Нічого немає,
чого не буває
єдиної тої пори,
коли і вечеря,
і клямка на двері,
аби не боятись мари.

У лісі, у хаті –
і тіні хрестаті,
і вії були ще тоді,
і видимі нявки,
і голі русалки
ночами жили у воді.

А як же забути
оті атрибути
хрестин і поминок людей?
Кощій повінчає?
Яга сповідає
нехрещені душі дітей?


Далека дорога.
Я «їду до Бога».
На возі, немов у раю.
У синьому полі
дощі і тополі
«охрещують» душу мою.

А батюшка келі-
ї мив у купелі,
єлеєм помазав уста.
І ризи не тліли,
вода не горіла...
Я мирне ягня у Христа.

А нині боюся,
якщо утоплю́ся,
прийме Посейдон, чи Нептун,
чи Ра, чи Ізіда,
чи пекло Аїду,
чи мій предковічний Перун?

І сіяли жито,
і мали корито.
На обрії – ті ж міражі.
Кому довіряти?
На капищі – таті,
і вірної – ані душі.

Одні – мусульмани,
а інші – погани,
а грішній душі все одно,
на кого чекати,
на що уповати,
коли опускають на дно,

аби хоч би якось
ще вище піднятись,
аніж дозволяє талан,
або обіцяти
іконою стати,
коли оживе істукан.

Чи має людина
лихої години
себе довіряти богам?
Одна є старому
дорога додому, –
виборсуйся, голубе, сам.

2016

Неспокій мій ховається між слів.
Вітрила напівсферами тугими,
зловивши безпритульні білі рими,
несуть мій корабель від островів,
і він безладно хилиться набік
від вітру, неприп’ятого у танці,
страхи у перестудній лихоманці
розхитують нервовий його біг.
Страждає без гармонії душа
і прагне рятівної рівноваги,
у морі знань судомиться від спраги
жебрачкою без цвілого гроша.
Сум’яття розчленований вантаж
зсувається від борту і до борту,
і в корабля націлившись аорту
загрожує його і екіпаж
пустить на дно...
Розгойдані думки
плин руху, гризучись,перебивають,
високу щоглу зосліпу ламають
і кидаються пінно навтьоки.
Подерлися канати назавжди,
і вітер, що у просторах гуляє,
безвладний корабель мій нахиляє
до холоду зеленої води.

2016

Літечко надворі -
Радість у душі
Щирі солов"їні
У гаю пісні.
Сонечко сміється,
Мушки гомонять,
Ластівки у сінях
Пестять ластів"ят.
Листячко тріпоче -
Дощик капотить
Понад бузиною
Сяйвом миготить
Зоряний метелик -
Чарівна краса
Крильця невагомі
Сів, ніби роса
На пелюстку мальви
Він перепочить
Квіточка радіє...
Сонечко на мить
Заглянуло в шпарку -
Равлик там заснув
Вітерець легенько
Хмарами війнув.
І шепочуть трави:
Осяйна пора
Засіває душу
Зернами добра.

19.07.2015.

Такої ще не бачила ізроду,
як ніч ота, що зорями цвіла -
у смоги вбрана, в косах ковила,
а говорила - зріла мов у воду.

Що скресне день з Ярилових зіниць,
що скоро осінь, але ще не зараз,
що птаство крильми - любодійно й шаро -
затріпотить у гронах бузини.

Що у пшеничнім коловоротті
змигне коса - як блискавка у хмарі...
і він прийде на серця твого вдари,
як спраглі пити ходять на потік.

Прийде росою стеленим шляхом -
любові й сонця трохи попросити,
впаде до рук твоїх - у млості літа -
і най вам так побудеться разом.

Приземна гілка ябками важка
крізь мене потекла луною серпня
й мені здалось: я спіла і невтерпна
сплила по серпня зельних рукавах.

Маленьке місто, сховане в імлі
Випарувань дніпрових і туманів, –
Крізь димний простір бачить звіддалі,
На пагорбах крутих, подорожанин.
Уздовж і рукотворних берегів,
І схилів непорушених водночас, –
Залите теплим світлом ліхтарів,
Воно навік йому осяє очі.
Вогнів мигтіння – вічно добрий знак,
Для заблукалих у пітьмі невчасній, –
Мій Вишгород ясніє, мов маяк,
Над Києвом завжди і непогасно!
28.08.16

...бува любов рожева, бура, синя.
І чим обарвити, якщо бліда?
Росте - як сонце... колосочок... диня.
Тече униз - немов гірська вода.
Підхоплює зорю, живицю, пісню.
Довкола гуки... неозорий ліс.
Не вірить слива, що цвісти запізно.
Втіка любов під скреготи коліс...

А я спізнала вітряну, високу.
Летіла вслід ...
Розбилася об скло.
У дощ підняв чужий ліловий сокіл.
Клює...
Джергоче: " Вітра не було...".



