Кирпаті носики моїх капців,
Кинутих абияк біля фотелю,
Який ще не випростався від обіймів,
Вологих і тільки наших…
Так от.
Кирпаті носики моїх капців,
Вишитих кольоровою гладдю,
З дрібними фігурними дірочками,
Капців, схожих на ті,
Що любила носити Шахрезада
Тисячу й одну ніч,
Таку, як наша, -
Тугу, густу, пряну -
Ти досі відчуваєш вустами її смак,
Такий сильний,
Як тижнева порція кофеїну,
Що тепер здається снодійним,
Але я не можу дивитися сон про те,
Як ще тільки чекала на тебе,
Бо, врешті-решт, оте,
Що ніколи не закінчується,
Ми знайшли десь зовсім близько
Біля кирпатих носиків моїх капців.
2013

"І бог поклав клеймо на грудь Пілата,
Життя, смерть, тіло й дух його прокляв
Гірш Каїна, бо Каїн, вбивши брата,
Не мив рук з крові, винним чувсь, тікав"
Іван Франко «Легенда про Пілата»

"Люди посредственной нравственности написали очень хорошие правила;
с другой стoроны, люди очень добродетельные не сделали ничего,
чтобы продолжить в мире предания добродетели.
Пальмовая ветвь тому, кто был могуч словом и делом,
кто чувствовал добро и ценою своей крови доставил ему торжество.
С этих двух точек зрения Исус вне сравнения,
его слава остается целой и будет вечно обновляться"
Э.Ренан «Жизнь Иисуса»

1
Ісус живий, а не воскреслий,
Ісус земний, а не Небесний
З літами все частіш являється мені.

2
Ірод Антипа (подумки): Так ось який він .Той, кого, як кажуть, боявся навіть мій батько.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат. Не повірив, що ти цар юдейський? Мав рацію: навіть я поки що не цар . Чекаю на благословення Риму. А ти вдостоївсь титулу цього від кого? Від народу? Але Рим не питає його згоди. То значить - ніякий ти не цар.
Ісус (уголос): Ти сказав.
(подумки): Нікчема. Тільки й знає, що з підданців сім шкур здирати. Для себе і для Риму.
Ірод Антипа (уголос) : Ну, та облишмо цю тему. Чимало чув я про твої дива.. До кольок під грудьми спирало од сміху, коли почув, як виганяв ти бісів, що свиньми кидались в Кінерет... Чув також, що оживив ти Лазаря якогось. То, може, не даси й мені померти? Мандрувать скінчиш із невігласами своїми та й станеш мені служити? Дам повну свободу говорить про те, аби коритися панам , не дбати про своє багатство, засуджувати фарисеїв...І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь. Ти ж як-не-як із Галілеї. А там Синедріон і навіть Пілат безсилі.
Ісус (подумки): Нічого не писав. Ніколи було. Стільки ж знедолених і немічних довкола!.. Усім хотілося допомогти. Не в змозі сам до кожного дійти, дещицю з того, чим наділив мене Всевишній передав учням. Одбирав лиш тих, в кого був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі. На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.Тож і рознеслося по всім Ізраїлю, що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють... Що раджу порізнити сина з батьком, доньку з матір’ю, зі свахою невістку.. Або й таке: вороги чоловікові його домашні...А справажніх ворогів своїх слід благословляти... Творить добро тим, хто ненавидить...Молитися за тих, хто переслідує тебе... І ще чимало всіляких небилиць, які я не спроможен був перепинить, бо слава, як-то кажуть, йде попереду. І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу та скинути ненависне римське ярмо. А ще – напоумити Каяфу та його вірних служок, що Храм Божий не на те, щоб іменем Господнім дурить народ і багатіти на його стражданнях. Вони це зрозуміли і роблять з мене ворога юдеїв. Говорив я привселюдно, що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде. Наказував я своїм учням перед тим, як до люду йти, щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали: «Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!» І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу. Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі? Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я, а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину настановами своїми, що їх несила збагнуть. Тим паче – виконать. Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль, як миєш руки, чи на яку ногу вставати вранці... В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних. Та ще й силкуються спантеличити мене. От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді і мали побить камінням. Сказав я суддям-фарисеям: «Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь». Як один, всі мовчки розійшлися. А ще дивуються та напевне й осуджують, що в гурті моєму ходять і жінки. Не збагнуть їм, що жінка для мене - така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою. Навіть як і загинуть доведеться. Шкода тільки, як фарисеям вдасться зробить із мене ворога свого народу...
Ірод Антипа (вголос): Бачу: ти начебто сердишся на мене... Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви. Так знай же: і я шкодую, що так сталось.
Ісус (подумки): Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити і скарати, як був я в Галілеї. Голову Іванові стяв не тому тільки, що напідпитку пообіцяв Саломеї віддати за танок усе, що скаже... Так забажала її мати – Іродіада. Їй на полумиску принесену голову Івана віддала донька. Мені оповідала Іванна, дружина твого домоправителя Худзи , як ти зненавидів Івана, що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою . За це ти праведника заточив в тюрму. А вже потім – наказав відтяти голову. Іродіада так зненавиділа праведника, що голкою колола голову, бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван. І що ж вона зробила, щоб не чути удаваного голосу пророка? Наказала викинуть на смітник ту голову святу. Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна. Благородна жінка ця не дала здійснитись задуму отому . Підібрала святую голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі. А сама пристала до мого гурту. Бідний Іван... Поміж народженими жінкою не було більшого від нього. Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка: бути чужим у своїм краї.
Ірод Антипа (подумки): Чому одмовчуєшся? Донедавна ж словом баламутив край мій. Чи, може, перестаралися вельможі Храму та й вояки Пілата, що вже не можш говорить? Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди, щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні, донести щось негоже в Рим про мене? Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті. Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець. Отож, вмиваю руки. Не вийде, хитрий лисе. В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата. Він, а не я, розпоряджається тобою. А на згадку, про нашу зустріч дарую білу царську одіж. Короною тебе вже увінча Пілат.
Ісус (подумки): Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат . Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти. Хто тисячами розвішував їх на хресті... Хто на власний розсуд наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами. І тільки, коли сотні віруючих попри погрози розправитись оружно лягли перед святинею, оголивши спини, відступив не знати що чинить сатрап. Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор, як мирний натовп сходив на гору Грізім, щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея. Вояки із засади кинулись на люд. Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене. Тим паче, не забув, як на його запит: «Ти – цар юдейський?» я одказав: «Ти сказав». Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді. Обставить так, начебто всупереч намірам своїм змушений виконати волю... юдеїв. Злигався ж, певно, з Каяфою, а той найняв охочих горланить: «Розіпни! Кров його на руках наших!» Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне... Допоможи, Отче, гідно зустріти смерть.
---------------------------------------
Ірод Антипа (20 рік до н.е. –після 39 р. н.е.) – син царя Ірода Великого та його дружини-самаритянки Малтаки. Тетрарх Галілеї та Піреї з 4 по 39 р.

