І я знову рухами кволими проводжатиму тебе до воріт
Нам з тобою не багато, не мало
Всього кілька кроків, всього лише слово-
Але жоден з нас нізащо не впаде до ніг
Це не капітуляція
Це – жертво приношення?
Чи, можливо, лиш страх опинитись самій?
Я знову долоні у воду джерельну занурюю і освячую шлях всім майбутнім тобі та мені
Я промовчу
Адже для чого ті слова?
Вони камінням впадуть і не проростуть зерном
Ти знову йдеш
Ти повертаєшся знов
І моя сутність озивається голосом усіх забутих
Обманом страчених у Любові

Не дозволяй ошукати себе омані
Лише серцем думай
Відчувай розумом
І простягай мені свої долоні
Хоча б на хвильку я відчую твердість землі
А далі…
Знову до воріт проводжаючи, я збожеволію
Стану сама собі вірним соратником, найлютішим ворогом
Бо з думками я один на один
Хоч би крихту жалю в цій судомній повені

Потерпаючи від безмежної тиші годин
Ти ідеш
На мільйони мене розриваючи

Безпорадність
Самотність
Безволля
Журба

Я могла би…
Так, безперечно, могла!
Відірвати тебе від себе
Твої руки – то моє самозречення
Я не в силах сказати: Залиш мене
Моя воля минула з туманом
Заколисують ввечері співи птахів
А уранці я знову… чекатиму?
Певно, життєвих доріг мало пройдено мною
Хоча часом здається, що забагато
Просто йди, не вертайсь
Просто йди, просто…
Ти залишив мені сни знов на згадку…
Відчуття, мов би я на розпутті і не знаю, куди мені йти
Все по колу
Як завжди ми в русі і з нектаром гірким на вустах
Я могла би зректись…Могла?

01.07.2013

Серце болить так,
що аж віддає під лопатками.
То – крила.
Але навіть у найдобрішого ангела
крила не є безмежними.

21 жовтня 1996 року

необачно
поранив серце
об гострий місяць
твоїх губів
ще одна
кривава зоря
вмерзає
у морок ночі

18 січня 1994 року

Я ліплю її
з білого смутку і білих туманів
на основі свого особистого сивого болю
від понесених втрат,
від малих і великих поразок
на межі перемог,
що намарились і не збулися...

Я ліплю свою вежу
з лози, що росла на шпіцрутени
для нескорених,
з глини,
що вбила колгоспницю-маму, -
моїй вежі, я знаю, вовік не загрожує
вавилонське руйновище:
глина й лоза - монолітні!

Я люблю свою вежу -
інакше її не ліпив би
на останньому подиху,
сили зібравши останні...


04.12.2006

###

Не мой герой!!!Не моего романа!!!
По сути: даже не герой!
Я не ищу в тебе изъяна-
Ты изначально мне родной!

###

Жара, жара…
Без прОдыху, с утра!
Расплавились и испарились мысли
И в небе легким облачком повисли.
Лишь слабая надежда остается,
Что дождиком стихов оно прольется
Когда-нибудь. Ну а пока – жара.
Не освежают даже вечера…
Жара. Невыносимая жара!
2013

мені завше здавалось
пестити
походить від слова пес
зіщуленим цуценятком
скавулить холодна душа
в ноги перехожим жінкам
лащиться покинута собачість
Боже! чи ж випадкова кістка
спалахне вогнеграєм ніжності?

18 січня 1994 року

Сім’я –
      великий материк любові.
Сім’я –
      три острівці самотності.

21 жовтня 1996 року

Але ти мене інколи згадуєш
дихаєш мені у мовчання
і я відчуваю кроною торішнього листя
що продовжую стелитися під ноги
твоїм несуттєвим сумнівам
сумнівним балачкам
балакучим сутям

і погодься

чим тонше стелитися
тим привільніше й солодше
тобі
занурювати підошви у м*якість
зовсім не підозрюючи
що топчеш її
незворотно

Діти ростуть швидко,
Як гриби після дощу.

