Не шукай мене пропащий
Я заручник авантюр
Не літай в моєму світі
Там царює - хижий звір

Я не знаю компромісів
Вже не вірю , не живу
Мав колись сім'ю , родину
Всі від мене - у раю

Не люби мене безстрашний
Лід кує на все пастки
Заморочить , заморозить
Розітре у прах кістки

Схаменіться , відхрестіться
Під руїнами трава
Пожовтіла , повсихала
Мертва - у живій вода.
2010р.

Тягнуся поглядом до неба
Безмежність простору - магніт
Спускаюсь думкою у спокій
Печаль свою - розвеселить

Мій злет це пошук , порятунок
Вершина заповітних мрій
Там можу я - тебе покликать
Знайти віддушину в тобі

Пусти мене в свої обійма
Без слів все прочитай , почуй
Відчуй як б'ється , як радіє
Плекає біль своїх надій

Вогнем горить , сльозою гасить
Вмивається теплом твоїм
Біжить струмком , цілує руки
Простити просить - смуток твій

Час не повернеш , не зупиниш
Всьому своє - не відвернеш
Втішає те що вже не кинеш
Зі мною решту - проведеш

Світанку час - пора прощання
Тону у спогаді нічнім
Я не надовго , дочекайся
Шану віддам - і мовить грім

Минає день , ніч заступає
Злітаю думкою - у вись
Я зірочку свою шукаю
Візьми цю душу , покорись.
2006р.

В багряний вересень дорогами війни
до наших хат, що згарищами тліли,
на танках, на гарбах, на скакунах зіпрілих,
з пустинь, степів, з-над Волги і Чуни -
нечувано, негадано з'явилися вони
і ми їх, як гостей, по звичаю зустріли.

І мітинги були, і фільм, і патефон
в димах махри і чаді словоблуддя,
притихли дзвони і еректеон,
і страх пішов по селах на полюддя,
бо там, де мало бути правосуддя,
стояв камінний ідол-фараон.

Хтось плакав, хтось моливсь, впрягаючись в ярмо,
дививсь на світ, як Ной перед потопом,
і, заслонивши душу і вікно
і рот заткнувши, наче бочку чопом,
наш вільний хлоп зробився знов холопом -
ледь випливши - знову пішов на дно.

А потім...потім...Люди поможіть
звільнити душу від гріха мовчання!
Були могили, кров, колючий дріт,
тіла знівечені, прокльони і ридання -
спокута за сумирність, за вітання...
і тисячі голгоф на наш убогий рід.

Тепер зітхають: "Всіх нас в тім вина,
що сплодили й пестили супостата,
спасителем назвали суперката!"
Феміда - й ця, зворушившись до дна
(яка ж то незвичайна дивина!),-
вмиває руки і вдає Пилата.

В багряний вересень дорогами війни
до наших сіл, що билися з бідою,
нова біда приїхала гарбою
і сіла нам на барки восени,
щоб потім нас,виновних без вини,
піднять на хрест катівською рукою.

Вересень 1989
---------------------------------

Про зозулю, ластівок, отару,
солов’я за гаєм і кошару,
осокори, гори і калину
ми співаєм пісню "Черемшина".
Приспів:
В колориті тому потопаєм.
В буднях ми романтику шукаєм.
Наш народ співає –
душу вивертає!
Й так собі живе.

Чи діждалась вівчара в садочку
дівчинонька в тихому куточку?
Чи прийшов він? Чи вони кохались?
Як все склалось? Чи вони побрались?
Приспів:
Ми про те ніколи не узнаєм.
І романтики у тім не маєм.
Наш народ співає –
душу зачіпає.
Й так собі живе.

Чи вони в райцентрі поселились,
чи товклись в будинку зі старими?
Чи дівчѝна вміла газдувати,
а вівчар нормально заробляти?
Приспів:
Ми про те не знали і не взнаєм,
бо проблем своїх нам вистачає.
Наш народ співає –
душу добру має.
Й так собі живе.

Земля забандажована снігами.
Плюється арта дробом канонад.
Як дівка - туга - руки вгору ламе,
сльозою б"є у місяця дукат.

І гне у три погибелі гілляки
ударна хвиля чорних заметіль.
і спогадаєш дім - не скипле заки
святого гніву загущіла сіль.

Ти снишся їй: засніжені повіки,
уривки бою, льодовий валун...
ти - вже до передкроку смерті звиклий-
кохану в думці ще цілуй, цілу...

