Не воруши повіками, не руш!
Бо ти не бачив, а сніжинка-ластівка
На віях, на твоїх дивами й казками
Гніздечко звила із вітрів та стуж.

Отак і стій, закривши очі, сам
З гніздом на віях, на секунди створеним.
Ще мить - і полетять у вирій скорені
Твоїм теплом і по твоїх щоках

Малі пташата. Наче від сльози,
Блищить щока, цілована щедрівкою...
Тепер вже можна - сірими бруківками
Відкрити очі, з раю до землі

Спадати тихо-тихо, наче сніг,
Теплом із вуст вітати ніжних ластівок
І жити-мріти настроєво, казкою
З надією на мир.
Не руш повік!

Перед ідолом благоговіймо
І на заклик труби – клякаймо!

…Не страшні їм вогню обійми?!
Не вклонятимуться боввану?!
То зв’яжіть цю зухвалу трійцю –
У розжарену піч – непокірних!..

…Впали мертвими слуги-вбивці.
А сміливі мужі,
Богу вірні,
Вийшли з полум’я звільнені, гожі,
Не обвуглені подихом смерті…

Перешіптуються вельможі:
«Там ходив з ними Хтось четвертий…»

2014

Приходять болючі звістки,
І знов хтось впаде без сил…
Все довше і довше списки
Загублених душ і тіл.

А осінь пряде павутиння,
На вітах старих осик,
Та сонце своїм промінням
Не може зігріти всіх.

Повільно та непомітно
Спливає по річці час,
І листя дерев тендітне
Палає свічками в нас.

Звикаємо вже до болі,
Звикаємо до смертей,
Рясніють могили в полі
Героїв – чиїсь дітей.

Оплаче їх осінь дощами,
Затужать сумні вітри,
Калина й бузок кущами
Обіймуться мов брати.

І хоч укриють тумани
Від світу сліди війни,
На скронях чиєїсь мами
Не зменшає сивини.

Дніпропетровськ – ти серце України,
Твій ритм усіх пробуджує від сну,
У дні святкові, та в буденні днини
Ти сяєш так, немов зустрів весну.

Буваєш різним в кожну пору року,
Зимою сивим, наче мудрий дід,
А влітку ти зелене, ясне око
Дитини, що народжена на світ.

А наш Дніпро - то кров твоїх артерій,
Широкий степ в долоні місто взяв,
Дніпропетровськ – вогні твоїх містерій
Хвилюють серце сотнею уяв.

Вночі на небо зоряне ти схожий,
А вдень – веселка з кольорів та фарб,
Охороняє місто сам дух Божий,
Воно – коштовний та безцінний скарб.

Завжди до тебе вчасно повертаюсь
Із мандрів, із країн чужих та міст,
Чим ближче я до тебе наближаюсь,
Тим твій видніший велетенський зріст.

Ти - батько і творець моєї долі,
І хай багато міст є взагалі,
Лише тобі освідчуюсь в любові,
Вклоняюсь у подяці до землі.

Коли слова скрегочуть
зуби,
І так кортить уже
признатись,
Тоді язик то крутить в
труби,
То сам не знаю де
сховатись.

Коли настане Ніч і сказиться Життя,
І в очі більмами загляне відчай дикий,
І серця стук зірветься до виття,

Я стану гордо. Ні, не мій це карб!
Бо я багатий, як ніхто на Світі!
Мене збагачує сердець великих Жар!

Як можна в Світі жити без Людей,
Які приносять сонцями світанок?
Самий ти – ніц, не треба ти ніде.

Спасибі вам, хто вірить в мить мою,
Вклоняюсь Друзям, що зі мною нині,
Без вас я нуль, немов червак в гною.

Спасибі, Господи, я вірую Тобі,
Ти розпростер мені застиглі крила,
Тепер я Радуюсь, не нидію в журбі!

14 січня 2014 року
Ераст ІВАНІЦЬКИЙ

А може часом,варто все
сказати?
А не ховати свої почуття.
Й на думку інших просто
наплювати,
Їм не вловити,суть твого
життя.

Не грайтесь у мовчанку,
Якщо не зуджено,
Закриє той фіранку,
В кого застуджено...

На льоту завмирають слова,
Не добравшись іще до рядочків,
Злий бо демон хандри заховав
Справжні дотику з римою точки.

