Ще не старий. Півсотні буде літ.
Летять у вирій осінь, літо. Зимно...
Та мойри покладуть колись на щит,
Порвуть життєву сув'язь неодмінно.

Вкраїна, звісно, це не Сен-Тропе,
І доля - це така примхлива пані.
Та світ навчивсь любити як себе,
Смакую кожну мить, немов останню.

Долаю мряку, морок, буревій,
Був на межі, доходило й до крові.
Кортіло в пекло (я ж бо не святий!),
Чортяки повсякчас напоготові.

Та розібрався, хто я, врешті-решт,
Пилюку й мотлох вимів із полиці.
Пихате его взяте під арешт,
Гніздяться у душі любові птиці.

Переплавляю зло і лють на жарт,
Навчився оживляти сонне серце.
Торкнусь рукою - розцвітає сад,
Скажу слівце - і сонце усміхнеться.

Тримає Бог запалену свічу,
А я пишу сонети і ронделі.
Ходи, мій друже, я й тебе навчу
Розпалювати вогнища в пустелі.

26.12.2017р.

То що - писати про кохання
І шепіт "я тебе люблю"?
Гаразд. Почнемо. Я у ванні,
А вухо чує "хлюп" та "хлюп".

Кохана шкрябає по спинці -
Тримає мужа в чистоті!
Стоїть без ліфа та спідниці...
Та мова не про це утім.

Тепер намилює маківку,
Бубнявіє могутня брость.
Ходім, орати буду нивку:
В перину обидва "шубовсть".

Пахкий, неначе матіола,
Статура - кремез! Аполон!
Упала в ліжко правда гола,
Заграв чуттів акордеон.

А далі, друзі, майте совість -
Табу, інтимна таїна.
Пора закінчувати повість,
Бо ще розсердиться жона.

А щастя кличе: - Котик! Милий!
Ходи сюди! Бери мене!
Любіть, допоки є ще сили.
Читати годі - то дурне.

26.12.2017р.

Безжально ранні надвечір’я,
Безтямні очі бляклих зір.
Страханням ночі ти не вір. Я
Ось не боюсь їх… Теж не вір -

Боюсь, ще й як. До третіх півнів
Сочать примари по кутках,
Вихляють в світлі нічника
По стелі обриси невірні.

І білий світ, і білий сніг
Втонули в твані середмістя,
А згублені дитинні сни
Тихенько хлипають – вони
Ще в тих заметах, в тій зимі,
У полі чистім…

Дива мандрують звідусіль
у новорічну ніч казкову.
Кружляє в танці заметіль,
співає вітер колискову.

Солодощі барвистих снів
на фоні зір смакують ніжно,
а візерунки у вікні –
немовби казка білосніжна!

Іде землею Новий рік
і покоряє континенти.
Доокіл двадцять перший вік,
усе гучніш аплодисменти.

Що принесе черговий круг?
Летить Земля непевним колом.
Невже тепер чужинця плуг
оратиме вкраїнське поле?!.

Сніжинка за вікном бринить,
немов на сцені балерина.
Куранти битимуть за мить,
як наша доля швидкоплинна…

Ти сьогодні прокинешся і зрозумієш,
що попереду довге життя і, безперечно, цікаве…
І все, що тебе так дратує (запах моєї кави,
мій голос) – залишиться поруч. І з цим нічого не вдієш.
2017р.

Ти – єдине мірило моєї любові:
не карати, не унції, не мегагерци.
В твоїх темних судинах – ріки моєї крові,
що ритмічно гойдають твоє полохливе серце.

Ти просто відчуй це – і попри зради і втрати –
ці ріки брунатні нестимуть тебе білим світом.
О, ти ще побачиш, на що твоє серце здатне!
Як щиро і віддано може й воно любити!
2017р.

Ти ревнуєш мене до січня. Він стелить постіль.
Він готує імбирну каву в горнятах сніжних.
Він тримає мене у полоні в долонях ніжних.
У кватирку відчинену часто заходить в гості.

Ти ховаєш мене від січня. Ламаєш кригу.
Зачиняєш у хаті вікна усі і двері.
Та щоночі на склі хтось малює сумні химери.
Хтось на ліжко щодня насипає шматочки снігу…
25.12.2017

І осінь буває лагідна вечорами.
І кіт воркітливо поряд лякає тишу.
Мене листопад захоплює і колише.
Забарвлює все багряними кольорами.

Я майже тебе не згадую вкотре знову.
Прасую короткі сукні, складаю пазли.
Я звикла усім казати, що ми не разом.
Брехати про те, що справи ідуть казково.

