Отака хрумка палітра біла,
Що сьогодні вистелила ніч.
Відлетіла осінь, відлетіла,
Відлетіла всім вітрам навстріч.

Поскидала золоті одежі,
Що би ними грілася зима.
Відлетіла за незримі межі,
Відлетіла осінь і нема.

Білим снігом куриться дорога,
Холод заповзає до душі.
Осінь залишила тільки спогад,
У якому ще січуть дощі.

Відлетіла осінь, не поверне,
Вже зимі віддала всі права.
Щоб земля очистилась від скверни,
До Святого Божого Різдва.

2016р.

                              І
Лікує час, коли даємо відсіч
і маємо окрилене перо.
Але літа, помножені на вічність,
у результаті все одно – зеро.

Усе дає сіяюча надія,
а забирає віковічний Вій.
Лобами б'ються біси і месії.
А біль у тебе буде – головний.

І що із того, що міняєш пера
і нальоту міцнішає крило?
Од піонера до пенсіонера
усе уже у Лету утекло.

Ніхто до раю не малює візи.
І небеса очікують дарма
і тих, у кого долари й валізи,
і тих, у кого й шеляга нема.

                              ІІ
І що тобі дає маестро-майстер?
І заратустри, і еклізіасти
не відали самі, куди іти
і як іти, не маючи мети.
Кому ти не світи, кому не застуй –
свічею догораєш лише ти.

Ніде немає і не буде Феї.
Феєрією, казкою, зорею
куди не йди – очікує Аїд.
Ілюзія цієї епопеї
у мене, і у тебе, і у неї –
лишити по собі яскравий слід.

Не зупиняє колесо магічне
коловороту часу. Далебі
усе існує у новій добі:
реальне і уявне – утопічне.
І поки уповаємо на вічне,
то нащо епітафії собі?

12.2016

Мелодій давніх і сумних
Ловлю журбу нову,
І повертаюсь знов до них,
Їх спогадом живу.

Лишився спогад тільки... Сни
Розтанули, як сніг,
Вони забули ці лани,
Цю широчінь доріг.

І лиш далекий небокрай
Відчує їхню суть,
Лиш він згадає їхній край
І зможе їх забуть...

Відгомін стихне назавжди,
Коли зійде зоря.
Ти не шукай його сліди –
У них журба моя.

2006.06.01

Ви пробачте мені за сльозу випадкову,
Недосяжні бажання, нестримні слова,
За шаленість думок, непідкупну розмову.
Ще жива… Ще жива…

За безсоння важке і світанки строкаті,
Недовіру та віру сліпу водночас,
Променевий розмай, полинові утрати.
Ще молюся за вас…

За кохання хмільне і колодязні зливи,
Яблуневих садів сивочолі літа,
За вибоїни в серці, за ночі зрадливі.
Несвята… Несвята…

За жагу до життя і опалені крила,
Безнадії самотньої присмак жалЮ,
За натхнення, що в пісню з душі перелила.
Ще люблю… Ще люблю…

2016 р.

БулО раніше небо сине,
І всі раділи навкруги.
В той час своє гніздо осине,
ПлЕли в Донбасі вороги.

І що тепер? – Одні руїни,
І на полях росте ковил.
А по рідненькій Україні,
Сто тисяч виритих могил.

На сході тліє поле голе,
Там канонади і бої,
Підступні москалі - монголи.
Ще й доморощені свої…

І знову думка мов екзема,
Десь із середини шкребе.
Самі ж себе перегриземо,
Самі й звоюємо себе.

2016р.

Змайстрували годівнички
Для маленької синички,
Для горобчиків хай буде
Й снігурів червоногрудих.

Хай і сойка прилітає,
Їсти всім тут вистачає:
Є зерно та хліба крихти,
Соняшникове насіння.

Є також і гарбузове
Та сальця смачного трохи.
Ми про це потурбувались,
Всіх птахів нагодували.

2016 р.

Серед трав зелених і квітучих весен
Та суцвіття літа й осені заграв,
І серед морозів, ще й снігів біленьких,
В натовпі людському ти її шукав.