2016

Обриваються звільна всі пута,
Що в'язали нас з давнім життєм;
І даремно біснується Путін —
Ожиємо, брати, ожиєм!

Оживає у душах надія
Віковічних позбутись ярем.
Попливемо ми геть від Росії
До щасливих країв попливем.

Треба твердо нам в бою стояти,
Не лякаться, що впав перший ряд,
Хоч по трупах наперед ступати,
Ні на крок не вертатися взад.

ігуаною витягнувшись на камені
сонце всотую… осока мені
шепотить про навалу осені…
вітер струнами стоголосими
дограває літа симфонію…
Час лукавими омофонами
снить – «менé» і «мине»… оманливими
серпень досвітами туманними
вимальовує небо айстрами…
дозволяє осінь підмайстрові
ґрунтувати полів полотнище…
ще лісів вересневе вогнище
мої очі засліпить тугою…
ще зима нагряне наругою -
повибілює сніговіями
і написане і намріяне…

Тривога лоскоче,
Мов протягом душу січе,
І темрява ночі,
Немов закапелки печер...

Кохана, не бійся
Без мене прожити цю ніч.
Хай казяться біси.
Ти спомини в серце поклич.

Нехай ми не разом
І я у чужій стороні,
Солодким екстазом
Для тебе наповниться ніч.

Бо я, характерник,
Багаття із трав запалю,
І в серця майстерні
Свій захист для тебе зроблю.

Хоч вітер скажений
Надворі зусім знавіснів,
Хай річка блаженна
Впадатиме в озеро снів.

Почуй на світанні
Пташок, що дзвенять у раю,
Хай очі кохані
Задивляться в душу твою

Тим поглядом світла,
Яким я леліяв тебе.
Троянда розквітла
Впаде у долоні з небес

Дарунком надії,
Що в смутку підтримує нас.
Це віра в подію-
В шаленої зустрічі час.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116082700900

На мелодію сопілки
Позлітались перепілки.
Кішки, мишки, жабки, білки
Добре врізали горілки.
Ох, бучна була забава –
Котик зліва, песик справа
Так звірятам наливали.
Що усі понапивались.

Лев лисицю-чарівницю
Ніжно мацав за сідницю.
Вовк вмостився недалечко
І охмурював овечку.
Майстер дамських справ удав
Міцно свинку обнімав.
Дві мартишки-голодранці
Влаштували дикі танці.
Кабани набрались дуже
І лежали по калюжах.
Кролик став на слимака
Й носом впав на їжака.
В дупель п’яна черепаха
Всіх гостей послала на фіг.
Кури, гуси і качки
Закурили косячки.
Слон усім гостям на диво
Випив дві цистерни пива.
Мавпа в парі із ведмедем
Голі їздили мопедом.
А козел і десять кіз
Показали всім стриптиз.

Шкода було тільки зайця –
Він сидів і чухав … спинку.

А вечір – в осінньому танці. Смішні, недбалі
ще рухи його, боязкі, та вже час пустити,
неначе на воду з паперу хиткий кораблик,
і біль, і тривогу, і навіть це ніжне літо,
що так неохоче, немовби на вічний допит,
повільно-повільно по вільхах іде і вербах,
лісів предковічну самотність жовтаво топить
і зорі полоще у чорному морі неба.

Два кроки до вересня, далі – тривала п’єса .
Ми станем осінніми, вивчивши тихі ролі,
бо осінь уся – у сумнім журавлів оркестрі,
коли із природою змінюють душі колір.
Бо осінь – це спокій, розлитий із дзбана сонця,
це ручка й блокнот у кишені. І рими, рими...
А там – листопад, що так ба́йдуже, без емоцій,
дощами змиватиме з овиду решту гриму.

2016

Запахло морем
Взгляд мой опустел
Я растворилась
В прошлом и печали

Все стало так
Как ты тогда хотел
Когда впервые
Мы друг друга повстречали

Я прожила
И бури и дожди
И золотые листья
Шесть сезонов к ряду

Я так и не умею
Уходить
Бежать, как только
Чувствую, что надо

Ты эти годы
Обжигался и любил
И эти встречи
Растекались в твоих венах

Я плохо помню
Кем со мной ты был
В моих глазах
И надписях на стенах

Я не ревную,
Не надеюсь и не жду
Я просто рада
Нашей новой встрече

Я молча, тихо,
Постепенно ухожу
А твои волосы
Легонько треплет ветер

2016

А ти не хочеш мого смутку.
Знов обрій десь тебе хова.
Моя веселко-незабудко,
Найкращих мрій моїх дива.

Цвітеш тепер лише в уяві
І на світлинах ще твоїх
Застиглі миті – рухи жваві,
Обличчя сонячне і сміх.

Оце й усе. Усе, що маю.
Ще золото чарівних снів.
З життя минулого розмаю,
Де щастям кожен день яснів.

