скрипкові сльози на лжеложе
скрапають в озеро жалю
повни його, далебі гірше
нема куди, ну, сміливіше
цитуй впечаленого Ніцше
декламаційно свої вірші
читай юнкому скрипалю

грязьово-селеві потьоки
цівками жури із очей
диви в обидва, ненароком,
невірних в бік півтора кроки
зірветься голос наджорстокий,
розіб'ється, і піде в склоки
крихка надмір віолончель

в даблфутлярі копійчина,
на фейсі - прагнення мети,
смичок ізмастить каніфолем
залиже струнам ранеболі
зіграє рівних три тріолі,
й у кварто- квінтовому колі
зійдуться - він, вона і ти.

кінець

Пам’ятаєш? Ішли споришами,
Оксамитовим пилом стежин.
І куди ми отак поспішали?
Легковажно тоді залишали
Берег Щастя, що в світі один…

2014

Іване, Ви ще тільки почали.
Але серйозно ще ніхто не слухав,
коли усі од сміху полягли...
І у жінок Ви слави досягли,
що кожна закохається по вуха.

А що удієш? Тільки опиши
якусь пригоду на якійсь копиці –
Іван уже сміється від душі,
і з ним – усі путящі молодиці.

Тому – дерзайте. І настане час,
коли ще усміхнеться і кар’єра,
і на Парнасі упізнають Вас
усі літературні дипкур’єри.

А далі – слава, Спілка, гонорар,
нові пісні про Україну-неньку.
І звісно, – за такий репертуар
Вас висунуть на премію Шевченка.

А далі що? А далі – ясна річ:
Париж, богема, Швеція і – Нобель.
І в першому із безлічі сторіч
у Рашії утремо єйний шнобель.

Ударимо, як Бендер ударяв
пробігом по дорогах бездоріжжя
аж до Кремля із нашого Міжгір’я.

Аби у того, хто нас обікрав
і у Криму себе завоював,
по всій планеті полетіло пір’я.


                              29.11.2014

Поволі йде зима,
морозним вітром дише,
затоплює свої останні береги,
і зріє навкруги, і застигає тиша,
і губляться слова
в кадильницях юги…

Зігрій мені вуста,
бо ще спитає літо
за тишу, за югу, і чи зуміли ми
утримати тепло
і назавжди втопити
холодну самоту у повені зими…

А ми могли би разом постаріти ,
Напевно весело б життя пройшло,
Могли б по парку вечором ходити ,
Сміятися , радіти …всім на зло.
І наші дітки з нами б виростали ,
І радість нам приносили б завжди .
Та мрії ці мої розтанули …
Прошу за це мене прости.

А ми б сміялись шумно і нестримно ,
Ти малював би на мені свої малюнки ,
Мені б ніколи не бувало зимно
В твоїх обіймах, твоїх поцілунках…
А я б ходила в твоїй майці по кімнаті ,
Ти знаєш як вона мені пасує ,
Шкода , що цьому всьому вже не статись
І інша тебе скоро поцілує…

А ми змогли б усе що так хотіли ,
І новий рік і всі ті інші плани
І не було б у нас проблем великих ,
Прожили б без брехні і без обману ,
Ми б засинали разом й прокидались
Ми б не давали один одному заснути ,
Ти б обнімав мене щораз спросоння ….
Так жаль , що цьому не відбутись …

Шкода , безмірно жаль що почуття вмирають.
І що між нами величезна прірва ,
Про те , що відчував до мене , не згадаєш ,
І це , напевно, дуже вірно…
Шкода , що я ніколи так не вміла ,
Забутись , не згадати це моє бажання
Так жаль що ДОЛЯ НАС УБИЛА,
Цілую ніжно на прощання…..

2013

Пісня «Ватника»
(сповідально-затяжна)

Не сепарат і не зрадник вам я,
Просто у мене дурна голова.
Не знаю де Лондон і де та Москва,
Я в школі навчився лише «два до два».

Я ледве умію зв’язати слова.
Про честь ані слухом, ні духом не зна.
Я міні Хуйло, всім качаю права,
Хоч й замість мізкі́в лиш вата одна.

Блааа-блааа-блаж. На херу Крим-наш.
Дооон-дооон, дін-дон. Укри єб..ть Лугандон.

У мене лишень то і мрія проста,
Знайти горіляки й ще трохи бабла.
Мій світ – матюки і брехня про Христа,
Я нéлюд «по жизні», а не відо зла.

