То правду мовить Синевір –
В Галичині спокуси звір
Хлопам так вибирає очі,
Що й значення нема, чи хочуть
Вони зустрінути гріха -
Та доля в них тепер така,
Що мусять на дівок дивитись,
Як мають чим – тоді хилитись
До них, неначе до ярма -
І в тому вже гріха нема.

Легенда каже, що колись
В горах Карпатських поселивсь
Один пречорний чарівник –
Побув недовго і десь зник.
Тоді ще два за ним прийшло –
І ті пропали, як на зло.
Мольфари, мабуть, їх знайшли,
Як дочекалися весни.
І відтоді спокуси хіть
В Карпатах бродить, як ведмідь.


07.07.2016

Це не краплі дощу стугоніли по ринвах,
Це хвилини пливли, це стікало життя.
За сирими хисткими нічними дверима
Я втрачала зв’язок наш, трагічне дитя.

У розхлюпанім блиску грудневої ночі,
У розвиненій хустці — ні добра, ні зла —
Чорна вічність масними цілунками смокче
В твоїм диханні краплі живого тепла.

Мені страшно—закони природи суворі,
мені лячно, бо я затискаю плече,
ще живе, у тіснині родинної крові,
на останньому краї, де вітер січе.

Хай цей дощ лупотить по землі і по ганку,
Негустий, як розмірена, в безвість, хода.
Ніч закінчиться — я не повірю світанку.
Твоя спина у краплях блищить, як слюда.

День постане палатою новонароджень,
Із дитячих років килимком на стіні.
Нас не буде, бо гострими лезами ножиць
Перетнуто зв’язок — ні тобі, ні мені.

2015

Ніч ведично- купальська...
Вітер хвильку жене...
Як сьогодні ти палко
Обіймаєш мене!..

В річку сонно-казкову,
Мов у вир, затягну,
Бо сьогодні нам знову
Цю долать глибину!

Срібний місяць грайливо
Нам цілує сліди...
Роздягнись і сміливо
До води підійди!

Що сумуєш, кохана?
Уповільнила крок...
Стисла серце омана
Знов ревнивих думок?

Перемінливим галсом
Проплива впалий лист...
І не віриться часом -
Все скінчиться колись...

Ти не думай про осінь -
Її може й не буть.
Хай рікою відносить
Тих думок каламуть,

Тих химер переливи,
Мов картини Далі...
І коханок, можливо,
Не було взагалі.

У казковій безодні
Уповільнився час.
Ніч купальська сьогодні
НАМ присвячує НАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Св. №116070610153

Найбільша у світі - жіноча тривога
Недоспані ночі і зведені дні
Щиріщі за сльози, молитви до Бога
І крики, і відчай - німі

Найглибші, то є чоловічі печалі
Велична постава і очі сумні
Приїлись, як пси, сьогоденні деталі
А серце і воля - в тюрмі

Все має дійти до логічного краю
Забутись і стертись у сні
Я поруч, тихенько тебе обіймаю
Лишаю по собі - пісні

2016

Ты громко смеешься,
Твой взгляд стал теплее.
Я тихо вздыхаю...
Смогу ли? Сумею?

Решиться. Стать ближе,
Развеять печали
Когда ты не рядом,
Я молча скучаю

Глаза голубые
В них небо и чайки,
И смелость рассветов,
Закатов отчаяние

И грома раскаты,
И теплая осень
Возможно когда-то
И ты меня спросишь

Смогу ли? Сумею?
Решиться. Стать ближе...
Осеннее солнце
Нам плечи оближет

По теплому морю
Босыми ногами
Смывая усталость,
Обиды, печали

Стирая из памяти
Прошлого тяжесть
И лунной дорожкой
Все заново ляжет

Когда не сложилось,
Прощаться не нужно
На новой странице
Рождается дружба

2014

Бывает так, что тишина рифмуется
И голос сердца в пустоту вплетается,
И кажется, что ничего не сбудется,
И мысли беспокоятся и маются...

