Попід хмари - туман.
Сонцеколо поринуло спати.
Поміж простір думки -
розсівається туглість єства.
Ілюзорна ява...
Гори, тіні, потріскує ватра,
лижуть ніч язики -
магнетичний огень божества.
Виколісує такт
розтривожена порухом дримба,
гойда-гойдоньку-да...
В дивним танці зайшлися тіла...

Сонцеобрій крізь сон
розпромінює головам німби,
між роси вистига
тепла сночи* до рана зола...
2017

*з вечора, що передував проминулій ночі (діал.)

НІНЕЛЬ НОВІКОВА

Переклад з російської мови

***

Чудово, що не Вами хвора я,
Чудово , що і Ви не хворі мною,
І що важкою кулею земля
З-під наших ніг не попливе весною.

Що можу бути щира і чудна,
Розкута і не гратися словами,
І що палкою хвилею одна
Не паленію, стрівшись рукавами.

Чудово те, що іншу при мені
Спокійно обіймаєте за плечі,
Не прагнучи в пекельному вогні
Спалить мене, ревнуючи, в цей вечір.

За те, що, ніжний мій, моє ім’я
Вдень і вночі не згадуєте всує…
І що ніколи в тиші церкви я
Над нами не почую: алілуя!

Вам дякую рукою й серцем теж,
Що Ви мене – не знаючи, на щастя! –
Так любите – за спокій мій без меж,
За вечорами зустрічі нечасті.

За наші не прогулянки нічні,
За сонце не у нас над головами, –
Що Ви, на жаль, не мною хворі, ні!
І що, на жаль, хворію я не Вами!

25.04.2017

Примітки: Оригінал вірша

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, что можно быть смешной –
Распущенной – и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью всуе…
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: алиллуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что Вы меня –не зная сами! –
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами.

За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, –
За то что Вы больны – увы! – не мной
За то, что я больна – увы! – не Вами!

03.05.1915

Цілий світ у мені:
Минуле, цей день і майбутнє,
Мов кленові вогні,
Ті події такі незабутні.
Пурпурові світанки,
І краплини дощу на віконні,
Твої ніжні обійми
І синочкові оченьки сонні.
Теплі мами слова,
Що щебече завжди - соловейкова доля.
Святить паску світанок у ріднім селі,
І на те Божа воля.
Неба клич : Обійми!
І навшпиньки тягнусь до хмаринки,
Чи ранкової зірки,
Яка щедро дарує зіринки...
Нерозривно у часі
Минуле, цей день і майбутнє:
Споконвічна любов,
мов черешневий цвіт,
Зустрічає попутніх...

"Хто перший в красу?!" -
заблуд грає деревами.
Спішать, пригинаються -
цвіт оберемками.

А зайда-мороз
грізно клацає клешнею
і над абрикосою,
і над черешнею.

І вишенька
цвіт прикриває долонями.
Зимі б тільки глянути -
що з перегонами?

"А може, й собі..." -
завагалась акація.
Квітневий фальстарт.
Снігу фальсифікація...

04.2017

З твоїх долонь п"ю ніжність і тепло,
З твоїх казок я мудрості черпаю,
З легенд прадавніх знаю що було,
А буде що, то згодом я дізнаюсь.

Трембіти дивний звук з Карпатських гір
Відразу своїм серцем відчуваю,
Подільський мальовничий краєвид -
Душею з нього я красу вбираю.

Полісся синьоокого льони,
Неначе очі дивляться на мене,
І Слобожанщини безмежнії лани,
Де колоски гойдає вітер теплий.

Озер Волинських срібний дивограй
Зорі до себе уночі все манить,
А Буковина - то музичний край,
Звучить в мені Яремчука піснями.

Усе це Українонька моя,
Така багата, рідна і красива.
Тебе любити, ненько буду я
Доки живу, допоки стане сили.

2017 р.

Біля криниці край села,
Де стежечка веде в долину,
Черемха знову розцвіла
Та простір весь заполонила

Духмяним ароматом тим,
Який не сплутаєш ні з котрим.
Розноситься навкруг, мов дим
Ніжний, п"янкий, срібно-прозорий.

