Поцілунку вологого глянцю
Тендітне торкання...
Фрази зайві...
Піддавайся! Танцюємо танці
П"янкого кохання,
Ніби в сяйві
Світла місяця... Дівчинко, хочеш,
На руки до мене
Впасти нині?
Фар зустрічних фіксуючий розчерк...
Бажання шалене
У машині...
Ліхтарів стоголовистих очі
Лякливо втікають
В морок ночі...
Просто зараз у мороці хочеш
Поринем до раю?
Знаю- хочеш...
Сплине ніч, нам дарована Богом,
Оман міражами
Зблисне ранок...
Ми станцюємо ТАНГО ДОРОГИ,
З"єднавшись губами
Наостанок.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117043000240

Воно тебе просвердлює наскрізь
У душу зазираючи глибОко.
Бажає, аби швидше удавивсь -
Тобі несите, завидюще око.

Аби тебе покинула жона,
Добро покрали та згоріла хата.
Аби вселився в душу сатана
Та мордував у будні та у свята.

Аби довіку не було грошви,
До Господа пішов раніше сроку.
Пильнуйте, любі друзі, аби ви
Собі такого не надбали ока.

28.04.2017р.

За містом постав чудернацький квартал
У місці багнистім, пустельнім.
Жили там поети і кожен стрічав
Колегу із усміхом зверхнім.

Даремно і день сонцесяйний вставав
Над цим сумовитим болотом;
Бо кожен із мешканців тільки і знав –
Вино і безтямну роботу.

У дружбі клялись, напиваючись впень,
Базікали п'яно й цинічно.
На ранок їх рвало. Затим цілий день
Вершили свій труд поетичний.

Надвечір вилазили з будок, як пси,
Дивились, як море горіло.
І кожній зустрічній злотавій косі
Втішались дотепно і вміло.

Розніжившись, снили про вік золотий,
Кляли видавців одностайно.
Крізь сльози всміхалися квіткці малій,
Хмаринці в блакиті безкрайній.

Так жили поети. Не гірше, ніж ти
Шановний читачу, мій друже
Не гірш обивательської суєти,
Твоєї мілкої калюжі.

Ні, любий читачу, мій критик сліпий,
Бо є у поета, одначе,
Хмаринки, і коси, і вік золотий,
А ти цього навіть не бачиш.

Радієш собі і дружині своїй,
Та ще конституції куцій,
А ось у поета – всесвітній запій,
І мало йому конституцій.

Нехай я помру, під парканом, як пес,
Хай доля у землю втоптала,
Я вірю: то бог мене снігом заніс,
То хуга меня цілувала!

Нінель Новікова

Переклад з російської мови

С. Е. ( Сергію Ефрону)

Я з викликом ношу його кільце!
–У Вічності – жона, не по бумагах!
Його вузьке, загострене лице,
Неначе шпага.

Безмовний рот, що кутиками вниз.
І болісно-розкішні, горді брови.
Трагічно у роду його злились
Дві древні крові.

Тонкий, як віти юних яворів.
Чудові очі – марні і безмірні! –
Під крилами розкинутості брів –
Дві прірви.

В його особі лицарям усім
Я вірна – вам, хто помирав без страху!
Такі – в фатальні грозові часи
Складали станси – та ішли на плаху.

29.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

С. Э.

Я с вызовом ношу его кольцо! –
Да, в Вечности жена, не на бумаге! –
Чрезмерно узкое его лицо
Подобно шпаге.

Безмолвен рот его, углами вниз,
Мучительно- великолепны брови.
В его лице трагически слились
Две древних крови.

Он тонок первой тонкостью ветвей.
Его глаза – прекрасно-бесполезны! –
Под крыльями раскинутых бровей –
Две бездны.

В его лице я рыцарству верна.
–Всем вам, кто жил и умирал без страху! –
Такие – в роковые времена –
Слагают стансы и идут на плаху.

03.06.1914

Надежда Мартынова Данчак
СВОЯ ЗЕМЛЯ

Чи є у світі щось миліше,
Чим рідний КРАЙ, своя Земля,
І чисті води, пісні солов*я.
Душею прикипів до рідної Землі,
Де вся твоя сім*я, діди, бабусі,
Це все твоє рідне і близьке,
Чужого нам не треба, хай тільки все своє…
Радіють діти, онуки бігали свої,
І раді були всі на батьківській землі,
Що соловей співає,гудуть джмелі,
І сонце сяє, теплом всіх зігріває –
Це РАЙ на рідній матінці Землі.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2017
Свидетельство о публикации №117013004650

«Від теплого слова і лід розмерзає».
«Вола в'яжуть мотуззям, а людину словом».
«Добре слово варт завдатку».
«Добре слово краще, ніж готові гроші».
«Слово до слова — зложиться мова».
«Слово старше, ніж гроші».
З української народної мудрості

Тішу себе що ангел,головний мій лікар,
прийме до уваги голоси всіх тих,
хто, не відаючи про мою хворобу,
до традиційного «Добридень!»
додає таке доречне: «Будь здоров!»
Бо ж день оцей мине, а призабуть хворобу
хочеться і завтра, і позавтра…
І що, коли під натиском «Будь здоров!»
рак, що потайки вліз в мої груди,
з Божою поміччю порачкує з переляку
і вже не стачить у нього сил на свист.

