Моя любов – це Україна

Люби той край, де ти родився,
Живеш де нині – теж люби.
Із перших кроків, що в дитинстві,
Любов вела нас по житті.

Бо лиш любов – життєва сила,
Одна любов – енергія буття.
Люби той край, де мати сива
Чекає на своє дитя.

У спогадах: поля пшениці,
Як море жовте, золоте.
І річка Рось мені ще сниться,
І там рокитник ще росте.

Там урожай під сто центнерів
Збирають кожен рік на круг.
Заможні і красиві села
Благословив землею Бог.

Ота земля мене зростила,
А нині інша кожен день
Мені дає натхнення крила
І хліб щоденний у мій дім.

Люблю заквітчане Полісся!
Багате й бідне водночас.
Душа у захваті від блиску
Тих самоцвітів, що у нас

Горять, як кольори веселки:
Топаз, берил тут, різний кварц.
Такі одні лише Горошки,
Наш унікальний Володарськ.

Далеко братися Уралу,
Біднішим навіть є Клондайк.
В Поліссі є шматочок раю,
Це над Іршею – Володарськ.

Є що згадати і любити
Щодня, щомиті, назавжди.
Любов синівська буде жити
До неба й рідної землі.

Дай, Боже, нам усім ще сили
Примножить все і зберегти.
Моя любов – це Україна!
Її, Господь, благослови!
28.01.2013

Тягар не гне?..
У чому ж сила, жінко?

Торує горб, та завше по стерні...
Під босі ноги краплі луплять дзвінко.
А солі в них, що жару у вогні...

Вогненна сіль, що душу випікає...
І не вітріє... Що для триби час?
У сеї простір - ні кінця, ні краю.

Замовить хтось опісля парастас,
заупокійну вишепче молитву,
полегшеним зітханням проведе...

І лишиться незвершеною битва,
як янголом у вишнє перейде...

Відкоркована пляшка...
пролите на землю вино...
Не зіткнулися келихи
душами дзвінкоголосими...
Слушна кара небес?
Чи оманливі санкції осені?
Мелодрама нудна
чи безжальний ефект доміно?

Грали п'єсу життя
ми з тобою в чотири руки.
Зачаровані мрією,
часто бували безумцями...
...На судилищі долі - аншлаг.
І не діє презумпція...
Закликаю: "Не йди!"
Але голос занадто хрипкий...

Де плантації щастя,
лани рятівних соломин?
Загубили миттєво все те,
чого віддано прагнули.
(Може, просто були
у відпустці тоді наші ангели?)
Потонула любов
у шаленому морі провин.

Називав чужу делікатно - Лумініца.
Щодня сюрпризи-дари, мов іменинниці.
Жалівся на депресію, погоду, нежить.
А законна думала: за ким знову стежить...
Поправляла плед, садила кота на коліна.
- Це в тебе хто сьогодні: Катя чи Ліна? -
Чистила яблука на райське варення.
Набирала борошно в сито, дощ - у жмені.
Згадувала, як торік називав її - Ліззі.
Складала рецепти, пас`янси, валізи.

Викликала таксі, забувала адресу...
- Лишайся на горосі, буденна принцесо! -
Відривав жиголо погляд від монітора.
Що вадить? Клітка тепла, м`яка, простора.
Купи пекінеса рудого... чи канарку.
Я тут на прив'язі, для адюльтера шпарка.
Не дружина - хижачка, абісінська кішка,
Ти он позавчора лащилася до Мішки...

...Дивилися разом фільми, старі світлини.
Збережи хиткі шлюби, свята Магдалино.



2015

Душа до душі пригорнулася тілом.
Було їм червоно, жовтаво і біло.
Розжевріло серце.
Полива стікала...
Лишалися зимними вікна, дзеркала.

Прелюдія довга, оргазми і злети.
Німі запитання, захожі-сильвети.

Уже неможлива розлука до ночі.
Хвилясто-іскристе волосся жіноче.
Оголені перса, кармінові губи.
Нага і прекрасна. Не треба їй шуби.
Не візьме коханий цигарки чи пива.
Кераміка "Двоє".
Навіки щасливі.


2015

Остання гроза, і надве́чір у венах вода,
і блискавка близько – здається, струмує у нерви.
Осінній поштар поназносив до саду видань.
Дивися, нам лист! І дарма що увесь… яблуневий.

