Тіло моє – вода. Тіло моє – вино.
Тихо і навмання світом сим проросло.
Пийте його. Я – біль.
Їжте його. Я – радість.
Довго і наосліп
В собі
шукаю
самість.

Друзі! Тут автор читає "Абетку натураліста". Приємного перегляду!
http://youtu.be/vN4mDVFAdUA

Яскраво сонце виграє
За шибкою вікна, –
Нехай все буде так, як є,
До завтрашнього дня!
Хмарками піниться блакить,
Неначе цвітом гай, –
І хай замріяно летить
Душа за небокрай.
Пташиний щебет навкруги
З дерев збиває цвіт, –
Мов досі березень сніги
Жбурляє брату вслід.
В духмяних райдугах весни
Печалі не стає, –
О Боже милий, зупини
Хоча б на мить мене!
Щоб не прискорював свій біг
Бездумно навмання, –
Щоби в житті усе я встиг
До завтрашнього дня.
17.05.15

В очах багато мудрості і болю,
В руках рюкзак, пакет і каремат,
Ще пам"ять відчуває запах бою
І як в руках тріскоче автомат.

Зайшов, поставив біля себе палку,
Без неї вже не зможе він ходити,
Та каже : " Руки маю дужі, вправні.
Ще Україну буду боронити."

Ураз в автобусі юнак піднявся,
До нареченої поспішав за мить.
Раптово він до виходу подався,
Бо стало соромно за спинами сидіть.
Іще з коханою зустріне зорі-ночі,
Та зможе не приховувати очі...

Пішов, не озирнутись стало сили,
Але відчув - його благословили.

І називають совість... рудиментом...
Ні, еволюції вона є елементом.
Немає совісті - немає простору для руху,
немає запитань для діалогу духа.
Що, видається совість марний комплекс?
Але вона - це життєдайний компас:
Мигає стрілка -іспит на гуманність,
Плекай її, бо то від Бога даність..

Не маючи прописки у раю,
не знаю еволюції із глини,
а вірю в телепатію людини.

Як інші громадяни, визнаю
єдину, неділиму Україну –
нехай мою, так само, як твою.

Об’єднані духовно і незримо,
тримаються на лінії вогню
одноосібні душі-побратими.

Це є коріння нації моєї,
яка іде дорогою своєю,
виконуючи місію свою.

Нас є багато і не подолати
ніколи і нікому силу мас.
Гуртує душі і гартує час.

Уміння наодинці виживати
у боротьбі супроти супостата
у дні пришестя об’єднає нас.

                              2015

у безлюдді провалля мерклого
у безладді із каменюк
не дивись Медузо у дзеркало
не роз’ятрюй гляди гадюк
сльози трути з’їдають вилиці
Посейдон у морях відмиється
досить битися головою
дай убити себе герою…

А чи писала ти листи?..
Думки вкладаючи в конверти —
Це дивно, але так відверто…
Забули, як це — так нести
Свої думки на кілометри,
Годинами чекати слів
Від рідних чи то від коханих
І так обачно берегти,
Як пам’ять…

А чи казала ти слова…
Не ті слова, що повсякденно,
Що не говоряться даремно,
Так необдумано й раптово,
Що потім відбирає мову,
І так незручно на собі
Тримати зашарілий погляд…
Для когось це — єдина спроба,
А далі — поряд…
Чи то спогад…

А чи тонула ти в очах?
Хтось скаже: “Може, це банально…”
І роковий він чи фатальний —
Цей погляд викликає страх.
Це як душевний альманах:
Говорить завжди тільки правду.
Він більше, ніж мільйони слів…
Скажу, цитуючи поета:
Ні відстань в сотні кілометрів,
Ні навіть спогади в конвертах —
Для когось зовсім не питання.
Було б бажання…

Як не буде, так і буде,
поки горе – не біда.
Проминуть і час, і люди,
наче у піску вода.

Те, що нило і боліло
відійде у лету снів.
Одягнемо чисте тіло,
перепране від гріхів.

І як ангели, літати
буду я, а може, й ти.
Будуть юди і пилати
наші душі берегти.

