Коли в моїх роздумах
знов затівається сварка
між злом і добром,
я применшую значення зла,
в арбітри запрошую
двічі безсмертного Марка
з прадавньої Марківки –
рідного мого села.
В сусідстві жили ми,
всього через кілька обніжків –
той Марко здолав
і голодний терор,
і війну,
і третє безсмертя
зустрів у домашньому ліжку,
пішовши у вічність
левадою тихого сну.
Він був, як на мене,
між добрих людей найдобріший –
гармошкою зморщок
від щирих і добрих очей
душа його грала,
прощаючи винних і грішних,
тягар неймовірний
знімаючи з їхніх плечей.
Я че'реду пас,
як підходила дядькова черга, –
за це п’ять карбованців мав
і путящі харчі:
з яким апетитом
я з Марком безсмертним вечеряв
під вічними зорями
ще й під гудіння хрущів!
Була мені й премія –
путня сорочка під осінь,
модно пошита
дружиною Марка,
і я
«премії» ті пастушачі
пригадую й досі:
лауреатом я чувся
і гордо сіяв!
Зле все забулось…
І люди недобрі – забуті.
В нашім селі
їх не так вже й багато було –
зло лиш при владі верховній було,
а по суті
на доброті виживало
безправне село…
В різні часи
нам то краще живеться,
то гірше –
зло похлинеться від злості,
і знову співа доброта…
Добре вже й те,
що ось цим недовершеним віршем
Марка згадав я –
хтось добрий нехай прочита.

1998

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Чумацьким Шляхом котиться гарба.
Як цвіркуни, скриплять її колеса.
Сльозини бджіл під віями кульбаб
Видзвонюють. Закохані у плесо

Божки латаття, кладочка оця,
Сліди човна, загубленого в Леті.
Усе життя - стебло о трьох серцях:
Одне - твоє, одне - моє. А третє?..

2016

Погриміло над рікою,
Похитало комиші, –
Блискавиці теплотою
Обігріло край душі.
Похололо потім різко
В осамотненій також,
Адже гуркоти і блиски
Увільнив дочасно дощ…
06.08.16

Босою по росі
поміж густі тумани,
поки ще сонця диск
горнеться у вуаль
білої пелени...
поки дзвенить ще ранок -
Думка спішить у рай
юної давнини...

Хороше там було.
Серце раділо днині.
Ясна погідність дня
Колір мінила віч:
М'ятно-зелений взір
Раптом ставався синім,
Доки свічадо неба
не обіймала ніч.

Щастя завжди таке...
Тепле, дзвінке і юне...
Росами босоніж
полем у маків цвіт,
У волошкові сни,
там де тумани врунять
І колисають мій
юний безгрішний світ.

2016

Збезсиліло заслав густий туман довкіл,
Мокрісінька трава ввібрала просинь...
Переділив кришталь сльози журу навпіл,
І зірочник стуливсь у безголоссі.
Та кожна темна ніч завершується днем,
Після стрімких падінь надходять злети.
І арка райдуги - це сонячний тунель
У задзеркалля мрійності поета.

2016

Вже й свої-найсвоїші своїх обдурили
і чужим-найчужішим, взяли, продали –
провалились крізь землю козацькі могили,
бо ж стояти на вічній ганьбі не змогли!

Вже на голому полі – агульні загули
новоявлених орд на ошматті знамен…
Ми завчасно впились… Караули поснули…
Ми забули про воронів і про гієн…

2006

Не викроїти путніх рим із суржику,
що зріс на пустирі заматерілому
і нищить мову, долею нам суджену,
з якою ще до волі не дозріли ми.

Умовною якоюсь напівмовою
силкуємось у власній недолугості
в гомери вийти, в байрони –
немовби ми
й забули геть про комплекс
вічнодругості…

2006

Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать,
Чи пак стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Диваки мовчать,
Чи пак гойдаються, розвішані на слові.
Чого ще треба?
Диваки мовчать...

У колисці, малий,
Ти лежав, розпускаючи нюні,
А її продали.
Вже по неї прийшли покупці.

Журавлиного клину
Відльоту позаздри. Бо суне
Лютий холод, малий.
І забито вже цвях у руці,

Щоб нікуди ніде
Не подівся від себе самого,
І з Колиски своєї
Із сумом міг бачити те,

Як розпродаж іде
Усього, що ти маєш святого,
І почути грошей
Шарудіння паперу пусте.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116080600563

Поезії із "Птахокардії" (600 сторінок, видавництво "Сполом", Львів, 2015). У книзі 8 розділів - "Алгоритм дощу" (універсальна лірика), "Молочай" (інтимна лірика), "Голос", "Затока безсоння" (містика, видіння), "Кропив"яний мішок" (гумор, іронія), "Колискова синові", "Червоні метелики" (мала проза). Зібрання творів: поезії, переклади, мала проза. Доробок 2000-2015 років поданий в оновленій авторській редакції.
Книгу в повнокольоровй твердій палітурці, ілюстровану картинами Ольги Федорук (Львів) та Ігоря Палєя (Єрусалим), можна замовити-придбати). Пишіть у чат фейсбуку чи на пошту
zaliznyak-63@ukr.net .
Лишайте відгуки, рецензії, вітається написання курсових чи дипломних робіт. Готую до друку нову книгу - "Люмінографія".

Сіножать

Перебираю зґарду – сто монет.
Сінокосарка плине скісним полем...
Білявий хлопчик стеблами квасолі
Малює на обніжку мій портрет.

Вже сіножать. А я згубила серп.
Вусатий Липень ловить перепілку.
Я тут непрохана – мов злива, білка.
Згортаю чистий аркуш у плісе.

Іду стернею... Польовий піймач
Гукає вслід: “Що, налякали бджоли?”.
Як близько небо, зорі-матіоли...
І як далеко від млинів, невдач.
..................

Із зірки

Софії Залізняк – матері

Дивитися із зірки – це ж непросто.
Не кожен ас далеко залетить.
Фарбуються шовки, перила мосту...
А мати між цикад: “...он вуха... цить”.