Збирати кленове листя в сухі букети.
Сидіти на кухні досвіту, гріти пальці.
Дивитися, як сніжинки летять у вальсі.
І навіть не знати,
мій найрідніший,
де ти…
15.11.2017

Молились ревно дурні Богу,
Щоб їм де істина вказав,
На вірну напутив дорогу
Та трохи розуму додав.

Вони б хотіли розрізняти
Добро та зло у світі цим,
Якусь щоб з того користь мати,
Не бідувати би усім.

Іще хотіли б зрозуміти:
Що буде? Як дітей навчить?
Надалі краще щоб прожити,
Торкнутись щастя хоть на мить...

Мовчав Господь... Що міг сказати?
Він – то лиш дух понад усім...
І тільки Віру може дати,
Все інше – здобувать самим!
1/04/ 2008

Дитячі сни уже не пам’ятаю,
Кудись по світі, як усі, бреду
Та крихтами себе втрачаю,
Нічого нового не жду.

Зробив, що міг. Втомивсь блукати...
Куди, навіщо по життю іду?
Кінець один... Недовго вже чекати,
Родивсь, прожив... А потім відійду.

Пройшло багато... Доброго й лихого.
Лишилось мало, далі тьм’яні дні.
До всього звик. Тепер уже й до Бога,
Котрий дорогу вказує мені.
20/11/ 2008

Хоч бачив різне - знаю мало:
Як та коли? Навіщо все, чому?
Куди, те що було, пропало?
Де правда? Вірити кому?

Простих речей не уявляю
Добро та зло щоб розрізнить...
Що далі? Де й коли сконаю?
Куди іти? Нащо ця мить?

За роком рік - віки проходять...
Що створено - усе зникає,
Лиш плине Час та Сонце сходить,
А сенс життя ніхто не знає...
10/04/ 2013

До Храму важко діставатись,
Гора, де Храм стоїть, крута...
Та намагаємось піднятись,
Всім шлях, такий як у Христа.

Єднання додає нам сили,
Інакше шлях не подолати...
Пройшли та дещо ми створили -
Тепер лишилось помирати...

Бо логіка життя нещадна:
Змогли нащадків привести,
То місця нам уже немає,
Потрібно в небуття іти...

На зміну інші вже з'явились,
Щоб той же шлях їм повторити:
Нашадків Вічності залишить
Та знову світ кудись змінити.

Що далі - то ніхто не знає:
За віком інший вік іде,
Лиш Часу плин це позначає...
Нащо воно? Й куди веде?
(з російської) 28/5/2015

Даремно різного багато прочитав,
В усьому розбиратись намагався.
Адже мудрішим, попри те, не став
Ніде до сутності я не дістався.

Що на папері - спрощення життя,
Насправді - все складніше та брудніше...
До того, що пройшло, немає вороття,
Папір для вічності – з минулого афіша...

Де сенс зника - ніхто не розуміє,
Але-ж вперед ми мусимо іти
Та перед кожним жевріє надія:
Своє щось до нащадків донести...
25/05/ 2013

Тобою світ благословен…
хто присягнув до пристя літа
було довірився здавен
вогню… воді… при згоді вітра
і хай палає, грець йому
тебе для того ж і родили!!
за перемогу бойову-
віддай свої останні сили
кажімо, буде знову бій
чи хто ще випаде із ряду
рецесом стане образ твій
та ні, ти що? не шовкопряду…
26-12-2017
Пристя — наближення, прихід, появлення, пришестя
Рецес — відступ, вийняток, відкладення, поправка статті закону

Рине світом віхола непроста,
Оббиває долі і рве літа,
На рятунок з неї й гроша не став:
Уціліє, може, один зі ста.

Тут реальність рветься на «ми» й «вони»,
Тут бракує мудрості й глибини,
У коктейлі люті, страху й вини
Душі йдуть на дно мов старі човни.

Хтось іде на прощу і на поклін,
В руки взявши пращу, в уста – проклін,
Зі стіни Плачу хтось майструє дім;
Молитвами литими стогне дзвін.