Це місто, що змієм кусає самого себе
За хвіст опівнічного потяга від Лісової,
Скидається зранку на древній затертий ковчег
З якого нагнали старого відлюдника Ноя.

Це місто дощенту забите не стільки людьми,
Як болем, думками і ще, зовсім трохи, тобою,
Ранкова імла спокушає: «прийди і візьми»,
Тривога у серці дзвенить, мов годинник із боєм.

Не спиться вночі, бо у небі ширяє війна.
Виходять із себе, з Єгипту, чи навіть з запою
Заморені мешканці міста, де посланий на…
Приходить назад і, буває, береться до зброї.

Це місто розпалось би навпіл якби не мости,
Дніпро напуває його не святою водою,
Ніколи його не залишу, бо в ньому є ти,
А отже нас тут, божевільних, як мінімум, двоє.
(с) 5.07.2016

Мріє моя,
Мій журавлю ясноокий,
Іншим – синиця,
Ну, а для мене ти – сокіл.

То й не ловлю,
Нащо неволити казку?..
Іншим ти – хліб,
Але для мене ти – паска.

Повний життям
Дивним і різноманітним.
Хтось ще звика,
Ти ж мені зразу став рідним.

Небо і світ,
І джерело повносиле.
Іншим ти – гніт,
Ну, а для мене ти – крила.


15.09.2015 – 06.07.2016

В купальську нiч знайди мене, коханий,
I поведи в дiброви за полями,
Де лiс дрiмотний в теплi трави вбраний,
Де тiльки тиша буде разом з нами.

Побачимо свого кохання квiтку,
Пригорнемо її до серця ніжно,
І соловей єдиним стане свiдком,
Як ти зiрвеш мою печать неспiшно.

Моя любов розквiтне лиш для тебе,
Вiдкрита й сильна, i безгрiшно чиста.
Її вогонь пiднiметься до неба,
Освятить поєднання урочисто.

У лiс дрiмотний, в теплi трави вбраний,
Де тiльки соннi квiти будуть з нами,
Веди мене притихлими полями
В купальську нiч. Знайди мене, коханий…

29.07.2015 – 06.07.2016

У неба сьогодні - відтінок легкого дощу,
Трембіта той настрій не в змозі ніяк відігнати,
Він наче піддався, згорнувся клубочком, ущух,
А потім зіп’явся - на ноги смереки цибаті,

Клубочиться хмарами, висне на кронах сумних,
Залисини гір бліднуватим вкриває муаром,
Трембіти самотньо гуляють неспішно між них,
Немов перехожі по місту нічним тротуаром.

Удосвіта сонце стрічають гуртом вівчарі,
Пробуджують ранок, розводячи залишки ночі,
Згасають останні спізнілі зірки – ліхтарі,
Неспішно і сонно, та наче якось неохоче.

Розводи молочні ще небо просушить у синь,
Сіріючий настрій дощем не проллється, а м’яко
Сховається в лапи до сосен опівдні, як тінь,
І там мимоволі від хвойних амброзій заклякне.

Суд. Розглядається справа.
Свідки. Вони звідусіль.
Є звинувачення. Докази.
Я звинувачую біль.
Вперта тривала байдужість,
черствість чиєїсь душі,
очі, відведені в сторону, -
спільники. Геть не чужі.
Біль би не був так винний.
Навіть би не існував.
Він все одно коїться…
Безліч у суду підстав.

05.07.2016

Згадую серпанок того літа,
Вітром переплетені слова.
Все, що не втекло від нас рікою,
Осінь листопадом замела.

Ні, не повернутися в те літо,
Віршем не торкнутися грози,
Що тоді гриміла понад нами,
Серце зачиняла назавжди.

В очі зазирає сивий вечір,
Все минуло, все перецвіло.
..Спогад, наче спалах блискавиці,
Раптом зупинив моє перо.