І я лечу – від хмари до листка.
Ген облавок, метелик... Без квитка.

І так мені дитинно, так палючо.
Жоржини зів’ядають. Сіть павуча.
Рядно.
Квасоля.
Пришерхає сонях.
Кричати гуси вчать, мовчати – Соня.
.......................

Вірш на межці

…люблю качан кукурудзи.
Люблю його та й усе.
Під ним опецьок-гарбузик
Гірчичну гусінь пасе…
У рань колошматить хвища.
За тином – капела цикад.
Стеблина все вище і вище.
Туманом повниться сад…
Качан чубатий, красивий.
Ось вирву і понесу,
Щоб хтось – чорнявий чи сивий
– Не всипав зернятка в суп.

…люблю листочки салату,
Лілове цвітіння м’яти,
Люблю базилік – при стежці,
Сусідські ранети – на межці.

Люблю на мотузочці квочку.
Люблю вишиванку-сорочку.
Люблю й цибулину-тітку,
І млосну пахущу нагідку.
Люблю й качан капустини!
Та змовчу, люляючи сина…
А хто ж заборонить – любити?
Люблю й борошнинки в ситі.
Люблю кошеня рудасте,
Що сни заважає пасти.

Люблю козенят у лозах,
“Чмих-чмих” їжачка на порозі.
Люблю хусточки з батисту,
На лавках бабусь в намистах.
Люблю ніч-дорогу в Ялту
І вдосвіта берег – без ґвалту.
Як добре: за правду не вбито,
Мов дядька Дмитра – серед жита.
І можна казати відверто,
Хто вкрав завод, ложку дерті.
І можна яву малювати…
Безцінні у ній – син і мати.
....................

У гречці вулики цвіли...

Вона ховала вірші сина:
Боялась, щоб не був, як Ні…*
Дала стамеску – і драбину
Він майстрував у бур’яні.
Ходив Тишко на пилораму,
Умів і ложку, й масажер…
Він ріс, як дуб. Він тішив маму.
Футбол дивився крізь фужер.
За десять років – ні рядочка.
Мов стружка, зметені слова.
– У тебе син! Ще будуть дочки…
Він мамі руки цілував.
Навчився бодні, самокати…
Довкіл будинку звів паркан.
– Та що той вірш? Паперу клаптик.
Ти – із простих… Поети – клан.
Марнота – конкурси, відзнаки,
Не кожен видовбає лаз.
Поет – титан і неборака.
Хвала Творцю: від скрути спас.

…Пливли човни – із рук Тимохи.
У гречці вулики цвіли.
Забаглось римувати – трохи –
По шашликові край Сули
Про цибулинку, огірочок,
Шампур, петрушку, сіль, табак,
Про перші вишивки трьох дочок.
Взяв олівець Тиміш. Закляк.

Сивіла мати – серед прози,
Учила хрест і гладь внучат…
Тиміш поета – з папіросу –
Бив молотком, щоб не шкварчав.

* Ніка Турбіна.
....................................................

Мальвіна

Як п’янко пахне скошена трава!
Кортить у пахілля з обніжка впасти,
Дивитися на лапки зозулястих
Із-під брудних мережив рукава.

Перука голуба сповзла до крил.
Пес Артемон вподобав ляльку Мілу.
Вертепу діл ковзкий, у чорній цвілі.
Рік лицедійства. День біжу – щосил.

А Ляльковод – услід. Волає: “…стой!”.
Він батіжком маріонеток ляскав,
Давав лящі – за ляпсуси і ляси,
За хиби у роботі рук, підойм.

Упасти б на стежини мурашви!
Не монпансьє смоктати – гостру глицю,
Лежати німо – пагінцем суниці…
І проростати крізь кишені шви.
...................................................

Біг навмання

Лишилися між плес хати – як вата,
Коти блаженні, в рясці чорний став.
Пірнаю в травостій зеленкуватий…
За очеретом гай жалів розтав.

Спинялася вороні ворожити –
Згубилася браслетка в чагарі.
Біжу до тебе напівстиглим житом.
Ти шлеш гостинчик – із водою рів…

Звивання вужака на пні лякає.
Отам, за ровом, – твій ведмежий кут.
Перемайну! Як стрічка, в полі маю...
Ліс прийме новостворену ріку.

Твоя дружина опускає дзбанок…
Дочистиш тамбурини, зуби вил –
Змивай з лиця, захеканий коханий,
Оману й звіробою жовтий пил!

І поки буде вільга струменіти,
Оббризкуючи мальви і спориш,
Ти, Вітре, знудиш пречудовим світом,
Як я – тоді, коли штовхнув у тиш.

Наобіцяв бурштин, смарагди, злото.
Кумасі ляскотіли: “Красень… Ач…”…
Подався рано-вранці за болото,
Прослав недбало росяний кумач.

Зрізала мак. Чекала синю бричку…
У тебе – й син, що нагина дубки,
Й манюня доця…
Я ж тепер – водичка,
Мене за лиштви смичуть парубки.

Не присмокчусь до серця, наче п’явка.
Я – лиш на сон. Роїться мошкара...
Літай-насвистуй! Згадуй стан смаглявки,
В якої капелюшки відбирав.
....................................

Травневий Дощ

Безтямно, шпарко, ніжно цілував
Пружнасте листя. Зазивав у море...
Не знав шаленець: я боюсь проваль,
Монстери устремління тлумить корінь.

Злютований із льоду і вогню,
Не відчував ні остраху, ні болю.
Ніч вихорив незрілу бузину,
Вербиць уплітки – з пагонів красолі…

Я не лишила меж огрому-саду.
Дощ запевняв – “лиш твій”, гасив лампади.

Передосінь

Йде Персефона в темряву Аїда...
Сльоза Деметри сковує мурах.
Принишклий Серпень пише заповіти.
Час пертурбацій – в змішаних лісах.

Клубочиться туманище імлистий…
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті.
Летять зозулі в золотаві далі...

Пелюстя вкрило тацю й сир овечий.
Борвій дарує сіро-бурий батик.
Аїд цілує Персефоні плечі –
І гірко плаче безутішна мати.