Пливе, пливе повільно так,
Ним дихаєш на повні груди,
І, наче дивовижний птах
В серці твоїм кохання будить.

2017 р.

Кричали чайки, наче ті коти,
І билися за вкрадену рибину,
Стовбурчили загривки та хвости,
І клацали дзьобами безупину.

Не помічали в приступах жаги
Затоптану, скалічену чайчину.
Стирчала кістка в неї із ноги,
Бо посестри зламали їй коліно.

Коли ж її затихнув голосок
Й рибина щезла у чиємусь роті,
Прийшла пора упасти на пісок
Й її шматкам розтерзаної плоті.

Птахи злетіли важко в небеса
Мені крильми махнувши на прощання,
Пропали десь гармонія й краса
Під супровід взаємопожирання.

Зненавидів я чайок. Незлюбив.
Сталеві очі, жадібні до крові,
Виповнюють мене відраза й гнів,
Що в них немає справжньої любові.

Холодна ж бо у лютості краса,
Байдужа і до болю оніміла.
Нехай летять собі під небеса,
Поміж вітрами точать свої крила.

лютий 2017 р.

Простелилася днина ясна,
Пригорнула гаї світлоруко.
Чарівлива красуня весна
Забуяла розкішно на луках.

І розвіялась ночі імла,
Має зачіска густоволоса.
Смарагдові* стрічки заплела
У розкішні усміхнені коси.

Рідну землю торкнула крильми,
Провела рукавом променисто,
І трави запашний оксамит
Все укрив, наче груди – намисто.

Чути – ллється з гілля залюбки
Звуків радісних сонячна злива…
Обціловують співом пташки
Постать юну і вічно вродливу.

24.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прийшов на поміч
так своєчасно.
Та своєрідно…
Ще тільки гомін
зачувсь неясний,
а ти вже спіднє
здираєш прудко.
До тіла рвешся,
береш за грудки.

Ну, як здобуток,
мій щонайперший?
Пішла наруга на душу,
друже?

Не осоружно?

24.04.2017

Ви на колінах біля трону квилите,
Долоні простягнули для прохань.
І скільки треба сліз — ви стільки й виллєте,
Напишете про тисячі кохань.

Про квіточки, про яблуні і вишеньки,
Про ґрона виноградні і вино.
А правду ви ніколи не напишете,
Для чого вам усе оте воно?!

Хіба від того матимете премії?
Йдете в літературі, мов сліпці.
І ви — лауреати, всі ви — генії,
Насправді — завидющі і скупці.

Прикрилися всілякими квиточками,
Ви — графоманські голі королі.
Та запаслись впливовими дружочками —
Злиденної держави діти злі.

Хіба писати вам про революції,
Голодомор?.. Та ви — ота юрба,
Що є у віці вічної полюції.
Ви — бур’яни, письменницька ганьба.

Вже котрий рік тебе немає поруч,
І жити звик уже на самоті.
Але не відпускає болю обруч -
Без тебе стіни дому геть пусті.

І, як колись, уже не тішать свята
Та потьмяніли юності дива.
Пішла у рай моя старенька мати
І ангел пісню їй уже співа.

А я ще тут. Пісні співаю людям,
Їх душі засіваючи добром.
Аби Творець у час Страшного суду
Спасіння дав синам твоїм обом.

Молися, мамо, із небес за сина,
Щоби Господь простив йому гріхи.
Тоді, можливо, я тебе зустріну
Й віддам усі несплачені борги.

24.04.2017р.

Серце - стрімка саламандра.
Сонце... тривоги-кущі.
Плани - і сходження, й мандри.
Час приминає плющі.
Крекче, затоптує сутнє.
Онде сріблистий ціпок.
Щемко душі... неспокутно...
Плащ Мамариги намок.
Стрівся козак той казковий,
Дивиться мутно - хоч плач.
Каже: зчужіли діброви,
Гіркне поліський калач.

Чим заперечиш? Туманно.
Квітне розмир`я осот.
Топче босяк Челентано
Шрот виноградний... та в рот...
Люд зазирає - раденький,
Тче свої рядна-путі.
Тужить-кривавиться ненька:
Сили ізнову не ті...

