Сумні пейзажі непривітні,
Та шляху вже нема назад…
Чарівна осінь вся одквітла
І дотліває листопад

В промінні сонця прохолоднім,
Немовби все його тепло
Отут, в зими напередодні,
Геть за водою понесло.

Єдина ще відрада оку –
Пташунечки верткі малі –
У холоднечу цю жорстоку
Так жваво крутяться в гіллі,

Так легко пурхають грайливо –
Навкруг все ожива на мить.
І серце радісне, щасливе -
Вже не болить і не щемить.

20.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

***
Телешоу на рівному місці.
На Росії герої-чекісти
на пайку у богеми-шпани,
а поети або журналісти –
диверсанти або шпигуни.

***
Історія Росії – істерія,
кіно у заповіднику брехні:
імперія на здибленім коні,
зміїні ЗМІ, воєнна ейфорія…
Одичавіє! Але є надія,
що ця не завойована повія
сама собі програє у війні.

***
Зачаїлись патріоти.
Ані, – Пу! Ані – Пу-гу!
Ніби – за, і наче – проти.
Свічі – Богу, душу – чорту,
а Перуну – кочергу.

***
Воно іще чекає еФеСБе,
аби «інакомисліє» карати.
І не біда, якби їх не багато.
Та поки вищий нижчого скубе,
то шельма оправдовує себе,
коли у всьому інші винуваті.

***
Зі своїми ужитись не легко.
І немає табу кацапні,
поки урки воюють і зеки.
І у цій азіатській війні
не побити із Рашею глека
удається Китаю й Чечні.

***
Уміти треба – жити каючись,
і не боятись висоти,
і вибачатись, ображаючи,
і ображаючись, могти
до Бога істини іти.

                              2016

Спливли осінні дні
І вдалечінь помчали...
Це журавлі сумні
Над степом прокричали...

В степи, що простяглись,
За рік вертатись треба,
І в цю бездонну вись,
І в синє-синє небо.

Березень, 2006 р.

Опало жовте листя,
Листопад б'є дощем.
А в сутінковій висі,
Як і у серці, - щем…
Полинути так важко
Кудись від цих примар,
І мандрівник відважний
Умліє з їхніх чар...
О марево осіннє!
О смуток давніх снів!
Крізь тихі голосіння
Вчувається твій спів -
Він тихне, замовкає,
Як гомони очей,
І никне в сни безкраї,
У сни ясних ночей...

Весна, 2004 р.

Із очей-із душі-із небес виливаються промені…
Я до тебе (на сяйво) - від нього (із тіні) - чимдуж!
Крапка.
Сказано все.
Пережито.
Забуто.
А що мені
й далі сліпо тонути в болоті обридлих калюж?
Мої радощі-квіти, затоптані-вбиті тривогами.
Засудила зневіра-Каяфа надію на смерть!
Так було: неземним журавлем ти летів над облогами,
а мені - наче кара - земна незасіяна твердь.
Зачепилася. Впала. Розбила до крові любов свою…
Власну душу закрила. Відкинула, ніби чужу.
Ти чекаєш? - Чекай…
я відвертою…
ніжною…
босою
оксамитом отави до тебе від нього біжу.

айфон і світ -
як ритм -
енд-блюз…
у час гармонії
на видих
хай течію й спиняє шлюз
куди діватись перебитим
о тим думкам,
що море крізь
завжди у купі проти вітру?!
і сміху більше чимо сліз
і парус полонити мітить
а так візьмеш натиснеш враз
і мегаполіс на долоні
але щоб більше без образ
не він, а ти вже у полоні…
21.11.2016.

Поля уже напоєні водою,
і не минає осінь золота.
І є надія, що не за горою,
навіяне холодною зимою,
зігріє у остуджені літа.

І до весни нової недалеко.
Навідають освоєні місця
і суховії, і гаряча спека,
і їхні оволожені «ремейки».
Немає у ротації кінця.

І щозими, очікуючи літо,
гаптує фея піднебесне сито
у наші традиційні кольори.

І будемо ще мріяти і жити,
а у зеніті буде майоріти
палітра високосної пори.

