Яке розчарування від „свобод”
Рідні моєї, що від батька й діда
Страждала, як увесь простий народ
Від голоду, вірніше, геноциду.

За це іще ніхто не відповів,
Онуки вбивць сьогодні правлять нами.
Зробили з нас залежних і рабів,
Бо ненависть до нас – це їх програма.

Ми ж обирали, начебто, своїх,
Які нам обіцяли хліба й миру.
Війна в державі. Гомеричний сміх
У штучних, нами обраних, кумирів.

Де Україна? Не питай дарма -
За Іловайськом, встеленим тілами,
Де плаче сонце і лягла пітьма,
Дощами сльози ллються над полями.

Руїни і тарифний геноцид
Заполонили нині всю країну.
Хто захистить стражденний люд від бід,
Що передасть у спадок батько сину?

Колись оця закінчиться війна,
Зостануться і сироти, і вдови.
У їхніх долях лишиться вона
Зловладою, де правлять людолови.
02.07.15

Ти шепочеш мені на вушко,
Ніби дикі духмяні трави
Відголосками днів весняних,
Від роси і від снів туману...
Ти шепочеш, що я жадана,
Чиста, свіжа, мов квітка рання,
Що у серці горить кохання,
І у мріях багато зріє...
Ніжна, добра, свята Марія...
Ти мене дивувати вмієш...

Живеться,то й на краще сподівається
І мріється про щастя неземне,
Надіється,любиться-кохається
Та віриться,що лихо обмине.

Але в житті усякого трапляється:
І радість зустрічей,і гіркота розлук,
Бо чого хочеться,на жаль не все збувається,
Тоді тривожний чути серця стук.

Нехай же всім фортуна усміхається,
В сімейнім морі буде повний штиль.
Добро хай в душах завжди озивається
І зорі айстрами хай стеляться до ніг.


2013 р.

Від зими до осені
Душа прагне простору,
Влітку і напровесні,
В сні та наяву,
Від зими до осені
Вірші в серце просяться,
Від зими до осені
Ними я живу.

Від зими до осені
Твориться і твориться,
Від зими до осені
Все життя в піснях.
Звечора і з досвітку
Дякую я Господу
Та за творчу доленьку,
Віршами,мов зорями
Усіяний шлях.

2013 р.

Сам Бог велів.
Довідатися б: що?
Ти аж упрів
триматись за чоло.
З нічого - щось.
І творчість, і краса.
Та думка ось
уперта, як коза.
Буденних днів
розчинне йде кіно.

Сам Бог велів...
Довідатися б: що?

03.06.2015

...и напряженно вглядываясь в лица,
встревожен чем-то каменный Андрей,
и на холмах лежащая столица
листает нервно свод календарей,

и озираясь в непонятном мире,
взбирается над крышами луна,
и ходит некто в маленькой квартире,
отбрасывая тени вдоль и на,

и беспокоен шелест у каштанов,
и шепот трав срывается на всхлип -
задел, как струны, струи у фонтанов
своим приходом новый архетип

и тихий вздох над медоносной липой,
качая в небе нестабильный тюль,
вдруг называет имя архетипа -
короткое и звонкое "июль"

2015

Эфемерное время стекает со стрелок часов...
Затерявшись в июле, весенний поет соловей...
Подойди и открой свою дверь, отодвинув засов,
Тот засов, что закрыла, играя любовью моей.

Этот ночи огонь- воплощение грез наяву.
Уходя вникуда, никуда не уйдешь от себя.
Протяни мне ладонь!- я еще раз тебя позову...
Ты играешь любовью, но трудно прожить, не любя.

Эта летняя ночь, как солдатская жизнь, коротка.
В наступающем дне не останется места для нас.
Наш последний рассвет так похож на багровый закат...
Время временно, милая. Если сейчас- то сейчас.

И внезапно по телу как будто холодный озноб...
Треснет мутное зеркало, наши впуская черты.
Ты под влажные струи подставишь пылающий лоб,
И утонешь в росе истекающих слез наготы...

