за літом літо тіло відлітає
розвтілення освітлює дорогу…
о Господи, подяка за підмогу –
іду босоніж краєм гострокраїм…
у світло для душі немає броду
лиш музика і слово – більш нічого…
припнуся до кісток мого народу
пристану вбого промінцем до Бога…
і залечу сум’яттям в юну мрію
хлопчини що біжить за сонцем ранку
я сам ловився на його приманку
і поринав у світу ностальгію…
спить пагін закодований у гени…
я проросту піснями мого Криму
я відбудую Таврію незриму
на капищі чужого Карфагену...

В минулість кохання чужого упасти,
тужити за їхнім утраченим раєм,
надривним прощанням, жалями навзаєм
(у світі холоднім, залізнім, зубастім),

відчути обійми, які — без повторів,
того, що намріялось — знаєш — не буде,
залишиться фото, де вклинені люди —
такі недоречні, цілком випадкові.

Обіцянки й плани нічим не поможуть
зустрітися їм у наступному році,
дощі прошумлять у виткім водостоці,
і нарізно ночі спекотні знеможуть.

Все довшою буде затримка в посланнях,
народяться сумніви, перші образи,
любов, що у силі, помре не одразу,
пручається довго надія остання.

І буде боліти їм – молодо, яро,
так буде щеміти, як більше – ніколи.
...Чуже незагойне хапає за поли,
коли вже боліти своє перестало.

2017

У лабіринтах - непрошені...
Зародок злоби дави.
Молоху жертвоприношення...
Скільки поляже людви?

Варті щасливостей - збурені,
Ними втрамбовано гать,
Смерть викладає фігурами...
Окрики: "Мамо..."... стаять"...

Дурощі-трави проклюнуться.
Горя сипкий терикон.
Точаться війни - за вулиці,
Вежі, новий Вавилон...


2017

А там, на сході, хугою – бої…
Вона ж прийшла, жадано-досконала.
І з першим теплим подихом її
остання сивина зими сконала.

Вона прийшла не сонцем, а дощем-
слізьми по тих, що вписані в скрижалі,
кого весна заполонила вщент,
але її таки не дочекались.

Вона прийшла звитяжити у герць
і маєм зупинити танець крові,
а в пам'ять у бою погаслих серць –
і засвітити котики вербові.

Вона прийшла оборонити юнь,
засіяти на полі бою квіти,
у жертву принести красу свою –
югу війни собою затулити…

01.03.2017

Він готується йти. Зашнуровує матові берці...
Не сумуйте, батьки. До весни буде мир. Буде мир?
Важко ноги ідуть і шершавиться туга на серці.
Там суцільний туман і спотворений кулями тир.

Не цвіте первоцвіт і дощами затоплені сквери.
Там опалова ніч, березневі розмови німі.
Там зривають замки і розхитують нерви і двері.
Попеліють думки і палають бурштинові дні.

Він готується йти. Обіймає матусю ласкаву.
Повертайся живим у наповнений вірою вир.
Крізь голодну пітьму і янтарну, як спалах, заграву.
Буде мир. Ти повір, неодмінно колись буде мир.
1.03.2017

Ну здрастуй, весно дорога,
Ось новоліття почалося*.
Вже снігова важка вага
Не сплутає твоє волосся.

Воно розвихрилося аж,
Розсипалося над гаями,
Як блискіток нічних міраж,
Як сонця промені – над нами.

О ніжносте моя, замри!..
Відчуй леліяння це раннє.
Де подих вітру ізгори –
Немов закоханих зітхання!!!

1.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

На світ спада нічна імла,
Немов покрови...
Тебе до мене привела
Дорога знову

Одпити темряви вина-
Сумного зілля,
Що нас посвячує до дна
В гірке похмілля...

Над попелищем сивий дим...
І знають люди-
Чого домігся, не завжди
З тобою буде...