11.2016

Нiч, вулиця, лixтар, аптeка,
Бeзрадісна напівпітьма.
Живи собі іще чвeрть вiку –
Ні змiн, нi виxoду нeма.

Пoмрeш – повториться помалу
Усталений репертуар:
І нiч, і крижані канали,
Аптeка, вулиця, лixтар.

Коли вже роботу завершено в полі
І зібрано щедрі усі врожаї,
Сільський трудівник відзначає-святкує
Здобутки тоді й перемоги свої.

Із раннього-ранку до пізньої ночі
Працює й працює у поті чола.
Ото ж віншувати сердечно я хочу
Тебе, хлібодаре, господар села.

Воно на тобі і тримається нині,
Достаток приносиш йому саме ти.
На вишиваній лляній скатертині
Невтомної праці твоєї плоди:

Тут хліб запашний, стиглі яблука з саду,
Свіженьке сальце, ковбаси добрий шмат.
До цього доклв же ти рук мозолястих,
Для відпочинку й хвилинки не мав.

То ж повеселися гарненько сьогодні
Та успіхам щиро своїм порадій,
Нехай же Господь дасть снаги та здоров"я.
Сердечний тобі мій доземний уклін!

2016 р.

Був в Михайла білий кінь,
Думав їхати ним він,
Але коник десь утік.
Зажуривсь Архистратиг:

-Де ж його тепер шукать,
Як поїду святкувать?
Обізвався Листопад:
Виручить тебе я рад.

Є у мене гарний кінь,
Сірий в яблука це ж він.
То ж бери його і їдь,
Святий отче Михаїл.

Іменини відзначай,
Веселись, святкуй, гуляй.
Грудень білого знайде
І до тебе приведе.

2016 р.

Пройдуть дощі, бо все таки пройдуть,
і Бог веселку з неба перекине
на берег той, де зморені сивини
оплакують роз*ятрену біду.

І сонця диск метнеться догори,
бо й що йому злягати від недуги?
Під хмарами народимося вдруге
із душами й очима дітвори.

Хтось розгойдає трави золоті,
аж ті забудуть, що вросли у землю.
Світитимем, аби не було темно,
як ангели, пророки чи святі.

І будемо визбирувать зерно
у кошики, у вишиті торбини,
аби добро зростало - не сивини
і, Боже борони, щоб не ярмо!

Прийде пора й відлуння парасорль
розтане, мов непройдені тумани,
і бовтати калюжі перестане
розчахнуте наругою весло.

11.10.16 р

Знати – не знати.
Бути – не бути.
Усміх.
Цілунок.
Спокуса.
Спокута.
Очі і серце.
Душі.
Потреба.
Небо, як прірва,
і прірва – як небо.
Холод.
Зневага.
Закон.
Заборона.
Храм – просто неба…
Плювки і прокльони…
Рани без плоті…
Стерня,
Краплі крові.
Душі в скорботі
і сни кольорові.
Пустка і тиша…
Замулене плесо…
Двоє і човен,
і гирі – не весла.
Світло і обрій -
дощ умиває.
Болем хоробрі…
Дорога… до раю
сплетені пальці
душі – єдине.
Голки і п’яльця
і в хрестиках спини…

2016

1.

він іде
а за плечима день
сто пісень
з очима херувимів
він іде
несе в думках едем
сто імен
за обрій невмолимий

(приспів)

кожна мить
почувається вдома
як болить
я у пісні зведу
білих крил
надихаючий помах
ріки нот
з океанами душ

не тамуй
сумом серце гаряче
відпусти
за вітрами жалі
як є ті
за якими заплачуть
не мине
світло тої землі


2.

він іде
дорогою цвіте
де-не-де
вплітає в небо терня
він іде
і дихає едем
мов душа
хлібів у свіжих стернях

(приспів)

3.