Ти ж, ген-ген на сотому рубежі,
Поміж друзів, недругів – скрізь чужий,
Серце знов очищуєш від іржі.
Скільки сили матимеш – бережи…

https://www.youtube.com/watch?v=_gQKKv4WhPQ

А їм не холодно удвох,
І не страшить обох ніколи,
Чи сипле дощ, чи сніг навколо,
Фонтан замерз, а чи засох…
Побачення щаслива мить,
Щасливий міст біля Янталки,
І розлучатися так жалко –
Завмерло серце і щемить...
* * *
Політ сніжинок із пітьми,
Із тиші синьої, звисока,
На вії, на вуста, на щоки –
Солодкі дотики зими…
Завмерли двоє в білім сні,
Щоб не отямитись поспішно.
Легкий і невимовно ніжний,
Цілунок перший, наче сніг…
* * *
Пуста алея, спить гора,
Забуто вигадки трагічні.
Вони прощаються. Пора,
А хочеться стояти вічно...
13.12.2017

#У_Корсуні_над_Россю

Як колись-то до́щик набридав мені!
Стукав у шибки́, гукав, кудись-то кликав...
Та в новому пластиковому вікні
Заглухає навіть заметіль велика.

І повзе по шибці дощова сльоза,
Оніміла – крутиться кіно без звуку.
Хто б оце раніше про таке сказав? –
Дощ мені, як душу, виливає муку.

Я в теплі, не знаю вітру і сльоти,
Навіть кішка вухом не веде – заснула,
А знадвору б’ється мовчазне: «Пусти!
Прочини вікно, щоб ти мене почула!»

Ходить дощ
край вікна,
Ллється пісня
сумна,
Чи то пісня,
чи плач –
Я не чую.
Пробач…

У ритмі днів, в полоні ночей
Іде неспинний караван,
Не встигнеш ти підняти очей,
Як одягнуть журби саван.

Прожиті дні, прожиті роки
Я за плечима десь несу.
Перша любов і перші кроки
Закриті у полон часу.

Що буде далі чи не буде?
Який дарунок доля нам несе?
Чи радість а чи знову в груди?
Ляже дорога лісом чи шосе?

Несе вперед й не випадково -
В душі закутий ворог ворогів.
Кандали гне і рве окови -
Виходить річка волі з берегів.

Вогонь палає і клекоче,
Не може спокій світ собі знайти.
Насилля й біль ще бачуть очі,
Стороною їх ніяк не обійти.

Не може дикий ангел тихим бути,
Його не треба бити і вязать,
Життів минулих досвід обманути,
У тленнім тілі душу не розп'ять.

Ламають руки, ноги, спину
Спинити і щоб відвести.
Та знаю я, що хоч і загину,
Знову й знову буду до цілі йти.

Життя, як вир, вирує й стогне,
Крізь школу днів несе кінця печаль.
Ніколи в них моя рука не дрогне,
Якби того потім не було жаль.

Зроблю можливе й неможливе,
Збудую я, чи правду розкажу.
Життя коротке та мінливе,
Собі самому хоч допоможу.

В віршах туман, на душі спокій,
Лягають рівно лиш рядки.
Події днів й майбутніх років
Забиті мені в долю, як гвіздки.

Грудень 2017

Скупа сльоза на впалій скроні,
У низ поникла сива голова,
На грудях зашкарублені долоні.
У безвість літ летять журби слова.

Стоїть старенький сивий батько,
Могилу тихо краєм обійма.
Правди катма і думать гадко,
Що сина рідного у нас нема.

Родився ти, а я про себе мріяв.
Як виростеш і я прийду,
Майбутнього роки я щастям міряв -
Дітей твоїх у школу поведу.

Не сталось так як того хотілось -
Забрала смерть негадано тебе.
Все ніби просто зупинилось,
Життя без тебе й досі не любе.

Болить душа і я не вірю,
Що може бути так як вже нема.
Надією і споминами грію,
Буденні дні думками обійма.

Дитинства дні й розлуки роки,
Пролитті в горі гіркії слова.
Доля така, й ніхто не знає доки,
Написана у ній твоя глава.

Живуть брати твої і сестри,
Онуки й правнуки собі ростуть.
Садять поля, будують нові метри,
У долі й праці дні поволі йдуть.

Болить душа і серце як німіє -
Горять під ногами нові світи.
Вічний вогонь у серці нашім кліє,
І в пам'яті горять твої сліди.

Ти вмер за нас і за майбутнє,
За тих хто є і хто колись прийде.
Ім'я твоє для нас є незабутнє -
Нехай за обрій правда не зайде.

Памяті Руслана Фібрука, і тих хто загинув віддаючи життя за інших.
Грудень 2017

Що мало бути - сталося.
І до весни - ще трохи...
Намисто розірвалося,
розсипалось горохом.

Будив надії приспані
той подарунок тата, -
теплом душі пронизані
камінчики агату.

Світилась ненька радістю
(дарма, що не корали!)
...Татусь - на небі, раджуся:
"Зізнатись мамі? - вкрали..."