І повірують у себе
від Хоми і до Луки,
як апостоли на небі,
одинокі козаки.

І од Ноя чи Адама
не п’яніючі діди
як до раю і сезаму
будуть ходором іти.

Буде все, що ми хотіли,
поки ще не зрозуміли,
де кінчається межа.
Поки ми не відлетіли
і до Єви, грішним ділом,
усміхається душа.

                              05.2015

                              

Уранці за вікном безлисті віти,
Тремтять, як мерзлі доста голоси.
За ними ти. Аби не скаменіти,
До сонця пнешся. З темної коси
Птахам досвітнім прагнеться злетіти

У синю вись. І раптом квола тиша
Огорне снігом самоту й довкіл.
Проляже зморшка на чолі, бо глибше
Мовчання стане... Аж забракне сил
Подати голос на пустім узвишші.

Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек
І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах,
Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек,
Що приходять у сни. Даленіють, даліють од тіла

Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить,
Але голос холоне і стигне... Як олово голос...
Порожнеча росте. Порожнеча у грудях щемить
І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.

Задрімаємо в гіллі, колишучи зранений сад,
Що від ночі росте, бо слова у німім доростанні.
Заворожені тишею, вже не повернем назад,
Як дерева правічні у передвесіннім чеканні.

Із води проросте білоцвіття. І пір’я кори.
Забрунькується зав’язь устами пониклої тиші.
Розів’ється трава. І, нічної упившись пори,
Я імення твоє на пергаменті неба напишу.

Он повагом ранок на пашу займає корів
І сонячні линви у церкву впинає в заріччі,
А дід Миколай, розколошкавши хмари вгорі,
Вудильном рибалить у небі і рибу не лічить.

«Пощо забарився?» - Параска на березі жде,
Бо ніч розпилила вже сяєво зір, наче обніж.
Не чує Микола, пливе у човні туди, де
Господь прочиняє йому райську браму нарозтіж.

2015

Благословенна Дева света ясноликая,
Нагой ступившая в ночную сладость тьмы,
Не возбоясь пройти меж тайнами великими,
Собой губившими светлейшие умы.
Благословенна заколдованным сознанием
Пройти по тонкой кромке звука верхних нот,
Возъединясь со мною телом и желанием,
Звезде внимая, что ночную песнь поет.
Благословенна стоя ты у края пропасти,
В нее влекомая схизматами души,
И испытав паденье сладостною робостью,
И в упоительном экстазе согрешив.
И аз воздам. И чувств томление изведано.
И пред очами Нимф воздушный хоровод.
И Дева света в обнаженьи тела бледного
Благословенная в объятиях уснет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115051610047

Коли ти уб’єш надію
Почнеться нова епоха.
Ти більше не будеш просити
Ні в чорта її, ні в Бога.
Ти більше не будеш благати,
А тому, що є, радіти.
Ти більше не будеш вмирати…
Твій шлях лиш один: це жити.
«Надія вмирає остання!» -
Вважають духом убогі
І несуть хрести сподівань,
Щоб звести їх на Гологофі…
Та тільки на тій Голгофі
Вмирають дарма нараз.
Воскреснути можуть боги -
Людина живе лиш раз.
Насправді є більш важливе,
Ніж сотні пустих надій.
Щоб бути в житті щасливим
Ти краще надію вбий!
14.05.2015 р.

Середньо-пересічний українець
до мови української не звик
і як неперевершений умілець
її кусає, ну, і як тубілець,
з’їдає і прикушує язик.

Ха-ха, – російськомовна українка.
Хо-хо, – байдуже: він, вона, воно,
але усе це – Елла Людоїдка
відомого роману і кіно.

А у цієї й нації немає,
і нібито існує, чи живе,
і заодно помиї виливає
на неї. І себе не забуває,
любуючись у дзеркало криве,
яка вона учена і лукава
у челяді ворожої держави
і як їй все одно – і Крим, і Рим,
і те, що у війні за діло праве
її рятує воїн-пілігрим,
віддаючи за неї душу й тіло.
Але на це її душа плює,
а осоружне, підле й оголтіле
у неї, – православної, – своє.

