Христос воскрес! Ця Істина свята
Нехай летить крізь села і міста.
Христос воскрес! Ми виметем сміття.
Ми ще прийдем до Вічного життя.

Ми прийдемо. Ми дійдемо. Туди,
Де нап"ємось Свяченої води.
Де ми пізнаєм Таїн вищу суть.
Де зі шляху нас більше не звернуть.

А ЗАЙД, хто Істин Вищих не пізнав,
Тих, що Христа за срібники продав,
Усіх- ПІЛАТОВІ. Щоб Віри не ганьбить.
А він- ще той. Зуміє вас... судить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041200449

Попразникуємо, чи що?
Укусимо від Пасхи!
На свято, обране ніщо,
уже знімає маски.

Недремні наші вороги
у кожній іпостасі
нав’язують свої борги
біологічній масі.

Сусіди любі і брати
укоротили гривню.
Куди ще уряду іти,
якщо найлегше з висоти
душити середину.

Найнебезпечніший – куркуль,
що має сало й свиту.
Сосо мільйони стриг під нуль,
а Яця – під макітру.

Хабар субсидії в меню
урівнює громаду.
А люмпену давай різню
і пахана у владу.

Дає й бере одна рука,
вирівнюючи межі.
Окацапілого совка
бояться як пожежі.

І сунеться лиха біда
на долю українця.
А олігархії орда
нічого не боїться.

І запихає у АТО
революціонера.
І за ніщо прийде ніхто
у прези і прем’єри,

аби утримати Союз,
як іноді буває,
коли черговий боягуз
кишені вивертає.

Для чого нині Колима?
Знімай штани і свиту
і не страшна тоді юрма.
Як не свобода, то сума
веде її по світу.
                              11.04.2015

...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.

Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.

Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...


Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.

"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.*

Скільки ще сліз,
скільки ще слів
пролитися
мусить з криниці
синіх твоїх очей?
Небо мовчить –
і тонкне в його правиці
перед лицем
меч
автоматних черг.

Сліз у волошок вистачить вічність вимити,
вибити вікна
пострілом на зорі.
Віру скалічено
тисячним
мінним
вибухом.
Вибач!
Цей світ війну заповів тобі.

Дурень Арей розкис,
обдовбавшись коксом –
і понеслось!
Із ейдосів
визрів
глей.
Скільки ще болю?
Вийди, столикий Господи,
і захисти від зброї
моїх
людей.

24.06.2014

для того щоб на цій вечірці зробити правильний коктейль
бери і лий у пляшку із-під пива своє розчарування
що життя не зовсім таке яким би ти хотів його бачити
чи яким бачиш на глянцевих картинках журналів
що постійно читала та сука що таки не дала тобі
а якщо й дала то так знехотя лиш би не набридав
заливай туди розпач що життя не конче свято
хоч як воно обіцялось як манливо пахло
як майоріло спідницею і блузкою строкато
потім натирай своє терпіння воно тверде
як сирокопчена ковбаса і пахне шкарпетками
що промокали тричі за день і сохли на ногах
під час недовгих перепочинків або взагалі у відділку
терпіння це дуже важливо саме воно і є серцем коктейлю
чимось таким що не дає забути смак вигляд і захват
гніт краще всього робити із мрій вони зазвичай сухі
того гарно горять потріскуючи словами про те що все буде добре
іскряться ніжністю димлять вірою та надією
а потім ти кидаєш адже це і є його справжнім призначенням
не зовсім суттєво чи ти взагалі докинеш до цілі
адже кидаючи ти трахаєш систему в горло
потім звісно що система сміхотливим дядьком в камуфляжі
відбиватиме тобі нирки питаючи чи хочеш ще чи далі мовчатимеш
чи розповідатимеш нарешті хто навчив тебе готувати коктейль молотова
хто вказав тобі цілі де ви збирались хто з тобою був хто у вас старший
скільки вам заплатили в кого ти таким дебілом вдався
та який саме стих із євангелія зробив тебе екстремістом

бувають якісь тексти чи люди що влізають у пам'ять
і тримаються там міцно як реп’яхи на собачому хвості
завше раптово багнеться зацитувати їх кому
чи показати фото чи розповісти яка у неї ніжна шкіра на поясниці
але ти ж розумієш що розплутати той вузол неможливо
видираєш лишень жмутом волосся і скавчиш
але он вони нікуди не щезли і далі сверблять
так день за днем ловиш свого хвоста
клацаєш іклами аж доки не струться і тоді беззубо смієшся
пам'ять твоя є хвостом що керує собакою
і вертишся отак дзигою а реп’яхів все більшає

В черно-мрачный проем окна
Темнозвездная ночь- змея
Ядом брызнула... И луна
Закачалась, сей яд пия...

Ночь змеею вползла в весну...
Не забыться ль в весеннем сне?
Или лучше порвать струну,
Что натужно звенит во мне,

Что бросала меня судьбой
В авантюры ночных дорог,
Что подругой брала с собой,
Что вещала порой, как Бог?

Завершения господин,
Призрак ночи прильнул ко мне.
В окружении- я один.
Я в кругу. Но я выйду вне.

