Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
...Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

О пиле, ти все вбираєш
у себе, усю мерзоту світу.
Твої руйнівні атоми
проникають скрізь,
як небезпечний вірус.
Хоч би скільки з тобою борись,
ти однаково переможеш.
У твоєму космосі,
у твоєму антисвіті
не існує добра і зла,
а лише непереможний морок,
не існує любові,
а лише крига ненависті.
Ти все сковуєш
своєю павутиною,
ніби ланцюгами.
Ти проростаєш, наче бур'ян,
на попелищі пам'яті.
Ти - сама ентропія,
яка розповзається.
І ось я кидаю спис
у твій зáмок,
розуміючи марність
своїх намагань
приборкати
войовничу стихію.

7 вересня 2021

Після вирішення проблем
я йду до лісу, як до мудреця,
і це єдиний спосіб
припасти до першоджерел буття.
Біжить струмок, нашіптуючи
молитву, яка здатна вилікувати.
Стукає дятел, дзьобаючи
дерево, як скелю вічності.
І десь удалині заховалася
рослина, на якій написані
слова, які дадуть визволення.
Пергамент надійно схований
вартовими деревами лісу.
Слова голодні на людські долоні.
Слова, на які падають
сльози космосу. Але вони
не можуть відкритися
людині, яка сповнена суєтою,
а її майже неможливо
позбутися. Ось і я йду,
відганяю надокучливі проблеми,
а вони мене наздоганяють.
Тож і мені не бачити
цих слів, які причаїлися
у потаємних глибинах.

6 вересня 2021

Я стільки всього не встиг їй сказати.
Розширити нічне небо до безмежних поетичних марень,
Де б вона могла пірнати у безодню насолоди,
Тримаючи за канат смерті,
За еротичні вихиляси полярного сяйва
Залишивши відбитки своїх різців на поверхні місяця,
Балансувати на півкулях свідомості,
Виринати з басейну ночі та перетоплювати свою спрагу
В арабески космічної флори.
Якби ж вона повірила, що поезія здатна оживити будь-яке бажання,
Коли б вона читала мої ненаписані листи
Шрифтом Courier
У будинку із живоплотом пристрасті.
Я б малював вказівним пальцем на піску її живота
Окреслюючи півмісяць бажання.
Шкода, що вона не знатиме цього.
Вікна її чорні. А сама вона на величезному
Підсвіченім бігборді
І корона її погляду підписана:
Times new roman.
Вона сміється.
І ніхто не знає, чи дійсно шкода,
Чи це один із ненаписаних
Непотрібних листів
На друкарській машинці самотності.

23.11.2024

Де ж той час?
Куди ж його янгол сховав
Та де чорт його шукає?

Куди наш час подівся?
Такий мрійливий і повільний,
Такий мудрий і спокійний,
Та швидкий до нудоти.

Живемо тепер усі
В одному тому
Однороці,
Одномісяці,
Однодні.

Ніби і нема різниці:
Вихідний чи будній.
Просто щось є,
То й що?

Коли всім байдуже,
Тому одному,
Як чорту,
Його треба,
Того часу.

Та ж нам чорти не треба?
Та й хто ті чорти та янголи?
То звірі чи люди?
То птахи чи комахи?

Можливо колись дізнаємося
Хто вони і ми.

Поки ми в одночасі,
Де немає
Ні секунд, ні хвилин,
Ні годин, ні днів,
Тільки марення про майбутнє.

Колись припливе до нас
Ближній друг простору
І колись він нас любитиме,
І не буде чортів чи янголів.

Але зараз час сміється
В янгола в очах.

Я літаю,
Коли вони ходять, біжать
Я пливу,
Коли вони сидять, лежать.

У чарівному просторі,
Моєму рідному світі,
Позолоченому дивними мріями

Я ширяю поміж див,
Буяю у живих
Частотах буття.

Сиджу у кутку
І закриваюся у своєму
Милому диві,
У своїх наївних мріях.

Не пам'ятаю:
Чи я ще людина?
То чому маю дві душі?
Одну смертну, реальну,
Іншу, ту, незвідану,
Абстрактну і вічно живу.

Той світ
Завжди житиме,
Навіть коли помру
Вона буде його
Далі творити.

А я ширятиму
Після смерті
Холодної, голодної,
Гарячої, вологої,
Старечої чи гострої.

Буду гуляти
У своєму світі,
Де немає
В'язниці реальності.

Люблю.
Люблю іншу частинку себе.