На ковре из фиалок ночных белизна наших тел,
Как на бархатном стенде старинный китайский фарфор...
Соловей поутих, как таинственный ночи предел,
Вход в весну затворив, и окончен любви разговор.

Ну а завтра- сегодня (уж утро пробили часы),
Через зыбкое "нет" преступив заповедный порог,
Сквозь штормящее море -обычный людской недосЫп-
Уплывем, как во сне, и исчезнем в развилках дорог.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115070300870

Туманна яв покликала натхненно,
Її пильнує хоровод хвилин.
Несеться день вперед, немов скажений,
Тому завжди здається замалим.

У міжкордонні спалахів і злив
Будує час невидиму арену,
Усім нечутно скроні посріблить
І буде, ніби лікар і священик.

І хочеться натиснути стоп-кран,
Зловити кадром кожну мить щасливу...
Незіграною роллю визирав

Вчорашній день і враженням щемливим –
Із пам'яті зникала мішура
Упевнено, хоча і неквапливо.

2015

На швидкості заспаність покине
В ритмі чотириколісся
Мандрівника, що порине
У світанкове дійство закулісся.

Допоки глядач ще спить,
Готують виставу без лаштунків
Вершини, що очілля вдягли
З туманів, хмар і відтінків.

Птахи хоровими переспівами
Зачали побудку ніжну.
Сур'я встає, сур'я дарує,
Він ніч долає сурово-грізну...

І чада лісу, поля і поточків у людській подобі
Вбираються, красуються лляним вбранням
Та мандрівника у ладу та в супроводі -
Зодягають, на галявину ведуть загаттям.

І у колі край води
Молвлять чада гуртом:

Сур'ї дараб, Сур'ї дар,
Що так безмовно,
Проте мелодійно сходить -
Він ж бо господар,
Мо світанок приводить.
Приводить, коловорот заводить.
Водяне плесо виграє,
Проміння злате сурить,
Заграва чари розтуляє
Розтуляє - та забавою пробудить.

І бавлять флейта, волинка, флояра
В такт диких ударів стрімкого хороводу
І співанками чада зовуть Світояра
Аби ранок дню приніс насолоду.

Це моя мала ода смерті!

1
Ні, не вмерти,
лише майнути до початку початків.
Посеред безоглядної німоти,
печерної пустоти
вихід до волі єству найти .

2
Вряди-годи
серця кволий стук
і здавлений повітря ковток у горлі,
промінь в зіницях ще не стух
Його зародок жевріє в жерлі.

3
Волога, сира стеля.
Не марним стане мій відхід.
Відійти хочу до вищих сфер,
скористатися нагодою світанку,
очистити свідомість у лоні печер.

4
І творячи легенду,
Прагну змінити світ,
Спадок предків возз'єднати воєдино,
Щоб зродився новий міт,
Нині себе старого я покину.

5
Непохований навік,
себе не прирік на погибель.
Звільнитися би від печерних кайданів
Долаючи варни щабель...
Чи стрітить святитель із кола рахманів?

6
На брунатно-зеленому мохові
Присів межи галасу , крякоту.
Дамся чути воронові,
Най витягне з печерного мороку,
Обміняю волю на мідний гріш…

Вороне, віднеси мою сутність мерщій, скоріш…

Ходять маки під зливою,
Мокнуть ніжні шовкИ.
Хилить відчай напливами
Їх щока до щоки.

Душі чуйні розпатлало!
Тишу макових вій
Злива реготом шматає,
Загортає в сувій.

Ночі й зливі – не вилитись,
Маку – вже не звестись.
Тільки блякнути й квилити
Личком, листячком ниць…

Та припиниться лЕтиво
Навісних ручаїв .
Осягнеться поетами
Злива – купкою слів.

Маки стеблами-нервами
Оживуть. Заяхтять –
Пелюстками червленими
Ранку вишиють гладь.

Ніч дощу піде коренем
В глибину – на той світ.
А живим, невпокореним
Маків явиться цвіт.