Одна нудьга дивитися на неї,
упоєної місією тлі
присвоїти собі чужі трофеї
на ще не завойованій землі.

Московія її благословляє
і миром, і єлеєм умиває,
якщо вона, чи він, або воно,
не відаючи Божого закону,
ступає у чуже церковне лоно,
не бачачи, яке то є лайно.

Духовний сан ворожого владики
приховує, що то брехун великий.
Спокушена, не відає вона,
які вони нулі без одиниці
оці парафіяльні українці,
оця нудна затята сторона.

                              04.2015

З досвідченим старим котом
Зустрілось якось кошенятко,
Що гналось за своїм хвостом,
Ніби за мамою дитятко.
Воно то падало, то вмить
Зривалося і далі мчалось.
Старалося хвоста вловить,
Але йому це не вдавалось.
– Скажи мені, малий артист,
Нащо тобі по колу гнаться?
– Мені сказали, що мій хвіст,
То є моє найбільше щастя.
Тому і хочу я зловить,
Щоб щастя завжди поруч мати.
Всміхнувся старий кіт на мить
І молодому став казати:
– Коли я був таким як ти,
Хочу тобі, малюк, признаться,
Мені казали, що хвости,
То є в житті вершина щастя.
І я ловить його почав:
Не пив, не їв, весь час крутився.
Безсило падав, знов вставав,
Аж поки врешті не рішився
Просто піти, як і ходив,
Піднявши голову до неба.
Я відкриття тоді зробив,
У той момент, малий, для себе:
Щодня відтоді знов і знов
Став помічати за собою:
В який би бік я не пішов –
Мій хвіст завжди ішов за мною.

Втікає день бозна-куди
Згорає ніби
Там де «не вбий», «не осуди»
Криваві німби
Вже чорним янголом проз млу
Регоче вечір
Запеленали долю злу
Гріхи-предтечі
Жертовна тиша крок в ніде
Немов по лезу
Видать оспіваний Едем
Не всім належить
Ця ніч безглузда і німа
Не випадково
Коли ні сліз ні сил нема
Рятує Слово

Аби не пекло – читай беззмістовні мантри,
І бреди по воді, кругляками травмуючи литки.
То із душного минулого стоп-кадри
гвалтують пам'ять. І стан, немов напідпитку.

Місцевість розпорота на урвища й капища.
Ногами правиш втомлені хребці узвозу.
Вітер в підворіттях розкрадає звалища
сміття, жонглює різнобарв'ям целюлози.

Ти легка й німа балерина. То твоє опудало
шукало течію, в застояній воді стосунків
в те давнє літо. Руки твань брехні обплутала
І ти зламала грифель, залишивши рисунок

лиш начерком. Без об'єму і тіней.
Долай ще метр! Топи взуття в калюжах!
Минай розбиті ліхтарі й липуче павутиння.
Остерігайся велелюдних вулиць і байдужих.

Ані брудна фіранка неба, не ляпаси дощу
Не вимкне опцію ходьби шляхами спогадів.
Покотить пом'яту бляшанку ворон-віщун
і здійметься верх, крилом розсікаючи опади.

травень 2015

Культурної люстрації
ніхто і не чекав.
А декомунізації
великий час настав:
іти на ідолів-мамон
і буржуазний клас,
і узаконити закон
за інтереси мас.
І настає така пора –
за біди і війну
валити льоню* і петра**.
Для чого – бузину?
Чого не батю янека,
і дядю рибака,
і тьотю інку-анєчку
зміїного клубка?
І інші хай помучаться
на пенсії, як ми,
і може щось научаться,
як Юля між людьми?
Таке ніщо і нічиє
косити не з руки.
А пацифістові дає
уроки на роки.
Перевиховуйте його
атаками поем,
і може, чого доброго,
від совісті помре.
І може і у рашії
просвітяться уми,
і сядуть на парашу і
кумасі, і куми.
І буде у колонії
великий сракопад.
І впаде у агонії
Москва і Ленінград.
Валяли дурня пацани,
сугестій кам'яних.
Але у владі боввани
живіші за живих.
І їх не викуриш, зараз,
із іменем таким,
але на те і є указ
по шапці дати їм.
І опустіє п’єдестал,
оглянемось назад,
а там від Сяну по Урал –
увічнений солдат.
– І де комунізація? –
Не скаже отаман,
герой моєї нації –
останній з могікан.
І я побачу місто-сад
в сімнадцятих роках,
що називалось Падоград
багато літ назад.