У долоні молитви прийму
Хоч би крихту натхнення сяйного,
І недолю мовчання сумну
Освячу всеприсутністю Бога.

Прагне слова спасенна душа.
Болі тіла - і ті воно гоїть!
Оживай, скрижаніле пташа,
В небеса піднімайся строфою!

14.12.14.

Гойдає вітер липові сережки,
Окраєць літа ще в запасі є.
Ще зеленіють трав,яні мережки
І сонце в ранніх росах виграє.

Уже пшениця наливає колос,
Від яблук долу хилиться гілля.
Із далини вчувається твій голос,
І пахне медом небо і земля.

Я в злагоді зі світом, не в тривозі,
Ми з ним ніколи не були на ви.
Ти тільки знай, що на важкій дорозі
Подам я руку, постелю трави.
25.07.14

Сонце, сосни, крила за плечима,
гайвороння світле вар'єте.
Ми до себе свято запросили
і чекали - ось воно прийде.

Та не вийшло, не розквітло свято,
тільки запалало - зацвісти,
як його нещадно стали рвати
із мого минулого дзвінки!

Пуп'янки, суцвіття шматували,
із доспілих ягідок пиріг...
Сподівання збігли за тумани,
парус мрій у вітрі битви зліг.

Чи фатальні рани, чи летальні -
спорожніє намірів казна,
і кохання - у часу лікарні -
виживе,одужає хто зна?

Та раділо сонце, бо не злими,
щоб не затужити уночі,
по шматочку свята понесли ми,
ти - в долоні, я - у кулаці.

22.11 - 11.12.2014

Коли така потрібна людина біля тебе,
Коли від себе навіть на мить не відпускаєш .
Відчуття таке ,що зараз злетиш у небо ,
І найважливіший той, хто за руку тебе тримає …

Коли тебе ніжно-ніжно так обіймає,
Цілує шию і плеча торкається твого
Це ж настільки приємно, знаєш,
Коли дійсно солодко, то цукор нідочого ….

Перо із інею,
Папір зіжмаканий,
Розлуку синьою
Не тут оплакано.

Дрижать поламані
Ті нігті-відчаї,
І вже розтанули
За димом свічені.

Кінці посріблені,
Клубки заплутано,
Які ж то вибрані?
За січнем – лютими.

Скував мороз хрумтливим настом
Так добре влежані сніги,
Що їх проткнуть не може заступ
Під тиском дужої ноги.
Хоч лом бери й довби по крихті
Кришталь сріблястий вглиб і вшир,
Або чекай на те, що стихне
Зими незмінний поводир.
12.12.14

Купивши яблук, я забув про сенс.
І нічого відняти чи додати.
Усе би добре, але Джо Дассен
із рання почина уже співати.

Нема азарту, мотлохом ажур.
Камінчик з Ялти береже від вроків.
Котяра Мурчик муркає про Мур,
вона мені: Не далі п’яти кроків!

Лишатись, йти? Підкаже Купідон,
але тоді… немов їда без БАДу.
Колись на шхуні – нині не резон:
ні піни, ні сирени, ні Синдбада.

Отож терплю, куди її таку,
з намистами і перлами-вустами.
Ось копію повішу у кутку,
під саму стелю поруч з образАми.

На пледі крихи ранішніх гостин.
У жирних плямах цифри і сатин.

Дивлюсь у кут – біліє паспарту.
Свята жона. До неї я росту.

13.12.2014

зачат осмысленно желанным
при непогоде
при огне
прекрасным именем от
Анны
и странным томленным извне…
уставший
ищущий
спасенья
боготворил Очаг Огня…
ведь в миллиардах
"день рождения"
ОН резервировал
меня…
2014.

Усім світає у віконці,
і хай сіяє житіє,
допоки сушиться на сонці
моє перепране досьє.

Що я колючий – це не докір,
але така моя душа.
Люблю людей, що чинять опір
і не бояться відкоша.

І як сказати, – я не буду, –
коли іще торую шлях,
коли куповану Іуду
упізнаю по трьох словах?

Якщо і нині, як дрімаю,
у зазіханні на чуже
у сновидіннях обнімаю
велику хмару в негліже.

І жіночок люблю із перцем.
І може є така одна.
Але моє розбите серце
уже не склеїть і вона.

І все ж боюся я найбільше
моїх сусідів і братів...
Від них піду Олегом віщим
у кращий із усіх світів.

