Чи оберіг тобі не намолила?
Чи вишиванку не зацілувала,
що трасери урвали неба схили –
кервавих сонць розгублені опали?
Чи я не зашептала кулі снивом,
не прала у набілах щастя наше,
в долоні не зловила пір’я сиве
на добру звістку?

То чого, зволавши,
так важко впали чорні-чорні роси?!
Розлили тіні душу в обрій ночі,
петляє місяць в зірному ґоґозі
холодним свідком всеперевоплочень,
і вже немає сліз, волання тільки…

Бліді поганки – світлові ракети.
Висотую з огню відваги мірку
(лише би ще запіли півні треті,
лише би це усе-усе наснилось,
затихлий кулемет заграв би знову),
здіймаю зґарду, повну помсти й сили
над вражі ріки, ріки краплакові.

Вплітаючи вітри в густе волосся,
Картинок безмір прагну там сховать,
Стою, немов напружений філософ, -
Зусібіч - як фігура воскова,

Голублю шовковисту косу м'яти,
Обабіч - неспокійна бистрина,
Обабіч річкове шумить сум'яття,
Ревуть порогів пащі без принад.

Ген, листя наїжачила, мов лицар,
Півберега вдягнувши в камуфляж,
Поважна трав'яна полів цариця, -
Вельмишановна пані Конопля.

Хлюпоче гучно в серці синя купіль,
Співають пісню сиві буруни
Про те, як з небом хороше укупі,
Як сокіл їх від кривди боронив,

Як за кавалком хмар новий кавалок
Тікав чимдуж, мов ниций інтервент,
Як Сонце вийшло, верби повставали,
Здійнявся шум пернатих теревень.

Стою - натхненний кінооператор,
Тут пам'ять - плівка, простір - тут актор,
Тут кожен може ракурс обирати,
Та ролі перевершити - ніхто.

В порожнечі від ночі – ні знаків, ні значень,
підвісна переправа та й годі – мужній!
А тим паче тріщать карабіни, тим паче
на висотах таких і туман полотнів.

У свічаді небесному чорна година
пориваннями в яву і сутінню в яр.
Не зірвися і скрипом зійдеш павутинним,
що під ранок у відра збирає сміттяр.

2014р

Задумливе небо дощами писало промови,
А потім сліпило блакиттю і ніжністю хмар,
І сонця клубок розпускався промінчиком знову,
І день-живописець пейзажами світ обіймав.

Хоча й ненадовго, хотілось радіти хвилині,
Заплющував очі на це розуміючий час,
І тим делікатно надію давав на спасіння,
І вигляд робив, ніби швидкість повільно втрачав.

Подій пересічних і доль випадковий перетин
Кружляв хаотично, але не тривожив думки,
Бо розум губився у вирі невидимих плетив...

Кордон міжхвилинний такий неймовірно тонкий!
А звисока хмари дивилися, наче естети,
Одягнені в біло-блакитні небесні шовки.

2014

Я п’ю любов немов терпке вино,
Визбирую пилком з ранкових квітів,
Вичитую з твоїх постів і твітів
Сценарієм незнятого кіно.

Я бавлюся любов’ю як дитя,
Що об вогонь не обпікало руки,
Не плакало від горя і розлуки
І не пізнало болю від життя.

Свічуся від любові, наче мідь
Розплавлена, аби постати дзвоном
І бачиться мені, що квітне льоном
В твоїх очах небес і снів блакить.

Тривожні вісті чути кожний день,
На сході небо палиться війною.
Все менше посміхаємось. Пісень
Вже не співаєм. Вітер пеленою
Здіймає сиву куряву. Несе
Чимдуж увись, мов має з того користь.
На серці камінь. Чом на світі все
Купується і продається?
Навіть совість...
Тьмяніє небо. Хмари дощові
Заплуталися в кронах осокорів.
Змарніла тінь ховається в траві
Високій, соковитій, свіжій...
Скоро
Настане літо. Вкрадену весну
Ніхто не верне. Час летить, як сокіл.
А нам би пережити цю війну,
А нам би мати мир в душі і спокій.