він іде
хоч пахне смертю степ
ніч паде
на плечі чужиною
він іде
і чути як росте
Божий день
між болем і війною

(приспів)

17 Лютого, 2016

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І,як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки – для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.
---------------------------------------------------------------------------------------------
Бешт – Ісраель бен Еліезер (1700-1760) з Меджибожа – засновник хасидизму. Ще за життя його називали Бааль Шем Тов, себто той, хто володіє благим Іменем.»Якби Бааль Шем Тов,- казав раббі Лейб,- жив у часи пророків, він став би пророком. Якби жив у часи патріархів, став би патріархом. Так що, крім слів «Бог Аврагама, Ісаака та Яакова», можна було б говорить: «Бог Ісраеля».
За основу цього й інших віршів про хасидів узято: Мартин Бубер «Хасидские истории. Первые учителя. Москва, «Мосты культуры»- Иерусалим, «Гешарим», 2006.

Господи, найкращих ти береш,
Бо вони тобі потрібні більше.
З ними небо стане ще світлішим,
Ангели підмоги хочуть теж –
Ти їм подарунок піднесеш.

І пробач мене за гіркоту,
Та триматися уже незмога,
Марево насовує облогу.
Як же пережити цю сльоту –
Від небес до самого порогу…

…..............................................
Этот непрерывный снегопад
Укрывает дальнюю дорогу.
Посидеть с друзьями бы немного,
Но не повернуть уже назад…
Господи, ты встрече будешь рад…

30.11.2015

Мені минає не десятий,
а я усе пасу ягнят,
жалію чайку й чаєнят,
люблю один чумакувати
і не умію я літати.
Тому і крила не болять.

А находився я од пуза,
коли літати не умів,
але до вирію хотів.
Не доганяю чорногуза,
але коли я чую Музу,
то я до неї …полетів.

Дарма, що це було далеко.
Вона в поезії жила
обабіч озера, села,
де ще немає іпотеки…
………………………
І не дарма мені лелеки
подарували два крила.

10.2016

В бездні ночі шепче хтось сердито,
Намисто – листя вітер теребить.
В чорній тіні на стіні розмита,
Та, яку не хочеш розлюбить.

В чорних ночах помирають весни.
Опустіло гніздечко руде.
Хоч кричи а хоч в долоні плесни,
Та вона вже більше не прийде.

Перетнеться ниточка, порветься,
Не вслухайся у вечірній брук.
Ні, вона вже більше не вернеться,
Не озветься туфельки каблук.

Більше вже вона не прошепоче,
І нічим тобі не прошумить.
І ніколи вже прийти не схоче,
Та вона – твоя вчорашня мить.

2015р.

Верба понад дорогою
Схилилась до води
І дивиться з тривогою :
Іти... Куди?

Птахи летять до вирію,
Лишать сліди...
Лети за ними, щирими,
А я – сюди...

2008.03.27

Цей білий день за обрієм зникає;
Над містом проповзає подих ночі...
Дивись! – Там хтось зажурено блукає,
В пітьмі ховаючи блакитні очі...
Він згадує країну снів щоночі!

Крилом до мене янгол доторкнеться,
Як тільки сон щасливий позмагає,
Він піснею до мене озоветься,
І в ній рожева музика заграє...
Так день цей літній тихо догорає...

2010.07.07

і всядуться онуки…
як?!
по алфавіту…
і бабця Вірка вломить шмат ковбаски
а за дверми - хто пам’ятає - дивний вітер
виспівував: - впустіть мене, будь ласка…

а після з кварти ллє водичку в миску
щось про своє під вухо прошепоче…
а порізь як - трилистником притисне
і кожному по казочці охоче…
а як вона гостинно вимовляла:
«О Господи! Владико мій! Всесвітній!..» -
увірую вона таки щось знала -
запитую й запитую вже літній…
20.11.2016.

Забуття... Згубитися... Не бути...
Мрієш же про це в часи страждань.
Роздираєш болем серце скуте,
що тремтливо-трепетне, як лань...

Що ж воно сполохано так б'ється,
ніби птаха схоплена у сіть?
У глибинах в йому десь на денці
джерело криничне жебонить...

І жадає сонечка з-за пругу,
і дощу пречистого з небес,
пахощів заквітчаного лугу,
спокою вигойдуваних плес...

