Інколи мені дуже хочеться спокою. Інколи я його відчуваю. Не сказати, що я прожив багато. Та точно багато пережив. І жага до спокою в мені буває все сильніша.
   Я розумію, що здобути вічний спокій – для мене це було би найкращою нагородою і найкращим закінченням шляху.
   Що я зробив? Чого досягну ще? Чого вартий? Все те тліє поруч з моїм особистісним. Сумно це визнавати, що я не такий альтруїстичний і саможертовний, яким хотів себе зробити. Невже це дійсно моя суть? – Егоїстичне та безплідне бажання спокою. – Замислююся я все частіше. Чи це тільки періодичний спад настрою та втома?
   Я пам’ятаю, що казали мені тоді.
   Воно грається з моїм розумом, нашіптує підозри, зневіру, відчай. Цьому варто опиратися, казали вони. Але як це робити, коли сам вірш у ці думки? Коли вони настільки правдоподібні? Сама логіка ніби змінюється, саме світосприйняття. І все стає таким неважливим, а хочеться лише спокою.

Дивитись очі в очі,
обличчя не видно,
і бачиш душу тую
у ньому білі Лілії.

Дивитись очі в очі,
обличчя не видно,
і з'єднані дві долі
на лінії долоні любощі

Ми в швидкості майже зрівнялись:
я з ковінькою неспішно долаю коло за колом,
він по прямій переповзає до сховку свого .
Та є суттєва різниця у намірах наших:
Павлик-равлик володар у дощову пору,
а птаство і коти, і люди навіть шукають
якомога швидше сховку од негоди.
Найсуттєвіше усе ж інше, мабуть:
Павлик-равлик у сонячну днину
ховається в затінок широкого листу
чи навіть занурюється цілковито в землю
і може там пролежать, скільки заманеться.
Я ж тягнусь до сонця всією душею,
бо як в труну покладуть, присиплять землею,
повік, на жаль, стане єдиним,
та не рідним домом мені підземелля…

Південне море не може
укритися кригою.
А якщо і вкривається,
то тільки біля берегів.
Так і людські почуття,
які відпалахкотіли, але не згасли.
Вони вкрилися кригою
тільки біля берегів,
тільки частково, а осереддя
залишилося горіти.
Море-почуття віддає тепло
відлюдним берегам,
воно поступово холоне,
його енергія злітає вгору.
Водорості-сумніви
ростуть у його глибинах.
Краби, як хвороби,
ворушаться на дні.
Медузи своєю розпливчастістю
та аморфністю нагадують
невизначеність форм,
у які може вбратися
вогонь людської душі,
слова непромовленої любові,
те, що не визріло
і не виявило себе.
Море поступово згасає,
як і космос, але влітку
воно поповниться новим теплом.
Так і виникає баланс
між розквітом і згасанням.
Головне, щоб море не заросло
хворобливими водоростями,
тоді людські почуття
позбудуться прозорості
і не зможуть дихати.
Море - як живий організм.
Воно промовляє до нас
тисячами хвиль,
як тисячами голосів.

21 грудня 2021

Зима вкрилася кригою,
ніби простирадлом, під яким
можна побачити сон
про золоте століття людства
або про вічне пекло,
у яке людина провалюється
крізь колючу траву.
Земля вкрилася снігом.
Застиглість природи
веде до застиглості думок.
Мислення вкривається кригою,
пам'ять припадає снігом,
почуття полонить іній.
І це нагпдування
про ентропію і вигасання
не лише природи,
але й ідей.
Жива плоть природи
перетворюється на мертву.
Льодовий кулак на плесі річки
провістить гнів
і небажання миритися
зі смертністю сущого.

18 грудня 2021

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги.Не од перевтоми.

Давно - давно небовиді проміння безперервно освітчувало башту - істоту, допоки люди не спорудили військову базу. Відтоді в землі виникла відтулина у формі пащі оника, тобто нуль зона здатна глитати будь-які рештки зруйнованої частини тіла будови з людами. Миттєво стало безпросвітно, і всі світляні місця оповила темна завіса. Пітьма пробудилася, а сяйво небес позімружувало очі, більше не спосібне променями осяювати жодне місце, вижидаючи на змінювання. Поки воно дрімало, зеро - пащека стрімко розширювалася, поглинаючи все, що потрапляло під її зубища. Біля країв цієї пащі усе руйнувалося, наче нуль територія мала кінцівки, які тручали ще неушкоджені споруди з людцями прямісінько у її глибочіні. Вона охоче розкривала свої щелепи й глитала, насолоджуючись здобиччю, навіть насмішка з'являлася на її «мармизі» й не зникала. Збудовані споруди не могли довгочасно втримувати натиск померку, себто вистояти на рівняві. Обвалилися не лише стіни тіла, а й їхні рештки, розсипаючись на землю, скочуючись до неї. Темрява знищувала все, що втрапляло їй в поле зору, і те що оставалось поза ним. Невидима заволока трути вже розпочала накривати нуль - пащу.

