Проллялося насіння у ріллю,
Зійшло і виросло, своє дало насіння.
Земля утомлено: «Піду, мабуть, посплю», –
Та десь узявся теплий дощ осінній
І спрагу втамував, і обігрів.
Життя вернулось, забуяло цвітом.
І полиновий запах вечорів
Спізнілим щастям солодко звагітнів.
***************************************
– ГіркувАте на смак?
– Авжеж.
Ще й липке… Не проллється мимо?
І бурхливе… Я не захлинусь?
Чи осилю ковтнути, що хлине..?
Ми ж обоє не знаємо, як і наскільки наповнено буде…
– Це лякає?
– Та наче не дуже.
– Хочеш спробувати? Ризикни!
– Ну а раптом верну… і тоді буде ніяково нам обом…
– Цей напій п’ють лише ризикові!
Та й не кожен у ньому… чомусь… насолоду знаходить для себе.
– Я готова.
– В мені вже давно несподіване вибухом зріє.

Ми – у ризик!!!
Та чи влетимо?......................

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні
чимчикують звідусюд в Єрусалим...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Посадили її недалечко від хати,
Навiть згадки немає, коли.
Там любисток цвiте, пахнуть кущики м’яти
Та стежки споришем поросли.

Там щороку своїх мацюпунiх курчаток
Від сусідських котів та шулік
Стерегла, як могла, перелякана мати,
Закликала сховатись під бік.

Ще там лавка була на самому осоннi,
І на ній о вечірній порі
Гомоніли сусідоньки, склавши долоні,
Виглядали дітей матері.

І калина росла, наливалася соком,
Облiтали на зиму листки.
Приїжджали ми влiтку, на мiсяць щороку,
Потiм знов сиротiли батьки.

Може, ти ще ростеш біля рідної хати
Та ховаєш курчат в споришах,
Та нема вже кому біля тебе стрічати.
… Тільки пам’ять усе воскреша.

Все тіло пронизане нитками,
Що дико і хтиво звучать на дні
Душі, за які хтось так смикає,
Аж тіла зриває шматки; і всі

Так дивно кидаються в приступах
І сліпо згинаються дугами,
Не вміючи мислити. Постити
Чужі забаганки і збудники

Хвороби лише їм дозволено.
Не знаючи волі, вже падають
Поклоном; нарікши млу долею,
Як зомбі ідуть, та лиш парами.

(20.06.15)

А дружина в орача не така, як в інших,
В торбу вклала пироги, не їсти – для сміху.
Узяв торбу мужик, поклав на узбіччі.
Нагодились тут дівчата, захотіли їсти.
Взяли торбу та й гайда. сіли біля річки.
В торбі повно пирогів...Чом би й не поїсти?
Як горнята пироги, в рот не в змозі влізти.
Тож ламають їх навпіл. Але замість їсти
Починають так кричать, мов згубились в лісі:
Вилітають з пирогів з одчайдушним свистом
Кільканадцять горобців, замішані в тісті.
Вилітають горобці у весняне небо.
А мужик кричить з межі:
«Отак вам і треба, ледачії кралі,
Щоби їли своє, а чуже не крали!»

хлопчики мої
хлопчики
братики мої
братики…

як одягнуть сорочечки
хрестиками картатими
та як пройдуть берегом
річки небесної –
велети наші!
велеси!
лицарі наші
месники…

ненька-земля молиться:
сонячні мої
воїни
рани загояться…
рани незгоєні…

там для душі прóсторо
купіль любисткова
білі як пух постелі
янголи вам вистелять
в тиші густій миртовій…

болем серця гострені

вибачте що молитвою
не зупинили пострілів

Невже дощ надовго, невже він навік
До нашого краю, мов горе, причалив, –
Пролився б принадно, а потім і втік,
Як тисячі раз, пам’ятаю, бувало?
Вже тиждень грядки полосують струмки,
Шукаючи шлях до калюж на городах, –
І голови чешуть тривожно жінки,
Бо місця собі та воді не знаходять.
Вологою впоєна щедро земля,
Здається, що скоро візьме і потоне,
Бо дощ то періщить, то йде спроквола,
Руйнуючи сталі одвічно канони.
20.05.16

Вишина дивовижної сповнена гри –
Пасма в ній то сумні, то веселі…
Каравани хмарин, каравани хмарин
Потяглись по небесній пустелі.

Соловій агресивно у гіллі лящить,
Проводжає вервечки фургонів.
І лягають навкруг темні смуги дощів.
Світлі – вітер легесенько гонить.

Паралелі життя – сяйво і каламуть –
Добрі духи й нечистії, злії.
Пара Лелів отак і в коханні живуть –
Болем тужать і щастя леліють.

