Горе, що ближче за долю, - здаля.
Авеля вбито. Насіялись каїни.
Пекло. Шукає рятунку земля
від Окаянного і нерозкаяних.

19.08.2014

Небеса безборонні...
Слова вкрадені корені...
Гуманізм без кордонів:
Миротворці - озброєні.

10.08.2014

для зірки кожної відмінний час
найбільш правдивий хибно кожен з них –
такий, як суперрозум убача

людський, і нас охоплюють вони

коли ніколи й зараз ми завжди
у вічності, не гості міражів,
годинникам не бракне сил ходить

без плутання безчасся і часів.

Закоханим, поетам, дітлахам
не вкаже час, як будувати й де
уяви й таємниці дивний храм

в безчасся вірити не для людей

воно відсутнє буде все життя
а вічність – це безсмертя, ти затям

Я знову до світу вернуся такого ж дня,
коли видихається вільно, і прощені всі борги,
і тінь врівноважує світло – як інь і ян,
а море виконує волю старих і нових богів –
із туги несе береги островам до ніг
і мітку гнідої печалі, а біль забирає бриз;
де вечір вмикає зірок рятівні вогні,
а вітер тебе вириває з обіймів смертей і сліз,
сосна безголоса співає свої пісні...
Я вкотре роджуся під сонцем такої ж, мабуть, пори,
коли на підході – міцні каравани снів
і грають адажіо хвилі, не знаючи правил гри.

2014

виходити зі запою як афродіта з ванни
неквапно струшувати піну
старанно чистити піджак від плям
біологічного походження але це ще не кров
купити новий телефон знайти собі дівку
написати десяток віршів потім ще десяток
а ще потім викинути все це у смітник
разом із піджаком адже плями
так і не відчистились деякі плями
завше важко вивести наприклад родимі
а інколи і не конче прагнеш позбутись
так ніби звик до них як от до телефону
за яким єдиним і жалкуєш зрештою

До незалежності ішли діди,і прадіди батьків,
бо волелюбний нарід ми - нащадки славних козаків;
плекали мир наші батьки і ми його учились цінувати,
дорогу у щасливе майбуття самі собі хотіли обирати.

І знову плакала Земля,не від татарської навали,
і не від Гітлера чуми,не від червоної арави,
але ж від "братньої" руки "добропорядного" сусіда,
і знову сльози матерів,і вдовин крик звучить зусіда.

О,Боже,сльози обітри з облич засмучених,змарнілих,
і мир на землю поверни,де завжди так ним дорожили,
нехай нащадки козаків бороняться в бою завзято,
усі ми браття-українці,не треба більш "братів" шукати.

ХАЙ ЦОКАЄ НЕВПИННО ВАШ «ДЗИГАР»
ТЕТЯНІ РИБАР, ПОЕТЕСІ, ХУДОЖНИЦІ, З ПОВАГЮ І ЛЮБОВ’Ю НА ЮВІЛЕЙ
(За творами поетеси)
Хай цокає невпинно Ваш дзиґар
Від серпня до снігів і аж до літа.
І, навіть, коли сніг впаде із хмар,
Не відцвітуть на ниві Ваші квіти.

Залишаться вони на полотні
І грітимуть в морози Вашу душу.
«Знеболені сніги» впадуть до ніг
І знову кров прибуде «мідним грушам».

А «світлотіні…» стануть маяком
Для читача, що інколи без настрою.
В поезії у Вашій мало ком –
Не всі творці уміють бути гострими.

Поезія «не йде» – Ви за мольберт,
Умієте «омитися молитвою».
Весна дарує ніжний свій концерт,
Бо є душа, що виголена бритвою.

Якщо і гаснуть в «мареві літа»,
Але не згасне Ваше тепле літо.
Творіть, малюйте в радості до ста,
Стає прекрасне вічним в цьому світі!

Знов сиплеться «…пісок, вода і сіль»,
А вище них є заповідь… і правда.
«У часі затамовується біль»,
Вже поруч той , хто має бути завжди!

Тримає Вас Господь і Ви йдете,
І « колють п’яти золотії стерні».
Є в серці незабутнє і святе
І є прекрасне , мов черешня в червні.

І ще раз слово про життя дзиґар,
(Ми – рисочки малі на циферблаті).
А Ваша праця і господній дар
Дарують людям вислови крилаті.