Завіса в театрі життя
після тривалої вистави.
Портрети опали зі стіни.
Рушниця вистрелила
в останньому акті.
Зала як мінне поле,
де можна підірватися.
Юнацька гіперсексуальність
як ліки проти старості.
Ти йдеш театром,
де переплелися різні часи,
де гомонять голоси
давно померлих акторів,
де слова минулого
прориваються в сьогодення.
Тільки зрозумівши їх,
можна щось виправити
у сучасності. Інакше
усе зламається,
ми не впораємося
із зіткненням часів,
ніби штормом на морі.
Спектакль закінчився,
люди розійшлися.
І тільки зараз, коли
ти сам у коридорах театру,
відбувається найголовніша
вистава, яку може
побачити не кожен.
У цій тиші і злилися
голоси мерців, які ти
повинен розкодувати.

28 серпня 2021

Старезний дуб розпадається
на частини,
а колись він був могутнім.
Так розвалюються величні зáмки,
перетворюючись на труху.
До нього треба йти повільно,
уважно дивлячись на руїни.
До нього величезна відстань
завдовжки у вічність.
Я йду, ніби полем бою,
яке пошматував час.
Кожна билина дивитися вгору
докором сумління і болем.
Гілки дуба, ніби цеглини
замку, який називається час.
Підніми їх, створи з них
собор, який поєднує
минуле, теперішнє і майбутнє.
Охриплий голос дуба промовляє,
ніби голос мерця з могили.
Цих слів не зрозуміти,
бо такої мови не існує,
і водночас ці слова
пульсували в різних епохах.
Можна зрозуміти,
які емоції вони передають.
І ось невдовзі опаде голос,
як остання трухлява гілка.

25 серпня 2021

В гонитві за піснярем Джамбулом
Навряд чи пощастить догнать його:
Він долав відстані на сумирній конячині,
Я ж чимчикую з костуром в руці.
Та все ж є в мене перевага перед акином:
Він же з високості бачив тільки ковиловий степ.
Мені ж дісталося багатство незміряно більше –
Схилятися над тим, що є для мене чудом із чудес:
Неспішно переповзають бджоли розмарином,
Спиваючи небачений ніким нектар у січні,
Метелик, охочий теж до меду, пурхає-не заважає їм.
Ящірка безжурно гріється, допоки не навадивсь кіт.
Годі й казать про мою давню любов до акторки-нахліелі,
Що на часину покидає ручаї, аби негоду сповістить тому,
Хто ще спроможен бачить даний їй Богом хист.
А щедрість дуба, що розсипає гори засмаглих жолудів,
А дикий виноград, що зріє-не дозріє і молить сонце бути гарячіш…
А пристрої спортивні для гнучкості й сили, що зникають непомітно…
Словом, усе переплелося зі здоровим глуздом, а не примхами…

P.S.
Не одинцем долаю життєву путь, а з іншими.
Молитвами прошу Всевишнього, аби всі ми прийшли до фінішу.
В такому ж щонаймеше віці, як акин Джамбул.

Розмови втопились в старому озері,
Що поросло ряскою та лататтям:
Розмови занурились в темінь води:
Ними ласують вусаті риби –
Мовчазні, наче старе дерево.
Два дні в Копенгагені,
Де писав свої тексти
Знавець парасольок дірявих**
Блукаючи вулицями оселедців
І дихати вологим повітрям
(Неможливо забути, що поруч море,
Але спробую),
Під вітрилами рук
Пливе корабель свідомості
До архіпелагу сну.
Я знав, що русалки цінують морозиво,
Я знав, що шпалери в домі філософа
Кольору шотландського віскі,
Але все одно креслив літери
Грецького алфавіту ілюзій,
Марно сподіваючись, що ім’я Сократа
Складеться якось невимушено,
Наче мозаїка
На підлозі візантійської базиліки:
Мій друг хвостатий
Теж басилевсом був –
Повелителем спокою.
Досить мені меланхолій!
Свій день незабутніх стежок
Зачиняю в шафі-шахті
Тіней.


Примітки:
* - «Чорно, наче рана пам’яті…» (Пауль Целан)
** - у Копенгагені справді колись жив чоловік (не Гамлет), що писав сумні історії і ходив гуляти містом виключно з дірявою парасолькою, щоб бачити, чи часом не закінчився падати дощ.