19.03.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Хлюпотить під дощем жовте листя
І дзюрчать стоголосо струмки, –
І про себе нагадує свистом,
Між деревами, вітер прудкий.
Все шумить, як музики на святі,
Й водограєм дзвінким виграє,
Щоб було веселіше чекати
На кохання спізніле моє.
Бо водою не вмитий – облитий,
І промоклий увесь до кісток, –
Починаю невтішно тужити
Від роїв невеселих думок.
Та й журюся, що люба не бачить,
Десь укрившись, напевно, плащем, –
Як я довго та вірно маячу
Під рясним і огрядним дощем.
Але це ненадовго – я знаю,
Що негода, мов сум, промине, –
Ген вже сонце промкнулося скраю
Видноколу і сліпить мене...
18.05.16

У соло солов’я влетіла,
В траву скотилась запахущу,
У ягодах скупала тіло,
Тебе закликала під кущик.
Роси розсипалось намисто
По двох горбочках пустотливих,
І у волосся шовковисте
Вплелося сонце чистим дивом...

ВишИванка і вишивАнка.
Як мова, найцінніший код.
Не просто мода, забаганка,
Бо особливий мій народ!

Чудове міжнародне свято,
Щороку в травні, у четвер.
Змагаються усі завзято,
Хто найгарніший з них тепер!

Багатство барв, сплетіння ліній,
І настрій, і сакральний зміст.
І взори, древні і нетлінні,
Майстринь покажуть справжній хист.

Вдягайте вишиту сорочку
Не тільки у святкові дні!
Від немовляти в сповиточку
Усе життяна полотні.
19.05.2016

шукати тебе в тумані
знаходити і губити
вертатися і вертати
радіти ізнов ізнов
питати і випивати
мовчання твоє надійне
і ніжністю розбавляти
чекання незвичний смак

Травневе солов’їне соло,
Травѝ покоси запахущі,
Найперші ягоди до столу
Дарує жимолості кущ.
Сльозинки росяні на листі
цілує сонечко пестливо –
у кришталевому намисті
смакóликів ранкове диво...

16.05.2016

Квiточка до квiточки, стеблик до стеблини –
Вишиваю хрестиком гарну скатертину.
Макiвка до макiвки, колос до колосся –
Вишиваю сонячний обруч на волосся.
Вишиваю ніжністю милому сорочку –
Оберіг вкладаю в кожну оторочку.

Крапля кровi раптом впала на тканину –
I зайшлася криком доля удовина.
Чорними хустками та хрестами в полi
Вишиваєм нинi України долю.
Бiле зЕрно духу, а червоне – кровi,
Маками залитий шлях терпкий до волi.

21.05.2015

Ні до чого не зобов’язував
Її усміх на помах його руки.
Бачились мить уперше й востаннє,
Та в надвечір’ї посвітлішало навкруги.
P.S.
Вона пасла корів на ельзаському лузі.
Він поїздом мчав у швейцарський Цюріх.

Це коли небо на світанку випиває повне горня парного молока
і бреде туманом за маржиною — брязкальцем - дзвоником.
Гори зачудовано наслуховують як посеред зелених смерек
мрійливо розмовляють між собою Черемош, Тиса і Прут.

Птахи у колисках своїх гнізд у режимі «наживо»
виколисують новий всесвіт із казки — з яйця та кохання.
А мольфарка - зозуля голосно диктує пророчі послання
та щедро роздаровує літа — наліво і направо, наліво і направо…

По пальцях тече
сік беріз.
Їм пече
спомином — сподівання
надії.
І вони слухняні вершники —
вони скоро злетять з орбіти,
щоб із дна океану винести
перли першого кохання…

І знову ніч... Вже котра ніч без тебе.
Змією смуток заповза в нічне вікно...
Тебе нема. І милосердне небо
Мене самотнім знову обдарує сном.

Насняться дні, безмежні, наче пам"ять...
Ми знов щасливо проживемо разом їх,
І жити снами, неодмінно снами
В часи розлуки то є втіха серед втіх.

Холодний морок затискає душу
В лещата відчаю, і холодно душі.
...я спокій сну, немов перлину з мушлі,
Дістав зі схованки й перелив у вірші,

Що Духом Снів казкового сюжету
Були записані у час, коли я сплю
І збереглись на ранок у планшеті.
Ти їх отримай... Як же я тебе люблю...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116051800911

Божевільний антракт... омертвіле мовчання завіс.
Ні ковточка снаги... слів зневажливо стоптані крихти.
Крізь тумани життя Бог тебе мені, милий, приніс.
Пив тепло із очей, а сьогодні тікаєш від них ти?