І де відлунювали лунко,
Немовби «цьохи» солов`я,
Жагучі пристрасні цілунки,
Де вічна молодість буя.

О де барвисті всі відтінки,
Веселки ніжної вогні?!
…Висить над обрієм хмаринка,
Що смуток навіва мені.

19.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Заїхали за яр оксани, берти,
коли містечка ждали перемін.
Тепер взялись лящати: "...варто вмерти!";
оспівуєте смерть від куль і мін.

Шлете іржаві стріли з Оклахоми,
вчите чужих дітей іти на прю.
А я дивлюся тут фотоальбоми,
живу тверезо, навіть не курю.

Кого стрічали ваші бабці юні?
кому несли печеню і книші?
Ви віртуальні зайняли трибуни,
вам села ці - загибілі - чужі.

Чого ж ви розпинаєтеся хижо?
Латаємо... розверзлася діра.
Отут - війна. А ви - на корт, на лижі.
Вчите мене кричати: " ...геть... ура...".

Отож мовчіть. Бо я жадаю миру.
Вертайтеся до висхлих пуповин.
Задосить вже (хитаються ж...) кумирів.
Всі війни - за горіння свердловин.

І я вночі молюся не за бомби,
Що знищать і сусідське, і моє -
За цілі дамби, кольорові ромби,
Їх купите на ринку за у.є.

Тут вишиванки не забули в скринях.
До нас шерхочуть бабні соняхи...
Для вас ми - кури, вівці, пави, свині,
Що бабряться в багнюці край сохи.

...втекли туди, де більше жиру, сонця,
Де толерантність ляпає із хмар.
Малюйте світ, нерідні... барбізонці,
Не лийте масла у жаский пожар.

Нехай країна буде самостійна.
Спочине персть оця від шарпанин.
Нервує вас мій віршик елегійний?
Писала я на лаві між лавин.

Сади розквітнуть. Оживає мова.
Радіє ранцю, зошиту школяр...
Не треба лити задля миру крові.
Розбагатіє лиш чужак-трунар.


2016

….Шляхетна душа не питає
Чи з болю нема вороття?
Чи хто навзаєм покохає?
Кому що прикрасить буття?
Любов'ю надію вертає -
Подовжує наші життя…
© 27.08.2016

і літо це намарилось тобі,
і вчулися замальвлені округи...
а йшла війна й кормига - йшли обі-
давно тяглись уже за чорноплугом.

Привиділось тобі і це тепло
і синє море...ні, черлене море,
бо рвалося твоє забуте сло...
з"язиковіле на стовпі покори.

Надумався і раю переліг,
і начемир, і вороги привітні -
та в ігрищах і петлях життьових
не схибить - хто за компас має гідність.

Не вовк жаский, а вилащений звір,
що служить так -аж крапле долу слина.
Страшна не ніч - а тьма з душевних дір,
Вітчизни кревне пасмо з-під хустини.

Допоки сниш- ув оберті систем
в обрАння вбрані всеволодарюють:
а на тобі - ерзацовий едем,
аби не рвався з ланцу-наче збуєм.

А на тобі - не зерна - остюки,
а на тобі - ковтни з пустого бутля,
раб гожий: Ваня, Маша чи Юхим,
нехай насниться копійчина вутла.

А Край голосить горлами керниць-
мов рурами посохлими голосить.
Заходиться охрипло горілиць,
паде рукорозвівши під покоси.

(переклад пісні “Winner Takes It All”, АВВА, 1980)

Не хочу говорить
Про те, що було з нами.
Хоча іще болить,
Минуле не змінить.
Зіграла карти всі,
І ти зробив так само.
Вже нічого казать,
Тузів нема, щоб грать.

Переможець бере все!
Невдаха вмить дрібним стає.
Крім того, що перемогла,
Цим свою долю здобула.

В обіймах у тебе
Своє шукала місце,
Вбачала в тому сенс,
Щоб прихистить себе,
Побудувати дім
І стати в ньому сильной.
Дурною я була,
В грі правил не бува.

В богів своя є гра,
В них крижана душа.
А хтось тут на землі
Втрачає самих дорогих.

Переможець бере все!
Невдаха пада, не встає.
Все просто і все ясно так.
Тоді навіщо ж нарікать?

Скажи, а чи вона,
Як я тебе цілує?
А чи своє ім’я
Так само чуєш ти?
Десь вглибині душі,
Ти знаєш, я сумую.
Та що мені казать?
Час за правилами грать.

Судді рішать самі,
Кого любить мені.
На шоу глядачі
Залишаться німі.
Гру знов почнемо ми,
Коханець, чи друг ти?
Велике чи мале?
Переможець бере все!

Не хочу говорить,
Як це тебе печалить.
Я розумію, що тут ти,
Аби потиснути руки.
І прошу, вибач ти,
Якщо це неприємно,
Напруження в мені,
Непевна я в собі,
Але бачиш ти,
Переможець бере все!
Переможець бере все!