Травню молодий,
у цвітінь, у пахощі
нас веди обох.

Знову нам годи
ласкою бузковою,
солов’їним «тьох».

(29 квітня 2017)

Мальоване сонце киває спросоня,
Мов випуклий сонях у Бога в долонях.
Насичує моря блакитні зіниці,
Проміння над степом волочить мов шпиці.

М'якими вітрилами збуджує майво,
Весняне натхнення оспівує сяйвом.
Мальоване сонце, кудрявий Ярило,
Моїй Україні думки засліпило.

2017 рік

До тебе –
безкрилим птахом прилечу,
і обігрію…
Із неба
туманом тихо припаду
тобі на вії.
Смерканням
ночі, місячним любистком
явлюсь до тебе.
Мовчанням
Розкажу, що більшого
мені не треба.

2017 рік

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини турецької,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй знайти довгу піщану косу,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
між морем Азовським і морем Чорним,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй докупи зібрати усі ножі,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи
і спалити усе на дні ріки глибокої,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Переклад з російської мови


З МОГИЛИ…

Проходиш, на мене схожий,
Очі потупивши вниз,
Як я колись! Перехожий,
Прислухайся, зупинись!

Узнай – набравши травинок
В букетик, де маків цвіт,
Що звалась колись – Марина
І скільки я мала літ.

Не думай, що тут – могила,
Що раптом з’явлюся, зла…
Сміятись і я любила
І стриматись не могла.

Рум’янились мої щоки
І кучерики вились…
Я теж була, ясноокий!
Не бійся і зупинись!

Собі тут біля гробниці
Ти ягідок назбирай –
Від цвинтарної суниці
Солодшої не шукай.

Похмуро лише не стій ти
І дуже сумним не будь.
Подумай про мене світло –
І легко мене забудь.

Як сонце тінню мережить
Піт на твоєму чолі…
Нехай тебе не бентежить
Мій голос із-під землі.

28.04.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

***


Идешь, на меня похожий,
Глаза опуская вниз.
Я их опускала тоже!
Прохожий, остановись!

Прочти – слепоты куриной
И маков набрав букет,
Что звали меня Мариной
И сколько мне было лет.

Не думай, что здесь – могила,
Что я появлюсь, грозя…
Я слишком сама любила
Смеяться, когда нельзя!

И кровь приливала к коже,
И кудри мои вились…
Я тоже была, прохожий!
Прохожий, остановись!

Сорви себе стебель дикий
И ягоду ему вслед –
Кладбищенской земляники
Крупнее и слаще нет.

Но только не стой угрюмо,
Главу опустив на грудь.
Легко обо мне подумай,
Легко обо мне забудь.

Как луч тебя освещает!
Ты весь в золотой пыли…
– И пусть тебя не смущает
Мой голос из-под земли.

03.05.1913

Сьогодні в Україні відзначаються 70-ті роковини злочинної акції тогочасного комуністичного керівництва Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини – примусового переселення (депортації) українського населення (150 тис. чол.)з етнічних українських теренів Закезоння у північно-західні землі Польщі (колишні німецькі). Ще раніше – протягом 1944-1946 років (перший етап загальної символічної акції «Операція «Вісла») у різні регіони тодішньої УРСР було евакуйовано майже 500 тис. чол. Під цю м’ясорубку попали і мої батьки.
Тому добре знав з їх розповідей ще у дитячі та юнацькі роки про те пекло, яке довелося їм пережити.
Хто не байдужий до своєї історії, мусить не забувати і про це.
Я пам’ятаю…
http://maysterni.com/publication.php?id=89861

На березі ледачі товстуни,
Засмажені до повної знемоги,
Збирали, наче хоботом слони,
Усе, що море вкотить їм під ноги.

Драглисті руки! Гори-животи!
Обвислі щоки, пащі наче сумки!
Їм родичі не люди, а кити -
У складках жиру потопає думка.

В новому віці смальцю ореол
Запанував понад усі порядки.
І Фідія фактурний Дискобол
Осліп аби не бачити нащадків.

Ну як мені в шеренгах животів
Вибагливу вишукувати музу?
Хотів про море! Про вітри хотів!
Але складаю оду жиропузу.

Куди не глянь -одні черевані!
На вас дивитись більше я не хочу.
Аби не стали снитися мені
Піду додому і закрию очі.

січень 2017р.