З чорного небозводу спустилися виливач й збирач. Виливач кругом вежки - істоти виливав отруту на неуражені зони. Вилита отруя продовжувала розтікатися бистриною, чіпляючи своїм хвостом неуражені території, і перетворюючи їх на нуль зони. Вони продовжували існувати, віддихаючи темрявою. Люди пробували врятовуватися, втікаючи від цього жахіття, покидаючи своїх домівки. Але руки нуль території миттєво хапали їх, тягнучи, жбурляли всередину пащеки. Остерігаючи: "якщо вийдете ви з свого дому чи останетеся у ньому, на вас чекає...". Люди відчували бездонну боязнь, який проникав в їхніх душеньки, адже їх очікувала нуль паща. Ніхто не міг дістатися до цього місця з інших земель, аби закрити її пащеку, адже всі були в курсі, що з ними просто - таки може повторитися те ж саме. Навіть збирач, який знаходився обабіч вежі - істоти не зміг зібрати руїни споруд й побудувати новітню споруду своїми кінцівками на неураженій місцевості. Поглинач, дивлячись за диявольським сценарієм, був шокований. Немислимо було спокійно вдивлятися на те, що відбувалося навколо пащі. Він докладав зусиль поглинути отруйливі води, щоб зостановлювати їх розповсюдження, але отруйні бистрини продовжували ширитися, захопивши сполучні території - горизонти. Нуль - зона завдала шкоди не тільки землям, а й людям. З'явилися й помагачі, допомагаючи затруїти все довкола. Люди почали міркувати: "коли ж це все скінчиться? Чи немає жодного способу зруйнувати цей зловорожий об'єкт? коли появиться відчайдуха". Вони відчували, що життя в темряві здається віковічність, і ті, хто опинився всередині неї, не можуть знайти виходу.

Але це було лише ілюзією. Несподівано з'явився споглядач, який відав, що чиниться у пітьмі, споглядаючи за нею з будь - якої точки. Але це було лише ілюзією. Несподівано з'явився споглядач, який відав, що чиниться у темряві, споглядаючи за нею з будь - якої точки. Він намагався знайти спосіб, як знищити ворожий об'єкт. Доки споглядач мислив, до нього підійшов доглядач, і присоглашав жбурнути шматок небесного освітлення. Це світло відокремилося від нього, коли він закрив очі, і споглядач, кинувши його прямісінько у стінку вежі, спостерігаючи за польотом цього шматка лазурного світла. Він угледів, як шматок долинув до вежі - подоби й вдарився об її стіну, яка вщент зруйнувалася. Уламки шматка небесного світла розпалися на декілька частин. Деякі рештки зруйнованої вежі потрапляли до кінцівок нуль - зони, а інакші несподівано зачплювали бистрину своїми крилами. Темрява ізникнула назавжди заразом із військовою базою. Чорний небозвід розвіявся, і посвіт заполонило все навкруги. Люди більше ніколи не споруджували воєнні бази, які спричиняли шкоди. Світло неба не дозволяло жодному руйнувати його світ, а магічна сила промінчиків охороняла живі зони від темряви.

Як дві хвороби одділили мене од товариства,
То дві війни по саму зав”язку занурили в цей світ.
Од міокарда серця є ліки. Навіть од раку є вони.
А от од воєн ліки не знайду.
Закрити вуха, не встрявать в розмову невігласів,
Яким і я насправді є, на жаль.
Не звертать на цифри поранених й загиблих?
Себто поки що живим самому бути перестать .
Не в змозі. І тому роблю все, що суперечить розуму.
Просто живу в якомусь сум”ятті німому,
Бо, мабуть, занадто покладаюсь на надію.

Закинутий колодязь
заріс травою, як спогадами.
У ньому більше не можна
зачерпнути космічної води,
не можна налити
у долоні вічності.
Я пам'ятаю, як ми класом
стояли біля нього.
Цих людей розвіяв
вітер часу, як пожухле листя.
Навряд чи хтось із них
прийде до цього колодязя,
який важко знайти
у густих заростях,
ніби заметах болю.
Крізь цю траву
не продертися,
мов через огорожу забуття.
І будинок біля нього
розбитий, занедбаний,
зі споруди осипається тиньк,
як уламки пам'яті.
Саме так вони виглядають,
безформенними,
спотвореними часом,
торжеством випадковості.
Їх назбиралася ціла купа,
як надгробок минулого.
А колодязь стоїть
його вічним вартовим.