05.07.2016

Ей, чужинцю, з яких ти мандруєш країв?
Я думки розказати бажаю свої.
Ти письменний, калам бачу я при тобі.
Хочу чемно тебе запросить на обід.

По Знання ти прийшов, чи по Віру?
Зараз здогад я свій перевірю...
Ти хоч трохи філософ, мій друже?
Я твою рівновагу порушу.

Філософію сЕю ти трохи сприйняв,
Як Ісус Фарисеїв думками довбав?
Хто правий? Пошкреби по дурній голові.
Бо Ісус тут- правий. Фарисеї- праві.

Зачитаю маленьке есе я,
Як жили споконвік Фарисеї.
В "шоколаді" від вигуків "браво!"
І вважали- дано їм за правом.

А Ісус не вважав. Бо Закони Нові
Вже роїлись в шаленій його голові.
Світло меркне в Пітьмі. Світло краще пітьми.
Храм зі Світла збудуєш з оцими людьми?

А народу це дійство веселе
До душі. Що жаліть фарисеїв?
Та тенденція є. Кепкували
І тоді, як Христа розпинали.

Не второпав? Чи вибір зробив? То іди.
Не туди. У пустелі немає води.
До оази- он бачиш, висить вказівник?
А чому запросив? Ти з"явився і зник.

А місцевим не треба казати.
Бо місцеві ще ті тут хлоп"ята.

Всі письменні. Тому- СТУКАЧІ.
Прислухаються!.. Йди вже мерщій!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116070500763

У краю неляканих метеликів
Розлилася спека медоносами.
Синій дзвоник з оксамитним келихом
Вмисне зачеплю ногами босими.

Біля шляху полини сторожею,
Стежка поміж них біжить лощиною.
Затишний цей рай із ласки Божої
Здавна звуть малою батьківщиною.

Синь вгорі напоєна нектарами,
Синь земна – у джерелі кремнистому.
Літо на горбку в суничнім мареві
Розкидає ягоди намистами.

Загублюся у світах некошених,
До небес торкатимусь долонями,
І до мене, сонцем запорошені,
Усміхнуться рудуваті соняхи.


04.07.2016р.

Всотала темінь люту спеку,
Вже прохолода поміж трав.
Аж ніби гай зітхнув полегко,
Її у себе увібрав.

Пливу поміж дубів правічних -
Поважних, мудрих, як волхви.
І зачаровано-містично
Зелені мають корогви.

І час у вічності мов тане,
П'є насолоду залюбки.
П'янить ця темрява жадана,
Пресвітлі сіючи зірки.

26.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Вітер позривав сливки-сережки,
Дощ - і ні туди ані сюди.
Сипле липа квіти медосійні,
Плаче липа - в серці омела.

Світ увесь розчахнуто-двоїстий.
Сміх і сльози. Радість і війна.
Поле битви.. Світла пам'ять зорям -
Тим, що не сховалися в житах.

04.07.2016

Люблю осінь
За мокрий поривчастий вітер,
За роздумні дощі, поєдинки останнього листу.
Тільки засніжену зиму люблю.
Чекаю весну.
Радію травичці, що пробила асфальт.
Переймаюсь клопотами птаства.
Зі щемом зауважую кінець літа...
Люблю цуценят, не люблю надто злих собак.
Не люблю котів за потайність.
Люблю горлиць, не люблю голубів.
Намагаюсь збагнути одвічний сум корів.
Невибутньо захоплений конями.
Люблю чепурну,
А ще більше забрьохану в грищах малечу.
Люблю погамовану мудрість літніх.
Люблю, не люблю, захоплююсь, вірю...
Моя втіха, моя зненависть, мій глузд...
Мій світ.
Заглядаю в очі,
Проектую твій світ.
Так боюся в чомусь схибити.

P.S.
У кожного свій світ.
Хто не створив його,
Великого світу не знайде.