Я хотів би втопити в озері
думки і страждання.
Це озеро, як відкрита рана
Землі, як око великої
невідомої істоти, яке
притягує до себе нечисту силу.
Кругле озеро бездонне,
як глибини підсвідомості.
Я несу до нього тягар років,
щоб назавжди кинути у прірву.
Воно стає співавтором віршів,
уписуючи до них вогневі рядки.
Озеро водить ручкою,
ніби картами Таро.
І вже невідомо, хто пише вірш.
Можливо, я є лише провідником
його волі. Над озером пролітають
відьми і демони, зникаючи
за обрієм добра і зла.

21 серпня 2021

 
Він знову бував у давнтавні
По четвергах, навіть
Святково вбирався, мав портсиґар
І дзиґар на ланцюжкові
 
Ні з ким не вітаючись, кавував
У незмінному ресторані
Примруживши очі на шпальти газет
Випадкові якісь новини
 
Поважно провідував тих самих
Нотаріуса з букіністом
Потиснувши руки, цікавився
Як справи і що суглоби
 
Погортавши трохи поцвілі книжки
Нецікаві своєю ціною
Нарешті прощався й ішов собі
Крізь улички неяскраві
 
Туди, у минуле, де кохання і чар
Безтямний герць і звитяги
Марнослів’я, щемна дещиця натхнень
Та уроча смертна година
 
Назустріч усьому, що не збулось
Не збувається, рано чи пізно
Уві сні, що повторює інші сни
І не знає — так, робить вигляд
 
 
 
 
 
 
 
 

Пляшка, закинута в озеро,
з посланням для майбутніх поколінь,
куди вона потрапить?
Може, її поглине паща безодні,
забере чорне око ночі.
Чи не перетвориться послання
на заслання для самого автора?
Послання, зіткане із уривків,
із клаптиків самого безсоння,
тепер спочиває на дні водойми,
ніби дитя в пеленах космосу.
У пляшку проникла вода,
і букви розпалися, тепер
їх не впізнати, наче ієрогліфи
самотності та печалі.
Від послання залишилася
лише енергетика, яка висне
білою хмариною туману
над озером, і прочитати його
може лише посвячений.
Послання стало засланням
озера у свою самість.
Озеро може зрозуміти
само себе лише через цей лист.
Інакше воно висохне
і перетвориться на болото.
А послання розпалося на частини
і стукає в береги нашої совісті.

15 серпня 2021

Невичерпне джерело засохло
і замулилось. Тепер у нього
кидають сміття. А колись
воно промовляло до космосу.
Що з ним сталося?
Чому навколо нього виникла
пустеля? Хто може його
відродити? Воно обов'язково
проб'ється крізь мул
неймовірним феєрверком,
воно відкине сміття,
як диявольський сон.
Джерело стане для обраних.
Його зможе знайти не кожен.
А той, хто побачить,
стане жерцем цього лісу.
Джерело надалі не відкриє
своїх багатств кому завгодно.
Воно більше не довіряє людям.
Колишня довіра
дорого коштувала. Воно
буде закрите непрохідним муром
трави і чагарників.
Той, хто потрапить сюди,
може не повернутися.
І, можливо, у цьому не буде
потреби, бо йому відкриється
мова самого лотоса.

12 серпня 2021

Супами пахне околиця моя єрусалимська,
Смачними, мало не з усього світу…
Скуштував чимало їх, але на думці зазвичай
З дитинства нічим не замінимий борщ український.
Кажуть, що кухар подав Хубілаю, онуку Чингіс-хана,
Супів найкращих в світі список.
(Монголи вже встигли здолати Київ
І, певно ж, мали нагоду борщем насолодитись).
Зараз він з овочами й м”ясом, а в пам”яті – тільки пісний,
З кропиви і лободи в голодовку ненависну.
З одної миски ложками дерев”яними сьорбаємо…
…Воліли б приблуди з озвірілої Москви,
Що поїдають борщ український ненаситно,
Підсунуть нам прокислі щі свої…
Ні, скажемо катам: «Вертайтесь у болотяний свій край
І їжте за свій кошт, а не за наший борщ український!»

Я прийшов у ліс,
але не знайшов там натхнення,
ніби вступив
у висохле море.
Натхнення не приходить
на замовлення,
воно дається за рознарядкою,
яку ніхто не може збагнути.
Язики листків
щось промовляли до мене,
але я не зрозумів
їхньої мови.
Із таких речей
зчитуються слова,
і коли поет не може
їх прочитати,
настає велика німота.
У траві загубилися слова.
Я намагаюся їх виловили,
але щоразу
у руках порожньо.
Це нагадує пошук риби
у водоймі, у якій
потріскалося дно.

