Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Шматок сальця до первачка
Із огірочком, житнім хлібом
І в дружній ролі дивачка
Я заспокївся вже ніби
Та щось шкребе хитає більш
Як було змовлено до цього
У тому, де рождався вірш
Посеред вистрибом в дорогу…
А що як в пам’ять, оглянусь
Можливо відповідь і поруч
А замала, віддам комусь
Ідея все таки для спору
Шматок сальця до первачка
До перегонки — не зашкодить
Ось тільки в ролі дивачка
За ніс, а все таки, хтось водить…
17.12.2024.

Живучи у театрі,
де сцена гортає героїв,
де волосся і грим
насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись
в те, що не зветься – собою,
і не можу від імені тих
не звучать.

Хай вони – хто помер,
чи хто сяє в майбутньому часі:
їхні грубі тіла
чи зманіжені душі я вчу.
Беручи їх слова
й несучи в діафрагмовій чаші,
я крізь серце пускаю історію ду́мки
й звучу.

Ти сидиш у партері
чи мнешся, мов кіт, на балконі –
я не хочу тебе,
але можу й тебе обійнять.
Мій театр і любов,
возз'єднавшись в одному законі,
мають право моє
на підмостках життя розіп’ять.

31 січня 1994 р., Київ

Хижий ворон крумкнув хрипко
І побачилось мені,
Як знялись мерщій куріпки
З придорожніх бур’янів.
Не вдалось поласувати
Зграї зернами, адже
Корм пташиний ворон-тато
Воронятам стереже.
07.12.24

Нехай Миколай нам тепло принесе,
Що душі й серця зігріває
І геть забирає мерзенне усе,
Що жити усім заважає.

В безодню хай котяться зорі з Кремля
І лихо в наш край не поверне,
Хай світ очищається від москаля
Й всілякої іншої скверни.

Нескінченний туман бездоріжжя
Поведе в невідомі шляхи.
Потонули думки на узвишші,
Де спочили прадавні гріхи.

Спотикаючись, йду у неволю,
Де пізнання загрузло в пісках.
Розчинивши в озерах недолю,
Нам сваволя показує шлях.

І туман безбережний, безмежний
Поведе в безконечний полон.
І залізний, беззастережний
Пролунає в руїнах закон.

4 лютого 2021

Війною й смертю пахне голуб миру.
Напившись зранку крові немовлят,
Він не ховає закривавлену сокиру -
Це аргумент його, його штандарт,
Убивча «мироносна» міра.

Бравада неупинного терору,
Щоб втриматись на панівних місцях,
Дозволена радбезним договором
Як краща міжнародна місія,
Закріплена в ООН як «миротворча».

Зворотній бік зґвалтованої віри -
Потворність «таємничої душі»
У замаху безжальної сокири.
Схиляйтеся, блюзніри й прохачі!
Цей голуб "плазунам" настачить "миру»…

Як по росяній траві йде дівча.
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать
І роздасться писк курчат.
А як стануть вже курми,
То продам тоді їх вмить.
І на гроші на великі
Куплю собі черевики.
А ще - сукню і намисто
Та й полину собі в місто.
Скажуть парубки: «Красуня!..
Як їй вдяганка пасує!»
Я ж на захват парубочий
Лиш примружу мовчки очі
Та ще, як це я люблю,
Отак голову схилю...»
Пада глечик у траву.
Не в думках, а наяву.
А з ним сукня і намисто
Й усі задуми дівчиська.

P.S.
У кого мрія дію обганя,
Той іде, вважай, що навмання.

Нажаль пошкоджень уйма, безліч…
Не спиш, тремтиш роки підряд,
А незабаром ще й свят-вечір…
Не що, а Хто — самозаряд…
Нажаль із вічності, не виторг
А просто дань космічних сил
Ну а руйнація як — мито
Для всих, без вийнятку, Мірил…
17.11.2024.

Я люблю оцю жінку, що в душу
Обережно занурює зір
І заради якої я мушу
Переводити радо папір.
Я люблю оцю жінку, що слабо
Потягається тілом гнучким
І до себе усмішкою вабить,
І легенько цілує затим.
Я люблю оцю жінку, що кличе
Зігріватись в обіймах її,
За небачено-чисте обличчя
І волосся тремтливі краї.
Я люблю оцю жінку, що зараз
Самоту не впускає у дім
І на серце навіює чари
Шепотінням всесильним своїм.
Я люблю оцю жінку, що маю
І чиї забаганки терплю,
Бо щомиті кохання безкрає
Ощасливлює долю мою.
06.12.24

Не розумію де і як тебе зустріла,
Чому це дивне місце нас звело?
Серед однакових фальшивих слів
Від твого сміху серце ожило.