2 липня вночі

(Пісня)


Диво-сад квітує знов
Та й у пору травневу,
Поринаємо удвох
В заметіль яблуневу.

Приспів:

Яблунева заметіль,
Заметіль яблунева,
Стежечку мені й тобі
Стелять пелюстки рожеві.

Нас засиплять пелюстки,
Мов сніжинки пухнасті,
Закружляємо в танку,
Захмелілі від щастя.

Приспів:

Нехай лине пісня ця
Голосна аж до неба.
Поєднала нам серця
Заметіль яблунева.

Приспів:

2013 р.

Вкрити все парчою
Сизо-голубою
Вечір поспіша.
Виглянув з-за хмари
Місяць.Сипле чари
З срібного ковша.

Хлюпаються зорі
У воді прозорій
Тихої ріки.
І берізкам вітер
Буде шепотіти
Чарівні казки.

1981 р.

Потугіше паски, посполиті,
мало на покріщення надій.
Ненависть до злодія-бандита
виросла у вареві подій.

Почались реформи з «найбагатших»,
що на смерть складали копійки.
І не кріще, а багато краще
будуть умирати бідняки.

Україна вилізе з ДЕФОЛТУ,
будемо ходити в Кутюр’є.
Плани ці уже у влади є!
Ну, а ви трудіться до потопу.

Бідному лишається сума,
урожаю житнє перевесло.

На землі, коли казати чесно,
в неземне не вірує Хома.

Як у раї видумали пекло,
то і раю видно, що нема.

                              06.2015

Вчора зранку сходинками
від зірок зійшов.
Грюкнув хмарам тропіками -
малював любов.

Раптом сходи блискавкою
варить електрод...
На землі колискою
є місця негод.

Темрява шовковицею
скраплює, що є;
без зірок околицею
космосом стає.

Між словами речення ще
сотні ніби слів.
Залишався вечір... Все ще
в гості б я сходив.

2015

Люба подруго, сядь на коліна,
І руками мене обійми.
В серце щось стукотить без упину
Привид холоду, привид зими...

Наче літо... А мов би не гріє,
Як раніше, обіймів тепло...
Буревій чисте небо розвіяв,
Вимітаючи все, що було.

А було ж... Обпікаючі квіти
У цілунках ночей вогнянИх...
Ми торкалися їх, наче діти...
Мов шалені, кохались у них...

Та триматись за гілку найвищу
Так виснажує сили долонь...
Що ж обійми твої холодніші?
Це згасає кохання вогонь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115070200881

Йде боротьба за право бути Руссю -
за вільний степ і Київ золотий
пролито кров. Народ у дужім русі.
У височінь устромлені хрести,
де хлібні мали б колоситись ниви.
Розорані снарядами поля -
сліди боїв не змиють жодні зливи.
У гніві вибухатиме земля
свята праукраїнська, тобто руська.
Русь-Україна - знаємо ми всі,
що це те ж саме. Москалеві - дзуськи
протягувати лапу до Русі.

Пись-пись, пером та по паперу
(Ой, як солодко пишуть пера...) Вірші
Про те, на що наразі попит,
Немов псалом читає попик, пиши.

Колись про комсомол- банальне.
І про квітчасто- ідеальне. Пись-пись.
Дивись у зліт фантасмагорій!
І літ за двадцять, як на горе, кудись

Тече прилизано- комічна,
Гламурна та метафорична... Глевка.
Пече пісок, де протікає
(Глянь, наче є, а от немає) ріка...

Одне зливає зсередини
Нещасну Неньку- Україну... Кору...
Мене давно від цього нудить.
Зберу в кулак... І далі буде... Зберу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115070200548

Світанок радіє хмарами, співає осяйний блиск...
Граційно іде бруківкою чарівна принцеса-міс,
А сонечко ніжиться-тулиться до премагічних кіс...
Легенда. Казкова. Марево. Царівна. Богиня. Писк!