8 грудня 2021

 
свинцевий дирижабль
цитринний блюз
кислотний дощ
побудь зі мною
базікай дурниць
лий скільки бажаєш чаїв
випусти через кватирку сплін
розв’яжи рукави оці
поки тобі ще
заманеться піти
поки ще
я вернуся в замислення
виплесну чай
націджу гіркої
впущу в кватирку
свіжого спліну
зав’яжу рукави
міцніше
здоганяючи інші
цитринові дирижаблі
кислотні блюзи
свинцеві
дощі
 
 
 
 
 
 
 
 

Оголеність тополь,
як оголеність ілюзій,
оголеність правди,
оголений крик,
оголене безумство.
Жодна надія
не може вчепитися
за живу парость,
а вимушена падати,
як згоріла комета
крізь стратосферу
свідомості.
Оголеність тополь,
як оголеність слів,
які вогненно
пропікають людину.
Оголений крик
занурюється,
як розривна куля.
Суха трава
нагадує розтяжки
між світом реальним
і світом ілюзій.
На оголеність тополь
сідає птах,
ніби остання крапка
у спектаклі історії.

6 грудня 2021

Убогий передзимовий пейзаж.
Дерева скручені
від споконвічної муки.
Це не дерева,
у яких буяє життя,
а переламані, покалічені,
у яких переплелися
слова з фатумом,
це дерева-каліки,
які шкутильгають на милицях
чи в інвалідних візках,
дерева, які скорчилися
від неможливості висловити
остаточне слово,
слово, яким закінчиться
буття.

2 грудня 2021

Наше життя – немов драбина Яакова:
Підіймаємось і опускаємось.
Знизу – догори.Туди –сюди.
Змагаємось, вряди-годи перемагаємо.
Та на відміну від праотця -
Частіше – переможені.

***
Замість листу на осиці пташина малеча
Повсідалась, споглядає переліт лелечий.
Немов ноти сумної мелодії, сидять мовчазливо,-
Попереду ж вітрюгани і холодні зливи.

***
Звіддаля подумалось:
горобенятко заплуталось в галуззі.
А ближче підійшов, бачу:
Із вітриком бавиться листочок.

З блискучої ртуті моєї фантазії
Злітають здивовані чаплі
Під дощем непотрібних метафор
(Нікому).
Ця радість безглузда –
Споглядання мінливого світу:
Порадую серце своє
Келішком ірландського віскі:
Падають з Неба кванти блакиті –
Кристали моїх нездійснених ілюзій:
Трохи дороги – до видноколу,
Трохи брил кам’яних
До храму готичної віри,
Трохи помріяти про місто радості,
А потім летіти
У неминуче –
В завершення часу*.
Одного рожевого ранку
Я бачив у Небі срібне
Крислате прозоре дерево.
Ave, холодному вітру!
Ave, володарю хмар**!
Після дощу пелюсток карми
Між морем і лісом Ніщо
Шукаю сліди тварин на піску –
Сліди потвор***.
Невже аромат хризантем****
Єдине, що лишилось отам –
Під сонцем Аустерліцу*****?

Примітки:
* - у нашому Всесвіті є куточки, де сам час припинив бути.
** - у часи готичні алхіміки називали володаря хмар Dominus Nubium і приписували йому створення допотопних потворок.
*** - а колись таки блукали. І лишали сліди на піску. Навіщо?
**** - аромат хризантем дуже пасує до холодного осіннього вітру.
***** - тоді під селищем Аустерліц направду було холодно. Корсиканець підтвердить, якщо його покликати.

Дерево в тумані,
ніби в небесній ваті
важких думок.
Дерево потонуло
у незрозумілій субстанції,
від чого посилюється
його самотність.
Дерево нагадує
крик волаючого
у пустелі,
він оголений, кривавий,
несамовитий, зірваний.
Я ледве бачу
обриси дерева,
вони тонуть, мовби
на абстрактному полотні.
Крізь туман ледве видно
руки дерева, яке намагається
вирватися з тенет
невідомого полону,
як риба, яка заплуталася
у сітях моряка.
Туман поглинув дерево
і розтікається землею
хмарою ідей.

28 листопада 2021

Втрутилась у долі
внуків, правнуків, праправнуків
тих хто вже давно
пройшов випробування
чи загинув колись
мільйони мільярди...
не для життя
руйнує засоби буття
знищує рід людський
руйнує душі людей
це вона
війна
на чолі з нелюдами
як зупинити
як заборонити
де розум
людина стала жорстокою
не усвідомлює наслідки своїх дій
відсутня емпатія
процвітає агресія садизм психопатія
створює конфлікти
геноцид етнічні чистки
цю криваву війну
де розум

Голос долинає крізь простір,
руйнуючи молекули тиші.
Голос доходить
ледь відчутним шепотом,
який не можна відрізнити
від навколишніх меблів,
але від нього
здригається підлога,
ніби серце будинку.
Голос проривається
із позапростору
крізь товщу льоду
із мовчання і байдужості,
крізь шари
із людського нерозуміння.
Він звучить як санскрит
ув'язненого духу,
який рветься
вільним птахом із пітьми.
Кирилиця мовчання
входить у вуха
і тріскається
під невидимим напором.

