Запалало й померкло... клубочиться тільки дим,
Щосекунди вмирають молекули світло-віри.
Чули! чули не раз: не буває життя простим...
Нас із нас викорчовує світ споживацько-сірий.
Заґратовані часом сльозяться очиці душ,
Біль підточує серце, як Тиса гірську породу.
І здається (здається!), що ми біжимо чимдуж
До незнаного дива. Та знову вино у воду
Перетворює дійсність. Лютує-реве хижак,
Скалить зуби зневір'я, стискають думки-приблуди.
Як же вирвати дрібочку щастя для себе? Як
Роздобути нам дозвіл на власне маленьке чудо?

Холодно, страшно, сiро,
Де нам знайти рятунок.
Небо збожеволІло –
Смертi несе цiлунок.

Господи, чи ти бачиш,
Як ми зiбрались разом,
Як закриваєм, впавши,
Тiлом своїм проказу?

Там, де душа відійде,
Вплавившись у каміння,
Спалахом ясним зійде
Пам'ять людська нетлiнна.

Прийдемо ми додому,
Станемо бiля брами –
Цвiт на стеблі важкому –
Чи упiзнаєш, мамо?

Квітами - на сорочці,
Поясом - коло стану,
Поглядом - просто в очі
Рiдних своїх коханих...

Свiт розколовсь надвоє,
Темрява землю вкрила.
Вистояти в двобої,
Господи, дай нам сили!

а що було потім
та все як звикло було
ти ж знаєш як воно потім
як в тих французьких фільмах
нової хвилі
шаброль годар трюффо
хто там ще
бельмондо делон бардо
молоді і красиві
ані зморшок у них
ані старечих забаганок
лишень очі наповнені торжеством
ну от у нас все так само
ну в сенсі атмосфери
все таке чорно-біле
навіть коли наповнене кольором
не знаю чи ти розумієш
це відчуття минущості і втрати
ну от він прокидається
запарює каву
три ложки розмелених зерен одна цукру
завше таку пив
скільки пам’ятаю
хоча чого це я в минулому часі
вона довго чистить зуби
він таким завжди нехтує
хіба щоб перегар трошки збити
потім вона готує чай канапки з собою
ще потім вони вдягаються
замикають двері
виходять на вулицю
ну от я ж кажу
все як завжди
все як колись
все як у тих фільмах
хіба що квартири їх
тепер в різних кінцях міста

Циганку зустріла, питаю:
"Є карти?..
Розкинь, погадай, чи я Нобеля варта..."
Циганка до ночі складала пасьянси
Й, ховаючи погляд, сказала:
"Не ясно..."

Так я й не дізналась,
Чи Нобеля варта,
Але про всяк випадок - стала на варті...
Інсайди, інсайти, інтриги, загадки...
Цікавить одне -
Як згадають нащадки

Мене, що літала
Метеликом вранці -
І з неба упала в чудній маринарці
В країну далеку
Між стадо верблюдів...
В реалі чи сниться?.. Але звідусюди,

Як fata Morgana в піщаній пустелі,
Крокують двогорбі...
Мовчіть, пустомелі!
Не люди – людиська,
Вовки і ведмеді,
Уста фарисейські облудні із медом!

Злостивці, отямтесь - не змії ж отруйні!
Безумці – ідіть... у оселі для буйних!
Циганка, я знаю, збрехала навмисно -
Бодай молоко в неї в грудях би скисло!


04.04.16

години чекання
капають тишею
зо втомленої стріхи
що підпирає небо
хвилини стрічання
палають дотиком
ніби вогнем
залишеним у сіні
секунди прощання
обплітають павутинням
і тануть
зблиснувши сльозою…

Поцілунок:
легкий, неповторний,
на дотик - м"який,
на смак - меганіжний,
солодкий, ванільний , такий дивовижний!

Цілуєш невтомно і я, донестями,
в полоні твоєму розщіплюсь на гамми,
занурю в твоє волосся свої рученята
і в міцних обіймах тебе цілуватиму я...
Тихенько ти скажеш мені на вушко:
"Люблю донестями 'свою подружку'!

