Місто, у грозах заховане –
знову відлунює «Де воно?»
в головах,
голосі,
галасі;
слухай його і неси
в сиві ліси під хусткою,
де поселилась пустка
і в душах коти шкребуться
і виють на місяць пси.

А у Сізіфа – ні каменя,
всі на ілюзії виміняв,
каменям вилитись голосом
вкотре судилось.
І ти
їх понесеш попід крилами,
хай догорають сили.
І ні, не впустити їх – втримати,
тільки б живих донести.

Стомлена ластівко, де ж тобі
сонцем на крилах воскреснути?
Викоти в небо шину і –
гей, загорися!
Агу! –
Сину вогню, ти голосом
світ запалив, мов колесо,
що за Сізіфом котиться –
ти перед ним в боргу.

З ким тобі, ластівко, втіху
і гнізда ділити під стріхою?
Пісню оцю недоспівану –
де ж її вигрієш ти?
То не вино у суліях,
а керосин; і кулі –
не зорі зернин, а згублені
з пекла тобі листи.

Місто, у пеклі заховане –
де ж йому,
хто ж йому, сонному,
виплете нитку спасіння
і вип’є цю чашу до дна?
В сивих лісах під хусткою –
досі надії згустки і…
Світ порятує від пустки
ластівка ця
земна.

Ластівко, знову із мойрами
ти до Аїда сьогодні
не вирушиш вслід за Гермесом,
бо досі не віриш у сни,
де ти летиш над водами –
і калатають дзвони
у водах отих бездонних
і виють
на місяць
пси.

25.05.2014

В цьому попелі – голка
і тіло холодне, мов сніг,
в цьому попелі – око
твого зголоднілого бога.
І ведуть всі дороги –
укотре –
його, молодого,
на останню зі списку
твоїх
прижиттєвих
доріг.

І злітають слова, мов птахи́,
над дахами грудей…
І злітають дахи –
їх тобі в фартухи́ не зашити,
бо де тонко – порветься.
І може, чужі ворожбити
вбережуть твого птаха
від вибуху
словом лише́нь.

І тривожаться тіні,
тонкі, мов розмоклий папір,
їх у попелі болю зі свічкою – ні! – не злякати.
А за вікнами – віра,
така ж, як і слово,
крилата,
але кри́ла її
вже затерті сльозами
до дір.

Всі його сорочки́ – на тобі́,
ти за ними – услід
крізь руїни і кулі.
Під ребрами муляє…
Хто́ ще,
як не ти, в цю останню дорогу піде,
мов на прощу,
і простить йому попіл,
щоб голкою
вмерзнути
в лід?

16.06.2014

Спасенна даль.
Світіння незникоме...

Тягар прозріння: не втечеш, то зрадиш.
Содом конає, корчиться в судомах.
А ти йому нічим вже не зарадиш.

Вік заміжня, то поспішай за мужем.
Залиш усе: надибане й надбАне.
Душа переболить і перетужить,
і перевіє спомини й омани.
Прощальний стогін рідної домівки,
руїни - від покуття до покути.
Невиплакані сльози... стежка...

Тільки б
осилити спокусу
озирнутись...

04.2015

Вечір дме у місячний ріжок.
Я беру дубець чи батіжок
І мерщій туди, де із руки
Небо вже витрушує зірки.
Ці зірки, немов зайці чи коні,
Скачуть собі в неба на долоні:
Далі, вище, глибше в невідоме,
А мене лишають знову вдома.
Я реву – ну що я за пастух.
Весь мій вид від сліз гірких розпух…
Теплий вітер ледь торкнувся сліз.
На кудлату грушу вечір зліз.
Кажуть: «Он паси собі траву
Чи тоненьку стежку польову,
Що з воріт помчала до пшениці:
Там, дивись, недовго їй згубиться».
Тож тепер, збиваючи росу,
Я слухняно стежечку пасу.

Тут все побачить мій кінець,
Навіть старі оці шпаківні,
І той вітрець м’який та рівний –
Весни заморський посланець.

І голос вічносте зове,
Непереможний, нетутешній,
І в сяйві місячнім черешні,
Наче видіння зимове.

І виглядає так звичайно
Дорога , що лежить, мов тайна,
По дні смарагдного котла,

Там, між дерев, де світло блідне
І на алеї все подібне,
На парки Царскосельського села
1958 Комарово


Анна Ахматова "Приморский сонет"

Здесь все меня переживет,
Все, даже ветхие скворешни
И этот воздух, воздух вешний,
Морской свершивший перелет.

И голос вечности зовет
С неодолимостью нездешней,
И над цветущею черешней
Сиянье легкий месяц льет.

И кажется такой нетрудной,
Белея в чаще изумрудной,
Дорога не скажу куда...

Там средь стволов еще светлее,
И все похоже на аллею
У царскосельского пруда.

