У ту далеку не мою війну
ходили наші воїни в атаку
за Батьківщину, а не за «страну»,
за хату рідну. Не за сатану,
а отже, не за Сталіна-собаку.

А нині ми воюємо за те,
аби не стало на плацу руїни
собак війни. І плем’я молоде
вершити буде долю України,
коли війна у пекло відійде.
А поки-що у нашому обійсті
і п’ядь землі не віддамо орді,
аби двоглавий у чужім гнізді
не запускав у наші душі кігті.
А поки-що далеко до, – ура.
Є віра у реалії, а казку
розповідати буде дітвора,
коли прийде у хату Божа ласка.

Існують поряд – фея і яга.
У тої й тої є своя оселя.
Але у нас – всеєвропейська фея!
І ті, кому Вітчизна дорога,
слугують їй, щоб іншої нога
не посягала на її трофеї.

                              2014

Коли випадає нагода
Комусь дати трішки добра,
Не думай, що вчиниш це згодом,
Життя – швидкоплинна пора.

Для сумнівів знайдеш причину:
Брак часу, чи коштів, чи сил.
А саме шляхетний твій вчинок –
Для вічності – перше з мірил.

Колись на суді перед Богом
Постане душа і твоя.
Що доброго з нею? Що злого?
Їй – в рай чи в найглибшу із ям?

Побачить Всевидяче Око
Усе до найменших дрібниць:
До світла й до темряви кроки,
Що думав, чим дихав колись,

Усі твої дії і звички
У старші роки й молоді,
І саме цієї «дрібнички»
Не вистачить, може, тоді.

Іще з дитинства давніх літ
Я іншим був, і бачив світ
Не так як всі, і не черпав
Натхнення із буденних справ,
Й не пив з прісної я ріки
Свій смуток, й помахом руки
Не міг серденько звеселити -
Я в самоті хотів любити.
І раз, в дитинстві, на світанку
Життя бурхливого, в серпанку
Явилась з глиб добра і зла
Непоясненна таїна –
Зі струмків швидкої гри,
Із червоної гори,
Зі сліпучого світила ,
Що мене в ту осінь гріло,
Із небесних блискавиць,
Що летіли горілиць,
З грому й бурі що гасала,
З хмари що ураз постала
(Й синьо хоч на небесах)
Демоном в моїх очах.

Тебе поцілую я зараз в чоло!
Прощання до нас із тобою прийшло,
Та лише в душі моїй щось залягло –
Ти істинну правду говориш мені,
Що моє життя промайнуло у сні,
І щезла надія, невидимий птах, -
Чи це лиш видіння у моїх очах?
Чи вдень вона зникла, чи, може, вночі?
Невже розчинилась, у вир летючи?
Усе, ким я є, й що здається мені
Ніщо. Лише сон, тільки сон уві сні.
Ось берег навколо кричить і лютує,
За хвилею хвиля його все катує,
Не маю в долонях своїх я нічого,
Окрім лише сяйва піску золотого.
Як мало його! Але як лиш сповзає
По пальцях моїх і в безодню тікає,
А серце моє все ридає – ридає!
О Господи! Чому у своїй руці
Не можу я втримать піщинки оці?
О Господи! Чому, скажи мені ти,
Не можу від хвилі їх злої спасти?
Чи все, ким я є, й що здається мені
Ніщо? Лише сон, тільки сон уві сні?

Почута думка не нова за змістом,
але свіженька. Отже, на слуху, –
ми українці просто сатаністи,
бо владу обираємо таку.
               Таку брехливу, що не ймемо віри,
               що нібито на сході йде війна,
               і наче не пуста уже казна,
               і все іде у пащу тому звіру,
               що зветься не війна, а сатана.
Обманщики окупували Раду,
яка у нас викачує бабло.
А на місцях командує «громада»,
якої ще учора не було.
               Така собі невинна і пухнаста,
               не створена царевичем Вітьком,
               що втік на Вовці Сірому у казку,
               замівши закрома своїм хвостом.
Парафія Кирила-патріарха,
хапуги в установах – то не ми.
Не ми собі обрали олігарха,
що ніби отирався між людьми.
               І наступає мафія на п’яти,
               де кум за кума
                              і начальник – свій.
               Прозріли всі раптово і багато,
               як мовиться, –
                      зa кадром двадцять п’ятим:
               солодкий шоколад і мордобій.
І окаянні – всі недоторканні.
Люстрація застряла на горі.
А унизу не хочуть на екзамен
на-пів-учителі і лікарі.
               Хто багатіє, той і є еліта.
               Хто окрадає, тому є де сісти,
               але у нього – гори золоті.
І судять нас юристи-комуністи.
От і кажіть, що ми не сатаністи,
коли усі дурисвіти – святі.

