Як обнадієно торкався білий цвіт
Долоні вітру теплої, ціпкої.
Яким захопливим здавався цілий світ,
Якою дихав незбагненною любов’ю.

Джмелина скрипка грала п’єси весняні,
Аж пелюстки морелей вальсували…
Маленькі сонця у кульбабах ожили,
Метелики влаштовували ралі.

У перманентності душі – цвітіння мить,
У миті нескінченність зорецвіту.
Мій щирий вітре, дай наснаги срібну нить,
І не зневіритися б, не заскніти...


травень, 2017 р.

За кожен день боротись, аби жити,
Вони летять разом у цю хвилину.
«Благословляю!» (тихо – мати сину,
Щоб зайвої сльозини не зронити).

Дві донечки і син. Чекають діти,
Не знаючи: лихе дихнуло в спину…
За кожен день боротись, аби жити,
Вони летять разом у цю хвилину.

Єрусалим! Стіна Плачу й молитви.
Хай віра в диво тут не одпочине!
З надією вертайтесь в Україну.
Дай, Боже, сил перемогти в цій битві
Й за кожен день боротись, аби жити.

07.05.2017

Я написав цю пісню для оркестра.
Є партії для скрипки та фагота.
Але один не впорався маестро:
В мелодію вплелась фальшива нота.

Розхвилювалися небесні сфери,
Пісенна муза засичала змієм:
Все вірно написав я на папері
Але звучить музична аритмія.

Завмерли слухачі в розчаруванні,
Не має пісня легкості польоту.
Зіпсовано божественне звучання,
З гармонії облізла позолота.

Життя зіграти незрівнянно важче,
Без репетицій партії ведемо.
Його прожити прагнемо найкраще,
Своїм трудом майструємо Едеми.

Я для людей працюю без спочину.
Для них творити - це моя робота.
Аби колись не кинули у спину:
Твоє життя - одна фальшива нота.

08.05.2017 р.

У вічній темряві безмежного мовчання
Лягли слова мої рядами світла,
І поки буква не впаде остання,
До останнього ковтка повітря.

Я говорити буду і кричати
Легені мої поки не згорять.
В надії темряву оту прогнати,
Ту темряву, в якій усі мовчать…

Але оці рядки – як іскра,
А замість крику – шепіт з моїх уст.
І світ я сам не зміню звісно
Та може хтось мене почув?
2017

На світі є така країна
ЇЇ на світ весь прославлю,
Це любі друзі Україна
Любіть її як я її люблю!

Тут часом лихо та незгоди
Але завжди перемагали їх,
Завойовували нас чужі народи
Та виривалися ми з сітей їх.

Часто немає гарної погоди,
Грязюка в нас буває до колін.
Кожен день у нас пригоди
Любимо все ставити на кін.

Найбагатші в нас нардепи,
Найбідніші лікарі та вчителі.
Нас усіх вони зведуть у склепи
А щось добре є на цьому тлі?

А як же наші рідні чорноземи
Слава нашої чарівної землі,
Писали і вірші й поеми
Наші земляки поети у імлі.

Блистіли козаків шаблюки,
Топили чайки галери турецькі,
Втікали ляхи й москалюки
Як раніше хани половецькі.

А спортсмени переможці
Кличко брати та Вірастюк силач?
Нас прославляли люди ці,
Не відступали від невдач.

Співати вміли з давніх пір
Народних є пісень багато,
Та й рок у нас крутий, повір!
Музика для нас як свято.

Коротше, всяке в нас бувало,
А як часто горе було в нас
Та щастя завжди десь чекало
Терпимості великий є запас…

Ось така наша країна,
Я попри все її люблю!
Це любі друзі Україна
Любіть її як я її люблю!
2013

Народе мій Перуновий,
народе мій Дажбоговий,
Чому не йдеш ти славною
і світлою дорогою?
У мо́році змінилося
вже двадцять шість Мойсеїв;
Та голос твій все слабшає,
волаючи в пустелі.

Тіла обезголо́влені,
Почайна закривавлена:
Це глум чужинських гемонів
над наших Богів славою.

Заве́ли вражі ідоли
в хащі́ непрозірні́...
Чи будуть вік легендою
нам Велесові Дні?

2009

Ніщо так не тішить весною
як пізня пора дощова
і рання, на сонці, трава,
умита дрібною росою.

Люблю молоду мураву,
якої у лузі найбільше
і, може, для того й живу,
аби описати у вірші.

У поле стежина біжить,
минає зелені отави
і ось вона, жа́дана мить –
упасти у скошені трави.

Старенні Зміїні вали
ведуть у глибокі провалля.
Чумацькі вози і воли
кочують все далі і далі.

А я на високій горі
шукаю на щастя підкову.
Жену череду́ на парі,
де стеляться трави шовкові.

Росте високосна трава.
П'яніє моя голова.
Парують лани пелехаті.

До самого обрію путь,
а люди все косять і жнуть
даровані їм сіножаті.

                              05.2017

***справжнє воєнне***

Все! Пиши- не пиши нам...
За наказом у ніч
Вирушають машини
Бронетехніки. Клінч.

У смертельному герці
Загартованих лат
Танго з кулею в серці.
Бронебійний снаряд...