22 листопада 2021

Покинуті сторінки соцмереж -
як скелети динозаврів і риб
на дні висохлого моря.
Ними гуляє вітер,
продуваючи минуле
і рухаючись невідомо куди.
На дні висохлого моря
солоний ґрунт,
як квінтесенція
невисловлених ідей.
Він роз'їдає старі кістки,
але не може зруйнувати.
Покинуті сторінки соцмереж -
як поржавілі автомобілі
на звалищі, у них
ледве тліє дух
колишнього азарту.
Тепер у них живуть
безпритульні тварини.
Ними гуляє самотність,
розкидаючи жовте листя.

2 листопада 2021

Ідеш у глибину лісу,
який розкривається,
який розширює береги.
Цей хаос ти бачиш
у сплетінні дерев,
ніби схрещенні думок,
двох непримиримих ідей.
Ліс відкриє тобі
свої таємниці
лише частково,
а частково
вони залишаться
навіки закритими.
Ти ступаєш
жовтим листям,
ніби обладунками
середньовічних лицарів,
ніби килимом,
який відкриває
дорогу в невідомість,
у вічність,
яка спадає з дерев
осінньою мудрістю,
щоб оновитися
у нових вимірах.
Ти йдеш у глибини хаосу
у пошуках
глобального порядку,
який відразу
зруйнується.
Дерева схиляються,
не пропускають тебе,
заводять у свій сон.

31 жовтня 2021

Дерево зовсім голе.
Оголені думки й слова,
оголена сама сутність
постійної змінності природи.
Дерево, як старий Сократ,
дивиться у глибінь
навколишніх метаморфоз.
Дерево Сократ
піддали обструкції,
але воно тримається
незримою силою,
яка дає вистояти.
Дерево розкидає навколо
свою мудрість,
мов пожовкле листя.
Того, на кого воно впаде,
чекає неминуча зміна,
перевтілення.
Сама оголеність дерев
його сп'янить і протверезить,
зробивши іншою людиною.

27 жовтня 2021

Шкультига на трьох (четверта покалічена)
немолодий уже чорнявий кіт.
Був би чоловік, отримав пенсію
або притулок в будинку для старих.
А так шукай самотужки сякий-такий харч,
Найчастіше те, що молодики не з’їли.
Котам не випадає прийняти достроково смерть.
Отож і шкутильга на трьох чорнявий інвалід.

Абелю Янзсону Тасману – далекозору і вітрокроку, капітану і командору. Щиро.

Вузькими вуличками пошуків Істини
Блукає трамвай прозорості минулого.
Обличчя відкриті туману: вже ніч,
Так темно, що вогні стеаринових свічок
Та гасових лямп безбожника Джузеппе
Нагадують світло галактик – рожеве,
Наче то не круговерті зірок, а блимала
Амстердаму – міста моряків і вітрильників
Торговця прянощами Антоні ван Дімена –
Знавця капелюхів, шукача Невідомого.

Збираю каміння блискучі
На березі ріки Вічності:
А вже осінь світу людей,
А вже падолист кольорових снів
Мрійників задивлених в Небо.
Вітер над очеретом нещасть –
Годую коней з руки – коней планет
Зерном, що розсипала Гера*.
Я знав двох Джузеппе** –
Обидва романтики і втікачі
Від буденності. Від «реальності»,
Яку вигадав Кронос***.
Все крокую назустріч холоду,
А в мріях цвітуть орхідеї,
Де і коли, на якій понурій рівнині
Назбираю в крисаню жуків-світляків
Щоб побачити стежку у тьмі –
Хоч трохи.

Примітки:
* - краплі розчину лактози з емульсією жирів – це теж зерна – зерна життя. Не дивуйтесь. Ота ріка над головами людей, в яку пірнають знизу д’горі не розсипана сіль, а зерна, що повисипались з воза і колись проростуть.
** - один Джузеппе вчив людей бути вільними, а другий Джузеппе вчив дерев’яних чоловічків бути живими. Безбожником я назвав отого – другого, що зловживав червоним вином.
*** - Кронос був фантазером. Якби це було не так, світ був би зовсім іншим, і Сатурналії святкували б зовсім не так…

Віднайти потрібну рибу
у безмежному морі риб.
Рибу, яку дарував тобі
Господь.
Вона зачаїлася в намулі,
як невловима істина.
Хижа чи добра,
вона чекатиме на тебе
у заростях очерету,
як парадоксальна відповідь
на просте питання.
І ось ти береш її до рук,
виловлену
у хаотичності буття,
у плинності часу,
у викривленості простору,
і вона промовляє до тебе
своїми німими вустами,
як голос Всесвіту.
Більше нічого не треба.
Лише ти і вона
у нерозривній єдності.
Риба як плоть
розламаної світобудови,
яка відбулася тобі
під час екстазу.