бо завтра димні рушaться заслони,
оспалий ґвер оскалиться на "раз",
розгорне душу небо безборонне,
краплаве око розімкне Донбас...

Пополовіла ніч. Зірки поскубли
голодні круки.Сонцем обрій звив.
І рушники - не встелені до шлюбу-
знялись у галактичні рукави.

Збиті ноги мої , рани руки мої
Йду за покликом власного серця
По сухій , по землі - по росі , по грозі
Дочекаюсь його - пригорнеться

Біль нестерпний трима - сила духу одна
Не дає зупинитись , спочити
Поки мрія жива , не дрімає душа
Буду йти - своє щастя шукати

Докладу всих зусиль - щоб себе зберегти
Не розвіять свої всі таланти
Щоб для тебе цвісти , у тобі прорости
Щоб допить до кінця - всі світанки

Ти на мене чекай , на мій біль не зважай
Жертва ця не даремна - в науку
Щоб беріг як дійшов , щоб цінив що знайшов
Тільки так - оминають розлуку...
2013р

Я ніколи тебе не забуду
Свою першу - весняну росу
Наші ніжні , недоспані ночі
Твою велич , любов , і красу

Я ніколи не зможу здолати
Того болю - що тінню живе
Я не зможу його відігнати
Бо в мені - з того часу не мре

Я не знаю у кого спитати
Я не знаю - навіщо пішов ?
Як залишив самого шукати
Те прощення - де місяць зійшов

Я звертаюсь до бога в молитві
Я благаю - тебе захистить
Ми є діти його , і ми грішні
Хай забуде усе , хай простить.
2010р.

Лист осінній під ноги лягає
Усміхаються стиглі жита
Тільки в серці ще плаче , і крає
Поминальну п'ю чашу - до дна...

Один ішов , один знайшов
Тобі дістанеться і здача
Був слухачем чужих промов
Отримана - від них подяка

Закономірностей прикол
Де блати - там і компліменти
Де праця , практика , закон
Мажори - папірці , і мати

Все рвуть від іншого собі
Обманом - кращу половину
Самі і вабляться тоді
Павліни - їм ласкають спину

Живем усі як горобці
Шукаємо - даремну здобич
Побільшеб працювали всі
Тодіб - і не впадали в кому

Найпопулярніша у нас
Є звісно жаба - щей рапуха
Весь інформує резонанс
Доносить рупором - до уха

Нетреба мудрості томів
Багато знати , і вивчати
Чим ти живеш ? Який твій дім ?
Твої заслуги , і розтрати.
2014р

Я вірю у тебе, як в Бога…
До болю нове відчуття.
Я знаю: тобі перемога
Потрібна не менш, як життя

Нікому тебе не здолати,
Не вбити, не взяти в полон.
Святий Український Солдате!
Для тебе нема перепон.

Бо ти - не загарбник, не злодій,
Відстоюєш гідно своє,
Хоча і узимку на сході
Щодня гарячіше стає.

Знов лізуть і лізуть прокляті
І прокляті нами давно.
Хай краще б у себе у хаті
Прибрали смердюче лайно.

У світі немає нікого,
Хто б край наш безкарно топтав.
Я вірю у тебе як в Бога,
Бо Бог - там де правда свята.

27 січня 2015

Почуттями у слід за тобою
Весни , зими - міняють роки
Балансую , нагадую знову
Що я поряд - прошу не спіши

Пелиною покрите кохання
Замітають образи - піски
На душі знов звучить муза - скрипка
Все благає забудь , не тужи

Не почута мелодія кличе
У вологих очах - мерехтить
Доторкнутися хоче до нього
Та забутий мотив - тихо спить

Я легенда погаслої зірки
Карусель - ілюстрованих драм
Атрибут для нанесення мітки
Саме той - хто умів так любить.