25.03.2016

О скільки болю мій народ несе,
смертей і сліз, хрестів і... свічі, свічі...
До вікон липне віковічний відчай
і п'є з-під серця... хижим змієм ссе...

2016

дві речі звикло бентежать мене
це моральний закон який носиш
так підозрюю десь під лівою груддю
і він калатливо не дає тобі заснути
а змушує піддаватись якійсь дурнуватій борні
за збереження старих звалищ
що вважаєш архітектурними пам’ятками
які варті того щоб зберігатись неторканими
і злишся коли я сміюсь
їх культурна цінність десь така ж як і
старих дів цнотливих і безплідних
як шовковиці зсохлої як ложа схололого
ти захоплено змагаєш
за права тварин рослин і рибин і ще бозна якої мари
і час від часу влаштовуєш істерику на вигляд стейка з кров’ю
і незрозуміло що тебе більше дратує
мій голод хапливий чи власне кров на тарілці
чи те як я хітливо й захланно облизуюсь
як дзенькаю келишком брязкаю ножем і виделкою
пожадливо випиваю і зразу ж наливаю знов
адже життя це не та розвага яку можна повторити
адже свято має бути завжди з тобою як гандон
а друга річ це небо
небо що відбивається в твоїх зіницях
за мить до того як при поцілунку заплющуєш очі

Це коли небо з головою загортається у крижму білих пелюсток
і виколисує на окрилених потоках - вітрах благословенні миті кохання.
Щавель та заяча капуста спрагло ловлять перший сонячний поцілунок
і зелено прокльовуються з-під згорбленого од віків каміння.

Птахи розсікають кришталеве небо складними траєкторіями
у невтримних звабах пізнання таємниць кохання.
Широко розплющують очі до оновленого світу жовті кульбабки
і втримують у своїх долоньках гаряче проміння мандрівного сонця.

Молодість –космічний корабель;
радісне і збуджене, стогриве
полум’я в душі палахкотливе,
дружба – як гранітна цитадель.

Тріщини у камені –тонкі,
скрадливі, побіжні, непомітні;
блиском сонця в парковому квітні
миготять пришпорені думки.

Скорої судьби передчуття
холодком обвітрює єдиним,
золотим в уяві апельсином
крутиться над обрієм життя.

Мчить без нас космічний корабель --
промайнули скупані у диві
очі, коли всі були щасливі
в той єдиний паморочний день...

2016

...В темній залі ми зно-
ву удвох.
Ти мій спомин ожилий.
І розбурхана кров,
Мов відгомін,
Блукає по жилах.

Часу плин, часу плин
Із годинника
Стрілок спливає.
Ми один на один.
Неймовірно...
Бо так не буває...

Прохолодна пітьма...
Поцілунку
Вологого відчай...
Все знайомо. Дарма
Ти своє
Прикриваєш обличчя.

На волосся бурштин
Діадемою
Світла стікає...
Відбулося. І ти
ТУ, ЯКОЇ НЕМАЄ,
Впускаєш.

Лона пряний шербет...*
Терпкий запах
Знайомого тіла...
Ти сьогодні в себе
ТУ, ЯКОЇ НЕМАЄ,
Впустила.

Крик совиний луна...
Образ ІНШОЇ
В мороці згинув...
Чи це- ТИ? Чи- ВОНА?
Хто ти зараз,
Людинобогине?

Зустріч, наче полин,
Знов абсентові
Марення збудить,
Що НІЗВІДКИ прийшли,
Що повернуться
Скоро ВНІКУДИ...

Прохолода пітьми,
Що життя
Випива наостанок...
Схлип прощання німий...
Зачекай!..
...Та зоріє світанок...

*шербет- стародавній східний напій


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116040400581

Театр ляльок. Прострелені афіші.
Хупавий Карабас. Павучі ніші.
Прибляклі декорації... афекти.
Усім, хто вжився в роль, - палкі респекти.

Не хочу банувати. З неба: "Аве...".
Полином заростатиме криваве.
Намащена оливами гангрена...
Верть виїздить у Ріо, круть - у Вену.

Шукають хату безприхильні біди.
Та хто ж їх візьме: виглядають блідо,
Зітхають, нишкнуть... Просять вин, кулеші.
До мене йде одна: "...впусти...найлегша...
Зате несу неоціненні фори".
Халепи - мурашинням - ізнадвору...