Продати я здатен усе запростá
Вітчизну і матір (не раз і не два).
Нена́виджу все я, і се́ла й міста,
Були би жратва, п’яні шмари й братва.

Блааа-блааа-блаж. На херу Крим-наш.
Дооон-дооон, дін-дон. Укри єб..ть Лугандон.

А може подамся в політику я,
Десь щось відіжму, набарижу сповна́,
Підлижу, промовлю, включу́ холуя
І стану кермом у якогось човна.

Я просто істота з морального дна,
Неначе пороблений був із лайна.
Чи я бізнесюк, чи статист, чи шпана
Не так вже й важливо. Подохну – й нема.

Блааа-блааа-блаж. На херу Крим-наш.
Дооон-дооон, дін-дон. Укри єб..ть Лугандон.

Павло Гай-Нижник
29 листопада 2014 р.

І прийшов Сатана до Бога.
І спитав у лукавця Господь:

– Бачив? Праведника такого
ще не знала земля.
Шкодь-не шкодь –
у молитві, у праці щоденній
віддаляється Йов од зла.

– Не ТОБОЮ він благословенний?
САМ діткнувся його чола!
Дав багатства і щастя премного.
А хоч що забери – далебі,
пригадаєш мою засторогу –
не подякує Йов тобі.

– Можеш слати на нього напасті,
спокушати (на те ти Змій) –
віру Йова згубити не вдасться.
Тож і душу чіпати не смій!

– Ну, то згода! Ловлю на Слові…
Тільки, знаєш... захмар лице.
Я швиденько!
(Не бійся, Йове,
Бог поверне тобі усе).

2014

Бог послал и все ушло
выпивка закуска
между делом помеж слов
больно не по-русски…

ни тебе ни драк ни слез
ни рубахи в клочья
ни по роже пару доз
ни бинтов ни скотча...

и пускай, кто в чем, за стол
вселся не по росту
ни тебе ни за футбол
кто какую соску…

кто когда грешил ( отож…)
в церкви душу прятал
ну нельзя… нельзя о том
молодым ребятам...

ржали пили - лишь бы впрок
голосов под триста
я - в сторонке, весь промок
благо мысли чисты…
28.11. 2014.

Я в Карпати! я в Карпати!!
що з собою, друзі, брати?..
може вітру оберемок
ні, про нього я окремо…
може срібло, сивину...
може жіночку одну...
може снігу візьму я...
може втоми бугая...
може разом Їх по трішки
навпростець… чи може пішки?
о дісталось!
о поперло!
ой спокуснице,
Говерло!..
28.11. 2014.

Ми з тобою вночі, наче діти.
Наче діти, що хочуть зігрітись.
І тіла ми під ковдрою грієм,
І від себе самих шаленієм...

Хай на вулиці морок і холод...
Попід ковдрою тіл наших голих
Не розплести чарівне єднання...
Це тепло провокує кохання,

Що замріяно грається нами...
От свічки узяли з сірниками...
Хай кімнату таємно- мрійливо
Нам освітять вони мерехтливо...

Ти з-під ковдри хутенько зіскочиш,
І зтанцюєш мені серед ночі
У містичному світлі свічному
Еротичний танок невагомий...

А тоді я тебе, прохолодну,
З тіла присмаком трохи солоним,
Увізьму, наче серця надію,
І собою покривши, зігрію.

Хай негода вовчицею виє...
Хай вікно білим пилом засіє...
Нас зуміє кохання зігріти.
Ми щасливі удвох, наче діти...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112810326

в зимóву піч –
сухий епістолярій…
архіви спалені безжалісно, безкарно…
моє стотисячне зачовгане повторення
переосутнена усталена історія
та істерія, та божественна руйнація
не все що відболіло вимовляється
не всі мусони віють у пасати
писати – свої пристрасті спасати…
не тане у руці твоя крижина
не гине на губах… туди біжімо
де будемо по-різному мовчати
під скавуління вітру-потерчати…

Чуєш, мій сину,
У кожної мами більше, ніж одне серце.
Твоє, ще задовго до того,
Як ти з’явився на світ,
Билося всередині мого тіла.
Я чую стукіт твого серця навіть зараз,
Коли його намагаються заглушити
Кулеметні черги і залповий вогонь.
І я щодня молюся, щоб Господь
Не попустив відібрати у мене і у світу
Цей найкращий звук.
Нехай твоє серце б’ється,
Залишайся живим.