Дике танго думок... темні покручі планів-невдах.
Йду кудись навмання. Сліпо. Змучена... знічена... Де я ?
Заблукала душа, наче білий стривожений птах,
Поміж вбитих надій на руйновищі Пантікапея.

Сірі привиди грифів над містом забутих богинь
Непомітно ширяють, як вірна міфічна сторожа.
Якщо хочеш, мене серед тіней античних покинь,
Але знай, що тебе відректися ніколи не зможу!

Кожного, здається,
вчили ще у школі:
п'яниця проснеться,
а дурний – ніколи.
Є кого жаліти,
що нема де спати,
і од пуза їсти,
і байдикувати.
Їх і не лякає
ні ярмо, ні пута,
адже все буває,
як і має бути.
До сіней із хати
і чужої клуні,
легше виганяти
п'яницю і дурня.
Є за що набити,
як немає жита.
Та у світі цьому –
файно, як нікому,
у союзі жити
п'яниці
             одному.

05.2016

Вберуся в біле з передсердя
І у долонях ягід жмені
Зчавлю щосили: ти не сердься!
Краса зіпсута нареченій.

Червоний сік на грудях зліва,
Напівтвоя ще – щирогола,
Та юна птаха раптом зблідла –
Не досягла до виднокола…

17.05.2016

то є... ви-мо-ва. З між всіх вимов усіх умов... будь певна – знай... твоя – най-най-най... вимовна.
17. 05. 2016 р.

Погода нельотна, але не для сонячних справ,
І я не очікую вже, що знайдеться таксі,
Годину чекала, і мій чемодан все чекав,
Але таке враження, що на таксі нині всі.

Подвійний тариф, і годину не їде ніхто,
Беру свій багаж, ледве стримую лайку і гнів,
І вже голосую обабіч дороги, авто –
Їх безліч, летять, зупинитись ніхто не хотів...

Стою, сподіваюся. Дужчає вітер і дощ...
Залежність – то гірше, напевно, ніж злива і грім,
Бува, від обставин, а чи від людей – хоч не хоч,
Залежність – найгірше, неначе удавка, батіг.

Погода нельотна, але не для сонячних справ.
І скрипнули гальма, спинилось одне авто,
Мені в порятунок Господь раптом поміч послав -
Спинився один! Хоча міг не спинитись НІХТО!

Весняний день, пташиними піснями,
На повний голос весело бринить
Над зеленню обвитими гаями,
Відлуннями сягаючи в блакить.
Весняний день, очікувано гарний,
Незгасним сонцем, обіймає світ, -
Невпинно і незмінно – регулярно
Достоту серце хоче обігріть.
Весняний день пробуджує натхнення,
Відтворюючи образи зі снів
Усохлих, як лушпиння незліченне,
З отриманих узимку гарбузів.
Весняний день веде за горизонти
Народжених безповоротно мрій, –
Імпровізуючи весь час експромтом
У плині дат і маячні подій.
15.05.16

Вітрило маячить самотнє
В тумані моря голубім -
Чого шукає у безодні,
Що кинуло в краю своїм?!

Шмагає вітер, стогнуть хвилі
І щогла гнеться на човні...
Але воно все лічить милі
Від батьківщини вдалині.

Під ним - блакить прозора й ніжна,
Проміння золоте - над ним...
Але воно - о дивовижне! -
Чекає, поки гряне грім.

Тиняюся, як пісня Сольвейг – загублено і мелодійно,
а ти, Пер Гюнте, все у мандрах, на списах зраджених сердець.
Яка дошкульна ця морока -- шукати довго, безнадійно
що намагався -– в хвилю темну— “тобою виразить творець”!*.

Стара Осе -- у вічнім домі, а я чекаю і співаю,
і стесую, йдучи по колу, усі нерівності й кути.
Якщо мене ти не застанеш — зустрінемось в пустельнім краю,
де лиця сірих мегалітів в бездонні дивляться світи.

Стою норвезькою сосною -- корінням вросла і пасивна.
Час зволікає біля мене й дрібними рухами гострить
те, що розділить нас з тобою — від серця серце є відривне.
Я озиратимуся довго-- мигливий образ твій вхопить...