Невидимі струни дощу, ритуальні пісні –
і ми вже не ми, на тілах білі квіти дурману,
і кров загуса до весни, як березовий сік
чи херес холодного вересня. Люлька шамана –

запалене сонце й туманного курива плин.
Всі істини світу в дубовий уміщені жолудь.
Ми майже німі, імітуємо тишу, коли
дуднять за городами дні, як у пасіці бджоли.

Оранжева осінь тримає ще нас у руці,
а далі, змарніла, позбавить себе від баласту...
Як риба квітнево повітрям зігріє плавці,
ми знов оживемо вогнями червоного рясту.

2015

Серпневої пори надворі спека,
Милує око квітковий розмай.
Та все ж красуня-осінь недалеко,
Її,багату й щедру,зустрічай.

Листочки на берізках пожовтіли,
Калинонька намисто одягла,
А бабиного літа павутина
На сонці сяє,сріблом виграва.

Достигли у саду медові груші,
І всюди яблук дивний аромат.
Та лише в серце не впускаймо осінь,
Йому ж про літо ще співать й співать.

2015 р.

Торкнулася дерев жовтнева позолота,
Свята Покрова всіх людей вітає,
Відкриті в осінь вже давно ворота,
На сонці павутиння сріблом сяє.

Багряний лист під ноги тихо рониться,
Бринить у серці літа ностальгія.
Ти захисти від зла,святая Богородице,
Бо під Твоїм Покровом затишно й спокійно.

2011 р.

Захланний, брудний по-московськи,
повзе на Вкраїну потоп.
Та вже виступає Виговський
з-під Києва на Конотоп.
Бо там побратими в облозі,
все ворог обсів – до верстви.
Там бути святій перемозі,
там бути поразці Москви…

…І ось козакам, що на марші,
пахтять чебреці й полини.
І бачать і юні, і старші
немовби якісь напівсни;
не спогади віють від рути,
а тіні незнаних часів:
то бачать засніжені Крути,
то жар іловайських степів;

віддавна весь край під потопом –
тут ради не дав би і Ной.
Вже й правнуки їхні в окопах…
А ворог все той же, все той!
Лиш змінює ймення та гасла,
а почерк той самий – щораз.
Це ж як Україна зав’язла
в багні переяславських фраз?!

Веде свої гетьман Виговський
козацькі та кримські полки.
Ясніють поля задніпровські,
в тумані – майбутні роки.
Чи зверхня, зрадлива Європа
завадить московській гульбі?
…Здається, що під Конотопом
іще не закінчився бій…

09.2015

Ну от і все –
І ще одне прощання –
Назавжди’…
Чому біжиш?
Втікаєш знов?
Куди?

Всі мальви одцвіли
І навіть хризантеми,
А ти усе мудруєш теореми:
Про те як має бути,
Чом не склалось,
Як треба жити,
Щоб співалось.

Ось це – любов,
Ось це – кохання,
А це – лиш пристрасні бажання…

Ти знаєш все,
Все бачив, все вивчав,
І горе й щастя – ти усе пізнав.

Та навіть більше!
Знаєш ти за всіх
Як мають жити всі –
Без зайвих втіх.

Ота – дурна,
Та – гонорова,
А ця – занадто норовлива…

І кожна щось тобі повинна.

Одразу має знать вона
Щоденні казуси твого буття,
Здогадуватись про твої дилеми,
Вирішувать твої проблеми:

Тобі потрібно їсти, спати і кохатись -
Невже так складно здогадатись?!
Покинь своє, сюди іди,
Бо мої справи важливіші за твої!…

І може, милий, я й не проти,
Ставати воїном твоєї роти,
Та мусиш тоді й ти знати
Чи є де воїну сьогодні спати…

27.09.2015

Солнца закат мы встречали с тобой
Слушали молча морской тот прибой
Выпили жизнь с тобой мы до дна
С головой захлестнула печали волна
Неужели конец всем мечтам и любви
С горем своим мы остались одни
Рано утром за руки тебя уведут
Часть души с тобой у меня заберут
Сейчас я хочу с тобой умереть
Но не потом, на смерть ту смотреть
Когда ты уйдешь, останусь одна
Без тебя жизнь моя будет пуста
Последний закат с тобой помолчим
В ворота смерти сейчас постучим
Возьми мою руку, прижми меня крепче
Так прыгать с тобою мне будет легче…
2014

Годі латентно вести війну-
Нудну і багаторічну!-
Час винайти та застосувати
Зброю біологічну.