Кукурудзиння не гамує сльози.
Осушать мох, любисток, павутина.
Кружляють вірші-ґави… Мовкнуть оси.
Мине півроку – Персефона злине!
..........................................

Ілюзія

Там небо струмувало на мохи…
Ти впевнив: не потрібні крила ширші
За ті, що мають жваві дітлахи,
Щоб линути у льолях понад вишні.

Ти сипав журавлину на моріг,
Сліпим дощем укрив смагляві плечі.
А думка в’язла реп’яхом до брів:
Десь має бути світу приконеччя.

Ти лебедів… Жарини й амбру ніс.
На віражі освідчився – лукаво.
За крок до прірви жовтий замок зріс.
Плин анфілад – в басейн, де біла кава.

Підхмарні сосни з білками – довкруг.
Із парадизок – яблучка всолоди…
В три мушлі я збирала мішуру –
Та бутафорія блищала, мов клейноди.

Обарвив казку в потойбічні кольори,
Дарма шукати щирості в палітрах.
Спромігся ти – Ілюзію створив.
...кого несеш у сяйво нині, Вітре?
........................................

Батерфляй

Ефірна душе, вигнана із раю,
Лети-ярій над сонмищем гримас.
Яка різниця, чий бенкет в сараї?
Вовки ведуть ягниць у па-де-грас.

Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека.
Пісок тече... скрипить коловорот…
Хамсин червоний. Десь отут лелека
Бере дітей – із рогу втіх-щедрот.

Загарбали платан сліпі терміти.
Локальні війни, голод, симбіоз...
Із лушпайок зринає Афродита,
Щоб за кульгавця вийти серед роз.

Минай сильфід, ослинені оази.
У хмари проростають віх, бамбук...
І обплітає хміль дороговкази.
І котить... губить кульку срібний жук.

Ти ж опановуй, душе, батерфляй...
Лічба віків почнеться із нуля.

Сонце

Вже серпень – кошеням до босих ніг.
Рум’яна горобина серед листу...
Сільське дівча замотує у сніг
Лялькові сукні з байки і батисту,
Із мушлі висипає лом прикрас,
Портретам на стіні звітує радо.
Левадою розбіглось – на Парнас,
Та зупинилося під мідним градом.

Дивлюся на ґринджоли з висоти,
В розмай серед хуртеч і вогнищ вірю.
Ще б соняхом удосвіта зійти –
І осявати всі дороги в ірій,
Задурно частувати горобців,
Що хають Бузинівщину, Рибці,
Що з Гарбузівки – в Монпельє, Мілвокі.
Міцне коріння. Сонце – одиноке.
...................................................................

Неспростовне

Чи приходив до Тебе мудрак Тимофій,
Що так важко вдихав хуторянську пилюку?
Спав на сіні пахкому, звірявся гнідій –
Крізь імлу деревійну просіяні муки...

В нього хата бідненька, чимало дітей.
Так правдиво прожив, що сміявся люципер.
Понаквашував, кажуть, багацько ідей.
Обминув завколгоспом розгнузданий трипер.

Я не знаю, де можна полегко пройти.
Всюди гам і церкви, суне люд на причастя...
От згадала про діда, всіх судиш лиш Ти.
Може, десь по чистилищу мріється Щастя.

Каже мати Софія: повсюд суєта,
Я на жорна чужинців не сипала жита.
І боюся, мій Боже, штурнути кота.
А в степах України когорти побито.

Чи в захмарній обителі дах не тече?
Бо той родич латав і просмолював чобіт.
Ой, не гасни так швидко, червона свіче...
Так оглушно кричить вороння жовтодзьобе.

Чи добралася Марфи душа до садів,
Де співають осанни вкраїнською – щиро?
Пам’ятатиму, Боже, пророків, дідів...
Ще й того, хто потопить іржаву сокиру.

Кажуть, вольному воля, блаженному рай.
Вічне пекло димами закопчує овид.
Я не знаю, де нині Маруся Чурай.
І чураються села мої розбудови.
........................................

По азимуту

Інтуїція не спала –
Осягала ідеали.
Покладаючись на неї,
Я пройшла Гіперборею.
Пізнавала дно і висі,
Ґав ловила в барбарисі.
Щебетала, блискотіла,
Шила тоги тлустим вілам.

А тепер стою на скелі.
Ті, що в піні, – вже веселі.
Танцювали до безодні,
Ділять млу, зірки підводні.
Ламінарії – на ламі.
Хто я – в цій огульній драмі?

Кам’яніють очі, руки...
Скат поглинув лженауки.
Ніч. Світається рожево...
Єремія. Каїн. Єва.

Хилитаються вітрила...
Дух злітає. Впала брила.

Пломеніють сонцемаки.
Вівці плинуть до Ітаки…
Звідусюд – луска і луни.
Оксамитні мари, шхуни.
А Борей із хмари сіє
Ретроградну амнезію.

Що забути серед молів –
Пил доріг, рядки схололі?

Акварелі. Шерх сандалій…
Рух – на зірку, по спіралі.
.....................................

***
І мертві діти оживуть – отам,
Де ні злоби, ні зайчика на ваті...
Не поминайте їх, оці сто грам
Не додадуть снаги в небесній хаті.

Ішла війна – і все без коректур...
І сипали, немов лелітки, гроші...
Вгризатиметься в землю чорний бур.
Відхиляться від курсу листоноші.

Їсть вороння покинутий пайок.
На вухах макарони, тобто паста.
По склу бреде місцевий дідо йог.

...чому народи треба нищить, пасти?

Щемка любов. Затруплені поля.
Приходить лиходій нізвідкіля.
О скільки треба сонця і дощів,
Щоб ми зварили борщ – не кислі щі,
Щоб ми плекали около своє,
Щоб не вбивали за мідяк, у.є...
.............................................