1958 Комарово

Коли цькують, то не байдуже,
що – ось! Помітили таки.
Радію ридма, юний друже,
аж говорити не з руки.

І я мовчу, мов цюця винний,
що не шаную темний рід,
і не шукаю диво-риму,
аби зачарувати світ.

А рими вищої немає,
хоч обійди усі світи,
якщо і у темниці раю
немає іншої, як Ти.

Промінчик зайчика люстерця
із потаємної яси,
яку римує біля серця
мій геній чистої краси.

А як ще душу обігріти,
коли обгавкають всує?
Перевелися єзуїти,
а канібали все ще є.

Але і сонце ще сміється.
Є милосердя і тепло.
Добро урівноважить зло.

Усе пройде. Усе минеться
не так собі, а наче серця
на цьому світі не було.

                              03.2015

Чуєш, чуєш брате, як гудуть гармати,
Треба Україну нашу захищати.
У важку годину, та в нелегкий час,
Хто ж її захистить братчику крім нас.

Залиши всі справи, брате мій, ходи,
Захистить країну нашу від біди.
Станемо до бою зранку до зорі,
Щоб спокійно спали наші матері.

Станемо з тобою ми удвох до бою,
Тай за ясне небо, що над головою.
Станемо до бою ми за землі наші,
Що би не гриміли нам ворожі марші.

Станемо до бою об руку рука,
Захистить країну, доля в нас така.
Й не будемо долі іншої шукати,
Бо у нас єдина Україна – мати.

2014р.

Журавлі збиваються у клини,
Опадає листя тополине.
Відлітають журавлі у сині далі,
Залишають тільки крики – жалі.

Журавлики мої ви не баріться,
Весною по скоріше поверніться.
Покличе вас додому хай надія,
За рідною землею ностальгія.

На чужині не солодко нікому,
Ви вертайтеся журавлики додому.
Повертайтеся назад до свої хати,
Україна буде вас чекати.

Відлітають журавлі до моря,
Тай курличуть з радості чи горя.
Дуже серце моє схвилювали,
Начебто й мене з собою взяли.

Журавлі мені крилом махають,
Вдалині за обрієм зникають.
Вдалині ховаються в тумани,
І від смутку серце моє в’яне.

Вслід журавлям у небо придивляюсь,
Ні журавлі, я з вами не прощаюсь.
У душі одне лише бажання,
Щоб була ця зустріч не остання.

2007р.

Блідне вечір. Помаранчевим хором,
Нарядилися гори мої.
У саду нестихаючим хором,
Розійшлися на ніч солов’ї.

А в гнізді білогрудий лелека,
У вечірній дрімоті вже спить.
Чути пісню дівочу здалека,
Тою піснею вечір щемить.

Сад радіє у білому цвіті,
Мов в Карпати вернулась зима.
І напевно у цілому світі,
Красивішого краю нема.

2012р.

Плелись извилинами улочки Татарки,
Тропинки уходили резко вверх
Дома зевали триумфально арками,
Избушки отправляли в прошлый век.

Здесь на камнях языческого капища
Сплетались корни разномастных вер.
Здесь рядом с христианским кладбищем
Ракетой в небо смотрит минарет.

С утра повадил моросящий дождик,
Я шел по серой улице во мрак,
С холма глядел величественно-грозно
На Киев православный саркофаг.

Старинный парк блестел былым величием,
Заброшенными сводами и львами
И устилал мне путь не просто листьями,
- кленовыми персидскими коврами.

Деревья были голыми и чёрными
- Глухая осень на исходе дня.
Мои шаги спугнули стаю воронов,
И те взлетая мчались сквозь меня.

И в океане сумерок татарских
Я плыл к причалу, где стоит на страже
Корабль радости, любви и ярких красок,
Чтоб снова взять его на "Абордаж".

Пора апреля. Прелая земля
теплом полусогрета ненадежным.
Смолистость почек топят тополя
и почерк выправляют безодежный,
расписываясь тонкой зеленцой
за всё, что испытать случилось в зиму.

И радуга смыкается в кольцо
на купине небес неопалимой.

01.04.2015

Даруйте піхоті, що так нерозумна буває вона.
Відходимо завше, коли над Землею нуртує весна.
І кроком непевним по сходах хистких, порятунку не жди.
Лиш білії верби, як білії сестри, проводжають завжди.
Лиш білії верби, як білії сестри, проводжають завжди.

Не вірте погоді, як дощ затяжний без упину збува.
Не вірте піхоті, як пісню бравурну вона заспіва.
Не вірте, не вірте, коли у садках закричать солов’ї.
У смерті з життям не скінчились рахунки свої.

Навчало життя: по привальному навстежінь двері відкрий.
Товариш мужчина, який же принадний обов’язок твій.
Ти завше в поході і тільки одне одриває від сну –
Куди ж ідемо, як гуркотом чути позаду весну.