                              03.2015

Не мовчи – говори скільки хочеш,
Бо, покинутий світом, оглух,
А твій голос так ніжно лоскоче
Запорошений тишею слух.
Заспокоює душу звучання
Слів твоїх, ніби плескіт струмка, –
Вабить так, наче звуки пристання
Крізь фільтри далини, жебрака.
Говори без узгодження змісту
І повтору заучених фраз, –
Говори, наче полум’я з листям,
У солодкий і болісний час.
Говори…
05.03.15

З терпкою тугою тьмяніли далі,
По швах тріщало тло світобудови.
Страшні клуби вселенських аномалій
Випростували щупальці раптово.

Та хто й коли до того був готовий,
Коли зневіра поглядом свердлила?
Цитатами жбурляли суєслови.
Пропагували варварство Аттіли.

Сплели обійми лінощі і дурість,
Нездара тисне безладу правицю.
Приваблюють сміливців амбразури.

Життя і смерть – постійна шахівниця,
Де вічна пам'ять бродить у зажурі
І час відводить крижані зіниці.

2015

На відстані легше приймаються рішення
На відстані швидше минають роки
На відстані знов захищатися віршами

На відстані тихо!
Не виють вовки...

2014

Не набридає з тобою...
Ти знаєш, час іде, й ми давно не по одному,
А двоє...
Хоча неофіційно, не день у день,
Та все ж двоє...
Багато планів, ідей, воєн в країні, з собою,
Все нові задачі, сильніші подачі все очі мозолять.
А у мене своя зброя...
Й вона заключається у ранках з тобою.

Ти знаєш, я говорю...
Може не завжди, не з усіма, але завжди з тобою...
Про ціни, про вулиці, всесвіт й придурків довкола, до ночі,
До болю...
Про все на світі у космосі й в просторі,
Про нас, про газ, про стару з косою.

Ми йдемо...
По нових чи вже відомих дорогах,
Чи в моїх руках твоя рука, чи в руках телефони?
Та завжди з тобою...
Буваю, коли навіть хвора, звикаю до всього
Не беруть твої соплі, для них я вже свій, то ж змирись -
Я з тобою...
Та й не набридає мені із тобою, ти це зрозумій!...
Приїдь і підем по розбитих дорогах лиш двоє…
Так добре з тобою!...

***
Є люди, для яких і щастя, і удача
людини біля них – природній стан речей.
А є людці, у кого основна задача –
захапати чуже і як «велике мачо»
«мочити» світлі душі і людей.

***
Завоювали гопники,
і співаки, і коміки
нехрещену юрму.
Окупували гномики
або зелені коники
всю Рашу у Криму.

***
І Йося, й Путя – ерудити,
оба кумири, і артисти,
і інквізиція, й цензура.
Тепер у кожного бандита
пришиті німби до тонзури.

***
Пу і Йо завили в унісон.
У ефірі квакає шансон,
смалених на ноги піднімає.
По палатах шастає Кобзон –
земляка-бурятика шукає.

***
Не оминає слава Ліліпуті
у гречці, у Кореї... У капусті
знайшовся колорадом у війні
і скарабеєм на своїм лайні,
а от генералісимусом –
ні.

***
Яка досада бути ліліпутом
або шутом гороховим безпутнім,
Калігулою, Гітлером, Нероном
на каблуках кульгати у майбутнє,
підмощуючи вату під погони.

                              02.2015

Какая жалость - что ложе мавзолея
уж занято давно таким же подлецом
греха не утаить, давно "Оно" лелеет
однажды заменить своим лицом…
05. 03. 2015.

Какая подлость - стрелять сограждан в спину
лишать кого то сына и отца...
ведь жизнь не возвращается с "повинной" -
Она лишь отражение Творца
05. 03. 2015.

Чаїлися при ній останні стужі,
дахи сусідні заховались у дими,
дрімали будні, сірі і байдужі,
та небайдужими були тут тільки ми.