Спішіть побачити красу
Усі її принади
У холод , спеку , у грозу
Спішіть спостерігати

Вона єдина сіль земні
Що нам дарує змогу
У щасті , радості , біді
Отримать - насолоду

Черпайте , пийте , і любіть
Природи неньки вроду
Їй шану гордо пронесіть
За широту , свободу

Якщо талант - пиши пером
Митець - твори мазками
У поколіннях щоб жило
Прекрасне , з іменами.
2013р

Вона мовчки пішла - тінь холодна
Їй у слід не сказали ні слова
Він від неї - ховав свої ночі
Тут вона не знайшла його очі

Знову сонце яскраве погасне
Заховає тепло ніжне , ласку
Розповість їй журба свою казку
Про любов - що не знала початку

Вона в полі калиною стала
Своїм цвітом - усих чарувала
Свою долю віршем написала
Де без нього - у пісні пропала.
2010

Між холодним і гарячим
Між чорним , і білим
Десь між небом і землею
Була - непомітним

Десь на дотик неприємна
Комусь - як видіння
Десь стороняться мов горя
А мені - прозріння

Виставляє потаємні
Людські страху - мантри
Відкриває моногамні
Відвертості - карми

Гнітить совість - тим хто має
Покірності учить
Приструняє де ламає
Нелюдяність - мітить

Прикро , сумно розуміти
Гнучке покоління
Якщо й мають право знати
Усе їм - прислів'я.
2014р

Допомогти повірити – а як?
Що – силоміць повіки розтуляти?
Нехай повзе долівкою слизняк –
Йому я не супутниця й не мати.

У нього шлях: наприповзки в траву,
У нього ціль: від грудки до стеблини.
І якщо я не так, як він, живу,
Хай він повзе. Я ж маю шлях людини.

Але коли межи людських підошв
Побачу його рух слизький в нікуди –
Пройду природно мимо – ніби дощ –
Однак чавити слизняка не буду.

31 січня 2015 року

Іде війна – у напрямку думок,
У напрямку життя і серцевини.
Іде війна як затяжний урок
Для всіх, хто не спокутував провини.

Іде, летить! Рве тіло на шматки
І розкидає їх по видноколу.
Смакує ними хижо й залюбки
Куратор нашої непройденої школи.

Іде війна, а я у ній стою
Ще ціла – не шматками – бо живуча.
Я в тім бою і в тім таки строю,
Де Україна, і Дніпро, і кручі…

31 січня 2015 року

Кохання без кохання - гине
Воно не здатне виживать
Любов що без любові лине
Зальє дощами благодать

Усе у всьому як додаток
Усе для всього попіл , прах
Один без одного мов темінь
В якій недовго й заблукать

Сонце без райдуг - не веселка
Сади без квітів все муляж
Брід без води по суші хвиля
Ти без мети комічний блаж

У порівняннях доля істин
У настановах учать вчить
Хто розуміє той і бачить
Хто захотів - той зміг прожить.
2013р

Ліс, пітьма,
Кругом трава,
Сидять закохані там пари,
Горять дрова,
Іскри летять
Високо за синії хмари.

Дрова горять,
Іскри летять
До неба рясними снопами,
А дома дівчат
Та юних хлоп’ят
Чекають зажурені мами.

Зіронька згасла,
Сонечко сходить,
Промені сяють аж за Татри
Пари сидять,
В обнімку глядять
На попіл загаслої ватри.

Сонечко сходить
Ватра погасла
На ліс роса паде рання
А в юних серцях
Хлопців, дівчат,
Вогнями палає кохання.

2014

В полонині два олені
Б`ються за самицю
Витоптали копитами
Зелену травицю

А самиця олениця
До битки байдужа
Вона давно покохала
Молодого мужа.

Схаменіться, не деріться,
Не ламайте роги,
Будьте чемні, відступіться
Милому з дороги.

На покуті, на розпуті
Чорний ворон кряче
За водою під вербою
Там дівчина плаче.

Серце мліє, сльози ллються,
Туга душу крає,
Через неї хлопці б’ються,
Що робить не знає.

Не ріжтеся, не бийтеся,
Обох вас кохаю,
Що робити із серденьком
Я й сама не знаю.

2013

Того, хто ждав, і хто позбувся тями,
кому прийшовся світ не по нозі,
важкими пересохлими губами
зовуть зі сну старі колодязі.
Ба навіть там, де вже не можна бути,
де вже немає вікон і дверей,
лисицею прикинулась цикута –
іржаве серце кігтиком дере...
Бо всі, хто був, і хто тебе покинув –
тепер прозора непорушна гладь.

Лиш дві черешні – Настя й Катерина
шепочуться,
сміються
і тремтять...

2015

Упала зірка.
У небі – дірка.
На серці гірко.
В повітрі – сірка.

Нечистий ловить.
Ховаю слово.
Гублю підкови.
Втрачаю мову.

І всі усюди
Німіють люди.
Очам – полуда.
Порожні груди.

Не крикне й птаха.
Душа – комаха
Під власним дахом.
Бо совість – плаха.

