Я хочу поїхати
із цієї місцевості,
щоб відокремитися від минулого.
Минуле женеться за мною,
як навіжений привид.
У кросворді минулого
закодовані шифри
від прозрінь, медитацій,
сублімацій і катарсисів,
закодовані шифри
життя і смерті,
того порогу, який
повинна перейти людина,
не спіткнувшись,
порогу нового народження
і відродження, за яким
станеш іншим.
Я взяв із цієї місцевості
усе, що вона могла дати,
далі я шкребу ложкою
по дну, далі - порожнеча
і вичерпання самого себе.
У ній приваблює природа
і аж ніяк не люди.
А тепер ти ідеш по колу,
потрапляючи в ті самі
пастки, у ті самі меридіани
нерозуміння й абсурду.

21 січня 2022

Сніг наступає звідусюди,
оточуючи будинок,
як агресивна армія.
Сніг насувається
монголо-татарською ордою.
Він пускає свої списи
у саме серце.
Колючки снігу
боляче встромлюються
у сам мозок.
Сніг стає антиподом
життя.
Сніг відвойовує території
у нашій пам'яті,
у нашій свідомості.
Він перетворює на порохно
найважливіші спогади.
Сніг робить розсипчатими
наші зусилля.
Він переходить у лід,
як душа з одного виміру
в інший, стверджуючи
нероздільність світобудови.
Сніг наступає,
полює на твоє життя,
намагаючись погасити
іскру в темряві.

20 січня 2022

Серед степу, на гранітній горі - скелі, оповитій лісами, розташувалася скеля «Перстенець», за якою проглядався рай. Тут можна було спостерігати за райськими діяннями Богів та Богинь, приховуючи все під легкими хмарками. Коли хмарки рухалися, все ставало видимим, немов на долоні. Всередині Персника було зведено Ельфійське царство Вищими силами. Над цим царством висів невидимий павутинний кокон, в якому знаходився магічний перстень. Чарівна Ельфійка могла бачити його, знаючи коли слід його застосовувати. Цей перстенек вплива на її магічні сили, якими вона вправно володіла й знала коли їх активувати. Існували певні дні, коли можна було тримати перстень у руках, а також дні коли це було заборонено. Коли наставала слушна мить, знімаючи перстень та проводячи через Персні, одночасно заручаючи землі та перетворюючи їх на захищений куточок, куди не могло проникнути зло. Ельфійка могла долетіти близько до неба, зайти й вийти через Перстенець, доторкнувшись до нього. Але тільки один день Персник міг бути так близько до неба й водночас так далеко від землі, а інколи - зовсім близько до землі. Бували дні, коли небо й земля дивилися вічі в вічі. Існували перекази, що той, хто доторкнеться до Персня, потрапить у рай.

Під цією скелею мешкали люди, серед яких була сирота на ім’я Дзвенислава. Її голос лунав, як дзвіночок, і коли люди чули її спів, не могли відірвати вуха. Мелодії заповнювали простір, навіть природа замовкла, захоплена її талантом. Вона не лише мала чудовий голос, але й полюбляла прогулянки біля гори Персенець. Про цю гору їй нічого не було відомо, і ніхто не розповідав їй про неї; невідома таємниця огортала їх мовчанням. Проте Дзвенислава часто забиралася на скелю та співала. З висоти відкривався краєвид на життя поселенців, і вона могла бачити свою занедбану хатинку.

Коли вона починала виконувати різні пісні, її голос доносився до раю. Боги й Богині слухали її, надихаючи на нові слова. Люди з давніх - давен утворювали слова і їх значення, а Дзвениславі пощастило, адже її даром опікувалися Вищі сили. Вони постійно боялися, що чарівний голос якоїсь дівчини може зникнути, роблячи все можливе, щоб цього не сталося. Водночас за всім цим спостерігала Ельфійка, яка бачила та чула геть усе, що відбувається. Вона говорила мовою мовця, відтворюючи голос Дзвенислави (ті, що говорять голосами, мовці). Їй подобалося, що замість неї співає якась дівчина, хоча вона не знала, хто це. Лише чула свій голос, ніби співала, хоча насправді це була не вона. Коли Дзвенислава спускалася з гори Персник, вона заходила у інший ліс, слухаючи музику природи та намагаючись відтворити своїм голосом чарівні пісні деінде, що лунали з могутнього лісового шепоту. Вона бажала напитися весняним повітрям, щоб повернутися на верхів’я гори та заспівати знову. Ліс, відчуваючи її увагу, наповнював її енергією світла. Тільки вона розуміла мову лісу, який шепотів їй: «не припиняй занурюватися у світ Персня».
Одного чарівного дня Дзвенислава натрапила на мацюпулю. Вона не злякалася, а навпаки, зраділа її присутності, адже вона була самотня. Людинка здавалася такою маленькою, як крапка на мізинці. Дзвенислава була вражена, коли побачила істоту. Це мало для неї велике значення - у неї був чудовий зір.

Батько Сергійко помітив, що дівчина кудись ходить. Спершу він не зважав на це, але згодом, спостерігаючи за Дзвениславою, яка поверталася додому пізної ночі, почав замислюватися: «все ж таки, дівчина гуляє вночі». Його розлютила така поведінка Дзвенислави, й він вирішив не дозволяти їй відвідувати незнайомі місця у темряві, поки вона не пояснить, куди та навіщо йде.

Дівчина не зрозуміла, чому батько Сергійко не пускає її. Тоді вона вирішила заспівати: «я мушу піднятися на верхів’я скелі. Там чудова атмосфера. Спілкуючись з могутнім голосом лісу, і співаю високо на горі, чуючи його шепіт».

Батько схопив її за руку і привів додому. Опинивнишсь між порогом коридору та кімнатою, він сказав: «ти знаєш, що за ніччю не можна ходити самій. А якщо з тобою щось трапиться? Ти подумала, в котру годину йдеш до гори чи не до гори?». «ні, я не відаю, що то за скеля, і не хочу знати. Мені там добре. Чому ви так хвилюєтеся? Зо мною нічого не трапилося», - відповіла вона.

Василько зачинив двері перед нею й замкнув її у кімнаті, не випускаючи, доки вона не заспокоїться. Проте дівчина почала співати. Її гучний голос не витримала стіна, і вона обвалилася. Вночі Василько не почув ані співу, ані гучного грохоту, міцно спав, навіть Сергійко не порокинувся. Дзвенислава відчула себе вільною, і, тікаючи, побігла до лісу, запам'ятавши його шепіт. Люди почули звуки дощу та гуркіт грому, які злилися в одни потужний звук, адже дівчину не пускали до гори. Коли Боги й Богині побачили її втечу крізь хмари, вони трохи пом‘якшилися. Розпочався проливний дощ, який лив, як з відра. У деяких хатах дах протікав, особливо в тій, з якої втекла Дзвенислава.

Василько зайшов у кімнату, щоб забрати промоклу дівчину, але побачив, що стіна обвалилася, а Дзвенислави вже не було. Батько Сергія взяв ліхтар зі свічкою, й вирушив на її пошуки. Проте дощ не припинявся, і навіть свічка в ліхтарі затухала від вологи, немов натякаючи: «Ти даремно так вчинив. Даремно». Він ще раз спробував засвітити свічку від спалаху блискавки. Блискавка запалила її, але він налякався, побачивши їдкий туман. Нічого не було видно. Повернутися назад було небезпечно, а йти далі також. Тим часом Дзвенислава сиділа, насолоджуючись сонячним днем, й звуками природи. Вона не зважала на голоси лісу. Вже збиралася піднятися вгору, але в серці відчула тривогу. Вона зрозуміла, що мусить рятувати чужого батька, прислухаючись до голосів лісу. Вітер ще дужче посилив звуки, які видавало листя дерев: «Допоможи йому, не зволікай, біжи». Дзвенислава пішла стежкою, осяяною сонцем. Коли вона дійшла до нього, то побачила, що він у поганому стані. Проте Василько помітив дивний світловий шлях, що, здавалося, слідував за дівчиною. Підійшовши ближче, Дзвенислава виявила, що Батько Сергія кашляв і мав гарячку. Вона ледве змогла підвести його на ноги. Сонячні промені більше не проглядалися за її спиною. Проливний дощ вщух, а їдкий туман розвіявся. Сонечко вийшло, повернувши свої промені в інший бік. Він озирнувся, щоб дізнатися, хто його підняв. Усміхнувшись, вони вирушили додому, де їх вже чекав Сергійко. Вона допомогла Сергію покласти батька у ліжко. Коли ж збиралася піти, Сергій зупинив її і пригостив гарячим чаєм. Вони трохи поспілкувалися. Сергій вибачення за поведінку батька, але Дзвенислава вже забула про неприємний інцидент і усміхнулася йому. Вийшовши з їхнього дому, вона вирішила піднятися на гору. На верхів’ї гори вона стояла й співала, зачаровуючи Ельфійку. Ельфійка стала трохи вищою. Дзвенислава помітила зміни в її зрості, нахилилася до неї і промовила: «ти правильно вчинила, що не залишила в біді чужого батька, який тебе образив». «ні, він не скривдив мене. Він просто хвилювався. Це я була неслухняною», - відповіла дівчина. «ти стала ще краще звучати», - зауважила Ельфійка. «а ви вмієте змінювати зріст?», - запитала вона.
Ельфійка не відповіла, зменшилася на зріст й зникла. Дзвенислава залишилася на скелі одна. Вечір був чарівним: сонце заходило, а місяць починав з’являтися. Вони зустрілися поглядами. Дівчина, замріяна, споглядала за ними. В неї промайнула думка: «закохалася». Але вона швидко зникла. Дзвенислава вирішила не вертатися додому, а лишитися на верхів’ї гори.