Одиночество одному
Изольется хмельным вином.
Что ж так тянет в ночную тьму?
Одиночество- два в одном...

Это запах ночных дорог
Так тревогой томит в груди...
Вот порог. Шаг- и за порог!..
Уходящему- уходи.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041101122

було щось неприємне щось таке жалісне пронизливо-бабське
в очах його що сльозились на вітрі коли кинув сплюнувши розстріляйте
починайте з жінок і дітей нащо дивитись їм як татів їх стріляють чоловіків
і розстрільна команда витираючи соплі та сніг із облич побрела до села
де учора знайшли комісара-жида з медсестрою молодою
із переламаними руками ногами ребрами розбитими головами
у нього відрізані яйця їй поміж ніг напхано солі і забито кілок
із розпорених животів витікала повільно пшениця.
і пробач нам гріхи наші бо знали ми що робимо і знали навіщо.

Ти ще не спиш?
Он місяць мимоволі
В твоє віконце щойно тишком заглядав,
А ти сидиш,
І плечі напівголі
Кімнатний морок тепло-ніжно обійняв...

А ти сидиш,
І п"єш вечірню каву,
І так спокійно і комфортно на душі...
Ти майже спиш,
Уся, окрім уяви,
І в скронях б"ються ненароджені вірші...

Вся не своя...
Себе не відчуваєш...
І раптом в серці стане трохи холодніш...
Ти, наче відьма,
Силу ночі маєш,
І сила зараз переллється в диво- в вірш...

Цей згубний хист
Надвоє розпинає
Холодним спОкоєм в бажань примарний жар,
І чистий лист-
Це все, чого бажає
Твій зоресяйний поетичний диво-дар...

І в ньому- все
Цей місяць, зорі, небо,
Моє кохання, що ти питимеш сповна,
І спалах цей-
Поезії потреба-
Це magnifique, о поетесо чарівна!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041100161

І вони тобі скажуть: більше не говори,
і не згадуй про цю можливість уже ніко́ли,
бо (слухай уважно!) ми сотворили собі кумира –
нашу ікону,
в якої, як бачиш, і руки, і голова –
усе, що при ній, нагадувало б людину,
якби не сукупність усього того, що як правило,
змушує почуватися начебто винним
перед кожним із тих, хто усе це тобі нав’язав,
перед кожним, хто досі ніколи тебе не запитував,
скільки ти заплатив за можливість одного разу
заблукати
і не знаходити
входу чи виходу.

[Отже, щоночі звільняйся від їхніх обіймів,
хоч ненадовго, можливо, лише до ранку
в чаті із тим, кого називаєш другом,
бо хто ж, як не ти, наважиться все це змінювати,
і хто ж, як не ти, розкаже жахливу правду
всім тим, у кого ще буде бажання слухати.]

А вони так ображено: знаєш, а ти не такий,
як ми собі думали, значить – ти богом про́клятий.
Якщо ти ще не зрозумів, ситуація навкруги –
це закономірна реакція на безвихідь, а отже, зло, що́ в тобі,
виходить назовні й плюндрує наш звичний світ.
Бо те, що ти робиш, годиться хоча б приховувати,
а не виставляти напоказ ці вчинки, які
руйнують свідомість молодшим. Начхати, що кожному
з нас твої дії навряд чи чужі і бридкі,
але ми до останнього будемо все заперечувати,
бо, знаєш, кожен уже настільки призвичаївся,
що говорити правду – це значить відкрити дещо
таке, від чого буває гидко і навіть соромно.
Про це, мій маленький, не прийнято говорити.
Тож поводься, як личить кожній нормальній іконі,
бо ми сотворили з тебе собі кумира.

[І не говори, ти чуєш, бо говорити,
особливо із тими, хто зовсім тебе не слухає,
іноді означає себе вбивати.
Кожного разу, коли ти собі підписуєш смертний вирок,
хтось дістає з рукава туза чи яку-небудь
іншу козирну карту.]

А вони тобі скажуть: такому, як ти – тюрма
чи який-небудь інший спосіб для ізоляції,
бо якщо тобі важко свої думки та ідеї у собі тримати,
то ми навчимо тебе, як це – мовчати, і познайомимо із зобов’язаннями.
Не розчаровуй нас, відповідай стандартам.
Ми ж недарма щось своє у тобі знаходили.
Вибач, звичайно, та нам не потрібна правда,
ми – лише клони,
копії на замовлення.
Ми – лише пси в ногах твоїх, ми це любимо –
твоє обличчя в газетах і навіть по ящику.
Якщо ти служитимеш своїм маленьким людям,
ми будемо лащитись і вважати
тебе найкращим.

[Може, тебе врятує зелений чай,
може, ковток горючого або цигарка,
може, твій друг, що вміє тебе переконувати.
Хто його знає... Якщо відверто, то, мабуть, краще
жити своєю правдою
і ніколи не бути
чиєюсь
іконою.]