Це найпростіше - вбивати свинцем
І підривати тротилом,
Кращі міста палити живцем,
Рівняти з брудом і пилом.

Всі "урагани", "гради", "смерчі"-
Вже є минуле сторіччя.
Не допоможе мир віднайти
Навіть і зброя хімічна.

Людство втомилося вже убивати,
Ходити по колу трагічному,
Тож час винайти та застосувати
Зброю біологічну!

Треба створити вірус любові,
Щоб уражав миттєво,
І ні вакцин ані ліків від нього -
От що було б дієвим!

І коли вражені будуть ним
Всі на цинізм та байдужість хворі,
Людство врятує від воєн злих
Ядерний вибух любові!
26.09.2015 р.

Знайомій

Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора,
Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом.
Іще не лежала, бродила по хаті потвора –
Як баба тхорезна, що пише доноси в райком...

Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть –
Брехала потворі, що та найсвятіша з усіх.
Вони язиками знущались із тіла предтечі
І душу його виставляти хотіли на сміх.

Гадюкою чорною голос відьомський звивався.
Велика Гординя у серці відьомськім гула.
Вона із Христа насміхалась.
Не він відцурався...
Він всіх би простив милосердно
В цій прірвності зла.

Невиспана відьма
Добро проклинала навколо.
На писку страшному чорніла гримаса гріха.
І гидко було біля неї,
Пекельно і голо.
І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав.

Аз тихо молився.
Хрестився.
І крейдяно білим
Здавався мені горизонт у червоній імлі.
Як відьма радянська вмирала,
До неї набігли
Усі такі самі –
Жорстокі і злі.

Бо й батько відьмаки
Прислужником був у фашистів.
Вона пішла далі,
Ну тобто у прірву, ще глибш...
А люди не знали...
А люди ішли за нечистою.
Пропасти могли б.

Священик приїхав.
Прогнала його кочергою.
Не хтіла покаятись –
Каже: «Не маю гріхів»...
Була ця потвора тілесно колись молодою,
Душею ж манила чортів.

Відьмака іконою бити сповідника бралась:
Летіла крізь двері і стіни ікона свята...
Господь не карав.
Сама себе баба з’їдала.
Мов крила воронячі –
Шамкали чорні вуста.

...Любив хтось цю жінку...
Йому я, звичайно, прощаю...
Прощаю цій дівчинці,
Що в ній ховалась колись.
От їй принесу я цукерка і пряник до чаю,
Бо свічку для неї уже вороги запасли.

Вже стелю знімають над відьмою,
Щоби погасла:
Відьомська ж душонка
Боїться цей світ покидать...
Рак душ – як і сказ, –
То хвороба заразно-опасна,
Не лиш для дівок, –
А й для націй,
Що можуть вмирать,
Якщо у них відьми керують царьками земними,
Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне.

Та будьмо уважні.
Бо й грішні вмирають святими...

Оця чорна відьма
До Бога штовхнула мене.


27 верес. 15.

Забутого літа блукають у вересні привиди,
І листя опале вітрище мете звідусіль.
Мене із камінного міста в ілюзію виведи,
Там будні придушені святом одвічних неділь.

Невтішні новини... депресія... війни.. спустошення...
На завтра дощі пророкує "Синоптик юей"...
Тікаймо від світу! Нас осінь ласкаво запрошує
В буршти́ново-ніжні обійми казкових алей.

Хмурнішає осінь. Бариста лелека
Зміксовує дзьобом болотні халепи...
За так - ледь прив`ялі сівкі пелюстини.
Ніхто не замовив лихої години...

Банькатої жабки нікому не треба?
Є люля-кебаб. І вогонь упівнеба.

Одна із найбільших чудних ресторацій
Знаходиться серед безладдя, вібрацій.
Усе тут розмірено, зважено, чітко.
Засохне качанчик, горішок. нагідка.

Заходьте, сідайте, смакуйте...
Хваліте!
Зумійте напитися, протверезіти.

Розвішані бульки, хвоїни, сонети...
О... вже задиміла тонка сигарета.
Браслетик упав на каштани вологі.
Прелюдії літеплі... зимні еклоги...

За штори заморські – свої павутини.
Ніхто тут не знає урду чи латини.
Ведмеді розбили стару порцеляну.
Усе приготується рвійно - без плану.