А бджіл вербує Бен, десь верби кращі.
Дуби повірили, залізли в ящик...
І знов гармидер, падають пюпітри.
Радіє серце: борошно в макітрі,
Тож будуть колобки - аж до Маланки.
Театр німих. Замотані горлянки.


2016

Немає вже «після», лишилося «до»
Помежи «умерти й жити».
Мамо, я чую як впертий дощ
Ялозить холодні плити.
Мамо, я бачу сумні зірки
Ген-ген понад нашу хату…
А я не навчився усе-таки
Безжалісно убивати.
Прости, не вмолив осоружну смерть,
Оту, що пройшла під серцем…
Годинник спинився на сьому чверть…
Так легко востаннє…уперше…
Своє одкровення крізь ніч несу
В світи, де нема утоми.
Пробач мені, люба, за ту стезю,
Яка не веде додому...

все вже сказано задовго до нас
стільки історій стільки таких мовчань
а вся це відомо і просто волає
із повчань книги давньої перечитаної не раз
про те що якщо любиш то маєш зрадити
не втекти від такого як і від себе
можна весело впевнено й сміло
можна похапцем боязко і невміло
можна як петро можна як юда
але зрадити доведеться
якщо звісно ти дійсно любиш.
ти певно що знаєш не можеш не знати
немає любові без зради бодай уявної
без того внутрішнього горіння
хотіння і наступного хихотіння
зловтішного і сповненого каяття
куди ж без нього солодкого і щемкого
так думаю саме заради такого
ми й зраджуємось навзаєм і похапцем
а потім лежимо на вологих простирадлах
прокинувшись серед ночі самотньо.

У долині, у ріку глибоку
весело стікають ручаї.
Так і вірші – у її потоки
мають литись, як оці широкі
і високі хвилі течії.

Що тобі, поезіє, до мене?
Я своє уже переспівав –
і весну, і літечко зелене,
і осінні золотаві клени
у альбом тобі намалював.

Ну а нині у моєму полі
чую, – люлі-люлі. А на волі
оперились інші солов’ї.

У моєму тихому садочку
потечуть поезії струмочки
у чиїсь модерні ручаї.

2012

Сьогодні ти танцюєш так, ніби востаннє.
Твоя підступна павутина знов збиває з ніг.
Тобою марять в унісон ангелики сакральні.
Ти б зупинився.. Але лід тонкий і ти не зміг.
Ще буде ніч, і буде дивне сноведіння..
Де рухне з гуркотом Великая Китайськая стіна..
Два різних дерева сплелись в одне коріння.
І піднімають гілля в небеса
І зколихнеться світ, і запанує тиша
Така блаженна і така проста.
Мандрівка в рай, за сантиметром сантиметр.
Маленький ключ звабливого життя.

Безсонні ночі і кава за кавою.
Небо!...Що ти скажеш мені сьогодні?..
Я провалююсь знову, я падаю.
Та надто сильні твої долоні.
Застив погляд і пусто в свідомості.
На запах, на дотик, на пульс на руці..
Ми котимось в прірву шаленою швидкістю.
Зачекай, заховай десь в куточку душі.
Стомлений , зваблений, сонячний , лагідний.
Знову захоплений на самоті.
Підеш у сни теплотою роздавлений..
Птахом летиш на одному крилі.

Наче горлиця, мати билася...
Їй не вірилось і не снилося,
Що двоногий десь ходить лютий звір-
він синочка вб'є і підкине в двір.

- Ой, синочку ж мій, ясне сонечко,
перерізав кат твоє горлечко,
за Майдан, за честь і за воленьку.
Так покремсав гад твою доленьку.
Твою доленьку покалічено.
Всіх смертей іще не полічено.
Думав кат, що люд поневолено,
А негідникам все дозволено.

З сином матінка вже простилася.
Синь небес до них нахилилася.

Біль упав на сніг чорним вороном,
Обійнявся він, та й із стогоном.

Потім став той біль сивим порохом...
Так почався бій з лютим ворогом!

