Великий Боже, Ти живий єси?
В ім’я Марії і святого Сина
спини оцю руйнацію краси.
Невже майбутнє звіру віддаси,
а я у дикій оргії загину?

Одвічний охоронцю доброти,
убережи від зла своє творіння.
Не випробовуй нації терпіння,
яка сьогодні, Господи прости,
визбирує розкидане каміння.

Прости за нами скоєні гріхи
у пелені дарованої волі.
Не цінували те, за що віки
стояли наші вої-козаки
і у бою, і ратаєм у полі.

Всесильний повелителю небес,
візьми на прив’язь спущеного змія,
пошли пророка, ангела, месію,
аби цей світ лукавого воскрес
любов’ю віри і вернув надію.
Урозуми розпусницю Росію.

                              09.2014

ще трохи серпня
сутінки зросли...
ще карасі
ротами вглиб до сонця
ще жало злюче блудної оси
ще дригає од злости за віконцем

ще трохи серпня
сивий небосхил
ще манівцем
у подумках солдати
ще джерело невичерпане сил…
ще рідні у сльозах
до хати...
21.09.2014.

кінець
'2014

Малює мати квіти на стіні,
Щоби цвіли, синіли в зимну пору...
Сльозою спогад котиться мені,
Так хочеться в дитинство дати дьору.

Під грушею на гойдалці злетіть,
До неба доторкнутися руками.
На згадку залишити кожну мить
І сині квіти, що цвіли у мами.
20.09.14

Неземной (той, которая МОЯ)

Искры сыпались в небо,
Звезды падали в реку...
Протянули мы руки-
Человек к человеку.

Суеверный мужчина,
Неземная средь женщин.
Назови же причину
Мне любить тебя меньше?

Мы не связаны бытом,
В нас глубокое чувство,
Пить любовный напиток
Мы постигли искусство.

От измены напасти
Нам обоим не скрыться,
Но костер нашей страсти
Лишь сильней разгорится.

Руки, взятые в руки...
Губ гарячих касанье...
Эти сладкие муки-
Наше тайное знанье...

Моя тонкая леди,
Мой изыск среди женщин,
Нет причины на свете
Мне любить тебя меньше.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466332
рубрика: Лирика любви
дата поступления 16.12.2013
автор: Сокольник

Такі численні спогади мої,
Що їх несила у собі вмістить.
Для них сміюсь і плачу за краї,
Однак, для них лиш прагну жить.
Криваві і похмурі дні оці
За чим тягнутимусь я в майбутті?
Вже вечір, прохолода від гробниць!...
Нелюбий сам собі, щоб жить.

Щасливо і нещасно я любив,
Гіркі хвилини, жалощі важкі,
Прозорість, і блакить і оксамит в очах

Сказати про які, немає сил.
І гребінь тоне в косах тих,
Що з золота, смоли, а може з міді.
Так хочу все це бачити, все осягти.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

Любов остання. Більше, ніж любов.
Волію жити далі в самотині.
Волосся б твого чути запах знов.
Усмішки, що іскряться щохвилини.
Недбалості своїй тепер скажи
Хай викличе тебе із книги.
Правдиву суть, як дзеркала ножі.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

ПРИСВЯТА
Мелодія моя, минувшині, мов профіль,
Летітиме тепер тобі услід.
В руках твоїх надіюсь трохи,
Спіймати час, який від нас утік.
Прощай...хоч і порушила мій спокій.
Ненависний тепер собі навік.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Мені наснилася пісня, чітко наснилася жінка-виконавиця, навіть мелодія, а слова – ні… Слова – зродилися зі сліз, виплакалися з пісні вранці, коли прокинулася від хлипу зі сльозами на очах...
Можливо, знайдеться фахівець-композитор, який зуміє відчути цю пісню душею... Або йому вчується власна мелодія...

Знову пруть на нас зайди непрохані,
Їм ніщо людське не приспало хіть.
Вже не чутно пташиного тьохкання,
Тільки спалахи, спалахи, спалахи!..

Приспів:
На вмить – завмерли квіти!
І враз – урвалось небо!
І ти – не в цьому світі,
І ти летиш від себе!..
На мить погасло сонце,
На мить не стало неба.
І вже нема віконця,
Нема шляху до тебе!..