Політ зітерто.
Мо’ я вже мертва?

31 січня 2015 року

ще на городі поралась Явдоха
ще ткався хміль у неї на плечі
ще під вікном твоя сорочка сохла
а потім дощ сорочку намочив

ще під дощем вирівнювалось жито
ще ти ходив без слова як святий
і все хотіло впасти і напитись
твоєї молодої німоти

а потім раптом вікна потьмяніли
бджола зібрала в вузлики тепло –
то за городом змовились могили
щоб сніг ішов
щоб літа не було

2015

Твоїх ночей - солодкі чари
Міцний напій , зелений змій
На откровення надихали
Даруючи - приємний біль

Останній раз мені навієш
Мотив співучий , і п'янкий
Кудись біжиш , кудись тікаєш
Цінуєш час свій - золотий

А як ти слізно обіцяла...
Клялася пристрасно мені
Знайшла причини , обікрала
І заховалася в собі

Давно було , давно минуло
Ми зовсім різні , і чужі
Моє мені в любові лине
Твоє пропаще - у вині.
2009р.

Не має дня , не має ночі
Все перевернуте верх - дном
Засніжені у літа очі
Зима пророчить - в унісон

Лодоні вкриті пилом , жаром
Потріскані в синець вуста
Зачитані, звучать солоні
Твої придумані - слова

Усе байдуже , ненависне
Інстинкт звірячий виживать
Помітить територій грані
Чужих пройдисвітів - лякать

Плюю на все , сьогодні криза
Панує скрізь голодний звір
Хоронять пламенне , іскристе
Народжують - нутром чуже

Пробач кохання , все спокуте
Не здатен , не зберіг вінця
У домовині градом плаче
Клеймом на грудях - засиха.
2012р

Так трапилось , так сталося
В середині зламалося
Пішло усе на перекір
Побитим щебнем - на вздогін

Де ластівка гніздилася
Де біль сирітська крилася
Де парою - у переліт
Там чорна стрічка , битий лід

Лети сама , лети одна
За тебе молиться земля
Мені не всилі далі знать
На себе в котре - не зважать

Бунтують вихрем почуття
Жалкує спогад , і душа
Та мушу боронить своє
Бо в серці - колорит живе

На крок відстану , утечу
Холодним вітром замету
Сховаю постать , всі кінці
Печаль покину в стороні

Хай доля вирішить , заступить
Співає жарт у слід розлуки
Зніяковіють - ночі дня
Я сповіддю- у те життя.
2009р.

Коси розплітала - по воді пускала
Руки омивала , ворожила ніч
Мавки шепотіли - очі мерехтіли
Вгледіти єдиного - прагнула вона

Слова заклинання , по поверхні хвиля
Палко цілувала - марева вуста
Собі нагадала , себе утішала
Вірила у диво - квітами душа

Бачила у сяйві , як скакав по полі
Вершник гнав галопом - місяця благав
Сили дати духу , подолати відстань
Покохати щиро - тонкий лади стан

Час біжить , крокує , ранок сонце чує
Чари помирали - заіскрився став
Мрію проводжала , коси заплітала
Відпускала грішна - непокірний дар.
2012р

Вона була мов запитання
Ту відповідь - йому шукать
Гра здогадок , полон бажання
Прозорість в темряві вивчать

Зірвав ще з молоду , окутав
Сховав у тернах від зірок
Казав що він - єдина мрія
Яку він в змозі обігнать

Вона світ бачила намистом
Їй співрозмовник - дикий звір
Коли заграє промінь блиском
Їй ехо зиском - праздно вір

Вона навчилася просити
Її коран - обставин збіг
Коли він поряд - майоріти
Коли одна - у схлипах біль
2010

Благала - відпусти , молила
Набридла клітка золота
Тиж не любив , усе гординя
Твоя підступності ганьба

Отак одна і зеленіла
Знайшла свій захист потурань
Панічна роль - корити крила
Творіннями - відвертих знань.
2012р

червоного кольору стомлені простирадла
перевернуто простір вибачень безпорадний
те вино нам робилося з мертвого винограду
як відпила - допий

це загроза коли в твоєму серці гоїться Мавка
коли обираєш бездонні заплави та вищу планку
уже не втекти і тому береш на додаток
перший квиток де Кий

обмітаєш сніжинки поглядом що в нестямі
нарешті тут і кожне дякую по кілограму
а ти ж щаслива – мелодрама на медодрамі
здрастуй місту надій

мій дім на краю космосу і я його бороню
перетоптане щастя вишні із I love you
дозвольте вас панно малювати у стилі ню
птахами чорних вій

дозволяю бо знаю, що сніг із очима криги
я не хочу холодного а лише грати на мигах
і грогу спити поки за вушком схлипує
пелюстка гранатовий мій

Поплач зі мною, мріє. Ти була.
А нині – у поезії лиш кома.
Затрачена на зльотах і балах –
Усім знайома і однак зникома.