Безжальний час вбиває дні.
Вчорашня мить - історія.
Годинник скиглить на стіні.
Рахую в небі зорі я…

Десь серед них і ваша, та,
Що ниє в серці раною.
І ятрить душу гіркота:
Вже рік, як смерть нежданою

Бідою злою в мирний світ
Ввірвалася, непрошена.
Були ж Ви з нами стільки літ…
Та шлях вже припорошено.

І серце, сповнене надій,
Тепер належить вічності.
А був у центрі всіх подій,
Без поз і без двоїстості…

Простіть , що поруч не було,
Як на Майдані з свічкою
Стояли ви, а там гуло
І кров лилася річкою,

Як над людьми наруги час
завис протистояннями.
Це врешті-решт й убило вас…
А жив лишень бажаннями,

Щоб Українонька цвіла,
Були серця відкритими,
Щоб влада чесною була
І діти стали ситими.

Стосовно ж себе - скромним був,
Жив правдою одвічною,
Людей любив, завжди їх чув…

Вам пам’ять буде вічною!

Скажи, Небо вічне, для чого в покуті
Біжить до фіналу зима в стільки граней?
І вже не виходить, щоб жить і не чути,
І вже витікає час рваної рани.

Як вовк, до весни ще я грітиму шкіру,
Щоб викупить сірість з отих категорій,
Де згірклі слова, біль і вчинків пунктири –
Межа: менше драйву і всім більше горя;

Де вранішній допінг із молотих істин
Всі залишки глузду здорового нищить –
І віриш, що Небо все Зло не помістить.
І Смерть постає, як та догма найвища…
***
(переспів, вільні вправи; Абсент.
з Її думок пророчих...)

Коли весняний дивограй
Амурні насилає стріли,
Коли, нуртуючи за край,
Нестямний дріж стрясає тіло

Коли хитається земля
Несамовито під ногами,
А ти на білих кораблях
Летиш уявними світами.

Коли чуттєвий хміль гуде,
Як в голові опісля п'янки,
І ностальгія заведе
В обійми давньої коханки.

Коли фантазія кипить
Весни шаленством білопінним –
Довгоочікувана мить
Таки стається неодмінно.

Дрібний сніжок хурделиться вгорі,
Обабіч лиш кущі стирчать, як мітли…
Не падай!
У долонях ліхтарів
Іскриться світло.

Дорогу – білим – вказує зима,
Холодний килим тчеться – не зігрітись.
Не падай!
Обіймала недарма
Тебе я влітку…

Ти згадуєш. Прискорюєш ходу.
Теплом знайомим світиться віконце.
Ми – разом,
Отже, точно не впаду,
Моє ти сонце.

20.01.2016

Донбас палає. Море – у крові.
Росія багатіє. Мало миру
і братії, і їхньому кумиру.
Не вистачає їм по булаві.
Немає ні царя у голові
у мафії, ні міри, ані віри.

Усі бажають бути при ділах –
і автори, і діячі розколу.
Ленініана падає додолу,
але немає істини в устах
і ніби остовпіли на часах
оратори кисільного посолу.

Уже на жито орана стерня,
на сіяння нового урожаю,
а ще на рубежі чужого раю
гряде без роду-племені рідня –
наївна і нахабна кацапня,
якої тут і кореня немає.

Немає й іскри Божої в тобі,
мій окаянний кате-супостате.
Умієш грабувати, убивати
і воювати на чужім горбі.
Але запам’ятай, що у юрбі
тебе карає Україна-мати.

Усі сини боронять ще її,
а пасинки сидять у хаті скраю,
чекаючи у маї короваю.
А до корита лізуть глитаї.
Агей, Союзе, а за що бої?
Кому Надія жити заважає?

Угоди попираючи старі,
не тямиш, як ужитися у мирі.
Усе ще уповаєш на вампіра.
І володіють нами упирі
на сідалі, на шиї, угорі
з високої трибуни лицеміра.