Кров із потом- солона
Суміш... Бути біді.
Ось проходить колона
Через Стікс по воді.

Під ревіння моторів,
До якого ти звик,
З неба падають зорі
На дороги рушник.

Час воєнної ери
Надійшов, далебі.
Підійми, офіцере,
На погони собі!

Захистять, мов у колі,
Обереги броні.
Розірвалася доля.
ДО і ПІСЛЯ війни -

Стане сили творити
Повоєнне, нове,
Те життя, що дожити...
Хтось і не доживе.

Викинь сумнів подалі
В придорожній кювет.
Ти- з креміння і сталі.
Мить атаки. -ВПЕРЕД!!!


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117050801052

Я скучила. Більше, здається, додати нічого.
"Я скучила" на повторі мене виштовхує
Із міста цього, із тіла цього, із відчаю
До відчаю іншого, глибшого, більш коштовного...

Говорять мені, у мені, час від часу - мною,
Що ця одержимість мине: іще трошки, ось,
Полишить тебе безсилою і сумною.
Я ж...

...тішуся дуже, що скучити довелось...

2017

У хорі жаб не чути солов'я.
Паруються знетямлено лупаті.
І вухо прикриває длань моя:
Я - зайвий на болотяному святі.

Вони уголос квакають про мух,
Оспівують свого кохання ложе.
Намарно свій напружую я слух -
Гармонії почути геть не можу.

Мелодії творю, здається, вік.
Науку цю не на папері знаю.
Але мій розум не сприймає крик,
Від модуляцій гвалту знемагає.

А там палкі вирують почуття,
Летять увись поеми у руладах:
Свої пісні у жаби про життя,
Її боги у них не бачать вади.

Є божество своє у солов'я,
Якому він піснями душу гріє.
Але чому в цьому випадку я
Його як свого брата розумію?

07.05.2017 р

Криве споглядання реалій
І треш у розмові абсурду.
Ти чуєш своє лиш і далі
Торкаєшся фікцій у сутрах.

І чорні ці барви палаців,
Як білі здаються хороми.
Пустими очима карати,
Як ліки хапаєш в хворобі.

Оглухлими вухами чуєш
Всі крики абсурдні зі світу
Яскравих блукань і дзен-мрії,
Що смог випускає на віти.

(05.04.16)

Чи є на цьому світі Бог? На це питання,
Всього лиж відповіді може бути дві.
Не дивлячись на церкви всі старання
Крім так, багато хто з нас скаже ні.

А з цих хто скаже так, велика частка
Насправді в житті не вірять ні у що
І Біблія для них це просто казка
І ангели небесні всі, для них ніщо.

А віра – це для них як звичка
«Всі ходять в храм і я піду
А як не піду, то біда ця невеличка,
Священник відпустить коли я прийду»

А ті люди, що віри не мають
Ті всі що кажуть, що доля це міф.
Тії хто вірять що Бога немає…
Вірять у себе в безмежжі світів!

В кожному з нас є віри хоч капля
У небо, у сонце і в себе, в любов.
Від віри залежить і доля і щастя
Віра основа земних всіх основ.
2014

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах.
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Я в астралі, на вишні,
там де хмари розкішні,
де тендітні пелюстки -
то мережки для хустки.

А у цвіті - по зірці:
оченята закрили,
бо всю нічку світили,
і в яскраву нічницю
муркотіли, мов киці.

Заджмеліли листочки:
на зелені місточки,
що у деревонебі,
граціозно мостились,
щоби вишні родились,
золоті трудівниці -
бджілки сяйву кориці.

В білосукнях розкішні
забуянили вишні...

Ой не минає епоха борні
і поневолення краю.
І на сьогодні поет на війні
націю духу єднає.

Відгомоніло минуле, коли
на рубежі руйнівному
білі й червоні поети жили
іноді в тілі одному.

Та розривають країну людей
не курінні й комісари,
а носії ненависних ідей
і православні бояри.

Повилізали із нір глитаї
на кабінетні пороги
і заховали личини свої –
ратиці, ікла і роги.

Позолотили блискучий кларнет
лаки доби «Ріо-Ріти».

Важко усім догодити,
маючи біло-червоний букет.

Ранній Тичина – то інший поет
іншого світу і цвіту.

                              2015

ламана поцілунку коло обіймів ніби
чи квадратура кола чи теорема Ферма
ти у коханні бачиш проблиск бозона Хіггса
темну матерію наче там її і нема

дві паралельні долі не перетнуться у часі
через дві точки лінія тільки одна пряма
третій тут явно зайвий хай і до чорта ласий
мрією про трикутник але дарма дарма

три молоденьких бджілки сіли на білу стелю
сталося це ненароком всі у одній площині
ти їх зженеш і доки ліжко для двох розстелиш
взнай опинитися встигнуть знову у ній чи ні

в темній кімнаті кішку нам відшукати не вдасться
відповідь на риторичне є очевидно у сні
випаде з шафи тарілка і розіб'ється на щастя
поки читатимеш вірші і загадкові й сумні


06.05.2017

Живемо нині, наче у дурдомі -
Капусту уподобали...бусли!
А я, чомусь, повірив аксіомі,
Що харч оцей жують лише козли.

Прокинувся бабай од здивування,
І на ПееМі братство загуло.
Бо гордий птах із вечора до рання
Дзьоба зелений овоч за селом.