Все ходив шляхами, думав, придивлявся
Чи, бува не стрінеш зіроньку земну,
Яка б запалила полум"я кохання,
Ніжності торкнула дивную струну.

А вони траплялись на твоїй дорозі
Вродливі і гарні, та усе не ті,
Бо зігріти душу все ж були не в змозі,
Ти шукав єдину у своїм житті.

А вона зустрілась зовсім випадково,
Тоді, коли навіть її не чекав.
І з"єднали руки ви удвох любов"ю,
Ласкою та щастям сповнились серця.

2016 р.

- Людино сонця і дощу,
людино щастя і печалі,
тебе нікуди не пущу,
забудь про візи в євро-далі.

А нумо лізь на белебень,
на видноті збудуєш хату,
і скажеш світу «Добрий день!»,
дістанеш сапу і лопату.

І будеш лаштувати сад –
саджати дерево, малину…
В хліві розмістиш зоосад.
У хаті вивісиш картину.

Згадаєш потім про жінок
і обереш собі кохану,
щоб з нею мати діточок
і у біді гоїти рану.

І проживеш так цілий вік,
в турботах, праці і нестатку,
бо ти – звичайний чоловік,
що збудував маленьку хатку.

Тоді умреш на схилі дня
чи на зірковому світанні,
і небо дасть тобі коня
до Бога їхати в мовчанні.

Без євро бонусів і віз
життя існує лиш сьогодні.
Так що, давай, угору лізь,
але завжди… напередодні.

14.12.2016

Рік від року мимо текла ріка,
до брижів падка, як стара щока.
Але люд, недолугий в лічбі до ста,
городив і над нею версту моста.

Бувало, що повені, юрми вкіл,
словом, те, що сприяє борознам чіл,
заливали асфальт, та ішли на спад,
коли вітер вщухав і кортіло спать.

А ще були зими, на все тамте
прелюті, та звичка плодить дітей,
що тулять (як дзеркало в платтяній
шафі) дві лінії доль в одній

з міркувань економії. Гни, не гни
пальці руки, набігало днин.
Брались до діла двокрапки з "ї",
не стертись аби. А потік і їх

двоїв, що кліше. І, ослаб на мить
ці ланці, як течія зарябить,
поглинаючи долі жильців, жилиць
Атлантиди, рішучої щодо лиць.

1987

Прагнув першості
і вершин
На довершення
стертих шин…
Прагнув вірності
і меча
по можливості
щоб з плеча…
Прагнув величі
як усі
імовірності
до і ні…
12-12-2016

Ти падаєш тихо сніжинкою
Під ноги якійсь незнайомці
І м'яко, розтавши, розніжений,
Цілуєш підошви відьомські

Ти падаєш тихо сузір'ями
У вічі пересічній дамі
І щирий, щасливий, просвітлений,
Даруєш обійми задарма

Ти падаєш тихо листівкою
У скриньку поштову до пані,
Тактовно і так доброзичливо
Розчиниш себе у посланні

Ти падаєш, вечоре, падаєш,
Невидимо, ледве помітно,
Собі і собою незраджений,
Такий послідовно безслідний.

Тече, пече сльозливість, як зола
У тій, підступно спаленій садибі,
Де я тобі не все ще розказав,
На тебе задивлявся, як на диво.

А сентименти – рідкісні тепер.
Ми з ними завжди ніби поза часом.
Отам я домальовую тебе
І у портрета вдала назва -- «Щастя».

Під неба блакиттю
І соняхів цвіту
Зливались в єдино світи —
Обличчя Івана,
Немов з малахіту,
В очах пожовтілі білки.
Синячити менше
Вам треба, Іване,
Бо прийдуть рогаті чорти
І голосом тещі:
"Нажерся, болване!"
Заповнять квартири кути.

Не від натхнення лізуть діти.
Ось те самісіньке — вірші.
В очах поета, як "конхфети",
Хоча насправді — гімняки.

Перекриваєш дихання старанно –
Щодня на мiлiметр, на мить, на подих.
Ти думаєш, що так я не почую
І в небуття відправлюся безтямно?