Ішли повз неї люди у задумі,
і хоч би хто спитав: «Ти як після зими?»
А дзвін її, мов жаль, тонув у тлумі,
і слухали її дзвоніння тільки ми.

Вона весну для міста виглядала,
як панацею від хандри його і тьми.
Вона ж собі тихесенько виїжджала -
її зустрінути зуміли тільки ми.

(4 березня 2015)

В очі глянь,
У яких неприхований сум.
Глянь у цей
Квазівсесвіт тривожного смутку...
Роздивись
В мерехтінні роз"ятрених дум
Хвилювання
За тебе. Такого здобутку
Надала
ЦьОму диво- обличчю війна.
Ця печаль
Причаїлась як привид розлуки...
Ти пила,
Як і я, шал кохання сповна,
Як і я,
Зазнавала солодкої муки...
Так і є.
Ти розумниця, люба моя.
І твоє
Це тобі підказало кохання.
Час проб"є,
І не вдержить долоня твоя.
Тож доп"єм
Нашу зустріч, можливо, останню...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115030501072

Він міг би жити ще й кохати,
Дивитись в сині зорі,
А довелось життя віддати
За правду і за волю.
2015

Не уявляю Пурім без дощу
Із прегустим уранішнім туманом...
Чи так воно було й тоді
В столиці Персії – Шушанах ?
Там всупереч задуму Амана
За Мордехая радою Естер одважна
Порушила приписи Ахашвероша,
У смерть зробивши крок розважний.
Напевне, і тоді була така ж погода,
Як нині у святковому Єрусалимі:
Тільки-но на шибениці завис Аман,
Дощ припинивсь, розвіявся туман,-
На лиця на юдейські сонце злинуло.
-------------------------------------
Пурім (від пур – жеребок).
Шушани – Сузи.
Аман – головний царедворець, що розіслав в усі куточки імперії наказ про поголовне винищення юдеїв.
Ахашверош (Ксеркс) – 485-465 рр. до н.е.

Не підготовлено і чверті.
Командування непричетне.
Занадто пізно, слово честі,
для агітації зі шпальт –

плацдармом бунтівним комбригам
не тане запізніла крига:
триває офензива снігу,
лютневий наступ на асфальт.

Наказано: вперед і нижче,
хоча не розірвати тишу,
хоча не буде попелища
на місці мокрого зела;

але змагають перепони,
місцеві глушать патефони,
і тануть наші ескадрони
під контратакою тепла.

Оточення; останній вихор.
Я Вам пишу: це – ніби вихід,
коли невідворотне лихо –
найліпша із можливих кар.

Тверді пласти - моя перина;
я не хорунжий, а сніжина,
яка з висот ультрамарину
спустилася на тротуар.

25-02-15

***
Імла, юрма чи суєта –
моя позиція проста, –
лишатися самим собою.
Але лякає висота,
узята іншими з листа
у позачассі над юрбою.

***
Ой винні, винні українці
у всіх нечуваних гріхах,
а особливо ті спідниці,
які зальотники-ординці
не так шанують наодинці,
як у «еліти» на очах.

***
Війна мине. Та миру не буває,
якщо душа душею поганяє
у царстві, що поділене в собі...
Донбасом пахне у безкраїм краї
і бурею у вічній боротьбі.

***
Освоїли ази воєнної науки.
З Європи – караул, а із Росії – буки.
І друзі, і брати – оба не захистять.
Тепер якщо не ми, то діти і онуки
абетці віковій агресора навчать.

***
Путі Господні є несповідимі.
Одному – воля, іншим – чорториї.
Периферія задніх не пасе,
парафія, готова на усе,
очікує, – хто завоює Київ.

                              03.2015

Ми доросли до мудрості і віри,
Свої літа поставивши на чати.
У вирі буднів, загнаних і сірих,
Навчилися радіти і прощати.

Але куди ж нам, Господи, подіти
Свою печаль, якій немає спину?
Хай порятує нас у цьому світі –
Лише любов, лише любов єдина.

2014

Землю розколює Град
І кричать канонади,
Серед страждань і проклять
Як тебе відшукати?

Збилась у грудку малу.
Що ж то зараз з тобою?
Вірю, пройдеш крізь імлу,
Повернешся із бою.