Забуду буденне - плинності, стріла ж бо Амура б'є!
Не буде законам чинності, допоки кохання є!
Вона всепідкорна в справжності перлинок очей-намист.
Не можна, щоби не проснувся до версиписання хист.
2011

Неба крапля, золото-водиця,
Сонця келих... чистота і блиск...
Очі - космос, коси водоспадом...
Роси свіжі, зорепадний мис.

Диво справжнє! Неозора мрія!
Снився сон... і так раптово зник.
Я знайшов Тебе одного разу...
І шукати буду цілий вік.
2011

Слався предвічно, земле! Славтесь сини і доні!
Славен народ з прадіда царствує, як на троні!
Хори, співайте ставно, тенором, а чи басом?
Славтесь святі герої!
Слався, гарматне м'ясо!

- Ворог!
- В полон не брати!
- Нищить осиний вулик!
- Вигризти перемогу!
- Ми не здамося!
- Ми...
- Ми підемо на конях!
- Що нам залізні кулі?!
Гасло держави здавна, магму гасить людьми.

- Воля, вона ж, як мати...
- Волю в нас не забрати!
- Нас не здолать нікому!
- В серці вогонь не вщух!
- Ми захищати будем Землю від окупанта!
- Нам не зламати духу!
Тільки й те є, що дух.

Слався предвічно, земле! Славтесь сини і доні!
Славен народ з прадіда царствує, як на троні!
Слава самопожертві: смертю бить смертні врата!
Слава безсмертним воям!
Слава мільйонним втратам!
2011

І ніколи не струться скрижалі,
Наша пам'ять - навіки жива!
І в які б не заносило далі,
Пам'ятаємо, земле, жнива

Тих смертей, що їх сотні і сотні,
Тих життів, що за нас полягли.
Тих бажань, які були на сході...
Й не діждали своєї весни…

Тих смертей, що їх тисячі тисяч,
Аж устелена ними рілля…
Тих жертов, що піднялися вище,
Дим яких не хоронить земля.

І ніщо, кожен крок не закуто!
Ви - герої, хоч доля сумна.
І ніхто вже не буде забутий,
Аж допоки не прийде війна.
2010

А фортеця ставна височить...
І на вежі, люба, ми ще двоє...
Я беззбройний, голіруч іду
Забирати воїнову зброю.

Ех, ви, мури, що навік впадуть...
Стріли, списи, піки і... надія -
Ворог дав зі сміхом арсенал,
Але зброя у руках не діє...

Де це знано? І хіба бува?
Як фортечні втримати висоти?
Битися в трояндовім саду...
І не мати сили побороти...
2011

Намалюй мені усмішку,
добротою уквітчане золото,
Намалюй мені соняхи
і безмежністю сповнену синь,
Намалюй мені озеро,
де кохання сіятиме човником,
Бо немає й між зорями
яскравішої в світі краси...

Намалюй мені затишок
і доверши його оченятами,
Намалюй мені загадку,
що й премудрі її не збагнуть,
Намалюй свою радісність,
і,
кохана,
не прошу багато я:
Просто
будь.
Просто
будь.
Просто
будь.
2012

Когось дороги ведуть до Рима. А хтось – у вирви сирих горбів.
Ідеш, дірявих бронежилетів латаючи невагомість.
Тож хто мене захистить, коли я тепер не живу у тобі?
Коли у моє нутро вповзає чужа вогнева свідомість?

Мінливе місто смердить смертями, руйнуючи твій Колізей.
Невже це безсмертя: втрачати все, у що відчайдушно вірив?
Метелики, Божі діти, мутують, урісши в живих людей.
Куди ж їм іще подітись, коли навколо суцільні діри?

А люди риють окопи. Мінують весни - для селфі у повний зріст.
Засвідчать свою земну присутність ворожим кодом мутацій.
Перевертень-пілігрим - в утробах великих спадкових міст.
У сумнівах. У мені. Клітинно благаю тебе: «Зостанься».
2015

Коли міняю стелю на пустелю
і орані поля на цілину,
сідаю у веселу каруселю
і їду у далеку далину.