Та вертає щось тебе до болю,
вихопивши грубо відо сну...
Сцени, п'єси, маски, ролі-ролі...
А тобі б свою лише... Одну.

2016

1-2

Дивлюсь,
Як час летить! –
Мов зграя птиць:
Все ближче обрій.
В душі ж,
Як і колись,
І даль і вись –
Ще неозорі.

Пізнав
Безмежний світ.
Пройшов убрід
Земні тривоги.
Бо все ж,
Я вибрав сам
Свою дорогу.

ПРИСПІВ:

Я вибрав сам дорогу цю:
Наперекір незгоді й вітрам
Палаю досі і свічу –
За долю вдячний небесам.
Іду вперед. Я вибрав сам
Свою дорогу.


3-4

Золи
Років не жаль:
Спішив удаль
Крізь хуги й весни.
Себе
Не шкодував,
Мов та свіча,
Світив я чесно.

Щомить
Миліш мені
Мій вибір і
Ця путь удалеч,
Де є
Прекрасних днів
Іще чимало.

Приспів.

5-6.

Життю
Не докорю.
Я ще іду
І тьму долаю.
Завжди
Без каяття
Із майбуттям
Свій крок звіряю.

А час –
Мов зграя птиць.
О повернись!
Тримаю слово:
Свою
Дорогу всю
Пройду я знову.

ПРИСПІВ:

Несу крізь ніч безцінний дар:
Світити словом і почуттям.
Любов і віра – серця жар.
Мету я стверджую життям.
Іду вперед. Я вибрав сам
Свою дорогу.


2016

Де сонце кольору міді, а небо висить на шпилі
Старої-старої вежі, що схожа на парасолю,
Здолавши велику віддаль, доклавши значні зусилля,
Самотньо блукає вершник, шукаючи власну долю.
О, скільки земель об’їздив, і скільки краси побачив,
І як не тримали всюди його за рамена дужі,
Вже й кінь його хоче стійла, не кінь – а звичайна кляча,
Зовуть роботящі люди, воли, і поля, і ружі…
- Чого тобі, хлопче, треба? Якої шукаєш долі?
І як покидаєш житла, приземисті і просторі?
- А так, щоб дістати з вежі до сонця на парасолі,
Почути в дорозі кілька нечуваних ще історій.
- Коли ж ти свою напишеш? Посидь в прохолоді саду.
З думок порозплутуй вітер і слів налови барвистих.
- Колись я від мандрів справді спочити на трохи сяду,
Від мідного ока сонця, од вітру дзвінкого свисту.
Та треба рушати, поки ще кличуть далекі далі,
Допоки вони приносять чимало нових історій.
А ви зоставайтесь вдома - у розписах пасторальних...
І зник, де цілують землю найперші вечірні зорі.
Залишилась тільки вежа про вершника всім на спогад,
Коли там повисне небо і сонце - мов міддю бризне,
Нестримно людей тамтешніх зове далечінь дороги,
Зове хоч на день забути осілу свою ріднизну.
2016

Давним-давно, це кожен знає,
на Русь насунулась біда –
заповнивши степи до краю,
на Київ рухалась орда.

Польотом стріл, вогнем і криком,
як з торби, сповненої вщерть,
неслись народам військом диким:
пожежі, голод, глум і смерть

Пройшли віки. Не сам собою
середньовіччя жах минув,
та шлях, прокладений ордою,
її потомок не забув.

Повзуть уперто, зброю взявши,
чумною хмарою біди,
на танки коней помінявши,
на Київ правнуки орди.

Старанно в танкові приціли
вони чатують дні і ночі,
військові і не лише цілі
шукають їх розкосі очі.

З одним лиш за душею шагом,**
впродовж уже скількох років,
ґвалтують під російським стягом
люд звірі з глибини віків.

Усе цинічно враз попрали,
і Будапештський договір,
коли із „градів“ розстріляли
слов’янське братство, дружбу, мир…

У себе ладу дать не можуть,
та вперто лізуть за моря.
Їм це ніяк не допоможе,
уже заходить їх зоря.