А ти – живи

Матері

Ти просиш вірш читати, а сама
То засинаєш, то вчиняєш тісто.
Спогадки обсідають кружкома.
Бредуть музики-тумани троїсті…

Сліпа Мариля чеше кошенят,
Яких у дев’яності закопала.
Коркачці зле: стосотий шовкопряд
Звиває кокон, а долоні в’ялі.
А їй ще пасти свашчиних корів,
Поїти Пенелопу й Ваню – з мушлі.
Між нами-ними – беззмістовний рів.
Усі – вмирущі.

Хто яблучко твоє, матусю, вкрав?
Принишк садок в очікуванні Спаса.
Тут смоківниці. З них повзе кора
У криля м’ясо.

Бабуня знає, що прийду по суп.
Її вікно заплакане, червоне.
Сім кроленят у пелені несу
Крізь житні гони.

І вовкодави, і зайці – на “Ви”,
Хоч писки й списки в чорно-бурій слинці.
І не зустріти батька, хоч реви,
На серць зупинці.

Беззуба білка торсає горіх,
На сир міняє.
Сир – на дрантя й ночви.
Мій Вольдемар куняє з “…Боварі”.
Я в Гагри хочу.

Цей словодощ – на благо кропиви.
Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
Хтось підриває рай, а ти живи.
В молитві – сила.
................................................

Десь-не-десь

Десь у Плеромі тихо та огрійно...
Немає конкуренції, війни.
Там пахне портулак і жовте сіно.
Мотається і рветься сонценить...

Сидять вчорашні недруги у колі,
Попихкують, підкашлюють, гудуть.
Не треба амуніції та солі.
Вирішують: у чому ж смерті суть?

Так довго не приходить Мати Божа.
Так гірко, несусвітньо в далині.
Комп зависає... Щит на огорожі.
І ніде наловити щук, линів.

І кожному відкрилося дитяче.
І виходу немає у пітьму.
Плерома набрида – жовтогаряча.
Хоча – нарешті – просторо уму.

..............................................................

З Анни Ахматової

Соломинкою всотуєш душу.
Знаю, смак і хмільний, і гіркавий.
Ні, благанням тортур не порушу.
Розчинилися будні обави.

Як доп’єш, то скажи.
Не печально, Що душі не існує на світі.
Я піду по стежі мимо сальвій –
Споглядати, як бавляться діти.

Квітне аґрус у вільгім безмов’ї.
І везуть за парканом цеглини.
Ти коханець чи брат однокровний? –
Забуваю, мов давню провину.

Як безхатньо, сяйливо, лунасто.
Спочиває замучене тіло.
Перехожі зітхають – нечасті:
Певно, вчора лише овдовіла.

Мелхола

Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає…
І голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жахіття вбиває.

І цар промовляє у келих долонь:
“В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Це істинний лік, не штукарство.
Дарую і доню, і царство”.

Царівна майнула довкола співця…
Не треба їй пісні, не треба вінця!
В душі розлилася обида,
Та хоче Мелхола – Давида.

Мертвотно-блідава, уста палахтять,
В зелених очах – шал і скруха.
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.

Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:
“З отрутою, певно, пила я нектар...
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота – іду, мов товар...
Пройдисвіт!
Розбійник!
Пастух!
Та жоден вельможа-набрида
Не схожий чомусь на Давида!
Ранкова яса. І тьма загуса…
І зимні обійми планиди”.

2015

І вже не зрахувати, яке літо
Оманливо пахне кавунами,
Спокушаючи соковитими
А насправді - то скошені трави
Так дурманять. Іду манівцями,
Ніби в еллінських пустощах Вакха,
Навмання і на щастя ковтаю
Кавунове повітря - бо спрагла

І вже не зрахувати, котрий місяць
Променади від зірки до зірки
Мовчки здійснює, скільки амністій
Я собі обіцяла - за хвіртку
Кавунами сп'янілого літа
Час від часу виходити, ніби
Не існує кордонів і митниць,
Ніби зникло все істинне й хибне,
Пити солод гріховного світу
І ділитися власним безсмертям.
Тільки як відчинити ту хвіртку,
Я не знаю - защіпка химерна

І вже не зрахувати, який вечір
Намагаюсь все вийти за хвіртку,
Все ретельно сплановую втечі
Від свого кавунового літа,
Але ці свіжоскошені трави,
Захмелілі від свіжості ночі,
Пантеличать, підступно дурманять
Кавунами - тікати не схочеш

Мов дзеркало, завмерло плесо,
Протерте ніби геть усе.
У гаю вітер не шелесне,
Пташиних не почуть пісень.

Немов стомилася природа,
Додолу звиснула гіллям.
Здається - тиші на догоду -
Крадеться вечір віддаля.

А на траві уже роса є…
Так тихо похилився луг.
І непорушно нависає
Легенький хмаровиння пух.

27.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

1

Русокоса війна-афродита
Чорні мушлі вишпортує з піхви...
Сиплють манну мангусти в сито.
Все люструється: кролики, лігва.

Цмулить пиво тілиста босота.
Кров`ю мазаний будній калачик.
Ось хода православних - усоте...
Мне Марія плачинду... син плаче.

Забугорні свободою ваблять.
Сліпороддя чекає месії.
На шовковиці прадідна шабля...
...Каїн каявся, гречечку сіяв.

2

Гомонять полігони... колосся.
Сфінксів ярих умащено миром.
Горобцям і воронам здалося,
Що котили не лжу - кулю сиру.

Душе біла, оздоблюй плахіття,
Дочекайся громів... сіножаті.
Буде ляк під пекельним софітом.
А вцілієш - прокинешся в хаті.

2016

Час озирається на неї,
За межі вабить вишина:
Біліє хмарка орхідеї
У прямокутнику вікна.

03.08.2016

Бажаю кожному знайти своє крило,
Бажаю кожному зустріти ту Людину,
З якою б слово «Щастя» змісту набуло,
З якою б половина стала цілим.