То наливай кохання жбан-
Останній спомин!..
Нехай майбутнього туман
Серця наповнить

І приховається в серцях
Тепло минуле.
...бажання Мавками в лісах
Нічних заснули,

І ми заснемо назавжди,
Торішнім цвітом
Там, звідки скільки не іди,
Не в змозі вийти

За межі потаєнних кіл,
Що креслить доля,
Повз класи пізнавальних шкіл
Сумні юдолі,

В яких бажання залягли
В тісні пенали,
В яких колись і ми були,
І все пізнали,

З яких ми рано відійшли
У неминуче,
У ті тумани , що колись
і нас розлучать...

Та ми БУЛИ... -ЯК МИ БУЛИ!..-
Шепочуть губи...
То до останньої налий
Сумної згуби.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117030101170

Ти виховуєш мене – і я не проти,
Чужим – жорсткий на дотик,
Зі мною – мед!
П'яниш, немов наркотик,
Підштовхуєш – вперед.
І за тобою йду, немов по нотам.

Я – за тобою – весняна земля,
Що трохи ще – й родитиме врожаєм.
Люблю тебе і, звісно, поважаю,
Без тебе – наче тріснуте горня.

Горнуся, обплітаючи косима,
Затьмарюю собою тобі світ –
А ти – міцний, і сильні маєш крила,
Збираюся з тобою у політ.

До зір, до міжпланетних горизонтів,
М’яка, мов шовк,
І трохи мовчазна,
У погляді сіяють тихі зорі,
А за вікном вигулює весна.

просоння лютневого снігу -
Природи найкраща з угод
даруйте, мені не до сміху
вибоїни? це до господ…
асфальти тут ні при чому
тримались, терпіли, а ми
від холоду тислись додому
як влітку роса до трави…
і липли у свій телевізор:
нарешті впіймали когось?…
у кожного свій «перевізник»
і справа своя на авось…
2017.

...і вищої в житті не знаю честі,
аніж стоять хрестом на перехресті
своєї долі! Боже всеблагий,
наснаж мене.

2010

Хоча б одного жайвора у небі,
бодай одного перепела в житі
почути, перш ніж випаду з орбіти
маленьким, непримітним метеором!
Життя було затурканим надміру –
ні в гору не дивився, ні під ноги,
розчавлював комах, топтав барвінки,
в багнюці власну долю утопив.
Блукаю, невдоволений собою,
примарою по замкненому колу
над прірвою, якої ще не бачу,
та всім єством її передчуваю.

2010

Огида й страх. Шуліки і шакали.
З усіх стежин – обрати всує ту…
Де я була, як Ви мене шукали? –
Топтала ряст: з марнот у суєту.

Тінь чорних крил. Оскомини. Оскали.
І мить, що застигає на льоту…
З ким я була, як Ви мене гукали? –
Печаллю напувала самоту.

Вже й Ви свій шлях земний одвікували,
Долаєте Небесну Висоту…
Чим я була, як Вас окликнув ангел? –
Пір’їною, що Бог здмухнув: «Не ту!..»

01.03.2017

Ох, яка кругом краса
Лісом, полем йде Весна!
Тихо спить усе довкола
Лиш біжить з-за виднокола
Ген Струмочок поміж криг,
В ньому Жабка плиг, та плиг.
А Берізка соком плаче...
Котики верби ледачо
Позіхають на гіллі -
Любо, тепло на Землі.
Копошиться в гнізді Білка,
Облітає садок Бджілка,
Зацвітає Первоцвіт -
Полонить собою світ.
Жебонить Струмочок гаєм:
- Весну-ясну зустрічаєм.

06.03.2016.

Прийшла весна,а в серці якось тихо...
ледь чутно пульс і губляться думки.
Десь поруч, сьогодення вихор,
скрізь розставляє капосні пастки.
Я ж не дивуюсь вже ні чому,
не сперечаюсь, не борюсь.
тихенько просто ставлю "кому",
й молюсь, молюсь, молюсь...