12.06.2014 р.
Поїзд Запоріжжя-Львів

У тисячолітнім царстві,
у старому федерастві,
у палаці, що в Кремлі,
жив маленький Пуп-землі.

Звався він попросту – Пупін,
був не Глупін і не Тупін;
мріяв він багато літ
зфедерастити весь світ.

Замість серця – Газотрубін,
нікогісінько Нелюбін
і настільки Скупін Пуп,
що вдавився би за руп.

І ще й вельми був Підступін
та поклав Багатотрупін,
а найбільше він згубив
названих своїх братів.

Мов останній Козолупін,
імідж свій спаскудив Пупін:
так до крісла прикипів,
що геть-чисто опупів.

Ось вам казочка страшненька,
і мораль у ній одненька:
БУДЕ ПУПІНУ – ПИПЕЦЬ!..
А хто слухав – молодець…

06.2014

Г.К.
***
Немає спокою
І сну,
Розбите серце
Без любові
Іде щоранку
На війну,
І ладне битися
До крові…
Воно ступає
Босоніж
Наосліп
По вогні і леді,
Щоби приховане
Раніш
У ньому ти
Могла розгледіть.
Так легко
Відповісти «ні»,
Так важко «так»
Чекать щоночі,
Вертать до дому
По війні,
Де жить
Не можеш
І не хочеш
Без тебе…

18 червня 2014 року

Дай, Боже, миру Україні!
Скажених звірів зупини.
Невидимі ворожі тіні
Хай не роздмухують війни.

До кого руки простягати?
Кого просити? Тільки Ти
Від кулі захистиш солдата
І діток зможеш вберегти.

Чому найкращі люди гинуть?
Даруєш рано крила їм.
Хто ж буде завтра Україну
Здіймати з попелу, з руїн?

Прошу Тебе, Небесний Отче,
(Земні не квапляться мужі):
Хай нашу землю кат не топче,
Хай підуть геть усі чужі.

Я не кляну вороже зілля,
Вже прокляла - за те прости.
Спини, благаю, божевілля,
Мою Вкраїну захисти!

Стали нижчими гори
І мілкішими ріки,
Як побільшало горя
Скрізь без міри і ліку.
І від плача навколо,
І від крику без краю, –
Спазми розпачу й болю
Кожне серце стискають.
Повні віри живої
В славу й міць України, –
Помирають герої
За свою Батьківщину.
15.06.14

Пародія

У грудях радісне й тривожне –
Що значить мати добрий хист!
Тепер ти знаєш – я художник,
А думала – співак-артист!

Малюю звечора і зрана –
Немає втоми! В чому річ?
Ще запримітив я, кохана,
Найліпше малювати ніч.

І уночі. Удвох, з тобою.
До ранку не ловити гав,
І темпераментно, з жагою,
І щоб ніхто не заваджав!

Найліпша ніч – чорніша сажі,
Політ до зір і шум аорт!

Вночі вдаються нам пейзажі,
А ранком тільки... натюрморт…


червень 2014

Коли би богом був поет,
його рядки — за херувимів:
дорога в небо — не хребет,
а серце вигнане на рими.

Його душа — тремка сльоза,
а очі — на плаву лілеї.
Чумацьким Шляхом на возах
він віз би ямби і хореї.

Його воли — добро і зло —
спрокволу йшли б і ремиґали
подій і видумок зело,
жовтеньку пресу і канали.

Коли би богом був поет:
повимирали би всі війни,
коштовних не знайти карет,
зате кордонам стало б вільно.

Почеснішали глянь мужі,
женуть жінок галопом в музи.
І ті не в’ються, як вужі,
на ложі шлюбного союзу.

А діти — виводки лелек
і гусінь виспана в капусті —
у ельфів бавляться, і шле
їм сонце лист — веселки усміх.