Шматки пелюсток розтягнули воло,
Качанистою ласує щодня:
Одне тепер з козлами в нього поле,
Козли для нього друзі та рідня.

Передалися і козлячі звички-
Сусідам пообдовбував тини.
Ропухи ж, дулі тицяють із гички,
Украй розперезалися вони.

Бабай чуприну втомлено почухав
І каже:- Дурню! Ти мене не зли!
Твої харчі - це жаби і ропухи.
Капусту ж - уподобали козли.

Покинь рогатих! Линь у небо синє!
Пощо тобі цапиний той душок?
Але не знаю хто у цьому винен,
Що він ніяк не вивчить цей урок.

05.05.2017р.

Карати – всує,
прощати – марно,
міняти – пізно…
Душа не та
і віри – різні.
Але безкарно:
за алілуя –
одна біда
і одесную –
як та орда.
Чому? – питаю.
Ніхто не знає,
не чує. І…
…і не почує:
– літа!
– А літо?
Царює
vita
…і
суєта.

                              

Тиша… Вітер між листками
Чутно як трава росте,
Мрія бродить між рядками
Все шукаючи мене.

Спокій… Річка неквапливо
Води свої в океан несе,
Невже насправді це можливо?
Надіюсь сильно я на це!

Насолода… Зараз відчуваю
Жар вогню і сонячне тепло,
Неначе щастя в венах маю
Солодко-терпке, як вино.

Щастя… Поруч мене мрія
Навколо мене, у мені
Здається, я живу у мріях
Чи мрії сховані в мені?
2015

За каплею капля, на землю
Летить з безмовних небес.
Життя прожив я даремно,
Не зустрів я ніяких чудес!

А вогонь як в мені розгорявся
Так відразу і затухав…
Удачі я зовсім програвся -
Смерть свою їй, здається, віддав.

Тепер я існую, безликий
А секунди все мимо ідуть,
Тепер я безвітряно тихий
І мене за Межею не ждуть,

Про світ я не знаю нічого
Хоч був я всюди й ніде.
Не робив я і доброго, злого
Я робив лиш таке що зійде

Багато помилок позаду
А правильний шлях лиш один!
Я залишки духу поставлю,
На вівтар, і залишиться дим…

Так моя нитка безбарвна
На вишивці Долі крива
І сповідь для кого, ця дивна,
Вибирає тепер лиш Вона.
2016

Маю меду інде цілі діжі,
та без дьогтю смак уже не той.
Де брешу, а де і правду ріжу,
знає це ліричний мій герой.

Удає, що і не помічає,
як його оцінює ...Поет.
Іноді шоковані бабаї
за такий високий пієтет.

Він і неборака, і гульвіса,
і філософ темного села…
Напускаю димову завісу,
щоб нечиста сила обійшла.

А куди мені його подіти,
коли він ще – і вона, й воно
іноді волочаться по світу?
І немає ради все одно.

Бо яке воно іде позаду?
Краще – все, що інші, те і ми.
І, не обіймаючи посаду,
виживає якось між людьми.

Не гукає зайву допомогу,
поки сам собі ще командир,
а йому рушати у дорогу –
наче козаку у монастир.

Та іде, бо мусить ще ходити,
ворушити палицею світ
і смішити гоноровий рід,
заробляти на державу мито
і на шило – мило, шито-крито,
поміняти на останку літ.

                              06.05.2017

В країні -гвалт! Або дурдом.
До рота впала здоба,-
Без мила будемо гуртом
Улазити в Європу.

Дарма, що дуля в портмоне,
Не вивчив ані слова:
Робота нас не омине,
Й рабам не треба мови.

Агов, братва! Біжи сюди!
Ставайте на коліна
Чужі надраювать зади
Та розминати спини.

Беріть також своіх синів,
Нехай звикають змалку
Європі вичищати хлів
Із вечора до ранку.

Біжи хутчій, майбутній раб -
Покинь свою домівку,
З болота вчися їсти жаб
І "пшекати" довіку.

А я зостанувся, утім,
Не закушу вудила.
Бо тут мій сад і рідний дім,
І батькова могила.

Бо тут живе моя душа
І пісня в небо лине.
Не проміняю на гроша
Своєї Украіни.

Травень 2017 р.

Ах, люди ці – страшенно «чулі»,
Слова в них, як удари ніби.
І віршами все тичуть дулі,
Напевне предки їх – дуліби.

Я бачу, замикають коло,
Уже гуртуються, я знаю.
І павутину тчуть довкола
Дуліби й шохані бабаї.

Лише гуртом їм стане духу
Утнути штуку цю лихую…
Але поет – це вам не муха –
Таланти з племені мух..в.

Йому на вас обох начхати
З високого свойого лету.
Дзижчіть навколо свеї хати –
Філософи із туалету.

А він весну стрічати буде
В своїй самотності високій.
І дихати на повні груди,
Красу вбираючи і спокій!

5.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Минулою весною
ішов я по дорозі
оцій, опріч якої
до іншої іду.
Так само вітер віяв
і ясени на розі
мене вітали віттям
у юному саду.
Усе, усе те саме,
журою оповите,
і обрії, і далі...
І неминуче, – ой,
чого так одиноко
мені у цьому світі?
І лиш одне втішає,
що я уже не той,
що радує забуте
і гріє ще минуле,
і оживе ще літо,
і осінь, і зима.
І добре, що про неї
не знали і не чули...
І лиш одне печалить –
її уже нема.