07.03.2005
Мельничук Орися

* * *

Наближаємось до березня,
хто б чого б там не казав!
Процвірінькав горобець мені,
кличе в подорож вокзал.

День – дивлюсь – потроху довшає.
В серці меншає імли...

Гірники були видовищні!!
Правда, не перемогли.*
Ой, не праведно ж покарані!
Ну, вважаймо: форс-мажор.
Констатую на паркані я,
що арбітр – Елтон Джон.**

Перепрошую, начальнику:
з нез’ясованих причин
ще в середньому навчальному
я
поганого
навчивсь.

_____________________________________________________
* „Шахтар” – „Сельта” 0:2 (Харків, 23.02.2017)

** таку завуальовану формулу вивели уболівальники,
коли їм заборонили кричати з трибун відверте:
„Суддя – пед...аст!”

Ну, здрастуй, гожа дівчино Весна!
Глядиш із неба хмарними очима –
у сірих шатах заспана краса…
Та все одно, ти для надії – прима!

І хай немає сонечка яси,
але теплом осяйні перші днини.
Іще завчасно надійшли плюси,
полегшивши думки і одежини.

Усяке суще нетерпляче жде
твої вуста усміхнені і руки,
палке жагуче: все в житті мине –
і зайшле зло, і напади розпуки…

01.03.2017

Здається світ відрікся від поетів...
сполохані думки шукають висоти.
Життя ж вирує в стилі піруетів,
на клаптиках паперу лишаючи сліди...

А серце, ледве чутно, постукує в грудЯх
бо біль німа й глуха безжально трощить ребра.
Якщо вже помирати...то в мрії на руках,
а якщо падать...то тільки... в Небо!!!

Мельничук Орися
21.03.2016

Без Бога нація – юрба,
Об’єднана п’янким поривом,
Або дурна, або сліпа,
Або – що найстрашніше – мстива.
І хто б не був над нею пан,
З яким би не високим словом –
Вона пребуде як юрба,
Допоки не почує Бога.


Оригінал
Без Бога нация – толпа,
Объединенная пороком,
Или слепа, или глупа,
Иль, что еще страшней, – жестока.
И пусть на трон взойдет любой,
Глаголющий высоким слогом,
Толпа останется толпой,
Пока не обратится к Богу!
2016

***
Зима збирає спогади до торби.
Прозоре лезо сонця лиже край
Земного ліжка – сірої подоби
Барлоги. Зупинись. Не поспішай.

Брудна білизна стужі по калюжах
Розкидана. Розгублено тече
Вода з-під купи буднів і не дуже
Хрест непосильний муляє плече.

Під синіми акордами безмежжя
Стискає душу думка у кулак.
То кашель виривається, то нежить
Із хмари ненаситної. Не так

Весна повинна входити у рану
Вологих уст остиглої ріллі.
Недосконалість поступу розтане
Сніговиком чи маревом у млі.

І ти всміхнешся. Приголубиш… Слухай
Мелодію повільного тепла.
Я хочу, щоб уже не було сухо
І благодать по стегнах потекла.

28.02.17

Життя прожити – не поле перейти

А на вікý – поля, поля, поля…
Одне із них здолати має кожен.
Десь поміж ними – нива і моя:
для неї я – єдиний перехожий…

Смішки з бабиної кішки, а як своя здохне?

Кицька бабина – як баба – худа і беззуба
Переїлась окунцями собі на погубу.
Насміхається сусіда нишком з-за сараю:
А його таки не здохне, бо своїх не має.


По бороді текло, а в рот не попало

Відростив собі Петро бороду розкішну.
Але ось яка біда – уявити смішно:
Тільки чарку піднесе до губи – гай-гай! –
Лиш по бороді тече – в рот не попадає.
І у розпачі ураз (витерпіти годі!)
Виніс вирок бороді – ходить безбородий.

Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно

Кричить Іван «Рятуйте!», приречено плюсь-плюсь.
А з берега Данило: «Я змокнути боюсь!
А ви уже намокли – то вам же все одно:
Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно!»