Хай «Вічністю запропонована любов»
Тримає Вас із силою Всевишнього,
Бо хоче жінка те, що хоче Бог:
«Горіти у любові» свого ближнього.

До незалежності ішли діди,і прадіди батьків,
бо волелюбний нарід ми - нащадки славних козаків;
плекали мир наші батьки і ми його учились цінувати,
дорогу у щасливе майбуття самі собі хотіли обирати.

І знову плакала Земля,не від татарської навали,
і не від Гітлера чуми,не від червоної арави,
але ж від "братньої" руки "добропорядного" сусіда,
і знову сльози матерів,і вдовин крик звучить зусіда.

О,Боже,сльози обітри з облич засмучених,змарнілих,
і мир на землю поверни,де завжди так ним дорожили,
нехай нащадки козаків бороняться в бою завзято,
усі ми браття-українці,не треба більш "братів" шукати.

це літо закінчується слізьми
Боже! хіба ж так треба дощу?
не стало одного трьох восьми
були ще дітьми були мужами
були такими за кого б заміж
хоч завтра пішли дівчата строєм
а їх – в одностої на поле ратне
шукати болю долати атеро
гасити ватру, варту чи вату
чи те і те ну і…помирати


пішло туди їх кілька тисяч
вернулись – п’ятеро

ще сотня підвально чекає бартеру
лишився спомин як крик матері
німий
бо й задушений одностроями
зеленими плямами порожнечею


інші лишилися бути героями
і бити пам’яттю нас, - приречених
шукати у снах імена курсивами
обличчя між натовпу вирізняти
вони були гордими і красивими
вернулись - п'ятеро...


в них вилиці жовті в нас вулиці сиві
реальність немов атака хімічна
скажи мені, за що тебе сину
не мовчи за що тебе, батьку
прирекли на життя вічне?


все просто – ми стали зашкарубілі
немов підошва важкої бутси
ми деградуємо у дибілів –
Бог дав нам курси:
уроки людяності і права
уроки сумніву та сум'яття
уроки віри у добрі справи
і просто віри…вернулись - п'ятеро...


було у матері як волосся
синів прекрасних та світлоносних
а в травні раптом упало листя –
а з травня – осінь!
лишилась батьку одна правиця
лишилась дівці одна розрада

і наші сльози на їхніх лицях
попроростають ще виноградом


22.08.2014

спить Центральна і Західна, вже й позіхає Схід
сплять вояки, цивільні, колодязь та самокат
спала б я собі також, та горе – не спить мій кіт
він стрибає як слон по мені уперед-назад

ці коти, я скажу вам, потвори вони з потвор
і не треба зважати на мімімішність облудну
бо створіння котиське - насправді дряпучий Тор
і воює із людством створіння це препаскудно
умикає перпертум мобільний мявкучий мотор
коли спати вляглися усі культурні люди

спить Гавана, диван, спить москаль й маленький москіт
навіть мишка комп'ютерна й та задрімала наче
та не спить мій страшний, ненормальний тварюко-кіт
він немов дурнуватий стрибає собі і скаче

я клянуся - в той день чи в ту ніч як терпцю капець
як урветься терпець і буде мені до сраки
що котів нам із космосу поприсилав отець
для нірвани. - Я плюну й куплю таки собаку!

2014

Морозом дихало. А ми
В житті своєму не стрічали
Такої сніжної зими,
Такої ніжної печалі.
Тоді півсвіта замело,
Зрівняло прірви і узвишшя,
Та зігрівало нас тепло
Ще ненародженого вірша.

Сніжила Пісня із Пісень
У душу скрипчину відталу.
Чи зорі падали удень?
Чи то опівночі світало?
У грудях билися вони -
Акорди слів невідзвучалі:
Мої - печальної зими,
Твої - зимової печалі.

А сніг світився і світив,
Та колір неба - незабутній.
У тебе - я, у мене - ти.
Чого бентежити майбутнє?
Бо перша квітка сивини -
Ще таємниця нерозкрита.
Під серцем ніжної зими -
Лі -
- то...

