Лиця українські в юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться.
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь.
Дороговказом узяв собі
Одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.

Літак пролітає немов би минає вічність.
Фасади домів розвернули на північ дахи.
Ти, здається, смієшся без посмішки на обличчі,
І торкаєшся без руки.

І зникає блакить відкриваючи безвість мови,
І виманюють зорі своє прочините вікно.
Там — осяяні хмари неначе перина любові,
Описали твоє стегно.

13.09.2023

Сумний вірш на шпальтах газети
Невідомого поета, проповідника смерті
Про нещасливе кохання мене надихає...
Хай його критика шкодує, та рідна мати не приймає.

Пишу щоденно тобі,
У непроглядній пустоті
В самотньо схилених, понурених деревах
У клятім розпачі, у чортовій весні
У ранніх капельках, помічених поетом

Пишу про місяць, що світить в пітьмі
Світить несміло та ледь-ледь помітно
Задумчиво, не убачавши сенсу
Засмучено, розгублено, бентежно

Про зорі, що ясно палають
Відбивають все пісню світанку
У раннішній, холодній ще воді
Що сонце відбивається у ній

А ще відблискують там очі
Тої дівчини, бачив що у сні
Сумні, заплакані, похмурі
Щоночі відчуває їхню біль

Хоч скоро світанок, не знаю
Чом губи твої до безтями
Доводять, немов би й чекаю
На ранок і перше проміння
Та тії уста, мимовільно
Все змушують тихо й безвільно
Чекати до ночі покірно

Чекати ту мить, ту годину
Коли пригорну її, милу,
Тихенько шептавши на вушко
Як час пролітає повільно
Тож з нею у ніжних обіймах
Не очікую сходу хвилину.

Будь ласочка, і ти оглянись
Заволоко із диму і крові…
Кілька жменьок, дозволь їм уввись
Кілька крапель лиши для Любові

Оминем коли відчай і страх,
І розвіються хмари у небі,
А вже з крові і диму той прах
Переродить, як завше, Наш Лебідь…

Може й так, на Чернечій горі…
Може й ні, чи у Київській Лаврі
Але знай, що в майбутній порі
Доведеться провітрить гербарій…

( Але нині, прошу, оглянись… )
03.11.2024.

Як хороше в осінньому саду.
Ще б трішечки тепла мені в долоні.
Дерева у осінньому меду
Завмерли чарівливо на осонні.

Притихлий вітер до землі примерз...
Стоїть незвична тиша урочиста.
А ясен обгорнуся геть увесь
В гірлянди золотавого намиста.

Зелено-жовті барви ще цвітуть,
Хоча вже середина листопаду.
А неба блідо-чорна каламуть
Нависла парашутом понад садом.

Наморщилися чола у дубів,
Ворони раптом люто розкричались.
Від холоду аж погляд задубів.
Мов провіщає він зими навалу.

12 листопада. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Я від чутого погляд похнюпив
І сидів нерухомо від слів,
Як юнак спотикався об трупи
Та від страху між ними тремтів.
Як зі смертю водив перегони
По уламках зруйнованих стін, –
Як довідавсь про скиди із дронів
І розльоти осколків од мін.
Як бував на плечі побратима
І як здійснював помсту над кимсь, –
Як затято і невтомимо
Він за волю омріяну бивсь.
Він не скаржився зовсім на долю
І не злився ніяк на совбез,
Тільки корчився трохи від болю,
Проклинаючи мовчки протез...
13.11.24

І не страшно, що ми самотні,
І не боляче, що непотрібні.
Тільки сумно, що люди жорстокі,
Хоч ми лагідні з ними й привітні.

Скільки щирих сердець у безодні
Загубилося в пошуках світла.
Та чомусь у взаємах сьогодні
Теплота часто тліє, мов іскра.

Ми даруєм любов без вагання,
А у відповідь — тиша й печаль.
Та нехай наша сила кохання
Буде світлом у морі страждання.

...І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом свавільної ріки.
На видноколі за вісімдесят вже світить,
Ровесники покірливо літам скорились,
А в нього, мовби виростають крила,
Щоб звідать в мандрах решту світа...
...Куди пакуються валізи, краще не питать,
Аби не заздрить цьому одчайдуху,
А як часина знайдеться, послухать
Про мандрів Божу благодать.

П’ять годин підряд і пішки
І назустріч — п’ять годин…
І згадались крики кішки,
Кілька бутлів сухих вин…

Щось не склалось, зупинились
Ні, щоб вимовить: — Ночліг,
Мізки залишком промили
Як-не-як, а оберіг…

Завтра знову на світанку
В п’ять, о п’ятій, знову в п’ять
Кави спершу філіжанку
Щоби з горя не зів’ять…
02.11.2024.

І.Д-П.

Зелене, жовте, золоте…
А вітер враз все зніс косою..
Ван Гог, Гоген, Моне, Мане,
Мигтіння слайдів над тобою.

Твоя ж бо осінь золота.
І тепла, добра, милостива.
Прийшла вже мудрості пора,
Хоч роль у тебе спокуслива.

Після світанків темна ніч
І це гойдання не злостиве.
Несе тебе від протиріч
До розуміння цього дива

Та не зважай, все буде ще.
І сон і літо, нічні зорі.
І теплий дощ, кохання щем.
З вітрилом човен десь у морі.

Лиш треба жити, просто йти.
Не мудрувати і не скніти.
Життя розставить всі крапки,
А від нудьги врятують діти.

До поки твориться – твори
Добра посій насіння.
Прощай і вір, люби, моли
Бо всіх чекає воскресіння.
Ю.В. 1.11.2023

Венері я й Ероту вірний фан,
Хоч нині дід, не хлопчик безбородий.
У щічки цілуватися - лафа,
А в губці - позаземна насолода.

А той, хто не цілується - глупак,
Жаготні цьоми додають наснаги.
Хапай красу ручицями за карк
І пий із вуст меди під охи й ахи.

А схоче мавка в інше місце цмок,
То не вагайся! А штурмуй Говерлу!
Аби у неї сексуальний шок
Добу тримався. Зрозумів, братело?

І хай розпухлі варги день і ніч
Болітимуть (а ще ж іти на працю!).
Не стачить сил? Ну, що ж, мене поклич!
Допоможу з цілунками хирлявцю.