Коли би богом був поет:
він світ відмив би аж до правди,
засклив би вікна у сонет
і світлим сном розмалював би.

Де річка пробігає псом
домашнім добрим і кудлатим,
в зубах оговтується сом,
в очах вирують соменята.

А вулиці тонка струна
бринить безмежно і не рветься,
по ній не котиться труна,
не остигають грані серця.

Де кожен день — Різдво і Спас,
а ніч — не ніч — Христові Страсті.
Де все завжди — як в перший раз,
але невичерпно і настіж.

8 Січня 2014

ріки
рóки
крики
кроки
не стихають за дверима /
знову
наче
ненароком
генерує серце рими

ризи
кризи
грози
візи
смерть гуляє на кордоні /
ронять
óбрази
мов гільзи
звуки клавіш монотонні

гамір
армій
нари
рани
рвуть нитки як зілля мойри /
рваним
віршем
на екрані
розіллється лемент горя

2014

****************

Я пам'ятаю ---
Був тоді Матріархат
І продавали чоловіків на базарі...
Стояв їх довгий такий ряд
І всі чомусь одні лиш знищені старі...
А перед ними ходять старі дами
Й випитуються хлопців молодих
Та заглядають,
Щоби був з зубами,
Якщо сподобався котрийсь із них,
Та ще питають ---
Чи уміє танцювати,
Це обовязково...
Чи знає Камасутру і поезії ази?
Чи знає, як звучить це на латині слово?
Чи знає хтось рецепти для краси?
Торговець-дама курить сигарету
І спльовує крізь зуби
Й матом гне:
"Це не бордель Вам,
Раком Вам карету,
Це --- роботяги прості..."
Й когось із них б'є...
"Ну, чого вилупився,
Як ніби примадонна,
Чи сексуальний супер-пуп герой?"
А той відповідає тупо,
Ніби муха сонна:
"Я --- Вася, чорнороб...
І я --- отстой..."
Всміхаються всі задоволено та мило
І хтось купує Васю,
Щоби ним,
Рецепт записаний новий
Провірить
І зварити мило
Для омолодження ось чоловіком цим...
А я стояв і терпеливо парасольку
Над дамою із песиком тримав ---
Я думав про життя,
Про Камасутру,
Танець польку,
Яку лиш вчора голий
Перед гостями скакав...
-----------------------------------------
2014; PARIS (Hopital de la Salpetriere)
-----------------------------------------

************

Свобода --- це не то,
Що вам дали, щоби її якось трохи мати...
Свобода --- це то,
Що у вас не можна НІКОЛИ вже відібрати...
---------------------------------------------------------
2014; Paris ( BnP )
---------------------------------------------------------

І згадок дощ, і пил бажання,
І сон знеможених тривог
В епоху мрій щасливих манять,
Де біль і втіха - все на двох.
Там долі птаха стоголоса
Віщує мир похилим дням,
І обмиває в чистих росах
Себе душа з гріховних плям.
І п"ядь життя стає стезею,
І подих - повівом сторіч
У тім краю, де ти моєю
Була в коротку юну ніч...

17.06.14

Доки батьки не перейшли у рай,
Ти їм по змозі потурай.
Курям на сміх їх забаганки...
Щоб ти хоч раз на тижні подзвонив,
А ліпше – щоб одвідав.
Щоб одягавсь не всупереч погоді.
Щоб на онуків не гримав без причини.
Щоб їв не стоячи, позиркуючи в книгу.
Щоб не ганявсь за кожним підробітком,
А більше про здоров’я дбав...
Ну, ще з десяток настанов і просьб.
Якщо не плюсувать, не так уже й багато.