Ти, любий, може, ще не розумiєш,
Що смерть страшна – швидка, а чи повiльна.
А, може, ти гадаєш, що загубиш
Ту пісню, що живе в моєму серці?

Чи раптом ти так витиснути хочеш
Себе iз мене?!
То даремно, сонце, -
Те, що моє, я не вiддам нiкому.
Навiть тобi.
Хоч душиш ти умiло.

Колись любив я зиму... Часу плин...
І вдома... І у тих краях далеких,
Де в небі, мов до вирію лелеки,
Тюльпани чорні душами пливли...

Колись любив я зиму... Не тепер...
Той шинозгар... І кров, що пролилася
І на снігу корою запеклася...
І смуток, що у вічності завмер...

І душі, що неначе голуби,
Злетіли в небо до порогу Раю...
Любив раніше зиму... Не сприймаю
Її тепер... Ні. Вже не полюбить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116121411278

На санчатах із гори
мчать ватаги дітвори,
а назустріч – вітер-зух
тільки свище мимо вух.

На дзвінкий малечий сміх
небо сіє срібло-сніг.
І гуде дитячий рій
у пороші сніговій.

А на личках – ні, не страх:
іскри захвату в очах -
щастя більшого нема,
як засніжена зима!

14.12.2016

Сей танець на розпечених вуглинах…
На вістрі скелі, де розхристані вітри,
У сніжнім вихорі чуттєвої лавини,
У сизих сутінках німої самоти.
Заломистий, доволі експресивний,
Летучим лезом розсікає срібну вись,
Овіяний ефіром легкоплинним,
У граціозності своїй...неначе рись.
Сей танець на межі широт екстріму,
Затерплі пальці опираються снігам…
У ньому – сила течії Гольфстріму,
І слів несказаних…огранений кристал…

***
Їхали ми їхали до себе,
бачили й не бачили себе.
Вірили й не вірили, що небо
України – жовто-голубе.

***
Не оминають особливі друзі
моєї хати. Їду у село
і дізнаюся, – по усій окрузі
є таємниці нашого союзу
та ще й такі, що й гадки не було.

***
Маємо, що маємо. Новини
і трагікомедію подій:
чуємо ефіри щогодини –
їде у Європу Україна
і не повезе у рік Новий.

***
Куди поїхати-податись,
аби не чути про війну?
Народу почало ікатись, –
чи не пора уже здаватись,
аби побачити весну?

***
« Он сказал, – поехали!» Поїхали…
Нас уже у космосі помітили.
Їдемо до лисого у рай,
поки «алконавти» ще не випили
моря з Волго-Дону по Дунай,

***
Весна Росії їде в БеТееРі –
везе Катюші(від Івана) «град»,
ракети, міни, кулі і холеру,
але не їде із війни солдат.
Не поділили й досі еСеСеРу.

                              2016

Оторопілі  горобці  на  холоді  щодня,
Легкі,  скуйовджені, будь-що  шукають  хліба.
Яскрить   однаковісінько    посріблене  вбрання,
Зима  втішається,  отож  безжурно   диба.

Або  радісінько  перемальовує  комусь
Ось  цей   вигадливий  віконний  візерунок.
Фіранка  ситцева  лише  схитнулася  чомусь,
Така  оздоба - дивовижний   подарунок.

Сніжинки  обціловують  обличчя   залюбки,
Принишкла   гойдалка,  потроху  вгомонилась.
По-видному  пішли  додому  діти  і  батьки.
Зима  ж  і  далі  посміхалась,  чепурилась.

14.12.2016  Середа. м. Київ

Я ЙШЛА В... НІКУДИ
Посеред зрілости, посеред решти,
Де пік відчáю й луною: «Де ж ти?»,
Де спомин-мрія остудить груди, –
Тінь силуетом. Я йшла… В нікуди?

Де передрання – арбітром дневі,
Де невсипущий пульсує нервик,
Посеред буднів й скраєчку свята –
Я йшла у біль твій – й свого багато.

