…А з моря надій
ні знамення, ні знаку.
Домівку мою –
терпеливу Ітаку –
штурмують шторми
негараздів, нестатків.
Снагу торочу,
щоби ткати спочатку…

Змагаються тіні
чужих і сторонніх
за ласку не спиту
і сни безборонні.
Хитаю колиску –
і ніч горобина
схиляється над
не народженим сином…

Печаль стоголоса…
Мовчання безсиле…
З-за обрію – луни,
за хвилею хвиля.
Приходять світанки,
запитують, де я.
Чекаю з ніколи
свого Одіссея…

11.10.2017

Ой, чи чула, чи не чула,
що приходив дід Мачула?!
Зняв він чоботи, куфайку
й розповів цікаву байку.

Про добро і зло одвічне,
про блудливість споконвічну,
про політику і хитрість,
ненажерливість і підлість.

Ви читали чи хоч чули
про байки діда Мачули?!
Якщо ні – мерщій сідайте
і цю збірку погортайте.

Може знайдете для себе,
в чому маєте потребу.
А не маєте потреби –
сумувати теж не треба!

Тут усмішки і частівки,
колючки, пісні, жартівки.
Є смішинки і перлинки,
чоловікові й для жінки.

Тільки мудрості плоди
вбережуть вас від біди
й відведуть цироз печінки –
пам‘ятайте це завжди!

29.03.2016

Це гріх – не осміхнутись немовляті,
Коли воно невтішно плаче,
Не помахати на прощання,
Коли сльоза уже розтане,
І не послать од серця лунко
Йому повітряний цілунок.
Це гріх – коли, немовби недоріка,
Нагально обігнать каліку.
А як, сказать, спинившись, просто:
«Даруйте! Поспішаю в гості...»
«Нехай щастить!»- почується в одвіт .
І начебто поширша світ.

Волає майстер: „Люди, плагіат!
Картину в мене безсоромно вкрали –
схід сонця над рікою змалювали,
та ще й майстерніше
зробив це супостат…“

Письменник вторить: „Браття, плагіат!
У мене повість віроломно вкрали –
в житті кохання перше описали,
та ще й правдивіше
і навіть без цитат…“

Кричить поет: „Рятуйте, плагіат!
Шедевр підступно в мене блазні вкрали –
зі слів моїх же рими інші склали
ще й милозвучніші,
принаймні в кілька крат“.

Та не погоджусь, щоб там не волали,
бо точку зору маю в тім свою
і хочу донести її загалу –
я плагіату геть не визнаю.
Пишіть, колеги, так, щоб пізнавали
і насолоду всі від того мали,
а місце знайдеться
у пеклі чи в раю!

жовтень 2017

Лебідка прихилилась до плеча,
Вподобала на пні старого птаха.
Мене кохає кралечка-дівча,
Розтуркала заснулого монаха.

Впускати жінку цю до серця - гріх.
Невільник я. Накладено навроки.
А сонце світить вперто в мій барліг,
Окрайчик неба споглядає око.

Закутий ще подружні ланцюги,
Замерзло серце у холодній ямі...
Живемо, наче люті вороги,
У кожного в руці важезний камінь.

Не хочу повертатись у труну,
У цьому склепі геть немає ладу.
А син розумний. Бачить цю війну.
Сказав учора: - Утікайте, тату!

Весна сміється. Тане сніг і лід,
Летять лелеки в піднебессі клином.
Але потрібно йти у білий світ,
Інакше без любові я загину.

11.10.2017р.

А мені однозначно бракує тебе, мала.
Що накоїла ти і навіщо пішла у мандри?
Я марную свій час, відбуваючи дивні тантри.
Все іде шкереберть. Місяцями нема тепла.

Повертайся, мала. Бо безглуздо минають дні.
Приготую для тебе пиріг і духмяну каву.
Я для свята знайду, ось побачиш, усі підстави.
За минулі провини нарешті пробач мені.

Не турбуйся, мала. Буду поряд завжди і скрізь.
Набундючений світ нам готує чимало зваби.
Нам би бути удвох. Розпалити багаття нам би,
Щоб зігріти серця, підкидаючи вчасно хмиз.
11.10.2017

Осінь ступає своєю ходою…
Перші вже кроки даються з журбою.
Десь там – листочок пожовклий – в садочку.
Одяг тепленький вдягти на сорочку.

Вересень... Жовтень уже наступає-
Подих осінній все більше зростає.
Настрої ці - проникають в оселю –
Квіти сумують – не дуже веселі.

А ось пташки - мають іншу турботу:
Треба летіти у вирій – скорбота
Їм дошкуляє - в далекі країни
Хутко збираються в теплі долини!

Квапляться – сумно в хвилину прощання!
Зграї кружляють і шлють нам вітання!
Так пролітають під небом – небоги.
Кличе воно їх – там ближче до Бога!