Чуєш, коханий,
У мене тепер два серця,
Моє - і нашого малюка…
Кажуть, у малого воно забилося
Вже на п'ятому тижні,
А оце на УЗІ я вже й сама побачила.
Як воно швиденько тріпоче.
Знаєш, кажуть молитва – у серці.
Тоді у тебе тепер
Подвійна порція «за здоров'я».
Ми чекаємо на тебе удвох,
І коли надворі вже темно,
Але не спиться
Ми удвох слухаємо темряву,
І просимо Небеса:
Нехай твоє серце б'ється,
Залишайся живим.

Чуєш, тату,
Пам’ятаєш, як ти вчив мене
Рахувати пульс?
Я взнала тоді, що моє серце
Б'ється частіше ніж твоє.
А коли ти обіймав мене,
Я чула у твоїх грудях
«тук-тук, тук-тук»
Так рівно і сильно…
Я сьогодні увечері просила Бога,
Щоб війна закінчилася,
Я дуже скучила за тобою, тату.
Нехай твоє серце б'ється,
Залишайся живим.

Я так люблю, як пахнуть свіжі вірші
Від яблук в монастирському саду,
Від злив ясних, що здалеку ідуть,
Від зорь чужих, за наші втричі більших,

Від слів отих, залежаних на споді,
Які з душею разом відривать...
Та з ран ростуть нові, немов трава,
Мені й самій поінколи на подив.

...Від полум'я і терпкості камінь,
Загуслих снів, здорожених та дійшлих...
Я ж теж колись з душі чиєїсь вийшла,
Щоб торувать шляхи свої самій.

Ми шукаємо близьких у натовпі чужих ,
Не знаходимо і страждаємо ,
Мільйони надій розбиваємо ,
Всеодно не знаходимо їх ….

Ми шукаємо близьких у натовпі чужих ,
У очі похмурі щораз заглядаємо ,
І себе , в результаті , втрачаємо
Всеодно не знаходимо їх ….

Всеодно не знаходимо їх ….
Ми найближчих не помічаємо ,
У ілюзії світ утікаємо ,
Шукаючи близьких у натовпі чужих …..

2012

Де танцмайданчик «Ж а б а» кожен знав і знає –
трохи вниз до річки і вправо у гайок.
Л а б у х і в а н с а м б е л ь вам будь-що заграє,
хочете – «адєсу», хочете – хард-рок.
На с а к с і грав сам Льова
так неймовірно к л ь о в о –
у всіх, хто його слухав, мокріло у паху.
А на гітарі Вова
рвав душу знову й знову,
своїми с о л я к а м и видавлював сльозу.

А кафешку поруч «Поплавком» назвали.
На розлив там пиво, соки і вино.
За р у б л я в бокали там сонце наливали*.
Було це не зараз! Було це давно!
Там юні діви з пляжу
без фарб і макіяжу
в халатиках легеньких. Нема гарніше їх!
Всі юнаки активні,
стрункі, швидкі, спортивні,
і мускули рельєфні ще й кожен мав із них.

Нині в тому місці клуб нічний «Камела».
Там під фонограму скаче м о л о д н я к.
Автогенні спалахи, скрегіт децибелів.
Під блідою шкірою конопля і мак.
Гель, фарба, туш, помада
і пірсінгом бравада.
Усе фірмове з п о н т о м – тату і навіть крем.
Тупа на пиках маска.
Судомна д у п о т р я с к а.
Невже й від цього буде в них ностальгійний щем.
-----------------------------------
Хто не знає:
* – «Сонце в бокалі» – популярний в 70-ті шмурдяк.
Лабух – ресторанний музикант, який окрім основної програми виконує музичні твори різних жанрів на замовлення.
--------------------
Виконує – Ярослав Чорногуз
Запис – Руслан Шевченко
Кліп – Олексія Тичка:
http://www.youtube.com/watch?v=kNxzHXIMnME
=====================

Вітер знічев'я
флюгерцем поскрипує.
Не засне ніяк.

(27 листопада 2014)

Веселки, що вчора маніжила досвіток
Нині нема…
Отерпли шляхи на холодному овиді.
Грудень. Зима.
Так ревно гамує сніги незагнуздані
Чорна рілля.
Забутися ледь і віддатися студені
Прагну і я.
Лілейним огнем надчуттєво цілована
Вимрію мить.
Хай щезне з лиця у хурделиці-повені
Все, що болить.
Хай кришаться вщент уготовані долею
Лихо, журба.
Маскуючи суть оберегами кволими
День догорав.