*вираз із драми Генріха Ібсена «Пер Гюнт»

2015

У пошуку душа моя
Тривожить тиха самота
Де відповідь завжди одна
Там доля ділиться на два

І як не думай , не гадай
Все перельється через край
Куди повернеш , в бік який
Тобі нести цей хрест тяжкий

Тому вирішуй тільки сам
Не слухай радників , і гав
Усе скуштуєш пополам
І сіль , і солод що обрав.
2016 рік

Мені було за чим боліть
За що стоять , за що терпіть
Від кого осудом тремтіть
Грозою гніву відгреміть

Плути лякали як могли
Фанати підлої пітьми
Не помогли їм і хрести
Сутани чорні , і плітки

Був битим , відповідь давав
На їхнє слово два казав
Усе від себе повертав
На їхні голови зливав

Життя розставило крапки
Кого на ви , кого на ти
Де правда там завжди шипи
Кому до ран , кому з руки.
2016 рік

Венери дочко, усміх твій сп’яня,
Могутнім хистом володієш ти,
Що лютого Юпітера спиняв,
Який грозив богам стрілою мсти.
Твоя небесна цнота – дар святий –
Мені світила, як я був сумним, –
І дух мій ніжну радість умістив,
У серці справжня втіха струменить.
Захоплена блаженством неземним,
Моя душа впадала у екстаз,
Її навік від прикрощів звільнив
Твій блиск безжурний, що промінням став.
І це для мене найцінніший дар,
Солодший за амброзію й нектар.

Ти пiшов. А я тобi услiд
Ниточку любовi положу,
Щоб дорогу не згубив до мене.

Ти пiшов. А я у твої днi
Нiжностi навiю, щоб тобi
Легше повертатися було.

Ти пiшов – я ласкою очей
Шлях твiй освiчу,
Щоб ти не збився з нього.

Ти пiшов… А я бажаю, щоб
Всi дороги привели тебе
В серце моє, любий.

Як закохаєшся, бува,
Або відлюбиш мимоволі, –
Душа народжує слова
Зачаті в радощах і болях.
Отож, напевно, відкохав
Чи вкрай душею занедужав,
Якщо нема до віршів справ
Уже ні в радощах, ні в тузі...
14.05.16

Ми сьогодні удвох
Вже не ті, що були легкокрилі.
Наших споминів блог
Дощовою завісою вкрило.

Розірвалась вона,
Мов завіса тендітна у Храмі,
І розриву стіна
Постає непохитно між нами.

Мелодрама дощів-
Наче постать Евтерпи лірична,
Від якої спочить
Часу вдосталь. Попереду- вічність.

Руку дай і пройди
По застиглій долоні прощання.
Дощ змиває сліди
Що лишило на спомин кохання...

У альтанці удвох,
Мов на острові у океані.
Екзальтація... Крок
До надії- можливо, останній,

І прощальні слова,
Наче щирість раптового блуду...
Дощ кохання змива.
Все скінчилось. Нічого не буде.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116051600814

Бузиною квітне небокрай,
Край дороги сурми нахилились.
Виснуть на промінні міражі –
Ворожбі всміхаються невинно.

Гасне зірка у шипінні жал.
Жаль бентежить, муляє знемога.
Здогадатись важко муляжам,
Шамкаючи міфи, що до злого
Не прийде ні успіх, ні любов,
Бо ні букви, ані тої титри
Бог не вкраде з музики лекал.

Каламбуром заздрощів розбитий,
Селекційно виведений з тьми
Гасне світ, майбутнього не вартий.
Ватра – на вершині! Відпочинь.
Почитай непереможні мантри.

15.05.16

Весна засіває розгублений цвіт…
У безчассі леткому нелегко зростити сльозою.
Павутинка долонь прихиляє до щастя печаль.
Я хотіла б зібрати слова порозсипані мною.

Іду, що не крок солонішає біль…
Пам’ятливі етюди зринають росою на квітах.
До денця торкаюсь душею пригублених вин.
Я тебе відпускаю, мелодіє дивного літа.

Лети.. Понад вигоном вранішніх трав,
над отавами днів, над сльотою міжзоряних воєн.
Я тебе загадаю в одне із наступних життів,
А у цьому – пробач. Не зумієм злетіти обоє…


15.05.2016

Квітує травень. Сипле дні за днями,
Дощами сіє. Ось і двадцять два.
Сто п`ятдесят і п`ять вже літ за нами
Відлунюють. А пам`ять все жива.

Тарас Шевченко. Всім ім`я відоме.
Так мало жив, багато так зробив.
Він слово щире, рідне і вагоме,
Нам на сторожі щедро залишив.

У сорок сім. І мало, і багато.
У розквіті таланту ти пішов,
Але навчив нас волю цінувати,
Не кланятись до панських підошов.

Любити! І свободу, й Україну!
Багату й вбогу – лиш за те, що є.
І безталанну бідну Катерину,
І Перебендю, і село своє,

Хруща малого, і калину, й вишню.
Батьків і сиріт щиро шанувать.
У світ широкий слово твоє вийшло,
І смерть не в силі щось там диктувать.