9 серпня 2021

Мокрі лицарі осені –
Поважні птахи граки
Провіщають мені майбутнє –
Чорним крилом падолисту.
Вони теж скрипалі,
Тільки музику свою таємну
Сховали в пивницю буднів –
Тамплієри нудної мжички:
Чи буває їм весело?
А може вони паяци?
Їх іржаві залізні ноти
Цятковано сонячним золотом
Для квиління-нагадування
Банальної одвічної істини,
Що існують (не зникли) зорі
Сховані сірими хмарами:
Направду. Я не вигадаю.
Дзьобаті свідки апокрифів,
Казкарі темних віків,
Вісники чи то листоноші
Слів доречного існування
Не хочуть мені повідати
Про кралю майбутнього –
Чорнооку ворожку Іштар.
Птахи святого Томи –
Звіздарі перелітні –
Граки.

Образи вислизають із рук
і ховаються у хмиз.
Таїна буття втекла
між сухими деревами.
Прозріння розсипалося
разом із відцвілими квітами.
Я не можу пройти
в отаві сухої трави,
ніби крізь море пізнання
і нерозв'язних парадоксів.
Сама сутність буття
зупиняє, створює перепони.
У шкіру врізаються колючки,
наче вістря космічної мови.
Я прийшов сюди,
аби віднайти гармонію,
але дисонанси атакують
навіть тут, удалині
від цивілізації.
Від парадоксів пізнання
не втекти навіть сюди.
Сухі гілки і трави
влучають у тебе
багнетами тиші.

9 серпня 2021

Чи то з дрімоти, чи зі сну,
в якому він себе бачив понад квітом вишні,
а, може, сонце так нестерпно припекло,-
що випурхнув метелик і закружляв немовби влітку.
І горобці й ворони, горлиці і голуби,
злетілись ошелешені на таке диво.
Хтозна, кому із них пташиним есперанто
наказано було нізащо не чіпать сміливця.
Отак-от і кружеля безжурно метелик в січні.
Парпаром зветься на івриті він
і пурхання мов криється у слові цім.
Хто віда, може, це янгол метеликом
пророчить Єрусалиму вряди-годи зиму
з перебігом у літо.

Я відчуваю, як вислизає час,
як він нагадує в'юна,
і його не можна впіймати.
Час - це пісок, що перетікає
з однієї посудини в іншу.
Час розмиває береги пам'яті,
руйнуючи на ньому замки.
Час налітає штормом,
вириваючи дерева з корінням.
Він накопичується пилом
і поширюється тріщинами
на вишуканій споруді.
Тріщини проникають углибину,
розриваючи зв'язки
між минулим і майбутнім.
Зі споруди осипається пісок,
а невдовзі вона розвалюється.
Тріщини покривають свідомість,
і від неї лишаються уламки,
мозаїка розрізнених
життєвих фрагментів,
островів пам'яті.

9 серпня 2021

Там, де буяла трава,
зараз пустеля.
Лише окремі паростки
волають про допомогу.
Нещадне сонце
випалило все.
Так і людські ідеї
згасають без вологи.
Сухі стебла стирчать,
як списи невідомих
донкіхотів.
Квіти розсипалися
і стали трухою.
Краса померла
і стала тліном,
упавши
нечутними голосами
на землю.
Окремі паростки
благають дощу.
Людські ідеї
волають про допомогу.
Померла краса
не зможе відновитися.
Із трухи
не виліпити квітку
Лише цвіркуни
співають у сіні,
як останні трубадури
згаслої величі.

6 серпня 2021

Мій батько дуже любив Франса
палив Передній македонський
у сизих хмарах аромату
смакував усміх свій побожний
як схилений сидів він з книжкою
сказав я: батько мій Синдбад
і йому часом з нами гірко.
Тому й від’їжджав він. На канапі
на чотирьох вітрах. По атласах
бігли за ним ми занепокоєні
а він щезав вертався згодом
запах скидав ставив пантофлі
шурхіт ключів знов по кишенях
і дні мов краплі важкі краплі
і час минає та без зміни
На свята раз фіранки знято
крізь шибку вийшов й не вернувся
не знать чи очі прикрив з жалю
і чи до нас він обернувся
Якось в виданнях закордонних
на його фото я натрапив
на острові,де лібералізм та пальми,
тепер мій батько губернатор.