Знай, що з тобою завжди
Я словами і духом.
Рідний, до мене прийди,
Не змете завірюха.

Кажуть, змовкає усе,
Як говорять гармати.
Тільки б прорвати кільце
І напасть подолати.

А час летить
Щодня, щоночі.
Залишилася мить,
Та й та пророча.

Щосили б'є
Життя до болю.
Залежнісь є,
Й вона скувала волю.

Ти тихий сон,
І вільний подих ночі,
Життя, як перший том.
Де ті твої ласкаві очі. (Надольна 03.03.15)

Відгула, відгриміла
Вже для нього війна.
Закоптила на тілі
Димом рани вона.
То чому ж не святково
Виглядає юнак,
Поміж інших військових,
Не дізнаюсь ніяк?..
Певно, дякує долі
Й побратимам своїм,
Що не кинули в полі
Помирати живим.
Адже був між обвалів
Бліндажів не один
Знавіснілим металом
Нашпигований він.
Чув, як смертю війнуло
Прямо в душу звідтіль,
Де лишилася куля
Упокоїти ціль.
Сил не стало ні дихать,
Ні, тим паче, іти, -
Душу вкрила безвихідь
І печаль самоти.
Безпорадно вже тихнув,
Збайдужілий такий,
Як хтось радісно крикнув,
Нахилившись: - “Живий!..”
Добрі руки невміло
Бинт поклали на шрам,
І, мов мідь, забриніло
Звучно серце життям.
І горіли, як свічі
В храмі, зорі ясні
Після погляду в вічі
Смерті тій на війні…
Шум і блиск середмістя
Із вином пополам, -
Він уже в резервістах,
Але подумки там,
Де відважні й уперті,
Славним предкам під стать,
Причепурені смертю
Побратими лежать.
03.03.15

Літали мрії без надії.
Плили туманом до зірок.
Холодний вітер в спину віяв,
І шепотав: „Зроби лиш крок”.

Стояв на скелі я високій,
І крила соромно ховав.
Серед людей був одинокий.
Куди я йшов, сам Бог лиш знав.

Та на краю стояти важко.
Розправив крила й крок зробив.
Я полетів. І час покаже
Чи він прийшов, чи може сплив.

а думки як ріка швидкоплинно пливли проз літа
не минаючи скрути часами вдарялись о скелі
а чимдалі до сонця наспівано день підростав
і крутили вітри межи хмар навісні каруселі

хтось ішов навпрошки оминаючи мислі мої
інший дивно спинявся вдивившись у тиху зажуру
на веснянім облозі розмерзлі струмки-ратаї
рясно плужили землю ще досі терпку і нечулу

розпогодилась даль білопінно замріли гаї
вже до рідних осель стокрилато верталися зграї
і не бракло снаги не ломило нескорених їх
бо думки як птахи вже щасливі отим що літають

Що досі про тебе знали,
Згорьована пташко Надіє?
Що донедавна літала
В мирному небі Вкраїни.
Що опустилась на землю,
Як круки московські з’явились.
У мішковині рядняній тебе відвезли
У рабський звіддавна свій вирій.
Гадали: заспіває одразу ж
Для бранців скроєну пісню:
Про милість благатиме слізно,
Щоб тільки лишитись живою...
Та не діждались страхаючи
Витязі колорадського роду?
Відки було їм, брехунам, знати,
Що в серці красуні – мужність?
Не заспівала в неволі
Уярмлена пташка Надія,-
З голоду ладна вмерти
За гордість і честь України.

Чути співи з позаранку
Аж тремтить на вербі гілля
Це ж у моєї коханки
Відбувається весілля.

Мене зрадила Оксанка
Погрузився я у шок,
Розірвалась слабка ланка,
Розлетівся ланцюжок.

Мене зрадила коханка,
Розірвався ланцюжок,
Раз пішла в нас така п’янка,
Ріж останній огірок.

Десь там музика лунає,
В барабани сильно бють.
А що далі, й сам не знаю,
Сяду в барі та нап’юсь.

Через зрадливу дівчину
Став я пити та грішить.
Життя дало тріщину.
Моє життя по швах тріщить

Одружилася Оксанка,
Я зробив до прірви крок
Раз пішла така в нас п’янка,
Ріж останній огірок.
2014 р.