Без натяку на дещо більше
Моє і твоє «Я» до ночі щебетали.
Без натяку на почуття тепліші
Думки були, хоч не знайомі, — близнюками.

Впізнаю таємне, втім, відоме.
Впізнаю щось рідне з часом плину.
Відчуваю, мов говорить несвідоме.
Відчуваю, душа моя до тебе лине.

04.12.2024

В полоні зі снігу і льоду,
Немовби в німім задзеркаллі,
В застиглім мовчанні природи,
На березі Стікса й Каяли.

І розум занурений в товщу
Із криги і безнадії.
Не вийдеш на неї на площу,
І тануть в пустельності мрії.

Як царство всевладної смерті,
Лежать ці сніги безконечні.
І в порох безжалісно смерті
Думки, що летять понад нетрі.

18 січня 2021

День до вечора хилився, вітер спати вклався,
А в байраку степовому банкет починався.
Кіш Ісачка із Брацлава приймав гостей знатних.
Тож козаки вполювали дичини багато.
Смажилося на багатті і звіра, і птиці,
Щоб зустріти побратимів щедро, як годиться.
Бо прибули в кіш козацький не якісь заброди –
Такі ж самі отамани, аби дійти згоди.
Іван Держко із Черкас та іще Карпо Масло.
У степу вони останніх між кошів не пасли.
Мали кожен під собою кілька сот козаків.
І не було в степах більших за них забіяків.
Доки козаки місцеві гостей годували,
Отамани за окремим «столом» розмовляли.
- Одна справа наклюнулась! - Ісачко говорить, -
Можем трохи грошеняток заробити скоро.
- А у чому полягає ота сама справа? –
Запитав Карпо, що всівся від Ісачка справа.
Той по боках озирнувся, чи там хто не слуха,
Щоб розмова, раніш часу не втрапила в вуха
Чиїсь чужі: - Князь Сангушко просить товариство
Трохи клятому султану в пазуху залізти.
Треба взяти той Очаків, що турки засіли,
Аби турка проти ляхів ми тим розізлили.
- Ну, - затяг Іван, що зліва сидів від Ісачка, -
Я можливості такої поки що не бачу.
Це ж потрібно стільки «чайок» в похід зготувати.
Та і пороху, і шабель треба вдосталь мати.
Звідки взяти? - Не турбуйся, - Ісачко до нього. –
Щодо «чайок», князь нам злато передасть для того.
І свинець, і порох буде для того походу.
Аби ми лишень для того дали свою згоду.
- Ну, коли так воно буде, чого ж і гадати?
Чого би нам до султана і не завітати, -
Сказав Іван. Карпо також підтримав ідею:
- Як князь стрима своє слово, то, звісно, підемо!
А вже скоро і сокири зацюкали в плавнях.
Взялись «чайки» майструвати козаченьки вправно.
Вже стояла осінь тепла, ліси пожовтіли,
Коли три десятки «чайок» у похід відплили.
Ішли Дніпром, течією, не дуже скрадались.
Бо у плавнях когось стріти і не сподівались.
Коли ж плавні розступились, течію відкрили,
То налягли козаченьки на весла щосили,
Аби швидше проскочити, не втрапити в око
Тим татарам, що отари пасуть з обох боків.
Господь милував, укрив їх від очей ворожих.
Доберуться Очакова непомітно, може.
Вийшли посеред лиману, берегів не знати.
Доки вже почне сіріти, довелось чекати.
А тоді на весла знову налягли щосили
І під самий той Очаків в темряві приплили.
Обв’язали весла віхтям, щоб плеску не чути.
Свої «чайки» під берегом лишили припнуті,
А самі тихцем прокрались під високі стіни.
Там, напевно, десь сторожа стояти повинна.
Дослухались усі довго – нічого не чути.
Може бути, що й сторожі удалось поснути?!
Стали кішки закидати, якось зачепили
І нагору по мотузка перші поспіщили.
Сторожа і, справді, спала. Хутко пов’язали,
Убивати її сонну бажання не мали.
Що із мертвого узяти? А живих схопити,
Можна аспрів вимагати викуп заплатити.
Спустилися у фортецю, кинулись шукати
Турків, які її мали добре захищати.
Заодно і по будинках багатих пройшлися.
Там і одяг, і прикраси хутко віднайшлися.
Місто швидко прокидалось, почулися крики.
Вискочив загін турецький зовсім невеликий.
З три десятки горлорізів. Стіни захищати,
Їх би досить. На вулиці ж що там воювати?
Притисли їх попід стіни. П’ятьох зразу вбили,
Чотирьох ще поранили й здаватись веліли.
А що туркам тим робити? Шаблі й покидали
Й усі перед козаками на коліна стали.
Ісачко вмів по-турецькі добре говорити,
Велів туркам, коли хочуть вони далі жити,
Нести гроші, то їм тоді нічого не буде.
Двадцять згодились одразу: нехай так і буде!
Інші стали артачитись, мов грошей немає.
Але козаки в цій справі уже досвід мають.
Як немає грошей, то ми майном будем брати.
Зоставили голих й босих. Ще встигли багатих
Купців в місті потрусити. Також повеліли,
Аби ті за себе викуп великий платили.
А ні… Вже купці учені. Знайшли швидко злато.
Козакам не довелося нічого й шукати.
Не розбійники ж ніякі, козаки порядні.
Отож, викуп заплатили та ще й були раді.
Ще сонечко не сідало, козаки зібрались,
Посідали в свої «чайки» та й назад подались.
Ще, щоправда, прихопили в полі табун коней.
Біля сотні. Козаки їх по березі гонять.
«Чайки» пливуть по лиману, берега тримають,
А козаки понад берегом табун поганяють.
Так і до Дніпра дістались, піднялися вгору…
Про той похід у Стамбулі дізналися скоро.
Султан аж зробився білий, аж ногами тупав.
Слав на голови козацькі він прокльонів купи.
Та ж їх йому не дістати. Велів листа слати
Королеві ляхів. Того війною лякати.
Король, звісно, налякався, велів розбиратись.
Та ж до козаків у полі йому не дістатись.
Довелось з казни своєї відступне платити,
Щоб турецького султана лишень не лютити.
А козаки повернулись, здобич розділили
Та і кошем своїм кожен у полі зажили.