2014

неплохо б выстирать ремейк
и прослезиться бы не плохо
и вспомнить все… и твист и шейк
Витька, Алешку, Ника, Тоху…
пройтись по набережной в дождь
в районе под гитарку сбацать
и трубку мира… (каждый) вождь
"курнуть" не раз… а раз пятнадцать
и к Ленке с Катькой заглянуть…
под утро к Светке возвратиться
и черт придет - не ущипнуть -
ведь все равно не спишь - не спится…
ведь все рано не спишь…
не спится...

Україно моя, де є ти, а де броджу згублена я?
На стежках віртуальних широт виглядаю тебе спозарання
У емейли заховані рідні знайомі слова
і тривога і ніжність сплелись у гілках спілкування.

Перекреслений день, перемножений сум на любов,
Коли звістки приходять зі стольного граду невтішні.
Відігріти б тебе, змити з ран всю запечену кров.
Підросли ми, зміцніли… Наївність уже не колишня.

Заблудили дороги мене у далеких світах,
у величності Альп, у зеленонових горизонтах,
Та у затишку мрій я навшпиньки приходжу щодня
до підніжжя Карпат, до травневого-вкраїнського сонця

В моїх жилах течуть твого меду цілющі струмки.
Зліпок тіло моє з чорноземів і ніжної глини.
Ворог свій і чужий вічні сили безпристрасно п’є,
Розриває на захід і схід, південь нарізно від Буковини.

Не воюю на західно-східних новітніх фронтах…
Особисті жалі розбирають, лікують надії.
Оправдання безсилі, а зброя у мене – слова.
Оголилися нерви, а серце – пігулок воліє.

Хай багатство твоє не у векселях, а у піснях.
Не у золоті, нафті, а в тонах пшеничного скарбу.
В мудрих генах, поезії, праці, достойних умах.
Є Мойсей наш Франко, мудрий Савич і ми чогось варті…

Є Шевченко, Трипільщина, гордості Київська Русь –
Недаремно ми кістка у горлі лихого сусіда.
Я за тебе моя веселкова молилась й молюсь.
Не бездонна та скриня пандори, де сховані біди…

вітер в обличчя…
посох... візок...
гавань найближча…
постріл за крок
вкотре в повітрі
мається перст
вижити б дітям…
бійка за хрест..
на роздоріжжя
котять поріг
небо поріжуть
ти б допоміг?…
22.08.2014.

Де роки зозуля гучно лічить,
Пахне літом пересохла глина.
Озеро заросле на узбіччі
Закликає лементом жабиним.

Береги, лісами здавна вкриті,
Колихає, як малу дитину.
І полощуть у воді по лікті
Верби зеленаву сорочину.

На стежині, що біжить повз мене,
Вуж плямистий ніжиться на сонці,
Скручений калачиком, зелений,
Може, з лісових він охоронців?

Хмари в люстро озера на вроду
Заглядають в подиві німому.
Я своя у царстві цім природи,
Не у гості прибула - додому!

21.08.2014 р.

Можна, я цілуватиму день у губи,
поки ти спатимеш? Звикаю потроху, любий,
в те, що сова ти. Шукаєш софійність всюди
в етносі, слові, ландшафті… А я приблуда
світу твоїх наукових досліджень – трощу
стереотипи, звички, манери тощо.
Куряву вічно здіймаю, між книг, у мислях.
Надто відверто твого не сприймаю міста
(видно, передчувала війну на сході).
Дуже серйозний в житті. Та вже рік відтоді,
як між полиць оселись помада й пудра,
став жартувати. От вчора, мовляв, я мудра.
Я цілуватиму день у пошерхлі губи,
питиму каву. Ти спи… Не читай це, любий!

Рука на Біблії жилава.
Ніхто з присутніх не спішить,
А хор співає Богу славу
І лине світло із душі.

Суботній день і де ж ті люди,
Що так любили цей поріг,
Йдучи до Тебе звідусюди?
Тепер лише третина з тих.

Розбите скло у темній рамі,
Дерев знівечені гілки,
А на паркані й стінах – рани,
Залізом вирвані шматки.

Так, нам тепер не до оркестрів,
Та, вірим, ближньої пори
Повернуться брати і сестри,
Наповнять гомоном двори.

Молитви линуть вище й вище,
Хвала наповнює наш двір.
Тут стільки днів не чути тиші,
Лиш ми надіємось на мир!

