сонячна веселко
ластівка-любов моя
росяні слова...
скрипалю
шляшетний смуток
вії застила
серденько едине
нема таких
як ми
двоє...
кохаю
думки твої
шаленію
до любові
солодкий трем
в грудях
радість
на
п*янких устах
біловогняне
ми...
я плюс ти...
2012 рік

тебе не можна підслухати
тебе не можна побачити
ти заховалась

якщо перевернути кімнату
лампочкою до вікна
світло задихнеться
і ти не зрозумієш
що тільки для тебе
я живу

краще я вийду на зупинку
і стоятиму довго на холоді
аж поки те вікно
само не простягне до мене руки

я стою над тобою димом
я принишк і не хочу
бодай ворухнути
зелень твого світла

гілка летить наді мною
мов галка паперова
і з темноти твоєї
вимальовує білий глек

ти наче косуля спиш
напроти вітрів звіриних
у срібних пальцях осені
волоссям чуєш мої слова

солнце опустилось за горизонт
одинокий воин и дикая пустыня
не из легких будет переход
ночь ему свою шаль на плечи набросила
дуновение вечернего бриза
оно было настолько неощутимо
что мысли его
готовы были бессильно повиснуть
как уставшие паруса
но он готов идти
чтобы достичь своей цели
помнил всегда
что жизнь трудна
и небезопасна
в пути к оазису Нового Мира
чтобы выжить в пустыне
возносят молитву в небеса
и рассчитывают только на себя
вдали послышался вой
воин улыбнулся
2012г.

Колекціонуєш
Фігурки людей
Вирізані кимось
Із матерії Всесвіту
В одних
Наче у дзеркалі
Розглядаєш себе
Інші ті що скляні
Пробиваєш байдужим поглядом
Наскрізь
Третього не дано?

Як і кожен колекціонер
Щоразу
Шукаєш нових
Рідкісних цінніших
І навіть чужих
Непотрібні екземпляри
Вимінюєш
На їжу та безпеку
Після чого – найогидніше
(за Маслоу):
Самостверджуєшся
За їх рахунок

Щодня
Зникають сотні тисяч
Фігурок
Але тільки коли
Розбиваються
Незамінні
З твоєї колекції
Нарешті
Збираєшся до Різб’яра
По відповіді

2012

На цьому відео я посміхаюся,
На цьому фото – я щаслива,
Не граю і, повір, не граюся –
Не стане сили.

На цьому фото задоволена,
І поза кадром, що немало,
Але від щастя ні, не втомлена,
Мені все мало.

Переглядаю свіжі спогади,
І пам*ятаю твої руки,
Одне погано, що далеко ти,
Розлука…

Вітер у Твоєму волоссі.
Розбурханий океан посеред тиші.
Небо навпіл дотиком до шкіри
охоплює те, що нікому не під силу -
лише Тобі.

Білі пасма холодних хмаринок.
Ми ковтаємо цей рай на двох.
Тільки, чуєш, спина до спини і назавжди,
зашкалені емоції перетираючи
в пил...

Бути разом, ділити те, що не під силу іншим.
Неможливе в можливе, як у квітні бузок...
Розбурханий океан посеред тиші - саме те,
що зробить нас залежними
від почуттів...

Мій дух напевне мертвий,
а твій може тоже.
я малими гріхами
знищую те мені невідоме.
на перший погляд - живі.
а насправді, хто скаже?
ми інколи менше живі
у житті, ніж у смерті.
ми такі різні, так само
як і наші гріхи.
ми нічого не знаємо,
але вдаємо вигляд про інше.
забуваємо, згадуємо,
ностальгія.
чекаємо і жахаємося смерті.
це тільки поки живі.

11. 09. 08.

я полюбила наготу
і думки й тіла
побіля тебе
я так хотіла
здійнятись в небо
та білі крила
до зір зранила
й губила пір"я
на льоту

08.2012

…він стояв
гордий і одинокий
поставний і кремезний
гарний і привабний
карпатський легінь
під
крислатою смерекою
у своєму рідному лісі
твердо закорінений
у рідну землю
що зродила
і ростила його
напувала живильними
соками
і викохала
у такого вродливця

аж допоки
чиїсь
лагідні
ніжні як промінь сонця
руки
торкнулися
його міцно збитого
пружного тіла
а милий
мелодійний голосок
вигукнув захопливо:

«О, який красень! -
справжній
королівський…
боровик!»