Бажаю я знайти і не згубити,
Щоб можна все життя було б
В любові та у радості прожити,
Дивитися, як підростають діти…

Бажаю кожному знайти своє крило,
З яким не страшно і у вічність відлетіти,
З яким спокійно жить – щоб не було.
Бажаю кожному знайти своє крило…

21.06.2016

Виринаю із підсвідомості
У цей світ – найкращий із світів,
І прямую у невідомість я,
Відкриваючи сотні вітрил.
Не боюсь ні мілин, ані штилю,
Ні штормів, ані шквальних вітрів.
Вірю, човник мій пройде не милю,
І не сотні, а тисячі миль…

31.07.2016

Якже швидко проминули ті дні незабутні...
Тепер якщо і сміюся, то хіба на кутні.
Я ж йому всіляк годила, як рідная ненька:
Дала грошi на машину – японську, новеньку.
Не було ні в чім відмови, та за таку ласку
Він лишив мені борги й подавсь до Параски.
Що ж тепер, скажіть, робити по такій пригоді?..
...Піду, мабуть, за старого, що зна ціну вроді.
Та чи й справді він старий? Ще ж бо і не сивий.
Роботящий, люди кажуть, таж і не спесивий.
Годен ще й діток зробить, яких бракувало.
Не такий уже й старий, як колись здавалось.
А на молодих ( та цур їм!) навіть і не гляну.
Людським щастям заживу зі справжнім коханим.

Ти ще ніколи мене не торкався
Ти ще ніколи мене не бачив
Я сполохана Твоїми думками
Я вся тремчу від Твоїх таємничих завбачень
Я помістилась у Твоїй долоні
Солоні сльози крізь сміх кровоточать
Майнули в небі хмари прозорі
І бліді зорі умить спалахнули
Я примостилась у Тебе за вушком
Я заховалась у Твоїм колоссі
Пшеничні ріки лились між вустами
Тонула в росах Твоїх візерунків…
І недопита п’янка прохолода
І не залишена ця недосказаність
Я хочу зливи! Я хочу намокнути
щоб потім в Тебе як в плед загортатися
щоб пригорнутися і розчинитися
щоб нанизати наш холод на плечі
Ти знаєш я можу навіть в калюжі втопитися
Хоч грає в мені океан усередині...2015 рік

Не сквернослов намарне, не потрібно
плювати на святе, на цвіт і світ,
бо жде обов'язково десь отвіт
за все содіяне.
І де ішов нерівно,
прийдеться повертатися назад
в дощі покути, під каменепад.

І хто тоді поможе нести хрест?
Ба чи не Той - обпльований безвинно
збиратиме в пучок твої сивини?
А свій, скалічений борнею, білий перст
простягне вдаль, указуючи шлях
душі твоїй, зчорнілій, як земля.

Чи лиш тоді нарешті стрепенешся?
Згадаєш молитви?
Ба, навіть страх
повисне на деревах, на руках...
А вже запіють за стіною півні перші,
і стане янгол зважувати ніч
на правдокрилля отчому плечі.

То ж, не бреши, що знаєшся на зорях,
що во́ди поспивав з усіх джерел,
бо лиш горі́ вмикається реле
до щастя і біди, добра і горя -
усе на те, щоб жити і рости,
міцніти вірою, молитись і цвісти,
у серці несучи ясну любов,
без пімсти сонцю, зла і скверних мов...

3.07.16 р.

Дерева, ще літньозелені,
Розміреність сонячну п"ють,
І наче актори зі сцени
Вдивляються в душу твою,

Бо драми осінньої відчай
Прем"єри наблизився час,
І сум заглядає у вічі,
І дивиться темрява в нас,

Неначе одвічності міра,
Що часу чекає свого...
А ти у майбутнє не віриш...
У те, що не буде його.

А ти відступати не хочеш
З безглуздо- життєвих боїв,
Та Морок вже дивиться в очі,
В засмучені очі твої...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116080301012

Розвішу білизну надворі,
Щоб висушив вітер з поля,
Щоб пахла травою і сонцем,
Щоб спалося добре доцям.

Щоб сни приходили вчасно,
Щоб спалося їм прекрасно.
Щоб снилися моїм діткам
Квіти й забави улітку.

Щоб снилася полуниця –
Солодка, смачна, червона…
Щоб снились калини грона,
Бузок і жасмин довкола.

Щоб снились дідусь і бабуся –
Найкращі, добрі і рідні.
Щоб діти мої не забули,
Хто вони є і звідки.

Розвішу білизну надворі,
Щоб висушив вітер з поля…

04.06.2016

Пам'яті Руслана Арсієнка

Вишгород прощається з Героєм,
Упівсили дихають вітри.
Мов приліг спочити мужній воїн,
Дочекавшись тихої пори.
Вишгород прощається з Героєм,
Бо солдату – друзі не рівня…
У журбі схилилась над труною,
Горем наполохана рідня.
Вишгород прощається з Героєм,
Мов дарунки, квіти всі кладуть.
Помирає, як відлуння бою,
Над скорботним натовпом салют.
Вишгород прощається з Героєм,
І поволі меркне небокрай.
Світ бентежить очі пустотою,
Слух лякає жалібне: - “Прощай!..”
02.08.16

Купалося літо в дощі,
навколо шуміла гроза,
котилася по щоці
краплина.Чи то може сльоза?

А небо кидало мечі
розгнівано, аж до землі.
Біжу я туди, вдалечінь,
назустріч негоді й грозі.

Від спалахів обрій горить,
тремчу в обіймах дощу,
здається ,іще одна мить,
і пташкою в небо злечу.

Купалося літо в дощі,
тремтіла від вітру лоза,
зустрілися на щоці
краплина дощу і сльоза…

2016

Звитяга Мондріана. Стеклам в тон –
пир кубатури. Сам етер, наприклад,
якщо не спитий під прямим кутом,
то щедро лл’ється в паралелепіпед.
В віконну пройму вписане, стегно
красуні – неабияка потуга:
полі халату витнути дано
коли не круг, нехай частину круга,
та сектор циферблата.
До слівця,
і календар ацтеків, слава гожим
червоній шкірі рисам, обіця
мінусувати дні, коли "не можем"
в платоновій печері, де на брата
припало по шматку піерквадрата.
1975

Колихаю я надвечір донечку маленьку,
Закликаю я для неї долю щасливеньку.
Ой, ти, люлі-люлі, спи моя красуне,
Що не кажіть, люде, коханою буде…

Колихаю я надвечір донечку маленьку,
Колихаю та й співаю пісню веселеньку…
Щоб була, моя дитино, як погожа днина,
Лагідна, усміхнена, ледь сором’язлива.