                              16.05.2015

До прозорої бухти причалить натомлене літо,
І з надпитого дзбану поллється струмина вина.
Тут закинувши якір за обрій, що витканий з квітів,
Наберемо у сонячні глеки дзвінкого зерна.

Лісостеп, як прибій, перекочує хвилями вічність,
А ми прагнемо тиші, закуті в броню моряки.
Кукурудзяні стебла блищать, як запалені свічі,
І кургани вростають у небо, немов маяки,

Що біліють у серпень. За древньою щоглою в морі
Підіймається хвиля і гребінь кладе на уста.
Ще вина не допито… а дні даленіють за обрій,
І зникає вітрильник, немовби неспійманий птах.

Іще птахи тріпочуть біля уст,
І пробудившись, обважнілим тілом
Усі видіння, мов сніги, пливуть
У праліси, що поніч спорожніли.

Пошерхлим листом опадуть слова,
І голос трав замре в гортані гірко.
Із рук твоїх дерева, мов дива,
Ростуть на білім березі сторінки.

І під глиняним небом залитої сяянням хати
Почуваюся деревом:
Руки пульсують пагіллям
І розлогою кроною в стелю вростає чоло.
Кровотеча щоденного часу наповнює вени,
І важко стояти,
В круговерті землі обертаючись.
Птаство до ранку у зіницях тремтітиме
Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі глибокі,
Що мали б вростати в заокруглений день.
Та лиш сяяння входить
У потріскане дерево тіла мого –
Понад води й глибини.
І прокинувшись, чую полегкість –
Тепло відчуваю.
Ні на мить у мені не минає
Любов первозданна.

З голих пасем води ти у мене зориш,
Як легенда сарматська
Про щастя.
Крізь віки і вогні
Ці долоні тонкі піднімаєш, мов сонячні чаші.

Я з тобою пішов би, але через край
Уже витекло світло і змеркло.
Я б тебе зачекав,
Та печать надважку
Хтось поклав над розіп’ятим степом.

Мовчиш… І вода молодіє. Мар’яно, Маріє.
Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи?
Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє
Вітрило червоне... Не витиснеш власне: ізбави.

Не витиснеш... Все лиш вода, що спаде. Що не стане
Чекати, чеканити голос, отруєне вістря.
Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане.
До ранку хрести розів’ються оголеним листом.

Мар’яно, Маріє… Даліє вітрило, леліє.
Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні.
А ми ще невіри… За нами останній месія.
За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні…

Чи мариться, чи мається лишень?
Човни застрягли. Це ж веслує осінь.
Збіліла ти. У свій останній день
Я був не я, тремкий і безголосий.

Та що кому? Кричи хоч, не кричи...
Рука дерев’яніє у тумані.
Не викричиш, не вишепчеш... І чи
Вода тебе відносить… чи омана?

Не щезла, не минула, не... Плила
Ти вишнею. Неждано і нізвідки
Прийшла вода. І слід мого крила
Застиг як знак… Як розчерк… Як помітка…

Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
Дівчино руса, занурені руки у воду,
Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

Наснилося, що був ти вояком
Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
Текли меди, і сволоки ясніли.
Та падолист іржавим мідяком
Спадає долі. Стіни поніміло

Кудись відходять. На самому дні
Залишилося твого маєстату,
Аби дубовий щит в руках тримати,
Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
Твої кольчуги і діряві лати.

Два пагорби звелись за виднокрай
І на собі тримають кволе небо.
А ти ростеш. Як біль росте від тебе
Прозора сутінь. Тінь досвітніх зграй
Повільно плине. І навкруг мовчання

Вбирає в себе простір, як у тьму
Ліси древлянські, що дрімають рано.
Озветься раптом у досвітнім храмі
Півсонний звір… У пущу цю німу
Іде людина з луком і саквами.