12.08.2012 Карпати, с.Гребенів

Я мрію про тебе.
Наше спілкування повніше
І глибше, коли ми мовчимо...
Гармонія єднання — розуміємо...
2012р.

Я посіяв зерна страху
Перед лицем твого дому.

Ти виходиш на балкон і дивишся
Як будень прополює клумбу
І вечір чортополошиться.

Чорні тіні доростають до вікон
І наповнюють страховиддями простір.

Тонконогі монстри
Постають перед очима,
Залишаючи іній між лопатками.

Ти боїшся чудовиська,
Що народилося у підсвідомості.

Певно,
Я забагато розповідав про себе,
Про жінок, що пригорталися до серця,
І про те,
Як я до них тулився…

Мої слова ставали насінинами розпачу
У ґрунті твоєї любові
І ти поливала їх
Сльозами зневіри.

От і виросли…
От і вгризлися…
Ти втомилася.

Наша будучність
Надірвалася.

Надломилася…

10.08.12

… А дни за днями спешно,
И только успевай –
Как маски, числа календарь меняет.
Сегодня август только,
А завтра вновь февраль,
И снег листву опавшую скрывает…
Давно уже привычно:
Стартуем в Новый год,
И снова новой жизни пробужденье.
…А кто это сегодня стоит возле ворот?
Не понедельник? Значит – воскресенье.
…А ты опять не пишешь,
В который раз – пропал,
А мне стихи и музыка, как воздух.
Запропастилась муза? Трагический финал…
Видать, границы перекрыли просто.
Ей полететь бы за борт, с разгону, как тогда,
и плыть-сражаться, как ветра б не выли!
Иль в бейдевинд на ветер: тихонько – не беда,
Но плыть на запад, коротая мили.
…Нам в календарной спешке,
Взирая на часы
И стрелок бег,
Не растерять бы нежность.
А разлюбить, наверно,
Моих не хватит сил.
Так будь со мной –
Простой, земною, грешной…

До порога осені
Я прибив підкову
Тобі на щастя.

Через відкриті двері
Ми вдихали запах
Насолоди і волі.

Ти давала мені,
А я тобі
Краплі натхнення.

Ріка життя окропила
Твоє лоно
Болем надії.

Гаряче літо
Відкрило обійми мріям,
Що здавалися нездійсненними.

Але
Уявний страх – витвір фантазії
Полонив твоє серце.

Нині,
На порозі нової осені
Твоя сльоза падає на підлогу
І розколює землю
Під моїми ногами.

Хіба
Наше щастя не вартує того,
Щоб молоко материнське
Пити?

10.08.12

вони тихо ішли, не благаючи помочі,
і навколо їх кроків юрмилися хвилі.
на безлюдний острів потрапляєш поночі,
доки ранок чайками морськими квилить

їх пропиті матроси вели під руки,
їх здаля проводжали бліді макрелі,
на безлюдному острові втямиш розпуки,
на безлюдному острові є пісок і скелі

є широке і темне пальмове листя,
є запалений простір у кутиках зору,
молитви незабуті, якими б молився,
і підводив свій погляд і груди вгору

є просмолена хижа, яку збудують,
у якій зустрічтимуть білі ранки,
дикі звірі, яких він для неї вполює,
давні ігри, найкраща з яких - в мовчанку

є любов, що сплітатиме їх зі світом
у воді й на піску, на пласкім камінні,
ти тут - сам собі час, сам собі повітря,
на безлюдному острові є прозріння

є важкі, мов чекання, південні зорі,
наче в небі крапки після слів Господніх,
які видно всім рибам із товщі моря,
які чутно всім людям із їх безодні

дядько час
якому набриднуть
пори однієї
щоденні труди
піде до корчми
на край всесвіту
і обіп’ється
посивілих туманів
із рога віків
до безтями
і сонця пелюстки обтрусить

09.08.12

Просто є люди, яких слухаєш на одному подиху,
Не рухаючи навіть зіницями, щоб не злякати оцю хвилину,
Коли з чиїхось уст на тебе сходить прозріння.

Я перетворююсь в губку,
Інформація – у воду.
Я поглинаю її і стаю наповненою, свідомою,
Так неначе переступила грані невідомого.

Просто є люди, які говорять банальні речі,
Але таким священним набором слів,
Що все попереднє чим ти жив,
Стає абсолютно чужим.