Той день був пам’ятний для Яакова
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки винюхав те,
Що зготував я»,- подумав Яаков.-
Недарма ж був неабияким мисливцем –
Мало якій звірині вдавалося сховатись.
Та ж і сам був більше схожий на звіра:
Увесь у волосні...Лоба не видно...
Запалі очі світять хижацьким блиском...
Так і здається, що готовий вчепитися в горлянку...»
«Нагодуй мене!»- не сказав, а скорше прогарчав Есав.
«У мене тільки чечевиця. І ти ж напевне знаєш, чому...»
«Нічого знать не хочу! Голодний я і стомлений!..
Дай мені оте червоне, що в горшку парує!..»
«Задля дня такого сам би мав зварити отаке...»
«Не маю сил підняти руку... Отож, у рот клади мені!»
«Мабуть, таки дійшло й до нього, про що йдеться.-
Подумав Яаков.- Крихти совісті
Пробилися-таки і напоумили напівзвіра:
Не варто так-от осоружно порушувати звичай –
Зі скорботи робити свято шлунку».
«Зроблю, як просиш. Щоправда, за умови»,- сказав уголос.
«На все я згоден, аби не буть голодним! Не зволікай же!»
«Поклянись, що первородство віддаси мені цієї ж миті!»
«Нащо мені це первородство?- пронеслося в голові Есава.-
Щоденні молитви...Пости...В шабат сидіти вдома
Замість загнати звіра і крові свіжої напитись вдосталь!..»
«Згода!- проревів Есав.- А тепер у рот клади! Та якомога більше!»
...Наївся волохань, лапою рот витер і почвалав у свій намет.
А Яаков тої ж часини пішов до матері розповісти, що сталось.
...Відтепер Рівка знала, що робить, аби здобуте первородство
Перетворить на батьківське благословення.
Та вирішила все ж порадитися із Всевишнім.

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Не подивувала, що так нескладно говорив.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб голосом бодай являлась».
…Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.

P.S.
Допоки з днем ангела вітатиме її,
Допоти з ним вона пребуде.

Над світлою стороною
сходить сонце,
над світлою стороною
виблискує роса.
Над темною стороною
не може пролетіти птах,
щоб не загубитися там.
Над темною стороною
народжується демон.
Пологи проходять
абсолютно хворобливо.
Потворне дитя кричить,
розриваючи простір.
Над темною стороною
пропадають люди,
гублячись у лабіринтах.
Над темною стороною
аномальна зона,
куди не доходять
радіосигнали,
там утрачається
система координат.
Над світлою стороною
сходить сонце,
щоб укритися кров'ю
на темній стороні.
Людина пекельно
розкололася
на дві половини.
У ній живуть
дві особистості.
Людина тріскається,
як надмогильний пам'ятник.

3 серпня 2021

Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники забутими своїми мовами.
Прощай і догнивай в московському болоті,
Належному тобі, і згадуй калиту, царів і єрмаків.

Шматок землі,
принесений із цвинтаря, -
що це означає?
Ми тягнемо з собою
минуле, як равлик мушлю,
мов тяжкий багаж.
Зі шматком землі
можна принести енергетику,
яка буде довго пульсувати
і відчуватися.
Шматок землі
пропікає черевик
і продирається до кісток.
Його вже не можна
відчистити, він став
своєрідним тавром.
Шматок землі
поєднує в собі
світи і антисвіти,
космос, який розпадається
на друзки.
Шматок землі -
це пам'ять,
яка розсипається піском.

8 липня 2021

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Я заростаю травою.
Мене навідують раз на рік,
і то не завжди.
Пам'ять про мене стирається.
Забуття вкриває мене саваном.
Через 10 років мене навряд чи
хтось згадає.
Я заростаю пам'яттю.
Вона і є моєю травою.
А її покриває
сивий туман забуття.
Фотографія з надгробку
стерлася і злетіла.
Як зрозуміти,
хто тут похований?
Що від мене залишиться?
Надгробок майже зрівнявся
із землею. Де він і де земля,
майже не відрізнити.
Невдовзі пагорб землі
зовсім зникне. Так стріла часу
пронизує людину.

29 червня 2021

Каштан засмаглий,
Двійко жолудів
Та кетяг горобини –
Оце й усі сусіди мого столу.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття.
Мугиче тихе мурмурандо горобина.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
Для рівноваги, звісно.

Пливучі до Острова мертвих
у пустельній нерухомості вод
ніби мріють про щось,
а човен причалить ось-ось.

І думи, мрії та мордування
Він розчавить невідомість глибин,
і, мертвими дивлячись очима,
труп ступить на берег... один.