Булат Окуджава –« Простите пехоте»
Простите пехоте, что так неразумна бывает она.
Всегда мы уходим, когда над Землею бушует весна.
И шагом неверным, по лестничке шаткой, спасения нет.
Лишь белые вербы, как белые сестры глядят тебе вслед.
Лишь белые вербы, как белые сестры глядят тебе вслед.

Не верьте погоде, когда затяжные дожди она льет,
Не верьте пехоте, когда она бравые песни поет,
Не верьте, не верьте, когда по садам закричат соловьи.
У жизни со смертью еще не окончены счеты свои.

Нас время учило, живи по привальному, дверь отворя.
Товарищ мужчина, как все же заманчива должность твоя,
Всегда ты в походе, и только одно отрывает от сна -
Куда ж мы уходим, когда за спиною бушует весна?..

За працею забанували руки,
На полі посхилялися жита.
Співай, співай, буди заснулі звуки,
Нехай злітає пісня золота.

Над горою задзвени косою,
Над золотими нивами ланів.
Щоб серце напивалося красою,
Щоб світ тією піснею бринів.

Ти чуєш як земля до себе кличе,
Дзвени косою, піт утри з лиця.
Щоб душа зносилась вище й вище,
У світ добра без краю і кінця.

Душа лише від праці змолодіє,
Поки хвилює нива золота.
Дзвени косою, хай земля радіє,
Земля батьківська, чиста і свята.

2010 р.

Ой, леле! Не узрів події.
Алє! Алло! Хе*ло?
Пропала Рашії надія.
Украло еНеЛО.

Немає день. Минає п’ятий.
Аж тіпає страну.
Але нарешті на десятий
вернули сатану.

Завила вовкулача зграя,
почувши вожака.
Із пекла сіркою воняє
на паперті совка.

Свинота Марса суне рило
у наший огород.
Попи задмухують кадила.
Кабаша свинку уродила!
Але закушує вудила
плюгавенький сексот.

.....................................
Ой, леле! Нині перше квітня!
Давайте – на парад!
Бо знову Рашія вагітна.
І це уже не жарт.

                              01.04.2015

Згинається цей світ, мов пластиліновий,
А потім раптом трісь – немов вініловий,
В істериці, мов блазень хлораміновий,
Ковтаючи зернята хлорофілові.

Йому ніде не писані закони,
Він сам собі суддя, і син, і батько.
Гуляють його стернями дракони,
А їх пасе старий русак-безхатько.

Химери заплітаються в реальне,
Хуртеча навпіл світ переламала.
Живемо за шкалою п’ятибальною,
Точніш, на нуль і п’ять десятих бала.

Самі собі і няні, і хрестителі,
Самі собі і влада, і пророки.
От тільки не являються спасителі
І топчуть нас, немов татари, роки…

А знаємо ж, що світ цей пластиліновий
Колись зненацька трісне, мов вініловий,
І як зрадіє блазень хлораміновий,
Ковтнувши рештки зерен хлорофілових.
2013

Не поривай з кімнатою, не легковаж учинку.
Куди тобі сонце, палячи зрана "Шипку"?
Іззовні безсенсове все, насамперед – зойки щастя.
Тішся вбиральнею – і скоренько повертайся.

О, сиди собі у кімнаті, не викликай мотора.
Позаяк простір головно роблений з коридору
і кінчиться лічильником. А щойно настирна всує
любка там пащекує, – спровадь, і нехай дівує.

Не поривай з кімнатою; скажи, що тебе продуло.
Лаштуйся до стін і стульця навзаєм чуло.
Навіщо рушати відти, куди нудитись вечором
доплентаєш, поготів – знесиленим і приреченим?

О, сиди собі у кімнаті. Лови, смакуй босанову
в пальтині на голе тіло, в туфлях на босу ногу.
В прихожій запах капусти і лижв мастила.
Ти написав годі букв; отож, аби попустило.

Сиди собі у кімнаті. О, нехай вона вдосвіта
гадає, за кого ти видаєш себе. І взагалі інкогніто
ерго сум, як указує формі вдогін субстанція.
Сиди собі у кімнаті! На вулиці, геж, не Франція.

Не будь тупаком! Будь тим, ким не всяк загадує!
Сиди собі у кімнаті! Ондечки і канапа є,
шпалір, що тонує з фізією. Шафою підіпри, як сів,
двері від хроноса, космосу, еросу, раси, вірусів.







------------------------------------------------

Любов'ю сіяні слова
Вирощують жнива родючі
Пишаються землі края
Де мир у злагоді квітучі

Блакиті віддана краса
У світлі розсипами ниви
Дитячий сміх , і теплота
Збираються в пташині співи

Тут материнський оберіг
Рушник у витканих соборах
Опіка старших поколінь
Сумлінно зрощена у дзвонах

Надія , Віра , і Любов
Є перламутрами кохання
Тут ми творилися з основ
Руками зібраного щастя...
2008р.