Воскресіння зими, і каштани – безлисті привиди.
Лабіринт онімілого міста збиває з ніг.
Ти із нього мене, мій новітній Мойсею, виведи,
поки виходи зовсім не канули в перший сніг.

Перевтілення душ, і я чую холодне дихання
гострокрилих вітрів – то були голоси трави.
Напинається тиша на крики птахів невидимих,
зіпсувавши останній етап мовчазної гри.

Небо явір на плечі узяв, як міфічний велетень.
На осіннім задвір'ї – посріблена мла, мороз,
і незвичним тайнописом вікон сувої встелені,
а дороги химерні, немов до країни Оз.

Опівнічна пора. Білий пух на деревах селиться,
м'яке хутро для голих березових тіл. Німі
вартові мого спокою, зорі обох Ведмедиць,
як і я, самовидці появи на світ зими.

2014

Писав ім`я піском... Сліпці украли.
Ну що воно для них? Пливла яса.
Ревли слони. Дзуміли бджоли, ралі.
Колібрі край пелюстки зависа...

Ти безіменний, бо не вмів годити.
Пиши ізнов – піску повсюд гора.
І хай куйовдять літери, тандити.
Мереж вогнем! Повзе із гір кора...

Оголення до сутності – тотальне.
Торги – за душі, бивні, сьомгу, німб.
Запруджено пустелі привокзальні.
У поволоці очі тухлих німф.

Пиши-обрамлюй. Нам своє робити.
Косар не чує шемрання трави.
І квітне-колоситься тепле жито.
І сніжні волхви йдуть на крик сови.



* Техніка обробки металу, «металічна текстура деревини»,
використовувалася для оздоблювання мечів у Японії.
Поєднання різних металів у неповторних візерунках.


2014

І шанованим, і не дуже,
Що Верховних сягли висот –
До роботи впрягайся, друже,
Бо не той вже, що був, народ!

І у вас небагато часу,
На розмови про рух вперед.
Більш не вийде “робити касу”,
І “пиляти” щорік бюджет.

Обіцяти і не робити –
Вже нема вороття назад.
Хто наїв черевце і ситий –
Хай відразу здає мандат.

Бо в мандаті тім – небо й колос,
Що зі стягів зійшли немов,
І Небесної Сотні голос,
Іловайська жертовна кров.

Плúве кáча, не має міри…
Нас надія в житті трима…
Вам – останній мандат довіри,
І на помилку прав нема.

Знов мільйони вручили долю –
Ще Майдану гірчать дими…
Непотрібний нам мир в неволі –
На коліна не станем ми!

І служити народу кожен –
Аж до скону, немов святі!
І не дай вам, не дай вам Боже
Вбік звернути з цього путі…


27.11.2014

Листопадно руйнує осінь
Той вечірній останній промінь,
Тиша змінює стоголосся.
Хто залишиться в обороні?

І гілки, мов хребет відкритий.
Чи скує їх жорстоким льодом?
Незахищені лісу діти.
Чи згадає весна їх згодом?

Заніміло усе навколо,
То приспала осіння втома.
Затуманилось видноколо.
Де дорогу знайти до дому?

Там поріг до чужої хати,
Що колись називав своєю.
Чи можливо цей сон здолати?
Чи то правда? Як жити з нею?

Знаєш, а я хочу кожної хвилини ловити на собі твій погляд,
Я хочу завжди і всюди бути тільки з тобою поряд.
І нехай весь світ, весь всесвіт буде проти,
Я всеодно буду щаслива доти,
Доки ловитиму на собі твій погляд...

Знаєш, а я хочу проводити з тобою дні і ночі,
Я хочу як в морі тонути , дивлячись в твої очі .
Мені, напевно, ніколи не набридне бути з тобою,
Так люблю твою фразу : "Тобі не підходить бути злою",
Хочу проводити з тобою дні і ночі...

Знаєш, напевно це якесь захворювання ,
Я індукована синдромом ТЕБЕНЕВИСТАЧАННЯ.
Я захворіла, і це напевно хронічно
будь зі мною, коханий вічно,
Я ж індукована синдромом ТЕБЕНЕВИСТАЧАННЯ............