З автобуса
на зупинці «Джерело»
майже випав, наче з сауни вийшов,—

і в ліс.
А позаду гроза,
щоразу ближче, росте, чорнішає,

ричить!
Прискорюю свій крок
і прискорено темніє над головою, довкруг.

Стихло,
принишкло все в лісі,
тільки страх мій не стихає, а кричить до болю.

Властиво,
не страх, а пульсуючі скроні
від швидкої ходи: чи встигну перед зливою?

Ноги самі
знаходять знайомі стежки,
а десь там, там уже край лісу майже видно.

Хмара поре
наді мною своє черево
об вершечки сосен, і за мить ринуть її води.

Від болю
стогне хмара, завиває.
А в голові моїй: гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп!

Ще трохи,
ось, нарешті, ще 200 гупів, і
я буду на порозі свого дому, на порозі дому…

А за мною —
лють! а в спину — шаленство!
Та я, хух, встиг. Я встиг. Встиг! Встиг! Встиг!

(4 липня 2016)

Колись я знов на Ма́гуру** зійду,
Смерекою постану на вершині,
І вроду свою статну молоду
Віддам Бескидам неприступним синім.

Душею в скелі глибоко вросту,
Розлоге гілля блискавкам підставлю –
Відкрию руки стрічно божеству,
Бо не для мене настрої сльотаві!

Перуне-батьку! Кидай в мене спис!
Я тим вогнем випалюю оскверни.
Очистивши весь ненависний слиз,
Від краю бі́ди й злигодні відве́рну!

Угору крила зламані здійму,
Сини мої, звитяжні духом вої!
Свіча в серцях долатиме пітьму,
Не бійтеся лиш істини святої!

У мене – сотні, тисячі імен,
Тож ворогам ніколи не здолати!
Я гордовито струшую з рамен
Облуду лицемірну супостата!

Всім спраглим я живильної води
У хмарах грозових несу напитись.
Перуне-батьку! Ти – наш поводир,
Ми - лиш твої сліпі затяті діти.

Та врешті решт свій внутрішній запал
На діло праведне опришківське спрямуєм!
Із Магури пошлю усім сигнал,
Що час долати в душах хижих вуїв***,

Бо саме там вони уже давно -
Ходи прогризли, оселившись в серці.
Сини мої, вам силу всім дано
Здолати враже у нерівнім герці!

*Магура - божество з Велесової книги, донька громовержця Перуна, хмарна діва — прекрасна, крилата, войовнича. Магура схожа на скандинавську валькірію. Серце її навіки віддане ратникам, богатирям. .
**Магура - вершина в Українських Карпатах, у масиві Сколівські Бескиди
***Вуй - ведмідь

мої думки про тебе як молитви
перебираю низки тихих слів
і ними сплачую богам я мито
щоби життя твоє було як спів

щоб вберегли тебе від непогоди
від напасті від лиха від біди
щоб сил дали пройти всі перешкоди
щоб ангел за плечем стояв завжди

а як відійде від плеча від твОго
то я за тебе витримаю битву
до самого останнього порогу
мої думки про тебе як молитви

30. 06. 2015

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
Лиш інструмент уміло налаштуй,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Отож вважай, мене не замордуй.

Як зазвучить та музика чудесна
На струнах арфи в дивному саду,
Тоді я поміж ніг твоїх воскресну,
І вже нікуди звідси не піду.

Не схочу ні Десни ані Дунаю,
Ні Сяну, ані Дону, ні Дніпра,
Коли тебе я файно покохаю
На берегах Серету і Дністра.

Ми звикли до війни, як до негоди.
Ховаємося глибше під навіс,
допоки торохтять вгорі підводи
і голосно скрегоче неборіз.

Ми навіть голошпиці парасолі
не кличемо до помочі на рать.
Вже й образи безмовні мимоволі
лиш ликами священними кричать.

Та ми ті вуха, що давно не чують,
щосили затикаємо дарма,
все нижче й нижче стягуємо чулок,
аби не видно білого чола.