Холодні руки "злодія",
камінчиків дві жмені:
"Зберу як слід!" Відтоді я
ховаю суть од нені.

Барвистих мрій оперення
час вибілив геть-чисто...
Як точка не-повернення -
агатове намисто.

2017

Вона ще майже молода,
а у очах – і біль, і туга…
У неї ще легка хода,
але настала чорна смуга.

Пішов коханий в небуття,
життя поклавши на Донбасі.
Людські глибокі почуття
враз підірвались на фугасі…

А час біжить і треба жить,
робота, дім, сім’я, робота…
І шлях удалечінь лежить,
і знову чергова субота.

В кафе багато молодих,
здорових хлопців, симпатичних.
І погляд одного із них
вона піймала на обличчі.

Розмова мила, кілька слів
та коньяку зрадливий келих.
І знову тихий серця спів,
і нотки ритмів, вже веселих.

З кафе вони пішли удвох,
що було далі – невідомо,
але суддя їм тільки Бог…
Вона була на ранок вдома.

Я не хотів би навмання,
кидати хоч найменший докір,
але вона своє вбрання
змінила на яскравий колір…

Напевно, натхненно чекають мене.
Іду у маслітературу.
Штовхаю чужу креатуру.
І що тоді Фрост,і Рубцов,і Рембо?
Хай буде життя не таке осяйне,
Та з’являться грошики, слава, їй-бо!

У музи терпіння іще не одне.
Не зради такі ось ексцеси.
А пам’ятка для неотеси:
«Заглибиш осмислення – вродить печаль.
Інакше в масліті: Еней із саней,
Як баба із воза, впаде, і – скрижаль…

За те, що це бачиш, тебе не мине
Оманлива фея – відплата.
А з нею – ні дружби, ні блату».
Висоти, глибини зійшли на плато.
Воно ж не просте – шапіто вогняне.
У ньому і я. І не вийде ніхто.

Тече вода. Тече й тече вода
трубою із насоса у підвали.
Аварія у головах. Біда.
І це уже не Путя і орда,
а зеки-ЖЕКи і водоканали.

А у оселі холод і потоп.
Аварія! Порізали й забули...
Аварія! Працює ідіот.
Ау! Ау!!! У нас «євроремонт»...
Але ау! чинуші не почули.

Нема води. І теплу, і холо-
дну дорога́ перекриває влада
рукою ЖЕКу. Економ бабло!
То відключай, каналія, й тепло,
а спати я піду на барикаду.

                                      12.2017

Верцадло, звісно, це лишень
Зі склом срібляста амальгама.
Та глянь в люстерко як в мішень,
Узрієш істину задарма.

Трюмо - холодне і сліпе -
Покаже кожен порух світла:
Обличчя зверхнє у цабе,
Оскал звірячий страховидла.

Зустрів любов у темноті,
Крутнуло вихором чуттєвим.
Чи то адами вже не ті,
Чи не такі як треба єви.

Покликала у спориші,
Була м'яка, неначе вата.
Та "глип" у дзеркало душі,
А там затемнене свічадо.

Дізнався як воно було;
Три мужа. Нині - три могили.
Та пізно. Встромлено жало,
І опиратися несила.

Сиджу на кухні. Крапле дощ.
У скельце блимнув випадково -
Мегера ллє декокт у борщ,
Аби одкинув я підкови.

Гадав - труба. Уже не жить,
Бо човен мчав на гострі скелі.
Ти ж одвернулася на мить,
Я хутко поміняв тарелі...

Отак, раптово, овдовів,
Завила у дворі собака.
Шепоче доля "селяві":
Мене спасла бліда поганка.

Зустрів кохання? Линеш ввись?
Впіймав за лаписька лелеку?
Ув очі пильно подивись.
А час від часу - у люстерко.

25.12.2017р.

Шматок металу, невелика куля,
Життя спинила, поламала рід.
Від смерті це життю велика дуля,
Яка Донбас обрала домом, схід.

Вона гуляє всюди і неспинно,
Приносить гроші правлячій братві.
Убитий воїн - то чиясь дитина,
І не остання жертва на крові.

Якщо не захищати нам країну,
З кордону не прогнати ворогів,
То що тоді залишим в спадок сину,
Де буде наше слово, вміння, спів?

Куди впаде остання насінина,
Чиїми будуть і ліси й поля?
Тому і б'ються нині до загину,
Тому і кров'ю повниться земля.
25.12.17

Я один... Лиш шлях кудись -
Чи до грішного, чи до святого -
Небо темне й тихо скрізь...
Вічність це... Хоча нема нічого!