Кінь на чотирьох і то спотикається

Напідпитку через гай плентає Микита
Ступить крок – і упаде, а тоді сердито
Встане – і бубнить собі в ритмі вихилясів:
«Кінь, хоча й на чотирьох, – спотикнеться часом…»

24-27.02.2017

Весня́ні натяки. Природа
Тепла оголює мечі.
Проте, мороз, неначе злодій,
Краде́ться містом ще вночі.

Візьме́ бурульку десь підвісить,
Щось підморозить де-не-де.
Та, загало́м, весняним змістом
Наповнення довкілля йде!

Нехай засніжені поля ще -
Віщує це надурожай.
Відлигою природа плаче.
Стає синішим небокрай.

Ярилові хвалу возносим
За сніжну зиму - щедру осінь.

2011

Стрілися Зима з Весною,
Та й давай змагатись,
Хто із них тут переможе -
Буде панувати.

Насупила Зима брови,
Морозом дмухнула,
Закрутила сніг угору,
І вітром подула.

Веснонька на все дивилась,
Лише усміхалась,
Раптом Сонечко з"явилось,
Мороза прогнало.

Вітер стих і пішов спати,
Тихо-тихо стало.
Навіть і Зима не хоче,
Та все ж відступає.

2017 р.

Ніченька співає пісню колискову,
Щоб спокійно спати, бачить гарні сни,
Усміхнеться ранок і почне розмову,
Щоби прокидались всі швиденько ми.

День прийде привітний і йому ми вдячні
За цілунок сонця, лагідне тепло,
Полудень покличе нас усіх до саду
Бачити й радіти,як все розцвіло.

Запросити вечір хоче всіх до столу,
Почитати вірші, чаєм пригостить.
І зоряна нічка завітає знову,
Тихо запитає:"Хто тут ще не спить?"

2017 р.

Час ткати килими з квіток і зелені…
Стоїть весна, пригадує свій дар.
(Ліси здійняли ввись дубові гребені,
Вичісують кошлату вовну хмар).

Щоб гарно скрізь: у полі й за дібровою;
І де городець мріє про грядки.
А прийде дощик – ниткою шовковою
Барвисті клапті зшиє залюбки.

28.02.2017

Знов паморозь, а завтра вже весна,
і лютий дремене далеко в гори.
Тепла́ кортить, та що ж це до вікна
вчепились вперто зірчасті узори?!

Та що ж це вітер бухкає у скло,
ще й, наче пес, півночі завиває?
Хіба ж йому не видно - відбуло
усе холодне, сіре і безкрає...

Тепер весні настарчилась пора,
не нині-завтра пролісками зврунить.
Світ оживе, прозріє - нагора
із темних скринь повитягає струни.

І враз підхоплять пісню гомінку
усі-усі - пташки, дерева, люди.
І навіть півень десь у курнику
запіє вперше на усенькі груди.

Відзавтра вже, о, як тремтить душа,
завзято як відхохкує віконце,
аби крізь нього вранці увійшла
весна до хати радістю і сонцем.

23.02.17 р.

Все було колись інакше – люди, звичаї, природа.
В полі мамонти ходили – із печері видно добре.
На стіні висіли бивні. Старших вельми поважали
і смачну цукрову кістку їм, беззубим, віддавали.
А ті кістку не жували, а цілу за раз ковтали
і від того лиш мудріли, і поетами ставали.
А чого ще після ситі біля огнища робити,
як наївшись маслаками, та й шедеври не творити?