Ось уже рік і чотири зуби,
Ось уже три і два шрами на лобі
Від падіння з велосипеда,
Ось десять років і одна сестричка
У планах батьків, які ніяк не вирішать
Чи рано ще, а чи вже пізно
Думати про це…

Ось уже вісімнадцять і три рубці
На серці у тата,
Який любить державу,
А вона його терпіти не може,
Бо всі інші чоловіки на заробітках,
Десь у чужих краях залишають своє незадоволення
А додому приносять гроші
І не вимагають від влади
Ні нормальних доріг,
Ні єдиної державної,
Ні поваги до себе,
Яка в цивілізованому світі
Вимірюється зарплатою,
Одним законом для всіх
І свободою слова…

Ось уже двадцять п’ять
І онуки, які ростуть швидко,
Як гриби після дощу…

Починаєш відчувати втому і те,
Що молодість зачинила двері
Перед самим твоїм носом,
А ти так і не встиг
Роздивитися її
З насолодою.

Хоча…

Може вона у шпаринку
Ще дивиться
На тебе?


20.06.13

Кожен день два чорних крука - Думка і Пам'ять-
нечутно пролітають над Землею.
З настанням сутінок священні птахи спускаються на плечі господаря
і докладно розповідають йому про все, що бачили...

Все людство в зерні Духа
Належить до різних планет,
Хоча і знаходяться на Землі,
На одній із станцій своїх ...
Є шлях землі і шлях крил,
розберися і відміряй.
Велике відчуття крил,
Коли піски замітають слід.
Коли ім'я Храму вимовлено буде,
Тоді настане зображення Духа.

За пазухою міста вельми зручно.
Дороги – путні. А колеса – круглі.
Тож селюки,
Добряче намагнічені
Міським життям,
Навідуються зграйками
До рідних гнізд прабатьківських,
До витоків.
І настає велике розмагнічення
На лоні первозданному,
Під вербами
Й тополями,
На падалішнім листі...
Гірчить димок.
Шкварчить брунатне сало.
Шубовскають карасики й опеньки
В киплячі небудення казанки,
І булькає домашня самограйка,
І мова очищається від суржику,
І пісня закорінюється в душах
Синів села, заблуканих у місті.


2006

Буває по-різному…
Один мій друг точно знав:
Любов – це фонетика.
Невпинна вібрація язика,
яка переростає у звук ррр…
Крапочка літери [і] захована за щокою.
Чергування шуму і тиші,
тиші і шуму…
Легке божевілля.
Своєрідний дисонанс.

Один мій друг надто любив фонеми.
Вони виповзали із середини
і залишались десь на кінчику язика.
Були його силою та змістом…

Могло б скластись по-іншому.
Тільки хто знайде в собі сили переписати сюжет?

Коли мій друг навчився бути глибоким,
його назвали аутистом.
А він всього лиш вірив у звук більше,
ніж у саму людину.
А він всього лиш ніс в собі щось,
що з’явилось за мільйон років до світла.
А він всього лиш знав напевне:
Любов – це коли нікого немає.
Любов – це коли тебе нема.

Коли-небудь,
коли ми зможемо розмовляти один з одним,
повітря знову наповниться нашими словами,
як киснем після червневої зливи,
вони стікатимуть туманом у калабаню центру,
запалюючи ліхтарі, цигарки, вогні святого Ельма
і пристрасть в очах вуличних кішок...
А доти,
доки я не взмозі відділити у власному серці
тебе від твоєї смерті, чекатиму мовчки,
Ось тут, у темряві сонного літа.
Я дочекаюсь, мій друже, я вперта...

Присвячено Парасці Коливашаласці - талановитому підполковнику диверсійно-пародійного підрозділу ПМ

Кожен сам -
адресат за життям.
Зводить храм
кожен сам.
Кожен сам.
Говори.
Про життя говори
почуттям.
Почуттям
ні на що не схожим.
Кожен сам -
адресант голосам.
Тут і там
кожен сам.
Кожен сам.
Раптом хтось
йде назустріч... І ось -
не здалось...
Не вдалось
бути перехожим.

У життя, у життя
ну не завжди зручні вітрила.
Почуття, почуття -
допоміжні у серця крила.
Зводить храм, зводить храм
душевних дум цілюща злива.
Кожен сам, кожен сам -
любові неземної диво.