Плеча, чола, руки або струни
Торкаєшся з надією – вернутись.
Та все отут із контуром труни:
В труні на мрію ніде озирнутись.

Ходи – он іще протяг і вікно.
Самітнице, вертайсь, хіба, до Бога.
Хай заплете у білий свій вінок
Твою ніким не пройдену дорогу.

опівночі 31 січня 2015 року

Срываются пули, стремясь обрести свой стон.
Визжа, разрезают воздух и рвут пространство.
Холодные пули не знают ничьих имен.
Они - лишь оружие в руках обозленных засранцев.

Срываются пули из рук ненавидящих толп,
Железо да порох, но каждая с ядом смерти.
Ты счастлив и добр?! Минууутку, товарищ.. ХЛОП!
«Мы дарим Вам зло и боль. С доставкой. Примерьте!»

В какой-то момент вы поймете, как глупо злы.
Что вы отравляете мир этой черной злобой.
Вы вяжете сами себя в претугие узлы,
А мы, как и раньше, в сердцах своих носим свободу.
27.01.15

В домах свічки уже не затухаючи горять
Бойовики уже не затихаючи бомблять
І вже не чути і веселощів, лиш гомін пуль
І вже земля покарана й зачищена під нуль
Ми всі переживаємо за всіх
І вже нема в Україні поділу своїх, чужих
Усі вже просто, всі мої сини
Батьки і наречені, молоді
Як мати хочу оборонить крилом
Поцілувати і низький уклін чолом
Та їх нема, усі за Україну там
Коли ж повернуть спокій, мир той нам???
В очах свічки і тисячі смертей
І сльози вже без ліку на щоках
Коли вже пройде, вже той чорний час
Та зараз сльози, сльози у всіх нас
Й ніхто не буде убивать дітей
І не вкладається, що стільки вже нема
І вже не можу підібрати слова
Нема коментарів, одна строка
І співчуваємо, а траур без кінця…
@ Дівчур Христина 2015

Це не втрата глузду, я притомився за літо.
По сорочку до шафи полізеш - і день свисне.
Хутчіш би зима, хай запорошать її мітли
Міста велелюдні, а для початку - хоч листя.

Ляжу не роздягаючись, шукатиму коди
В чужих одкровеннях, доки залишки року
Поволі переходять на "зебрі"асфальт.
Свобода -
Це коли звітрюються імена із трону,
А сік піднебіння солодший від халви Шираза,
І, хоча мізки перекручені, наче ріг муфлона,
Жодного співчуття тим, хто минув оази.

2015


Иосиф Бродский

Я не то что схожу с ума, но устал за лето.
За рубашкой в комод полезешь, и день потерян.
Поскорей бы, что ли, пришла зима и занесла всё это -
города, человеков, но для начала зелень.
Стану спать не раздевшись или читать с любого
места чужую книгу, покамест остатки года,
переходят в положенном месте асфальт.
Свобода -
это когда забываешь отчество у тирана,
а слюна во рту слаще халвы Шираза,
и, хотя твой мозг перекручен, как рог барана,
ничего не каплет из голубого глаза.

Не легко встояти на зламі
у веремії віковій.
Працює задана програма
і виконавець ще живий.

Це може я, а може інший,
у кого вистачить снаги
на кроки виважені й більші,
аніж чекають вороги.

Стогнати й плакати навчились, –
які ми бідні і дурні.
Ми що – для цього народились?
Ми що – лишилися одні?

Ліворуч, прямо і направо –
і наче палуба мала.
Не убиває вже держава,
але уміє – з-за вугла.

Руками злодія-абрека
змиває нація гріхи.
І на усвоєння абетки
немає легкої руки.

І на освоєння науки
дається невеликий час,
а повернутися до злуки –
така мізерія цей раз!

Убити й викинути звіра,
вернути православну віру
автокефальну і свою.

Або за вільну Україну
і неподільну, і єдину
лягти абреками в бою.