Вже й відфутболив самозахист…
З околиць випхнув кілька літ…
Віддав на читку неба запис
Й підзарядив електроліт…
Воно згодилося б в підручник
Якби ж не підла суєта…
Якби ж не висвітив онучник
Мої не справжні імена.
17.11. 2024.

Зимовий смог спустивсь над містом,
Нечутно доторкнувсь до ніг,
Мов гамівна сорочка, висне --
Тепер він заміняє сніг.

Раніше день, бува, яскріє,
Виблискує нам зусібіч.
І вечір, наче сяйво-мрія,
Всміхається добром до віч.

А нині день блідий, гнітючий,
Тривога вовком завива.
І ніч неспокоєм кусючим
Ковтає радісні слова.

Немов з хвоста хтось пір'я видер --
Воронам злим на смітниках,
Вони влаштовують гармидер --
Січуть повітря на гілках.

Машин сигнали матюкливі
У цім допомагають їм.
Глухим приємніш в цьому "диві"...
Та й їх дістали сморід, дим.

Лишилося "на грудь прийняти",
Як світло в хаті відімкнуть.
Жить стало "весело", хлоп'ята,
Така буття оцього суть.

Лише втіша, що зими теплі,
Немає ожеледі, ні.
Бо у лікарні або й пеклі
Лежав би, ніби чорт, на дні.

5 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Така спокійна, ніби сон,
Оця зимова ніч, –
Мене тепло взяло в полон,
Коли заліз на піч.
Під охороною – обмок
І став себе корить,
Що бракне сили та думок
Позбавився умить.
Мій погляд тоне в сірій млі
І дихаю частіш, –
Не хочу спати й взагалі
Уже зродився вірш…
05.12.24

Голосника тріщали кості
У слухачів замкнувся слух
Штовхалась Осінь на помості
І хтось од радощів опух…
Роззяву вітера зігнуло
Що сам з собою белькотів
А ти, обпершись на минуле,
Чекав про себе кілька слів…
17.11.2024.

Не карай мене, Боже, в гніві й люті своїй.
Над нещастям моїм, змилуйсь, Боже.
Уздоров мене ліпше: в дрожі кості мої.
Повернися до мене і душу мою уздоров,
Адже пам’яті в смерті нема,
А в пеклі як подякувать зможу?..
Я стомивсь од нічних стогнань,
Cльозами просякнуте ложе.
З досади на ворогів око зітліло.
Одступіться од мене, злочинці, усі як один,
Бо Господь почує і прийме мої слізні молитви.
Присоромлені й налякані будете ви
І од мене відступитесь притьмом.