Я не для того рай шукав
Щоб ви у ньому панували
Я іншим поглядом вивчав
Все те , що ви до цього знали

Мені смакує бірюза
Що провіантами цнотлива
Невинне , ніжне почуття
Душа в народженні вразлива

Я не ховаюсь , я іду
Свій світ від злого хоронити
Я в благодаті зацвіту
Щоб вам було що засудити...
2014р

стопка писем банальных развеявших сплин
лабиринтами комнат плутаешь один
словно с перечня бед согрешений причин
имена испарились летят отголосья

я не рядом но сладостно тянется мрак
и часы подпевают негромко "тик... так"
и меняется минус на плюс тут же в такт
исчезает значение "до" или "после"

твой анфас и Медведицы звездная ткань
телефонных бесед снегопад и герань
существует ли грань между режь не порань
безразлично ведь общий удел нам ниспослан


1 квітня 2015
.........................................


першотвір Наталі Пасічник


і листи у яких не буває новин
і кімнати якими блукаєш один
ніби в довгому списку образ і провин
не знаходиш знайомих імен або чисел

так далеко від мене і солодко так
і годинник мугикає: «тік» або «так»
обертаючи мінус на плюс а відтак
вже немає різниці між «до» і «опісля»

і обличчя твоє у сузір’ї ковша
і розмов телефонних осіння іржа
а чия ти межа і чи є тут межа –
неважливо – ми разом – нічого не бійся

нічого

31-03-15

Ти такий же, як я, тому сльози нічого не змінять,
Важливіший за принципи всепоглинаючий зиск.
Так, керманичі - сила, та що в порівняні із ними
Переляканий світ, що завмер у чеканні грози?

Ти так само зіщулено видихнеш у атмосферу
Кілька слів про любов. А подвійна з вершками війна
Вистигає в холодну. Якесь благодійницьке стерво,
Збудувавши ковчега, дасть місце на палубі й нам.

Ми з тобою пліч-о-пліч, немов ті бурлаки в упряжці,
Сорок років пустелями тягнемо лямку одну...
Он сорока листа принесла. Пишуть, буде ще тяжче.
Я вже якось сама тутки. Чуєш, іди на війну...

13.03.2014

Чорні яблуньки дикі розбіглись по снулому садові.
Сонце сходить і сходить, та щось не заходить давно
просто так, без запрошення. Хто тебе нині порадує,
коли коле, коли калатає у цинкове дно?
Хто збира для сестер ції музи сестерції трепетно,
напуває по вінця таким, що ні сік, ні кора,
і ні світ ні зоря напихає фальшивими скрепами
дивне слово "пора", коли справді іще не пора?
Не пора, не знайшли, все ще сліпо тим садом блукаємо,
залишаючи в чашці робусту, в городі - храбуст...
І все швидше - "швидка". І тоді вже усім Ново-Каїну.
І тоді вже відпустить.

17.11.2014

Затроне за душу примхлива сльоза,
Душа заболить запалає,
Лебідки додому летять з далека,
Та моя любов відлітає.

Нестримно крокую я в небуття,
В безмежні незвідані далі,
У Бога просити за все каяття,
Розвіяти туги й печалі.

Вже виплакав очі й душа вже німа,
У ній порожнеча клекоче,
Закінчилось все-відіграв вже оркестр,
Та за навіс закриватись не хоче.
2015 рік.

                              1
Сьогодні день, коли емоцій море
гаптує душу вузликами мрій.
Яке весня́не небо неозоре!
І відступає несусвітнє горе
десь за арену світових подій.

                              2
Не угасає миролюбний вогник.
Немає цілі, але є мета.
Мішені є, та все це – суєта.
Очікуючи бажане, чиновник
не помічає Божого перста.

                              3
Офшорна економіка із тіні
курсує у солоне море сліз.
Медведиця везе Великий Віз
по самобраній мапі України.
І жала притупилися зміїні,
а різати охота по заріз.

                              4
Переплелися праведне і грішне.
Не радує, що нинішнє – торішнє,
яке було, таке і нині є –
несамовите наше житіє.
Іде угору гірше, але інше,
Не голодує іудейська ніша,
з’їдаючи суспільне і моє.

                              5
Злодії винуваті апріорі.
Багатії везуть за синє море
нагарбане без мита і пені,
нажите маркітантами на горі.
Закони ще на їхній стороні.
Але хіба полегшає мені,
що всі віки ці безнадійно хворі
були і є закваска у війні.

                              6
Затягуємо ремені і паски,
купуємо і мило і шнурки...
Не треба революції? Будь-ласка,
Чекали і чекаємо віки.
Чекає операції клітина
у організмі цілої сім’ї.
Нема імунітету у родини.
Осоловіли наші солов’ї.