***
Коли струни мовчать,
То говорять гармати,
І на день насувається
Морок і мла,
І лихе відчуває
Кохана і мати,
А інакше – як бути
Би нею могла…

17 червня 2014 року

***
Він їй хотів віддати серце й душу,
Вона йому сказала: «Зачекай,
Я тут завершить справи певні мушу,
Ти їх у себе трохи потримай»…
А цей «товар» псується надто швидко,
І без кохання довго не лежить,
Згоріти може (так бува нерідко),
І на друзки розлетітись за мить.
А ще – боїться холоду й розлуки,
Самотності, мовчання і ночей,
Коли не можуть обійняти руки,
І очі інших бачити очей…

17 червня 2014 р.

Сними с меня свой крест
Он слишком долго и безжизненно висел
Хочу вдохнуть полной грудью
Я давно вынашивала этот протест

Жизнь это война
Каждого человека с самим собой
Надень скорее шарф


Сколько не спетых мелодий
Сколько не сыгранных сцен
Антрактов
Аншлагов
Пауз

Столько трагикомедий
Столько ужасных полотен
Сотканных из наших умов

Останній вірш. Думок гарячий біль.
Палац вітрів зруйнований прозрінням.
Душа вагітна тишею безсиль.
У серце ж без гріха – летить каміння.

Останній грім розірваних небес.
У літерах-дощах – печальна сповідь.
Не прийме жодна із твоїх адрес
Дарунку запізнілої любові.

Останній Рим ілюзій упаде.
І винесе сумління грізний вирок.
А спокій... Не знайду його ніде.
Та відпущу рядки в далекий вирій.

Останній лист у вічність – епілог,
Тускніє дрібно-зоряний мій почерк.
Не буду я у списку перемог.
А ти не вчиниш цей блаженний злочин.

Йому би у небі зоріти
Ясним електронним таблом,
Йому би з небес лазуриту
Зірвати погорди апломб,
Йому б віщувать: "Схаменіться!"
В тісному вагоні метро,
Йому би без військ, амуніцій
Зійти преподобно на трон,
Його прокляли би монахи,
І тицяли б дулі богам,
Та він не боїться анафем,
Бо що йому купка доган?
З планети летить бумерангом
І палить свічки зоряниць,
Стрічає красу буйних ранків,
Вмиває росою лани...

Він власну реальність голубить,
Він бога різновид, а отже, - з ним
Побути не гріх боголюбом,
Бо він-таки - новонароджений.

Ми - дві самотні лінії, два катети,
І нас докупи склеїш біса з три:
То я не бачу спільного кутка - то ти,
Нас розділяє безмір бісектрис.

Дарма, що Піфагор лаштує кореня -
Не вичавиш із нас гіпотенуз!
Ти - спалах миті, зіткнення в прискоренні,
А я до бескінечності тягнусь.

Це раллі. Не в команді ми - суперники,
Проліг крізь міражі "Париж-Дакар",
Горять системи відліку Коперника,
І лікті до крові гризе Декарт.

Скінчилося, як все на світі, й паливо,
І пересохли губи двигунів,
Господь нас, грішних, звісно, не побалував -
Очистив душі в сонячнім вогні.

Здавалося: живи собі і радуйся,
Та ревнощів, як бджіл у стільнику!
І знову гомонять таблиці Брадіса
Про те, що не знайшли ми спільний кут.

Хмари затягнуть повіки
Великі калюжі у небі
Тебе ігнорують квіти
і всі позабули напевно

Хмари втекли задалеко
і ти проспав цей світанок
сонце печє до нервів
човни не йдуть у гавань

і залишилось тобі
лежати у цій траві
марити за літаками
й чекати від неї листи

Поруч зі мною – дощі.
Балансую між вітром і мрякою
Неспокійною ледь і ніякою.
По щоці
Легко вібрують жалі
Ледь колючі, пронизливі, трепетні
Завмирають в дешевому лепеті.
До землі
З неба зірвавшись летять
Сліпо туляться, меркнуть калюжами
В сіризні своїй тоскно-байдужими.
Лише п’ядь
Щоби до сонця дійти
І тепліні в безхмар’ї надихатись.
Народитись веселкою тихою
Із води...