08.03.2015

Я - українка. Ще одна людина
Ще одне щастя - мить поміж віками
Це я плекаю доньку або сина
Які ідуть на битву з ворогами

Я - українка. Небо у волоссі
Безмежна віра, щирі сподівання
Моє майбутнє, мабуть, почалося
Моє й для мене - воля і кохання

І мій народ - романтик у в'язниці -
Живе..живе! живе і жити буде
Моя надія - камінь, чуєш, вбивцю?
Я - українка! чуєте, іуди?

Слова мої, слова, летіть до нього!
Складайтесь у рядки і розгорніть
В його душі квіткове дивне поле,
Де в кожній квіточці душа моя бринить.

Хай він почує тихе шепотіння
Моєї мови рідної, й тоді
Збере він по краплині чисті роси
І знайде істину в чарівній тій воді.

Один ковток сріблистої вологи
Напоїть спраглу душу й потече
Моєю піснею, моїм вінковим словом
До твого серця стежку прокладе.

2015

Ровесниці - на побачення
Обкладинками "Плейбою",
А в неї - борг неоплачений,
Тому готова до бою.

Весна, кав'ярня, прихильники...
А в неї - форма і берці,
Безодня в погляді пильному
І зовсім трішечки перцю.

У когось пари і сесії,
І хтось іскрить від напруги,
А їй на серці не весело -
Недавно втратила друга.

І в стрій за нього - хоч дівчина,
Нехай весна почекає,
Допоки серце пригнічене
Залите болем до краю...

Чи чергою в кодло ворога,
Чи краще в блокнот рядками -
Віддавши "борг", з перемогою
Скоріш в обійми до мами.

Розпинали, рвали тіло,
З-під гвіздків юшила кров.
А народ кричав: „За діло –
Розпинайте!”, знов і знов.

Без жалю, (хоча ж розп’яття!),
До людини, що жива.
Прокуратор: „Тут Пілат – я!
І закон – мої слова”.

І тому невинну душу
На хресті розіп’яли,
А народ звірів ще дужче,
Повний злості і хули.

Тільки був у цім розп’ятті
Біль одного лиш Христа...
Без жалю, страху, сум’яття –
Сіра маса й нині та.

08.04.15

Уста затиснуті від болю
І надпроникливість в очах.
І хто тоді з нас був з Тобою?
Ми всі - у видимих речах.

Нам над усе боліло тіло,*
Тобі одному - вороття.*
Над чорним полем - небо біле,
А вище смерті - наджиття.

А час заліг за горизонтом,
Стеріг кінець одного дня.
Вогненний хрест
незримим фронтом
Планету міцно обійняв.
2008р.

*Усякий поступок має свою невидиму духовну ціну. Ціною мук Христа було уможливити повернення людства до Отця Небесного.

-1-
Тут від зими до зими стає важче вижити.
Звичка ходити швидко вночі і ввечері
не викликає сміху з тих пір, як вийшло так,
що довелось рятуватися тільки втечею
від чогось начебто дикого й чужорідного,
що вибиває ґрунт з-під твоєї колії.
Жаль, що тобі не вистачило терпіння
впоратися із силою власних спогадів.

-2-
Рік, що почався з бурі, вогню і відчаю,
ні, не закінчується очікуваною тишею.
Знову зима – пора проти когось свідчити,
знову нестерпне бажання курити і знищувати.
Там, за межею – усе, що не повернути, бо
чорна земля плюється ув очі попелом.
Нова оселя – з одним випадковим попутником,
нове уміння – упевнено автостопити.
Місто, що й досі від шоку ще не оклигало,
мовчки зализує рани й приречено кривиться.
Тіло його, пошматоване болем і вибухами,
вже не здивує своєю старечою висохлістю.
Попіл на віях – типово по-новорічному,
темні під'їзди й двори – тимчасовий прихисток.
Місто, здається, тактовне й по-своєму ввічливе:
твоє ім’я зі списку чужих не викреслить.

-3-
Кожна дорога додому давно відрізана
з тих пір, як довелось рятуватись втечею
з чорним наплічником (скромним пайком провізії,
книжкою, плеєром). Навіть зібрати речі
в тебе не вийшло. Кота загубили потім вже –
при пересадці. Собака утік раніше.
Де він тепер? До кого прибився сторожем?
Як його звати? А… Байдуже… Якось по-іншому.

-4-
Кожного вечора стомлено очі заплющувати,
викинути з голови всі думки про повернення,
може, згадати про кількість вхідних і пропущених,
порахувати скелетів у шафі і демонів
замість овечок. Якщо пощастить, задрімати – і
хай би на цьому нічні посиденьки завершились.
Тільки ж не вийде нічого – занадто багато
у тобі такого, що вилізе боком. А зрештою,
хай собі лізе, до біса, лише б не загострювалось
і не приводило замість домівки на згарище.
Що це? Розплата за те, що не стримався й осторонь
не залиши́вся, бо жити, дощенту випалюючи
залишки совісті, досі не вмієш? Питання без відповіді –
ще одне з тих, що не дасть тобі спокою ввечері.
Знаєш, цікаво, скільки минуло днів з тих пір,
як довелось перестати пливти за течією?