                              7
Юрмою заколихані тирани
оберігають все недоторкане,
яке під себе і собі гребе.
Держава обслуговує себе.
Люстрація! Ховайся пан за пана.
Корупція! Онде – одні цабе.

Болить душа, як невигойна рана.

Яке сьогодні небо голубе!

                              03.2015

Несуться хмари мовчазні
Лист шелестить з вітрами
Потоком з неба у дощі
Пронизує - думками

Усе про тебе я несу
Молитву у проханні
Щоб він беріг любов твою
Не ранив - у чеканні

Залишу сумнівів букет
Прильну струмком гарячим
Побудував надійний тил
Він нами буде - гарний

У вірі - вірно бережу
Надією палаю
Всього себе тобі веду
Щоб не впустить - злітаю

А ти як завжди - милосердна
Невтомним поглядом гориш
Коли невірні ображають
Наставиш , втішиш , поболиш

Несуться у молитві щирій
Слова мов крила - в височінь
Прозріння неба надихає
Сумлінний подвиг - матерів
2001р.

Сонце , сонце - піднімися
Мені лагідно всміхнися
З ранку настрій подаруй
Мої щічки - поцілуй

Хочу бавитися , грати
Маму з татом привітати
Розказати їм про сон
Що мене в ночі - знайшов

Я гуляла у садочку
У красивому віночку
Розмовляла із пташками
Милувалася - квітками

Ми співали , і кружляли
Гарну музику складали
Щоб могла на ранок я
Всім промовить тра ля , ля.
2011р.

Зворушлива нота на виліт
Схвильовані тексту слова
Надій , сподівань забаганки
Прийшла розказати пора

Поставити крапку у прочерк
Самому - собі довести
Що декому поперек стала
Моя розстановка в житті

Польотом свободи шануюсь
У змозі усім показать
Рабом для наруги - не стану
Судити мені , а не вам

Хватай , виривай , спи надалі
Збагнеш свою зречену суть
Прийдеться колись - не впізнаю
Зламаю гранованість пут...
2013р.

Не порахуєш , не пощитаєш
В якому місці себе підставиш
За що найбільше відповідаєш
Винагороду - найменшу маєш

Один кордон - закони різні
Загублять десь , все спишуть грізні
Де вовк лякає - хазяїн має
Жебрак останній кусок ламає

Хто більше має - той правду краде
У очі щиро брехню розкаже
Такий жаргон татуювання
За кадром мат - без покаяння

Гребуть уміло , кінці ховають
Питання знайдеш - відповідають
Піймать за руку - одкусять зразу
Рахунок виставлять за зраду

Верхи живуть , низи в омані
Усі тверезі - насправді п'яні
За димом , чадом - в сирих підвалах
В елітних клубах , пузатих хатах

Усі живуть , усі вмирають
Усі в народженні страждають
Водою хрестять , благословляють
У сповідь статус - не включають...
2011р.

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Іди із моїх весен, з мого літа,
Тобою дай мені переболіти.

Іди від мене в цю пору мою осінню,
Іди від мене не лишайся тінню.
Ти більше не заводь мене в безвихідь,
Дозволь мені тобою вже не дихать.

Солодка боле, мого серця римо,
Зі мною ти завжди була незримо.
Поплач в мені, поплач і одболи,
Потім забудь що разом ми були.

Ти більше не моя, ти не моє терпіння,
Тепер під неба голубим склепінням.
Тебе на все від себе відокремлю,
Ти над землею будь, я опущусь на землю.

Тепер без мене будь, солодкий боле мій,
Тепер мене забудь, вертатися не смій.
Життя було таке, що далося взнаки,
Все ж не жалію я нітрохи все – таки.

Солодкий болю мій,забудь мене, забудь,
На цій святій землі ти з кимось іншим будь.
Попутчиків тобі багато є довкола,
Забудеш ти мене, а я тебе ніколи.

Не скажу що з тобою, час пройшов бездумно,
Не скажу що було мені з тобою сумно.
Та вже не буде сліз, солоного дощу,
І в своє серце більше, тебе я не впущу.

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Серце має вже з тобою межі,
Ти мені вже більше не належиш.
2005р.

Прокидаючись десь біля першої – зрештою, так, як завжди́,
виповзаючи з ліжка зі швидкістю світла на милицях,
не вмикай телевізор! Сховайся в валізу і жди,
бо в останніх новинах сьогодні ще з подивом скажуть: «Куди ж ми дивилися?»

Бо рушниця, що вистрілить, брате, не буде з чужого плеча,
поки ти, розслабляючись, думатимеш – омине́ тебе
(до того́ ключового моменту,
в який ти ще потім так довго не віриш, хоча
клята куля живе собі сво́їм життям
між тонкими тканинами й ребрами).