Тримайся за неї,
мій Боже.
Вона сильна.
Вона все зможе.

Між кулями ворожими
до тебе
пройде живою.
Мій Боже.

Принесе тобі
у молитві Слово,
хліба, води
і набоїв.

Стане поруч з тобою —
плече до плеча.
І рука твоя не схибить,
мій Боже.

Солодким медовим цвітом
Ти бавиш в мені дитя.
Хорунжим, морським привітом
Пізнати даєш життя.
І в радості, чи в турботі,
Ввісні, чи то наяву,
В буденності, чи в роботі, -
Плекатиму тінь твою.
Мовчать надранкові роси,
І сонце давно не спить.
Це ти розпустила коси
З очей висія блакить.
Моя Чародійна Панно,
Святиня моііх надій.
Мені з верховини данна,
Сопутниця моііх мрій.

2016 рік

«Хананаміті, хананаміті».
Дивись, нас кличе дорога квітів,
Щасливий ранок і теплі ниви,
Садів духмяних весільні гриви.
Рум’яне сонце в твоїх долонях,
Й хмарки стокрилі, немов на конях.
А ти хворієш, досить хворіти.
А як же квіти, вони, як діти.
Ти скажеш тихо: «Треба летіти!!
Ходімо ж, любий,
Хананаміті.»

2017 рік

Буття - кав`ярня, цирк,
Мажорна баркарола.
Заклякнув поводир
У позі дискобола.

Вирує хвильний плац,
Пливуть макітри в Лету...
Вареник - за ерзац
Ікри чи арбалета.

Лайдак у ріг щедрот
Засунув носа, пальця.
Фурчить коловорот...
Несе неандертальця.

Рудіє між парсун
Серпанок бабці Єви.
Учора плив Богун.
Вже - пагін яблуневий...

Виловлюй - та хутчіш -
Рюкзак у хрестик-нулик.
Між якорів, афіш
Пресується минуле...


2017

Майбутнє роду вперлось у реактор,
Зітхає тяжко знівечений ліс,
Навік своїм корінням тут уріс
Приречений до смерті гладіатор.

Сумний самітник пекло рукотворне
Не проміняв на Ĕдем вдалині,
Печуть його невидимі огні,
Що еманує сатанинське ґорно.

Колючий дріт - його терновінець,
Жахний дарунок часу і прогресу,
Навіки всі тут втратив інтереси
Всеблагий, всепрощаючий Отець.

І тихо духів смерті, а не світла
Несе у море проклята ріка.
Стирає сльози витертий рукав,
І десь годинник тинькає обридло.

Іду від отчого порогу
у рай, додому, ...на війну.
Якби не ці мої дороги,
то як би бачив я весну?

   Уже поорані окопи
   і маки, краплями крові́,
   які посіяли укропи,
   малюють обрії живі,

де і мене чекає мати
і мила, ...файна на виду.
А я від вибуху гранати
у небо зоряне іду.

   Іду до Отчого порогу
   без ніг, але й без каяття.
   Якби не ця моя дорога,
   то як би я любив життя?

О, як любив я майбуття
у піки болю і тривоги!

                                             04.2017

БАБУСІ

Трохи довгастий, точений овал,
Одягу розтруби пишні…
Юна бабусю! Хто Вам цілував
Губи - погордливі вишні?

Руки, що в залах палацу колись
Вальси Шопена так грали…
А вздовж обличчя блідого вились
Локонів чорні спіралі.

Погляд вимогливий, темний, прямий,
До оборони готовий.
Так ще дивитися спробуй, зумій!
Юна бабусю, то хто Ви?

Скільки можливостей з Вами пішли
І не можливостей – лячно! –
У невситиме провалля землі,
Двадцятирічно полячко!

День був невинним і вітряним був.
Зорі темніли, згасали.
Юна бабусю! Жорстокий цей бунт
В серце – не Ви мені вклали?

27.04.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:


БАБУШКЕ


Продолговатый и твердый овал,
Черного платья раструбы…
Юная бабушка! Кто целовал
Ваши надменные губы?

Руки, которые в залах дворца
Вальсы Шопена играли…
По сторонам ледяного лица
Локоны в виде спирали.

Темный, прямой и взыскательный взгляд.
Взгляд, к обороне готовый.
Юные женщины так не глядят.
Юная бабушка, кто вы?

Сколько возможностей Вы унесли,
И невозможностей сколько? –
В ненасытимую прорву земли,
Двадцатилетняя полька!

День был невинен, и ветер был свеж.
Темные звезды погасли.
Бабушка! Этот жестокий мятеж
В сердце моем – не от Вас ли?

Мамо,
Рядки ці спонтанні,
Мов перла останні
Летять несказанно,
Як сніг.
Твої вмілі руки
Не знають розпуки,
Мов приязні муки
Доріг.
Не плач, моя нене,
Як вітер поверне
Неторкані зерна
Прийду.
Промінчиком неба
Схилюся до тебе.
В твій дім на розпутті
Зайду.