2016

Це коли небо зранку натрудженими руками тче густі тумани,
а потім у кирзових чоботях до темна оре втомлене поле.
І наповнені запахами комори зберігають теплі літні спомини
строкатими мішками — зернину до зернини.

Це коли птахи з усієї сили гартують свої крила
долетіти через бурхливі океани до нового теплого літа.
А гриби у лісі озираються на оголені дерева
і знову швидко ховаються з головою під тепле зопріле листя.

...я б не сказала, що холодно.
Швидше - осінній гештальт.
Синь і солом`яне золото.
Шерх кукурудзяних шпальт.

Проситься літо за Кибинці,
Джмеликів сипле - на гріш,
Плутає літери, китиці
Легіт левад, роздоріж...

Хочеш - лишайся на пасіці.
Смажить картоплю дід Ох.
Сонячні кролики ластяться.
Глечик на ґанку "...торрох".

Вірю в закони ймовірності.
Чакри очищені... Плин -
Понад ножами і ніжністю
Тигрових лілій, жоржин...


2016

перша вóйна київ наш сосюри
спів летить корогви мають дзвони в храмах
зунр і злука спілка з польщею петлюри
...кутник смерти перший другий відспів з храмів
і огонь новий із яру й лють похмура
неп й пацифікація вкраїнську в храми
в маси авангард і вапліте культуру
«боґа нєт» один костел закриті храми
три колосся чорні дошки мури
з комнезаму й рознарядок дзвони з храмів
курбас хвильовий мовчать земля й бандури
склад музей торгсин колгосп у храми
кров в європі коновальця та петлюри
на її руках і кров з карпатських храмів
й «нелюдей» з округ гори святого юра
і війна свята за гідність в отчім храмі
...
незалежність! стяг шеренги танки беемде і птури
запорука панахид молебнів за героїв в храмах

25.VIIІ.2016

В моїх літах годилося б дізнатись од Всевишнього
Те, що не вдалось почуть царю Давиду.
Але не можу збайдужніть до того, що діється на світі,
І хоч як кінік Монім із Сіракуз сприймаю його,
Мов сновидіння чи навіжених маячню,
Наважуюсь спитать Господа Бога:
«Допоки зникатимуть не поіменно, а тисячами люди?
Допоки пожежами буде оповито мало не півсвіта?
Допоки триватиме в ООН базікання про справедливість?
Знаю, що не віра в Тебе, а незборимий потяг
Будь-що ввійти в Історію (байдуже, з якого боку)
Править сьогодні світом...
І доки не почую, коли ж скінчиться фантасмагорія оця,
Не спитаю, скільки ж мені лишилося ще жити.

лякливим шурхотом бентежної ліщини
підкрався злодій-вітер в ночі сизі
гойдаються катрени і терцини
горіхові як усміх Мони Лізи
гудуть дерева трубами оргáну
коріння набухає кров’ю літа
слізьми ранковими розбита путь залита
по ній тепер бездомним і циганам
іти-іти і радість роздавати
украденої в серпня таємниці
забутим в серці подихом жар-птиці
підпалювати цукровиння вати
що літо бабине пряде як Пенелопа
і прикладати жаровиння лоба
до стін замоклих лабіринту-лісу…
пливти-пливти моїй душі-Улісу
додому… до тепла Ітаки-літа…
… в річки́ осіння музика розлита
і дзеркала заманюють Алісу…

У веселій і юній весні
абрикоси печалились чорними,
і здавались дерева мені
каравелами з голими щоглами.

Віднесли у дорослу весну
під вітрилами біло-рожевими,
і отримав надію міцну,
і розквітла душа. Ой, невжЕ вони!

Відцвіли, щоб на хвилях тепла
пелюстками опалими жалити.
Й затопила зелена імла,
та росли у ній зоряні зародки.

Ледь помітні, такі ще малі...
Першим другом і першим учителем
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі очікував.

Запалали у червні мені...
Поспішав до них як до святилища,
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі світилися.

В липні згасли. Та втілення мрій
не забуду я в серпні щокатому.
Довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі шукатиму.

Довго-довго в холодній імлі
помаранчеві зорі чекатиму...

11.07. - 22.08.2016

Дело к осени. Мы
Через это проходим однажды.
В мир, теряющий смысл,
Отплывает кораблик бумажный.

Я у кромки воды-
Пассажир на корабль безбилетный.
Дождь смывает следы
Этой связи, возможно, последней.

Опускается лист,
Обреченно кружась над водою...
Вот и все. Разошлись.
Мы не встретимся больше с тобою.