                              30.01.2014

Сьогодні діти стали на коліна,
Мов на коліна стала Україна,
Щоби Героя-кіборга стрічати,
Щоб стати і самим колись на чати
І захищати матінку свою,
Незламним бути в кожному бою.

На подвиг подорослішали діти.
І буде їм цей день завжди боліти…
Вже загорівся поклик до свободи –
Освятить їм дорогу до народу
Від натовпу. Від хат отих, що скраю
Він приведе крізь боротьбу до раю.

Бо рай земний лиш там де є Герої!
При гідності, при честі і при зброї
Солдати правди втримають кордони.
Всі нелюди і лженаполеони,
Загарбники, бандити, терористи
Ще будуть землю і каміння гризти…

Ну а тепер ми плачемо. Несуть
Героя тіло. Парадокс і суть
Війни цієї… Тіло земляка,
Якого нині забере земля.
І вистрелять… Словам забракне часу…
А був Герой наш родом із Донбасу.

30.01.15

З Алушти, вітре, навівай
Спогади щемкі
Про дорогий дитинства край,
Землю прабатьків.

Приспів:

В розлуці ми з краєм рідним.
Де б не були – він болить нам.
Весна моя – в тобі однім,
Ах, прекрасний Крим!

Стоять твої сади в маю,
Медом пахне цвіт.
З твоїх джерел я воду п’ю –
Не нап’юсь повік.

У снах себе являєш ти
Нашій дітворі.
Про те, щоб знов тебе знайти,
Моляться старі.

Твоя рука в руці моїй
Думав то душа моя,
Ласкаючи стискав її
Долонею шершавою

Руки твої ласкаючи
До грудей їх притуляв
Розгубленість долаючи
Про кохання натякав.

Рука твоя тремтячая
Мені сигнала подала
В очах твоїх побачив я
Ти мій натяк сприйняла.

Скоро вручать нам дипломи
Розійдемось хто куди
Та сердець наших тепло ми
Збережемо на завжди.

Як воно в житті складеться
Це для нас обох загадка
Чи на завжди збережеться
Про кохання наша згадка.

Не нарушу свого слова
Ти й сама це розумієш,
Бо кохання не полова
Його по вітру не розвієш.

Я люблю спостерігати
Плин води униз потоком
Та на бризки позирати,
Коли ніби ненароком
Хвостом широким, як пенсне
По воді рибонька плесне.

Як сріблястою лускою
Рибка блискає на сонці
В перегонах під водою
Наче гонщик на моторці.
Вверх по воді водограї
Там карасики гуляють.

Горить ватра полумяна
Спливає дим у небеса,
А у грудях серце в’яне,
Бо це Божественна краса.
Навкруги усе палає,
Кров у жилах наче грає.

День і ніч би я дивився,
Як полум’я мерехтить
Позирати б не втомився.
Очей не стулю ні на мить.
То не ватра – Божа сила
Нас красою спокусила.

Вода грає, час спливає,
Життя наше теж сплива.
В полі ватра догоряє
Там закінчились дрова.
Кому жити надоїло,
Того й свічка догоріла.

Усі ми ходимо під Богом,
крім Бога, звісно. Він один
пильнує все осудним оком
із висі вічних величин.

Якщо є віра, легше жити
і суть – не страх, бо є душа,
яка воліє світ любити,
а не себе у світі зла.

30.01.2015

Моя ти зрадливице ніжна...
Моя ти замріяність сніжна...
Ти зоре моя світанкова,
П"янкА, наче кава ранкова...

Вразлива, тендітна, примарна,
Ти- час, не прогаяний марно...
Сльозинка зі смутком солоним...
Сніжинка, що впала в долоні...

Зі мною ти будеш собою.
Тебе оберу будь-якою,
Бо іншою буть ти не в змозі.
І добре. І щастя в дорозі

За нами біжить. Не від нас,
Бо промінь кохання не згас,
І ми, ухопившись за промінь,
Зіллємось у зоряний пломінь...

Доросла... А наче дитина...
Примарна й воднОчас незмінна...
В коханні тріпочуть серця,
І шалу не буде кінця...

Нічого ще в світі донині
Ніхто не змінив. І не змінить.
Ти світле кохання моє.
Ти-сонце. Ти- небо. ТИ-Є.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115013001108

А я відреклася… О Боже, сама від себе…
Чи може від тебе і так безневинно мовчу?
Розчісує небо в Карпатах найвищий гребінь
І кліпає зорями стиглими вечір-мовчун.

