Чому таке ти, невеселе, літо?
Неначе я – теж літній чоловік.
Горіть не здатен, можу тільки тліти,
Невже цей стан тепер уже навік?!

І що за відчуття це – прохолода?
Здається, що не літа – серця стан,
У котрому не був іще я зроду…
Мабуть такий мені Богами дан.

Коли усе сприймається спокійно,
Не палко, тільки з усміхом легким –
Поразки, перемоги, мир і війни,
Красуні не чарують і зірки…

Здається, що холонути ще рано,
Немов іти до смерті навпростець.
І вірю, прохолода ця розтане
У полум`ї закоханих сердець!

7.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Отак буває, що і сил нема
І віра у високе підупала,
Куди не кинься, то глуха стіна
І шкіряться припідняті забрала.
У мить таку здається упаду,
Знесилена боями з міражами
І сили у собі я не знайду
Піднятися до бою з ворогами.

Сякі такі пересякі
переперезані вітрами
як не кричи, з усіх боків
відлуння вас пошле до мами…
07-07-2017.

А літо облітає…
Пелюстки, неначе дні,
кудись летять у вирій.
А я тебе не знаю,
світе мій,
і ти мене не знаєш…
Хто є щирий?
У тій молитві,
що іде до Бога
і в тих словах,
котрі мечем у груди.
Спинімось.
Роззирнімось.
Ті, хто - люди.
Навколо світ –
Незвіданий такий
І ми такі незвідані у ньому…
А літо облетить!
І що колись?
Що зацвіте потому?
07.07.2017

Депресія. Сьогодні чорний день,
Гадки про смерть, життєві негаразди.
Лежу добу, немов трухлявий пень
І склеюю поезіями ласти.

На носі перелущив чиряки,
І нігті пообрізував до м'яса.
Та під чолом зажурливі думки -
Вдягтися хочу в найтемнішу рясу.

Нудьга зелена. Скрутень у руках
До сволока притягує магнітом.
Надгробна увижається плита
Із мармуру або лабрадориту.

Висить на носі цілий день сльоза,
Од дум невтішних геть немає спасу.
Прийшла пора іти на небеса...
Але трубу забило унітаза.

Пливуть кавалки прямо на паркет,
У ніздрі гатить запахами гиді.
А я ж - піїт! До того ж і естет!
Мене краса цікавить лиш на світі.

Накисли лапи еротичних муз,
Із шафи зирять злякані Пегаси.
Беру до рук позичений вантУз -
Журитися уже немає часу.

Вже уночі, голодний і брудний,
Я вичапав із клятої вбиральні.
Депресії - немає. Я - живий.
Думки про вічне - вже неактуальні.

07.07.2017р.

Найгарніші все ж вони у світі
ті жінки, яким уже за сорок;
шарму в них не можна не помітить
й цьому не завадить навіть морок.

Їх запаси ласки необ‘ємні,
їхні форми пишні і прекрасні,
посмішки чаруюче-приємні,
світяться як зорі очі ясні.

Ніжність рук зведе з ума любого,
в ласці утонути може кожний,
та тому вони наставлять роги,
хто кохати їх вже не спроможний.

Мудрістю Господь їх не образив
й серцю щедрості додав з лихвою;
дотик губ доводить до екстазу,
щастя ложе розділить з такою.

Вправно розставляють свої сіті
і звитягам їх немає ліку;
найхитріші в цілім білім світі
ті жінки, що вже за сорок віком...

січень 2017

Спасибі, Боже, за світанок,
за сонця захід і за день,
за море ніжних колисанок
і звуки маминих пісень.

Я славлю Бога, рідну землю,
пухкі рум‘яні калачі,
як золото горять, ще теплі,
що ненька дістає з печі.

За чорний хліб, квітковий мід,
що зорі сяють виднокраєм;
за дощ і сонце, жар і лід,
за подорож земним цим раєм.

Всевишній, дякую за те,
що вранці дзюркотить струмочок;
за наше завтра – за дітей,
за голоси синів і дочок.

Низький уклін тобі, Господь,
за рік, озер, морів дзеркала,
лани і ниви – кров і плоть,
землі відвічнії начала.

Спасибі, Господи, за небо
бездонне, чисте, голубе;
за час, як жив один, без тебе,
за мить, коли зустрів тебе!

Спасибі, Боже, за весну,
за літо, осінь, навіть зиму;
за ранню молодість ясну
і старість мовби клячу сиву.

За друзів дякую я Богу,
що вірність в серці пронесли;
за їх сумління і тривогу,
природні, не для похвали.

Окрема дяка ворогам,
що в тонусі завжди тримають,
дрімати не дозволять нам,
якщо ж забудем – нагадають.

Ще Богу слава за життя,
за совість, мудрість споконвічну;
за світлу віру в майбуття
і за любов, святу і вічну.

Прорізала зелені коси
Сосни всихаюча іржа,
Немов Бог сонця забажав
І натякає нам на осінь.

Похмурий день, хоча і літо,
Все небо геть заволокло
Свинцевим димом… Та зігріти
Ним не вдалось. Холодне тло

Уже нависло понад світом,
Як згустки болю від війни,
Немов у бій пішли сини,
Щоб неба кров`ю пломеніти…

6.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

1

Не зволікай на площі, не барись!
В бік жертви глипають койот і рись,
Шукали слабших-нижчих-неміцних.
Ось рейвах-шарварок до шерху стих.

У дзбані Часу гуща й словеса.
Голодних не приваблює краса.
Сирени щохвилини - десь вогонь.
Мир-голуб сяйно спурхнув із долонь...

Поміж тілами - фантики, ножі.
Тепер усі вщасливлені... й чужі.
Залитий піною хідник до трьох пустель.
Ось Гретель розлива дешевий ель,
А Гензель ще вистрибує - "ату..."...
Поділено гуральні, пустоту.

2

Я ж засівала маками поля!
Лан топчуть Труляля і Траляля.

Ішов мій дід - на захист - голіруч.
А хто володар шахт, боліт і круч?
Сто акушерок... Лиш одне дитя -
Поміж коїтусів, кісток, нестям.

Навишивали шортів, пелюшок.
Навидували сполом бульбашок.
Тарас дивився звисока... німів:
Понастеляли брехонь-килимів.
Іде зі скрипкою лисичка, награє...
У крові писок, нациганила у.є.

3

Ніч.
Оглядове колесо.
Гроза.
Вся чортівня уранці по...ще...за.

Тече Смородина...
Тремтить Калинів міст...
Тут кожен зайчик - пан і конформіст.

Рожеві мальви - символи - в пуху.
Прогрес несе годиноньку лиху,
Китайську заполоч, російські реп`яшки.
Торокхотять шарніри і пляшки...

А ти послухай, душе, солов`я.
Спить Україна - вічна і твоя.
Пливе кісник неспішно між долонь.
Ти біля жорен давніх не холонь.

Дивися на осонцених мурах.
Чутки по рурах каменем - шаррах...
Нема канікул. Школа-яв дзумить...
Стрижи, пряди...
Стікає в Лету нить.

2017

Щось таке… не сюди… не до Бога
і з лицем до лиця без причини
мельтешить і лоскоче… агов
тільки так, щоб нікому не винен
навпростець чи
подвірком повзком
свої мислі у тінь
під колоду
щоби їх воєдино
без ком
у броню
а найперше
зісподу…
07-07-2017.

Багато горя од насилля гніту
і від інформаційної війни.
Брехня встигає облетіти світом,
як правда лише одіва штани…

... Таки замало світла, що в вікні ...
На Чорногорі -- світ як на долоні:
гойдає вітер грона калинові,
старий гуцул наспівує пісні ...

