Такий простий невідворотний сніг
Вкриває землю, пристрасті, тривоги,
Виблискує, іскриться вдалині,
Приборкує страхи і осторогу.

Поволі довшають зимові дні
І зменшуються до життя вимоги.
Майбутнє – нечітке, як уві сні,
Минуле – затіняє кожен спогад.

Мороз віконця всі розмалював,
Тому у них дивитись неможливо.
Рояться і сніжинки, і слова.

Душа від вітру й холоду вразлива,
Довкруж – ні пілігрима, ні волхва,
Та гріє серце нам Різдвяне диво.

2017

***
Різдвяна хуртеча, мороз, коляда, дороги
І дим з димаря, що захили між хмар шукає.
Ховається стежка, як злодій, в снігах вологих.
То хто ти для мене нині – сподвижник? Каїн?

Усі твої драми пусті, до дірок протерті,
Я більше не вірю в Герду, померла казка…
Лапаті, густі сніжинки – пусті конверти,
Думки – перекотиполе, без мрії – жаско…

Ти нині далеко, шукаєш своїх галактик,
Ідеш самотою одвічним шляхом терновим.
Чи тепло без віри? Ведуть стопуті до хати,
Блукаєш, як митар, вертаючи знову й знову.

У світі чужому – чужі глитаї, предтечі
І ти неблизький в тім вирі, що поміж нами.
Боїшся безмежжя? На долю лягає вечір.
Різдво нам залишить нині сніги… та шрами…

Якщо й є десь пуп країни
І її ядро,
Це, погодьтеся, не Київ,
Не Тернопіль і не Харків,
Це - лише Дніпро!

Якщо є любов у світі,
Без "але" і "но",
Якщо є слова кохання,
То найкращеє зізнання:
"Я люблю Дніпро."

Якщо їдеш за кордон,
Хоч в Стамбул, а хоч в Леон,
Повертайся все одно,
Все тому, що так безмежно,
Так безтямно й неосяжно,
Любиш ти Дніпро.

Та не словом, ні, не словом,
Слово - це добро,
Але краще - гарним вчинком,
Ти скажи і поведінкоу:
"Я люблю Дніпро!"

Люди горді й сильні
Повсякчас самотні,
Все тому, що в світі
Повно ідіотів.

Краще йти самому,
Ніж у товаристві
Дурнів тихих, скромних,
Й дурнів гонористих.

Люди сильні й горді
Часто небагаті,
Бо служить не стануть
В злодіїв пихатих.

Бізнесмен не буде
Чесним чоловіком -
Тільки лизоблюдом,
Злодієм довіку.

Сильні й горді люди
Помирають рано,
Бо не заживає
В гордім серці рана.

Гинуть від інфарктів,
Й виразка вбиває,
Бо недоїдають
І недолюбляють.

Дім інтонацій, при великій дорозі
ніколи не добирає слів,
ніколи не допиває ніч,
ніколи не викидає на холод
замучених асфальтом людей,
що ховаються за точним словом,
міряють відстань роками,
і шукають вірних справі часів.
Сама Мова зустрічає з дороги.
(Часто розміром з пів-життя).
Чи пам'ятаєш звідки прийшов ти?
Як звуть сусіди землю твою?
А вони їй кричать і шепочуть,
вкидаючи в очі то грубі,
то теплі, то такі холодні слова.
А Мова все розуміє, всевидюща
вічноживуча і сильна вона:
усіх зігріє, постелить спати
нагодує і порахує, усіх запише
у безмежну і вічну пам'ять свою.

2017

Вітер, що блукає у ярах,
Розігнав минулого туман,
Нас порозкидавши по світах,
Із яких повернення нема.

Цей туман, немов вітчизни дим,
Ніби серця сум на чужині.
Так, туди відходять поїзди,
Тільки вільних місць немає. Ні.

Мов дитину кволу на руках
Ми нестимем крізь розлуки біль
Присмаку грудного молока,
Що, мов Віра, мешкає в тобі,

Той недобудований фасад
Планів мрії, стертих нанівець,
І відлиги вранішня роса
Не зігріє холоду сердець.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117010801788

***
Перекажи себе мені –
Ми тут загублені надовго,
Поглянь – заметені дороги
І напіввсесвіту – нікого
У цій промерзлій вишині.

Тебе не слухали іще
Отак, як я у цім безсонні,
Нехай терпкі, нехай солоні
Твої слова тепер сторонні,
Як світ залишених речей.

