Ну що ж, стріляй! Так навіть буде краще:
не встигне й відболіть – розверзнеться пітьма.
Ти, щастячко, чиє? Злиденно струменяще –
катма в тобі зізнань, то, може, й куль катма!

Розщедрись, не скупись, з’явись на полі бою,
рви тіло на шматки, впивайся і ярій!
А хоч би й був у нас єдиний дух з тобою,
А хоч би й вирував у душах буревій.

Я чую поклик сурм. Наладьмо лук і стріли,
нагострені мечі виймаймо із піхов!
Це буде чесна гра: про те, що в нас убили
високе і терпке, і тепле ... як любов ...

І ось уже не ми, а наші подоби́зни,
огорнуті в пітьму, у латах і в броні –
на ближніх і близьких із чарою трути́зни
навально летимо в пекельному вогні.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Ще будуть дні веселі цугом
орати кривду чорних днів.
Ітиме правдонька за плугом
від мавзолею до хрестів.
Дахи зриває вітер часу,
устої нищить і мости.
Ми живемо в полоні гласу.
Тендітна дівчинко, рости…
Рости з надії у НАДІЮ,
без вороття у цей бедлам.
Не стій на розі. За повію
тебе сприйме дорожній хам.
Тебе ще довго будуть гнати,
немов ізгоя, звідусіль.
А ти життю – остання мати,
а ти душі земної – сіль…

Ще будуть дні веселі… будуть.
Але хіба у цьому суть?
Надію стратять ще до суду,
і крові змиють каламуть.

24.09.2017

Любов минула. Сірий смуток ліг
На віти снів, похилені безсило...
...ти прихились, до мене притули
Своє вологе і жадане тіло!..

Ми знову поєднаємо серця,
Немов тоді, коли були щасливі,
Із потаємних виймемо дверцят
Минулої закоханості диво,

І згоримо, мов смолоскипи два,
Чи сірники, що дівчинку зігріли
У Андерсена казці... Ожива-
ють відчуття, які ми відпустили

До Вирію, куди лелечий клин
Летить згорілим попелом минулих
Казкових снів!.. І знову я... Один...
І ти одна... Все. Скінчено. Забули.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092400620

Il pleure dans mon coeur
Comme il pleut sur la ville ;
Quelle est cette langueur
Qui pénètre mon coeur ?

Ô bruit doux de la pluie
Par terre et sur les toits !
Pour un coeur qui s'ennuie,
Ô le chant de la pluie !

Il pleure sans raison
Dans ce coeur qui s'écoeure.
Quoi ! nulle trahison ?...
Ce deuil est sans raison.

C'est bien la pire peine
De ne savoir pourquoi
Sans amour et sans haine
Mon coeur a tant de peine !


Переклад

Знов небо ридає сумне
Як стомлені душі ридають,
Ця смута яка? Чи мине?
Знов небо ридає сумне…

О зливо рясна! Це твої,
Сльозини на землю спадають,
Як в душі самотньо-сумні,
Вкрадаються осені дні…

Цей дощ без причин, без мети.
В душі – цілковита байдужість.
Обману слідів не знайти.
Куди нам від смути піти?

Ця кара найгірша з усіх,
Щоб навіть не знати для чого
І смуту даремну, і сміх
Носити у душах своїх.

24.09.2017 р.

коли проснуться люди до зорі
і їх покличе каятись Марія
настане мир у кожному дворі
і може вдруге явиться Месія
коли проснуться люди на зорі
якщо за обрій полум'я завіє
і передохнуть змії упирі
а на Дону прокинеться надія
що вже і їм молитись на порі
якщо зі сходу заходом повіє
тоді засяє сонце угорі
коли повикидаємо злодіїв
у море як іржаві якорі
аби не потонула наша мрія –
тоді засяє істина зорі

                              09.2017

у шторм поламане стерно
і навігація до біса
все шкереберть але кіно
механік п’яний от гульвіса
ще крутить в час коли не п’є
у трюмі наче в кінозалі
вгорі борвій знамена рве
а тут лунає «тралі-валі»
закрити очі синемА
і все це ніби не з тобою
і сяйво слів а не імла
у небі днів над головою
сиджу у схові хай вітри
приносять долю-поторочу
як стане лячно раз два три
на берег мужності зіскочу
а там вирує балаган
життя за правилами коки
де Веди Біблія Коран
та канонічні їх пророки
де головний оратор По
щодня повторює промови
ми не країна Лімпопо
і викривляє грізно брови
де дев’яносто сім із ста
не знають впливу аберацій
та їх розверзені вуста
не мають юридичних рацій
свята земля без стусанів
проста як пшик складна як ножик
і голу правду без штанів
кладе життя у ситий кошик
за що загинули в борні
за що і нині умирають
як на замовлення одні
а інші смерті потурають…
що тут у схові унизу
що там під буйними вітрами
"to be чи ні" весь вік гризу
я хитромудрими зубами…

