Веселки, що вчора маніжила досвіток
Нині нема…
Отерпли шляхи на холодному овиді.
Грудень. Зима.
Так ревно гамує сніги незагнуздані
Чорна рілля.
Забутися ледь і віддатися студені
Прагну і я.
Лілейним огнем надчуттєво цілована
Вимрію мить.
Хай щезне з лиця у хурделиці-повені
Все, що болить.
Хай кришаться вщент уготовані долею
Лихо, журба.
Маскуючи суть оберегами кволими
День догорав.

Воскресіння зими, і каштани – безлисті привиди.
Лабіринт онімілого міста збиває з ніг.
Ти із нього мене, мій новітній Мойсею, виведи,
поки виходи зовсім не канули в перший сніг.

Перевтілення душ, і я чую холодне дихання
гострокрилих вітрів – то були голоси трави.
Напинається тиша на крики птахів невидимих,
зіпсувавши останній етап мовчазної гри.

Небо явір на плечі узяв, як міфічний велетень.
На осіннім задвір'ї – посріблена мла, мороз,
і незвичним тайнописом вікон сувої встелені,
а дороги химерні, немов до країни Оз.

Опівнічна пора. Білий пух на деревах селиться,
м'яке хутро для голих березових тіл. Німі
вартові мого спокою, зорі обох Ведмедиць,
як і я, самовидці появи на світ зими.

2014

Писав ім`я піском... Сліпці украли.
Ну що воно для них? Пливла яса.
Ревли слони. Дзуміли бджоли, ралі.
Колібрі край пелюстки зависа...

Ти безіменний, бо не вмів годити.
Пиши ізнов – піску повсюд гора.
І хай куйовдять літери, тандити.
Мереж вогнем! Повзе із гір кора...

Оголення до сутності – тотальне.
Торги – за душі, бивні, сьомгу, німб.
Запруджено пустелі привокзальні.
У поволоці очі тухлих німф.

Пиши-обрамлюй. Нам своє робити.
Косар не чує шемрання трави.
І квітне-колоситься тепле жито.
І сніжні волхви йдуть на крик сови.



* Техніка обробки металу, «металічна текстура деревини»,
використовувалася для оздоблювання мечів у Японії.
Поєднання різних металів у неповторних візерунках.


2014

І шанованим, і не дуже,
Що Верховних сягли висот –
До роботи впрягайся, друже,
Бо не той вже, що був, народ!

І у вас небагато часу,
На розмови про рух вперед.
Більш не вийде “робити касу”,
І “пиляти” щорік бюджет.

Обіцяти і не робити –
Вже нема вороття назад.
Хто наїв черевце і ситий –
Хай відразу здає мандат.

Бо в мандаті тім – небо й колос,
Що зі стягів зійшли немов,
І Небесної Сотні голос,
Іловайська жертовна кров.

Плúве кáча, не має міри…
Нас надія в житті трима…
Вам – останній мандат довіри,
І на помилку прав нема.

Знов мільйони вручили долю –
Ще Майдану гірчать дими…
Непотрібний нам мир в неволі –
На коліна не станем ми!

І служити народу кожен –
Аж до скону, немов святі!
І не дай вам, не дай вам Боже
Вбік звернути з цього путі…


27.11.2014

Листопадно руйнує осінь
Той вечірній останній промінь,
Тиша змінює стоголосся.
Хто залишиться в обороні?

І гілки, мов хребет відкритий.
Чи скує їх жорстоким льодом?
Незахищені лісу діти.
Чи згадає весна їх згодом?

Заніміло усе навколо,
То приспала осіння втома.
Затуманилось видноколо.
Де дорогу знайти до дому?

Там поріг до чужої хати,
Що колись називав своєю.
Чи можливо цей сон здолати?
Чи то правда? Як жити з нею?

Знаєш, а я хочу кожної хвилини ловити на собі твій погляд,
Я хочу завжди і всюди бути тільки з тобою поряд.
І нехай весь світ, весь всесвіт буде проти,
Я всеодно буду щаслива доти,
Доки ловитиму на собі твій погляд...

Знаєш, а я хочу проводити з тобою дні і ночі,
Я хочу як в морі тонути , дивлячись в твої очі .
Мені, напевно, ніколи не набридне бути з тобою,
Так люблю твою фразу : "Тобі не підходить бути злою",
Хочу проводити з тобою дні і ночі...

Знаєш, напевно це якесь захворювання ,
Я індукована синдромом ТЕБЕНЕВИСТАЧАННЯ.
Я захворіла, і це напевно хронічно
будь зі мною, коханий вічно,
Я ж індукована синдромом ТЕБЕНЕВИСТАЧАННЯ............

2011

Спить солоденько моя кохана,
І у ві сні
Їй сниться, як-но мені жадано
Співа пісні...
Ми біля річки, удвох, втомились...
Вечірній час...
Тендітно верби понахилились-
Милують нас.
От ми на березі нічному.
Пала вогонь.
І я лелію солодку втому
Твоїх долонь.
Я про кохання тобі співаю,
А ти мені...
І над темніючим небокраєм
Луна пісні...
Спи моя мила, моє кохання!
І я завжди
З тобою буду. Тобі достатньо
Сказать-прийди!
Хоч ми не разом, я йду до бою
Без вороття,
Пісні ще будем співать з тобою
По скін життя.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112701258

Мені так хочеться ізнов
Пірнути у твої долоні,
І там притихнути. Сторонніх
Не чути звуків та розмов.