Василько довго лікувався, і нарешті видужав. Він відчував нові сили, наче народився наново. Проте тривага все ще не полишала його. Підійшовши до вікна, він виглядав Дзвениславу, але так і не побачив її. Вона просто ще не повернулася додому. Вийшовши на подвір’я, вирішив перевірити, чи не сидить дівчина вдома, подумавши: «дарма хвилююся». Але вдома її не знайшлося. Тоді Василько побіг через свою хату до гори.

Почувши спів Дзвенислави, він зрадів й підійшов ближче. Але замість дівчини побачив якусь дивну істоту, яка була дуже маленькою на зріст. Василько звернувся до неї: «ти хто? чому співаєш чужим голосом? що ти зробила з нею?».

Ельфійка мовчки поглянула на сердитого чоловіка: «я - Ельфійка. Це мій власний голос. Не знаю, де Дзвенислава. Чому ви гніваєтеся?», - спитала вона тривожно.
«брешеш! Іди сюди!», - ще дужче розлютився Василько.
Він схопив Ельфійку, але вона легко вислизнула з його рук та зникла.
Повернувшись додому, Василько застав Сергійко, який сердито накричав на батька, побачивши його біля своєї кімнати. За таку поведінку Василько відправив сина до кімнати та замкнув його там. Потім він почав шукати сачок, аби спіймати цю дивну істоту. Знайшовши його, повернувся до місця, де раніше з’являлася Ельфійка, вигукуючи її ім’я. Нарешті, вона з’явилася, і він накинув на неї сачок. Затиснувши сачок руками, він швидко побіг додому.
Ставши біля кімнати сина, Василько відчинив двері для Сергійка, й попросив його знайти кулю для метеликів. Син уже не гнівався й заспокоївся. Сергійко підійшов до столу, взяв кулю у руки й хутко віддав її батькові, навіть не задумуючись, навіщо вона йому потрібна. Василько зрадів, побачивши, як син тримає кулю, і сам узяв її до своїх рук. Несподівано він відвернувся від Сергійко. Той мовчки сів за письмовий стіл, й продовжив обмірковувати щось. Тим часом Василько швидко відкрив кулю й посадив істоту всередину. Він спостерігав за діями Сергійко, а потім зайшов до власної кімнати. Підійшовши до вікна, він поставив її з істотою на підвіконня, а сам відійшов і ліг на ліжко, дивлячись за її поведінкою.

Ельфійка почала плакати, закликаючи Вищі сили і розповідаючи їм про своє полонення. Боги й богині, прочитавши її думки, швидко вжили заходів. Тим часом Василько, спостерігаючи за нею, був вражений такою поведінкою. Він не помітив її сліз; дивна істота виглядала спокійною, як ніколи. Водночас Боги й богині передали її думки Дзвениславі. Дівчина почула шепіт, надісланий від Ельфійки через Вищі сили, і швидко побігла до них додому. Раптово для Сергійко, вона зайшла у чужий дім. Коли Сергійко помітив Дзвениславу поруч, він захотів поговорити з нею. Але дівчина була настільки розлючена, що проходячи повз, ненароком зачепила Сергія. Він не став тримати її за руку, і вона продовжила свою дорогу, зайшовши до кімнати. Відкривши вікно, вона випустила Ельфійку з шару. Гнівно глянувши на Василько, Сергійко обачно наблизився до них, але не збагнув, що відбувається. На порозі кімнати батька, він спостерігав за ситуацією й подумав: «чи не проґавив я щось важливе?».

Дівчина спокійно вийшла з чужого дому й пішла до лісу, не пояснюючи нічого, залишаючи Сергійко в роздумах про незрозумілі вчинки. Раптом на Василько з неба полився проливний дощ, а грім гримів над його головою, налякавши його. Блискавка спалахнула в кімнаті, продовжуючи лякати Василько. Лише тоді, він усвідомив, що накоїв. Ставши навколішки, він попросив вибачення. Боги й богині поставили йому важливе питання, перш ніж припинити покару: «чому ти гніваєшся на людей? Поясни нам, чи більше не сердитимешся на них?».
«я не знаю, через що сердитий на людей. Я усвідомив, що помилився», - виправдовувався він, встаючи на ноги. Він побіг до Дзвенислави, щоб перепосити. Швидко дійшов до лісу й вийшов з нього, але довго підіймався на скелю - приблизно шість світанків, шість днів і шість ночей. Коли він нарешті піднявся, то побачив, що вона вже не сама, й вже не самотня, а поруч з нею була маленька дівчинка. Василько сміливо підійшов до них і вибачився. Дзвенислава і Ельфійка заспівали разом, їхній спів лунав на всі округу. Люди швидко піднялися на верхів’я гори, слідуючи за їхнім голосам, котрі залишали сліди перед їхніми ногами. Коли вони дісталися, утворили коло. Сергійко теж приєднався до них, ставши поряд з Дзвениславою, не підозрюючи, що відбувається над ними. Ельфійка відступила убік, і подумки передавши Дзвениславі свою думку, спостерігала за ситуацією. Дзвенислава повільно підвела погляд до небо. Сергій помітив це, й вони разом почали спосртерігати на ним. Кокон розкрився, немов квітка, і з нього повільно спускався перстень. Земля злилася в єдине ціле, створивши романтичний закуток. Небо опистилося ближче до землі, неначе легенько торкалося молодят прозорим колом. Вони опинилися в раю. Коли небо спускалося ще нижче, здавалося, що воно цілувалося з землею. Сонце спостерігало за місяцем, а молодята були занурені у космічні почуття. Природна музика лунала, граючи романтичні мелодії для закоханих. Все виглядало як у казці. Богам і богиням не потрібно було зазирати вниз крізь хмари - вони були поруч із молодятами. Всі присутні могли бачити священний храм закоханих, до якого заходити не дозволялося заходити. Молодята обмінялися священими перстенями і палко поцілувалися, усамітнившись у своєму романтичному куточку. Їхнє кохання жило й буде жити вічно.

Цих людей уже мало хто знає,
вони були обличчям
минулої епохи, але інтерв'юєр
продовжує виставляти
відео з ними. Їхні гармати
давно відшуміли,
їхні болі поросли травою,
зараз їх мало хто
зрозуміє, хіба що інтелектуали,
які риються у припалих пилом
свідченнях погаслої доби.
Журналіст упевнено
витягує старі мумії.
Він хоче зібрати докупи
каміння, яке втратило
обличчя чи ознаки
індивідуальності. Це зусилля
нагадує Сізіфову працю,
і камінь покотиться
у прірву страху і забуття.
Погасла доба ховається
у тиші архівів, бібліотек
і шелесті дерев,
що заколисують музикою,
яка нагадує анестезію
від руйнівного втручання часу.

16 січня 2022

Висохле дерево, яке віджило
свій вік. Воно виросло
справжнім велетнем
і засохло на вершині
свого гігантизму.
Його кістки ломить
мороз, його думки
застигають у польоті
фігурними крижинами.
Висохле дерево нагадує
людину, яка прожила
усі етапи життя,
опинилася у старості,
у деменції і відійшла
за вічну межу.
Листя дерева,
як вистраждані письмена,
зберігаються під саваном
снігу. Гілки схожі
на нереалізовані мрії,
нездіснені прагнення,
пориви, які висохли
від жорстокості часу.
Висохле дерево було
стариганом, перед яким
руйнувався світ,
розвалювалися звичні
уявлення, поняття, образи.
Висохле дерево стало
пам'ятником тривіальності
життєвого шляху.

16 січня 2022

Покинутий монастир,
із якого пішли монахи,
тільки гул вітру
у коридорах.
Це екзистенційна криза
не людини, а будівлі.
Покинутий монастир -
це втрата змісту.
Без ченців це лише
купа каміння, із якої
вивітрився сенс.
Молитви повисли
у повітрі невидимими
листівками,
людський біль
матеріалізувався
у вигляді чорної хмари.
У стінах монастиря
поселився лише відчай,
як злий демон.
І тепер відчай
роз'їдає зсередини
споруду, яка давала
надію. Коли до неї
повернеться життя?
Крик людини застиг
у коридорі постаттю
у чорному вбранні.