2011

Спить солоденько моя кохана,
І у ві сні
Їй сниться, як-но мені жадано
Співа пісні...
Ми біля річки, удвох, втомились...
Вечірній час...
Тендітно верби понахилились-
Милують нас.
От ми на березі нічному.
Пала вогонь.
І я лелію солодку втому
Твоїх долонь.
Я про кохання тобі співаю,
А ти мені...
І над темніючим небокраєм
Луна пісні...
Спи моя мила, моє кохання!
І я завжди
З тобою буду. Тобі достатньо
Сказать-прийди!
Хоч ми не разом, я йду до бою
Без вороття,
Пісні ще будем співать з тобою
По скін життя.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112701258

Мені так хочеться ізнов
Пірнути у твої долоні,
І там притихнути. Сторонніх
Не чути звуків та розмов.

Тоді самотність утече
У сіре завіконня дому,
І десь на обрії блідому
Невтішним виллється плачем.

Холодним подихом зима
На склі напише криптограми,
А те, що станеться між нами,
Сховає ночі бахрома.

25.11.2014р.

Сповзає тиша тінню по одвірках,
Намоклий тин суглобами рипить.
Німі двори, неначе сірі нірки
І дивний сон, який чомусь не спить.

Отак як є. Цього напевне досить.
Збираю в душу перестиглу ніч.
І лиже пломінь не зітліле досі
Гаряче тіло напівголих свіч.

Моя ти Музо, вередлива панно,
Тобі пасує неспання, таки!
І поза ніч приречено-рахманно
На білий світ нанизую рядки.

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

Пригорнуся я душею
до рідного слова,*
З Україною моєю
поведу розмову.

Україно – рідна мати,
у віках нетлінна,
як було тобі співати,
рівна серед рівних?

Де черпала ти, рідненька,
і снагу, і силу,
поки тебе вороженьки
до ноги косили?

Станьмо, браття, отчим краєм,
візьмемось за руки.
У блакиті ще палає
золото для злуки.

Наша воля, наша слава
буде нам окраса.
Нездоланна є держава
на землі Тараса.

Споконвічними садами
у піснях квітчалась.
Православними дідами
Руссю називалась.

Отамани та гетьмани,
козаки у полі
під орудою Богдана
дбали твою волю.

Ще співає Україна
і буде співати.
За свободу, за родину
будьмо, пане-брате.

Стіймо, внуки Ярослава,
на своєму полі.
Не померкне наша слава,
не ослабне воля.

Пригорнуся я душею
до рідного слова,
З Україною моєю
поведу розмову.

                              1991

Позабуті хатини по груди застряли у сумі;
І така самота, що від неї не можна втекти.
Не відходять удалеч думки таємничо безумні.
Там величчя, що непроминальне, й загублений ти.

Відшукаються вихід і ліки – дороги, дороги…
А по тім - той землиці шматочок застряне в тобі.
Там іще погуляють. Не ми, а шалені епохи.
Там і голуби будуть літати лише голубі.

А тепер - ще туман, а у ньому немовби ескадра.
Це страждальники-зруби – зарубки про зіншених нас
І востаннє надійно відправлених нібито в мандри,
І надовго усюдно розп'ятих новинами ТАРС.

Озирнуся таки. Озираюсь – нічого не бачу.
Лиш у нашім саду – віск, як сік перезрілий, тече.
Не вернутись туди; там засвідчити можна удачу,
Що у вишні та яблуні - тіні звичайних речей.

Не легендарні Мафусаїлові літа
Дай мені, Боже, а Пересове многоліття плідне,
Щоб я не тільки книжечки Максимкові читав,
А вочевидь побачив майбуття його погідне.
Аби з дитинства ненависна мені війна
Стала для нього словом архаїчним...
...Молюсь молитвами правічними щодня,
Щоб радість освітила світ на віки вічні.

Хьюстон, Техас (СЩА)
--------------------------------------------
Мафусаїл (івритське – Метушелах) – один з праотців людства,котрий уславився своїм довголіттям і прожив 969 років.
Перес Шимон (народився 1923 року). В 90 літ був президентов Держави Ізраїль, лауреат Нобелівської премії миру.
Максимко – онук.

«Як куля в лоб, то куля в лоб!
Зате все справедливо!»
Навіщо кров? Для чого? Щоб
лиш бідкатись тужливо.

Минувся час, та й не один
(актори, гасла, сцена),
і у душі гірчить полин,
душа немов перчена.

Якщо не зараз, то коли,
хоч дрібку для народу.
Чи далі ми оті козли,
що мекають зісподу?

На полі мрій зросла снага,
та косарі з косою
її під корінь. Ми – трава
з кривавою росою?