Смуток осінній - пронизує душу!
Що тут подієш – сказати це мушу!
Радість одна – що в віконці – зайцІ!
Від сонця до нас завітали – гінцІ!

10.09.2017

Присвячую любій матусі!
(Їй мало бути 88 років)

Світла пам'ять!

Жовтень впевненно крокує!
Сяє барвами вбрання –
Так охоче він жартує –
Фарби ллються навмання!

Скільки навкруги відтінків –
Жовтооких кольорів!
В райдужних потоках стрІмких
Лине той осінній спів!

Казка ця жовтнева – в змові,
Бо послання йде з Небес!
Чутно осінь в кожнім слові –
Подих із країн чудес!

В жовтні народилась мама –
Він і нам життя приніс.
Наче й зараз – вона з нами –
Висох з часом потік сліз.

Погляд – що аж дух проймає –
Згадую малим дівчам.
Наче з-під хмарин злітає
І дає поради нам!

Жовтень сумніви приносить…
Щось не так?! Не встигла я?!
Та страждати годі! Досить!
Гріє посмішка твоя!

08.10.2017

Дощем холодним сіє за вікном
розсудлива зело, статечна осінь.
Ще вчора літо ніжило теплом –
сьогодні ж вітер чеше вербам коси.

Гортає сторінки мого життя,
перебирає думи свіжий вітер
і студить запізнілі каяття,
рядки здуває непотрібних літер…

У сірім небі плетиво хмарин
він сумно гонить у краї далекі,
а поміж ними загубився клин –
у вирій біль мою несуть лелеки.

Зриває потьмянілі пелюстки
з останніх помарнілих пізньоцвітів
й відносить їх між очерет хисткий,
немов у небуття, осінній вітер.

Не видирай мене з моїх очей.
Дивися в них, як в чисту гладь озерця.
Не рань крізь їх портали денце серця...
Там плаче янгол посеред ночей.

Глухих ночей, як темінню зайде
Усе довкруж і не залишить тіні
Від світла, що його так мало нині,
Але воно прийде... Таки прийде.

Бо янгол, що виплакує сльозу,
Лишає там найдужчу силу духу.
То тільки з виду бачиться розруха -
Любові ж парость витерпить грозу.

Й огорне дрібність схилених плечей,
І підведе з колін, а лик до сонця...
Душа моя - у янгола в долоньці.
Не видирай його з моїх очей...
2017

Кров"ю зрошений шлях...
І її ми іще відіп"єм
У свинцевих полях,
Здобуваючи щастя своє.

Від землі проростем
З насінини. Змужнілі в бою,
Підемо навпростець,
Здобуваючи долю свою.

Підійшов часоплин
До відмітки років вогняних.
Встань, людино, з колін!
Повні груди повітря вдихни!

У свинцевих полях
З кулі зерня у крицю зрости!..
...і парує рілля -
Світорозділ, якою іти...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Св. №117101101060

Імперії творили не боги,
а посланці диявола - вампіри.
Не додається нації снаги,
коли ще є під боком вороги -
парафія кирилової віри.

Агресія любові! Та проте
попи дають церковне вар'єте,
а далі - за месію алілуя,
який поб'є Америку за те,
що попадя не знає і не чує.

Фанатики очікують орду.
А я дурний, наївний хочу миру.
Єдиновірці, я із вами щирий:
коли ви навіваєте біду,
я недруга за милю обійду,
а ворога уб'ю мечем сатири.


10.2017

В San Francisco ночі холодні,
В San Francisco люди голодні,
Ресторани на кожному кроці,
В ресторанах — що лиш захочеш.

В San Francisco avia show,
В San Francisco test drive безкоштовно,
Де дарують ручки і зарядки
Й полісмени стоять для порядку.

А на Pier 39 є котики,
Аlcatraz височіє навпроти,
Там сидів колись Al Capone...
Що там зараз?.. Про це - трохи згодом.

10.10.17

Жоржини зів'ялі – торішні опа́ли опалі,
розніжено вітер гойдає засніжені далі,
поблідло чи світло, чи тло золоте пасторалі –
марнí натюрморти… жоржинні офорти печалі…

Ген місяць помітив ту постать на соннім причалі –
усміхнена Панна – у синім холоднім кришталі…
Портрет Незнайомки в знайомім до болю овалі –
паліють жоржини і мліють, як води відталі.

Жоржинні печалі на соннім і синім причалі,
відталі, як води зімлілі в холоднім кришталі,
опалі в розніжені вітром засніжені далі,
в опалі паліють на Пана в знайомім овалі.

Портрет Незнайомця на тлі золотім пасторалі…
Розквітло чи світло, чи літо марно́ї печалі –
розніжена Панна із Паном на соннім причалі,
а далі – засніжені далі, опа́ли опалі…

Лиш місяць жоржинно милує жоржини зів'ялі.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:логос,1997)

На підвіконні хлипати найкраще,
Холодне скло розплющило шнопак.
Хлюпоче з носа у квітковий ящик,
Аз-за вікна уважно глипа шпак.