Ціни й погода мінливі....
Скупчення лозунгів-ос.
Чавляться спогади, сливи.
Книжники вчать - не Христос.

Повняться манною хмари.
Білиться стовбур до свят.
Уречевились примари.
Скрапує сік-дистилят...

В Часу чимало роботи.
Йде шестернями Шекспір.
Мізки запудрюють боти -
Між профурсеток, порфір.

Бачиться завтра - багате.
Багнеться вірити (все ж...)
В дух прадідівської хати,
Яр животворчих пожеж.

2017

Я не раз хотів жениться,
Без дружини - пропадай,
Ні з ким навіть посвариться,
Сумно, чорт же забирай.

Тут з-за печі щось вилазить
Та до мене зразу - скік:
-Це мене ти викликаєш? -
І штовхає сильно в бік.

-Ні, - кажу я, - що ти, що ти,
Я про тебе лиш згадав,
Випивали з кумом вчора,
Мабуть трішки перебрав.

Як заснув - не пам"ятаю,
Воно ж дивиться увічі:
-Не журися, друже, - каже,-
А уважно придивися.

Чи тобі я не підходжу,
В мене також є "хвігура",
Та й красою заворожу,
Заведемо шури-мури.

А на роги не дивися,
Бо рогатим станеш сам,
Як надумав одружитись,
То назад не повертай.

Довго в ліжку я крутився,
Повернувся та й упав,
Бачу кума на порозі
Із плящиною в руках.

-Ні, мабуть я одружуся,
А то "білочки" прийдуть,
І чарчину візьмуть в зуби,
Ось тоді я пропаду.

2017 р.

А зрада серце обпіка вогнем,
Наче мечем пронизує все тіло,
Та, мов лещатами стискає душу ще,
Стоїш тоді, немов закам"янілий.

Немає слів, солоні сльози лиш,
Мовби гірку отруту ти ковтаєш,
Образа в горлі вже клубком стоїть,
Тебе все душить і не відпускає.

-Та заспокойся, - кажеш сам собі,-
Не тільки ти, в нас зраджених немало,
Ще усміхнеться доленька тобі
Й щасливим іще будеш почуватись.

Минає час.Поволі біль втиха,
Та сонце радості зійде, загоїть рану,
Зрідка його усе ж ти відчуваєш,
Бо спомин давній, мов ножем штрика.

2017 р.

І коли я стою наодинці зі зболеним світом,
То регоче печаль і волає розбита душа.
А країна моя замерзає, заквітчана цвітом,
Хвора з горя, беззахисна, ніби маленьке пташа.

Бо утратила все — сподівання і світлу надію,
Де у вікна щоранку — і сонце, і ніжне тепло.
Я другої країни, дідусю, придумать не смію,
Я хотіла, щоб в ній українське текло джерело.

Щоби вишні весною гуділи рясними хрущами,
Про які ще Шевченко писав у чужій далині.
Розтерзали державу, вивозять і вдень, і ночами,
І безвихідь в усьому, зарадити як тут мені?

Ти казав, мій дідусю, що кров українську не змішуй,
Бо з прадавніх часів кров ота протікає в роду.
І від того болить, що нащадок в колисці колише
Українця малого, а в долі чатує біду.

І чорнозему слід, що чорніє на труджених пучках,
Кожне зернятко в полі — то наші недоспані сни…
Садить разом зі мною картоплю маленька онучка,
Я навчаю її, а навкруг зеленіють поля ярини.

Вербових котиків торкання
Розбудять промені в очах.
Морозом приспане кохання
З теплом знайде до серця шлях,
І буде сонце – на удачу,
Слова складуться у вірші.
Сьогодні я тебе побачу,
І завесніє на душі.