Слухаєш їх і усвідомлюєш:
Головне – не ритм,
А те, що сказати зумів.
Ти сам собі бог – і це уже мотив,
Творити завжди те, що сам хотів.

Слухаєш їх і усвідомлюєш:
Істина завжди одна,
Просто передається на різних хвилях,
І зовсім не важлива частота,
Бажання усвідомити – важливо.

Просто є люди, яких слухаєш не порушуючи тишину,
Відчуваючи їхній ріст і глибину.

Є люди, яких я осмислюю
і мовчу.
(я теж до цього доросту)

Перед валом нових проблем,
В океані випробувань
Світлоносний один момент:
Я тут гість, а моє - це даль...

До тебе, із чарівним привітом,
Прибуду із невіданих світів.
Заколисаю килима омріяної миті,
Веселкою, барвами величності шляхів...

Я лечу, наче на крилах вітру.
Прилечу. Ніжністью сонячно прилину.
Розтинаю журавлинно Вічності тишу:
"Коханий, Янголе мій - тебе кохаю!"
2012р.

Колись малою запиталася бабусі,
Чому родина наша завжди в русі,
Чому у нас стабільності нема,
Чому ми їздимо із міста до села,
А потім знову вибираємось до міста,
Та й тут не встигнемо хоч замісити тісто?

Бабуся очі підняла з Святої книги,
- Бо сніг мете, чекаємо відлиги,
Твій батько не із тими воював,
Усе ту "воленьку" Вкраїні здобував,
Тепер тиняємось, бо треба якось жити,
Щоб не прийшлось з ведмедями дружити.

Згадалися оці слова бабусі,
І думаю, чому ж ми й досі в русі?
Вже й воля в Україні знайшла місце,
А нам і досі щось немає де там сісти.
То ж за які гріхи, яку провину,
Занесла доля так далеко на чужину?

вонабулазхвостакита
зкаотридотінульнульдва
ітридцятип’ятимінут
воназмайбутньоготака
сюрреавангарнудартхитка
устиліню
ізартменю
напляжінюувнеївтюхавсятак
меніневіриштичувак
алевізьменасвійлітак
апотіможенакита
візьменекоханата


08.08.8080

До Чаші Небес запашної
Доторкнулися закохані вуста -
І пісня радості Вогню
Коханим зробилася чутна.
Щиро вірили в Любов вони.
Що таке віра,
Як не сміливість волі,
Яка не вагається в мороці
І спрямовується до Світла
Крізь всі випробування,
Долаючи всі перешкоди.
Коханий, моє рідне тепло.,
Кумирів в серці моєму немає,
Перед очима Ти, моє Світло.
2012г.

І.

Хлопчик біг,
хлопчик селом біг
і пронизливо, тонко щось кричав
(його називали у селі Соловейком через голос),
щось кричав, піднімаючи догори руки,
і люди лякались чомусь
його дзвінкого голосу.
Сусідська тітка заплакала навіть
у хустину горошком.
На воротах гойдалася дівчинка
(ніжки тоненькі,
очі великі),
а потім почула крики
і, скочивши з воріт,
почала підстрибувати на одній ніжці
і перекривляти Соловейка.
Соловейко зупинявся
і кидав у неї камінчиком…

ІІ.

Дівчинка гойдалася на воротах
(ніжки тоненькі,
очі великі),
а у фартушку яблучка.
Вона гойдалася і чекала Соловейка,
щоб яблучками його пригостити.
Дівчинка гойдалася,
а з-за рогу їхала бричка сумна –
коні ледве йшли,
а за бричкою люди сунулись
і у хустині горошком тітка сусідська.
Чому вони йдуть такі сумні?
Дівчинка гойдалася на воротах
і раптом побачила у бричці на соломі
Соловейка,
який лежав тихий і сумний.
Дівчинці дивно було бачити Соловейка,
який лежав тихий і сумний.
Вона скочила із воріт
і заплакала:
упали яблучками сльози,
упали сльозами яблучка.

1963

Хоча по суті і не схильний
ні смерті, ні народженню Я,
Володар істот всіх створених
і таких, що живуть,
Але,Єством своїм керуючи,
Я видимим на якийсь час стаю.
Коли на світі правда убуває,
Коли порок і злість повстають,
Тоді в сьому світі тіні Я проявляюсь
Для праведного захисту і порятунку,
Для винищювання зла і нечестивих,
Для відродження правди на землі.
2012р.