З'явивсь коханець у моєї жінки
(дебела шия, наче в бугая).
Любові більше прописав їй лікар,
Тому у нас побільшала сім'я.

Несу у ліжко чай і марципани,
Масую спинки і пухкі зади.
Перу білизну і готую ванни -
Нарешті я дружині догодив!

Усе як треба. Я - клепаю гроші.
Жона лише кохається і спить.
Однині целібат. Тепер святоша.
Лише терзає невгамовна хіть.

Цвіте краса, немов казкова квітка,
А я кайлую вдень і уночі.
Чому ж моя похнюпилась борідка,
І в нутрощах образа скавучить?

Прийшов додому. Щось нема коханця...
Неначе кішка лащиться жона.
Була у гінеколога уранці,
Для мене, каже, добра новина.

- Пішов од нас отой поганець! Каїн!
Дивись - висить на бильцях піджачок.
О, як безмежно, гаряче кохаю...
Сюрприз для тебе: троє діточок!

10.10.2017р.

У гості ходять із презентом.
Поганий настрій геть жени!
А я знайомий із поетом,
Людей мордує без вини.

Привів це "чудо" власній "киці",
Воно ж чекає на поклон.
Тримає книжку у правиці.
А поза! Цар! Наполеон!

Обвів нас поглядом ворожки,
Прорік, немов святий отець:
- Я - пуп землі! Давайте ложку
Й слюнявчика під комірець.

Втоптав кабанчика хутенько.
Здійнявся пальчик догори,
Рече: - Людва - сухі опеньки.
А ми - гармонії царі!

Незнана вам краса у Слові,
Живете сіро, як мишва!
Німі! Не відаєте мови!
Гуде порожня голова!

Сипнув сонетами оратор,
Вчавив господарів у дно.
Дрижала від поезій хата,
Коти сховались під рядно.

Пора піїтові до ліжка,
Веду вдягнути у шинель.
А він: - У мене буде книжка!
Готівку суньте у портфель!

В долонях затріщали вуха
(вони в дружини, як кліщІ).
Тепер нема у мене друга,
Зате спокійно на душі.

10.10.2017р.

Під акорди артрозного болю
У сюїті вітрів і дощів,
Все ж радію, зустрівшись з тобою,
Пані Осінь, в багрянім плащі.

Клавікорди твої й парасолі
І червоне жабо із плющу –
У пухнастім хмарок ореолі…
Я тобі всі хвороби прощу!


2017

Ти поспішаєш, осене... Куди?
В дорозі літо бабине згубило.
Невже холодні дощові кути
ти більше за осоння полюбило?
Утім, любов доречна? Мабуть, ні.
Ти лиш пора життєвої моралі.
Рахує світ свої курчата-дні.
Вони ж у клітці жовтої печалі.
Померзли бідні, меншають числом.
Маліють суголосно з листопадом.
Старий єврей вітається: Шалом!
А сіра днина вештається садом.
Своя, чужа – все глибше колія.
Надів хомут? Тягни підводу щастя.
А осінь насміхається: це я,
ваш поводир до білого причастя…

10.10.2017

Боже, як гірко, Боже, як боляче,
Бачить солдата без рук чи без ніг.
Слів не знаходиш, змовкаєш безпомічно,
По шкірі мороз, хоч і вижить він зміг.

Що пережив він? І думати годі!
Краще не мати й в уяві того.
Клята війна, що ятриться на сході
Вогнем обпалила нестерпним його.

Він співчуття у людей не вимолює,
Не просить нічого, не хоче жалю.
Та серце щемить невимовно від болю,
Мов рідний він брат і його я люблю.

Серце стискається, думка з провиною –
Це ж і за мене в бою він стояв,
Як страшний сон, бродить горе країною.
Ніколи не думав ніхто й не гадав.

Зовсім хлопчина… з поглядом стомленим,
Мов ним прожите велике життя.
Вижив, бо мужній, сильний, не зломлений,
Та жде його знов нелегке майбуття.

Ще жити і жити… на себе надіятись,
Збирати щодня треба волю в кулак…
Не звик він чекати на ласку та милість –
Ще прадід його був славетний козак.

Сльозу заховаю солону, непрошену.
О, скільки безмірних, незлічених втрат!
Скільки скалічено! Кулями скошено!
І скільки ніколи не прийде назад!