Було в мене таке діло,
Випить пива закортіло,
Тоді з п’яного угару
Сам подався я до бару.

Відчинив коліном двері,
З гаманця дістав папері.
До прилавку протиснувся
Там неначе схаменувся.

За прилавком нові лиця.
Посміхається дівиця.
Білі зуби, сама чорна,
Поворотка та моторна.

Кофта біла, чорна лента,
Ще й узори жовто-сині.
-Ти з якого континента?
Поцікавився в дівчини.

Подивилась вона ніжно,
Посміхнулась білосніжно.
-Я приїхала із Гани
Може чули, прошу пана?

Що ще можу додати?
Очі добрі та ясні.
Я такої красоти
Ще не бачив і у вісні.
2014

А мені сьогодні невесняно...
Сонце лізе, мов рудий павук,
По стіні, що хилиться безрадно
Над проваллям несусвітніх мук.

А мені сьогодні сиво-сиво...
Загортає сітка павутинь
Душу, спраглу янгольського дива,
У гірку, нерадісну полинь.

А мені сьогодні неспівочо...
Птаство не вернулося іще
З тих країв, де те́пло рають ночі
І вогнем пекельним не пече.

А мені сьогодні...
Сльози тихі
Котяться по личеньку весни -
Ще не обтрусилися від лиха
"Градами" зґвалтовані лани...

(2.03.15)

Ворота пекла - сяючі - в піску.
Сміливці наближаються до звіра.
Повзуть в пащеку змійки - їсть луску.
Обпалені обличчя, плюсклі міри.

Бурили свердловину, вийшов газ.
Жахтить казан - і диво, і морока.
У Ашхабаді друг зустріне вас -
Хай ад покаже замість караоке.

Вогніє факля сорок з гаком літ!
Ніхто не гасить, всі стирають піт.

Барханами пустелі Каракум
Торік мене до пекла вів чийсь кум.



2015

Крапає митями час,
Болем стіка на долівку.
Доля дає людям шанс,
Скільки іще буде віку?

Краплі любові живі
Знову наповнюють вени.
Хай у державі новій
Не розпорошать нас гени!

Щоби війна протиріч
Не принесла нові муки,
Підемо ми пліч-о-пліч,
Хай не кричать чорні круки!

Сіяти хліб нам пора,
Годі уже воювати!
Зло не приносить добра,
Щастя до нашої хати.

Ладу не буде в сім’ї,
Спокою в рідній країні
Доки не стихнуть бої,
Доки не будем єдині.

2014

***
Народилась рідна мова
із дзвінкого джерела,
Із любистку щире слово,
із весняного тепла.

З веселкового розмаю,
з ніжних пахощів п’янких,

Із проміння дивокраю
і кохання чар палких.

З рути-м’яти та барвінку
у вишневому садку,
Пам’яттю лягла довіку
на вишневім рушнику.
Слово піснею лунає
в України на устах.

Дане Богом, в ріднім краю,
Хай святиться у віках!

2014

Ось вишенька моя печальна
Тривожно зирка у вікно.
Весна прийшла цьогоріч рання,
Нам долі знати не дано...

Чи вистоїть моя країна,
Чи вишня розцвіте в саду?
Її врятує сила дивна, –
Назустріч правді я іду...

Бо кров пролилась недаремно
І пам’яттю в серцях горить.
Одне я знаю достеменно, –
Народ мій Бог благословить...

Омиє Він чоло цілющим
Потоком віри й сподівань.
Укріпить духом невмирущим,
Спасе від лиха й катувань.

Мою стражденну Україну
Осипле радістю щедрот.
І буде жити в дружбі вільно
Прадавній, люблячий народ!

2014

«Свободу Савченко Надії!» -
Всі піднялися. І Росія
З палкими гаслами : «Борися!»
З душею світлою Бориса,
Убитого підступно в спину –
Борця і друга України…

А там, у путінських застінках,
Незламна голодує жінка.
І Вам, кремлівські «відчайдухи»,
Її не похитнути духу!

Вам прийдуть у кошмарні сни
Всі жертви підлої війни –
Донбасу сльози і руїни
І Надя – символ України!

01.03.2015

Він висів. Закривавлений, зчорнілий.
Що хтіли, те робили з Ним тоді.
На Нім - печать знесиленого тіла,
Люциферичних звершення надій.