А тепер жада щезає, більше мамонтів не видно.
Чи пішли у сиві гори, чи за клімат стало стидно?
На стіні – шпалери-фото або просто голі діви.
Тішать слух кумири року, не у моді чулі співи.
І поети затаїлись, певно, кісточки бракує.
Лиш мізерія затятих ще вірші римує всує.
Ай-Ті світ заполонило, нема спасу від прогресу.
Панахида за минулим у майбутнє править месу

А гряде химерне завтра, чи поети повернуться?
Генетичні клони часу із Ай-Кью машин зіткнуться.
І усе тоді спочатку, ну, звичайно, що інакше.
Десь у царині наживи віднайдуться ті, що натще
гучно крикнуть в обшир висі: гей ви, мамонти зіркові,
а слабО писати вірша на своїй прадавній мові!?
А назад – могильна тиша, не зудить поезій муха,
поетичні зуби-бивні ситно хрумкає ропуха.

О, часи і люди в часі! О, поети без перуки!
В полі мамонти не ходять, підупали і спонуки…

23.02.2017

А мені твій біль не болить, знаєш?
Що ж, покохав отаку - маєш.
Сніг розтає у місті, а під ним - як завжди...
Весна, хочеш не хочеш, являє світу сліди.

Під ковдрою вранці так тепло, а за вікном імла.
Мені так добре, коли ти є... і коли нема.
Принеси філіжанку кави - наведу різкість...
Отака от, безмежно далека, моя близькість.

А дощ мовчить. Криклива німота
Мене сьогодні зовсім не лякає.
Ти теж мовчиш. Закоханий в міста.
Чому ж від мене й з міста – утікаєш?

Вікно. Тривога. І душа скляна.
Аж дзенькає. Розіб’ється, шалена
Минувся рік? Чи вік? І знов весна.
Ти тільки згадуй іноді про мене.

І руки мої, мов крила,
коли у твоїх обіймах.
І серце моє, мов квітка,
і думка одна - "люблю!".
Хоча обпікає холод,
негода тривожить, війни...
І страшно, направду страшно!
Та добре з тобою, Лю...

Ти скажеш - і я повірю!
У кожному слові - спалах.
Вікно зачиню і двері -
не страчу сю мить, зловлю!
Ти сонце мені даруєш.
До тебе я спала, спало
і щастя моє жадане -
оте, що з тобою, Лю...

Ти вибач за парасолі,
за вічні дощі, я знаю,
що всі час від часу мокнуть.
Не нити собі велю!
Та інколи дуже сумно
до меж, до безмеж, до краю...
І з тої жаскої яви
лиш ти мя рятуєш, Лю...

Бо руки стають, мов крила,
коли у твоїх обіймах.
Бо серце стає, мов, квітка,
і думка одна - "люблю!".
Ти сонце мені даруєш,
зласкавлене, диводійне,
бо добре, коли з тобою,
щаслива з тобою, Лю...

22.11.16 р.

Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
Наче вісточку Божу,
Стелить стежкою зорі.

Тільки стежка не гріє,
Хоч стає золотою.
І плекає надії,
Смерть за стежкою тою.

Над холодним окопом,
Злючі кулі літають.
Зорі кинуті скопом,
Поки ще догорають.

Нічка тягнеться клята,
Зір згорає багаття.
Лиш спасає солдата,
Біля серця розп’яття.

Де окопи, де ями,
Зорі гаснуть поволі.
Понад них мотилями,
Людські душі і долі.

Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
наче вісточку Божу,
стелить стежкою зорі.

2016р.

Кваплюсь. Скоро листя облетить,
Наче краплі, відліта за миттю мить.
Зазирає рання осінь до вікна,
Заглядає, та душа немає дна.

День минулий, ліг у тесану труну,
У майбутній темним шляхом поверну.
Як би можна час спинити на руці,
Залишити золоті деньки оці.

Не зблудити і не збитися з путі,
І не бути розіп’ятим на хресті.
Залишився. Тільки радості нема,
Знов на сході заявилася чума.

Там на сході кров стікає на пісок,
Куля трісне і обірве волосок.
Гримнуть гради і розіб’ють укриття,
Там на сході обривається життя.

А по небу світлі хмари попливуть,
Чиюсь душу заберуть в останню путь.
Тай понесуть чиюсь душу на алтар,
Наче свічку, чи запалений ліхтар.