Почуй! Озвися! Ти ж був! Ти ж – дишеш!
Я не блаженна: люблю… Так вийшло…
Я йшла… в нікуди… Й ще двоголоссям
Луна озвалась: «Те все здалося… ось я… ось я…»…
(© Любов СЕРДУНИЧ)

Ця гра кінчається… Якби
із рукава туза дістати
і чечевицю на боби
в пісному супі не міняти.

Так мало джокерів у грі,
зате шістки, як символ зради,
і ненаситні упирі –
в ім'я чогО і чОго ради?

Піковий козир із бабла,
червлено хрещена надія
і голі бубни – кабала,
як доленосна веремія.

І апелюють до юрби
людинолюбні фарисеї,
слиняві свищики з гори,
і непорочні добрі феї.

А на кону – життя як є,
і сон «якби» із диво-візій.
Лукава доля роздає
колоду мрій із брендом «шізі»…

14.12.2016

Це воля чи характеру плоди –
Безжалісність глуха до ворогів?
Характер можна зм’якшити завжди,
Приборкати воління й поготів.
Коли ж характер вільно захотів,
Щоб люблячий жорстоких мук зазнав,
Не проросте в душі чеснот посів,
Тоді усі чесноти – зайвина.
Даремна чиста врода осяйна,
Що звабою обдурених стає,
Кого вогонь любові поглина,
Хто в ньому серце спопелив своє.
О, найвродливіша, не допусти,
Аби свою красу зганьбила ти.

Нехай без рук, нехай без ніг,
Нехай приречено-незрячим,
Але з війни вернутись зміг
Я завдяки гіркій удачі.
Вона гляділа, щоб не зник,
Як лист у спаленім конверті, –
Щоб не ступав безпечно вбік
Слідів причаєної смерті.
Не відпускала ні на крок,
Як мати любляча дитину, –
І проганяла із думок
Страхів щоденних плутанину.
Вона ходила недарма
Німою тінню скрізь за мною,
Адже, під обстрілом гармат,
Упав безсило мужній воїн.
Лежав, як грудка крижана,
І сніг вкривав криваве тіло,
Проте удача рятівна
Вітрил надій не опустила.
Казала сумно: – “Ще не час
Тобі, мій друже, в домовину, –
Якщо вогонь життя не згас
І дух ще душу не покинув…”
Темнів і танув швидко сніг,
Хоч крові не було неначе...
Але з війни вернутись зміг
Я завдяки моїй удачі.
12.12.16

Як же ти світишся, жіночко,
В час, коли носиш дитя.
Ще ти легка, мов пір’їночка,
Та вже зродилось життя.

Наче тендітну посудину,
Тіло дарунком несеш,
Є для усіх – непідсудною
І недоторкною – теж.

Як же яснієш ти, ладонько,
Світ святить личко твоє,
Сяє глибинна лампадонька -
Крихітка сил додає.

Увірую у свій Єрусалим
У Святість 19 грудня
І в те, що Ви отримали калим
За серце, що тріпочеться у грудях
І татові своєму за "проект"
І мамі за безцінну безкоштовну жертву -
Симфонія…
У власний саундтрек
І в те, що не можливо Слово стерти…
14.12.2016.

… відчуваю, вже нижче нуля
зупинюся на рисці сто тисяч
мій "микола" тепер "ніколя"
другий першому не підкорився…
на обличі у них спільний шрам
у шпаринку все зирять сусіди
тільки перший збирається в Храм
другий певен, що з цього всі біди…
там ніколи ніхто і ніде
не встрічав і не фоткав Ісуса
засекречена тема, проте
не себе, заперечень боюся
я смиренний життя споживач
мою душу хтось навпіл роздвоїв?
і тече від Кальварії плач
наче я і
розп’яття Те скоїв…
13.12.2016.

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.

Небо розгойдалося сьогодні,
Крок за кроком – не від себе втеча.
Сумно зрить із неба лик Господній,
Груди наповняє порожнеча.

Крок позаду день уже вчорашній,
Крок за кроком йде в упадок сила.
Де ти, де ти, так без тебе страшно,
Де та віра щоб все воскресила.