Чисті думки... Чи ж завжди
і у кожного вони?
Ви шукаєте Істини і Премудрощі: повірте,
що одна лише дорога веде до оних.
Всі мудрі в давнину, всі присвячені в дійсні
і вищі таїнства шукали сієї дороги,
але небагато на нім залишалися
і досягали великої мети людського визначення.
Ся дорога є дорога Вибраних,
Шлях Пророків і Святих.
2012р.

Dorota Jaworska
[PODARTA MILOSC]

jesli juz sie nie da
zalatac starej milosci
przedza dobrych wspomnien
przykryc aplikacja
z dawnych dni
zeszyc oba brzegi
samotnosci
mocno spiac agrafka
z tamtych nocy
trzeba bedzie
ze zdecydowaniem krawcowej
wyciac te podarta milosc
z mego serca

...........
Переклад українською
***
І якщо ж ніяк не вдасться
залатати старе кохання
нитками гарних споминів
прикрити аплікацією
з давніх днів
з’єднати обидва береги
самотності
міцно скріпивши шпилькою
ще з тамтих ночей
то доведеться
як справжній кравчині
витяти те подерте кохання
зі свого серця

липень, 2012

ще одна спроба, за варіантом оригіналу, наданим пані Ілоною
:)
і якщо ж не вдасться
залатати старе кохання
рештками добрих споминів
прикрити аплікацією
з добрих днів
з’єднати обидва береги
нашої самотності
міцно скріпивши шпилькою
ще з тих хмільних ночей
треба буде
як вправній кравчині
витяти те кохання
з мого подертого серця

blurred сolors
disappeared shadows
...after sunset
secrets
(n)ever
...before sunrise

02.07.2012

Тиха, все ж сповнена життя,
Лежить пустиня. Дрімає.
Її містерії ще треба зрозуміти.
Піщані бурі творяться раптово
А після бурі-спокій.
Цілком таке життя людське,
Завжди хитається між миром і війною.

Розкидані тіла вкривають землю,
Не винні разом з винними лежать
В спільній могилі.
Поранені кричать, здорові плачуть
А «люди миру» живуть у боєвій країні.
Вояки згублені, дають сигнал "РЯТУЙ",
Смерть яструбом літає понад ними.

Задимленим, туманним небом,
Шукають вбивці в прохолоді ночі
Жертви ,щоб задовольнити апетит.
Продовжується гра-ховайся і знайди-
Сильні проти слабких!
Чорна лисиця шукає здобич.
В появі світла никне темнота.

Окопи - спасіння вояка від снів примари,
При світлі струшує темряву,
Щоб знову йти на ворога,
Який не знати де. Шукає!
Розстрілює тіла,із хат лишає попіл.
Так хоче миру. А він захований
У ясних днях пустині.

Открываю глаза,
И смотрю в потолок,
Попытаюсь запомнить узоры,
Ты со мною сейчас,
А иначе не мог,
И хотела я это – бесспорно.
Потянулась лениво,
И пальцами ног
Будто глажу песок,
А не простынь,
Ты хотел быть со мной,
Ну а мне, хоть часок
Быть желанною…
Будь моим гостем.
Дверь сегодня на ключ,
Даже старый замок
Не ленилась закрыть
Для покоя.
Ты хотел быть со мной,
Прилетел, только смог,
Потому двери плотно закрою.
Ты мой узник сегодня,
А я – твой судья,
Наказание будет взаимным.
После утро и кофе.
Наги ты и я.
Разве это не чудно? Не дивно?
Открываю глаза,
И лениво тянусь,
Ты мне шепчешь на ушко
Чуть слышно:
«Дорогая, еще пять минут отдохнуть»,
И так мило в затылок мне дышишь.

На подвір’ї випускала молодиця,
ой-да, із рук полотняних птахів,
а вони ж такі веселі,
крилами тріпотіли, ой-да.

Вулицею ішла вдова Степаниха:
як погляне, як погляне на подвір’я –
аж похолола молодиця,
аж птахи полотняні злякано затріпотіли.

„Ой ти, Степанихо, ой ти, вдово,
та хай тебе заздрість хоч із’їсть,
а мій чоловік мене вірно любить,
а мій чоловік мій буде.”