"Гей візьміть ня на топори, занесіть ня в чорні гори,
та й до леса, та й до хижки, де руді жиють опришки".

... Вольготне "гей" затерпне на устах,
як розітруть зерно пошерхлі жорна.
Куди вертаєш, душе невгомонна,
волом сивеньким в зморених літах?
Чи то у світ чугайстрика малого,
що до стерні колінця поколов,
чи в мир людей, до грішного й святого,
до українських страсних молитов ...
Душа розп'ята. Зболена. Над нею
розкинув світло божий херувим.
Над полем кам'яним і над стернею
стоїть на горах твій Єрусалим.
Тут дзвони б'ють на чисті Водохреща,
тут повен келих, повен срібний жбан --
відпий вина, мо', трохи і полегша
князівським скроням, бо ж і ти ... Роман!
Чадить свіча, чорніє від Їлени,
святий Георгій змія побива ...
-- Вкраїно - Русь, твої струмують гени,
і ти в скорбящих радощах -- жива!
Тобі шумить колиска яворова,
і що тобі одвічна ворожба,
коли Світильник Божого Праслова
тисячоліття третє одбива!

Ще скрипка свій танок, свій чардаш грає,
ще з лісу озивається кларнет --
душа ВЕЛИКА, й справді, не вмирає --
душа -- Оратор і душа -- Поет!
Ще палиця над нами не зависла,
ще кіммерієць нам довірить знак --
ми ВЕЛЕТНІ, правнуки Осмомисла
своїм найменням горді, а відтак --

не тліє іскра божого вогню,
що викресав із нас Всевишній Зодчий.
Нехай -- пітьма. А я обороню
світильник золотий, правдивий, отчий.

(Зі збірки "Семивідлуння." - Львів:Каменяр,2008)

ВЕДУЧА: «Гей,око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.

ВЕДУЧИЙ:Гей, Ладо! І ти, Перуне,
Отче над Ладом…
Дай дочекати Ладе Купала.

ВЕДУЧІ: Гей, Купала»!

ВЕДУЧА: Хто ти, «Око Ладове», відкрийся, звідки дивишся ти на людей Землі?
ВЕДУЧИЙ:«Око Лада» – то Місяць, верховода божественної тріади світил, поряд із Сонцем та Зорею. Старожитній слов’янський міф розповідає нам про Три Ока Неба:

«… а що праве Око – ясен Місяць є,
а ще ліве Око – світле Сонечко,
а в середині красна Зоречка».

ВЕДУЧА: У давнину «Око Лада», тобто Місяць, символізував теж саме, що і богиня Місячної Води – Леля Ладова, відома під назвою Дана. Леля-Дана, як роз’яснює міф, одна з дітей-близнюків Зорі-Лади, виходить з води так само, як Сонце чи Місяць з Неба, і приносить СВЯТО КУПАЛА – ДЕНЬ ЛІТНЬОГО СОНЦЕСТОЯННЯ.
У цей день, за повір’ям, Сонце круглодобово «купається» у воді, навіть вночі, наче Місяць, – і втішена Зоря-Лада вмиває його дарами Неба і Землі: дощем і росою. Ще б пак: день літнього сонцестояння (24 червня за ст. ст. і
7 липня за новим) – свято одруження її дітей – Води-Лелі і Сонця-Полеля, прозваного в народі «Семияром».
Первісно слов’янський світ знав свято «Купали» – Матері Води і Сонця.
А назва «Купала» жіночого роду означала «Земля Небесного Сонця».

ВЕДУЧИЙ:«Землі Небесного Сонця» і справді було чому радіти – адже це той день, коли її Син-Полель пройшов 7 зодіакальних сузір’їв і дав початок косовиці. Магічне священне число «7» – перша частина імені великого божества Семиярила, бога Літнього Сонцестояння.
Свято Купали – то свято сонячного кола і коло бігу води в природі. Ось як про це розповідає міф, записаний Яковом Головацьким…

ВЕДУЧА:«Вода буйним весняним дощем, непорочною Дівою, гасає по світу на конях і в гніві пускає на Землю хмари-сльози, аж поки не стрінеться з Сонцем, щоб стати йому дружиною, і дати продовження життю під благословенням богині Лади.
Та трагічним стане для Діви її весілля. Обпече Сонце Діву палючим промінням і втече вона від нього під Землю, наповнюючи життєдайною водою її надра, і проллється її туга синім Морем, куди зіллються всі потоки і ріки. І, вичерпавши з себе всю воду до останньої краплини, стане Діва Мореною.
Не обмине лиха доля і Вогняне Сонце: спопеливши Землю вогнем пристрасного кохання і виснаживши себе до останнього променя стане Семияр Кострубоньком».

ВЕДУЧИЙ:Три дійові особи міфу: Зоря-Лада, Сонце-Полель і Вода-Леля – присутні в усіх календарних обрядах епохи старожитності. Варто лише змінитися порам року, як слов’янський світ відсвяткує чергове весілля і помирання богів Природи: і заспіває колискову, і справить тризну циклічно змінному Зодіакальному Світилу...

ВЕДУЧА: У старих писаннях знаходимо відомості про КУПАЛА – поганського бога земних плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі. «Велес-книга», літературна пам’ятка язичеських жерців ІХ століття згадує:

ВЕДУЧИЙ:«А коли Купалва прийде у вінку, який возляже на голові його, зотканий з віток зелених, і квітів, і плодів. того часу маємо бути далеко на Непрі, о смерті нашій не мислячи, і життя наше на полі єсть красне…».

ВЕДУЧА:Святкувалося Купала на території Русі, яка у хроніках ХІІІ століття мала подвійну назву – «Країни Танів» (дітей богині Тани, себто Дани) або «Країни Ванів», себто венедів-слов’ян. Тут текла річка «Танаїс» або «Ванаквіль», так у сиву давнину називали Дніпро-Славуту. А в «Країні Ванів» жили «вани» - «івани». Отож, відколи Купало став богом жнив і достатку, відколи втілив чоловіче начало родючості, відтоді нарікся Іваном.

(Звучить музична тема «Сьогодні Івана, а завтра Купала.
Рано-вранці сонце зійде.
Рано-вранці,
Та й на мій барвіночок
Зелененький»).

ВЕДУЧИЙ:Купало Іван носив епітет «СОБОТ», що означав «свобода». Рангом небесного божества дорівнював Купало Іван верховному божому Пращуру Диву , що був водночас богом Верхнього Неба та богом Підземного Вогню. Так народився образ Купала як «свободи Неба». На свято «собот-Купала» вшановували давні слов’яни і могутнього Батька Неба. Свято відбувалося над гирлом Почайни, де і побережжя, і гора над річкою, від обряду дістали назву «Собот».
«СОБІТКОЮ» назвала Купальську забаву Західна Україна і пісні співала «собіткові». Відомий музикознавець, фольклорист та етнограф Климентій Квітка виводив цю назву від слова «собити», себто добувати тертям «живий» вогонь для обрядового вогнища.

(Звучить музична тема «На святого Яна собітку палили»).

ВЕДУЧА:З обрядовим вогнем, образом літнього Вогняного Сонця, пов’язала Україна і назву «Купала». Народ витлумачив її по-своєму, мовляв, Купало «купить» - очищає, бо «купа» - то купа хмизу для багаття. А очищає Купало відразу двояко: вогнем і водою, бо ж «купає» богів і людей.
Разом із полум’ям очисного купальського вогню злітають щороку ген угору, аж під саме зоряне небо, ворожбитські «іванівські» пісні і чарами «іванівського» зілля прирікають Іванів на довічну муку кохання.