Догідливі пні - мандрівцю-пішаниці.
Є шахи і шашіль, вабкі танцівниці.
Грибні дегустації, шурхоти, зойки.
Пастель розілляла кукібниця-сойка.
Іржаві замки повикидані в небо.
Замовте комашку чи вранішній щебет.

Соте ексклюзивне, туманом залите.
Я вчора вужа упіймала під сито.
Намріяла чай і немеркнучу зірку…
Та ящірка бігла, забрала в комірку.

Медаль реп`яхова, ожинна банкнота.
Пишу… Мариную вчорашню суботу…


2015

Дощ нестримано-тихо, крізь темінь, заплакав і стих.
В ніч летіли рядки… Не насмілилась, не зупинила.
І леліяла спрагла земля кожен випитий вдих
Пересіяних ситом краплин, що подібні на крила.

Не збагнути де вічне... твоя нерозгадана суть,
Наче вмита дощами хитка, порцелянова тиша.
А зірки, що у небі, щоніч – воскресають і мруть.
…На папері думки хтось по білому білим напише...

Ген у вирій,за обрій далеко-далеко
Наше літо квітуче забрали лелеки.
І на коси упали нам сивії роси,
Це вже осінь життєва прийшла,уже осінь.

Тільки в серце своє не впускаймо її,
Хай ще довго витьохкують там солов"ї.
Хоч невтомної праці дозріли плоди,
Кожен з нас почувається ще молодим.

І здоров"я підводить,не ті уже сили
Та добра і снаги джерело не зміліло,
А нестримним потоком біжить і біжить,
Творчих задумів - море.То ж будемо жить.

2015 р.

Листопад,листопад,падолист
Із Покровою вдвох обнялись,
Падолист,падолист,листопад,
Теплих днів не повернеш назад.

Іще сонечко вдень пригріва,
Вранці глянеш - біла трава.
Дикі гуси махнули крильми,
Від Покрови лиш крок до зими.

2012 р.

Не покарай нас, Господи, війною!-
Просили всі прапращури мої.
На жаль, всі покоління наді мною
Відчули на собі тягар її.

Якщо караєш – не карай війною,
Смертями рідних, Боже, не карай!
Хай половіє жито і весною
Нам вистачить на хліб і коровай.

Нехай скоріше світлий час настане,
Щоб з горя не сивіли матері.
Нехай мої Амалія і Таня
Щасливі будуть в мирі і добрі.
24.07.15

Ну як навчитись падати в житті,
Щоби піднятись швидко, не спинитись?
За хвіст впіймати і метеорита
Й підтримати коханого в путі.

Повсюди навести в державі лад,
Промити вікна у оселях, в душах.
Щоб не трясли нас вороги мов грушу,
Вперед іти, не дивлячись назад.

Ослаблена війною, та жива,
Із правіків згорьована країна,
Донині б’ється за свободу сина
І за прості людські у ній права.
20.07.15

Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.

Удруге ввійди
в цю ріку –
хай сповільниться час,
бо все,
що минає,
таки не підвладне нікому.
Вдихаючи осінь,
зі світом не впасти б
у кому,
тоді вже напевно
ніхто не згадає
про нас.

Анфас чи у профіль –
малюю тебе.
Ще і ще.
У ліжку.
В кав’ярні.
Живи у мені й на папері,
бо час-хуліган
утече
до наступної ери,
лишивши нас
пам’яті міста.
Причастя дощем.

Істерика вітру,
де мощі дерев.
Наче бог,
годинник
у димній пітьмі
розглядає зустрічних.
Нам байдуже:
вересень,
березень,
вечір
чи вічність.
Лише б їх ділити
на двох.

2015

Вночі було це. Хто, чому й коли
Забув на небі зачинити шлюзи?
Хоч ущипни себе, хоч уколи -
Це не поможе збутися ілюзій.

Шалений дощ! Я думала – вже сплю.
А тут – цей рейвах і тарам-барами.
А злива запевняла: «Я наллю
По вінця вам, по тротуари й брами!».

А зранку геть усі ідуть сумні.
Чудуюся: усе прозоро-чисте!
Чи ж варто наші неповторні дні
Нанизувать у сіреє намисто?

І парасолі. Пара парасоль,
А там – ще пара. І таких багато.
Співають ринви: до-ре-мі-фа-соль!
Співає серце – радість не сховати!