То й не жалію я нікого,
хто сиротіє в чужині,
як соломина на стерні.

Чого так хочеться отого
«і золотого, й дорогого,»
що віджило у тій «страні»?

                              12.2014

Повертайся живим, я благаю, не йди в небеса.
Пронеси через померки віри запалену свічку.
Серед куль навісних і ворожої мли ти не сам –
Сотні доль у тобі, що вимолюють Матір правічну.

Не скорися орді, мій звитяжцю, не зволь відійти,
Бо мільйонами уст молитовно устелена стежка
По якій ти ідеш. …Догорають останні мости
І руїна пече огнедишно близька і далека.

Не зімлій між смертей, хоч як тяжко, а мусиш іти.
Твоя віра свята, наче світ цей – одна і нетлінна.
Повертайся живим, заклинаю! За муку – прости…
Одержимий життям той, хто вирізьбив кров’ю – «Вкраїна».

Сегодня солнце так и не взошло,-
Оно впервые свой рассвет проспало.
Росой холодной плакало окно,
Как-будто время судное настало.

Не пел петух ни первый, ни второй,
Ни третий, как всегда бывало.
Мир притаился будто бы не свой,
От тайного чего -то, что свершалось...

А пальцы тройцей сложенной ко лбу,
Я подносил. Своё спасенье
Искал, как грешник, брошенный во мглу
Того, что называют искупленьем.

И видел я, как просыпалось зло,
Набросив на рассвет свой мрачный полог.
Я утро ждал, чтоб снова рассвело,
И был тот час так бесконечно долог...

Осень 14г.
(война)

Поредела листва на деревьях.
Сыплет дождь по скупой борозде.
На просторах людского безверья
Живут сёла и то кое-где.

Ещё можно, идя по дорогам,
Набрести на покошенный дом:
В нём живут старики-недотроги
В одиночестве маясь своём...

И глядят сквозь окно на дорогу,-
Их слезами глаза изошли...
Но никто не придёт на подмогу -
Сыновья в мир иной отошли...

Ти не віриш зимі, феєрично-блідій аферистці,
у підкупну її простоту, білотканну постать,
бо не бісер снігів передмістя мережить, а глиця
і картате із листу рядно. За дугою мосту

премізерна пороша, і площа – немов шахівниця:
чорно-біло і в’язко проходити (брак морозу).
Вибиваючи азбуку Морзе, цілує нам лиця
дрібнопера сльота, ці останні небесні сльози.

Ще осінні у спину вітри – голоси херувимів.
Ти не віриш зимі, розділяю твою невіру.
Божевільні обоє і так безнадійно живі ми,
з однієї обойми, одні під сузір'ям Ліри.

У коктейлі озернім не вистиглий лід, а тумани,
я лукаво до тебе сміюся крізь них, одначе
вір мені – не зимі, бо в холодному тоне обмані,
а у мене гарячі долоні і літня вдача.

2014

Журнали з глянцю пропонують
стандарти кращого життя.
Там веселяться, не нудьгують,
смакують їдло і пиття.
Всі з білосніжними зубами
і соковитими губами
на пляжах з жовтими пісками –
усі з тугими гаманцями.
Там довгоногі молодиці,
які не мали ще дітей,
без целюліта на сідницях
і без звисаючих грудей.
Там яхти, «тачки», інтер’єри
з металопластика і скла.
Там наймодніші модельєри
І гори хутра, шкір, тряп’я́.
Там вілли, дачі, і будинки,
В яких розваги без кінця…
Не впишеться у цю картинку
Портрет (чи книжка) мудреця.

=============

З циклу "СМС-переписка Пті-Ох"

- Привіт, дівчата! Такі красиві…
Ходімо заміж й нікуди більш.
Де ваші хлопці?
- Цілують зиму, вросли в спориш.
В одного – очі як пізнє небо
і сміх пече.
А крайній з ними - отой, чорнявий,
спалив плече.
- Агов, дівчата, мої хороші…
вони поснули, вони – в землі.
- Ми їм про жито вночі співали
й зірки малі…
Ми говорили: вставайте, хлопці,
на світ святий.
Не ворухнулись. Лиш крайній з ними
шепнув «Прости»!
Просили землю, як просять матір:
пустіть до нас!
Не від морозу отой, останній,
у ній погас.
- Ви заспівайте іще, дівчатка!
- Немає слів.
То наші хлопці,
хто ж їх забрати у нас посмів?
12.12.2014

доброго вечора, Отче!
радощів суть - окремо…
ось
кошель страждань поточних
божі близнята
втемі…
може б схилитися долу
і метрів зодва углиб !?..
доброго вечора
По-ле!
пошепки:
я про-то-тип…
13.12. 2014.

