Ти ідеш розриваючи навпіл повітряні маси
восени вони мають крихкий і знервований стан
ти ідеш відділяючи простір собою від часу
і в шпарини між ними летить за каштаном каштан

і блищать наче гільзи чи мідні прикраси жіночі
за одним нагинаєшся й міцно стискаєш в руці
десь на розі Соборної і швидкоплинної ночі
яка стежить печально за нами в оптичний приціл

і здається печаль за сестру свою радість точніша
розуміння цього уповільнює врешті твій крок
зупиняєшся ти потім час і у просторі тиша
ти свій палець кладеш на каштан хтось кладе на курок

наближається ніч піднімається вітер зі сходу
крізь шпарини і пальці просочиться всюди і скрізь
і в осіннє повітря цих вулиць додасть трохи згодом
запах прілого листя і запах відстріляних гільз
01.11.15

Ой не тому, що ми пілоти,
руйнує рать родную Русь.
Але розборкою польотів
прийдеться ще – колись… комусь…

Коли анексія – не мито,
на часі є воєнний стан.
Расєя хоче закусити.
У лугандонії – корито,
а у Криму – Афганістан.

Не діє, – слава Курултаю!
Гібридний молох сарани
із-за границі виповзає
змією іга і війни.

Немає миру без нагана.*
Велить устав іти у бій,
але у розпалі подій
умили руки отамани,
на абордаж ідуть погани
і не стріляє вартовий.

Коли мурло ішло у хату,
не запитали, – хто іде!?
Не попередили, – стояти!
А не уміє – зупиняти,
бо не зупиниться ніде.

І за окраїнами краю,
де буйна наволоч пішла,
червоне пір'я у орла
на всі боки летіти має.

То на війні – як на війні.
А тут іде орда несита
усе украдене ділити...
І «иже с ними», а чи ні
огидні покручі на дні,
а воля вимагає, – бити!

2015

Зима із вкрапленнями снігу,
Який лишився по садах.
У замерзаючу відлигу
Все небо – як з туману дах.

Десь на алеї тихнуть кроки -
Чиясь замріяна хода.
І вітерець рожевощокий
Опале листя підкида.

Ще романтичний дух витає,
Хоч тьмяне вже його лице.
Гуляє осінь золотая
Під руку тихо з морозцем.

4.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Перевелися уже пілігрими.
Барди й паяци почили в раю.
Кануть у Лету гармонія, рими.
Мода на ню, парвеню, дежавю.
Тихо орудує сапою лихо –
гвардія типу режиму ЦеКа.
Із неоліту виказує пи́ху
неоеліта з душею совка.
Є менестрелі, нема панацеї.
І спонукає неволя людей
йти у нікуди, заради ідеї,
що обіцяє – ніколи й ніде...
Дереворити – химери... Пенати –
поутікали до іншої хати.
Гаряче жити у вирі подій...
Має юродивий що приміряти:
торбу позичену, посох чужий
і суєвір’я лихої недолі.
І не рятує Висоцький і Цой.
У позачассі, тамуючи болі,
йде одинокий ліричний герой.
Думає, – поки іду за юрмою,
мушу носити за неї суму.
А сповідаючись, каже Йому:
– Маю водити її за собою
і видавати себе з головою
щирою лірою бозна-кому.

2015

Буває, в небо кулаки
Ми піднімаєм в гніві, люті:
„О, Боже, де Ти? Не мовчи!
Як міг Ти нас уже забути?”

Здається, небо все мовчить,
Спалити очі може сонце.
Ти в гніві в небо не дивись,
А краще в свою душу, в серце.

Я знаю, правди на землі
Не має, не було, не буде.
Та справедливість є, повір.
Не нам судить, є вищі судді.

Найвищий суд – на небесах,
Земний найвищий – твоя совість.
Вона і вдень, вночі у снах
Відкрити серце твоє хоче.

Ти в очі сироті заглянь
І подивися на каліку.
На тих, хто хімій для життя
Прийняв без міри й ліку.

Не відвертайся, хай болить,
Нехай пройме тебе від болю.
Бездонне небо не мовчить,
Воно схилилось над тобою.
15.09.2012

І знов упав, і знов гріхи
Й лукавий шепіт сатани:
"Ти впав, ти мій, радій життям,
Я все лишень тобі віддам;

Дивись, усі отак живуть -
Широкий шлях, просторий путь,
Брати і сестри тут ідуть;
Вузенька стежка - тільки ями,
Вернись, підеш тепер із нами".