06.09.2017

І де ж ота хвалебна твердь?…
Переспіви повітря милозвучні
Розмиті береги нарешті вщерть
Хвилює лейб-мотив бесаме мучо…
І де ж ота хвалебна рать -
На всі часи їх гуркіт войовничий?..
Палац… фуршет… ось так святкує знать -
На краєвидах душ, що смерті вище…
Де ж той, невидимий баланс?..
Чому цей поклик вічний до сокири?..
Одного разу ваш зникає шанс
І хто вам після цього щось довірить?...
24-09-2017

***
Щасливі сім'ї, ой, не часті –
і невеликі, і малі,
та економимо на щасті,
забуті генами землі.

***
У першому коханні
шукаємо основ,
але любов остання –
надійніша любов.

***
Великі сім'ї особливі,
але і цьому завдяки
дітей виховують щасливі
і дуже люблячі батьки.

***
Причини є і наслідки відомі.
Довіра є, то й на душі – розрада.
Але коли не всі у тебе вдома,
у голові блукає тиха зрада.

***
Розчарування настає,
коли утрачена повага
до того, що у тебе є,
як на канаті – рівновага.

***
Я заплющую очі щоночі
і не бачу нікого...Ніде...
Тільки очі, одні твої очі
місяцями продовжують день.

                              2017

Таки не по-буденному вершить
над нами суд блаженна веремія –
Нам жить і задихатися ... і жить,
по-іншому не можем, чи не вмієм?
Пропащі ми – над яром летимо,
над товщами, гнітючо навісними ...
Для чого живемо́ – куди йдемо́! –
обмерзлі душі з крилами німими ...
Нам гніву благородного, або
любові, що зове і замовляє ...
Промов мені, бо холодно, журбо –
бо знавісніло птаха кружеляє ...
Чигає на ошуканих, на нас,
спонукує пройти крізь темну хащу,
навпомацки брести ... напризволяще –
і по піщинці виміряти Час!
Ми – покоління, зібгане в юрбу
півлицарів, півблазнів, півгероїв –
свою добу підняли на дибу
навально, шквалом, криком ... й н е без зброї ...
Крячить над нами, кряче вороння
понад яри, у небеса кипучі ...
Ой лишенько, які ж бо дні гнітючі,
коли живеш і дишеш навмання!

... Посеред стуж півзайшлої мети –
терпіння нам ... терпіння і тривоги –
до забуття, до краху, до знемоги –
із божевільнь благої німоти,
як фенікс, відродитися і йти –
на плаху до кінця ... до перемоги
над нами, слабосилими. Земля
ще наші з вами тверді переймає –
і ми ще є, (хоч, може, і немає),
бо хтось над нами плачно замовляє ...

... Відлетна птаха клично кружеля!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр,2008)

 
митець усе ніяк за реквієм не сяде
щось в ньому убивають вальси ті
а хто він є тим більше по житті
від музики окремо ~ тільки вади
 
в його меню занюховий паштет
шато демонтеклер із витримкою навіть
куди тепер стопи свої направить
легкий який балет чому би ні октет
 
на римі не залежить амадею
натхнення любить зовсім не затятих
присядь у друзів & хай буде свято
& за любов а потім на коней
 
є зобов’язання не контрольовані ніяк
інтактний корок при порохівницях
кохання нині кров назавтра криця
а післязавтра бог не в курсі факт
 
на свій маяк кермує ночі стяг
а ми ніхто насправді та й по вінця
прокрастинанти реквієму ~вбивці
хоча давно готовий жде кістяк
 
 
 
 
 
 
 
 

Біля клубу дід пасе козу.
А мене гризуть важкі печалі.
Бо ж народ вподобав ковбасу -
Майже пусто у помпезній залі.

Двадцять душ окучує поет,
Сил немає слухати це "чудо".
Декламує задом наперед -
Так сьогодні, модно, стильно, круто.

У фойє розпродують котів,
У буфеті - кожухи та шуби.
Духовий оркестр осиротів,
Поржавіли козобаси й бубни.

p.s:

Ось, нарешті, друзі, nota bene!
Від овацій повклякали миші.
Глядачі запрошують на сцену:
Треба йти, читати власні вірші.

23.09.2017р.

Сюжети снів приходять уві сні.
Іде вистава у порожній залі.
Герой один у марення на дні.
Але який! У Божому кварталі
рятує не індиго – цілий світ
і, навіть, трохи більше… Забагато,
як на одного, праведних побід:
усі для миру, жодної – Ерато.