ID: 721567
04.03.2017

…А крига непрозора та тонка,
Що в сад весни веде (чи в потойбіччя?).
Чекає там простягнута рука,
Де між кущів приховані обличчя
Тих, що шепочуть: «Може упаде?»...
Шалені оси жала обламали
І згинули, не видно їх ніде.
Зоріє сад. Далеко до фіналу,
Бо та рука – основою основ
Підтримає. Нарешті крига скресне!
Вишневий сад мені цвістиме знов,
Ріка звільниться, побіжать у вЕсну
Веселі хвильки чистих промінців,
Теплом зігріють воду, небо, сушу,
І сила та, що є в твоїй руці,
Медвяним соком розтривожить душу.
ID: 719745
22.02.2017

Ти пробач, що ніяк
Розминутись не можу з тобою,
Що про тебе щораз
Непокоять знадливі думки.
За тобою услід,
Наче проліски вслід за весною,
Сподівння пливуть,
Як за часом спливають роки.

Ті іскринки вогню,
Що з очей твоїх в душу запали,
Самоцвітами зблискують
В снах моїх, наче зірки.
Та нестерпно мені,
Коли бачу, якою ти стала,
І з печальних думок
Проростають пекучі рядки.

Щоби цей світ у прірву не злетів,
Будь як Оленка. Або просто будь.
Люби життя, вершину цю здобудь,
У кожному відкрий мільйон світів!

Даруй всім усміх, жвавий танцю спів.
Для кожного промінчиком побудь.
Щоби цей світ у прірву не злетів,
Будь як Оленка. Або просто будь.

Плекай любов, збагни таємну суть.
Живи на повну в позитиві днів,
Побач усю яскравість кольорів,
Про посмішку щоденну не забудь!
…Щоби цей світ у прірву не злетів.

23.04.2017

На тій землі, де пахнуть чисті роси,
Де соняшник у вікна загляда.
Я бігала мала, щаслива, боса.
Був світ — безмежний, мама — молода.

І в батькових руках злітала в небо,
Сміялась мама сонячно обом.
Здавалось, більше від життя не треба…
Тепер його листаю, мов альбом.

Божественно играли на рояле
И расцветали крокусы в садах,
А у дорог кокетливо стояли
Берёзки в изумрудных кружевах.

Невестились деревья в белой пене.
Гнездо готовил аист-старожил.
А куст персидской сказочной сирени
Нам ароматом головы кружил…

2017

А ранок вже залебедів
І небосвіт розквітнув сонцем.
Стара земля моїх дідів
Горіхом стука у віконце.

У мальви вбралися тини,
І вишні горнуться до хати…
Іще ростуть у снах сини,
А вже по воду вийшла мати.

У тім краю,
Де ріки
Тихоплинні,
Де райдуги із них
Вологу п’ють,
Ще не завмерла
Мова України.
Вона живе,
І люди
В ній живуть.

Де клечанням
На Трійцю
Пахнуть хати
Й татарським зіллям
Вистелено світ,
Любистками
І дивом
Рути-м’яти —
Матусі руки —
Пам’ять ранніх літ.

Вони завжди біля хреста.
Та не святу я маю звичку.
Цілують знов мої вуста
Грудей верхівки -полунички.

Торкає їх мій язичок,
Тремтять в руках духм'яні гори:
Надпито ніжності ковток,
Чуття вирують, наче море.

Мені вершини віддались
І просять пестощів для себе.
Втужавіли. Стримлять увись
Аби й Амур їх бачив з неба.

Опуклі кінчики грудей
Мене торкаються грайливо.
Оце і є мій Колізей -
Рабом живу я там щасливо.

23.04.2017р.

1

Бувають різні дні, букетики, невдачі.
Ось дівчинка-піранья зустрілася - дрібна...
Пильнуй, прокусить все: п`яту, долоню, м`ячик.
Пошлеш її - нещасну. Наступний вже пірна...

Насниться ще не раз маршрут глибоководний.
Читатимеш у зливу бульбисті смс.
Я, Юргене, мовчу... Міцній безперешкодно.
Якщо болить не вельми, то... прикладу компрес.

2

Три нулики та мінус. Навіщо цей аналіз?
Довкола пінне море і квітень у снігу.
Ти ж не любив, хитнув листки, горизонталі...
Кольчугу доплітаю, повчаю на бігу.

І я колись отак летіла на сяйливе.
І затуляла вуха, бо всі казали - грім.
Чекає десь, повір, твоє охвітне диво.
А миготливу рибку лиши в кіно старім.