Коли вже війну ненависну зупинимо,
Коли вже дамо раду клятій біді?
Знов «плине і плине кача» країною.
Стоять на колінах старі й молоді….
19.07.16

В тернових хащах, на краю села,
Згубилась хатка грішна та убога,
Нема стодоли і криниця заросла,
А хата вся облущилась, небога.
Скосився тин, мов знітивсь від образ,
І виламалась дошка з-під порога,
Давно людей не бачить перелаз -
Вони забули вже сюди дорогу.
Столітня груша сперлась на кілок,
Немов когось з-за тернів виглядає,
А на старий надломлений сучок
Старезний ворон часто прилітає.
Все зазирає оком у вікно,
Аж за старі заношені фіранки,
Вдивляється крізь сиве полотно,
Крізь глибину осіннього серпанку.
Вже не калина, тільки бузина
Поміж тернин розкинулась патлато.
І сіра стріха, ніби сивина,
Обвислим чубом вилізла на хату.
Перемивають кості їй дощі,
Перебирають дощанисті ребра,
І між кропиви зарослів й кущів
Стирчать останки витрухлого цебра.
Не світять вікна. Рідко каганець
З останніх сил єдиним оком блима,
Забув про хату, мабуть, і Творець:
Розруха поселилась там незрима.
Та й все село… якесь воно не те:
По ньому теж тернина з бузиною.
Давно покинуте, забуте і пусте:
Сади зійшлись в обіймах з кропивою.
І що не так? Чого бракує їм?
Який лихий до них добрався фатум?
Покинутий назавжди кожен дім, -
То так в село ввірвався «мирний атом».
Лежать, як їх покинули, книжки,
Восьмидесяті роки на газетах,
Пропали і дороги, і стежки -
Усе давно в розрухи у лабетах.
Лиш тут ще якось жевріє життя,
Хоча розруха, мов жахлива казка…
Ще не пішла старенька в небуття…
За костур ще тримається Параска.
А всі поїхали… Покинули усе…
Стареньку кликали, та не пішла від дому.
Вона покірно хрест важкий несе,
А як живе, нікому не відомо.
Живе, як птаха - ягоди, гриби,
Своя картопелька, а хлібчик врядигоди,
Якийсь городець - щось би там робив,
Якби ж здоров'я атом не пошкодив.
Куди ж іти і де узять тих сил?
Подумала – життя тут промайнуло:
Від батьківських і прадідів могил?
Не дав Бог діток… Жаль, та їх не було.
А чоловік ще згинув у війну,
Його забрали – тільки одружились:
Ту похоронку береже страшну,
Хоч так ні разу і не роздивилась.
Ще був колись чужий прибився кіт,
Жили разом, усе на двох ділила,
Та пролетіло так багато літ,
Що і його, сердегу, схоронила.
Не пам'ятає, скільки років їй…
Живе і все, хоча життя не миле.
Із сумом дивиться очима без надій,
Бо і ходити вже не має сили.
Буває рідко – й люди забредуть:
Все щось запитують, записують, зімають;
Та ще - старенькій хлібчика дадуть
І щось вивчають, щось усе шукають.
Та жити не повернуться сюди,
Хіба, яка екскурсія наїде…
Живе старенька на краю біди,
Чорнобильського горя тихий свідок.
Сердечна бачила, як помирав сусід,
І кров юшила з вух його і носа;
І як дітей малих, дошкільних літ,
Забрала не наситившись «безноса».
Несе ту пам'ять, біль далеких днів,
Під образами молиться у свято.
А атом серце випік і роз'їв,
То й просить Бога швидше вже забрати.
07.10.17

***
– Продайте душі – майте гроші
і хай керує «вертухай».
Усі поїдемо у рай,
коли вони такі хороші,
що хоч у мери обирай.

***
Керують нами потенційні ЗеКи,
а долю пишуть вила по воді.
Не падає імперія Кучмеки.
Не роздає пілюлі Солоденко.
На волі – ситі. Босі – у нужді.

***
Немає миру на землі,
зате корупція – до краю.
І поки Раша – Сомалі,
її гадючник у кремлі
усе «рішає» і кусає.

***
Я кацапа бачу, та не чую.
Ну який це мій у біса брат,
як у нього зовсім не працює
україномовний апарат?

***
Ще не об’явлена війна,
а кондуїти є таємні.
І поки бійка на арені,
комуністична сатана
уже малює, будьте певні,
непересічні імена.

***
Не довго ще до фінішу орді.
Куди не кинь, а їхня карта бита.
Долизує своє й чуже корито
чумна порода. А її еліта
усе свинею лізе у вожді.

                              2017

Ще баба осінь посилає літу
на полики узори й кольори,
а Гея у віночку горицвіту
уже чекає іншої пори.

Яскраві позолочені пейзажі
умили і оплакали дощі.
Ось-ось – і білий саван м’яко ляже
на пагони, дерева і кущі.

Тумани сині зорі погасили.
Розтанули пташині килими.
І косо озирається Ярило
за обріями лютої зими.

За оранкою Марсового поля
ретивий ратай утирає піт.
Крові живої вимагає воля.
Удобрює могилами граніт.

На сході і зимою, і весною
яріє поле. За озиминою
скучає не засіяна рілля.
Погуркує громами. І здаля,
готуючи ротацію герою,
уже й Сивілла сива як земля.