ВЕДУЧИЙ:– Погріймося ж і ми біля цього жаркого, невгасимого Багаття нашої нації.
ВЕДУЧА: – Відпиймо, спраглі, з невичерпного джерела нашої Духової Криниці.

(Звучить музична тема «Вийдіть, дівки, на вулицю –
Викопали вже криницю.
В ній водиця чудова,
Свіжа,питна, здорова»).


До нашого часу по селах зберігся обряд «ОСВЯЧЕННЯ КРИНИЦІ» з рук духовних осіб. Християнський світ передає з покоління в покоління таїнство хрещення – освячення водою, яке відкрив Іоанн Хреститель новонаверненому Ісусу Христу. І свято Івана Купала хрещений люд відзначає як день Іоанна Хрестителя. І ніхто не дошукається тепер в хрестоподібних рухах кроплення язичеської ритуальної магії, благословення іменем бога Сонця і богині Живої Води.

ВЕДУЧИЙ:«Кажемо єсьми од їх, які дбають за нас, – промовляє устами древності «Велес-книга». – То ж не маємо мольбищ, а рядимо ото при студнях і криницях, де вода жива тече, і там воля є…».

ВЕДУЧА: Стає зрозуміло, чому за християнської доби П’ятницькі церкви, що їх народ вважав присвяченими водній богині, будували на берегах річок або біля джерел та криниць. У річці, джерелі і криниці живе чиста, як біла лілея, непорочна богиня ЛЕЛЯ ЛАДОВА. «Хто хоче чистої води, нехай іде до джерела відпити».

(Звучить музична тема «Скрізь вода та лілеями…»).

Їй, Нареченій Літнього Сонця-Семияра, прийде вклонитися старожитній світ напередодні купальської ночі. Принесе уявній Нареченій символічного Нареченого «Івана» - зелену віху, скручену в колесо, подібне до сонця. Опустить «Івана» глибоко у воду, здійснюючи магію ритуального вінчання Сонця з Водою, і благословлятиме чотири сторони світу іменем шлюбної пари:

«Добрий день тобі, Водичко,
Найстарша сестричко!
Обливаєш ти гори і доли,
коріння, каміння,
облий і мене!
Від всякої мерзи, від пагуби,
абим була така щасна,
як та весна рясна,
абим була така красна,
як та зоря ясна.
Як радіють теплу,
Аби так мені раділи.
О,Водо-Водиле,
улий мені сили»!

ВЕДУЧИЙ:«Вода Дніпрова над усі здорова»!
ВЕДУЧА:«Що з неба краплею – то на землю сторицею»!
ВЕДУЧИЙ:«Як води боятися – то не купатися»!
ВЕДУЧА: «Куди водиця тече – там вербиця росте»!

(Звучить музична тема «Не стій вербо над водою рано-рано,
Не стій вербо над водою та й ранесенько…»).

ВЕДУЧИЙ:Не стояти тобі, вербо, над водою, а стояти просто неба на горі-соботі, оточеній галасливою юрбою дівчат, що наречуть тебе «МАРИНОНЬКОЮ-КУПАЙЛИЦЕЮ»…

(Звучить музична тема «А наші хлопці-недбайливці
не вирубали Купайлиці.
Ой, коли б вони за нас дбали,
Вони б Маринку вирубали»).

ВЕДУЧА: «Наша Маринка з верби, з верби,
А ти, Іване, прийди, прийди»…

(Звучить музична тема «Ой, там на Йвана, на Купала,
Там ластівочка купалася,
Там на бережку сушилася,
Та й на Івана дивилася».)

Дивитися і тобі, Іване, на Мариноньку-Купайлицю, і стояти супроти неї, оточеному гуртом Красного парубоцтва, що нарече тебе «КУПАЙЛОМ-КОСТРУБОНЬКОМ».

(Звучить музична тема «Ой, ніхто там не бував,
Де ся явір розвивав.
Ой, яворе, явороньку зелененький»).

ВЕДУЧИЙ:Для обрядових Купайла-Коструба та Мариноньки-Купайлиці вибирали символічні породи дерев: найчастіше гілки плакучої верби і буйнозеленого явора, інколи чорноклена, а то ще вершечки берези чи сосни.

(Звучить музична тема «На майдані на риночку…»).

ВЕДУЧА: До речі, зверніть увагу, з яким трепетом і шаною розповідає купальська пісня про обрядове Деревце – навіть місце навколо символічного божества вважалося священним. Тому воно і «обметене», і «барвінком обплетене».
На тому місці пізніше християнський люд поставить «святу оселю» - церкву: «Стій, Купало, стій, чуєш, Боже, дзвін…».

(Звучить музична тема «…А з того деревця зроблена церковця,
А у тій церковці чотири віконця,
А на тих віконцях чотири соколиця…
Купала, на Йвана!»).

Цікаво, що ж то за чотири «соколиця» у чотирьох віконцях молитовної будівлі?

ВЕДУЧИЙ:Якщо звернутися до міфології Стародавнього Світу, то Єгипет добре пам’ятає Сокола як уособлення бога Сонця.
Стародавня Україна теж боготворила цього могутнього птаха і втілила у ньому душі чотирьох зодіакальних Сонць.

ВЕДУЧА: А українська мова настільки вподобала пестливе «соколику», що вживає його до сьогодні, коли йдеться про коханого у подобі сонця: «А де наше Купало стояло, там місяць сіяв, там сонце сіяло…».

(Звучить музична тема «А там, де яснеє сонце сіяє,
Там мій соколик коня сідлає.
Там мій соколик коня сідлає –
Поможи, Боже, що він думає.
- Вези, мій коню, під нові ворота,
Ой, вийди, вийди, дівчино молода!»).

«- Чом ти, барвіночку, не стелишся?
Чом ти, Іванку, не женишся?
ВЕДУЧИЙ:- Я ще зелений – постелюся.
Я ще молодий – оженюся.

Чом ти, руточко, вгору не йдеш?
Чом ти, Мариночко, заміж не йдеш?

ВЕДУЧА: - Я ще зелена – вгору піду,
Я ще молода – заміж піду».

Зелену гілку верби, Мариноньку-Купайлицю, «наречену» Івана-Кострубонька, прикрашали «до шлюбу» стрічками, вінками, гірляндами квітів, спілими вишнями…

(Звучить музична тема: «Ой молодая молодице,
Ой вийди-вийди на вулицю.
Ой вийди-вийди на вулицю,
Розведи дівкам Купайлицю»).

Розведе молодиця дівкам Купайлицю – і поведуть дівчата довкола неї свій перший ритуальний х о р о в о д.

(Звучить музична тема:
«Коло Мариноньки ходили дівоньки –
Рано-вранці сонце зійде.
Рано-вранці,
Та й на мою руженьку
Червоную»).

ВЕДУЧИЙ:Ви тільки погляньте у палаючі дівочі очі… Дівчата наповнені чарами купальського зілля, духом польових і лісових квітів: «іванового цвіту», «ведмежого вуха», терлича та «тої»*. Кожна дівчина плете собі вінок, та ще й так, щоб можна було його відрізнити… Коси у кожної теж запашні, бо вплетені в них і липник – «щоб хлопці липли», і любисток, і м’ята, і волошки – для любощів. У кожної в руці «брунька» - звита з вишень і черешень велика китиця, мовляв…

ВЕДУЧА: – Дивіться, парубки, яка я солодка!