***
Витирає фікуса листочки
хлопченя, –
йому там три лишень.
Бавиться, щасливе,
в холодочку
дідусевих
райських черешень.
А он там –
на гойданці з піснями,
в конюшині з дітками,
в саду,
на руках у тата
і у мами,
що зігріють,
відведуть біду…
==============
Ці пожовклі,
вицвілі світлини –
найдорожче,
що у мене є,
що, насправді,
важить для людини,
І коріння
Напува твоє…

28.05-15.06 2014 року

Військовий (мо', й незайвий
окремо надзвичайний?)
уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
А нащо? Адже всюди стан
один у нас -
Майдан.

Стріляють, гинуть, плачуть...
Йдемо в Європу, значить.
Уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
Народ народом. Європлан
один у нас -
Майдан.

Очима папараці
сенсацій дай і санкцій.
Уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
Сьогодні Біблія й Коран
одні у нас -
Майдан.


14.06.2014

В моїй душі - печаль, і більш нічого.
Безмежне море сірості, і все...
Втомилася шукати правди в Бога,
Боротися супроти лету злого
Над банями розгублених осель.

Ба, навіть у безмежжя днів солоних
Несила прошкувати мимохіть.
Хоч молитовно складені долоні,
Та смутком огортає тихі скроні
Слабких моїх, безрадних верховіть.

І, наче втеча, кожний віддих думки.
Омана ніби - паралелі сну,
Де рідний хтось... Тримаємось за руки
Супроти сірості, печалі, смутку, муки
Над прірвою, що згризла далину.
(10.06.14)

Журба зелена, як з тобою жити
і як без тебе вижити ці дні,
коли не можна ворога любити
за те, що ближні наші – на війні?

Веселе літо, як тобі радіти
увечері і рано на зорі,
коли за волю гинуть наші діти
і сльози витирають матері?

О люди добрі, де мої надії?
Для чого умирає юний цвіт
за кращу долю у юдолі літ?

Чого я вас навчити не умію?
Чому моя душа не розуміє,
чим завинив у Бога білий світ?

                              06.2014

Новолуние - ночь тоски.
Ожидания и печали.
Почему-то так долго молчали
Нашей жизни косые виски...

Мы не ждали. А надо было.
Мы мечтали, а стоило жить.
И на окнах нам гнезда вили
Змеи лихо, а мы - смирись. -

Говорили друг другу тихо,
Ожидая, - минует авось,
Ах, хохляцкое наше счастье
Тяжкой кровью уже обошлось!

Мы не знали, что вновь в июне
Ночи темные к нам придут,
Полнолуние - полнолуния
Не увидели ведь не вдруг!

Мы шагали, не видя света -
Просто верили в фонари.
Не искали причин-ответов,
Только разве поможет - "прости"?

15/06/2014

«Тут почиє у мирі, у тиші
той, що піснею...»
               Може й воскресне...
Епітафію інший напише
своєчасну, і дуже почесну,
і від імені всього народу
непідкупно, і щиро, і мило, –
не читали його ми і зроду,
та зате хоронили з кадилом.
На могилі не плакали гірко,
що поклали у землю холодну.
Почепили на паличці бирку
чин-по-чину, зате благородно.
Не даються нам рими, верлібри.
Не вписалися ми у епоху.
Нас потрібно будити калібром,
від якого зашкалює строфи.
І тому не балакали довго,
що ходили, бувало, до школи
і не мали ми свого нічого,
і чужого не брали ніколи,
і любили і ранки, і роси...
І нарешті про нього згадали,
що по світу ми бігали босі,
та не голі...
               І ми написали:
«Тут почиє у тиші, у мирі
той, кому пощастило померти...»
Ми любили тиранів-кумирів.
А чому умирали поети?

                              2013

Літо спекотне, тривожне, гаряче,
Із блокпостами, що в землю вросли…
Ворон на Сході траурно кряче,
Хижо кричать двоголові орли…

Преться безбожно до нашої хати,
Сіючи біди, диявольська рать…
Ще на граблі скільки будем ставати?
Скільки просити, молити, чекать?