Що там не кажи - життя чудове!
Є у ньому радісні моменти.
Я тепер - махровий Казанова,
Колекціоную компліменти.

Я не знав: відчую незабаром,
Вийшовши з будинку необачно,
Поцілунок разом з перегаром
Від брудної п'яної жебрачки.

Не поп-зірка я, не науковець.
Шлях долаю свій до магазину.
Пристрасно зітхає: "Гарний хлопець!"
Продавчиня з відділу свинини.

Ось виходжу плавною ходою,
Вимовив пароль "абракадабра".
Раптом прибиральниця за мною:
"Хлопче! Будеш мій! Набридла швабра!"

У гучній життєвій веремії
Бути Казановою непросто!
Осторонь стоїть, про мене мріє,
Стогне жіночка під дев'яносто.

Йду на сайт цікавий та великий...
Стукіт в голові - відлуння пульсу.
Хочу бути справжнім чоловіком,
А мені - "плати та реєструйся!"

Сам собі я наливаю бренді...
Завтра буде краще! Вірю слову!
Залишився в морі компліментів
З довгим носом. Справжній Казанова!..

Щебече ластівка… щебече
Заслухавсь вітер, зліз із хмар
І відкотив могильний вечір
І вийшов з церкви паламар…
Стояли й слухали молитву
Таку молитву з молитов
Весною й літечком сповиту
Немов рождалися… немов…
16.11.2024.

Забув про сни і мало їм,
І легко збуджуюсь щоденно,
Бо привела навічно в дім
Безсоння хміль і шал натхнення.
Ще стільки пристрасті ні в кім
Не проявлялось безнастанно, –
Вона кипить в єстві твоїм
І парко дихає коханням.
Немов за блискавкою грім,
Сную постійно за тобою
З тих пір, коли наповнивсь дім
Твоєю чистою красою.
04.12.24

Хоч кричи, хоч вішайсь — сенсу нуль…
( Пам’ятайте батькові поради… )
Дрихне гарно втомлений пітбуль —
Втіха наша кожної розради…
Настрій нижче плінтуса… Приліг,
Дивиться з-під лоба і бурмоче:
«Викинь свої крики за поріг
І зривати горло перехочеш…»
Перемкнув сплановані дзвінки…
Перетяг пітбуля до каміна…
І в очах побачилось ги-рр ги-рр —
Наче фікус пишний Бенджаміна…
16.11.2024.

Накинула зима мереживо на віття.
Розсипала сніжинки, ніби білоквіття.
І закохала очі сині в карі.
Благословляли з неба світлість хмари.

І сніжно-біла ніжність пудрила обличчя.
Здавалося, яскраве миготіння кличе.
В магічні ті обійми теплі-теплі.
І не зламать кохання того щепу.

Воно зростає навіть в сильні заметілі.
Печалі перетворить в справжнє диво-мливо.
Розтоплять лід гарячі поцілунки.
Складе зима "люблю" із візерунків.

Єднаймося… дорогою у прірву,
в яку ота своло́та нас веде,
бо но́ве «мінісерство»* – нову ви́рву,
даруйте міну нову, закладе́…**

Єднаймося мерщій, аби спастися,
аби урятувати хоч дітей!
Як довго ще ми будемо трястися,
заручники примарливих ідей?!.

* * *
Занедбана земля всі соки віддає ...
червона рілля, золота пшениця ...
вчорашнє сонце спить і не встає ...
йому напевно щось приємне сниться ...

Дозволь, я ляжу поруч на траву...
погладжу ніжно променів волосся...
Ти є на світі, значить я живу...
Хоч разом жити нам не довелося...

Чому в далекій юності дівчата
Усмішки дарували не мені, –
Чому донині болісно гадати:
Чому холодні квіти весняні?
Чому комусь блакитним цвітом рясту
Вкриває доля обрані шляхи,
А я лиш терну прорості голчасті
Підошвами вчуваю навкруги?
Чому робив зусилля титанічні,
Щоб заслужити на увагу тих,
Що потім будуть снитися довічно
І мандрувати по сторінках книг?
Чому слідом за тим травневим громом
Така взяла в обійми самота,
Що сумом щедро впоює потому
В минувшину утоптані літа?
Чому в душі закоханій в прекрасне
І пройнятою втомою від рим,
Палка любов ясниться та не гасне,
Усупереч всім спогадам сумним?
Чому?..
03.12.24

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Іноді вірш скидається на неприступну фортецю,
І його ні мечем, ні облогою — ніяк не здужати,
Слова атакують інші слова на серці,
Чорніє земля, а фортеця тримається мужньо.
На схили театру війни приходять союзники
Тримають герби, що в девізах минулих класиків,
І знову на штурм під звуки військової музики,
І знову у відступ з побитими вщент кірасами.
Небо чорніє від диму, заходиться грозами,
Слова виглядають з бійниць загартовані смертю,
А краєвид обростає осінньою метаморфозою,
Фортеця ж стоїть, і стоять бастіони уперто.
Генерал розуміє — в цій битві йому не виграти,
Жаль, стільки слів полягло, під ворожими стрілами й списами...
Він кидає погляд на пагорб, сумний та приречений,
Залишаючи вірш, що ніколи не буде написаний.