Понтій Пілат – римський префект в Юдеї з 26 по 36 рік. За свідченням Філона Александрійського, котрий жив у цей час, Пілат відзначався надзвичайною жорстокістю і численними тортурами над юдеями без суду й слідства.

Ірод Антипа так і не став царем. Його небіж Агрипа, сам претендуючи на трон, звинуватив дядька в змові з парфянським царем Артобаном. То ж замість корони його було зіслано в Лугдунум (територія сучасної Франції).

Першосвященник Юдеї з 18 по 39 рік.
Іродіада була дружиною брата Ірода Антипи – тетрарха Філіпа. Знаючи, що чоловік її безвольний і не прагне царської корони, Іродіада, прагнучи владарювати і ненавидячи моральні устої юдеїв, вирішила зв’язати свої наміри з Іродом Антипою, котрий був уже одружений на доньці царя Петри.

1
Мрію скінчити життя
небезпечним державним злочинцем,
особистим ворогом особи,
що займає високе сідало
і кукурікає про настання нового,
неймовірно щасливого дня.

Це ж тоді,
через скількись-там літ,
моїм іменем назвали б красиву площу,
чи бодай хоч присвоїли скромне
звання
Посмертного
Героя
Безсмертної України!

2
Найвища в житті насолода,
мені доступна:
запахущий чай і міцна сигарета –
вони підігрівають моє бажання
іще пожити.

Отак і живу – від сигарети до сигарети,
запиваючи дим гарячим нектаром,
мої очі сльозяться мимо моєї волі.

3
Презентувати, чи що, пальто,
придбане у секонд-хенді
на порозі зими
за півпенсії?
(То нічого, що доведеться відмовитись
від багатьох повсякденних спокус,
необхідних поетові для повносилої
і повноцінної творчості: ліверної
ковбаси, провісної кільки… Їстиму
чорний хліб. У чорному тілі, відомо,
здоровий дух!).

Моє пальто має цілком поетичний
презентабельний вигляд:
довге, начеб рядок гекзаметра,
і світле на колір, як сама поезія,
і тепле, неначе обійми музи…

Нехай позаздрять мені графомани,
які не мають такого унікального пальта.

Приймаю рішення:
одягну свою вдалу покупку
і піду на презентацію
поетичної збірки
знайомого нумеролога –
там дадуть щось поїсти…

4
Першим прокинувся старенький чайник
і мерщій почав грітись на газовій плиті:
позітхав, побурчав, і – нарешті –
присвиснув
від надмірного задоволення.

Уже по тому прокинувсь і я –
другий в сім’ї після чайника,
його компанієць і однодумець…

Погомоніли удвох,
поки спить іще наша газдиня,
годувальниця наша,
царівна базарна – Петрівна…

Починається день.

5
Не розірвися, серце,
в непідходящу мить!
Я не боюся смерті логічної,
запрограмованої у хвилину мого зачаття
і визначеної Господом-життєдавцем…
Я не боюся, що після мене
залишаться не доведені до кінця роздуми,
не завершені справи і недописані вірші…

Я не боюся,
що смертю своєю
опечалю свій рід і народ,
зраджу надію своєї Вітчизни…

Я боюся померти,
не попросивши в дружини пробачення
за передчасну смерть,
яка не дозволить мені відмолити
мої несвідомі гріхи і свідомі провини.

6
Банку списаного зеленого горошку,
банку списаних маринованих опеньків
висипав у давно списану каструлю
й поставив на списану газову плиту…

Довго-предовго
булькала-варилась
диявольська суміш
на диявольському вогні…

Перед сном
я з’їв цю гарячу суміш
і завалився у списане ліжко…

Уранці виявилось, що мене не списали –
мабуть, не спрацювала диявольська контора.
Радію, що віднині можу вживати
все, що вже списане, а значить, дешеве,
майже безкоштовне… У такому разі
моєї пенсії вистачить надовго!

7
Цікаво,
що жодна собака
(маються на увазі люди)
не згадала про мене
протягом дня,
тоді
як я думав про все без винятку людство,
вигадуючи для нього вічний двигун
з невпинним гойданням
золотого маятника життя.

Цікаво,
що ніхто не надіслав телеграми,
ані листа,
не потелефонував
і не подзвонив під дверима,
не постукав галузкою у шибку вікна,
не привидівся і не приснився.

І я починаю думати,
що світ закінчився,
життя витекло
і я залишився один
на безлюдному острові...


2003

Послухай як море шумить
У цій невеличкій мушлі, –
Увічнена пристрасті мить
І хвиля глибокого суму.
Пелюстки рожевого сонця
Падають краплями в душу,
Увічнена радості мить
Поруч з тобою, Друже…

2009

На свято першого снігу
задзвенить у снігу,
загублена у білій хаті березневого гаю,
зелена циганська підкова,
по якій хлопці та дівчата ходять,
по якій птахи суничні щебечуть із трави.
А птахів суничних – одна на одній!
- птах на птахові!
Птах на губах, розкритих словом,
птах на долоні, простягненій до обличчя.
Покотиться плетеним сонечком
кошик по дівочих руках,
а з нього защебечуть червоно
птахи суничні.
А тоді мені забажається навіки
- поки зійдуть сніги –
залишитися
в білій хаті березового гаю,
між скляних беріз, вставлених в небо,
слухати свято першого снігу.