22.09.2017

Сіє-віє мрякою погода.
Не чекає згоди у народу.
Ранками – туманами ріки,
вечорами – бурею зі сходу
спеку надолужує природа
розою вітрів на всі боки.

На дуель запізнюється осінь.
Може, блокували по дорозі,
а у літа часу не було
уночі чекати миротворців
то й не гріє, як бувало досі,
де-не-де посіяне зело.

І надія вижити не гріє,
поки миром на землі повіє
на порозі іншої весни,
де усе, що мрія уявляє,
армія салютами вітає
і не чує власної луни.

                              09.2017

Нові рекорди ставить осінь.
Четвертий рік іде війна.
Які мімози у морози,
така й реформа затяжна.

Ніщо так довго не триває
як обіцяння, – все мине.
Вогню без диму не буває.
Але куди ведуть мене?

Кудою ця ясна дорога?
Де фініш братньої війни?
За кого простягати ноги,
коли не чубляться пани?

Мої лукаві супостати,
загляньте у меню дитяти.
Яка дієта!? А ціна!?…

Де реформації багато –
воно за маму і за тата
захоче випити вина.

                              09.2017

Щира публіка, типаж –
Шарм, харизма, антураж.
Бісер слів. Зневаги твань.
Чудеса розчарувань

23.09.2017

Терновий цвіте,терновий цвіте –
Зма́яні віти – шлюбне убрання…
Злотом залита, росами вмита
Тернова ружа – чара кохання.
.
Терновий цвіте,терновий цвіте –
Спущені віти – лячне ячання…
Мрій кришталевих чара розбита –
Тернова ружа --… стогін мовчання.

Терновий цвіте, терновий цвіте –
Черлені віти – сизе світання..
Десь лебедіє в зорянім світі
Любов найперша, любов остання.

Тернова ружа, тернова ружа –
Кров пурпурова – плід перезрілий…
На чорні брови – ле́дова стужа…
Тернова ружа – цвіт запізнілий.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

Одного разу
               руський цар Хайло
одразу
               опинився аж у пеклі.
Йому і цього разу
                              повезло.
Ані Яги у пеклі не було,
ані його євро-цариці Меркель.

У казані із назвою: ЦеКа –
пили і їли кендюхи Союзу
…і Карла.
               Наче – сауна така.
І ярличок
             у кожного
                            на пузі
із абревіатурою:
                            Те Ка.

Не тільки Бозя шельму позначає.
Таке Те Ка хотілося й собі.
У фана клептоманії буває,
що й етикетка – масло по губі.
Але питає,
                              – що це означає?

– Оцей – творець комуни,
                            цей – тиран,
а інший –
               теоретик комунізму.
– Е-е-е..., Е-е-е...,
               – сказав задумливо Вован.
Кому як не йому –
                          у цей казан
утопії і пійла кабалізму?

Тай уявляє, ніби на коні
очолює усе союзне військо.
І каже, – то чіпляйте і мені
Те Ка!
            І чує,
                          – а чому б і ні?
– А хто я буду?
           – Таракан!!!
                       Кремлівський!!!

                              09.2017

Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття..
А це ж бо Осінь, пані Осінь
Гойднула на три чверті світом...

Р.S.
...Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Із днів осінніх позолота зійде,
перетече відтінками у тло.
Лиш міти жовті у саду деінде
очам залишить сівер-помело.
Родинні узи обриває осінь,
і падають змертвілі голоси
у тишу снів, де ходять душі босі
і спокій стережуть зіркові пси…
Навколо Сонця, за велінням часу,
ховаючи невічне у живе,
пливе Земля з ілюзіями гласу
та індульгенцій від Буття не жде.
Шукає нас й ошукує дорога,
із року в рік знецінює мету –
знайти у русі круговерть чи Бога,
рутинне коло чи стезю святу…

22.09.2017

Тихо, братіє. Дуже
гучно б'є барабан,
поки люди байдужі
до ятріючих ран,
поки істина слова
наші душі пасе,
а священну корову
революція ссе,
поки ниюче серце
огортає пітьма,
а горілку із перцем
допиває юрма,
поки сонце ще сяє,
а ночами дуга
тятиву натягає
і тікає нудьга,
поки туга минає
і яріє снага.