12.11.2024р.

Сповита темрявою тиша.
Земного спокою доба.
Поснули в теплих нірках миші,
Кота позбавивши забав.
Згустіла швидко ніч осіння.
Хитання тіней мовчазних, –
І безкінечні сновидіння,
Чи напівсонний стан без них.
І так від вечора до ранку
В цей час буває з року в рік, –
Мов материнські колисанки
Вчуваю я не звіддалік.
Світає мляво, неохоче,
Без ранніх птичих голосів, –
Дарує осінь довгі ночі
Та череду приємних снів...
12.11.24

 
Як у темряві нічній, що лиш випадком оживає у виблисках
нірвани на вікнах інших людей, в’язнучи трясовиною
відчаю, котрий загострює розуміння, що все, чим я є –
результат власних дій. Коли будь-що навколо, навіть
кухонна стеля розпадається й сиплеться, беззастережно
Покинутий, біля отвору джерела, я дивлюся з подивом – чому
й навіщо. У такі часи що існують мабуть лиш для мене, але
все ж реальні, якби міг я спілкуватись, а промовляння й
донесення душі сягало би цілей, хай навіть слова мої
претензійні, бентежать та відштовхують тебе, дозволь згадати
про пілігрима, який прохав зустрічі з Далай Ламою. Перш він
мусив провести п’ять років у спогляданні. Через п’ять років
його ввели в покій Далай Лами, котрий казав, «Сину мій
що ти бажаєш знати?» Пілігрим казав, «Я хочу розуміння
життя, батько» Далай Лама тоді всміхнувся й казав
«Сину мій, життя ~ то в’юнке стебло, чи не так?»
 
 
Виблиски Нірвани
 
Вхопивши міцно, іншим нице
Для когось істина, й брехня
Високолобим не до того
Фома Невірний? А де він?
Пишу дохідливіш усім
Отій, що вже нема зі мною
Часами важко, то є горе
 
Іще говорять Джізес бідноту був лікував
Схиляв невірних його згляд – немов з-за ґрат
Оскільки я почав есе
Чому б не висловити все
Хай час від часу, дивний факт
Мені бракує слів, ось так
 
 
Чаї ганяли в цирку
 
Чаї ганяли в цирку
І Джимі був, Король
В кільце скакав
& брів по линві
І сяєво того
Ревматичного софіта
Пролилося на піджак
Хоч юрба скажено хлопала
Не в’їхавши у жарт
 
Чаї ганяли в цирку
Хай згоди не дійти
Жонглер танцює
Кінь гарцює
Кловни кловнять що дурнí
Слони, від пипки до хвостів
Ані гугу, мовчать
Юрба скажено хлопає
І не в’їжджає в жарт
 
 
Осінь Прощань із Глуздом
 
Восени прощань із глуздом
Сивиною просяйну
Молоко між часом вурдиться
Що мені казати, ну
Як на висловлені мислі
(Без прощальної строфи)
Друзі всі мої знайшлися б
Їх словами подушив б
 
Восени прощань із глуздом
Ненадовго щось найде
Ночі зробляться темніші
Світло силу-через вдень
Речі, у які я вірив
Недоречні вже мені
Бо знаття чимдуж трудніше
І брудніше трудодні
 
 
В душу свою глянь
 
От був би я філософ
Лиха би не відбулось
Але суну мов наосліп
Ясне діло, воздалося
За провину сибаритства
Хоч правда нагорі
Я життя марную між мерців
Що в марноті й страхоті
Смерті, хоч би в ній не певні
Чи життя, хоч без контролю
А все настільки просто
В душу свою глянь, о спробуй
 
Казали, що я мудрий
Мислили, що я дурний
Немає зиску так чи сяк
Я би мудрим став умить
Бо урок дає навчання
Як навчить мене, я б міг
Все допитливим відкрито
Шукай побіля ніг
Або, як щось ти відаєш
Слідкуй за циферблатом
За тих, котрі зневірились
І не переконати. . . .
 
А все настільки просто
В душу свою глянь, о спробуй
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще один холодний день у пеклі,
дрова підлетіли у ціні…
Холодно старій бабусі Веклі,
та світлина Вови на стіні!

Мабуть непереливки у нього,
помахала скумбрія хвостом,
обломилась братня допомога –
не поможуть навіть три по сто…

Ніколи помитись, поголитись,
одягнути випраний жакет…
Як за кілька місяців з’явитись
до самого Трампа на бенкет?!.

І сидить старенька, метикує,
голова опухла від порад.
Їй не лише розуму бракує,
а надворі – тільки листопад…

Вимір у доларах, євро і гривнях.
Що їм до того, у кого війна.
Владу хапають сторуко за гриву,
Котиться з неба сльозина дрібна.

Осінь прадавня сиріткою плаче.
Тягне знесилена хрест по стерні.
Робить, що може, бо, мабуть, терпляча.
Тягнуться ріки зусюди брехні.

Півонії, фіалки
Самотньо, романтика
Блистають сузір'я сред ночі, край неба
Гуляють заблудші, схмелівші зірки

І Місяць, мов блюдце, побите люстерко
В нім бачу обличча, кохав що давно
Зустріну очима перший сонячний промінь
Ліниво відбитий в ранкову росу

Малюють картину засмучені хмари
Утілюють образ твій, мов наяву
Пливуть в далечінь, мимовільно, без тями
Зустрінувши Сонце покину пітьму

Все сумно, сумно уночі
Все проводжаючи думки до раю
Самотньо плачу, ідичи
Туди, де ти, де ти витаєш


О моя музо, все зроблю тобі
Зніму, віддам, не пожалію
Бо одна ти у пустоті
Тримавши, проведеш до небокраю

В похмурій, ницій пустоті
У самоті, в якій лягаю спати
Одна лиш ти обіймеш залюбки
Закутавши у локони безтями

Одна лиш ти... так тяжко і водночас мило
Ти не жива, ти давно згнила,
Ти давно кинула мене
Самотньо йти по небокраю
Витать від неба до землі
Шукати грай весняних пташок
Щебечуть ніжно, мов вві сні
Навіюють забуту пісню
Про ті літа, коли в імлі
Ми цілувались, ніжно-ніжно

Ми цілувались? Та невже?
Невже це справді мить боготворенна?
Самотньо пада вдалині
Пожовкле листя в менуеті...