15 січня 2022

Ми зловили округлу рибу
Гарячу, як споконвічний вогонь,
Жовту, як глина долини
Усіх Таємниць,
Сяючу, аж сліпило очі
Не тільки нам,
Але і шаманам дощу,
Що кликали воду з Неба
Злого й байдужого
До людей-собак.
Зловили ту рибу в ятір,
Що сплетений з минулого –
З його ниток липких,
Наче докучливі спогади.
Зловили цю норовливу рибу,
Що пручалась, вистрибувала
Ніби гралася з нами, рибалками.
Зловили,
А виявилось, що та риба – Сонце,
Що пірнуло в глибінь,
Танцюючи під сопілку Вічності,
А ми зловили,
Бо звикли шукати здобич
У глибині ріки
Або у вирі минулого –
Круговерті жорстоких хвилин,
Чи в безодні вічності.
Зловили та й відпустили,
Бо досить нам уже
Уста спалювати
Їдким вином невизначеності
І язиками вовчими
Вогню.

Німота, як вичерпаність.
Німота, як пересохла річка.
Німота, як відсутність
води в пустелі.
Німота - як неміч хворого,
як параліч,
як прикутість до ліжка.
Після бурхливого потоку слів
настає мовчання.
Мовчання як вища форма
самовираження. Німота
як переповненість нічим.
Коли в річці висихає вода,
на її місце приходить німота,
як густий туман.
Людина заходить у порожнечу,
яка здається їй реальним
змістом. Ріка порожнечі,
ріка німоти, ріка мовчання.
Із парою вгору здіймаються душі,
які вичерпалися
і яким уже нічого сказати.
Вони стають безликими,
як німота, у якої водночас
тисяча облич. Кожне з них
може стати твоїм. Даремно
ти шукаєш у німоті змісту,
ти відразу досягнеш дна,
яке стане омега-точкою.

14 січня 2022

Світ розвалюється
перед очима, і розумієш,
що розвалюється не тільки
світ, розпадається свідомість.
Сніжинки летять,
як німі події, які
не можна вхопити
у руки. Космос
розламується на частини,
розум атомізується,
пам'ять розлітається
сполоханими птахами.
Розвалюється
твоє розуміння світу,
картина не збирається
у цілісність, воля
не стискається в кулак,
а розсипається піском.
Сніг нагадує розпорошену
мозаїку, яка не з'єднається
докупи. Уявлення
є такиии ж нетривкими,
як шматочки льоду,
які легко зникають
на невидимому полі битви
добра і зла.

14 січня 2022

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Розхристаність,
розпад особистості,
розлам на маленькі
частини. Цей поштовх
був даний самим часом,
тепер його не зупинити.
Людина розвалюється,
як зáмок із криги,
на дрібні осколки.
Виліплена скульптура
виявилася недовговічною.
Спочатку її покрила
пліснява, згодом вона
тріснула, окресливши
кордони цивілізацій,
і розпалася, знаменувавши
крах. Зібрати
деформовані, безликі
уламки неможливо,
вони стали свідченням
поразки у війні
за людину, купою
будівельного сміття,
на якому виросте
невідомо що: троянди
чи будяки. Коли ти
вклонишся каменям
від цієї скульптури,
електричний імпульс
піде в мозок
і вдарить розпадом.