                              05.2017

ти мовчиш не тому що сказати нічого
я мовчу бо слова всі вже переказані
огортає безмовність щербатим відчаєм
лічить вузлики в них почуття зав'язані

перший п'ятий тридцятий півсотий... боляче
вперто думку в'яжу гамівно закручую
знаю добре що сховано в "норах кролячих" -
інший світ... і словами його не озвучити.

бо не знайдеться їх тих що будуть правильні
і душа лиш тремтітиме павутиною
у мовчання емоції переплавлені
сизоросо на скроні падуть краплинами.

2017

У кузні слави б'є Пегас
у лютні пієтету.
Кує зозуля. Лине час.
Чекаємо Гефеста.
               Із тих часів як Прометей
               украв огонь Олімпу,
               ідуть поети до ідей
               епохи неоліту.
І файно думати, що це –
нова література.
Але поезії лице,
на жаль, макулатура.
               Ні. Дерев’яні не чопи,
               що діжі затикають,
               а короновані стовпи,
               які папери мають.
І вистачає у людей
снаги – творити всує.
Горнило вичахлих ідей
нікого не гартує.
               Тримають пера у руці
               юнони і зевеси,
               а копіюємо взірці
               опалої «поези»
і пересмішниці, й мужі
доволі величаві,
на бойовому рубежі
папуги зеленаві.
               І хай малюють небеса,
               які бувають чудеса,
               любителю розмаю.
Але про що це я писав?
У горні є гарячий сплав.
Поезії – немає.

                              05.2017

Яка ж краса у лісі навесні!
У первоцвіти вдягнені галяви!
Але псує картину цю мені
Лише один старий пеньок трухлявий.

Поросле мохом для вужів кубло
Колись було могутнім осокором.
На нім птахи ставали на крило,
У верховітті щебетали хором.

Жувала вистромляють павуки,
Сотають нить аби піймати муху.
Урок наочно зрію я гіркий
Як час з усього робить потеруху.

До раю переступимо поріг
Коли на те блага Господня воля.
Пощо жалі? Вони - торішній сніг:
Хай теше майстер з дуба бандеролю.

Лабета смерті кріпкі та не злі,
І з кожним днем вона стає все ближче.
Лише боюся жити на землі
І не живим, і ще не мертвим пнищем.

Аби ніколи більше не співав,
За звичкою носив до рота ложку.
Привчав свій розум до дурних потрав,
Байдужим до людей ставав потрошку.

Аби лежав з напхатим борлаком,
Оглух до світу та чужого крику.
А дехто вік живе таким пеньком,
Не піднімає заспані повіки.

Скажу для всіх лише одним рядком:
Ми (не пітьми!) - ясного сонця діти.
Не варто бути всхолим штурпаком,
Вже краще як зоря умить згоріти.

05.05.2014 р.

На землі ніщо не промине.
Є падіння і бувають злети.
Світ широкий, а село тісне, –
научали у селі мене
особливі люди і поети.

Порадію іноді весні,
засумую із людьми у горі.
А вони нараяли мені,
що буває, і сумні пісні
весело співають люди добрі.

Що такі були мої батьки,
чую у сусіди однієї.
Вишивала мама полики,
ну а тато на усі Ярки
був один удачею своєю.

Що була великою сім’я,
у якій такі розумні діти!
А лишився ніби тільки я
у кюветі цього житія
і найнерозумніший у світі.

Ніби нині – і не ті пісні,
і не ті світи одній родині,
наче зайві віти на калині.
І не дуже весело мені,
що вони зів’яли не одні
і не це боліло Україні.

                              05.2017

Новини з фронту – мов цунамі,
Як і десятки літ назад…
А пам’ять брязне орденами
І безпорадно – на парад.

Блаженні… балагани… блоги…
І душить правда правду: цить!
І День (чиєї?) Перемоги
Чомусь не радує… болить.

02.05.2017

Любов продажною ніколи не буває,
Любов продажна – то ніяка не любов,
Любові полум’я на торжищі згасає,
І вже ніколи не спалахує ізнов.

Не обігріє пустотливе мерехтіння
Примарних проблисків колишнього тепла.
Хіба сяйне таки запізнене прозріння –
Фальшива гра ота любов’ю не була.

До подиху останнього збережи для мене, Боже,
незмірну тугу й біль за тих дітей Твоїх,
що й на схилку літ не в змозі позабути,
як їх в палеоліт війна триклята вкинула.
Там кременем-кресалом добувавсь вогонь,
поживою єдиною, а не дієтою, лобода була,
а квіт акації й макуха ставали неабияким десертом.
Частіш нагадуй, Боже, що властолюбці
спроможні знову загнать в палеоліт,
де монблани ширпотребу заходитимуть у сни
фантасмагоричним спогадом міфічним.

Наші санкції – у дії.
«Євро-Рашії» не буде,
але є така надія,
що від імені Росії
заспівають наші люди.

І герою буде слава
як раніше це бувало.
А тому – давайте бали,
адже ми – одна держава.
Ну хіба і цього мало?