2015р.

1

Люди упевнені - прощені...
Гайда на ринг... чи війну...
Погомоніли над горщиком,
...джин бородою війнув...

Все дозволяється: капості,
Зради, підніжки, плювки.
Хтось препарує з цікавості,
Крові калюжі... цівки...

Брехні хрестами обвішані.
Скаче смугастий хосен
Барами... кіноафішами...
Глухне дідок-Борисфен.

2

Сонце зійшло - розпогоджено.
Бростю вкривається лавр...
Душу готую до сходження
Крізь гупотіння литавр.

Плач ненароджених - високо.
Низько - театри... церкви...
Йде Персефона - із мискою,
Патоку чорну лови...


2017

               Не заберемо у чужі краї
               ні волі, ані поля, ані хати
               Шевченкової.
Виросли палати
між вишнями, а у кругу «сім’ї»
і «Заповіт» пора переписати,
і вимучені опуси свої.
               Єднаються творці макулатури,
               аби перекричати москаля.
               А на слуху – сигнали із кремля.
               Уже не треба бувшої цензури –
               усе поб’є живуча сіра тля.
Немає у риторики простою,
а ніша залишається пустою.
Гарцює шоу, фейк і CINEMA,
упоєні тією наркотою
поезії, якої теж нема.
               Сльозою упились дереворити…
               Зате які високі почуття
               естетів біля самого корита!
               Аби іще ухвалена стаття,
               яка забороняє говорити
               з позиції реалії життя.
Переживаємо найтяжчу пору.
Хоча й далеко до голодомору,
але у трутня той же апетит.
Опорожняє вулики й комору
освоєний тераріум терору
такий же темний, як і антрацит.
               Все всує – і сентенції ізгоя,
               і гіркота іронії героя…
               І Муза набирає в рот води…
Іде еліта Петі до їди…
Клює… Лишає крихти за собою…
               Кувікають агенти параної
               і затирають не́чисті сліди.

                              02.2017

А юнь погибає у розквіті сил,
а старість сумує і молить у Бога
не бачити ситі пащеки могил –
сльозами просякла остання дорога.

Життя алогічне порочне і зле.
Інакше у мрії би виросли крила
і кожне натхнення, велике й мале,
напнуло б до щастя рожеві вітрила.

А юнь помирає у грізні часи.
Раніше і нині… коли колотнеча.
Цей світ не рятує офіра краси
і навіть любові розп’ятий предтеча.

Життя, наче шокер у тисячі вольт,
вражає майбутнє, покинувши тіло,
а поруч стенання згорьованих доль,
а поруч невтішне, яке посивіло.

А юнь полягає на чорних полях
безмірного, наче терпець, лихоліття
і сниться їй небо в земних журавлях
й осіннього саду оголене віття…

26.02.2017

Стоять ці свідки мовчазні
Історії рідного краю,
Давно садили їх колись
За царським то іще указом.

Старі, потріскалась кора,
Гілля ламалося вітрами.
Здавалось би прийшла пора,
Щоби уже їх порубали.

Та зеленіють щовесни
І восени в них листя жовте,
Іще таки міцні вони.
Стоять над шляхом осокори.

2017 р.

Допоки молодий ти, сину, знай,
Усім потрібно поважати старість,
І не підвищуй голосу до старших,
Життя уроки добре пам"ятай.

У ньому може статись все, дитино, -
Отак навчала мати свого сина,-
Як сивина покриє твої скроні,
І ти захочеш шани від молодших.

Щоб поважали мудрість твоїх літ,
До слів твоїх уважно прислухались,
То вивчи правило життєве це напам"ять:
Ставитись з шаною до інших завжди слід.

2017 р.

Падаєм, падаєм, падаєм
в тихім і легкім танку.
Що на землі нас привабило
в зиму холодну таку?
Що на землі нам обіцяно,
аби пустилися в тан?
Дні і години полічені
тим, хто у небі літав.