Спинюся. Помилуюсь. Поспішу.
Послухаю і музику, і тишу.
Болото витру, мокре просушу,
А радість я собі на день залишу.

Нехай всього лиш парк – не справжній ліс,
Поміг він розпрощатися з журбою.
А крапелька, що втрапила на ніс, -
То привітання дерева зі мною.

Чи це пристойно – посміхатись всім?
Чи це банально – тішитися зливі?
Стереотипи? Їх залишим їм.
А ви зі мною? Будемо щасливі!
25.09.2015 р.

В тобі, я певна, музика жила:
Як говорив, співало моє серце.
Не ту я папку з нотами взяла.
А виправляти - надто довго все це.

Мелодія для двох - нам не вдалась.
Старань катма, та забагато примхи.
Як солодко та музика лилась!
Повір словам закоханої жінки.

2015

Стоїш в окопі
(не на колінах)
за всю Європу,
моя Вкраїно.

Вінок із маків -
дарунок сина.
Відбив атаку,
а сам загинув.

Щоб ти, єдина,
(Ти чуєш, нене?!)
була навіки
благословенна.

2015

Допоки, Господи, допоки
Тектимуть ріки і потоки
Нестримних сліз і крові?
Їх буде скоро ціле море

Від крові Чорне і Червоне
Таке як Мертве, бо солоне
Те море – людське горе,
Неправда там таки потоне.

Допоки, Господи, допоки?
Коли вже буде мир і спокій?
Коли то повернуться
Додому рідні й посміхнуться

Утомлено та гордо дітям;
Пригорнуть, поцілують ніжно
І скажуть: Все. Скінчилось.
Не дай, Господь, щоб повторилось.

Допоки, Господи, допоки?
До неба піднімаю руки
І чую ніжно-тихе:
Молися, вір і стихне лихо.
01.02.2014

Бачу ключ журавлів,
Небо плаче дощем.
Гіркий осад в душі,
В серце стукає щем.

Чути журне – «Курли!»,
Запитав я у них:
-Повернетесь? Коли?
-Після війни…
18.10.14

Набридливі будні... не сота, а тисячна серія...
Замерзла душа... Але звідки чекати відлиг?
Любов, наче дикий бізон, заблукала у прерії,
Була я не в силі спинити її. Ти не встиг.

Невже замете прикра ху́га серця падолистами,
Забудеться солод ночей і окрилення днів?
Коли наше щастя помчало лісами багнистими,
Його зупинити не сміла. І ти не зумів.

Клекоче, вирує, стирає надію нурто́вище...
Руйнуються мрії, палають у пеклі мости!
З тобою нестерпно, але і без тебе не можу ще...
Я все пам'ятаю... "Чи вийдеш?" і "Гірко!" А ти?

[посв. ...]

переменной твари беленый рормат
подержи за горло больное сором
а не то услышанным опозорят
с ним иначе просто не поступить

к переменной твари карие сами
а зеленых под руку авель замер
черных нет а с серыми ни сезама
да их и серыми видели редко кто

переменную тварь я теряю в лицах
проясняйся тварь войся янься инься
не с твоих ресниц я смогу напиться
только с наших разниц разве что пить

аблативов нет локативы красть лишь
это горе рвет мне болота настежь
это ты сверкаешь дас ист фантастиш
раз уж тварь мне негде тебя хранить

А вже Покрова одцвіла
Осіннім падолистом.
Вже й біля нашого села
Пора весільна близько.

Покриє хусткою вона
Голівоньку дівочу,
Весела музика луна
І серденько тріпоче,

Немов маленьке пташеня,
Та завмира в чеканні
Коли ж із судженим в життя
Йти стежкою кохання.

2003 р.

Доленька сіє потроху усього:
Зерна добра та щасливії дні,
Є поміж них і сміття,і полова,
Бувають хвилини веселі й сумні.

Але нарікати на долю не треба,
Людину в житті випробовує Бог.
Труднощі їй посилає із Неба,
Щоби не здавалась,боролася щоб.

Щоби задумалась,чим завинила
Перед Всевишнім,покаялась теж,
Тоді й подає рятівну соломину
Спаситель,Який Милостивий без меж.

Вхопитись за неї,із пропасті вийти,
Чи,мов у болоті,бути в гріхах,
Очиститися від них чи втопитись,
Вирішує завжди людина сама.

2015 р.