А з нею разом йде удача,
розбійний фарт минулих літ,
бо кат отримає на здачу
снаряд, запущений в політ.

Навиліт ті проб’ють гостинці
„Армати“ хвалену броню
і втонуть вже самі ординці
у морі крові і вогню.

В полях білітимуть їх кості,
закон такий є, вражий сину:
Хто із мечем приходить в гості –
той від меча навіки згине.

На зміну їх зорі кривавій,
що кане в прірву назавжди,
нові зірки встають у славі,
аби спасти нас од біди.

20.11.2016

Коли душа як в юності співає,
нагальну справу їй не підкидай!
Нехай співає, діло зачекає,
якщо у ній буяє водограй…

Нехай душі лунає голос чистий
і мило дзюркотить її струмок,
докіль вона в калиновім намисті
нестримним птахом лине до зірок!

Бог дав їй долю до небес літати
і, склавши крила, падати униз,
відчути щем, захоплено кохати,
долати болі нездоланних криз…

Мовчи, благаю, бо душа співає,
не наполохай ці чарівні миті.
Любов її вустами промовляє –
Немає пісні кращої у світі!

Хай стихне все, коли звучить душа,
замре війна, снаряд не розірветься.
Хоч за душею в неї «ні гроша»,
вона свята, допоки спів той ллється!

Чудна весна-любов: мана маною.
Співали горобці над бузиною.
Прожекти – пароплавами гучними...
Крилом сяйним черкало нездійсниме.

Імлисте молоко. Рожеві хмари.
Внизу – полин альпійський, пал Сахари.
І був щербет, і мушмула кислюща...
Сховався шлях за дикорослий кущик.

А оь і літо.
Молочай, ставочки.
Висить часник ліловий на гвіздочках.
Наповнені верейки, вірші, верші.
Безсмертником на дні цебра – найперше.

2016

Підстрибую по стежині,
Кружляю довкола тата –
Для щастя малій дитині
Потрібно хіба ж багато?..

Батьківських долонь захистя,
Очей променистих спокій
В дитинстві моєму чистім
Любові несли уроки.

Тепер ти у снах приходиш.
У спогадах - вічне літо...
Ой, як же, татусю, шкода,
Тих днів безконечно світлих.

… Минаючи ювілеї,
Іду по стежках до себе.
Та тільки руки твоєї
Мені і сьогодні треба.
19.11.2016

Будь ласка, скажи мені причину,
Щоб міг до тебе повернутись,
Міг обійняти, пригорнутись,
Заглянути у вічі на хвилину.

Скажи мені, навіщо рвати душу
За чистої води фантазію,
За звичайнісіньку оказію
Й обіцянку, яку порушу?

А якби ранок починався з кави,
Зі співом ранішніх птахів
У місті битих ліхтарів?
Невже тоді я б не лукавив?

Все що захочеш маєш ти,
Ти можеш мріяти про більше,
Про вічну славу та про інше,
Всього ти зможеш досягти.

Ти зможеш підкорити людство,
Та щира усмішка миліша,
Адже свобода важливіша,
А зверхність стане самогубством.

23/05/16

Затихли оплески... Ізнову
Аплодисментів чую шквал,
Коли пригадую розмови
Смішком забарвлений фінал.
Там, за кулісою, – гіпнозом
Ведуча млоїла мене
Тим, що любов зустріти можу,
Якщо вона не обмине.
Неначе зашморгом, руками
Її безвольну обплітав, –
Штовхав униз, а вже у ямі
Терзав, давив і умовляв.
Тьмянів і тлів собі помалу,
Не намагаючись збагнуть,
Що ще сидить народ у залі
І не забився місяць в кут.
Любив покірно й тихо... Марно
Стискала пальцями рукав, -
Неначе запахи цвинтарні
Читав, розгадував, вдихав.
Потуги слів щеміли нудно
І набрякали в голові,
І не хотілось бігти прудко
Десь на хвилину або дві
Від нетерплячої поваги
До пишних форм і рис краси
Туди, де вірш, неначе шлягер,
Шептали в залі голоси…
19.11.16

о шостій… о третій… знову о восьмій
вранці можливо можливо в обідню
крізь павутиння вертаєшся поспіль
в крапку щілинку цяточку рідню
як тобі хороше тепло і сито
впору по талії фасон по плечу
завжди чекають і завжди відкрито
ще й губи привітно шепочуть: - кочум…
20.11.2016.