                              09.2017

Принцесо Діано, шляхетна принцесо Уельська...
Піано-п'яніссімо арфа тонує анге́льська...
Легкі переливи розталих у мреві мелодій,
Єгипетські схлипи і нашепи „Доді мій, Доді...”
Шумує невипитим щастям весільне шампанське,
Завмерло у траурних снах Королівство Британське,
Розхвилено хлипає кров'ю знесилена Сена,
Пелюстками уст промовляє Париж Джо Дасена...
На ложах гаптованих принци Уїльям і Гарі
Рубінами вистелять взір королівській тіарі.
Тіара самотня... Перлинно вона овдовіла –
На чо́лах тіари розвинулась лілія біла.
„Сонатою Місяця” ніч упливе за водою –
Луна переміниться... Ти відпливеш МОЛОДОЮ...
В небесних покоях, в трояндових хащах блакитних
Витатимеш ти серед крил між усмі́шок привітних,
Із поглядом Долі на вирок дочасної втечі
Зів'єш пелюшкове гніздо нерожде́нній малечі,
У відсвіті сяйва Мадонною зійдеш з Оранти,
У зорях падучих жаркі віднайдеш діаманти –
Рожевоатласно розтанеш у відзвуках вальсу...

... Твоя діадема вінчальна залишиться Чарльзу...


Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001.

 
*

на небі хмарна
округла в’язь
байдуже зайве

*

дівча відчекавши
знади продасть
на порносайти

*

всі носферати
ночей не сплять
спраглі без ради

*

& танцює нетлею
до свічад
розкіш & радість

*

сяйною сутінню
примха нудьга
мліє вмирає

*

фльор доглядає
вінтажний відьмак
трохи не фраєр




 

Що їм нового сказати?
Тож терендять про одне.
Ліпше би мудро мовчати,
Ніж говорити дурне.

Пустопорожні розмови –
Мовний чортополох.
Скаче зачовгане слово,
Наче до стінки горох.

І не набути харизми
Словосплітанням нудним.
Думати завжди корисно, –
Було би чим.

Метелик програв. І не знає,
Для чого в ігри кохання полону
У долі грати просив.

У гратополон потрапляє...
Метелику, нащо ти свічки вогонь
Крильцем своїм загасив?

З часів Вавілона і Фів
Здається кохання в архів,

Коли воно перегора...
Кохання- це грати? Чи- гра?

...бо десь, у заплідненій ночі
Від думки тієї, що станеш моя,
Лиш руку в ніч простягни,

Зі мною кохатися хочеш...
І грати... Програй у уяві як яв
Зустрічі сон чарівний!..

-Грайливий метелик нічний,
На позов лети вогняний!

Я свічку тобі запалю.
Незгасну. Я грати люблю.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092100982

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Люблю дивитися як стелиться туман
весняним ранком тихо над Інгулом,
як зеленню колишеться лиман,
бджолиним насолоджуватись гулом.

Улітку глянути на річку теж люблю,
коли малеча розтинає хвилі,
бо зимньому на зміну кришталю
пейзаж прийшов у ізумруднім стилі.

Люблю дивитися на річку восени,
коли за течією листя плине,
що верболози скинуть до весни,
лелеки як летять у вирій клином…

Чарує крижаний полон ріки,
як очерет тремтить над берегами,
у товщі льоду світяться зірки
і місяць пропливає під ногами.

Люблю Інгул у кожну пору року,
уранці, вдень, надвечір, уночі.
Давно ріка ця стала мила оку
красою прибережної парчі.

Немає сил. Іду копати яму,
Тут ходить надокучливий сусід.
Рояль його щоночі грає гами,
Здригає стіни монотонний хіт.

Буває, що холоне кров у жилах,
Пощезли із квартири таргани.
Маестро краще грати на могилах,
Чи ворогів морити без війни.

Усі пісні сумні та у мінорі,
Рука шукає зашморга сама.
Чи в нього траур, чи велике горе,
А мій міхур вологу не трима.

На сон грядущий пив відвар від маку,
Але сусід узяв акорд важкий -
І знову прокидаюся від ляку,
Волосся дибки, тілом дрижаки.

Його за п'янку виперли з роботи,
Крізь стіни відчуваю перегар.
А він же профі - партитури, ноти,
Хоч і загробний геть репертуар.

У хаті вже немає валідолу,
Розумна кицька шаснула в підвал.
Хоча би грав веселу баркаролу,
Та чую Баха,. Реквієм. Фінал.

Потилицю розглядує рогачик,
При світлі зір навалюю рови.
Хороша яма. Вже глибока, наче.
З держак лопати вище голови.

А вилізти ніяк не маю змоги,
Маестро грає Моцарта, Бізе.
Кричу, зову його на допомогу -
Нехай хутчій драбину принесе.

20.09.2017р.