Розірвались корали. Намистини
Покотились долівкою з сумом...
Ти бажаєш зрікатися Істини?
Це мені не потрібно. Подумай,

Що ти можеш залагодить зреченням?
Не збереш у долоні кохання.
Все кінчається. Всі ми приречені
Пити чару, неначе востаннє...

А розірвана Істина Правдами
По приватних кишенях розходиться.
Не по правилах, ой, не по правилах
"Догравати" кохання доводиться...

Тож омийся сльозами розлучними,
Як-то водиться в царстві жіночому!..
Не зрікайся. Вже краще відмучитись.
Так буває. Хоч ми і не хочемо...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115092510404

Два в одному -
це про шампунь і бальзам,
три в одному -
сказано про не дам
як в старенькій сентенції
про значну абстиненцію.

Також ще про рахунки, раунди і поцілунки.
Перший -
це було все незнайомо, райдужно і кольорово.
Другий -
розпачливо навіщось,
і зі сьозами знову.

А третій раунд і не відбувся,
хоч був останнім.
Третє – дорожче, ніж перше і друге,
найважче і
на прощання.
24.09.2015

«Від виборів до виборів щодня»
Бегу, бегу - дорогам нет конца.
Огромный мир замкнулся для меня -
во имя частной собственности льсца.

Я – бомж (Сковорода), я - просто смех,
Хоть с именем, но, в общем, без судьбы.
Какое, право, дело вам до тех,
Над кем пришли повеселиться вы.

« Ах, Україно, Україно»,
Нужно быть смешной для всех.
Україно, Україно,
Есть одна награда - смех!

Выходят без титушек силачи,
Не ведая, что в жизни есть печаль.
Они банкноты гнут, как калачи,
И Раду рвут движением плеча.

И рукоплещет восхищенный зал,
И на «посаду» дарят им цветы.
Для них играет гимн, горят глаза,
А мною заполняют перерыв.

« Ах, Україно, Україно»,
Нужно быть смешной для всех.
Україно, Україно,
Есть одна награда - смех!

Смешить вас мне с годами все трудней,
Ведь я, увы, - не мелочь у рубля.
Я Гамлета в безумии страстей
Который год играю для себя.

Все кажется: вот маску я сниму,
И этот мир изменится со мной,
Но слез моих не видно никому.
«Одна стежина» есть… И та - в запой.


«Ах, Україно, Україно»,
Нужно быть смешной для всех.
Україно, Україно,
Есть одна награда - смех!


25.09.2015

1

Просто закохатися в незнане.
В ореолі пристрасті - екран.
Ось уже підводиш до лиману...
Море й небеса - пливкий шафран.
Біжите... футболите кокоси...
Бунгало видніється між мирт.
Сміттячка виносити не просиш.
Супокій, ідилія та мир.

Ні халеп житейських, ні нотацій,
Штори крепдешинні, все окей.
Екзотичне снідання на таці.
Листя ажурове, шепітке.
Танець вирлоокої мулатки.
Ложе зашироке. Ящірки...
Блискотіє фольга з шоколадки.
Запевняєш: "...більше я ні з ким...".

Дзеленчать ошлюблені тенета.
Обмінялись віршами, кіно.
Вийшли з чату - смажити котлети,
Воювати з дачним бур`яном.

2

Ти ж не знаєш імені та статі.
В інтернеті всі пливкі-чужі.
Можеш залюбити моцну Катю...
Що бортує диски в гаражі.
Присилає каву добрий Жорик.
Піджачок на фото - від кутюр.
Пише Амадей: "гайда у гори...".
Дні та ночі - сюркотливий сюр.

Імовірність множиться на числа.
Лев у цю хвилину став на трап.
Я писала іронічно, стисло.
Уникайте віртуальних лап.

2015

Спинився човен – між полів, комах.
Куди пливти...
Зелене безбережжя.
Це був його прорив, а може, крах.
Радів осонню, блискавці, одежі.

Хтось кинув продірявлений сачок,
Росли із днища вишні, абрикоса...
А човен висихав... гойдався... мок...
І снилися чайки та альбатроси.

Отак би звільна вкорінився там,
Розпався на дошки, безкрилі мари.
Та зрушили ручиська – за сто грам.
В село прийшла царівночка Тамара.

– Я щойно з "Еспаньйоли". Це – прикол?
Не впишеться злидота у декори.
Тут буде дітвора кричати: "гол...".
Це ж закапелок, шість км до моря.