Двір холоне та іскриться –
Розпочався листопад, –
Довгополу багряницю
Став знімати з себе сад.
Неоднаковим покровом
Укривається земля, –
Шар товстий окрай будови
Двір теплом не звеселя.
Тільки я радію нині,
Що в оці вітристі дні
Листя купчиться під тином,
Посередині – ні-ні.
Раз не всюди позолота
Невгомонно шурхотить, –
Менше матиму роботи
І не скнітиму щомить.
11.11.24

Прийшла вечірня прохолода
Коли про неї вже й забули
І більшість вже із нас поснули
Встелились душами до долу
І навіть хрипу не почули…
Що значить мати кока-колу

Хутенько в сни ті одяглися
Перехристились, вийшли з тіла
А те із тим, що наболіло —
Переспівали, відкупилось
Ще й без образ, — так захотілось…
Не забуватимо, завчили

Куди — кому, по рознарядці
Без обговорень, не доречно
Та незавадило би де що…
Жаль, загадалося уранці
Тепер запізно, люба тещо
Нам, вибачайте, не до танців…

У прохолоді, що вечірня,
Свій розпорядок — сім задачок…
Вони як прив’язок. Неначе
Якась прихована обідня…
Господь, сміливих нас, пробачить
Лиш дочекаємося Квітня…
02.11.2024.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь причинені наніч двері.

Він поборов корупцію, для себе,
її немає… в прутня голові.
І хай каміння падає із неба,
але працюють схеми тіньові!.

Ой, не треба, люди, заздрити нікому,
Бо та заздрість до добра не доведе.
І добро нажите прахом всі піде.
Ось послухайте, щоб впевнитись у тому.
Жив в селі одному бідний чоловік.
І, здається, роботящий, але діло
Не іде на лад у нього, скільки б сили
Не вкладав він у роботу. Рік у рік
Б’ється рибою об лід, з убозтва того
Не спроможеться він вибитись ніяк.
Вже й замислився: «Чому у мене так?
Чом не можу я розжитися нічого?
Чи то Злидні так обсіли?» Й тут нараз
Ледве чутний голосок відповідає:
«Бо обсіли й, справді. Розуміти маєш –
Скільки б ти не бився, але через нас
Ти не зможеш збагатитися, бідаче!»
«А, хіба ж вас тут багато розвелось?»
«Та багато». «То ж чому не довелось
Вас мені, хоч одним оком, та побачить?»
«Бо маленькі дуже, нас не углядіть».
«Де ж ви можете вміститись?» «Де завгодно»
«А в ріжок для тютюну вміститись годні?»
«Та то запросто!»- звідтіль уже звучить
Отой голос, - ми усі вже тут сидим!»
Чоловік ріжок хутенько затикає.
І на млин давно забутий поспішає.
Той ріжок під валом залишив у нім.
І одразу ж в нього все на лад пішло:
Чи сам зробить, чи комусь згада зробити –
Все вдається. Отож, став він багатіти.
Ледь не другий за багатством на село.
А в селі тім жив багатий чоловік.
Тільки ж заздрісний такий, що, не дай Боже.
На чужі достатки й глянути не може,
Бо ж своїм усе багатство бачить звик.
Як побачив лише, що отой бідак
Багатіти став, його наздоганяє
У маєтності – то й спокою не має.
Тільки й думає – чого це воно так?
Довго-довго собі голову сушив
Та нічого так придумати й не годен.
Тож надумавсь розпитати при нагоді,
Із якого дива той розбагатів.
Підійшов якось та й, наче, жартома,
Став у того чоловіка визнавати,
Що йому допомогло багатим стати.
А той каже: «Та ж секрету в тім нема».
Бо ж не заздрий був та людям довіряв,
Тож повідав багачеві про ті Злидні,
Як він здихався від них, а, тому нині
Вже і клопоту від них зовсім не мав.
Як почув про ту пригоду багатій,
Тої ж ночі до млина того пробрався
І ріжок з-під валу діставати взявся,
Аби план підступний виконати свій.
Ледь ріжок дістав то й випустив на волю
Усі Злидні, бо ж надіявся з того,
Ті повернуть до господаря свого,
Будуть знов занапащати його долю.
Але Злидні були зовсім не дурні,
До колишнього вертати не схотіли,
Багача одразу звідусіль обсіли
Й почались тепер у того чорні дні.
Що б не брався – завжди збитків зазнавав
І невдовзі пішов прахом увесь статок.
Вся худоба стала раптом пропадати:
Коні вкрали, скот увесь повиздихав.
Хліб родити перестав. Одної днини
Спалахнуло й миттю вигорів весь двір.
Бідаком багач зробився із тих пір.
Зрозумів, що винен сам, та було пізно.

Вітре, як ти вієш дуже!
Хочеш, мабуть, розігнати
Чорний сум, що містом тужить.
Не старайся, вітре-брате.

Молитов там шепотіння
Поніміло, непочуте,
Там кутками сірі тіні
Не дадуть себе здмухнути.

А сльозами повен келих
У вигнанця на долоні.
Божий млин повільно меле:
Учорашнє - не сьогодні.

Боже мливо ще у хмарах,
Димом сірим оповите.
Міста вбитого примару
Не роздмухуй, брате-вітре.

Бродить нею дух ворожий,
Дотирає в порох камінь.
Ти ж повієш, знайдеш може
Поміж пилом фантик давній.

Той малий, що з'їв цукерку,
Десь далеко, він - вигнанець.
Чужину смакує терпку,
Полохущу і незнану,

Поки мелють Божі жорна
За його сльозу розплату.
Не впаде безкарно жодна -
Знайде кара винуватих.
...
На руїнах з бур'янами
Поросли кленки за літо,
Ніби злодії у рами
Простягають руки-віти.

Стишся, вітре. Пізній промінь
Тіш, а стане сонце низько,
То заграва, ніби спомин,
Фантиком у тінях блисне.

                        І
Третю осінь дме гарячий вітер,
а душа очікує тепла...
та війна виснажує до тла
і здирає непомірне мито –
скільки крові випито й пролито,
на землі імперією зла...
........................................
ні до кого небо прихилити,
не лягає карта до села.