Спіткнувсь, упав, душа болить,
Але не хочу більш грішить;
Солодкий гріх - гірка отрута,
Не шлях широкий - то болото.

Давно оце душа пізнала:
В гріхові радості немає
І волі в рабстві не буває.
Лукавий вже хай не шепоче,
Хоч впав, але іти за ним не хочу.

І знов упав, і знов гріхи...
Молюся Богу: "Мене прости".
Я вірю, бачу - пробиті руки
Лікують душу, знімають муки.

А ніжний голос мого Христа
З любов'ю кличе в небеса.
Встаю, беру свого хреста,
Хоч падаю, але вперед іду.
Вже скоро, Господи, прийду.
12.12.2004

палахкотіла як свіча на вітрі злому
крізь час і чад і листопад і дику втому
секунди жмутками листків в`язали будні
і миті ці мені були вже незабутні...
а я стояла на вітрах не трепетала
любов світилася в очах любов палала
була сильнішою стократ за всі незгоди
була немов осінній сад і тихі води
немов поліське джерело під журавлями
що гублять втомлене крило летять над нами
була кривавником густим пучечком м`яти
ніхто мене у тому сні не смів спиняти...
твоєю стала а чи ні - сама не знаю...
жила мелодія в мені відлунням раю...
жила любов до цих людей до світу цього
душа босоніж в небо йшла - шукати Бога...

Жорсткі свободи правила учить--
неначе в крижану ступати воду,
перетинати течію без броду,
коли душа у паніці кричить;
у невідому вирушивши путь,
не знати, чи далеко до нічлігу,
знесилено, засапавшись від бігу,
боятись, що тебе переженуть;
щомиті відриватися від мрій
на поклик прозаїчної задачі,
коли в очах темніє від невдачі—
себе лиш винуватити у ній;
забути про поезію зітхань,
безвиході, всерівності, покори...
Ти сам в своїм житті долаєш гори,
ти—архітектор шансів і бажань.
Це страшно—від тривоги знемагать
і хід життя усталений ламати…

Та хто дозволив демонів призвати
і на мечі свій страх перекувать?

2015

В лживых законах ПУТИНСКИХ приставов
Сладкая ЛЕСТЬ-отрава
РОССИЯНЕ-не становитесь ФАШИСТАМИ
Нет у фашизма правды
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
ГОРЬКАЯ ПРАВДА в словах МАКАРЕВИЧА
Поперек горла стала
Тем чья в овечьей шкуре блеючи
Волчая пасть с оскалом
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
КТО разжигает междуусобицу
В ДУМЕ цитируя ГЕББЕЛЬСА
ЗВЕРЬ в православной церкви МОЛИТСЯ
Перед ИКОНОЙ крестится
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
НЕТУ ИУДЫ в нашем ОТЕЧЕСТВЕ
Есть на РУСИ изменники
Ночью взывает палач к человечности
Утром на трупах ценники…….
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Вечером ОДЫ во славу величия
Днем воронье в наградах
РОССИЯНЕ нету денег у нищего
У ОККУПАНТОВ правды

«Олександр Квітень»
м.Мукачево
2 червня 2014 року

Вічно знедолена
завжди обкрадена
в шинку закладена
з лихом побратана
ти Україна моя
Вільний народ твій
живе як за гратами
люди вже ставши
від праці горбатими
ходять і досі
в сорочках полатаних
де ж твоє добре ім"я
____________________
Квітка зів"яла
тираном підкорена
війнами стомлена
голодоморами
чую я плач
над твоїми просторами
сльози гіркі як полин
вічність застигла
й очима суворими
спостерігає
за хлопами хворими
що проміняли
Вкраїну з соборами
на територію гроші
та чин

Олександр Квітень
м.Харків
15 травня 1996 року

Чемні дівчата не пишуть вірші,
Чемні дівчата вчаться у вишах,
Чемним дівчатам не до кохання -
Лише на себе їх сподівання.

Чемним дівчатам в житті нелегко.
Чемних дівчат не пускають у пекло.
У чемних дівчат замість мрій лиш цілі,
Ще в них свої, а не штучні, вії.

Чемні дівчата не колять губи,
Мають свої, невеличкі, груди.
У чемних дівчат маленька зарплата,
Чемні дівчата обожнюють тата.

Чемні дівчата не палять сигари,
Чемних дівчат не зустрінеш у барах.
Чемних дівчат не затягнеш у койку,
Ні поодинці, ані по двоє.