Тоді самотність утече
У сіре завіконня дому,
І десь на обрії блідому
Невтішним виллється плачем.

Холодним подихом зима
На склі напише криптограми,
А те, що станеться між нами,
Сховає ночі бахрома.

25.11.2014р.

Сповзає тиша тінню по одвірках,
Намоклий тин суглобами рипить.
Німі двори, неначе сірі нірки
І дивний сон, який чомусь не спить.

Отак як є. Цього напевне досить.
Збираю в душу перестиглу ніч.
І лиже пломінь не зітліле досі
Гаряче тіло напівголих свіч.

Моя ти Музо, вередлива панно,
Тобі пасує неспання, таки!
І поза ніч приречено-рахманно
На білий світ нанизую рядки.

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

Пригорнуся я душею
до рідного слова,*
З Україною моєю
поведу розмову.

Україно – рідна мати,
у віках нетлінна,
як було тобі співати,
рівна серед рівних?

Де черпала ти, рідненька,
і снагу, і силу,
поки тебе вороженьки
до ноги косили?

Станьмо, браття, отчим краєм,
візьмемось за руки.
У блакиті ще палає
золото для злуки.

Наша воля, наша слава
буде нам окраса.
Нездоланна є держава
на землі Тараса.

Споконвічними садами
у піснях квітчалась.
Православними дідами
Руссю називалась.

Отамани та гетьмани,
козаки у полі
під орудою Богдана
дбали твою волю.

Ще співає Україна
і буде співати.
За свободу, за родину
будьмо, пане-брате.

Стіймо, внуки Ярослава,
на своєму полі.
Не померкне наша слава,
не ослабне воля.

Пригорнуся я душею
до рідного слова,
З Україною моєю
поведу розмову.

                              1991

Позабуті хатини по груди застряли у сумі;
І така самота, що від неї не можна втекти.
Не відходять удалеч думки таємничо безумні.
Там величчя, що непроминальне, й загублений ти.

Відшукаються вихід і ліки – дороги, дороги…
А по тім - той землиці шматочок застряне в тобі.
Там іще погуляють. Не ми, а шалені епохи.
Там і голуби будуть літати лише голубі.

А тепер - ще туман, а у ньому немовби ескадра.
Це страждальники-зруби – зарубки про зіншених нас
І востаннє надійно відправлених нібито в мандри,
І надовго усюдно розп'ятих новинами ТАРС.

Озирнуся таки. Озираюсь – нічого не бачу.
Лиш у нашім саду – віск, як сік перезрілий, тече.
Не вернутись туди; там засвідчити можна удачу,
Що у вишні та яблуні - тіні звичайних речей.

Не легендарні Мафусаїлові літа
Дай мені, Боже, а Пересове многоліття плідне,
Щоб я не тільки книжечки Максимкові читав,
А вочевидь побачив майбуття його погідне.
Аби з дитинства ненависна мені війна
Стала для нього словом архаїчним...
...Молюсь молитвами правічними щодня,
Щоб радість освітила світ на віки вічні.

Хьюстон, Техас (СЩА)
--------------------------------------------
Мафусаїл (івритське – Метушелах) – один з праотців людства,котрий уславився своїм довголіттям і прожив 969 років.
Перес Шимон (народився 1923 року). В 90 літ був президентов Держави Ізраїль, лауреат Нобелівської премії миру.
Максимко – онук.

«Як куля в лоб, то куля в лоб!
Зате все справедливо!»
Навіщо кров? Для чого? Щоб
лиш бідкатись тужливо.

Минувся час, та й не один
(актори, гасла, сцена),
і у душі гірчить полин,
душа немов перчена.

Якщо не зараз, то коли,
хоч дрібку для народу.
Чи далі ми оті козли,
що мекають зісподу?

На полі мрій зросла снага,
та косарі з косою
її під корінь. Ми – трава
з кривавою росою?

Багато слів та мало діл –
такі у нас печалі.
Їх дев'ять є, пекельних кіл.
Вже шість пройшли, а далі?

Заплаче мати в котрий раз
і знову кача плине.
Стає щоразу менше нас –
вмирає, їде, гине…

У Ярославни сліз катма,
немає і княгині.
І зріє в юрмищі «Ганьба!»,
уже не вчора – нині.

Якщо так станеться і знов
омана запанує,
вже не кричи, що куля в лоб,
бо то таке, почує…

26.11.2014

Край шматок від батьківського хліба:
Він у нас дарунком долі - спільний.
Наш Творець давно колись не схибив -
Цей зв'язок астрально-неподільний.
Ти, прийшовши у цей світ раніше,
Вже мені подушки готувала,
Щоб не твердо у життєвій ніші
Для молодшої... Аби не хорувала
Ангелом ставала, хай без німба,
Вчила дихати і глибоко, і вільно!