                        ІІ
Зомбі очаровуються знову
лицарем біди при булаві
і його хаосом в голові,
у якій щомиті... все готове...
та не обнадіюйтесь, панове,
поки ще на часі, – селяві.

Невідомі азимути долі
одиноким воїнам у полі.
А якщо судити по собі,
то не наші непомітні ролі
і не покалічені гастролі
вказують путі у боротьбі.

Воїни у бучі не ледачі.
Бойовою крицею меча
ворога рубають із плеча,
бо така пора: тісна, гаряча.
Але є надія на удачу
не у мене, то... у читача.

                        ІІІ
Хай усе збувається навзаєм,
поки серце, наче, не болить,
сонце сяє, радує блакить,
і війни, неначе, вже немає,
і жива душа іще бажає –
розтягнути цю щасливу мить.

11.2024

Гудуть сосни -
багатоголосі,
багатостраждальні,
вінчальні,
космічні,
одвічні…
Гудуть сосни -
міцноколосі,
повноголосся
лине до сонця...

А хтось, занурений у дрібниці,
убогі й ниці,
глухий до цього -
не бачить Ван Гога,
не чує Веделя і Рильського,
ні Малера, ні Рільке,
нічого -
не чує Бога!

Гудуть сосни
багатоголосі,
багатостраждальні,
вінчальні,
космічні,
одвічні…

2024 рік

Повернися до мене обличчям,
Не спрямовуй більш погляд убік, –
Не потрібно мовчать таємниче
Й німотою страшити повік.
Безгоміння лякається хата
І мовчанням утомлений час, –
Хто правий, а хто є винуватий
Прояснить течія живих фраз.
Не приховуй від мене свій клопіт,
Не шукай безсловесно причин, –
Розпочни, перемучившись, допит,
Тільки вічно, мов тінь, не мовчи…
10.11.24

У листопаді ми трішечки інакші
Приплюснуті, пригорблені, сумні.
( Ліквідно - лютті у вигуках до раші )
Без пафосу. Без зайвості. Земні…
Чужого нам і крихточки не треба
А свого навіть «чверть» не віддамо,
Притому, що у Світі спільне небо —
У нас своє до всього «Берґамо…»
Свої свята. Своє коріння давнє
І «Будьмо!» триєдине наших свят…
По переду хоча й плететься «заднє» —
То тільки коли гонить дестилят…
01.11.2024.

Якби довелося описати тебе колись
Я згадав би високі трави на стінах мого будинку,
Твоє волосся, запахи, кольори, зрештою, я описав би так,
Немов списував на уроці мовознавства у школяра:
Була вона стрункою, високою і народилася жінкою.
Наче портрет злочинниці.
Он вона, погляньте, біжить тими тінями немов по морям,
Виникає нізвідки із тихого мороку площі,
І коли б мені довелося назвати її ім’я,
Я б назвав її Місяцем, віддавши весняній ночі.
І я б ніколи не бачив світанку, і не бачив би сонячних днів,
Прислуховуючись до перехлюпу трав, вгадуючи в потемках її фігуру,
І щоразу вчувалися б її босоногі сліди
І шурхіт крилець, бешкетних дрібних амурів.
Ти була б рікою з чистого неба і яскравих зірок,
Краєвидом у сяйві нічних потоків, — татуюванням природи
На грудях, твоїх що випліскують своє молоко,
Щоб дражнити поета нестерпним давно безсонням.
І все би нічого та надто багато думок,
Перекреслених слів, і написаних заново знову,
Занадто багато слів, слів, слів, слів.
Здається, що Місяць цей трісне, мов спіла диня,
Від тих цвіркунів, що також були тобою.
І нарешті
Все скінчиться.
На світанку.

13.09.2023

Даремно спокою шукаю
Межи негаснучих вогнів,
Адже не видно зовсім краю
Неоголошеній війні.
Здається, сил не стане скоро
Стояти твердо на ногах,
Бо нагромадив стільки горя,
Що ним обтяжую свій шлях.
Вчуваюсь бранцем безнадії
У колі зімкнутім біди, –
Молюся, б’юся – шаленію,
Як вічно прадіди й діди.
Вперед іду й назад вертаю, –
Хитаюсь завжди з боку в бік
Між дерезою й молочаєм
Отак, що в роздумах поник.
Дедалі більшає тривога,
Щоденно меншає надій
На довгождану Перемогу,
На здатність виграти наш бій…
09.11.24

Не можуть бути вище навіть хмари
кохання щирого у нашому житті.
Несе воно до неба, у Стожари,
а як любов взаємна – поготів!

Вона бентежить серце, гріє душу,
уміє часто зводити з ума.
У неї навіть камені із плюшу
і літом обертається зима!.

А час летить і вибачте на слові,
але вона веде у майбуття.
Якщо в житті у вас нема любові –
тоді немає в ньому і життя!

Витай. Безчинствуй. Ніч позбулася філософії
Як стара книга вижовклих сторінок,
Вицвілої палітурки,
Що стала картонним плотом,
Відправившись у туманне плавання
На пошуки неіснуючих земель, достоту,
Як моє перемите серце намарно шукає пристані до твого.
З пам’яті вириваєш останні рядки, сміючись
Перекреслюєш сплін,
Губиш зорі мої, що складалися у сузір’я
І навіть коли ти впізнаєш у нім себе,
Ніч ніколи для тебе не стане настільки цінною,
Як губи, що тихо вимовляють твоє ім’я
Тягнуться за поцілунком твоїм. Проте
Мої рядки ховаються у тобі, як у листах,
Поет зберігає надії свої у шкатулки натхнення
Списані з грамплатівок коханих очей,
Що крутять мелодію хтивого і велелюбного Катулла.
Це як писати признання роздряпуючи пісок,
Розмите припливом і писати отак щоразу,
Допоки не вирвеш написаних сторінок,
Допоки ця ніч, що у грудях опалом грає
Не скине її з діадеми нічних зітхань
Загорівшись топазом.
Люба, тим небом ніколи не ходять удвох,
А завжди порізно.