Ясніє зір. І в стовбурах дерев
Світліють предків незникомі лики,
Бо спогади про ратну смерть велику
Шепоче гілля вільге і старе,
Щоби у цім пустищі залишитись.

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами, священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
...Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.

Нас поєднали недописані листи,
Французькі фрази на півтоні.
Торкаю руку й шепочу «мерсі»,
В кафе, де виграє бордо в бокалі.

Німий обряд у стилі «неформат»
Звінчає нас зненацька під собором
Зрадіє із кватирки клавесин
І вежа посміхнеться з вітражем

Твоя примхлива і мрійлива злість
Медовою струною відгукнеться.
Немов із стилю рококо музика Саті,
У бутоньєрку тихо прокрадеться

Пожовкло місто під вуаллю
Сховалось у туманнім мареві
Парк філігранно виграє вечірню
Вороння чинить жертву ліхтареві.

Ліниві хмари поставали рунами,
Калюжи відзеркалюють тривоги.
Туман ятрить відкриті рани
Сивіє смуток на порозі.

Забулися обійми в парасолі
Які обірве несподівано трамвай...
Готичний місяць засумує вповні
Зтонує зір і думи відблиск фар.

Жовтень 2013

Уже не так оте дитинство,
як спомини останніх літ,
                    нанизуються,
мов намисто,
                       і тануть,
            тануть,
наче лід.

                  Одна роса...
Але нічого,
за чим зажурена душа.
Бо що там є такого мого?
               Хіба що пасія –
чужа?
                   Хіба що юні,
            молодечі,
таємні мрії?
                        І мета?
           І журавлині,
і лелечі,
і потолочені літа?

Усе лишилось за водою,
за плесом тихої ріки.
                 За пеленою,
за імлою
не розвидняються роки.

Не тішать сяючі усмішки,
і майже радісне лице
сумної баби, і острішки
смішного діда...

                     Ой, не це
           вертає те,
про що забули.

Зів’яла юності краса,
і очі виїла роса,
і одцуралося минуле.

І лиш ілюзії немає,
                    коли її
очам являє
               політ зорі
у небеса.

                              05.2015

І наболіла сивина
торкає душу, серце, пам’ять,
минає осінь і зима,
весна –
сама собі, як панна…
У небесах нема її,
Здається, десь застрягла віра:
Прости гріхи, чужі й мої,
Прости,
Мій Боже, тільки миром

і всепрощенням! А вночі
дай знати зіркою, що впала:
що це святий іде
почин,
щоб відпустити гальма…

21 квітня 2015 р.

Колись твоя параноя буде просити вибачень.
А моя нестерпність стане викиднем
І розквітне у березні пролісками
Навіть асфальт…

Тепер я запросто можу лягати спати,
Бо немає сенсу чекати на твої дзвінки,
Від яких у мене розпочинається розпад
особистості…

А сонячного затемнення буде недостатньо,
Щоб побачити тебе іншим –
Ти не залишаєш світла своєї душі
бо вона холодна…


березень 2015

Таточку, чуєш..? Летять лелеки…
Линуть до мене, вітають крильми,
пам’ять мені повертають далеку,
а, пам’ятаєш, як ми
сонця чекали, снігом томились,
марили щастям звичайного дня,
щось майстрували, щось говорили…
як парувала земля…

Таточку, чуєш..? Лелеки в небі…
Знову вони прилетіли до нас…
Жаль, що без тебе… Вкотре – без тебе
квітнем голубиться час…


3 квітня 2015 р

Біла кораблетроща
серед хмар, серед хмар –
для землі все одно що
непомічений дар
чи розхитана вія:
дуне вітер, і ві-
тром назавжди розмиє,
рознесе швартові,
і поріже канати,
і затопить борти –

наче варто карати
за взяття висоти,
наче скоєно замах,
і ніщо – поготів
невагомий уламок –
не досягне ґрунтів,

тобто пройде повз очі,
як розвіяний пар,
біла кораблетроща
серед хмар, серед хмар.