21 серпня 2014

Читаєм міжряддя.
А як читати
Листи порожні -
Уздовж?
Впоперек (теж можна,
Лиш у майбутнім,
Набутім
Нинішнім стартом.
Варто.)?
Їх ми читаємо на перетині
Найвищого сходження
Часу у простір.
Просто
Пізнаємо
Очима серця.

25.09.2011р.

'2014

* * *
Життя, чаклун і біс, малює чорні кола.
У них – чужа біда і правда чиясь гола.
У них потвори зла поєднані ланцями
і ненаситне «Я» владичить над умами.

Життя, митець і Бог, малює білі кола.
У них – свята любов без ниці і престолу.
У них немає слів на війни і незгоди
і преподобне «Ми» об’єднує народи.

Життя таке як є, порочне і духовне,
наповнене нічим та істинно змістовне.
І ти, самітник мрій, блукаєш, наче в полі,
у гамах кольорів, у тому диво-колі…

* * *
А життя, – така паскудна штука,
розігнавши марево надій,
вибирає для гостинця дрюка,
учащає в хату на постій.

Не скажу я : - Сука! То занадто.
Є і час високих почуттів,
але сподіватися не варто,
що усе так буде, як хотів.

А життя, – така чудова штука
(хай і б’є ключем по голові),
інколи відкине свого дрюка,
тицьне в руки щастя: це тобі…

Не скажу я: - Едем! То занадто.
Чорні смуги не минають нас,
але духом падати не варто,
кожного очікує парнас.

2014

Що ж, незабаром буде ранок.
А я уже до ночі звик.
І це усе, що наостанок
набурмотів той день, що зник.

Я розумію, що не чемно
вважати сон за добру річ.
А домовлятися даремно:
уже не спить зі мною ніч.

Не пропоную я їй квіти,
не обіцяю щастя їй.
Кого, не знаю, вже жаліти,
коли у неї стільки мрій.

Ховає "котра вже година?",
не дозволяє говорить.
Вона сліпа. Вона невинна.
Вона самотньою не спить.

Я запросив її на ґанок,
дав запалити люльку їй...
Таки настане, знаю, ранок
він незабаром буде мій.

21.08.2014

В час, коли насувалась імла
На готичні ялинові шпилі,
До поета поквапливо йшла
Гарна дівчина в хусточці синій.

Притискала до серця вона
Невеликий букет перших квітів,
І соромилась трішки, хто зна,
Чи він буде тим квітам радіти?

Та не вíдала юнка: поет
Вже давно покохав без надії
Її витончений силует,
Сині очі та вигнуті вії.

І чомусь налякалась, чудна,
Коли шепіт почула шалений:
- Будь моєю! У мене одна
Ти у мріях! Чи вийдеш за мене?

Із тобою зазнаєм утіх
І полинем до вічного раю!
- Я кохаюсь у віршах твоїх,
А тебе… А тебе не кохаю…

Та й пішла. У найдальшім кутку
Вечорові збиралися тіні,
А поет в інваліднім візку
Все дивився на квіти змарнілі.

20.08.2014 р.

Не знаю, як довірити паперу
Цю думку, що ману зняла з очей…
Невже – о Боже! – полюбив мегеру,
Яка повинну голову січе?!

Злопам`ятна і мстива, як пантера,
Готова ззаду стрибнуть на плече
І горло прокусити… Це – химера
Чи правда, що святим вогнем пече?!

О Велесе, не дай мені прозріти,
Скажи, що це – облуда, тільки сни…
Від горя божеволію… О, світе,

Мою любов сяйну оборони
І подаруй їй милосердя квіти,
Вгорни ізнов обіймами весни!

20.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний погост
і час останні креслити привіти.

зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?

аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.

я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?

і свідчу: вседержитель наче злодій
іде здіймаючи риданнє та плачі.
не бійся, за гріхи я заплачу
тому завжди сприятлива погода.

я добре знаю смертницький звичай.
не з лепської зістрілися нагоди
з тобою, діду, ми, кудлобородий.
аж ходором заходить тихий рай.

яка смутна і невесела осінь
на простирадлі в пропасниці молитов...
що набазікав я і намолов...
немов останнній колос на покосі.

і гутен абенд надо мнов стоїть
і місяця кривавого мантачить.
в криниці не лишилося століть.
та це, їй -богу, ніц уже не значить.