Зігрів. Пусти! Віддай - тому, хто грубий-перший.
Луска її зелена, цілісінька... в тату...
Знай: дівчинці-піраньї не до вподоби верші.
Ти кликав у бархани буденщини не ту.

2017

Тонка ескізна провесінь весни.
Торкання губ.
Елегія цілунків
у краплях, невагомих і рясних.
І постріл
бруньки.
Лунко.

Спадуть сонця смарагдових дощів
на пальці і
покотяться красиво.
Яка ескізна пастораль!
Напів
поділимо
сонця, цілунки, диво.

Я дебютую в двадцятих роках
маленькою книжкою віршів.
Двадцять шість коротких історій
поміж золотавих форзаців.
Бо двадцяті роки твердо стоять
на пустих сторінках антологій,
бо неминуча спрага для них
ці темні пробіли заповнити.

Чи товаришем, а чи зрадником
запишеться проміжком в змісті.
Зрештою, кимось таки запишеться.
Можливо, і першим, і другим.
Хтозна чи прийде тридцять другий
і скільки достигне до того.
Хтозна чи прийде сорок перший
і чи нитка достатньо довга.

Молодість вимальовує кола
і прошиває століття наскрізь.
Так записано сто років тому,
так перепишеться наново зараз.
Страшно чути гомін святковий,
пам'ятаючи обпечені пальці.
Страшно радісно розуміти:
я на собі відчую двадцяті.

Оказія відбулась за столом ,
Сиджу похмурий, і прямий мов тичка.
У плоть устрягла й коле як жало
Маленька але дуже гостра шпичка.

Її руками витягнути зась -
Угрузла вглиб, вилазити не хоче.
І наче на пательні той карась
Підстрибую та лаюсь поза очі.

Сміються поруч гості залюбки,
Радіють і спілкуються одверто.
Натомість у штанах мої думки,
Бо хочу місце вштрикнуте потерти.

Кум тости виголошує бучні,
В руках пляшчину стиснув півлітрову.
Але не помічає, що мені
Не до пісень та щирої розмови.

І серед нас є люди-шпичаки -
Угвинтяться, немов ракета в небо.
А ти - терпи. Можливо і роки.
Бо маєш інтереси і потреби.

Той - дасть грошви. А той - почесний чин.
А, може, з доброти, відпише дачу.
І ти, не розгинаючи колін,
Сам собі кажеш: " Потерпи, козаче."

Витягуй геть "незручності" оті -
Не варто честь розмінювать на блага.
Бо втратиш неодмінно у житті
Останні крихти людської поваги.

22.04.2017 р.

Із-за хмарки вийшло
Сонечко ласкаве:
Зашарілись вишні,
Розімліли трави...
Колоски пшениці
Сонечко зігріло,
На гніздо синиці
Променем присіло.
У ріці скупалось,
Аби бути чистим.
Квітам дарувало
Сонячні намиста.
Зазирнуло сонце
І в домівку нашу.
Я йому в долоньці
Дала трішки каші:
«Пригощайся, любе,
Набирайся сили,
Щоб завжди і всюди
Для нас ти світило!»

Погойдує вітер сережки беріз,
Бавиться ними, приємно лоскоче,
Буває і так, що доводить до сліз,
А потім в обіймах втішає до ночі:

-Люблю вас, струнких білокорих красунь,
А те, що жартую, ви вже вибачайте.
Хоча вітерець і бешкетник й пустун,
Увечері знову на нього чекають.

2017 р.

У траві на березі ставка,
Де ростуть вербички кучеряві,
Я підслухав ненавмисне як
Дівчинонька молода співала.

Про серденько, що Його коха,
Вигляда з далекої дороги
Любого такого козака,
Та про Його очі волошкові.

Спокій втратила вона ж бо через них,
Поселили їй журбу у душу,
Як просила двійко бистрих крил
У садочку в білої голубки.

Щоб полинути до милого свого,
Заспокоїтись, побачивши живого,
І ворожий загасить вогонь
Та від куль закрить Його собою.

Що їй птаха говорила та:
-Нежурися, дівчинонько мила,
Більше сліз гірких не проливай,
Він повернеться, чекати треба й вірить.

2017 р.