Вільно нам, вільно нам вірити,
вільно любити політ,
час до землі переміряти
митями в тисячу літ.
Білий світ в білому, в білому,
як наречена в вінку.
Пісню кохання утілимо
в тихім і легкім танку.

Падаєм, падаєм, падаєм
в тихім і легкім танку.
Що на землі нас привабило
в зиму холодну таку?
Що на землі нам обіцяно,
аби пустилися в тан?
Дні і години полічені
тим, хто у небі літав.

Волею, волею, волею –
зболеній чорній землі…
Білі кристалики холодом –
в теплі долоні її.
Світлом і радістю зміряна
нам досконала краса.
Вірною, вірною, вірною
стане земля небесам.
2016

Ми знаєм, що нині стоїть на кону,
І що відбувається нині.
Хто нам нав’язав цю криваву війну,
Та ми стоїмо до загину.

Не страшно під кулями впасти в бою,
Не біймось пролитої крові,
Та страшно утратити мову свою,
Красу українського слова.
Співучим і вільним його пронести,
І внукам і дітям його зберегти
Навіки!

Время играет в нас
И в самый сокровенный час
Меняет пешки местами,
Распоряжаясь часами,
кидает упрек

Время утекая тикает в темя
Упрекает за каждый миг
Ты выбираешь себе забвенье
Оно спрашивает, чего ты достиг

Кольт к веску - тебя к ответу

Мы, как капли на солнце сохнем
Нас испаряет светило
Кто-то тихо стекает,
А у кого-то уже и море гостило..

С нового декабря..
Время в итоге нас искалечит, но не за зря

Ти прости мені, Ніч,
Що волію кохання бажати...
Щиросердно прости,
Бо бажання- у звичці людській.

Звичайнісінька річ-
Все говорячи, щось приховати,
Як ховає мотив
Сутність пісні на мові чужій.

Зоресяйна, пробач,
Що в долонях не втримаю зорі,
Ті, які ти мені
Зорепадом жаги пролила.

Ти зірками не плач,
Не губи їх даремно... I'm sorry...
Саме час по одній...
За любов... Із твого джерела...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022613536

Дивлюсь на вербу і калину
І слухаю спів солов’я.
Безмежно люблю Україну –
Земля це моя і твоя.

Я серцем до неї полину
У світ чарівної краси.
І мову свою солов’їну,
Чистішу від краплі роси,
Мені, твому вірному сину,
Ти, нене, у спадок даси.

І де б не ступав я у світі,
Мов сонце, що в небі сія,
Для мене дорогу освітить
Пречистая мова моя.

І всюди, куди не погляну,
Яких не торкнуся доріг,
Я згадувать буду, як маму,
Пречисту, що в серці беріг.

Ласкава вона, материнська,
У серці моїм ожива –
То мова моя українська,
Що завжди для мене жива.

Літо каже до Зими:
– Мене спробуй дожени!
Крекче зимонька в одвіт:
– Маю сотню сивих літ!
Тож ганятись за тобою
Буде Осінь із Весною!

Він пише вірші, сам же коментує,
Запитує - чи краще... Сивий ас.
На статуї, що виліплена всує,
Висить планшет, у ньому аусвайс.

От-от поїде... Зметено тиночки,
У затінку червоні гарбузи.
Таркатий птах прокльовує сорочку...
Тут оселився... виріс у рази.

Дзвінкий півострів - серед імітацій.
Ряд чуперадел.
Цебра хить та хить...
Дзумить бджола на мельхіорній таці.
Вже час дорожню скибу розмочить,
Усьоме кликала в Ландсгут онука.
Ще гойдалку тримає абрикос...
Налущено квасолі.
Тиша... Згуки...
...і птах випурхує - буття апофеоз.



2017

Дай мені сонця, я вдовіль нап’юся
І тіло зігрію.
Дай мені крила, і я в вись піднімуся,
І в небі помрію.