23.12.2014

Є різна проба золота у душ.
Є різна проба срібла.
Різна мідь.
Сорт каменю.
І глибина багна…
Ми різні, але нам усім болить…
І перша, і остання в світі мить –
Лише одна.

Ми всі прийшли, щоб витримати пробу.
Зростить любов.
Вподібнитися Богу…
Відчути крила - і піти за Час…

Та сліпота просочується в нас.
Заходить в очі, в серце, у думки –
І золото міліє в срібняки,
Згасає в мідь,
у камінь,
у пісок…
і залишається один маленький крок…

…В цю мить згадай, що кожному болить,
і що життя в одну згорає мить,
і буде Суд, який не зупинить…

9/04/15

Я любив з жінками загравати:
Мав нову заледве не щодня, -
І любили люди жартувати,
Що мені усі – чи не рідня.

На вузькій занедбаній стежині
Поряд з морем – з цим ти не жартуй –
Я зустрів одну із них - богині
Не стояли й поряд – це врахуй.

А вона – широкої натури,
А у неї – нарозпаш душа,
А у неї – суперська фігура, -
А в кишені в мене – ні гроша.

Ну а ій - лише простенький перстень;
Чи у ресторан моднячий в масть, -
І тоді без жодних заперечень
Всю себе тобі на ніч віддасть.

«Я тобі, - вона сказала, - Вася,
Найдорожче, що лиш є, віддам!..»
Я сказав: «Сто баксів», – зацвіла вся, -
«А дорожче – з другом, а не сам!»

О, жінки – неначе злі кобили:
Дибки стала враз! – і понесла!..
Вдрузки з нею глечики побили
І вона образилась, пішла.

…Через місяць – мовби й не бувало,
Через місяць знов прийшла вона, -
А у мене враження цікаве,
Що її влаштовує ціна!


09.04.2015

Те, що ми бачимо, не допоможе нам не відчувати
більше чи менше, оплачувати рахунки
силою думки і кожного дня завбачливо
затарюватись продуктами і пакунками,
купленими у найближчому супермаркеті.
Чорт забирай, усі ми – мов показилися:
стрічка новин – сукупність і сухість фактів,
кожне обличчя – до розмірів всесвіту виросле.

Знову дорога. Вагоном, мабуть, труситиме –
нумерація починається не з голови.
Ковдра в квадратики з ви́тороченими ни́тками,
п’яний попутник, що каже тобі на «ви»,
хворе хропіння якого – це гра віртуоза
на твоїх нервах, і не допоможуть навушники.
Тьмяне освітлення, тіні за вікнами ковзають...
Вчишся вмирати і мовчки себе примушувати
до заспокоєння. Вийде чи ні, неважливо вже,
втома тобі заважає щось знову вигадувати,
але якщо до ранку ти все-таки виживеш,
буде тобі нерукотворний пам’ятник.

В голові і за вікнами – дуже багато білого
і темніє так швидко, що тільки встигай не падати
на слизькому асфальті, бо хто ж тебе там відвідуватиме
на залізному ліжку у вичовганій палаті
у одній із лікарень Києва (Львова, Харкова) –
необхідне червоним маркером попідкреслювати
чи позначити іншими – будь-якими – ознаками
і придумати іншу – правдоподібну – версію.

І коли тобі скажуть «Усе це тобі наснилося,
розумієш, малий, примарилось, як ілюзія»,
ця квартира зустріне до болю вже звичною сирістю
і такими чужими
(уявними? справжніми?)
друзями.

09.12.2014

І більше немає сил
висіти чолом униз.
Волосся твоє – ліси –
веди мене до
води.
І зносять дари волхви,
за ними – лише трава;
і сиплеться світ, мов пил,
бо світу сього
слова

несуть золоті піски
у ріки, роки і – бам-м-м! –
годинник тамує голос,
тебе вже чекають
там.
Клепсидра лежить на дні,
і руки твої – весло;
десь там – золотий пісок
і сльози Аліси, і

небесні ліси, де сон
здирає з роси дурман.
Тебе забирає море,
ти тонеш – і тонкне
шрам
порожніх твоїх грудей,
і тінь – табунами, де
стояв колись ти, убитий
останніми із
людей.

Останній самотній кінь
вдихає твої сліди,
за ними – лише вода,
веди мене до
води.
До попелу попіл – і
це небо летить униз,
розстріляні ним боги
у нього збирають хмиз.

І більше немає сил,
і зносять дари волхви,
несуть золоті піски.
Клепсидра лежить на дні,
небесні ліси, де сон
порожніх твоїх грудей.
Останній самотній кінь...
До попелу попіл – і…

05.06.2014

На весну пам'ять зацвітає рясно
і віддається смутку на поталу...
Чого то я вертаюся так часто
до того що затихло і мовчало?

До того, що загрубло, зашкарубло,
але сягає отого привілля,
де ще на смак такі незвичні губи,
де смутки ажурові й недозрілі.

Де коло щастя умліває мука,
тепла шукає, зради ще не тямить...
Під крилами великої розлуки,
що завжди з нами, завжди понад нами.