ВЕДУЧИЙ:Усі вбрані у традиційні полотняні сорочки, бо всі знають, що полотно і зелень оберігають від «нечистої сили», якій так вільно почувається серед людей у ніч під Івана Купала.
А щоб «нечиста сила» не спокушала дівчат у Купальську ніч, ходили за ними парубки-свояки та на дівочі сліди квітки розсипали. Тому стежки довкіл «Івана» та «Мариноньки» були барвистими, наче мальованими…

ВЕДУЧА: Чуєте, парубоцький голос до «Івана»:

ВЕДУЧИЙ: – Та не грай конем та понад морем,
Іване-Іваночку!
Бо як піймаєм – то зарубаєм…

Чий же то голос лугом іде?

ВЕДУЧА:– Іване, Іваночку!
ВЕДУЧИЙ:То ж «брат» «сестру» зарубать веде…

(Звучить музична тема: «Мій братику, мій голубчику,
Не рубай мене у суботоньку,
Зарубай мене у неділеньку…»).

ВЕДУЧА:«Іван Мариночку
Кликав в колосочки:

ВЕДУЧИЙ:– Ходім, Мариночко,
Глядіть колосочки.

ВЕДУЧА:А в колоссі нелюб сидить,
Нелюб сидить, косо глядить,
Косо гляне – вінок в’яне,
Просто гляне – зеленіє,
Знай, дівчина веселіє»!

(Звучить музична тема «Ой, на Івана та й на Купала,
Там дівчинонька квіти збирала,
Квіти збирала, віночок плела –
Ой, на Івана та й на Купала»).

ВЕДУЧИЙ:Так за ритуалом «розведення Купайлиці» та плетіння віночків минав вечір напередодні Івана Купала. Заходило сонце. Час розпалювати «собітку» - купальський вогонь на ознаку палкого кохання бога Семияра до животворної Води-Лелі.

ВЕДУЧА: Розпалити «собітку» - обрядова функція парубоцтва. Паливо для неї хлопці збирали з усього поселення. Просити не годилося і тому односельці утворювали «п е р е й м у»: виносили і складали на вулиці старі солом’яники, розсохлі бочки, подерті кошики, тріски та поліна…

– Здорові будьте! З Купайлом!

ВЕДУЧИЙ:– А чи нема у вас сякого-такого,
Давно застарілого, геть спорошнілого?

ВЕДУЧА: – В душі не тримаємо, а надворі може щось і маємо.
ВЕДУЧИЙ:– Тоді вимітайте! Щоб воно прахом пішло у вогні Купала!
ВЕДУЧІ:– Гей, Купало!
У нашу хату
Солод ладнати,
Щоб і онукам
Те пам’ятати,
Гей, Купало!

ВЕДУЧА: Усе, що добували «переймою», хлопці пакували у великий «козуб» і несли до Купайлиці, де під дівочі співи розкладали заповітне б а г а т т я:

ВЕДУЧИЙ:– Хай усе погане і зле пропадає,
а добре лишається і розростається!

(Звучить музична тема «Ой за гору сонечко сідає…»).

ВЕДУЧА: Чом же не застала «Мариночка» свого «Івана»?
ВЕДУЧИЙ:За якийсь час, коли вже дівчата «Купайлом» натішаться, хлопці нападають на «Івана» та обривають з нього зеленолисту «шубу».

(Звучить музична тема «Купала на Йвана,
Що у Йвана шуба рвана,
Купала на Йвана...»).

Запалювали ритуальне вогнище «РВАНОЮ ШУБОЮ ІВАНА» - котили з пагорба до «собітки» вогняне колесо – «тіло Івана», «зелену плоть» бога Сонця.

(Звучить музична тема «Ой на горі, на горбочку,
Склали дівки собіточку,
Прийшли хлопці – не впізнали,
Та й собітку розваляли.

Ой на горі, на горбочку
Склали хлопці собіточку,
Прийшли дівки – не валяли,
Тільки красно заспівали»).

ВЕДУЧА:Коли вогонь займався високо, хлопці й дівчата бралися за руки і стрибали через вогонь. Стрибаючи, загадували: коли руки не розійдуться – закохані поберуться.

ВЕДУЧИЙ:У сиву давнину пара закоханих біля собітки обмінювалася віночками на ознаку своєї причетності до шлюбу Сонця і Води. Чи не тому дівчата-відданиці молили руйнівне літнє Сонце:

ВЕДУЧА: – Ой світи Сонце, світи та не грій, щоби мій віночок та й не згорів!..

(Звучить музична тема «Ой світи Сонце, світи та не грій,
Щоб мій віночок та й не згорів.
Щоб мій віночок живим зостався,
А мій миленький мені достався»).

ВЕДУЧИЙ:Паруючись над купальським багаттям, хлопці та дівчата переспівувалися, жартували…

– Ходи, молоденька, біля мене ляжеш.
Чом ти мені, серце, правдоньки не скажеш…

ВЕДУЧА:– А я тобі, серце, тоді правду скажу,
Коли твою руку зі своєю зв’яжу.

ВЕДУЧИЙ:Так замовляли наречені над палаючою собіткою. І горе тому, хто необережно потрапляв у вогонь і зрушував ватру – це віщувало неминучу біду: адже полум’я, за віруваннями давнини, оберігало від темної чаклунської сили, запобігало злу. Чи не тому у народі ще й досі співають про «чорну кітку» - злу відьму, спалену дівчатами на обрядовому вогні?..

(Звучить музична тема «Ішли дівки на собітку,
Нашли собі чорну кітку…»).

Ще й досі живе у народі магічне замовляння проти «відьомської пари»:

– Збирайтеся, дівки, на Йвана співати,
На Йвана співати, трьох змій пильнувати…

ВЕДУЧІ:– Ви котіться, відьми, за мохи-болота,
За мохи-болота, за гнилі колоди,
Де кури не піють,
Собаки не брешуть,
Люди не говорять.
Цур вам, пек!

ВЕДУЧИЙ:«Цур вам, пек!» - заклинав християнський світ «відьомську пару» і при тому не зауважував, як слова заклинання промовляли до нього забутою молитвою предка-слов’янина, який поклонявся богові ЦУРУ і називав його батьком Блискучого, Вогненного Неба.

ВЕДУЧА:А ще поклонявся ЗМІЇ-ЦАРИЦІ, земному втіленню богині Місячної Води-Лелі Ладової. День її одруження з богом Літнього Сонцестояння вважався одночасно і днем водяних жителів: Русалки та Вужа-Водяника, якого наші пращурі кликали «Хаттом», звідси і назва нашої оселі – «х а т а», і пильнував він за тим, щоб у нашій хаті не перевелася живуча вода.

ВЕДУЧИЙ:У давнину вірили: зневажити «Хаттика»-господарика – то накликати на весь рід нещастя, а той зовсім позбутися здатності продовжувати його. Негосподарну жінку карав бог Хатнього Огнища безпліддям, так виникло повір’я про Вужа, який п’є у жінки молоко.

ВЕДУЧА:А щоб вберегтися від напасті лютої, кликали люди до себе ЧУГАЙСТРА-ЛЕЛЕКУ: йому на стрісі гніздо вити – хату глядіти, від усякого лиха боронити…

ВЕДУЧИЙ:Бо ще діди наші знали, що Лелека-Чугайстер – володар усіх стихій: і водяної, і вогняної,і польової, і лісової…

ВЕДУЧА:Чуєте, вже закувала в лісі зозуля…

(Звучить музична тема «Вже зозуля ховається…»).

То Душа невмирущої МАВКИ-РУСАЛКИ ЛІСОВОЇ кличе нас за собою, до заповітного місця цвіту папороті.
За народною казкою, у ніч на Івана Купала дерева переходять з місця на місце і шумом гілля розмовляють між собою. А хто знайде квітку папороті, той впіймає перо жар-птиці і на власні очі побачить, як розходяться дуби, як ведуть вони свою тиху розмову; той зрозуміє мову усякого створіння і віднайде заховані у землі скарби. Той навіки стане щасливим!