А як нема, то я її малюю
за обріями синіх берегів.
Лечу туди, де може й заночую –
у вирії омріяних птахів.

Лечу один, як у житті буває,
коли воно минає уві сні,
бо кращої пташиночки немає,
аніж ота, що є удалині.

Я й наяву до неї ще полину.
Обніму, як єдину, а тоді
збудуємо на двох одну хатину
на острові нетанучих надій.

Поринемо у небо очі в очі
і наодинці з місяцем на ти
безмовно розмовляючи до ночі,
упадемо у зоряні світи.

І будемо напевне раювати
подалі од існуючих людей.
Усе реально. Тільки де узяти
палітру ще не висохлих ідей?

................................................
Коли міняю мрію на постелю,
лечу у свій забутий закуток,
де пасіка чекає і садок...
І намалюю інші акварелі.
Гуаші поміняю на пастелі...
На те і воля
               на один ковток.

                              06.2015

Невтомне сонце припинило біг,
Поклало промені у теплі люльки.
Рудий котяра на траву приліг,
Бідаку,певно, утомили гульки.
У небі квіти вечір посадив,
Лишив для ночі таємничі знаки.
Картина Бога - просто диво з див:
На небосхилі розцвітають маки.

Чоловіки!Своїх жінок кохайте,
І говоріть їм лагідні слова,
Шануйте ви обраниць,поважайте,
Будуть вони обожнювати вас.

Кажіть їм,що вони - найкращі
Та найвродливіші,а ще - єдині в світі.
Мов дивна музика слова сприймуться ваші
І зацвітуть у серці щастя квіти.

Бо жінка створена Всевишнім для любові
Та ніжності й добра на всі віки,
Заради милого на все вона готова.
Не забувайте ви про це,чоловіки.


2004 р.

Зміна курсу валют –
Тут!
Зміна курсу людей –
Там!
Наче десь висить
Вивіска:
"Смерть.
Недорого.
Продам."

2015

Кружля кульбабки білий-білий пух,
Квітує в полі молодеє жито.
Це в капелюсі синім тепле літо
Вже вкорте робить традиційний круг.

І запах свіжоскошеного сіна
Стоїть,здається над усеньким світом,
По росяних стежках згори в долину
Йде у вінку ромашковому літо.

Чую:про щось шепочуться берізка з кленом,
Так ваблять зір духмяні ніжні квіти,
Та й думаю,що вже життєве літо
Підкралось непомітно і до мене.

1997 р.

А за вікном рахує місяць на дереві каштани,
Й малює в небі свій каштан зірок:
Молочний шлях і сяйва полум"яні,
Зіркові грона, мов каштановий листок.

Каштанчики, наче малі планети,
Можливо там зародиться життя,
І промайне у небі на кометі,
Той, зто наспівує мелодію буття.

Упав каштанчик:покотився в трави,
І з неба зірка полетіла вмить,
І милувався місяць як в отаві,
Поруч з каштаном зіронька блищить...

Чекатиму тебе, немов Христа,
До подиху останнього, до скону.
Хоч вже позаду води Рубікону
І попіл від останнього моста, -

Суцвіттям снів мене не відпускай!
Мов у Путивлі я на заборолі.
На тихі води щоб, на ясні зорі
Ти повернувся у веселий край, -

Хай пронесуться мимо стріли, кулі!
Я буду ждати звістки день у день.
І на Ітаці ткати гобелен.
І плакати тихенько, щоб не чули.

12. 05. 2011

Вже не квітнути місяцю повнею,
Не повзти більше зміям між травами.
Я пройшла крізь вогонь та полум’я,
Щоб дізнатись, що щастя – марево.

Обірвалися дні намистами.
Я вернулася з битви останньої.
А тебе проводжають тризною
Й зорі плачуть в степу над курганами.