Чемні дівчата працюють гідно,
За чемних дівчат нікому не встидно,
Я скажу більше: на них всім плювати,
Крім, хіба що, їхнього тата.

В чемних дівчат є лиш один недолік:
Коли на них всім на світі пофіг,
У чемних дівчат не витримують нерви -
Ось звідкіля і беруться стерви!

***
У Пітері нова культура –
із порцеляни фетиші
путініани без душі:
або у образі лемура
(Lemurа catta? Ката гуру?)
або сидить на «кукиші».

***
Не сидиться і не спится Вові.
Отамо – і гроші, і бої,
онино – сусіди, і корова,
отуто здихає, ген – здорова.
Ось і тягне у чужі краї.

***
Йому увага є усюди
і забувають лизоблюди,
що пожирає їх вампір.
Але купують шалапута:
хелло серійне... хтиве... люте –
і не людина, і не звір.

***
На царя його еліта маже,
а у небі Божий перст покаже,
хто «кришує» вихреста попів.
Невідомо, як ще карта ляже...
А за еМПеЦе діяння каже,
що живе за тридцять срібняків.

***
Мочить, мучить, убиває
і ніхто не знає,
де й коли біля сараю
під собаче, – баю-баю
і воно сконає.

***
Злісний карлик нагнітає з ложа
ненависть до всього, що живе.
Та живе звичайно переможе
неживе, конаюче, вороже
Каїнове дзеркало криве.

                              2015

Як пісок межи пальці, час,
і не має ніяких меж
зупинити незламних нас,
що на варті пісочних веж.

Скільки б ти не чекав вогню –
не запалиш вологий хмиз:
негостинне твоє меню,
чай солодкий давно прокис.

Ти чекаєш торкнутись щік,
порятунок не скоро твій –
вже на відліку інший бік,
це не відлік уже, а бій.

Заметілі укриють слід,
ковдра знову впаде до ніг,
хто ти – той, що дивився вслід,
хто ти – той, що услід побіг?

Намальований жовтий смайл
усміхатиметься щораз,
Коли ти видалятимеш файл,
з монітору, що бачив нас…

Прощатися, прощати, не любити…
Цей дивний стан нікому не прощу –
собі, що полюбила, дивом, жити
і вірити і райдузі й дощу…

Тобі, що ти таке собі дозволив:
украсти душу й блиск моїх очей
тоді, коли ходила чистим полем
як лань, і не сахалася людей…

Тоді, коли відміряла спрокволу
гріхів смертельних – стільки скільки є,
і вітряків, що світ перемололи
на крок вперед не зіграних прем’єр…

Собі, смертельно втомленій жахами,
що – упаду. Не піднімусь. Ніяк –
я не прощу. Та будувати храми
нізащо вже не кину, позаяк…

Прощатися, прощати і… любити,
що зліплене, що створене з піску,
мені з народження було привите,
зі сповитку.

Мовчання – як знак. Слова, заморожені в часі.
Як добре, що стіни глухі, не чути в них шепоту.
Як добре, що біль – це тільки таблетка від трепету
В грудях. Як добре, що ти… тільки тінь на терасі.

А тиша мовчить… А тиша шепоче словами твоїми,
Що вітер приніс на плечі. І їм опиратися годі.
Вони, наче спомин, такі невиразні й холодні.
Вони, наче тінь від ліхтарні біля каплиці Боїмів.

Мовчання не скресне. Мовчання – то повесні крига.
Слова проростуть, хоча ґрунт буде зовсім чужим.
І тінь на терасі, мій спомин, розтане, як дим.
І зболене серце колись відігріє відлига…

Небес блакитним перламутром
глибокий погляд заяснів...
Чи ця зима не любить хутра?
Не беручка до ковзанів?

Контрасту легітне контральто...
Відлуння нотки золоті...
І шпацирує по асфальту
зима в осінньому пальті.

11.12.2015

РОССИЯНЕ ОПОМНИТЕСЬ!!