ВЕДУЧИЙ:Проте здобути її майже неможливо, бо цвіте чарівна квітка лише одну мить, до того ж, оберігається вона «нечистою силою», - так прозвав хрещений люд силу чотирьох стихій Вогню, Води, Землі та Повітря, мешканців потойбічного світу язичників – світу Н а в и, по-народному В и р і ю: усіх мавок, русалок, перелесників, Вужа-Водяника та Лісовика, того ж таки Чугайстра, що цілий рік ховали від людей своє найбільше диво, а тепер змушені відкрити його. Так заповіла ЖИВКА, богиня Життя: все, що на Землі – належить Людині і Стихія теж служить їй!
Проте Стихія не покірна, вона не вірить людині сповна, а тому рятує заповітний цвіт від ласих людських очей: шпурляє паліччям, завалює камінням, лякає трясовиною, загадує загадки…

(Звучить музична тема «А що росте без коріння,
А що сходить без насіння,
А що грає – голос має,
А що плаче – сліз не має.

Камінь росте без коріння,
Сонце сходить без насіння,
Скрипка грає – голос має,
Серце плаче – сліз не має»).

Добираються до цвіту папороті лише наймудріші, найвідважніші,
найдобріші… Північ… Пригадуєте, як у Гоголя…

ВЕДУЧА:«Дивіться, червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жива, рухається. І справді дивно! Рухається і стає все більша, більша – і червоніє, як жевріюча вуглина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед очима, ніби полум’я».

ВЕДУЧИЙ:«… Або хвіст жар-птиці Матиреслави, - доповнить Гоголя літописна «Велес-книга», - що обертає кола Сварожі і несе пращурам нашим вогонь до домів їх.
А та птиця Сонцем не єсть, та все ж бо від нього така стала бути. Б’є перами птиця о боки свої, і ті бо світять, як сонце саруме…».

ВЕДУЧА:Такою бачили квітку папороті очі нашого далекого предка, який пильно вдивлявся у кожну стеблинку, що оточувала його. Вдивлявся і бачив, як у найкоротшу у році ніч перший промінь багряного сонця, виринаючи з води омитим і чистим, як сльоза, ніжно торкався тендітного стебла папороті і спалахував на ньому усіма кольорами веселки…

(Звучить музична тема «На Йвана Купала рано сонце грало…»).

Мить, коли цвіте папороть, грає сонце і виблискує «іванівська роса» - хвилююча мить єднання Людини з Природою. Природа щедро наділяє Людину здоров’ям, зціляє від недуг квітами і зелами. «Іванівська роса» дарує дівчатам вроду і юність, а парубкам палаючу енергію і силу. Мить щастя… Така ж летюча, як світанкова зірка.

ВЕДУЧИЙ:Але час повертатися до ритуального багаття, докинути до нього все, до останнього сухого паліччя, щоби «згинули у вогні всі недруги і вороги». І за обрядом утретє перескочити через вогонь, очищаючи душу і тіло своє, перш ніж доторкнутися жнивною косою до священних дарів бога Купайла.
Стрибали якомога вище,бо вірили, що таким чином допомагають пшениці рости. Стрибали – і прощалися з «собіткою», з опаленою віхою Івана-Коструба і «розплітали коси» Купайлиці. Надходив час «ПРОВОДИТИ РУСАЛКУ» та її зморену господиню – богиню Води. Дівчата беруть за руки Мариноньку, востаннє обводять її довкіл іванівської собітки і несуть до річки.

ВЕДУЧА:За ними слідом хлопці – знімають тліючу «голову» Івана і теж несуть топити, при цьому примовляючи:

ВЕДУЧИЙ:- Щоб наш Іван реготався,
Та у тугу не вдавався.

ВЕДУЧА:А як тільки пірне у річку «голова» Івана, хлопці веселою ватагою пірнуть собі теж.

(Звучить музична тема «Купала на Йвана,
Купався Йван та в воду впав.
Купався Гриць – та в воду тиць.
Купала на Йвана»).

Дивитимуться дівчата з берега, як хлопці купаються, а потім приступлять ближче, з таємничим тремтінням зніматимуть з голови вінки, гадатимуть собі долю: куди вінок пристане – туди за мужем стане; коли не пристане – жоною не стане. А то, боронь Боже, вінок закрутить виром і потопить – чекай гніву Божого, лихе знамення! Та не варто побиватися та нарікати на долю, треба дочекатися наступного Купайла і спробувати щастя ще раз.

(Звучить музична тема «У лузі-лузі червона калина…»).

ВЕДУЧИЙ:Хлопці з води впізнаватимуть вінки своїх коханих, перейматимуть їх, вимагаючи за вінок викуп-поцілунок:
«а в мої дівки –
у вінку стрічка,
а моя дівка –
перепеличка».

ВЕДУЧА: А чиї вінки залишаться «без викупу», тим дівкам доведеться самим брести через річку, аби не торкалися вінка небажані руки.

(Звучить музична тема «На Йвана Купала
прийшлось річку брести,
уплав пливти…»).

Пірнувши у світанкову купальську воду, проводивши Русалку, закликатиме громада до річки Марину-Купайлицю – «нема твого Іваночка, лишилася по ньому співаночка»:

ВЕДУЧІ:– У перепелички – ніжки невеличкі,
На гору не зійде – Купала! –
В долині не стане – на Йвана!
Щоб наша Купайлиця росла-виростала,
А на той рік ще кращою стала!

(Звучить музична тема «Від броду до броду йшло дівча по воду…»).

ВЕДУЧА:Так передвіщали люди Мариноньці-Купайлиці нове народження, «воскресіння» на «той рік», навесніі, з таких же буйних потоків вже не земної,
а Небесної Води.

(Звучить музична тема:
«А ти, Маринко, зостанься, зостанься!
Та з своїм Іванком звінчайся, звінчайся!»).

ВЕДУЧІ:– Благослови, Боже,
Косовицю тоже! –

ВЕДУЧИЙ:Благали люди у ранкового сонцяі плели з зеленого гілля ритуальну гойдалку,щоб здійснити останню магічну дію купальського обряду – розгойдати хліба на полях, що вже бриніли піснею обжинок:

– Ходив Бог по полю – загубив корону,
А женчики жали – корону підібрали.
Корону підібрали – господарю віддали.
Судив Бог пожати – суди поживати
В користі і в радості,
В доброму здоров’ї.

ВЕДУЧА:– Дай же, Боже, на току стогами,
А в діжі – підходом,
А у печі – ростом,
А за столом – ситтю!
ВЕДУЧИЙ:– Суди, Боже, осені діждати,
Дочок віддавати, синів оженити,
Пива наварити – і нам погуляти!

(Звучить музична тема «Вогню наш…»).


*Сценарій радіопрограми 6 липня 1991 року на Львівському радіо («Музичне коло»,
ст. редактор Марта Кінасевич).

Коли помирає любов,
вам лікар нічим не поможе.
Насильно, всі знають давно,
людина любити не може.

Можливо любов сколихнуть
зірки, що засвітяться зрання.
Несила серцям спалахнуть,
коли в них немає кохання.

І кожне тут слово мов ніж,
що ріже між душами ниті,
рубає стосунки поміж
сердець спалахнулих на миті.

Тут Всесвіт палає з імли,
триває лиш мить перемир‘я.
Любов помирає, коли
людина втрачає довір‘я.