Будет медленно век
Перемалывать, чем дорожили,
И опустится стек
На былое, что прежде сложили,

Словно домик из карт,
Лишь колода была шулерская...
Пусть любовный азарт,
Словно карта в воде, уплывает

Тайной вязью дорог,
Не отмеченных картою этой...
...И упавший листок
Уплывает корабликом в Лету.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116082400882

Іде Хрещатиком колона -
Солдати, матері, батьки.
Сльоза непрохана, солона,
Дощем гарячим до щоки.

Ідуть побиті-перебиті,
Із орденами йдуть і без.
В руках портрети тих, що в світі
Уже немає. Мертвий. Щез.

А, може, страдник у полоні
За Україну помира?
І доки серце не схолоне,
То не візьме його хандра.

Тяжкі терпіти буде муки,
Заради сина і дочки.
Щоб повернутися з розлуки,
Щоб не журилися батьки.

Коханій глянути у вічі,
З криниці випити води,
Коли вже день тієї стрічі?
Хто порятує від біди?

Коли їх визволять з полону?
Спасіння довгим буде путь?..
А на Хрещатику колони
Із їх портретами ідуть.
25.08.16

Плаче сива Україна
Гірко тужить Мати
Сини любі, сини милі
Пішли у солдати.
Пішли край свій боронити
Від лихої долі -
Нема щастя та радості
Дітям у неволі.
Не співає пташка в клітці
Плаче та сумує
Не весело в нашім краї
Доки "звір" лютує.
Вітер віє над полями
Віє, повіває
Наша славна Україна
Хай горя не знає.
Мати рідна, Україно,
Треба посміхнуться
Війни стихнуть - мир настане,
Сини повернуться.

18.06.2015.

Я живу за межею. Тут спориш заколисує тишу,
Тут покашлює тихо невиспаний з ночі туман,
І тебе я у снах обніму, на руках заколишу,
Аби тільки забув, як від болю здригається лан.

Як розчімхує небо не грім, і не дощ поливає поля.
Коли вмерти здавалося ліпшим, ніж жити,
Коли в небо найкращих з-поміж усіх забира
Той, у кого з найтоншими нитками сито…

Як відлунює в скронях, вібрує у прожилках тиша,
І біль побратима – як власний вистукує жаль,
І як плакало небо, і крик опадав безголосо,
Коли сонце закрила роз’ятрена серцем печаль.

Я живу за межею. Кожен день – ніби рік, пережитий,
Не розділений досі, не провідчутий ніким.
А потім був день, упереміж з дощем сльозами омитий,
Коли небо почуло, і ти повернувся живим.

Живи…

Продимлена, обпечена,
Обвуглена земля, –
Повужчала приречено
Розложиста рілля.
Отож почув од матері
Розпачливе вторік:
“Немов в якомусь кратері
Горбатимося вік!..
Ви чуєте не першими,
Для духу підняття, –
Що подвиги ось звершите
І зміниться життя...”
Не важко пригадати їй,
Як ждала ювілей, –
Як мріяла багатою
Постати між гостей.
Та злиднями оточена,
Натомлена як слід, –
До себе заохочує
Гостинчиками рід.
Збираємось щоліта ми
Всі в рідному краю,
Щоб звеселити квітами
Матусеньку свою.
Гуляємо до одуру,
Великі та малі, –
Невільники й господарі
Прекрасної землі.
І повняться прозорістю
Затемнені літа,
І добрих прагнень прорістю
Вкраїна пророста!
24.08.16

Лічильник на дощ.
Лічильник на сонце.
Та лікті свої бюрократ ще не стер.
Майбутнє країни.
Реально не сон це.
Якщо президент -
Президент-волонтер.

24.08.2016

Яка ж то спека, згадую, була!
Розжарені ті дні ще недалекі.
А щойно вже позбулися ми спеки –
І хочеться знов літечка й тепла.

Сутулий вечір з холоду таки
У небесах допалює цигарку.
Гаями підуть скоро грибники
І зазиратимуть у кожну шпарку.

Де-де в гіллі висвистують пташки…
Та їм когось розвеселити марно.
І сунуться по небу навпрошки
Набряклі потемнілим сумом хмарки.

17.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

…І знову мордва у нестямі
Розп’яла країну хрестами...
Немов пацюки зголоднілі
Злодюги гарцюють степами…
Сини настанов не чекали,
На захист бронею повстали…
Повітря просочене гнівом,
Кривава земля під ногами…

…Заради майбутнього щастя
Для відкоша зброю куємо...
Пролилася кров, як причастя,
За волю розірвані вени,
В боях полягли... Нас багато,
Душі ані тіла не шкода,
Пліч-о-пліч разом, брат за брата…
Катам не здолати свободу!