13.05.2015

(грам абсурду)
е-е-е шАбуда шабУда --- шАбуда-дАбуда е-е-е
…піщинкою у око і болить мене-е-е
і плачу – а щойно був я ка-а-аменем
а-а-а нЕмене немЕне нЕмене - менЕ а-а-а
15.05.2015

худ. Я. Саландяк – композиція “Шабуда” (фотошоп).

Таке навіює весна,
що спокою немає.
Майне фатою і вона,
як це життя минає.

І поки іншої нема,
навіюються війни.
Було – завіялась чума,
а нині є постійно.

Минає буря і гроза,
і літо наступає.
Весна дарує чудеса,
які душа чекає.

Усе минає уві сні
і кане за водою.
і усміхається мені,
навіяне весною.

                              05.2015

А дежавю усе частіш буває -
За чашкою глінтвейну чи в юрмі.
Спогадки розгортаються, як вайї.
Ословлються образи німі.

Горять серця, ліси-екосистеми.
Блукає полем недожатим дід.
Несе мені колючу діадему
Поборник всіх письменницьких свобід.

"Схилися, Майє. Лиш такої варта.
Чого ти розпинаєшся за мир?"

І вже стоїть мого безслав"я варта.
І вороння клює едемський сир.

Знайшла між капустин перо совине.
Вмочала в молоко і бузину.
Ні тиглів, ні цеберечка не винна.
Свою підкову осріблила, гну.

Відломлюю по дню від шоколаду.
Несе відлуння джаз... уривки мес.
І віддаляється - розломи ж - Ельдорадо.
І проза визріває - мов абсцес.

В полутьме ресторана сидела она,
Грусть-тоску запивая бокалом вина,
Все не веря во встречи печальный финал.
Ну куда он ушел?... Ну куда он... сбежал?...

Этой встречи начало- как ласковый май,
Ветерком залетевший в вечерний трамвай
Сквозь раскрытые двери... Лишенная сил,
Не вошла- пропихнулась... и ей уступил

Свое место в вагоне красавец-мужик.
Удивилась законно- поверить? Ни в жисть!..
Это редко бывает- культура в упадке...
А затем над собою услышала сладкий

С предложением ужина нежный басок.
Встрепенулась. Представился. Строен. Высок.
Не мужчина- мечта. Сердца женского рана.
Вышли вместе. Сидят в полутьме ресторана...

Пьют, едят... Хороша сервировка стола.
Вместе- в рай или в ад... Попросил бы- дала...
Полночь близится... Ночь... Вместе встретить рассвет...
-Едем в номер! Вот только схожу в туалет!...

...одинокая дама с бокалом сидела,
И в уме без конца эту фразу вертела,
Приправляя напиток изысканным матом.
Расплатилась. Дожить бы теперь до зарплаты...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115051500605

Я -система,
Антена, емблема!
Я-система,
Картина, поема!

Напишіть, створіть мене, намалюйте,
Вивчайте,критикуйте, систематизуйте!
Удосконалюйте, очищуйте, друкуйте,
Читайте, бачте,спостерігайте, чуйте!
Я Ваша екосистема-рятуйте!!!

Falling song
Somebody will say "Good bay"
Somebody: "Forever"
Somebody with rain will cry
Someone raining never
Somebody will fly to sky
To the yellow halo
Lives we all, we always dye
Falling time each year
But after all the wind'll come
And we'll become together
Just one step to the glory fall
Just one look to the mirror-eye
Just one fly to your world, your sky
Take my hend we will never dye
Take my hend...
We will never dye.

тогда не нужно солнца
и беглости картин -
то время узнается
по дробности в горсти.
и - родственнее дрожи -
почувствует ладонь
то время новой кожей,
с которой смыло дом.

Зелені очі в юної весни,
Волосся довге, мовби вербне гілля.
В її обіймах солодко засни
І не виходь із ніжного похмілля.
Смакуй жагою, поки стане сил,
Так, ніби любиш вперше і востаннє,
Допоки будні не обріжуть крил,
Лети зі мною у блакить безкрайню.
Забрала безборонних у полон,
Оповила, як хміль, зеленоока:
Взялося в неї звідкись рук мільйон.
Тепер я на вікИ не одинока.
Кохання сипле з неба дощ рясний,
А ми у нім купатися охочі.
Зелені очі в юної весни...
Дивися, любий: в мене її очі.