Телефон
не болить. В унісон -
камертон
абонзон*.
Абонзон.
Не барись.
Почуттям озовись
і назвись.
Не дивись,
що на всіх не схожий.
Кожен сам
починається там,
де світам
зводить сам
власний храм.
Будеш? Будь.
Почуття не забудь
і - у путь...
Добру путь,
о мій перехожий!


26.06.2013

Дівчина прийшла на побачення.
Вона змила з себе весь бруд,
всі невдачі, всі розчарування.
І одягнула своє найкраще вбрання,
своє найкраще обличчя
і віру в своє найкраще кохання.
По справжньому перше,
перше й останнє,
єдине.

Дівчина прийшла на побачення.
Вчора, коли вона розповіла матері про мене,
мати всю ніч не спала,
весь день ходила сама не своя,
а ввечері сказала:
"Іди, доню, - це твоя доля"

Дівчина прийшла на побачення.
А я не прийшов.
Пробач.

1993

Зачерпну я води з кришталевих джерел
Втамувати безмірне бажання до втечі
Не очікую більше любові сліпої, без меж
Я лиш хочу пізнати дорогу закличну

Розчинитись із вітром у туманах земель
Відчуваючи присмак вустами вологий
Ти торкнувсь мене поглядом втрачених снів
Та чи мають твої очі взагалі якийсь колір?

Я втікатиму подалі, хоч би у своїх думках
Із зачудованого кола не ступити вже ні кроку
Навіть дивно
Ось ти поруч і я не відчуваю страх
Не потрібно ні боротись, ні ховатися від грому

У оточенні облич цих я німію навіки
Дощові сезони змили всі дороги
І тепло душевне, знаю, не зігріє мене вмить
Ти приніс у моє життя буревії та всі грози...

13.03.2013

Танцюючи на уламках дзеркал
Ти фактично не відчуваєш болю
Відчуваєш лише панічний страх -
Зупинитись доведеться зовсім скоро

Адже танець має і початок, і кінець
Маєш мізер часу, щоб розповісти історію
Що розкажуть твої очі? Що - долоні?
Я не знаю...
Кожен з нас несе свій хрест...

08/04/2013

Цей травень став мені отрутою
Впорскуючи у вени нектар гіркотливий
Обабіч дороги встеляються цвітом забуті мої імена

Мене називав ти так просто, Морською
Це стало нам згубою
Стало рікою
І спробуй тепер, поєднай береги
Але не чекай, що все буде так просто
Ти впадеш, підведешся і трішки загостреним поглядом шукатимеш нові шляхи

Я вкотре стоятиму на роздоріжжі
Спинятиму коней своїх
Намертво триматиму віжки
І ще раз думки мене ранять так гостро:
«Не стати вам морем навік»

Чи слухати розум? Чи слухати серце?
Я безліч разів руйнувала осердя лишень через острах обману, зневіри
Я дивлюсь ув очі твої
Але сили свої я сама знов звела нанівець

Цей травень розтане під сонцем пекучим
Я досі оспівую дні ті минулі
Коли я уперше торкнулась біди
Тепер відчайдушно вдихаю повітря
Ти – моє причастя
Ти – моя віра
Мені ще рости і рости

Навряд чи чекатимеш ти мене знову
Я стала вразливою
Стала слабкою
Постійно шкодую та спльовую жовч
Рідко завершую те, що починаю
Живу, ховаючись, від краю до краю
І нерв мій – не сталь
Але досі ще є. Забагато

04(05)2013

вони бачили і сприймали
всі відтінки ночі,
всю однотонність днів
вони відчули багато-багато смертей
та не знали спокою,
і коли нерви у відчаї
посилено сигналізували
до больових центрів -
вони все одно не заплющувались -
ті кавові очі.

ними блукає історія,
зчитана з людей і безлічі книг
це довкілля, на якому постає новий будинок -
хмарочос із тонкого скла
з його даху можна поглядом охопити
цілий океан,
звернутися до гір
і дочекатись відповіді.

у них - застигла боротьба,
що інколи поступиться гармонії
вони не припиняють пошуків,
і навіть коли гасне ліхтар,
шлях триває,
завжди триватиме.