2015 рік

Під ліхтарями — тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нерівних складках.
Слідкує тиша. Скніє недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових обіймах
чужої форми —
в рідких зірках, кошлатому тер’єрі,
деревах чорних.
Навкруг стоять істоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно між пришельців незнайомих —
і страшно.

2017

У кожного народу свій Христос,
Свої Пілати і свої Іуди.
Накидали своїх гріхів обоз,
І понесли чужим богам до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,
Стіна плачу - чужих плачів не зносить.

А ми Голгофу утоптали в грязь,
Ще трохи - і зрівняється з землею.
І кожен раб, повія або князь
Краде потроху бога у єврея.

Ми - сарана! Набридлі прохачі!
Нахабно прагнемо чужого крова.
У рай (не свій!) поцупили ключі.
І хмурить брови мудрий Ієгова.

У небесах курличуть журавлі,
Під ними сплять Стрибогові онуки:
Не поважають рідної землі,
Чужим законом обкували руки.

Коли ж не стане звільнення від мук
І Бог чужу молитву не дочує,-
Прокинеться незрячий ще онук,
І капища прадавні ушанує.

26.04.2017р.

Зі мною поряд, мирно, звично,
як іноді в одній сім'ї,
здавалось, будуть жити вічно
усі ровесники мої.

Здавалося, усі сусіди –
моя родина по крові́,
коли обманюючи біди,
ходили по одній траві.

Не ті уже луги пастуші,
і ті околиці доріг,
поза-якими наші душі
шукали інший оберіг.

Переступаючи минуле,
зі сходу рушила орда.
Мене – хорошого!!! – забули.
Між нами буча і біда.

Старі любителі Союзу
уже – заплічних діл майстри.
Наїли людоїди пузо.
Немає брата у сестри.

Язикомовна Україна
вертає на свої круги.
Нав'язують чужу руїну
свої варяги-вороги.

Весна Росії йде по колу
і має вишколи і школу.
А далі? П'ємо – на коня?

Крові жадає кацапня...
І не очуняє ніколи
ця інфікована рідня.

                              04.2017

Ці чари музики святої,
Яка підносить і п”янить –
Доба епохи золотої,
І золотого чуда нить -

Коли душа зліта над світом,
Як лебідь, маючи крильми,
І сонця золотого квіту
Вдихає повними грудьми.

У цій епосі жити буду,
Вона - одна на всі часи,
Вона виносить нас із бруду
У небо вічної краси.

7508 р. (Від Трипілля) (2000)

І
На етюди
Минають покаянні дні.
Гріхів уже немає,
та є Амур, що навесні
на інші спокушає.

Лукавий ангел у серцях
ламає перепони
і наяву, а не у снах
підсовує скоромне.

Перелопативши труди,
ідемо на етюди...
Праворуч – озеро, сади,
наліво – пересуди.

Життя малює аніме,
якого не буває,
і уявилося саме
біля хатини скраю.

Пейзаж – опалені кущі,
палітра Маріули…
Вона малює, як дощі
оплакують минуле.

І як не вірити у ці
видіння випадкові,
коли усмішка на лиці
і очі загадкові?

І як повірити у те,
що за межею раю
буває грішне і святе,
яке не спокушає?

І це тобі не фаберже,
омріяне весною.
Вона як писанка уже
мальована тобою.

І дивуватися не зле,
коли ми не ліниві
на несподіване, але
не видумане диво.

Нічого доля не дає,
аби минало всує.
У неї – кожному своє
у пам'яті ночує.

За ці омани нічиї,
і за оказію її,
і за дівочу вроду
дарує доля не одній,
але обіцяну не їй
мою поему-оду.

ІІ
У келію
І як воно зі сторони
не смішно виглядає,
а юну діву за тини
ніщо не заховає.

Одне, що лицаря нема
або набив оскому,
бо як би писанка сама
котилася із дому?

Язик відомий талалай.
Куди би не кортіло,
а от екскурсія у гай –
це благодійне діло.

Куди дорога не веде –
у келію, до лісу,
а не усидіти ніде
Діані і Уліссу.

А тут і пасіка, й рої,
і аромати цвіту,
і краєвиди нічиї,
і є чим напоїти.

Не розійтися на межі.
Ачей і діду не чужі
цяцянки молодої?

У неї – скельця-візажі.
У нього інші міражі.
І тішаться обоє.

ІІІ
Її візажі його очима

Ой не байдужі до любові
веселі шукачі пригоди,
які видумують умови
і не цінують епізоди.

І сивочолого Жуана
не полишає ще надія,
що оживе його кохана
із юності єдина мрія.

І ось – явилася весною
шукати рясту проти ночі.
Світили юною жагою
її азійські карі очі.