У найтяжчу хвилину,
Як зрадить ота, красивіша,
Як у сосни стежинка
Заведе тебе десь далебі…
Я до тебе прилину
Всією чарівністю вірша –
Я для тебе не жінка,
Я – все те, що найближче тобі…

2014

І купиш яблук, і віднімеш сенс.
І сад буття - зірвати лист... додати.
Розчулює з платівки Джо Дассен.
І половіє жита хвильний батик.

Немає жару, кіт подер ажур.
Та визріває вірш - сто п"ята вежа.
Авжеж, камінчик з Ялти збережу.
Бо я тобі між літер не належу.

Лишайся, йди. Буття - хамелеон.
Тут не бракує комарів і бадів.
Колись ти грав. Нептун і Посейдон...
Із піни ніс, відбив мене в Синдбада.

Плекай, терпи. Куди ж тепер - таку...
Повсюди бісер, перли і намисто.
Дістань іще годинник, що "ку-ку".
І приведи під вікна бандуриста.

На пледі - арифметика, сатин.
Куди пливла б, якби не стрівся ти...

Рожеві рифи. Білі паспарту.
О пів на шосту сонячно в порту.


2014

Уже зима – направду, без олжі.
На голих вітах – білі еполети,
а по землі звиваються вужі,
ховаючись у зоряні намети.

Приходить ніч – у колі сновидінь
знаходить тишу колотнеча руху
і місяць срібний наганяє тінь
на повів кур, майбутню завірюху.

Похолодало – Цельсій йде униз
шкалою перестудженої ртуті,
а десь у лісі рудуватий лис
шукає літа запахи забуті.

Замкнулось коло – фаетон життя
вертає на забілені дороги,
де зверху чисто, а внизу сміття,
що залишили попередні дроги.

Уже зима. Така-то новина.
Переживемо – мусимо узріти
пришестя миру, щоб ота війна
не опалила ще й весняні квіти.

12.12.2014

Не знаю, що мене тримає
Ув одинокім домі цім,
Де вже давно тепла немає,
Де льодом сльози по щоці,
Де по кутках шепочуть тіні.
Де змерзлий фікус не росте,
А павучок у павутинні
Свою й мою нудьгу плете.
Де день на день страшенно схожий,
А ночі - краще б не було!
Тоді вона дістать не зможе
Мене через подвійне скло.
Стоїть мій дім у самотині,
У вікон посмішка сумна.
Ну, як же я його покину?
У нас на двох душа одна.
Вертаюсь, де я не ходила,
Бо лиш затримаюсь на мить -
Моя така осиротіла
Душа у хвірточці стоїть...

Такої дивної пригоди,
мабуть, ніхто іще не знав:
злетівши просто з небозводу,
у гості цуцик завітав.

Такий чудний ласунчик милий,
собі ковбаски попросив,
його на землю відпустило
ясне сузір’я Гончих псів.

Поїв цукерок і сметанки –
все те, що любить дітвора…
«Лишайся, песику, до ранку».
«Та ні, – зітхнув, – мені пора,

вже скоро півник заспіває…»
«Пробачте», – мовив, ідучи.
«Не можу залишити зграю,
бо хто ж світитиме вночі?»

Погостював у мене трішки
і знов нечутно в небі зник,
де пустотливо виткнув ріжки
з-за хмари місяць-молодик…

«Літо північне – карикатура південних зим»...
Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закривать руками лиця,
Аби криниця Землі Святої наповнилась по самі вінця.
----------------------------------------------------
«Но наше северное лето – карикатура южных зим» (А.Пушкин «Евгений Онегин»).

Погадай мне на счастье, цыганка...
Как мне счастья сейчас не хватает...
Так бывает- порой выпадает
Навсегда уходить спозаранку.