Він у холодні гроти увійде,
в безмовність темних гробниць,
де тлінням просочені склепіння
і немає ні рослин, ні птахів.

Там кістки ворогів та воїнів,
там мощі вбивць та святих;
там пісенька кожного заспіваного,
Вже дописано про кожного з них.

Внутрішній монстр
виривається назовні.
Внутрішній звір
прогризає ґрати.
Всередині людини
випалена пустеля.
Нікого не можна
залишити з нею
у камері.
Внутрішній монстр
шукає поживу,
ходить містом
у пошуках жертви.
Тепер став їсти
думки.
Власне, це кінцева мета
його полювання.
Ніщо так не смакує,
як матерія
людської свідомості,
як емоції,
які створюють
звалища людського духу.
Так виникають кладовища
ідей, які не відбулися.
А монстр біжить,
зовсім зголоднілий,
біжить у прірву.

3 червня 2021

Тріщини землі -
це порепане тіло пам'яті.
У них можуть упасти
спогади і забуті фотографії.
Вони все поглинуть
у своїх бездонних глибинах.
Тріщини землі жадають
хоча б краплі води.
Посуха випалює все.
Людські цінності губляться
у тріщинах дороги.
Там, де буяло життя,
лише пошматовані черепки.
Спраглі губи землі
ковтають рештки надій.
На звалищах ідей
росте лише гіркий полин.

25 червня 2021

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Стара церква. Зруйновані стіни.

Вона себе зруйнувати не давала

Благанням з хрестом ... під блакитні небеса ...

Ці лики ледве зримі як тіні

На кутах видно з усіх боків.

Молитва ніби залишається сіротою

Назавжди відкривши вікна отвір.

І цей будинок наразі для когось особливий.

Церковний світ душевний знаходять у ній.

Тут тануть оплавлені свічки,

Молитви чуються з вуст.

Вхід до вівтаря для всіх відкритий нині.

Панує у зруйнованій святині

Тут вічний дух зруйнованої церкви

Смугасті кіклопи
Вистрибують з текстів Гомера,
Копають рів
Навколо непорушних Мікен духу,
Навколо Аргосу диких жадань.
Наповнений мушлями келих*
Моря кам’яних вусатих котів
(Для кентаврів –
Для кого ж іще?)
У цій піраміді вікопомних дельфінів
Фиркають песики меланхолії,
Трохи планетарного «якби»,
А ще трохи марсіянського «ніби»,
Атож: осіннє полювання
Мокасинових знавців сопілок
На пурпурових мамутів зими.
Таки трохи.
Ледь-ледь.
Ботанічні фортеці Перікла,
Де стирчать колючками башти,
Які нагадують капелюхи**
Вщерть насипані-наповнені
Фальшивими флоринами світанку***.
Променисто виглядає пальто
Заброди зозулі.
Громадяни Парижу!
Слухайте!
Мером обрано Квазімодо!
Сяйво готичних вогнів
Часів чуми.

Примітки:
* - мушлями молюсків виду Cerastoderma glaucum (Bruguière, 1789).
** - капелюхи-крисані.
*** - жив колись в Мілані генуезець Пеппо Джовані Рікардо. Він виготовляв фальшиві флорини з мідного сплаву і збував їх нетямущим. За це його потім посадили до в’язниці і катували. Середньовіччя ж бо…

Маленький крук
Завбільшки з око левіафана
Став чужинцем на руїнах Лариси
І співає пеани пеласгів
(Тільки його слова і ноти
Не розуміють папуги,
Яких привезли на Самос,
Чи то на Родос, чи то на Лесбос
Пророки).

Маленький крук –
Він також вміє допомагати
Сукупно: каменярам та мірошникам –
Там, за млином водяним
(Пірнають в ставок каппи),
Тягне в гніздо старе
Шнурівки для черевиків
Подорожніх квіткових доріг:
Лускаті долівки палаців,
Де замість паркету зуби коней,

На верхівках дерев життя
Самотній маленький крук
Придумує новий погляд
На квітучий сад Епікура.

Маленький крук
Збирає сталеві голки
Для полку кравців і шевців
Деррі
Під час вільямітських війн,
Співає псалми гугенотів
На могилах єретиків
Божевільної секти
Рибалок Дубліна.
Salvete, piscatores!
Salvete, autumni domini!