24 жовтня 2021

Біля мого двору
щодня проїжджає
на велосипеді
якийсь чоловік.
Що приховує його відлога?
Таке враження, що там
не обличчя, а череп.
Там прихований
цілий космос.
Так рідко зустрінеш
нестандартну людину,
а цей чоловік -
сам парадокс.
Він щоранку мчить,
натискаючи на педалі,
мовби тікаючи
від гонитви
фатальних, демонічних сил.
Він тікає від зла,
а собою породжує ще більше,
не усвідомлюючи цього.
Дивний чоловік
несе з собою руйнацію,
бажаючи творити добро.
Від його погляду
укриваються тріщинами
самі будинки,
а люди вкриваються зморшками.
І хоч би куди він мчав,
чоловік завжди буде
на одній і тій самій точці,
де вирує енергія зла.

23 жовтня 2021

Домовина – не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще артефакт для археолога
про епоху, в яку
небіжчику довелося жить.
Хрещеним був я в дитинстві,
а гріхи відмолюю і захисту
для себе і родини прошу
в Єрусалимі на івриті.
Не сповідаюсь ні перед попом,
ні перед рабином відтоді,
як прийняв Тору Всевишнього,
себто Святе Його Письмо.
Отож, і обираю пряму дорогу
На неодмінну сповідь перед Ним.
***
Умру –
не кладіть у труну-тюрму.
Спаліть і розвійте
над Канівським степом.
Вийде зайчатко вдосвіта,
Скаже: «Тепло…»

Деревина має свою душу,
яка прихована
і не піддається
на вмовляння.
Спробуй її розбудити,
відшукати.
Вона дається не кожному.
Душа деревини
прихована у глибинах
і стріляє в око,
як помста за спробу
привідкрити завісу
недосяжної таємниці.
Душа деревини
відкрита для посвячених,
для жерців, яким
вона довіряє, решта
зіткнутися
з неприступним муром.
Хоч би як ти намагався
узяти її приступом,
тобі це не вдасться,
душа буде відповідати
тобі аберацією погляду,
бракованим виробом.
Ти хотів би
зазирнути до неї,
як у серцевину космосу,
як в осердя таємниці,
але це залишається
нереалізованою мрією.
Душа деревини
відповідає тобі
горами тирси,
як вічним Еверестом.

21 жовтня 2021

Старий домашній виноград
торкається до тебе
терпким смаком.
Ти відчуваєш у ньому
живу плоть глибин землі.
Цей дикий виноград
для тебе дорожчий
за вишукані сорти.
У його кісточці
для тебе переламується
сама світобудова
і біблійна мудрість.
Не треба нікуди їхати,
щоб відкрити важливі істини,
достатньо лише розколоти
цю кісточку, і трісне
щось важливе, ніби хребет -
хребет болю і пізнання.
Ти береш до рук
десятки синіх сонць,
які загинуть у галактиці,
але не пропадуть даремно.
Їхня гибель
відродить до життя
те, що було приречене
на смерть, і дасть тобі
повноту смаку світу,
те, що ти втратив
у безкінечних пустелях,
коли язик прилипав
до піднебіння і ти чекав
загибелі. Тепер
відсутні фарби і акорди
з'явилися, ти відновив
свою цілісність.

18 жовтня 2021

Дух і плоть борються,
як двоє немічних старців.
Вони шмагають один одного
батогами і стікають кров'ю.
Вони обидва спрофановані
і скомпрометовані.
Вони нагадують лицарів
із героїчним минулим
і невтішним сьогоденням.
Колись вони скакали
на білих конях, а зараз
із них стплеться труха.
Вони б'ють один одного
і вже остаточно знесилилися.
На їх місце повинні прийти
інші герої,
ці вже віджили своє
і занадто набридли.
Повинні прийти люди
з іншими іменами
і зовнішнім виглядом.
Дух став
немічною плоттю,
а плоть утратила дух.
З поля бою течуть
ріки крові,
яка стікає невідомо куди
і не може нікого оживити.

17 жовтня 2021

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...
Зірки ті - діти осиротілої Вкраїни,
Розстріляні, голодом замучені
Ненажерливим московським монстром.

Частуєш мене вином дощу,
Ніби то не зима, а маленький острів
У часопросторі життя орачів,
Ніби то Туамоту хлібних зерен,
Розбита скарбничка слів
Аборигенів заячих хащів:
Можу пригостити хлібом
Пеліканів моїх дерев’янів снів,
А можу запалити свічку
Біля камінного Будди,
Що стоїть між бамбуковими хижками
Міста поетів-рибалок
Майбутнього.

Частуєш мене міцним віскі ночей,
Які нагадують реінкарнації
Мовчазного цвіркуна готичного свічада:
Павуки, що плетуть числа
У мереживі лабіринтів черепа –
Там блукають свої Мінотаври –
Трохи ритму, а трохи пісень паротягів.

Частуєш мене спогадами чаплі,
Що літала над Колізеєм –
Місцем розваг мармурових вершників,
Що вміли читати книгу блискавок:
Авгур біловбраний
Завше заплющував очі,
Коли бачив оцього птаха –
Жабоїда-писаку,
Що закидає назад голову,
Бо не хоче відкривати зіниці Сонцю,
Коли воно сумує і забуває
Пісні весняних річок.