Я один... А поряд ще мільйони:
Вир із тиші й гомону людського,
Війни, технології, закони...
Ta за всім ніде нема нічого!

Я один... Дорога увірветься,
Iншим труд, і напасті, й любов...
То нащо нам це життя дається?
Невідомо... Порожнеча знов!...
(з російської) 27/4/2017

Зі мною те, що десь й колись було,
Як помилявся, або що не склалось.
Все пам'ятаю, що бур'яном поросло,
Але забув, що тут учора сталось...

Адже життя моє уже пройшло,
Нічого в сьогоденні не чекаю -
Тому й плекаю, що колись було
А що тепер, чи завтра - я не знаю...

Мене минуле в цім житті трима,
Що буде - то не варто й знати:
Бо у старих майбутнього нема,
Лиш досвід... Та куди його віддати?
28/3/2017

Уже прийшла пора прощатись,
Хоча життя навкруг вирує.
Але до кого нам звертатись?
Ніхто і крик наш не почує.

Постала прірва перед нами,
Куди усе живе щезає:
Ведуть у інший світ дороги
І звідти вороття немає.

Спливає час де щось робили,
Вже розумієм - треба відійти.
Але допоки залишились сили,
Тут прагнемо примарної мети....
17/11/2016

Як умру, то поховайте,
Де мiсце знайдеться.
Не журiться, поминайте,
То й менi iкнетсься.

Та не довго я iкати
У трунi там буду,
Почну швидко зiтлiвати:
Не святi ж ми... Люди.

Буду тлiти в домовинi
Хоч не пив, трудився.
Усякого я вже бачив
Та дуже втомився.

А вас я тут залишаю,
Живiть поки сила.
Та найкращого бажаю,
Хоч всiх жде могила.

Оце тiльки я не знаю:
Що з душею буде?
Як не вознесуть до раю,
Що, пiде мiж люди?

Адже не такий я грiшний,
Щоб в пеклі горiти.
Може й вирiшить Всевишнiй
Тут душу лишити...

А iще не розумiю:
Що знаю, де дiти?
В домовині ж непотрiбно
Щось знати та вмiти.

Дуже менi не хочеться
Щоб знання зiтлiли,
Треба людям все вiддати
Поки трохи сили.

Може таку думку маю,
Що й нiхто не знає...
Хочу щоби не пропала,
Коли я сконаю...

Та вже якось воно буде,
Ви ж до справ вертайтесь.
Як умру, то поховайте,
Теж у путь збирайтесь.
29/03/2003

Навiщо жив - не зрозумiв:
Був по свiтах, трудивсь, любив..
Чогось досяг, вже й сил не мав,
Де щезло все, що вiн лиш знав?
(з росiйської) 12/9/2014

Думи мої, де пропали?
Голова пустая...
Комусь горе було з вами,
Я ж - думок не маю.

Завжди знати все хотiв
I старанно вчився,
Та мало що розумiв,
Дурнем залишився.

Якби були думки гарнi,
Став би їх збирати,
Ну а потiм на паперi
Все змiг записати.

Тодi б знав що говорити,
Чому всiх навчати,
Не тинявся би по свiті,
Був би коло хати.

Як думок своїх не маю,
Важко менi жити,
Адже зовсiм я не знаю,
Що та як робити.

Безталанна моя доля,
Голова пустая...
Як бур’ян я серед поля,
Думи де? Немає ...
18/04/2003

У кожного своя доля:
В когось шлях широкий,
Кому стежка серед поля,
А хто - в яр глибокий.

Куда ведуть тi дороги?
По Землi кружляють...
Iдуть усi, сильнi й вбогi,
А куди, не знають...

Як у нього путь скiнчиться
Нiхто теж не знає,
Коли довелось родиться
Кожен десь й сконає.

Солнце свiтить, чи дощ iде,
Вiтри налiтають,
Один бiжить, другий ледь йде -
Всi вперед бажають.

Он той швидко вгору лiзе,
Потiм вниз зiрветься,
Хтось поважно так крокує,
Нiде не спiткнеться.

А той ледве-ледве суне,
Жити сил не має,
Але ж довго-довго бреде,
Нiяк не сконає...

Батьки нас у путь послали,
Десь той шлях скiнчиться,
Що ми за життя зробили
Нащадкам лишиться.
6/08/2003

Струмок дзюрчить, кущі хитаються,
В калюжі сонце відбивається,
А зорі лиш вночі з’являються.
Де не поглянь, щось відбувається...

Метелик тут, там щось зривається,
Співають, або десь хтось лається,
То тиша, то щось починається:
Чомусь усе навкруг міняється...