Ні скабки не лишили на межі.
Човни-блукальці всім одвік чужі.
Окремішнім за друзів - дощ, вітри.
А кілометрів там не шість, лиш три...

Розквітли троянди різнокольорові:
Білі,рожеві і темночервоні,
Блакитні та бежеві,яскравожовті,
Ще - помаранчеві і малинові.

Високі зрівнялись з кущем калиновим,
Низенькі в травичці сховалися знову,
Чудові такі,немов діаманти,
Та колючки не дають їх дістати.

Оця краса перехоплює подих,
Створила такими їх мати-природа:
Згори поглядає квітка велика,
Пелюсточки в неї,наче з оксамиту,

Маленька ж - пухнаста,як те кошенятко,
На всю округу парфумами пахне.
Ти ними милуйся,але не зривай,
Хай довго квітує трояндовий рай.

2015 р.

А материнські сльози
Печуть і душу ранять,
Синочки їх на Сході
Країну захищають.

Удачі вам,рідненькі
Соколики-солдати,
На вас Вкраїна-ненька
Усю надію має.

Свободу їй здобудьте,
Ворожий зашморг скиньте,
Героїв не забуде
Знедолена Вітчизна.

Вас й діточки чекають,
Дружини,наречені,
І Господа благають
Вернулись щоб живими.

2015 р.

…І урветься терпець. Буде терпко і гірко у роті,
і в останню хвилину тієї, мов дим, гіркоти,
важко зрушить зі станції довгий-предовгий потяг.
Просто так. Без мети.
Листопади завіють під обрій в столицях і селах,
І алеї у парках статечні – для чистописьма
і розвидниться ранок у буднях, таких невеселих,
і насниться у снах,
де ми знову з тобою такі молоді та щасливі,
де безмежно поштивий нам грає старенький скрипаль…

Дивна осінь. Солодка, як мед і сливово щемлива.
Як для спогадів – даль…

24.09.2015

Магмі розпеченій сниться материка моноліт.
Вітру циклонів – звуки, занурені в труби й кларнети.
Кресленням сниться готовий до вильоту зореліт.
Внуку сняться в колисці м’які іграшкові планети.
Тільки я, весь безсонням проточений до хромосом,
в серце мозком вбираю пульсуючий вічністю космос.
Захлинаюсь безмежжям, неначе плавні – Дніпром.
Проростаю крізь нього, як острів чи стишений голос
з іншого берега. І зникаю, з’являючись десь
в центрі хвиль кругових. Та й зморившись від плюскоту й бесід,
хочу врешті заснути. Та раптом здригаюсь увесь:
може, все навпаки?! І то мною, не сплячим, снить Всесвіт?

2015

жива душа бурхлива мов перон
об неї оббиваются пороги
щасливого вистукування скронь
незбутнього бажання остороги

у неї більше віри ніж подій
і не бракує пісні для розради
душа крокує певно по воді
до перших у чеканні снігопадів

до повного відчуження доріг
і хибної нестачі антуражу
жива душа тепліша від зорі
промовніша за дух лісів у сажі

пташиним небом ділиться з людьми
насушним хлібом і вином частує
у крихтах серця в прихистках зими
плекає світло що життя вартує

лети до мене ластівко лети
звивай гніздо під крівлею надії
моя весна мов спалені листи
давно вже спопелилася та гріє

4 Грудня, 2014

позбувалися землі
журавлі
гірко їй
позбивалися дощі
у душі
у моїй
а молитва мов зоря
з вівтаря
не зійшла
і так бідно на устах
просто жах
ла-ла-ла
що виходило не йде
і ніде
не майне
що заходило сплете
цей етер
в голий нерв
за думками правди край
гри гора
гра горить
Боже серце не вмирай
відбивай
кожну мить
від годинника ходи
у доби
очі злі
стало мало доброти
добре тим
хто в землі
пахне тиша ялівцем
чебрецем
у чаях
і блукає жеребцем
неба щем
у боях
аж до опіку цей сплін
до колін
голова
позбувалися землі
журавлі
а трава
зодягалася у ніч
в чари снів
заметіль
на нічийному коні
у вогні
білий біль

26 Листопада, 2014

Ти красива,немов троянда,
Наче лялька,гарна й чудова,
Завжди все у тебе до ладу:
Одяг,зачіска.Але погляд?