То й ходимо під нею і під Богом,
бо десь ліворуч, десь напевно скраю
ти досі бережеш мене такого,
яким я вже себе не пам'ятаю.

2015

я повернувся… це моя Ітака… священна ціль бродячого сюжету…
не впізнаю' нікого і нічого… ні Пенелопи з саваном… ні сина…
пожерли все і Посейдон і Хронос… а я лишився в голосі сирен…
мій дім – дорóга… а загиблі друзі – усе, що є живого на землі…
у серці затонулі кораблі… моя могила – море… мор чумний
чужого дому – погребальний дим… з очей знімаю вдавлені монети…
і затуляю голу мою душу… вона вже вкотре тіло воскресила…
я засинаю в темному хліві киваючи сліпому силуету…
замовкло горе… втамувався біль… смішна пекельна ноша ностальгії…
Аїдові тепер складаю гімни… пророчі… та хіба ж у тому річ? …
… і Одіссей встає посеред ночі бере човна і відпливає в ніч…

Злетіла сьогодні до неба у вись,
Та пісня що мама співали колись.
Серце завмерло, лунав в тишині,
Найрідніший у світі голос мені.

Пташки замовкли лиш тихо зітхали,
А ноти знайомі злітали й стихали.
А потім спадала до мої руки,
Мамина пісня через роки.

Слухало серце дивні ті звуки,
Забулась на хвилю вічність розлуки.
Мов заворожений чую я знову,
Мамину пісню, мамину мову.

Руки протягую в небо господнє,
Я зустрічаю маму сьогодні.
Наче голубка, наче лелека,
Мама летіли до мене здалека.

Душа охолола, мамо, кричу,
На зустріч до неї у небо лечу.
Вітер в лице моє теплий повіяв,
Мама сльозу мені витерла з вії.

2012р.

ВОНА:
Для тебе весна проростає чеканням
і доторком, ще бережким.
А я, мов сную зі свого шепотання
перлини-разки:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВІН:
Для тебе весна проростає крізь тугу,
й суєти, і логіку днів.
А я, лиш тобі крізь юрбу недолугу
кричати хотів:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВОНА:
Для тебе весна проростає словами,
що сіяли ми восени.
А я, їх плекатиму — хай поміж нами
квітують вони:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВІН:
Для тебе весна проростає в жадане,
в незнану й нову далечінь.
А я, я з тобою — в омріяне, ждане,
в майбутню цвітінь:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

(8 квітня 2015)

В кімнаті стало забагато невідомих книг.
Ще й ця задуха серед квітня.
Завіса серед друзів сплетена із диму та інтриг.
Весна ж бо не прийде по тебе і по них.
Ковтай легенями повітря злив,
із паленими книгами,за дверцями каміну.
.. Я добре знаю що говорю,бо бачила як він палив,
багаття серед площ,ставлячи бак у кабіну.
А ми стояли поряд з ним, допалювали втому.
І навіть після стількох років,не розказуй нікому,
скільки попелу розсипалось по наших підвіконнях,
скільки зим намагались забути про дим на чорних долонях.

Mepi Benovski

Літо втекло кудись опівнічним потягом
з томиком Кінга в братовому наплічнику.
А пам’ятаєш, як воно довго-довго
прагнуло залиша́тися непоміченим?
І за сусідами вічно ходило хвостиком,
щось белькотіло про зближення з іновірцями,
поки сусіди – викапані агностики –
якось уранці не ви́кликали
міліцію.

Літо, як ти́, глушило портвейн з пакетика,
плутало руни з єгипетськими ієрогліфами,
звично стовбичило біля китайського дзеркала,
дихаючи міазмами алкогольними
в сонні обличчя вимушених перевертнів
в ранніх маршрутках з ви́крученими по́ручнями.
Літо шукало музу в брудних готе́лях, як
ру́дні джерела – у лабіринтах
Сто́унхенджа.

Літо було малою, рудою бестією,
що, захмелівши, перший урок прогулювала,
хвора протестами, Мексикою і вестернами,
матріархатом і феміністичними студіями.
Літо зачитувалося Кінгом і Андруховичем,
слухаючи Вівальді і Джимі Хендрікса,
іноді вранці крутило залізного обруча
і не заморо́чувалося видаленим
апендиксом.

З літерами і літрами у наплічнику,
літо втекло кудись опівнічним потягом…
Осінь втомилась бути занадто ввічливою.
— Легку еротику?
— Секс?
— Рок-н-рол?
— Наркотики?

04.10.2014

Ти покинеш цей дім на світанку, як сотні до нього,
обростаючи боєприпасами, часом – з істериками,
дочекаєшся сонця, колючого і круторогого –
і піде́ш крізь вогонь на палаючу ба́тьківську землю.

Світ округлює тіло, обплутане мертвими вулицями,
світ приховує світло під снайперськими окулярами,
але чорна й обвуглена, чуєш, земля ще крутиться –
і довіку твоє мовчання в собі триматиме!
Світ викривлюється і втрачає розмиті обриси,
проклинаєш його, золотого й нестерпно гострого.