                              10.2017

Смуга чорна, смуга біла,
Все чергуються вони,
Доля так вже захотіла,
Щоби дні такі були:

Сонячні, веселі, світлі
І журливі та сумні,
То трояндами розквітлі,
То прибиті до землі

Вітром, громом та сльотою,
Що в житті часто бува,
І солоною сльозою
В серці запечуть у вас.

Радості знов сонце зійде,
Смутку висушить росу,
Віру та любов й надію
Дні прийдешні принесуть.

2017 р.

Природа. Тиш. У грудях млость.
- Яка ж краса довкола, сину!
Нога в м'яку ступає повсть,
Обходячи колеса й шини.

Поплач, дитино, покричи,
Порви на тім'ї трохи коси.
Бо в небо дибляться корчі:
Улітку вирубали сосни.

Грибів у лісі - океан!
Повітря - чисте і цілюще!
Втомився? Осьдечки диван.
Усе що хочеш є у пущах.

Прийшла синтетики доба,
Пляшок із поліетилену.
А, може, це мені ганьба,
Що ліс брудний, а не зелений?

P.S: Жує, обідає сім'я,
Сміття навалює потроху.
Упав кавалок з бугая...
А совість обростає мохом.

08.10.2017р.

***
Понад ярком, понад звором
З позолоченым узором
Літат лист.

Ввüн зорвався из березы.
Не останньый и тверезый,
А паде.

Так му хочеся летіти!
Крайчик ся, ги кліпка тіпат –
Вітре, де сь?

Так, ги нароком, тот вітер
Дись устиг уже ся діти,
Вать умер.

А листок з такым надрывом,
Вонь душа му ся удрыват,
Жив бы щи.

Айбо всьо: по чóрнüв смузі
Динь удрыват уд ілюзій –
Вже зимля.

Тяжко. Думати не варта,
Ош буде май ліпше завтра –
Гüрше зась.

Так и ты. Літати сь годен,
Докüть силы и погоды
Бüг ти дасть.

09.10.17 © Василь Кузан

Словничок:
Ярок – яр,
Звüр – долина,
Кліпка – повіка,
Де сь – де ти,
Так, ги нароком – ніби спеціально,
Дись устиг уже ся діти – десь зник, заховався,
Вать – або,
Вонь – аж,
Зась – знову,
Годен – можеш.

Як пустка ранок упав з небес.
Кульга підранок – худющий пес.
В руїнах хата лежить, вмира,
Мов сива мати хвора, стара.
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Завмер розбитий снарядом стіл,
Трави в підлозі десятки стріл.
Старенька груша ледь-ледь живе,
Руїна душу болюче рве.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Чомусь полином весь двір заріс.
Він все чекає… І біль, і страх,
Сльоза, як докір в його очах…
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Ніхто до хати давно не йде.
Здаля гармата так зло гуде…
Знов нашорошив кінчики вух,
Той грім і тиша тривожать слух.
На мить забувся, немов заснув,
У тиші кроки жадані вчув.
Утратив спокій, зірвавсь стрічать!
Нема нікого… і знов – чекать…
Чи хто вернеться до цих руїн?
Не вірить серце, що сам… один.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Полин повсюди, як біль проріс.
24.08.16

Гнеться гроно виноградне, обважніла віть!
Я достигла, мій коханий! Палахкоче хіть!
Почуття - ріка бурхлива! Напнута струна!
Я - вино терпке, гаряче. Пий мене до дна!

Солов"ї в саду тьохкочуть на усі лади -
Удихни на повні груди і до ніг впади!
Пишні груді пахнуть медом, лащаться до рук.
О, як хочу я кохання! Родиться малюк!

Цілу вічність наше ложе бризкає вогнем
Тут наш рай! Колиска щастя і земний Едем!
Налітався донесхочу в піднебессі птах ,
Утомився. Спи мій милий. Стану на чатАх.

08.10.2017р.

Між землею та небом
Є терниста стежина.
В'ється, наче ріка -
То униз, то увись.
Невмолимо вперед
Час підштовхує в спину.
Я ж - уже не юнак,
Відстаю, утомивсь.

У глибокі яруги
Часто падав із кручі.
Піднімався, ішов -
Ангел досі беріг.
Нині - вільний невільник,
Вже підписано купчу:
Буду блазнем старим
Для чиїхось утіх.

Тихо сіється мжичка,
Чути шерех долоні -
Це правиця моя
Розгортає сувій.
Я отримав перо -
Не посади і трони.
Для митця влада - смерть,
Нищівний суховій.

Сонце котиться тихо
Голубим небосхилом.
Скоро промінь його
Я і не дожену.
А у пеклі чорти
Вже нагострюють вила,
Бо із їхніх лабет
Душу спас не одну.

Озирнувся і бачу
Стигле поле пшеничне,
І птахи з чужини
Прилітають ключем.
Це - прекрасне майбутнє.
Я ж старію... не вічний.
Ангел знає мій шлях,
Тихо плаче в плече.