Чого наш світ не заспокоїться?
Нащо все те, що в ньому коїться?
Адже вмить зникне та забудеться,
Щоб Час позначить лиш відбудеться...
23/09/2004

Живе по світі всяка твар:
Собака, риба, чи комар.
І кожне далі хоче жить,
Щоб сонце бачить, воду пить.

Хто нору, хто гніздо лаштує -
Нащадків до життя готує.
Гризуться, любляться, страждають,
Живуть нащо і не питають.

Росте й цвіте все навкруги:
Ось мох й дерева, там луги.
Насіння треба залишить,
Щоб навесні знов зеленіть.

І люди хочуть довго жити,
Майбутнє бачить, щось зробити,
Коли дітей у світ пускають,
Про себе пам’ять залишають.

Змогли багато зразуміти,
Навколо себе все змінити.
Ті моляться, ті світ вивчають,
Але де ціль життя не знають...
17/11/2003

                              І
Різдво єднає. Ну а два – тим більше.
Аж два тисячоліття лилась кров
і якось не додумались раніше
у вірі об'єднати найсвятіше,
роз’єднуючи мафії церков.

Запахло миром, ладаном... Кадило
чадіє по самісінькі Курили.
«Окурок» наступає на війну.
Язичники повірили! Ярило
викурює із храму сатану.

                              ІІ
Росія чує українські вісті.
У неї є мироточивий план.
У каганаті точать ятаган.
Союзна інквізиція на місці.
Попереду у церкві атеїсти,
які учора нищили мирян.

                              ІІІ
Стоять за православіє невірні.
Католики сидять, а на вечірні
намазують кутю. Лежить Коран.
Очікують своє євангелісти...

А де усі актори і солісти,
які уже не вірять у Майдан?

                                      12.2017

Зоїла укусила муха.
Ну,.. іноді буває –
або йому заклало вуха,
або недочуває.

Або ся зачесали п'яді
на голі «ягодиці»,
або оса на носі сяде,
то і її – по пиці.

Або шанує даму серця,
а не її обнову,
або перебирає перцю
і не шанує мову.

Або Іуда спокушає,
або кусати мусить,
коли смаку не почуває,
аж поки не укусить.

А далі що? Мені байдуже.
Нехай у піку вуйку
здіймає бурю у калюжі
і надуває бульку.

Але лишається надія,
якщо уріжу дуба,
то хай отрута ейфорії
йому лікує зуба.

                                      24.12.2017

Ось-ось закінчаться труди
Стило і зошит - на поличку!
Іду оглянути сади,
Чи плодоносять щепи-дички.

Геть пагін вигнутий, кривий!
Під ніж похняблені віршата!
Все ловко, чисто, без черви -
На часі людям дарувати.

Який яскравий аромат!
Сміється сонце зі сторінки!
Пахтять сатира, гумор, жарт -
Від сльозотечі кращі ліки.

Якщо заснув, чи охолов,
Замучили чуттєві гами -
Бери сонети про любов:
Меди, божественні бальзами.

А ось тривожний обертон -
У бій труба військова кличе.
Пробитий кулею жетон,
Із ворогом кривава січа...

А ці - про піднебесний храм,
Про Сина Божого й Іуду.
Болить душа? Газель віддам.
Смакуй - увіруєш у чудо.

Натхнення море. Не щеза.
Пегаси обривають віжки.
Рвонули знову в небеса.
А, мо, пора верстати книжку?

24.12.2017р.

Газе́ль — ліричний вірш.

На мистецький Олімп не протовпиться плебс,
Під Парнасом невдаха чалапа.
Ти - мені, я - тобі. От і весь літпоцес.
Хочте здобичі? Суньте у лапу.

Де потрібно - прогнись, воскури фіміам,
Ляж у ліжко, поплескай в долоні.
Бачиш премію, йолопе? Хочеш "гам-гам"?
Запишися хутчій в епігони.

У Європі в пошані - тираж, меценат,
Читачі визначають найкращих.
А у нас все журі - біля царських палат,
На відкатах вгодовує пащі.

Стати в чергу? Просити й собі мідяка?
Та не досить нахабства і сприту.
Догризають шакали м'ясце з кістяка:
Солов'ю тут нема що робити.

24.12.2017р.

Проминають і літа і весни,
І натомлене болем життя.
І ніщо, як Христос, не воскресне,
Все відійде колись в небуття.

Та здаватись не маємо права
До кінця не пройшовши путі,
Для нащадків залишивши справи,
Незакінчені в цьому житті.

Засіваймо ще землю щоб літом
Золоті в ній дозріли жита.
Що би тішилась сонячним світлом
В небесах наша Сотня Свята.