Не люби його, бо він тебе погубить,
Бо як полюбиш, то він закрутить тебе в смерч любові.
І будеш ти там зади́хатися у цій любові, ніби пта́ха,
І обломе твої крила́, ховаючи у величезній клі́тці,
І називатиме любов’ю.

І не побачиш більше со́нця, тепер для тебе він — те со́нце,
І ти будеш його любити, забуваючи про во́лю.

2024

Кіт як носій таємного знання,
як провідник у царство ночі.
Коли ти гладиш його,
наелектризовується цілий світ.
У його очах зібрані
людські особистості й типажі,
а кігті нагадують
всевишню кару.
Крізь його очі ти намагаєшся
зазирнути в паралельний світ,
який дивиться на тебе
насторожено.
Кіт прийде тоді, коли
ти його зовсім не очікував,
як легкий туман.
Його кігті лагідно впиваються
у тебе, як поцілунки долі.

17 жовтня 2021

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Крізь жовте листя я дивлюся
на твоє вікно.
Який космос прихований у ньому!
Скільки драм там відгоріло!
Я бачу все крізь оболонку,
крізь мішуру і фальш.
Погляд прозирає до самих глибин,
він пропалює душу до дна,
на якому сховані скарби
або кістки, які були приховані.
Вікно - це отвір у чужий світ,
де можна спопелитися
або відродитися,
отвір у задзеркалля,
де все стає навпаки.
Жовте листя робить картинку
схожою на стару кіноплівку,
де переплелися минуле і сучасне.
Минуле не можна повернути.
Воно проростає травою
лише на старих кіноплівках
або фотографіях,
понівечених часом.
Твоє вікно промовляє до мене
старою молитвою,
яку я забув, а може,
і ніколи не знав.
Я намагаюся розшифрувати її,
як давні ієрогліфи,
і нічого не виходить.

17 жовтня 2021

Осокір утрачає листя,
як старий лисіючий мудрець
волосся. Листя опадає,
ніби розумні думки,
які будуть спати
під покривом незрушного снігу.
Розумні думки перетворяться
на ніщо, на труху, не залишивши
свій слід у жодних скрижалях.
Скільки непромовлених слів
у жовтому листі!
Скільки німого крику дерев
буде сховано у снігах!
Осокір ледве стоїть на ногах,
а нещадний вітер
хилить його додолу,
прискорюючи зміну поколінь.
Осокір утрачає листя,
і вони прихованими почуттями
летять до рук людей.

16 жовтня 2021

Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Проснулись бджоли, пурхають метелики,
Забілів мигдаль, японська вишня зарожевіла,
Кінерет досягає лінії червоної...
Усе готується до стрічі з ТуБіШватом,
Себто Новим роком для дерев і квітів...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Позаду вже корона навісна -
Царям і королям як атрибут ,
А посполитим - як набридле дишло,
Що не давало жить і дихать.
Була корона як прозорий натяк Божий
На те, що людству воювать негоже,
Що час єднать – не розгуртовувать людей.
Так ні: вже не зі Сходу, а з Півночі
Підступно суне путінська чума,
А з-під землі хамасівці зловісні...
...Немає інших ліків проти них,
Як тільки кров”ю й потом знищити дотла.

Ми працюємо
з великими особистостями.
А скільки людей
непомітно відійшли за грані,
у вічну тишу,
у вічне шумовиння дерев.
Тепер ми продираємося
крізь зарості
до їхніх могил.
А вічний шум
заходить у вуха
і п'янить
вічною німотою,
збиває з ніг,
штовхає в забуття,
у неіснування.
Удар нагадує контузію
нашою пам'яттю
і безпам'ятством,
після якого
важко оговтатися.
Ти встаєш, хитаючись,
і вже по-іншому
сприймаєш світ.
Жовте світло сонця
ледве пробивається
крізь віти,
мов доторк
нетутешньої любові.

14 жовтня 2021

Без кори про дерево не варто говорить.
Вона, як одяг для людини.
Зірвуть плоди, листя облетить
І дерева на стовп сухий так схожі.
Кора і в чоловіка певне ж є –
Засмагла й ніжна шкіра.
Плоди ж , як і в дерев, немовби різні:
У кого ще в дитинстві осяйні,
А в інших - у дозрілім віці….
Як дерево висмоктує воду з-під землі,
Так чоловік щоднини має розум всотувать,
Той розум, що залюбки Всевишній подає,
Щоб на суді Господньому
Було пречистим слово кожне.

Щось шкребеться з-під землі.
Щось рветься назовні.
Я відчуваю пульсування
ідеї чи самої сутності
страху і прозріння.
Щось шкребеться
і не може вирватися,
не може визволитися
з-під споконвічних кайданів,
які скували волю,
скували рух до мети.
Не дай Боже,
це щось вирветься,
тоді настануть
великі катаклізми,
великі заворушення,
прийде нова пандемія
безумства, люди
будуть бігти
невідомо куди,
ніби стадо биків,
і впадуть у прірву.
Ситуацію не можна
буде виправити.
Механізм безумства
можна запустити,
але не можна зупинити.
А поки що маятник
вистукує час
до точки неповернення.