Вони сміялися, і гріли,
і научали йти по лезу,
і нагадали ночі білі
і сині аромати безу.

І ось воно! Не за горою –
уже не перше, й не останнє,
очарування тою грою,
що не дає розчарування.

І не біда, що одинокі.
Але – розділені літами.
Напій березового соку
не додає п'янкої тями.

Ачей забули Божу ласку
незрячі душі? Цього разу
нехай гуляє їхня казка
поза тини і перелази.

А небо супилось грозою
і рикошетило громами...
І одинокою сльозою
луна упала за лісами.

.......................................
Надія чорними ночами
живе минулою любов'ю.

ІV
Його міражі її очима
Вона художниця сама
і не одна у мами.
У неї донжуанів – тьма.
Малює їх ночами.

У кожного свої діла.
Не помічають жінку.
І кожному вона дала
уже свою оцінку.

Сивобороді як завжди
бажають в «Отченаші»
собі насущної їди –
березової каші.

Кубіта – юна як весна,
а він, тугий на вухо,
не добачає, що вона
живе за Божим Духом.

Картина маслом – сивий Дон
і Діва, що ні разу
не переходила кордон
такого перелазу.

І усміхається йому
тоненьке юне чудо.
А він боїться, – обійму,
що скажуть добрі люди?

І буде снитися обом,
які активні на підйом,
були вони щасливі.

Ой, не дається висота,
коли неміряні літа
вертають неможливе

                              04.2017

Переклад з російської мови

З-під плюшу пледу, як знемога,
Сон учорашній визирав.
Що це було? Чи перемога? –
І хто програв?

Все передумую щоразу.
Усе переживаю знов.
У тім, чому не знаю назву.
Чи то любов?

Хто був мисливець? – Хто пожива?
Все по бісівськи – навпаки!
Що зрозумів глядач важливий –
Сибірський кіт?

У цій дуелі, хто був слабше?
Хто, в кого був лиш тільки м’яч?
А серце – чи моє, чи Ваше
Летіло вскач?

Що все-таки було – хто знає?
Чого так хочеться весь час?
Не знаю, чи перемогла я?
А чи здалась?


26.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

ПОД ЛАСКОЙ ПЛЮШЕВОГО ПЛЕДА


Под лаской плюшевого пледа
Вчерашний вызываю сон.
Что это было? – Чья победа?
Кто побежден?

Все передумываю снова.
Всем перемучиваюсь вновь.
В том, для чего не знаю слова.
Была ль любовь?

Кто был охотник? – Кто добыча?
Все дявольски-наоборот!
Что понял, длительно мурлыча,
Сибирский кот?

В том поединке своеволий
Кто, в чьей руке был только мяч?
Чье сердце – Ваше ли, мое ли?
Летело вскачь?

И все-таки – что это было?
Чего так хочется и жаль?
Так и не знаю, победила ль?
Побеждена ль?

Не плач, прошу, себе ти не жалій,
Подумай же хвилинку лиш над тим,
Що комусь в світі важче, ніж тобі
І за життя постійно ти борись.

Хоч як буває іноді і важко
Та до мети своєї йди сміливо,
В кулак зіжавши всі свої болячки,
То може й станеться у долі твоїй диво.

Чогось зумій старанням досягти,
А зоряна хвороба хай минає,
Не вимагай для себе похвальби,
Як заслужив, знайде тебе і слава.

Будь завжди переможцем у житті,
Успіху східці хай ведуть угору,
Твори добро, то й вернеться тобі.
Найголовніша перемога - над собою.

2017 р.

Так смеркнуть тополі поволі,
Зірки, наче сови, не сплять.
Куняють вітри ясночолі,
Шовкову вирівнюють гладь.

А десь у далекому полі
Осінню симфонію, спів,
Наслухались трави стодолі,
В дурмані хвилюючих снів.

Відлунює барвами листя,
Спада, мов ранкова роса.
Їх погляд вибагливо-чистий
Тепер підпира небеса.

І все невідоме – знайоме,
І все не чуже, надземне.
Побачиш, спіткнешся на слові,
Відчуєш, як серце щемне.

Так смеркнуть тополі поволі,
Я й досі між ними стою.
У пошуках кращої долі,
Навіки віддавши свою.


2016 рік​

З-під лоба дивиться на степ
Морський скелет.
Плекає римами поет
Цей силует.
Білим по білому мете
Пухка зима.
Снігами спілими плете
Косу пітьма.
Акордами морозних війн
Мчать береги.
Піднявся вітер із колін —
Тремтять сніги.

Євство зими - це плід холоднокров'я,

Іі сезонно-нерухома зброя.



2017 рік

Не питай, чом заплакані очі,
Чом сховала обличчя в кущах;
Плаче серце від горя дівоче,
Бо на носі нагнало прища.