Адже ми усі – у ямі…
Нумо, візою лякати,
і приводячи до тями,
може і не треба прямо
на минуле натякати.

Бо воно і так відоме.
І по Божому закону
є покарою дурному
і байдуже, чи удома,
чи на виїзді у зону.

Показати і явити, –
ось то ми які на Раші, –
можуть і чужі, і наші,
і не те, що фаворити,
і не епігони Няші.

Заслуговують «герої»
вищої – одної міри:
і любителі-ізгої,
і таланти параної,
і каліки, і кумири.

Хай Росія не ховає
й надуває іншу бульку.
Хай на Раші надихає
Аню, Вєру, Йосю – Путька.
Хай краса перемагає
безпардонні оборудки.

                              05.2017

В часи Геродота Руса-Україна
іще називалася Київська Русь.
Історія знає її і донині,
та дуже не хочеться цього комусь.

Її Візантія і Рим шанували,
хотіли варяги і Тмутаракань.
вигнанці карали, палили вандали,
Батию її заповів Чингізхан.

Московія перша пішла із ордою,
аби руйнувати її рубежі.
Відколи із півночі пахне бідою,
відтоді віками були ми чужі.

Як зло необхідне – це плем'я лукаве.
Його родословна – Іуда, Ісав...
Хазари-жиди розп'яли Святослава.
Аскольда і Діра Олег розіп'яв.

Петро-азіат поманив у Європу,
готуючи їй і сокиру, і ніж.
Упали ягнятами цього циклопа
і перший Іван, і останній Калниш.

Козацька доба розбивала кайдани,
та зрада і смута кували нові.
Лукаві пани і дурні отама́ни
збували клейноди кривавій Москві.

Царі-самодури, цариці-повії
украли історію, душу-ім'я.
У владі і досі ті самі злодії –
куми та «бояри», «общак» і сім'я.

Її не зламала безбожна навала
комун і фашизму на зламі віків.
В огні революцій і воєн палала,
але затуляла собою «братів».

Це лихо і досі її пожирає.
Оточена бандою бойовиків
конвою Росії, усе ще прощає
таємних і явних своїх ворогів.

Якби то не ця окаянна колона,
якби то високий на півночі тин,
то як би терпіли ми вовчі закони
одвічного ворога номер один?

Не знають історії звірі-погани,
що лізуть самі до ярма і яси.
І рюрики знані, і путі незвані
не мають коріння на мапі Руси.

Ніхто не уникне небесної кари
за їх вояжі і за ці грабежі.
Ідуть гайдамаки Холодного яру
в Криму і Донбасі святити ножі.

Доволі світити чужими очима.
Немає попа, хай іде попадя.
Чекає опалена й неопалима
моя Україна нового вождя.

Яріє у небі душа Чураївни,
аж поки вся нація стане єдина
у прагненні бути і йти до кінця,
аж поки поверне утрачену славу,
і віче народне, і волю, і право,
що силою Духу гартують серця.

                              05.2017

Крижина впала на моє чоло.
Така маленька. І така холодна...
Так само коле нас підступне зло,
Угвинчує жало своє голодне.

Навести безлад прагне у душі,
За звичкою розбризкати отруту.
Аби в думках похмурих согрішив,
Пустив у гості хуртовину люту.

Сяйний квітник вмирає на очах,
Акорди пісні падають убиті,
Палахкотить ненАвисті свіча,
Дотла спалити хоче все на світі.

Гарчить, реве розгніване нутро,
Киплять думки - усі чорніші ночі.
Зриває геть у розума шатро,
А за спиною сатана регоче.

І вже гориш в пекельному вогні,-
Утік у небо ангел з переляку.
О, як помститись хочеться мені!
Суперника побити як собаку.

Миттєво забуваємо добро,
На глупоту заплющуємо очі.
Кидаємо образ важке ядро,
Біду готові братові наврочить.

Прибережи отой шалений гнів!
Забий гниле дупло залізним клином!
Гаряча лють - для справжніх ворогів.
Добро - для всіх, хто любить Україну.

03.04.2017р.

На пелюстці, що згубилась
Тихо ніжність причаїлась.
Не чекай, ти підійди
І пелюстку підійми.
Чуєш, як тремтить вона,
Ніжність серденько пройма.
Завтра буде новий день,
День для радості й пісень.
А сьогодні в тишині
Ти у дім впусти її.

***
Твоя вселенська тимчасовість –
Твоє несказане прощай
У віртуальнім вирі щастя,
У діалектиці втрачань.
Твоє надихнення любов’ю –
Сліпа закоханість у світ,
Що вигаптовувала зрана
На серці полум’я і лід.
У швидкоплинному польоті
Ти до розкрилля долетів –
У тимчасовості галактик
Горить твоє сузір’я слів.

01-02.05.17

Запечатую в серці свої всі "недо..."
Що кому і до того, як матись маю?
Вантажі всіх гризот поза мя й спереду.
Пхаю віз догори... "Знай си міру!" - Знаю...

Певно, знаю. А може... яка різниця?
Йду. Стежина моя ще ся не урвала.
Кроки тихі. Я вірна її служниця.
І не зраджу - не зрадників нині мало.