Багато слів та мало діл –
такі у нас печалі.
Їх дев'ять є, пекельних кіл.
Вже шість пройшли, а далі?

Заплаче мати в котрий раз
і знову кача плине.
Стає щоразу менше нас –
вмирає, їде, гине…

У Ярославни сліз катма,
немає і княгині.
І зріє в юрмищі «Ганьба!»,
уже не вчора – нині.

Якщо так станеться і знов
омана запанує,
вже не кричи, що куля в лоб,
бо то таке, почує…

26.11.2014

Край шматок від батьківського хліба:
Він у нас дарунком долі - спільний.
Наш Творець давно колись не схибив -
Цей зв'язок астрально-неподільний.
Ти, прийшовши у цей світ раніше,
Вже мені подушки готувала,
Щоб не твердо у життєвій ніші
Для молодшої... Аби не хорувала
Ангелом ставала, хай без німба,
Вчила дихати і глибоко, і вільно!

Краєм шмат від батьківського хліба:
Він у нас дарунком долі - спільний!

Передніч Росії. Распутін.
Більшовицька сходить зоря.
Покотилася на розпутті
Голова його і царя.

І у гості – пітьма совкова.
Убивали й морили нас.
Покотився прИросток слова –
Від Распутіна впало «рас-».

…Знов Росія вплива у сутінь,
У безвихідь глуху й тупу.
Світ завмер. А в підгнилім Путін
Зредукується, може, «пу-»?

26 листопада 2014 р.

Тебе виштовхнуть стиглим яблуком,
Смаковитим, дозрілим плодом…
Так заведено: гілці байдуже -
Ти ущент, чи в сорочки подол…

2013

Мовчання - теж слова. У тебе
Зі страху, що погасне світ,
Думки сивіють. Але треба
Минути, певно, сотню літ,
Щоби таки пройти крізь себе
Від осені аж до весни...

А з неба ангелом ясним
Біліє дощ - мокрить у душу.
Шукаєш їжу наче сушу.
Та під таким холодним душем
Чомусь нічого не горить...

Лиши погоню. Втрата досі
Плодами спілими жива.
Трава оспівує покоси,
А радість - зрілості жнива.

16.04.07.

Мій Господи, перед Твоїм лицем
У соромі стою… ховаю очі…
Знов грішимо: напоказ і тихцем.
Той самий блуд у серці червоточить.
Віддячили за милість Небесам…
Ти знаєш, Боже, беззаконня наші:
Відступництво, злодійство, глум, бедлам…
Переведи нас крізь криваві хащі!
…А вже ж було: прозріли, ожили,
Народом возродились із толоки.
І дім Твій із упадку підняли,
І пригадали заповідь пророків…
Тягнусь руками кволими увись –
Прошу, молю за плем’я це незряче:
Прости нам, Боже Праведний! Дивись,
Як грішний люд і кається, і плаче…

20.11.2014

… только скрипач - Иосифа сын
картавя, молился репризам
и рисовал своих субмарин
в странной до ужаса ризе
26.11.2014.

Я знов тебе вимолюю з огню,
Моя Вкраїно, Діво безталанна
І знову рве натягнуту струну
Твоєї долі – виболіла рана.
Та поза край скорботну і сумну
Хіба колись любити перестану?

Кривавий кінь копитами товче –
Важкий, як гріх, розгнузданий, як відчай.
Я підкладу тобі своє плече,
Моя журо, моя покуто вічна.
Твоїх катів удушить і спече
Святої волі незборима свічка.

І кожен дих освячений синами,
І кожен крок – приречено борні.
Помежи бур міцними валунами
На терезах розхитуються дні.
Гірчить полин, мов карма, під ногами
Я знов тебе вимолюю в огні…

кінець

У колі днів сидить лукавий час,
тасує й пропонує карти-мрії.
Хто скаже "пас", а хто візьме на "раз" –
у прикупі дві доленьки-повії.

Одна марою затуманить ум,
розкаже про пишноти цього світу,
а інша заведе у чорний глум,
де каянь нуль і безплідь заповіту.

А час шепоче: це твоє, бери.
Жагою заплідни його суцвіття.
Що поза паєм – полум’ям гори.
Нащо тобі ще сльози лихоліття?

Гоню цей час лукавого життя,
та він стоїть у шатах сьогодення.
Свят-вечір буде і пісна кутя –
чи не захоче Божого прощення?

25.11.2014

Вояче, загартований боями,
Країну ти ведеш тепер до тями,
Щоб ворог не збудив її в кайданах,
Щоб всім надію дати на світанок.