Я боюся з’явитись на люди,
Телефона до рук не беру.
Від ридання здригаються груди,
Страшно в зеркалі зріти мару.

Він з'явився учора раптово,
Бо в сусіда погладила пса.
Я ж не знала, що він нездоровий
І моя постраждає краса.

Нюшкував мої руки та плечі
І завзято облизував ніс.
Засвербів мій шнопак понадвечір –
Добре, хоч не проказу приніс.

Мені море уже по коліна,
Стисну волю в залізний кулак:
Як не визріє через годину,
То насмерть задушу цей чиряк.

25.04.2017р.

Вечір жагою мене напоїв,
Я вже хмелію думками про тебе,
Більше нічого мені і не треба,
Ані жар-птиці, ані солов’їв.

Решту візьму я від теплої ночі –
Руки твої, що мене оповили,
Ніжне, тремтливе від дотику тіло,
Милі, блискучі крізь темряву очі.

А ти мене нагодуй:
душевноспеченими почуттями,
аби до мене вони знестями
прийшли блаженственними гостями.
Мов спілі вишні -
червоні, пишні.
Пірнаті хвилі -
тисячокрилі,
Мене купали б на небосхилі
Вечірньої морської тиші.
Я цілував би їхні долоні, --
Душа заграла б на саксофоні.
Пузата радість на струнах скрипки
Безбожно стукала б людям в шибки...
Глянь: над Дніпром, над Дунаєм, Бугом
Веселка небо зорала плугом!...
Душевноспеченим пахне простір,--
До мене хлинуть ранкові гості!!


2017 рік

Я вперше приїжджаю не до мами,
А до її могили і хреста.
Весни початок і квітневі гами
Птахи вивчають з нотного листа.

Немає квітів і не квітне слово,
Із-за парканів зиркне кропива.
Пусті гніздечка ластівок, діброви,
Лиш пахне перша молода трава.

Іще торішньосірі всі левади,
На Сейм іще не спущені човни.
А в повені вода сталева радо,
Неначе морем залила клини.

І празниково зустрічають вікна,
Що одяглись в геранієвий цвіт.
Біленькі хати, що роками звикло
Чекають скорий ластівок приліт.

Незмінне все... Немає тільки мами,
Нема мого родинного гнізда...
Ні телефон, ні, навіть, телеграми
Не знайдуть адресата... Ця біда

На цвинтар привела мене сьогодні,
Де мама й тато поряд навіки.
Так боляче - в неділю Великодню
Я не відчую їхньої руки.

Вдихнути ранкову ранковість,
Почути твій голос, твій сміх..
Надпити туманом бадьорість
З роси, що в тилу твоїх ніг.
Будити морські оксамити,
Як будять їх зранку Боги.
Спішити любити, - щоб жити.
Я хочу хотінням жаги.
Незвершене - чудом вершити.
Будуючи правди мости, -
Я хочу життєм просто жити!!
Бажаю свободи, а ти!?


2017 рік

Живе зі мною поруч пан.
Але не можу я збагнути,
Чому в пітьмі через паркан
Летять брудні шматки отрути.

То пісню я не так пишу,
Сумну змальовую картину.
Щодня сатирою грішу,
Сміюсь, немовби без причини.

Ще - дилетант і віршомаз,
Богемі , наче прищ у гузні.
"Любитель", а не "майстер-клас",
Такі ж невдахи мої друзі.

І геть приземлена душа -
Не одірвалася від рала.
Пишу не "вІрша", а "віршА",
Їм хліб із часником і салом.

Що не виспівую хвалу,
Не ласий до чужої слави.
Слухняно слухаю хулу
З відкритим ротом як роззява.

Світлина ось така моя
Приносить панові утіху.
Мене ж турбує аби я
Не прищепив гидкої пихи.

Нехай жбурляє кізяки
І шпетить в очі й поза очі:
Свою правицю і думки
Бруднити злобою не хочу.


25.04.2017 р.

Попід хмари - туман.
Сонцеколо поринуло спати.
Поміж простір думки -
розсівається туглість єства.
Ілюзорна ява...
Гори, тіні, потріскує ватра,
лижуть ніч язики -
магнетичний огень божества.
Виколісує такт
розтривожена порухом дримба,
гойда-гойдоньку-да...
В дивним танці зайшлися тіла...

Сонцеобрій крізь сон
розпромінює головам німби,
між роси вистига
тепла сночи* до рана зола...
2017

*з вечора, що передував проминулій ночі (діал.)

НІНЕЛЬ НОВІКОВА

Переклад з російської мови

***

Чудово, що не Вами хвора я,
Чудово , що і Ви не хворі мною,
І що важкою кулею земля
З-під наших ніг не попливе весною.

Що можу бути щира і чудна,
Розкута і не гратися словами,
І що палкою хвилею одна
Не паленію, стрівшись рукавами.