І так безбережно вимолюю крок-за-кроком
Злітають у невідь думки-янголята мої.
Пройшовши проз долю впізнаєш журбу ненароком,
Чи пісню почуєш, яку принесуть солов’ї.

Моє несвітання, тобою навчилася мріти,
Іти поміж весни, громами кричати між хмар.
Вже полудень вабить роки мої, стомлені діти,
Над сотнями зречень уже забіліла зима.

Мені наснилось, що вони воскресли,
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
Вогонь свій негасимий нам принесли,
І Україні нашій дорогій.
Вони стояли поруч гордо-тісно,
Відчувши силу – братове плече,
І падав перед ними Світ зловісний,
Як Сатана під Янгольським мечем.
Вони світились дружбою святою,
Їх чиста віра в рідний наш Народ,
Вони закрили нас, живих, собою,
Й прийдешні покоління від незгод.
Вони угору здійняли прапори,
І світлу віру в наше майбуття,
Їм завдяки Наш Дух ніхто не скорить,
Їм завдяки постало в нас Життя.
Вони, як символ Сонця проти Ночі,
Їм завдяки чистішим стане Світ,
Все недарма. Я вірю. Я так хочу,
А хлопцям Вічна Пам’ять Многа Літ.
Мені наснилось, що вони воскресли,
Стрілець-студент і Нігоян Сергій,
Мороз пропав і крига зникла-скресла,
І в повен зріст Народ піднявся мій!

01 лютого 2014 року.
Ераст Іваніцький

ми знову йдемó – на порозі досвітних
леліємо образ свободи і бога
здіймаються душі у небо зі злітних
за обрій лягає для серця дорога

нехай нас чекають важкі переправи
нехай перевали із гострим камінням
ми знаємо – там де каяльнії трави
там поле для битви зла зі сумлінням

ми сходимо тільки до храму і сонця
легкі в нас пісні і жінки у нас відьми
надбає рятунок в дитячій долонці
промінчик надії – вільним і рідним

ми хочемо й будемо попри злотнечі
ми вдаримо градами й смерчами гадів –
титанами правди пригнічені плечі
розправимо наступом у авангарді

і зникнуть в проваллі історій і трактів
останніх імперій останні пророки –
а ми переможемо всупереч пактів –
we are the others – карбуємо кроки

Ще на щоці не висохла журба
І сліпнуть очі від жалю, розпуки.
Листочком гострим у вікно верба
Майнула, ніби опустила руки.

Минулося, розтало, відійшло
Усе, що так зсередини палило.
Болить від зради зламане крило
Отим, кого я називала милим.

Кропив,яні укуси не відчуть,
Ще більший біль малий перебиває.
Попереду є стежка, може, путь,
І я її навпомацки шукаю.

Розвидниться... Я викину в сміття
Вчорашній страх і зраду, що пізнала.
Я не наївна. Вірю у життя,
Яке сама собі відвоювала.
29.01.15

Коли матуся різала хлібину,
То притискала до своїх грудей.
І клала скибки лиш на скатертину,
На голий стіл - ніколи і ніде.

Щоб не збідніла з часом наша хата,
І щоби рід пішов углиб віків,
Із сіллю поряд клала скибки мати
У хаті, повній сонця й рушників.
29.01.15

у тілі адреналін
прагну змін
то́бі in

і сліпцем пілігрим
в очі дим
де і з ким

линеш попелом пурх
колом рух
і розлук

межи нами стіна
проросла
суть проста

у буденності снів
ниций гнів
зник і скнів

загрубіла струна
а гула
і нема

2015

Йдемо, віками гонимими
з паперті власної церкви.
Іменувалися рідними,
а цінувалися мертві.

І дочекалися братії,
душі якої отерплі.
Закеґебіли у партії,
зараювали у пеклі.

Стела єднання не тріснула.
Маємо хама і хана.
Шабля Мазепи не свиснула
над булавою Богдана.

І залишаємось Крутами,
щоб за водиці крапельку
із Маріуполя трупами
Раша наситила пельку.

І Ліліпутія мається,
і Україні не легше,
що у ПАСЕ усміхаються,
поки Московія бреше.

Нагодували пігулками,
наобіцяли простори –
вижити поряд з придурками,
мучитись разом із хворим.

Забагатіли сусідами.
Трою спустошує Гектор?
Бореться із людоїдами
правий і західний сектор.