Мушу бути... Бо хто ж ми мене замінить,
на шляху, що сама собі малювала?..
Не сахайся ж бо, дівче, захланних тіней -
їх ніколи між світла не бракувало.

Та іди і не бійся... Й не смій - не падай,
підставляє он Янгол своє рамено.
Обіприся, бо вірна то є розрада.
Не страшися, що сонце за край - черлено...
2017

Ти до мене лиш крок —
й в менi.
Я ж до тебе все йду
i йду.
Ти вiд мене
п’янiй —
сп’янiй,
не притишуючи
ходу.
Ти вiд мене не вiдступай,
ти вiд мене не вiдмовляйсь.
Ти неспійманий птах,
мiй птах,
я нескорене янголя.

Йду, сповiльнюючи ходу,
я до тебе — у ритмi "blues".
Та нiяк не дiйду...
Йду... Йду!!!
А давно ж як люблю,
люблю...

03.05.2017

1
Безкрилий екземпляр нахилить майське небо.
Престоли на слонах відписані комусь.
Хоч обмаль там зірок - то й не було потреби.
Ікарус у автобус... і гайда від спокус.

Пливеш крізь гущаки... Човни брунатно-сірі.
До Сіріуса зась, над вербами згориш.
Переганяє кінь - ховзький, золотошкірий.
Гойдаються лілеї на хвилечках узвиш...

Дожовуй мармелад, лови зустрічні хоку.
На серверах аврали. Між круками війна.
Пульсують лемеші у вирі словотоку.
Ілюзії довезено до крайнього млина.

2
Мірошник-бородань розмеле всі крупини.
Замішуй чіабату чи затірку вари.
І так меланхолійно, негамірно, жоржинно...
Буттєва бутафорія кумедна - ізгори.

Налипла мошкара на пояс Оріона.
Сплелися в жовту тогу овечі манівці.
Над вільготою хмар - засохлі махаони,
Кресало стопудове у Зевсовій руці.

2017

Я від тебе піду і скажу наостанок: «Пробач» ...
Тепер спокою пошук твій сповнений буде невдач ...
Я піду без докорів і сліз, мовчазний і один.
Я піду, бо від серця мого залишився лиш тлін ...

Ти про мене ревниво спитаєш вечірню зорю,
Та промовчить вона, не відкриє дорогу мою.
Ти заплачеш, заб'єшся в риданнях, ледве диша,
і розплавиться серце твоє, і відтане нарешті душа,

Ти покличеш мене – але жодного звуку нема ...
Обійняти не зможеш, торкнуться мене – навкруги лиш пітьма.
Я піду у цю ніч. Ти прокинешся майже живий,
і подумаєш, ніби я ще із тобою, ще твій.

Але навколо сутінки, наче остигла зола,
Твоє серце тоді невимовна накриє імла.

І ти очі закриєш і станеш молить в тишині,
Щоб з'явивсь, повернувся до тебе хоча б уві сні,
І, немає дороги, підеш в невідому ти путь,
Та без жодної надії мене відшукати й вернуть.

Сонце зійде – без мене пройде новий день,
Він скінчиться, ніч спати покличе людей,
Але ліжко самотнє твоє заспіває знайомий мотив,
І твій сон неспокійний ніколи не спинить цей спів.
Моя пісня лунатиме навіть в твоїх всіх думках,
І в холоднеє серце твоє проторує свій шлях.
Твої очі на сльози зійдуть і забудуть про сон
І у самого горла, тремтячи зупиниться ком.

Буде осінь. У вечері друзі зберуться твої.
Хтось з них буде, тобі присягати можливо в любві ...
Та самотнєє серце своє не даси ти йому.
Бо в цей час я незримо і ніжно тебе обійму ...

Марно інші тебе новизною до себе зовуть -
Навіть якщо захочеш, не зрадиш мене ти - забудь.

Гірка пам'ять, як сторож, стоятиме біля дверей,
Каяття наче камінь повисне на шиї твоїй.
І простягнувши руки повітря обіймеш рукою,
І тоді зрозумієш - навік розлучився зі мною.

Прийде знову зима, і за снігом не видно землі,
Набіжить ураган, все навколо у білій імлі.
Зовсім інша хурделиця буде у твоїй душі –
Безнадія, і відчай, і біль без мене – хоч гріши.

І весна прилетить, оновить і розбудить весь світ.
Спалахнуть первоцвіти, весняних садів білий цвіт.
Ароматом хмільним і густим переповняться сни,
Ти гіркота розлуки отруїть твій напій весни ...

І зупинишся ти на порозі квітневого дня.
Ні спокою, ні волі – лише сумний шлях навмання ...
Я пішов, я розтанув неначе самотній в юрбі ...
А тобі заповів назавжди залишаться в журбі ...
І хитатись самому, неначе нічна ця трава ...

Ось закляття моє! ... Ось закляття моє! ... Ось закляття моє!

ТА НЕ СПРАВДЯТЬСЯ ВСІ ЦІ СЛОВА!!!

Поет високі любить ідеали,
Живе у них, неначе у раю.
Пописує сонети, магістрали
Та крутить дулі в сторону мою.

Хто гладить по загривку - той і друг.
Хто шльопає в долоні - той товариш.
До критики серйозної оглух,
Закуклився, неначе той опариш.