---1----
справедливости ради
кричу…
это долбаный мир
хохочет...
значит надо скорей к врачу…
но окольным путем
не очень...
видишь небо под вечер
чахнет?!
скоро Осень, красиво в
Осень…
Слушай, детка, узнаешь -
ахнеш
не "кобзон" это - Осборн Оззи! …
----2----
я сегодня в кроватке
прячусь
пусть в отместку
себе
дороже
заходи… огонек… поплачем -
как-ни-как ты сестрица все же…
ради памяти
ради
мертвых…
разбежаться бы нервным
клеткам
вряд ли выдержит
боль аорта -
рядом бомбы дождем
все лето…
19.08.2014.

Відболіло все. Перебуло.
Згасли почуття мої і мрії.
А тієї ніжності тепло
У душі жариною зоріє…

2014

Усе минає й це мине.
Потвора жаху і пороку
щоночі чавкає мене
і перетравлює потроху.

Я відчуваю хруст кісток
і серце падає у вирву.
Немає сил зробити крок
із гулу прі до тиші миру.

Зробивши ставку на зеро,
чужу зневаживши свободу,
штампує лжець своє тавро
на мрії іншого народу.

Усе минає й це мине.
Уже минулося півроку.
Потвора чавкає мене,
а чи не вдавиться… до строку?

2014

Сліди червонокрокі
углибли в землю тісно...
а ми іще нівроку,
а нам іще до пісні,

до жарту одчайного
з перченими словами.
Клинком у вражі смоги,-
а трясця б їхню маму...

ще наші машинґвери
зузорять в ярі маки
ординця - до холєри!
Зашлемо зайду на кіл...

Ми сміхом в кодло черні,
ми рванню серця - в тугу.
Вогонь життя поверне
в червоно-чорні смуги.

БандEріє на стражі
окілля - сонце вишнє!
Де з нас один поляже-
там в сотні зійде більше.

Сліди червонопружні...
Йдемо киплячим роєм..!
Москві - на смеpть недужу.
За світлу честь Героїв!

Пророцтво справдилось. Відтак
Погляньмо щиро правді в очі:
У вовчій зграї - свій вожак
І, хоч усьому є межа,
У ній закони діють вовчі.

Вовки обожнюють ягнят.
Їм, зазвичай, безмежно любі
Ті, що пасуться і мовчать
( Вовки - царі, тому й гарчать),
Усі безрогі та беззубі.

Вовки, агов! Униз хвости.
Не переконуйте щосили:
Їстівне - друзі і брати,
А неїстівне - вороги
( Даруйте, рима "підкусила").

Та люто шкіриться вовча,
Що згодом буде вовком вити.
О, так: ненавидіти вчать.
( О, як ненавидіти вчать!..)
А от любові не навчити.

2014

А у мене така поезія,
що не кожному у дорогу.
Ще далеко до Полінезії,
до Гогена і до Ван-Гога.

І все ближчає до історії,
і даліє від істерії.
Запитаєте нині, – хто ми є?
Може, пасинки у Марії?

Розпинають нас, убивають нас,
і бажають в огні горіти
і не перший раз, і в останній раз,
а ми все-таки Божі діти.

І махновці ми, і петлюрівці,
і бандерівці ми погані,
коли вулиця йде на вулицю,
коли гонять нас окаянні.

Нам приписують і чужі гріхи,
і свої прищепляють гени,
ми воли-бики,ми і дурники,
ну а ми таки все блаженні.

Нас і мінами, і гранатами,
ну а ми усе – кулаками.
Воїн задники не лизатиме
ні чужим братам, ні своїм панам...
То не гнівайтесь і пробачте нам,
як піднімемось козаками.

                              08.2014

У світлиці з образом Тараса,
Під гудіння впертої бджоли
Пахнуть димом яблука на Спаса,
Наче їх зі сходу привезли.

За вікном перестигає літо,
І в церквах освячують дари…
А зі сходу вісті – вбито… вбито…
Тиждень. Другий. Місяць. Два. І три…

Різнотрав’я повниться медами,
Мак свячений дихає теплом…
Повернуться не усі до мами,
І не всіх накриють знаменом.

То громи, чи, може, канонада
Засіває залпами жахіть?
Лиш терпка приємність від приклада –
Як загину – вибачте й простіть…

Тільки б не на свято – Спаса нині…
Боже збав! – усоте повтори.
…Кличуть поле й небо – жовто-сині,
То одвічні наші кольори!