***
Батько сіяв пшеницю озиму, вклонявся землі,
У Бога просив урожайного, щедрого року…
Ми, такі безпечальні, ще зовсім дітиська малі,
Раділи за таткове: «Дякую, Боже!...нівроку…».

Далі босими п’ятами йшли по колючій стерні,
Мама вслід нам кричала: «Болітиме, дітки!»… Боліло.
Та чомусь так здавалось, у час той далекий, мені –
Буду тільки міцніти від того… і певно міцніла.

А брати серед поля – довільні, чекають мене,
Назбирали колосся густого повнісінькі жмені.
І не йдемо додому аж поки вже хтось не гукне,
Допоки за обрій не скотиться сонце червлене.

Намолочено збіжжя! Ось-ось запахтять калачі,
Ласкаво відкохані щедрою працею мами.
Добірна і пишна цвітінь, золоті дукачі –
Вродливиться осінь неюна багата хлібами...

…Ще і нині дитина, бо тато чека на жнива,
Ще матуся старенька пече Великодню хлібину.
Я – щаслива… Щаслива! Бо казка не вмерла – жива!
Я – дитина…

Недосказане між нами,
Недописане богами,
Бо зустрілися раптово
Наші очі знову.
Ми мабуть уже стомились,
В почуттях своїх згубились.
Сотий раз уже по колу
Все шукаєм спільну мову.
Може, краще відпустити,
Все забути, далі жити
І навік закрити дверці
Для кохання в свому серці.
Та залишиться я між нами
Недописане богами.

На самоті пишу свої пісні,
Обнявши, наче подругу, гітару.
Такі дива ввижаються мені,
Що зразу почуваюся мольфаром.

У слові - крик. Або гаряча кров.
У ноті - спів, чи гуркоти металу.
Щемливий звук - це зраджена любов,
Покривджені сердечні ідеали.

Це у цвіту замріяні сади
Та безкінечна солов'я рулада,
Надійні обереги від біди,
Від суєти нікчемної відрада.

Гудуть протяжно товстуни-баси,
Цілують консонанси флажилета:
Отам моя гармонія краси!
Рождається і знову йде у Лету.

Отам і я, насправді, і живу,
Удихую любов на повні груди.
Співати пісню хочеться нову,
У вірші щедро радості сипнути.

Щоденно розсіваю ці дари -
Вони мені, насправді, не належать.
Мій друже! Вірш оцей собі бери!
Я їх іще немало намережу.

22.04.2017р.

о як мало треба для зваби
зваблення
люблення

мить — i бринить мить
i тонке рве
i униз йде
млiсть

мicт перекинутий
i не утекти
не сховатися

проступа роса
простiр зависа
гойда гойдаша

ша…ша…
хіть зминай
не давай їй
розповзтися по тілу

змий
перелий
переплав сплав
і дістань із самого дна
первозданне

і вибухни

з глибини
вивергай рай
і наповнюй її знов

кров гуде
в мене йде
життя


17.04.2017

Мамині обійми.
Снів насіння зоряне...
Проростають війни.
Виростають - воїни.

21.04.2017

Я не праздничная птица.
И не в стае воронья.
Если что - я не синица.
И журавль - увы - не я.
Мчатся лица, лица. Злится
Ночь тихонько за окном.
Бирюзой лечу к зарнице.
Волком ветер за спиной.

Де не була, і де вже ніколи не буду.
Вітер зриває із неба сіру полуду.
Осінь вкриває весну. А їй це байдуже.
У щастя сторінки тремтливі - вирвати мушу
День у весни, що з осіннім нальотом.
Листя
Дивиться так і предсмертно, і слізно.
Дихає груднем квітень.
Бруньки ж при надії:
Хтось їх засіяв. Для чогось таки ж засіяв?..

1

Мій батько був хорошим пічником
І на його печах росла Сумщина.
Бо разом з материнським молоком
Тепло вбирала радісно дитина.

Умів усе, великий був мастак.
Та шанували всі за добру вдачу,
Що не відмовить, зробить піч. Відтак,
У Пісках знали — тато не ледачий.