ті далекі очі,
колір котрих визначено домінантним геном,
так і зостануться кавовими
на тонкому білому папері,
розмережаться в планіметричній простоті
темно-синіх літер,
і ніколи,
ніколи не закриються.





24.06.2013

Глипне шовковичка – око чорняве
поміж смарагдових віт,
спогад бентежний душу пойняв –
гість із минулих літ.
Ганна Рижачка – бабу так звали –
мала шовковиць аж дві,
діток чужих до них не пускала:
«Збирайте на вулиці, там, у траві».
Ліпша погода у баби на серці –
пустить у двір малишню,
всядеться та, мов пташата на жердці,
і – за обидві щоки запашну
ягоду в ротики, – ох, жовторотики! –
губки вже чорні і щічки,
мами вже кличуть, сигналять животики,
жде-виглядає їх річка.
Нумо ще трішки, пригорщу-дві,
завтра не пустить, мо’, баба.
Знаш хіба, що в її голові,
чом вона нині гостинна, а вчора – не рада?
чОму сьогодні: прямуй до дрібної,
а позавчора – на ту, що велика.
Що за характер у баби отої,
як догодити їй? Мика-
ти нами довго ще буде?
…Станем дорослими, та не забудемо
Ганну Рижачку, бабу примхливу:
сонечко вчора, узавтра – злива.
Бабі хотілося внуків, та з сином біда:
він – однолюб. А старенька – стражда.
…Всохли шовковиці, пишно буяє трава,
ронить сльозину на їхні могили забуті –
бабці-вдовиці та сина її – Іва-
на-анахорета, котрОму судилося бути
парубком: ненька колись не дозволила
взяти якусь-то Галю. А іншої він –
той іще впертюх! – привЕсти не зволив.
І не питайте – за ким то дзвін.
…Глипне шовковичка – око темнюще –
і усміхнеться: всі драми – минущі.

2013

Сонце
Торкається
Твоєї
Шкіри

Батьку,
Я - не твоя дитина.
Батьку,
Навіщо?
Ти хотів сина.
Ти хотів викидня.
Ти хотів сонце.
Батьку,
Чуєш?
Я більше не можу.
Біжу за обрій.
Падаю в землю.
Дивись в мої очі.
В очах моїх темно.
В очах моїх нічно.
Голоси мурижать.
Без пам'ятні.
Без розуму.
Обіймай мене ніжно.
Обіймай мене сильно,
Мій коханцю любий.
Батьку,
Чуєш?
Я тебе чую.
Я відчуваю.
Подих гарячий.
Рухи безтямні.
Шал нетерплячий.
Вимкнути світло.
Одяг донизу.
Батьку,
послухай.
Гаряче знизу.
Вітер біжить.
За туманами - зимно.
Батьку,
Забудь.
Обіймай мене.
Вільно.

а що життя? іти з тобою по ліву руку
від межі до межі батьківського городу
думати чи досить розкидали гною
і скільки ще доведеться
і чи потрібно
і чи вистачить насіння
чи вистачить на кожен крок сили
і терпіння

не посваритися через рядки
знайти місце для соняшника
рік по рік
плече в плече
садити
і ніколи не мати певності
чи щось зійде
а якщо зійде
то чи не пропаде

полоти бур’ян молитися на дощ
боротися зі шкідниками
від потрісканих губ
до потрісканих п’ят
до рук у шершавих мозолях

і десь там колись
збирати урожай
якщо бог дасть

мала не губи свою долю

а що якщо щастя
час від часу подаючи тобі воду
дивитися як вона сонцем стікає
по твоїй бороді

2013р.

затасувалось у паперовій колоді
Мій єдиний козир,
я залишу його наостанок
Усе частіше мені здається,
що я граю з собою,
і не полишають сумніви:
чи то вибувають безталанні гравці,
чи зі мною грати ніхто не хоче?

Моє пікове серце
зігріє
ться
тільки коли впаде у вогонь
Зрідка зблисне червоним
так, що ніхто й не помітить,
але в моїй пам'яті
зостанеться плазмовий слід -
тонка плівка,
яка зашипить
від краплі перекису водню.