И уходишь. И ищешь зацепку
Для того, чтоб вернуться когда-то...
Но минован предел невозврата.
Только в память впивается цепко

Взгляд последний. Прости. И прощанье...
Что сбылось... И чего не познали...
Это- тонкое время печали...
Погадай мне, цыганка, на счастье...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121211287

Пустеля Сходу сипле камінці
На конус часу. Коромисло долі,
Мов терези Феміди… В молоці
Туману загубилися тополі.

Застуда ночі криє настом сніг,
Мов іскри звуків креше із ялини,
А ти вростаєш розумом у книг
Нечитано-неорані глибини.

Немов зерно – на камінь. Далебі,
Знання без віри марно здобувати,
Як марно йти богиням у солдати.

Але ж ідуть. Закони тут слабі:
Ті, що звання купили й ордени –
Не відчувають за війну вини…

11-12.12.14

Дякую вам, солдати! Ви - герої!
Ви ті, що не злякалися вогню!
Ви дім покинули й узяли в руки зброю,
Пішли за рідну неньку на війну..

Дякую вам, солдати! Ви герої!
Ви мужні і хоробрі! Ви - бійці!
Ви не злякалися ні болю, ані крові,
Ви до останнього за мир на всій землі!

Дякую вам, солдати! Ви герої!
Хоч біль і смуток заховавсь у вас в очах.
Вся Україна простягне до вас долоні,
Наша любов не тільки на словах!

Дякую вам, солдати! Ви - герої!
Хай знає світ, що вас не покорить!
Ви до останнього на клятім полі бою!
Дякую вам, солдати! Лиш живіть...

2014 р.

А Україна – така мала.
І меншає з кожним днем.
Подекуди це вже лише зола,
покинута і вогнем.

Стікають її струмки й річки
потопом з вояцьких ран.
Над нею і вдень, і вночі – свічки.
Невже тут колись був храм?..

Вона у шрамах своїх утрат.
Не плаче, хоч сліз – ущерть.
Прогноз на завтра: то «смерч», то «град» –
вся мазана «миром» смерть.

А перехрестя її шляхів
у снайпера склалось в хрест.
І під прицілами ворогів –
диявольський дикий квест:

що буде завтра? й звідки по нас
стрільне їхня східна лють?
Є в України так мало – шанс.
Багато їх не дають.

11.2014

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в білім небі.
Поки краплею постанем,
нашим буде білий танець.
Перш, ніж краплею зіллятись,
станем серцем розмовляти.
Поки станемо ставати,
будем тихо розтавати.

Коли танути ми будем,
сніжне різьблення забудем.
І у сонячнім промінні
станем іншим устремлінням.
Суне сива хмара тінню,
наш політ - лише падіння.
Ми хмаринкою легкою
в небо злинемо з тобою.

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в зимнім небі.
Там, де нас морозом ткали,
ми молитвою постали,
блиском іскорки легкої
тихо линем чистотою.
Щоби білий світ укрити,
з небом будем говорити.

12.11.1012р.

Ця самотність роз'їдає душу
Шепочу́ розгублено: «Ти де?»
Скільки ще, скажи, чекати мушу,
Аж допоки ти мене знайдеш?..

Я не знаю хто ти, як зовешся –
Та в безликій, гомінкій юрбі,
Сподіваюсь, що таки озвешся
На слова, призначені тобі..

© Аня Тет

Манекени за ніч одягаються в теплі піжами,
і зника з тротуарів розсипане золото кленів,
то зима так приходить з тонкими твердими руками,
і стає все навколо зимове, холодне, студене.

І стає все студеним щоденно і кришаться будні
ніби сталь на морозі стається тонкіша кришталю.
Ти скажи мені, рідний, де ми завтра будем,
як не буде нічого, крім пам'яті, тиші і жалю?

Ти скажи мені, рідний, чи бачиш зимові ознаки?
Побіліли уста нам, неначе притрушені снігом.
Знову вчуся читати сліди ніби букви та знаки,
знову вчуся ловити в собі перші прОяви віхол.

А ми ті ще проЯви! Крихкі і тверді одночасно.
Так ми діти зими, отож небожата для смерті.
Ти дволикий, як Янус, хмурно у тебе і ясно,
я читаю в снігах одкроввеня ще звечора стерті.

Вже мій чуб, вже мій чуб - поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем.
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта.
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Цвіте терен,цвіте вишня
Тай горя не знають.
Заспівають горленята
Бо Світ Божий мають-
Прийди,прийди козаченько,
Як сонечко сяде,
Розкажи своїй миленькій,
Яй палко кохаєш!