2

Ставала в чергу від зими Сумщина,
Щоб збудувати влітку теплу піч…
Неспішно, за цеглиною цеглина —
Він працював, доки настане ніч.

Від протягів кухвайка гріла плечі,
І довгим був його робочий день.
У нього зроду не куріли печі,
І він їх клав, співаючи пісень.

Дитяча пам’ять від років не в’яне.
Було у батька відчуття вини,
Як біля ліжка ставив дерев’яну,
Бо без ноги був батько ще з війни.

Я згадую татуся, як він зранку
(І досі біль пронизує мене!)
Затягне пасок, вдягне колодянку.
Бере велосипед — і враз гайне

До магазину. Хліб купити треба,
Іще цукерок, печива для нас.
В сестри і в мене радості — до неба!,
Бо тато вдома… Яблука… І Спас…

i коли до тебе йду,
усмiхаюсь за пiвкроку
за пiвщастя пiвжиття
як до тебе я iду

як поглянеш у мiй бiк
розвидняється дорога
свiт у свiтлi i у цвiтi
як подивишся в мiй бiк

як iду як не iду
як мовчу i як спiваю
ти в менi i ти це знаєш
i на щастя й на бiду

19.04.2017

Мій друг не розрізняє кольорів,
Упевнено на чорне каже - біле.
Одвертість викликає в нього гнів -
Уясувати це йому безсилий.

Мої думки отруєні АТО,
Калікам утомився зріти в очі.
А друг довба мене як молотком,
Що я прекрасне бачити не хочу.

Що не малюю пензлем пастораль,
І вірші не вдягаю в пишні шати.
На рану тисне, наче на педаль,
І я мовчу. Всміхаюсь винувато.

Мій друг не хоче бачити біду -
Естетики нема в патьоках крові.
А я пишу про це не до ладу,
Тривожу криком психіку здорову.

Мій друг не розрізняє кольори,
Упевнено на біле каже - чорне.
Ачей діждусь тієї я пори,
Коли прозріє й до грудей пригорне?

21.04.2017р.

Вже вкотре одцвітають анемони,
і кожна їхня мить, незнана ще,
розхитує важкенні дзвони
оглушливого завтра. Тихий щем

проймає місто це аж до околиць,
де ліс уже проснувся від зими.
Квітки ті поспішають, як ніколи,
зцілити душу міста від пітьми.

.

Цвітіння ваше біле, аж до болю,
цвітіння нелукаве і просте.
Візьміть мене назавжди у неволю,
коли це місто вами поросте.

(20 квітня 2017)

Я прошу Богів моїх одверто –
Скільки тих уже лишилось днів –
Дайте швидше Ви мені померти,
Щоб мій друг, нарешті порадів.

Щоб мій друг – ого! – повеселився –
Ви мене убийте на війні.
Йому дайте гарну молодицю
І лишіть купатись у багні.

Він не любить гарного нічого,
Любить, як навколо йде війна.
Як стає навколо все убогим,
Як свиню – не тягнуть! – із лайна.

Хай собі купається і рохче,
Хай жирує в рідному гною.
Бо метати бісер їй у очі –
Все одно, що цілувать змію.

Дайте смерті, тільки не зненацька –
Щоб од болю вив я, гриз траву.
Щоб ментальність другова – хохляцька –
Тішилася щастям наяву.

«Він он здох, а я дивись, живий ще.
Білу, горду кістку їсть черва.
Вже не він, а я од нього вище!» –
Мовить друг мій отакі слова.

На поминках скаже він «у тузі»,
Що ми разом рвались у АТО,
Що були із ним – найкращі друзі,
І любив мене він, як ніхто.

І куди до нас «жидам пархатим»!
Люблять один одного вони.
І не вміють друзів убивати
Злим не тихим словом, без війни.

20.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мій Рубікон невидимий й нежданий,
який вдалося вкотре перейти,
і став колишнім нинішній коханий,
і сплутав дати, погляди, сліди,
посіяв у мені сумяття й тугу,
не відрізнити правда де й брехня,
хоч мовчки брав багато мою руку,
і тіло, якби міг, то брав щодня.