19.08.2014

Ось так і живемо
У тиші нічній.
І добре окремо
Тобі і мені.
А серце як завше,
Від того болить,
Від того болить,
Що дружба забута на мить.

А наші роки,
Наче птахи, у вирій летять,
І ніколи нам
Оглядатись назад.

І радості злук,
І печалі розлук
Ми все поламали,
Товариш і друг,
А там, де колись
У майбутнє ішли,
В майбутнє ішли,
Тернини тепер поросли.

Не створені ми
Для високих ідей.
І миру не буде
У наших дітей.
Ми з ними ідемо
Назустріч вітрам,
Своїм ворогам.
І як помиритися нам?

Ось так і живемо,
І тиші нема,
І сонце сіяє,
а в душах – пітьма.
А серце, як завше,
Болить і болить,
і стане за мить,
Від того, що дружба ятрить.

А кулі летять,
Ваші кулі у серце летять,
І нічого нам
Оглядатись назад.

                              08.2014

Човен пливе у літні міражі,
Пісок спечеться в скельця вітражів,
Дощем стікають хмари на зело
І знову світ ховає під крило.

Моря блакить несуть в чужі краї
Під вітром шепотять пісні гаї,
А ночі прославляють тихі зорі .
Невже все так як було ще учора?

Пустеля тишею накрила літо
І прірва в тебе глянула на мить,
Та більше не вражають міражі.
Чи вдасться їх пройти на віражі?

- Тримай мене, мій янголе, тримай.
Не хочу помирати, хочу жити.
О Боже милосердний, зачекай.
Свічу мою не поспішай гасити…

Так шепотів хлопчина молодий,
тримаючи руками інші руки –
жалібниці. Та плакала навзрид,
пускаючи у серце його муки.

Коли було несила біль нести,
юнак кусав оті дівочі руки.
Біль відпускав – благав: прости, прости…
і цілував
покусані до крові її руки.

Тримай його, соломинко, тримай.
У грудях запеклося, клекотіло.
Навколо смерті шаленів розмай
і сконом напував безсиле тіло.

Не довезли… Хвилину, може, дві
забракло до останньої надії.
У світ дивились очі неживі,
їх спокій стерегли пухнасті вії.

2014

Від технологій жити в лоб
нам все одно відмовитися важко.
Ми вірим в те, що вірим щоб -
до дна молочної з дитинства пляшки.

Де зупинятися, де йти,
де зберегти один бодай хоч клаптик...
Звучить корекція мети,
і ми, на жаль, у дивний вірим заклик.

Ми - батальйон наснаги й справ,
енергетичний український згусток.
Від впливу різних мрій і гав
у нас нема ні щеплень, ні відпусток.

Хоч ми й вчимося на ходу,
нам все одно не спекатися спадку -
аби піти у воду ту,
яка тече не із чашок достатку.

19.08.2014

Місяцю блідий,
Сяєш у лісах;
Відблиск~холод твій
Тане в голосах
Крони темна віть

Добре як любить...

Відблиск у ставку
Втік у глибину
Видко так струнку
Чорняву вербу,
Що з вітром плаче враз...

Коли прийде час.

Ніжна дивина
Спокій принесе
Шлях осяє нам,
Спуститься з небес
Місяць~самоцвіт...

Блідне стільки літ.

час живе у світах
паралельно дотичних
у осяяних снах
на полянах суничних

обірвали плоди
у саду одкровень
залишили ряди
через дерево пень

це задовго до нас
трус робили в раю
та нашли тільки глас
ще гординю свою

напоїли той глас
і волав глашатай
залишіть мені час
заберіть собі рай

подивись навкруги
то вогні то ножі
точать яро клинки
на кривавій іржі

ось минулася ніч
але день не настав
із огарками свіч
демон з пекла постав

і розмову веде
за дорогу у храм
за духовне святе
все нашіптує нам

я принишк і притих
я ховаюсь у тінь
я помер серед тих
кому мріяти лінь

я воскрес межи слів
на поляні суниць
де борні чорний гнів
умирав горілиць

і здається мені
що немає війни
то блищать не вогні
а осяяні сни

2014

Голуб мене, торкайся і цілуй,
Люби мене – і буду я твоєю
Планетою, кометою, землею,
Кохай мене, розігруй і пустуй,