Тарасе, батьку! Ти ж лише людина…
І біль у серці птахом тріпотів.
Відчув ти: наближається година.
«До Канева!» - лиш друзям шепотів.

Вже стан важкий, вже муки невимовні.
І кожне слово – надлюдських зусиль…
Про що ти думав? Села рідномовні?
Про заповіт? Дніпровий шепіт хвиль?

Ти вимолив складну у Бога долю,
Але дав ваговитий добрий плід.
Не витримало серце стільки болю.
І зупинилось. Зупинився світ…

В далекому чужому Петербурзі
Помер поет. Холодні дні були.
На мить завмерло все. Молились друзі,
Про похорон розмову завели…

До Києва, у рідну Україну!...
Хатиночку купити він хотів,
Садочок мати, діточок, дружину….
Людського щастя скільки ж треба всім?

Тебе боялись. Й мертвого боялись!
І дозволу вернутись не дали
Твоєму тілу. Певно, сподівались,
Що згине слава в білих ночах мли.

В останню путь... Смоленське кладовище.
Тумани петербурзькі. Царська Русь.
О Україно! Тараса не знищить!
«До Канева!» - сказав. І повернувсь.

Труна поволі тихо мандрувала,
Освячувала дивне місто Санкт,
На острів, що Васильєвським назвали,
Адміралтейську площу, на проспект.

А далі із Московського вокзалу
В первопрестольну поїздом везли.
І друзі Честахівський й Лазаревський
У супроводі день і ніч були.

Зі залізниці – на Арбат відомий.
Прощатися прийшов московський люд.
А там і церква Тихона. Свідомо
І Тихонравов, і Бодянський тут.

Поштовий тракт, і пароплав, і потяг.
За містом місто, за селом село.
Забрали з петербурзького болота,
Яке в собі таїть гріхи і зло.

Поштовим трактом – в СЕрпухов. У Тулу,
Орел, Кошелевку, Дмитровку, Упорой.
Березовку і Севськ ото минули,
Вже Лозняково видно за горою.

Проїхав Толстодубово, і Есмань.
Там Глухів, славне місто. Кролевець.
Алтиновка. Втомилися вже, чесно.
Хоч довгий шлях, та буде ж і кінець.

Батурин, Дочь, Комарівка і Ніжин,
Дівиця, Носівка. Нанизує печаль.
Скрипить ще віз. Болить ще рана свіжа.
Тепер на всіх цих селах є печать,

Тепер стоять там знаки верстовії:
«Цим шляхом йшов Тарас». Та ба, не йшов…
Були ще мрії і були надії,
А він уже у вічність відійшов.

Везуть труну. Вже видно Козелець.
Проїхали і Смітовку, й Залісся.
Втомились коні, на межі терпець.
Вони ж везуть не прах, а слово й пісню!

І – Бровари. А далі – славний Київ,
Студенти воза везли, не воли.
Ти батьківщину так давно покинув,
Але тебе забути не змогли.

І тисячі киян прийшли прощатись.
Тут шепіт. Дама в траурі. Вона
Вінок терновий на той гріб дощатий
Поклала мовчки. Хто то? Репніна?...

Собор Успенський. Дві доби. Родина
Отут ховала б. Стільки корогов….
І прийняла б столиця України,
Та заповіт дотримали його.

Бо Честехівський вперто послідовний,
Він був із другом в передсмертний час
І пам`ятав той шепіт невимовний.
«До Канева!» - велів йому Тарас.

Вже по обіді з тілом домовину
Із церкви понесли на пароплав.
Як блискавку, розносили новину.
Прощатись кожен йшов. Оркестр заграв.

Брати й сестра, і друг Сошенко, й Чалий
З дружинами, і сотні, тисячі
На панахиді в Каневі мовчали.
Гора Чернеча! Ти хоч не мовчи.

Готуйся, бо сьогодні в твоє лоно
Найбільший скарб Вкраїна віддає.
Сюди прийдуть - побачиш ще! - мільйони,
Господь-бо по заслугах воздає.

Козацький віз, китайкою покритий,
Віз гріб поволі. Йшов хрещений люд.
Він вчив їх землю – не себе! – любити,
І закликав позбутися всіх пут.

Мацкевич Гнат служив Заупокійну.
Надгробне слово впевнено сказав:
«Благоговій до граду, Україно!
Шевченка прах аж тут покій дістав.

Бо на одній з найвищих гір Дніпрових
Як на Голгофі, водрузиться хрест».
На краєвиди берегів чудових
Вказав не випадково Божий перст.