Дуже важко мовчати, але́ говорити – просто,
коли кожна хвилина мовчання нагадує постріли,
коли кожна секунда прощання тебе викручує,
як розмочену губку. І варто б уже відчалювати,
але ти ще чекаєш ба́тьківського напучування
і виходиш на кухню – поква́пливо ставити чайник.

І тривожаться ві́кна, тремтінням дрібним відлунюючи,
обіймаєш кота – кіт подряпинами віддячує.
Увімкнути би джаз, але що в ньому є хвилюючого,
коли все, що ти зміг – оплакувати і… розплачуватися?

Але ти ще готовий тримати цю оборону, бо
не боротися означає зогнити за́живо.
І нехай вигинається го́ловами драко́новими
те, чого́ ми з тобою ніко́му уже не скажемо,
цю фортецю на виході з гри ми таки здобудемо,
поки гуркіт стрясатиме місто важкими залпами.

На покинутих вулицях ми залишимося відлюдниками,
а живими чи мертвими…
Краще цього́ не знати нам.

Твій будиночок дуже нагадує кубик Рубика –
від чужої руки всі грані й кути руйнуються.
Все, що можеш тут ти – прокляття в пітьму вигукувати,
але хто ж їх почує? Хіба що снаряд над вулицею.

Ти здиратимеш з себе шкіру, як під наркотиком,
я долонею пульс твій,
мов ковдрою,
накриватиму…
Ми, здається, приїхали, брате! Пора виходити!
Там, за рогом – обличчя мамине й очі татові.

18.10.2014

фригідні бабусі шановний дідусю
ні краплі не гірші
від тих що трюїзм через дивну спокусу
загнали у вірші

фригідні бабусі блукають по місту –
а що їм робити
писати подібне й примусити з’їсти
моргнувши "ми – квити"

Як тихо у п’янких обіймах Тані...
Не Таня? Катерина з Теремків?
Та Ярослав я, тьфу ти ні, не Ваня.
Забулась?.. Утіпуть, жінки які.

Уже приплив. А звідки колихання?
Окремо хвилі пестощів − самі.
Підозра є, не обійшлось без Гані,
вона ж вулкан, пустунка, мімімі.

.. Що за дива життя мені підносить –
і не сліпий і, ніби, не глухий.
Мабуть щось зі смаком. Або із носом.

Скрипить перо − як є, через гріхи.
Гадав − любов… А це ж насправді оси
обсіли ще торішні пампухи.

вишневий птах лелечим оком
вишукуючи страви
гуляє лісом скоком-боком
не зовсім для забави

шумлять дуби різноголосо
шепочучи отаві
а я іду по травах боса
бо маю пильні справи


08.04.2015

Виття надривне. Скрегіт зубів об
Скалистий берег. Чайки – і ті далеко.
Їсти. Години вриває спека.
Роху молитись намарне.
Хвилі. Тільця з’їдає озноб.

Ще вчора. А, може, то було раніше.
Та хіба ми рахуємо, скільки
Сонце разів цілувало море. Тільки
Скали сьогодні самотні.
Гріх відмолили (чи правда?) дервіші.

Ви не Апсо. Але, кажуть, собаки
Потрапляють до раю. Душі
Вбивць загубились на суші.
Ні, у морі, відмиваючи хвилями
Біль закатованих. Відтираючи знаки.

Йдеш ти по вулиці,
щось тебе спиняє.
Ще би два кроки -
й ось тебе немає...

Тяжка каменюка,
з будівлі фасаду,
в повітря пірнула:
"Знайду і попаду!"

Поштовх у груди,
подих завмирає.
Гранітне ядро
асфальт пробиває.

Голод холодний
міць пожирає.
Тріщини глибокі
на землі лишає.

"Везіння! Удача!" -
думки в голові.
А білі крила
знов не помічені...

Робота ангела
тяжко минає.
Про неї так ніхто
і не згадає.

Коли все погано -
молимо й благаєм,
а як тільки добре -
себе восхваляєм.

Та щастя такого
в житті не буває.
Ти або щасливчик,
або сам за все відповідаєш.

Янгола погляд
тебе стереже,
щодня і щоночі
від бід береже.

Вдячність лиш твоя
серце зігріє.
Барв невдоволення -
на шмаття розірве.

Ніч на 30 березня 2015 року — Львів

Весняний птах з вишневим оком
На друге трохи він глухий
Та шум березового соку
Побачив і сказав кахи

Здійняв аж ліс похилі плечі
Звисав з них кучер то краса
І шкарбанами з ніг лелечих
Лубок модерний розчесав

7.04.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Я заплющую очі і бачу казки,
Незнайомі і дивні кольорові світи.
Як же час загадковий у них зрозуміть,
Я там вічність знаходжусь чи тільки-но мить?
В ньому я не така, яка є на Землі,
Я такою була не у цьому житті.
Я без голосу можу співати пісні,
І без крил полетіти у зорі ясні,
Я танцюю без тіла шалений танок,
Що поєднує сонце містком до зірок.
Я наповнююсь світлом у темряві ночі
І бачу весь Всесвіт крізь заплющені очі.
І я знаю усе! Таємниці немає,
Існування всього дещо міцно тримає.
Всесвіт дихає нею, завмирає і знов
Випиває усю - ту, що зветься Любов.