Із чоти народиться тисяча,
Кожна тисяча вродить мільйони.
Кожен з нас – у тобі, як і ти – в серцях.
Йдуть на клич нові батальйони.
П – в.
Будуть квіти й країна оновлена,
Буде бігати син по травичці...
Бо герої лишились не зломлені,
Бо для нас Україна – найвище!

П – в:
На мить – завмерли квіти!
І враз – урвалось небо!
І ти – не в цьому світі,
І ти летиш від себе...
На мить погасло сонце,
І враз не стало неба.
І вже нема віконця,
Нема шляху до тебе!..
Катам утнули руки
Одвічно загребущі,
Бо в нас – одна спонука:
Вкраїнські вільні душі.
Вкраїнські вільні душі!!
Вкраїнські вільні душі!!!
(Любов Сердунич, 19 – 20 вересня 2014).

Малюкам танцювати навшпиньки
біля доброї-доброї осені.
Сходяться.
Промінці голосочків тоненьких
на лиці
в золотавому модниці.

Малюки, бешкетуючи, флюгер
повернули на літо усміхнене –
чи насмілиться модниця вдруге
в ту ж ріку…
під небесними мітками?

Малюками розгойдано кладку
що водиці цілющій
поклониться –
по такій золотому телятку
слугувати не бігтимеш, моднице.

2014р.

                      І
Сіяє сонце волі у імлі,
і ми ідемо, гнуті до землі
її тяжінням гніту і недолі.
Зіяє безнадії пустота,
але позаду темрява густа
жене кудись невольників юдолі.
І мусять і великі, і малі
долати опір, зціпивши уста.
                      ІІ
В урочий час людей лікує мрія.
Нема-нема, тай гляне із люстерця.
Кінця немає, поки є надія
у глибині негаснучого серця.
Не ти, то інший загартує крицю
і поведе озброєних до герцю.
У вирії не гине фенікс-птиця
і попелом земля не обернеться.
                      ІІІ
Це запорука виграного бою
напередодні світлого причастя.
Нехай не кожен піде за тобою,
але не за горою наше щастя.
Не за морями зорі Ойкумени,
не за лісами – русичі і вої.
Є ще рідня у тебе і у мене,
яка уміє гартувати зброю.
                      IV
Яка уміє битись до останку,
яка не тоне й не горить у танку,
яка не зрадить і не обмане́,
і не готує нам удар у спину,
і у бою за те, що я людина,
не розриває кігтями мене.
Це воїни у полі, що єдині
і не одні, кого біда мине.

                              09.2014

Ну, більше, ніж хотів
(щоб менше, ніж упрів)
наводив для панів
я зайвих слів.

Не депутат Хорив,
а вибори - мотив!
Бракує в світі див?
Я в ринзі бив...

Надіюся, що брат -
майбутній депутат
("Чернігівське" наллю...)

Допоки президент -
не порошковий бренд,
я... это... i lave you!

20.09.2014

У горнилі всесвітньої спеки,
що роз`ятрює зболені рани,
ми - лінгвісти без бібліотеки
та належного фінансування.

Ми, що завжди занадто ретиві
в наріканні чумного зеленим,
несподівано для колективу
зіштовхнулися із феноменом:

там, де смертним стачало кебети
все продовжувати бойовисько,
червонясте арґо кулеметів
потіснило
з широт
авестійську.
18.09.14

Ну от.
          Живу.
                   Не пишу –
                                  не малюю.
Удачі служу як на засланні.
Але, коли з війною не воюю,
то як, буває, легшає мені.

Іду у ліс, на галяви, у хащі.
Яка краса!
            Я вільний чоловік.
Яка робота?
            Дні такі пропащі,
що втрачене не вернеш і за рік.

На носі – осінь із її сльозами,
і юнкою-берізкою із меж,
і багрянцем невигаслих пожеж...
Палають вишні.
                   Як дійти до тями,
коли таке примариться ночами?
А як проснешся, де її найдеш?

Теоретично я люблю цю пору
і уявляю, пройдене давно.
Немає часу глянути угору.
Минає осінь. Буде холодно́.

Але не ронить осінь падолисту.
Її гаї для неї не шумлять.
«Стоїть гора високая…»
                              …і лиса.
Рубають ліс.
              Тріски усе летять.