1964

1.
(драматично)

Перецвіло,
Переболіло,
Перестигло…
Але, мабуть,
Зерно упало
В родючий ґрунт,
Бо навесні
Моє кохання
Знову проростає…

***

2.
(іронічно)

Перецвіло,
Переболіло,
Перестигло.
Упало,
ПерегнИло,
Проросло…
Заквітло,
Переквітло,
Зав’язалось!
Достигло,
Перестигло,
Зогнило!…

1998

Ми стояли з тобою над прірвою:
ти у вишитій весільній сукні,
а я у китайських кедах,
як мріяли.

Ми стояли з тобою і думали:
а чи буде м’яким приземлення?
Чи розіб’ємось після зустрічі
із землею для нас потрібною?

Ми стояли і вагалися,
а серця в грудях відбивали
такі знайомі ритми:
удар-пауза, удар-пауза.

І ось хтось кричить нам:
“Стрибайте!”
Серця зупинилися.
Крок вперед і…

…і ми полетіли.
Боже, як приємно падати,
тримаючи тебе за руку!
І летіти, летіти…

Цей стан невагомості,
відсутність будь-яких
переживань, проблем.
Лише вітер у лице…

Ми обійнялися міцніше,
дихання стало рівним.
Серця не прагнули уже назовні,
вони танцювали у ритмі вальсу.

Раз-два-три,
Раз-два-три –
ми рахували в думках,
так ніби нам по десять років.

Заплющивши очі,
намагалися згадати приємні моменти,
але єдине, що лізло в голову –
це відсутність запахів.

Запах, який тягнув нас
одне до одного, зник.
Здавалося, що ми –
не ми.

І ось фініш.
Ми подивились вгору
чи то пак вниз,
але землі не було…

Ми й далі падали…

© Віталій Мочарський

2012

я воскресаю в тобі та поки ти
цього не знаєш я тихенько
мовчатиму
цілуватиму ці легкі лагідні сни
питиму накрапане на дно келиха
сонце і поволі підкручуватиму
яскравість
палитиму свічки слухатиму
ніч згадуватиму як пахне
молоде листя і найперший первоцвіт
як воно буде коли сп'янію від першого
подиху?
ах ця солодка незнаність
збираю нектар твій аби колись
нагодувати наші дні
медом


21.02.2013

Вітер з океану
Холодним віскі
У мій дірявий келих.
Роса на траві
Як сльози Ірландії –
Старої вдови.
Біля білого каменю
Якому поклонялися
Люди мого клану,
Тінь мертвого короля Кормака*
Загубила мішок з туманом.
Отож ми і журимось
Збираючи з того туману росу**…
Країна холодних каменів
Країна сумних пісень
Країна п’янкого вересу
Країна гордих королів
Країна червоної охри
Країна…
Де ти?

Примітки:
* - мається на увазі Кормак макАрт (Cormac macAirt) (204 – 244) – верховний король Ірландії, онук короля Конна Сто Битв (Conn Cetchathach) (116 – 136).
** - натяк на давню ірландську пісню «Роса туману», яка стала гімном ІРА.

Колись у Богом забутому селищі Коннахта одна сива бабуся розповідала мені легенду про Шовкового Томаса. Я подумав на мить, що її біле волосся нагадує шовкову стрічку і що минуле насправді не минає. Потім я слухав вітер, який шумів у верховітті старого ільма і написав таке:

Одягну на своє тіло
світанок замість одягу
Повірю на мить,
що білий день –
це жменя горіхів
які лускає патріарх друїдів
а життя це листяний ліс
в якому заблукав шелест,
в якому час пряде вухами
сірим зайцем епохи.
Граб та берест -
дерева тужливого ренесансу
ваші арфи зелені
грають реквієм
Бріану Уа Нейлу –
Останньому королю Ірландії.
Білі постаті
ступають босими ногами
по синьому моху…


Примітки:
Шовковий Томас – Томас Фіцжеральд, що очолив повстання в Ірландії в 1534 році. Страчений в Тауері після поразки повстання.
Бріан Уа Нейл (Brian Ua Neill) – останній верховний король Ірландії. Спробував відновити незалежність і єдність Ірландії у 1258 – 1260 роках.
На світлині - руїни замку на горі Кашел - резиденція верховних королів Ірландії в добу середньовіччя.

Поклавши голову в пащу лева,
Паперова людина чекала,
Що ось-ось паща замкнеться.
Гострі ікла встромлять у м’язи шиї.

Паперова людина чекала,
Що страждання не буде.
Що ікла левів такі гострі,
Що миттєво відріжуть голову від духу.

У Паперової людини лишився маленький дух.
Колись духу було більше, але в каліки і дух калічений.
Колись Паперова людина могла любити.
А тепер вона боялася і хиталася, хиталася і боялася.

Паперова людина лише сподівалася, що кінець буде миттєвим.
Але паща лева не закривалася.
Ікла закам’яніли.
Це була паща
Лева-скульптури.

Грабіжник у розпачі
Вийняв із грудей серце
І віддав Паперовій людині.
Паперова людина була бліда і тонка,
Крізь неї просвітлювався світ.
У Паперової людини не було нічого —
Тільки серце грабіжника.

У Паперової людини були запалі очі.
Паперова людина більше не могла їсти і пити.
Паперова людина весь час мовчала.
Сказане — було нечутним.
Говоріння втратило сенс.
Значення було порожнечею.
І навіть тире між паузами були нічим.
Паперова людина розглядала серце грабіжника.
Воно не вміщалося в її груди.
І тоді Паперова людина розрізала серце.