Від тепла вже серце відвикає,
Крок за кроком – попереду скали.
Чи тебе на світі вже немає,
Чи надії душу ошукали.

Крок за кроком, крижаніє серце,
Тисне холод мов сталеві дроти.
Вже немає сил терпіти все це,
Вже немає сил чинити спротив.

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.


2016р.

Жди меня. Я не вернусь
это выше сил.
Если ранее не смог
значит — не любил.
Но скажи, зачем тогда,
уж который год,
я Всевышнего прошу,
чтоб тебя берег.
Ждёшь меня? Я не вернусь,
не смогу. Прости,
что стояла только грусть
на моем пути.
Может быть средь белых скал
и святых могил
я найду кого искал,
кто меня любил?
Жди меня. Я - не вернусь!

З високої гори солодкий краєвид.
Отам внизу хатин блискучі дАхи,
А поміж ними люди мов мурахи,
Чекають ласк втікаючи від кривд.

Дорога тягнеться з села в далеку путь.
В стрімкім потоці дивній грі подібно,
Затріпотіли срібні хвилі дрібно,
Немов в промінні сонячнім цвітуть..

Верхи смерек ген вперлись небеса.
Покинуть хочуть осяйні простори,
Ось, ось увійдуть у небесні створи,
З яких на землю падає краса.

Любуюсь всім, на цій горі стою.
Красо одвічна, мій прадавній краю,
Тобі вклоняюсь і тебе вітаю,
Присвячуючи працю всю свою.

2016р.

Він поруч, але вся його душа
обвіяна холодними вітрами,
чужинне щось блакитними дарами
манить її, як здиблене лоша.
Луною поміж нами — дисонанс,
і нарізно течуть життєві ріки,
мовчання білосніжні зимні піки
розріджують сумний останній шанс.
Це сталося не вчора і не тут,
далеко, поза межами прозріння,
вродилась таїна нерозуміння
і танучих, як сніг, родинних пут.
Привільно, без вузди і без гроша,
далеко від залишеного дому
блукає по орбітах незнайомих
зухвале неприборкане лоша.

Ведмежата всеньке літо
Збирали малину,
Їли мед від диких бджілок,
Цілющі рослини.

Набирались вони сили,
Міцного здоров"я,
Бо зима вже скоро прийде
Люта та сувора.

Жиром запаслись звірята,
Щоб надовго стало,
Перший сніг на землю ляже -
Підуть в барліг спати.

І смоктати будуть лапу,
Неначе цукерку,
Зустрічатимуть так радо
Згодом красну-весну.

2016 р.

(пісня)

Килимами по землі
Стелиться барвінок,
Ніхто його не садив,
А він зеленіє.

Лише вийду на поріг
Я рідної хати,
Тішить душу оберіг -
Барвінок хрещатий.

І блакитний погляд той
Оченяток-квітів
Пильно стежать за тобою,
Нікуди й подітись.

Із калиною у парі
На весілля кожне
Прикрашають короваї
Чудовим віночком:

Червоними ягідками,
Листячком зеленим,
Щоби доля усміхалась
Завжди нареченим.

2016 р.

Обходьте поетів проспектом Бандери.
Пальмір не чіпайте. Ні, не все одно.
Не лізьте у вікна. Проходьте у двері.
Є двері прозорі. Це - майже вікно.

Граматику вчіть. Не лишайте на завтра.
Незнайкам і Google в допомогу давно.
Знайшли у прозорій смолі динозавра,
А він волохатий – таке ось кіно.


13.12.16

Так зримо мріється весна,
її пронизливі парфуми,
і бірюзова вишина,
і ручаїв прозорих руни.

Парує днина – дух землі
з плечей отрушує зимове,
і три води на киселі
його несуть у синє море.

А тільки грудень на дворі…
Кульгає первісток до свята,
де сяє провість від зорі,
а на столі – кутя багата.

Іще морозів і юги,
іще колючих зорепадів,
але так хочеться весни,
її смарагдових парадів.