                              09.2014

Йде війна. Сипле «градами» небо.
Ворог танками пре на нас.
Нам би точної зброї треба.
А Європа: «Іще не час…»

Ворог лютий і кровожерний.
Зупинити б навалу враз.
Огорнути колючим терном.
А Європа: «Не час, не час…»

Нахабніє в кремлівськім лігві
Шизофренік і педе…ст.
Упадете йому до ніг ви,
Європейці, своїм «Не час…»

Хижо очі розкосі косить
І захланно волає: «Фас!»
Час, Європо, ревнути: Досить!»
А чекати якраз – не час!..

20.09.2014

мила дівчинко кіски навсібіч
кулька справжня ця не повітряна
ельфи вимерли клич а чи не клич
дуже холодно дуже вітряно...
люба дівчинко ці твої синці
на колінцях печать реальності
лінії жорсткі стиснеш у руці
хочеш справжності хочеш справжності
дівчинко моя фея чарівна
піднесе тебе та не винесе
у земнім раю кожен день війна
чи почує хто коли гине ВСЕ
дівчинко моя довго вчилась ти
набивати на серці гулі
ці смішні твої в нікуди листи
ніби схлип мовчазної зозулі...
бачиш дівчинко долі шкереберть
на догоду чужих апетитів
це життя земне то повільна смерть
гра нечесна слизьких космітів
люба дівчинко як же зберегти
дивний острів що ти створила
...і летять листи
в нікудИ листи
як обрізані
білі
крила...
2014

Не плачте…
Синам, під хрестами заснулим,
свої рушники вишиває безсмертя…
Загояться долі, війною роздерті.
Руїна потроху одійде в минуле.

А там, на причинному Сході Європи,
степи ковилою встеляють окопи…

Тумани бинтують прострелені груди –
ізнову дірявих жилетів удосталь…
І моляться разом пророк і апостол…
І моляться зорі… І моляться люди…

І горам, вагітним несходженим плаєм,
вуста наболілі молитва спікає…

Лише на перетині часу лихого
навколішки душі стоять перед Богом…

Той день сміявся голосом твоїм,
Яснів твоєю усмішкою, друже.
Коли з небес озвався звучний грім,
На дощик ми дивилися байдуже.

Світило сонце із твоїх очей,
А мокре листя стиха шелестіло -
На відстані душі твоє плече
І розпашіле від кохання тіло.

Всі голоси з,єдналися у твій
Привітний баритон, один у світі.
Від щастя сльози радості з-під вій...
Той спогад крізь роки мені ще світить.
19.09.14

2006р
Душа відмічена тобою
була бажанням відректись
і сповнена навіки болем…
то ж в очі дивишся? Дивись!

Дивись як мучить її пекло
Ще незбагненних почуттів!

Не треба сорому, до неба
Їй лиш злетіти б… відпусти
Дай волю, щоб несла на крилах,
Щоби не впасти горілиць
І рахувати неба хвилі.

Снуватиме між людей, мов привид.
Знаєш… вона тебе любила…

А я чужая,
чужая я.
Вокруг дороги
не те поля,
не те объятья.
Улыбка тоже
мои сомненья
не растревожит,
не разбросает
пшеницу-кудри.
Здесь много солнца
когда-то будет,
а нынче холод
и я ... чужая,
моей планеты
не видно рая.

Поля соломы,
а где же травы?
И ветер бьется
в стекло лукавый -
чужая сказка...
Слеза тревожит -
и я в дороге -
ищу,
быть может...

20.09.2014

Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця...
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.

Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.

1914

Мені від вас не треба і "аби",
Ви - просто спогад, схожий на минуле.
Ви - той листочок з давньої верби,
Що я колись у зошиті забула.

Що згадкою упав мені до ніг,
Вже вицвілий, ламкий, колись зелений.
І ваш непевний крок на мій поріг -
Не затріпоче серце листом клена.
19.09.14

Під обгорточкою вроди
(Я не раз вже був закляк)
Демон лиха колобродить,
Лазить заздрості слимак.
І тоді краса зваблива,
Що була мов дивний гість,
Димом вицвілого дива
Безпардонно очі їсть.
А, бува, - простенько зовні,
Фішка моди не нова,
А душі комори повні
Ніжним спокоєм єства.