Обличчя - не Його, а тих, що били.
Зробили тіло дзеркалом себе.
Наситились. Напились. Не боліло.
І дивне їм затемнення небес.

Табличкою великою підпертий
Той знак хреста: "То Цар Юдейський є!"
Як жити ТАК, то краще вже умерти:
Яке ж, Юдеє*, цаствіє твоє?**

2006р.


*Юдея - символ тих, які нині розпинають Христа.
**Якою може бути сутність людей, які вбивють того, кого мають найбільше шанувати?

Здрастуй, мамо, здрастуй невгамовна,
Світлоносна радосте моя,–
Хай суцільним щастям буде повна
Днів твоїх тружденних течія!
Хай ніколи горе не стрясає
Чуйне серце дотиком різким, –
Хай душа, натомлена до краю,
Світ теплом наповнює своїм!
Хай підступних негараздів хащі
Не затінять тугою тебе,
А пориви й прагнення найкращі
Вберігає небо голубе!
Що тобі ще побажати, мамо,
Щоб ти яскравіше зацвіла,
Щоб ішла упевнено і прямо,
А не обережно й спроквола?
Мамо, мамо, – птахо сивочола,
Безневинна бранко самоти, –
Час уже присісти біля столу,
А тебе не зрушить од плити.
Скільки можна смажити й варити,
І дзвеніть, посуду несучи?..
Я твоєю добрістю так ситий,
Що вона замінює харчі.
Неквапливо відпочинь нарешті,
Бо на все не вистачить зусиль.
Де ти, мамо, ділася, ну, де ж ти, -
Давня радість і довічний біль?..
01.03.15

о восьмій ранку сонце у вікні…
дзвінок до брата: - Як там Маріуполь?...
-- Та що сказати, знову на війні…
рови з горбами виросли до пупа
... вже з ночи весь порепався бетон
осик нема - розбіглися од страху
ще й хтось візок полишив, і бідон
спіткнувсь було… і обернувся птахом
а в школі, пам'ятаєш, шкільний двір? --
його нема, він зник о шостій ранку
нічо… нічо… ти, родичу, повір
ми й не такі латали в серці рани…
… і довго гомоніли. Він умів!
про те, про се, здебільш про Маріуполь
ще так ніхто навколо "дударців"
брехав, стріляв і посміхався тупо…
02. 03. 2015.

Гусне, гусне в небі морок-
Перепустка з дня у ніч.
Пляшку в руки! Вибий корок!
Шана ночі наших стріч!

Вир шампанського... Напоєм
Розіллємо радість ми...
Пий, кохана! Та навзОєм!
За чарівний дар пітьми!..

Пий, оголене створіння
Найінтимніших бажань!
Пий за наші сновидіння
Зацілованих пізнань!

Крапель тік уздовж по тілу-
Наче ніжний дотик рук...
У безгрішності грішили
Ми, п"ючи солодких мук...

Аж до ранку пити мушу
Сонцесяйний лона смак...
Тіло в тіло... Душу в душу...
Пий, кохана! Тільки так!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115030211844

Є окаянні і мізерні теми,
які не красять наші імена.
І темні розуміють, що таємно
на рівні душ таки іде війна.

Здається, що достатньо і цієї,
що маємо – звірячої різні.
Не доведи нас, Боже, до ідеї
і за своє горіти у вогні.

І проситься, і колеться явити
достойне фарисея житіє.
Та лячно і туману напустити,
і лоба надубасити всує.

Не видивиш духовної подоби,
що бринькає на струнах почуття.
Мелодія зіркової хвороби
монетою розмінює життя.

Іудушку одна молитва гріє,
що іншого розшиє на взірці.
Останньою залишиться надія
сміятися у самому кінці.

Нічого не буває випадково.
Минуле повертає знову й знову
у програне сьогодні майбуття...

І зціпивши беззубості до крові,
втрачаємо нажите поступово
одного разу і на все життя.

                              02.2015

У ті місця, де йде війна,
Птахам потрібно повертатись.
Пора повернення – хмільна,
В ній не рахуються утрати.

Хмільні також і вояки.
Утрат немає перед боєм.
Птахи, солдати – простаки?
Чи просто граються ціною?

Так має бути, а чи ні? –
Не видно збоку, в хаті скраю.
І тільки знак далечини
Тебе на вудочку піймає.