Їх правда вже не віджене
І неприкритість не одверне,
Вони втрачають безіменне,
І, неозвучені до мене,
В мені озвучують мене.

В цій тиші переповтори
Зірки, огранені пітьмою,
Себе між мною і не мною,
А кимось, схованим в сувої
Отого світу, що старий,

Що проступає в пам'ять слів,
Що довго буде занивати
Стежками серед рути-м'яти,
Усім, чого не розказати
І тим, чого не пережив.

***
Все важче повертатись.
І щораз
Така утома – мандри споночілі...
За брамою, куди не вхожий час,
Де тільки слово визріле у силі,
Де полотно
Чи поле – ніч на сніг –
Чека свого –
Незаймане тривання...
До себе повертаюсь на нічліг
Завжди уперше
І немов востаннє.
За полем ніч оманна і нема
В краси земної барви отієї,
Якою там спрозорена зима
Й гаптовані мережані алеї.
Я йду до себе в розвідку нічну,
У сонце й літо,
У сади ренклоду,
За брамою лишаючи хмільну
Нетишу буднів
Й суєту негоди.
А браму ту все важче віднайти –
Вона стає невпізнаним реліктом,
Коли крізь неї я іду туди
Чи повертаюсь вимушено звідти.

***
І як ти там, де степ, і ніч, і яв
Така ж, як сон – імлиста і двоїста?
А в нас м'який й безжалісний заслав
Різдвяний сніг столичне передмістя.

Відмілини доріг несмілих сніг
Лишив на потім, але й їх затягне,
Як море в час приливу від усіх
Хова пісок, а я – вершини прагнень.

Так і йдемо у сни, у молитви,
Лиш змерзла птаха із гілля здійметься.
Моя коротша з молитов: «Живи!»
Ти – більше ночі і живіше серця!

***
Там, де немає нас, у снігах Карпат,
Вечір прийшов давно і розвів вогонь.
Пахне дровами і травами спокій хат,
Кожен тут знає кожного, як свого.

Вечір святий – усюди. Грибний навар
Тягнеться в осінь, зрізану попід ніж.
Кожен в Різдво хоч трішечки, та казкар –
Можна ледь-ледь домислити – всі свої ж!

Вітер бреде навпомацки, дме на млин,
Жилки тонких потічків пульсують десь.
Там, де немає нас, ти сходив один
Мало не всі Карпати, мов світ увесь.

Тож і сьогодні ввечері, в розпал свят,
Хай не дивуються й ті, хто живе давно –
Просто, проходячи мимо соснових хат,
Важко не зазирнути в чуже вікно.

Різдво в смереках тихе і м'яке,
Загусле в ніч, одтворене в безмежжя.
Мольфарка п'є настояний лікер
На зимних зорях у ковшах ведмежих.

Сокрита в кожнім гостра голизна
Під снігом, ніччю, у теплі овчинки.
Мольфарка – добре знають, що одна,
Одна як відьма і одна як жінка.

І що в тій окаянній, там, на дні
Душі жаскої, в капищі глибокім?
Також Різдва безхитрісні вогні,
Потреба в диві і вечірній спокій?

За кого п'є задобрене питво?
Кому несе усі свої трофеї
Від тих, хто молять Бога на Різдво,
А в час біди вертаються до неї?

***
А у Путіна хакери пильні
до Обами залізли у скриню.
А у наших ще довша рука.
І мелодія гімну
моєї країни
оглушила ефір еРТеКа.

***
А у рейху рашизму нема.
Є лише екзальтована Путя.
Дума думає... Плаче тюрма...
Ой немає на Рашу Дюма...
У Гаазі зимове розпуття.

***
А на Рашу упали морози.
У Європі закапали сльози.
Не газує «Газпром»,
«Нафтогазу» – облом,
Україна чекає прогнозу.

***
А поки зводимо рахунки,
то й на помиї є ліміт.
А часу – море. «Б’яки-буки»,
або точніше геки й чуки
пересварили цілий світ.

***
А попи́ периферії –
це у карлика рука.
А політика Росії
в ролі троля і месії –
це релігія совка.

***
А коза шанує свого цапа,
поки б'є і п'є.
А тому позиція кацапа:
і у кого барани ще є,
і куди ракета дістає –
то усьо моє!