Мало ще кров струменіла гаряча?
Косить нещадно “братерська” коса…
Скільки ще буде плавати кáча,
Сотні героїв нести в небеса?

Встанемо, браття, Вкраїна за нами,
Сонце засвітить, розвіється дим!
Лиш пам’ятаймо – з такими “братами”
Порох нам завжди тримати сухим.

Ноша одвічна у нас на раменах –
Нас не впрягти у імперське ярмо!
Схилимо в траурі наші знамена,
Ми не забудем.
І не простимо.

15.06.2014

Декламує гроза
віртуозно,
заклично,
облямовують голос
вулкани і арфи.
О вогненні,
о вірші!
Гучніше та вище
не буває гротеску,
літоти,
метафор.

Сто епітетів
тільки босоніж дахами,
на бруківці завулків
без масок і гриму,
щоб різцями небесними
різьблений камінь
відізвався прозорими
сплесками рими.

Між загрозливих ноток
потік ангелочків
миготінням відходить
на стінах,
на лицях.

… Аплодуєш у тиші
зеленим рядочкам,
що, всотавши небесне,
в дарунок землиці…

2014р.

Ілюзія намовлених огнів
Коли горить минуле й невідоме,
Коли надія гіркне до оскоми
І день, що подарований мені –
Це всього-на-всього лиш звуки павутини
І шал рутини...

Ілюзія несказаних думок
Де всі слова загублені в «сьогодні»,
Від горя слизько – далі йти негодні.
З пісочника розсипався пісок,
Що рахував: «а скільки ще до літа?»
Лишився вітер…

Ілюзія не вистиглих бажань
Між «не моли!» і вічністю, що в небі.
Оте столике, стоязике «треба»
Де кожен крок – на вічних терезах.
І дощ не дощ, а марево зелене,
Що йде крізь мене…

Ты смотришь на нас в БТРов бойницы,
но как эти взгляды узки!..
Вот так в сорок первом зыркали фрицы…
В КОГО
ПРЕВРАТИЛИ
РУССКИХ?!!

Откуда столько злости
в сердцах твоих детей?
Зашли бы просто в гости –
без крови и смертей…

Кому-то из нас эта пропасть нужна ли?
Ведь даже представить больно:
навеки отныне вражда меж нами.
Зачем
начала ты
бойню?!!

Что ты для нас мессия –
не веришь и сама…
Сестра моя Россия,
ДА ТЫ СОШЛА С УМА!

14.06.2014

нокаутоване Місто... в нім містика – яв
кольором неба твого невдоволена вічність
позачинялися вікна не вітром північним
втома печерна від новоготичних вистав

хто ти – товариш чи ворог самому собі
хто тобі цезар хто брут хто хома недовірливий
пристрасть убивча до міфів – обкластись кумирами
пам’ятні дошки без пам’яті і голубів

може повстанеш – відновишся – з попелу й снів
кільця віків розшифруєш нарешті як треба
Місто без вмісту в намітці небесній без неба
над головою... позбудешся тих голосів...

нокаутована вічність... в тобі... у мені...
передчуттями неситими перехворіти б
долі болять незапам’ятні дереворити
в темних долонях пророщують зерна сумні

На перехрестя всіх доріг
ми потрапляємо не часто.
А скільки світлого погасло,
де кликали, а ти не міг.

Щось недобачив, недочув,
проспав чи не звернув уваги
і поклик долі до відваги
нечутним зойком промайнув.

О, Боже, Боже, як далеко
безжурні та безтямні дні,
коли, здавалося, так легко
усе давалося мені.

Неначе всі були щасливі
і ніби хтось когось любив,
і навіть льотри чорнобриві
здавалися найкращі з див.

Та лиш у пам’яті не стерлись
ті найясніші почуття –
нанизані намистом перли
на світлій ниточці життя.