Щоб була стрункою, з вдачею легкою,
Щоб до людей прихилялась та була собою.
Щоби ти, моя дитино, добра не цуралась,
Щоби ти, моя рідненька, в радості купалась.

Нехай все, що роздаси, та й добром вертається.
Нехай тільки добрі люди на шляху стрічаються.
Нехай янголи крильми біду затуляють,
Нехай Боженька з небес щастя посилає.

Колихаю я надвечір донечку маленьку…

13.05.2016

Що ти шукав в моїх очах?
Дивився тихо, з насторогою,
Питав мене, неначе в Бога,
Коли піде твоя печаль…
Що ти шукав в моїх очах?
Підтримки, волі, розуміння
чи загадковий сад каміння
побачив там, у глибині?
Чи сумніваєшся в мені?...
Отак й сидим, наодині…
І в очі-душі зазираєм,
І думаєм, що буде далі...

05.05.2016

Чи наснилося, чи пороблено?
Чи у казці без щастя не топлено?
Випадково (а, може, й здавалося,
що немає брови) з’ясувалося.
Отже, як живу? І як житиму?
Я у сутінку, острахом зшитому.
Коридори якісь, коридорики…
Аж до крові там жодної логіки.
Зачаївся, прикрився шпалерами:
не будинок, а місто з химерами.

Раптом дівчина… Нібито й дівчина,
тільки дивна: немов запозичена.
Поруч каменя щось розмовляє там
невідомо із ким. За сценарієм.
Чи відчула мене, чи побачила –
зрозумів: боротьба моя втрачена.
Як приклеєна (і не питається),
там, де я, і вона опиняється.
Завертілося все… і поїхало –
не встигаю устежити: віхола.

Перехожі якісь (з невагомості?!)
із дипломом своїм випадковості
стали вчити мене… Завербовують,
як тут інших усіх випробовують.
Несподівано я помиляюся,
бо збагнути таких намагаюся.
На асфальті лежу… Скроня зчесана:
не ведуть і бровою. Їм весело!
Тільки та, що приклеєна, бачила…
Зрозумів: це брова моя втрачена.

02.08.2016

Гарна пісня про кохання,
Тільки не до кави.
З ромом кави, чи з пургеном-
Слухайте. Цікаво.
........................
Буде зустріч незрівнянна!
Час збиратися, кохана!

Позаюзанії рейки
Поїзди хитають...
Недописані сюжети
За вікном літають...

Я люблю тебе шалено!
Скоро будеш ти у мене!

Як зустріти на вокзалі?..
Чи циган найняти-
Он в очікування залі
Скачуть циганчата...

На, тримай цукерок жменю,
Та не лізь в мою кишеню!

День ховається. Мов комір,
Вечір натягає...
У готелі гарний номер
Вже на нас чекає.

Що вдягнути? Що за диво?
Що знімається красиво!..

Ми неначе на Майамі
Лежимо на пляжі
Голі і доволі п"яні...
Хто нам що тут скаже?

У готелі, ох і ах,
Зовсім голі в дзеркалах!...

-Буду я тебе, дівчисько,
Цілу ніч. ку... цьомать!*
Ще й лозинкою по... попі**
Драйву додавати!

За стіною виє кіт?..
Ні, сусіди... Теж такі!..

-Я за те, що був невірний,
Тобі мізки вправлю!
Я тебе, поганий хлопче,
У куток поставлю!

За гріхи тобі усі-
Та на гречку!.. Та на сіль!..
.............................
Прибиральниця готелю
Думала-гадала-
На підлозі що за гречка-
Мабуть, засівали...

*можна- ніжно цілувати))) а можна до рими і...
**це хто як надумає))) до рими знову ж таки)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116080200844

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

Це коли засмагле небо жнивує золоте поле,
ходячи у солом’яному брилі по гарячій стерні.

І кавуни доповнюють строкаті базарні ікебани
по-циганськи босими замурзаними ногами.

Це коли пташенята вчаться тримати крила
у теплих потоках вітру з незбагненного божого дива.

І розімлілі квіти шукають спраглими очима
оаз з прохолодою, а навколо тільки пустельна спека.

Безмежні помисли Господні –
Їх не побачить і не осягнуть.
І лиш далеко – у Душі на споді –
Ми можем у майбутнє зазирнуть.

Одні сміливці здатні це зробити,
Бо знати долю наперед –
Це неабияка спокуса,
І жити з цим знанням – не мед.

Що краще: знати чи не знати?
Що гірше: жити чи не жить?...
Тільки Господь нам може дати
Промінь прозріння, правди мить.

12.06.2016

Маленьку збірку «кишенькову»*
Я сумно відкриваю знову
Співця знедоленого краю.
Його автограф розглядаю.

Розкішний почерк, як і вдача,
Широка, сильна і гаряча.
Слова: «УкрАїна одна!»
І що «напівжива» вона.

Мене і взагалі не знав.
У залі чисто випадково,
Сів, усміхнувся, тепле слово
І збірку цю подарував,
Що «мироточила» любов’ю.

В еліті не пробилась темній,
Серед проноз і академій…
Та кожен, хто її читав,
І серце й душу віддавав,
А це – дорожче різних премій!

Про нього знала я замало,
Бо ще поезій не читала.
І ось тоді відкрила диво –
Талант глибокий, незрадливий –
Ні слова римі на поталу!

Пішов, найкращий, найщиріший.
Як сонечко, його життя
За горизонт зайшло. А вірші,
Я вірю, прийме Майбуття!

2016

Не ми обираємо наші дороги,
А нас обирають вони,
Ведуть нас у вир почуття неземного
Незміряної ціни.

До неба здіймають, у прірву штовхають,
По самому краю ведуть,
Спустошують душі, і долі ламають,
Й останню надію дають.

Ніхто не завбачить, що станеться потім,
В який незазначений час,
За тим непомітним здаля поворотом,
Що доля готує для нас.