12.12.2016

Непримітним ходив у натовпі…
лице прикривав безготівкою…
і одіж доношував братову
і мріяв про вуса з борідкою
Свої походеньки і витівки
по черзі зливав до намисника
забувши про клопіт і етику
на тлі перспективи без висновку…
Настане свій час оприлюднитись…
під чарку під співи під вогнище
у січні можливо у лютому
якщо добереться летовища…
12-12-2016

(пісня)

Стелиться доріженька листом жовтим,
Вітер підніма його й далі котить.
У гаю березовім зупинився,
На струнких красунечок задивився.

А вони в купальниках чорно-білих
Поспішають вітрові у обійми,
Кличе із них кожная за собою,
Зваблює і вродою, і красою.

Наче на підбір вони, усі кралі,
Котру із них вибрати - він не знає:
-Ви такі чудовії та чарівні,
Але закохався я в горобину.

2016 р.

Перший день зимовий
Вже сипнув сніжку,
Вітер співа знову
Пісеньку дзвінку.

В дзвони кришталеві
Також б"є мороз,
Нахилилось небо,
Упаде ось-ось

У земні обійми
Дужі та міцні.
А може наснилось
Це усе мені?

2016 р.

Як годинник відмірює час,
Наче жах на підлогу пролив...
І все менше... Все менше у нас
Тих моментів, що варті віків...

Ніч тягуча, мов ризький бальзам,
Ложе нам колиса у пітьмі...
Душ єднання, підвладне тілам...
-Притулись і мене обійми,

Моя феє божествених снів,
У яких я немов у раю!..
...і веління бажань, голосні,
Наче цокіт годинника, п"ють

Із коріння калгану, міцний,
Що, мов я, проростає в тобі,
Довгодіючий шалу настій...
Наскрізний проникаючий біль...

Вся жадаєш ти тілом своїм
Долучитись основи основ...
Наче жертву прадавній друїд,
Я приймаю... І світла любов

В парі з темним бажанням іде,
Обійнявшись останнім злиттям...
Як нечемно сповіщує день
Хід годинника... Смерть... І життя...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116121112731

в черзі стояв за киснем
Боже мій, це грабіж!
серце ось-ось і свисне
зникне на мить рубіж...
небіж з лицем красави
був колись друзям бог
скаже, що хоче кави
тільки потрібен торг…
в душу пірне міняйло
кава без кисню пшик
ліпить своє ай-лав-ю
наче на ніж індик…
теж потребує кисню
Боже, до-по-мо-жи!
досі той погляд висне
де б і не з ким я жив…
11.12.2016.

Замерзле озеро не тане,
Суха пороша навкруги
В кущах потріскує гортанно,
Вертає холод на луги.

І тільки тінь бліду лишає
Від звикло-теплої зими.
Міцний мороз іде до гаю,
Змахнув на обрії крильми.

І знову кров у жилах стигне,
Тепло поволі умира.
Короткочасної відлиги
Уже минулася пора.

Чом сумувати? Тільки грудень…
Ще сонце кригу не лама.
Нехай дзвінка, іскриста буде
Надворі справжня ця зима.

11.12. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Я лиш тебе одну люблю,
Хоч інша постіль зігріває.
Коли я поряд з нею сплю –
Вві сні з тобою розмовляю.

Твій погляд – у її очах,
Твої уста – в її цілунках.
Не віднайти в химерних снах
Від безнадії порятунку.

Обійми цих блаженних снів,
Й пробудження без сподівання,
Неначе клітка, затісні
Для потаємного бажання.

Ти ж з іншими в ночах хмільних,
В полоні пристрастей нестримних,
Шукаєш випадкових втіх –
У насолодах швидкоплинних.

Жорстока ця подвійна гра
Безжально долі розбиває.
На нас фальшива мішура,
Яку одна лиш смерть зламає.

2008

Ну що ж... Лети, мій пташечку, лети...
Хай дужий вітер підпирає крила
аби стихія люта не накрила
і не закрила зоряні світи.

Хай буде вільним і тривким політ.
Хай сонця промінь лагідно леліє.
Хай не спиняє студені завія
і якнайширше ти обіймеш світ,

а світ тебе... З розхмареним чолом
і впевненою вірою у щастя
хай за добро - добром тобі воздасться
і світлом, і любов'ю, і теплом.