Птахи полотняні
крилами радісно стрепенули,
попід вишні полетіли, ой-да.

1963

Хтось сивіє від старості,
Біліє хтось від горя-

----------------------
Де сховатись від думок,
що врізалися, вкарбувалися
у мозок і не дають спокою?
Вирізати, означає - померти!
А може це і є моє таємне бажання?
Чекатиму, може моє тіло стане біле
і я ,згодом, розтоплюся у ясності,
стану просто світлом.
Житиму тільки сонячними днями,
до того часу поки відійду зі світу
і з’єднаюся з Тим, котрий сотворив
всі ці долини і гори на землі,
а ясне, просторе небо на висоті.

я не зима,
я точно знаю -
лето,
но где-то,
упрятаны мои цветы,
нелепо…
грустно на меня
смотреть,
мои портреты
развешены
все в белом,
монету
даже не дадут
как мзду,
но я иду,
ищу свое начало,
печально…

Бронзовий іхтіандре брутальної хвилі
Відгомін шторму на мою місячну сонату
Летюча вагота переплетених тіней
Звитяжець чи загарбник?
Сонце поглинуло небо
Водорості пальців зв’язують тіло і свідомість
Сік дині едемського дійства
Солодкий? Солоний? …так…
Заліплює медово повіки в сон
Дурман полинової розкоші
Розітру по плечах гіркий оксамит трави
…Ще хочу дині півмісяць…
Пісок інкрустує наспинні шрами
Ти приймаєш біль і ховаєш у мушлі-венерки
Делікатес азовської ночі
Двостулкова експресія
Наповни мене собою
Срібне шумовиння
Молочного шляху…
30.07.12

Якщо індус називає свого Бога і говорить,
що немає іншого його мислення розділене.
Якщо іудей називає свого Бога і говорить,
що немає іншого, його мислення розділене.
Якщо християнин називає свого Бога і говорить,
що немає іншого, його мислення розділене.
Будинок розділений в собі.,
Розхитується і незабаром звалиться.
Об'єднаний, він стоїть вічно.
2012р.

Хлопчик на гармоньці грав,
грав на гармоньці хлопчик.
„А де мій тато?” – запитував хлопчик,
хлопчик запитував: „А де мій тато?”

Мати картоплю чистила,
чистила мати картоплю,
нахилилася, не знайде ніяк картоплину,
картоплину ніяк не знайде, нахилилася.

„Он Миколці тато купив велосипеда,
велосипеда купив тато Миколці.
А мій тато чомусь не купує,
не купує чомусь мій тато.”

На гармоньці п’ять гудзиків білих,
п’ять білих гудзиків на гармоньці.
Мати ніяк не знайде картоплину,
картоплину ніяк не знайде мати.

1963

Горловой звук «А»,
Он в гортани зарождается.
Чтобы правильно «У» произнести,
Вперед вытягиваю губы.
И вот сжимаются они,
«М» , — это резонирующий тон,
Подобный жужжанию пчелы.
АУМ — сокровенное слово...
Его вселенная включает
Все именования и формы.
2012г.

Батько Семен стояв на гарбі
з головою
у сонці,
а ми – сини-соколи – подавали з копиці:
підхоплювали оберемки музики на вила
і підносили до сонця.
Крекатала гарба,
колеса рипіли,
брязкали вуздечками коні…
Коли їхали до скирти,
шматки блакитної дороги
прилипали до дзвінких підків,
а над гарбою, повною музики,
висіли на дротах прозорі журавлі,
прозорі сумні журавлі…
Увечері повертались додому,
і поле, як підбитий журавель,
дивилося нам услід
чорними очима терників
і щось говорило тихо
на прощання до гарби,
на якій ми повезли музику літа.
Поле говорило
і ми антенами устромлених вил
ловили ті прощальні слова
і відверталися від чорних очей.

1963

Вони накидали в криницю груш,
медових, із колгоспного садка,
потім опустили дзвінке відро
і витягли, й поставили на зрубі.
Пили по черзі і лягали у траву,
на розстелені вільхами тіні.
Вечірньою м’ятою пахли вони,
перемішаною із мазутом.
І заговорила до них вода
гулом комбайнів, шумом колосся,
а вони розкладали сало і хліб
і розуміюче кивали головами.

1963.