02.09.2023

Якщо мене поріжуть на шматочки
Жовтневим днем, а може й в листопад…
Нехай застелять листям закуточки
Не так як того року — невпопад…
Я схоронюсь за крок до базиліка
Запахну ним скоріш під Новий рік
Дотримаюсь того, що мовив лікар —
То й буду доглядати базилік
Почнеться все без пісні, без розмови
Без погляду ув-вічі сліз впритул,
Де спочиває батьківська підкова,
І де родинно-невгамовний гул…
Де косарі фамільні… хлібороби
І пастухи знаменних трудівниць
Сільських, районних, згодом — обл…
За тисячу КеМе… Ну, словом, без дурниць
Якщо мене поріжуть на шматочки —
Обітницю погодить власний Дух…
Чекатиме у кожнім закуточку,
Щоб стримати не прошених «свистух».
01.11.2024.

Все крокували у майбутнє
під гасла миру і добра,
але не спали хижі трутні
і ось настала їх пора –
ми опинились у калюжі
пустопорожніх, хитрих слів
у еру страусів байдужих
епохи голих королів…

Моя дитино бідолашна,
Вгамуй помалу тіла дрож, –
Сьогодні моторошно й страшно
Мені від вибухів також.
І спокій теж мені не сниться,
Коли на серці мук печать, –
Якщо розривів блискавиці
В очах безсонних мерехтять.
Коли палають і димляться
Руїни знищених осель, –
Я не вовтужусь на матраці
Й не воловоджу канитель.
Умить зриваюся на ноги
І, попри темряву руду, –
Спішу мерщій на допомогу
Тим, хто потрапив у біду.
Щоніч робота невсипуча
Поміж димів, межи заграв, –
Уже побачене так мучить,
Що я сміятись перестав.
Але не хочу в ці хвилини
Тобі лякливій буть під стать,
Хоча тремтять зрадливо стіни
І вікна боязко дзвенять…
08.11.24

 
Знадвору оселі пан Сімпсон запевнить
Що Селлі не піде на мітинг
Сам же митите синій ролс-ройс
А вона, заплакавши миттю
Вбіжить до кімнати & зросить сльозами
Плакат свого Месії
Ухопить батькову біографію
І в грубку нею вцілить
 
Хоч знала постійно
У серці своїм
Вона й Томмі ~ окремі світи
Але мати казала, певності
В собі ти не губи
 
Вже приповідали, вам і мені
Кохання знайде шлях
Тож Селлі ігноруватиме тата
І вирветься хоч би як!
Все надвечір’я вона готується
Має намір кумира торкнутись
Побачить він, що вона є вільна
І викаже їй приязнь
 
Хоч знала постійно
У серці своїм
Вона й Томмі ~ окремі світи
Але мати казала, певності
В собі ти не губи
 
О шостій на місці, де все пританцьовки
Під ґоспели до дев’ятої
За гуртом гурт виступає на сцені
А Селлі сидить, сльози крапають
Нігтя гризе, вибрана мовби картинка
Як раз у першім ряді
І тут діджей у блезері з бейджем
Вбіг-гукнув будем на ти!
 
Усі сказились
Томмі йшов до них!
Мила Селлі знітилась, коли поліція
Порядкувала в юрмі!
Cкоро атмосфера остигла
І справив лекцію Томмі
Селлі, демонструючи свою любов
Заскочила на підмостки!
Промчала по сцені до фігури у світлі
Торкнулась обличчя на мить
Томмі вивернувсь, а охоронець
Штовхнув зі сцени її
 
Хоч знала постійно
У серці своїм
Вона й Томмі ~ окремі світи
Але мати казала, певності
В собі ти не губи
 
Подерта щока в неї, кров цебенить
На потоки сліз
Томмі проповідує дальше
Його слово лине скрізь
Селлі ще ловить зі сцени погляд
А видить тільки огні
Із лицем заюшеним, і санітари
Виносять її крізь ніч
 
Юрба сказились
Томмі йшов від них!
Мила Селлі сплатила за доторка мить
Рубцем на своїм лиці! О!
Із шістнадцятю швами, а батько казав
Чи не чинив перепон я
Селлі побралася із рок~ музикантом
У штаті Каліфорнія
Томмі часом згадує день, коли
Вірні збожеволіли враз!
Але досі у Селлі шрам на щоці
На згадку як він усміхавсь
 
Хоч знала постійно
У серці своїм
Вона й Томмі ~ окремі світи
Але мати казала, певності
В собі ти не губи
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти швидко мене позабудеш,
Знайдеш інший шлях у житті.
Любов ще не раз здобудеш,
А я все лишу в самоті.

Ти світло побачиш в обличчях,
І друзів, і щастя знайдеш.
А я в тіні суму безкрайнім
Залишусь, забувши про все.

Без жалю і спокою в серці
Я далі свій шлях пронесу.
Лише моя туга озветься,
Як землю колись обійму.

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест. Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко з пожовклих аркушів.