Паперова людина мала гострі нігті.
Вона мала довгі пальці.
Паперова людина розшматувала серце.
Бо вона знала, як це — розшматувати.
Паперову людину все життя шматували.
Шматували її країну.
Шматували її мову.
Шматували її мозок.
І тепер вона оглухла.
В ній задеревів біль.
Зникло серце.
Паперова людина більше не говорила.
Вона могла тільки шматувати.
Навіть серце грабіжника,
Який його їй вийняв
І віддав просто так.
З розпачу.

Колеса малюють кола,
водій підганяє заходить.
В кіосках чіпси, кола,
крем-сода

У нього чорне волосся.
Він ношений, мов торбина,
по татах нових, нових.
Він досі
дитина

Ще трохи – і загуркоче,
і залоскочуть вітрини
зайчиками,
і автовокзал нарине
суцвіттями –
так по-дитинячи

А далі –
а далі смерком,
все далі і далі степом,
все стомлене, все відверте

А він безмовний, як поле
А він курИть, наче поле
Він кУрить побіля маршрутки
під куртки чорної шелест

Усмішка твоя наївна
і вуста німі.
Брови чорні вільні
і очі дивляться не в мої.

Великі сині очі
Замуровані в кришталь.
Сині озерця снігом обняті,
Для згадки наших прощань.

2013 р.

На землі
Не лишилося жодного свідка
Війни.
А голод -
Лиш форма мистецтва.
Ми живем
З самого бажання робити.
Кожна річ
Є душевним досягненням.

МолИтви між турботами -
То сцени вигнання на фресках.
Сонми релігій
Злились в два шляхи:
Пошуки вічного
Без потреби продовження
роду,
І експериментне дослідження
Найшвидшого пересування
У просторі.

Все почалось із заселення
Територій заражених
І душенвно знецінених
Фізично виснажених.
А інших вже й не було.
Хоч лишились міста
Що звемо тепер - геттами
У які нас інколи
Беруть на екскурсії
В захисному одягненні.

Там свободу міряють
Квадратними метрами.
І дахи в тамтешній свідомості
Є ще двома десятками
Стель і підлог.
Для дітей відведено розміри
Конкретної
На чотири двори пісочниці.
Коти як єдиий приклад любові
З довгим списком вимог.
Різниця між сходом та заходом
У кількості способів
Заварювать чай.
Дружбу оцінюють
Місячною зарплатою.
діти грають у пенсію
Ще в дитсадках.
Землі нові покоряючи
Не відкривають
Ні дверей, ні листів.

Стоять гетта незагороджені
Без замків і без стін,
але жоден ще
Не залишив його.
Серед черг, перевтом,
Перманентними корками,
Компроміс між борщем та помадою,
Інстинктивно приховані наслідки
Сцен, за сімейні погоджені.

Добре, коли можна побачити
що могло б і не статися.

Мертвая бабочка
на твоем ковре
Как она попала
через немытые окна
На которые так
давно мы ищем ролеты
Но днем некогда
а вечером зажигая свет
Чем ближе к зиме тем раньше
Ходим полуприсядя
Чтобы скорее в кровать
Проскользнуть сквозь жизнь
Если ей подуть
В лицо
Зашевелятся полторы лапки
Не так уж она мертва
Подумаешь ты
на твоем ковре.

Якби можна було у часо-просторі
Зв`язати
Усі події, що відбуваються
За життя на одній вулиці.
Щоб не ходити тими самими
Дорогами десятки разів, бо
Все помічаєш лише раз
А так би можна було рухатись
Тільки вперед
На схід чи на захід -
Без значення
Поки Земля буде круглою
Чи еліпсоподібною
Від сили розкручування.

Дивлячись на калюжі майбутньої весни
Подумав ненароком, що
Я теж каменяр. Мурую з цегли слів
Своє творіння – храм Істини
Чи то свого життя безглуздого
Понурий мавзолей…
Крім слів, цеглинами важкими
Кладу помилки у підмурки.
Крапки моїх фраз шумерських
Зрозумілих хіба що глині
Летять крізь тунелі сансари
До білого світла в кінці.
Десь там нірвана –
Між квітами кульбаби
Та польотом джмеля.
Стою серед весняного міста.
Запаліть мені смолоскипом вірша
Хоч якесь світло на світлофорі!
Хочу перейти цю дорогу метафор
Які летять шаленими автомобілями
Асфальтом моєї сірої речовини
З розбитої вулиці Арістотеля
На вулицю Платона-філософа.

Лютий липне до вікон
Пронизливим стогоном вітру,
А квіти на підвіконні
Чекають бджолу весни.

18.02.13

Спробую і я вірш написати,
Заохочена до цього авторами,
Які вміло викладають на папері занотовані
Думки рядами…

«Підкралась осінь тихо, майже без дощів,
І хризантема зацвіла в садку, як завжди, пишно.
Немає смутку, як не може його буть,
Коли проміння сонячне пелюстки квітів
Розфарбовує так ніжно!»

2012

***
Дозволь мені називати тебе
Братом…

Твоя маленька сестра
Хай стане мені – сестрою.
А мама твоя хай буде й мені – мамою.

Чи велика біда, що наші очі мають
Неоднаковий колір при світлі місяця,
Бо ти – син гори,
Я – донька вітру?
Чи між нами море стоїть, чи біжить
поміж нас ріка?

Мова твоя – не моя мова, втім чимось так подібна…

Невже направду нас нічого не в’яже?
Не може з'єднати?
І потрібно від-окремитися,
Стояти осібно,
Як дві хорогви
(Синя і… жовта)
В полі безмеж?