Нарешті вже скінчилися насилу
Ті п`ятдесят і вісім довгих днів,
Подумаймо: з могили у могилу…
Та поховали там, де Він хотів.

Ще кілька днів селяни і міщани
Носили землю канівську в шапках,
Молилися щоразу в знак пошани,
Аби достойно вшанувати прах.

І піднялась могила так, що годі
З двох берегів не бачити її.
І хвиля прокотилася в народі,
Бо сказано було у «Кобзарі»:
«Поховайте та вставайте, кайдани порвіте,
І вражою злою кров`ю волю окропіте!»

І виросли сучасні Нігояни,
Бо ще в садочках знають Кобзаря,
І всіх героїв на ім`я пом`януть,
Вкраїни засіяє ще зоря.

Чи ти, Тарасе, нашу Україну
Уставши з гробу, упізнав би днесь?
Це лиш початок. Вже було Руїна.
Випробування час усім дає.

Усе ти бачиш з Канева. Й чекаєш,
І молишся за весь хрещений люд.
Не кидать неньку в горі закликаєш,
Не сподіватись на людський лиш суд,

Бо буде Божий Суд. І Україна
Розквітне. Ми в це віримо весь час!
І усміхнеться втомлено родина,
в якої батько – наш пророк Тарас.

Такий життєвий шлях отой тернистий,
Такий посмертний, Боже, нелегкий!…
Стоїть Тарас, упевнено й врочисто,
Із Канева вдивляється в віки.
12-14.05.2016

«Ой пішла я в понеділок, в суботу вернулась.
Вибачайте мені, сестри, що недовго була.
У вас лагідно і тихо...Янголи довкола...
Та я в кожнім із них бачу любого Миколу.
Залицявсь він до Горпини, Секлети і Марти,
А до мене не озвався ні словом, ні жартом.
Ізтончилась я і стала, немов та билина.
Було личко, як яблучко, тепер, як калина.
Та не рада я нітрішки, що милий у варві,
Бо ж люблю його так палко по Божому праву.
Таж і гроно діточок щораз вві сні бачу...
...Засилай скоріш сватів! Не барись, козаче!..»

***
Обранці долі і юрби
окупували Україну.
Офшори мають і торби
обранці долі і юрби –
інакомислячі донині
і «обереги, й берегині» –
обранці долі і юрби,
і колоради у щілині –
колони п'ятої раби.

***
А на Расєї, як собаки,
готові урки до атаки.
І в Україні де-не-де
готові урки до атаки.
І кагебе, й енкаведе
сідають з камери у танки.
Готові урки до атаки,
але відомо, як і де
кінчають бійку забіяки.

***
Народженій у вирі бід,
клювали очі Україні.
Але за що, її, невинну,
народжену у вирі бід,
жеруть і нині людоїди?
Вона є образом Вітчизни
і миролюбної сусіди,
народженій у вирі бід.

***
Живе у генах наше майбуття.
Ще лежимо упоперек на лаві,
а вже у найвіддаленішій справі
живе у генах наше майбуття.
Радіємо смиренні і лукаві –
аякже! Зупинись на переправі.
Живе у генах наше майбуття.
І віщі сни забутого життя
кошмарами наповнюють уяву.

***
Генії гібридної війни
убивають мрії і надії.
Мається еліта сатани –
генії гібридної війни.
Бестії, юродиві месії,
ідоли країни і страни,
генії гібридної війни
хочуть Україну на Росії.

***
Не помагає неуку наука.
І зайві муки, і немає бука
на дуку. Крадія-багатія
рятує наша кругова порука.
Не помагає неуку наука,
порочне коло і круги своя.
Такою є наука житія –
не помагає неуку наука.

2016

Тінями , звуками, пазлами.
Склалося наше життя.
А може колючими фразами.
Ударами без каяття?..
Чи може розбитими вікнами
В домі твого почуття ?..
Снігами, пігулками, ліками
Зірками, де снів прикриття.
Квітами ніжними , росами.
Настроєм, світлом із бра.
Травнем холодним і росами.
Сонцем наступного дня :)

Привіт, це я - холодний вітер.
Навію тугу і печаль.
У чашці, в листі у повітрі.
У квітах , в стоплених свічках.
Привіт, це я ..я скрізь, повсюду.
У снах, у мріях, у піснях.
Тебе так мало , що ти всюди.
В моїх несказаних словах.
Привіт, це я , - на моніторі.
І в переписках, сайтах , теках.
І навіть в твому коридорі.
І в пролітаючих лелеках..
Привіт, це я...

Я стаю кульбабою гірською
і вростаю у травневу зелень...
Не журися, світочку, за мною,
не схиляйся жалісно до мене.