Хочеш, - пий краси водицю,
Ахай - охай повсякчас,
Чи ж душею зупинися
У ясі святих прикрас.

Жаль, не всім стає потуги
Межі визначити ці,
Ми ж бо долі тільки слуги,
Страв призначених - їдці.

20.09.14.

привид мрії тче безсоння
ніч вмикає світло дня
ловить сонце підвіконня
сито хрюкає свиня

по хребті розріз-щілина
я вкидаю щастя днів
свинко-глинко ти не винна
що із роду товстунів

ти стоїш на підвіконні
вже багато жирних літ
протираєш очі сонні
і чекаєш на обід

не вгамую я сьогодні
твій чудовий апетит
бачиш осінь дні холодні
і натхнення дефіцит

2014

Вона не скривджена, вона ~ знедолена,
Напіврозхристана, напіврозорена,
Напіврозорана, напівзруйнована
Псевдоспівдружністю так закатована.

Піснями співана їй доля снилася,
Тремтіла в голосі, у світ просилася.
Спросоння вирвалась...не наздогонимо,
Проснулись, заспані, себе боронимо!

16.09.2014.

Ми співаємо гімн,
І кладемо на серце руку,
“Плúве кáча” рве душу,
З рукою на серці теж…
Дай нам Боже не впасти
В зневіру – гірку розпуку,
І надалі любити
Свою Україну без меж.

Треба жити, боротись –
І задля цього не вмерти,
Спити чашу гірку,
Що не має країв і дна.
Щоби світ зрозумів,
Нерозумний і хитро-впертий,
Що біда не у нас,
А у нього – на всіх одна.

Визнають вже усі,
Що сусіда у нас агресор,
Співчувають і зичать
Здолати тернистий путь,
Нас шанують у світі,
І нам аплодують конгреси,
Тиснуть руки, всміхаються –
Та зброї нам не дають.

Ми свій вибір зробили –
Зовуть європейські зорі,
А за нами Майдану
Тугий і гіркавий дим.
Ми лікуємо схід –
Він у нас екстремізмом хворий,
Нам обрізують руки –
Донецьк, і Луганськ, і Крим.

Нас не збити з путі,
І нам не страшні погрози –
Заплатили за волю,
Бо знали ціну клейма.
Але тільки часами
На очі находять сльози –
Як хоронимо друзів.
А нóвих братів нема…


19.09.2014

"Ко славе страстию дыша,
В стране суровой и угрюмой,
На диком бреге Иртышa
Сидел Ермак, объятый думой"
К.Ф. Рылеев «Смерть Ермака»

1
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.

2
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака- героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...

3
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав,
Знесилив у поєдинку з хвилями.

4
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стати підневільним!»

-------------------------------------------------
Рилєєв Кіндрат Федорович (1795-1826) – російський поет. Один з небагатьох декабристів, який відстоював ідею незалежності України.
Єрмак Тимофійович (1532/ 1534/ 1542-1585) – отаман, один із завойовників Сибіру. Уславився розбоями й грабунками ногайських улусів, не гребував і караванами руських купців.
Поема Рилєєва стала народною піснею, відомою й в Україні. Так, в одній із п’єс Івана Микитенка куркулі напідпитку співають: «Ревіла буря, грім гримів і вєпрі в дєпрях бушували!»

від зірниці до зорі
в будячинні комарі
тайкома готують знову
комарину хитру змову

людям сон – вони до хати
аби спати не давати
і дзижчати і сурмити
зіпсувати людям літо

Відпусти цього птаха - тобі його не приручити,
хоч впіймала за лапку і - пестиш сріблясте крило...

Ти це знаєш сама.І на картах дарма ворожити...
Він не з тих... Він - не той,що зуміє прирученим жити
і кого може втримати шибки буденної скло...

Відпусти і - пробач.Таким -сняться відчинені вікна,
за якими вібрують шторми і гойдається вись...

Він - із тих,хто до теплої клітки ніколи не звикне.
Відпусти,хоч і сонце за ним-як за обрієм- зникне...
Ти - повір - саме ТА,до якої вернеться... Колись.