…Краще дозволь мені тебе називати
Братом…

2013

Пірнаю у глибини Землі,
Як в море зотлілих книг.
Шукаю камінці-літери,
Щоб шліфувати ними
Старезний іржавий якір,
Що застряг між пеклом
Та днищем човна Харона,
Того самого човна,
Якому ірландці звикли бажати:
«Сім футів під кілем!» -
Повторюючи цей ритуал
Кожної скорботної п’ятниці
Перед тим як згасити
Свічку своїх колискових.
Відполірую цей якір
Своєю сивою бородою,
Відшліфую до блиску
Забутими словами гелів.
Буду його волочити
По дну Океану Спогадів,
Як діти волочать
Зламану іграшкову машинку
У пісочницю
Заборонених слів.

Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:

Мурахи! Я ваш повелитель!
Це я блукав снігами Ісландії
Дихаючи крижинками зірок.
На схилах готичних Гімалаїв
Це я мріяв про стежку
Від одного дерева до іншого.
Принесіть мені зерна,
Які я покладу на долоні
Мертвої почвари Гондвани.
Сива борода Дарвіна –
Бідолахи епохи сентиментальної.
Одягніть макінтоші
Будуючи піраміду з глиці.
Моя тінь на мурашнику.
Твоє дерево біля бароко
Одразу наліво від Галілея.
Дерев’яну кульку
Кидаю в Космос.
У чорноту. Навпростець.
Покажіть мені Шлях
До мого «я».
До твого «ніби».
До нашого «сутінки».

Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:

Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?

Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:

Лататтям риби залатали став,
Латаною свитою зими вкриваю
Голе тіло своїх віршів.
Я, я, я, я, я, я
Десь там – на дні старого ставу
Чи то озера Лох.
Бо кожне озеро називається Лох,
А кожне дерево якщо не Бодхі
То має ім’я Кранн
А кожен камінь
Якщо не менгір, то Клох
Тільки ми забули про це.
Зазираючи у колодязь Ніщо
Хотів зрозуміти, що таке «Я».
Якийсь чоловік у білому
Написав мислячою тростиною
Що
Я – візерунок променів,
Я – відсутність хвиль,
Я – нетривка ілюзія.
Плутаю причини і наслідки.
Не дивися на відображення Місяця
Там – Будда.

* - «…зламалась віра в світ моїх ілюзій…» (Франческо Петрарка) (іт.)

Мета любові в тобі..
Це пік твоєї байдужості..

Ніяких емоцій...
Ламаючи навпіл простір,
віддаляючи нас...
Зупиняючи час.

Падай повільно вниз..
Де не потрібні очі..
Густе мовчання ночі.
Хіба ж цього ти хочеш?

Яка мета твоєї любові?
Межа твоєї байдужості?

Ніхто не почує твій крик..
Обличчя ховають долоні..
Цей протяг в середині ..
Дай мені тепла,холодних рук своїх.

І

а у висліді – тільки послід
на порепаній шкірі околиць
розтривожена юнь пахне сіркою
сяє зірка у лобі

ти спинаєшся вгору секвойями
або скорше бамбуками
хтивими
я стелюсь морогом нісенітно
надокучними лащуся
рястами

малювали губи помадами
по задвір'ях шкільних
розмальованих
і скидали шапки у віхоли
щоб опереними
скидатися

і не мерзли
лише трохи щулились
лише хрипко зухвало сум'ятно
тяли всесвіт
лункий і
химеристий
наче постріл

II

а у всесвіті – тільки простір
за околицею ворохобною
пнеться садом старим
яблуневим

поза школами
поза буднями
місто сиплеться листям
яблунь

юність сиплеться
нашорошена
переспілим вітром
і сіркою

III

і не зналося – тільки млоїло
як проріжуться
з гострих лопаток
як проріжуться врешті
крила
як літатимемо
пранебом
– і як місто зряхтиться виром
і осяде
кужелем
тихо
на тонких наших
шиях – намистом

IV

і чи справдиться
чи навариться
те, що кипнем кипіло

подруго
ворогине моя
нелагідна
отаке у нас передрання

отака у нас ніжність
репана
як околиця
– одболіла і
не відбілена
не відмолена

босоніж по осколках,
осушеної тари,
на губах іній у серцях сажа.
з неба попіл,чорні ,зловісні хмари.
темрява поглинула усе,
кажуть,що ми притормозили,
але походу далі по інерції несе.
що це? навіщо ми так?
направили в будівлю літак,
енна кількість гине в катастрофах,
прощавай жорстокий світ,
парашут заплутався в строфах.
тропічна малярія,
живцем з’їдає тиф,
діагноз лейкемія,
і навіть музикант затих.
діти брудних повій,
граються з шприцами.
“-дядя сказав ,що я спідозний,
про,що він мамо?”
алкоголізм не врятує від депресії,
звідси тільки випливають похідні -
апатія та агресія.
і це обйобане стадо,оце наше суспільство?
край де правлять - кроваві купюри і бездумне насильство .
дури дур'ю пудрять носи,чому так?
чому,їм до смаку вбивчий мак?
їх вставляє духмяний стаф
і в кайф їм кольорові таблетки,
набридло життя ,йди грай,сука, -
в руську рулетку!
люди виходять у вікна,
натискають на курок,
вдихають токсичні випари,
не засвоюючи урок.
знаю ,що ці слова нічого не змінять.
бо тепер ми одне для одного просто – звук.
ніхто цього не зацінить ,
жодна сука з сук…
розписався тут, теж не святий,
можу тебе послати навіть коли не правий,
на сильного завжди знайдеться сильніший…
ей! кинь в мене камінь той,хто безгрішний!

боюся далі запливати в цьому водоймищі,
темні постаті, які рухаються крізь мене.
кожен страх, змушують проковтнути, а це незвідане-
робить мене мізерним.
відбуваються несуттєві речі ...
але сигнал тривоги спрацьовує,
розмішуючи спогади.

все не так, як повинно бути.

боюся ,того, що не знаю,
ненавиджу бути відірваним,
боюся, що можу бути злим,
але боюся, бути добрим...
краще не чіпай мене зараз,
під цією шкірою так багато невизначеностей.

коли всі емоції виходять на зовні,
мною втрачається контроль.
у кожного свої страхи,
але вони не повинні нам завадити бути людьми.