01.12.2024

Ця осінь повела мене з собою,
Бо я ж таки Поезії солдат,
І восени я став лауреат,
Забивши на тривоги та відбої.

Пегаса осідлавши у політ,
Ця осінь повела мене з собою.
Домінувала в небі наді мною,
Помолодівши на десяток літ.

Навіяла мені чудові сни --
О Боже, стала Музою новою!
Ця осінь повела мене з собою,
У образ перевтілившись весни.

Кларнети нам заграли і гобої,
У Харкові всі видохли ждуни,
Хуйла забрало пекло Сатани,
Ця осінь повела мене з собою.

2 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

На порядку денному тривоги
І якого біса, звідкіля?..
Тільки відштовхнешся від порога
Згадуєш потвору-москаля
І сердешно шлеш йому прокляття
По-іменно ен-но сотні раз…
Хлопці — дорогесінькії браття —
Зупиніть маскви звіринний сказ
Нагадайте їм про Ворзель й Бучу
Не шкодуйте пороху й шаблюк
Фе-ес-бешну хвору закарлючку…
Словом, перемелюйте як сук…
16.11.2024.

Є в пам’яті миттєвості війни,
Що блискавками чиркають до смерті
І освітляють вибухами вперто
Ослаблені бідою й страхом сни.
Є в пам’яті миттєвості війни, –
Вони повз мене не проходять мимо,
А щодоби стоять перед очима,
Пояснюючи з’яву сивини.
Хоч на чім світ побачене кляни,
Вид крові й сажі вічно не зникає,
Лиш більшає число страшних мозаїк –
Зображень всіх миттєвостей війни.
02.12.24

 
чи суттєво — позбутись ніг
адже люди завжди порядні
і навіщо ж тобі перейматися
як заходять сюди з полювання
закинути в себе пиріг
 
чи суттєво — втратити зір
славна праця є для осліплих
і люди порядні й чутливі
як сидиш на терасі замріяно
звернувшись обличчям на світ
 
чи суттєві — ті сни фронтові
трохи вип’єш, забудеш проблеми
і не скажуть що ти шалений
знатимуть, за вітчизну ти ратував
навіщо морочитись їм
 
 
 
 
 
 
 
 

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.
Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов”янський слід,
А повернутися додому не зуміла.
Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

Осене! Вже йдеш? А як же я?
Я ще не надихався тобою,
Не насолодився гіркотою
Серед почорнілого гілля...

Осене! Затримайся! Не йди!
Свій останній бал даєш сьогодні...
Залишаєш знов мене самотнім...
Скільки ще для мене самоти,
Болю, непочутих щирих слів
Ти преберегла у передзим'ї?

Вже помер на перехресті рим я,
А, можливо, зовсім і не жив.

Той омріяний займенник "ми"
Залишився тільки у баладах.
Холодно. Тридцяте листопада...
Я боюся темної зими!

Ще одне пересічне ім'я
Загубилось в темряві розлуки.
Хто мені зігріє серце й руки?
Осене! Вже йдеш? А як же я?

З усіх на світі тих прикрас,
Що мав за честь тобі дарити —
Був блюз космічний, був і джаз
І їх, нажаль, не повторити…
Тож дяка Богу і тобі
За час такий, і за можливість…
Поміж усіх причуд - робіт
І нот, ти — Нота найважлива…
Ще на оглядинах листа,
У суперечках щодо ритму,
Вже зрозумів: ти саме та
І я, з того ж, метеориту…
Для долі виділений час
І пра пра пра прадавній спосіб…
Бо травень є той самий джаз…
А блюз і ти — та сама Осінь…
15.11.2024.