Яка вона прекрасна і чарівна
Тому що народила нас!
Тому що нам життя дала
І піклувалася про нас.
І годувала, і вдягала,
І захищала нас малих,
А ми її повинні,
Як зиницю ока берегти!
Й захищати не забудьте
Найріднішу свою маму,
Як вона захищала...
Як вона піклувалась-
Не забудьте піклуватись!
Не забудьте її милу,
Найріднішу, найгарнішу,
Найчарівнішу...
Пам'ятайте, як вона вас любила,
Як доглядала, як піклувалась...
І вона буде вас пам'ятати,
І любити всім серцем своїм!

Сиділа,плакала дівчина
Під гарною березою
Сиділа й плакала...
-"Чому ти плачеш?"-
Запитав хлопчина.
-"Тому що знов страждаю я
Від війн,страждань і злиднів"-
Крізь сльози мовила вона.
-"Яке ім'я твоє?"
-"Україна"...
03.02.2016

перебираючи старий одяг
все-таки майже новий костюм декілька разів вбраний був
от і коли ти зайнятий отаким ніколи не знаєш зрештою
що можеш відшукати в кишенях
що за мотлох зберігся артефактом випавши із пам’яти
і от в кишені сірого піджака знайшов серветку
із цифрами та іменем
що його намагався не згадувати ні всує ні загалом
адже є речі та звички яких варто позбуватись
терпляче та болісно
хоч би скільки радости і втіхи не приховували вони
хоч би які спокуси хоч би яка сласна розкіш хоч би що
а тут заскочений зненацька
позбавлений сили на опір та докорів сумління
долаючи тремор пальців та сухість горла
телефоную квапливо
привіт це я а ти навіть не здивована так ніби чекала
тепер ти можеш сказати що любиш найбільше
«ходити нечутно»
і можна лише курити та слухати короткі гудки

Протяг як нічний злодій
нишком зайде і вийде
з вузликами золотих спогадів
про тебе.

І я розкришу з неба зорі
повні світла й любові
на далекі твої дороги —
тобі під ноги.

Прощальний блискіт зір ранкових
Печально стихнув і погас,
Як іскри давньої любові
В душі, закоханій у вас.
Змарнів і місяць теж помалу
І зник поволі, мов мара,
Коли неждано ви сказали,
Що розлучатись нам пора.
Не залишилося нічого
Від випромінювань ясних,
Ні від побачення нічного,
Ні від затаєних утіх…
01.04.16

То не дощ.
То дрібненькі сльози.
Ти не віриш.
Брехню шукаєш.
Наїжачено дивишся скоса,
За насмішки думки ховаєш...
Говорила з тобою
Щиро я.
Тільки правда не допоможе,
Не підкріплена справжньою вірою -
Подолати оте, вороже,
Знову вільно нам спілкуватися,
Не сидіти в кутку
Зацьковано.
На поезію – озиватися,
Усміхатися зачудовано,
Зайве все у собі – відкинути,
Йти з молитвами,
Як на прощу.

Церква наша стоїть – зачинена,
Тільки зливами
Сльози-дощ
17.07.2013

Знання, як кажуть, за плечима не носить,
Та він носив їх всюди в полотняній торбі,
Псалмами по-гебрайськи горобців будив,
Радів із ними кожній новій днині.
А то, бува, заплющить очі й з пам’яті чита
Латиною Таціта, Плінія, Плутарха чи Катона...
На вигоні збирається селянська дітвора
І пробує щось відтворить за дідом.
А вже як до сопілки припадуть вуста
І серце продиктує незнану доти пісню,
То не малечі тільки, а й старим
Незмога встояти на місці.
Сьогодні - тут, а завтра – там
Знаннями засіває Сковорода Вкраїну.
І світу не вдається Сівача спіймать
Ані багатством, ані чином.

Зелене ворожіння - ой, зелене.
Хупаве вигортання першородива.
Ти пошепки заслуханий у мене -
крізь гілля витаємнюєшся подивом.

Диви...Дивуйсь! - я видихнула небо,
трависте кросно всипала роменами.
Уже моєї далі не надщербить
охвістя позимове днями темними.

Ходи за мною тінями тугими,
барвінками плетись у сині овиди -
не здоженеш, бо зупинявся в зимах...
Було тобі в снігах не воловодити.

Крадись тепер, як тать, при світлі вельї
визорюй, як зайду в заплави танучі -
зайду по пуп"янь, попливу по хмелі
і так піду...піду не обертаючись.