09.10.2017р.

* * *

Час тектиме повільно. Бо мул і пісок
заважатимуть руху води у клепсидрах.
Я ворожо сприйму запитання касира:
„Чи немає дрібних?” І дістану п’ятсот.

Час ітиме ледь-ледь. Так буває завжди
у моменти, коли дуже хочеться дива.
(Ну, наприклад: твої виграють „два – один”,
а свистка все нема, й кожна мить – як година.)

Дошкулятиме дощ. Утішатиме сніг.
Розганятиме кров щойно куплене кріплене.
Голуби та безхатьки поснідають крихтами
і чекатимуть (де забарилась?!) весни.
Зупинившись, висітиме час навісний
над тривогою мерів – старими покрівлями.

Хати чубами мріють* на осонні
Між кучерявих, коханих садів,
І гріються на айстрах трутні сонні
В солодких запахах незбираних медів.

Уже калина надягла коралі,
Красується і пишна, й чепурна,
До перелазу вийшла наче краля -
Така розкішна у селі одна.

Ще яблука блищать в садах і груші:
Останні, пізні - нині їх пора,
А срібні павутинки прямо в душу
Бринять сумними струнами в дворах.

Димками тягне терпко, прілим листом,
Летять, кружляючи, зажурені буськи
У небі, що сіяє аметистом…
Збирає осінь в кошики грушки.

*МРІТИ – бовваніти, ледь виднітися.
27.09.17

Янголині тонкі рамена
знемагали від пресу днів,
під людського життя знаменом
у безкриллі поміж снігів,
межи криги, вогню, знемоги...
Босі ноги місили твань -
не було бо рівніш дороги,
як стежками тяжких стенань,
і по тім'я мілкіше броду,
і м'якіше шпильок стерні...
Ти якого сімейства-роду?-
Деренчало в найтихшім сні...
Янголині дрібні рамена
підпирали стовпи небес,
по котрих струменів черлено
піт Того, що колись воскрес...

2017

Знову щось незбагненне, таке таємниче…
Сива далеч могутня нависає дощем
І туманом осіннім за обрії кличе,
Огортає холодним і вогким плащем.

Нашорошили вуха кущі край дороги,
Скоро ніч знов розіллє чорнилом пітьму.
У тополі старої змерзли репані ноги.
І чому їй так зимно, я в толк не візьму.

Місяць в хмари сховався, на землю й не гляне,
Горобиними ночі прозвали такі.
Вітер всіх відцурався й шматує тумани
Й горобинові грона зриває гіркі.

Завиває і плаче він вовком скаженим
І розпачливі стогони кидає в ніч,
Смика коси дерев, мов отой навіжений
І кричить в піднебесся, як зляканий сич.

Нашумить і натомиться, звісно, до ранку…
І несправджені мрії, і туги жалі
Рознесе, розкидає і стане на ґанку
Проводжати в далекі краї журавлів.

А заплакана ніч, вся розхристана й боса
Осідлає баского на ранок коня
І помчить в сиву даль, лиш її чорні коси
Навсібіч розлетяться, як те вороння.

Всі зітхнуть із полегшенням: врешті минеться
Ця глуха, нескінченна, гнітюча мара.
У осіннім мінорі щось дивне озветься:
Саксофон щось так ніжно й натхненно загра.
13.09.17

Все виглядає значно гірше…
Ти замовляєш
Осінній треш
Тиша - для написання вірша
І я з цим погоджуюсь теж…
Хвилюється небо
Дощами
Листя жовтіє
Одразу
Те, що пробігло між нами,
Схоже чомусь на
Образу…
У підсумку це не важливо
Бо й вірші твої кумедні
Рядками пройдеться злива, не-
Наче по лісу ведмеді…
2017

Спіткнулись ноги… втай з мовчанням
Пропахлі потом й кров’ю гречно
їм знову в путь з самого рання
Та вам все рівно… безперечно
У вас й до того слабші дані
Щоби комусь протистояти
За вас вони ідуть до страти
Панове довбані і пані…
2017

Знов на губах гіркий цілунок кави,
Вже темне ніч розвішує сукно
І місяць, мов дивак якийсь цікавий,
Пове́рх фіранки зазира в вікно.

А листопа́д, а листопа́д палає,
Та кличе музика мене його дарма:
Тебе немає, в нім тебе немає.
Для чого він мені, коли тебе нема?

І знов, і знов летять на підвіконня,
Як зорі, з клена золоті листи.
І пахне кава… спогади… безсоння…
Я там, де ти… я завжди там, де ти!

Розтануть зорі, листя відпалає,
Відзолотиться, з сумом облетить.
А я на зустріч нашу так чекаю.
Лишилась мить. Одна лиш тільки мить…
02.10.17

У часу хода невимовно легка
і шерхоту майже не чути.
Як шестерні крутить незрима рука,
не всім удається збагнути.