І коли щось зруйнується в грудях, зламається, наче годи́нниковий механізм –
і планета зупиниться тут,
де не будеш ні пла́кати, ні говорити,
розбиваючи сотню тарілок, мобілку, годуючи визрілу злість,
де тобі залишатиметься прокричати хіба що стандартне «Та йди́ ти!»,
де тобі залишатиметься твій всесвіт, в якому ти́ –
щось розгублене й чорне, що рухається обочинами;
і коли тобі скажуть самому туди піти,
ти очолиш всіх тих, хто нікуди піти не схоче –
і влаштуєш якщо не міжгалактичний переворот,
то хоча б кишенькову версію революції.
Знаєш, клоун в трико для декого та́кож бог,
хоч для бога він – блазень, що сп’яну у репліках плутається
і ховає у чорній валізі чуже лице –
маску Гая, що стане зрадою чи розрадою,
після того, як фа́тум вкаже на тебе – це́
ти прокинешся зранку
за матрицею листопа́довою
у новітніх реаліях десь біля першої – і, як завжди́,
ти спочатку не зрозумієш, що вже по-іншому
подивився на світ, як крізь товщу землі́ чи води́ –
і став свідком покращення,
схожого на погіршення.

Щоб вичавлювати із себе прокльон чи крик,
не чекаючи, поки
тут вірус агресії ви́зріє,
тобі вистачить ду́мки, що звідси не можна втекти;
за тобою вже стежать, прослухуючи всі пристрої,
перечитуючи повідомлення у ВК
(параноя руйнує мізки не гірш наркотика).
Як тут виїхати, коли совість така важка –
як валізи мільйонів тих, що біжать
за потягом?

12.11.2014

Слід на піску у тілі води півмісяцем,
шурхіт у мушлі – сонно-солодке ви́диво:
терпне від соку липень
під стукіт коліс – і я
слухаю, може,
падаю, може,
дихаю.

Хвиля буває тепла й хистка на дотики,
в зелень сльози морської –
окраєць сонця, де
контури обрію тоншають,
контури смужаться.
Чайка струсила крило –
золоте, прозоре.

Музика грому буває густою й терплячою,
сонце – за о́вид,
світло у тім’я гупає –
іскра до іскри,
вибух накриє тишу і…
Море вже інше,
світ уже інший –
вищий.

Там, де горіло, попіл дощами вимило:
нитка – до неба,
нитка – у воду –
світиться.
Срібна риби́на зливи – відлуння сили –
дике лускате тіло
несе до місяця.

31.07.2014

Завалив чергову спробу
Напустив туману - дим
Наражав усе на пробу
Залишився штику - хтив

Відвернулися всі друзі
Зацуралася рідня
Все зібралося до кучі
Все посипало - сміття

Не судилося йому
Далеко їхать на брехні
Не тьохкотіти солов'ями
Навколо в зграї - горобці

Вже сміються , і хохочуть
Так над ним усі регочуть
На жадобі так попався
З переляку - застидався

Думав що розумний ! - заць..
Пузирем був авангард
На дрібниці упіймався
Не утік той страх - від жаха

Думав на горбу чужому
Втримати свою корону
Видумками , і байками
Собі нору рив у яму

А тепер пишайся , жри
Подавившись вже не жди
Щоб давали , позичали
Твої нюні витирали...
2014р.

Цей дивний ритм – надія і дощі…
Так безнадійно стукає у душу,
Мелодію загублених віршів
Забуть чи зрозуміти мушу.

Пройти над прірвою щасливих сподівань
І подивитись на далекі зорі.
Дощі ідуть… І місце є для ран,
І вечоріє на шляху осоннім.
2015

Бузок у пахощах рясніє
Тюльпани в розсипах - нарцис
Вишневий цвіт густіш пашіє
Вдягає стрімко зелен - лист

А як же ти ? Твої фантоми ?..
Куди ідуть ? Куди летять ?
З ким тішаться твої обійми ?..
Кому належать ? Ким горять ?

Зворушлива весни плеяда
Соната плідних сподівань
У почутті життя - природа
Ще з нами божа благодать

Не ждіть , любіть - сьогодні й зараз
Візьміть з повна , таким є час
Відкиньте сумнівів весь галас
Бо молодість - одна у нас.
2007р.

Постріл в серце , і на виліт
Смерть миттєва на повал
А була така вродлива
Та любов - світів астрал

Трепітно так зберігала
Дбала щира віра - з вір
Визнання нектар збирала
Бо не знала - що він звір...

Грався , грався , й відірвався
Залишаючи - мовчав
Жадно , грубо зловтішався
Наче привид - був , пропав

Зеленіло жито в полі
Все цвіте , росте - краса
А зозуля свідчить долі
Її сльози - вже вода

Де ходила - там струмками
Де чекала - там ріка
Де пропала - рясно , рясно
Диким маком - поросла...
2008р.