Холодно.
Пробирає до кісточок.
От ніби світ горить,
а так, розумієте, холодно,
так незнайомо й невивчено —
організм не приймає час.

Очі заліплені попелом
і не бачиш, чи ще комусь
холодно.
Чуєш окремі вигуки:
може когось спалюють,
може спаленим холодно,
може я сам горю,
але так, розумієте, холодно,
так незатишно й боляче —
вітер губить слова.

Із землі вириваються демони,
саме пекло стріляє у голову
розігрітими півднем патронами,
але так, зрозумійте, холодно,
так незручно й відчужено —
не мій світ, не мій час.

2016

Люблю тихенький цей куток,
Цей пляж і восени і взимку –
Відчути хвиль ясну підтримку,
Щоб погляд мій на хвильку змок

І увібрав снагу озерну,
Як Водсворт з Кольриджем колись
Поезії збирали зерна,
Що їх порозсипала вись

На лоні тихому, німому
Ледь потьмянілої краси
Мого молитвеного дому…
Й натхнення Велеса просить.

Дивитися, як вечоріє,
Схилившись ніжно до сосни.
Як зорі – недосяжні мрії –
Леліють загадкові сни.

І мати втіху превелику,
І дякувати геть за все,
Що ці душевні, Божі ліки
Природа-матінка несе.

19.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Коли машина заплющила очі,
То їй наснився дивовижа сон:
Наче вона попала до Африки
І вже не машина, а дійсно слон.
На пальмі ласує бананом горила,
А річка чекає на крокодила...
І їй закортіло попити води,
Та слоник не знає куди йому йти:
Бо звикла машина до світлофора,
Команди "рушай" ачи "постривай",
А серед пишної дикої флори
Ти сам врешті думай і сам обирай...
На ранок прокинулася машина
Й кермує несміло її водій
І лає: яка вона неслухняна,
Неначе мій авто уже й не мій...

Тобі малюю я мандалу, на полотні із свого тіла...
Щоби любов в тобі палала, така, як я Того хотіла.
Чарую мантрою любові, взиваю я до духів лісу.
Пишу твоє ім'я із крові, співаю я серени пісню.
І медитую, і чаклюю, і зазиваю дух війни.
І молюся, рани лікую... заходжу у твої я сни.
Танцюю з бубном із шаманом, палю вогонь, як вічну силу.
Пою тебе пянким дурманом, викурюю я трубку миру.
На повний місяць я гадаю, плету любов у коси свої.
Тебе травлю-сама вмираю, я божеволію з тобою...
03/11/16

Зі мною ти, завжди зі мною
Чарiвний сад моїх пісень,
Як за холодною зимою
Зникає цей осінній день.

І сонце падає за обрій,
Щоб там сховатися від нас,
І з сіро-сизої безодні
Свій промінь шле в останній раз.

Його тепло ти враз відчуєш,
Коли поглянеш в синю вись,
Ти знову йти повинен, чуєш,
Із гір сумних далеко вниз.

2007.03.07

Я бачу в синій далині
Журбу осінніх айстр донині,
Що по стежках і у долині
До рук схилялися мені.

Мороз на шибках грав в той час,
Клен опустив замерзлі віти,
А ви тоді якраз й розквітли,
Даремно я зірвала вас...

Я розкажу усьому світу
Про квітку сонця і тепла,
Що зимнім ранком ожила
І від морозних снів розквітла.