Не до попа, а на природу,
Іду на сповідь ось таку –
Богам вкраїнським на догоду,
А не ісусу-чужаку.

На повний голос тут співаю,
Бо корінь ще отут не всох,
Тут за життя спізнав я раю,
Бо тут живу, бо тут – кохаю,
Бо тут на творчість надихає
Митець великий – Велес-Бог.

Тобі, природо, воля звична,
Це – головна з твоїх ознак.
Стоїть прадавній дуб-язичник,
Святив ножа тут Залізняк.

Тут мій народ Богиня Слава
Благословляла у похід,
Русь ще за князя Святослава
Як справді вільная держава
Лишила в пам”яті свій слід.

О нагострися, нагострися
Народний той сердечний слух,
О відродися, відродися
У наших душах вільний дух.

Коли в них справді залунає
Могутній хор своїх Богів
То яра сила забуяє,
І нас ніколи не здолає
І найсильніший з ворогів.

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

Сліпуче плетиво повітряних ниток,
навперебій містками з’єднаних думок,
тремтячих нервів, фейєричних сновидінь,
футуристичних доброзичливих створінь,
химерні витвори фламандської доби —
з-під пензля вихлюпом — "утіх земних сади",
і розкіш музики — цариці всіх доріг,
і шовку мовного нестримний в небо біг —
все має напрямок, і зірку, і мету,
у сфери вищого спрямовану чоту,
немов форель в потоці вічного отця —
згори униз і знову вгору без кінця.

***
Поезія витає всюди,
і уповаємо на чудо.
Але готуйся до атак
і завойовник, і вояк.
Поети, снайпери – це люди,
що мають
витончений
смак.

***
До яких не тулимось богів,
а поети – християни ніби,
у молитві, як Ісус велів,
і у гніві ганять ворогів,
і в любові…
І немає
німбу.

***
У поета тільки і таланту –
із ілюзій ткати міражі.
І йому не зайве пам'ятати, –
чим душа жива і чим багата,
те і йде клондайком
у вірші́.

***
Немає більшої халепи,
як поговори та наклепи.
І як не осіняй чоло,
нема поета із нардепа.
Диявол має пику Гепи
і не міняє
ремесло.

***
Немає сенсу жити-виживати,
якщо не досягаємо висот,
які могли опоетизувати.
Але існує Допа, є «Оплот»,
і мають індульгенції пилати,
які готує нації
народ.

***
Не вимирають таланти.
Більшає коло шопти.
Ми у терпінні – атланти.
Легше одному страждати,
як у колоні
іти.

                   2016

До золотої середини
далеке наше житіє,
коли і тріщину дає,
і випробовує людину.

Немає у людей мети
іти усім до ідеалу.
Іржа жовтавого металу
не заміняє золотий.

І зодчий обирає глину.
Але не вивільнить із уз
сучасну діву Магдалину
майбутній чоловік Ісус.

Як не описуй те майбутнє,
немає віщого пера,
де є історія добра.
Усі рої обсіли трутні.

Немає муки каяття.
А є – то мало запоруки,
що буде іншому наука
його історія життя.

Усе повторюється знову.
У зрізі розтину вини
чинушами стають чини,
а комарі жадають крові.

Немає Божої любові
на території війни.

Остання ера сатани
тріщить по золоту основи...

До чорно-білого готові.
А сняться кольорові сни.

06.2016

Дощі випивають вечір. Лишається ночі спрага.
Мовчання порожній келих у витомленій руці.
О, як тебе зачекалась! Чекання, як біла брага
тримає зімліле серце у злиплому кулаці.

А ти десь напевно мокнеш, не маючи парасолі.
І потім не спиш півночі, висушуючи думки...
У вікнах застигли зорі, такі неприкметно кволі,
як наше забуте щастя на денці недоріки.

Ще хвиля - і чорні плеса затоплять небесну гавань.
Зостанеться порух вітру - у грудях і десь горі.
Хай спиться тобі, хай спиться! Мо' сну потойбічна лава
розкаже чи натякне хоч на виспраглі димарі.

29.07.16 р.

Я думаю, що я багатий.
У мене є земля і хата
і на городі врожаї...
Але які багатії
усі нувориші й паяци,
що вимуровують палаци
на економії моїй!

Я думаю, що я на волі,
коли рубаю у картоплі
сапо́ю пишні бур'яни.
Усім до лампочки пани.
Але душею ми віками
були і будемо рабами,
коли орудують вони.

Вони і ділять, і годують,
але і душі замурують
за наші кошти. Окрадуть
або отрутою єлею,
за голу істину, брехнею
у домовину покладуть.

А воля жити агітує, –
борітеся! А хто почує,
коли у себе я – ніхто?
Лукавий камери мурує.
Ірже коняка у пальто.
Але ніхто не хоче всує
ділити істину на сто.

07.2016

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

– Катай зо мною, – чую із далека
ночами одинокі голоси.
І, наче, йде по п'ятах небезпека
і шепелявить, – жайве не писи.

Описуй літо, осінь і дерева,
і не чіпай політики, душі...
Чатує не з косою королева,
а з бомбою – за ці репортажі.

І я тоді беру у руки ноги
і гей – потолочити мураву.
Кудою не іде моя дорога,
а я ще чимчикую, бо живу.

Іду з весни до осені нової,
готовий із дистанції зійти
у мураву, під килими якої
ховаються миряни суєти.

У суєті її ще не скосили
і у грозу не вибили дощі.
Але її варяги перерили,
тому і я хлєбаю їхні щі.

Їх прибуває. І куди дівати,
якщо не у палаци із хліва?
Йдуть мародери до моєї хати,
де лиш надія поки-що жива.

Де – ще не вмерла, ...нібито повинна,
коли усі дороги і путі
уже забуті. Ніби Україна
це не моя опора у житті.

І нібито я маю, ради Бога,
радіти, що з косою по Русі
іде війна союзу і осі.

І голоси ведуть мене самого
єдиною стезею до порога
у мураві ходою по росі.