Тут сварка як танковий бій,
безжальний, кривавий, останній.
Не варто плекати надій,
коли помирає кохання.

14.02.2017

Життя раптово іншим вийде, ніж дається.

Чекання промине. І та, що й не діждалась, -
щодня, як море, виколисуючи тугу,
в очікуванні доглядаючи за світом,
шукаючи бодай якої, навіть вістки,
що суджений не надто вірний їй, - Блаженна!..

Творець жінок за світ доглянутий і любить.

На виліт
й підбадьорував живих ще…
І отаманив
мав до цього хист
А чули ви хоч раз як вітер свище?..
Так душі добираються увись…

Він й до Майдану виглядав пристойно…
Першопроходець, лікар, сім’янин
А спалахнуло, в нім проснувся воїн
В усіх куточках світу Україн…
Тепер вони у пам’яті рубцями
Шаленим вітром, блискавкою рим
Ти можеш заховатися в Маямі
А можеш від сьогодні бути
Ним…
06-07-2017.

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Вбачається одна й та ж доля:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні --
Єдність і силу».

А-а… Нью-Йорк, там ранок тільки
ще бігти й бігти… вихідний
а ти вже встиг в томаті кільку…
під смак замурзатися Ним…
шморгнув, розгледівся, піджався
не від підлоги, від усіх
і не життя - суцільна лажа
і вже роки… подвійний збіг
06-07-2017.

Згадалася мені жона,
Прийшла невчасно хтива думка.
Колов я куму кабана,
Обрізував кнуряці шлунка.

Вона у спогадах як прищ,
Що вискочив на носі збоку.
А я в руках тримаю ніж,
Іще уріжусь ненароком.

Пахтить свіжатина довкруж,
Обсмалена в житах щетина.
Піду, згадаю, що я муж,
Себе потішу та дружину.

06.07.2017 р.

Вбиваючи гвіздок людині в душу,
подумай, чи не варто зупиниться,
бо вибачить вона великодушно,
а дірка – назавжди́ уже лиши́ться.

Не вистачає навкруги добра,
як мало добрих вчинків роблять люди!
Ще милосердя не прийшла пора,
панує нині зло лихе усюди…

Пора наспіє... Папороть розквітне –
і літо в осінь плавно перейде...
Пропаща сило, світло перелітне,
Ласкавице – ти де?.. ти де?.. ти де?..
Летюча спраго, спраго ненаситна
(дарма, що пнесь дороги крутизна!) –
ти все така ж: сліпуча, многоцвітна –
чи впізнаєш себе?
- Хто зна, хто зна...

Весна ще т а м, за дальнім небосхилом,
ще зим сипучих хуга неслаба!..
Ласкавице, розправ обмерзлі крила,
що виросли з відьомського горба.
Наворожила, витворила, маєш –
він поруч, Т о й що Л а д о м назовесь!
Вона йому: - Чом світ не осяваєш?
- Осяю завтра...
- Ні, о с я й бо д н е с ь!

- Та чи сягну, чи осягну, чи здужу,
коли надише стужа досхочу?
Вона йому: - Мій с о к о л е! Мій М у ж е!
Чи ж полетиш?

- Запевне, полечу!

... Бліда постава – сон, а чи знемога,
чи щойно походила по росі...
Стоїть собі – велична і убога –
Ласкавиця в розпущеній косі.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

1

Устигни на потяг,
Де завжди пробачать.
Сімнадцята... сота
Даліє невдача...

Дід клунка посуне...
Чайок із лимоном.
Тасуєш парсуни,
Іж крекер солоний.

Три закладки в книзі,
Що пахне димами.
Повз банери сизі -
До карої мами.

Реалій та сюру
Закони суворі.
Купюри... Баюри...
Кудикині гори.

2

Край стежки у небо
Цвіте чемериця.
Шаблюки - між ребер,
Осонцені лиця...

Моя Україна
Танцює і стогне...
Бредуть буратіно
Та пігмаліони.

3

Надивишся, рушиш...
Людва - із трампліна.
З насічками грушу
Спиляли - бо зміни...

Тату голубаве,
Спідничка циганська.
Онуки Варавви -
До Раші чи Гданська...

У рейваху - ніші -
Для бевзня, пророка.
Вангують мудріші,
Стихає сироко.

За курсом-пунктиром -
Листочки... мурахи...
Безмов`я нещире.
І охи - на лахах.


2017

Мов охоронці край дороги
Стоять Петрові батоги,
Їм спека не страшна, ні грози,
А сонце додає снаги.

Блакитні капелюшки їхні
Липневий вітерець гойда,
А гордо підняті голівки
Дивляться у небесну даль.

Вони на свято Петра й Павла
Дарують краплі бірюзи.
А ще їх люди називали
Диким цикорієм завжди.

2017 р.

Писала Леся Українка:
"Щоби не плакать, я сміялась".
Я можу теж сміятись дзвінко,
Коли душа моя ридає.

Недоброзичливцям на втіху
Не покажу я сліз ніколи,
Хай заздрісники не радіють,
Як ранять серце злом та болем.

Насмішки їхні й кепкування
Не затихають й на хвилину,
Але вони того не знають,
Що й їм устромлять ніж у спину

Найближчі люди, найрідніші,
Про кого дбали й піклувались.
Тоді хоч, може зрозуміють,
Що за гріхи їм же й воздалось.

А я живу, молюся Богу,
Здоров"я в Нього прошу трішки
Для себе, хоч би не надовго,
Щоби могла писати вірші

Та їх залишити у спадок
Тим, хто шанує мою творчість,
Допомагати тим, хто поруч,
Оце я називаю Щастям.

2017 р.

Пізно. Сонечко спить.
Серед темної ночі
Небо в зорях висить,
Вдалині Ваші очі.

Вирина з забуття
Почування шалене.
Ви із мого життя
Не втікайте від мене.

Ох як важко мені
Добиратись до суті.
Одному в тишині
Помирать на розпутті.

Поки зорі ясні
Не сховались за хмари.
Вдалині, вдалині
Вій шовкових примари.

2017р.
Парище.

Надія завжди окриляє нас,
її ми відчуваємо турботу.
Вона потрібна кожен день і час –
як сон вночі чи крила для польоту.

Ті крила виростають не у всіх,
хоча літати мріє чи не кожний.
Злетіти – що ступити за поріг…
А далі полетіти ти спроможний?

Над долею полинути – це шик,
піднятись над химерою обставин!
Із того може вийти лише пшик,
коли пари́ти витримки не стане…

Ми часто проти совісті грішим,
землі тяжіння раптом подолавши,
але пусто́ти у своїй душі
заповнюємо, лиш на землю впавши!

Згадалась раптом ти мені,
І небеса оці холодні
Знов запалали, як вогні –
Жарини хмарної безодні.

Вони у спогадах горять,
Як дивовижне запинало.
На нім вечірняя зоря
Серця вогнисті вишивала…

А потім – хмар свинець довкруж!
- Де ділась мрій чарівна сила?! -
Життя, немов холодний душ,
На землю грішну опустило.

5.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Вона мене покликала на борщ,
Дала черпак чи то велику ложку,
Аби емаль обточував об корж
І голод угамовав потрошку.

Глитав картоплю і масні хрящі,
Сьорбав гаряче, наче поросятко.
А за вікном сопливили дощі,
Вітрисько шарпав помідорну грядку.

Із часником духмяні пампухи
У кишківник застрибували хутко.
І щоки роздимались як міхи
Коли жував усмак курячу грудку.

Запив застілля кухликом води,
Подякував сердечно господині.
Вона ж мені: - Наївся? То плати.
Знімає з себе плаття та хустину.