Не судите не судимы будете
Не зовите милостью разбой
Не молитесь на иконы Путина
Дьявол он не может быть святой
---------------------------------------------
Как не может армия опричников
Видеть слезы наших матерей
Нет и тени Русского величия
В волчьей стае "вежливых людей"
-----------------------------------------------
Как и нету тени у сомнения
Что без крови нет глубоких ран
Нету у вражды благословения
Нет России больше у славян!!!
Олександр Квітень 15 липня 2014 року

Прийдешній час немов чиєсь прокляття
Колись сусіди , нині вороги….
Москва війни розпалює багаття
Лихим тиранам війни до снаги
•••••••
Давно ходили Римські легіони
Землі було їм мало і рабів
Людські життя , чиїсь чужі закони
Зникали під ударами мечів
•••••••
Проходив час , ось варвари зміцніли
Розтяли Рим як кволе каченя
Запамятай тиран !!! Немає сили
у люті
Як і нема її в піснях
Що іх співають вірні фарисеї
«про велич нації» « чудовий руський світ»
Той світ- жебрак голодний невеселий
З протягнутою шапкою стоїть
•••••••
А пам’ятаєш орди Чингиз-хана
Завзято підкоряли племена
І як стогнали триста літ Славяни
Під ношею татарського ярма
•••••••

А де ж тепер імперія монголів ???
Розпалася в брудних сухих степах !!!
Запамятай тиран !!! Що вітер волі
Не зупинити в тюрмах ,таборах
•••••••
І дух свободи неможливо вкрасти
Спалити , як ти вже спалив Донбасс
І пам’ятай !!! Що не у владі щастя
А у КОХАННІ …Що живе у нас
У ВІРІ В БОГА !
У УСМІШЦІ СИНА !
У КРАЄВИДАХ РІДНОЇ ЗЕМЛІ !
Ще пам’ятай
НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА
Хоч як не намагались москалі !!!!
•••••••
А може хочеш славу Бонапарта
І величі російського царя
І влади Тамерлана……..
ОЙ не варто !!!
Бо БОГУ не залишиш хабаря
Коли ВСЕВИШНІЙ запитає стиха
Тебе !!!
За душу що занапастив
За кров за ворожнечу і за лихо
Йому не знайдеш відповісти слів
•••••••


Не зможеш відповісти і за долі
Загиблих і скалічених синів
За покликом російської сваволі
На теренах гібридної війни
•••••••
Свої гріхи ти не відмолиш з часом
А злочинам не буде забуття
За КРИВДУ НА РОЗДЕРТОМУ ДОНБАССІ !!!
За сльози і загублені життя !!!


ОЛЕКСАНДР КВІТЕНЬ
30 листопада 2015 року
М. Мукачево –смт Городок (Макарів -1)

Пливе кораблик паперовий
Струмочком,наче морем синім.
Мені ж пригадується знову
Моє далекеє дитинство.

Ми теж кораблики пускали
Після дощу в калюжах радо,
І себе гордо уявляли,
Що стоїмо ми за штурвалом

Справжнього судна в океані,
А шепіт хвиль,неначе пісня,
Вітаються дельфіни з нами,
Як друзі весело й привітно.

Ми дійсно були фантазери,
А час спливає за водою.
І той кораблик із паперу
Забрав дитинство із собою.

2015 р.

У вік інтернету та космосу,
Суцільного телебачення,
Здавалось би нині для кожного
Вже книга не має значення.

Все бачимо,знаємо,вміємо
Із сайтів,фейсбуків та форумів,
Та книгу нічим не замінимо,
З неї ж набираємось розуму.

А починали з "Букварика",
"Читанки",гарної казочки.
Якби не книга - не знали б ми
Шевченка,Франка та Ахматову.

Неначе води цілющої
З криниченьки невичерпної
"Напитися" прагнем мудрості,
Добру навчитися й чемності.

Хто не прочитав книги жодної
За своє життя - шкода того,
Духовно ж бідна душа його,
Хоч він володіє й мільйонами.

Як світло яскраве в темряві,
І дороговказ для кожного,
Живи,мудра книго на користь всім,
Цінніша скарбів найдорожчих ти.

2015 р.

Ти молодий,
розумний,
з очима як у бога…
А я?
Що можу дати я тобі
окрім сердечної любові?
Окрім тепла і ніжності?
Окрім печалі сніжності…

О! Як же плачу за тобою
ночами уві сні
і наяву…
Хоч вдень все ж якось і живу,
й радію світу,
і пишу
кохання мого
тобі
палкі привіти…
Летіть, вірші!
Ви мої квіти-діти…

12.12.2015

І знову, по захмарених роках,
коли із неминучим мирить досвід,
мені з’явилась усмішка твоя,
неначе сонце бризнуло у просвіт.