20.09.16 р.

Десь остигають
                    попільні світила…
Десь майбуття зникає таїна…

Вогонь і час –
                    одна й та сама сила,
що всесвіт цей
                    випалює до дна,
а плоть людську
                    до генів динозаврів.
А гени ящерів –
                    до квантів, бран і струн…
Горять сонця
                    на куполах у лаврі,
димлять лампадки
біля чорних трун,
і меншає
                    речовини у світі,
і часу меншає:
                    з епох – до миті,
в яку і математик,
                    і фанатик,
відкинуть, врешті, смерті маячню
не в поклонінні
                    попелу галактик,
а в естафеті їхнього
                    вогню.

2016

Закручена
Спіралями із буднів,
Воланнями – у серця пустоту,
Питаннями: «Що далі з нами буде?
Чи я колись до себе доросту?»
…Зберу – вузлом закручені спіралі,
Як спраглий кущ листочками росу.
Через потік величний магістральний
У тишу парку біль перенесу.

З асфальту на траву переступаю.
Тут пахнуть медом липи вікові.
Зелені руки міцно біль хапають
І розсипають – цвітом по траві.
Живицею у мене входить тиша.
О, ні! Співає щемом солов’я,
І накривають спогади колишні,
І виринає з пам’яті ім’я…

Цвіте жасмин. О, скільки в ньому сили
Та ніжності! Душа уже щемить.
Ми обійнявшись тут колись ходили…
Не час мені – назад. Іще хоч мить!
Іще хоч мить пилинкою у раї!
Ще накриває голову гілля…
Обов’язки – суворі самураї
На дно ховають все ж твоє ім’я…

Мені пора. Пора. Іти повинна.
Прощаюся, як струшую росу.
Та потайки я квіточку жасмину
В очах, у серці бережно несу.
ID: 671740

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

Берег моря... Закат...
Совершенно один,
Как "Челюскин", зажатый
Громадами льдин,
В эроманию тел
Я гляжу, как маньяк,
Где маячит пробел-
Твоей майки маяк,
Что не даст кораблю
В бурю сбиться с пути,
Где любовь ты мою
Обещала спасти.
Только жаль, на "Челюскин"
Не "тянет" мой челн,
Увлекаемый бурей
Эротики волн,
И в пучину страстей
Увлекает волна...
Связь разорвана...
Майка твоя не видна.
Я купаться пойду,
Озираясь вокруг,
Но, вернувшись обратно,
Почувствую вдруг,
Что прожить без тебя
Все равно не смогу...
Как ребенок... Один...
На морском берегу...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116070300734

Заспіваю тобі колискову
Чистим голосом рідної мови –
Хай вколисує любу малечу
Пелюстками тендітного льону,
Що бабуся тримає в долонях,
Засіваючи небо надвечір.

Тихим шелестом вітру у полі,
Що на ясені влігся спроквола –
Хай вколисує любу малечу
Чистий голос прарідної мови,
Що співає тобі колискову
Клекотінням далеким лелечим.

Гарячі вишні. Виплекані сонцем,
Вітрами пещені та росами умиті.
Червоні зорі. А чи, може, сон це?
Та ні! Це правда. Спека. Червень. Літо.

І їж, і рвеш, і їж… Спинитись годі.
Такі жагучі… З дерева – устами…
І будень святом став собі сьогодні.
Ще вишня гарна. В кульчиках востаннє.

Ще досягаєш ягоди, і пнешся,
Скуйовдивши мереживо зелене.
Гіляка – вниз. Переляк. І здригнешся.
Напевно, досить цього щастя з мене.
30.06.2016

Якщо справді схочеш розказати про
Останній місяць своїх солі й поту —
Тим паче мовчи! Не тривож тепло
Кожухів чужого комфорту.
Бо все, що ти їм готовий втовкти
В їхні закриті серця і душі,
Викличе тільки бажання втекти
Або ж задушить.
Та, коли розум здолає плоть,
Навчений трохи життєвим горем,
Зі світлом світу тоді й приходь.
Поговоримо!