10 січня 2022

2025
Глава 1
Мы похоронили её возле дерева в лесу
Раннее летнее утро. На улице уже тепло, вероятно, днем станет только хуже. Я умываюсь, чищу зубы, причесываюсь. На завтраке впервые за день увидела Сашу с его трехлетним братом Костей, и дождавшись пока они получат еду, я подозвала их к себе за стол, и мы начали завтракать. У каждого история прибытия в детдом разная, но конкретно они здесь потому, что их родители погибли в аварии еще до того, как Косте исполнился год, а родственникам они оказались не нужны.
В начале Саше было невероятно тяжело свыкнуться с новой реальностью, он был агрессивным, почти не ел и ни с кем не разговаривал. Любые попытки поговорить с ним заканчивались посыланием нахуй в разной форме, вне зависимости от возраста, статуса и намерений человека. Позже, переболев утрату, он сам пришел к директору детского дома с просьбой отправить его в психиатрическую клинику. В психушку его никто не отправил, но уже полтора года он общается с психологом и психотерапевтом.
На завтраке было объявлено, что на следующей неделе весь детский дом едет в цирк в соседний город, моим сопровождающим назначили воспитателя старшей группы девочек, (у нас старшая группа это 14-18 лет) звали её Марина Ивановна. Дети подняли радостный гул, который прервала та самая Марина Ивановна.
Строгой её не назовешь даже близко, она скорее была всем как мама: всю мою жизнь она помогала мне и поддерживала, иногда советами, иногда делом. Даже для Саши она смогла стать близким другом, что уж говорить о остальных, в общей массе менее травмированных детях.
— Слышала, в новостях сегодня говорили, что вирус какой-то появился? – я услышала разговор двух воспитателей.
— Да вроде же сказали, что это новая форма бешенства. Опять прививки детям ставить заставят, да и всё.
— Не знаю, пугает меня это, еще и непонятно как передается, кто-то говорит через слюну, кто-то говорит вообще всеми способами еще и не только от животных.
— Успокойся ты, было бы всё так плохо людей бы уже эвакуировать начали в какой-нибудь охраняемый лагерь.
Ко мне подошла Марина Ивановна:
— Роза, Саша, на всякий случай соберите свои вещи, найдите бутылки и куртки. Бутылки в мусорках должны быть, их помойте и наполните водой, а куртки лежат в кладовке в подвале, возьмите по 2 на каждого.
Звучало это всё как какой-то бред, но учитывая всю мою жизнь до этого - не слушать её у меня причин не было. Я взяла у неё ключи и быстро доев пошла вместе с Сашей выполнять её поручения. К обеду всё было готово. В столовой к нам подсела Марина Ивановна.
— Вы всё сделали?
Мы с Сашей кивнули.
— Что случилось? – спросила я.
— Не знаю, у меня брат в полиции работает, сегодня их всех заставили прийти на работу для «обсуждения порядка действий при чрезвычайных ситуациях в связи с новой болезнью».
— А полиция то тут при чём? Это же проблемы врачей. — возразил Саша
— Вот именно что, если болезнь не лечится и распространяется слишком быстро, она перестает быть проблемой только врачей.
— Вы всех детей предупредили? — почему-то я заволновалась за практически незнакомых мне 250-300 человек.
— я предупредила воспитателей, большинство мне не поверило. Если начать предупреждать всех детей, то может начаться паника, и мы не спасем никого.
— а сколько у нас есть времени?
— думаю день или два, за это время либо всё станет более-менее спокойно, либо заразится еще больше людей, а власти просто побегут спасать себя, наплевав на людей.
Власти на людей действительно наплевали и выбрали спасать себя. Через сутки изолированные зараженные вырвались из больничного карантина и пошли заражать весь город. Ни полиции, ни тем более военных не было, ранним утром они добрались и до нас. Пока дети спали они начали ломиться в закрытое здание, охранник включил сигнализацию, не зная, что в основном они ориентируются на звук. Окна панорамных дверей входа в здание были разбиты огромной толпой агрессивных и на вид начавших гнить людей. От звука сигнализации все проснулись.
Марина Ивановна в этот день ночевала на работе, потому что смена ночного дежурства была на ней. Я выбежала искать ее, взяв рюкзак с куртками и водой, накинув на себя джинсовую куртку и надев штаны из той же ткани. В коридоре я увидела воспитателя, она уже была с Сашей, который искал меня глазами, и Костей на руках.
— Роза! К нам беги! — Сказала Марина.
Я побежала в их сторону, прямо передо мной пронеслась девочка, которую я видела вчера вечером сидящей на балконе, кажется, она что-то рисовала. На огромной скорости она вылетела в стеклянное окно, а за ней довольно быстро шло то, что еще недавно было человеком, из-за плохой группировки она упала на асфальт и ударилась головой, уже через 20 секунд её, потерявшую сознание начали есть люди, больше напоминавшие трупы. Мне повезло успеть быстро пробежать за его спиной.
— куда бежать? Дайте сумку, у вас и так Костя на руках.
Я взяла её спортивную сумку, по всей видимости там была одежда.
— идем к запасному выходу, я вчера его открыла на всякий случай. — сказала она, пока я снимала с её плеча сумку.
— а дальше куда? — поинтересовался Саша.
— в лес, а там придумаем.
— я сбегала туда пару раз, там есть маленькая хижина на берегу реки, вроде даже с печкой, но на двери замок, пойдем в него?
— да, идем туда. Замок крепкий?
Мы продолжили разговор идя быстрым шагом.
— не очень, топором можно постараться сбить.
— значит сейчас в каморку дворника, там есть топор, ключи прямо возле входа, за кирпичом.
Мы забрали из каморки топор и пошли в лес, путь занял не более двадцати минут, перейдя через узенький мостик мы подошли к дверям хижины. На удивление, дойти сюда было довольно легко, и замок на двери просто поддался, слетев через ударов 10.
Уставшие и голодные мы положили Сашу и Костю на кровать, которая была в домике, а сами легли на пол, постелив куртки. Утром разожгли костер благодаря зажигалке, которую недавно купила Марина Ивановна.
— а где ваш сын? — поинтересовалась я, сев на землю возле костра.
— не знаю, ночью он не взял трубку когда я звонила, а с собой телефон я забыла взять. — Марина вздохнула.
— что будем делать теперь? – спросила я, встав и зайдя в дом в поисках котелка.
— нужно пойти в город, найти лекарства, еду и оружие.
— мы еще домик не обследовали, может тут что-то есть.
— нормальных лекарств тут точно нет, еды мы тут тоже много не найдем, максимум сушеные травы или немного крупы. Пару дней мы тут протянем на ягодах и грибах, но лучше пойдем в город завтра же.
— а с Костей что делать? — спросил Саша, вышедший со мной из домика.
— ты с ним и останешься, одного его оставлять нельзя, а Роза полезнее будет в городе, потому что старше.
В этот день мы решили тщательно обследовать хижину, нашли довольно большой таз, в котором лежали сушеная полынь и мята, небольшую лопату, пятилитровую бутылку сухарей черного хлеба и баночку соли. В лесу нашли немного грибов и сварили их, добавив в бульон чуть сухарей и соли. Суп получился отвратительный, но это была первая еда за сутки, поэтому даже Костя поел.
— Роза, ты собралась? – спросила меня воспитатель со школьным портфелем на спине.
— Да, я готова. Можем идти. — ответила я, накидывая пустой рюкзак на плечи.
До города мы шли примерно 40 минут, во второй половине пути нам стало скучно идти в тишине. поэтому мы начали полушёпотом беседовать.
— Мне так стыдно. — Марина начала разговор.
— Что? Почему? — поинтересовалась я, смотря по сторонам.
— Столько детей умерло и еще умрет, я могла спасти больше, но испугалась что меня посчитают сумасшедшей с паранойей. — она тяжело вздохнула.
— Вы сами говорили, что всех спасти не сможете, даже если каким-то чудом вы смогли бы спасти хотя бы половину, то винили бы себя за то, что спасли только половину. — я попыталась её успокоить.
— Наверно… наверно да, думаю ты права, но перестать винить себя я не могу. — снова тяжелый вздох, но с дрожащим выдохом.
— Всё, давайте будем потише, город уже близко. — продолжать разговор было опасно.
Мы стали довольно быстро идти по переулкам заброшенного города, где-то горели разбитые машины, периодически были слышны выстрелы и крики, либо это были мародеры и их жертвы, либо чудесные спасители, и зная, какие люди мрази, я больше верила в первый вариант. Спустя 20 минут ходьбы по переулкам города мы дошли до аптеки.
— Сейчас идем быстро, но тихо, старайся пригибаться, я слышала выстрелы. — проинструктировала меня бывшая воспитательница.
— Хорошо, я вас поняла. — ответила я.
— Давай на «ты», так быстрее. — предложила Марина
Я кивнула, и мы пошли до аптеки, внутри было темно, поэтому первым делом решили найти выключатель, но я услышала чьи-то шаги и уже через секунду почувствовала, как ко мне приставили пистолет.
— бля, а заебись ты тему придумал Серый! Реально сами приперлись и какие! Горячая милфочка и её доченька, красота, на! — Харчок полетел на пол и со шлепком размазался по полу аптеки.
— Да я сам такого улова не ожидал, ёпт! — второй мужчина подошел ко мне держа одной рукой Марину за грудь и шею, а второй держа пистолет у её виска.
— Мужики, нам проблемы не нужны, просто скажите, что вам от нас надо, мы всё сделаем и уйдем. — дрожащим голосом, сказала марина, подняв руки вверх
— А ты быстро смекаешь! Раздевайтесь, чё! Хули с вас еще взять то? — приказал урод, державший Марину.
— Серый, ну не! Растянем удовольствие! Трахнем сначала дочку на глазах мамаши, а потом и её саму. — ответил своему приятелю, расстёгивая ширинку, мужчина, державший меня.
— Чт…?! — не успела возразить я.
— Роза, раздевайся. — спокойно ответила Марина, как будто веря, что на изнасиловании всё закончится.
— Дело твоя мамашка говорит! И без выкрутасов блять. Ваши теплые тела нас тоже вполне устроят. — жестом показав, чтобы я начала раздеваться, мужчина без имени
Выбора не было, я со слезами на глазах сняла джинсовую куртку, футболку, затем штаны, оставшись только в трусах и бюстгалтере.
— А ты чё встала? Давай-ка тоже не отлынивай, дрочи. — приказал Марине человек с кличкой «Серый».
— пусть сосёт, заодно и дочь научит. — смеясь, предложил безымянный бандит.
— слушай, а можно. На колени встань и рот открой, блядота. — надавив на плечо Марины, сказал насильник.
Я стояла столбом, внутри как будто что-то не давало мне продолжить раздеваться, хотя я понимала, что сейчас от этого зависит моя жизнь. Мне просто хотелось проснуться, проснуться в месте, в котором никому кроме Саши, его брата и Марины была не интересна ни в каком плане. До этого часа я каждый раз, когда видела, как жертвы изнасилований винят себя считала их полными идиотами, но теперь я не могу винить никого, кроме себя, хотя одновременно понимаю, что у меня нет выбора, как бы сильно я не хотела этого избежать. Меня привела в чувство стягивающаяся лямка лифчика и звуки рвотных позывов Марины.
— Я… я сама. — выбора точно больше не было. Я полностью разделась.
Он развернул меня спиной к себе, нагнув так чтобы локтями я уперлась в подоконник, поставил пистолет на предохранитель и положил его рядом с моим лицом, спустил штаны и плюнул на руку, я почувствовала самое противное и неприятное прикосновение в своей жизни. Он убрал руку, я сжалась еще сильнее, но услышала, как Серый закричал и выстрелил, его пистолет упал на пол и отскочил ко мне, он, скорчившись от боли, держался за пенис. Я быстро схватила пистолет с подоконника, и, сняв предохранитель, выстрелила в голову создателя моей самой большой психической травмы, а затем и во второго мужчину.
— Роза, всё нормально?
— Да… он ничего н-не успел сделать. — тяжело дыша, ответила я, начав одеваться.
— Держи, вытрись. — Марина кинула мне бинт.
— Спасибо. На тебе кровь? — меня резко перестало волновать собственное состояние, я села на колени рядом со своим спасителем.
— А? Что? Наверное, это от него. — спокойно ответила она, но в ее кофте была дырка, прямо посередине кровяного пятна под ребрами справа.
— Дай я посмотрю. — обеспокоенно сказала я, снимая с неё верхнюю одежду
— Нет, кхе-кхе — Марина покашляла и тяжело вдохнула. — видимо реально ранил, посмотри, как там.
Справа под ребрами было пулевое ранение.
— У тебя похоже печень ранена ты сейчас умрешь от внутреннего кровотечения, я… я не знаю, что делать, прости, прости это я виновата. — меня начала наполнять паника, я сделала вдох. — Боже какая же я сука, вместо того чтобы сразу пистолет с подоконника и убить его, я испугалась и реально трахаться с ним собралась, я ебаная малолетняя эгоистичная шлюха, лучше бы меня убили. — Паника превратилась в истерику и громкий плачь.
— Тише, всё хорошо, успокойся, а то нас обоих сожрут. Вытирайся и дай бинт обратно.
Пока я вытирала с себя чужие слюни она продолжила.
— Тебе всего четырнадцать, ты ничего не могла сделать кроме как не сопротивляться, это было самое грамотное… — тяжелый вдох. — …решение, которое ты могла принять, ты умничка, я тобой горжусь. Найди еще спирт.
Я дала ей моток бинта и баночку спирта.
— В любом случае кто-то из них бы выстрелил, учитывая, что пистолет возле тебя не был у них в руках, это была бы я. — Она глотнула спирт.
— Мне… мне так плохо, я просто хочу, чтобы это всё было сном. — Я снова начала плакать.
— Иди ко мне я тебя обниму. — Марина потянула меня к себе, и я легла на пол приобняв её. — в таких ситуациях, если есть кому тебя спасать, лучше соглашайся и… — Опять тяжелый вдох. — …делай всё, что тебе скажут, правильнее и взрослее решения нет. Мхм…! — Марина начала заталкивать бинт в рану, чтобы кровь медленнее наполняла брюшную полость.
— Роза, одевайся, а то замерзнешь. — сказала она мне, когда увидела, что я немного успокоилась.
Я послушала её, надела обратно трусы, лифчик, джинсы, футболку, куртку и обувь.
— Нужно брать лекарства уходить, я долго не продержусь, а в таком состоянии ты одна не дойдешь, помоги встать. — Марина стёрла всё мои надежды на то, что она выживет, но если бы я опять заплакала, мы бы обе умерли еще раньше.
Мы вышли из аптеки с 2 рюкзаками и снова пошли переулками до домика в лесу, по пути разговаривая, но этот разговор был скорее прощанием.
— Старайтесь не соваться в город и по возможности найдите себе группу детей, с которыми получится объединиться. — сказала Марина, когда мы зашли в переулок.
— Зачем именно детей? — спросила я, закинув ее руку повыше на плечи.
— Они с большим шансом вас примут, а учитывая, что ты разбираешься в лекарствах - уж тем более.
— хорошо. — кивнула я.
— воду обязательно кипятите, прежде чем пить, старайтесь мыться хотя бы раз в неделю, Костю мойте каждые три дня. Чаще мойте руки и убирайтесь в доме, так вы немного реже будете болеть. Иммунитет у вас скорее всего ослабнет, поэтому старайтесь пить или колоть витамины после лечения.
Мы почти дошли до леса.
— Саше расскажи всё, как было, врать ему нет смысла, этот разговор укрепит вашу дружбу и повысит доверие к друг другу. Подожди, я устала, дай присесть.
— Давай до леса дойдем, там безопаснее. Навалишься спиной на какое-нибудь дерево и сядешь. — возразила я.
— хорошо, попробую.
Мы дошли до леса и Марина села возле дерева, ей стало еще хуже, и она начала тяжело дышать.
— У вас нет времени по мне скучать, чтобы было легче старайтесь отвлекать себя делом. А ты постарайся переболеть и пережить то, что было в аптеке, если надо будет поплакать – поплачь, если рассказать кому-то — расскажи, но не держи это в себе.
— Пожалуйста, не умирай! — не знаю какой раз за день я заплакала.
— Тсс… всё хорошо, я не умираю, просто устала, всё хорошо, Роза. Помни что теперь не все взрослые мужики насильники и растлители, добрые люди будут, но их будет мало, не отказывайся от их помощи и старайся помогать взамен
— Хорошо, я поняла. — со слезами на глазах я кивнула.
— Молодец, не скучай по мне долго и не забывай мои слова, Роз.
Я лежала на груди Марины, обнимая её, и услышала, как её сердце сделало последний удар, а легкие выпустили последний глоток воздуха, умер один из трех человек во всём мире, кому я была не безразлична, умер тот, благодаря кому я жива и не изнасилована.
Я считала её мамой, умерла моя мама, мама, которая с самого раннего детства поддерживала меня. Я закрыла её глаза, поцеловала её тело и пошла к дому.
Продолжение вечера я плохо помню, помню, как плакал Саша, я, Костя, помню, что рассказала Саше что произошло, но что конкретно я говорила мой мозг стёр из памяти.
Утром мы пошли копать могилу, процесс казался вечным, а её бездыханное тело заставляло слезы заливать глаза, мы похоронили её возле дерева в лесу.