Із бабусею онучка із гостей вертає.
Уже темрява надворі, нічка підступає.
Зорі всіяли все небо, підморгують, наче.
А онучка розпитує про усе, що бачить.
Врешті, і до зір дісталась та стала питати,
Як оте чи те сузір’я треба називати.
А бабуся пояснює, як то сама знає:
- То – Чепіги, он три зірки – то Косарі сяють.
Онде Тур, а за ним Квочка своїх курчат водить.
Онде Хрест, а отам Дівка за водою ходить.
А он Ківш Малий, дивися. Хоч люди, буває
Його деінде ще Возом також називають.
- А і, справді, на ківш схожий! Тому й так назвали?
- Ну, бабуся мені якось ще розповідала
Історію дуже давню. Можу розказати?!
- Звісно, розкажи, бабусю! Я теж хочу знати!
- Колись давно, а де саме – то ніхто не знає,
Сталася страшна посуха у одному краї.
Дощів не було вже довго, сонце попалило
Все навколо. І озера, і річки зміліли
Та й висохли. Не стало водиці,
Бо вода повисихала, навіть у криницях.
А без води, сама ж знаєш – усе пропадає.
Та без води і людина скоро помирає.
Тож і люди і тім краї стали помирати,
Бо води ніде не мали і краплі дістати.
А жила у тому краї вдова, яка мала
Одну доньку. Якось вранці вдова та не встала,
Бо вже сил зовсім не мала, сильно захворіла.
Одно тільки в доньки «Пити!» постійно просила.
Жаль доньці своєї мами, взяла ківш у хаті
Та й подалась по дорозі води пошукати.
Де вона її шукала, то ніхто не знає,
Але скоро із водою назад повертає.
Несе ківш водою повний, боїться розлити.
Не п’є сама, хоча їй теж так хочеться пити.
Аж тут лежить на дорозі чоловік безсилий,
Помирає. Вона його трохи напоїла
Та від смерті врятувала. Й далі полетіла.
Але знову по дорозі ледь живого стріла.
І тому дала напитись. Далі другий, третій…
Сім людей порятувала вона так від смерті.
Зосталося води в неї ледь на дні самому.
Несе вона ті залишки у ковші додому.
А втомилася ж страшенно, сіла спочивати
Та й незчулася, як скоро почала дрімати.
А ківш той же біля себе на землі тримає.
Коли тут якийсь собака мимо пробігає.
Побачив в ковші ту воду та й хлебтати кинувсь.
Потягнув до себе писком та і перекинув.
Тільки ківш той перекинувсь, вилетіли звідти
Сім зірок великих, онде, бач, на небі світять?!
А слідом одна маленька, Ковшом в небі стали.
Бо ж вона сім душ від смерті була врятувала.
А маленька зірка, кажуть, то душа собача,
Що той ківш перевернула. А Господь побачив
Щирість дівчини малої всіх порятувати.
Послав хмари, щоби край той дощем поливати.
Отак скоро у тім краї життя відродилось,
І сузір’я Ківш на небі, кажуть, появилось.

Вже перший сніг. Хіба він не прекрасний?
Мрійливий вечір в сяйві ліхтарів.
Сніжинок рій, кружляючи у вальсі,
Спадає білим пледом до землі.

Зима на повну нині розійшлася.
Ніхто б її спинити не зумів,
Однак раптово, так несвоєчасно
Принесла холод, лід і заметіль.

Не знаю, що це — смуток чи розрада.
Тепло в душі б нам тільки зберегти.
Не перший сніг... Усе в житті минає.

Мине зима, як осінь перед тим.
Розтане лід, неначе у бокалі,
Прийде весна, повернемся і ми.


21.11.2024 - 01.12.2024

Г-рудень голубить забуті тумани,
Р-ясно і густо вляглися старі,
У-смішка зимна. Суцільним обманом
Д-ихає простір на землю-таріль.
Н-і, не розсипала зимонька бісер.
Е-х, потерпи, щоб пройти лабіринт.
В-ипрями спину, підтримає кисень.
І-гри грудневі - запущений ринг.

Т-руться тумани журбою і сумом,
У-пряж ілюзій порветься, як нить.
М-ла тимчасова зникне у думці,
А-нгел крилатий усе засріблить.
Н-іжно пригорне засмучену душу.
И-ч, затуманило, - звіє за мить.

Повільно ми гаснем мов з воску свіча
Що в темряві нас веде безвідказно
Щастить, коли ця свіча не одна
Якщо одна— то світло навіки погасло
 
Летить попіл сигарет, дим
В пітьмі чийсь силует, а свічка гасне.
Той силует собі мовчить, немов би марево безсоння
А вогник гасне й мерехтить мов ніби сонечко з просоння
 
Той силует уже не сам, їх декілька стоїть в пітьмі
Вони чекають як один коли настане їхня мить...
Коли помре моє везіння, коли учухнуть голоси
Які тримають в цьому світі таких як я й таких як ти.