22.10.2009

Якби душа не знала
Не любила би нікого
Якби я не кричала
Ось так лишилася з тобою
Якщо такий турнір, то я не краща боса
Я наче гіркий мед
Й чесала собі коси
Неначе уві сні
Пливла за течією
І наче у пітьмі
Не раз була своєю
Якийсь прадавній страх
Охоплює і кличе
Не хочеться отак
Замкнути і закрити
І не впустити сни
І не закритти очі
Я бачила пітьму
І більше вже не хочу…

@ Дівчур Христина 2015 р

Так плинність часу всихається на вік
І я б пішла з тобою – та ти лишень поклич
Та то не та погада і був лише прилив
І якби не негода – то вітер би все змив
Короткочасні втечі не врятували хіть
І наші колотнечі розпалюють мов мідь
Я плавлся з тобо і все одно тону
Не відпуска хлвоя і вся уже горю
А починалось мило – і квіти, все було
Чому так похитливо- так сталось й понесло
Неначе мови гомін, неначе стаї клич
Так голосно й сміливо -скрізь тисячі облич
А я боюся ночі – вона все забере
І я більш не захочу – і відпущу тебе

@ Дівчур Христина 2015 р

Всміхнулась доля врешті і мені,
Радіймо всі кому на скільки вдасться.
Ще є земля що ми живем на ній,
Ще родиться на ній маленьке щастя.

І я лиш тільки дякую за те,
Що ще на світі хочеться творити.
Маленьке щастя – хай воно росте,
Йому на цьому світі довго жити.

Хай тішить нас оця жива краса,
Немов весняна квітка пелюстками.
Ці ясні очі , наче небеса,
Що сховані тепер за пелюшками.

Життя лиш щастям пишне і п’янке,
Лелій це своє щастя моя доне.
І щоб воно завжди було таке,
Таке безмежне і таке бездонне.

2014р.

Бродило літо в скошеній траві,
Гули джмелині серенади...
Сріблили роси кучері землі,
Пірнала спека у левади...
Малиново-ожинові уста...
Квітчались гронами кохання...
В жасминових розплющених очах
Застигли радість і страждання....
О, літні дні! Із лепетом цикад...
Та млосним ароматом тиші...
Омана се...бо відгуки гармат
Затьмарили красу...Облиште...
Радіти сонячно-ясним словам...
І посміхатись...барвам літа.
Зітхає, зморений вогнем, туман...
Надія й розпач...серед жита...

2015 р.

Мала,
ми обоє на рік поближчали.
(Кохання -
єдина річ,
що дорожчає сплавами.)
Ходити без срібла та й із -
чи личить нам,
Коли і сьогодні в серці знаходимо барви ми

Веселки,
жаги,
краси від іскристого:
"НАВІКИ УДВОХ",
"НАЗАВШ",
чим
кохання
прославимо...
Підношу на руки...
цілунком пишемо:

КОХАННЯ -
ЄДИНА РІЧ,
ЩО ДОРОЖЧАЄ СПЛАВАМИ.
2012

Ніч голосила , плакав день
В обіймах зливи літо
Занурився у думу степ
Ми розмовляли тихо

І світло включене мовчить
Втомилось майоріти
Чомусь твій голос знов хрипить
Приходить час терпіти

Даремно грім лякав грозу
Ламав деревам віти
Усім хто накликав біду
Клянуть вже власні діти

Посіяні зійшли ростки
Негода їх не тішить
Ідем тунелем до мети
Надать їм віри вірить

Зніс ворогові роги смерч
Бадяжиться мов брага
Застрягла в гогрлі суміш перць
Їм мелена рос - правда

Їх поводир овець кумир
Вже штопає шкарпетки
Ведмедик дуля - підхалим
Став колорадом секти

Нам не відомо скільки ще
Посіє маків кривда
Одне ми знаєм - хто він є ...
Кого накриє кара

Ми боремося в боротьбі
Над нами сходить сонце
Ми всі родина у душі
Нам не під стать потворне.
2015р.

Небо - краса,
невід'ємна від серця,
незбагнена,
Небо -
домівка для духу й престол Бога Вишнього...
Денне,
ранкове,
вечірнє
і...
сповнене чарами...
Хмарами,
маревом,
заревом,
краплями чистими...