Краєм шмат від батьківського хліба:
Він у нас дарунком долі - спільний!

Передніч Росії. Распутін.
Більшовицька сходить зоря.
Покотилася на розпутті
Голова його і царя.

І у гості – пітьма совкова.
Убивали й морили нас.
Покотився прИросток слова –
Від Распутіна впало «рас-».

…Знов Росія вплива у сутінь,
У безвихідь глуху й тупу.
Світ завмер. А в підгнилім Путін
Зредукується, може, «пу-»?

26 листопада 2014 р.

Тебе виштовхнуть стиглим яблуком,
Смаковитим, дозрілим плодом…
Так заведено: гілці байдуже -
Ти ущент, чи в сорочки подол…

2013

Мовчання - теж слова. У тебе
Зі страху, що погасне світ,
Думки сивіють. Але треба
Минути, певно, сотню літ,
Щоби таки пройти крізь себе
Від осені аж до весни...

А з неба ангелом ясним
Біліє дощ - мокрить у душу.
Шукаєш їжу наче сушу.
Та під таким холодним душем
Чомусь нічого не горить...

Лиши погоню. Втрата досі
Плодами спілими жива.
Трава оспівує покоси,
А радість - зрілості жнива.

16.04.07.

Мій Господи, перед Твоїм лицем
У соромі стою… ховаю очі…
Знов грішимо: напоказ і тихцем.
Той самий блуд у серці червоточить.
Віддячили за милість Небесам…
Ти знаєш, Боже, беззаконня наші:
Відступництво, злодійство, глум, бедлам…
Переведи нас крізь криваві хащі!
…А вже ж було: прозріли, ожили,
Народом возродились із толоки.
І дім Твій із упадку підняли,
І пригадали заповідь пророків…
Тягнусь руками кволими увись –
Прошу, молю за плем’я це незряче:
Прости нам, Боже Праведний! Дивись,
Як грішний люд і кається, і плаче…

20.11.2014

… только скрипач - Иосифа сын
картавя, молился репризам
и рисовал своих субмарин
в странной до ужаса ризе
26.11.2014.

Я знов тебе вимолюю з огню,
Моя Вкраїно, Діво безталанна
І знову рве натягнуту струну
Твоєї долі – виболіла рана.
Та поза край скорботну і сумну
Хіба колись любити перестану?

Кривавий кінь копитами товче –
Важкий, як гріх, розгнузданий, як відчай.
Я підкладу тобі своє плече,
Моя журо, моя покуто вічна.
Твоїх катів удушить і спече
Святої волі незборима свічка.

І кожен дих освячений синами,
І кожен крок – приречено борні.
Помежи бур міцними валунами
На терезах розхитуються дні.
Гірчить полин, мов карма, під ногами
Я знов тебе вимолюю в огні…

кінець

У колі днів сидить лукавий час,
тасує й пропонує карти-мрії.
Хто скаже "пас", а хто візьме на "раз" –
у прикупі дві доленьки-повії.

Одна марою затуманить ум,
розкаже про пишноти цього світу,
а інша заведе у чорний глум,
де каянь нуль і безплідь заповіту.

А час шепоче: це твоє, бери.
Жагою заплідни його суцвіття.
Що поза паєм – полум’ям гори.
Нащо тобі ще сльози лихоліття?

Гоню цей час лукавого життя,
та він стоїть у шатах сьогодення.
Свят-вечір буде і пісна кутя –
чи не захоче Божого прощення?

25.11.2014

Вояче, загартований боями,
Країну ти ведеш тепер до тями,
Щоб ворог не збудив її в кайданах,
Щоб всім надію дати на світанок.

Хто знає чим душа болить в окопі?
Хто бачить як далеко мир і спокій?
Не стане слів, щоб оспівати мужність
Сміливців щирим серцем відчайдушних.

Та доки є вогонь палкий у грудях
Рятують Україну вірні люди,
І перемога прийде їм на славу.
Пишається героями держава.

Єдина то на вас іще надія,
Що повернете нашу спільну мрію,
Що сонце знову зійде понад хмари,
Що не загонять націю в кошару.

Я знаю, любиш чай з подвійним цукром,
Хоч надаю я перевагу фруктам,
Ти на сьогодні у моїм меню:
«не п*ю, не матюкаюсь, не палю»
Турботливий і щирий, ти такий,
Немов ведмідь мене в свої обійми,
Такі незграбні, теплі, сильні-сильні,
Спіймав, не відпускаєш, пілігрим,
Бо дякуєш Всевишньому за те,
Що я є поруч, дівчинка, принцеса,
І зводиш погляд вдячно в піднебесся...
Мій погляд теж послідує за ним...
І тихо я молюся за любов,
За долю, за здоров’я, і за щастя,
І чую «мила ти така прекрасна»...
Весь світ шукав мене, та не знайшов...

У дивну країну і в пору незвичну,
де камінь застиг на мелодію вічну,
де в померку сковано безліч тривог,
зайшли вони тихо удвох.