Чудово те, що іншу при мені
Спокійно обіймаєте за плечі,
Не прагнучи в пекельному вогні
Спалить мене, ревнуючи, в цей вечір.

За те, що, ніжний мій, моє ім’я
Вдень і вночі не згадуєте всує…
І що ніколи в тиші церкви я
Над нами не почую: алілуя!

Вам дякую рукою й серцем теж,
Що Ви мене – не знаючи, на щастя! –
Так любите – за спокій мій без меж,
За вечорами зустрічі нечасті.

За наші не прогулянки нічні,
За сонце не у нас над головами, –
Що Ви, на жаль, не мною хворі, ні!
І що, на жаль, хворію я не Вами!

25.04.2017

Примітки: Оригінал вірша

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, что можно быть смешной –
Распущенной – и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью всуе…
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: алиллуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что Вы меня –не зная сами! –
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами.

За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, –
За то что Вы больны – увы! – не мной
За то, что я больна – увы! – не Вами!

03.05.1915

Цілий світ у мені:
Минуле, цей день і майбутнє,
Мов кленові вогні,
Ті події такі незабутні.
Пурпурові світанки,
І краплини дощу на віконні,
Твої ніжні обійми
І синочкові оченьки сонні.
Теплі мами слова,
Що щебече завжди - соловейкова доля.
Святить паску світанок у ріднім селі,
І на те Божа воля.
Неба клич : Обійми!
І навшпиньки тягнусь до хмаринки,
Чи ранкової зірки,
Яка щедро дарує зіринки...
Нерозривно у часі
Минуле, цей день і майбутнє:
Споконвічна любов,
мов черешневий цвіт,
Зустрічає попутніх...

"Хто перший в красу?!" -
заблуд грає деревами.
Спішать, пригинаються -
цвіт оберемками.

А зайда-мороз
грізно клацає клешнею
і над абрикосою,
і над черешнею.

І вишенька
цвіт прикриває долонями.
Зимі б тільки глянути -
що з перегонами?

"А може, й собі..." -
завагалась акація.
Квітневий фальстарт.
Снігу фальсифікація...

04.2017

З твоїх долонь п"ю ніжність і тепло,
З твоїх казок я мудрості черпаю,
З легенд прадавніх знаю що було,
А буде що, то згодом я дізнаюсь.

Трембіти дивний звук з Карпатських гір
Відразу своїм серцем відчуваю,
Подільський мальовничий краєвид -
Душею з нього я красу вбираю.

Полісся синьоокого льони,
Неначе очі дивляться на мене,
І Слобожанщини безмежнії лани,
Де колоски гойдає вітер теплий.

Озер Волинських срібний дивограй
Зорі до себе уночі все манить,
А Буковина - то музичний край,
Звучить в мені Яремчука піснями.

Усе це Українонька моя,
Така багата, рідна і красива.
Тебе любити, ненько буду я
Доки живу, допоки стане сили.

2017 р.

Біля криниці край села,
Де стежечка веде в долину,
Черемха знову розцвіла
Та простір весь заполонила

Духмяним ароматом тим,
Який не сплутаєш ні з котрим.
Розноситься навкруг, мов дим
Ніжний, п"янкий, срібно-прозорий.

Пливе, пливе повільно так,
Ним дихаєш на повні груди,
І, наче дивовижний птах
В серці твоїм кохання будить.

2017 р.

Кричали чайки, наче ті коти,
І билися за вкрадену рибину,
Стовбурчили загривки та хвости,
І клацали дзьобами безупину.

Не помічали в приступах жаги
Затоптану, скалічену чайчину.
Стирчала кістка в неї із ноги,
Бо посестри зламали їй коліно.

Коли ж її затихнув голосок
Й рибина щезла у чиємусь роті,
Прийшла пора упасти на пісок
Й її шматкам розтерзаної плоті.

Птахи злетіли важко в небеса
Мені крильми махнувши на прощання,
Пропали десь гармонія й краса
Під супровід взаємопожирання.

Зненавидів я чайок. Незлюбив.
Сталеві очі, жадібні до крові,
Виповнюють мене відраза й гнів,
Що в них немає справжньої любові.

Холодна ж бо у лютості краса,
Байдужа і до болю оніміла.
Нехай летять собі під небеса,
Поміж вітрами точать свої крила.

лютий 2017 р.

Простелилася днина ясна,
Пригорнула гаї світлоруко.
Чарівлива красуня весна
Забуяла розкішно на луках.

І розвіялась ночі імла,
Має зачіска густоволоса.
Смарагдові* стрічки заплела
У розкішні усміхнені коси.

Рідну землю торкнула крильми,
Провела рукавом променисто,
І трави запашний оксамит
Все укрив, наче груди – намисто.

Чути – ллється з гілля залюбки
Звуків радісних сонячна злива…
Обціловують співом пташки
Постать юну і вічно вродливу.