Ти в бій не йшов і не літав.
А де узяв натхнення жити?
Я знаю: висвятив отам,
Де бізнесують ворожбити.

Яке призначення твоє?
Сидиш поважно у господі…
Аж ось і соромно стає,
І ти – частиночка народу.

немає

В селі Господь живе не по кутках,
Як думають насмішники, а всюди.
Освячує покрівлі, глеки, блюда
І ділить навпіл двері при зірках.
В селі Творця достатньо - в чавуні
Він варить у суботу чечевицю,
Танцюючи сонливо на вогні,
Мені підморгує, мов очевидцю.
Він ставить загорожі... Ось віддав
Дівча за карбівничого. Для жарту
Притримав качку, опускає вплав...
Мисливець в неї цілився азартно.

Можливість Божу працю споглядать
І слухати, як осінь студить воду, -
Таки ж одна-єдина благодать,
Доступна атеїсту на природі.

2015

Иосиф Бродский

В деревне Бог живет не по углам,
как думают насмешники, а всюду.
Он освящает кровлю и посуду
и честно двери делит пополам.
В деревне Он - в избытке. В чугуне
Он варит по субботам чечевицу,
приплясывает сонно на огне,
подмигивает мне, как очевидцу.
Он изгороди ставит. Выдает
девицу за лесничего. И в шутку
устраивает вечный недолет
объездчику, стреляющему в утку.
Возможность же все это наблюдать,
к осеннему прислушиваясь свисту,
единственная, в общем, благодать,
доступная в деревне атеисту.

Фламенко чорної вдови
Червоних маків крик у русі
На чорно білім полотні
Життєва драма , тіла муки

Струнка фігура , сплеску гра
У русі з струнами гитари
В падінні зранена душа
Рве із під ніг мольбу подяки

В сльозі її любові сум
Кохання мальовничі ниви
Як повернути потяг сил..,
Як з жертвами їх розділити ?..

Спротив до смерті , монолог
Розмова погляду , і жесту
Сутана вірних перемог
Це виклик боротьби протесту

Фламенко чорної вдови
Інстинкт приречений сплатити
Щоб пам'ятали біль війни
Всю гіркоту - людської втрати.
2008р.

Баба Міла одуріла
Цапа подоїла
Наварила мамалиги
З дідусем поїла.

Кукуріку, кодкодак,
Замотався я домак.

Ой так, так, кумо моя, так
І я так робила,
Свого бика подоїла
Кума напоїла.

Кукуріку, кодкодак,
Замотався я домак.

Кума кумі порадила,
Якось ворожити.
Дідо буде свою бабу
На руках носити.

Кукуріку, кодкодак,
Замотався я домак.

Баба Міла вже присіла
На дідові плечі,
Розпарила грішне тіло,
Наче кіт на печі.

Кукуріку, кодкодак,
Замотався я домак.

2014

Хто висушить сльози
Прозорі, солоні,
Хто втішить вдовині
Ночі безсонні.

Хто заспокоїть
Заплакані очі,
Хто серця потішить
Сирітські діточі.

Хто скаже вдовиці
Ласкаве словечко
Притисне сирітку
До свого сердечка.

Хто хліба шматочок
Подасть сиротині.
О, Боже як важко
Живеться їм нині.

Вдовиці, сирітки,
Як стебла ранимі,
Градом побиті,
Вітром гонимі .

Вони потребують
Підтримки, опори,
Вдовицино горе
І наше то горе.

2014

До запитання , без адреси
Відправлений надії лист
Мовчання тиші - не перечить
Прохання безутішний - крик

Твій відчай робить знову - спробу
Знайти , утримать , відродить
Розставити по ходу крапки
Збережене - у світ пустить

На різдоріжжі не блукати
З'єднать розлучені - мости
Без примусу любить , кохати
Знайти затоптані - сліди

У колосі , красі калини
Букетах буйних - запашних
У мраморі в вінках стояти
Дві пам'яті - гербом мети

Як приведуть тебе , не згублять
Побачищ пращурів мету
Там плачуть квіти щастя - градом
Сміються плаями - журби

Вітри у хороводах ходять
Лебідка ластівці - своя
У небо кличе - білий голуб
Просніться ! Райдуга зійшла.
2011р.