Затихає заводь колихлива,
В`яне над верхів`ями зоря.
Блідне сяйва чарівливе диво,
Мовби дотліває, догоря.

Плавиться поволі літня днина,
Неохоче вечір настає,
Лагідний, мов полум`я каміна,
Тихо темне п`є вино своє.

25.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Як всі були ми «росіяни»,
із мови судячи, тоді
нас "подружили" наші мами,
ще говіркі і молоді.

Звалась Наташею в той час ти
(тепер солідніше, мабуть).
Як богомольці до причастя,
три роки ми ділили путь,

йдучи до школи і зі школи
і виринаючи з пітьми
на Городецькій, в рейках колій,
в трамваях, заспаних, як ми.

Мов пара човників з паперу,
недбало пущених у плин
на втіху злому фантазеру,
у синіх відтинках хвилин

заціпенілої мовчанки
ми йшли в покірності сумній
в недоспані зимові ранки
під хрускіт снігу і надій.

Ще не свідомі чуда дружби,
крокуючи через роки
за звичкою, немов до служби,
із ранцями, як вояки,

ми мали впевненість в запасі
одна в одній, тому усмак
ми раз побилися у класі,
на втіху іншим, просто так.

Всі наші витівки бешкетні,
й оті — дві пари в ряд — сліди,
і «Шёл по городу волшебник»
в мені осіли назавжди.

А ми з тобою і не знали,
що в безпритульній тій імлі
ми одна одну рятували
в дитинства ранки зимові.

Мій любий краю, найрідніший,
Широколанові поля
Твої для мене наймиліші,
Бо ти є ба́тьківська земля.

Твій дух завжди був повен сили,
Крізь всі часи та всі віки
Тризуб і гілочку калини
Пронесли в серці козаки.

Немов насіннячко кульбабки
По всій окрузі рознеслись
Твої знедолені нащадки,
Щоб повернутися колись.

Із них ніхто не забуває,
З якого виріс він коріння,
Бо в кожнім частка є від краю,
Що надихає на творіння.

Плодами красяться садочки,
Поля – зерном опісля квіту.
Здобутками сини і дочки
Уславлять край по всьому світу.

Гуляє привід і вражає людей:
чому це привид ще не зичив
й не позичить грошей?
І манекен мовчить?..
Хоч прагне гарно жить…
Розкішний одяг не встигає зносить.
Мов кістка,
«Київські» у горлі торти.
Печуть у Липецьку їх, певно,
найбрудніші чорти.
Чи вже не в Липецьку,
блоху єгипетську
кує «Рошен» із сої вічної в Росіїї мерзлоти?
Та попри все це очевидно –
АК.
АК в перекладі з «геройської» -
Автобанк Коломойського.
Там «ліквідність» така,
що руку
з рук у руки
миє лиш
ПРИВАТна рука.


02.07.2016

Це коли небо ще затемна йде на поле як на святу прощу
та від зорі до зорі — не розгинаючи спини — жнивує.
Колосся розливається гігабайтами міжзоряного генетичного коду
і від земних небезпек свої золоті скарби у античних кошиках зберігає.

У гніздах птахи своїх малят астрономічної навігації навчають —
і всі разом очікують першого вильоту із святочним нетерпінням.
А пузаті банки та глечики за столами хазяйновито досхочу ласують
свіжозвареним полуничним, вишневим та абрикосовим варенням.

День народження –
як усі дні день.
Заохочення
для душі лишень.
Хай усі свята заждуть-дрімають,
одного тебе нехай вітають,
голосно тобі хай скажуть:
- Будь! Будь! Будь!
Хай у тебе д н і в, як рій бджолиний,
буде у житті щасливім, сину!
Хай міцну здоров’я має спину,
світла голова свою знаходить путь!