 
релаксний варіант як негатив
суціль розрекламований боржомі
давайте два хоча давайте три
де рампи непримітно ледь притомні

сидить елге втикає детектив
когось уб’ють чи просто похоронять
від когось може просто утекти
ще хто б застрелився просто у скроню

емоції заносить трохи вліво
із кимсь перетираючи за жисть
знадвору геть минає рід людський

в усій невиразимій наготі
момент ясний закресленого літа
& на метеликах пили світів




 

Одним повітрям дише цар і челядь,
одну зорю пан бачить і бідняк,
а гори злота і перлин до стелі
небіжчику – не краще за мідяк.

Нелегко осягнути світ, природу,
непросто оцінить людське життя,
та справжню втіху, навіть насолоду,
приносить людям міри почуття.

Немало див дарує нам природа –
митець неперевершено-умілий:
вона і зачаровує, і годить,
лікує душу, освіжає тіло.

А кожен витвір – формою і суттю
такий нерукотворно-бездоганний:
у ньому Вишній замисел присутній,
де не буває фальші чи обману.

Осінній ліс… Душевного екстазу
майстерня, переповнена дивами…
Одне із них тебе полонить зразу –
це диво називається грибами.

Прицілюєшся поглядом… Рукою
торкаєшся пружного капелюха
і ніжно визволяєш з-поміж хвої
того, кого ніхто іще не рухав.

А витвір цей, далекий від шаблону,
сотворений не косо і не криво…
І ти миттєво – у його полоні,
коли в руках таке тримаєш диво…

20.09.2017

Вергай діла, слова верзи –
Усі «вагомі».
Зламали бевзні терези.
Феміда – в комі.

Їй повернутись - до снаги -
З пітьми, де в’язко...
Та час вже кинув на торги
«Сліпу» пов’язку.

20.09.2017

Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -
Піду, напхаю пузо.

Не кличуть гени до війни -
І так усім нам торба.
З надвору вбігли таргани -
Нехай живе худоба.

У тещі кривиться губа -
Грошви приношу мало.
Зате корова є ряба,
А у підвалі сало.

Сусіди п'ють одеколон,
Мені достатньо квасу.
У транспорті згубив айфон
Але співаю басом.

На позитив стійкий рефлекс,
Знайшов стезю до раю:
Щодня гарячий маю секс,
Чого і вам бажаю.

20.09.2017р.

Цинготні зливи. Дев’ять довгих діб
не вистачає вітаміну сонця.
На яснах ґрунту – кров’янистий слід
листків. І вже заслаблим оборонцем

втікає день, дрібніє – не шукай,
мелькне, мов кінь, годин округлим клубом.
І вечора підсохлий коровай
дерева розхитає, ніби зуби.
.
Так недоречно – цей весільний хліб
на поминках за літом. Слізні, скорбні
мов дев’ятини – довгих дев’ять діб.
…Не допусти , мій Боже, в душу скорбут.
2016

... Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зíрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із часом
Троянди розкішної лик, кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила... Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра - пелюстки із твого чола.

Пониклим вінцям - алілуя! О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує! Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі" я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! - до Господа губи кричать!

Троянди осипляться... Боже! Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій - цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій, як пуп'янки ностальгій!...

(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)

Запрошую читачів-слухачів.

***
Коли ідеш із темряви у темінь,
Міняючи упевненість на страх,
Виловлюючи перелітні теми,
Облизуючи спрагу на вустах…

Коли вростаєш у підґрунтя сенсу,
Сейсмічність ночі всотуючи в сон,
Не дихаєш, а ковзаєш по плесу
Трясовини. Коли вже потекло

Холодне лезо із гравіюванням
По серцю, по аорті, по зорі.
Приходять троє, з ними туга рання,
Пророки. Чи убивці? Чи царі?

І розливають пляшку по підлозі,
І закривають браму до ягнят.
І вчать тебе, бо ти самий не в змозі
Прийняти те, що ти не у ковчегу,
Що не вступив іще до нього в чергу,
Що сам собі син Божий і Пилат.

19.09.17 © Василь Кузан

Що лиш любов питання -
Це серця дикий стук.
Сумних думок стенання
До зустрічей, розлук.

Ти любиш - слів немає.
Їх просто не знайти.
І серце завмирає,
До неї ти лети.

Як важко пояснити,
І ще важче знайти.
Кого би полюбити
Й себе оберегти.

Любов то є залежність,
Така приємна мить.
І ніби протилежність,
А серце так щемить.

Духовно і фізично.
Де ту любов знайти?
Все ніби і логічно
Але горять світи.

Іще не впали роси
А сліз уже нема.
Емоцій вже покоси -
Судоми обійма.

Ой чи прийде, чи кине?
Себе питаєш ти.
А ні свобод, ні днини
Півночні самоти.