І дорікнеш мені, упавши в безтям -
готовий і до злету, і до страти.
Не можна ж так відунсько весни плести -
так солодко-злочинно розквітати.

Ясна чадра захмареної сині
Укрила білим димом шир небес.
І тихо плаче в смуткові осіннім
І падають сльозини в лоно плес.

І сіються собі в садовій пущі
Краплини, наче іній на гілках.
А подих вітру свіжий і цілющий –
Торішнє листя спурхує, мов птах.

Хоч разом з ним підстрибую лише я -
Гілля мажорно співом гомонить.
І ти немов підносишся душею,
Як пісня легкокрилої весни.

18.03.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад

А первоцвіт буяє в соннім різнотрав'ї,
Такий спокусливий, п'янко-медовий шарм...
Милується в люстерко неба різнобарв'ям,
Неначе німфа пелюсткова, снить вітрам.
І відмикається весна ключами феї...
Спадає долі первоцвітом запашним,
Зародження краси...неначе Боттічеллі
Торкався барвів світу пензлем чарівним.
А може мила Флора по землі ступає
Міфічними слідами...квітне доокіл...
О, тії зорі в травах, як на небокраї,
Підказують Амуру пристрасті приціл.

Самотнє ліжко… Хижі баракуди…
Безжально оре душу віщий сон…
Він прилетів з «нізвідки». І в «нікуди»
Шмигне. І упокоїться в Тюссо.

Але ж замулив очі, окаянний, –
Хоч об стіну чолом, хоч у бур’ян.
Чи загойдаюсь в місячнім фонтані?
Чи віднайду оте жадане «янь»?

Перебираю профілі й анфаси,
Але ж таки – що рідне, то не гріх:
Урву тебе, дорогоцінний часе,
Хоч на цілунок й дрібочку утіх.

Порву на шмаття сумніви без жалю:
Розкаяне сумління – чистий лист.
Не вмру. І не шукатиму «Граалю».
Принаймні, відкладаю – до «колись».

01.04.2016

Я, дерево. Багато літ
стою й дивлюсь на білий світ.
Джмелі над гілками гудуть.
Всі Ясеном мене зовуть.
Біжать роки- вже втратив лік...
Струмок он знов несе потік.
З- під каменю стрибнув в рівчак.
Стрибать, дзвеніти він мастак.
Зустріне річку десь свою.
Це тільки я, один стою.
Чимало бачив на віку-
повім історію таку:
На крону, якось навесні,
струмки, як грались, голосні
присів красивий гордий птах.
Немолодий, уже, в літах.
Гніздо на стовбурі він звив
і подругу свою привів.
Щоранку радо клекотав-
він так гніздо охороняв.
Вже згодом і дитячий сміх
порадував батьків своїх.
Щасливою була сім'я.
Від того був щасливим я.
Та згодом вітер завітав-
біду неначе віщував.
Крутив гілки і їх ламав,
оскаженіло листя рвав.
А дощ полив немов з відра.
Залив гніздо...Жорстока гра...
Ще мить й природа знов німа.
Та пташенят в гнізді нема....
Чи бачив хто як тужить птах?
Той біль і смуток в їх очах?
Старий пеньок і той ридав,
хоч друзів сам не раз втрачав.
О, скільки їх тут молодих
посічено було самих.
Та повість наша не про них-
про згорених птахів сумних.
Пройшло з тих пір немало літ,
те пам'ятають листя й цвіт,
як мати згорена з небес,
стуливши крила впала вниз.
А білокрилий гордий птах,
востаннє , крил явив , розмАх
і склавши їх, немов стріла
упав на землю...Їх тіла
знайшли мисливці.А про те
кохання чисте і святе
я вам правдиво розказав
і в повісті все описав.
Ваш Ясен

(усмішка)
- Спати всім, закрили очі!-
наказала няня Зіна.
Двері скрипнули охоче
й час посунувся повільно.

Тільки но закрились двері,
діти стали розмовляти:
- Я гуляв з сестрою в сквері,
немовлят там так багато!

Настя мовила сердито:
-Заховай , Михайле п'яти.
Чом кричиш несамовито.
Заважаєш, хочу спати.