                              2010

Чи є таке, що кожному належить?
Все нічиє розвіють небеса.
А не твоє тобі – це вічна нежить,
як алергія і тяжка яса.

Ось – Україна, а осьо – Росія.
А їй «усё» Господь подарував?
І досі ще «регоче Борислав»,
як висмоктала наше ця повія,
перетворивши надра на анклав.

Оно – кіно, а ондечки – і преса,
і радіо, і телеопопса...
Але чиї у Раші інтереси?
Дивіться «Ліквідацію» Одеси
і буде вам дешева ковбаса.

...............................................
Якщо на волі не навчився жити
і все життя у вічній боротьбі,
щоб виїхати на чужім горбі,
не зазіхай на іншими нажите.

Уламки від розбитого корита –
оце і все, що лишиться тобі.

                                             2013

На попутних вітрах,
що породжують страх,
дехто добре живе...
Серед інших отак
розкрутився вітряк,
бо хвалив все нове...
Спересердя спитався вітряк
у стеблиночки слів:
– Скільки в тебе вітрів?
– Хоч стеблина мала,
та у душах зросла
надвисоких людей...
От вітри гнуть мене,
та міцніша стаю
у любові ідей.
І негода мине,
дощ напоїть мене,
у пшеницю зросту.
Ти ж стоїш на посту –
чи не диво із див? –
І розмахуєш страшно руками, скрипиш,
хазяйнуєш, керуєш, караєш, не спиш,
щоб зробити придатною Тому мене,
Хто мене посадив!

03.05.2014р.

Сяйне на мить із-поза хмари
Зненацька сонце крадькома, –
І потім знов, як Божа кара,
Мене вкриває напівтьма.
Якби я міг – одразу б витер
На небі хмар оті ряди,
Бо так, холодний і сердитий,
Засмагну лиш вряди-годи…
14.06.14

Розбудіть, благаю, розбудіть!
Цей жахливий сон так довго сниться:
камуфляж, стривожені зіниці,
терористи... і ота пивниця,
з дітьми, що сховались від страхіть.
Розбудіть, благаю, розбудіть!

Тут війна - страшна така, банальна:
вибухом скалічений асфальт,
руйнування світу - і у спальні
вирвано стіну...
жіночий ґвалт,
плач і сльози, постріли стукочуть,
як майшинка швейна - тра-та-та.
Дивний ранок -
тиша донесхОчу,
наче в лісі...
чи надовго так?

Розбудіть!
Бо далі це
страхіття -
сниться дивне місто
битих шиб,
доль убитих
і убитого дитинства...

Я кричу, благаю -
ЗУПИНІТЬСЯ!

Але уві сні
не чути крик...


13.06.2014


образ твору можна подивитися тут
http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?znakovi_foto_italiyskogo_zhurnalista_yakiy_zaginuv_pid_slovyanskom&objectId=446706

Нема мене, нема і болю.
Даю свою духовну волю
У руки ніжного Христа.

Усе приймаю без образи.
Сильніші й слабші -- завше разом.
Терплю, рахуючи до ста.

Чи проявлюсь? Чи залишуся?
Здіймуся в небо і... згублюся?
Пишу Всевишньому листа...

До 2005р.

Крути – це круто як не крути
в сенсі патріотизму
нині ж іржаві кров і дроти
нині ж у моді – «жизні»

Крути – це круто що не кажи
як їх не обезцінюй
як не відрощуй пузо межи
демаркаційних ліній

У мареві оаз буяє ще весна,
а я іду у літо за тобою.
Лунає у мені мелодія одна
громами і веселкою ясною.

І наче у гаю високо на горбі
гойдають нас дитячі каруселі.
Відлунює в тобі на сонячній трубі
веселе соло краплями купелі.

І де воно тепер те видиво моє,
що розминулось на шляху зі мною?
Та знаю я одне – допоки ти ще є,
мені весняно бути із тобою.