Але у муках радість
І сенс всього життя.
Дай кожному на старість
Пронести не сміття.

Думки з думками линуть,
Де я тебе знайду?
І почуття не гинуть -
Від втоми не впаду.

Вони допомагають
Себе-тебе знайти,
Надії колихають,
В брід море перейти!

Любов то муза щастя
І лікар від біди.
Або думок безвластя
Залишені сліди.

Що є любов? Не знаю.
Добро чи зло богів?
Себе я не питаю,
Аби не зкам’янів.

 
любити із тобою всі часи
та під луну ясних чи ні сезонів
збувати сни купляти свій classic
& трохи вслухатись ~
рамштайн шаманить зонне
 
увесь капець заскоченості всі
чума війна гуманітарні макарони
прохизувалися & деякі митці
а хтось пропав з радарів може й гоне
 
збирає інший друзки й дріб’язки
не вірить але хоче як не знаю
на самоті глобал ~ чогось нема ні з ким
було не так давно ґуднайт бейб
 
& наслухати сексапільні голоси
стиль цифровий ~
сінема ґран бетговен
звичайність надреально хай простить
& блоґосфера що жада знов крові
 
протанцювати скрізь у пошуках азів
закрити гілку не набрати номер
& спити не поцукрувавши згідно з
 
напою що
захтів лишатись невідомим
 
 
 
 
 
 
 
 

Я - пророк. Не маю дому.
Вже старенький, сивоглав.
Плечі долу гне утома,
Хочу впасти поміж трав.

Не бажав такої долі,
Це, скажу вам, не медок.
П'яти репані, в мозолях.
Був тюхтій. Тепер - пророк.

Бог з'явився після п'янки,
Дав гучного копняка,
На життя накинув лямки,
Посадив на повідка.

Все пізнав на власній шкурі -
Біль, розлуку, самоту.
Грав на кобзі та бандурі,
Йшов у спеку і сльоту.

Нині шлунок геть порожній,
Сакви ж - сповнені книжок.
По стезі мандрую Божій
У багні та між зірок.

Ночував у підворітнях,
Пси не раз латали зад,
Били палицями гридні:
Що ж, життя - не шоколад.

Гарно вчора напророчив -
Досі хрестяться попи.
Потім гнали в яму вовчу
Аж метлялися чуби.

Дременув і небожитель
(волочились ми удвох).
Із людських тікаєм жител,
Загортаємось у мох.

Бог і я - обидва лисі,
Не впізнала нас людва.
Розмовляємо у лісі,
Чує нас лише сова.

В основному віри схожі,
Як боби і як горох.
Де гендлюють - там і гроші,
Де молитва - там і Бог.

Чи тому з'явилась кірха,
Синагога, жирний храм,
Аби красти гроші тихо -
Що про це відомо вам?

Нас - живих -женуть на небо,
Світло темряві - не друг:
Зріти Господа не треба,
Вилітає Слово з вух.

Загалом для допомоги
Вистачає і жони.
Припече - звертайсь до Бога:
Ми ж Його доньки й сини.

Тягнуть ряси гроші, соки,
Пики, наче кавуни.
Ось тому й нема пророків,
А монахів - табуни.

Гнали, гнали у три шиї,
Зачиняли олтарі.
Я ж безплатно Слово сіяв,
Ті, що в храмах - за рублі.

Не гожусь у чемпіони
Як тікаю од "святих".
Потрясу свого "патрона" -
Хай шукає молодих.

19.09.2017р.

Із чого складається осінь на схилі свого життя?
Так лагідно вітер просить, так дихає небуттям,
На каві малюнок лиха, на склі проростає пил.
У осені діловитість зникає раптово! Сил
У неї на все немає. Криве задзеркалля стін
Небесного ґартування - зупинка їй і ослін.

Дріб’язкові слова. І годинник занедбаний в хаті.
Знову сердиться ніч на м’які мокачінові зорі.
Ти шукаєш мене у тунелі свого коридору.
Ти бажаєш мене
Відчайдушно,
Уперто,
Затято.

Глазуровані сни на овальній, як озеро, таці
Ти підносиш мені
Обережно,
Цнотливо,
Охайно.
Вільно вітер летить із прочинених вікон вітальні.
Я статечно стою у твоїх оксамитових капцях.

Зашиваю дірки у мережаних спокоєм шторах.
Позичаю тобі кільканадцять хвилин до світанку.
Ти приймаєш усі божевільні мої забаганки.
Ти лікуєш мене у тунелі свого коридору.
19.09.2017

Моє життя, що павутиння біле,-
Десь промайнуло поміж віт і літ,
Зійшло в провалля необачне, пінне
І там знайшло запліснявілий слід.