Небо - величне,
далеке і близьке для кожного:
Небо і серце
з давен оспівали
безмежністю.
Славнями всепіднесними і
діями гожими
Небо,
красиве і щире,
хай в серці оселиться.
2012

Доторкнись душою , серцем приголуб
Заіскри солодкою ніжністю спокус
Полони назавжди поцілунком губ
Будь в мені відвертою сповіддю розлук

Ляж туманом сивим на мої сліди
Запозич у молодості чародійні сни
Все вдихни до краю , страви засмачи
І побач відродження талої води

Як вона стікає із гірських вершин
Поспішає , котиться венами рівнин
Як від мене гонить хід сумних годин
Хоче буть з тобою вічністю хвилин

Тих що незабутні , тих що головні
Що в житті бувають з тисячі одні
Не вагайся , чуєш , я давно в тобі
Піснею лунаю в музиці струні.
2015р.

А найперше чистилище - це земне,
А найважча дорога - дорога праведна,
І існує краса, яка не мине,
Хоч кусає її по початку згаданий.

А найбільша сльоза, та, яку проллєш,
Як зашкалює жаль, чи без міри весело...
А найперша любов - це любов без меж,
І немає у ній низькоти тілесного.
2012

Перехресна рима
Хрестиком незримим
Вишиває долю чорним у рядок.
А поміж рядочків – віють снігом зими.
А мені б квітучий бачити садок.
Щоб у ньому Доля
Колисала Волю.
Щоб у ньому стежка проганяла страх.
І ніякі болі,
І ніякі ролі –
А лише чекання лагідна пора.

30 червня 2015

Сонце в кроні кальвілю заграло.
Ноти мацав проміння смичок.
Вже вчувалося срібло хоралу,
І душа подала голосок.

Стовбур теж зазвучав – обертони –
Виривались на волю – фагот!
Одяглася в симфонію крона –
Кожна гілочка прагнула нот.

Достигали дочасно кальвілі.
Сонце гнало від обріїв сон,
Опадали октави незрілі
В сутінковий м’який баритон…

30 червня 2015

Я не мамоні, а Богу молився.
У самоті, у чаду суєти
що тільки грішнику ніччю не сниться,
поки несе його в інші світи?

Не у пустелі великій, гарячій
душу мою гартував херувим.
Я опинився у храмі, неначе
маю покаятись бестіям злим.

Як у кіно із дешевого мила,
Зала сіяє, накриті столи.
Інтелігентно начищені рила,
наче не п'яні, як завше були.

І ради цього надутого лиску
посереди́ні неначе і я.
Будуть судити по чорному списку
книги неписаного житія.

Зирять на мене і косо, і криво
ситі й нена́ситні люди-жлоби.
Мало одного на юрмище хтиве.
Хоч би і двоє – тріщали б чуби.

Той наміряється різати руку,
інший ціляє у серце моє.
Рило нахабне виймає шаблюку,
а нахабніше – кайдани кує.

Люта містерія хижого кодла.
Деякі пики знайомі мені.
Ця інквізиція Савонароли
чимось нагадує нинішні дні.

Путі і жирі – ще ті ненажери.
Злобні вампіри жадають крові.

.....................................................
Раптом у зал відчиняються двері
і – на порозі мої візаві.

Я ще повірити цьому не можу –
чудом являється дивний дует:
он усміхається ніби Серьожа,
а із гітарою – наче поет.

Поряд зі мною сідають до столу,
залу гадючу очима їдять.
В пики нахабної черево голе,
роги і ратиці з ляку тремтять.

– Ну, шалапути, злодії, горили, –
мовить суворо колишній Жеглов, –
може, із вас я мотатиму жили,
може у вас я пускатиму кров?

Що за претензії, ей, супермени?
І припечатав на стіл пістолет.
– Хто проти нього, давай, проти мене.
Де там диявол? Іду тет–а–тет.