Секунди, хвилини крізь пальці течуть
і так набігають години.
У дні, місяці їх і роки зітчуть,
дивися – й немає людини…

А стрілка невпинно по колу біжить,
немовби рисак по арені.
Тож часом потрібно зело дорожить
і не марнувати даремно!

Недавно ще так сонце гріло,
Дощем спадало золотим.
Сьогодні ж небо обважніло,
Туманом вкрилося густим.

Ще за теплом банує тіло,
Та не вернути теплу мить.
Свічею літо догоріло,
Холодний вітер лиш шумить.

Доокруж осінь – серце в’яне,
Раненько сонце не встає.
І тільки хмара олов’яна,
Руно холодне в небі в’є.

Парище.
2017р.

Хатину білу ясени
Із усіх боків обступили,
Як рідну матінку сини,
Від вітру й снігу захистили.

Гіллям омахують вони,
Неначе крилами лелеки
Чи гордії гірські орли,
Від неї зло женуть далеко.

Оберігають від біди,
Шепочуть неньці щось приємне.
Давно їх тут хтось посадив,
Тягнуться нині аж до неба.

Вона ж маленька поміж них
Стоїть, їй нічого боятись,
У неї ж є захисники -
Могутні ясени гіллясті.

2017 р.

А сьогодні у San Francisco
Я знімав на смартфоні відео.
Повернувся - позаду мене
Дві красуні звабливі йшли.
Раптом в камеру заусміхались,
Помахали привітно руками,
В один голос сказали - Hi!
А тоді підійшли ще ближче,
Обійняли легенько за плечі:
- Maybe, selfy? - серйозно спитали,
Засміялись і далі пішли.
А за хвилю я знову їх бачив -
Знову з кимось робили селфі.
І подумав собі, що красуні
Прибули в San Francisco з LA.


08.10.17

Жувати кістку бабці важко -
Ротяку дряпає мослак.
Дешева ж тільки костомашка:
За кілограм - один п'ятак.

Немає плоті у бульйоні,
Кладе туди лише траву.
Та пощастило бабі Соні -
Є цятка жиру на плаву.

Супець - жовтава Брахмапутра
Або тяжкий з похмілля сон.
Жона ж сусіда носить хутра,
Купує бренді та хамон.

Шукають харч пенсіонери,
Ковбас винюхують кільце.
На вигляд як мустанги з прерій,
Шугають мухами цеце.

Життя - це не солодка вата.
Бабуся ж трапилась метка.
Впіймався їй мій кінь крилатий -
Зове на поміч різника.

Біжить галопом, зарізяка,
Важка сокира у руці.
Ірже поезії коняка,
Сльоза скотилась по щоці.

Та є на світі вища сила -
Нога потрапила в слизьке,
Злетіли в небо гострі вила,
Встромились гицелю в м'яке.

Одбив у бабці я Пегаса,
Усівсь на ньому як Чапай.
Кажу: - Шукай деінде м'яса,
А цю худобу - не чіпай!

08.10.2017р.

Гасився день за небосхилом,
А ми дивилися здаля.
Яка ж ото потрібна сила
Щоб оберталася земля.

Щоби земна неслася куля
Туди ж куди і день летить.
Де серед чорного розгулля
Стоокий всесвіт золотить.

Ми так вдивляли наші очі
Через вечірній той заграй.
Де день впадає в тайни ночі
Чи там початок чи вже край?

Парище.
2017р.

За чашкой кофе в полутьме
Твое лицо и тихий вечер,
И в тусклом свете, как во сне,
Кружится снег, и тают свечи.

Еще скользящая печаль
Стекает пальцами и взглядом,
И зыбкость линии плеча
В тревожных бликах стынет рядом.

Но в сладкой дреме горечь слов
И окольцованные руки,
И каждый прочь бежать готов
Во избавленье странной муки.

А за окном все тот же снег,
Обычный вечер, дни и ночи.
И ты. Или тебя уж нет
В бреду сомнений и пророчеств?

Сумуєш, липко? Ти в передчутті
зимової крилатої дороги.
Опалі долу пасма золоті
у забутті солодкої знемоги.
Забулося... про те, що відбуло –
у кронах нашу мрію колисало.
Минулося... як спалах відцвіло,
і в осінь, наче мрево, погасало...
Таке, як літо – лі́тепле, м'яке,
діткливе, як мелодія незнана.
Таке, як щастя – плинне, нетривке,
немов розтале в безмірі „кохана”...
Ах, медоносно вихоплена мить!
Чи струнна туга – як стріла у серці?
Про що старенька липа шелестить
крізь переливи відгорілих терцій...
Забулося... Минулося... Зійшло
у сум зимовий, віхол тлінні тіні.
Аж раптом... боже!.. вихром ожило
безумне в нас – як „Ля́рго” Верачіні...