Їх більшає навколо мене, хоч коло крейдою малюй
Та не врятує це від смерті, хоч ти молися і чаклуй.
Свіча все гасне, мерехтить, летить нетлінний попіл сигарети
В кімнаті цигарковий дим приховує в собі всі силуети.
 
Усі вже сплять—попи, сани
І ніби завмерли чорти, але один не завмер досі
Це Люцифер в людській подобі.
Заходить чітко, кроки тихі, приємний голос, це так дивно
 
У божий храм заходить сміло, адже від нього лиш одна
Лишилась назва в цих стінах.
Упрямий погляд, сині очі
Бліденька шкіра «все що хочеш» каже зроблю.
 
А я сижу ні кроку вліво
І навіть погляд не підняв
Мовчу, чекаю ще що скаже
А він мовчить ніби не зна що і додати
 
Присів на стільчик... й гасне свічка.
Від погляду його нетлінний згасає факел
 Питає—бачиш? І знову видно
У тьмі усі страхи на світі, пітьми всі діти
 
А мені байдуже—сижу, нікроку вліво...
Питаю—є сенс жити в світі?
Ти розкажи, ти ж Сатана
Ти знаєш таємниці всі єства
 
Сховались монстри, запалала одна свіча
А Люцифер мовчить та погляд свій сховав
Не знаю я ваш сенс єства
Ви тут лиш мучитесь на світі, і ні тортури й пекла муки
Вас не лякають хоч і будуть ці муки вічні...
 
Кладе долоню він на стіл, на ній червоний перстень блище
І нам до ранку ближче й ближче, уже світає.
І дістає нетлінну книгу
Їй ніби вже багато літ, обкладинка пилом покрита
Й пошарпані в ній сторінки.
 
У ній вся наша боротьба... її писали переможці
Ми в ній злочинці і каторжні у нас діла.
І дістає в мить Сатана стареньку книгу.
 
Це була Біблія моя, вона мені як сенс життя...
Гортає книгу Сатана, «а все ж було зовсім не так...»
І замовкає. Скупа сльозинка потекла...
Він каже—сенс життя у тому
Щоб шось залишить за собою
І щоб це щось відображало
Тебе самого… ти ж все сумуєш...
Я—каже—знаю, чом сумуєш
Бо ти ще досі не відпустиш...
Гортає далі сторінки
Не зможу я тебе забрати
Бо ти свою душу продати
Вже умудрився, не мені
А тій дівчині чорнобровій
Та не кохатиме вона
Тебе, окаянна душа
Тож це без сенсу...

Коли на старості зубожів
І так ударився в плачі,
Що вже обмінювати можеш
Усе, що маєш, на харчі,
То не міняй лиш тільки совість
І з горя гідність не продай,
Бо не отримаєш натомість
Довгоочікуваний рай…
01.12.24

Котись ти покотом котило
Та будь куди собі котись
І пам’ятай, що ти мудило
Муд-муд… муд-муд, нацокотись
І зачекай у закуточку
Ну як тобі? Нацокотів?..
Ковтни ковточок кип’яточку
У приспів цокоту без слів…
14.11.2024.

Я ліг під снігом. Сивина
Укрила ліс, немов нірвана.
І шквал вітрів не промина.
Ледь видних постатей омана.

Я ліг під снігом. Сон віків
Мене штовхає до безодні.
І ключ від тисячі замків
Згубився у вітрах сьогодні.

26 грудня 2020

Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Погляда на молодиць і мене не слуха…

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Для щастя треба зовсім небагато:
аби за п’яти не хапав мороз
і шлунок не точили мишенята,
та вчасно підоспів… анабіоз.

Невиліковно не хворіли діти,
за шиворот не капала сльота
і ворожнеча не гуляла світом,
а ще – аби… Аби була ота…

Ота, що душу бунтівну зігріє.
Не тілом… Щастя вже, як вона є!
Яка дарує заповітну мрію
і береже усе єство твоє.

Той, хто розуміє друга,
Розділяє думку і світогляд,
Не самотній в темній смузі,
Бо єдиний з другом має погляд.

Гріє серце дружба вірна,
Солідарна у переживаннях.
Щира, віддана і нерозривна,
Вирішить ураз складні питання.

Справжня дружба - справжнє щастя.
Спільність інтересів і довір'я.
Серцю зраненому ласка,
І народження її в сузір'ї.