Поплескує поблажливо лопатки,
Сприймаючи мене за парвеню.
Вже має німб. Але не має гадки
Чому його злостивого ціню.

Пощо прощаю зверхність недоречну,
Плювки у спину, чорний бруд думок.
Чому йому відповідаю гречно
І навзаєм не шлю йому плювок.

То пальця хоче вкласти в мого рота,
Поторсати продовгуватий ніс.
Гадає, що родився ідіотом,
Пігмеєм, що до нього не доріс.

А тут - раби. Обмежені дебіли.
Любителі грошей і ковбаси.
Узріти його велич їм несила,
Не відають гармонії й краси.

Липка хвала - дешева і солодка -
Отруює найліпшого митця.
А він цвіте, немов стара кокотка,
Яку ведуть з борделя до вінця.

Тому й лікую гумором спесивця,
Пихи збиваю шапку з голови.
Аби не попалив Пегасу крильця,
Зазнайства прищ не вискочив новий.

Чавитиму погорду наче муху,
Здиратиму бундючності кору.
Аби він став аристократом духу,
Відповідав майстерному перу.

02.05.2017 р.

I
Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.
І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк "минуле ожило
в схололім серці", в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.

II
В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,
назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.

III
Земних моїх доріг посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменя – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє в листі зел поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французских королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб'я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії "Сніданку на траві".

IV
З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,
я перетнув був іншу – горизонту,
зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань… того… вшановує добу.

V
Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античности: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
А пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників:ти б..дь.

VI
Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) кебеті узнаки;
до дідька ум, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби в пащі плавило жагою
прикластись – "бюст" викреслюється – уст!

VII
Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
коли волати першим: "Як живеш"?

В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.

VIII
На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
а я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Ґлазґо караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.

IX
Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
"Хто я такий?"–"Так, ти".–"Я божа вівця".
"Католик, як і ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
…Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
"Там, де самець-павич гарніш самиці".
"Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.

Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.

X
Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. Нудою вечорів
цінується і хор краснознаменний.
"Сьогодні", овчорашнені у прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив
дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.

XI
Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її отці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.
Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
А ти не вміла "я одна, а вас...",
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".

XII
Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
за німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, "діло":
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?

А мо і німчурі чужий примір
навів наш Фрідріх, боячись сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в'яви собі), опріч
митця, вхопити суті протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.

XIII
Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
"Їй відрубали голову, і квит".
"Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
"Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше…"
"Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
"Про мене, це далеко не основа…"
"Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
"Ба, заковика з платтям безумовна…"
"Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже".

XIV
Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.

І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.

XV
Не те, кажу, тебе занепастило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів підіймать стропила;
не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
cильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співалась солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.

XVІ
Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі загравами поятий,
багряний ліс невидимому "кру-у-у"
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.
Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
оспівуючи їй свою журу.

XVІІ
Оте, в чім подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
наразі мій, що відвернути вбік
Філіпа від портрету лик
примусило і спорядить Армаду,
те, – але час уже б тираду
кінчати і перукам лік,
упалим зі голів упалих
(о, глупа нескінченність), він,
один-єдиний твій уклін,
до буч і бунтів небувалих
у публіці не сподобив,
хоч звів на ноги й ворогів.

XVІІІ
Губам, які роняють "прощавай"
тобі, окаменілій, мимоволі
усе одно, що сьорбати без соли,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, учув доволі
цікаві речі, – у смітті нехай.
Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлуку, бач, губі, а не покусу
співати (ні цензури, ні офір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.

XІХ
А острів'янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.
З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, гадаю, нині гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.

XХ
Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
зі тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.

В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.

Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.


«1974»

Немає гірше злючого плебея,
Який живе, ображений на світ.
І злобою спонуканий своєю,
Навколо ллє багнюку із боліт.

Відсутні гальма і бракує встиду,
Запрограмований він на одно –
Аби найдужчу викликать огиду,
Аби навкруг розкидати лайно.

Ненавидить аристократів духу,
Піднятися не здатен до висот.
Паскудить, де лиш може, наче муха,
В городі творчості він – як осот.

Хвороба в нього, певно, є зіркова,
Він щедро сіє воші і плювки.
До рівня українського Баркова
Все прагне опуститися таки.

Антигерою, слава ця – гіркая,
На постаменті ти – неначе гном.
Про що писав, тепер оте й ковтаєш,
В клозеті захлинаючись лайном*.


1.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Надійкі
А ти мовчиш. Відверто мовиш,
Посміхаєшся.
Додому прийду, ти обіймеш,-
Привітаєшся.
Ну і що, що мовчиш, ті слова
Перламутрові
Можуть виїсти душу наскрізь
Мовою ртутною.
А давай помовчим, коли ніч
Перетне весь світ.
Ти розкажеш мовчанням мені
Мрій своїх політ.
А як сонце-поколото кине
Коріння землі, –
Ми назустріч до нього підем,
Мов малі..

«СказавГосподь: «Я шукаю робітників».
Відповіла Йому Тора:
«Я даю Тобі 22 робітників».
Це 22 літери Тори»
1
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна й брехлива сталінська доба,
Сердита на весь світ й од світу загратована,
Де кожен злочин освячувавсь спланованим «Ура!»,
Де честь прохромлював гострий чекістський чобіт...
Як стерти з пам’яті оті червоні сторінки,
За сім десятків літ просяклі кров’ю,
Щоб розпрощатись з жахом навіки
І в днину завтрашню дивитися з любов’ю?
***
«На кремені вирослий колос...»
Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
Мозолів і крові, й поту стільки було віддано,
Щоб збулось нарешті те, що Бог заповідав:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.