13 жовтня 2021

Монету,
На якій написано «Меланхолія»
Викинуло море (бавлячись)
На пісок, що насипав Еол
З міху торішніх надій.
На березі, де зітлів «Арго» -
Корабель незбагненних мрій.
Лишив на піску сліди
Сліпий кіфаред Данай.
Трохи пісень –
Але берег порожній,
Трохи музики –
Але навколо пустка:
Тільки сухе дерево,
На якому журився птах
Алконост.
Берег, якого цурались рибалки,
Який так любили полози,
Зелені, як мідна епоха,
Що конала в агонії.
Берег,
На якому оселився вигнанець
У подертій овечій свиті,
Але з шматками папірусу,
На яких описував сни:
Видіння і марення,
І ховав ті рукописи-манускрипти
В кам’яній скрині вічності,
Ховав від крапель дощу
І злих очей невігласів.
Ховав – не сховав.
Запитання висіли в повітрі,
Руки шукали опори,
Очі – покручених мушель.
Тільки отой вигнанець
Очікував ночі,
Коли приходить Морфей.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
...Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

О пиле, ти все вбираєш
у себе, усю мерзоту світу.
Твої руйнівні атоми
проникають скрізь,
як небезпечний вірус.
Хоч би скільки з тобою борись,
ти однаково переможеш.
У твоєму космосі,
у твоєму антисвіті
не існує добра і зла,
а лише непереможний морок,
не існує любові,
а лише крига ненависті.
Ти все сковуєш
своєю павутиною,
ніби ланцюгами.
Ти проростаєш, наче бур'ян,
на попелищі пам'яті.
Ти - сама ентропія,
яка розповзається.
І ось я кидаю спис
у твій зáмок,
розуміючи марність
своїх намагань
приборкати
войовничу стихію.

7 вересня 2021

Після вирішення проблем
я йду до лісу, як до мудреця,
і це єдиний спосіб
припасти до першоджерел буття.
Біжить струмок, нашіптуючи
молитву, яка здатна вилікувати.
Стукає дятел, дзьобаючи
дерево, як скелю вічності.
І десь удалині заховалася
рослина, на якій написані
слова, які дадуть визволення.
Пергамент надійно схований
вартовими деревами лісу.
Слова голодні на людські долоні.
Слова, на які падають
сльози космосу. Але вони
не можуть відкритися
людині, яка сповнена суєтою,
а її майже неможливо
позбутися. Ось і я йду,
відганяю надокучливі проблеми,
а вони мене наздоганяють.
Тож і мені не бачити
цих слів, які причаїлися
у потаємних глибинах.

6 вересня 2021

Я стільки всього не встиг їй сказати.
Розширити нічне небо до безмежних поетичних марень,
Де б вона могла пірнати у безодню насолоди,
Тримаючи за канат смерті,
За еротичні вихиляси полярного сяйва
Залишивши відбитки своїх різців на поверхні місяця,
Балансувати на півкулях свідомості,
Виринати з басейну ночі та перетоплювати свою спрагу
В арабески космічної флори.
Якби ж вона повірила, що поезія здатна оживити будь-яке бажання,
Коли б вона читала мої ненаписані листи
Шрифтом Courier
У будинку із живоплотом пристрасті.
Я б малював вказівним пальцем на піску її живота
Окреслюючи півмісяць бажання.
Шкода, що вона не знатиме цього.
Вікна її чорні. А сама вона на величезному
Підсвіченім бігборді
І корона її погляду підписана:
Times new roman.
Вона сміється.
І ніхто не знає, чи дійсно шкода,
Чи це один із ненаписаних
Непотрібних листів
На друкарській машинці самотності.

23.11.2024

Де ж той час?
Куди ж його янгол сховав
Та де чорт його шукає?

Куди наш час подівся?
Такий мрійливий і повільний,
Такий мудрий і спокійний,
Та швидкий до нудоти.

Живемо тепер усі
В одному тому
Однороці,
Одномісяці,
Однодні.

Ніби і нема різниці:
Вихідний чи будній.
Просто щось є,
То й що?

Коли всім байдуже,
Тому одному,
Як чорту,
Його треба,
Того часу.

Та ж нам чорти не треба?
Та й хто ті чорти та янголи?
То звірі чи люди?
То птахи чи комахи?

Можливо колись дізнаємося
Хто вони і ми.

Поки ми в одночасі,
Де немає
Ні секунд, ні хвилин,
Ні годин, ні днів,
Тільки марення про майбутнє.

Колись припливе до нас
Ближній друг простору
І колись він нас любитиме,
І не буде чортів чи янголів.

Але зараз час сміється
В янгола в очах.

Я літаю,
Коли вони ходять, біжать
Я пливу,
Коли вони сидять, лежать.

У чарівному просторі,
Моєму рідному світі,
Позолоченому дивними мріями

Я ширяю поміж див,
Буяю у живих
Частотах буття.