Задивлені в себе, у світ безгоміння,
ішли обережно. І наче моління,
крізь каменю холод й забуті вже сни,
серця у долонях несли.

І раптом, і раптом! О, сталося диво —
каміння це птаха живого зродило!
І ось, понад місцем, де смуток і прах,
кохання ширяло, мов птах.

(25 листопада 2014)

І хто ті азіати? – я питаю.
Oті, що нині у сирій землі
удобрюють поля чужого краю?
І риторичну відповідь чекаю, –
це барани на м’ясо у Кремлі?

Це найманці-опричники у хунті
великого єдиного царя –
запеклі, ненажерні, «довбануті»
заради інтересів Ліліпуті,
якому все уже – до ліхтаря.

Орда злочинців хоче Україну
у жертву мракобісу-палачу.
У Чуркістані хочуть половину:
сакраментально, – «я тибэ хачу…»

Московії усе не вистачає
«своєї» Ялти і чужих портів,
горілки, хліба й сала, баранів,
і золота, і срібла... І до чаю
із хати, саклі, юрти, пекла, раю –
з чужих комір усе собі у хлів.

Як мачуха – така собі добренька
опікується хрипло за рідню,
гладенько стелить дітям западню –
все обіцяє цяцянки дурненьким,
а далі бійню, а тоді – війну.

І верх бере бараняча натура
уже невиліковного совка.
Чурбаняча кремлівська кон’юнктура
ґвалтує і раба, і кріпака.

І ось каптан від Чуркіна чурба́ну –
гуманітарний, нібито, конвой:
і аж два О, і свіжа сіль на рани,
і подарунок підданим тирана –
аж два на сто дубовий аналой.

І ось уже й війна гуманітарна,
яку веде велике ВеВе Пу
«за Україну». Гляньте на екрани.
Напевне – це Велика Вітчизняна,
а щодо Пу, воно і в Раші Пу.

Але Росія наче і не чула.
Зловіща тінь окутує минуле...
Сокирою замахується кат,
аби вона полегшено зітхнула,
що голову у меншого зітнула,
аби упився кров’ю старший брат.

                              11.2014

У понеділок 1-го грудня в Будинку письменників (Київ, вул. Банкова, 2) відбудеться мій творчий вечір.
У програмі - презентація збірки «Тривожні дзвони», також читатиму нову поезію - громадянська лірика, політична сатира, літературна пародія.
Звучатимуть пісні на мої вірші - виконання вживу Ярослав Чорногуз, у записах Оксана Первова Рошка, Олександр Атодирес, Олексій Надкерничний, Олександр Кухарук. Композитори - Анатолій Черняхівський, Оксана Первова Рошка, Віктор Охріменко, Олександр Кухарук.
Початок о 17-00.
Щиро запрошую!

Червона кішка у скляній кімнаті
Китів ловила на шматок тунця,
Дощ за вікном по шибці тихо крапав -
Вам до вподоби казочка оця?

Кити ковзнули кішечці між пальців,
У глибину пірнули і втекли -
Але, зачувши ніжні звуки вальсу,
Повиринали, бідні, в нікуди…

Чи вам продовження не зовсім до вподоби?
Про ельфів хочете? То слухайте, авжеж:
На конях скачуть мари із утроби,
Аж стугонить земля, а від пожеж

Палає в небі око часоплину,
Гуркочуть ребра чудо-козака,
Мару додолу кінь із себе скинув -
Ну, як вам казочка? А, чуєте, така?

Собаки люті в черговому party
Впіймали кішку злякано-м’яку...
Не знаю я, як тих собак назвати -
Сліди від них лишились на піску.

Червона ледь пролазила між ґрати,
Нявчала гірко і по склу скребла,
А по щаблях літала так завзято,
Ще й пазурами дряпала зі зла -

Та не втекла… І собацюри-зебри
Її роздерли, наче й не було -
Хоч і не мали жодної потреби,
Зробили кішці очевидне зло.

Ну що ж таке? Невже не до вподоби?
А що вам, любі, треба, врешті-решт?
Щоб казка не страшна була і щоби
Розповіла про принца і принцес?

Стоїть над морем пальма пречудова,
Пливе по морю човен в мандри - ох,
Від жаху, бачу, втратили ви мову:
Це слів моїх проріс чортополох.


24.11.2014

Я прихилюся долі на плече
І хай негода, злидні… будь що буде.
Глевкою ниттю завірюха тче
Густу верету, довжиною в грудень.

Я вірю в день, не випитий до дна,
Ялиць зелених приязне мовчання.
У те, що в світі цьому – не одна
І до сльози торкнуся не востаннє

І ніби хто для мене приберіг
Помежи хмар сузір’я безталанне.
Димить холодна ватра на горі,
Ще нині зночі вишита снігами.

Куйовдить вітер мрії і думки,
Що на межі застигли на пів кроці.
А може знов намріється таки
Щось надстихійне у новому році.

Я прихилюся долі на плече…

Я на темном пятне луны
Твой рисую портрет, любя...
Вновь пришли вечерние сны.
В них не будет опять тебя.