 
усяке тойбічне
кшталту синіх псів за вікном
салют п’єро
 
містичні конвалії
тротуари
тотальна відсутність діб
 
голий янгол у пошуках
тіней схололих
 
нагла &
чорношкіра янь
спонтанний
дженезівський сніг
 
моя подальша реінкарнація
малює щось посмертне собі &
тепле
веселий джаз привидів
 
*SMILE*
 
п’єро жеж
 п’є
     ром
 
 
 
 
 
 
 
 

Я став схожий
на зовнінню подобу
себе колишнього,
лише оболонкою
колишньої особистості.
Мене можна впізнати
лише за блиском
у глибині очей,
який ховається
за новою іпостассю.
Маска нового Я
приростає до обличчя.
Старе обличчя
відпадає, немов луска.
Від нього залишились
лише бліді контури.
У незримому театрі
я одягаю маски
себе нового і себе
колишнього і вже
заплутався в них.
Дві маски зрослися
в нове обличчя, і мене
вже не можна впізнати.
Я злився з сірою масою
і загубився в ній.
Мене несе потік.
Я колишній пливе
брудними водами
і, може, колись відмиється
від намулу.

22 травня 2021

Старість - це мудрість,
яка запеклася
на скрижалях пам'яті.
Що вона розповість
на довгому шляху
до прозрінь,
яких завжди не вистачає?
Вона стане провідником
до білого виміру,
у якому розчиняться
страждання.
Старість утоне
у морі пристрасті,
нерозтраченої енергії,
нереалізованих вибухів,
кратерів вулкану,
які погасли,
не засвітившись,
вона буде білим маяком,
пересторогою, кордоном,
за який не можна
виходити. А вийшовши,
не можна не обпектися
об руйнівні вогні.

11 травня 2021

Злий меланхолії король
Прив'язаний дротом до трону
І розпускає Темрява знамена
То у його душі – лише біль

Всесвіт його порожній
Душі погасли всі світила
Біля краю самого могили
Цілують примар вуста

А втім він, мабуть, не помре
Даруючи вічності страждання
Світ в'янення, вмирання
Лещата свої не розімкне!

Злий меланхолії король
Душею вже не стрепенеться
Він мовчки, в тиші зіп'ється
То у його душі – один лише біль!

Тягнуть його лише міражі
Зневіри або смутку
Темрявою завішані дали
Його негаразди ранять, як ножі!

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю, що тримає мене на цім світі
Переконуюсь - відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...

Мисливець i лісник
Мисливець, що полював на левів,
якось стрівсь у лісі з лісником,
хвалитися почав, скільки їх убив.
«Чи не міг би ти, якщо спроможен,
показати лев’ячі стежки?»
«Чому б і ні!-зголосивсь лісник.-
Як підеш зо мною, то покажу
стежки і лігво, і навіть самого лева».
«Не треба лева»,- прошепотів мисливець,
блідий, мов крейда, і зацокотів зубами.-
Покажи тільки стежки. Не більше».

Р.S.
Легко буть героєм віддалеки од небезпеки.

Він прийшов до міста,
аби розірвати систему
зсередини.
Невідомо, якими ідеями
він користується.
Він кинув клич
на велелюдних майданах,
і за ним пішли
тисячі прихильників.
Що це за ідеї?
Чому вони діють,
ніби епідемія?
Як зупинити
невідомого пророка,
воскреслого
із доісторичних часів?
Він володіє масами.
Купка чиновників
розбіглася
зі своїх кабінетів.
У місті безвладдя,
але прийшла свобода,
на яку чекали люди.
Пророк запалив маси,
але вже не знає,
куди спрямувати
їхній вогонь.