Ще будуймо розвалені стіни,
Поки є і можливість і час.
Захищаймо свою Україну
Для нащадків у спадок від нас.

Вже минуле для нас не досяжне,
Лиш майбутнє надію несЕ.
Люди, будьмо сміливі й відважні,
І зробім для майбутнього все.

Парище
2017р.

На відстані Любові, за пів кроку,
наближення Різдва, Нового року –
на відстані просвітлених облич,
крізь темряву трагічних протиріч –
пливемо за рікою, за рікою ...
Збентежені, ми прагнем супокою,
гармонії, духовності ... д а р м а ...

... Та в утворі віконних шиб Зима
нас видивом різдвяних днів чарує –
на покуті кутя хмільна парує,
медами розтікається у світ ...

... Накуй мені, зозуле, “многа літ” –
м е н і ... й о м у ... і нашому д и т я т і –
пошли лише любові й б л а г о д а т і,
примирення з земним буттям ... Утрьох
відчуєм купно: проміж нами Б о г –
нас мироносить і благословляє –


на небі з і р к а мерехтливо сяє,
провадить в ясла Божеє Дитя –

народжуються наші почуття
із попелу ... з серцебиття ... з нічого ...

Б о ж е с т в е н н і ! Ми маєм так премного
земних утіх і райських насолод,
принад, спокус, невтолених свобод,
що годі передати все у с л о в і.

... І все ж таки, н а й в и щ и й скарб Л ю б о в і
не кожен з нас зуміє розпізнать!..

... Йде світом Коляда, небесна рать
усе нечисте викропить водою ...


Я йду до т е б е в пісні, з колядою –
з надією: народжується день!

... Я йшла ... і йду ... і йтиму за літами ...
Вітай мене н е л о ж н и м и устами :
“Христос рождається, кохана ...”

... Дзень-дзелень ...

(Зі збірки "СЕМИВІДЛУННЯ". - Львів:Каменяр,2013)

Із тишею ми мовчазні розмови
ведем у ці зимові вечори,
та пам’ять повертає знову й знову
в далекі дні щасливої пори.

Пригадую твої бездонні очі
і посмішку веселу на вустах,
а тиша про любов мені шепоче…
Ну, зовсім підла загубила страх!

Ось нічка розпустила темні крила,
зірок парад на чорному рядні,
і відірвати погляду несила…
Чому приємно й затишно мені?

Цікава співбесідниця ця тиша,
а спомин душу лагідно ятрить.
Життя само нову сторінку пише,
та інколи й минувшиною снить…

Ревів й стогнав Дніпро колись,
Вірші розповідають,
А зараз греблі зіп’ялись,
Що річці заважають.

Дніпро тепер широкий став,
Як птах перелітає?
А там, де вітер хвилі гнав,
Вода лиш зацвітає.

Де Либідь бігла до Дніпра,
Канаву там зробили.
Весь бруд вона тепер збира,
Ми все занапастили.

Заводи скрізь тепер димлять,
Де луки зеленіли.
Десну та Прип’ять щоб згубить,
Ми атом розтрощили!

Та попри все, тече Дніпро:
Струмки й річки збирає.
До моря! Так завжди було,
Дніпро нас всіх єднає.
21/09/ 2003

На Січі дуб. Під ним, напевне,
Хтось з пращурів моїх бував.
Як згинув? Слід чи залишився?
Що про нащадків уявляв?

Тепер вздовж берега заводи,
Де Святослав колись сконав...
Змінилось все: діброви щезли,
Ланами степ широкий став.

Віки пройдуть... І що тут буде?
Те, що є зараз, відійде:
Нові споруди, інші люди,
Лише Дніпро не пропаде!
30/09/ 2009

Степи, гаї, старі могили,
Блакить у небі й золото ланів:
Тут різнії народи жили,
Тепер для нас цей край зацвів.

Колись тут скіфи кочували,
Немало й інших осідало,
Щось будували, воювали:
Але все те кудись зникало...

Було... Та й відійшло воно,
Старі могили залишились,
Усе пропало вже давно,
А потім ми отут з'явились...