Не хочеться нікуди виходити
з дому. Хата - як замок,
у якому ти забарикадувався.
Зима оточила тебе
могутніми військами, які
стріляють у серцевину смислу,
у серцевину думки.
Ти захований від світу
товстими стінами, за якими
панує повний хаос і морок,
повна ентропія і руйнування,
здичавіння і виття
первісних звіриних голосів.
Хочеться сидіти в будинку,
як у коконі, із якого
народяться слова, здатні
перетворити світ. Віє віхола,
повертаючи до джерел
виникнення Всесвіту.
Пронизливий вітер
пробирає до кісток
і першооснов творення.
Шматки криги лежать,
як уламки зруйнованого
безглуздя, які не можна
зібрати докупи, а тим паче
витворити з них сенс.

9 січня 2022

   Здається, я навчився контролювати свій гнів. Як і колись давно, я дієво холодний. Але вже на зовсім іншому рівні. Теза – антитеза – синтез. Мудра тріада. Колись я був безлюдькуватий і байдужий, бо мені справді нічого не хотілося, нічого не відчувалося. Потім, коли я почав пити пігулки, раптом на мене нахлмнули всі ті почуття, що їх я не знав і не міг витримати. Не міг витримати, тож поводився щиро. Але зараз… зараз це щось нове в моїй байдужості. Вона вже не байдужість, а поміркований спокій. Я до багатьох речей втратив надію. Але й зберіг людяність.
   Сьогодні в автобусі водій – щирий ханжа та дурник, що було видно – вихопив у мене пляшку пива, коли підійшов несподівано до цетральних дверей, щоби відкрити їх каліці, й викинув її. А ще тоді ж нервова пасажирка почала на мене лаятись, коли я зачепив її сумками, щоби поступитися каліці. Водій потім сварився з іншим хлопцем, який просто хотів вийти на зупинці, але замість того, щоби натиснути кнопку сповіщення, сказав уголос, що йому на зупинці. Бачачи це все, я стримався і слова не сказав, хоча хотів покалічити зухвалого водія на решту життя. Я зрозумів, що принаймні у випадку зі мною, він має певну рацію, а на моєму боці лише сумнівні філософські роздуми. Я стримався. Потім іще дещо сталося провокуюче. Але я стримався, і не почав сваритися. Розумію, що хтось визнає мене самого дурником чи слабким. Але я почуваюся добре та спокійно зараз. Не треба гніватися зайвий раз, навіть якщо довкола аморальна чи псевдоморальна наволоч.

Яка чарівна липнева ніч.
Шкода, що лип немає тут
З їхнім медовим квітом.
Та місяць годен заворожить
Навіть оцю пустелю кам’янисту.
Хвала Всевишньому за гармонію
У Всесвіті безмежному Його.
Такої ж ночі, незадовго до смерті,
Оці рядки благословенні,
З Небес напевне почулися Поетові:
«Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит
Ночь тиха, пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит".
Спасибі, мій ровеснику,
Що хоч на мить якусь відраду вніс
В невольничу і безпросвітну мою днину.
Тобі, мій Всемогутній Чоловіколюбце,
Що даруєш силу душі і тілу,
Аби пройти зумів я морок цей тернистий,
Ані на йоту не принизив людську гідність.
Щоб міг коронованим тиранам
Від себе й любого Михайла кинути:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Р.S.
Наче молитвою, рядками Лермонтова
Душу Тарас угомонив, та як глянув
На скелю, де шкірились гармати,
Піснею порушив чарівну тишу ночі:
«Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому».

Надгробки вкриті кригою,
кригою вкрита пам'ять
і навіть забуття,
кригою вкритий біль.
У цей час на забутому
кладовищі нікого не може
бути, навіть випадкових
перехожих. Тут особливо
гостро відчувається
закинутість людини
у Всесвіті. Забуте минуле
ворушиться під снігом,
але цього ніхто не бачить.
Забута пам'ять схована
у глибині льоду.
Укоивши кригою минуле,
укривається нею і майбутнє.
Покриваються льодом почуття,
які відпалали у свій час.
У цьому царстві снігу,
льоду і занедбаних дерев
стверджується оголена
самотність, яка кричить
у невідомість і чий крик
розбивається об мур зими.

8 січня 2022

Коваль, якого звали Мигдаль
А може Мігель
(Родом з Гішпанії –
Країни замріяних вершників –
Гідальго)
Вистукував молотом
Веселу мелодію
По ковадлу, що знало Адама
(Кадмона*),
Майстрував підкову
Для бородатого Фавна
І безбородого пастуха мрій –
Кентавра Хроноса**.
Я думав, що то замурзана кузня,
А то палаццо
Гордого кондот’єра-карбонарія,
Майстра вигадок, алхіміка тризни.
Зустрів він жінку на ім’я Медея –
Таку ж чорнокосу, як ніч,
Таку ж чорнооку, як відьми
Вандалії-Андалузії,
Країни чужих кораблів
І пісень про скорботу
(Doloroso) –
Порвіть мідні струни
Нарешті!
Фавн непідкований
Тупотів лісами поганськими,
Збирав анемони для трунку
Бога вітрів Еола***,
Нині підкований,
Нині дзвенить бруківками
Міста корид і паяців,
Нині ховає свої волохаті ноги
Під хламідою містики:
Запевняє, що він посланець
І звуть його Каліостро –
Ненароком.