Над долинами , ярами
Над широкими полями
Над озерами , річками
Над глибокими морями

Я до тебе поспішаю
Зацвіту плодами - раю
Розплету вінок чекань
Постелю рушник - бажань

Ти для мене - ластівка
Ти для мене - ягідка
Я для тебе чарів - сад
Соковитий виноград

Де спліталися до пари
Де кохали до безтями
Там щебечуть пташенята
Наші ангели - малята

Ми родина , ми сім'я
Ми у благості добра
Ми у парі , з нами бог
Наша віра - вам урок...
2011р.

Потяг із пункту А, витікши зі труби
тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
узяте біглими зморшками, чиї лоби,
буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка.
Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла,
і каре сонного "мусора" вбачить у мені дачника.
І навіть місяць не знатиме, які тут у нас діла,
задивлений у вікно, мов у кінець задачника.
Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі,
тобто, життя без нас, уже за морями табором
унаслідок семафору й пітного морзе в чім
мати родила, битим марячи мармуром.
А літ і літ опісля, щойно нам із пітьми
гукатиме їх дозір на чатах за плоскостопістю,
ми прикинемось мертвими, пилом під чобітьми:
оригіналу пустки ратуючи за копію.


«1994»
----------------------------------------

За ці два дні ми встигли посваритись,

І віднайти прихований грааль,

Зізнаюся, не можу не любити,

Ще поруч ти, на серці вже печаль,

Світанок скоро і чека дорога,

А я молю про зустріч нашу знов,

Надія лиш на себе і на Бога,

І світ мене іще не поборов.

«Мій янголе, душа у тебе чиста», -

Говориш, як ніхто не говорив.

В лабетах поглинаючого міста,

Я плутаю відтінки, кольори,

Вдивляєшся у очі і питання:

«У чому ти вбачаєш сенс життя?»

Я знітилась: «Напевно у коханні,

У щасті відчувати се щодня»

Замислилась, так хочеться відчути,

Що здатна все на світі геть змінить,

Що голос мій тобою є почутим,

І я потрібна є щодень, щомить...

Твоє кохання жити надихає,

Твоє терпіння – сили додає...

Я після сварок – ще сильніш кохаю,

Тебе, що є, то є.

Дівоча доля - пісня нова
Вінок гербарій по воді
Дівоча врода волошкова
Цвіте весною - на землі

Пливе вона святкова , пишна
Навколо ніжить бірюза
Букетом - кольорова стрічка
Сапфіру квітка польова

Ще не поранена шипами
На білім - витканий бутон
Ще не засліплена сльозами
Її майбутнє віщий сон

Чекай , надійся , я з тобою
Оберігаю від негод
Тебе надійною ходою
Я приведу - у світ пригод...
2010р.

Найзапекліший процес
Визнавати в собі - стрес
Сторонитися від пресс
Де все знають - без адрес

Ворогам завжди аншлаг...
Коли цідять муті - мрак
Володіє їми маг
Він дотепний - мов ішак

Витривалість твоя міць
Твій характер - домінік
Постуди їм так мізки...
Щоб лякались - мов чуми

Вони щирі марнотрати
Їм би мати нюх - собаки
Бо полаять , поскавчать
Це для них - можливість знать

Ти їм маком сип , і сіллю
Допусти до сиру з цвіллю
Коли стануть жадно брать
Кинь сокиру - відрубать

Віджени за сині хмари
Хай там гадять - хтиві шмари
Не жалкуй , застережи
Щоб побачили - хто ти...

Коли сорок років маєш
З посмішкою - це читаєш
Як виводить у житті
Хто на поверхні , хто в багні...
2011р.

В гості прийшли добрі друзі
З дітьми й домашнім вином.
Ночі смаглявий ґудзик
Будинку упав на дно.

Фужерів скляне коріння
Блищить у витках долонь.
Діти укрились тінню
І простелили сон.

Стіни у білих платтях
Стомились, хода важка.
Ніч огляда кімнати -
Ґудзик упав, шука.

Не плач зозуле , не тужи
Моє кохання помирає
З любов'ю серце відпусти
Воно між хмарами - літає


У тих очах його притулок
У тих словах - любов життя
Коли ламають людям крила
Їх вабить неба висота

Та самота їх колискова
Єдина сповіді сівба
Та нагорода - що приводить
Душі блаженство до митця

Не плач зозуле , не тужи
Я чесним буду до кінця
Готуй мені - митарств вітрила
Іду дорогами творця...
2014р.

Ці дерева тремтять перед квітнем, немов наречені.
Птаха шепче лісам, що на крилах у неї весна.
Оживає ріка, і спасенна вода вже тече в ній,
та, що знає, здається, усі на Землі імена.