2007.11.02

примара незавершеного тексту
вилунює в історію чудесну…
вимірюване змогою буття…
вимріюване Сарою дитя…
мінливе марево замовчуваних візій
і лоскотливий вітерець наскрізний…
довірливе очікування див –
і Авраам Ісака породив…
вже янголи зійшлися на вечерю…
сміється Сара… шлях веде в печеру
де здійсниться що нині і не сниться…
ще буде текст… льоно́ва плащаниця…

Коли ти ще була малою,
тобі співав я, – баю-бай,
рости, дитино, Бог з тобою,
а ти татуся доганяй.

І досі інколи лунає
дитяча арія твоя, –
уа-уа! І до Дунаю, –
ау-ау! – гукаю я.

А як іще мені гукати?
Я на своєму рубежі,
а ти на іншім віражі
уже переганяєш тата.
І як мені не пам'ятати,
що ти – луна моїй душі?

19.11.2016

(пісня)

Ой, під небом зоряним
Стоїть нива зорана,
Засіяна зернами,
Тепер дощу треба їй.

Щоб гарненько вмитися,
Водиці напитися,
Зарясніти сходами
Там десь аж за обрієм.

Розлитися хвилями
Зеленими сильними,
Ваговитим колосом,
Сонечком цілованим.

Диво-короваями
На весіллях краятись
І лунати піснею
Щирою вкраїнською.

Знов під небом зоряним
Стоїть нива зорана...

2016 р.

Дмухнула осінь листячком жовтавим
І котиться воно в траву м"ячем.
Усюди-всюди та її заграва
Багряним розсипається дощем.

А черешневі вогники-листочки
Спалахують на сонці, мов рубін,
Розшита у калиноньки сорочка
Узорами з червоних намистин.

Корона, наче в принца, є у клена,
Берізонька у золоті ряснім.
Лише ялинонька завжди-завжди зелена
Восени, взимку, влітку й навесні.

2016 р.

Запам'яталося відразу
Як довго й нудно плинув час,
Коли народжувала фрази
Ти в змінах настрою й гримас.
Була нестримано дзвінкою
Твоя нестерпно гостра річ, –
Ще й неспокійною рукою
Ти рук торкалася та пліч.
І злість уста твої стискала,
І жаль німів в очах на дні, –
Як пальці скорчивши помалу
Погрози сипала мені.
І ні на мить було несила
Спинити видиму брехню,
Бо почувався я вітрилом
В обіймах душного вогню.
Стрімкий потік речитативу
Ніяк спинити я не міг,
Бо неприховано-гордливо
Ти спроб не бачила моїх.
Обвитий туго грізним спічем
З усіх боків навперехрест, –
Вдивлявся в зганьблене обличчя
І на минулім ставив хрест...
18.11.16

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Ох, як довго вона манила,
запрошувала, благала,
погрожувала і попереджала,
аби лишень місто увійшло
у її маленькі двері.
Аби роздивилося серцевину,
оцінило начищені глянці,
струсило пил із бестселерів,
перевірило стелажі на міцність,
образилось на цінники. Тричі.

Із зухвалістю від бога вільною,
стіни почали насуватися,
накочуватися і наступати.
Вона стискала, охоплювала
палітурками, сторінками пергаменту,
виловлюючи дорожні вихлопи
з його ракоподібних легень.
Обнімаючи, голублячи, убиваючи,
ховала місто у своєму лоні.

Волею повітря єдиного подиху,
волею простору єдиного руху,
світ за її скляними мурами
почав танути, зникати, гинути,
благати і висихати, висихати,
жертвуючи небу право жити.
Вона звільнила, полишила,
залишила це місто самотньо,
тихо, задумливо і милосердно
споглядати покісткований світ.
Сам на сам із останнім плачем,
дощем, сльозою, річкою буйною,
вологи життєдайною краплею.
Останньою маленькою краплею,
захованою на будь-якій зі сторінок.

2016

Радіопередача на каналі "Культура".

крізь пустелю я перейду
не вросту
в ній
колючкою стану для
захисту
і мовчанням своїм нап’юсь
спрагла ж бо

і розкрилюсь і збережу
цю любов…


18.11.2016

Знову у пущу далеку
линуть крізь ночі і дні
парами – білі лелеки,
і чорногузи – одні.