У Микули гість жаданий Уліб із Волині.
Ходив оце до Царграду зі своїм товаром.
Задоволений вернувся звідти із наваром.
У Києві зупинився на кілька день нині.
В них з Микулою частенько спільні були справи.
Не раз у Царград ходили, разом відбивались
Від проклятих печенігів, які нападались
На порогах на лодії. Налітала лава
На судна, які по суші довелось тягнути.
Бо ж водою ті пороги пройти неможливо.
Доводилось мечі в руки тоді брати живо,
Аби біду, що зі степу суне, відвернути.
Але то діла минулі. Вже давно Микула
Не ходив сам до Царграду – не ті уже сили.
Уліб же молодший нього, тож сам веде діло.
А Микула…Хоч йому те на душі і муля,
Мусить слати приказчиків в далеку дорогу.
Свої справи у Царграді чужим довіряти,
На жаль, сина-спадкоємця не сподобивсь мати,
Отак життя нещасливо склалося у нього.
Уліба зустрів, як брата, бо ж давно не бачив.
Вранці пішли до Софії службу постояти.
Улібу прийшлося вперше в храмі побувати.
Тож стояв та не міг очі відвести, одначе
Від усього, що в Софії перед ним постало:
І мозаїка, і фрески. Сім’я Ярослава.
За красою геть забувся про всі свої справи.
Хоча, звісно, храмів бачив у житті немало.
Бував і в святій Софії в Царграді самому.
Але київська Софія вразила, одначе.
Витав у ній особливий дух незримий, наче
Сама Мудрість Господняя поселилась в ньому.
Вже верталися додому, Уліб став питати:
- Чув я, що святу Софію Ярослав поставив
На тім місці, де здобута була князем славна
Перемога над ордою печенігів клятих.
Чи то правда? - Ні, неправда, - Микула озвався.-
Бо цей храм ще Володимир почав будувати.
Ярославові ж прийшлося його завершати.
Через рік, як з печенігом славний бій той стався,
Храм уже і освятили. Звісно й пов’язали
З перемогою. Бо ж дуже вже воно співпало…
Я і сам до перемоги до тії доклався.
- Ти? А не казав ніколи. То розкажи, друже,
Як усе то воно сталось та як відбулося.
Бо ж про те все мені чути ще не довелося,
А хочеться ж із уст перших послухати дуже.
- Ну, поки додому йтимем, встигну розказати.
Тоді я ще молодим був та жив на Подолі.
Ще тоді не усміхнулась мені моя доля,
На Почайні вантажником ходив працювати.
Як Мстислав в Тмутаракані віддав душу Богу
І зостався Ярослав лиш правитель єдиний
На всю Русь, рішив поставить тоді свого сина
Князювати у Новгород. Зібрався в дорогу.
Із собою взяв дружину та сина, звичайно.
Подалися Дніпром вгору. Дорога неблизька.
Кого стрінеш – невідомо. Тож ніяк без війська.
А ми якраз вантажили човни на Почайні,
Коли вістка прилетіла: іде орда з поля.
Дізналися супостати, що немає князя.
Зібрали всі свої сили й подались одразу.
Вже й не знаю, який з ханів той набіг очолив.
Тільки вістка прилетіла, усі похапались.
Хоч давно вже печеніги в Києві не були,
Але діди ще набіги їхні не забули.
Вістка швидко розлетілась. Усі заметались.
Прихопили найцінніше та й бігом тікати.
Хто в ліси у навколишні, ну, а хто на Гору.
А орда вже попід стіни з’явилася скоро.
Довелось на заборолах усім годним стати.
Із князівської зброярні видали нам зброю.
Кому списа, кому меча, кому тільки лука.
Бо ж зброєю володіти – то ціла наука.
Та вже скоро було місто готове до бою.
Воєвода Ждан, вже сивий, досвідчений воїн,
Знав, що слід йому робити та як керувати.
Не так легко печенігам було місто взяти.
Хай якою б великою не прийшли ордою.
Хоч немолодий та швидко зумів лад навести,
Навіть, вісника до князя в Новгород відправив.
Добре знав, що нам без князя не рішити справи.
Довелося нам – містянам важку ношу нести.
Стояв я на заборолі із сумом дивився,
Як орда Поділ грабує, як палають хати.
Як ринулись печеніги здобичі шукати
По окрузі. А вже скоро і Клов задимівся.
Кинулись було ординці на київські стіни.
Та куди їм? На високі стіни не забратись.
Довелося печенігам від стін відступатись.
Але ворог взяти Київ ідею не кинув.
Поставили своїх вежі на усіх околах,
Розпалили скрізь багаття і стали чекати,
Коли місто вже від голоду стане помирати,
Або зробиться від того воно зовсім кволим,
Та відчинить їм ворота. Тоді й погуляють.
Так поволі дні й минали. Ми в місті сиділи.
Печеніги навкруг міста вогнища палили,
Натякали: відступатись бажання не мають.
Розтягли по всіх околах дерев’яні хати,
Щоб було чим оті їхні вогнища палити.
Відправлялися частенько, аби люд ловити.
Вряди-годи збиралися стріли в нас пускати.
Ми ж дивилися із сумом, як Поділ пустіє.
Як витоптуються трави, ліси вирубають.
Після себе лиш пустелю кляті залишають.
І тримались, бо на князя все ж були надії.
Хоч і танули потроху. Зі стін поглядали,
Чи не рухається військо. А його не було.
Лише орди гелготання з усіх боків чули.
Якось стріла прилетіла, нам вістку подала,
Що князь з військом уже поряд. Війська небагато,
Тож вночі прорватись хочуть крізь порядки вражі.
Ждан печатку подивився, усе добре зважив
І повелів наготові ворота тримати.
Вночі в стані ворожому паніка знялася.
Почалося з Оболоні. Там заметушились.
Печеніги у темряві, як дурні носились.
Здавалося: орда, врешті, з-під міста знялася.
Скоро Боричевим військо в Київ піднялося.
Справді, було невелике: князівська дружина,
Ще варяги доєднались, що були у війнах
Загартовані добряче, слідом утяглося
Ополчення новгородське. Ото і все військо.
Супроти орди тієї, що під містом стала,
Навіть, з нами – киянами було зовсім мало.
Та князь з нами, а то для нас найгарніша вістка.
У надії, що ординці всі геть подалися,
Дочекались ранку, але, коли сонце встало,
Всі надії на звільнення в одну мить пропали:
Печеніги, як і перше, під містом товклися.
Хоч і тісно, але військо в місті розмістилось.
Привезли припасів трохи, на кілька днів стачить.
Тож, сидіти довго в місті не збирались, значить.
Справді, вже на другий ранок вістка розлетілась:
Вийдемо за місто битись, не будем сидіти.
Хай багато печенігів – треба бій їм дати.
А на ранок полки з місті стали виступати.
Князь велів, аби тихенько стали то робити,
Печеніги щоб не чули. Як світати стало,
Ми вже вийшли за ворота, стали шикуватись,
Щоби мури помагали війську захищатись.
Хоч ворота зачинили та і міст підняли.
Це, щоб нам не відступатись, із ворогом битись.
Ми-то, наче, відступати зовсім не збирались.
Згідно з княжим повелінням в полі шикувались.
Велів Ярослав варягам в центрі розміститись.
Справа від них ми – кияни свій полк шикували,
Зліва стали новгородці своїми полками.
Ледве тільки зготувались, а вже перед нами
Розлючені печеніги кінним валом стали.
Земля раптом задрижала, як вони знялися.
На нас стріли полетіли і вслід їхня лава.
Та на нас їх дикий вереск враження не справив.
Ми від того лиш тісніше у рядах зійшлися.
Від орди відгородились щитами й списами.
Сулиці стрімкі над нами у них полетіли.
Вдарила орда, натисла з усієї сили.
Замелькали криві шаблі ординські над нами.
Ми й на крок не відступили, списи вгородили
В живу плоть і земля миттю кров’ю окропилась.
І десятки печенігів зі смертю зустрілись.
Ми щитами відбивались, а списами били.
У тісній тій колотнечі переваги мали.
Хоча кляті печеніги весь час налягали,
Та ми вперлися у землю і не відступили.
Утративши людей купу, врешті, відкотились
Печеніги…лиш для того, щоб сили набрати.
Стали до них усіх боків нові прибувати,
Що до цього навкруг міста в пошуках крутились.
І знов орда налетіла, намагалась збити.
Вже багато в колотнечі списів поламали.
Вже мечами печенігів відбивати стали.
Вже мусили новгородці трохи відступити,
Бо затисли із двох боків. Але недалеко.
Бо ж позаду рів глибокий. Куди відступати?
Печеніги на варягів стали налягати.
Та варягів потіснити – то зовсім нелегко.
Печеніги налітали, знову відступали.
Набирали нові сили і на нас летіли.
Ми вже й мечі харалужні свої затупили.
А тих клятих печенігів менше не ставало.
Вже і сонечко зібралось за обрій сідати,
Вже і руки утомились, мечі не тримали.
А тут нова налетіла ординська навала,
Сподівалась наостанок нас-таки здолати.
Стяг зненацька Ярославів над полком піднявся.
Відчинилися ворота та міст опустився.
Полк варязький на два боки раптом розступився
І в прохід той загін кінний князівський ввірвався.
Свіжі коні увірвались в печенізьку лаву,
Розметали її миттю, дружинники грізні
Стали повчать печенігів каленим залізом.
За сигналом Ярослава й ми вступили в справу.
Поки орда розібралась: що та як робити,
Ми врубалися у неї слідом за кінними.
І взялись орду косити мечами своїми.
Тож тепер розпочалася зовсім інша битва.
І побігли печеніги в страху в різні боки,
Бо не знали, куди саме від нас утікати.
Одні кинулися Либідь глибоку долати,
Ще деякі з печенігів відбивались поки.
Другі кинулись Подолом на північ втікати,
Бо ж бачили, що тут Либідь їм не подолати.
А налякані були всі – життя б врятувати.
Дісталися до Ситомлі. Там боліт багато.
В болотах тих та у річці топитися стали.
Один пхались по одному, разом і тонули…
А відтоді шлях на Київ назавжди забули.
Мабуть, дітям і онукам всім заповідали.
Бо відтоді їх не видно було і не чути.
А на другий рік Софію святу закінчили
І тій славній перемозі її присвятили,
Щоби дітям і онукам про то не забути.