Хто знає чим душа болить в окопі?
Хто бачить як далеко мир і спокій?
Не стане слів, щоб оспівати мужність
Сміливців щирим серцем відчайдушних.

Та доки є вогонь палкий у грудях
Рятують Україну вірні люди,
І перемога прийде їм на славу.
Пишається героями держава.

Єдина то на вас іще надія,
Що повернете нашу спільну мрію,
Що сонце знову зійде понад хмари,
Що не загонять націю в кошару.

Я знаю, любиш чай з подвійним цукром,
Хоч надаю я перевагу фруктам,
Ти на сьогодні у моїм меню:
«не п*ю, не матюкаюсь, не палю»
Турботливий і щирий, ти такий,
Немов ведмідь мене в свої обійми,
Такі незграбні, теплі, сильні-сильні,
Спіймав, не відпускаєш, пілігрим,
Бо дякуєш Всевишньому за те,
Що я є поруч, дівчинка, принцеса,
І зводиш погляд вдячно в піднебесся...
Мій погляд теж послідує за ним...
І тихо я молюся за любов,
За долю, за здоров’я, і за щастя,
І чую «мила ти така прекрасна»...
Весь світ шукав мене, та не знайшов...

У дивну країну і в пору незвичну,
де камінь застиг на мелодію вічну,
де в померку сковано безліч тривог,
зайшли вони тихо удвох.

Задивлені в себе, у світ безгоміння,
ішли обережно. І наче моління,
крізь каменю холод й забуті вже сни,
серця у долонях несли.

І раптом, і раптом! О, сталося диво —
каміння це птаха живого зродило!
І ось, понад місцем, де смуток і прах,
кохання ширяло, мов птах.

(25 листопада 2014)

І хто ті азіати? – я питаю.
Oті, що нині у сирій землі
удобрюють поля чужого краю?
І риторичну відповідь чекаю, –
це барани на м’ясо у Кремлі?

Це найманці-опричники у хунті
великого єдиного царя –
запеклі, ненажерні, «довбануті»
заради інтересів Ліліпуті,
якому все уже – до ліхтаря.

Орда злочинців хоче Україну
у жертву мракобісу-палачу.
У Чуркістані хочуть половину:
сакраментально, – «я тибэ хачу…»

Московії усе не вистачає
«своєї» Ялти і чужих портів,
горілки, хліба й сала, баранів,
і золота, і срібла... І до чаю
із хати, саклі, юрти, пекла, раю –
з чужих комір усе собі у хлів.

Як мачуха – така собі добренька
опікується хрипло за рідню,
гладенько стелить дітям западню –
все обіцяє цяцянки дурненьким,
а далі бійню, а тоді – війну.

І верх бере бараняча натура
уже невиліковного совка.
Чурбаняча кремлівська кон’юнктура
ґвалтує і раба, і кріпака.

І ось каптан від Чуркіна чурба́ну –
гуманітарний, нібито, конвой:
і аж два О, і свіжа сіль на рани,
і подарунок підданим тирана –
аж два на сто дубовий аналой.

І ось уже й війна гуманітарна,
яку веде велике ВеВе Пу
«за Україну». Гляньте на екрани.
Напевне – це Велика Вітчизняна,
а щодо Пу, воно і в Раші Пу.

Але Росія наче і не чула.
Зловіща тінь окутує минуле...
Сокирою замахується кат,
аби вона полегшено зітхнула,
що голову у меншого зітнула,
аби упився кров’ю старший брат.

                              11.2014

У понеділок 1-го грудня в Будинку письменників (Київ, вул. Банкова, 2) відбудеться мій творчий вечір.
У програмі - презентація збірки «Тривожні дзвони», також читатиму нову поезію - громадянська лірика, політична сатира, літературна пародія.
Звучатимуть пісні на мої вірші - виконання вживу Ярослав Чорногуз, у записах Оксана Первова Рошка, Олександр Атодирес, Олексій Надкерничний, Олександр Кухарук. Композитори - Анатолій Черняхівський, Оксана Первова Рошка, Віктор Охріменко, Олександр Кухарук.
Початок о 17-00.
Щиро запрошую!

Червона кішка у скляній кімнаті
Китів ловила на шматок тунця,
Дощ за вікном по шибці тихо крапав -
Вам до вподоби казочка оця?