2016

Степ – обсмалений чорним порохом,
Степ – нині начинений залізом.
А ти – один на один з ворогом,
Що озброєний до зубів лізе.

Скільки вистоїш, рік, місяць, добу.
Втрачена міра, лишилось слово.
Ворог вже втратив людську подобу,
За прицілами лиш людолови.

Вороже – смерте, що ти накоїв,
Вороже – смерте, не схаменешся.
Час зупинився. Разом з Москвою,
Кровю святою вже захлинешся.

2015р.

Якщо для тебе пісня — суть життя,
Ковток води джерельної у спеку,
У золоте дитинство вороття,
Ширяння в небі над селом лелеки;
Якщо для тебе пісня — млосний щем
І сльози щастя на очах коханих,
І усміх сонця впереміж з дощем,
І раювання відчуттям нірвани, —
Забудь усі мізерності буття,
Образи, недоречності колишні,
Хай б’ють ключем високі почуття,
Коли звучить Її Величність — Пісня!
Відкинь буденний клопіт, відклади
На завтра справи, зустрічі, гулянку,
Забудь про все — але таки пірни
В пісенний вир: запрошує «Слов’янка»!

В лисої зими
на вустах застуда.
Поскликали ніч
круки звідусіль.
Не казав Господь,
що надалі буде,
і ніхто не знав,
де подіти біль.
Небо надягло
темні окуляри,
місяця лице
губиться в пітьмі.
Морозно… За склом
сад весною марить,
знемагає сон.
В зоряній корчмі
палить люльку сум,
фуга шаленіє,
розбрат вітровий
засніжив зеніт.
Тільки у душі
повнилась надія,
від любові зрів
черемшини цвіт.

2016 р.

Рельєфно виписані мрії.
Мудрує мавпа угорі.
Орач-надія зуби сіє
на полі битви – зона- free.

А десь виспівує когутик,
тріпоче паленим пером.
Дає про себе гучно чути -
іде услід за пустуном.

Такий звіринець в зоосаді,
чи в коловерті східних рун,
де пес Бровко сидить в засаді –
гарчить на Півня: Ач, літун!

Ще не пора, ще не дозріло,
а ти пієш на цілий світ.
Якби то вправно та уміло,
а то лиш «у» без «кукурік»…

Даруйте, браття наші менші,
а рік Людини що, слабО,
де ум за розум, слава, гейші
і мода знаті на бобо?

Та, певно, рано… чи запізно.
У веремії сущих днів
у кожнім домі віра різно
від катавасії гріхів.

Епоха людськості звірячо
і хижо дивиться у світ.
У тому світу людям лячно
від банькуватих зирк-орбіт…

11.12.2016

У пачці лишилося п’ять сигарет,
замало, аби збайдужіло спіткати
очима невірними сніг пелехатий,
що крає на клаптики небо сире

й плескате, на стишені подихи, щоб
усякому, хто на зупинках вітчизни
зневіриться, доки його перевізник
надійде в одній з невагомих подоб,

воздалась найменша частина зими,
утілена в подихові, у німому
причасті до вітру, задуму зникому
всоталося виболілими грудьми,

і я напросився до черги як гість
непроханий радше; одна за одною
минають маршрутки, минаються мною:
того, хто не передає за проїзд,
хіба що попутка якась підбере;

гойдається зламана віть автостради
і кличе на прощу уздовж снігопаду;

у пачці лишилося п’ять сигарет.

08.12.2016

Не варто гратись і ловити вовка,
який прирученим ніяк не стане,
хоч постелися найніжнішим шовком,
а чи манливого пусти туману.
Не поведеться й на жорстку дресуру,
нехай зацькований – та непокірний.
Не буде їсти з рук – не та натура,
не знає дикий звір, що є довіра.
Не покалічити б,
не вкалічіти б,
як все ж опинишся із ним віч-на віч,
як несподівано життя магніти
зведуть,
стриножених,
в хисткій забаві.

10.12.2016