                              2017

Слова - Світлани Костюк

За гранітним вітром – висохла трава…
За похмурим сонцем – надмогильна тиша…
Ненька Україна зранено-жива
Хлопчикам загиблим заповіти пише…

Хлопчикам полеглим маки відцвітуть…
У полях далеких ворон досі кряче…
Вантажі двохсоті…роздоріжжя й путь…
І оте знайоме: потерпи, козаче…

У туманнім небі цятки журавлів….
На душі неспокій і тяжка молитва…
Важко проводжати на той світ синів…
Бо іще не час їм…бо триває битва…

Ой матусю мила, як тобі тепер…
На шматки роздерта, розіп`ята всує…
Доки дух свободи в серці не помер –
Закричу над світом, може хто почує…

==================

Виконали пісню на слова Світлани Костюк «За гранітним вітром» учні Нововолинського ліцею 2-го грудня 2015 р. у Нововолинську, в Палаці культури на творчому вечорі Світлани Костюк під назвою “Є цінність життя в неповторності кожної миті”.

Я слухав, коридорів тишу,
Йдучи під стелі кам’яні,
А тіні мовчки на стіні,
В одну з’єднались – найстрашнішу.

І було в ній, там щось таке,
Чого збагнути не можливо,
Потвора – обернулась в диво,
В щось невідоме, надлюдське!

Вона вхопилась в край одежі,
І раптом, здерла тінь мою,
З під самих ніг, де я стою,
Накресливши між нами межі.

І моя тінь, що була доти,
Із моїм тілом чимсь одним,
Постала контуром чужим,
Так ніби різні дві істоти.

Як супротивники ми стали,
Один від одного, чимдуж
Ми застигали – ані руш,
І щось напружено чекали.

Тим більше, ширилась межа
І вже настільки віддалялась,
Що тінь та якось захилялась,
Затріпотіла як душа...

І кинулась тоді від мене,
А я за нею, щоб схопити,
Як власну річ яку одіти,
Чуття наказує шалене.

Але вона у кут шмигнула,
І зникла, поміж мої пальці,
Де приховалися блукальці
Зі стін цих, що пітьма стягнула.

І я лишився, сам-один,
Скоріше, як шматок віддертий,
Який не може жити, вмерти,
Який минає часу плин!

2012

Я нічого тобі не казав,
Я нічого тебе не просив,
Я лиш інколи поряд стояв,
Я лиш інколи погляд ловив.

І на кілька бодай хвилин
Уявляв, що я не один.
І від того, що десь є ти,
Було легше по світу йти.

А без тебе мій зір блукав,
Між людьми я тебе шукав.
Я дививсь за тобою вслід,
Забуваючи цілий світ.

А тепер, як лягла межа,
Наче близько ти, а – чужа.
Попрошу я у тебе пробачення,
І скажу тобі: «До побачення!».

А, можливо, прощатись рано,
Може, час залікує рани.
На руїнах розбитих ілюзій
Стрінеш тіні колишніх друзів.

Душі вище суєт злітають,
Душі вищих орбіт шукають,
Та, розпалені покликом плоті,
Часто спалюють крила в польоті.

Кому зима – арак і пунш блакитноокий,
Кому – коричне запашне вино,
Кому – зірок наказ, солоний та жорстокий
У димний курінець перенести дано.

І трішки курячого теплого посліду
І надаремного овечого тепла;
віддам все за життя – турботи прагну, відай -
душа і сірником зігрітися б змогла.

Поглянь: в моїй руці із глини глечик тільки,
І бідкання зірок слабкий лоскоче слух.
Та жовтизну трави і теплоту суглинку
Не полюбити як крізь жалюгідний пух?

І вовну гладити, гортаючи солому,
Голодувати як узимку деревця,
Тягнутись з ніжністю безглуздо до чужого,
Шукати в пустоті й чекати без кінця.

Хай змовники ідуть-спішать собі по снігу
Отарою овець , крихкий ламають наст,
Кому зима – полин і дим гіркий нічлігу,
Кому - крутезна сіль урОчистих образ.

Підняти би ліхтар на довжелезній палці,
Із псом бо навздогін зірок шукати вість.
І з півнем в горщику надибати гадалку.
А білий, білий сніг до болю очі їсть

Усі колись підемо за межу…
Душі тоді, напевно, буде світло.
І тепло, і осяяно, й розквітло,
бо пекло - тут, де морок сіє лжу.

А там - не так… Там легко між світів.
Лише б себе у цьому не згубити…
Крізь біль увесь, сльозою щедро вмитий,
аби у серці світлий промінь тлів.