Моє життя,- ні схрону, ні узбіччя.
Котило по шляху за кроком крок.
Можливо Ти вгамуєш, знімеш відчай
Примарою, і ротик на замок.

...Пів-Польщі полягло під копитАми.
В руїнах розіслався Білосток.
І чую я тремтливий голос Мами.
І ґвалтівник «подрапав на Восток».

Моє життя своїм не переміриш,-
У кожного свій сенс у небуття.
І знову на дибИ чи дИбу мітиш
Земного й потойбічного життя.

Відтак, мій друже, мовлено “пращай”…
Чутливо так сльоза ряхтить на віях.
Рожеві сни в дрімучих сніговіях…

… Мій вогнику, а ти собі палай!

Ще тепло нам в жаринках темних руж,
ще наших губ блакитні едельвейси
хвилево пломеніючи воскресли
посеред вікон змерзлих, серед стуж.
Пращай, пращай… На відстані сльози
усе лихе спливає за водою,
і ми ще вдвох – луною молодою
бринять на вітрі наші голоси.
Не треба слів. Про щось вони змовчать,
про щось злукавлять сім’ям полино́вим –
у сокровеннім (приспанім і новім)
уміймо гідно ближнього втрачать.
Ми не загинем! Тільки відживе
у нас гарячий сонях відігрітий…
Чому ж тоді з померклого із літа
ріка Любові брижиться, пливе…

Самотній вітре, чи впізнаєш враз
отих, що в часі снили так рожево,
що так любили – цвітно, кришталево,
чи ми – не ми, чи казка не про нас?!

… З’ятрілим зором світимо з імли –
то серце плаче, (в оці сліз не маєм!):
останній с о н, останній ц в і т пращаєм –
сон п о з а нами, квіти – в і д ц в і л и.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)

На розгіллі твоєї долі
я підкову згубила, любий:
трішки змерзла і станцювала
джигу, щоби зігріти кров.
Потім ти вихвалявся бджолам,
що веселку з небес поцупив:
то меди кепкували вдало –
ти їх випив, мабуть, з відро.

Хоч обпився, та помолився
у вечірньому небі зорям,
а молитву почув Всевишній:
і на ранок мене прислав.
Я до тебе рвонула риссю,
заманила в степи просторі.

Ти, коханий, чого принишкнув?
Маєш волю. І маєш love.

19.09.2017

Після закінчення XY з’їзду ТМУ в Одесі
була автобусна екскурсія… в «Українську
Венецію»… Мої враження і роздуми…

[youtube]https://youtu.be/DEpxa8JEbUw[/youtube]
Автобус мчить… Та не по бездоріжжю,
А трасою… з Одеси на Рені…
Але чомусь уїдла думка ріже –
В автобусі не затишно мені.
Не хочу бачити красоти Півдня?..
Так ті самі мені у очі йдуть…
Хоч у Одесі запустили півня,
У нас своя, невідворотна путь.

…Та ось і Вилкове. Тут старовіри
Вже знають певно слово «патріот»,
Бо в душах їх уже немає «міра»,
Нема й Кремлем обіцяних щедрот.
Та є, «на щастя», дула автоматів,
Що бережуть «прихоплене» добро –
Довкіл стоять... розкішні нові «хатки»,
Та «на замку» в них «слово-серебро»!

Все ж є церкви… І труд тут непосильний,
І дух священства, правди, простоти…
І люд привітний, вельми богомільний,
Хоч дещо дивний, Господи прости!
А в лоні річки широченні плеса –
То води з Альп несе святий Дунай…
І заздрить їм, напевно, вся Одеса,
Бо мудрий там народ, -мудріший най…

…А ми туристи, і цього нам досить,
Бо краєвиди пестять спраглий зір,
Бо старовірка рибу нам приносить
Й вино… з боліт, а не високих гір…
Сади заплав милують наше око,
І святістю приваблює Дунай,
Де українства дух витав високий –
Знай наших козаків, народе! Знай…

Та недарма стоїть град на Роз Вилці**,
Де у заплавах Див буяння – Роз!
Чи довго бути ще в чужій тарілці,
«Героями» служить не од, а проз?..
Та вже пора збиратися в дорогу –
Усе «хороше» має свій кінець…
Прихопимо з собою перемогу –
Приречена ж Вкраїна на… вінець?!

…Чекає вже автобус на дорозі,
Що кладена во ім‘я не чогось…
І виситься дорожній знак на розі,
Що вказує в долину Світлих Роз!