Тихим гомоном світлої зграї пташиної
Рік за роком життя свій вимірює плин,
Долучає щомиті до вічності пісні невпинної
Голоси із далеких і навіть – модерних картин …

Рік за роком – нові і нові декорації …
І мільйони облич тексти, образ і фон
Моделюють в собі навздогін генерації,
Що сьогодні і завтра – типовий й відмінний фасон …

Все минає – це правда, карбована істина:
Відболить, відійде те, що серце рвало на шмаття …
Що ж залишиться? Спогад чи мить, від лушпиння думок вже очищена?
Ну, а може – і сумніви, страх, заздрість, злість, каяття?

Залишається вічне, осяяне світлом гармонії …
Дріб’язковість емоцій, амбіцій, яскравість картин –
Все минає, далеке воно від симфонії,
Рік за роком якою життя свій вимірює плин ….

25 липня 2012 року

Дух лісу вселився
У твоє тіло.

Літо
Омило тебе теплом
Наближення вечора.

Шовковий рушник неба
Витер втому із обличчя
І пустив у колиску очей
Сонячних зайчиків.

Запах лісу вилився
Із волосся твого
Мені на груди.

Умліваю
У коконі
Спогадів...

26.07.12

моя країна
порпається тихо
завзято
безупинно
беззмістовно
з петуніями, півнями, півоніями

кричить щодуху
горло надриваючи
затято
негостинно
нелюбовно
із муміями, сідлами, колоніями

мовчить і нидить
наніц би застигла
зажелатинена у липні
в жовтій сухості

танцює данс макабр
з предків тінями
закохана у мальви й свині
й сині мудрості

2012

Он дал ей карт-бланш.
Стервенея от выпавшего шанса,
она отбирала себе каждую, секунду,
понимая их бесценно-последнесть.
Теперь у нее так много этого "мы".
А ему пусто и просто.

Существуют мириады миров,
Все они исходят из одного мышления
Его творения свободны в своем выборе.
Лишь они способны создавать беспорядок,
который сам по себе есть страдание и горе,
ненависть и страх.
Лиш его творения способны их порождать.
Важно знать следущее: ваше мышление
едино с тем мышлением,
которое породило целые миры.
2012г.

Гицлі влаштовували облави на людей, щоби потім вивозити їх до Рейху.
Ви, бабусенько ясочко, ховалися із молодшою сестричкою у ріці.
Заходили по груди у воду, вростали у пісок між віт вербових,
мавками ставали – коси течія розплітала, пальці біліли, морщились,
губи синіли від холоду і страху.
А мати вдома казали тим, хто по вас приходив, що не знає, де її діти.
І всю війну не знала. Бо – не врятувалися. Коли ішли із сусіднього села
(де сапали буряки) через поле додому – нагнали та відправили на чужину.

Коли вас,бабусенько, разом з іншими одягнули у тісну труну вагону,
ви билися у дерев’яній клітці, як наполохана пташина,
а люди довкола стояли по груди у трясовині розпачу.
Замість сердець у них були опустілі лелечі гнізда,
у які укорінювався страх. А ви тихенько молилися і вірили.

Ніхто не знав, яким буде завтра і ви,бабусечко, не знали:
що повернетесь додому через багато років
разом із лелеками
і небо у той день буде синє-синє, як ваші очі;
що будете навчати онуку любові до Бога,
який врятував вас і вашу сестричку од смерті,
помилував у війну од наруги, не дав загинути од голоду,
дав вам доброго чоловіка (офіцера-фронтовика,
що повертався із Берліну на рідну Луганщину,
та так і залишився у нашому селі).
Ви тоді не могли знати, про трійко гарних діточок,
про те, що переживете сина і чоловіка.
Що то Чорнобиль одбере у вас онука, а потім і сина.
Не знали, що ті книги, які ви мені подаруєте перед смертю,
будуть довго пахнути особливим запахом чистенької хати.
Що коли я писатиму ці рядочки –
буду плакати і сумувати за вами, ріднесенька,
як ітиму до святого Причастя, завжди згадуватиму вас із дідом.
…
Бо Господь є добрий.

«18. Бо велика мудрість Господня: він сильний владою і всевидющий.
19. Його очі на тих, які його страхаються, і сам він відає кожне діло людське.
20. Нікому не велів він бути нечестивим, нікому не давав він дозволу грішити.»