И четыреста тысяч верст
Разделяют касанье рук...
И кометы косматый хвост
Мне единственный в небе друг.

Лихо я за него схвачусь-
Лишь бы в пламени не сгорел!-
Ради нашей любви лечу
Сквозь космическую метель...

Да орбиты комет кривЫ-
Нет прямых мне к тебе путей.
Словно злобу людской молвы
Обходя по дуге, лететь...

Этот день догорит вчерне...
Что-то сердце слегка болит...
И на темном луны пятне
Чертит знак любви реголит...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112500489

Корони крон дерев оголених лісів
у то́зі сивини, і розпустили коси,
зачесані аби́як розою вітрів,
берези – у чеканні на морози.

Зима таки іде, а осінь ще стоїть,
вдивляється у дальні горизонти.
Побілена трава деі́нде майорить.
Неначе – осінь, а зима не проти.

Але її вітри – і снігом не корми,
а дай зайти у нетрища холодні.
І біла заметіль, і посланці зими
несуть дарунки із її долоні.

Діброви шелестять і одубілий лист
тримається, як воша за кожуха.

І поки ще не вщухла завірюха,
у небесах імла і морок обнялись.

Отак би нині й нам, як це було колись,
зайти у білу ніч
                       і слухати...                                                                                                 Послухай...

                              24.11.2014

Сльозою густо солена хлібина
І брак повітря в хаті, що пуста.
Сьогодні мати поховала сина...
Померк їй світ. А горя густота

В усіх кутках засіла павутинно
І притискає жінку до землі.
В бою загинув син, її дитина,
А їй зостались болі та жалі.

Під образами синова світлина,
Навпроти свічка, хліб, свята вода...
Скількох матусь моєї України
Відвідала непрохана біда.

А скільки вдів і сиріт розвелося,
І скільки ще наплодиться калік?!
У матерів білішає волосся,
А у батьків вкорочується вік.

Чому після майдану замовчали,
Чому вже дозволяємо тепер,
Щоб вороги ізнову в Раді стали
Відновлювати свій СССР?!

Багатих, що вгодовані, мов свині,
В Донбас не гонять до страшних фронтів.
Чому лиш патріоти України
Боронять нас від рашенських "братів"?

Хто винен у смертях мого народу,
Хто відповість, що розстріляв майдан?!
За матір-сироту і за свободу
Піднімемось, аби помер тиран!
13.07.14

А на війні, як на війні -
Лиш вимоги до себе.
Зокрема в єдності одній -
До світу і до неба.

Любов - то зброя у серцях,
Наш захист і основа.
І смерть - то теж високий шлях
Від болю і до Слова.

До Тебе, Господи, живим
Народження високим
Йдемо цілющим вогняним
І лагідним потоком.

Бо із Тобою - на віки
І в смерть, і в біль, і в небо...
Як дотик серця і руки -
До світу і до Тебе.

03.06.08.

Ви скажете ніби таке не буває,
щоб білі ворони збиралися в зграї.
На сайт поетичний зайдіть.
Від душі
поети там каркають власні вірші.

Те, що дано: у нашій з вами країні,
що купається в житі й дезоморфіні,
довжина існування вашої долі
вираховується в готівкових долях,
що накрапують вам від прибутків чиїхось,
хто розділення перетворив на примус.

Ось припустимо: ви – водій маршрутки.
Ви отримуєте плюс-мінус дві штуки,
і цей плюс коли як зливається в мінус:
все вирішує жадібність і працьовитість
у мистецтві возити обличчя й пики;
і раптово – бабуся пенсійного віку
піднімає в салон пакунки здорові
та іще – посвідчення кольору крові.

Якщо ви оплату таки заберете,
то, можливо, вам вистачить на сигарети,
ну а в сумі з десятків бабусь – на квіти
для дружини, чи з друзями погудіти.
Якщо ж доля всміхнеться не вам на користь,
якщо ваші інстинкти замучить совість,
у бабусі решти в маленькому клунку
буде досить якраз на цукерку внуку.

Отже, ваша корейська жовтенька тата –
це уже межа, це уже барикада.
Вона ділить людей на сорти по тому,
чи сплатили вони на шляху додому.

Таким чином, у нашій із вами країні
ми усі один одному дещо винні,
ми усі, хоча начебто не мігранти,
все одно несемо тут нелюдські втрати
і на цих теплотрасах та териконах
лежимо горілиць до самого скону,
розуміючи: щойно прийдуть нагинати,
лише ми активуємо дефібрилятор,
і коли запрацює від струму серце,
то в мензурки з літрових банок наллється
лікарям та інтернам, що все збороли,
по ковтку нерозведеного етанолу,
і лунатимуть в операційній тости,
що віднині не треба ходити в гості
і що можна, зриваючи всі плакати,
нескінченно довго її матюкати,
й животіти в ній, і летіти вище,
і писати про неї такі ось вірші,
і вивчати її степові мегаліти,
і любити її,
любити.