пішки через поле, в будинок у лісі.
йду, з кожним кроком стає темніше.
зазирнувши у вікно,
стукаю у відчинені двері.
зайшовши у середину,
побачив там його,
чудовисько,яке мене лякало,
тепер саме боїться..
лежить, згорнувшись калачиком.
загинається ,ридає , як маленький хлопчик.

я плакав, поки сміявся.

боявся,що розчарую..в голові материнські слова...
боюся, що не вистачить сил ,доженуть.
я боюся любити ...
я боюся любові ...
отрута, в легенях і в крові..
тільки не кажіть мені, що все в порядку,
таке буває...
я попрошу...

коли всі емоції виходять на зовні,
мною втрачається контроль.
у кожного свої страхи,
але вони не повинні нам завадити бути людьми.

Якщо світ, який нас заставили прийняти, - фальшивий
і все не справжнє,тоді можливо все.
Пробуючи знайти те , що ми любимо,
ми знаходимо все ,що ненавидимо,
все , що закриває нам шлях
до того ,що ми бажаємо.
Спокій ніколи не буде спокійним
для тих , хто шукає те , що не купиш.
Методичний допит про ідею щастя.
Ми зруйнуємо всі соціальні розбіжності .
Ми зітремо застарілі цінності суспільства.
Протистояння буденності .
Суспільство – така якісна підробка,
воно таке продажне , що
потребує” знищення” і щоб пам'ять була
не в силі його воскресити .
Ми доллємо бензину у вогонь .
Перервемо континуум
повсякденного досвіду …
і всіх стандартних очікувань ,
що слідують за ним.
Жити так , наче щось
по справжньому від тебе залежить .
Розірвати чари ідеології сформованого
споживчого суспільства …
так щоб наші притуплені бажання,
більш істинної природи,
змогли вийти на перший план.
Показати різницю між
тим , яке життя зараз ,
і яким воно може бути.
Пірнути в затьмарення вчинків
і усвідомлювати , що ми дозволяємо цьому статись.
З’явиться сила , до цього часу не бачена
в повсякденному житті , здатна
поміняти місцями любов і ненависть,
життя і смерть , терор і покаяння,потяг і неприязнь .

топився горизонт,
коли прийшла вона.
там був цей дивний сон,
прощай спокій-глибина
та безтурботна магія весни…
там був я...
там були всі ви...
ось вже проміння у зеніті,
зраділи діти
прийшло те саме літо.
прийшло та пройшло...
адже все минає,
хто не знайшов, той шукає
хто знайшов, обов'язково втратить,
скупий двічі платить,
і цей космічний корабель
вже не змінить курс,
шалений пульс-
від мінуса до нулю,
від нулю пряма на плюс.
ти вбиваєш мене...
та вже давно не боюсь...
розриває двигун,
як повітря
коливання струн,
цей смертельний темп,
містичний шум.
хмарою сивий дим,
тіні тих, що пішли,
танцюють… наслоджуюсь ним.
п'янкі аромати
на згарищах пізньої осені...
погасла зоря,
коли ми були босими.
замерз горизонт
під покровами мрій.
шепотів зимній сон:
"- назавжди ти мій"
забрав мене вниз,
у безодню думок,
а той жаданий приз
зачинив на замок...

генератор видає потоки струму..
в диму думи..
вістря вказують безжально на числа..
зворотній відлік почує постріл,
коли кінець знайде початок.
космос годує загадками..
це все так необхідно ,для того щоб залишитись на ходу,
дійти туди,де динаміка перетвориться в статику,
після чого залишиться тільки імпульс,
який по вектору пірне у цю величну матір Terra,
щоб дізнатись ,що там на дні.
побачити світло в темряві..
почути крик тишини..
відчути повноту пустоти..
в повному обсягу,конфіскація пульсу..
шелист роздався моторошний,
вона прийшла, а я ще живий..
та підкорився, не страшно, не буду впертим,
руки опустив, обладунки зняв…
той ,що народжений щоб жити ,та приречений померти.

з дому на волю, як музика.
день повного місяця...
ці заплутані пазли, які ніколи не сплять.
в моїх думках - відродження.
це найкращий день, щоб стати кимось більше,
це прекрасний світ, щоб стати тим ким хочеш.

в дерев з'являється тінь,
я бачу червоне сонце на горизонті.
знайдеш мене в полі де цвітуть маки ,
там ,де у намальованих будиночках ,
щодня співають пісню землі..

солоні повіки після зради,
поки пастух спить, давай втечемо брате,
озирнись,ми йдемо в нікуди, щоб пролитися дощем,
це наша мета.

тобі не вистачає одного кохання, на ціле життя,
і ти за ним біжиш, щоб вбити,
так порожньо в твоїй гнилій душі,
мої молитви летять тобі на допомогу.
так багато переказаних слів,
так багато у світі світла,
народженого в тілі зірки.

коли ти засинаєш я йду,
повз силуети в диму, повз будинки.
дивна мелодія проникає крізь вікна,
замінює тобі шум вулиці і мрії.
літак глузує з неба,
літакам це дуже треба,ти знай...
ми йдемо вперед,
під ногами тендітний білий лід,
ми йдемо в нікуди,
щоб пролитися дощем,
це наша мета.

затягни тугіше ремінь безпеки,
ця дорога веде в "пекло".
думки про смерть ,заставляють жити...?
ніщо не істина ,все дозволено.
так і можна вбити...
вбитись...заснути й не прокинутись.
прискорений пульс-
твої очі брешуть...
бачать те,що хочуть.
довірливі ,так легко обманути.
невже ,хочеться все втратити?
хіба це твоє призначення?
крівля протікає...
здоровий глузд сказав:"- допобачення."
просто прости,кермо відпусти,
нехай горять мости...
набравши висоти-
все розяснилось, завмерло,
на якусь мить..
спалахи світла..
затим стрімко вниз.
знову стіни,знову банальність...
монохромні - люди та будівлі.
білий оксамит,сірі будні...
неврози ,морози,заноси,
щипає за носи.
заносить і виносить мізки,
тільки попроси.
довбаний стаф палить вени,
розширює зіниці.
яка тепер різниця,чорне чи біле?
болю нема,німа зима,нема нікого...
так порожньо в душі,кімнаті.
земля перестала обертатись.
не втримавшись ...
привіт підлога...
він не пручався.
так і не піднявся.