Я вітер впіймаю, злечу наче сонце,
Над гори ся здійму.
Зірками – дощами порушу твій спокій,
Упаду, обіму.

Впаду, притулюся у ніжність огорну
Тебе моя мила.
І буду любити таку неозорну,
Допоки є сила.

2015р.

Ламати стандарти.
І штампи, й себе.
Ламати...
Не світ, не устої,
а тільки по лезу йти
і жити десь поміж...
Довкруж ешафоти,
страти,
театр і ролі... І невість.
А там - світи.
А там - недосяжність
куди лиш сягає око...
А ще недопитість
із чаші живих страждань.
У ній твоє серце
і пісня його висока.
І спрагла довіра вірі...
І нитка знань.

2017

Під неба тьмяним пожарищем
вростають злісним багрецем
гілляччя вен в аорти тріщин
планети й кров’яним тільцем
її уносить непомітно
в судин космічних живопліт.
Червоного гіганту світлом
скривавило
мій зореліт,
мов обідрало з нього шкіру
до злого болю самоти.
До глибочіні. І до віри,
що в ній десь є і я, і ти,
що звідти ми по вирвах траси
жебонимо, мов кров чи сік,
з розламів простору і часу
в манливу
людяність доріг,
маршрутів, курсів, траєкторій…
В себе самих, то й поготів…
Розірвані на клапті зорі
в часи важких передчуттів
кружляють
попелом світила,
яке наголосило, що
від іграшки
людського тіла
пора звільнятись. І в ніщо,
усім наповнене, як завше,
я входжу вдихом крізь вуста,
метеоритом підписавши
свого останнього листа.

2017

Коли печалей чорний павучок
почне снувати павутинку чорну
в моїх думках,
світленький літачок
покличу спогадів. І він проворно
ту павутинку розірве, за мить
ще й намотає на крило уміло,
щоб засріблилось.
Радість забринить
в свідомості.
Вже й щастя прилетіло
з далеких днів. Всміхається мені
тим неповторним усміхом єдиним,
який послали зорі навесні.
Лечу в твою любов, думками лину
за літачком у найсолодші дні,
де тільки ми в обіймах ніжних неба.

Про щастя спогад –
дивна сила в нім!
А павучок? Чи ж в ньому є потреба?!

Серпневі ночі щедрі зорепадом.
Пірнає погляд в темносиню вись.
Чарується небесним вічним ладом.
Не надивитись, скільки не дивись.

Та раптом, стрімко, ниттю золотою,
мов блискавиця, зірка пролетить.
Зворушливо-тендітна, щемна мить
осяє, мов прощання, нас з тобою.

Бажання б загадати. О, дарма...
Ми у світах, у зорях. Нас нема...
І тільки вічність навкруги безкрая.

Злилися з нею, зтанули думки.
Вселенський спокій душу обіймає.
Завмер у серці... Падають зірки...

2016

Спішать урізнобіч мої стежки
в різномаїття, що дарує світ.
Та хмарками – усе частіш думки:
а що віддам душі в її відліт?

Ми всі у владі сил: добро і зло.
Споконвіків ведем тяжкий відбір.
У Заповідях Небо нам дало
високе вчення. Зрозумій і вір.

Душа зове – не озирайся, йди.
Учись лишати праведні сліди
в гармонії зі світом і собою.

Малюй доріжку пензликом митця.
У вогнищі правічного двобою
любов’ю лийся у любов Творця.

Яка вона, дорога без вибоїн?
Яке воно, життя без гіркоти?
Приходить ніч і сниться світла воїн,
який воює морок і світи.

Але світи несхитні у гордині
і мороку достатньо ще снаги
бороти сяйво у душі людини,
яке заповідали їй боги.

Приходить день і марево інакше –
навколо сонця ореол імли.
Радіють ті, що вище і багатше,
а бідні переймаються: коли

постане той, що випрямить дороги,
а з ними спотикання у ходу,
і поведе до світлої знемоги,
і прожене безумності орду?…

25.02.2017