Хай недовго буду золотава
і на сонечко весняне схожа.
Ти поглянь, які довкола трави,
як розгойдуть пахуче ложе!

Я на ньому - сонячна пір'їнка,
перша радість, перший усміх Бога...
Не зітхай: "Яка нещасна жінка..."
Не суди: "Схибнулася небога!"

Бо у вени я вбираю небо!
Бо не флешка в серці в мене - струни!
Утікаю, світочку, від тебе,
всевельможний і такий розумний...

І стаю кульбабою гірською,
і вростаю у травневу зелень.
Бджілоньки танцюють наді мною,
вітер пригортається до мене.

12.05.16 р.

Шнурами змій розстрільні списки
повзуть мовчазно в звивах літ.
В кривавих вискалився бризках
нових часів Старий Завіт,
де племена, у порох стерті
в підніжжі буйних восхвалінь,
тілами битими простерті,
з синцем розверзлих піднебінь,
усе течуть, зламавши руки,
під непочутий схлип «чому?»,
усе тужавіють з розпуки
і глухо валяться в пітьму.

І розколихується морем
мурашник жирної землі—
первісним морем неозорим,
що топить власні кораблі,
жбурляє вниз, приймає злочин,
стягає сонце у імлу,
в тужне виття жертвоприношень
завжди голодному—кому?

Боки Сатурнові глибокі—
маля звивається в руці,
засіли «трійки», скляноокі
і незворушні, як жерці.
Самі собою «Ave Caesar!”
кричать розтріскані вуста,
і вже душа твоя належить
кошлатій ночі до Христа...

Були жнива. З людей копиці
захланно ставили у ряд,
під ухкання нічної птиці
справляли первісний обряд.
І без’язикі ці дерева
ковтають тихо, як в диму
питання, виштовхнуті з чрева—
за що убито їх? чому?

2015

Грона безу од вітру пішли у танок,
Як у вальсі – нешвидко і чуло.
Наче груди великі розкішних жінок
Фіолетові сукні напнули.

Пахнуть ці диво-сукні розквітлим бузком –
Мов краси таїна у гіллі є.
І для того земля вже заходить хитьком,
Хто од пахощів цих захмеліє.

Ти цей солод, о вітре, по світу розвій,
Хай тривожить серця до смеркання…
Ось на вітах бузку заспівав соловій,
Ароматом сповитий кохання.

14.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Мій далекий невидимий острове,
Моя самосте гостро осіння
Я для тебе билинку у Господа
Пророщу, ту, що раєм висіює

Ту, що цвітом чоло твоє зросить,
Ту, що вродить рясними ранетами,
Виростатимуть крила мов сосни,
Прибуватиме сила між скелями

Мій далекий, мій зболений хлопчику
Під Бутівкою, Пісками, Маріком
Я вслухаюся в простір до подиху –
Небо падає, небо падає….

Ти на чатах, я поклик твій всотую,
Я руками затримаю небо
І стоятиму каріатидою
І молитимусь гордо за тебе

Проростатимуть маки до обрію
На затоптаних ордами жнивах
Батальйони небесними сотнями
Ми разом, до останньої битви

́Проростали корені - виростали верби у моїй душі.
Пагони вербички вітер колихає у нічній тиші.
А лелеченята у гнізді поснули і наснилось їм,
Як у хмари сині з крилами пірнули в неба глибочінь.

Усміхався місяць, в оберемок зорі старанно зібрав,
Мов лелечий тато теплозіроньками небо прикрашав.
Між гіллям розлогим місяцеві крила люляють лелек...
Нічка милувалась снами пташеняти серед верб й смерек.

Збирались звірі на прогулянку морську.
Всі, як належне, за квитки платили віслюку.
На палубу по трапу по хисткому сходили
І, спершись на поруччя, нахиляли голови:
Царевого чекали високочтимого приходу.
Ну, як тут небуденну пропустить нагоду?!
І ось нарешті лев з‘явивсь під оплески згори.
Дорадник-лис про щось з ним говорив.
Підняв велично лев свою державну лапу,
Аби подякувать і гордовито піднятися по трапу,
Та змушений був тут же її й опустити:
Віслюк насміливсь шлях перегородити.
«Що робиш?»,- своїм очам лис не повірив.-
Перед тобою ж сам цар усіх на світі звірів!..»
«Беріть квитки, бо гроші всі я мушу передать в казну».
Зо злості лев мовчки віслюка так стусонув,
Що той на землю уже мертвий повалився.
« Зготуй негайно трапезу!»- наказує він лису.
Хоч знав хитрюга всі пристрасті цареві,
Хоча боявсь нещадної розплати лева,
Та спокуси сила, видно, вже така,
Що серце з’їв і мозок віслюка.
Розглянувсь лев і гримнув у злобі:
«Де те, що мені так до вподоби?
Негідник! З’їсти насміливсь ти?..
Що ж, кару належну мусиш понести».
«Володарю, не морщіть державнеє чоло:
Мозку і серця у віслюка ізроду не було.
Інакше б про казну не став би він патякать
Тому, хто всім своїм життям за неї платить».