2013

Де синіють високі Карпати,
Де під берегом батькова хата.
Де із гір витікають джерела води,
Всі дороги вертають сюди.

Із далеких країв як до раю,
Повертаюсь до рідного краю.
Де шепочуть високі смереки,
Там де моє дитинство далеке.

Де весною так милують очі,
Черешневі сади на обочі.
Де знайшов я колись за потоком,
Свою першу любов синьооку.

Тут мені пригадаються друзі,
Що в футбол грали разом на лузі.
Де колись набирались відваги,
Босоногі юнацькі ватаги.

Де на краю футбольного поля,
Вже чекала на кожного доля.
Звідки нам довелося іти,
У далекі незнані світи.

Я пішов і далеко й завзято,
Та на серці завжди було свято.
Як прийшлося мені повертати,
В рідний край до батьківської хати.

2007р.

Так повелося в моїй країні
Жити не давали простій людині
Яка б влада не булла
Вона для себе жила

Ми заздрили європейцям
Далеким американцям
Терпіли, плакали, мовчали
За копійки працювали

Чого ж дивувались
Що над нами знущались?
Момент ми упускали
Коли окремою країною ставали

Тоді б нам всім піднятись
Щоб зараз кров,ю не вмиватись
Байдужість свою показали
Про войовничих сусідів не згадали

Вони окрепли за ці роки
Світові показують на нас свої клики
Вчасно не зібрались
От і діждались!

… Він "киши випустить" березам
за кілька слоїків нектару
нектар завжди чомусь на шару
якщо дивитися тверезо…
у тім, претензії до хвої…
вони до неб дійшли найперші
ніхто той хід не перевершить
про що я тут, як люди хворі?...
2015.

насправді... ми й насправді загубилися
відбилися від зграї маловірної
де храми постають як Божі вилиці
над вічно ненасиченими прірвами

насправді нас не кликано на вулицю
і середмістя нас не жде намарено
там всі свої там иншими не муляє
а ми не ті не ті ... не з тими кармами

ми знаємо ми молимося... тишею
на вервиці довколишньої милості
і розцвітає серце наше вишнею
і падають під ноги всохлі милиці

і манна витанцьовує над банями
і тане сніг на стежці ще не ходженій
ми - наче пташка одинока рання... ми
можливо до кінця ще й не народжені...

(17.03.15)

У весні себе шукаю
Слід туманом застилаю
У суцвітті розквітаю
На майбутнє - засіваю

Починаю все з початку
У відмінному додатку
Залишаю чорну днину
Орошаю - свою ниву

Щоб росло і примножалось
Краще щоб ще кращим стало
Не на заздрість , не на зло
Хай за всим стоїть - добро

У собі собою стану
Де потрібно під заставу
Загартований іду
Я щасливий , я живу.
2015

В голос грають мої струни
Розсипають мої думи
Тактом в приклад від душі
У зворушливій - мольбі

Скрізь куди я не погляну
Там і бачу гірку драму
Зупиняють вражу силу
Що руйнує нам - родину

Прикриваються хрестами
Брудом льють , січуть ножами
Із нечистими братами
Пруть за гроші , рвуть зубами

Від зухвальства шаленіють
Від дурман трави дуріють
Не жаліють , не шанують
Свою здобич нюхом чують

В очі кажуть хто вони
Вивернули світ пітьми
Щей пишаються тирани
Що вони війни - титани

Згуртувався цілий світ
Стусонув їх людський гніт
Незабаром судний грім
Рознесе їх струс - голів.
2015.

Думкою полину у Карпати,
Де смереки з соснами ростуть.
Де червоні ружі біля хати,
Від весни до осені цвітуть.

Хочу милуватися тобою,
У світах, де проживав літа.
Краю мій, не бачив я спокою,
На чужині був я сирота.

Як трембіта в горах трембітає,
То веселе грає то сумне.
Мов малу дитину сповиває,
Чародійна музика мене.

В далину десь роки подалися,
Так що й не помітив я того.
Вже й гінкі смереки піднялися,
До небес від серденька мого.

Краю мій люблю тебе я дуже,
Всі тобі віддам свої роки,
Скільки б їх не мав, мені байдуже,
Тільки б ти залишивсь на віки.
1992р.

Цвірінчить , щебече і виводить
Свої мотиви голосна весна
Дощ пронизує , громами бродить
Теплотою вабить березня пора

Огортає промінь сонця - бруньку
Зеленіють крона говіркі
Ліс шумить , скидає білу шубу
Задзюрчали юрливі струмки

Загулявся вітер між околиць
Забарився , хоче встигнуть скрізь
Все любується , всьому усюди мовить
Що він перший хто побачив цвіт

Хором співи - грандіозність свята
Так вітає нас земля свята
Ми всі свідки цього дійства - дива
Будьмо вдячні - за дари життя.
2015

Так дивно зрозуміти, що тебе немає,
Що погляд мій у пошуках весь час блукає.
Ось ти стоїш, я бачу тіло, очі - все,
Та тільки от чому ж нема саме тебе?