Не схибити… Непевно в’ється шлях
крізь днів туман, що молоком розлитий.
Наосліп йдеш… І спіє, спіє жито
благих старань в безвиміру полях…

Іди, не бійсь… Носи свої серпи
і жни усе, що сіялося серцем.
В’яжи снопи на полі благ і герцю,
і кожен крок свій вірою кріпи…

07.01.2017

Знов у часі Різдва...
і вже зовсім скоро
"Бог предвічний"
луною у кожнім храмі...
Діти зірку глядають
і радо мамі
сповіщають: "Явилась!" -
Озвавшись хором...
З-за порога врочисто
глава родини
вносить дідух пахучий:
- Хрестос родився!
В кут світлиці кладе й’го,
перехрестившись...
І кляка до молитви
й старе, й дитина.
Мерехтливо тріпоче
різдвяна свічка,
розсіває довкола
яскраве сяйво...
І кудись позникали
турботи зайві.
Лиш блаженство
у шепоті півмагічнім…

05.01.2017

Сніг пеленав світ в чисті пелюшки,
Трусив з перин-хмаринок біле пір’я,
Вдягав різдвяні теплі кожушки
Деревам, що поснули на подвір’ї.

Він для пологів постіль вистеляв,
Щоб Божого зустріти нині сина,
Завбачливий мороз на круглий став
Накинув нову льодову ряднину.

Святковий дух вже просто навкруги -
Колядками зірватися готовий,
А на ялинці – блискітки фольги
І вогники ясніють кольорові.

В печі й духовках ліниться кутя
Родзинково-горіхово-медова,
Жде першу зірку – звістку про дитя
Родина у колядках та примовах.

Різдво іде – радіймо всі йому,
Впускаючи любов і віру в серце,
Розвіймо сяйвом у душі пітьму,
Очистивши всі внутрішні джерельця!

В дерев ще крони голі, ще
Як майже вимовлена суть;
Та бруньки похапцем ростуть,
І зелень їх то дивний щем.

Чи це з чужого нам різдва
Між наших літ? та не за рік
Помре їх казка теж, старі-
чи як вкладено з зерна.

Але щотравень, кожен май,
Їх замки рвуться догори
Неначе спів - помер той рік,
То знову, знову починай.

---

The Trees

The trees are coming into leaf
Like something almost being said;
The recent buds relax and spread,
Their greenness is a kind of grief.

Is it that they are born again
And we grow old? No, they die too,
Their yearly trick of looking new
Is written down in rings of grain.

Yet still the unresting castles thresh
In fullgrown thickness every May.
Last year is dead, they seem to say,
Begin afresh, afresh, afresh.

"Різдво" та "Рік снігура"
Українське радіо, сьогодні.

Гуркоче грім в ковальні Бога,
Стоять вої з кісьми до плеч,
Рука зсивілого Сварога
Кує Арею моцний меч.

І ось знаряддя вже готове,
Відблиснув меч в люстрах небес,
Меча окропила Покрова,
А рід нарік його Чаркес.

Приспів:
На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Чаркес - чарівний меч Арея -
Тримали Тур і Святослав.
Не раз Аратту і Борею
І Русь він щиро захищав.

Тримав Гатило**, Богом даний,
Тримали витязі князі.
Тримали лицарі-гетьмани,
А зраз він в твоїй руці.

На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Повітря дихає добром
І зорі сяють особливо,
Душа, напоєна теплом,
До світу щирого сміливо
Назустріч долі, навпростець
Крокує весело, завзято -
Радіє, тішиться Різдвом,
Щаслива зустріччю зі святом.

Хоч мороз, як звір, лютує
І вирує сніговій, –
Діти звично колядують
В хаті радісній моїй.
Завмираю перед ними, –
В хор вслухаючись гостей, –
Пропустить недопустимо
Найчудовішу з вістей.

"Породила в благодаті
Непорочна Діва Мати, –
Народила в трудний час,
Щоб спасти любов’ю нас!
Відвернувши всю напасть,
Божий Син нам щастя дасть!.."

Виє віхола пружнаста
За проталим хутко склом, –
Чи й собі слідом пошастать
За колядників гуртом?
Крізь пітьму і снігу хащі,
Розбудивши півсела, –
Світом вісточку найкращу
Юнь весела понесла.
07.01.17

Удруге до Різдва, неподалік
не угавають хвилі Понту.
Звізда Царів над огорожі порту.
І можу не казати, що не міг
без тебе жити, – адже я живу.
Як видно зі листівки. Пак, існую;
п’ю пиво ось, папір псую, листуюсь,
топчу траву.