Ти не моя!
В веснянім цвіті квітів
Біжиш босоніж
З вітром навмання
В зеленім платтячку
В оранжевім намисті
О Сонячна дівчина
Омріяна моя.

Прийди до мене Лано увісні!
Запрошую тебе.Тож не відмовиш Ти?
Я хочу голос твій почути на весні
І руки-лучики твої,теплом відчути.
Сонце миром лик твій осяє!
А Місяць косу ніжно осягає!
В очах блищать сузір"я Браття!
В устах - троянди ароматн і почуття!
І прошу я так мало! І так багато.
Відчути ніжність,поєднати подих
І слово подвоїти у тобі строкато,
І разом вилетіти в рай несамовитих!

Воркує джерельце,прохолодою вітає
І зайчики по каміньцям стрибають.
Виблискують,срібляться їхні спинки.
Напийся, друже,смачної водички
Хвостом засмикала проворна трясогуска,
Ковтнула крапельку і юркнула,голубка
Клубочком згорнений під камнем вужлик.
Усе переплилось у материнський вузлик.
І платтячко зелене і сузір’я квіту.
Ой Мавко,чарівниця лісу,
Як Лель тобі загра в сопілку
Ти вмить прийдеш і сядеш на бугрівку.
Зелені очі глянуть,як смарагди.
Ах! Серце тьохне і заплаче.
Заплаче,бо не бути нам до віку
Як файній Мавці в роду чоловічім.

Я так Тебе люблю,що вже Тобою дихаю!
Я Лану-Матінку і Орія молю.
Хай мить кохання вічностю розшириться
І Долі наші мов голубки зрідняться!
Розтанула пороша,Світ знову розквіта.
Ланами йде Макоша,сестра Сварога,Долі ворота.
Нехай життя в вишневому розквітті
Оплідниться бджолиною несамовитістю.
Красива пісня гордості і вірності.
Нектар і аромат-як Слава ніжності.

Засніжені знаки зими –
Автентичні автографу автора.
Вежа-велет вже виросла вп’ятеро,
Томна темінь тлумачить томи.
Ранки – рахманні раби
Авансцени. Аби

Заглянути за завісу зими…

Пробиваю рукою лід.
До зубів примерзає кружка.
Хтось на стежці полишив слід,
Біля нього – сніжинки дружать.

Хто ховався, куди ходив,
Підпирав дерев’яні ворота.
На промерзле бадилля за тин
Недопиту вихлюпував воду?

Десь, у місто, втекла зима
У стрій, полинялій хустці.
Коли вийду її здоганять,
Під ногою бадилля хрусне.
2012р.

***
Тримай мене міцно
в обіймах своїх -
кохана моя і єдина,
щоб нас розлучити
ніхто вже не міг
довіку, до смертної днини...

11-12-2014

було

Стелився сніг на листя неоспале,
на листя незаснуле з вишини, –
а я згадала, на біду згадала,
мов спогадом торкнулася луни:

у літі-літі, сонячнім, прив'ялім,
імлистім літі муки і цвітінь,
купались двоє у незнаній далі,
між очерету, лілій і русалій –
вечірній хлопець і вечірній кінь...

Тоді забулось, наче хтось наврочив...
і лиш тепер згадалося сповна:
як снила річка, як смеркав садочок,
і кінь був синій, мов журба дівоча,
і хлопець був тривожний, мов струна...

Їх імена – мов запах матіоли,
А ми змаліло граємось в живих…
Останній місяць осені крізь школу
Йде пішки по дібровах слюдяних,
Міняючи декор і вартових.

Фантом Донбасу, у дірках посутнє,
Нечиста сила, – все їй тут не так.
Співає куля, мов струна на лютні,
«На біс» зірвавши вуличний спектакль
У місті для покинутих собак.

Безхреста баня небо лобом рушить,
А вітер із жури церковних книг
Витрушує і не читає душі
Дідів до невпізнання молодих…
Він снайпера гука на передих…

Жриці мистецтва живляться війною,
Метафора втопилася в крові.
Між Господом і справжнім Сатаною,
Мов на картині пізнього Далі,
Вилуплюються голі королі.

***
Подарувала мила рукавички-
Тепер морози люті не страшні,
Бо в них тепло коханої панички,
Котре не дасть замерзнути мені!

1 грудня 2014 року