Я подумки запитую, де ж ти?
Та вже давно не читані мої думки.
Не розумієш і авжеж не відчуваєш,
Як тихо і повільно ти мене втрачаєш.

Дивлюсь, і серце рветься - я не знаю,
Чи правильно роблю, що ще шукаю.
Між почуттями відчаю, вагання і жалю
Ховається три слова: я тебе люблю!


03.04.2015

Прокинувсь рано, тільки дах
кудись поїхав, зникла скриня,
і у квітчастих гарбузах
усе довколишнє вориння…

...Пригадую, три перстені
дістав, немов із під коріння,
й пішов напитувать сватів,
щоб сіяти своє насіння.

Та скільки сіл не обійшов –
усі дівки страх гонорові!
То до спітнілих підошов
накрапав краплі яворові.

В своїй шаленості весна:
горюче сонце в тім’я дзьобом…
На скрипці тенькнула струна
як зачепив десь ненароком.

Хоча б росиночка одна,
яка небудь – чи синя, срібна…
Угледів десь червоний дзбан
із м’ятним трунком… Мамо рідна!..

…Найкраще вдома… На стіні
крилата скрипка спочиває
і творчі запальні вогні
десь за воринням достигають…

Під вікнами гучно хвилюється море
І б’ється об камінь,
Гуркоче в під’їзді і по коридору -
Бува, не цунамі?

Я очі розплющив і ковдру відкинув -
У вічко дивлюся,
А там за дверима палають очима
Фригідні бабусі.

Із вірша про них десь по радіо вчора
Лунали цитати.
Зібрались найближчі сусідки довкола
Мене лінчувати.

І я відчинив їм броньовані двері,
Закликав до зали -
Аж тут відсахнулись фригідні мегери,
Перила зламали.

Летіли по сходах униз безупину,
Неначе на крилах,
Хоч я і кричав їм схвильовано в спину:
«Спиніться, куди ви?»

Забув геть, нещасний, хоч це і негоже,
Що з ліжка до дам я
Устав, як і спав - по-медичному - голий.
Ага, без піжами.


06.04.2015

Старе кіно – виткі в оману сходи.
Під руку мовить вечір.
Хиб павук
давньосплетіння з темені виводить.
Нашестя ліній. Бачиться – з розлук.
Собі впіймаєш ту розлуку в чорнім,
що побіліла вже – старе кіно…
Не спокусися. Не дивись повторно
на кадри-плями,
рване полотно,
замінене й тобі давно екраном.
На нім очам і зморшкам
перший план,
і плівку Бог дає… Коротку? Рвану?
Останні титри?
Зблисне твій екран
у вічному чистилищі.
Святими
старе кіно приміряне – в архів,
куди не помістити невтолиме,
не вирване тобою у гріхів.
2015р.

Ця мить, що варта всього дня,
Ці кілька проміжків в секунди,
Коли вливався жар у скули
Штрихом мого серцебиття.

Коли шипшині прямо в груди
Вживляв заради почуття
Прищеп троянд нове буття,
Коли цей біль стояв усюди.

Коли дерева стисли зуби,
І видавало скреготіння
Омел підступних їх терпіння -
Навіть коли любов так згубна.

І трав невиразне тремтіння,
І мов не їх, чуже веління
Знеболило повітря муку.

І вітер, тихо, суголосно
Сховав від болю відголоски
І зник, пустивши мою руку.

2012

Не запитуй. Не квапся. Почуй – лине музика тіней:
з паралельних світів – як відлуння – один варіант:
втратив спокій у гробі навік віртуоз Паганіні -
виявляється він просто лабух, але не талант.

Ну, дограв на єдиній струні весь концерт з перепою,
та акорд на найтоншій струні сотворити – слабО?
Нестійка домінанта (вважалася ж завжди стійкою
від самого зачатку) сполохано п’є валідол...

05.04.2015

І тихо у п"янких обіймах танем
Шепочеш, кажучи: «Коханий! Мій!»
Тону в твоїм волоссі, як у манні,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.

Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
І ось воно – вулканне вивергання –
Мій голосе, від щастя занімій.

У напівсні я це побачив диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Вертаюся в життя оце мінливе

Зазнати знов розлуки і біди?
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, не буди.
5.04.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Не спиться, вийду з хати в двір. Чому ночами,
Ти наче привид перед моїми очами.
Зорею ясною заглядаєш в вікно,
І воскресаєш те що так давно було.

Як в дзеркало, на ту зорю з небес дивлюся,
Так, наче я її утратити боюся.
Боюся щоб ще раз не повторились,
Помилки ті що вже були колись.

Той спомин через роки в сьогодення,
Вертає те, за що нема прощення.
І та зоря що через вікна заглядає,
То погляд твій, що за минуле докоряє.

Чому, коли пливуть по небу хмари,
Зорю сховають, та душа тобою марить.
Чи я несу через життя своє земне
Те світло, що з очей твоїх осяяло мене.

2015р.