І поки є твої серпанки голубі,
і поки наше сонце ще не гасне,
нехай моя душа купається в тобі.
Хай наше літо ще сіяє ясно.

06.2014

Чекаю тата із столиці,
Він привезе мені гостинці,
Пора вже пізня, сплять малята...
А я чекатиму...на тата...

І на порозі чую кроки,
Біжу і падаю в широкі
Обійми, і лечу під стелю,
І радощів на всю оселю.

Солодка плитка шоколаду,
І мандаринок куль від тата,
Веселощі, сім’я вся в зборі,
І сон колише, ніби море.

Чекаю тата, у дитинстві
Усе яскраве і врочисте,
Чекаю дива, у повітрі
Витає казки розмаїття.

А завтра тату на роботу,
Так шкода, завтра не субота...
Він принесе сюрприз від зайця,
Життя казкове і прекрасне!

Я живу у місті, де будівлі –
По якім провулку б ти не йшов –
Мають у своєму сірім тілі
Обриси барокових церков.

Я живу у місті, де і гамір
Повнить особливо тишину,
І де кожний лікоть
Під ногами
Витоптаний кіньми в давнину.

Я живу у місті,
Де у лісі
Біля ставу сівши на траві,
Чув я дзвони княжого заліза
І русинські кличі бойові.

Я живу у місті,
В котрім хвіртка
Кожна заведе тебе в фойє,
І де пух, що креше в небо
Влітку,
Зорями у Космосі стає.

12.06.14

Люта паморозь літа
родинам вибілює скроні,
визріває війна
в чорториях
відьомських водойм,
і стоять матері
на окропленім болем пероні,
що життя розділив
на бентежне «опісля» і «до»…

Зваблюю життя, із ним фліртую.
Хай попросить – боса на стерню…
Сутінки натхненням підрихтую,
Свято ніжним смутком відтіню.

Так йому подобатися прагну,
Що стрибаю вище голови.
А воно – ні крихітки уваги,
Лиш на вухо пошепки: «Живи!»

Заграю до нього, сиплю жарти:
«До вподоби я тобі така?
Чи давно змінити імідж варто?»
Не зважає, далі утіка.

То співаю пташкою для нього,
То зітхаю тяжко: «О-хо-хо…»,
То благально падаю у ноги,
А воно іде своїм шляхом.

Що ж робити? Здатися без бою,
Хай терзає, ляпаси дає?
А воно тихенько: «Будь собою.
Я – твоє! Люби таким, як є…»

Яська котиків привела
Через браму болю
Потерпіла-м’явкотіла
Серію уколів

І чотири геніали
м’явкають і плачуть,
в миску з кормом, що для мами,
як у гречку скачуть

Мама чемно їх годує
хова під диваном
щоб москаль, як зайде в хату,
не знайшов під планом.

А під музику котята
як дорослі діти
лапками хапають ноти
муркітливі квіти

Всі чотири як октави
чи як мама з татком
Може й я у браму болю
проведу дитятко

Яська на плечі сиділа
Муркотіла в вухо
Тихо-тихо засопіла
Кельтка-вуркотуха

Сині-сині очка в Яськи
Шерстки небагато
Майже лиса, бо скінгедка.
В неї кошенята

Геніальні і музичні
Як складні етюди.
Дуже гарні і чемнющі,
Як ганяють всюди.

І хоча їх тільки п'ять
Як перстів в долоні
А співають як Майлз Девіс
Навіть і зпросоння!

З Чаком Беррі всі звучать
Як одна октава
Особливо м'явкотить
Кошенятко справа.

Кошенятко всередині
Нявкає синкопи.
Після того навіть пси
Муркають по нотах!

Під Колтрейна в нас завжди
Тривають пологи.
Під Паркера ми колишнім
Наставляєм роги.

А під Моррісона всі
Гарно вишивають.
Кожне кошеня у Яськи
Грає і співає!


25 березня - перший день сексу Яськи з Маруською,
Я боюсь. Скоро пологи приймати.