24.11.2014

Негадано-неждано феєрично:
раз - призабута тога королеви,
два - ліхтарі туманно-опівнічні,
три – розімліло-муркотливі леви…

І висота, неначе, й не захмарна
у порівнянні доль і п’єдесталів…
Ніч, тет-а-тет у затишній кав’ярні,
неспішні фрази, усміх з-під вуалі,

бій дзиґарів на ратуші, мов титло...
летючий простір білої карети,
на східцях доторк рук, і уст, і… світло
в торбинці спогадів - приємне і шляхетне.

2014

Змовчати як треба кричати.
Так просто.
Заснути, коли ти на чатах.
Так просто.
Забути, а може згадати.
Так просто.
Творити або руйнувати.
Так просто.
А рішення власне прийняти?
Так просто…

***
Немає між людьми
довіри ні на мірку.
Але – такі ось ми:
біда під ворітьми,
а ми закрили хвіртку.

***
Оберігає сам себе
«непересічний клан».
Вже й небо жовто-голубе,
а влада все одно гребе
комуністичний «хлам».

***
Голосували, аж за барки брались.
Скажена сила рухає реванш.
і вибрали таке, що аж-аж-аж…
І за свободу так перестарались,
що bendze zdrave! Grece Rusia marsh.

***
Немає ще запеклішого краю
як той, що і нічого, і ніде
не чув, не бачив і тому не знає, –
видюще віддає і помирає,
осліпле – володіє і веде.

***
Усі слова – це хвилі на воді.
Одна – стихає, інша – напливає.
Так і біблійна істина в житті, –
я ворога оплакую тоді,
коли його любов не убиває.

***
Усі отримують знаряддя,
аби ясніла голова.
Але живучі ще поняття.
Совку потрібен добрий дядя.
Мені – мій розум і права.

                              10.2014

Немов солодка вата, на майдані
розтанув перший сніг – і знову чорно.
Самотній птах несе у дзьобі корінь
так гордо, ніби дерева пізнання.

Осінній голод змів усе – і чисто,
як після усесвітнього потопу.
Занадто довго (певно, автостопом)
зима вертає цьогоріч у місто.

2014

Червона кішка – марево багряне.
Тече життя між пальцями епох.
А чи надовго пальців часу стане?
У небо слів росте чортополох.

Стають навдибки ті, що менші ростом,
або щаблями лізуть догори.
Запалені жагою, а чи просто
омріяні, вливаються до гри.

- Лови удачу! – як одне із правил
для юрмища позерів і личин:
хто ставить на зеро, хто робить double,
долаючи дорогу до вершин.

Зірве топ-куш якийсь обранець долі
і, з криком Єс! гасаючи півдня,
впаде у транс, де мари напівголі
уже сідлають білого коня.

А інші до круп’є стають у чергу
за долею, за фішкою, чи так.
І той, що грища наглядає зверху,
хто б що не думав, а усе ж мастак.

Такою грою наділити глину,
піддатливу, аморфну і м’яку…
Кидаю жереб. Око часоплину
буравить плоть до ребер кістяку.

22.11.2014

а сніг мете – рясний лапатий сніг,
навколо все задимлює завія…
замерзлий вечір з інеєм на віях
вповзає в дім і тулиться до ніг…

смутний блукальцю, хай вже буде так,
хоч не спитав і навіть не постукав…
дозволь покласти попід серце руку,
а там разом помовчимо усмак…

чи ми, нерізні, досі ще на «ви»,
мій зореквітний і самотній брате?
а сніг мете – нестримний і лапатий,
зима здіймає білі корогви…

Лугань-2
«Загадки» истории


* * *
Сосед мой молился: "Россия – мессия".
А ты покажи мне на карте Россию!

Да нету России. И не было сроду.
Есть память орды и жандарма народов.

Ведь даже в совке эта "русская нация"
Страны не имела – была федерация.

Кого не писали – аж от Сахалина –
Там русским народом: и чукчу, и финна.

Московия сильной петровскою дланью
Украла Руси золотое названье.

Осколки Руси – там, где Киев-столица,
Которого каждый рашист так боится.



* * *
И русская речь – из Руси, не России!
Кто скажет, как встарь разговаривал Киев?

Отнюдь не по книгам церковным, конечно.
Но был наш язык и певучим, и нежным.

И много ему было послано свыше
От мовы, которую каждый тут слышит.

Прислушайся к сербам, словакам и чехам,
Послушай их мовы – истории вехи.

Как много там братьев по крови, по славе!
"Молімо, любімо", – поют югославы.

Загадки истории? Нет, преступленья,
Сокрытая правда и чьё-то веленье...

Август 2014


* * *

Рашисты – они и на Марсе рашисты.
Узнать из нетрудно – в мозгах у них чисто,

Ну, то есть, извилин в мозгах маловато,
Как в кукол, напихана в головы вата,

Как в зомби, заложена раша-программа.
Они не приемлют ни чести, ни сраму.

Программа одна: "Мы – Великая Раша.
НАШ Крым, НАШ Кавказ, Украина – всё НАШЕ!!!

Весь мир нас боится, живёт, беспокоясь:
Мы мирные люди, но наш бронепоезд…

Мы мирные люди, но в земли чужие
Идём, как ордынцы, во славу России.