Моє пікове серце
викликає в когось іронічну посмішку,
в когось - марновірний страх,
та стане в пригоді воно лиш тому,
хто вірить у фортуну
і сподівається витягти свій щасливий білет.


Моє пікове серце -
лиш одна з багатьох карт
у нечесній грі,
де власник козира
завжди постає
переможеним.





19.06-21.06.2013

Вот, блин, - а говорили, - просто,
Бросать курить!!! нет, это не просо
Голубям бросать…
Кто не бросал…вам не понять
Чем голову свою занять.
А вместе с головой и руки,
А губы, губы куда деть?
И хватит о вреде галдеть,
Вреднее только об одном и думать…
Быть или не быть….
Курить иль не курить
Здоровым быть…
Лишь телом…
Но двинуться мозгами…
Все забыть…и заболеть!
О бедный Юрик…
На фига я взял такое на себя…
Сейчас сидел бы и дымил
Спокоен был бы
Был бы мил…
Да ладно, это все пройдет…
Иль брошу я курить,
Или бросать курить я брошу…

Несется улица, река людская.
То шумная, а то совсем немая.
А в ней плывем и мы,
Ничто не замечая,
Ничто не ощущая…
Но главное не видим глаз
Смотрящие на нас,
Возможно нас к чему то призывая…
С мольбой и болью иногда…
Но нам всё некогда…
У нас автопилот…
Он точно к цели приведет…
А цель видна…
Она одна…
Диван, подушка,
Тишина…
Окно в Европу – телевизор…
У гурманов – в окне есть телескоп…
Вот так на мир мы смотрим познавая,
Как Левингук, но лишь наоборот.
Мы созерцателями стали,
Сердца ковали мы из стали,
Чтоб нас не смели волновать!
Жалеть, переживать
Уже давно мы перестали…
Не ждем у жизни перемен!
Не страшен нам порок измен
Ни собственных,
Ни очень близких
Нам людей…
Нам всё равно!
И новых нет идей.
И вереница серых дней
Нас паутиною накрыла!
КрылА вконец нам спеленав.
А мы и рады…
Нет досады,
Нет чувств….
Лишь
Ощу-ще-ни-я……

Ах когда бы я был поэтом
Я написал бы о том, об этом…
Я ездил бы по странам и весям
И в этом был бы весь я.
Я не ходил бы с утра на работу
И научился б по фене ботать
Купил бы шляпу и плащ модный
И никогда бы не был голодный
Я дорогие бы пил вина
Возили б меня лимузины
А еще я купил бы виллу
А чтоб скучно не было –вилы
И друзья бы ко мне ходили
И со мной за компанию пили
И мы вместе стихи слагали б
И от выпитого мо, – стругали
А кому б не понравились строчки
Мы протерли б ему очки(глазки)
И я стал бы лауреатом
И прославил бы мирный атом
И по ящику всех учил бы
И науськивал и лечил бы
И имел бы я счет в банке
И имел бы я дам в баньке
И все тыкали б в меня пальцем
Знаменитость мол, а ест сальце
И тогда, на вершине славы
Я б одаривал всех сирых...
Но однажды под утро в ванне
Испустил бы я дух…в тайне..
Все плохое должно кончаться!
Но ведь лучше бы не начаться!
Потому по утрам лихо
На работу спешу…
так надо….

Образи...
обрАзи...
образИ...

(А.Міськов)

Вода це найгірше дзеркало
вона показує тебе таким
яким би ти хотів себе бачити
це ніби дивитись
спросоння короткозорим поглядом

Ти дивишся збоку на графин із водою
і бачиш його наполовину повним
і бачиш його наполовину порожнім
хоча при погляді зверху переконуєшся
що води там хіба на дні

Ти п’єш воду ти дивишся у воду
це завжди самообман

і навіть якщо ви дивитиметесь на графин збоку
вода не з’явиться
і навіть якщо я дивитимусь зверху
вона не зникне