Торкай всіх струн,
Тобі я завинила,
Невтомністю нічних гріхопадінь,
Коли весь світ спинити зміг,
Мій милий…
і був прекрасний
В пристрасті своїй…

Голуб мене, свою пухнасту кішку,
Візьми мене на руки, колихай,
Опинимось загадка як у ліжку,
Чаруй мене, красунчику, давай…

Усе в мені до тебе – слово, думка,
Пестливий доторк і гаряча кров..
Усе мені в тобі – і порятунок,
І щастя довгождане, і любов…

17082014

Постаріли мої голуб`ята,
Притрусило їх сріблом, роками.
І на діда став схожий мій тато,
І коса не до пояса в мами.

Від цілого – то дві половини,
Що окремі були, та зрослися.
Смерть доньки пережили і сина,
Сльози втрат у душі запеклися.

Дві гіллячки великого роду,
Що корінням аж ген з Лемковини.
Хто посіяв – у того зародить,
Хто повірив – той Божа дитина.

Світлий погляд і втомлені руки,
І любов струменіє зі серця.
Дочекатись би вам праонуків!
Тоді щедрість душі не минеться.

Так люблю вас, що важко сказати.
Розмокає папір від сльозини.
І святим стає слово це – мати,
І батьківська любов до дитини.

Розміняли здоров`я на болі,
Стало менше у тілі вже сили.
І побільшало страхів у Олі,
І книжок менше носить Василь.

Ви – цілющий бальзам, моє зілля,
Що лікує і поглядом, й словом.
Золоте відгуляєм весілля
І почнемо життя наше знову.

21.07.2014

Де я нарешті зустріну тебе
Й більш не залишу вовіки?
Там, де іще не бував дотепер,
Там, де зливаються ріки.

Я розумів, що ми двоє – одне
Тільки не знав, що настільки.
Це одкровення мене не мине,
Там, де зливаються ріки.

Навіть коли я відчую, що час,
Мирно стулити повіки,
Не розлучити закоханих нас
Там, де зливаються ріки.

Подивися: на пальцях зола, і повітря загусло,
усі ріки одразу змінили (мов змовились) русла.
Ніч спустила на нас Гончих Псів – безголосся порука,
і розбились потрібні слова на склади і на звуки.
Переколоте небо голками блідих кипарисів.
Дзень! – порвалася нитка, розсипавши зоряний бісер
темноті злій за комір, на вистиглість моря, на голі,
помережані холодом плечі і блиском Алголі.
Сонний вітер читає есеї в сузір’ї Персея
збайдужілим до світу зіркам, а затим принесе їм
у кометнім пилу, як у шалі морозно-зимовій,
наше дихання чисте і наші прозорі розмови.

2014

ВІЙНА

Сьогодні плачуть матері…
Сумна статистика – прогноз погоди,
Реклама, знов статистика і без купюр:
«За все заплатите, уроди!»

Крізь незакритий коридор
В країну тиснеться російський вор,
На землі райські, у сади,
Напитися дніпровської води,
Коли так званий кум і брат,
Як прояснилося, нарешті, є кривавий кат.
За мову батьківську, за переконання
Веде жорстокий допит до визнання,
Що є московська правда лиш одна,
В Кремлі її диктує сатана,-
Під ликом Путіна–Путяри,
Тут тіло України рвуть безликі гіркіни-безляри.
(І незчисленна їх зелена рать.-
Російських одщепенців наплодила їх «едрёна мать»!)

Не вірили вкраїнськії сини,
Що з півночі чекати їм війни.
Тепер за легковір’я і братськую любов
Найкращі патріоти проливають кров,
Як, власне, проливали і впродовж віків
За мову, за народ, проти москальських ворогів.
Хто у застінках, хто на засланні,
На визнаній й невизнаній війні,
В Голодомор, в тилу, на всіх фронтах
Лягло наших людей. А по світах?
Й сьогодні гинуть праведні сини
За отчий край без проголошення війни.

І скаже хто, чи в цій війні
Не доведеться полягти й мені?
Як не від кулі, то у забутті,
Покинутій і не почутій ще у цім житті.
Та оживає під ногами знову твердь,
І знов лунає, як колись: «Вкраїна або смерть!»