- А мене знайшли в капусті,-
Вова мовив гордовито,-
на городі в тьоті Вусті,
коли жали в полі жито.

-А мене на цю планету,-
теж не втрималась Оксанка,-
закачали з інтернету.
З сміху прискнула Іванка:

І насупивши враз носик
повіла й собі охоче:
-Буслик в вузлику приносить
немовлят.Бери як хочеш"...

Обізвалась зверху Таня:
- Ми живемо небагато.
То ж казав мій братик Ваня
"В нас усе сам робить тато"

– Хто ти, де так змерзла? Що ж, заходь,
Я давно один, – то не завада?
Поїси, зігрієш дух і плоть,
Самоту розмовою розрадиш.

У світлиці розпалю камін,
Розгоню теплом печалі вражі,
Ти ж мені під чашок тихий дзвін
Про своє життя в світах розкажеш.

І якою з тисячі доріг
Ти, жоно, прийшла до мого дому,
Теплий свій залишивши поріг,
Чим сплатила небесам при цьому –

Скільки митарств, зрад і скільки бід
У світах зазнала? Ось тривоги
Ще не згасли у очах твоїх,
Втому бачу, в ранах збиті ноги –

То любов по днях тебе вела
Крізь вітри, спокуси і негоди,
Стільки часу берегла від зла?
Не просила плати-нагороди?

Доля, віра чи печаль твоя –
Що вело роки, роки, о нене?!
Що для тебе, спрагла, значу я,
І чому так дивишся на мене?

Втомлена, всміхнешся – квіту краща! –
В очі глянеш, скажеш: «Що, чужа?..
Як же ти без мене жив, пропащий?
Не впізнав… – душа твоя, душа…».
***
(переспів, вільні вправи; М.Л.)

***
Твої тонкі пальці
Тримають філіжанку...
Ніжний їхній кальцій,
Я цілую щоранку.

Трішки радості і болю
Приносить їхня шкіра
Хоче вирватись на волю
Гнів лютого звіра.

Я зміг полюбити,
На руках твоїх кров
Ти не зможеш вбити,
Віру в любов.

На краю леза, на кінці
Стою сміюся я
Ти стискаєш у своїй руці,
Душу мою,
Моє життя.

Така гірка ця кава,
Що в кривавій філіжанці
Вбивчо-ласкава
Ніжна шкіра твоїх пальців.

31 березня 2016.

Вмерти - почесно...
А жити - не дуже.
Висушіть ген біля храму калюжі,
Вивчіть малят не плювати під ноги.
Хто нам замостить канаву-дорогу...
Де ж деміурги, що зводять - як варто?
Тихше: проходить озброєна варта...

Люди, весна вже.
Геть плащики сірі!
Плечі опустиш - і...линеш у ірій.

Слухай попсу чи гортай Кобзареве...
Стіни попсовані,
Змучені єви.
Хлопці джерґочуть - словечка не наші,
Димом закутані ксєнії, маші.

Прірва розверзнута, подихи смерті.
Все конвертоване: душі... оферти...

Йшли до цвітіння, лишилося трішки.
Знов завинила із пазухи кішка.
Надто чорнюща, уперта, оката.
Все сторчака: чавуни, циферблати...

Хочеться миру, погідного літа.
Переступаю ріку Геракліта...


2016

Іду одна, не зраджена ніким,
Мені також не зрадити нікого.
Мовчить життя, мовчать усі дзвінки,
Невизначений час, якийсь убогий.

Ніхто, ніде, някий і ніяк,
Серед безмежжя зрадливого світу.
Безслізно плаче доленька моя,
І вечір вже чіпляється за віти.

А закоцюблий місяць угорі
Чекає загорнутися у хмару.
За нею там небесні косарі
Всевишнього виконують покару.

І хтось тоді, злітаючи увись,
Забуде зразу всі земні турботи.
Щасливий той, за кого помоливсь
Великий рід зі свічкою скорботи.
10.02.16

Чого болить,
і нащо,
і для чого..?
Біль верещить,
аж вуха закладає…
Чим заглушити,
як повимикати
усі рецептори,
що вловлюють чутливо
здригання світу...
чи здригання серця,
що захлинається
кипінням крові.
Та хай заллється!
Сил уже немає
сигналізацію пекучу тамувати.