Ну что? дождались духоты
Жары…
дождались…
А я же рад…
Люблю жару,
грозу и
град…
Люблю потея задыхаясь
Толпу в автобусе обхаять…
Но просебя…
тихонько...
Нарваться можно и не только…
Так вот …
Люблю потея задыхаясь
прижаться к потным телесам
вдыхая аромат дезодоранта,
простой – студентки, аспиранта,
а повезет – шанели № 5…
но благоухать
не забываешь сам,
тройным одеколоном окропившись,
бокалом пива подкрепившись...
с копною лилий и….
в час пик….
В автобус…
это шик...
Не зашибут вдруг…если…
А верх блаженства …сесть
И есть…
плоды подсолнуха…
плюя на всех и вся…
вот это да….
Вот это лето…
Картина маслом
Хоть напрасно…
Камнями бросьте вы в меня
Коль не узнаете себя…
Не все…
И слава Богу….

У пульсуючій міражами далечині
уподібнюється до небесних примар -
то виринає, то ховається -
пливе несамовитий дирижабль.

Мої очі хапаються за нього,
мої руки здіймаються до нього:
Побач мене! Почуй мене!
Забери мене, дирижабле!

Я шукаю наступну зупинку в маршруті,
я чекатиму там за розкладом,
аж десь дорогою, в невказаний час
мене підхопить і понесе...
Прощавай, земле, я не сумуватиму!

Світ ввижається, розпорошується
ізсередини дирижабля.
Важко дихати й розвертатися -
без маневрів рушаємо в невідоме.

Мікродійсністю неохопною
ми сповнюємо повітря,
котрим іще ніхто не дихав.
І в дивовижному танці з промінням
ми щезаємо, ми щезаємо...

Так засліплює й розриває зі швидкістю світла,
мої шматки втискаються в нову оболонку
й на заході вона зціліє...
Моє існування тепер легше за повітря,
я лиш починаю відчувати ту несамовитість...
Але я вже - дирижабль.
Тепер я - дирижабль.





14.06. - 15.06.2013

можна відчути себе трупом,
доки лежиш у траві. тихо.
і навколо кружляють мухи

та не завжди відчуєш себе живим,
коли тебе оточили
кружляючі люди
невгамовні люди
на своїх незграбних ногах
поспішають кудись

найбільш кружляючі
встигають зробити всі справи,
налаштувати своє коло,
ланки котрого - рівновіддалені
від центру,
що зветься життям.

у колі - не видно галявини,
тож замість людей там -
мухи.
і тихо.
просторо.
затишно.




12.06.13

Кожен у цьому світі
хоче, щоб його любили,
Кожен у цьому світі
прагне, щоб його почули.
Кожен у цьому світі
чекає на розуміння,
повагу і визнання.
І ціле життя проходить
у прагненні і чеканні,
бо кожен в душі – дитина,
що хоче і ласки, й тепла…

Чому ж тоді в цьому світі
насправді мізерно мало
тих, що уміють любити,
тих, що захочуть почути,
здатних порозуміти,
визнати, поважати,
щастю чужому радіти,
заздрість в душі не пригріти,
ненависть відпускати,
вибачитись, вибачати.
Хто впав – тому руку подати,
допомогти піднятись,
а не ногою копнуть,
переступити й піти?…

На що ж тоді нам сподіватись,
марнуючи ціле життя,
коли ми шукаємо в інших,
того, чого їм не дамо?..

дивлюсь у вікно на свинцеві хмари
що укрили небо

жалюзі ледь ворушиться від холодного повітря з кондиціонеру

густі подвійні рами і фігурна решітка
замкнута на замок зсередини

ділять небо на маленькі шматочки
і воно ледь пробивається до мене

крізь павутину дротів на стовпах
і частокіл бетонних стовпів
та гілки дерев

увага моя розсіюється

і я забуваю про вікно
і решітку на ньому

і поринаю у роздуми

про всесвіт


12.06.2013

Коли я була малою, у нас була дача,
Де поряд з усілякими загальновідомими
Картоплями і капустами
Високим зеленим парканом ріс топінамбур.

Я тащилася від цієї назви,
Від її іноземного звучання,
Загадковості
та довгого, як жуйка у роті,
Звуку «а-а-а-а» усередині слова.
Любила вживати його ( в сенсі – слово) у побуті,
При вдячних шмаркатих свідках:
- Фу, знову топінамбур на вечерю!
- Ого, а шо то таке?!
- Та так... лігуміни такі...імпорті...