І закрутилось знов веретено,
ожила мрія бавиться зі мною,
неначе нас, розлучених давно,
хтось ниткою зшиває золотою.

Змінилось все, а усмішка твоя,
що полонила юні мої очі,
як прапорець на щоглі корабля,
із впертістю хлопчачою тріпоче,

і я, немов прочанка навесні,
надіюсь із таємним серця скоком
до одкровення світлого її
раптово прилучитись ненароком...

Як радісно, що ти її зберіг,
в далеких і важких своїх блуканнях,
коли було не видно берегів,
коли ти був самотній і останній,

всі друзі загорнулись, як один,
у кокони свої—не догукнутись,
і стоптаної гордості полин
був гіршим від ядучої отрути!

Життєвий сенс вертається на круг,
коли, хай зрідка, усмішка з тобою--
неначе порятований твій друг,
крізь небезпеки винесений з бою.

2015

Пізня осінь. Днина зимня –
Чирка вітер, як терпуг.
Шерхотить кукурудзиння
Ще не прибране в степу.

І дорога невесела.
Гей, автобус, виручай!
Зачекалися оселя,
Затишок, тепло і чай.

Вип’єш запашний гарячий –
І верстов, мов не було.
Он і гайвороння кряче,
І видніється село…
11.12.2015.

Героїв двоє – Він і Вона.
Лицар сумний і таємний,
Ніхто про нього не зна.
Жінка близька і далека,
Вірить в любов і дива.
Близька, бо бажання єдине –
Бажання бути разом,
Камінь точить краплина,
Не те ще під силу двом.
Він жадав, щоб бажання зникло,
Бо жінка його – чужа,
Бажання ставало пеклом,
Як лють на вістрі ножа.
Бажання було, як розплата
За час, що нестримно мина.
Бажань не буває багато,
Якщо десь чекає Вона.
Він бажав Її,
Як бажають вітру у спеку,
Як бажає вода вогню,
Як бажають лелеки
Повернутись на землю свою,
Як бажають ще не кохавши,
Не звідавши біль утрат,
Як бажають ще не бажавши,
Щоб шлях повернув назад.
Бажання часом гостріше
Леза холодних слів,
А часом стає палкішим
Давніх мрійливих снів.
Бажання бува неосяжним,
Бажання буває крилом,
Із ним враз стаєш відважним,
Забувши про меч і шолом.
Бажання буває спалах,
Бажання буває грім,
А потім зненацька – примара,
Як світ колихнеться під ним...

2011

Яка різниця: де падати
і кому це здається таким карколомним,
коли ти достатньо високо
над злетами і падіннями
і трошки ближче до Бога?
Навіть, розбившись на смерть.
Чи, зрештою, є різниця
скільки все це тривало:
місяць або мільйони
самих солодких хвилин,
коли по всьому ти знаєш
те, що знаєш лиш ти
і сотні душ до тебе?

Сотні щасливих душ.
2003р.

Нас таки впустило Небо
в бальний зал серед снігів:
стін оголені дерева
й колонади з ліхтарів.

Я танцюю, гра дорога
на скляному ксилофоні.
А коли померзнуть ноги –
ти зігрій мені долоні.
2003р.

Вода розсуває стіни
і робить повітря червоним.
Мої мармурові коліна.
Твої найтепліші долоні.

Спочатку лягали тіні
і тільки потім – волосся.
У пам’яті все без зміни,
коли б все це не відбулося.
2003р.

Ти – молодість душі моєї,
гаряча, вірна й нетерпляча,
де тіні в липових алеях
закоханих перстами святять.

Мене ти міг би зрозуміти,
аби ж не сто одна весна,
коли у певний час на вітах -
та сама, сніжна, сивина.
2003р.

Я мрію ще, чи просто заспана?
За спиною – смоляна темрява,
кришталь здається діамантом,
а діамант здається краплею
роси, що вогко відокремлює
шовк ночі від льняного ранку.
2004р.

Багріє обрій кров’ю і димами
Помалу задихається земля.
Неначе янгол, на руках у мами
Довірливо вмостилося маля.
Вона стоїть, похитуючись трішки,
Розбуджуючи зором пустоту, -
А я, чужий, зітхаючи невтішно,
На дзеркалі каміннім обеліска,
Вирізьблюю вдову і сироту...
10.12.15

Эта девушка вовсе тобой не больна.
Эта девушка смотрит во все времена

Свысока... Чуть отбросив покров паланкина...
Из портшеза... Кареты... Вагона... Машины...