01.07.2016

– У тебе очі зелені, в них колір весни і жита.
– А в тебе вони сині - сині, немовби небо відкрите.
– У тебе в очах сльозина, чому ти її зронила?
– Бо маю любов у серці, і щастям заполонилась...
– Чому ж ти так плачеш, сестро, що душу твою тривожить?
– За тебе радію дуже, то й стримати сліз не можу.
– Сестричко моя хороша, ти будеш завжди зі мною.
– Ми будем стояти, рідна, одна за одну горою.
Уверх ростемо ми разом, бо маєм одне коріння,
Одного ми роду діти, з одного зросли насіння.
В одної очі зелені, а в другої сині-сині.
Це сестри землі моєї, родин своїх берегині.

коли стеля нависла над розумом,
коли крейда осипалась попелом,
коли важко вдихнути свободою -
спраглість фарб вже ніщо не заповнює.
час навпомацки зупиняється.
сіє променем собівартості.
залишає краї особистості
і тушкує байки - імовірності.
коли стеля нависла над розумом,
коли ти вже не дихаєш простором, -
три, чотири кутки і ти в схованці -
відкривається дах ілюзорності.

2016

Літо до літа… Міцніє сімейний шов:
маєво літ – у стібку до стібка навзаєм.
Рідне обійстя, де завжди цвіла любов,
і дотепер плодоносить дарами раю.

Звідси весільний рушник нас повів у світ,
і вишиття його барвами гріє й нині.
Стільки у парі долюблено зим і літ,
дяка - веселкових. І не було полинних...

Діти у ролі … батьків(!) – це ж коли, коли?
Діти дітей(!)… Ми давно – дідусь і бабуся...
Час наші скроні так місячно забілив...
А почуття вгамувати, мабуть, забувся…

23-30.06.2016

Я хотіла би вам розказати,
Як чебрець шаленіє духмяний,
Як вітри тут ганяють крилато.
Від повітря гірського йдеш п`яний.

Я б хотіла…

Як хотіла би я показати,
Як Говерла стримить величаво,
Як сніги майже кольору м`яти
Освіжають Карпати ночами.

Не зуміла…

Так хотіла би вам передати,
Як на Камені Писанім красно!
Як там легко від щастя ридати,
Забуваючи болі дочасно

Всього тіла.

Як хотіла б ще раз це відчути!
Та ні вірші, ні книги й картини
Не дадуть повноти. Тільки бути
І ходити там треба людині.

Затремтіла…

27.06.16

Того, кому плескала французька Опера,
Хто «дихав» Фаустом і грав Тореадора,
Убили на Донбасі російські снайпера….
Можливо, Франція відчує смерть актора…?

Відколи світ в прадавній Україні,
Сини за Бάтьківщину битись не цурались,
Хто вмер за волю - славні і донині,
Лиш душі воїнів у вирій піднімались.

В усіх краях у будь-які часи
Життя для жертви обирає кращих,
Щоб крок за кроком їхні голоси
Сумління й душі пробудили наші.

Слава Героям!!!

©29.06.2016

Млосні видихи
крізь ліси проціджує
розпашіла синь.

Змовкли й вивільги —
на гілках сидять, осьо,
з нудами в очах.

(30 червня 2016)

До осені – рано. На зиму – нізащо
не хоче до раю ніяке ледащо.
Марія небесна усіх береже.
На віники є ще. Нові – вони кращі,
аби вимітати імення чуже.

Немає ума і помірної дози.
Оман і мімози побили морози –
не буде прощань і немає жалю.
А літні, весною не витерті сльози,
засіють напам'ять осінню ріллю.

На інше, вагоме немає ще сили.
Змію укусили, й бідою накрило,
і долю украли старечі літа.
За що умирали? Опущені крила.
Герої не ті, і еліта не та.