Примітки:
* - один іспанський равві, ще в часи Реконкісти (до вигнання морисків), знавець Кабали, запевняв, що Адам і Кадм то одна особа. Але він помилявся. Від того і пішла легенда про Адама Кадмона.
** - орфіки колись запевняли, що був такий кентавр, якого звали Хронос. Він для інших кентаврів став ізгоєм, але навчив перших орфіків (а може і самого Орфея) лічити час.
*** - цей трунок Еола був п’янкішим за вино. Але його треба було не пити, а дихати його ароматом. Геродот збрехати не дасть.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Крига міцніє, стає небезпечною,
на ній падають люди.
Уламки льоду лежать на дорозі,
як метеорити з антисвіту.
Крига блищить гострими лезами,
стверджуючи марність
людських спроб боротися
з приреченістю, зі своєю
темною стороною.
Шматки криги стають
свідченням невидимої війни,
яка точиться на наших вулицях.
Війни, у якій немає переможців
і в якій програють усі,
крім вічних сутностей, які осіли
на гострих шпилях криги.

8 січня 2022

У старих рукописах
ти загубив суть
своєї сьогоднішньої поезії,
а тепер риєшся в них,
аби віднайти. Думка
чи образ вилетіли з голови,
як таємничий птах.
Старі рукописи
стали аномальною зоною,
Бермудським трикутником,
який затягує нові ідеї.
Рукописи не горять,
але вони давно згоріли
на дні твоєї свідомості.
Не можна відпускати з рук
птаха поезії, інакше він
вилетить у небезпечну
аномальну зону, із якої
немає вороття.
Його неповторність ніщо
не зможе замінити.
Не можна відволікатися
ні на що, інакше
твоя особистість розпадеться,
пазли не складуться,
елементи кросворду Всесвіту
будуть утрачені.
І лише вітер гуде
порожньою кімнатою,
розкидаючи рукописи.

8 січня 2022

Трава з-під талого снігу -
така несподівана відлига,
це несподіване відродження,
це крик весни
крізь безмежну кригу.
Лід дуже небезпечний,
він так просто не відступає,
він охопив своїми пазурами
усю землю, вона перебуває
у полоні безкінечної ночі.
Мерзлота нагадує диктатуру
з лютою зимовою тиранією,
деспотизмом холодних вітрів,
підступністю льоду,
але диктатура не може
тривати вічно, вона
обов'язково зазнає поразки.
І ось крига відступає
під натиском зеленої трави.
Зелена трава взимку -
це парадокс, оксюморон,
але він падає птахом
у серце.

7 січня 2022

Туман над снігом,
туман над льодом,
як священний текст
над метушнею
нікчемних одноденьок,
як Новий Заповіт,
Дхаммапада, Бхагават-гіта,
епос про Гільгамеша
над минущою буденністю.
Туман оповів долину
своєю незрушністю
і статечністю.
Він стоїть, як сивий старець
під тягарем пережитого,
під ваготою років.
Туман - єдиний,
хто говорить
про можливість незмінності,
тривалості у метушливому
світі. Людина виходить
із виснажливих інформаційних
потоків і поринає в туман,
остуджуючи голову
і долучаючись до вічності.
Туман подає руку,
яку не можна потиснути,
бо вона аморфна
і розпливається
при наближенні, але вона
створює враження надійності.
Таким само аморфними
є спроби осягнення світу,
ось пізнання простягує руку
і розчиняється в хаосі.

6 січня 2022

Ти в'язнеш у снігу
разом зі свідомістю
і підсвідомістю,
разом із парадоксами буття.
Усе в'язне у снігу,
він полонить
всеохопністю, тотальністю,
безмежністю, він бере
у свій бездонний полон,
у свій нескінченний космос.
Сніг нагадує про перспективу
згасання навколишнього буття.
Він свідчить про мерзлоту
людських стосунків.
Сніг говорить про кволість
самої картини світу,
можливостей пізнання.
Споруджене людськими руками
розвалюється, як сніговик.
Конструкції з розуму
руйнуються, як фігури з льоду.
Ковзанка схожа на поле
філософських ідей
із безліччю варіацій,
на якій легко впасти
від необачного руху.
В'язкість снігу
є в'язкістю космосу,
який ми не бачимо,
але який завжди поряд.
Із нього ми черпаємо ідеї,
але в ньому ж вони
так само безнадійно тонуть.

5 січня 2022

Вода крапає з даху.
Сльота охоплює все,
навіть людську свідомість.
Сніг стає в'язким,
у ньому грузнуть слова.
Світ стає непевним
і драглистим.
У ньому провалюється
не лише нога,
але й усталені поняття
та уявлення,
вони розчиняються у снігу
і стають такими само
аморфними.
Вода крапає з даху
сльозами того,
що не відбулося
або не збулося.
Тане не просто сніг,
а старі парадигми.
Вода підмерзає
і стає небезпечною кригою,
у якій застигають
людський крик і захват.
Порив людини
перетворюється на кригу
і розсипається на осколки.

4 січня 2022

Розбита крига -
як розбите скло,
як розбиті діаманти,
як тріснуті уламки ілюзій.
Ти береш сокиру
і рубаєш лід, намагаючись
докопатися до суті,
але дна немає,
землі не бачиш,
крига мовби безкінечна,
шар за шаром вона веде
у глибину апокаліпсису.
Розбита крига -
як коштовні прикраси
невизнаної королеви,
скоріше, потворної,
ніж красивої.
Розбита крига - це срібло,
яке не котується ніде,
срібло, яке стало черепками.
Можна підсковзнутися
на розбитій кризі,
і світ перевернеться в очах,
ніби на ковзанці
фальшивих ідей.
Із розбитої криги
не збудуєш чарівний палац,
не проторуєш шлях
у невідомість.

4 січня 2022

Злива.
Ніби то не літо Калігули,
А часи бородатого Ноя:
Мокнуть граки дзьобаті
І самотній безхатько
У чорному плащі сутінок,
Наче він не філософ буднів,
А дерево лісу бетону й асфальту.
Нехай,
Доки навколо вода:
Між руїнами і дзвіницями
Храмів казуїстики та апокрифів,
Між калюжами-плямами і вікнами
Колючих поглядів,
Між пелюстками півонії
І казкою про опришків
Зійду на палубу корабля вигадки
Намальованого синім чорнилом
На плечі лісової відьми
Чи то німфи, чи то лисиці
(А в неї людське обличчя),
Втечу від живих квітів
І мертвих сторінок книг
Про дивака П’єро
І поставлю над літерами
Теплих днів пожежі Сонця
Апостроф.

Я думав, що ця криниця
буде вічною,
а вона висохла.
Тепер лише відлуння
доноситься з порожнечі.
У висохлій криниці
не можна зачерпнути
натхнення, не можна
зачерпнути надію.
Мої слова втратили голос
і говорять лише жестами.
Криниця висохла
через відсутність сенсів буття,
вона кричала своєю водою
у безкінечність
і натикалася на стіну.
Я хочу напитися з неї
вогненними словами,
а дістаю порожнє відро.
Чи повернеться до неї вода?
Після неоголошеного
вселенського катаклізму
колодязі міліють.
Ми не знаходимо в них
потрібної енергії.
Висохла криниця нагадує
погаслу галактику.
Ти кричиш у неї
і чуєш антислова,
дивишся в неї
і бачиш вивернутий світ.

3 січня 2022

Завалило снігами, ніби пісками часу.
Так сніг замітає
обличчя людини і пам'ять про неї.
Із-під завалів уже не вибратися,
як після космічної катастрофи.
Сніг робить усе безликим,
одноманітним, схожим на пустелю.
І навіть твоя 191-сантиметровість
губиться під навалою стихії.
У завалах снігу
не можна віднайти стежку.
У них ти грузнеш,
ніби у проклятих питаннях.
Завали снігу нагадують спогади,
які перетворилися на труху,
розпорошилися і розсіялися.
Снігову пустелю не можна пройти,
вона нагадує безмежну галактику,
у якій загубилося
щось найважливіше,
те, що тримало тебе в житті.
Снігова рівнина -
це потужний спалах
невідомо від кого -
Бога чи диявола.

3 січня 2022

Вдягнена в сіре руно
Збирає у кошик зорі –
У кошик темряви.
Вдягнена веслярем з «Арго»
(Дарував одяг овечий –
М’який як світ
Без свічада бронзового)
Ходить м’яко, нечутно
Босоніж
(Інколи вдягаючи
Мокасини волові –
Шиті з шкіри рогатого,
Що ховав Місяць на лобом),
Ходить-колобродить
Світлячковим лісом
Вічної ночі.
Вдягнена в м’яке руно
Рахує цеглини
Мурів старого міста,
Що схоже на Вавилон,
Мурів зачинених брам
До серця глиняного
(Сходи прямісінько в Небо).
Вдягнена безпритульною овечкою
Назбирала зорі до снідання:
Буде пекти марципани
З мигдалевого тіста Галактики.
А зорі шепочуть у кошику,
Наче не зорі вони,
А жуки-світлячки,
Наче не тьма навкруги,
А море спокою,
Наче не ми їх споглядаємо,
А курча пухнасте і жовте –
Як мідний ніж святенника,
Що накликає дощ.
Стукаю в бубон Вічності,
Повторюю слова, що лунали
Одвіку.
Голосно.