Мені убгала ліфчик в п'ястуки,
На плечі панталони впали м'яко.
Заворушились капосні думки,
Прокинулась утомлена кабака.

Та не зірвав кохання я дари,
Не впестили Венеру хтиві длані.
Зрекла сусідка:-Лахи ці бери
Та випери із порошком у ванні.

Дарма хотів помножити гріхи -
Вона ж ловила на борща мужчину.
Бешкетували вчора дітлахи
І поламали для прання машину.

Вже навзаєм готую підлу мсту -
Я теж хитрун, а не дурна роззява.
Скручу їй чайник, газову плиту,
І запрошу увечері "на каву".

05.07.2017р.

Богині Баст гнучке котяче тіло
на розпашілих побережжях Нілу...
Вже Клеопатра поринає в ніч,
легку накидку пориває з пліч --
гойдає барка Месектéт*1 на хвилях
м`які ложниці царських спочивальнь,
інтими сонцесяйних почувань --
тут Цезаря невтолені змагання:
безсонна ніч... остання ніч кохання,
осягнення солодкої мети --

ах, Юлію, ще встигнеш відпливти
в підземний Стікс -- пронизаний ножами --
до стін Тартару, Вогняної Брами,*2
що отверзає смертникам уста --

отак стебло в Озіріса вроста
і через тіло зерням проростає*3 --

ще самка-яструбиця розпластає
по твоїх членах пір`ячко своє,*4
і заклене: "О ж и й, якщо ти є
просвітленим, непроходящим богом,
і твоє сім`я плодиться без меж --
тоді ти Оком Гора вік почнеш,
і твій к і н е ц ь обернеться п р о л о г о м
до вічного блаженства і життя --
нехай воно коштує пролиття
гарячих крапель цезарської крові...
...А зараз -- ніч в Єгипті, Ніч Любові,
сплетіння тіл, узори із ліан,
захланний подих уст, безумний тан
до повної нестями і знемоги...

...Це, певно, Хапі*5 оре перелоги,
благословивши Гора гордий лет...

...Світає... Повноводить Ніл... А х é т"*6 ...

8 травня 2003р.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Слава тобі, Хапі-Ніле, що з Підземного Світу виходиш,
а приходиш сюди, аби Світ Людей оживити.
Спонукаєш до цвіту майстерню освітлену Птаха,
риб володар, вожатий пернатих, о Хапі творящий,
що ячмінь сотворив ти, еммер дарував смертним людям,
що без тебе сумніють на видах і гинуть, пропащі.

Зеленій же, о Хапі, наповнюй пустелю водою,
Ти – улюбленець Сонця, веселій же благою ходою.
Хай тварини ситніють травою, а поле розродиться в зерня.
Зеленій же, о Ніле, о Хапі, хай повниться зерням оселя.
Як підніметься Непрі, прийми сонцеглавий сувій.

Зеленій же, о Ніле, о Хапі,
Зеленій! Зеленій! Зеленій!

(Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

(ритуальний вірш-гімн увійшов у драму "Горизонт Хуфу", надруковану у авторському циклі "Міфологія Стародавнього Світу". - Львів:Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua

Господи! Спаси і збережи
світ цей грішний, що крихкий настільки.
Ти прости і злості не держи,
та пробач мені мої помилки.

Господи, гріхи мої прости,
змилуйся прошу, великий Боже!
Вбережи нас грішних від біди,
бо крім тебе це ніхто не зможе.

16.05.2016

Прощення попросити кожен має,
бо кожен з нас у чомусь завинив,
а ненависті той лише не знає,
хто у житті ніколи не любив.

Прощення треба лише вам самому –
очистить душу це, добавить сил.
Промовити „Прости“ – усім відомо,
насправді важко, мов лишитись крил.

Й прощати вміння має з нас не кожний,
це як благословення, Божий дар.
Лиш добрі люди на оте спроможні,
що не пізнали ще бісівських чар.

26.02.2017

Липневий вітер легко дише
У верховітті де-не-де,
Порушує казкову тишу,
Що тихі роздуми пряде.

І вимиває ласка саду
Роздратування і нудьгу,
Розчарування і досаду,
Вливає радісну снагу.

І хочеться, неначе вітер,
Зробитися ураз легким,
Куйовдити і ворушити
У ватрі неба хмарний дим.

4.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ось з таким я Сонечком дружу
ми в такому вигляді не перші…
Господи, мерсі… мадам бонжур
скільки ще лишилося до звершень
щоби ті промінчики в букет…
хай би шепотіли разом в ліжку
воєдино - вимовить Поет
а Художник пензлем зріже трішки…
спозаранку наш пташиний гам
порозбудить все живе на світі
ти тепер від щастя сам не сам
наче побував у Афродіти…

а воно ж таке… таке як всі
ну хіба сміється…
і кирпате
любить без усього
по росі…
і завжди - завжди недосипати…
04-07-2017.

Цього ранку невпинно дощило.
Я зі смутком дивився на схід.
«Черепаха Шалена» летіла,
І маля озиралося вслід.
Долі нам не судилося знати.
Милосердний накреслює шлях.
Тож постійно мені відбувати
У маршрутках, авто, поїздах.
Ця печальна, знайома дорога,
Що від себе й до себе завжди.
А сльозина вславлятиме Бога
Між краплин дощової води.
2017

На кінчику пера - тремтить отрута.
Ще мить - і скрапне, наче кислота.
Добряче заробив колись Іуда,
Коли узяв срібляник за Христа.

На кінчику пера - дитяча казка.
Мелодія глибока і щемка.
Ще книжні (не живі!) добро і ласка
У розум уростають юнака.

На кінчику пера - жадання крові
Та заклики до лютої війни.
Гримлять залізних лошаків підкови,
Чуби холопів смикають пани.

На кінчику пера - слова присяги,
Яку дає країні кожен з нас.
Аби священні синьо-жовті стяги
Вернулись у Тавриду і Донбас.

На кінчику пера - жага наживи,
Дратує зір сусідові земля.
Феміда присуд надсилає мстивий:
Була - моя. Тепер уже - твоя.

На кінчику пера - слова любові,
Букет пахкий півоній і жоржин.
Пташиний спів, і зорі вечорові,
Квітучий сад щасливої душі.

Коли в житті настане кепсько дуже,
Проблем на плечі вляжеться гора -
Ходи на вогник слова, милий друже,
Тебе зігрію кінчиком пера.

04.07.2017 р.

Статей стосунки – те́мінь споконвіку,
хто б вам і що казати не старався,
та ощасливить жінка чоловіка,
де б той нещасний марно… не ховався!

Альбом із фото знову погортаю –
згадаю все, що об‘єктив піймав.
Вже багатьох на світі цім немає,
та у живих міцніє дружби сплав.

Шкільні роки, весна життя, минуле…
Перед очима крутиться кіно.
То щоб нічого ми не позабули,
згадали все, минуло що давно.

Книжки, екзамени, п‘янкі безсонні ночі,
кохання першого такий приємний щем.
А руки пам‘ятають стан дівочий,
і ніжні губи, й танці під дощем.

Вступні екзамени і знов безсонні ночі,
нова сторінка в нашому житті.
Перед очима знову твої очі
і постать юна в маминім шитті.

Пальміра, південь, море, яхти, чайки,
вечірній пляж і хвилі на піску.
Усе уже в минулому, звичайно ж,
та ще так хочеться посидіть на містку…

Екзамени, диплом, сім‘я, робота,
в ній можна проявити свій талант.
В минулому День армії і флоту,
й тридцять три роки старший лейтенант...