© 23.08.2016

Та й надумав чоловік-вереда
Зжить зо світу невдашечку без труда:
Посадив у човен, відштовхнув веслом,
Сам надвечір вернувся в село.
«А де ж наша матусенька, тату?», –
Стали діти з порога питати.
«Пішла ваша мати ягід нащипати».
«А ми третю днину в нетопленій хаті».
Сидимо голодні. Час би їй вертати».
Не сказав ні слова, подавсь до Дунаю.
«Де моя дружина?»–в рибалок питає.
«Ти ж послав небогу в гості до русалок,
То ж на дно спускайся»,–радить хтось з рибалок.
«Я б таки й спустився, але ж дома діти.
Корова недоєна, свині здичавіли.
Кінь, немов скажений, гарцює у стайні.
Кури на городі хазяями стали...
Чим мені зарадите, добродії, нині?..»
...І тут з-за намету виходить дружина:
«Рушаймо додому, горе пелехате,
Дамо разом ради і дітям, і хаті».
«Та хоч на край світа піду я з тобою.
Будем жить, удашечко, як риба з водою».
...Ллються меди-вина за столом тесовим.
Ллються меди-вина і ласкаве слово:
«Ти ж моя, удашечко, все вмієш робити:
І спекти, і зварить, і покраять, і пошить,
І покраять, і пошить, і до людей говорить».

Схвильоване море лягає, як пес, біля ніг,
ховаючи сонце в ясминово-синьому хутрі.
Спинися! Пісок наче жар, ні пройти, ні вдихнути
повітря густого, мов яблучний джем. Вдалині –

смарагдове місто, посріблені о́бриси лип,
морського вокзалу, бліді кораблів силуети.
Смієшся, замруживши очі, не впевнений, де ти:
усюди вода неспокійна, а хвилі вросли

в це літо, що – дим, підкоряючись вітрові змін,
залишить по со́бі в альбомі світлини барвисті,
мигдальну засмагу, із мушель рожеве намисто,
не просячи в тебе нічого собі навзамін.

2016

Її душа розкололася на тисячу речей:
На ручки шухляд, шаф і вхідних дверей,
На завмерлі гвіздки в темних ребрах стільців,
На фужер із монетами під моноклем серванта.
Їй здавалося – внуки заберуть її у шкатулці для ниток,
Візьмуть із полиці як мельхіорову брошку
Або захочуть роздивитися себе у її дзеркалі –
І заберуть її нарешті разом із пилюкою на долонях.

Заплаче кров’ю і калина
Від болю матері, жалю,
Коли втрачає батько сина,
А він – смертельно на ріллю.

Життя в сиру стікає землю,
А міг би жити для людей!
Від вічності не відокремлю,
Бо він у неї –Прометей.
23.08.16

Моя країно, зболена від ран,
Від зрадників і злодіїв у владі.
В День прапора радіємо – не раді,
Що так задовго тягнеться цей стан.

Невизначений владою ніяк –
Чи то війна, чи мир навпіл з бідою,
Де ми, прибиті вражою ордою,
Вичікуємо гибелі вояк.

У нас достатньо воїнів і сил,
І наш народ – немає більш такого:
Трудящого, розумного, не злого.
Та скільки ним заповнено могил!

І мовчазного, ніби справжній віл,
Якого запрягли тягнути воза,
Звільняється, коли якась загроза
В країну влізе здалеку й довкіл.

Тоді і піднімаємо свій стяг,
Відвоювати від полону землі.
Поставимо кордони скрізь недремні,
Нахрапом влізуть – сотні противаг.

Захистимо усе навкруг своє
І візьмуть владу, врешті, українці.
Щоб нехристи не правили й злочинці –
Є прапор, герб, народ великий є!
23.08.16

Уже в повітрі запах диму
І дух зів’ялого листка, –
Уже охоче й хутко рима
Знаходить місце край рядка.
Уже розвіяли потроху
Вітри тепло серпневих днів, –
І щедро впоює волога
Пожовклі далечі полів.
І прохолода непривітно
Уже наповнила сади, –
І звично птахи перелітні
В політ зриваються з води.
Німіють вже гаї співучі
І оповили сни ріллю, –
Але старіння хай не мучить
З розгону голову твою.
22.08.16

Тримаєш серце стиснуте в кулак?
Щоби воно не билось, не боліло?
Чи думаєш собі, стиснувши так
Ти знищиш те, що полюбила?
Не віриш вже тепер нікому?
Боїшся світу і життя?
Тремтиш уся… Та що з тобою?
Ти стала вже якась чужа.
Покинута, забута, непотрібна,
Розбита власним почуттям…
Ти ж так хотіла, так хотіла
Торкнути поглядом його уста.
Ти вірила – зневірилась, упала.
Надіялась – й надія вже вмира…
Та ти завжди його кохала,
Для нього, для єдиного жила.
Вкололася – невже не розумієш?
Так обпеклася – цього не достатньо?
Інакше жити ти не вмієш?
- «А чи інакше жити варто?»
Ну що ж тепер робитимеш, небого,
Як далі житимеш ти? Як?
- «Нічого не робитиму. Нічого.
Я просто стисну серце у кулак.»