Як після нас? Хтось інший буде?
Що ми створили пропаде?
Але ж повік не щезнуть люди
Де небо й поле золоте!
5/5/2015

пустіть мене у той – далекий світ –
мої прекрасні чудотворні діти…
бабусю-богомолицю устріти
якої ви не бачили… простіть
що не зумів уберегти тепло
у довгі зими нашого нагір’я
усі байки родинного повір’я
я розказав… там раю не було…
там грецька… польська... караїмська кров
із українською влили́сь у ваші вени…
зробилася основою основ
крилата мова… лад її пісенний
пронизує таким серцебиттям
такою тугою возносить душу вгору
такою радістю осяює життя
небесний голос янгольського хору…
співайте, діти… крізь гірку сльозу…
коли німі вуста запрагнуть слова…
вплітайтеся у колос і лозу…
вас вирятує і освятить – Мова…

Вирує світ... Щось змінює народи
Як по суботі гамірний Майдан:
Хто прагне щастя, хто свободи,
А поряд безлад й тисячі оман...

Та ще й війна з "сусідом-братом",
Століття вже такого не було:
Тепер стоїть він супостатом
Життя нас кров'ю розвело...

Сутужно нам і далі буде...
Розруха й злість.. Та плач стоїть..
Борімось браття, ми-ж бо дома:
Як вистоїм, то будем жить!

Старі порядки вже зламали,
А нове ще не проросло:
Трудитись треба, адже знали,
Що "поля за Майданом не було"....
31/7/2015

Отчизну славім! Ще не вмерла:
Є в полі й небі кольори,
Пісні не всі переспівали,
Кобзар ще дивиться згори...

Ми патріоти! Поки є дібрави,
Горілка, сало й пампушки.
Жили, живем і будем жити,
Хоть натерпілись за віки...

Страждань багато! Від моголів,
Князів, царів й секретарів.
Косили війни та голодомори,
В Чорнобилі полин згорів...

Прокинься ненько! Дотерпілась,
Нічого майже не лишилось...
Прибрати треба те лайно,
Що зараз зверху опинилось.

Надіймося! На славу й волю,
Багатство й розум щоб зійшлись.
Трудімося! То краща доля
Нащадкам буде тут колись.
20/11/ 2008

Нема переводу козацькому роду,
Хоч всяких напастей було.
Пережили, стерпіли всі негоди
Та знов нещастя принесло.

Знялася буря. Усе навкруг ламає,
В час змін нам випадає жить.
Імла, а шляху ми не знаєм,
Куди все йде не можем уявить.

На двох – три гетьмани. Руїна,
Роз’єднані вже сотні літ.
Як чайка при дорозі Україна,
По всіх світах наш цвіт.

Колись й ми згинем. Як прадавні гуни,
Ніщо не може вічно існувать.
Усе відходить... Пропадуть й могили,
Хтось інший буде щось тут будувать.

Але допоки нам Господь дав сили,
То треба йти: трудитись і любить,
Дітей плекать та хліб ростити,
В своїм блакитно-жовтім краї жить.
01/02/ 2009

Не буває, щоб хтось ідеальний,
Досконалий мов куля більярдна,
Бо творив нас не Бог, а Природа -
Ми химерна та хтива порода...

Не буває сім'ї без роздраю
Щоб у щасті завжди та покої,
Бо живемо-ж далеко від раю -
Кожна хата з своєю бідою...

Не буває, щоб в місті, в державі
Все у злагоді, мирі та славі:
Розумніший - хто зверху - ворує,
Ну а знизу сірота бунтує...

Не бува, щоб братерські народи -
Всі колись, десь й чомусь воювли...
Кожен хоче собі лиш свободи,
А тому кров чужу проливали...

Все життя у борні проминає,
Не буває гармонії в світі:
Кожна мить щось рождає й ламає,
Тут не рай - на землі маєм жити...
19/9/2017

Першим хитрий Льоня був,
Але термін не відбув.
Небагато він накрав,
Адже мав лиш “те, що мав”.

Другим також Льоня став,
Років з десять царював.
Що будуємо не знав,
Лиш себе не забував…

Далі Вітю обирали,
Але котрого не знали.
Хуліган й бугалтер йшли,
До Майдану довели.

Так у нас бугалтер став
І руками він не крав.
Щось робить теж не старався,
Все на когось зобижався.

Зараз все занепадає,
Знов кого обрать не знаєм:
Юлю, Вітю-хулігана,
Інших з того ж балагана...

Юля вміє розмовляти,
Хоче все поприбирати:
Що собі, що нам лишить,
Неможливо зрозуміть...

Вітя-ж мало розмовляє,
Кулаками лиш махає.
Якби трохи більше знав,
Ефективно б керував...

Хто нам кращий? Що робить?
Як життя своє змінить?
Ми куди іти не знаєм
І за це усі страждаєм.

Щоби чільника обрать,
То мету потрібно мать:
Гетьмани тоді ведуть,
Як усі до цілі йдуть.
9/06/ 2009