А саме дороге – це діти, внуки,
кому і з правнуками вельми повезло.
Маленькими все лізуть нам на руки,
та то в житті для нас найменше зло!

Мелькають сторінки, літа і весни,
все більше поглинає нас фантом.
Минувшина щоб дійсно не воскресла -
я тихо закриваю свій альбом.

28.02.2017

Він потайний, товариш мій,
сам у собі і сам не свій.
Закрив він кришкою в недузі
всю темну глибочінь нудьги.
Та думи в кришку дико тузять
і розбивають кулаки.
Нікому він про них не скаже
й не виплаче їх у жилет,
бо все навскіс у ньому ляже
і може вибухнуть поет.
Немає вибуху, лиш видих,
немов сумний жіночі крик.
Як в бурю ревний моря вигук,
мов відчайдушний тигра рик.

Раніше був я всім відкритий,
не здержував себе ні в чім,
та долею не раз був битий
і не дивуюсь вже нічим.
Бо заморився і знітився,
ще й посміхатись перестав.
Я рибою об лід все бився,
та сам собою вже не став.
Усе навскіс, немає сліз,
а тільки гарячковий схлип.
І ось привіз турбот лиш віз
й торішній пух змарнілих лип.

Старий мій, нелюдимий друже,
давай посидимо удвох.
Ми за життям уже не тужим,
воно дістало нас обох…

12.03.2017

Тихий день -
ідилія дощу,
сьогодні я тебе
прощу
і відпущу…
Ці істини прозорі,
як неба край,
самотній день,
і тепле літо
завершено,
запахли квіти,
ідилія всепрощення
просочує траву –
я ще живу.
14.06.2016р.

Мені п‘ятнадцятий минало,
я пас корови за селом.
У небі сонечко сіяло,
простіше кажучи – пекло.

Вздовж Вовчої, під Бурханами,
у Дякому, попід ліском,
де й не паслись рогаті дами:
за садом, током і містком...

Корівки хрумали травичку,
щоб повернутись з молоком.
В обід й під вечір до водички,
спішили, щоб попить гуртом.

Співав у чистім небі жайвір,
його міняли цвіркуни.
Такий веселий, творчий гамір
стояв із самої весни.

Напарники – дядьки хороші,
свою колоду кожен мав,
бо в дурня грали не на гроші,
як зазвичай хтось не дрімав.

Я не вигадую історій,
оскільки маю, що робити.
Мій батько їздив в санаторій
й була потреба підмінити.

А як вставати не хотілось
зі сходом сонця кожен день!..
Лиш думка в голові й крутилась –
чи скоро вихідний, він де?!

Пливли роки мого дитинства
поміж річок, лугів і нив,
та це було б найбільшим свинством,
якби когось я в тім винив.

Сільські ті університети
тепер найбільше до душі
і не боюсь, якщо поети
мої ці висміють вірші.

23.03.2017

Накладаються тіні на тіні
рінню ( як давно я хотіла це
слово ужити десь,
чи ж важливо, що суть не та, як лягає воно на плес-
о). О, перенос вийшов невимушено так, легко.
Леткість думки і леткість слова –
воля вільного?
Влаштувати ще можна лови слова:
словом, наче магнітом, втягнути риму.

Стримувати жагу важко, але можливо.
Хтивість у всьому є,
тільки в мені ллється вона цiвкою в ніжність.
Трунок п’янкий п’ю рiкою.
Не скою зла.
Тінню на тінь ляжу лише на ріні.

04.07.2017

Сплять гірські вершини у обіймах ночі,
білий кущ калини спати лиш не хоче.
Шелестить тихенько, згадує пісні,
що співав хлопчина молодій мені.

Облітає білий із калини цвіт,
з тих часів минуло три десятки літ.
Похилила віти на горі калина,
сивину ховає вже й моя хустина.

З гір густим потоком засіває млу,
вітер на всі боки гладить ковилу.
Підіймуся вгору, сяду під калину –
ні, не вічне горе, скоро відпочину...

26.03.2017

Розквітнули волошки у житах,
як сині крапельки, що з неба щедро впали.
Хоч літо ще, та осінь золота
нам заспіває скоро величі хорали.

Люблю улітку я волошки цвіт,
що майорить поміж високими хлібами.
З теплом дивлюсь уже десятки літ
я на улюблені квітки моєї мами.

Від щирого серця, з душі, що розквітла,
народяться ніжність і радість у світі.
Від доброго слова утвориться світло,
хай люди теплом вашим будуть зігріті!

Даруйте тепло і щедрот не чекайте.
Робіть це з любов’ю й завжди пам’ятайте, 
що варто у світі похмурому жити
для того, щоб радість і щастя дарити.

Ідіть до людей, не чекайте подяки
чи вигоди там, преференцій всіляких.
Даруйте любов їм, надію та віру
і стане наш світ веселішим. Я вірю!

06.04.2017

Ой, не світи, Місяченьку, не світи нікому,
коли йтиме козаченько від мене додому.
Коли буде повертатись до дітей, дружини,
щоби люди не дізнались, що був у Галини.

Ой, не світи, Місяченьку, ти у темну нічку,
я ж своєму миленькому подарую свічку.
Щоб та свічка в темну нічку горіла-палала,
бо солодшого за нього я іще не знала.

Ой, не світи, Місяченьку, сховайся за хмари,
в темну нічку краще діють мої чорні чари.
Вони манять і дурманять, збивають з дороги,
у власного ж чоловіка усе ростуть роги…

Ой не світи, Місяченьку, – все йому шепочу
бо я жінка молоденька, ще кохатись хочу.

25.05.2017

Ой Тамаро, ти Тамаро, Тамаро Дудкова!
Чом насупила як хмари свої чорні брови?
Чом примружила хитренько свої карі очі
й зустрічатися не хочеш зі мною щоночі.

Ой, Василю, Василечку, ти такий гарячий,
не пройшло іще й неділі як мене ти бачив.
Як частіше бачить хочеш, то мерщій женися,
та якщо грошей не маєш – тільки посміхнися.

Я щоденно на роботі, зранку й понад вечір,
мені тільки не хватає – ще й жону на плечі…
А зустрітися так хочу, люба, із тобою,
що молю – прийди, кохана, в хатку під вербою!

Хоч ти хлопець і примітний, маєш гарну вроду,
та не знаю через річку я мілкого броду.
Якщо хочеш, Василечку, частіше стрічатись
збудуй місток кришталевий й марно сперечатись.

Хоч я хлопець молоденький й до дівок охочий,
та не можу все ж забути твої карі очі.
Карі очі, чорні брови мене полонили,
файні ніжки й стан дівочий зведуть до могили…

Збудуй місток кришталевий, перильця із срібла,
щоб при місячному сяйві вистачало світла.
Замість хатки під вербою ще й палац до неба,
як збудуєш, Василечку, – вже піду за тебе.

Ой, ти доле, моя доле, мабуть не женюся,
як гуляти так не вийдеш – в річці утоплюся!..

24.05.2017

Уперся ти - бетонний мур…
крізь вущко краще й легше
і ти погодився б на тур
якби ж то власний екшен…
Мерлін Монро якби ж то, і
кортеж і охорона
у множині… до скронь і вій
щоб стерео, не моно…
і щоб струмочком в чорні дні
попід паркан та й в річку
і ти відмовиш, скажеш: - ні!
хіба поставлю свічку…
04-07-2017.

Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
Владичице музики серця, божественних знаків.

Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.

Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.

Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів.

2013 рік

"Пісня Семи Хатхор" увійшла в текст драми "Горизонт Хуфу", видрукуваної в авторському циклі "Міфологія Стародавнього Сходу". - Львів: Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua



(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)