ця весна буде без тебе, брат.

Антитіла дадуть збій перестануть захищати
Дійшовши до кінця будемо СМІЯТИСЬ
Ми заснемо і почнемо все з початку
До останньої ДУМКИ від першого КРИКУ

Десь там далеко ДІМ з піску та туману
Керована імпульсом вода залишає сліди
Наша СТЕЛЛА там цілує океани манить
Вона приведе нас всіх туди

СПОСТЕРІГАЧ ось хто ТИ
Творець власної реальності
ЛЮДИНА це тільки оболонка
Інструмент дарований тобі

Усвідомивши це ДВЕРІ відчиняться
Матеріальні цінності знеціняться
Ми побачимо істину КРАСУ
За межею часу та простору

Хімічні реакції в ХРАМІ
Ось що нас робить нами
ТИ це створив а сумніви перевіряють на міцність
Пірнувши у НЕЗКІНЧЕННІСТЬ відліку нема
Одна категорія ВІЧНІСТЬ

анігіляція еротроцитів,
рвуться волокна...
цвіт вишні...
метелик покидає кокон..

цятка на крилі,
я був нею ...,
так з першим криком,
народилася ідея..

загадка - загорнута в таємницю
і захована в скриню..
все це давить в скроню...
хімія - сором з кров'ю..

не можу втримати цей день...
слабкий...
зрозумійте мене...
я не витримую!
як йти цією брехнею, відкрито?
що зробив не так?
ця невизначеність, поглинає.....
не можу втримати форму на цій стадії
більше не...
все?
живий ж...визнайте мене !
я втрачаю розум,
щоб йти цією брехнею, відкрито..
що ж роблю не так?

на смак – сіль,
на дотик – біль,
я вже не я,
сам не свій.
стріли в ціль,
цілий світ,
кров і піт
в обмін на одяг і хліб.
здалось...
ні, це точно не я,
і це не та земля…

залізобетон...холодна будівля.
будівля?...там з ранку був я..
кінець дня.
йду туди,
на дверях число 33..
зайшов і загубив майбутнє…
спогади...
друг тільки вона – тишина .

22-й лютий
кличе мене до себе.
втекти та забути..?
сутінки...сигаретний дим,
вкрадений блокнот, пару рим.
голоса за стіною
понижують тон
спокій?..сон?...

прокинувшись там –
у вікнах туман
сірий ранок..
вологість...
така схожа несхожість..
така сумна повість.
їх голоси замовкли
тих, чії фото від часу пожовкли.

підїзд, сходи
вгору? ех ! немає виходу..
поволі вниз,
криза...
витримай карниз
того, що повис...
блять! що за думки..?
ідіть геть...там ж ще роки,
ідіть геть!
забирайтесь, прошу.
ви просите більше, ніж я можу..
більше, ніж те , на що я здатен..
витрати...
втрати...
числа...
дати...
так багато чув про незбагненну силу,
буцімто все можливо,
та все, що знаю – біль,
все, що відчуваю – зливу...

так ... і знову зайшов туди –
кінцева...тут не їздять поїзди,
кораблі сіли на мілину.
чому, чому, чому?!
розбудіть!..розбудіть мене від сну.

тінь? віддзеркалення? звук!?
ти не спиш, мій друг!
і не спав ніколи,
тому думки такі і відчуття ,що хворий..
лягай, відпочинь, почекає лютий
і ці сльози і цей біль..
ще не причина ,щоб все забути..

Емайн Маха. Її холодні камені
І зелені пагорби журби
Співають все ту ж пісню
Хвилями запашної трави,
Що і в часи Еохайда Мугмедона
Та його гордих синів –
Бряна, Айліля, Фіахра, Фергуса
та Ніла – короля королів,
Якому сама Влада
Подала воду з криниці вічності
Наповнивши глек пам’яті
Явившись мисливцям епохи,
Що заблукали у нетрях буття
І старою потворною,
І прекрасною дівчиною.
Суха гілка тису
Посеред оберемку хмизу –
Це твоя забута легенда
Країна Трилиснику
І Священного Каменя!
Я друїд-коваль віщую
Знаками мальованими
На білому камені Улада,
На підвалинах дому Дінн Ріг:
З білої піни хвиль
Прийде на землю Ірландії
П’ятий Мананнан –
У променях слави
Вісником Волі.

Яка різниця: бути чи не бути,
Сміятися чи плакати, як верби,
Що плачуть над русалкою опівдні?
Яка різниця: підкорятись долі
Чи не коритись? Я її не бачу.
А якби бачив, то яка різниця?
Я, певне, вже не я. Я не існую.
Світ, що в мені, зруйновано до решти.
Чвалаю згарищами, відчуваю сморід,
Волого-прілий голос збайдужіння.
Події, наче брудні щуренята
Попискують, псують ґаздівське їдло
І гинуть від отрути випадково.
Мені не жаль того, що вже минуло,
Лише того, яке минути має,
Бо в ньому відчуваю новий глум
Над сподіванням ницого життя.

А ти кажеш пане товаришу степ... куца наша свобода між доконечністю панування голоду та випорожненнями а ти кажеш... бо навіть тут де ми лежимо і чуємо як молиться море ніч приходить у чорних рукавичках і душить тих хто не зміг заснути 2012р.

Вона збере у долоні крихти твого крику і доки вони не висохли не стали твердими та колючими вона викине їх за вікно нічійним птахам... 2013р.