І... опустіла містерії зала.
І усміхнувся Єсенін мені.
Це неймовірно, і цього немало,
поки Висоцький іще на коні.

І задзвеніла високо гітара.
Він семиструнну акордами рвав.
І українською з нею на пару
пісню про клена Єсенін співав.

Голос тонесенький, як у дитини.
Я пам’ятаю, він був ягоза.
Забороняли його люди-свині.
І покотилась у мене сльоза.

Він обійняв мене. Теж – зі сльозою.
Ось воно наше родинне життя.
Наче мій син повернувся із бою.
Він же давно мені – юне дитя.

І як буває у добрій родині,
тихо повідав мені сам-на-сам:
– Злодій повісив мене на бантині.
Не довіряй самозваним братам.

І приєднався до наших секретів
той, що і перший, і другий, і третій,
поки співав про війну і бої:
– Знаєте, був я і битий,і тертий,
тільки не я винуватий у смерті.
Я не помер. Мене вбили свої.

І помахавши прощально рукою,
разом пішли у небесний вокзал,
не зачиняючи хід за собою,
поки сугестії виметуть зал.

Дивно, що ми говорили на рівних
і не було ні вини, ні проклять
за анексовану берега п’ядь.
Тільки і мови:
               – Ідемо до прірви.
Не забувай. І прости за невірних,
адже не відають ще, що творять.

..........................................................
Я просинаюся. Мокра подушка.
Отже, буває таке уночі.
Бозя громами везе калачі,
зирить сова, нашорошивши вушка.
На підвіконні – «жегловская пушка»,
а за вікном пугачі і сичі.

Літечко друге уже проминає,
поки на сході війна не вщухає.
Сонце ще сходить і мріє блакить.

Як же простити губителя раю?
Я не прощаю. Хай Бозя прощає,
тих кого Бог ні за що не простить.

                              06.2015

Пташечку ти мій,
через ліс веди мене
подалі від сліз.

Через тихий спів
пересій мої жалі,
ти, пташечку мій.

(30 червня 2015)

Яблуками пахне - серпень на порозі,
А моє кохання - в далекій дорозі.
А,може,кохання за мене забуло?
Може його в мене і зовсім не було?

Ні,було кохання,солодкі цілунки,
Завмирало серце від п"янкого трунку.
Яблука достигли.В серце стука осінь.
А моє кохання десь блукає й досі.

1991 р.

Гладеньким не буває шлях життєвий,
Трапляються вибої й колючки.
Та пам"ятаймо лиш одне:нам треба
Гідно прожить відміряні роки.

Щоб не образити нікого ненароком,
Любити ближнього,завжди добро творить,
Душу не ранити щоб необачним словом,
Прощати і тобі Господь простить.

Вірити в Бога і Його просити,
Щоб відпустив усі наші гріхи,
Лише по правді намагатись жити
І нині й завтра,на вічні віки!

2011 р.

Бриніла музика в саду
Гірким неперебутним горем.
І зимно, й гостро пахли морем
З тарелі устриці в льоду.

Він проказав:«Я вірний друг!».
Торкнувся сукні – злегка, рвійно…
Ніяк не схожі на обійми
Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,
Так споглядають вольтижерку...
Лиш усміх ув очах примерклих,
Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси
Течуть за пасмами туману:
"Безхмар"я в неба попроси -
Уперше ти сама з коханим».

2010


Вечером

Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: "Я верный друг!"
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
"Благослови же небеса -
Ты первый раз одна с любимым".

Анна Ахматова
1913

Дзвеніла музика в саду
Усеохоплюючим горем.
Яскраво й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Мені сказав: «Я вірний друг!» -
І до мого торкнувся стану.
Та не введуть мене в оману
Легенькі доторки цих рук.

Так пестять кішок чи повій,
Так вершниць окидають оком…
Лиш сміх в очах його і спокій
Під золотистим змахом вій.

Тужливих скрипок голоси
Пливуть за сизим пасмом диму:
«Благослови же небеси –
Уперше ти сама з любимим».


30.06.15