А ще в нас на дачі жили нутрії,
Недовго жили, кілька місяців,
І я годувала їх гінким топінамбуровим бадиллям.

У нутрій були гострі помаранчеві зуби
І довгий звук «у-у-у-у» на початку слова.
Я любила дивитися,
Як нутрії їдять топінамбур,
Аж доки не дізналася випадково,
Що незадовго цей харчовий ланцюжок зміниться,
І уже за тиждень ми будемо їсти нутрій...

«Це несправедливо, - подумала я, -
У них все тільки почало налагоджуватися,
у нутрій і топінамбура,
а тут раптом така халепа...»

Тому однієї ночі я потайки відчинила клітку –
І всі нутрії з довгим звуком «у-у-у-у» на початку слова
Здиміли у невідомому напрямку.
Мені потім влетіло,
І я ревіла голосно –
Спочатку довге «а-а-а-а»,
а тоді довге «у-у-у-у»,
та почувалась нутрієвою
і навіть трохи топінамбуровою месією.

У ліс входячи
я витер ноги
як у рідний дім
а як у Божий Храм
перехрестився

2010

Яке ж млосне очікування ...
О, чудова Троянда!
Перебіг річки моїх думок
Торкається скель пишноти
Скали твого мовчання.
Ймовірно, це ніч вкрила
Покривалами німоти
Чарівні вуста любові ...
Нехай тиша тобі співає
Про благословення нашої зустрічі.
Було чутно мені голос у тиші:
"Хочу вірити любий мій...
Лише тобі ... "
І раптом, на зірковому небокраї,
Як вогнi салюту,
Проявився напис:
"Вірю, душею люблю!"
І в диханні ніжності
Моє серце проспівало:
Трояндо Щастя..! Чекаю ...
Яке ж млосне очікування ...
I як же чарівно прочувати:
"Cинку, я тебе люблю!"

чуєш як
співають цвіркуни кумкають жаби
впадає в ріку струмок
як повертає свій спокій
розгойдана вітром трава
як розростається в глибину
пропахлий м'ятою простір?
слухай не зупиняйся слухай
легко прогавити вічне
в нетривкому гаморі днів
а це ж найкраща пригра
до тенькання твого серця


11.06.2013

коли тривожні думки
заполонять усе єство моє
і прокрадуться всередину мене
як вороже військо крізь стіни фортеці
і від лихих загарбників нікуди буде подітись

я сяду писати вірш

у якому не потрібно буде думати над римами
над ритмом
взагалі ні над чим
лиш записувати
що прийде у голову

що біжить синапсами
крізь тремтячі нейрони
до кінчиків пальців
на клавіші клавіатури
і перетворюється у
символи СУЛМ-и
ще ніяк не названого
Документа1 Microsoft Word

назву якого згодом
я обов’язково впишу
вище першого рядка
та викладу текст на сайт
де читачі мають смак
до модернового постмодерну

і щось про нього скажуть
чи ні
але точно подумають
звісно якщо прочитають

про текст
про автора
про себе
про будь-кого
про будь-що

щось таке
чого ані я
ані навіть вони
не кажучи вже про всіх інших

не в силі зрозуміти

і це означатиме
що у мене і справді вийшов
справжнісінький модерний постмодерн

хоча досі не знаю
що це таке

а ви?


12.06.2013

А у нас мрячить дощик ...
Піснею ніжності з серця ...
Я кличу Тебе ...
Ти лети мій голубе ...
Вище - за хмари ...
Там голубка мила ...
Що серцю наймиліше...
Сонечком зігріта вона...
Лікувальне зілля жадає...

бачу тебе соромливою сільською дівкою
у вінку із волошок і лілій
ще в намисті калиновім
ще зі стрічками-струмками
у довгій-предовгій косі –
ти босоніж по росах і житніх покосах
проводжаєш свого козаченька на січ
за Ромни і Лубни
аж до сивих дніпровських порогів
аж до Хортиці і Лиману
аж до Чорного моря…
бачу тебе – і сльоза напливає на око –
більшовицькою полонянкою
в полотняній подертій свитині
ти пасеш худоребрих корів
на торішніх отавах
маторжеником прісним
затискаєш синочкові ротика
і не можеш дійти до Ромен і Лубен
(не кажу вже про Хортицю і Лиман
а тим паче про Чорне море)
щоб зустрічати з походів
козацьке порубане тіло


1997

За час,
Поки мене не було,
Мій кіт,
Якого в мене
Ніколи не було,
Зовсім здичавів.