Сиджу у кутку
І закриваюся у своєму
Милому диві,
У своїх наївних мріях.

Не пам'ятаю:
Чи я ще людина?
То чому маю дві душі?
Одну смертну, реальну,
Іншу, ту, незвідану,
Абстрактну і вічно живу.

Той світ
Завжди житиме,
Навіть коли помру
Вона буде його
Далі творити.

А я ширятиму
Після смерті
Холодної, голодної,
Гарячої, вологої,
Старечої чи гострої.

Буду гуляти
У своєму світі,
Де немає
В'язниці реальності.

Люблю.
Люблю іншу частинку себе.

Завіса в театрі життя
після тривалої вистави.
Портрети опали зі стіни.
Рушниця вистрелила
в останньому акті.
Зала як мінне поле,
де можна підірватися.
Юнацька гіперсексуальність
як ліки проти старості.
Ти йдеш театром,
де переплелися різні часи,
де гомонять голоси
давно померлих акторів,
де слова минулого
прориваються в сьогодення.
Тільки зрозумівши їх,
можна щось виправити
у сучасності. Інакше
усе зламається,
ми не впораємося
із зіткненням часів,
ніби штормом на морі.
Спектакль закінчився,
люди розійшлися.
І тільки зараз, коли
ти сам у коридорах театру,
відбувається найголовніша
вистава, яку може
побачити не кожен.
У цій тиші і злилися
голоси мерців, які ти
повинен розкодувати.

28 серпня 2021

Старезний дуб розпадається
на частини,
а колись він був могутнім.
Так розвалюються величні зáмки,
перетворюючись на труху.
До нього треба йти повільно,
уважно дивлячись на руїни.
До нього величезна відстань
завдовжки у вічність.
Я йду, ніби полем бою,
яке пошматував час.
Кожна билина дивитися вгору
докором сумління і болем.
Гілки дуба, ніби цеглини
замку, який називається час.
Підніми їх, створи з них
собор, який поєднує
минуле, теперішнє і майбутнє.
Охриплий голос дуба промовляє,
ніби голос мерця з могили.
Цих слів не зрозуміти,
бо такої мови не існує,
і водночас ці слова
пульсували в різних епохах.
Можна зрозуміти,
які емоції вони передають.
І ось невдовзі опаде голос,
як остання трухлява гілка.

25 серпня 2021

В гонитві за піснярем Джамбулом
Навряд чи пощастить догнать його:
Він долав відстані на сумирній конячині,
Я ж чимчикую з костуром в руці.
Та все ж є в мене перевага перед акином:
Він же з високості бачив тільки ковиловий степ.
Мені ж дісталося багатство незміряно більше –
Схилятися над тим, що є для мене чудом із чудес:
Неспішно переповзають бджоли розмарином,
Спиваючи небачений ніким нектар у січні,
Метелик, охочий теж до меду, пурхає-не заважає їм.
Ящірка безжурно гріється, допоки не навадивсь кіт.
Годі й казать про мою давню любов до акторки-нахліелі,
Що на часину покидає ручаї, аби негоду сповістить тому,
Хто ще спроможен бачить даний їй Богом хист.
А щедрість дуба, що розсипає гори засмаглих жолудів,
А дикий виноград, що зріє-не дозріє і молить сонце бути гарячіш…
А пристрої спортивні для гнучкості й сили, що зникають непомітно…
Словом, усе переплелося зі здоровим глуздом, а не примхами…

P.S.
Не одинцем долаю життєву путь, а з іншими.
Молитвами прошу Всевишнього, аби всі ми прийшли до фінішу.
В такому ж щонаймеше віці, як акин Джамбул.

Розмови втопились в старому озері,
Що поросло ряскою та лататтям:
Розмови занурились в темінь води:
Ними ласують вусаті риби –
Мовчазні, наче старе дерево.
Два дні в Копенгагені,
Де писав свої тексти
Знавець парасольок дірявих**
Блукаючи вулицями оселедців
І дихати вологим повітрям
(Неможливо забути, що поруч море,
Але спробую),
Під вітрилами рук
Пливе корабель свідомості
До архіпелагу сну.
Я знав, що русалки цінують морозиво,
Я знав, що шпалери в домі філософа
Кольору шотландського віскі,
Але все одно креслив літери
Грецького алфавіту ілюзій,
Марно сподіваючись, що ім’я Сократа
Складеться якось невимушено,
Наче мозаїка
На підлозі візантійської базиліки:
Мій друг хвостатий
Теж басилевсом був –
Повелителем спокою.
Досить мені меланхолій!
Свій день незабутніх стежок
Зачиняю в шафі-шахті
Тіней.


Примітки:
* - «Чорно, наче рана пам’яті…» (Пауль Целан)
** - у Копенгагені справді колись жив чоловік (не Гамлет), що писав сумні історії і ходив гуляти містом виключно з дірявою парасолькою, щоб бачити, чи часом не закінчився падати дощ.