21.09.2017
_________
*Раніше опублікований вірш «Вилкове»
автором було випадково стерто, відновлено
по пам’яті та дещо доповнено, відтак подано
під новою назвою.
**Вилкове отримало свою назву через те, що
стоїть на "роз вилці" (тут гра слів) Очаківського
та Кілійського русел гирла Дунаю.

Я мрію приєднатись до Брунею!
Бо вірю, що не правлять там гебреї
І не крокують там парадом геї.

Нема попів зажерливо-нахабних
І цар у звірів там - не наша Жаба...

2015

Чесноти чоловіка прикрашають,
а чесність ще й ускладнює життя.
Таку людину з юності я знаю,
вже дідом став, та все ж немов дитя.

Без викрутасів, чемний і порядний,
а друге „Я“ у нього – простота.
Розсудливий і злобі не підвладний,
зі спокоєм у нього доброта.

Людина скромна, чесна, безвідмовна
і працьовитий ще з юнацьких літ.
А щоб була картина зовсім повна –
джентльмен, яких давно не бачив світ!

Таку людину стріти – просто щастя,
як річку по тонкій здолати кризі.
Ці люди нам трапляються не часто –
в Томаківці, а ще в Червоній книзі.

За кого стільки часу я торочив?
Відкрию вам по-дружньому секрет,
що ні на йоту дійсність не зурочив,
Породька Віктора малюючи портрет!

15.09.2017

Українці, українці, милі людолюби,
та любов ваша безмежна вас таки погубить!
Гуманісти-демократи, треба ж знати межі –
ви катів своїх на спині винесли з пожежі.

Цих мерзотників-шубравців завели до хати
і лишили у світлиці їх відпочивати.
Кормим, поїм, розважаєм, глаголим на їхнім,
бо образить боїмося хамів у елітнім.

А вони аж скаженіють, усе нахабніше
душать, тузять нас, мордують і свого не лишать.
Вже й багаття запалили собі на забаву,
зазіхають неупинно на волю і славу!

Ми ж господу оставляєм, відступаєм в сіни,
нам уже не помагають навіть рідні стіни…
Толерантні ми, їй богу, справжні європейці,
нашу мову кольорову держим в кацавейці…

Вже готові навіть сіни рідні залишити,
щоб заброд не турбувати, лиш би не гнівити.
А вони борги нам множать, судами лякають,
збудували огорожі, нарід розпинають.

Ми готові до сараю навіть перебратись,
під повіткою дрімати, по двору скитатись.
Гуманісти, демократи, повні філантропи –
так залишитесь без хати посеред Європи!

Українці, мої любі, рідні людолюби,
та любов вас християнська, я боюся, згубить!
Демократи-гуманісти, треба ж знати межі,
щоб не дати згинуть Неньці від ярма, в пожежі.

Люблю сидіти вечорами в самоті
біля вікна відкритого до саду,
пригадувати роки молоді
і все приємне, що уже позаду…

Люблю шептатись з вітром-мудрецем,
знавцем-філософом просторів неозорих,
і гомоніти по обіді із дощем,
плащем коли він накриває все прозорим.

Люблю чаклунку-осінь зустрічать,
що ранками пливе у багряниці,
дивитись на її чарівну стать
і думати, що все мені те сниться.

Люблю вірші писати про любов,
що серце огортає веселково.
Не втомлююсь любити знов і знов
та мов дитина бавитися словом…

За правилами грати у наш час –
незвичним стало якось вже для нас.
Усе частіше хлопці, та й дівки,
стараються гайнути навпрошки…

Знівелювавсь любові геть закон,
зміліло вже кохання, його тон.
Все більше й більше в наш непевний вік
в коханні зиск шукає чоловік.

І це стосується давно обох статей,
про те написано вже тисячі статей.
Себе всі люблять, але віддають
за гроші й злато. В цьому зради суть.

Пірнають з головою все ж одні,
а інші залишають їх в багні.
Ті бідолахи йдуть на саме дно,
своє ім’я коли згадати не дано.

Недолюбити? Може то й на краще,
щоб не залізти у кохання хащі,
де любить один слухати кантати
і дозволяє лиш себе кохати…

Зима – найкращий час тому коханню.
Весна в нім щось, можливо, змінить, рання,
але надія на цю зміну невелика,
бо вже в людині зовсім мало чоловіка…

Послухайте пораду, сестро, брате, –
ви не спішіть абикого кохати.
Кохання справжнє вас напевно відшукає,
а доти хай любов відпочиває.

Бо є чого багато в білім світі,
що можна самовіддано любити:
книжки і музика, поезія й картини,
комахи, птахи,звірі чи рослини…

Вони не зрадять вас чи не здадуть
й до вірної любові приведуть!