Безумне?! В безмір мовлене... Ловлю
опальне листя – спалене „... ...!”.*


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2017)

Знову чується: - Поза зоною…
За далекою телефонною,
У якійсь гіркій невідомості,
Молоточками в підсвідомості.
Між війни і сумної осені
Загубились слова десь в просині.
Опустились холодні сутінки,
Знов тривога мені в супутники.
Заповзає і не питається,
У думки мої забирається.
Поза зоною, поза зоною,
Там де техніка йде колоною…
На плечі твоїм Ангел з вірою…
Десь ти зоною їдеш сірою…
Там, де міни, снаряди з «градами»,
Там, за сірими листопадами.
Знов сльозина дощу краплиною, -
Сива осінь йде Україною.
Знову очі перед іконою -
Хто придумав те: «поза зоною»?
02.10.17

Ховаюся від себе і людей.
Від себе – у загальній колотнечі,
де сонце-мрію котить скарабей,
та наяву лиш кізяки овечі.

А від людей ховаюся на дно
своєї інтровертної породи,
і розумію, суєта – лайно,
а скарабеї – то святі народи…

2017

Прокрався дощ нестримний опівночі
На потаємне з кимось рандеву,
Вітри тріпали, наче поторочі,
Геть поруділу, змучену траву.

Дерева гнулись, підкорившись вітру,
Та тріпотіло листя, як душа,
І ту нічну незатишну палітру
Ліхтар своїм промінням спокушав.

А дощ бродив і зазирав в вітрини,
Усе чекав когось, усе чекав…
І не було сумнішої картини,
Як містом він засмучений блукав.

Десь забарилась, не прийшла кохана
і він розбите серце не беріг -
Боліла свіжа і пекуча рана,
Котились сльози, падали до ніг.
07.10. 17

Десь біля входу в місячну печеру,
розхитуючи тіні
ліхтарем,
виконую в скафандрі хабанеру
нетерпія,
що став проводарем.

У когось очі – наче дві бійниці,
з них погляд він на мене підійма:
чого ж ми досі – з краю таємниці,
коли торочить логіка сама,
що треба темінь
швидко,
хутко,
прудко,
здолати у шарах чужих порід,
не чуючи обачності погудки?!
Бо зранку ще в підмісячний прохід
              наш час пішов.
              І вже
              не повернувся.

Що там із часом? Сталось що із ним!?
Він таїни і трохи не сахнувся,
це ми завмерли натовпом лячним.
Комфортофіли… таємницьофоби…
Он – кожен сам у собі зачаївсь.
Піду один. І темряви хворобу
пройду наскрізь,
              наскрізь,
              наскрізь.

Там – не тупик. Я відчуваю протяг
між каменів земель та місяців
і простору до часу дивний потяг
несе мене, як воля – втікачів.

Для страхопудів, може, – просто пройда,
всім їхнім пострахам згубивши лік,
я випаду
під музику Pink Floyd’а
на місяця мого
зворотній бік
і час найду, щоб знову з ним здійнятись
над розсипом неоковирних глиб.
Адже завжди, щоб вишини дістатись,
потрібно вперто
штурмувати глиб.

2017

Октобер – час осмути і застуд,
а горобці – пролетарі пернатих –
захоплюють у кинутих пенатах
шпаківні, ніби Смольний інститут.
І гайвороння, звісно, тут як тут.

І хоч нема для пташого ума
більш ляцького поняття, як зима,
летіти геть ця публіка не годна,
бодай і без ікарових покар.
І неугавне моторошне "карр!"
нам чується, як пісня патріота.

Ти казав що в Америці мало
Дуже мало красивих дівчат
Я у Hayward аж двох побачив
За недовгих пару хвилин
Перша йшла вся така загадкова
У короткому білому платті
Я б сказав закороткому навіть
Як на мій провінційний смак
У високих чорних ботфортах
Що ніяк їй не пасували
До короткого білого плаття
Як на мій провінційний смак
Роззиралася навкруги
Я провів її поглядом довгим
Я крутив головою за нею
А вона не звернула уваги
Попри мене гордо пройшла
І у "Теслу" шикарну сіла
А навпроти їй друга красуня
Оголивши надмірно принади
Дві великі звабливі півкулі
У відвертому декольте
То ж не вірте нікому хто скаже
Що в Америці мало красивих
Дуже мало красивих дівчат
Я сьогодні аж двох побачив
За недовгі хвилини дві

07.10.17

Приходжу знов сюди, і це мені не здасться,
А справді є таке прекрасне відчуття,
Немов усим єством я тут вдихаю… щастя,
О трепетне яке, божественне злиття!

Воно мені таке – немов у будень свято,
Я п`ю нектар небес – питво це голубе.
І дуба обніму, неначе свого брата,
Берізку пригорну, немов… немов тебе.

Шепоче ніжно гай хмільними голосами,
Непрохану сльозу змахну йому до ніг.
До тебе я прийшов, Природо, як до мами –
Розраду віднайти на грудях дорогих!

7.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)