27.07.2016

Московія риє у Київ.
Юрбою вирує орда.
Дорогою хана Батия
тече каламутна вода.

У піку згорьованій ненці
орудує родіна-мать.
Нашестям рідні чужоземця
шурує кирилова рать.

Шикуються аспіди вчені,
релігія і ...суєта,
аби чоловічки зелені
ваяли нового кота.

Давайте згадаємо Рашу
і хресні походи її
по їхню Граалеву чашу
у наші поля і гаї.

Давайте і псалми горлати,
і за течією віків
Тугарина Вову єднати
із Беркутом західняків.

А, може, – святити сокиру
або бойову булаву
і хай охуин* Володимир
мирянам дарує Москву?

А ні, то забудемо біди, –
ачей, християни усі.
Нехай охуинія їде
хрестити себе на Русі.

І хай не лукаво, ордою
парафія буйна кремля
пускає собі за водою,
як ідола, дух москаля.

І хай потайні лиходії,
що лаври украли чужі,
беруть у оренду Софію –
ліпити свої рубежі.

Давайте, нехай не боїться
із раю до пекла іти.
Давайте прощати убивцю,
бо ми окаянні брати.

Давайте! Нехай вона має
у нас їжака од вужа
і, може, тоді полиняє
навиворіт чорна душа.

Давайте любити ушуйок,
анафему п'яних попів,
Гундяєва – за алілуя
конвою у лігво катів.

Давайте до Криму тікати,
де Рашія дбає за нас,
давайте її обожати
за те, що палає Донбас.

Або лобизати почнемо
за те, що во і́м'я кота
воюють повії гарему...

Аби ціпеніли уста,
давайте її обнімемо,
коли оніміє, свята.

27.07.2016

Ця музика – тільки привід
Прислухатися до тиші
Ця музика, наче привид,
Невтілений і невтішний.

Ця музика має голос,
І плаче за нездійсненним,
Ця музика така гола,
Що холодно їй без мене.

Ця музика має міру,
За неї життя кладеться.
Ця музика - наче віра,
Живе попід самим серцем.

Ця музика, наче сонце,
Зігріє у лютий холод.
Ця музика, наче сон. Це
Проникливе джазове соло –

Це музика, що приносить
Знеболення і спокуту,
Це музика, що проносить
Повз тебе гірку цикуту.

Ця музика – тільки привід,
Побути собою й ніжно
Співати тобі, щасливій
Про нашу любов дивовижну.
(c) 16.11.2015

Будеш знов, Ісусе, на Голгофі
мученицьку смерть за нас приймати,
бо прийшли до влади справжні «профі»,
на торгах скупивши всі мандати.

Мають повне право катувати
іменем новітнього Пілата,
тож готуйся, страднику, до страти
від руки поплічника і брата.

З регіонів сунуть легіони,
вже не римські – з Криму і Донбасу,
і для них немає перепони
ні на жоднім рубіконі часу.

Ще воскреснеш ти бодай на днину,
на часину ще зійдеш з ікони,
лиш не перетворюйсь на людину
біля ніг всевладної персони!

17.04.2006

Бермудська спекота в тьмутаракані
луганській. Бомбардують абрикоси
стежки-доріжки вздовж Дінця й Лугані,
де ходять вічно п’яні малороси.
Тріщать дроти, мов струни, від напруги –
електрошок всьому електорату
під ребра. Виціловують хохлюги
жирнющий зад своєму «старшобрату».
Пілавови, клінчаєви, зухбаї
посіли всі стільці в місцевій владі,
і лиш аборигени в ріднім краї
у зайвині – прибульцям на заваді.
Пейзаж в моїм вікні – сама сучасність:
щодень у ньому зміни й переміни –
присвоюють прибульці кровну власність
моєї-немоєї України!

23.07.2008

Ллється сонячне світло в кімнату,
Вітерець неквапливо струмить, –
За відкритим віконцем, пернаті
Не змовкають зрання ні на мить.
Повне цвіту дум’яного літо,
Ніби щастя, зненацька прийшло, –
І рої ненаписаних літер
Позлітались мерщій на тепло.
Визрівають в душі позабуті,
Покарбовані часом слова, –
І ніяк не вдається збагнути
Чом приємно болить голова?..
30.07.16

Позичу пензлик у дитини
і намалюю я картину:
безмежне небо вдалині
І птах ширяє в вишині.
Ще намалюю сонця схід –
Мені всміхається весь світ!
І стане радісно і світло –
В душі, нарешті, щось розквітло.
І квіт цей живить й надихає.
Що з того буде, я вже знаю…
Бо радість сповнює по вінця,
Бо живиться душі криниця.
І це так просто не минеться,
сп’яніє той, хто раз нап’ється.

09.05.2016

Це почуття – не гірше за любов,
що серце зігріває знов і знов.
Немов безцінний скарб, терпке вино,
з роками тільки крепшає воно.
Це почуття – не гірше за любов.
Не скоряться йому ні відстані, ні далі...
Міцні обійми, кілька жартів вдалих,
І кілька фото – просто так, на пам’ять...
І знову – справи, клопоти, турботи,
І знов оте одвічне „дім-робота”.
Та скоро ти відчуєш зустрічі тепло...
І хочеться, щоб завжди-завжди так було...

Листопад, 2014

1

Безумству закоханих - сотні пісень.
А я... співчуваю Аделі...
Красуню жадали Бернард і Хосе...
Альберта любила у хмелю.

Батьки зупиняли. Пірнула в хаос.
Красива історія? драма?
За милим на острів... Любов - як психоз.
Шукала не трути - бальзаму.

Намріяла шлюб. Жевжик Пінсон - "ні-ні!".
Несли офіцера борвії...
Мені він малюється так: на коні...
І зваба струмує крізь вії.

2

Жагуче кохання - уперше, удру...
По опіках багнеться льоду.
Пливе моя лодія... Спечно Дніпру.
Липнево душі... повноводо...

Ніяких синдромів, лиш муза і сік.
Примружуся, знаю, що буде...
А був же фатальний рвучкий чоловік,
Що тяг крізь хмарини верблюда.


2016