І на дорозі опінії
карточка з неба упала
притчею Ветхої Біблії.
Яроша явно шукала.

Ми народилися різними.
Ружі бувають і пізніми...
Топчуть їх рожі московські.

Йдуть із полону до братії
від захребетників нації
наші брати неазовські.

                              29.01.2014

…пам’ятний день
трагічний
29 січня
Крути
герої юні
вже на межі у вічність
дика орда жорстока
прапор – Владімір Лєнін
жорсткий наказ – на Київ!
і не щадити «плєнних»…

29 січня
через століття майже
схід України
жертви
суне поріддя враже
і на чолі –
не карма? –
знов маніяк Владімір
пхає своїх ординців
у сатани обійми…

29.01.2014

Пам’яті полеглих


згорає сніг –
сльоза…
і гусне кров
горить асфальт
серця
мов на долоні
згорає день
згорає біль
гради
по людях б’ють
канони*
і б’ють гради
ще б’ють гради
зима
біжать у степ
червоно-сині коні…
згорає віск
та не згора
сльоза
згорає віск
і плаче
плаче свічка…
полеглим
вічний мир…
убитим
пам’ять
вічна…

26.01.2015.

*гармати (діал);

1
Це ж треба так, щоб дата,
Яку б хотілося забути,
Повторилася й до скону стала
Ще одною незабутньою подією.

2
«Чверть віку я жила в твоїй країні,
Тепер ти поживи в моїй!»-
Сказала рішуче дружина,
Погостювавши на Святій Землі.

3
Усе було супроти цього кроку,
Бо ж не земля Вкраїни зробила із дружини сіоністку,
А лад радянський, остогидлий і мені.
Як полишать навіки землю,
Де рястом і барвінком моє коріння проросло?..
Та глузд здоровий подолав вагання:
«Кому потрібен я без сім’ї отут»
Я, котрий змалку марив вогнищем родинним...

4
Прощавсь я з Україною навіки,
Бо так тоді велося в напівтюрмі-країні.
Та непідвладний комінустам час робив своє,
І вийшла на світ Божий Україна.
І хоч непросто їй відродить в собі Європу
(занадто ж довго поневірялася в азіатському болоті)
На цім шляхудух волі, вірю, здола всі перешкоди.

5
Наша мала стабілізація , як казав поет,
Пoневірянь пройшовши всі неминучі кола,
Стала нарешті відрадним фактом:
У нас і в дітей є до чого притулити голову й руки.
Словом, живи і дожидай онуків!

6
І раптом дзвінок тривожний якогось ранку:
«Розшукуй свою дружину по єрусалимських лікарнях!»
Як її не пошматувало в автобусі, куди пробрався
Палестинський зайда із смертоносним поясом?
Про те Всевишній тільки знає, бо й над нею
Пролітали криваві голови тих, з ким
Ще хвилю тому перемовлялась по дорозі на роботу..

7
Мов рана невигойна 29 січня.
Сльозою чоловічою сухою
Запеклось у мені навічно.

Таке собі життя – у просторі і часі,
у сяйних кольорах, смерканні та імлі.
Такі собі чуття – до світлотіні ласі,
багатоликі діти: ніякі, добрі, злі.

Зима із білих мрій. І «їнь» супроти неба.
Байдужий погляд зір із далини віків.
Коли прийде КоЗа, згорить найтонша клема
гармонії надій і блуду язиків.

А поки що лежи в руїнах, Вавилоне.
Із пазурів кляття сочи у хижу кров.
Усе було колись – майбутнє, Слово, клони
із тезою війни: убий чужу любов…

29.01.2015

(Аделі С.)

Ганьби мене, тавруй мене за правду!
І милуй... потураннями брехні...
Хтось випустить у серце канонаду -
Хтось вирішить не бачити її...

Лишатися десь осторонь - найлегше...
Ба, не корю ні словом - ані-ні!
Та не тому зовуть у небо верші,
Аби крило доперити брехні!

І не тому вбивали цвяхи в тіло
Христові у його земські ще дні,
Аби ми правдословити не сміли,
А скрушно задихались у брехні.

За правду б*ють, за кривду п*ють - я знаю...
Та все ж горіти ліпше у вогні
Чужої "доброти" і псевдораю,
Аніж коритись явленій брехні!

То ж розпинай, катуй мене за правду,
Бо не прийму помилувань брехні!
Хтось випустив у серце канонаду,
Чиясь межа - не бачити її...
(19.09.14)