Налетіла на чоло сіра сивина,
Заболіла під ребром зірвана струна.
Не заграє вже ніхто, не поверне звук,
Не відчує вже повік дотик теплих рук.

Затуманиться в очах і безбарвно скрізь.
Де й коли оте життя піде під укіс?
Зачарує голос чий? Власний вже захрип.
Забуття дарує хто? Тільки тихий схлип.

Всі надії, що були - вже поховані.
Всі тривоги, що несли – розчинилися.
І веде потік-ріка, буйні повені.
Що врятує донесе, забарилося.

Через «неможу»,
Крізь огорожу,
Грюкає доля.
Волі доволі?

Кидає виклик,
Звихрює звикле.
Знаємо далі?
Що у фіналі?

Ще не програли.
Тільки зосталось
Трішки тривоги
До перемоги.

Ця ніч – моя!
Усім до неї - зась!
Цупка-цупка непросвітлима саржа,
Хоча краєчок сивого узявсь
І я на ніч прокинулася старша.
Хоч буде світло. Будуть і слова.
Прийдуть думки про щось погомоніти.
Хоч обрію предвічна тятива
Напнеться сонцем, зливою і вітром.
Хоч я усе те знов переживу –
Занурюсь у цебро суєт по душу,
І полюблю некошену траву,
Рожеву мальву та старезну грушу.
Хоч розгублю намистечком скляним
У тій травиці вражень самоцвіти,
І буду синіх слів густі льонИ
Комусь безперестанно говорити.
А ніч – моя!
Нікому не віддам!
Її в теплі не так уже й багато.
Вона для мене - спокою вода
І сила інші барви розрізняти.
2014

Ілюзія щастя. За обрієм – тиша
і сите марою життя.
Сумління нічного уїдлива миша
гризе червоточину дня.

Час потерпає - утіха печалі
наповнює згодою дні.
Яблунь осінніх солодкі коралі
вбирають ще сонця вогні.

Серце поета вишукує слово
осяяти тлінну любов,
вигнану Богом із райського лона
в розбурхану мрією кров.

2011

ТЛУМАЧНИЙ МІНІ-СЛОВНИЧОК
ПОЛІТИЧНИХ ТРАХОЧОК

Політична прострація – тупіння;
політична проституція – ганебно,
політична порнографія – огидно,
політична мастурбація – неплідно,
політична агітація – блудіння
політична кастрація – революційно,
політична люстрація – еволюційно,
політична ротація – доцільно,
політична ж стагнація – гноїння,
політична тушка – просто проститушка.

Павло Гай-Нижник
18 вересня 2014 р.

За небокрай, за обрій, за межу,
Пішов мій біль назавжди із тобою.
Усе пройшло. Я вільна. І кажу,
Що відсьогодні вийшла із двобою.

Сама я білий прапор підняла.
Війна - завжди дві сторони медалі.
Мені дісталась чаша повна зла,
Ти перемогу питимеш надалі.

Цей трунок з часом висохне, мине,
І прийде спокій, що загоїть рани.
Тебе забуду. Як і ти мене.
Сни нагадають - був колись коханим.
17.03.14

Москва позаду. І моя рідня
Уже без мене зустрічає осінь.
А я - додому, в Харків, бо ні дня
Нема, щоб я не згадувала просинь

Над рідним краєм, зболеним від ран.
Від усього, що впало в нашу долю.
"Дніпро", "Айдар", загони партизан -
Вони сьогодні здобувають волю.

Свої життя кладуть у вир століть,
Багато з них не знають поцілунку.
І все для того, щоб пришвидшить мить
Спасіння нас, держави порятунку...

А на московських вулицях усіх
Спокійно, мирно - дітвора, матусі.
І не висить в повітрі смертний гріх
За вбитих наших, ким я так горджуся.

Для росіян - війни у нас нема.
Вони твердять - вбиває брат наш брата.
Що ми - хохли, і Крим наш не дарма
Змогла собі Росія відібрати...

Тому до неї вже пливуть гроби,
Щоби відчули українське горе.
А їх синів закопано в горби
У наших землях. Та в уяві хворій

Не бачиться їм смерть своїх синів,
Які ще молоді і теж безвусі,
Не віриться у горе наших вдів.
Для чого їм серця? Вони ж матусі!