----------------------------------------------
Танхума-Еламдену. Цит. по: Э.Э. Урбах «Мудрецы Талмуда». Иерусалим, «Библиотека-Алия», 1989, стр.63.
Максим Рильський «Моя Батьківщина»
Дунам – одна десята гектара, «сотка».
Уривок з популярної в Ізраїлі пісні «Дунам тут і дунам там»(слова Єгошуа Фрідмана, музика – Менаше Рабіна).

Василь Мошуренко, член Спілки письменників України,

На аркуш «начесав» думок,
як… вошей – на хустину…
А далі – начепив замок:
на душу на дитинну…

Думки… думки… думки-думки!
Багато їх упало!
Та давить серце щем гіркий:
ще ж скільки(!) «гнид»
зосталось…

Повилупляються вони:
думки – кусючі воші –
і будуть нагло лізти в сни…
стріляти – межи очі!

А я їх знову «начешу»
на аркуш сніжно-білий…
Нового вірша напишу:
про те, що наболіло…

21.07.2008р.

(пародія на його твір)

На аркуш начесав думок,
Як вошей на хустину.
Але свербить іще лобок
Потилиця та спина.

Душу завзято комашню,
Яка в мотні сховалась.
А я ж –поет! Я – не меню!
Натхнення свіжа парость!

Нажирувалися вони,
Оці кусючі воші.
Здорові, нече ті слони,
Гризуть мене без грошей.

Комах чимало начешу
На аркуш сніжно-білий
І тихо ззаду підсажу
Пегасові на крила.

Нехай чухмариться лошак,
Зубиськами скрегоче,
Бо тільки пукає, удак,
Літати геть не хоче.

26.03.2017 р.

Земля у травневім розмаї.
Пора-не-пора – реноме:
Надія держАл настругає,
Ілюзія кульок надме.

Підбілені вилиці вулиць
Бентега тюльпаном торкне.
Знічев’я чийсь правнук «погуглить»,
Почухає лоба: «Я не…»

І хроніку бою, як гирю,
Рвоне ветеран… Вип’є «сто»…
А душі – голубками миру –
По колу… увись… над АТО.

01.05.2017

Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
розташований на скляному острові, де все прозоре...

На кораблі скляному я пливу
Прозорому – як сниво наяву,
Пливу –
На острів кришталевий: диво скла:
Прозорий світ: туман, роса, імла
Забарвлюють прозорість в колір молока,
Крізь скелі світло місяця до нас
Пливе.
І срібло осені у цей спокійний час
Від острова майстрів та пастухів
Пливу –
В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
Під дном скляним пливуть стада почвар
Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
Забути. І примарний вітер-вечір.
Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
Прозорим стану я –
Прозорішим від вітряного дня,
Прозорішим, аніж Ірландія моя...
І серед простору залишусь мандрівцем
Такого синього і синім ялівцем
Я проросту серед камінної землі
Ірландської і зоряні вірші
Кидати буду у «цвяховану блакить» -
Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
А десь іржаві... На скляній траві,
На каменях скляних, які щомить
Дзвенять (бо скло) і музика скляна
Шляхами скла й прозорості вела...

Пані, не пийте – це забагато,
Пані, цей шинок можна минути
І сюди не зайти.
Пані, Вас надто всі добре знають,
Тут – у Дубліні, там у Слайго,
Вибачаюсь, у Слігех, але то все одно.
Пані не пийте, коли нетверезі –
То вже занадто – впадете у бруд,
Плаття біленьке стане плямистим,
Ой, як не гарно буде тоді.
Пані, не пийте, це Вам не личить
Потін і пиво – це ж просто блуд.
Пані, ми звикли до Ваших візитів
У кожну халупу і замки князів,
Пані не треба шаленим віскі
Туманити розум! А їй не втямки...
У нас в Ірландії люблять вмирати,
Люблять і жити – інколи й так,
Пані не треба, так безтурботно,
Так недоречно дивитись на нас,
Ви ж за роботою, Ви ж на службі
В Кромвеля, Вільяма чи може в Генріха
Того, що восьмого, тільки не в нас!
Краще до справи, на нашому острові
Раді-радісінькі геть всі без винятку бачити Вас!
Пані не слухає, келих за келихом
Перехиляє та все у нутро,
Косу закинула, мугикає пісеньку – їй все одно!
Донхади й Патріки, Гормлейт і Грейнн –
Плачуть і журяться,
що ж таке робиться –
Пані бліда
віскі упилася, просто біда!

Чому мені гірко, коли я на тебе дивлюся?
Мов камінь у грудях заклякли пекучі слова.
Я хочу тебе і водночас тебе я боюся…
На мрій попелищі колишній вогонь дотліва.

Іскринки очей вже ніколи мене не зігріють,
Згубився твій образ у хаосі лжі й суєти…
Згасаючі спогади в сумерку літ даленіють.
Усе у минулому. Нинішня ти – вже не Ти.