Ночі і дні – епізоди.
А у еліти – літа.
Перелітає за воду
осінь її золота.

Птахи високого лету
знають, що небо дає.
Барди, паяци, поети
чають уміти своє.

Сіре вибілює чорне
зранку до заходу дня.
Ночами білу ворону
чорне клює вороння.

Масті козирної мало
мають бубнові низи.
Мало що з неба упало,
поки тасують тузи.

Дами себе поважають,
мітять своє королі,
ну, а валети ламають
піки за них на землі.

Фауна інде міняє
і болота, і гаї
на осіянні краї.
І як лелека, шукає
вирію. Та не чекає
інша порода її.

10.2016

Гірка печаль у кожнім слові –
Це знак біди.
На цьому острові любові
Навкруг – води!

А материк за небокраєм,
Рятунок – там!
Слова і сльози я ковтаю
Напополам.

У цьому дикому нещасті
Десь вихід є.
І віри в зраду і напасті
Ще не стає.

Одна посеред океану
Без тебе вже.
Не йме душа моя обману
І береже

Гарячі ночі, руки, губи –
Все відбуло…
Прокинулась - ти поряд, любий…
Що це було?
10.02.16

Із сумлінням прожити непросто:
Розкуйовджує плани і снива.
Обіцяла весніти о шостій,
А внизу осінь-яв метушлива.

Жолудяно... Дешеві горіхи.
Поприбирані парки, шатерця.
Інспектує стозуба зловтіха,
Тож ховай переповнене серце.

Нерозумно збирати дрібнички.
На мотузочці ринда із грушу.
А сумління - то злива, то мжичка.
І не збрешеш... межі не порушиш.

Ген гургочуть вагони важезні.
Катавасії-війни у кастах.
Дріб алмазний всотався-пощезнув
Над желейною вежею щастя.

Актуальні міцні парасолі,
Обережність у натовпі, звіти.
Плин планктону, хвилясте роздолля.
Під навушником - реп чи сюїта.

Перекочено нулики, дині...
Розтлумачені сенси на пальцях.
Є макуха, зачумлені свині.
Ще ворожать вовчиці на смальці.

Буратіно закопує зелень.
Ваготіє земля-тимчасовість.
Житіє дух змережує гелем.
Коригує - політерно - совість.


2016

Земля під ногами—хмара,
Світло—як білий шовк,
Речі навколо—пара,
Форм видозмінний полк.
Печерний вогонь незгасний,
Спектри і вітражі.
Світе мій дивний, здрастуй,
Хто я тепер?—скажи.
Вийшла з старого дому,
Дивне моє ім’я.
В світі німого грому
Хто це стоїть?—не я.
В дзеркало обережно
Кидаю погляд свій.
Тінь на лиці належна—
Довго тривати їй.

2014

Вже сніг насипався на коси,
Не тане білий – сивина…
Життя змолочені покоси,
В коморі збіжжя. Давнина

В житті усьому проглядає,
Кухвайка тепла застара...
Роса під ранок випадає
В холодну ніч, удень жара.

А до колодязя далеко
Іти стежиною в траві,
Не заважає мамі спека.
Сховались кури в кропиві.

Отак закутана на ганок
Виходить мати. А літа
Уже далеко не світанок,
І не метка уже, не та.

Колись дитячим сміхом хата
Сміялась, бідкалася теж.
Була любов’ю так багата,
Здавалось, їй не буде меж.

Та відлетіли в далеч діти,
Пішов на цвинтар чоловік.
Онукам тільки порадіти,
А самота вбиває вік,

Висотує її судини.
Хіба оце назвеш буттям?
Це ж нині літо. В зимну днину
Все на печі, таке життя.

Не хоче їхати до міста,
Де тепло, чисто, невістки.
Де безкінечних днів намисто
В маленькім просторі. Кістки

Так ниють там на непогоду,
А тут вбирає біль земля.
Топтала ряст в усі негоди,
Концтабори. І вже здаля,

Ізбоку дивиться на долю –
Невже таке пережила?!
Як сотні літ - жита у полі,
Із квітів п’є нектар бджола…
09.02.16