Кажуть, ластівка одна весни не робить.
А якже бути тій пташині,
Котра весну настільки відчуває,
Що вже не може не летіти
Навіть туди, де ще і сніг, і холод?
Що їй усі оті перестороги,
Як паморочиться голова
Од пахощів терпких конвалій,
Од квітом вагітних вишень,
Од соку, що береза не спроможна втримать,
Од сонячного полиску кульбаб,
Од посланців небес – фіалок...
Сидіть в добрі й теплі із тими,
Кому все те здається божевіллям?
На чужині померти з туги за рідним краєм?
Ні, хай, може, доведеться і загинуть,
Та все ж миліш, коли на батьківщині.

В храмі Юпітера молились два сусіди.
Один – жаднюга був неабиякий.
Другий – у заздрощах не мав упину.
Кожен просив, що підказало його серце.
Юпітер вислухав обох і зголосився
Вдовольнить прохання. Щоправда, за умови,
Що сусід отрима те ж удвічі більше.
Погодились без зволікань обидва.
Просить жаднюга, аби вся в золоті була його кімната.
Так воно й сталось. На радощах заглянув до сусіда
І мало не спритомнів – дві кімнати вигравали злотом.
Гіркаву усмішку зауважив господар і просить бога:
«Виколи жаднюзі око, щоб не зазіхав на моє добро!»
Сказав і враз усе йому стемніло доокола.
P.S.
Чи стало це уроком для потомних?
Ні, бо люди готові скорше вчити, а не вчитись.

Тріпоче тихо крилами у вікна ніч,
Я поринаю в глухий розпач.
Твої слова, що склались з протиріч,
Закрили суть мою... Пробач.

Так легко падаю, далеко відлітаю,
Думки свої ще далі відгоню,
Та легше не стає… Бо я кохаю,
Весни розп’яття спрагло обійму.

Тріпоче тихо крилами у вікна ніч,
Я так Тебе боялась розлюбити,
А нині сильна ця любов… І віч-на-віч
Отрути сильної тепер не оминути.

Стираю з ДНК Твої слова…
Але не можу: склались з протиріч.
Кохаю… знов… сльоза… Твої слова …
Тріпоче тихо крилами у вікна ніч.

Наснився знову Чорний ліс
ще сонце не піднялося
ще пахне ліс вологою нічною
дрімає досі
і я у ньому сонна
на пару з мамою маремухи збираю
по правий бік галявина
а вздовж дубина
така пречиста і покірно тиха
лишень прислухатись на мить
і чути
як спраглі комарі дзинчать
вигострюючи списи у польоті
як перешіптуються трави
тлумачать сни
що нині ночували
як вітер дуба чухає за вухом
а той від задоволення вуркоче
як випаровується вранішня роса
і невагомо повертається до раю
як дихає земля
на вдих мене притягує донизу
на видих вгору ледь не підіймає
і поки я до всього прислухаюсь
я забуваю
що я маремухи збираю

О, світе Божий! Нащо Твоя велич?
Щоб згіркла і зігнулася в сльозах?
Хто знову йде дорогою Твоєю?
Кого пустив Ти нищити Себе в літах?

Минає все: міраж слабкого щастя,
Страждань дітей Твоїх розпаччя золоте,
А Ти згинаєшся і двері відкриваєш,
Тим, хто забули, що покривдили Тебе.

Як важко дихати, коли ледь б’ється серце,
Коли на крові ще раз квіти зацвіли.
Хто бачить Тебе вчора і сьогодні
Махнув на все б рукою… тільки б коні запрягли.

Ти плачеш, засинаєш і не бачиш,
Як Твої ріки щедрі обміліли.
Тобі так легше, коли спиш? Хто знає…
В спіралі часу Твої душі обмаліли.

Вже зникла велич почуттів і націй,
Не так уже оспівується їх,
Бо Твоє серце вже слабке і плаче,
А мусить воно битись для усіх.

Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:

На чорному континенті
Лютер пише свої апокрифи
Тримаючи у жмені
Бурштиновий пісок палімпсестів.
Здивоване розфарбоване Соренто
(Незаконне дитя цезарів)
Сторінками кипарисового писання
Приймає прочан замість курортників
(Бо море теж храм).
Неаполь кульгавим калікою
Співає не весело – жалібно.
А ви йому протекцію
Дзвінку порцелянову
Чи то чорну мантію…
Поверніть мене до Італії!
Дозвольте над морем журитися,
Гарібальді сумного оплакувати.
Птахи летять в Сан-Антоніо
І в Сан-Себаст’ян-ді-Калабріо.
Але не зграями.
Дайте їм замість компаса
Залізні газети Венеції,
Нехай кидають їх у море
Замість зубатого якоря.
Чемні римляни з томиком Горація
Грають у футбол символами.
А ви поважаєте даків?
Ви – жителі озера,
Ви – комівояжери віри.
Поставлю свій стіл серед лісу
(Нікуди вже він не провалиться)
І буду писати елегії
Про схизматів та про єретиків.

Примітка: На світлині Генрі МакКенсі та Кріс Патрік О'Ленахан. Якими вони були джентельменами! Світлина зроблена 14.06.1925 року у майстерні Стівена Глена Корбі (Дублін, Ірландія).

Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.
Тепер всі мої сни кольорові
Як те, що над хаткою лисиць висне
Коромислом теплого літа.
Пустив у сни мої скрипаля*
З торбою та крисанею.
Тепер у снах моїх
Зайчики витанцьовують
Тарантелли із джиґами**
Ніби не зайці вони, а паяци***
Цирку моєї свідомості.
Пустив у сни мої муляра
Чи то каменяра вільного****
З цеглиною та мірилом.
Мури тепер холодні
Мене від марнот та веселощів
У снах моїх божевільних
Ховають чи то замуровують.
Пустив у сни мої писаря
Тепер з ним за чаркою
Посумуємо…

Примітки:

Даруйте за полонізми.

* - насправді він сам прийшов, я його не пускав.

** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.

*** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.

**** - це не те що ви подумали...

Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…