Отак бояться Путіна? Якби
Всі для спасіння разом закричали,
То не пливли б до них гроби, гроби,
І не жили б ми у такій печалі.

Врятуємо дітей і цілий світ,
Бо у війни обличчя многолике...
Я все сказала родичам в Москві...
Вокзал, мій дім, обійми чоловіка.
03.09.14

Жадана ціль.
Обман.
Благословення…
…Простив отець.
Одгнівався Господь.
Та досі
в молитовному натхненні
душа страждає,
усмиривши плоть.
Не раз
у світлі, радісні хвилини
причується –
самотньому в журбі:
ще Хтось
тебе зненацька перестріне…
ще випробуєш віру
в боротьбі…

2014

Для чого сонця гаряче коло?
Для чого зорі осіннім небом?
І плюскіт хвиль у Дніпрі...
Не треба!
Дует не склався, співаю соло.

Не вмерз у кригу вогонь кохання,
Не відпалала взаємна приязнь.
Життя буяє, та знак вмирання
Крізь товсту шкіру назовні виліз.

Ні, не роздраї нас розділили,
Війна. Війна!!! Ми ж обіймів прагнем.
А мо назад, до гніздечка, мила?
Коханням й смертю у нім пропахнем.

Полину смак - на солодкі губи,
Війні ж знущатись над нами треба.
Сьогодні вперше річницю шлюбу,
Двадцяту нашу зустрів без тебе.

18 вересня 2014 року

"... Вимоги до оформлення матеріалів, що надсилаються на літературний Конкурс:
4.1. Учасники мають право на власний розсуд обирати тему творчої роботи відповідно до загальної теми Конкурсу.
4.2. Літературні твори, подані на Конкурс, мають бути написані державною мовою з урахуванням сучасних вимог українського правопису,
виконані відповідним комп'ютерним набором (шрифт - Times New Roman, розмір 14 через 1,5 інтервала)..."

Край річки.
Юшки рибної горня
(по-русски - черпачок ухи).
Годинниковий механізм
щодня
торує стоптані шляхи.

Немає меж
пшеничному зерну:
йому так треба
у блакить...
(Историки всё спорят
про войну),
війна ж
і досі ще болить.

Під грім
нової зброї (за Донбасс)
іде у вічність
ветеран.
Онуки
(те, которых с другом спас)
кричать по-різному
"Майдан!"

(Да! Время -
здесь уже не лейтенант.)
Його погони -
сивина.
Для нього
"в тил" знайшовся окупант.
Страшенна скоєна вина.

А із землі й тепер
чи не щодня
кістки виходять з-під сохи.
Минуле...
Юшки рибної горня.
(Всё тот же вкус простой ухи).

18.09.2014

2006р.
Макіяж мій дивний.
Так, я клоун.
Той що над втратами ридає.
Я – твоя тінь. Ти – невідомий.
Тебе врятую із нікуди і змушу
Янголів забрати тебе до раю.
Пробач, я ж так тебе кохаю.

2005р
Так непримітно підкралася печаль
Багато так відсутнього з’явилось.
Невже тобі мене не жаль?
Невже ця диво казка закінчилась?

Прошу, лікуй мене від пам’яті теплом
Холодних рук до ніжності вразливих.
Здивуй мене побачившись як сон
В пустелі чорних янголів безкрилих.

Цілуй мене вустами що горять…
Не відвертай від мене погляд кволий!
Ти змусив знову серце зачинять
І знову лікувати його болем!

Знайди мене як тінь, ту, що живе
В минулому безглузді, покохавши.
Врятуй із лап пустоти… Знайдеш?
Я вже чекаю. Ти приходь і залишайся…

Я без Вас уже третє життя,
марю фарами теплої ночі,
не існує тепер вороття,
не забуду волошкові очі.

Тихо тануть години та дні
у промінні пекельного літа,
а у снах знов маячать мені
Ваші відблиски дальнього світла.

До нестями чекаю кінця
і осіннього свіжого вітру
щоб розставити все на місця,
щоб яскраве додати в палітру.