С интересом... Но вовсе она не больна.
Ты ее не зови... Выпей лучше вина!

Сразу истины голос услышишь в вине.
Просто- разность сословий... По чьей-то вине...

По вине... И- в вине... И цитируя Блока,
Увести б в кабинет этот вьющийся локон...

Этот взгляд... Это тело... К несчастию, нету
Ни кареты, ни денег... И нет кабинета.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115121111880

Дурило вистрілив, але не вцілив.
Хотів убити птицю – журавля.
І став журавлик як одне і ціле
Із матір’ю, навіки немовля.

Ідуть роки, ячать меридіани,
І птахострій ламається навпіл.
Таких, невбитих, забагато стало,
Тому летять зарано, ген, за Ніл.

Там добре, де затримуються крила.
Природа – відриває від землі.
Якось революційно: забарились
Удома журавлі, вони – в імлі.

Селам аж дивно, їй-право.
Звістку смакують міста:
та ж ілюзорна оправа,
тільки... картина - не та!

Злочин!? Сенсація року!?
Котяться слухів громи:
в грудні - у серці Європи -
викрадення... зими.

11.12.2015

Як з попелища - валить дим,
По небі сунуть, як примари,
Важкі свинцеві темні хмари,
Чорніють знічені сади.

Небес, дерев злилися барви,
Вони зустрілись тет-а-тет…
Сіріють ген - будівлі гарні,
Як попіл – кожний силует.

Немов чернець накинув рясу
На ніжну київську красу.
І спогади боїв Донбасу
Вечірні сутінки несуть…

3.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка

Піднімаюсь на схил, як на гребінь самої себе.
Опускається тиша, але не привносить порядку.
Я молюся, бо знаю: хоч давнє усе, а слабе.
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.
Виринають із пам’яті лиця, немов з-під води,
і здається, що світові не умістити об’єму
усього́, що вже трапилось. Господи, не підведи,
і хай буде по-твоєму все в королівстві твоєму
і по-моєму все – в королівстві моїм.
Піднімаюсь потроху – видніється дім
у рельєфі такому, якого іще не було́.
Вчора дід сивочубий, водій «Верховини» чи «Яви»
зупинився навпроти і довго вдивлявся в чоло,
І спитав не багато й не мало, а просто – «Чия Ви?».
Піднімаюсь на схил, обмірковую все, - а чия ж?
Наближається ніч по відомому їй розпорядку.
Я молюсь, як умію, а вмію лише «Отче наш»,
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.


грудень 2015

Чув ти,друже,у наш край
Завітає Миколай?
Прийде він у темну нічку,
Як лише закриєш вічка,
Під подушку покладе
Подарунки і піде.
Десь високо там у небі
Чує хтось твої потреби,
За цілий рік добрих вчинків,
Матимеш ти мандаринки,
І цукерки,і пакунки,
І на вікнах візерунки.
Чи був чемним ти весь час?
Миколай спішить до нас!

Ні рік, ні день, а тихий шепіт «ще…»
Ти пригадав, а вигадав неначе.
Плеча лелечий вигин, дивний щем.
Що знали ви – півтисячі кліше?
А Бог сказав: поезія лише
Зі спогадів твоїх та передбачень.

Згадаєш
…як летів (лежав?) навзнак,
як пнувся цмин, їжачився будяк,
а кров трави, мов позначка і знак
всихала на сорочці та спідниці.

…чи стебла очерету при ріці -
тремтливі пальці у шорсткій руці
цеберко перекинуте й лящі
лускаті ляскають хвостами по щоці

…чи любощі на маку й молоці
в застиглій на стегні солоній цівці

…чи як на пагорб дерлися кущі
мов вівці.

2015

Віє вітер вдалині,
Виє вовк в гущавині.
Вітер віє ,а вовк виє
Розрізнити не зумію.

Не піду в ночі я в ліс,
Заховався десь там лис.
Лис той хитрий листям вкрився,
Він із вовком посварився.

Лис і вовк мені не друзі.
Ліс замовк ,все спить в окрузі.
Біля мами засинаю,
Білий ангел прилітає.

Білий ангел прилітає
І подушку поправляє.
Колискову він казкову
Заспіває мені знову.
03.02.14

На Михайлівській в дзвони дзвонили,
Допомога потрібна братам.
І свідомі кияни спішили ,
Бо в крові захлинався Майдан.