Крилами молитви обіймаю,
шепочу:
мій Боже сохрани...
знову люта скаженіє зграя
знову гради,
блискавки,
громи
знов свистять незрячі кулі-дури -
не блага бо ворога рука.
Знову в очі
димом чорно курить...
Думка - у півлеті закляка
і гадає, так собі гадає:
любий Боже,
тільки вбережи!
Янголів достатньо вже у раю -
вистряти в пеклі поможи...
Не покинь,
не відступи,
вступися,
як захоче ворог замогти.
Засвіти зорю в небесній висі,
щоби зміг і серед пітьми йти
і не впасти...
Щоб вернув до дому
і припав до материнських рук
переможцем...

Крізь шалену втому
чуєш сина
вірний серця стук?..

Нема палітри золотої,
але її веселка сяє,
малює ауру весною,
як літо зиму доганяє.

Роки понурими волами
ідуть до осені нової.
І не минає із роками
незадоволення собою.

Немає тої у «покоях»,
з якою не минає літо.
І ні ударити, – по конях,
ані за вітром полетіти.

А та й собі усе горює.
Роки ідуть. Краса линяє.
Не помагає, – алілуя!
І пари вірної немає.

Не повінчаються, бо пізно,
не поєднаються, бо різні,
хоча й однакова недоля.
Ані ґазди, ані кубіти.
Йому – нема куди летіти,
а їй – шукати вітра в полі.

2011

Початок осені. Початок
Дощів холодних і негод,
Де серед золота свічадом -
Кохання, краща з нагород.

Серед каштанів карооких,
Вогню калини й горобин
Спішу, не стишуючи кроків,
До тебе, любий. Ти один

Зумієш так мене зігріти,
Що серед цих осінніх днів
Душі твоєї тепле літо
Огорне м’яко і без слів.

Суворі барди, інший раз,
коли бряцаєте об риму,
лишайтесь чуйні. Одержимі,
не виставляйте на показ
«ранимість» вашу «уязвиму».
               Не лайте друга за добро,
               за одиниці і зеро,
               за їхню іншу щиру віру,
               за інде в'їдливе перо,
               коли турбують вашу ліру.
Не думайте, що ви чужі
по різні боки на межі,
де є дуелі у дуеті.
Чого зриватися на пси,
коли ти, Господи єси,
достойний імені поета.
               Немає геніїв у нас?
               Та маємо у віщий час
               тримати вище наші стяги.
               Але не методом борні
               і, вибачайте, маячні,
               чекати вищої уваги.
Аби не каялась ніде
твоя душа у тому краї,
де все тече і все минає,
дивися у майбутній день…
Хто не чекає, той іде,
а хто цінує, той прощає.

21.08.2016

І чарівна, і вбога сторона.
На Заході, як і на Сході – пляжі
двох океанів. Межи ними – гори,
ліси, вапнисті пагори, рівнини
і хижини селян. На Півдні – джунглі
з руїнами величних пирамід.
На Півночі – плантації, ковбої,
що мимохідь змістились у США.
Що понукає братись до торгівлі.

Предмети вивозу – маріхуана,
руда, метали, посредня кава,
тютюн, сигари з назвою "Корона"
і, традиційно, всячина майстрів.
(Не оминімо хмар). Предмети ввозу –
всього потрохи і, як завше, зброя.
Котрою обзавівшись, якось легше
поклопотатись за державний устрій.

Історія країв сумна; щоправда,
не особливо унікальна. Лихом
вважається загарбання іспанців
і варварська руйнація колиски
цивілізації ацтеків. Власне,
це є місцевим комплексом Орди.
З ‘днією, втім, відміною: испанці
тоді озолотились тут суттєво.

Наразі це республіка. Трицвітний
стяг лопотить над президентським
палаццо. Конституція чудова.
Текст зі слідами правок від руки
диктаторів лежить в Національній
Бібліотеці під зеленым, куле-
стійким і непроникним склом –
міцним, як у автівці президента.

Що понукає озирати даль
за обрієм. Залюдненість країни,
беззаперечно, виросте. Пеон
удоста намахається сапою
під ярим сонцем. Чоловік в літах
гортатиме в кав’ярні з жалем Маркса.
І ящірці, що на валуні зведе
голівку в небо, упаде до віч

політ позаземного апарату.
1975

---------------------------------------------------

Збираються до вирію птахи -
Крильми черкають небо рідне.
Стають русявими луги...
Ожиново вже, й горобинно.

З землі до льоху хочуть картоплі.
В природі все як і належить.
Жене від нас петрів батіг
За обрій літо обережно.

Так зводять храм - солому в копиці
Складають батькові долоні.
А розбишаки-горобці
Вилущують достиглий сонях.

***
Виконуємо місію свою –
писати наобум і що-попало,
аби і неофіти пам'ятали,
що ми усі аматори в бою,
а у засідці – професіонали.