Наразі у кав’ярні, відки ми,
як випадає митями щасливим,
були беззвучно кинуті підривом
у будучину, втікши від зими
на Південь, я окреслю досхочу
мізинцем рис на мармурі нужденних;
скакають німфи, тіпають у стегнах
одінь парчу.

У чім, боги, – як плямою вікно
лишень символізує вас, на бога
ви нас остерігали якомога?
Майбутнє вже настало, і воно
цілком терпиме; падає предмет,
скрипаль виходить, музика скінчиться,
і море візьме зморшками, і лиця,
хоча не дме.

Та якось і воно, – лишень в’яви –
перехлисне решітки променадні
і змиє зойки "ні!" в подивуванні,
здійнявши гребні вище голови,
туди, де ти пила своє вино,
дрімала у саду, сушила блузку,
– столи змете – майбутньому молюску
мостити дно.



січень 1971, Ялта

Шаную того, хто шанує віру
і має Бога вище за богів,
і не хапає зопалу рапіру
аби собі нажити ворогів.

Та іновірець думає інакше
і не мотає видиме на вус,
що ідоли не служать людям краще,
ніж розіп’ятий за людей Ісус.

І хай би перуни-дереворити
не спокушали душі християн,
аби і Україну не ділити
на ще одну парафію поган.

Уже достатньо місій і конфесій,
що роздирають націю навпіл,
а то і четвертують. У процесій
одна мета і душ, і грішних тіл.

Усе одно ти маєш полюбити
єдине всемогутнє божество,
яке ще ліпить і картину світу,
і всюдисуще, і твоє єство.

І я сягаю далі за Трипілля,
де поїдала фауна зело,
але іще нікого не було –
false, true @ одиниця та зеро,
де не було ще віри у добро
але уже було цілюще зілля,
що лікувало славу і похмілля
і гоїло драконове перо.

01.2017

Місцевим бог — далекий родич.
Місцевий бог — старий дідуган.
Святкувати його ювілеї,
щороку справляти вечерю,
співати святкових пісень.
Пісень занадто щасливих,
теплих і кольорових
для таких темних ночей.

2017

Коли поміж людей себе ти не знаходиш,
Коли навкруг юрба, фальшива і чужа,
Так хочеться тепла. І вірилось, що поруч
Є чиста, і добром осяяна душа.

Як холодно в душі, і затишку немає –
Волієш утекти подалі від людей,
І наче крадькома себе відігріваєш
У теплій глибині – в озерцях двох очей.

Та інша грань мені відкрилась ненароком,
Ілюзія моя розбилась, мов скляна.
Озерця тих очей заслала поволока,
Не зігріва мене їх чиста глибина.

І розмова тече, і у грубці потріскують дрова.
Вже зібралась сім’я за різдвяним січневим столом.
Вкрили місто вогні. Сяє площа плащем кольоровим.
Зігрівається день під янтарним тендітним крилом.

І гучний баритон огортає святкову оселю.
Пахне лісом густим і вишневим пухким пиріжком.
Колядує зима і хурделиця в’ється весела,
Присипаючи дах зацукрованим білим сніжком.
4.01.2017

Тремтять на холоді каштани
І сніг злітає з верховіть, –
Зимове сонечко не в стані
Гілки поснулі обігріть.
Воно й мене ніяк не тішить,
Хоч і помножує блакить, –
Хоч стали зримо дні світліші
І час іде, а не летить.
Тремчу, гарячий од застуди,
Між чотирьох бетонних стін,
А за вікном – і сонце, й люди,
Гілля тремтіння, лет сніжин…
05.01.17

Річко Сниводо, річко Сниводо,
Чом узимку не спиш?
Поміж берегами ген сивими
Тихий дзюркіт чуть лиш.

Ген до Бугу ти, ген до Бугу ти
Води свої несеш.
Вийду на берег я послухати –
Де зупинишся, де ж?!

Ти не спинишся, ти не спинишся,
Всміхнена ти краса.
Очицями синіми, синіми
Дивишся у небеса…


2.01. 7524 р. (Від Трипілля) (2017)

С. Іванів, Калинівський район, Вінниччина

Все – бутафорія
Ліра і Муза
міфи історії
Ів і Карузо
рай і геєна
царі епігони
маги таємні
колони і клони
шум ораторії
фуги канцони
на оборону
трофеї і лати
і на корону
Ісусу Пилату
Авелю Каїну
синедріону
центуріону
і гладіатору
Іроду фату
герою і воїну
і теревені
аудиторії
про неосвоєні
зорі планети
у серпентарії
обсерваторії
ери нової
іуди-ізгої
оргії сцени
поеми сонети
а на арені
паяци-поети

01.2017

Сипле сніг, покриваючи рани
Збитку зради, облуди, брехні...
Ніби полем блукаю туманним...
О Боги! Як же тяжко мені!