24.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прийшов на поміч
так своєчасно.
Та своєрідно…
Ще тільки гомін
зачувсь неясний,
а ти вже спіднє
здираєш прудко.
До тіла рвешся,
береш за грудки.

Ну, як здобуток,
мій щонайперший?
Пішла наруга на душу,
друже?

Не осоружно?

24.04.2017

Ви на колінах біля трону квилите,
Долоні простягнули для прохань.
І скільки треба сліз — ви стільки й виллєте,
Напишете про тисячі кохань.

Про квіточки, про яблуні і вишеньки,
Про ґрона виноградні і вино.
А правду ви ніколи не напишете,
Для чого вам усе оте воно?!

Хіба від того матимете премії?
Йдете в літературі, мов сліпці.
І ви — лауреати, всі ви — генії,
Насправді — завидющі і скупці.

Прикрилися всілякими квиточками,
Ви — графоманські голі королі.
Та запаслись впливовими дружочками —
Злиденної держави діти злі.

Хіба писати вам про революції,
Голодомор?.. Та ви — ота юрба,
Що є у віці вічної полюції.
Ви — бур’яни, письменницька ганьба.

Вже котрий рік тебе немає поруч,
І жити звик уже на самоті.
Але не відпускає болю обруч -
Без тебе стіни дому геть пусті.

І, як колись, уже не тішать свята
Та потьмяніли юності дива.
Пішла у рай моя старенька мати
І ангел пісню їй уже співа.

А я ще тут. Пісні співаю людям,
Їх душі засіваючи добром.
Аби Творець у час Страшного суду
Спасіння дав синам твоїм обом.

Молися, мамо, із небес за сина,
Щоби Господь простив йому гріхи.
Тоді, можливо, я тебе зустріну
Й віддам усі несплачені борги.

24.04.2017р.

Серце - стрімка саламандра.
Сонце... тривоги-кущі.
Плани - і сходження, й мандри.
Час приминає плющі.
Крекче, затоптує сутнє.
Онде сріблистий ціпок.
Щемко душі... неспокутно...
Плащ Мамариги намок.
Стрівся козак той казковий,
Дивиться мутно - хоч плач.
Каже: зчужіли діброви,
Гіркне поліський калач.

Чим заперечиш? Туманно.
Квітне розмир`я осот.
Топче босяк Челентано
Шрот виноградний... та в рот...
Люд зазирає - раденький,
Тче свої рядна-путі.
Тужить-кривавиться ненька:
Сили ізнову не ті...

Ціни й погода мінливі....
Скупчення лозунгів-ос.
Чавляться спогади, сливи.
Книжники вчать - не Христос.

Повняться манною хмари.
Білиться стовбур до свят.
Уречевились примари.
Скрапує сік-дистилят...

В Часу чимало роботи.
Йде шестернями Шекспір.
Мізки запудрюють боти -
Між профурсеток, порфір.

Бачиться завтра - багате.
Багнеться вірити (все ж...)
В дух прадідівської хати,
Яр животворчих пожеж.

2017

Я не раз хотів жениться,
Без дружини - пропадай,
Ні з ким навіть посвариться,
Сумно, чорт же забирай.

Тут з-за печі щось вилазить
Та до мене зразу - скік:
-Це мене ти викликаєш? -
І штовхає сильно в бік.

-Ні, - кажу я, - що ти, що ти,
Я про тебе лиш згадав,
Випивали з кумом вчора,
Мабуть трішки перебрав.

Як заснув - не пам"ятаю,
Воно ж дивиться увічі:
-Не журися, друже, - каже,-
А уважно придивися.

Чи тобі я не підходжу,
В мене також є "хвігура",
Та й красою заворожу,
Заведемо шури-мури.

А на роги не дивися,
Бо рогатим станеш сам,
Як надумав одружитись,
То назад не повертай.

Довго в ліжку я крутився,
Повернувся та й упав,
Бачу кума на порозі
Із плящиною в руках.

-Ні, мабуть я одружуся,
А то "білочки" прийдуть,
І чарчину візьмуть в зуби,
Ось тоді я пропаду.

2017 р.

А зрада серце обпіка вогнем,
Наче мечем пронизує все тіло,
Та, мов лещатами стискає душу ще,
Стоїш тоді, немов закам"янілий.

Немає слів, солоні сльози лиш,
Мовби гірку отруту ти ковтаєш,
Образа в горлі вже клубком стоїть,
Тебе все душить і не відпускає.

-Та заспокойся, - кажеш сам собі,-
Не тільки ти, в нас зраджених немало,
Ще усміхнеться доленька тобі
Й щасливим іще будеш почуватись.

Минає час.Поволі біль втиха,
Та сонце радості зійде, загоїть рану,
Зрідка його усе ж ти відчуваєш,
Бо спомин давній, мов ножем штрика.

2017 р.