Мы мирные люди, но всюду по свету
На наших врагов навели мы ракеты.

Мешают нам “укры”, и “чехи”, и Нато.
Убей, завоюй! Доберёмся до Штатов!"

Повсюду враги – знаем с детства по книжкам
(А чтоб не рвались за кордоны детишки).

Повсюду враги – и народному стаду
О бизнес-партнёрстве дознаться не надо...




Лугань- 3
Рассказ о моём оболваненном соседе



* * *
Великая Раша... Сосед мой, луганец,
Взял водку, бельишко, у сына взял ранец –

Пошёл воевать. Говорил, что заплатят.
Живёт ведь, как бомж: на заплате заплата.

Так всё пропивает! Теперь – “ополченец”.
Чуть ухо ему не отрезал чеченец,

Как-будто за то, что колечко с убитой
Тянул он себе, не отдавши бандиту.

Сбежал мой сосед. Не убили злодеи.
И ходит героем: страдал за идею.

– Скажи, – говорю я, – идея какая?
Страну защитить, за неё умирая?

А он по программе твердит: – Россияне,
Великая Раша над нами сияет,

Мы русского мира частица родная!
– А нас, Украину, пускай распинают?

России достались наш Курск, Прикубанье,
Теперь вот и Крым. Что с твоим, брат, сознаньем?

Ведь нам защищать Батькивщину пристало!
– Я за ЛНР, – он долдонит устало.



* * *
Как робот, завёлся, а сам без понятья:
Какая республика, кто ему братья?

– Ты всё уже сделал, чтоб зек был главою.
Теперь прикрываешь бандитов собою?

– А я не за этих. И не за укропов.
Я за ЛНР. Чтобы против Европы.

Россия придёт сюда, сделает чудо,
Создаст ЛНР, заживём тут нехудо.

А может, хочу я – имею я право? –
Пойти в президенты Луганской державы?

– Твоя ЛНР – для несчастных приманка,
С тобою, сосед мой, играют в обманки.

Подумай хоть каплю! Не думал ни разу!
Война развернулась за рынки для газа,

Агрессор ведёт сюда войско большое,
Горит Украина! – Мне дело какое?

– Так ты ж в Украине! Твой дед осуждённый
Когда-то сюда был доставлен в вагоне –

Одном, что из тысяч, – на стройки Донбасса.
Ты рос в Украине, ешь сало и мясо.



* * *
Ты водку пшеничную смолоду дудлиш –
И носишь в кармане для родины кукиш!

– Не пудри мозги – это бредни столицы.
– Тогда за рюкзак – и езжай за границу!

Не хочешь? Ты ждёшь, когда Збройные Силы
Прогонят рашистов, что город бомбили?

Когда разминируют всё, что "родные"
Разрушить хотели во имя России?

Тогда в магазин ты помчишься спокойно!
Беда… Ничего-то сосед мой не понял.

Обиделся – я не ценю его смелость.
Ему перед теликом выпить хотелось.

Таким телезрителям – сотни уловок...
Беда, коль в сознанье идёт кодировка,

И я лишь рукою махнул. Надоело
С такими, как он, говорить то и дело.

Как только увижу ребят-нацгвардейцев,
Скажу: – Украиной живёт моё сердце.

Скажу: – Вы возьмите меня из запаса.
Пойду добровольцем за волю Донбасса!

04.08.2014.


Лугань-4
Рассказ об оккупации города N
на Луганщине

* * *
Ну вот. Доигрались. В аду мы как-будто.
Грохочут по улице танки и “Буки”.

Село при границе, где матушка наша,
Сравняли с землёю – бомбили из Раши.

Не знаю, где мама, убита, жива ли...
Мы сами с женою ночуем в подвале

И днюем в подвале, средь стонов и слухов.
Должна была мама уехать к сеструхе,

На юг, в Мариуполь. Но нет у нас связи...
Как крысы, сидим в темноте среди грязи.

Уборная – общая яма, параша.
Пришла в Украину Великая Раша!

Наш дом уцелел – благодарны за это!
Одну лишь квартиру разбило ракетой.

И всюду побитые окна и щели.
Не выехать больше, уж как ни хотели.

Дорог больше нету. Где бусы, машины?
Бандиты забрали весь транспорт с бензином.

Хватают людей, заставляют батрачить.
Последний наш час наступил, не иначе.


* * *
Одно только тешит, что дети-студенты
Таки осознали трагичность момента:

Успели, уехали из-под снарядов
И нынче с друзьями надёжными рядом.

Учёбу в Луганске пускай забывают.
И наш городишко уже не узнают.

Немае Донбасу... Лишь гарь за ордою...
И жены прощаются с нами и воют...

Тут выйдешь на воздух – осколком уложит.
Но воду носить для питья кто-то должен!

(Колодец есть в частном дворе средь развалин.)
И хлеб поискать – есть на рынке, сказали.

Опять же – убитые. Кто их зароет?
Вчера хоронили под вечер “героя”,

Соседа, что так выступал за Россию.
Не знаю – за водкою, что ли, носило.