На Михайлівській дзвони гуділи,
Та не тьохнуло серце катів.
І дубасили всіх що є сили,
І вбивали своїх же!Братів!

На Михайлівській били у дзвони,
Церква стала межею для вбивць.
Душі вбитих одна за одною
Відлітали до Божих дзвіниць.

На Михайлівській дзвони дзвеніли...
11.12.15.

Так набридло те якбикання
Між ролетів та куліс...
Знов дебати, драчки, скликання...
У шпарину змій уліз.

До високості охвістя.
Лементіння: "...брат... не брат...".
Ось музиченьки троїсті -
Розважають жабенят.

Захлинаються околички.
Охижілі пси й коти.
А спасти підбиту горличку
Тут спроможний тільки ти.

Вже ніхто не хоче злагоди,
Бовваніє цитадель,
Де й ростуть охвітні ягоди,
І струмує пряний ель...

Ні злоби, ні фольги фантиків
Під лавицями отам.
Може, й ті принади Аттики
Наш "чувак" спотворить сам.

Нарікання та лінота,
А вітрила мрій несуть...
Знов каденції... босота...
І одвічна хвилемуть.

І рятуєшся - тихенько,
Рясно пишеш - про усе.
Бачиш: хустку в`яже Ненька...
Та й дурних ягнят пасе.





2015

Ти приходиш у світ,
народившись у муках – для щастя.
Життя каже: Привіт!
Сподіваєшся? Віриш? Удасться?

Сподівання живе,
як і віра, у серці людини,
а везіння сліпе
ліпить успіх із білої глини.

Нас – велике число,
а теорія чисел віщує:
міріадам на зло
одиницям щастить… але всує.

Бо везіння – то річ
винятково-непевної суті:
ідеал краси – кіч,
коли інші шедеври – зіпсуті.

Над усе – то борня
за чергове «Зумію! Удасться!»
В праці кожного дня
є надія на крихітку щастя.

12.2015

Як два береги круті
Розділяє річка,
Протилежні у житті
В нас з тобою звички.

Погляди різняться теж
В побуті й роботі,
Як окремі полюси
Ми з тобою,хлопче.

Мені затишно завжди
У бібліотеці,
І,мов риба у воді
Ти на дискотеці.

Тобі їхать на "пікнік"
Десь би на природу,
Крику,гаму,метушні
Я терпіть не можу.

Хоча музику люблю
І пісні співаю,
Але вподобань твоїх
Зовсім не сприймаю.

Залишаймось,друже ми
Як добрі знайомі,
Кожному з нас хай щастить
І буде комфортно.

2015 р.

Київ вже давно був стольним градом,
Русь Київську світ всенький визнавав,
А де нині Москва - квакали жаби,
Літала там кусюча мошкара.

Князі вкраїнські заживали слави,
Будуючи фортеці та церкви,
Московіти ж,наче ті татари
Набіги здійснювали на землі чужі.

Росія згодом була "старшим братом"
Усім народам й Україні теж.
А нині вона стала гірше ката,
Загарбницьку війну підло веде.

"Душила" слово й пісню українську,
Не мала нас ніколи за людей.
За розбрат,зло та смерть не забариться
Господня кара,скоро вбивць знайде.

В крові,що пролили на землях наших,
Потонуть терористи вже самі,
Бо прокляли усі їх матері,
Терпіння переповнилася чаша.

У боротьбі за волю - ми єдині,
Із нами правда,то ж із нами Бог,
Настане мир,свобода і любов.
Героям слава!Слава Україні!

2015 р.

Снують в електричках розгублені люди...
Проносять шкарпетки, бальзам від застуди.
Пісні "менестреля", дими... полустанки...
Баюри... каміння - без цін та огранки.

Гарячі розмови про пенсійку, дрова.
"У мене отелиться вперше корова..."
"Сусідка прибігла, дочкою побита..."
"...а я на паї - і пшенички, і жита..."

Дивлюся безмовно. Мотаю клубочок.
У мене катма барбарисок і дочок.
Мандрує - ліворуч - усміхнена муза.
Ось дід притуляє пляшчину до пуза.

Брехнею просякла бульварна газета.
Губата кондукторка губить монети.
Дуліби далеко. Хитаються долі.
Танцюють берези... маліє тополя...

Рожева Даринка спітніла у русі.
Десь там на леваді говіє матуся.
Близенько до серця влягається проза.
У сон простягає дві лінзи Спіноза.