***
Які фоліанти! Дивують таланти,
рубаючи мову з плеча.
Є веді і буки, ази – ради муки,
а ради науки – ніякої штуки,
дивуючої читача.

***
Усе квітує, поки ще росте
і п'є повітря, мінерали, воду.
Але міцне коріння має те,
що не дає ні зав'язі, ні плоду.

***
Ліниве на думку
гуде і сопе.
У немочі звуку
шукає себе.

***
Урожаєм радує земля
і красою, і, само собою,
на Олімпі – не одні ковбої.
А гадюча унія кремля
чадіє у дикій параної.

***
Не кайдани, а істини суть
ще хитає позаймані трони.
Розділяє людей каламуть:
маркітанти і п'яті колони,
ідіоти ідейні і повні,
пацифісти, що війни несуть...
Одиниці за націю йдуть,
за володаря – ниці мільйони.

               2016

З необхідності виникла дружба між нами
(і у долях--ніким не сподівана зв’язність),
чи піде вона далі за обмін листами,
за взаємні привіти і світську люб’язність?


Чи вдається з висот Вам мене розглядіти,
чи своєю появою тільки тривожу
сині очі, що прагнуть усе зрозуміти,
довго дивляться — і зрозуміти не можуть?


Я візьму Вас за руку, Ви сядете в човен,
що пливе по ріці, де вода не схлюпнеться,
ми розділим мандрівки оці присмеркові,
що голублять довіру і втишують серце.


І розчиниться немічна наша свідомість,
тільки ніжність довкола--тремка, неосяжна.
Ви мене не пізнаєте, я — невідомість,
але й загадка Ваша з землі недосяжна.

Лиш серпень знає запахи оті,
Набряклі хмари, сонце ледве гріє…
Мої місця – кохані, золоті –
Я відчуваю присмак ностальгії.

Коли немовби тепло так іще,
Як перша сивина – листки прив`ялі.
Та закрадається у груди щем,
Як невимовне тремоло* печалі.

Пречистий смутку, серце тихо край,
Не знаю, чи радіти чи жаліти…
Як вечір цей, пішло за небокрай
Іще одне життя мойого літо.

*Тремоло – музичний прийом звуковидобування на бандурі, домрі та інших інструментах.

14.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не лякай це пустище окликом,
бо бджола не знайде золотушник,
заблукає відлунням кажан, і земля обернеться на глину.
Не клич його, жінко, бо знайде твій голос лиш воду,
лише сіль, лише цвіль
на старезних потрухлих колодах.
Східне поле гойдає покоєм, годує погорду,
розполохане вітром і небом, засміченим сяйвом,
що не має світила ні в добру, ні в яку погоду,
а лише-но полуду з гори і до сірого куту.
Не гукай його, жінко,
бо знайде твій голос облуду,
і повернеться каменем радше, ніж птахом,
і впáде. Східне поле,
що любиш, ховає у травах отруту,
це хтось тут залишив
дух своєї вже збутої втрати.
Бачиш, поле твоє золотаве закрилося синню -
то не тінь, то не морок, чи це море тут розлилося?
Море кліпає оком, сліпучим, далеким і пильним.
Шепочи довгим хвилям тепер що завгодно, як хочеш -
це лиш пам'ять гойдається в полі твоєму під ночі.
Де ж душа цих просторів, що обрій згострили ворожий?
Ти вікно розвернула до іншого світлого боку.
Колисається згадка про тебе в далекому синьому морі,
що така ж пустовина, тільки більша, ймовірно, і мокра.

Не поміняти течію ріки.
Не пізно пригадати, що забули,
якщо перегорнути сторінки,
якими освітилося минуле.

Нічого особливого, хоча
свої літа до когось приміряли
і мріяли, бувало, по ночах,
коли кохані очі ще сіяли.

І ось тісні дороги житія
стулили не поєднане до купи:
його, роками вже багатія,
її – уже з мітлою біля ступи.

Ой не міняє модний туалет
ні дідуся, ні сивої бабусі.
Та на її усмішку усміхнувся
колись недооцінений поет.

Поговорили. Інше пригадали.
Жалілись на безжалісні літа,
якими їх життя обдарувало –
його за те, що обіцяв не мало,
її за те, що не була свята.

У нього – ані каплі ностальгії,
у неї – ні на іншого надії,
ні на свою окремішню стезю.
І згадує напівзабутий образ,
і чує ще його прощальний голос,
тихенько витираючи сльозу.

2010

Сповиває міцно сіра туга
пеленою марева. Мовчи.
Я в твоєму серці перша? друга?
Скільки місця виділив? Гірчить.
Що за сфантазовані гареми?
Болем інкрустована любов...
А казав: "Ми разом". Разом? Де ми?
Ох... з яких ілюзій ти зійшов?!
Скільки у мені горіло світла!
Скільки у мені палало свіч!
Серпень сіє сумніви... Гонитва -
день у ніч спливає... день у ніч.