Сходить сонце над містом, неначе в макітерці тісто.
У повітрі бринить перший крик молодої трави –
ти не слухай вітрів, а тим паче – торішнього листу,
просто вір у життя, як і я, просто вір і живи!

2015

Маєш фарби й папір – намалюй мені літо,
де волошки свої сині очі ховають в житах.
Ось тобі олівець, записник, трохи літер –
напиши про секрети вершин, екзотичні міста,
про пастельність пустель. Я повішу картину –
і цвістиме на стінах кімнати медунка й чебрець.
Прочитаю етюд – буде бриз так інтимно
із далекого моря моє обвівати лице…
А на власній землі я про зболене наше
говорила б тобі, та бракує терпіння і слів.
І мене намалюй, намалюй мене, старшу
не на рік, що минувся, – одразу на кілька життів.

2015

Свистом вітру , слухом сміху - океанами порад
Ти тікав по тернам спіху - все ховався від принад

Вони тішили , ласкали - вудевілю хоровод
Бумеранги запускали , інтригований кросворд

Маски , фарби , пустолати , збірка видатних подій
Все нагадують про дати - про дивакуватість мрій

Так з народження картають , вносять в правила - альянс
Інших прикладом навчають , з чим іти у перший клас

Тут маститих реверанси - під стандарти палачів
Працелюбні вихованці , для рабів - ангар цепів

У цитатах , транспорантах , заголовками тузів
Так дістали дегустати - що порочать отчий дім

Ти зібрався , не зламався - відшвартований терпець
Власній думці признавався , ти не спільник - ти боєць...

Листопад у осінній фаті
Кольорами гарячими плаче
Знову йду по вологій землі
На це місце де спогаду краще

Краще знати ціну самоті
Все згадати , де важко мовчати
Полистати щасливі ті дні
Де ми молодість вміли вітати

Де між нами тримали стіну
Боронили , махали кнутами
Купували твою доброту
А мене всі лякали гріхами

Їм за гру все було , та не нам
Ми своє випивали до краю
Ми уміли зустрітися там
Де вкривалась дорога до раю

Несподівано рано пішов
Затравили тебе пустоцвіти
Так від них без причин перейшов
За завісу , де ждуть щоб зустріти

Я ще тут , ще пливу , ще воюю
Ще веду боротьбу за весну
Досить часто я голос твій чую
Він радіє - за те що живу.
2009р.

Не час для гри грайливих рим…
Гряде любов, мов монорим.
Чи моноритм? Гориш? Горім
Вогнем, чужий якому дим.
Крило в крило. В наш дім летім.
Живе там щастя в домі тім.
Ти – пристрасть вся, порив, нестрим!
Вогонь серцями захистім.
Свята кохається з святим:
Бери мене, мов хліб… Берім…
…Хіба до рим… до рим… до рим?..
О моноритм!.. О монорим!..

29-30 березня 2015 р.

Мій ангел охоронець зранку прокидається,
Очами твоїми заглядає в трельяж.
А сонце понад лісом все вище піднімається,
І на землі наводить ранковий макіяж.

Людська краса змагається з природою,
Ще невідомо чия верх бере.
І я любуюся твоєю вродою,
А серце зачудоване у грудях мре.

Ми всі в житті є трошечки Колумбами,
В нім кожен відкриває щось своє.
А сонце вранішнє ховається за клумбами,
Воно себе у тобі впізнає.

Тепер здається разом були завжди ми,
І не була в житті ніколи ти одна.
А клумба дивиться на нас трояндами,
І радіє і хвилюється вона.

Надвірна 1995 р.

Ти віриш в те, що Бог молитви чує.
Скажи, чому ти молишся за мене?
Бо думка ця хвилює моє серце.
Та ти молись, молись, не зупиняйсь.

Я також вірю: Бог молитви чує
І бачить прірву, що лягла між нами,
Лікує серце, що стікає болем.
Тому молись, молись, не зупиняйсь.

І я молюсь, бажаючи забути
Усе-усе, що в нас було з тобою,
Щоб лиш всміхнутись, як згадаю часом.
І ти молись, молись, не зупиняйсь.

Не знаю, нащо молишся за мене,
Якої долі просиш ти у Бога.
Та думка ця мене чомусь ще гріє.
Тож ти молись, молись, не зупиняйсь.

2015

Чи є у когось ностальгія за зимою,
Коли весни ще сповна не ковтнули?
Природа вкотре нас дивує грою,
Аби її всесильність ми відчули.

У цьому є щось дивне і магічне,
І сніг на квітах, і кришталь дощів,
У витівках Весни – її величність,
Секрети ці розгадуєм мерщій.

Однак душа надіями брунькує,
Передчуттями повниться земля,
Природо-матінко, невже жартуєш,
Так березнево усміхаєшся здаля?..
2015