10.08.2014

Солдатику, чи спиш?
Зросили небо зорі…
І мерехтять собі
у темній далині.
Сьогодні через них
з тобою поговорим:
я тут коло вікна,
а ти - десь на війні…

Тут все, як ти лишив.
Осінній звичний клопіт,
лоскоче ніздрі дим,
картоплі повен віз…
У тебе теж вогонь,
та інший з нього попіл…
І дим його чудний
пекучий аж до сліз…

Тут знов цвіте каштан,
так дивно, уявляєш?
Яка ж бо в нім жага
нестримна до життя!..
У тебе також є -
грудьми бо затуляєш
цей світ такий хиткий
від кроку в небуття…


У нас пройшла гроза…
осіння і без грому,
лиш блискавки стрімкі
шугали вдалині...
Солдатику, скоріш
живим вертай додому…
А поки… тиха ніч
хай горне в мирнім сні.

2014

Хочеться чекати до світанку
променів осінньої турботи,
починати нову душу зранку,
не втрачати згубленої цноти.

Мріється забути всі молитви,
повернути втрачені дороги,
що пропали в ореолі битви,
ніби розлили на них тривогу.

Мариться чекати, як востаннє,
постирати сліз своїх солоність,
щоб забути вічне покаяння
і благословити свою совість.

01.09.2014

Тихо пȧдуть яблука-зернівки
В шерехку некошену траву,
А над нею напнуто нетривко
Бабиного літа тятиву.

Наче мед, солодко-теплий смуток,
Що на сонці щезне, як туман…
А мені образливо – чому то
Дідового літечка нема?..
17.09.2014

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток чоловіків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Вечір надворі, ніч наступає,
Вийди, дівчино, серце бажає,
Чистеє небо зіроньки вкрили,
Вийди до мене, дівчино мила.

Дай подивитись в яснії очі,
Стан твій обняти гнучкий, дівочий,
Глянути в личко - біле, чудове,
На коси довгі, на чорні брови.

Що є Любов? І що є біль Любові?
Коли ми чиним опір їй - болить.
І в кожнім жесті, думці, в кожнім слові
Є поза щастям нездійсненна мить, -
То спротив свій, чи світу, чи природи...
Чи поза світлом є які народи? -
Це ті, яких нічого не болить...

08.04.2006р.

Дитина із серцем навпіл,
з очима суму по вінця…
- Ну що ж ви, батьки? Схаменіться!.. –
Благає білявий янгол.

І пурха від мами до тата
у гості, на свято, на тиждень.
Великдень. Різдво. Рік. Десяток...
А просвітку так і не видно…

Немов соляними стовпами
затялись у впертому герці.
Ви – крила його! Тату й Мамо…
… янгола з раною в серці…

15.09.2014

І тільки біль породжує насправді
ту істину, те світло, те знання,
з якими ти збагнеш
Господню правду
і радість волі...
Долю – навмання
уже не пустиш
попасом,
у дебри.
Ти маєш сонце!
Сонце ж – у тобі!
Мій Боже, Господи
мій милостивий,
добрий!

Дай з болю
вирости –
у неба
голубінь!

13.09.2014

Ти прокидаєшся, щоб глянути на небо,
на білий світ, на втоптані стежки,
на цю дилему поміж "хочу" й "треба"
на воскресіння божої краси,

на порятунок, на земні джерела,
на усмішки, на сльози, на кивки,
Сплетіння доль берези і омели,
знайомі жести рідної руки...

Дивись на все - твоє життя коротке,
але ще менше тут живе краса.
І кожна мить мина безповоротно.
Не проміняй на поспіх небеса

2012

Кого слухаєш - того й правда.
Все так просто і все так складно,
і не має на теє ради...
Роззираюся безпорадно -
мав би розум якусь опору,
досвід все таки є, одначе...
Піднімаю зіниці вгору -
небо стогне, болить і плаче,
що на совість життям оголену
море лжі повсякденно ллється...
На вуста - поцілунок сорому
і кайданки тугі на серце...

Затинається стерплий розум -
він не вміє не працювати!..
Їздять брехні великим возом
мимо розумової хати…
І від сеї ганьби безликої
лютий вітер між ребер свище,
кров бурхлива по венах ріками,
і згорає на попелище
те, що звалось колись довірою...
- Гей, із попелу чи воскресне?!
Поміж диму їдкого сірого
мертва тиша… Анішелесне...

2014