Ти намагаєшся вирватися
із-під уламків часу.
Час лежить на тобі,
як розбитий шлакоблок.
Ти лежиш там
після потужного землетрусу,
який зруйнував будинки.
Ти кричиш, але
твій голос не чути
із-під завалів цегли,
піску і глини.
У завихреннях часу
не можна пройти неушкодженим.
На тебе падають і падають
важкі будівельні конструкції,
тяжкий шлакоблок,
як небесне прокляття.
У будівельному смітті
складно знайти самого себе,
це руйнування особистості,
анігіляція самості.
Ти вже не ти,
а частина безмежного руйнування.

3 січня 2022

Ти зазираєш до чужого минулого,
гортаєш чужі фотоальбоми,
шукаючи відповіді на питання,
але там їх також не знайдеш.
В юності ти ставив питання,
які летіли в порожнечу
і застрягали там, як у скловаті.
У чужому минулому
твої питання тонуть
у в'язкій речовині.
Те, що ти не зміг
знайти відповіді,
озивається могутнім криком,
хижим вищиром.
Твої питання провалюються
у вицвілі фотографії,
у минуле, яке не можна
воскресити. Минуле
здається втраченим раєм,
але це Атлантида,
яка загубилася у вихорах часу,
вона розпалася
на дрібні шматки,
які потонули в океані.
Якщо ти будеш кричати
у пустелі, то почуєш
відлуння із потойбіччя,
але воно теж не відтворить
автентичності голосів.

3 січня 2022

У небі летять вістря снігу,
списи снігу, які протикають нас,
нашу реальність.
Вони постали
несподіваними ракетами,
які летять на нас із неба,
важким прокляттям,
яке падає на нас.
Вони несуть у собі
таємні знаки,
але ми тікаємо від них.
Із ожеледицею і кучугурами
зима несе стільки випробувань,
які ми ледве витримуємо
і насилу розуміємо,
якою буде наступна пастка.
Сніг замітає
віру, надію і любов,
сніг замітає спогади
і все найдорожче.
Вістря снігу протикають
нашу свідомість і підсвідомість,
вони огортають холоднечею
найпотаємніше.
Із одного полону
ти вириваєшся в інший
крижаний полон,
відкритий усім вітрам,
захмелілий від зими.

3 січня 2022

Сніг плаче сльозами,
перетворюючись на кашу.
У скількох людей
мозок стає схожим на кашу
ще за життя!
У скількох людей
слова нагадують кашу.
Жодної конкретики,
одна аморфність.
У такій каші
можна загрузнути,
як у невизначених смислах,
у в'язких поняттях.
Такою сніговою кашею
є переконання деяких людей,
у яких можна потонути,
як у болоті.
Снігова каша нагадує
невизначеність нашого буття,
заплутаність шляхів,
які стоять перед людиною.
Ми занурюємося
у багнищі суперечностей
і не можемо вибратися.
Сніг не дає відповіді,
лише ставить запитання,
лише заплутує
у своїх неозорих письменах.

2 січня 2022

Гора вкрита снігом,
як сивими думками.
Вона стала
літописцем доби.
Гора стільки побачила
своїми незрушними очима!
Час відбивався в ній,
як у плесі вічності.
Перед нею прошуміли
героїчні епохи
та періоди
повної нікчемності,
поезії та огидної прози.
Гора не випадково
укрита рясною сивиною,
бо стільки страждань
їй довелося ввібрати!
Гора тільки здається
байдужою, насправді
вона глибоко переживає,
просто це не помітно,
потрібно пильно вдивлятися,
і лише уважне око
побачить, як тече сльоза
байраками та улоговинами.
Вона співчутливо дивиться
на прилеглі будинки,
укриваючи їх снігом.

1 січня 2022

У старих коробках, валізах
і згортках мотлоху
я шукаю сенс
давно втрачених днів.
Я знаходжу старі гірлянди,
новорічні іграшки,
дощик, мішуру,
зношені плащі, костюми,
портфелі, светри,
як послання з минулого,
зашифровані в манускрипти
відшумілого часу.
Стара шафа
стане провідником
до іншої епохи.
Крізь її дзеркало
потрапиш до іншого світу,
побачивши в ньому
себе дитиною і юнаком,
воно відіб'є в собі
усі твої сумніви
і переплетіння пристрастей,
покаже тебе іншого,
твого двійника, який
жив усі ці роки
невідомо де.
Ти не хочеш дивитися
у дзеркало, це те саме,
що зазирнути до безодні.
Воно покаже не тебе,
а проєкції твоєї особистості,
лабіринти, у яких
можна заблукати.

1 січня 2022

Голоси з минулого,
що вони шепочуть нам?
Ми відчитуємо в них
рядки недописаної повісті
чи поеми.
Вони доходять до нас,
мов радіосигнали
крізь перешкоди.
Голоси з минулого
доходять уривками фраз,
які неможливо розшифрувати,
літерами, які
неможливо прочитати.
Голоси з минулого
проростають, як трава
крізь бруківку,
яку не могли задавити
брутальні колеса.
Голоси з минулого
шепочуть зі стін,
укритих пліснявою.
Кожен, вслухаючись у них,
як у дзеркалі,
бачить себе.
Із них виростає
мозаїка часу,
щоб знову розпастися
на частини.
Голоси з минулого
є заповітами пророка,
якого ніхто не чує.

31 грудня 2021

Ми поринаємо в сон,
ніби в тороси криги.
Ми вкриваємося глицею,
як віджилими ідеями.
Ми відпливаємо в сон,
як у безбрежне море.
Ми вирушаємо до сну,
немов у вічний ліс,
із якого можна
не повернутися.
Ми грузнемо в тирсі сну,
яка може сховати
обличчя і зробити безликим.
Ми розчиняємося
у музиці сну
і втрачаємо себе.
Частинка людини
повисає на дереві,
як неповторний акорд.

29 грудня 2021

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі,
що поки ще ними владаю,
за очі, готові весь світ обійняти,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Останні дні року, що минає.
Рік намагається змитися
за горизонт зі своїми
жахіттями, з унікальним
Апокалипсисом, який
відбувається на наших очах.
Рік ховається
за сніговий овид, і лише
його хвіст ледь видніється.
Рік прикриває
свою пащу дракона,
щоб йому на зміну
прийшло ще гірше чудовисько.
Останні дні року, що минає,
тануть, немов бурулька,
яка впаде комусь на голову.
Останні дні, як останні піщинки
у піщаному годиннику,
який відраховує для когось
останні години буття.

29 грудня 2021

Сніг падає, як небуття.
Сніг падає,
як гігабайти інформації,
на людську психіку,
сніг завалює
непотрібним спамом,
інформаційним мотлохом.
Шалені вітри збивають,
ніби шторм історії.
Сніг укрив людину,
просвіту не видно.
Людина може бути
схованою у снігу
у первісному стані.
Час умерз у кригу,
немов первісний манускрипт.
І ось людина кричить
із глибини снігу.
Її ніхто не чує.
А в цей час можуть
бути викричані слова,
які всі чекають,
які врятують людство.

28 грудня 2021

   Я ще зовсім юний, але у мені багато зневіри.
   Історія не без нездар, які кудись протиснулися й досі про них пам’ятають; не без хамів і невігласів, не без жорстоких ґеніїв. Людство таке недосконале... Але знаєте, у цьому і його довершеність, його гармонічність і життєздатність. Суспільство, де всі обізнані, де всі розумні, всі гідні – який антиутопічний і нудний жах. Прямо-таки «Ми» Замятина. Тож, і у нашій ницій природі є свій сенс, своя перевага. Багато людей ліниві через цю «схильність», ненавчувані, підлі, шукають легких шляхів до слави та грошей.
   Але я продовжую робити те, що може призвести до кращого в моїх вузьколобих ідеалах, навіть попри часту зневіру.

   Люблю я наших молодих перспективних співачок! Серед них зустрічаються такі гарнюні.
   Одна мені особливо подобається. Ні, не за творчість або музичні таланти. За своє миле личко. Сьогодні вона мені наснилася. Шкода, що наша увага не взаємна.
   Гадаю, якби вона дізналася мене краще, то все могло б і змінитися. Напевно… Я часто міркую, що якби люди дізналися мене краще, то ми би потоваришували.
   Але вони не хочуть іти зі мною так далеко, щоби дзнаватися. Що ж не так? – Моя різкість? Дивакуватість? Настирливість і деяка фанатичність у відстоюванні поглядів?
   Певно, проблема все ж таки в мені. Не може увесь світ помилятися в таких простих речах як власна нагальна безпека.
   Шкода, що з цією дівчиною зовсім нічого не вдалося. Я був би щасливіший і зміг би зробити більше добра для якоїсь конкретної людини, не для всього людства зразу.