І не глінтвейн пила, а тугу прохолоди.
Сльота з небесних сит трусила сльози.
Не тільки за вікном нудна нічна негода,
Давила повсякденна млосна проза.

Утомленій душі хотілось знову злету.
Хоч скелями стриміли міцно стіни,
А все це сталось несподіваним дуплетом,
Коли вже не чекала переміни.

Крізь негідь променем любові, мов сонетом,
Торкнувся ніжно серця в пізню осінь.
Відчула пристрасть пасодоблю не паркетну,
Бо бачила в очах глибоку просинь.

Минуле виносять за рамки, за межі, під місто;
В підземеллі сирому стовбичать замурзані постаті,
Історія крутиться сонцем, велосипедними шприхами,
З ревінням автівок, що більше займають простору.
На вулицях люди, не гірші за попередніх,
Епохи змальовують п’єси, старі героями.
Такий же відсоток блазнів, поетів, віршів,
Піднесених душ, мудреців з перебитими долями.
Хіба що поменшало дива, святих поменшало,
Ткачів, що прядуть білохмарну куделю спускаючи
Долу м’які пуповини з небес і на землю,
До храмів в яких допустимий відсоток язичників.
Бачиш?
Загострений обрій довкола зимового міста тут,
Мов єр на старім кептарі оповитий смереками,
І ніч одягає сардак палахкий дармовисами,
Залишений предками.

17.12.2023

Як боляче… Роздвоєнність у всьому
І наче вже війна гірка на смак
І перемножилось усе на втому
Дай Боже, щоби витримав держак…
В хліві моєму вільних місць замало
А на подвір’ї шелисти зорі…
Згадалося чомусь: свиня і сало
І жовтень, що бездимно догорів…
І чесність, що впихнули в бездоріжжя,
В усі на світі темні кольори:
Це як Дніпро назвати б Запоріжжям —
Бабусине згадалось: «До пори…»
Що коїться? і звідки «м’ясорубка»?
Теж саме і культурі, ні, ще гірш…
Кажись родилась знову Душогубка?
Напрошує присвяту того вірш…
Йому то що? Всі вірші безрозмірні
Будь-де, будь що… потиснуться, сприймуть
У кожної біди своя помірність…
І Долі запланованої Путь.
30.10.2024.

Якби несподівано впала
Ти з берега в пінну ріку, –
Хтось, певно, тоді б зубоскалив,
Чи радив би щось нашвидку.
Якби у незаймані хащі
Тебе якийсь звір уволік, –
Багато байдужих нізащо
Не глянуло б, знаю, в той бік.
Але якби радо і чуло
Мені довіряла завжди,
Тоді тебе тільки б хитнуло
На мить згори вниз до води.
Коли б поділилась охоче
Зі мною душевним теплом, –
Тоді б навіть думки про злочин
У всіх хижаків не було.
07.11.24

І їх історія не учить,
не мають нації граблі,
а янкішапіто домучить,
що розпочав ще Клінтон, блін…

І

У літнім парку повсякчас
Я задивляюся на Вас:
Волосся кольору — Шампань,
В очах — лавандовий туман.
Усмішка сяє на устах,
Як промінь сонця в небесах.
Красива й ніжна водночас —
Усе при Вас... усе при Вас!

Приспів:

Чудова, жінко, все при Вас,
Хоч вічність розділяє нас,
Від Вас очей не відвести,
О, де б мені таку знайти?
Та, видно, мрію я дарма,
На жаль, ідете не сама.
О як би я хотів хоч раз
Потанцювати з Вами Вальс.