Розіп"ятим зимовим кожухом
Сніг зігріє пожухлу траву...
Чи й собі обігрітися?.. Рухом,
Наче ритм, у якому живу,

Рвучко пляшки печать відкоркую...
І немов життєдайним вогнем
Я зціляюсь. Уже не сумую...
О Боги! Не покиньте мене

Ось на цьому холодному полі,
Де блукаю сьогодні... Гаразд?
Як належне сприймаючи долю,
Що її я для себе обрав,

Стану тут, зачепивши рукою
Снігового кожуха. Здеру
Споконвічні покрови спокою.
Силу крові земної вберу.

Опікаючий холод... Неначе
Лід і пломінь... Арійщини дух.
Всім віддячу. Комусь- не пробачу.
Не надійтеся. Я НЕ ПІДУ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122511161

О лікарю, подайте смерть!
Моє життя – страшна хвороба,
Торкніться тільки мого лоба –
Думки там ходять шкереберть.

Я почуттями повен вщерть!
Невже кохання – хибна спроба,
Вона лиш істини подоба,
Де щастя може навіть – чверть?

Все інше: муки та тортури –
Одноманітних, сірих днів,
Від котрих зблід я та збіднів,
Скоріш добродію – мікстури!

Бо кожна мить як кровопивця,
Інакше лікарю ви вбивця!

2013

Переконаний був, що його розшукали --
Бо усюди заглибини − дивні сліди.
Ще учора була осторога: «Шакали…»
А сьогодні − звичайна поява біди.

Поприходять – поллється печаль веселіше.
І кровиці поп’ють, і вампірно зітхнуть…
На отарну значущість у задумі знищень
Обміняли вони особисту вину.

Це не диво − робота звичайна, по суті.
Розп’яли, як наказано. Дико пішли
По землі для усіх, де ніщо не забуте.
Говорили невпинно – про пиво й шашлик.

Я вернуся
В час, натхненням коли надихає перший подих весни,
Біль у серці коли затихає, і красиві одні сняться сни.
В час коли до польоту із уст відривається пісня,
Забувається все що було, і не знати що буде опісля..

Я вернуся,
В час коли просипаються люди, дерева і квіти,
Коли серцю хочеться тільки любити і кохати й радіти.
Щоб знову не спати, від першої зорі до світанку,
Знову разом ночами випивати нашу любов до останку.

Я вернуся,
В час, який не забудемо більше вже жодного разу,
Коли на землі забуваються всі давні гріхи і образи.
Ляжуть наші сліди по асфальті і гулкім граніті,
Крім любові й кохання не буде нічого на білому світі.

Я вернуся,
Щоб ніколи ніхто не зумів нас уже розлучити,
Щоб твої і мої, назавжди ще змогли ми помилки простити.
Щоб разом розправити крила , над землею летіти,
І до світанку тихо на вухо слова дорогі шепотіти.

2017

(Пісня)

Вузесенька стежечка,
Мов стрічка-мережечка
Поміж трав сховалась.
А ти ж, моє серденько
Нею йдеш щовечора,
Я вже зачекалась.

Серце б"ється пташкою,
І букет ромашковий
Такий білосніжний
Тобою дарований
До серця пригорну я,
Як милого ніжність.

2016 р.

Рвучкий холодний вітер
Діймає "до кісток",
І сонечко не світить,
Сховав табун хмарок.

Гуля собі юрбою,
Як вівці на лугу,
Що йдуть до водопою
І навіть батогу

Коритися не хочуть
Та слухать пастуха,
Дощиком землю мочать,
А то "крупа" суха

Пускається здалека
І переходить в сніг.
Розсердилось на всіх
Зимове сіре небо.

2016 р.

Колискової пісні,Янголе заспівай нам.
Чом мовчиш?Вітер виє,стогне-тужить зима.
В світі білім так красно,в світі нашім так файно,
А у цьому де я,навіть світла нема.

Табуни тупотіли червоні і чорні,
Вороне вороння,сіро-вовче виття...
Все змішалось навкруги пороблене чортом
І зійшлося на вістрі секунди життя.