Кити ковзнули кішечці між пальців,
У глибину пірнули і втекли -
Але, зачувши ніжні звуки вальсу,
Повиринали, бідні, в нікуди…

Чи вам продовження не зовсім до вподоби?
Про ельфів хочете? То слухайте, авжеж:
На конях скачуть мари із утроби,
Аж стугонить земля, а від пожеж

Палає в небі око часоплину,
Гуркочуть ребра чудо-козака,
Мару додолу кінь із себе скинув -
Ну, як вам казочка? А, чуєте, така?

Собаки люті в черговому party
Впіймали кішку злякано-м’яку...
Не знаю я, як тих собак назвати -
Сліди від них лишились на піску.

Червона ледь пролазила між ґрати,
Нявчала гірко і по склу скребла,
А по щаблях літала так завзято,
Ще й пазурами дряпала зі зла -

Та не втекла… І собацюри-зебри
Її роздерли, наче й не було -
Хоч і не мали жодної потреби,
Зробили кішці очевидне зло.

Ну що ж таке? Невже не до вподоби?
А що вам, любі, треба, врешті-решт?
Щоб казка не страшна була і щоби
Розповіла про принца і принцес?

Стоїть над морем пальма пречудова,
Пливе по морю човен в мандри - ох,
Від жаху, бачу, втратили ви мову:
Це слів моїх проріс чортополох.


24.11.2014

Я прихилюся долі на плече
І хай негода, злидні… будь що буде.
Глевкою ниттю завірюха тче
Густу верету, довжиною в грудень.

Я вірю в день, не випитий до дна,
Ялиць зелених приязне мовчання.
У те, що в світі цьому – не одна
І до сльози торкнуся не востаннє

І ніби хто для мене приберіг
Помежи хмар сузір’я безталанне.
Димить холодна ватра на горі,
Ще нині зночі вишита снігами.

Куйовдить вітер мрії і думки,
Що на межі застигли на пів кроці.
А може знов намріється таки
Щось надстихійне у новому році.

Я прихилюся долі на плече…

Я на темном пятне луны
Твой рисую портрет, любя...
Вновь пришли вечерние сны.
В них не будет опять тебя.

И четыреста тысяч верст
Разделяют касанье рук...
И кометы косматый хвост
Мне единственный в небе друг.

Лихо я за него схвачусь-
Лишь бы в пламени не сгорел!-
Ради нашей любви лечу
Сквозь космическую метель...

Да орбиты комет кривЫ-
Нет прямых мне к тебе путей.
Словно злобу людской молвы
Обходя по дуге, лететь...

Этот день догорит вчерне...
Что-то сердце слегка болит...
И на темном луны пятне
Чертит знак любви реголит...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112500489

Корони крон дерев оголених лісів
у то́зі сивини, і розпустили коси,
зачесані аби́як розою вітрів,
берези – у чеканні на морози.

Зима таки іде, а осінь ще стоїть,
вдивляється у дальні горизонти.
Побілена трава деі́нде майорить.
Неначе – осінь, а зима не проти.

Але її вітри – і снігом не корми,
а дай зайти у нетрища холодні.
І біла заметіль, і посланці зими
несуть дарунки із її долоні.

Діброви шелестять і одубілий лист
тримається, як воша за кожуха.

І поки ще не вщухла завірюха,
у небесах імла і морок обнялись.

Отак би нині й нам, як це було колись,
зайти у білу ніч
                       і слухати...                                                                                                 Послухай...

                              24.11.2014

Сльозою густо солена хлібина
І брак повітря в хаті, що пуста.
Сьогодні мати поховала сина...
Померк їй світ. А горя густота

В усіх кутках засіла павутинно
І притискає жінку до землі.
В бою загинув син, її дитина,
А їй зостались болі та жалі.

Під образами синова світлина,
Навпроти свічка, хліб, свята вода...
Скількох матусь моєї України
Відвідала непрохана біда.

А скільки вдів і сиріт розвелося,
І скільки ще наплодиться калік?!
У матерів білішає волосся,
А у батьків вкорочується вік.

Чому після майдану замовчали,
Чому вже дозволяємо тепер,
Щоб вороги ізнову в Раді стали
Відновлювати свій СССР?!

Багатих, що вгодовані, мов свині,
В Донбас не гонять до страшних фронтів.
Чому лиш патріоти України
Боронять нас від рашенських "братів"?

Хто винен у смертях мого народу,
Хто відповість, що розстріляв майдан?!
За матір-сироту і за свободу
Піднімемось, аби помер тиран!
13.07.14