Бути у Слові. Творити, як жити.
Шептати надії: живи...
Сповіддю весен земних дорожити
і заповіддю трави.

Віру плекати. Ділитися щастям:
буденним, бездонним, ясним...
Кожному, - знати, - по вірі воздасться
у безмірі схем і схим.

Воїном Світла стояти на чатах,
звільняти мету від оков.
І, як уперше, довіку звіщати
між строфами: я - Любов.

03.2015

Місто на околиці втікало,
наче в темінь дике вороння,
рвучко, зденервовано, недбало
розірвавши
дно дня.

Це її в неспокій огортало.
Голосити, бігти навмання?
Але небо гасло, чорним жалом
роз’ятривши
дно дня.

Та ж у ній жило уже начало,
«мама, мама» — чуло дитиня,
що під серцем тихо засинало,
обійнявши
дно дня.

(1 березня 2015)

Один с опаской входит в воду.
Иной- ныряет с головой...
И мы- как раз ИНОЙ породы,
Мужской довольные судьбой.
.
Мы, осторожные с годами,
Утрат познавшие печаль,
Вдруг за бумажным оригами
Как сорванцы, стремимся вдаль.

И, с вдохновением поэтов,
Вино любви готовы пить,
И, как мальчишки, до рассвета
Девчонкам радости дарить...

Мы, поумневшие с годами,
Как в первый раз, готовы в бой.
И реет фатум оригами
Над непокорной головой,

Ее овеяв звездной пылью...
И Наши Дамы, без прикрас,
За это так немеркантильно,
Самозабвенно, любят нас.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115030200715

Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


Світанок нас з землею закрутив,
А небеса палали полум’ям примарним.
Я бачила, як пащу темний світ розкрив,
Коли кружляв планети чорні та безправні.
Небачений їх жах вмить охопив в безславному та рабському кружлянні.


Безкраїми морями я пливла
Під небом злим у сірих хмар лахмітті,
Яке зиґзаґом блискавка рвала,
Істерику приносячи в жахіттях.
А демони невидимі стогнали, бажаючи з води на волю вийти.


Стрімко бігла я оленем через гілки
Посивілих, древніх гаїв,
А дуби відчували владні кроки
Там, де жоден ступити не смів.
І летіла я звідти, а погляд згори мою спину нахабно свердлив.


Спотикалася я у печерах гірських,
Там, де пустка й безпліддя землі.
І пила я з фонтанів смердючих, брудних,
Що течуть у болотні краї.
А видіння мої у глибинах озер краще б і не з’являлись мені.


У порожній палац, оповитий плющем,
Увійшла я, великим блукаючи залом,
Коли місяць холодний, торкнувшись речей,
Силуети творив своїм світлом яскравим.
Пригадати фігури, що були на стіні, ні бажання, ні сили я зовсім не маю.


Розглядала, дивуючись, я у вікно
Стоги сіна, трухляві й гнилі,
Та будинки великі – ціле село
На заклятій могильній землі.
А від урн мармурових білих рядів я жадала почути пісні.


Я блукала в гробницях століть,
Я летіла на крилах жахів,
Де Ереб в своїй злобі димить,
Де вершини в полоні снігів,
Та у землях, де сонце пустельне не лишає нікого в живих.


Я старою була, коли перші царі
Біля Нілу сідали на трони величні.
Я старою була о тій давній порі,
Коли я, лише я, була хитра й двулична.
А людина блаженна жила без турбот у тоді ще квітучій землі Арктичній.


Так, великим був гріх мого духу,
І велика за нього розплата.
Небеса не врятують від муки,
А в могилу не прийде розрада.
З нескінченних еонів вже хлопають крила безжальної темної страти.


Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


2015.

Ти говорив - що пам'ятаєш
Ти говорив - любов жива
За білим чорне не сховаєш
Незрячим манна - висота

І голуб лебедю - не пара
Весна і осінь - не сестра
Вулканом , полум'ям гарячим
У вірі з богом - йде війна

Серце згубив , забув про вічність
За відповідь - що треба дать
За буревії що воскресли
І рушили - мене ламать

Прости мій боже - тіла неміч
Мою падіння глибину
Прошу дай сили - жити далі
Усе прийнять за доброту

Ти говорив - усе минає
Ти говорив - та я не чув
Забувши все став водограєм
У райдугах - де вчасно був....
2009р.