2012

Вибіг із хмари
заєць,
довгий нитяний заєць.
Виплигує нитяний заєць
по вишитому літом колоссі,
по землі порепаній, як губа,
по дахах череп’яних.
Тарабанить нитяний заєць
у денця відер на тину.
Прибиває нитяний заєць
пиляку на стежці
срібними цвяхами.
Котить нитяний заєць
по дорозі сонця,
яких нікому не перелічити.
Приніс нитяний заєць
курям зеленим – пшона,
дахам череп’яним – райдугу,
дітям – червоних маків і сміху.

1963.

важко повірити у порожнечу

і ми називаємо це космосом
і населяємо її
богами та зірками
слонами та черепахами
даємо їм імена
і вигадуємо звички

коли носиш у собі порожнечу
важко повірити у її безіменність
і ми даємо їй імена далеких нам планет
і вони стають близькими нам людьми
із блискучими очима і теплими пальцями

а між нами
мільйони богів і зірок
слонів і черепах
і хтось
хто тихо молиться
за нашу порожнечу

Моє волосся ще трохи пахне
Його парфумами.
І якось дивно, що якось раптом
відчутно сумно.

Коли Він шумно чи зовсім тихо
на грудях дихає,
то в грудях тепло, з грудей нестримно
вселенське щастя злітає криком.
В очах туманно
чи просто димно.

Авто не видно. Він зник за рогом,
в моєму небі розтанув
птахом.
Коли Він їде від мене надовго,
у мене їде, здається, дах
і знак питання малює відповідь:
чекання варте, напевно, того,
щоб потім щастям
волосся пахло.

21. 07. 2012 р.

Дивлячись на твоє фото
я розумію, що е с т е т и к а
буває різною
зрештою як і ф о н е т и к а
слів і фраз
кинутих мені в м о р д у;

стосовно морди, то тут
вже своя ф і л о с о ф і я
м о р ф о л о г і я/а н т р о п о л о г і я
одним словом
і якщо вже м о р д а,
то неодмінно ш а к а л а
в подобі А н у б і с а,
щоб гарчати, перманентно гарчати:
“ідіть до біса!” “ІДІТЬ ДО БІСА!”

але тебе моя м и л а
це не стосується:
я рахуватиму всі твої кучері
і гарчатиму ніжно на в у ш к о:
“моя естетика!” “МОЯ ЕСТЕТИКА!”
р-р-р-р-р-р-р-р!
2011

Мати натопила піч,
вигребла жар кочергою під челюсті,
вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев'яну лопату,
ніби зібралася саджати хліб у піч.

Та ні з чого хліба спекти - муки ні на пучку,
ні з чого їсти зварити -
картоплі ні картоплинки,
капусти ні пелюстки,
крупи ні пшонинки -

нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,
скоро вмирати, всім умирати,
діточкам з опухлими від голоду личками умирати,
та як дивитися на їхню повільну смерть:
на видовженого у безкінечну нитку
додихаючого пташенятка!

"Давайте гратися у Телесика:
я - буду Зміючкою Оленкою,
ви - дітки мої ріднесенькі - Телесиками".

Каже вона найменшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Найменшенький поклав на лопату руку.
"Та ні-бо: сідай зовсім!"

"Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,
а зелене, як у Зміючки Оленки,
але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:
таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!"

Стоїть Зміючка Оленка коло печі
і, як мати, ріжком хустки сльози утирає,
каже середульшому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Середульший поклав на лопату голову.
"Та ні-бо, ні! Сідай увесь!"

"Мамо, ми не Телесики -
ви ж знаєте наші імена:
я - Михайлик-слухняний-хлопчик,
я - Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я - Василько-принеси-водички-з-криниці".

Стоїть Зміючка Оленка коло печі,
крізь сльози слова мамині жалібні промовляє,
каже старшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Старшенький поклав на лопату ногу.
"Та ні-бо, ні, не так!"
"Мамо, не повертайте нашого
золотого човника назад:
ми уже побрали у руки срібні весельця -
ми уже пливемо далеко по велику рибину!"

Кинулася мати
від Зміючки Оленки діток своїх
ріднесеньких рятувати:
і найменшенького Михайлика,
і середульшенького Петрика,
і старшенького Василька -
обійняла руками, як гусочка крилами.
Полетіли.

До Тебе підношу я,
Господи, душу свою.
До оази щастя мрій з піснею
Будую Світ на власну глибину.
Господь — мій Пастир,
Тому в недостатку не буду.
2012р.