ІІ

Чому ж у кольоровім сні
Ви не судилися мені,
Коли ще квітнула весна,
Бентежна юність чарівна.
Душі не втратьте і краси —
В любові Вам іще цвісти,
Плекати личко, мов атлас...
Усе при Вас... усе при Вас!

6.11.2024р

О хлопчики мої, ви любі хлопці
І Хто, і Що, примусило… чому?
Обрали ви, з усього в світі, скопців
Ні-ні, дослухайте, бо натовчу…

І що ж вас надоумило… а, хлопці?
А Хто ж дівчат кохатиме тоді?
Ви вдумайтесь, що значить бути скопцем —
На мене, то би краще вже «бабій…»

Повернемось хутчій до старту, хлопці
Я втретє голоситиму, мовчіть!
Ганебніше, чим бути тимо скопцем
Не чув, не знав в ніякому житті…

Скопець - буквально означає «кастрований чоловік».
27.10.2024.

Мережать, манять мапи мітки,
Мандрує Муза мегасвітом.
Мажор-мінор - метаморфози,
Мадонна мила, мов мімоза.

Митець-мороз малює містом,
Міркують мундрагелів мізки.
Моментом - менестрелів мрії,
Міцніє мовна миттю міра.

Мінливості манери, мрева,
Мигтіння морем - мана меви.
Мугиче Муза міфо-мантру,
Мелодію магічну мандрів.

Сьогодні згадувати страшно
Про клятих мін глухе виття
І близькість вибухів вчорашніх
До входу в наше укриття.
Земля стогнала і від болю
Здригавсь налякано бліндаж, –
Осколки сипались довкола,
Або шугали прямо в лаз.
Уже курилась димом ляда,
Ущент оздоблена свинцем,
Та не стихала канонада
І смерть тіснилася кільцем.
Свистіння, гуркіт, запах гару, –
Цілодобовий вогнепад
Нарешті трохи стихнув зараз,
Та чи надовго?.. – Це навряд.
06.11.24

Він помер, тому що українець.
У його житло влетів "шахед".
Надпотужний західний есмінець
Спокій береже чужих планет.

Він помер. Ніде немає даних.
Виявили обгорілий труп.
Смерть за смертю. Хтось комусь - коханий,
Ну а десь новий відкрився клуб.

Смородом кривавої холери,
Тхнуть москва, пхеньян і тегеран.
А в занепокоєних партнерів
Є проблема - побут марсіан.

На країну пре немита банда
Та несе імперський наратив.
Славний будапештський меморандум -
Використаний контрацептив.

Тим не менш, чекаємо на диво,
Хай згорять ворожі пускові!
У Європі буде свято пива,
В Україні - вулиці в крові.

Вільним - бомби, полоненим - страти.
А комусь - шампанське та рояль.
Поки не горить в партнера хата,
Там все добре. Скоро фестиваль.
Українці будуть помирати.

1.
коли Бог
ще не знав
де тужити
і вигадував
глину
і сіль
не була
жодна крапля
пролита
жодна думка
не знала
про біль

отоді народилася
радість
що стікала
вогнем зі щоки
а у серці
майбутні балади
мали тіло
стрункої ріки

2.
космос жив
в сірниковій коробці
просто зручно
відкрив
і отут
ось вам діри
галактики
в точці
ось вам простір

пружний
як батут

ось для чого
здавалося б
вибух
взяв коробочку
покалатав
і ніхто
не жалівся
ні вибув
та ніхто
про любов не спитав

3.
але на тобі
перший цікавий
жух
і сталося –
світло
і смерть
присмак втрати
їдкий
і гіркавий
і безкраїх світів
круговерть

і руйнація
тиші
і пустки
розгалуження
власного
«я»
і поняття
а нате вам

в друзки
із додатком
що зорі згорять

4.
а коли вже дійшло
і до глини
Він додав
трохи перцю
й води
і обнявши
Адама
як сина
надихнув
щоби той
заходив

ой Адаме
казав
любий сину
вік ходити б нам садом
о лю'
та тобі – сотворив
небо синє
і оту
за яку скаже
шлю

вас на кулю
назвете землею
де нічого
без волі
нема
там ходитиме
ранок з єлеєм

розтаватиме
в серці зима

5.
так одної
незнаної рані
в невідомий для вічності
час
я пройдуся убогістю грані
за якою
погасне свіча

помолюся
за тишу
вже мертву
і попрошу у Бога
одну
чисту душу
в трикутнім конверті
і щоб серце
на небі ввімкнув

6.
щось осмислилось
щось розсмокталось
щось пішло
як у масло ножі
ми шукали любов
і тримались
трохи вітру
а трохи межі

за якою
змивається промінь
і лягає ще свіжа зола

переповнених відчаєм
громів
і немає
ні страху
ні зла

17 Липня, 2014

 
Мартуся наслухáє кроків стукіт звісний
В тишині
Волосся жне знаряддя деревинне
Втішно їй
 
Зважає на втіхи
Наслухуючи
 
Мартуся гомонить із пір’їни в луговині
Злинь увись
Любку ти співай-танцюй не йди
Тане сниво й тіні у траві
 
Усе би їй втіхи
В чеканнях оцих
Усе би їй втіхи
Розліт каблуків
 
Чи в мові до мигтіння вікон
долу мурмотить
З роздумів
Всамітниться зі сміхом поруч раптом
Ось тобі
 
Усе би їй втіхи
В чеканнях оцих
Усе би їй втіхи
Розліт каблуків
 
Сховавши серце в зламаний дзиґар
Адже скоро мій прихід
Відсіює зáмкнений тягар
О предивна волі мить
Повзе час проз тривоги ось хвіртка рипне
Там її там її
Зелень сонця земна синь теплий проливний дощик
 
 
 
 
 
 
 
 

Писав, навчав, навчався разом з ними
Манив, манили в складчину, в архів…
А з неба розсипалися вже Рими…
Я мало після цього не здурів
Ходив, збирав і бавився охоче
Рядком, рядками з римами й без рим
…О дякую тобі, мій Славний Отче,
І вибач за прихований екстрим…
27.10.2024.