За час,
Поки мене не було,
Фіялки на вікні,
Що там
Ніколи не цвіли,
Зовсім зів'яли.


За час,
Поки мене не було,
Правителі,
які - саме лише слово,
Зовсім здуріли.


За час,
Поки мене не було,
Я безперестанку
думала:
А де ж я таки була?

Виспався я.
Гаряча поруч кава.
На хвилях радіо "Життя" -
сучасна, ретро слава.

Виспався я.
Бадьорий новий ранок.
У нетрях золотого дня -
новий великий замок.

Виспався я.
Нагода і можливість.
Криклива всюди метушня -
нормальна особливість.

Я довго не барюся.
На крилах "Ще" лечу в життя -
в життя,
котрого не боюся.
Виспався я.

6.06.2013

Люди без честі і совісті
Наділи безликий вінець
З накраденим не жити їм довго
Усякому безчестю приходить кінець.

Взуті в заморські мешти
І блузи чужого покрою
Терпіння народу безмежне,
Пропаде їх безчесність
Те місце окроплять
Священною водою!

Несподівано незбагненно зародившись
В найпотаємніших глибинах душі
Поволі піднімаючись
Могутньою хвилею
Охоплює все єство
Наповнюючи очі сліпучим сяйвом
А серце – нестримною повінню
Невимовної ніжності
І тоді з легесеньких
Наче подих вітру
Дотиків пальців та губ
Починає творитися
Найчарівніше в світі диво –
Мелодія кохання!
2013

Кожен cам творить свою долю.
У недiленьку раненько
Хором дзвони дзвонять,
Парком молодії пари, як голуби,
Любов'ю плетені ходять ...
Творці - творять своє життя,
Жертви - скаржаться ...
Твори, але не скарги!
Світ такий, яким ти його створюєш.
Будують твою реальність -
Твої думки і слова...
Ти - автор своєї картини Світу,
І за неї відповідальність - твоя.
А якщо тобі
Не подобається твоя картина,
Сам намалюй будь-яку іншу - ту,
Яка тобі подобається ...
Таким чином, ти робиш Вибір.
...Кожен сам творить свою долю.

Моя дорога і рідна Людмило!

Вітаю тебе із Днем народження!
Я дуже хочу, аби ти завжди була зі мною, з нами! Аби ти завжди була щасливою, веселою, життєрадісною!!! Здоров"я тобі, витримки, терпіння, удачі! А ще бажаю вільного часу, чудес, вірних друзів, мужніх побратимів, казкової любові!!! Довгих-довгих років життя!!!
Я тебе люблю!!! Ми тебе любимо!!! Ти - справжня!!! Наша!!!


І Низовий тебе любив і любить...


Заламують калину в Білопіллі –
Мені в Луганську боляче за неї,
Ніякі не втішають привілеї
Без цвіту на оголеному гіллі.

Ну що мені в Луганську до калини,
Яку так грубо кривдять в білім полі,
У мене ж власних кривдників доволі,
Я ж потерпаю гірко без провини?!

Однак не хочу пільгових подачок,
Ні нагород, ні чарки на весіллі
Чужому... Адже в ріднім Білопіллі
Калина плаче!

***
***
ти як кіоск
стоїш зачинений на вулиці
де не їздять автомобілі
не ходять люди
не бігають собаки
скоро весна
сльозами потечуть по дорозі струмки
залітають птахи
крильми лоскочучи небо
тобі ж ніхто не схоче навіть посміхнутися
ти як замурований стовп
по стовбурі якого лазять черв’яки
а тобі навіть немає чим їх нагодувати
поблизу тебе не росте жодне дерево
не цвітуть квіти
не тече вода
ти польове безглуздя
виліплене із відходів ґлузду
хоча й називаєшся Людиною