Зло безсмертне,
воно переходить
в інші форми,
як і добро.
Хоч би скільки
ми намагалися
його викорчовувати,
зло однаково залишиться
глибокими віддаленими
коренями. Зло може
одягти маски добра.
Для багатьох не зрозуміло,
що є злом, а що добром.
У маскараді життя
остаточно змішалися
маски. У які личини
здатен убратися диявол?
Знаходяться люди,
які виправдовують зло,
а воно однаково
проростає отруйними квітами,
проситься у свій
чорний антисвіт.
Зло може скиглити
і просити пощади,
а потім знову
накинеться хижою пащею.
Отож викликай його на ринг,
як звіра, усадови
гарпун у його серце
до нових перевтілень.

27 грудня 2021

   Інколи мені дуже хочеться спокою. Інколи я його відчуваю. Не сказати, що я прожив багато. Та точно багато пережив. І жага до спокою в мені буває все сильніша.
   Я розумію, що здобути вічний спокій – для мене це було би найкращою нагородою і найкращим закінченням шляху.
   Що я зробив? Чого досягну ще? Чого вартий? Все те тліє поруч з моїм особистісним. Сумно це визнавати, що я не такий альтруїстичний і саможертовний, яким хотів себе зробити. Невже це дійсно моя суть? – Егоїстичне та безплідне бажання спокою. – Замислююся я все частіше. Чи це тільки періодичний спад настрою та втома?
   Я пам’ятаю, що казали мені тоді.
   Воно грається з моїм розумом, нашіптує підозри, зневіру, відчай. Цьому варто опиратися, казали вони. Але як це робити, коли сам вірш у ці думки? Коли вони настільки правдоподібні? Сама логіка ніби змінюється, саме світосприйняття. І все стає таким неважливим, а хочеться лише спокою.

Дивитись очі в очі,
обличчя не видно,
і бачиш душу тую
у ньому білі Лілії.

Дивитись очі в очі,
обличчя не видно,
і з'єднані дві долі
на лінії долоні любощі

Ми в швидкості майже зрівнялись:
я з ковінькою неспішно долаю коло за колом,
він по прямій переповзає до сховку свого .
Та є суттєва різниця у намірах наших:
Павлик-равлик володар у дощову пору,
а птаство і коти, і люди навіть шукають
якомога швидше сховку од негоди.
Найсуттєвіше усе ж інше, мабуть:
Павлик-равлик у сонячну днину
ховається в затінок широкого листу
чи навіть занурюється цілковито в землю
і може там пролежать, скільки заманеться.
Я ж тягнусь до сонця всією душею,
бо як в труну покладуть, присиплять землею,
повік, на жаль, стане єдиним,
та не рідним домом мені підземелля…

Південне море не може
укритися кригою.
А якщо і вкривається,
то тільки біля берегів.
Так і людські почуття,
які відпалахкотіли, але не згасли.
Вони вкрилися кригою
тільки біля берегів,
тільки частково, а осереддя
залишилося горіти.
Море-почуття віддає тепло
відлюдним берегам,
воно поступово холоне,
його енергія злітає вгору.
Водорості-сумніви
ростуть у його глибинах.
Краби, як хвороби,
ворушаться на дні.
Медузи своєю розпливчастістю
та аморфністю нагадують
невизначеність форм,
у які може вбратися
вогонь людської душі,
слова непромовленої любові,
те, що не визріло
і не виявило себе.
Море поступово згасає,
як і космос, але влітку
воно поповниться новим теплом.
Так і виникає баланс
між розквітом і згасанням.
Головне, щоб море не заросло
хворобливими водоростями,
тоді людські почуття
позбудуться прозорості
і не зможуть дихати.
Море - як живий організм.
Воно промовляє до нас
тисячами хвиль,
як тисячами голосів.

21 грудня 2021

Зима вкрилася кригою,
ніби простирадлом, під яким
можна побачити сон
про золоте століття людства
або про вічне пекло,
у яке людина провалюється
крізь колючу траву.
Земля вкрилася снігом.
Застиглість природи
веде до застиглості думок.
Мислення вкривається кригою,
пам'ять припадає снігом,
почуття полонить іній.
І це нагпдування
про ентропію і вигасання
не лише природи,
але й ідей.
Жива плоть природи
перетворюється на мертву.
Льодовий кулак на плесі річки
провістить гнів
і небажання миритися
зі смертністю сущого.

18 грудня 2021

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги.Не од перевтоми.

Давно - давно небовиді проміння безперервно освітчувало башту - істоту, допоки люди не спорудили військову базу. Відтоді в землі виникла відтулина у формі пащі оника, тобто нуль зона здатна глитати будь-які рештки зруйнованої частини тіла будови з людами. Миттєво стало безпросвітно, і всі світляні місця оповила темна завіса. Пітьма пробудилася, а сяйво небес позімружувало очі, більше не спосібне променями осяювати жодне місце, вижидаючи на змінювання. Поки воно дрімало, зеро - пащека стрімко розширювалася, поглинаючи все, що потрапляло під її зубища. Біля країв цієї пащі усе руйнувалося, наче нуль територія мала кінцівки, які тручали ще неушкоджені споруди з людцями прямісінько у її глибочіні. Вона охоче розкривала свої щелепи й глитала, насолоджуючись здобиччю, навіть насмішка з'являлася на її «мармизі» й не зникала. Збудовані споруди не могли довгочасно втримувати натиск померку, себто вистояти на рівняві. Обвалилися не лише стіни тіла, а й їхні рештки, розсипаючись на землю, скочуючись до неї. Темрява знищувала все, що втрапляло їй в поле зору, і те що оставалось поза ним. Невидима заволока трути вже розпочала накривати нуль - пащу.

З чорного небозводу спустилися виливач й збирач. Виливач кругом вежки - істоти виливав отруту на неуражені зони. Вилита отруя продовжувала розтікатися бистриною, чіпляючи своїм хвостом неуражені території, і перетворюючи їх на нуль зони. Вони продовжували існувати, віддихаючи темрявою. Люди пробували врятовуватися, втікаючи від цього жахіття, покидаючи своїх домівки. Але руки нуль території миттєво хапали їх, тягнучи, жбурляли всередину пащеки. Остерігаючи: "якщо вийдете ви з свого дому чи останетеся у ньому, на вас чекає...". Люди відчували бездонну боязнь, який проникав в їхніх душеньки, адже їх очікувала нуль паща. Ніхто не міг дістатися до цього місця з інших земель, аби закрити її пащеку, адже всі були в курсі, що з ними просто - таки може повторитися те ж саме. Навіть збирач, який знаходився обабіч вежі - істоти не зміг зібрати руїни споруд й побудувати новітню споруду своїми кінцівками на неураженій місцевості. Поглинач, дивлячись за диявольським сценарієм, був шокований. Немислимо було спокійно вдивлятися на те, що відбувалося навколо пащі. Він докладав зусиль поглинути отруйливі води, щоб зостановлювати їх розповсюдження, але отруйні бистрини продовжували ширитися, захопивши сполучні території - горизонти. Нуль - зона завдала шкоди не тільки землям, а й людям. З'явилися й помагачі, допомагаючи затруїти все довкола. Люди почали міркувати: "коли ж це все скінчиться? Чи немає жодного способу зруйнувати цей зловорожий об'єкт? коли появиться відчайдуха". Вони відчували, що життя в темряві здається віковічність, і ті, хто опинився всередині неї, не можуть знайти виходу.

Але це було лише ілюзією. Несподівано з'явився споглядач, який відав, що чиниться у пітьмі, споглядаючи за нею з будь - якої точки. Але це було лише ілюзією. Несподівано з'явився споглядач, який відав, що чиниться у темряві, споглядаючи за нею з будь - якої точки. Він намагався знайти спосіб, як знищити ворожий об'єкт. Доки споглядач мислив, до нього підійшов доглядач, і присоглашав жбурнути шматок небесного освітлення. Це світло відокремилося від нього, коли він закрив очі, і споглядач, кинувши його прямісінько у стінку вежі, спостерігаючи за польотом цього шматка лазурного світла. Він угледів, як шматок долинув до вежі - подоби й вдарився об її стіну, яка вщент зруйнувалася. Уламки шматка небесного світла розпалися на декілька частин. Деякі рештки зруйнованої вежі потрапляли до кінцівок нуль - зони, а інакші несподівано зачплювали бистрину своїми крилами. Темрява ізникнула назавжди заразом із військовою базою. Чорний небозвід розвіявся, і посвіт заполонило все навкруги. Люди більше ніколи не споруджували воєнні бази, які спричиняли шкоди. Світло неба не дозволяло жодному руйнувати його світ, а магічна сила промінчиків охороняла живі зони від темряви.