Гартуємо волю. Її аромати
уже не забути, якщо пригадати
бої, барикади і рубаний лід...
Зоря зодіаку описує коло,
і місяць ясний не опалить ніколи
буяючий білою тогою цвіт.

2016

Британія пішла.
Пішла не по-англійськи.
Не двері грюкнули,
не грозовий над Лондоном
влупив у вікна
фронт.
Європа чи не та,
чи гріх оглух
і збайдужів до віскі…
Є В Р О Р Е М О Н Т!

29.06.2016

Пронизує музика... вабить магічний спів,
у серці нуртують знову баси гітарні.
Ти влив мені в душу акорди своїх степів...
І ми - летимо, під нами - міські кав'ярні.
Напоєна жаром, палає безмежна вись,
кладу свій маленький світ на твої рамена.
Ми - два напівсяйва, що в сонце одне злились,
ти жив у мені, ти був від початку в генах.
А що буде потім? - до краю? дотла? без меж?
Нашле Вій страхи чи Хорс - неземну пожежу?
Щоб маки цвіли... і волошки в очах - простеж,
окрилюй мене, бо я вся тобі належу!

Куди поділася корупція?! –
Душа сумує і страждає,
Адже у нашій Конституції
Статті «корупція» немає.

Щось не таке в країні діється –
Ми перетворюємось в «зону».
Чи то закони профануються,
Чи живемо не по закону.

Юна феє доросла і боса,
ще учора були ми малі.
Як ти вірила, що на покосі
залишили тебе журавлі.

Героїне ночей серенади,
ну які ще у тебе літа?
На твої соковиті принади
ще чатує пора золота.

І лишається мало чекати
ті мелодії білих ночей,
і навчишся сама чарувати
таїною урочих очей.

Ще почуєш і оди, й поеми.
І співатимуть їх солов'ї,
як зігріє Хуан чи Ромео
неціловані губи твої.

Нарече і тебе – Маріанна
чорний лицар на білім коні,
і смарагди дівочого стану
не один обійме уві сні.

І покаєшся, може, у тому.
Та коли поведе у жита,
ти повідаєш лише одному,
що таке ця болюча цнота.

І по лінії …не Мебіу́са
за фігурою …не Ліссажу
цілуватимеш очі і вуса
і пізнаєш у щастя межу.

І почуєш ти слово напутнє,
що фігури і лінії ті
хай вивчають уже молоді.
А твоє особисте майбутнє –
це, – уа! – у колисці почуте,
і гріхи, що малюють святі.

1992-2016

Небо дощовите. Сірувата днина.
Змочений росою килим трав’яний.
Крізь туман чорніє дерево єдине --
мовчазний і вірний древній вартовий.

Прошиває час він, лицар твердокорий.
Спробуєш вселенський стовбур обхопить –
радісно відчуєш, як в рослинні пори
вся душа із тіла звільнено стримить.

З репано-вогкою чорною корою
світ також – притихлий, сірий, дощовий.
І ніхто не скаже, мудрості якої
дерево в тумані – вічний вартовий.

Дивлюся на доспілу я шовковицю
не тільки з апетитом - із цікавістю
і черевом, і розумом полізу я,
порівнюючи дерево й поезію:

чим гілка вище, тим принади більші,
чим задум вище, тим сильніші вірші,
і яскравіші... Ягоди поїв
і найгарніші, і най, най... Бо їм
своє життя продовжити в мені.
Але про них написані пісні,

чим далі я відходив, тим сумнішали:
що не поласував я найсмачнішими!

18.06.2016

Я знесилена диким вітром –
він в обійми мене узяв.
Чую пуп’янок нерозквітлий
серед скошених перших трав.
Чи живий цвіт, чи ні – не знаю,
чи завмер в летаргії - сні.
Тихе слово у світ злітає –
наче липи бджолиний спів.

Ганити Конституцію дарма:
у ній права, свободи – для Людини.
І є Гарант… Гарантії ж нема…
Та це не Конституції пухлина…

28.06.2016