Дружби значимість приємна,
Мов яскраве сонце, а не сутінь.
У прихильності взаємній,
У духовній близькості вся сутність.

З давніх давен відгукнулось забуте
І не про сонях і не про рапс…
Всі ті рядки «червоної рути»
Зястряли в душі, але тут не про вас…

Здавніх давен засівали місцину
Я б запитав: - чим, і для чого?
А, врожаї… як власну провину —
Звозив не кожен, забувши про Бога…

Здавніх давен, й до цієї розмови,
Охоче навчались терпіти…
Друже, про що?.. по вінця вже повен
Знову забуте… це ж треба так вміти
14.11.2024.

Анатолію К...
Минають дні, проходять тижні,
Зникають місяці й роки, –
Любити треба нині ближніх,
А не водити балачки.
Хоча ніяких заохочень
Ніхто для тебе не припас, –
Любов надалі не відстрочуй
І онімінням не проймайсь.
Тоді добро добром озветься
І, попри з відстаней заслон,
Ти відчуватимеш, як серце
Стукоче з іншим в унісон.
30.11.24

                    І
Гадаю, що нікого не забув,
але уже ніколи не побачу.
У часі розминулися і... наче,
у просторі блукаємо. Я чув
не раз у тому світі, що минув, –
немає часу і... терпи, козаче.

                    ІІ
Надії наші, мрії і літа
спресовані в одне гаряче літо,
а далі піде осінь золота,
а там зима... нема кого зігріти,
нема кому. Історія проста –
вертаємося до старої ери,
бо та, що є, давно уже не та:
арійцями себе рече орда,
азійці риють бункери-печери,
Європа, як усі місіонери,
повію навертає до Христа.
Історія збиває з пантелику,
еволюціонуючи назад,
та не у рай і не в едемський сад,
а в комунізм... до кам’яного віку
і як то прикро буде чоловіку
узріти первіснообщинний лад.

                    ІІІ
Кінець землі затіяли кацапи,
корейці і китайці заодно,
аби Європу витерти із мапи,
готові до найгіршого давно.
Не буде того, що було раніше,
а інше починається здаля –
вбиває опромінення кремля
усе живе. І це ще не найгірше.
Імперія бикує як теля
і меншає на світло у землян,
а темної матерії все більше.
Але у поті і крові чола
постане Україна на дозорі
і байдуже, яка вона мала
на мапі світу в радості і горі,
показуючи іншу точку зору
на всі події у горнилі зла.

11.2024

                І
Де-не-де новішає епоха
і місцями стаємо людьми –
додаються звивини потроху...
розуміють слуги-скоморохи,
що земні господарі – це ми,
що не їм і сіяти, і жати,
і заради спокою душі
бур’яни косити на межі...
гинути усім ще ранувато
за несонцесяйного ґаранта,
тричі ухилянта, заодно,
генія дебільного кіно
в ролі узурпатора закону,
полководця п’ятої колони,
що не втік, рятуючи гузно,
циркача політики на дроті
і слугу диявола во плоті,
зрадженої нації отця,
не лоха, любимця ідіотів,
у яких є віра – до кінця
бути за, коли розумні проти.

                ІІ
Не посилять армію бомжі,
а проекти стійкості народу
на землі палаючого сходу
оголяють наші рубежі.
Озвіріли, ласі до ясиру
сучі діти – плем’я сатани,
та опам’ятаються й вони, –
як нема гарантії для миру,
так не буде шансу для війни.
А коли покінчимо з війною,
оберемо владою новою
в офісі, у Раді – на ура
не паяца, юду і кнура,
а національного героя,
волонтера, воїна добра.

                І
Не усіх помилує Феміда,
але є ще місце у гіллі...
і для опи є, і для сусіди
лобне місце на його землі,
і злодії є, і шалапути,
брехуни, і необхідне зло...
та зотліють як сухе зело
яничари, виродки-манкурти,
а майбутнє наше на крило
візьме не Європа, а село...
............................................
якось буде, бо не може бути,
щоб ніколи якось не було.

11/24

Небо, хмарами балухате,
Снігу щільний пустило рій.
Він узявся вербі старій
Чорні репини білувати.

Хутром білим укрив гілляку,
Що відламана з літа ще,
Й стала схожою на плече -
Умостився на неї м'яко.

Притрусилися мокрим снігом
Листя скинуте, будяки,
Барбарису підвіс тонкий
З недокльованим сердоліком.

Біло стало в окрузі, чисто.
І верба ніби не стара,
Пораділа з нових убрань.
Ще якби їй піднять намисто!