В груди вдарив мов грім і за мить усе щезло,
Дужий кінь рудогриво-червоний штовхнув.
Я молитви забув,та всеж думка воскресла:
Серед поля.Живий.Полежу.Віддихну.


А зозуля примхлива накує хіба років?
Вона взимку мовчить,серце лиш калата...
Тільки баба-пліткарка,гостроноса сорока
Щось кричить про літа і мерщій проліта...

Чому ж сивий орел,одинак і відлюдник
Серед степу кружля,здобич бачить на-раз,
В очі гледить мої так презирливо-люто,
Він все знає завжди,знає,що вже пора...

"Киш!"--летіть звідсіля чорні птахи і сиві,
Я ще буду живий,я не щезну з землі!..
...Бачу ясне лице,наче в мами красиве,
Богородиця то у кромешній імлі...

Надімною вона в білих шатах схилилась,
Усміхнулась...Той світ--не такий уже й страх.
В неї білий халат,наче лебідя крила...
Не Мадонна вона--милосердя сестра.

5.1.17. 10:17.

Як на місяцях відлига,
то тече космічна крига
з орбітального кільця
до самотнього стрільця.

Тож питає він в озерця:
що шукає зимне серце
у снігу, як у золі,
так далеко від Землі?

Що у серці догоріло,
одпалало, скрижаніло?..
Та не має голосів
дика здобич місяців.

Тобто, треба в студні світу
знов здіймати на орбіту
з лігва дюз шатун-вогонь.
І тепло своїх долонь.

Бо десь там луна з’єднала
в сонце радіосигнали
й саме звідти, голосна,
в кригу дзюркотить весна.

2016

ЛІНА КОСТЕНКО

ЩАСЛИВІ ОЧІ…

Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає.
Зима стоїть персидська, як бузок.
і жоден птах її не хилитає.
Мої палаци, вежі крижані,
я в першу мить не знаю навіть, де я, –
чи там в дитинстві, чи іще у сні,
чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.
Я в першу мить не знаю, що це – я.
Сосновий ліс здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім’я
наповнить душу сонцем і печаллю.

Перевод с украинского языка


СЧАСТЛИВЫЕ ГЛАЗА…

Счастливые глаза откроет день.
Я просыпаюсь, сердце гулко бьется.
Зима, словно персидская сирень,
стоит и веточка не шелохнется.
Мои дворцы и башни изо льда,
вначале не осознаю и где я, –
во сне ли, может, в детские года
переселилась в царство Берендея.
Не знаю, я ли это, в первый миг.
Мир сосен изумленно изучаю.
Я просыпаюсь. С именем твоим
душа зальётся солнцем и печалью.

Урешті, було воно бозна де. Врешті
не важить, що віхоли вили тамтешні,
що люди тулились в оселі пастушій,
що слідом їх вісті роїлись гнітючі.

По перше, були вони вкупі. Урешті,
що слідує з першого, другого в треті,
усе, що робилось, творилось, варилось,
як мінімум, натроє потім ділилось.

У небі морознім над їхнім нічлігом,
до ложа зі меншим, належно великим,
хилилась зоря – і була якомога
промінням прихильна вона до малого.

Вогонь ще гудів, та кінчалось поліно;
всі спали. Від решти у дечім відмінно,
зоря проникала чимдалі світінням:
у поміч далеким лучитись зі ближнім.

25 грудня 1990

***

Колискова

Ти родився у пустині
недарма.
Бо царя і у помині
в ній нема.
В ній тебе шукати годі.
Взимку в ній
стужа слідує природі
неземній.
В когось – іграшки і м’ячик,
рідний дім.
В тебе в забавках дитячих
– рінь під ним.
Обвикайся у пустині,
як в судьбі.
Всюди, сину, жити нині
в ній тобі.
Я тебе кормила груддю.
Це вона
вічі застила безлюддю
дотемна.
А зорі – зі далечіні
кожну ніч,
у чола твого світінні
світ видніш.
Призвичай і рінь пустині
до стопи,
більше годі в ній твердині
для тропи.
Тут відкриті судьби зору.
За версту
упізнати легко гору
по хресту.
В ній не людскі, знати, тропи!
Узнаки
в ній безлюддя, сину, щоби
йшли віки.
Призвичай життя пустинне
до негод
з буревіями, бо ти не
тільки плоть.
Призвичай себе до тайни:
почуттів
не стачає і бескрайній
пустоті.
Пустота не згірша поряд:
пак тривка,
як любов до тебе – погляд
звисока.
Обвикай до пустки, милий,
і зорі,
до промінь такої сили
угорі,
буцім лампа світить, й сина
в пізній час
той згадав, хто сам в пустині
довше нас.