Упал возле дома – осколок ли, пуля...
В простынку чужую его завернули,

На клумбе пока прикопали, где мягче,
И дверь положили – могила тут, значит.


* * *
А рядом, в кустах, – туалет из фанеры
На случай затишья... Так кончилась вера

В тот рай, что слепым обещали бандиты.
Кто выжил из нас – все морально убиты.

Хотя и доныне рабы агитпропа
Твердят, что равняют с землей нас “укропы”,

Что Бог нас карает... Про Бога согласнен.
Мы верим в брехню. Этим враг и опасен.

Иные прозрели, что Раша – иуда,
Хоть “Градом” наш дом не накрыло покуда...

“Поребрики” правят и наши “титушки”.
На выжженном поле – российские пушки.

И бьют, отрезают кусок Украины...
А мы ни к чему им. От ужаса стынем.

Мы в страхе животном пред смертью несытой.
Как в 37-м, только бьют нас открыто.

Спасите нас, люди! Армейцы, столица,
Европа, спасите!!! Кому нам молиться?!

Кого нам просить? Украина, родная,
Одна ты у нас! Защити, погибаем...

15.09.2014

* * *
Мій перший лист в житті – до тебе,
Туди, де «гради» ріжуть небо,
Де ворог люто йде вбивати,
А в тебе в серці – батько й мати,
А біля серця – лист мій буде.
Бог Україну не забуде!

* * *
Тобі, солдате, мужній, сильний,
Малюю сонце й небо синє,
Внизу – трава і гарні квіти,
Стоїть матуся, з нею діти.
Ти захищаєш нас, солдате!
Тебе ми будемо чекати!

* * *
Тобі, солдате молоденький,
Готує передачу ненька,
Бо ми тепер – одна родина,
І наша доля – Україна.
Сплету я жовто-синю стрічку,
Тобі вкладу у рукавичку.

* * *
Тобі, солдате, що на Сході
Виборює мою свободу,
Я намалюю танк, гармати
І два великих автомати,
Щоб ти готовим був до бою.
Все буде добре! Я з тобою!

* * *
Писати перші букви легко,
Коли мій лист, немов лелека,
Сьогодні полетить до тата.
Ще мало вмію написати:
«ТАТО – АТО». Він зрозуміє
Мої бажання і надії!

* * *
Солдате, славний мій герою!
Я так пишаюся тобою,
Ти захисник, мій старший брате,
Козак нескорений, солдате.
Тобі малюю щире серце –
Твій оберіг в жорстокім герці.

* * *
Збирали наші мами гроші,
Щоб берці закупить хороші,
Батьки бронежилет купили,
Бо армія – це наша сила
І незалежності надія.
А діти малювали мрії.

Жовтень 2014.

Причаститися осінню, ще раз надпити снаги
І забути про завтра – сумне і холодне від снігу.
Накохатися пралісом сором’язливо-нагим,
Із останньої зваби наміряти сонця на втіху.

Хоч би раз понад обрієм з вітром (безумний тандем!)
І ловити дощі ті, що буйно вихлюпує небо…
Недоспіваним осудом глипає листя гніде
У заплакану просинь із густо наметених гребель.

Ще би раз… Окрик осені губиться в сивій імлі
Журавлями роки застеляють лазурне крайнебо.
Подарована смута безсонням застигла в мені
Причаститися б осінню і… відпустити від себе.

Здравствуй! Я снова приехал...
Выпали редкие дни...
Прожитой яркою вехой
Нас обогреют они...

Здравствуй! Я лирики этой
Словно вина изопью...
Вновь отразят силуэты
Радость твою и мою...

Здравствуй! Несмело дотронусь,
Веря... И нет... В чудеса...
В сладко- любовной истоме
Мы улетим в небеса...

Длиться слияния вехам
Долго... я не тороплю...
Выпали дни... Я приехал...
Здравствуй... Приехал... люблю...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112311861

в мінімалізмі ранньої зими
так холодно і так вже чорноптахово
і небо сірою такою стало плахтою
і ми вже вигіркли,
зчорніли на дими
в мінімалізмі
ранньої зими...

24.11.2014

Хлопчик тулиться до тата,
хлопчик вельми хоче знати:
чом у тата борода?

Звідки в тата борода?
То сльозина чи вода?
Має хлопчик розпитати.

Тре’ малому конче знати,
чом учора його тато
повернувсь без автомата
із війни.

В кого хлопчику спитати,
чому люба його мати
мусить сльози утирати
із чиєїсь вини.

Він спитав би залюбки:
всі повернуть вояки
із війни?

І сказав би він матусі:
«Ма, я зовсім не боюся
тата без руки».

Та мовчить хлоп’я чубате,
міцно обіймає тата
без руки.
2014

Перший сніг, як перше побачення,
Новизною хвилює раптово.
Я за холод зиму пробачу,
А за сніг – запрошу ізнову.

23.11.2014

Як хочеться ніжності
ніжності
ніжності світлої
як хочеться небо обняти
і вірити вітрові
і бути пелюсткою
білою
або рожевою
або
як у казці
красивою
королевою…


24.11.22014