Минає час. Тече потік
у марева, у сни.
І настає година пік
у маєві весни.

Буяє сонячне зело
у місті, у селі.
І має клопоти село
великі і малі.

Ідуть подвір'ями дощі
і бульбашки пливуть.
А як немає, то «хрущі
над вишнями гудуть».

Усе таке як сотні літ
було ще і до нас.
Але не мислять у селі
як научав Тарас.

Орють лани плугатарі,
і падає зоря,
але вчорашні школярі
тікають за моря.

А що, закінчується сіль?
А що, коли не буде сіл,
не стане і панів?

Побила доленька гірка
і повінь часу, як ріка,
виходить з берегів.

                              05.2015

Коли прийде нова яса,
і не уміючи літати,
полетимо у небеса,
усіх візьме на руки Мати.
               Не так у будень, як на свято
               таки бувають чудеса.
Нас будуть ангели вітати.
А на великому суді
оберігатимуть пенати
маленькі душі конопаті –
не так безгрішні, як святі.
               Усе старіє в Ойкумені.
               І це нікого не мине,
               не оминаючи земне.
               І плем'я юне і зелене
               не так судитиме мене,
               як говоритиме – за мене.
І оживу у комусь я
поводирем чужої долі.
І як сумна мелодія,
не те зіграє роль моя,
що аватар моєї ролі.
               А я полину до беріз
               чесати кучеряві коси
               і пити кришталеві роси,
               і вилити на Чорний ліс
               не так дощі, як ярі сльози.
І зауважать піснярі
мої не читані рядочки,
що народились на зорі
грамотіям у букварі
не як слова, а коми й точки.
               Летять у небо голубе
               великі і малі цабе,
               які нема за що жаліти.
Але іде у Лету літо.
І жаль мені не так себе,
як те, що не було на світі.
               І облітаючи гаї,
               ще заночую у стодолі,
               почину серцем у юдолі,
               яка означила мої
               не так нещастя, як недолю.
Зате радітиму, що є
моє минуле житіє,
і озеречко у долині,
і соловейко на калині,
і те, що нібито своє
тоді, коли не так, як нині.

                              05.2015

Проростають кроки на бруківці…
Перебором пальці – по словах.
На сторінці думи блідолиці,
Між рядками музика нова.

Ходики у грудях старовинні
Гирю підіймають і пульсують.
Опівнічні вистояні вина
Розливає в келихи зозуля.

По кімнаті спокою повільно
Ходить зачаровано, мов тиша
Відблиск позолочених ілюзій
І молитви віртуальні пише.

Мовчки Муза молиться за мене.
Оживляє Бог зозулю дивну…
Скоро півень час назад поверне
І реальність виросте із диму

Язиками полум’я святого,
Снами благодатного терпіння…
А святі вмирають ще до того…
Перш, ніж полетить у них каміння.

12-14.05.15

Я зовсім не відчую болю,
Мені усе те - до біди.
Візьми мене за бараболю
І в темну хащу поведи.

Я там собі усе дозволю -
І на мурашник сяду я -
Голісінький - рішай же долю,
Скажи, нарешті, я - твоя.

А хоч на гілку зацибну я,
Куди, скажи іти, куди?
Усю тебе я обцілую -
Ходім, ти скажеш, за сади.

Ми там були, як ті пропащі,
Як Вій із відьмою жили.
Аж вила і стогнала хаща
Від кохуяння кабали.

Я зовсім не відчую болю,
Ти ніжні прошепчи слова,
Візьми мене за бараболю -
Поголена то голова.

Овва-а-а-а-а!

Ще день як день. І трави ще зелені.
Колись і я травою проросту.
Пелюстя вишні опаде проз мене
Аж на мою осмуту й самоту.
На серденя, розколоте надвоє
Одним пером лелечого крила.
І ти прийдеш. І станеш наді мною.
Лиш не кажи, якою я була.

14.05.2015