грудень, 1992


-----------------------------------

Розпрягає білих оленів
на дворі Різдвяна ніч.
В домі образи намолені
на полиці серед свіч.
Пахне цитрусами, хвоєю,
пирогами, мигдалем.
Місяць - срібною підковою,
зорі - личка хризантем
в полі неба позолотою.
Замилуєшся... Різдво
таїнством, любов’ю, цнотою,
на шибках мереживом.
У серцях панує злагода,
світ молитву промовля.
Чуйно тулиться до Господа
несповитим немовлям.

2017 р.

Життя журне і світ оцей омана,
І сніг холодний не небесна манна.
А мрії наче марева недбалі,
Потішать й не збуваються надалі.

В цім житті таким є незворотній путь,
Що лиш тільки потім зерна проростуть.
Тож поспіши, посій у землю зерна,
Бо час роки забере й не поверне.

2017р.

Не спиться, вийду в двір, чому ночами,
Ти наче привид поперед очами.
Зорею ясною заглядаєш в вікно,
І воскресаєш те що так давно було.

Як в дзеркало, у ту зорю дивлюся,
Мов я її утратити боюся.
Боюся того щоб ще не повторились,
Помилки ті що відбулись уже колись.

Той спомин через роки в сьогодення,
Вертає те, за що нема прощення.
Та зоря що через вікна заглядає,
Погляд твій, що за минуле докоряє.

Чому, коли пливуть по небу хмари
Зорю сховають, я тобою марю.
Чи я несу через життя своє земне
Те світло, що колись осяяло мене.

2015р.

Не поспішаю вірити словам,
Які, бува, від вас почути хочу, –
Адже вони не раз і тут, і там
Мені журою наповняли очі.
Безклопітно затьмарювали світ,
Неволячи надіями недбало, –
Коли, не зупиняючись й на мить,
Ви щось мені бездумно обіцяли.
Довіра відбриніла, як струна,
Вчуваючи омани скрізь надалі, –
Коли ізнов відродиться вона
Ні розпачі не знають, ні печалі.
03.01.17

Небо зимове
Холодне, шовкове,
Де їде нечутно
Великий Віз,
Місту промовить
Німу колискову,
Верхами костелів
Покаже "peace".

Хочеться місту
Не спати, а лізти
Угору, все вище,
Вперед, навскіс
Пхати паркани
І стіни, і крани -
Увесь цей залізо-
Бетонний ліс.

Сивий альтист
У мансарді, де тісно
Псалом заспіває
І пісню "Бітлз",
Чутимуть це
Тільки ангели, звісно.
Втім, все одно,
Імовірно колись

Небо зимове
Холодне, шовкове,
Де їде нечутно
Великий Віз,
Місту промовить
Німу колискову,
Верхами костелів
Покаже "peace".

Не ми обираємо наші дороги,
А нас обирають вони,
Ведуть нас у вир відчуття неземного
Незміряної ціни.

До неба здіймають, у прірву штовхають,
По самому краю ведуть,
Спустошують душі, і долі ламають,
Й останню надію дають.

Ніхто не завбачить, що станеться потім,
В який незазначений час,
За тим непомітним здаля поворотом,
Що доля готує для нас.

Сніг - молоком,
Сосни - корицею,
Блюдечко - сонце,
Ясніє сторицею.
Озеро - гарний
Лискучий льодяник.
Смачно ласує
Зима спозаранок!
В небі блакитнім
Цукрові хмаринки,
Що карамелять
Солодкі сніжинки!
Зимоньці цукор
Додав у напій
Щедрий і добрий
Дідусь Сніговій.
І задивоване
Чудом зайчатко
Носик висовує
З білої хатки!

Обожнюю цей світ тривкий
весь арсенал його сюрпризів
де кози… птахи… і вовки
здавен обходяться без візи

Що правда в них своя гризня
із-за кубла… дупла… і кістки
куди не глянь - одна мазня
і жодної вакцини, звісно

Вже й наче лютий… снігу нуль
пришкандибає мінус двадцять
і вп’ється в щоки як пітбуль
а вслід реклама щодо акцій…

Та ні, та що… вже краще в дім
у царство Боже Моно Лізи
кудахче... квокче… справа втім -
що і вона сліпа
без лінз, і…
03.01.2017.