Разів по три, не менше, і насильно,
втискався в плоть, втамовуючи хіть,
кохатися і грати у всесильних,
цілунками лишати в мені слід,
нав'язлива огида й порожнеча,
любив себе аж надто, через край,
а я пристойна і якраз доречна,
якщо не так щось, отже, вибачай.

Простий, як картоплина у мундирі,
а ти хотіла, панно, фрікасе?
А ти хотіла щось? Доволі дивна,
коли не роздивилась оте все,
а я такий, як є, бери і падай,
вклоняйся в реверансі і давай,
дивуй і феєричним шоу радуй,
лишу тобі я мідяка на чай.

Оце така є приказка і казка,
мораль така - шануйсь й ціни себе,
і зійде і на тебе Божа ласка,
коли не зрадиш сам перед себе.
Коли не втратиш ти свого обличчя.
Коли оману скинеш із очей,
не побоїшся висказати в вічі,
що то не лицар, а всього плебей.
Що тіло - то твоє здоров'я й власність,
а не нахаби річ, вперед, цінуй!
Жени подалі, хто не чує плачу,
але себе і душу не гвалтуй.

Німують хати в Україні
Пустими вікнами зіниць.
Стоять безрадісні раїни,
Не раді спалахам зірниць.

Нечутно тужать наші хати,
Стоять без вікон і дверей.
По закордонах винуваті,
А в засвітах життя старе.

І ніби вкрила чорна хустка
Державу і увесь народ.
З колишніх сіл постала пустка.
Не треба щастя і свобод.

Боротись нікому й не треба,
Не треба хліба і води.
Незмінне тільки синє небо...
Де заблукав наш поводир?
19.04.17

Вмивається бризками світла весняне місто,
і скрізь викладає мозаїку білий цвіт.
Люблю оксамитову тишу, глибоку, чисту.
Люблю цей святковий і приязний за́вжди світ.

Вертається день, виливаючи куди-небудь
усі кольори: золотий, бірюзу, бордо...
Плету з різнотрав'я вінок і вдягаю небу,
а небо мені у дарунок – легенький дощ.

Мов крашанка, сонце в насиченій сині квітня.
У кошику ранку – тепло і, немов нектар,
пахуче повітря. Вдихаю бажання жити,
де квітнуть каштани і рідно шумлять жита.

2017

Я по самісінькі в тобі застряг – чи здогадаєшся?.. -
Ніякими зусиллями не витягти.
Мо', скористаюся оливою чи смальцем -
Вціліють вівці при вовках неситих.

Застряг в тобі, немов старий годинник,
І зупинився... Боженько мій, Боже!
Не розберу, кому і хто що винен,
Поки зі ста́ттю розібратися не зможеш.


20.04.17

Ой, великий день,
бо Великдень!
Величаємо і...
величаємося,
Воскресіння днесь!
І гучне дзелень
од дзвінниць гуде...
Та й не каємося...
Та й не любимо...
Маловірністю
назнесли Йому
кривд - намистами!..
Та плекаємо
в душах сумніви -
Бо Христос Воскрес
та Во істину!

Чи ж просвітлені
повертаємо
до життя свого
многоликого?..
А у небі ген -
білий журавель
крилами вбійма
дня Великого...

То був стрибок, здавалося, в безодню.
Безкрилий лет - на "пан, або пропав"...
Змішалось вчора, завтра і сьогодні
в безмірну мить, як час кудись втікав...

Не він втікав - лише сама від себе,
І знову й знов вертала накруги...
В тім вирі нуртувало стигле небо
і долі кріпли вишні береги...

2017

Не клич біду. Вона сама прийде,
Запазурить обіймами печалі.
Благати пощадити - то пусте:
Ножа у серце зажене зі сталі.

Підступно підкрадеться, наче тать,
Або як тихий дріботливий дощик.
І смерті покладе важку печать,
І забере у тебе найдорожче.

І ти не встигнеш крикнути услід
Та долі одвести лихої руку.
І гаснеш сам. Й довкола гасне світ.
І щось у грудях вкорчиться у муках.

Не клич біду. Вона вже за плечем,
Уголодніло дихає у спину,
Дамокловим схилилася мечем
Аби і ти зігнув свої коліна.

20.04.2017р.