А ні усмішки,а ні ласки,
Тільки холодом віє від тебе.
Може ти Снігова Королева
Із відомої усім казки?

Замість серця у тебе крижина,
Ти постійно на всіх сердита.
Може просто нема ще принца,
Який лід зможе розтопити

Добром,ніжністю та коханням,
Спалахне в очах іскра-радість.
І ти щастя тоді пізнаєш,
Щиро я тобі цього бажаю.

2015 р.

Відносить вітром зграю журавлів
Далеко десь за обрій синій-синій,
Купається ще вересень в теплі,
Хоч вечори вже прохолодні нині.

І вранці роси сріблом миготять
На скошених,уже пожухлих травах.
Спалахує на сонці раз у раз
Золотом диво-осені заграва.

2004 р.

Малюю коло - і світи не руш.
Струмують білі лети від модемів...
Пахотнява димів, тарані, груш...
А я не в темі.

Перелетів сімсотий акробат.
Все нижчі планки, зліша охорона.
Опрацювали сполом перехват.
Внесли корону.

Павук між дзявкотіння брехні тче.
Готуйся до завій, оплакуй страти.
Ще десь бетель жує товариш Че.
Люд вчиться ждати.

Цупкі цитрини... цитри... цитрамон.
Оцим невістам нидіти-вдовіти...
На прив`язі край люлечки Самсон.
Лев пише звіти.

Просіла магометова гора.
Ефемериди хвалять змій і дафній.
Латай сорочку, вовчик роздира.
Образи давні.

Принишк на сіні зболений Ікар.
Міняв на ширку креслення Дедала.
Несе мошистий фоліант казкар:
В це заглядала?

Кажи мені, дідиську... Присипляй
Кукібну совість. Покажи лозину.
Ми чули ча-ча-ча, гиля-гиля...
Ковтали слину.

Тепер кавуєм... Скачем уперед.
Облуплені лошата, менше солі.
Здорожчав кіловат... і блендамед
Обмазав чола.

Знаходжу релаксуючий мотив.
Куди ж ти, коте, возик покотив...


2015

Любов ніколи не вмирає
У кожному вона живе
З весною разом завітає
По осені у дім іде

Хто привітає з тим і стане
Приємні спогади гортать
Де освіжить , а де підкаже
Щоб не звикали забувать

Ці мальовничі краєвиди
Нам не дозволять постирать
Розсипані кохання крихти
Які ми вчилися збирать

Той схід , той захід , світлі ночі
Яскраве сонце поміж хмар
Той спів , той шепіт у безсонні
Що пригортався звоном чар

Любов ніколи не вмирає
У кожного вона одна
Де шаленіє - відповідає
Подякою всього життя.
2015р.

Спустились зорі неба на балкон
І заглядають до моєї шибки -
Потрапили у мальовничий сон
Янтарні крихти місячної скибки.
А я в долоні той бурштин збирала
І сосни лісу сяйвом прикрашала...

Ми з тобою — сонця два,
крізь ранкову прохолоду
ще обачно і невміло
промовляємо слова.

Ми з тобою — сонця два,
що зійшлися у зеніті —
обертаєм розпашіло
сірі будні у дива.

Ми з тобою — сонця два,
ти і я — в бездонні літа,
що вже в осінь відлетіло
з лазурового шитва.

(23 вересня, 2015)

Фенікс сліпучий не знає стриму,
Попіл палючий – вічна колиска,
Іскра маленька – крила до волі,
Вирій манливий спалить колишнє.

Всесвіт згорає в полум’ї тому,
Знову багаття тіні малює,
Зникне без сліду, злетить угору,
Житиме вічно в сполохах сонця.

Сяючий Фенікс вогником свічки,
Відблиском тьмяним в дзеркалі ночі,
Вічний блукалець шукає погляд
В темній зіниці блискітку щиру.

Десь поселився птах злотоперий,
Він не знайомий з птахом блакитним,
Воля його то гострий дарунок,
Фенікса ласка попіл залишить

Спомин стогне сутужно
Стягне спину спочилу,
Серпень сумно-судомний
Стиха скотися схилом.

Спека снами стікає,
Співи сміхом сміливі,
Сходи стопи спікають,
Схоплять смерчі сльозливо.

Сірі сни самопалом
Спопелять сіру спеку,
Стане сяєвом срібла
Синя спрага солодка.