31 березня 2021

Ми рік, як уже не були студентами. 2007.
Поверталися з вечірніх походеньок по кафе
І говорили про брудний реалізм, про Буковскі. Перекладів його не було,
Але вона казала, що це справжня поезія,
І що реалізм не може бути брудним.
Це і є справжній реалізм на відміну від ліричного дурману.
А я торочив їй про те, що поезія — це проєкція думки божественного на земне,
А тоді зворотно — земного на божественне,
Слова наче цеглини відтворюють боже місто.
Ми — це спотворений, покривджений, викривлений образ.
Але вона вже почала говорити про «Мертвого півня»,
І ми йшли через сквер до освітленого провулка,
Що виходив на ратушу і чули — звідти доноситься музика.
Там, на невеликій сцені, справа грав гурт «Плач Єремії».
Ми не знали про концерт; наче він був стихійним, раптовим.
На сцені зліва імітував гру на електрогітарі якийсь знайомий чоловік в окулярах.
«Це, що Луценко? Міністр внутрішніх справ?» — запитав я.
«Та він п’яний» — додала подруга.
Він і справді був п’яним.
Співали «Вона». Люди горланили й махали руками.
Це була остання пісня.
«Як би я хотіла автограф Чубая, шкода — людей багато, не протиснутись».
«Пішли, візьмемо», — сказав я.
І ми пішли. Я потягнув її крізь натовп по діагоналі за сцену, наче криголам.
Там було вільніше.
Балаган. Ми роззирнулися:
Позаду крокував телеведучий різноманітних програм Микола Вересень
Якого обступили жінки та питали коли відновлять «Без табу».
Микола торкався вуха з сережкою і хтиво усміхався.
Попереду кілька чоловіків заштовхали Луценка в білий мінівен,
Прямісінько перед самим моїм носом, а трохи далі стояв Тарас Чубай.
Ми підійшли. Подруга дістала з сумочки блокнот з аркушами в клітинку,
І я попросив розписатися.
Музикант глянув на нас, почувши, як ледь заплітається мій язик
І мовчки розписався.
Я перегорнув аркуш.
«І ще тут, для мене», — сказав я.
І він знову поглянув на мене.

23.11.2024

Павуки ходять серцем.
Павуки дивляться в безодню.
Павутина покриває кімнату,
як всесвіт.
Вона нагадує навалу страхіть,
обплутуючи мозок
іржавими ланцюгами.
Нитками павутини
рухаються імпульси,
які йдуть
до фатального вибуху.
Павутина сковує книжки,
ув'язнюючи людський дух.
Вона вкриває одяг,
штовхаючи його
у попіл століть.
Павутина заміняє думки
і поселяється в голові.
Кімната стає
окремою свідомістю.

29 березня 2021

З тобою ми в безмежній темряві,
Крізь космос у капсулі летимо.
Не знаємо ніч, не знаємо день,
Де верх та низ, не знаємо ми.

Зірки мерехтять вдалині,
Прилади вогники горять.
На моніторах, ніколи,
Рідний нам не побачити погляду.

Ми не повернемося ніколи
До своєї покинутої землі,
Де вмирають міста,
Скарб гниє на дні.

Не має більше білих хмар,
А повітря свіжість несе.
Тільки трупи померлих ворогів,
І розтікає по Землі кров.

Ми в тендітній капсулі одні
До надії у порожнечі летимо.
А втім лише проблеми попереду,
Звісно від приладів пішов дим.

Час стікає по крапельці
і йде війною.
Він невідчутний,
але здатний руйнувати замки.
Час тече тихим струмком,
але залишає по собі руїни.
Пісок часу залітає
у найменші шпарини,
проникає в мозок,
поселяється в ньому
ледь відчутним шумом.
Клепсидра часу на вигляд
безпечна, але спроможна
стати вибухівкою,
яка розірветься
у зовсім несприятливу мить.
Час стає вершиною,
яку не кожен може подолати,
а досягнувши, стане
скляним стовпом,
укриється кригою
і розсиплеться на уламки.
За цими уламками
уже неможливо впізнати
колишню людину.
Від неї лишаться камінці
на битій дорозі,
такі ж безликі,
як безліч інших.
Вони не будуть блищати,
а лише нагадувати
про поразку
перед неминучою навалою.

1 березня 2021

Коли слово посіяне
Зерном сваволі
На рінні святого Томи,
Де в тіні крисані
Чекаєш пришестя Пандори,
Відпочинь у гавані келиха
За столом у весталок чи то валькірій,
А ж тут журба – некликана,
Неочікувана,
Наче дзьобаста озерна чайка
(Мальована чорним по білому).
Доки не покличемо вусатого пророка*,
Не розтлумачимо, чого ми хочемо**
Чи то почути, чи то поглухнути
Від слів нареченої приблуди кота,
Доти черевики будуть лише нагадуванням
Про холерні роки олійних фарб***.
Придумав собі зорю,
А вона згасла,
Топтав полинову землю****,
А вона стала подихом,
Написав на папері кавалок Істини,
А він побілів крейдою.
От і пиши після цього
Поеми пташиними знаками
На сирій глині найперших.


Примітки:
* - Фрідріха – він теж пророк.
** - а раптом ми нічого не хочемо? Що тоді?
*** - це я про часи Мікеланджело Мерізі да Караваджо (Michelangelo Merisi da Caravaggio), а зовсім не про модерн.
**** - точніше, євшанову – ту, що поросла Artemisia austriaca.

Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.