І вибір за тобою, друже мій!
У кожного до смерті гостинець свій,
До неї можеш ти іти хоч до ста літ,
І сто разів стрічати будеш весен цвіт,
Але до часу цього якщо не скинеш ти ярма,
То все дарма –
Наступне покоління не простить в тобі раба.

11.07.2014 р.

В перспективі майбутнього,
ще самобутнього,
хто тільки вже не живе?
І хоча сподіватися,
пильно вдивлятися
можна...
Лиш греблю щось рве.

Накопичене полум'я
проти того ім'я,
що у вершках - chupa chups.
Охопила риторика
равлика, орлика...
Протипожежний лжелюкс.

17.08.2014

У прозоре вдягається темінь.
Б’є на сполох.
Пора кольорів.
Дощ.
І жінка як вічність окрема,
де в розмаї і янгол, і демон,
дочаклує мені.
На порі
небосхилом замовлена пісня
і циганського світла танОк.
Сивий голуб
збиратиме вістки
в одежинах і в кольорі спізнень,
що в майбутнє жбурну за вікно.
У вазонах посіяно сниво,
з ними ревно для жінки мовчу,
щоб веселці подібно, вродлива,
з молитвами ще райської Єви
не втекла у краплину дощу.

2014р.

Схили мені голівку на плече,
Відчути дай свою жіночу слабкість,
Розчулення у серце потече,
Але мої обійми не ослабнуть.

Ні, я не з тих, повір, не із нечем –
Від сили почуття стаю незграбний.
Знесу за тебе голови з плечей,
Загину – лиш за погляд твій привабний.

А що образив… Справді, це було
Од вищих сил тяжке випробування,
Помилка, на яку штовхає зло…

Над урвищем ловлю цей шанс останній!
О як же ти зміцніло і зросло
І всесвіт обняло – моє кохання!!!

17.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Unzufrieden mit der Reimerei,
Menschen kommen gern zum Aphoreim.

2013

Доброго ранку, кохана.
Нині у світі дощ.
Ліжко, любов’ю вбране,
Серце ховає рани,
Котиться ніжність до
Тіла твого.
Сьогодні
Квіти усі в росі,
Щастя твоє – у краплях,
Сонце – у хмарах.
Ти
Гостра, неначе шабля,
Чиста, немов сльоза,
Граєшся небесами,
Грієш мене словами,
Тішиш капризом.
Сам
Зірку сховаю в краплю,
Серце – у цю росу
І подарую квітку.
І промовчу:
«Люблю…»

16.08.14

то хитрість – віднайти, що не втрачав
(народження складне, життя – це дар)
брехня свідома вічна й зазвичай
прибуде в місце, що не покидав

і «я» відкриє мислення нове,
щоб зрозуміти істину просту:
когось, як мавпу, й ангел не назве
людиною, – оцінка ока тут

детальніша за жінку будь-яку,
що, всупереч зусиллям надбрехні,
пізнати встигла нелюбов гірку,
яку у всесвіт чоловік приніс

вгадали? жінка здатна навмання
зіграти господиню «більш ніж «я»

Чи сумнів лиш для тебе суть моя несе?
Тобі моє життя, як хочеш, все.
Колись же я шукав твойого серця ціль
Тепер вриваєшся у мої мрії звідусіль.

Разом з красою неба, вібрує у тобі
фатальний ритм; душа моя в журбі.
Минає радість опісля турбот,
Як бачу я дугу із твоїх брів~чорнот.


Щось з твого серця взяв, ти з мого половину,
Тебе благословляю я у високі рими.
Колись згадаю знов тебе, мов увісні,
Чого ще кращого хотіть мені.

Твій дотик виймає серце,
Твій погляд стиска аорту,
В звучанні мажорних терцій
Віддав би і душу чорту.

У небі вмирають зорі,
І солодко пахнуть плечі –
Усіх безнадійно хворих
Лікує серпневий вечір.

А час витікає віщо,
Розкрилено і тремтливо…
Навіщо слова, навіщо?
Сполохати світле сниво?

Затерпли думки, не дишу,
Лиш зорі про щось говорять…
Я слухаю просто тишу,
Без серця, з тобою поряд.

Мовчання терпке, як докір,
Тремтить ув очей глибіні.
…Відлуння квапливих кроків
Відмолять дощі осінні.


16.08.2014