P.S.
Скільки дорадників, як лис, ведеться й між людьми:
Готових можновладцю догодить і не обійти себе самих.

ЗіркИ
на білих
кульках новорічних.
Вдивляюся у них,
Як перший раз.
І в’ється
дОлі
золотава стрічка.
Не поєднати.
Вже немає НАС.
Чарує за вікном
Зима-чаклунка.
Зірки,
Та місяць,
Темнота гіркА.
Царівна-ніч
В небеснім обладунку
Всевладна.
Не дотягнеться
Рука…
Та серце
Все не вірить
У розлуку!
Уявну кульку
Сонцем наділю!
Спалю
Невір’я
Сльози і розпуку.
Тобі я звістку
З вітром перешлю.
*****************
Ёлочный шарик.
Было всё просто.
Вместе дышали.
Падали звёзды.
Звёзды
остались
только на шаре.
Значит,
не тем мы
небом дышали?
Ночь всё темнее.
Дни всё морозней...
Нет, не случайно,
падали звёзды!
Не закрепить нас
той мишурою,
что протянулась
над головою...
Чёрным узором
небо - безлунно,
а перед взором -
ёлка, как чудо!
Ёлочный шар я
светом наполню!
Будет посланьем
между тобою
и неостывшим
сердцем горящим!
Ветер
подхватит,
яркий, звенящий,
звёздный
подарок!
Он - настоящий!
Ёлочный шарик...
Просто прими его
С верой святою.
Он ведь наполнен
светлой любовью!
07.01.2014

Отак завмерти
На плечі твоїм…
Не думати.
Тепло твоє вбирати.
І повернеться –
Яблунь білий дим.
І нас повік
Уже не роз’єднати…

***************
Вот так
В твоих объятьях
Замереть.
Вдыхать
Твой запах.
Позабыть
Про зиму.
И в прошлое
На белый дым
Смотреть
От яблонь тех.
Тех дней
Неповторимых…
ID: 471216
09.01.2014

Чуєш? Серцю вночі не спиться!
Теплим спомином огортає…
Сніг при місячнім сяйві іскриться,
Тихо-тихо на землю лягає…

Десь під стріхою птахи ночують.
Гілля легко вітрець колише.
Чуєш, серце? Я знаю – чуєш.
Це для нас – така дивна тиша…

*******************
Слышишь? Сердце в ночи трепещет!
Помнит сердце... Ему не спится...
Фонари огоньками блещут,
Тихо-тихо снежок ложится...

Воробьи не снуют под крышей,
Ветерок не колышет веток.
Тишина. Чтобы мог услышать
Каждым нервом ты этот трепет...
ID: 470161
04.01.2014

«Тук-тук, – батько зайшов тихо
У кімнату доні. –
Я з відрядження приїхав.
Прокидайся, соне!
Ось привіз тобі, Іринко,
Сукню, черевички,
Білосніжні підколінки
Й іграшку-синичку.
Співом птаха тебе збудить,
Побажає щастя.
А натиснеш їй на груди –
Розповість ще й казку…»
Так сподобалась Іринці
Пісенька пташина,
Що в садок свого гостинця
Принесла дитина.
«Звідки пташка?» – запитали
Діти у Ірусі.
«Із Відрядження», – сказала.
«Звідки-звідки?..» «Друзі,
Є така країна в світі,
Куди їздить тато.
Це – Відрядження. Для діток
Там всього багато.
У країні дивовижній
Все-все найгарніше.
Хочу, аби татко їздив
У той край частіше!»

Хмара хмару між променів ген золотих
Цілувала, як голуб – голубку.
Пригадалася ти, пригадалася ти,
Пригадалася ти, моя любко.

Налягає на серце зажура легка,
Наче риси я бачу знайомі.
Потяглася до видива твого рука,
Мов до хмароньки білої – промінь.

Знову хмари зійшлись і увись потяглись,
Полетіли у небо безкрає…
Може знову нас Лель, мов колись, мов колись
Хоч думками навік поєднає?!

…Посвітліло навкруг, посвітліло навкруг
Від небесного світлого знаку.
Тихо сіявся дощ на розвеснений луг,
І від щастя, здавалося, плакав.

13.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)