01.04.2016

«коли я побачила його ти взагалі слухаєш мене
я зразу відчула як змокла але потім зайшла вона
ти маєш з ними познайомитись фантазійна пара
ну от коли вона зайшла я взагалі ледь не впісялась»
щирість лишень щирість і відвертість
от і все що дійсно важливе відвертість і щирість
коли двоє дорослих людей хочуть бути разом
між ними має бути лише відвертість і щирість
і ще трохи доторків та подихів
вона повторювала це як мантру
ом мані падме хум харе харе
сміялась про хлопців з якими була
розповідала про дівчат яких хотіла
це маятником дурнуватого годинника
що висить прямо над головою
ніколи більше не сідатиму на це місце цокотіло
після кожної затяжки цигаркової ковток відвертости
після кожного ковтка алкоголевого затяжка щирости
рух вліво лишень щирість рух вправо лише відвертість
цікаво, а ти взагалі бодай раз кінчила зі мною?

Зерном розсипане життя -
Засіяне пшеничне поле.
І зветься дуже просто - доля,
Змінити як, аби знаття.

То і не сталося б розлук,
Якби відчула всі загрози,
Коли текли від болю сльози
І серце падало від мук.

Були у нім щасливі дні -
Батьки і друзі, і кохання,
І доньки перше лепетання,
І найчарівніші пісні.

Тепер збираю урожай -
Добра і вірності, і зради.
Вже не надіюсь на розради -
Сама створила пекло й рай.
17.03.16

«Століття темні». Пошуки «Граалю».
«Святої Інквізиції» вогні.
Здавалося - ще мить, і помираю,
залишуся в намулистому дні.

Порвуть на шмаття хижі баракуди,
чи зненависть поглине, наче сом…
Чолом стіну? Нізвідки і в нікуди?
І… перемога світла понад злом!

І ось гойдаюсь в місячнім фонтані,
а поруч – рідний профіль і анфас.
І віриться – далеко не останній
оцей палкий чуттєвий ренесанс!...

Вже березень розвісив довгі віти,
Вдягнув берези й вільхи у сережки.
І синьо стало від небес і цвіту,
Де проліскові стеляться мережки.

І шурхотить скрізь тогорічне листя,
Зелені голки трав крізь нього - вгору!
Верба стоїть у котиках - в намисті.
Усе весни чекає, теплу пору.
17.03.16

(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).


Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.


Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.


Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.


Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.

2015

і тиша як пісня розлита молоком по столі
не знаю ні твого дитинства ні твоєї сім’ї
лише ім’я і декілька слів пам’ятаю
що промовила їх не мені
таке завше найкраще на пам’ять лягає
неначе зерно у прогрітий ґрунт
ти глина казала і горщика з тебе не буде
та навіть якщо й буде то не мені і не тут

Аудіозапис

Одної веселої днини
Оказія сталася от яка:
Зайшли незнайомі мужчини
В купе пасажирського потяга.

Найстарший душевно і просто,
Діставши три літра калганівки,
- Давайте,- сказав,- за знайомство!
Я – Віктор, директор з Бухалівки. *

Дістав другий смажені кури,
Копченої риби дві силянки,
Представився також: - Я – Юрій,
Завфермою із Закусилівки. **

А третій промимрив спроквола:
- Звиняйте, панове начальники.
Зовуся звичайно – Микола,
Я – конюх-їздовий з Ригайлихи. ***



Бухалівка * – село в Зіньківському районі
Полтавської області;
Закусилівка ** – село Народицькому районі
Житомирської області;
Ригайлиха *** - село в Підгаєцькому районі
Тернопільської області (нині – Степове)
2014

Крізь подих вітру,
Шелест верболозу,
Через поля,
Через гілля бліде,
Іде весна
І з нею тихі грози,
І вся надія в те
Що смерть піде.

Вже скоро світ
Охопить
Радісне зітхання,
І паростки
Проб"ються із ріллі.
А в серці зморенім
Промінчик сподівання -
І може й ми колисть
Постанемо з землі.