
наповним келихи по-вінця
і, не відводячи мізинця,
осушим дружно, водночас.
Давайте вип'ємо за нас!

Давайте вип'ємо за нас,
за тих, хто дружбу пам'ятає.
За те, що вкупі нас тримає,
ніхто не вип'є окрім нас.
Давайте вип'ємо за нас!

11.08.2017

З'ЯВА II

Ассахар чекає. Входить Юда.

ЮДА
Добре, що ти тут... Вертаюся від Нього—
від Нього... знаєш...

АССАХАР
Чому такий блідий?
Тремтиш цілий...
Твій зір промінить полиск хворобливий...

ЮДА
То тільки привид твій...
А я здоровий... спокійний...
...Вертаюся від Нього...

АССАХАР
Ти змінився!
А нещодавно—іншим був.

ЮДА
Сьогодні я інший, ніж учора був...
а вчора був іншим, ніж завчора...
... Я вертаю
від Нього—чуєш...

АССАХАР
Чую... Мовив тричі мені про це...

ЮДА
Я повертаю
від Нього... Споживав вечерю з нами...
зі мною споживав...
Смерть порохняву згадував... Мовляв,
близька Його година...
Відчуває...
Скажи, чи знає Він про те,
що прагну помсти?

АССАХАР
Про що ти мислиш...
То ж хіба Він бачить,
як кругом нього буряться... і стежать...
Я впевнений,
тебе Він не осудить...

ЮДА
(замислено)
Він не осудить... А одначе вчора,
коли був тут... у мене... дивним зором
на мене споглядав...

АССАХАР
Його вразили,
можливо, твої розкоші... багатство?..

ЮДА
Хотів би Він, щоб я роздав убогим
увесь маєток... а усіх невільних
вернув на волю..
... Щоб я це вчинив!!.
(Тихо.)
Під час вечері Він мою прислугу
взивав—братами...
Слуги—мої браття! Ха-ха-ха-ха!
(Кричить до служби.)
Сюди покличте всіх моїх невільних!

Слуга відходить.

АССАХАР
Ти що задумав—розкажи?

Входять невольники.

ЮДА
(до них)
Чи чули, що ви мені братами є?!

(До старшого тремтячого невольника.)
Ти—старший
посеред них... Анез—тобі ім'я...
ти від сьогодні вільний...
ти є братом... Сідай зі мною!
Ну, сідай!

АНЕЗ
Не смію...Пане!

ЮДА
Ба? Чому не смієш?
Є мені братом—і не смієш сісти?..
(до служби)
Шмагайте батогом його—а добре!
Може, нарешті набереться зуху
до свого брата??
Геть із ним!

Невольники виходять.

АССАХАР
Що все це значить?

ЮДА
Наказав би всіх
порізати на смерть... і їх ячанням
свій власний біль притлумити!..
Якби ж то
ти тільки знав, як сильно я терплю!

АССАХАР
Вгадати легко... Бо ж учора бачив
її—дочку Магдалю—
коло ніг Пророка...

ЮДА
Ані слова більше про неї!
Я терплю над силу!

АССАХАР
Одне лиш залишається—помститись!
І спокій твій повернеться
небавом...

ЮДА
Так... Та коли ж проб'є він...
коли надійде помсти час?!
Коли?!

З'являються люди від Сангедріона—
Ассахар спостерігає їх.

АССАХАР
Можливо швидко... Скористати треба
із благодатної пори...

(Зустрічається в дверях з Сангедріоном—
обмінюється значимим поглядом—
відходить.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)