А ось і Полтава... Заінені віти.
Стрічай, Вольдемаре. Підхоплюй привіти.
Я знову приїхала. Певно, усоте.
Не втік ти у Крим, тож ділімо гризоти.

Котів годував, зігрівався лиш чаєм.
Зелені валізи в дорозі втрачаєм...
Є печиво кавне, варення ожинне.
Нікому нічого по мандрах не винні.



2015

Ой, які ж вони веселі –
Кольорові акварелі.
З ними пензлик подружив
І накоїв стільки див!
Ось – пухнастий синій котик,
Ось – рожевий кашалотик.
Намалюю ще й ворону,
Та не чорну, а червону.
Не журіться, фарби темні,
Ваші справи – не даремні.
Ось почну нову сторінку,
Намалюю там хмаринку,
Сірий чубчик, сірі слізки,
Чорні цяточки в берізки,
Чорну стежку до лісочка
І коричневі грибочки,
Вмиту дощиком діброву
І… веселку кольорову

Добрих снів!.. Твою ж мать!
За стіною... "Замовити" банду,
Щоб довіку не чуть,
Як на скрипці лаба Шнеєрзон?!...
Де б це палицю взять-
Позбивав би голівки трояндам,
Що шипів не стрижуть!..
...Та неначе ж на них не сезон...
Віки злипаються- бай!
Плюнь, і скоріш засинай.
Та не нервуй... Це пусте...
Сонце зійде золоте...
І ти побачиш, як змінився світ...
І вже нема війни з десяток літ,
І нас турботливо питають депутати-
Ми не набридли? Може, вас обрати?
І ти у відповідь всміхаєшся мрійливо-
Та ну, я краще відпочину на Мальдівах.
Усе населення заможне та багате-
Грошей і так нема куди складати...
У двері стук...
-Тук-тук!..
-Не відмикається? Ну-ну...
Тобі, доречі, на війну.
Прокинувся, солдате?
Повістка з військомату!
-Та щоб ви... он...
Здорові всі були!
Останній сон
Доспати не дали...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115121101071

Чом тій, що має вдачу нелегку,
Дано сяйної вроди дар святий
І дивну вишуканість рис, яку
Гординя може нанівець звести?
Заради полювання широти
Гострющі ікла мають хижаки,
А інші звірі здатні утекти,
Дають їм ноги сильні біг швидкий.
Проте квітучій вроді завдяки
Гордячка завдає ще більших мук
Рабам, що втрапили в полон жорсткий
Її свавільних і кривавих рук.
Якби знаття, що це єднання – зло,
Жорстокості б у неї не було.

У закутки душі не заганяй біду.
Не звироднів ще люд. Ще не для всіх
Сусіда горе – потаємний сміх,
Що серце тільки радістю лоскоче.
Прийти на поміч знайдуться охочі,
На себе частку біди перекладуть,
І рівновага перестане буть далекою...
«Сказав - і враз полегшало»,- старожитні греки,
Здається, в давнину отак чинили.
Чому ж на це нам не стачає сили?
Чому ми стали начебто чужинці -
І з лихом боремося наодинці?

«Дивися, тату, як низенько і незвикло
пробігло сонце небом, і шубовсь —
у той туман. Скажи, воно надовго зникло?
Образилось на когось чи на щось?
До нас воно ще повернеться?»

«Ти знаєш, синку, сонце іншим теж потрібне —
за тим туманом, обрієм, десь там.
Воно для них, як і для нас, хороше, рідне,
себе дарує чесно — їм і нам.
До нас воно ще повернеться».

(10 грудня 2015)

Поклоніння зимі. Споконвічна офіра світу.
На бруківці не сніг – білі-білі слова моли́тви,
і виводить на вікнах мороз письмена івриту.
Ніби я – вже й не я, а чиєїсь уяви витвір.

Наді мною заведений небом годинник повні,
і на стрілці блідій покоління хвилин загусло.
Місто наче вівтар, кожний камінь його – жертовний.
Мов маленька ріка, прокладаю крізь нього ру́сла,

відрікаючись тричі від стра́ху, обра́з і змори.
Біль поволі стихає, як перша гроза вечірня,
і тривога влягається. Море, я – вільне море,
омиваю собою усе світове коріння…

На три місяці – в сон. Поклоніння зимі, з якої
ти повстанеш, оновлена, соком життя налита.
Спи безпечно, природо, твій білий вартують спокій
золоті пентаграми зірок на небесних плитах!

2015